На краю Ойкумени

Розділ четвертий БОРОТЬБА ЗА ВОЛЮ

Каміння, розпікаючись на сонці, обпалювало плечі і руки людей. Легенький вітерець не давав прохолоди, а здував з гладенької поверхні кам'яних брил найдрібніший вапняковий пил, що роз'їдав очі.

Тридцять рабів, вибиваючись із сил, тягли жорсткі канати, піднімаючи на стіну важку плиту з якимсь складним барельєфом. Її треба було вставити в приготоване гніздо на висоті восьми ліктів. Четверо досвідчених і кмітливих рабів направляли плиту знизу. Серед них був і Пандіон, який стояв поруч з рабом-єгиптянином—єдиним із жителів Айгюптосу, що перебував у шене серед чужоземних бранців. Цей єгиптянин, засуджений на довічне рабство за невідомий страшний злочин, займав крайню хижку в південно-східному, привілейованому кутку шене. Два лілових тавра у вигляді схрещених широких смуг перетинали йому груди й спину, на щоці була зображена червона змія. Завжди похмурий, він ніколи не усміхався, ні з ким не знався і, незважаючи на весь тягар свого становища, ставився з презирством до іноплемінних рабів, як і його вільні земляки.

І зараз, не звертаючи ні на кого уваги, понуривши голену голову, єгиптянин упирався руками в край товстої плити, щоб не давати каменю розхитуватися.

Мокра від поту чорна шкіра Кідого блищала, різко виділяючись поряд з білим полірованим мармуром.

Раптом Пандіон помітив, що на вірьовці почали рватися волокна, і застережливо скрикнув. Два інших раби відскочили вбік, а єгиптянин, не звернувши уваги на Пандіона і не помітивши того, що робилося вгорі залишився під плитою.

Молодий еллін, далеко метнувши правою рукою, раптовим поштовхом у груди відкинув єгиптянина назад. Ледве встиг Пандіон відскочити, як плита впала, злегка зачепивши його і обдерши йому шкіру з руки. Жовта блідість покрила обличчя єгиптянина. Плита вдарилася об підніжжя стіни, великий шматок барельєфа відколовся.

З обурливим криком до Пандіона підбіг наглядач і хльоснув елліна бичем. Чотиригранний ремінь в два пальці завтовшки, зроблений із шкіри бегемота, глибоко розсік шкіру на попереку. У Пандіона від болю аж потемніло в очах.

— Негіднику, навіщо ти врятував це падло? — загорлав наглядач, заміряючись удруге. — Плита, упавши на м'яке тіло, зосталась би цілою! Це зображення дорожче, ніж життя сотні жалюгідних тварюк, таких, як ви! — репетував він, завдаючи другого удару.

Пандіон кинувся було на наглядача, але його схопили воїни, що підбігли, і жорстоко відшмагали бичами.

Вночі Пандіон лежав на животі в своїй хижці. В нього була гарячка, глибокі борозни від бича на спині, плечах і ногах запалилися. Кідого, що приповз до нього, напував його водою і час від часу змочував йому голову.

Біля вхідних дверей почулося легке шарудіння, потім шепіт:

— Екуеше, ти тут?

Пандіон озвався і відчув дотик руки. Це був єгиптянин. Він дістав з-за пояса маленьку баночку, довго возився, розтираючи щось на долоні, потім почав обережно водити рукою по рубцях Пандіона, розмазуючи рідку мазь, що мала їдкий, неприємний запах. Еллін здригався від болю, але впевнена рука продовжувала свою роботу. Коли єгиптянин заходився масирувати ноги, біль на спині вже пройшов, а ще через кілька хвилин Пандіон тихо заснув.

— Ти що йому зробив? — прошепотів Кідого, зовсім невидимий у своєму кутку.

Єгиптянин, помовчавши, відповів:

— Це кіфі, найкращі ліки, таємниця наших жерців. Мені принесла їх мати, добре заплативши воїнові.

— А ти хороша людина. Вибач мені, я думав, що ти паскуда! — вигукнув негр.

Єгиптянин буркнув щось крізь зуби й нечутно зник у темряві.

Від цього дня єгиптянин подружив з молодим елліном, залишаючи, як і раніше, без уваги його друзів. Тепер часто вночі Пандіон чув шарудіння біля своєї хижки. Якщо у елліна нікого не було, худорляве тіло єгиптянина швидко прослизало всередину. Озлоблений, самотній син Та-Кемту був щирий в розмовах наодинці з чутливим молодим елліном. Пандіон незабаром довідався про історію єгиптянина.

Яхмос — «син місяця» — походив із старовинного роду недшесів, що були вірними слугами колишніх фараонів, але після зміни династії їх усунули і вони збідніли. Яхмоса навчили всяких наук, і він став писарем начальника Заячого сепа.[55] Сталося так, що він покохав дочку будівничого, який вимагав великого забезпечення. Втративши здоровий глузд від кохання і зневірившись у можливості швидкого збагачення, Яхмос вирішив за всяку ціну здобути потрібну суму і став грабіжником царських усипалень. Його письменність давала йому великі переваги в цій страшній справі, за яку жорстоко карали. За короткий час в руках Яхмоса з'явилося багато золота, але його наречену, як виявилося, віддали заміж за чиновника з крайнього півдня.

Яхмос намагався забути своє горе, влаштовуючи веселі бенкети, купуючи наложниць, — та гроші швидко зникли. Потрібно було знову добувати нових. Темні шляхи збагачення вже були знайомі, і Яхмос знову взявся за страшну справу, але зрештою його схопили, жорстоко закатували, а товариші його були страчені або померли від мук. Яхмоса засудили до заслання на золоті рудники. Кожна нова партія відправлялася туди під час поводі, раз на рік, і Яхмоса поки що віддали в шене, бо бракувало робочих рук для збудування нової стіни храму Пта.[56]

Пандіон з цікавістю слухав розповіді Яхмоса, і його вражала нечувана відвага єгиптянина, який здавався йому зовсім не войовничою людиною.

Яхмос оповідав про своє перебування в страшних підземеллях, де завдяки хитрощам будівничих страшна смерть підстерігала сміливця на кожному кроці.

У найстародавніших гробницях, захованих глибоко під величезними пірамідами, скарби і саркофаги захищались товстими щитами, що закривали вузькі похилі ходи. Пізніше застосовувалися лабіринти фальшивих ходів, що переривалися глибокими колодязями з рівними стінами. Важкі брили падали зверху під час спроби грабіжників відсунути каміння, що загороджувало хід, купи піску із споруджених угорі колодязів засипали входи до похоронних камер. Коли зухвалі гості робили спроби проникнути далі, маси землі обвалювалися з колодязів й закривали порушників спокою небіжчиків-царів у вузькому просторі між купами піску і землі, яка щойно насипалася. В менш стародавніх гробницях у темряві низьких галерей безшумно змикалися кам'яні щелепи, грати із списами падали з колон, як тільки нога пришельця ступала на страшну плиту підлоги. Яхмос знав, як багато страхіть тисячоліттями таїлося в мовчазній темряві, очікуючи жертву. Досвід набувався ціною загибелі багатьох товаришів по ремеслу. Не раз натрапляв єгиптянин на зотлілі рештки невідомих людей, які загинули в пастці в невідомі часи.

Багато ночей провів Яхмос з товаришами на краю західної пустелі, де на протязі сотень тисяч ліктів тяглися міста мертвих. Ховаючись у темряві, не сміючи говорити або запалити світло, навпомацки, під тужливі зойки шакалів, виття гієн чи громовий рик лева грабіжники рилися в задушливих хідниках або пробивали цілу скелю, намагаючись угадати, в якому напрямі була глибоко захована гробниця.

Страшне ремесло, гідне народу, що турбувався більше про смерть, ніж про життя, і намагався зберегти навіки не живі справи, а славу мертвих.

Приголомшений Пандіон з жахом слухав розповіді про пригоди цього худого, непоказного чоловіка, який в ім'я короткочасних втіх часто рискував життям, і не розумів співбесідника.

— Навіщо ж ти робив усе це? — спитав якось раз Пандіон. — Хіба ти не міг виїхати?

Єгиптянин розсміявся беззвучним, невеселим сміхом.

— Країна Та-Кемт — особлива країна. Ти, чужинець, не розумієш її. Ми всі тут в полоні, не тільки раби, але й вільні сини Чорної Землі. Колись, у далеку давнину, пустелі охороняли нас. Тепер Та-Кемт, затиснутий серед пустель, — це велика тюрма для всіх, хто не може робити далеких походів з численним військом.

На заході — пустеля, царство смерті. На сході — пустеля, через яку можуть проходити тільки великі каравани з запасами води. На півдні — ворожі нам дикі племена. І сусідні народи палають гнівом на нашу країну, що побудувала свій добробут на нещасті слабших племен.

Ти не син Та-Кемту і не розумієш, як страшно нам померти на чужині. В цій, скрізь однаковій долині Хапі, де тисячоліттями жили наші предки, перекопали всю землю, вкрили каналами і зробили родючою, повинні померти і ми. Та-Кемт замкнутий, і в цьому його прокляття. Коли надто багато людей, їхнє життя не має ніякої ціни, а переселятися нам нікуди, — обраного богами народу не люблять люди чужих країн…

— Але зараз хіба тобі не краще втекти? — допитувався Пандіон.

— Втікати одинокому і затаврованому? — здивувався єгиптянин. — Я тепер гірший від іноземця… Запам'ятай, екуеше, втекти звідси не можна! Хіба тільки силою перевернути всю країну Чорної Землі. Але хто ж може це зробити? Хоча були такі події за давніх часів, — Яхмос сумно зітхнув.

Насторожений Пандіон почав розпитувати Яхмоса і довідався про великі заколоти рабів, які потрясали іноді країну. Довідався і про те, що до рабів приєднувались найбідніші прошарки населення, життя яких мало чим; відрізнялося від підневільного.

Довідався і про те, що простим людям заборонено мати стосунки з рабами, бо «бідна людина може підбурити натовп, відданий в робочі будинки», як писали фараони в настановах своїм синам.

Вузький був світ для бідних синів Та-Кемту, — тільки одну вулицю свого селища знав хлібороб чи ремісник. Він намагався мати якомога менше знайомих, принижувався перед стражами — «вісниками», що приносили йому накази чиновників. Фараон вимагав покори і важкої праці, за найменшу провину людей немилосердно били. Величезна кількість чиновників обтяжувала країну, вільний виїзд і мандрівки заборонялися всім, окрім жерців та вельмож.

На прохання Пандіона, Яхмос накреслив на підлозі у відблиску місячного світла контур країни Та-Кемт, і молодий еллін жахнувся. Він знаходився посеред долини великої ріки завдовжки багато тисяч стадій. На північ або на південь була вода і було й життя, але пробратися до кордонів держави вздовж по густо заселеній, вкритій військовими укріпленнями країні неможливо. А по обидва боки, зовсім поряд, лежали безлюдні пустелі, там не було населення, але й не було змоги існувати.

Небагато доріг для караванів з колодязями добре охоронялися.

Після того як пішов єгиптянин, Пандіон не спав цілу ніч, намагаючись придумати план втечі. Юнак інстинктивно розумів, що надалі надій на щасливий кінець втечі буде тим менше, чим більше виснажить його непосильна праця раба. Тільки винятково сильним і витривалим людям може усміхнутися щастя під час втечі.

На другу ніч Пандіон поповз до етруска Каві, переказав йому все, про що довідався від єгиптянина, і переконував зробити спробу збунтувати рабів. Каві відмовчувався, поскубуючи в роздумі бороду. Пандіонові було добре відомо, що підготовка до повстання давно вже ведеться, що в групах різних племен уже висунуто своїх ватажків.

— Я не можу терпіти більше, та й навіщо? — пристрасно вигукнув молодий еллін, і Каві швидко затулив йому рота. — Нехай смерть, — додав еллін, заспокоївшись. — Чого чекати, що зміниться? Коли зміниться через десять років, то тоді ми вже не зможемо ні битися, ні втікати. Хіба ти боїшся смерті? Каві підняв руку.

— Не боюсь, і ти це знаєш, — відрубав етруск. — Але за нами не одне життя, а п'ятсот. Чи ти хочеш принести їх у жертву? Дорога ціна твоєї смерті!

Пандіон рвучко підвівся і вдарився головою об низеньку стелю.

— Я подумав, поговорю, — поспішно промовив Каві, — але шкода, що лише два шене поблизу від нас. Погано, що у нас нема язиків по інших шене. Завтра вночі, будемо говорити, я дам тобі знати, попередь Кідого…

Пандіон вибрався з хижки етруска, проповз вздовж стіни, і поспішаючи, щоб встигнути до сходу місяця, поліз до Яхмоса. Яхмос не спав.

— Я був у тебе, — схвильовано прошепотів єгиптянин, — але тебе не застав. Я хочу тобі сказати… — Він запнувся. — Мені сказали, що завтра мене заберуть звідси — відправляють триста чоловік на золоті рудники в пустелю. Так от — звідти не повертається ніхто…

— Чому? — запитав Пандіон.

— Раби, вислані туди, рідко живуть більше року. Нема нічого більш жахливого, ніж праця там — у розпеченому серці гори, без повітря. І води дають мало— її невистачає. Треба бити найміцніший камінь, піднімати руду на собі в корзинах. Найвитриваліші падають, як мертві, наприкінці робочого дня, стікаючи кровью з вух та горла… Прощай, екуеше, ти світла людина, і я полюбив тебе, хоча ти врятував мене даремно. Але я ціную не порятунок, а співчуття… Давно вже гірке життя змусило нашого стародавнього співця скласти хвалу смерті. І я зараз повторяю її.

— «Смерть стоїть передо мною, як одужання перед хворим, як вихід після хвороби, — речитативом зашепотів єгиптянин, — як перебування під парусом у вітряну погоду, як запах лотоса, як дорога, обмита дощем, як повернення додому з походу…» голос Яхмоса обірвався з стогоном.

Охоплений жалем, молодий еллін присунувся до єгиптянина.

— Але ти можеш сам… — Пандіон не доказав. Яхмос відсахнувся.

— Що ти говориш, чужинцю! Хіба я можу примусити своє Ка[57] вічно мучити Ба[58] в безконечних стражданнях…

Пандіон нічого не зрозумів. Він був щиро переконаний, що після смерті кінчаються і муки, але промовчав, пожалівши єгиптянина.

Яхмос заходився поспіхом рити землю в кутку своєї хижки, відсунувши вбік солому, на якій спав уночі.

— Ось візьми оцей кинджал, якщо ти колись наважишся… а це на згадку про мене, якщо трапиться чудо і ти станеш вільним, — Яхмос поклав на руку Пандіона гладеньку холодну річ.

— Що це, навіщо воно мені? — здивувався молодий еллін.

— Це камінь, який я знайшов у підземеллях одного старого храму, захованого в скелях.

І Яхмос, зрадівши, що має змогу забутися в спогадах, розповів Пандіону про таємничий стародавній храм, на який віл натрапив, шукаючи багатих гробниць, біля завороту великої ріки за багато тисяч ліктів нижче від «Міста»-столиці Нут-Амон.

Яхмос помітив сліди старої стежки, що вели до стрімких урвищ від берега невеликої затоки, густо зарослої очеретом. Місце було віддалене від селища, і ніхто туди не заглядав, бо нічого привабливого для хлібороба чи пастуха не було на неродючих скелястих урвищах.

Яхмос міг без остраху провадити свої розшуки і, не гаючи часу, попрямував у глиб вузької ущелини, заваленої кам'яними брилами. Каміння вкривало стежку, як видно, обвалившись набагато пізніше того часу, коли вона сполучала це місце з берегом ріки. Довго Яхмос пробирався через скелі, водориї, кущі колючок. В ущелині було безліч павуків — поперек проходу були натягнуті тенета з павутиння, що прилипало до спітнілого обличчя грабіжника царських могил.

Нарешті стіни ущелини розступилися, відкриваючи замкнену серед високих горбів долину. В центрі її височів горб, облямований двома рядами зрошувальних канав, мабуть, раніше тут було джерело, яке використовували для саду. Тиша панувала в тьмяному мареві задушливої І безвітряної долини. Чорні блискучі скелі височіли навкруги, замикаючи долину. Тільки на протилежному її боці видно було ущелину, подібну до тієї, якою пройшов Яхмос у це забуте всіма місце.

Грабіжник видерся на горб і зразу побачив висічений в скелі хід, до цього захований за вершиною горба. Хід був завалений, і Яхмосу довелося чимало попрацювати, перш ніж він зміг пробратися всередину. Яхмос опинився в прохолодній темряві. Відпочивши трохи, він запалив світильник, що завжди був при ньому, і пішов високим коридором, уважно оглядаючи статуї, що виступали по обидва боки. Яхмос побоювався підступних пасток, — що загрожували тяжкою смертю. Але його побоювання були даремні: стародавні будівники або не поставили пасток, покладаючи надію на приховане розташування храму, або ж минулі тисячоліття знешкодили ці пастки. Яхмос без перешкод проник у велике кругле підземелля з статуєю бога Тота в центрі, що схиляв свій довгий дзьоб з високого п'єдесталу. В стінах Яхмос побачив десять вузьких, ніби щілини, входів, розташованих на рівній відстані один від одного. Вони вели до кімнат, завалених напівзотлілими речами: згортками, папірусами, дерев'яними дошками з малюнками і написами. Одне приміщення було заповнене в'язками сухих трав, що перетворювалися на порох від найменшого дотику, в іншому — лежали купи каміння. Не виявивши нічого цікавого для себе, Яхмос обійшов вісім кімнат — всі вони були квадратні. Дев'ятий вхід привів Яхмоса в довгасту кімнату, обрамлену колонами з граніту. Між ними були закріплені дошки з чорного діабазу, помережані письменами на стародавній мові Та-Кемту. Посеред кімнати стояла ще одна статуя носатого бога Тота, на її п'єдесталі, в плоскій мідній чаші, заблищав у проміннях світильника коштовний камінь. Яхмос жадібно схопив його, підніс до вогню і не втримався від вигуку розчарування… Камінь не належав до тих, що цінилися в Та-Кемті. Досвідчене око грабіжника відразу визначило, що для купця він не становить цінності. Але, — дивна річ, чим більше вдивлявся Яхмос, тим привабливішим здавався йому невідомий камінь. Це був голубуватозелений уламок кристала, завбільшки з наконечник списа, плоский, полірований і надзвичайно прозорий. Зацікавлений Яхмос вирішив прочитати стінні написи, сподіваючись знайти якесь пояснення щодо походження каменя. Він ще не забув стародавньої мови Та-Кемту, якої вчили в школах вищих писарів, і намагався розібрати ієрогліфи, що чудово збереглися на поверхні діабазу.

У підземеллі було мало повітря — віддушини для провітрювання храму давно завалилися, олія в світильнику догоряла, але Яхмос уперто читав, і поступово перед знедоленим грабіжником розкривалася повість про подвиг, здійснений за незапам'ятних часів, невдовзі після побудови великої піраміди Хуфу. Фараон Джедефра послав свого скарбника Баурджеда далеко на південь, в Та-Нутер — Країну Духів, щоб дізнатися про межі землі і Велику Дугу — океан. На семи найкращих кораблях Баурджед відплив на південь з гавані Суу[59] на Лазурових Водах.[60] Сім років мандрували сини Чорної Землі. Вони досягли Великої Дуги і довго пливли на південь, вздовж невідомих берегів. Половина людей і чотири кораблі загинули від страшенних бур Великої Дуги, а решта досягла казкового Пунту.[61] Але наказ фараона гнав їх далі: їм потрібно було довідатись, де саме на далекому півдні знаходяться межі землі. Залишивши кораблі, сини Чорної Землі рушили на південь суходолом.

Більше як два роки мандрували вони через темні ліси, перетинали широченні степи, переходили грізні гори — оселі блискавок — І досягли, вичерпавши всі сили, великої ріки, на якій жив могутній народ, що вмів будувати кам'яні храми. Виявилося, що край землі все ще безмежно далекий, — там, на півдні, за блакитними степами і лісами з срібним листям. І там, за межами землі, тече Велика Дуга, — океан — межі якої нікому Із смертних невідомі. Мандрівники зрозуміли своє безсилля виконати до кінця волю фараона і повернулися в Пунт, спорядили нові судна замість своїх старих, поточених шашлем і розбитих у боротьбі з хвилями Великої Дуги. Але уцілілих людей ледве вистачило на один корабель. Навантаживши його дарами Пунту, сміливці вирішили повторити свій неймовірно тяжкий шлях. Прагнення повернутися на батьківщину надавало їм сили, — вони перемогли вітри і хвилі, піщані бурі, підступні підводні скелі, голод і спрагу, пробилися до Лазурових Вод і прибули в гавань Суу після семи років відсутності.

Багато дечого змінилося на Чорній Землі: новий фараон — немилосердний Хафра — примусив країну забути про все, крім спорудження другої велетенської піраміди, що повинна була звеличити його ім'я на тисячі століть. Повернення мандрівників було несподівано для всіх, і фараон був розчарований, дізнавшись, що земля і океан безмежні, а народи, що живуть далеко на півдні, численні. Йому, що вважав себе володарем цього світу, Баурджед довів, що країна Та-Кемт — всього тільки маленький куточок Велетенської землі, багатої на ліси й ріки, на всякі плоди й звірі, населеної різними племенами, так само вправними у праці і на полюванні.

Гнів фараона обрушився на мандрівників — супутники Баурджеда були вислані в далекі області. Під страхом смерті було заборонено розповідати про подорож, у записах фараона Джедефра було стерто ті місця, де згадувалося про посилку мандрівників на південь, у Країну Духів. Сам Баурджед був би загинув від гніву Хафри і його подорож назавжди зникла б з пам'яті людей, коли б не заступився мудрий старий жрець бога наук, мистецтва і письма Тота. Цей жрець загартовував загиблого фараона на пізнання меж землі, на розшуки нових багатств для збіднілого від будування гігантської піраміди Та-Кемту. Усунутий від двору нового фараона Хафри жерцями Ра,[62] він прийшов на допомогу мандрівникові і заховав його в таємному храмі Тота, де зібрані були різні таємні книги, плани, зразки рослин і каменів далеких земель. Велика подорож Баурджеда за наказом жерця була записана на кам'яних плитах, щоб зберегтися навіки в неприступному підземеллі до того часу, коли країні потрібно буде це знання. З найдальшої, досягнутої ними країни, за великою південною рікою, Баурджед привіз голубуватозелений прозорий камінь, невідомий жителям Та-Кемту. Такі камені добувалися в Країні блакитних степів, що лежала на відстані трьох місяців шляху на південь від великої ріки. Баурджед підніс в дар цей знак крайньої межі світу богові Тоту, і саме цей камінь узяв Яхмос з п'єдесталу статуї.

Яхмос не зміг прочитати всієї повісті про мандрівку. Ледве дійшов він до опису якихось чарівних підводних садів; на які натрапляли мандрівники під час плавання по Лазурових Водах, як світильник погас і грабіжник ледве вибрався з підземелля, захопивши з собою тільки незвичайний камінь.

При світлі дня кристал з далеких земель виявився ще прекраснішим, і Яхмос не розлучався з ним. Але камінь не приніс йому щастя.

Пандіона чекав довгий шлях на батьківщину, і Яхмос сподівався, що камінь, з яким Баурджед дістався додому з нечуваної далини, допомагатиме й еллінові.

— А хіба ти не знав раніше нічого про цю мандрівку? — запитав Пандіон.

— Ні, вона залишилася затаєною для синів Та-Кемту, — відповів Яхмос— Пунт став давно відомим для нас, багато подорожей в різні часи зробили туди кораблі Та-Кемту, але землі далекого півдня, як і раніше, для нас таємнича Країна Духів.

— Але невже не було інших спроб досягти їх? Невже ніхто не зміг, як і ти, прочитати ці стародавні написи і розповісти про них усім іншим? — допитувався Пандіон.

Яхмос замислився, не знаючи, що відповісти чужоземцеві.

— Володарі півдня — начальники південних провінцій Та-Кемту — не раз ходили вглиб південних країн. Але в записах перелічується тільки здобич — слонова кість, золото, риба, привезені фараонові. І шляхи лишаються невідомими. А морем далі від Пунту ніхто не наважувався плавати. Надто велика небезпека, і нема тепер таких хоробрих людей, які були за давніх часів.

— Але чому ж ніхто не прочитав цих записів? — не міг заспокоїтися Пандіон.

— Не знаю, не можу тобі відповісти, — признався єгиптянин.

Яхмос дійсно не міг знати, що жреці, яких жителі Чорної Землі вважали хоронителями стародавніх таємниць і великими вченими, вже давно не були ними. Наука виродилася в релігійні обряди і магічні формули; папіруси, що містили в собі мудрість минулих віків, потліли в гробницях. Занедбані храми стояли в руїнах, ніхто не цікавився історією країни, відбитою в незліченних написах на стійкому камені. Яхмос не знав, що такий шлях неминучий для всякої науки, яка відірвалася від животворних сил народу і замкнулася у вузькому колі посвячених…

Наближався світанок. З тяжким почуттям Пандіон попрощався з нещасним єгиптянином, у якого не лишилося ніякої надії на порятунок.

Молодий еллін хотів узяти кинджал, а камінь залишити Яхмосові.

— Невже ти не зрозумів, що мені більше нічого не потрібно? — сказав єгиптянин. — Навіщо ж ти хочеш кинути прекрасний камінь тут, у мерзенній ямі шене?

Пандіон взяв кинджал у зуби, а камінь затиснув у руці і швидко поповз, старанно ховаючись у тінь від місяця, до своєї хижки.

До світанку молодий еллін лежав без сну. Щоки його палали, тіло тремтіло. Пандіон думав про важливий перелом у своїй долі, про швидкий кінець одноманітної черги нестерпних днів туги і розпачу.

Вхідні двері хижки позначалися сірою плямою, з темряви виступив увесь убогий вжиток пандіонового приміщення. Молодий еллін підніс кинджал до світла. Широке лезо з чорної бронзи[63] з опуклим ребром посередині було гостро відточене. Масивний держак з насічкою з азему зображав витягнену левицю — люту богиню Сохмет. Пандіон викопав кинджалом у кутку під стіною ямку і поклав туди подарунок, щоб старанно його заховати, але тут же згадав про камінь. Навпомацки відшукавши його на соломі, юнак знову присунувся до виходу, щоб краще роздивитися кристал.

Плоский уламок каменя із закругленими краями був завбільшки з наконечник списа. Він був твердий, надзвичайно чистий і прозорий, колір його здавався сіроголубим у передсвітанковій похмурій імлі.

Пандіон виставив камінь на розкритій долоні в отвір входу, і в цю мить спалахнуло, підіймаючись, сонце. Камінь зовсім змінився — на долоні Пандіона він лежав, повний блиску, і його голубуватозелений колір був несподівано радісним, світлим і глибоким, з теплим полиском прозорого золотистого вина. Дзеркальна поверхня каменя була відполірована, очевидно, рукою людини.

Колір каменя нагадав Пандіону про щось близьке, його відблиск зігрів пригнічену душу юнака. Море, справді, саме таким буває море далеко від берегів, у ту пору, коли сонце високо стоїть у синяві безхмарного неба. «Нутур ае» — божественний камінь, так назвав його нещасний Яхмос!

Чудовий спалах кристала на тлі безрадісного ранку видався молодому еллінові щасливим віщуванням.

Так, прощальний подарунок Яхмоса був чудовий! Кинджал і невиданий камінь! Пандіон повірив, що камінь буде запорукою його повернення до моря — моря, яке не зрадить, поверне йому волю й батьківщину. Молодий еллін занурив погляд у прозору глибину каменя, з якої випливали хвилі рідних берегів…

Грізний рокіт великого барабана пронісся над хижками шене — сигнал ранкового підйому.

Пандіон миттю вирішив — він не розстанеться з незвичайним каменем, не залишить цей символ вільного моря в курній землі шене. Нехай камінь завжди буде з ним!

Після кількох не зовсім вдалих спроб молодий еллін знайшов, врешті, спосіб заховати камінь непомітно в пов'язці на стегнах і, похапцем закопавши кинджал, все-таки мало не запізнився до ранкової їди.

По дорозі і під час роботи в саду Пандіон спостерігав за Каві й помітив, що той перекидається короткими фразами то з одним, то з другим з відомих Пандіону ватажків шене. Ті поспішно відходили від етруска і щось казали іншим.

Вибравши момент, Пандіон наблизився до Каві. Той, не підводячи голови, схиленої над обтісуваною брилою, швидко й неголосно вимовив, не переводячи подиху:

— Вночі, до сходу місяця, в крайньому проході біля північної стіни…

Пандіон повернувся до своєї роботи. По дорозі в шене він передав Кідого слова етруска.

Весь вечір провів Пандіон у чеканні — давно вже не було в нього такого піднесення духу і готовності до боротьби.

Як тільки робочий будинок заспокоївся і воїни на стінах задрімали, у темряві хижки Пандіона з'явився Кідого.

Двоє друзів швидко поповзли до стіни і повернули у вузький прохід між хижками. Вони досягли північної стіни, де у вузькій щілині панувала особливо глибока темрява.

Воїни рідко ходили по цій стіні — їм зручніше було стежити з західної та східної, вздовж проходів поміж хижками. Тому можна було не боятися, що варта нагорі почує тиху розмову.

У проході, в два ряди, упираючись ногами в стіни і голова до голови, лежало не менш як шістдесят рабів. Каві і Ремд — посередині. Старший етруск пошепки покликав до себе Пандіона і Кідого.

Молодий еллін, намацавши руку етруска, простяг йому захоплений з собою кинджал. Здивований Каві відчув холодний метал, порізав руку об гостре лезо І жадібно вхопився за зброю, шепочучи слова подяки.

Знудьгувавшись за зброєю, бувалий воїн зрадів. Він зрозумів, що, передаючи коштовний кинджал, молодий еллін тим самим визнавав старшинство Каві, без слів обираючи його своїм ватажком.

Не спитавши Пандіона, де він дістав зброю, Каві заговорив, роблячи довгі паузи, щоб ті, хто лежав поблизу, могли передати крайнім, бо вони нічого не могли почути. Нарада вожаків почалася — вирішувалося питання про життя і волю п'ятисот людей, ув'язнених в шене.

Каві говорив про те, що не можна відкладати заколот тому, що попереду них немає ніяких надій, становище може тільки погіршати, якщо рабів знову розділять і розішлють.

— Сили, які тільки й можуть забезпечити успіх у боротьбі, витрачаються в тяжкій праці на гнобителів з кожним місяцем життя в полоні, все менше бадьорості і здоров'я лишається в наших тілах. Смерть у бою — почесна і радісна, в тисячу разів легше загинути, б'ючись, ніж умерти під ударами жорстоких бичів.

Дружній шепіт схвалення пронісся по рядах невидимих слухачів.

— Так, заколот не можна відкладати, — говорив далі Каві, — але при одній умові: якщо ми знайдемо шлях виходу з проклятої країни. Навіть коли ми відімкнемо ще два-три шене, навіть коли ми здобудемо зброю, — у нас сили малі, ми не зможемо протриматись довго. Після великого заколоту рабів володарі Та-Кемту намагаються роз'єднати окремі шене, в нас немає зв'язку з ними, нам не пощастить збунтувати відразу велику кількість людей. Ми знаходимось у самій столиці, де багато війська, і не, зможемо йти по країні з боєм. Лучники Айгюптоеу страшні у нас же майже не буде луків, та й не всі здатні добре володіти ними. Давайте поміркуємо, чи можна нам іти через пустелю на схід або на захід. У пустелі ми зможемо опинитися дуже скоро після виходу з шене. Коли не Можна йти через пустелю, я думаю, треба відмовитися від заколоту, — це буде марна трата сил і жахлива загибель, Тоді нехай тікають тільки ті з нас, хто захоче зробити спробу пройти через вірну смерть з маленькою надією на волю. Я, наприклад, все одно спробую.

Схвильований шепіт знявся навколо замовклого етруска.

Слова його, передані з кінця в кінець, спочатку збудили бойовий настрій, а тепер посіяли сумніви і серед сміливих ватажків. Вони віднімали надію на щасливе завершення справи, навіть на привид успіху, і найхоробріші бійці завагалися. Різномовний шепіт носився у вугільно-чорній пітьмі проходу.

До центра групи, де лежало четверо друзів, підповз густобородий Аму — семіт з-за Лазурових Вод. Його земляки становили значну частину всього населення робочого будинку.

— Я наполягаю на заколоті. Нехай смерть поглине нас, але ми помстимося проклятим жителям проклятої країни! Ми покажемо приклад, який наслідуватимуть інші! Давно вже в Та-Кемті панує мир: жорстоке мистецтво гноблення відняло волю до боротьби у мільйонів рабів. Ми запалимо її знову.

— Добре, що ти думаєш так, ти хоробрий, — перервав його Каві. — А що ти скажеш тим, кого поведеш за собою?

— Скажу те саме, — палко відповів семіт.

— І ти певен, що за тобою підуть? — прошепотів етруск. — Правда надто тяжка… а брехня в такому ділі зайва — люди добре відчувають, де правда. Їхня правда та, що лежить у серці кожного.

Семіт нічого не відповів. У цей час між лежачими протиснулося гнучке тіло лівійця Ахмі. Пандіон знав, що цей молодий раб, полонений у битві коло Рогів Землі, походив із знатного роду. Лівієць запевняв, що поблизу гробниць найстародавніших царів Та-Кемту, біля міст Теніс та Абідос, іде на південний захід дорога в Уахет-Уер — великий оазис у пустині. Стежка з хорошими колодязями, багатими на воду, не охороняється військами. Треба ввійти в пустелю відразу за білим храмом Зешер-Зешеру і попрямувати на північний захід, де за сто двадцять тисяч ліктів від ріки перетнути дорогу. Лівієць брався провести до стежки й далі. В оазисі мало воїнів, і бунтівники зможуть захопити його. Далі, за переходом через пустелю, всього за двадцять п'ять тисяч ліктів, лежить другий великий оазис — Пашт, що витягся смугою в напрямі на захід. Ще далі буде оазис Мут, від якого стежка з колодязями веде до горбів Мертвої Змії, а звідти — дорога на південь, у країну чорних, невідому лівійцеві.

— Я знаю цю дорогу, — втрутився Кідого, — нею я йшов у той страшний рік мого полонення.

— В оазисах великі запаси фініків, ми відпочинемо. Там зовсім немає укріплень, і ми зможемо взяти з собою в'ючних тварин. За допомогою їх ми легко дійдемо до Мертвої Змії, а там, за Соляним озером, вже частіше трапляється вода.

План лівійця викликав загальне схвалення. Він здавався цілком здійснимим.

Проте обережний Каві запитав лівійця:

— Ти певен, що до колодязів від берега річки, буде саме сто двадцять тисяч ліктів? Це великий перехід.

— Може й трохи більше, — спокійно відповів лівієць. — Але сильна людина може подолати цей перехід без води при одній умові — вирушити в дорогу ніяк не пізніше середини ночі і рухатися без відпочинку. Довше одного дня і однієї ночі в пустині без води не проживеш, а ходити після полудня теж не можна.

Один з азіатів — херіуша — запропонував прямо напасти на фортецю по дорозі в гавань Суу, але хоч для рабів, більшість яких становили азіати й аму, ця спроба — пробитися прямо на схід — була дуже привабливою, план було визнано нездійсненним.

Пропозиція лівійця була далеко надійніша, однак виникли незгоди поміж неграми і азіатами: шлях на південний захід заводив азіатів ще далі від батьківщини, але був вигідний для негрів і лівійців. Жителі Лівії сподівалися піти на північ від оазису Мут і потрапити в ту частину своєї країни, яка не була підвладною військам Та-Кемту. Пандіон і етруски мали намір іти з лівійцями.

Всіх помирив літній нубієць, який сказав, що знає дорогу на південь в обхід фортець Чорної Землі через степи країни Нуб до Лазурових Вод.

Вузенький серп місяця вже піднявся над уступами пустельних горбів, а бунтівні раби все ще розробляли план втечі. Тепер обмірковувалися подробиці повстання і розподілялися ролі кожної групи, очолюваної тим чи іншим ватажком.

Повстання було призначено через ніч, як тільки настане повна темрява.

Шістдесят чоловік нечутно розповзлися в різні кінці шене, а вгорі, на фоні освітленого низьким місяцем неба, чітко виділялися постаті вартових, які не мали ніякої підозри і були повні презирства до тих, що спали в глибокій ямі під їх ногами.

Весь наступний день, і ніч, і ще цілий день йшла підготовка до повстання, обережна і непомітна. Побоюючись зрадників, ватажки змовлялися тільки з добре відомими їм людьми, вважаючи, що всі інші після того, як варту буде перебито, все одно приєднаються до маси повсталих.

Настала ніч заколоту. В темряві нечутно зібрались купки людей, по одній біля кожної з трьох стін — північної, західної і південної. З східної сторони, біля внутрішньої стіни, скупчилося дві групи.

Перегрупування людей відбулося так швидко, що коли Каві стукнув каменем об порожній глечик для води, подаючи сигнал атаки, раби вже встигли побудувати живі піраміди. Тіла сімдесяти чоловік утворили похилу площину, притулену до сторчової стіни, таких живих мостів було п'ять, по них з усіх боків видиралися сп'янілі від наступної битви люди.

Каві, Пандіон, Ремд і Кідого в числі перших піднялися на внутрішню стіну. Молодий еллін, ні хвилини не роздумуючи, стрибнув униз, в чорну пітьму, а за ним бігли і стрибали десятки людей.

Пандіон збив з ніг воїна, що вискочив із сторожового приміщення, і стрибнув йому на плечі, вивертаючи назад шию. Хребці єгиптянина слабо хруснули, тіло обм'якло в руках Пандіона. Навкруги в темряві раби з глухим гулом розшукували і хапали своїх ненависних ворогів. Охоплені шаленством бунтівники кидалися голоруч на озброєних воїнів. Не встигав воїн вступити в бій з одним ворогом, як збоку і ззаду на нього накидалися нові противники; беззбройні, але сильні від нестямної люті, вони впивалися зубами в руки, що тримали зброю, заганяли пальці в очі. Зброя, зброя за всяку ціну — така була єдина думка тих, що нападали. Ті, кому пощастило вирвати спис або ніж, відчуваючи в руках смертоносну силу, ще запекліше кидалися на ворогів. Пандіон колов праворуч і ліворуч віднятим у вбитого ворога мечем. Кідого орудував великою палицею, яку використовували для носіння води.

Каві, піднявшись по живій драбині, стрибнув прямо на чотирьох воїнів, що вартували біля внутрішніх дверей. Приголомшені єгиптяни вчинили тільки слабий опір, буквально задавлені масою людей, що зверху обрушилися на них в мовчазній темряві.

З радісним криком Каві відсунув важкий засув, і скоро юрба визволених рабів затопила простір між стінами, ввірвалася у будинок начальника шене, винищуючи воїнів, які відпочивали після зміни варти.

Угорі на стінах сутичка була ще жорстокішою. Дев'ятеро вартових, що стояли на стіні, відразу помітили атакуючих. Засвітили стріли, мовчанка ночі сповнилась людським стогоном, тупими ударами об землю тіл, що падали з висоти.

Але дев'ятеро єгиптян не могли довго чинити опір сотні розлючених рабів, які з розгону кидалися прямо на списи, падали на вартових і разом з ними скочувалися з стіни.

За цей час у проході між стінами закінчилася розправа з вартою і чиновниками. У вбитого начальника варти знайдено було ключі від зовнішніх дверей. Скрегіт іржавих завісів прорізав тишу ночі, як клич перемоги.

Списи, щити, ножі, луки — все до останньої стріли було відібрано в убитих. Озброєні раби очолили колону втікачів і всі, додержуючи мовчанки, швидким кроком попрямували до річки. Будинки по дорозі були геть чисто пограбовані, десятки жителів були вбиті. Повсталі раби шукали зброї, харчів. Тільки сувора заборона ватажків стримала людей від бажання підпалити всі будинки. Каві дуже боявся передчасно привернути увагу військ з охорони столиці.

Почалась переправа через ріку на всіх човнах, баржах та плотах, що потрапили під руку. Кілька чоловік загинуло у воді від величезних крокодилів, що чатували в річці Та-Кемту.

Не минуло й двох годин від початку заколоту, а головний загін уже підходив до дверей шене, розташованого на протилежному березі ріки, по дорозі до храму Зешер-Зешеру.

Каві, Пандіон та два лівійці відкрито підійшли до дверей і постукали, в той час як близько сотні інших рабів притиснулися до стіни поблизу дверей.

Із-за стіни почувся голос воїна, що спитав у прибулих, чого їм треба. Лівієць, який добре володів мовою Та-Кемту, звелів покликати начальника шене, посилаючись на лист керуючого царськими роботами. За дверима заговорило кілька голосів, спалахнув смолоскип, і відчинені двері показали прибулим такий самісінький двір між стінами, який був щойно покинутий повстанцями. З групи воїнів виступив начальник варти і зажадав листа.

З лютим ревом Каві кинувся на нього і встромив йому в груди кинджал Яхмоса, а Пандіон з лівійцями кинувся на воїнів. За ними, використовуючи сум'яття, з оглушливими криками ввірвалися озброєні раби, що стояли напоготові. Смолоскипи погасли, в темряві чути було стогін, зойки, войовничі крики. Пандіону вдалося швидко впоратися з двома противниками, і він відімкнув внутрішні двері. В шене, що прокинувся від шуму битви, пролунав заклик до повстання, раби різних племен забігали по двору, скликаючи своїх приголомшених земляків вигуками на рідній мові. Робочий будинок загудів, як розтривожений вулик; гул, все наростаючи, перейшов у низький рев. Воїни вгорі на стінах металися, боячись спуститися, вигукуючи погрози і посилаючи час від часу стріли навмання в темряву. Але битва між стінами затихла, знизу, з двору, полетіли влучні стріли та списи у воїнів, які чітко виднілися на стіні, і другий шене був визволений.

Здивований, сп'янілий від волі натовп виливався з дверей, розтікаючись в різні боки і не слухаючи закликів своїх визволителів. Незабаром несамовиті зойки почулися з боку селища, серед ночі зачервоніли плями пожеж. Каві порадив іншим ватажкам якомога швидше зібрати вже знайомих з дисципліною товаришів по шене. Етруск задумливо м'яв свою бороду. В його спрямованих уперед на захід, очах бігали червоні вогники — відблиск пожеж. Каві думав про те, що, мабуть, визволення рабів з другого шене без усякої підготовки, проведеної серед рабів, було помилкою. Приєднання до повсталих, які вже засвоїли поняття про спільну цілеспрямовану боротьбу, непідготовленої, неодностайної маси людей, сп'янілої від можливості помсти і волі, перешкодить, а не допоможе успіхові.

Так і вийшло. Значна частина рабів з першого шене теж захопилася грабуванням та руйнуванням. Крім того, було згаяно час, кожна хвилина якого мала значення. Поріділа колона рушила до третього шене, розташованого за вісім тисяч ліктів від другого, зовсім поруч з храмом Зешер-Зешеру.

Змінювати план повстання не було часу, і Каві передбачав серйозні труднощі. Справді, етруск помітив, коли підходили до шене, силуети вишикуваних на стінах воїнів, почув крики «аату, аату!»[64] і посвист стріл, якими єгиптяни ще здалека зустрічали колону повсталих, що наближалася.

Заколотники зупинилися, щоб обміркувати план атаки. Шене, підготоване до оборони, являло собою хорошу фортецю, і щоб узяти її, потрібен був час. Повстанці зняли страшний галас, щоб ті раби, які спали, прокинулися і напали на варту зсередини. Але ті гаялися, очевидно, не наважуючись або ж не догадуючись, як напасти на варту, що розташувалась на стіні.

Каві, надриваючи захрипле горло, скликав ватажків, щоб переконати їх відмовитися від нападу на шене. Ті не погоджувались, легко здобута перемога окриляла їх, їм здавалося можливим звільнити всіх рабів Та-Кемту й оволодіти країною.

Раптом лівієць Ахмі пронизливо скрикнув, і сотні голів повернулися в його бік. Лівієць розмахував руками, показуючи в напрямі річки. З високого берега, що похило підіймався до скель, ріку, яка омивала багато пристаней столиці, було видно далеко. І всюди миготіли незліченні вогники смолоскипів, що зливалися в тьмяно-мерехтливу смугу; світлі цятки видно було і на середині ріки, скупчувалися вони також у двох місцях на березі, де знаходились повстанці.

Сумніву не було — численні загони воїнів переправлялися через ріку, поспішаючи оточити місце, де палав вогонь пожеж і знаходились бунтівники.

А тут повсталі все ще кидались то в один, то в другий бік, вишукуючи спосіб нападу; дехто намагався підійти до ворогів по дну зрошувального каналу, інші випускали дорогоцінні стріли.

Каві обвів поглядом невиразну своїми обрисами темну масу людей. На його погляд, боєздатна колона нараховувала не більше трьохсот чоловік, з яких у меншої половини були ножі й списи, а луків здобуто було не більше тридцяти.

Мине небагато часу, і сотні страшних лучників Чорної Землі засиплять їх здалека хмарою довгих стріл, тисячі добре навчених воїнів затиснуть у кільце юрбу, яка тільки зазнала волі.

Ахмі, гнівно виблискуючи очима, кричав, що надійшла вже середина ночі і, коли вони зараз не підуть, буде пізно.

Лівійцеві, Каві і Пандіону довелося згаяти чимало цінних хвилин, щоб пояснити розпаленим людям, які жадали бою, марність спроб протистояти військам столиці. Ватажки наполягали на тому, щоб негайно вирушити в пустелю і в разі потреби, готові були зробити це, покинувши всіх інших, що захопилися розшуками зброї, помстою та грабуванням. Частина незгодних рабів відокремилась від колони і попрямувала вниз, вздовж ріки, до багатої садиби якогось вельможі, звідки доносився галас і миготіли вогні смолоскипів. Решта — їх було трохи більше двохсот чоловік — скорилися.

Скоро темний натовп, звиваючись довгою змією, втягнувся у вузьку ущелину між кручами ще розпечених від денного сонця скель і вибрався на плоский край долини. Безмежна, всипана піском та щебенем рівнина простелилася перед утікачами. Пандіон востаннє оглянувся на величезну ріку, що тьмяно виблискувала внизу. Скільки днів туги, розпачу, надій та гніву провів він перед її водами, що спокійно струменіли! Радість, гаряча вдячність вірним товаришам сповнили серце молодого елліна. Торжествуючи, він повернувся спиною до країни рабства і прискорив свою і без того швидку ходу.

Загін повстанців відійшов уже на двадцять тисяч ліктів від краю долини, коли лівієць зупинив колону. Позаду, на сході, небо почало ясніти.

У сірому свинцевому світанку ледве вимальовувались контури округлих піщаних горбів, що досягали ста п'ятидесяти ліктів заввишки і невиразно тяглися до похмурої смуги обрію. В годину світанку пустеля мовчала, повітря було нерухоме, шакали і гієни затихли.

— Чого хочеш ти, що весь час підганяв нас? Чого ти зволікаєш? — нетерпляче запитали лівійця із задніх рядів.

Лівієць пояснив, що починається найтяжча частина дороги: безконечні пасма піщаних горбів. Далі вони все підвищуються, досягаючи трьохсот ліктів. Треба вишикуватися цепом, по два чоловіки вряд, і йти, не відстаючи, не звертаючи уваги на втому. Хто відстане, той не дійде. Лівієць йтиме попереду, вибираючи дорогу між піщаними горами.

Виявилося, що майже ніхто не встиг напитися, і вже зараз багатьох мучила спрага після гарячки бою. Не в усіх були плащі, ганчірки або шматки матерії для того, щоб закрити від сонця голову й плечі. Але вже нічого було робити.

Цепом, на двісті ліктів завдовжки, люди рушили далі, мовчки дивлячись собі під ноги, що грузли у сипучому піску. Передні ряди завертали то праворуч, то ліворуч, обминаючи сипкі схили, — дорога йшла крутими заворотами.

На сході зайнялася широка пурпурова смуга.

Серпоподібні або гострозазублені гребені піщаних горбів забарвилися золотом. Освітлена пустиня видалася Пандіону морем застиглих високих хвиль з гладенькими схилами, що відливали оранжовожовтим кольором. Нічне збудження повільно стихало, люди заспокоювались. Воля, простір пустелі, золоті далі ранкової зорі цілюще впливали на змучених у» полоні людей. Замість злоби й страху, туги й розпачу в серцях зростала радість.

Яскравішим ставав навколишній світ, бездоннішою блакить неба. Сонце піднімалося все вище, проміння його, що спочатку ласкаво гріло, тепер палило і пекло. Сповільнене, тяжке просування в лабіринті глибоких задушливих ущелин між велетенськими горбами піску ставало все важчим. Тіні горбів дуже вкоротилися, по нагрітому піску вже було боляче ступати, але люди йшли все далі, не зупиняючись, не оглядаючись. Попереду без краю повторювалися зовсім схожі один на одного піщані горби, не даючи можливості будь-що бачити.

Час минав, повітря, сонячне світло й пісок зливалися разом у суцільне море полум'я, сліпучого, задушливого і палаючого, наче розтоплений метал.

Людям, що були родом з північних приморських країн, у тому числі Пандіону і обом етрускам, було особливо тяжко.

В голові молодого елліна, ніби стиснутій обручем, шалено стукала кров, віддаючись нестерпним болем.

Засліплені очі майже перестали бачити — в них плавали, струменіли або швидко оберталися плями і смуги навдивовижу яскравих барв, що чергувалися в химерних поєднаннях. Неймовірна сила сонця перетворила пісок у масу золотого пилу, насиченого світлом.

Пандіон марив наяву: перед ним проносилися привиди. В багрових спалахах вогню рухалися колосальні статуї Айгюптосу, потопали у хвилях фіолетового моря. Море, в свою чергу, розступалося, табуни напівзвірів, напівптахїв хів мчали кудись, падаючи з прямовисних урвищ дивовижної висоти. І знову вишиковувалися бойовим порядком і йшли на Пандіона гранітні фараони Чорної Землі.

Хитаючись, молодий еллін протирав очі, бив себе по щоках, намагаючись бачити те, що було насправді — палаючі жаром піщані схили, що наступали один на одного в сліпучому золотавосірому світлі. Але знову крутилися барвисті вогненні вихорі, і тяжке марення охоплювало Пандіона. Тільки пристрасне бажання бути вільним змушувало його пересовувати ноги в такт з чорними ногами Кідого, і тисячі піщаних горбів відходили назад, до Айгюптосу. Перед утікачами встали нові хребти високих піщаних гір, поділені величезними гладенькими воронками, в глибині яких виступали вугільночорні шматки грунту.

Благальний, хриплий стогін все частіше перебігав по довгому цепу рабів; тут і там знесилені люди падали на коліна або просто обличчям у розпечений пісок, благаючи товаришів добити їх.

Похмуро відвертаючись, люди проходили далі, і благання затихали позаду, за м'якими обрисами піщаних гір. Пісок, пісок, розпечений, жахливий у своїй масі, неосяжний, тихий і зловісний, здавалося, затопив увесь світ морем задушливого, сипучого полум'я.

Попереду, в злотистому сяйві сонця, майнув далекий сріблястий проблиск. Лівієць подав слабкий, але підбадьорливий крик. Все виразніше на бурому фоні далини вимальовувалися плями, що виблискували нестерпно яскравим блакитним сяйвом. То були ділянки грунту, покритого кристалічною сіллю.

Піщані горби дрібнішали, нижчали і незабаром перетворилися в невеликі купи затверділого злежаного піску, і ноги, звільнені від причепливих обіймів сипких пісків, рухалися легко. Жовта тверда глина, порита темними тріщинами, здавалася гладенькою плитою двірцевої алеї.

Сонце ще на цілу долоню не дійшло до півдня, а повсталі раби вже досягли стрімкого невисокого уступу з коричньового шаруватого каменю й повернули під прямим кутом ліворуч на південний захід. У короткій ущелині, що широким кутом врізалася в уступ скелі і чорніла здалека, подібно до отвору печери, знаходився стародавній колодязь — джерело з холодною і чистою водою.

Щоб запобігти сутички збожеволілих від спраги людей, Каві поставив найсильніших біля входу в ущелину. Спочатку напоїв найбільш ослаблих.

Сонце вже давно перейшло за південь, а люди все пили й пили, відповзали в затінок урвища із здутими животами й знову поверталися до води. Поволі втікачі оживали: вже чути було швидку мову витривалих негрів, уривчастий сміх, легке пересварювання… Але радість не приходила до підбадьорених людей — багато вірних товаришів залишилося вмирати в лабіринті піщаних гір, товаришів, які тільки-що ступили на дорогу волі, мужньо боролися, ставлячись з погордою до смерті, — товаришів, що злили свої зусилля в самовідданому пориві з зусиллям тих, які врятувалися.

Пандіон з подивом помічав, як змінилися раби, з якими він пробув так багато часу в шене. Зникла тупа байдужість до оточення, що лежала однаковою печаткою на стомлених, виснажених обличчях.

Очі, раніше тьмяні і байдужі, тепер уважно й жваво поглядали навкруги, риси суворих облич виступали начебто виразніше. Це були вже люди, а не раби, і Пандіон пригадав, що мудрий Каві був правий, коли дорікнув йому за презирство до своїх товаришів. Брак життєвого досвіду заважав Пандіону зрозуміти людей. Молодий еллін прийняв тяжке пригнічення від тривалого полону за природні властивості.

Люди скупчилися біля схилу ущелини в невеликих плямах рятівного затінку. Незабаром непробудний сон опанував усіх — погоні можна було не боятися в цей день: хто, крім людей, що одважилися на смерть заради волі, зможе вдень пройти через палаюче пекло піщаного моря?

Втікачі відпочивали до заходу сонця, і стомлені ноги і знову стали легшими. Невелику кількість харчів, яку зуміли пронести через піски найсильніші, було сумлінно поділено між усіма.

Попереду чекав їх великий перехід до дальшого джерела; лівієць казав, що доведеться йти цілу ніч, зате на світанку, ще до початку спеки, вони будуть біля води. За цими колодязями знову лежить смуга піщаних горбів — остання перед великим, оазисом. На щастя, вона не широка — не більша, ніж пройдена, і якщо повстанці вирушать надвечір, коли сонце перейде на південний захід, то вночі вони дістануться до великого оазиса, де добудуть харчів. Таким чином, без їжі доведеться побути лише добу. Все це здавалося не страшним для людей, що зазнали так багато лиха. Головне, що окриляло і бадьорило, полягало в тому, що вони, вільні, відходили все далі й далі від проклятої країни Та-Кемт, все менше ймовірним було, що їх наздожене погоня.

Захід згасав, на полум'я розжареного вугілля сипався сірий попіл. Останній раз вдосталь напившись, втікачі рушили в дорогу.

Гнітюча спека зникла, розсіяна чорним крилом ночі темрява ласкаво і м'яко обіймала спалену полум'ям пустелі шкіру людей.

Вони пішли по низькому рівному плоскогір'ю, засипаному силою гострокутного щебеню, що різав ноги необережних подорожніх.

Опівночі втікачі спустилися в широку долину, всіяну сірими кам'яними кулями. Дивне каміння від одного до трьох ліктів у поперечнику лежало скрізь, ніби розсипані невідомими богами м'ячі. Люди, що йшли вже не цепом, а безладним натовпом, перетинали долину навскоси, прямуючи до підйому, який видно було далеко попереду. Після оглушливо тяжкого дня, коли з такою нещадністю виявлялася кволість людини, тихий спокій ночі був глибокий і задумливий. Пандіону видалося, що безкрая пустиня знялася до небесного склепіння, зорі стали зовсім близькими в прозорому повітрі, пронизаному якимсь темним сяйвом. Зійшов місяць, і срібний покрив світла ліг на темну землю.

Загін рабів досяг підйому. Положистий схил було викладено плитами міцного вапняку. Вапнякові плити, відполіровані до блиску найдрібнішим піском, що його рухав вітер, дзеркально відбивали місячне сяйво і здавалися блакитними скляними сходами.

Пандіон ступив на їх слизьку прохолодну: поверхню, і йому здалося, що ще трохи — і вій досягне темносинього склепіння неба.

Але підйом закінчився, сходи погасли, почався довгий спуск у рівнину, що розповзалася внизу чорною площиною і була засипана зернистим піском. Вона замикалася пасмом зубчастих скель, що стирчали похило з піску, мов обрубки велетенських колод. Загін підійшов до скель уже на світанку і довго просувався лабіринтом вузьких, наче тріщини, урвищ, поки провідник-лівієць не знайшов джерела. Зі стрімчаків було видно громаддя нових піщаних гір, що ворожим кільцем обступили скелі, де заховалися втікачі. Глибокі фіолетові тіні лежали між рожевими схилами пісків. Поки що, біля води, піщане море було не страшне.

Кідого знайшов захищене від сонця місце, де велетенський кам'яний куб схилявся над стінами піскових шарів, обрізаних з півночі глибоким водориєм. Поміж стрімчаками було досить затінку для цілого загону, який зміг заховати людей до заходу сонця.

Стомлені люди вмить поснули, — тепер лишалося тільки чекати, поки шаленіюче у висоті сонце, спускаючись, не почне лагіднішати. Небо, таке близьке вночі, знову піднеслося в надосяжну далечінь і звідти сліпило й. пекло людей, ніби в знак помсти за нічний перепочинок. Час минав, людей, що мирно спали, оточив палючий океан (сонячного вогню, що відокремив їх від рідних місць, де сонце не знищує всього живого.

Каві раптом прокинувся від слабкого жалібного стогнання. Здивований етруск підняв обважнілу голову й прислухався. Навколо зрідка було чути сильний тріск, що змінювався протяжним, жалібним стогнанням, сповненим туги. Звуки посилились, чимало втікачів прокинулося, зі страху оглядаючись навкруги. Жодної ознаки руху не було серед розпечених скель, всі товариші були на своїх місцях, всі ще спали або прислухалися. Каві розбудив Ахмі, що безтурботно спав. Лівієць сів, широко позіхнув і потім розсміявся просто в обличчя здивованому і стривоженому етрускові.

— Каміння кричить від сонця, — пояснив лівієць, — це ознака, що спека спадає.

Від тріску каміння, сповненого якоїсь безнадії, втікачам стало моторошно. Лівієць виліз на стрімчак, подивився навкруги крізь щілину стулених долонь і заявив, що скоро можна буде вирушати в останній перехід до оазису: треба напитися на дорогу.

Хоча сонце вже різко схилилося до заходу, піщані гори все ще палали. Здавалося зовсім неможливим покинути затінок і вийти в це море вогню і світла. Але люди без єдиного слова протесту вишикувалися попарно і попростували слідом за лівійцем — такий сильний був поклик волі.

Пандіон ішов тепер у третьому ряду від лівійців Ахмі і, як і раніше, поряд з Кідого.

Невичерпна витривалість і добродушна веселість негра часто підбадьорювали молодого елліна, який почував себе невпевнено перед страшною силою пустині.

Вороже текуче дихання знову змушувало людей низько схиляти голови перед розлюченим лицем пустині. Вони пройшли вже не менше п'ятнадцяти тисяч ліктів, коли Пандіон помітив легке занепокоєння провідника-лівійця. Ахмі двічі зупиняв колону, вилазив, загрузаючи по коліна в піску, на шпилі піщаних горбів, оглядав обрій. На запитання лівієць не відповідав.

Висота горбів зменшилася, і Пандіон, зрадівши, запитав Ахмі, чи не кінчаються піски.

— Ще далеко, ще багато піску, — похмуро відрубав провідник і повернув голову на північний захід.

Поглянувши туди ж, Пандіон і Кідого побачили, що палаюче небо там закрите свинцевим туманом. Похмура стіна, що здіймалася вгору, перемагала велетенську могутність сонця і сяйво неба.

Раптом почулися дзвінкі приємні звуки — високі, співучі, чистого металевого тону. Ніби срібні труби почали за горбами пісків чарівну мелодію.

Вони повторювались, наростаючи, все голосніші і частіші, і серця людей забилися сильніше під впливом несвідомого страху, який несли ці сріблясті звуки, ні до чого не подібні, далекі від усього живого.

Лівієць зупинився і з жалібним криком упав навколішки. Піднявши руки до неба, він молився богам, просив захистити від страшенного лиха. Перелякані втікачі щільно збилися докупи у вузькому просторі між трьома піщаними горбами. Пандіон запитливо глянув на Кідого і здивувався — чорна шкіра негра стала сірою. Молодий еллін вперше бачив свого друга переляканим і не знав, що так бліднуть чорношкірі. Каві схопив за плече провідника і, без всякого зусилля підвівши його на ноги, злісно спитав, що трапилося.

Ахмі повернув до нього спотворене від страху обличчя, вкрите рясними краплинами поту.

— Пісок пустині співає, кличе вітер, а з ним прилітає і смерть, — хрипло промовив лівієць. — Йде піщана буря…

Гнітюча мовчанка повисла над загоном, її порушували тільки звуки півучого піску.

Каві стояв приголомшений — він не знав, що робити, а ті, хто знав, розуміли силу небезпеки, яка загрожувала всім, і теж мовчали.

Нарешті Ахмі опам'ятався.

— Вперед, швидше вперед! Я бачив скелясту площадку, вільну від піску: треба встигнути дійти до неї. Тут смерть неминуча — всіх засипле піском, а там… може, частина врятується…

Перелякані люди кинулись за лівійцем, що побіг уперед.

Свинцевий туман перетворився на багрову імлу, що затягла все небо. Вершини піщаних горбів зловісно закуріли, дихання вітру торкнулося запалених облич роєм найдрібніших піщинок. Нічим стало дихати, повітря наче наситилося пекучою отрутою. Але ось розступилися піщані горби, і втікачі опинилися на невеликому клаптику кам'янистого грунту, почорнілого і згладженого. Навкруги наростав Гуркіт і гул вітру, що летів здалека, багряна хмара швидко потемніла знизу, начебто чорна завіса заволокла небо. Вона вгорі залишилась темночервоною, блідий диск сонця сховався в страшній хмарі. За прикладом більш досвідчених, люди похапцем зривали з себе пов'язки, ганчірки, що прикривали голови й плечі, закутували обличчя й падали на нерівну поверхню гарячого каміння, притискаючись один до одного.

Пандіон трохи забарився. Останнє, що він позичив, сповнило його жахом. Все навкруги набуло руху. По чорному грунті покотилося каміння завбільшки з кулак, наче сухе листя, що його підганяє осінній вітер. Торби повикидали в напрямі до втікачів товсті завивисті щупальці, пісок почав рухатись і швидко понісся, розтікаючись навколо, ніби вода, викинута бурею на пологий берег. Заклубочена маса налетіла на Пандіона — юнак упав і більше нічого не бачив. Серце часто билося, і кожний його удар відбивався в голові. Прискорене дихання насилу проривалося крізь горло і рот, які, здавалося, вкрилися твердою коркою.

Свист вітру звучав високими нотами, змішуючись з глухим шумом летючого піску, пустеля гуркотіла і ревла навколо. В голові Пандіона запаморочилося, він боровся з непритомністю, яку викликала буря, що давила й сушила його. Страшенно кашляючи, молодий еллін звільняв горло від піщаного пилу і знову починав прискорено дихати. Зусилля опору в Пандіона повторювалися все рідше, нарешті він втратив свідомість.

А грім бурі ставав усе впевненішим і грізнішим, його гуркіт перекочувався по пустелі, мов велетенські мідні колеса: Кам'янистий грунт здригався, відповідаючи гулом, наче металевий лист, а над ним неслися хмари піску. Піщинки, насичені електрикою, спалахували блакитними іскорками, і вся маса рухливого піску котилася, повна синюватих виблисків. Здавалось, от-от поллє дощ і свіжа вода врятує висушених пекучим повітрям, знепритомлених людей. Але дощу не було, а буря гуркотіла. Темна купа людських тіл вкривалася все товщим шаром піску, що приховував слабкі рухи, глушив поодинокі стогнання…

Пандіон розплющив очі і побачив на тлі зірок силует чорної голови Кідого. Як потім довідався Пандіон, негр довго клопотався над позбавленими життя тілами друзів — молодого елліна та етрусків.

У темряві метушилися люди, розкопуючи занесених піском товаришів, прислухаючись до слабкого трепету життя в грудях непритомних, відсуваючи в сторону загиблих.

Лівієць Ахмі із своїми звиклими до пустелі одноплемінниками і кілька негрів пішли назад», до джерела в скелях. Кідого залишився з Пандіоном, не в силі покинути друга, що ледве дихав.

Зрештою напівживі п'ятдесят п'ять чоловік, що майже не розрізняли дороги, пішли, тримаючись один за одного, на чолі з Кідого, по слідах тих, які пішли раніш.

Ніхто не думав про те, що їм довелося повернути назад, може, назустріч можливій погоні, — в думках у кожного була тільки мрія про воду. Вода, що відтіснила волю до боротьби, погасила всі прагнення, — вона була маяком у туманній гарячці розпаленого мозку.

Пандіон втратив всяку уяву про час, забув про те, що вони відійшли від джерела не далі, ніж на двадцять тисяч ліктів, забув про все, крім того, що треба триматися за плечі переднього товариша і мляво ступати в такт з товаришами, що рухалися попереду. Приблизно на середині дороги вони почули попереду голоси, що здалися надзвичайно гучними: Ахмі та двадцять сім чоловік, що пішли з ним, поспішили назустріч, обережно несучи намочене у воді ганчір'я і дві старі посудини з тикви, знайдені біля джерела.

Люди знайшли в собі сили відмовитися від води, запропонувавши Ахмі піти до тих, що лишилися на місці катастрофи.

Надлюдські зусилля потрібні були для того, щоб повернутися до колодязя, сили підупадали з кожним десятком кроків, та проте люди мовчки пропустили групу водоносів і попленталися далі.

Хиткий чорний туман застилав очі людей, що спотикалися, деякі з них падали, але, підбадьорені умовляннями, підтримувані більш витривалими товаришами, йшли далі. П'ятдесят п'ять чоловік не могли пригадати останньої години дороги — люди йшли майже несвідомо, ноги їх продовжували невпевнені, уповільнені рухи. І все ж таки мандрівники дійшли, вода повернула їм свідомість, напоїла їхні тіла, дала змогу загуслій крові знову розм'якшити висохлі м'язи.

І як тільки мандрівники опам'яталися, вони згадали про товариські обов'язки. Трохи набравшись сили, вони пішли назад за прикладом перших, несучи назустріч тим, що брели в пісках, джерело життя — воду, яка капала з мокрих шматків тканини. Ця допомога була неоціненна, бо прийшла саме вчасно. Сонце вже сходило. Останню групу тих, що зосталися живими, підтримала принесена лівійцями вода. Люди зупинилися посеред пісків, не маючи сили йти далі, незважаючи на умовляння, спонукання і навіть погрози. Мокре ганчір'я дало людям ще годину відстрочки — час, що виявився достатнім для того, щоб дістатися до колодязя.

Так повернулися до води ще тридцять один чоловік, — всього врятувалося сто чотирнадцять — менше ніж половина тих, що вступили в пустелю два дні тому. Найслабкіші загинули ще під час першого переходу через піски, тепер страшна катастрофа загубила багато прекрасних, міцних бійців. Майбутнє здавалося дуже непевним. Вимушена бездіяльність пригнічувала, сили для продовження накресленого шляху ще не було, зброю було кинуто там, де захопила людей піщана буря. Коли б у бунтівників були харчі, то вони швидше відновили б сили, але рештки їжі було поділено ще на початку минулої ночі.

Сонце полум'яніло в чистому, нічим не затьмареному небі, і ті, що залишилися на місці катастрофи, в кому ще жевріло згасаюче життя, тепер напевно загинули.

Врятовані ховалися в щілині між скелями, де лежали минулої доби разом з тими, яких уже не було. Як і вчора, люди чекали вечора, але вже не тільки спаду денної спеки, а початку ночі, сподіваючись, що її прохолода дасть змогу ослаблим продовжувати боротьбу з пустелею, що стояла на шляху до батьківщини.

Цій останній надії не судилося здійснитися. З настанням ночі втікачі відчули, що можуть потихеньку рухатися далі, як раптом почули здалека хриплий рев осла і гавкання собак. Деякий час повстанці сподівалися, що не торговельний караван або загін збирача податків, але незабаром на оповитій присмерком рівнині показалися вершники. Знайомі вже крики «аату» залунали в пустині. Втікати було нікуди, битися нічим, ховатися марно — злі гостровухі собаки однаково знайшли б втікачів. Декілька повстанців опустилося на землю — останні сили залишили їх, інші розгублено заметались серед каміння. Дехто в розпачі рвав на собі волосся. Один з лівійців, зовсім молодий, жалібно застогнав, і краплисті сльози покотилися з переляканих очей. Аму й херіуша стояли, понуривши голови і скрегочучи зубами. Кілька чоловік несвідомо кинулися тікати, але їх зараз же затримали собаки.

Більш витримані залишилися на місці, наче закам'янілі, і напружували думку, щоб знайти спосіб порятунку. Воїнам Чорної Землі, безперечно, пощастило: вони наздогнали втікачів, коли ті були зовсім знесилені. Коли б хоч половина колишньої енергії залишилась у повстанців, то більшість воліла б скоріше вмерти в нерівному бою, ніж потрапити вдруге в полон. Але зараз сили повстанців були вичерпані — втікачі не вчинили опору воїнам, що під'їжджали з луками напоготові. Боротьба за волю скінчилась, — тепер у тисячу разів щасливіші були ті, хто спав вічним сном серед розкиданої зброї.

Змучені раби, втративши надію на волю, стали покірними і байдужими.

Незабаром усі сто чотирнадцять чоловік із зв'язаними назад руками, оковані за шиї ланцюгами по десятку, побрели на схід під ударами бичів. Декілька воїнів поїхало до місця катастрофи, щоб переконатися, що решта загинула.

Переслідувачі розраховували одержати нагороду за кожну приведену назад людину. Тільки це врятувало втікачів від жорстокої смерті. Жоден не загинув у цьому жахливому поході назад, коли вони йшли голі і зв'язані, схльостані бичами, не одержуючи їжі. Караван повільно рухався, обходячи піски по дорозі.

Пандіон брів, не сміючи глянути на товаришів, не сприймаючи зовнішніх вражень. Навіть удари бича не виводили молодого елліна з заціпеніння. Єдиним спогадом, що зберігся в Пандіона від шляху назад у рабство, був момент, коли вони досягли долини Нілу, недалеко від міста Абідоса. Начальник загону затримав караван, шукаючи поглядом пристань, де спійманих мала чекати баржа. Бранці збились на краю спуску в долину, дехто опустився на землю. Ранішній вітер доносив запах свіжої води.

Пандіон, що залишався на ногах, раптом побачив на краю пустині веселі ніжноблакитні квіти. Хитаючись на своїх високих стебельцях, вони видихали тонкі пахощі, і у Пандіона майнула думка, що втрачена воля посилає йому свій останній привіт.

Губи молодого елліна, потріскані й кровоточиві, заворушились; невпевнені, слабкі звуки вирвалися з горла. Кідого, що з тривогою придивлявся до друга на зупинках, — негр був у другому цепу, — прислухався.

— Блакитні…— долинуло до нього останнє слово. Пандіон поринув знов у заціпеніння.

Втікачів звільнили від пут і загнали в баржу, яка привезла їх до околиць столиці. Там їх, як особливо небезпечних і стійких бунтівників, кинули у в'язницю, в якій вони мусили чекати неминучого заслання на золоті рудники.

В'язниця являла собою величезну яму, викопану в сухій і твердій землі, облицьовану цеглою і перекриту кіль кома крутими склепіннями. Замість вікон були пробиті вгорі чотири вузенькі щілини, замість дверей — похилий люк у стелі, через який спускали воду і кидали їжу.

Пітьма, що завжди панувала в ямі, виявилась цілющою для втікачів: у багатьох із них від яскравого світла пустелі боліли запалені очі, і бранці, залишаючись на сонці, неминуче осліпли б.

Яка мука була після кількох днів волі опинитися в темній, смердючій ямі!

Ув'язнені були наглухо відрізані від світу, до їхніх почуттів і переживань нікому не було діла.

І все ж таки, незважаючи на безвихідність становища, як тільки люди очуняли від наслідків тяжкого походу, вони знову почали на щось сподіватись.

Знову заговорив Каві, як завжди трохи грубувато викладаючи зрозумілі для всіх думки. Знову розносився сміх Кідого, залунали різкі вигуки лівійця Ахмі. Пандіон, що тяжко переживав загибель надій, приходив до пам'яті повільніше.

Не раз молодий еллін намацував у своїй пов'язці камінь — чудовий подарунок Яхмоса, але йому здавалося кощунством вийняти прекрасну річ тут, в цій огидній, темній ямі. До того ж камінь підвів його, він виявився нечарівним, не допоміг добитися волі й досягнути моря.

Все-таки Пандіон якось крадькома витяг зеленосиній кристал і підніс його до блідого променя, що падав із щілини, але не досягав долівки підземелля. При першому ж погляді, кинутому на радісну прозорість каменя, бажання жити і боротися знову відродилося в Пандіоновій душі. Він позбувся всього — він навіть не сміє подумати про Тессу, не сміє викликати образи батьківщини. Все, що в нього залишилося — це камінь, як мрія про море, про колишнє, інше, справжнє життя. І Пандіон почав часто любуватися каменем, знаходячи в його прозорій глибині втіху, без якої не можна було жити.

Не більше десяти днів провів Пандіон з товаришами в підземеллі. Без допитів, без усякого суду долю втікачів було вирішено пануючими людьми там, нагорі. Несподівано відчинився люк, в отвір упала дерев'яна драбина. Рабів виводили нагору і, засліплених денним світлом, зв'язували і сковували цепом по шестеро. Потім бунтівників повели до Нілу і негайно повантажили на велику баржу, що незабаром відпливла вверх по річці. Бунтівників відправляли на південну межу Чорної Землі, до Воріт Півдня,[65] звідки мав відбутися останній безповоротний шлях до страшних золотих рудників країни Нуб.[66]

Через два тижні, після того як втікачі змінили підземну в'язницю на плавучу, за п'ятсот тисяч ліктів вверх по річці, на південь від столиці Та-Кемту, в розкішному палаці начальника Воріт Півдня на острові Неб відбувалося ось що.

Начальник Воріт Півдня, він же начальник провінції Неб, жорстокий і владний Кабуєфта, що вважав себе другою особою після фараона в Чорній Землі, викликав командуючого своїми військами, начальника полювання і головного каравановожатого Півдня.

Кабуєфта прийняв викликаних на балконі палацу за багато заставленим столом, в присутності головного писаря. Великий і м'язистий, Кабуєфта пихато підносився над співбесідниками, сидячи, як і фараон, на високому кріслі з чорного дерева та слонових іклів.

Він кілька разів перехоплював запитливі погляди, якими обмінювалися скликані ним сановники, і посміхався про себе.

З балкона палацу, що стояв на підвищеній частині острова, відкривався краєвид з широкими рукавами ріки, що обтікали групу храмів з білого вапняку і червоного граніту. Береги вкривала густа поросль високих пальм, листя яких темною перистою смугою тяглося вздовж підніжжя стрімкого скелястого берега. З півдня підходила прямовисна стіна гранітного плоскогір'я, на східному кінці якого знаходився перший поріг Нілу. Там долина ріки відразу звужувалась, простір обробленої спокійної рівнини обривався біля незмірного пустельного простору країни золота Нуб. З уступів скель дивились на палац могили знаменитих предків — володарів Воріт Півдня, безстрашних дослідників країни чорних, починаючи з самого великого Хірхуфа.[67]

Далина потопала в сіруватій імлі спеки, але на острові була прохолода — північний вітер боровся зі спекою, що наступала з півдня, відганяючи її назад, у пустині, спалені степи.

Начальник Півдня довго дивився в далечінь на гробниці предків, потім жестом наказав присутньому рабові налити по останньому келиху вина. Частування було закінчено, гості встали і пішли за господарем до внутрішніх покоїв палацу. Вони опинилися в квадратній, не дуже високій кімнаті, оздобленій з такою витонченістю і таким смаком, як за часів великого Менхеперри.[68] Гладенькі білі стіни над підлогою були прикрашені широким ясно-синім бордюром із складним прямолінійним орнаментом з білих ліній, а попід стелею йшла вузенька смуга з квітів лотоса і символічних фігур, зображених синьою, зеленою, чорною та білою фарбами на фоні матового золота.

Стеля, окреслена вузькою смужкою з чорних та золотих клітин, перетиналась чотирма паралельними брусками з дерева густого вишневого кольору. В проміжках між брусками вся поверхня стелі була вкрита строкатим візерунком золотих спіралей та білих розеток на червоних та блакитних квадратах, що чергувалися в шахматному порядку.

Широкі одвірки дверей з гладеньких полірованих дощок кедра облямовувались вузькими чорними смужками, перерізаними безліччю подвійних поперечних блакитних рисочок.

Килим, кілька складаних стільців з слонової кістки та з верхом із леопардової шкури, два крісла з чорного дерева з золотою інкрустацією і кілька ящиків на ніжках, що були одночасно столиками, становили всю обстановку просторної і світлої, наповненої чистим повітрям кімнати.

Кабуєфта не поспішаючи сів у крісло, і його різкий профіль чітко окреслився на білосніжній стіні. Сановники присунули стільці ближче, головний писар став біля високого столика з чорного дерева, інкрустованого золотом і слоновою кісткою.

На блискучій дошці стола лежав сувій папірусу з червоно-білою печаткою. За знаком начальника Півдня писар розгорнув сувій і застиг у шанобливому мовчанні.

Командуючий військами, худий, з лисою головою, без парика, підморгнув маленькому дебелому каравановожатому, даючи зрозуміти, що зараз почнеться розмова, для якої їх покликано.

Справді, Кабуєфта схилив голову й заговорив, звертаючись до всіх присутніх:

— Їх величність, володар обох країн Чорної Землі, життя, здоров'я, сила, надіслав мені спішного листа. В ньому звелів його величність здійснити нечуване — приставити до міста живого носорогого звіра, з тих, що водяться за країною Вават[69] і відзначаються страшенною силою і люттю. Багато звірів з далеких країн Півдня приставлялося живими до Великого Дому за минулих часів. Люди Міста і люди Та-мері-хеб бачили великих мавп, жираф, звірів Сетха і земляних свиней;[70] люті леви і леопарди зграєю супроводили великого Усермар-Сотепенру[71] і навіть билися з ворогами Та-Кемту,[72] але ніколи не було піймано жодного носорога.

— З давніх давен володарі Півдня доставляли Чорній Землі все потрібне з країн чорношкірих, для них не було неможливого для здійснення. Я хочу продовжити цей славний звичай: Та-Кемт повинен побачити живого носорога. Я покликав вас, щоб порадитися, яким найлегшим способом ми зможемо привезти в Та-Кемт хоч би одного з цих страшних звірів. Що скажеш ти, Незі, який бачив стільки славних полювань? — він звернувся до начальника полювання, похмурого, опасистого чоловіка, кучеряве волосся, темна шкіра і горбатий ніс якого виказували його походження від гіксосів.

— Неймовірно страшний звір південних степів, шкіра його непрониклива для списів, сила подібна силі слона, — заговорив Незі поважно. — Нападає він перший, розтрощуючи і давлячи все, що стане йому на дорозі. В яму його не піймаєш: важкий звір неминуче покалічиться. Але коли влаштувати велике полювання і знайти матку з малям, то можна, забивши матір, захопити в полон маля і доставити його в Та-Кемт…

Кабуєфта сердито стукнув по підлокітнику крісла.

— Сім і сім разів до ніг Великого Дому, мого володаря, припадаю я. Тьху на тебе, — палець володаря Півдня ткнув в оторопілого начальника полювання, — бо ти грішиш проти їх величності. Ми повинні привезти їм не напівживого малюка, а звіра — нефер-неферу,[73] в розквіті сил, що вселяє повну міру страху. І не можна чекати, поки малюк підросте в нас у полоні… Наказ треба виконати з невідкладною готовністю, тим більше, що звір цей водиться далеко від Воріт Півдня.

Каравановожатий Пехені порадив відправити сотні три найвідважніших воїнів без зброї, з вірьовками і тенетами, якими можна було б зловити страховисько.

Командуючий військами Сенофрі невдоволено поморщився, насупився й Кабуєфта.

Тоді каравановожатий поспішив додати, що можна і не відправляти воїнів, а змусити нубійців самих упіймати звіра.

Кабуєфта похитав головою, скрививши рота в презирливій посмішці:

— Часи Менхеперри і Сотепенри давно минули — мерзенні жителі країни Нуб уже не зігнуті в покорі. Сенофрі знає, з якими зусиллями і хитрощами ми стримуємо пожадливість їхніх голодних ротів… Ні, це не годиться, нам доведеться самим виконати повеління…

— Коли замість воїнів пожертвувати рабами, — обережно вставив Сенофрі.

Замислений Кабуєфта пожвавішав:

— Клянуся Маат,[74] ти маєш рацію, мудрий начальнику війська! Я візьму із в'язниць бунтівників і втікачів, цих найсміливіших рабів. Вони зловлять страховище.

Начальник полювання недовірливо посміхнувся.

— Ти мудрий, володарю Півдня, але, насмілюсь запитати, чим примусиш ти рабів іти на вірну смерть від жахливого страховища? Погрози не допоможуть — ти зможеш поставити проти смерті лише смерть. Яка їм буде різниця?

— Ти знаєш краще звірів, ніж людей, Незі, тому залиш мені людей. Я пообіцяю їм волю. Ті, хто вже йшов на смерть заради неї, підуть іще раз. Ось чому я хочу взяти бунтівливих рабів.

— І виконаєш обіцянку? — знову запитав Незі. Кабуєфта гордовито відкопилив нижню губу:

— Велич володарів Півдня не дозволить мені принижуватись до брехні перед рабами, але назад вони не повернуться. Облишмо це. Краще скажи мені, скільки людей потрібно буде для того, щоб схопити звіра, і чи далекий шлях до тих місць, де він водиться.

— Треба не менше двох сотень людей. Звір розтопче половину, решта придавить його купою і зв'яже. Через два місяці почнеться час поводі, в країні Нуб підуть дощі, трави в степу оживуть. Тоді звірі підуть на північ по траву і їх можна буде знайти біля самої річки в області шостого ступеня. Найголовніше, щоб зловити звіра недалеко від ріки, бо інакше воїни не зможуть привезти страховисько вагою в сім биків живцем. А по річці ми сплавимо його у великій клітці до самого Міста…

Начальник Півдня розмірковував, щось підраховуючи, губи його ворушилися.

— Хет![75] — промовив він нарешті. — Півтораста рабів досить, коли люди добре битимуться. Сотню воїнів, двадцять мисливців і провідників. Ти візьмеш на себе начальство над усіма, Незі! Приступай до справи негайно. Сенофрі відбере надійних воїнів і мирних негрів.[76]

Начальник полювання вклонився.

Сановники залишили кімнату, посміюючись над новим дорученням Незі.

Кабуєфта посадив писаря і почав диктувати листа начальникові в'язниць обох міст, розташованих біля Воріт, — Неб і Севене.