На краю Ойкумени

Розділ п'ятий ЗОЛОТИЙ СТЕП

Внизу біля сходів, що спускалися з горба до південного краю острова Неб, стояла юрба рабів, прикованих до великих бронзових кілець на стовпах з червоного граніту, які високо здіймалися на нижній площадці. Тут були всі сто чотирнадцять утікачів, що залишились живими, і ще сорок рабів, — негрів та нубійців — з лютими обличчями, з рубцями ран на тілі, що вже загоїлись. Довго томилися люди під пекучим промінням сонця, чекаючи вирішення своєї долі.

Нарешті на верхній площадці сходів показався високий чоловік у білому вбранні, в золоті, що виблискувало на лобі, на грудях і на чорному жезлі. Він ішов поволі, затінений двома опахалами, що їх несли нубійські воїни! Кілька чоловік, судячи з їх одягу — знатні сановники, оточували володаря. Це був Кабуєфта — начальник Воріт Півдня.

Воїни поспішно вишикувалися навколо рабів. Тюремний писар, що супроводив полонених, виступив наперед і вклонився аж до землі.

Кабуєфта спокійно, із закам'янілим виразом на обличчі, зійшов униз і впритул наблизився до рабів. Мигцем, зневажливо обвівши очима всіх присутніх, він бундючно сказав щось чиновникові. В голосі його було чути легке схвалення. Начальник Воріт Півдня стукнув жезлом — мідний кінець його брязнув об кам'яну плиту.

— Дивіться всі на мене і слухайте! Хто не розуміє мови Та-Кемту, тих нехай відведуть ліворуч — їм пояснять потім.

Воїни швидко виконали наказ, відвівши вбік п'ятнадцять чорношкірих, які не знали мови.

Кабуєфта, підшукуючи слова, голосно і повільно заговорив простонародною мовою. Було видно, що володареві Півдня доводилося часто зустрічатись з іноземцями.

Вельможа пояснив рабам, яке завдання покладається на них, не утаївши того, що багатьох чекає загибель, але тим, хто врятується, обіцяв волю. Більшість заколотників виявили свою згоду схвальними вигуками, менша частина вперто мовчала, — ніхто не — відмовився.

— Хет! — говорив далі Кабуєфта, і знову погляд його ковзнув по худих і брудних тілах. — Я звелю добре годувати вас і давати вам митися. Шлях через п'ять порогів Хапі важкий, швидше пливти на легких човнах. Я звелю розкувати вас, коли ви поклянетеся, що не втечете… Радісні вигуки обірвали його мову. Він виждав, поки вони стихнуть, і потім заговорив далі: — Але, крім клятви, ось мій наказ: за кожного втікача десятьох його кращих товаришів буде кинуто на пісок берегів країни Нуб зв'язаними, із зідраною шкірою, посиланих сіллю. Ті, хто злякається, побачивши звіра, і втече, будуть жорстоко покарані, бо жителів країни Нуб попереджено, що під загрозою кари вони повинні вистежити їх і зловити.

Останні слова начальника Півдня раби зустріли похмурим мовчанням. Кабуєфта, не звернувши на це уваги, став знову розглядати людей. Досвід допоміг йому вибрати без помилки потрібних людей.

— Вийди сюди ти, — володар показав на Каві. — Ти будеш начальником над ловцями, посередником між моїми мисливцями і своїми товаришами.

Каві не поспішаючи вклонився вельможі, — в бороді етруска промайнула похмура усмішка.

— Ти продаєш нам свободу, великий чоловіче, дорогою ціною, але ми її купуємо, — сказав етруск і повернувся до товаришів: — Лютий звір не страшніший за золоті копальні, а надії тут набагато більше…

Кабуєфта пішов, полонених знову запровадили в тюрму. Начальник Півдня додержав свого слова — заколотників почали добре годувати, звільнили від кайданів та нашийників і двічі на день водили купатися до Нілу, у відгороджену від крокодилів затоку. Через два дні сто п'ятдесят чотири раби приєднались до загону воїнів і мисливців, що вирушали вгору рікою на тридцяти легких човнах, сплетених із стебел очерету.

Дорога була далека. Жителі Чорної Землі налічували від Воріт Півдня до шостого порога Нілу чотири мільйони ліктів. Ріка, що протікала майже прямо через країни Вават та Іертет, утворила в країні Куш,[77] яка лежала вище, два велетенських завороти — один на захід, другий на схід.

Начальник полювання дуже поспішав: дорога мала забрати два місяці, а через дев'ять тижнів починала вже прибувати вода. Боротьба з прискореною течією уповільнила б рух уперед. Сплавити через пороги великий важкий човен із спійманим чудовиськом можна було тільки в повінь. Отже, в розпорядженні начальника полювання залишалося мало часу на повернення назад.

Рабів у далекій дорозі добре годували, і вони почували себе здоровими й міцними, незважаючи на важку щоденну працю. Вони гнали навантажені човни проти течії, що була особливо швидкою на уступах-порогах.

Полювання, яке мало відбутись, поки що не турбувало їх, кожен сподівався, що саме він врятується і дістане волю. Контраст між дикими просторами невідомої країни і чеканням жорстокої кари в ямі-тюрмі був занадто великий. І люди працювали з усіх сил, бадьорі, зміцнілі тілом і духом. Задоволений начальник полювання не скупився на їжу — її доставляли всі зустрічні селища і міста.

Зразу після від'їзду з міста Неб Пандіон і його товариші побачили перший поріг Нілу. Швидка течія стиснутої скелями річки розбивалася на окремі потоки бурхливої побілілої води, які з ревінням котилися схилом, поміж лабіринтами чорних скелястих острівців. Багато сотень років тому десять тисяч рабів під наглядом досвідчених інженерів Та-Кемту проклали серед граніту канали, якими навіть великі військові судна легко проходили пороги. Для човнів мисливської експедиції перший поріг Нілу, як і всі дальші, не був серйозною перешкодою. Раби ставали один за одним по пояс у воді, підштовхуючи човни від острівця до острівця. Іноді їм доводилося переносити човни на плечах по зручних виступах берега, що були вирізані повінню. З кожним днем мисливці просувалися все далі на південь.

Вони проминули печерний храм[78] на лівому березі ріки. Увагу Пандіона привернули чотири величезні фігури, близько тридцяти ліктів кожна, що стояли в ніші. Велетенські статуї фараона-завойовника Сотепенри мовби охороняли вхід до храму.

Експедиція подолала другий поріг Нілу, на що пішов цілий день.

Вище знаходився острів Уронарту з перекатом Семне, на порізаних скелястих берегах якого стояла величезна фортеця.

Фортеця називалася «Захист від дикунів» і була споруджена ще дев'ять століть тому, в часи фараона — покорителя країни Нуб.[79]

Товсті стіни в двадцять ліктів заввишки, змуровані з сирцевої цегли, зберігалися добре; кожних тридцять років їх підправляли. На скелях виднілись стародавні кам'яні дошки з написами, що забороняли неграм вхід у країну Та-Кемт.

Похмура сіра фортеця з квадратними баштами на кожному розі і кількома зверненими до річки, з вузькими сходами, прокладеними до ріки через скелі, височіла як втілення гордовитої могутності країни Та-Кемт. Але ніхто з рабів не підозрівав, що часи могутньої сили Та-Кемту минулися, що країну, побудовану працею незліченної маси пригноблених, розхитують до основ часті заколоти і що їй загрожує зросла сила нових народів.

По дорозі зустріли ще чотири фортеці, які стояли на скелястих островах або берегових скелях. Човни пройшли крутий заворот, у центрі якого було розташоване невеличке місто Гем-Атон. Його збудував той самий проклятий фараон, в руїнах столиці якого Пандіон відшукав статую загадкової дівчини. Тут жили єгиптяни, які в давні часи були вигнані або втекли з Чорної Землі. В кінці завороту річка, б'ючись об круті скелі темного пісковика, вигиналася під прямим кутом. Тут починався третій, крутий скелястий обрив, завдовжки майже в сто тисяч ліктів; щоб його пройти, мисливці витратили чотири дні.

Четвертий поріг, вище великого міста Напата — столиці царів країни Нуб, був ще довший і затримав подорожніх аж на п'ять днів. До того ж два дні човни простояли, поки начальник полювання вів переговори з правителями Куша. На четвертому порозі експедицію обігнали три човни з нубійцями, посланими вперед шукати звіра.

У долині ріки селища зустрічалися значно рідше, ніж у Та-Кемті. Сама долина стала набагато вужчою, і скелі безлюдних плоскогір'їв, прорізаних рікою, виразно виднілися в легкому серпанку спеки. Сотні крокодилів, що досягали інколи велетенських розмірів, ховалися у заростях очерету або нерухомо лежали на піщаних обмілинах, виставляючи під палюче сонце гребінчасті чорнозелені спини. Кілька необережних рабів і воїнів стали жертвою підступного нападу безмовних плазунів просто на очах у товаришів.

Тут було багато «бегемотів. Пандіон, етруски та інші раби з північних країн ще раніше познайомилися з потворними мешканцями річки, яких єгиптяни називали «хте». Бегемоти не виявляли страху перед людьми, але й не нападали на них без причини, тому раби близько підпливали до них. Безліч великих голубих плям виднілося вдалині перед зеленою стіною очерету, показуючи місце відпочинку бегемотів у широких ділянках долини, де ріка розлилась, мов гладке виблискуюче озеро. Мокра шкіра тварин була голубого кольору. Товсті жирні звірі стежили за човнами, вистромивши з води величезні, наче обрубані голови. Частенько тварини занурювали у воду і квадратні морди, тоді на жовтій каламуті, що виблискувала і струменіла, чорніли тільки лоби з маленькими круглими вухами, які стирчали наперед. Очі у бегемотів сиділи в опуклостях черепа — це надавало їм особливої лютості, — пильно і тупо дивилися вони на людей.

У тих місцях, де з дна річки, утворюючи пороги і перекати, здіймалися гранітні скелі, траплялись глибокі ями з прозорою і спокійною водою. Одного разу, тягнучи краєм гранітної брили човен, раби побачили на дні такої ями здоровенного бегемота, який повільно йшов по дну на своїх коротких ногах. Під водою тварина стала зовсім темносиньою. Бувалі негри пояснювали товаришам, що бегемот часто ходить по дну річки, розшукуючи коріння водяних рослин. © http://kompas.co.ua

Долина ще раз різко вигнулася, вже востаннє. Від великого острова, родючого і густо заселеного, вона тяглася майже прямо на південь — до мети залишалась невелика частина дороги.

Скелясті краї долини знизились, їх прорізали численні широкі і сухі яри, в яких траплялись густі гайки колючих дерев. На п'ятому порозі два човни перекинулись: потонуло одинадцять чоловік, які погано плавали.

Вище п'ятого порога люди, нарешті, побачили першу притоку великої ріки. Широке гирло притоки, яка називалась рікою Ароматів[80] і впадала в Ніл з правого боку за течією, зливалося з основним річищем у великих заростях очерету і папірусу. Густа зелена стіна до двадцяти ліктів заввишки, порізана зигзагами заток і протоками, перегороджувала вхід у гирло річки. А по берегах, що поділились на окремі пасма горбів, все частіше траплялися гаї; колючі стовбури дерев були все вищі, зарості довгими темними стрічками йшли від ріки в глибінь невідомої і безлюдної країни. По схилах стриміли жмути жорстких трав, які тихо шелестіли на вітрі. Надходив момент розплати за вільне подорожування, без ланцюгів і тюрми, і в серцях рабів зростала глуха тривога.

«Скоро почнеться страшне випробування: одні врятуються ціною крові і мук товаришів, інші залишаться назавжди в невідомій країні, впавши спокутною жертвою». Так міркував Каві, мимоволі оглядаючи товаришів, намагаючись уявити собі їхнє майбутнє.

Країна, що лежала вище по ріці, набирала все більше вигляду рівнини. Болотисті береги облямовували блискотливу гладінь річки чіткою темною лінією високих трав, які простяглися скільки око сягало. Зірчасте волоття папірусу звисало над рікою, порушуючи одноманітність рівних берегів. Трав'янисті острови дробили течію на лабіринти вузьких проходів — глибока вода була таємнича і темна між високими стінами зелені. Там, де берег був більш твердий, подорожні бачили великі простори засохлої і порепаної глини, стоптані численними слідами тварин. Птахи, що були схожі на чорногузів, але майже досягали зросту людини, дивували полонених своїми страхітливими дзьобами. Здавалося, що голова птаха закінчується важкою кістяною скринею з хижо загнутим краєм верхнього віка. З-під навислих орбіт чудовиськ дивилися жовті злі очі.

Під кінець другого дня путі, після впадіння ріки Ароматів у Ніл, пряма, як спис, долина вигнулася на схід, і люди побачили на завороті берега слабенький димок від двох вогнищ. Це був сигнал. Тут уже чекали послані вперед мисливці і нубійські провідники із звісткою, що вони натрапили на звіра. Вночі сто сорок рабів під охороною дев'яноста воїнів вирушили пішки на захід від ріки. На розігріту землю випав теплий і рясний дощ. Вологі випари п'янили людей, які давно забули про дощі під завжди ясним небом Та-Кемту.

Мисливці йшли в жорсткій траві, що сягала вище пояса, і перед ними інколи поставали чорні силуети поодиноких дерев. Навколо вили і голосили гієни й шакали, пронизливо нявчали дикі коти, зловісними металевими голосами перегукувалися якісь нічні птахи. Нова країна невиразно і таємниче розпливалась у темряві, розкривалася перед людьми Азії і північних берегів, країна, де буяло життя, незалежне від людини і не підкорене їй. Попереду з'явилося велетенське дерево, що закривало собою півнеба. Навколо його стовбура, що був товстішим від найбільших обелісків Чорної Землі, люди розташувалися на нічліг, який для багатьох мав бути останнім. Пандіон довго не міг заснути. Схвильований майбутнім боєм, він прислухався до голосів африканського степу. Каві розмовляв біля вогнища з мисливцями, вияснюючи план завтрашніх дій, потім, подивившись з важким зітханням на товаришів, які тривожно спали або лежали зовсім без сну, ліг і сам. Етруска здивувала безтурботність Кідого, який мирно спав між Пандіоном і Ремдом, — в дорозі четверо друзів весь час були разом. Безтурботність негра здавалася етруску найбільшою хоробрістю, на яку не здатний навіть він, досвідчений воїн, що не раз дивився смерті у вічі.

Настав ранок. Рабів поділили на три групи з п'ятьма мисливцями і двома місцевими провідниками на чолі. Кожному рабові дали довгу вірьовку або ремінь із зашморгами на кінцях. Чотири чоловіки з кожної групи несли велику сітку, сплетену з дуже міцних вірьовок, з чарунками завширшки з лікоть. Чудовисько треба було обплутати вірьовками, замотати сітями і, зваливши з ніг, зв'язати.

У цілковитій тиші люди йшли степом, кожна група на якійсь відстані від іншої. Воїни розсипалися цепом і, не довіряючи рабам, ішли слідом за ними, із стрілами в луках. Перед Пандіоном і його товаришами розкинувся степ, порослий травою по пояс людині. На його рівній поверхні були порозкидані дерева з кронами, схожими на зонтики.[81] Сірі стовбури майже біля самого кореня розділялися на грубі гілки, що розходились воронкою вгору, так що саме дерево нагадувало перекинутий конус, над яким наче ширяла в повітрі прозора поблякла зелень. Дерева раз по раз чергувалися з темними плямами високого дрібнолистого чагарника, який то простягався в ряд по ледве помітній западині річища тимчасового потоку, то виднівся вдалині нерівними темними кронами. Зрідка траплялися дерева з невисоким, але страшенно товстим стовбуром, який розгалужувався на безліч здоровенних викривлених і сучкуватих гілок, вкритих маленьким листям, що недавно розвинулося, та жмутками білих квітів.[82] Масивні дерева різко виділялися на степу величезними шапками низьких крон, які відкидали темні смуги довгастих тіней їх волокниста кора з металевим відблиском була схожа на свинець, гілки немов виковані з червоної міді, а квіти наповнювали повітря тонким ароматом, схожим на запах мигдалю.

Сонце золотило жорстку траву, яка ледве коливалася, а над нею немов ширяли ажурними зеленими хмарками вершини дерев.

З трави з'явилися тонкі чорні списи — кілька ориксів[83] показали свої довгі роги і зникли за чагарником. Трава була негуста; між її окремими жмутками виднілася гола, порепана земля — період дощів почався недавно. Ліворуч розкинувся гайок, дерева в якому були схожі своїм перистим листям на пальми, але стовбури їх роздвоювалися вгорі, нагадуючи два розчепірені пальці, які вище розгалужувались ще кілька разів.

Тут мисливці напередодні полювання помітили носорогів, і зараз, давши знак, щоб раби залишилися на місці, вони обережно підкралися до узлісся і заглянули в гай, що здавався темним після яскравого освітлення степу. Звірів там не було, і мисливці повели рабів до висохлого річища потоку, яке заросло густим чагарником. У лісі було джерело, що його носороги перетворили на яму з грязюкою, в якій вони валялися в спеку. Мисливці вийшли на голе місце, закрите із сходу трьома зонтичними акаціями. До висохлого річища лишалося ще близько двох тисяч ліктів, коли раптом передній нубієць завмер на місці і змахнув руками, щоб усі зупинились. Стало так тихо, що було виразно чути слабке дзижчання комах. Кідого торкнув Пандіона за плече — негр показував убік від дороги. Молодий еллін побачив біля низьких колючих дерев щось схоже на дві плескаті кам'яні брили. Це й були страшні звірі південних степів. Тварини спершу не помітили людей і спокійно лежали собі спинами до мисливців. Обидва носороги не здалися Пандіону дуже великими, один був значно меншим від другого. Ніхто з рабів не підозрівав, що мисливці, сподіваючись на добру винагороду, відшукали дуже великого самця з породи світлих носорогів,[84] які відрізнялися від своїх чорних південних родичів більшими розмірами, вищими плечима, широкою квадратною мордою, сірою шкірою. Другий, менший носорог був молодою самкою. Мисливці вирішили Змінити план нападу, щоб опір самки не зірвав усієї справи.

Начальник полювання і начальник воїнів швидко вилізли на дерево, пошепки клянучи довгі колючки, що вкривали стовбур. Воїни сховалися за кущами. Раби з'єднались всі докупи і, вишикувавшись у кілька рядів, разом з мисливцями кинулися вперед відкритою галявиною, розмахуючи вірьовками і підбадьорюючи себе оглушливими бойовими вигуками. Дуже швидко обидва звірі схопилися на ноги… Здоровенний самець на мить зупинився, втупившись очима в людей, що підбігали до нього, а самка, більш сполохана, кинулася вбік. Саме на це і розраховували мисливці — вони швидко кинулись праворуч, щоб заманити самку і одрізати її від самця.

Начальник полювання побачив з дерева величезний тулуб завмерлого носорога, чорні вигини його звернутих уперед вух, розсунутих широким тім'ям, схожим на товстий валок. За вухами було видно високий горб масивної холки, а спереду поблискував гострий кінець рога. Маленькі очиці, як здалося єгиптянинові, дивилися вниз тупо і якось навіть ображено.

Через хвилину носорог повернувся, і єгиптянин побачив його довгу, недоладно увігнуту посередині голову, круту дугу холки, гребінь кісток, що виступали на крупі, ноги, схожі на стовбури дерева, войовниче піднятий догори куций хвіст.

Величезний ріг, не менший трьох ліктів завдовжки, стирчав на носі, блискучий, дуже товстий внизу, він різко загострювався догори. Позад нього було видно другий, коротший, схожий на дуже гострий конус.

Серця в людей, що підбігали, шалено забилися — звір на близькій відстані здався їм страшним чудовиськом.

Вісім ліктів довжини було в його велетенському тілі, крута холка піднімалась на чотири лікті над землею. Носорог засопів так гучно, що його виразно почули всі до одного, і прожогом кинувся на людей. З проворністю, дивною для такого величезного і масивного звіра, носорог миттю вскочив у середину натовпу. Ніхто не встиг навіть підняти вірьовки. Пандіон опинився осторонь чудовиська, що налетіло, як буря. Молодий еллін встиг побачити тільки широко роздуті ніздрі тварини в кільцеподібних складках шкіри, та розідране праве вухо і шкіру на боці, вкриту бугорками, наче наростами лишайників. Далі все сплуталося в голові Пандіона. Пронизливий крик пролунав у степу, недоладно викривлена постать людини на мить злетіла в повітря. Носорог пробив широку дорогу в натовпі рабів, промчав далі в степ, залишивши позад себе кілька розпростертих тіл, повернувся і знову кинувся на бідолашних. На цей раз громадину, яка стрімголов мчала вперед, обліпили з усіх боків людські тіла. Але чудовисько було геть усе із самих м'язів і товстих кісток, обтягнутих твердою, мов панцир, шкірою. Люди розлетілися на всі боки, і знову носорог почав топтати, давити і протикати рогами збитих з ніг рабів. Пандіон, який кинувся був уперед разом з іншими, зупинився від тупого страшного удару і, оглушений, став рачки. На галявині лунали протяжні стогони і голосні вигуки, в повітрі знялася курява. Начальник полювання, який несамовито кричав з дерева, підбадьорюючи рабів, тепер замовк і розгублено дивився на битву. Ще жодна вірьовка не зачепила велетня, а не менше тридцяти чоловік уже було поранено або вбито. Воїни зблідли і, тремтячи від страху, ховалися за деревами, благаючи богів Та-Кемту врятувати їх. Чудовисько повернулося втретє, і хоч люди мимоволі розступилися перед носорогом, що так навально мчав, він усе ж встиг проколоти рогом молодшого з етрусків — Ремда. Тварина, різко пирхаючи, скажено гасала поміж людьми, топчучи їх і колючи рогами. З ніздрів у звіра вилітала піна, маленькі очиці горіли люттю.

Каві з несамовитим криком кинувся на страховище, але його вірьовка тільки сковзнула по рогу; сам етруск відлетів убік, обливаючись кров'ю, — вся шкіра з плеча і грудей була здерта жорсткою шкірою носорога.

Каві насилу підвівся, ридаючи в безсилій люті. Приголомшені силою носорога, люди одступали від чудовиська, найменш стійкі ховалися за спини товаришів.

Здавалося, ще трохи — і всі від страху розбіжаться хто куди, не захочуть і волі.

Носорог ще раз кинувся на людей, знову почулися зойки. Кідого виступив наперед. Ніздрі у негра роздувались, він запалився тим бойовим вогнем, який з'являється в час смертельної небезпеки, коли людина забуває про все, крім того, що треба битися в ім'я життя. Відскочивши від страшного рога, що загрожував неминучою смертю, Кідого кинувся слідом за чудовиськом, яке промчало мимо, і в нестямі вчепився йому за хвіст. Пандіон, опам'ятавшись від тяжкого потрясіння, підняв із землі сітку. У цей момент він відчув, що повинен бути попереду товаришів, які своїми тілами заслонили його, приголомшеного. Невиразний спогад промайнув у думці елліна — галявина на Кріті, небезпечна гра з биком. Носорог був мало схожий на бика, але Пандіон вирішив використати той самий спосіб. Перекинувши через плече згорнену сітку, Пандіон кинувся до носорога. Звір у цей час зупинився, брикнувши задніми ногами, здійняв цілу хмару куряви і далеко відкинув Кідого. Збагнувши план Пандіона, два лівійці збоку відвернули увагу звіра, а молодий еллін скочив до чудовиська і притиснувся до його боку. Носорог вмить повернувся, і шкіра в Пандіона роздерлася об його тверду шкуру. Пандіон відчув страшенний біль, але, забувши про все, вчепився за вухо чудовиська. Баченим на Кріті способом Пандіон перекинувся через тулуб звіра і опинився на його широкій спині. Носорог оскаженів. Пандіон з усіх сил тримався, щоб не злетіти. «Аби тільки удержатись, удержатись», вертілося на думці у молодого елліна.

І Пандіон удержався якраз таку мить, яка була потрібна, щоб швидко накинути кінець сітки на морду чудовиська. Роги проскочили між зашморгів, Пандіона охопила буйна радість, але в ту ж мить він перестав бачити все навколишнє і втратив свідомість. Щось хруснуло, страшенно важкий тягар навалився на нього, в очах потемніло.

Захоплений боєм, Пандіон не бачив, що Кідого знову вчепився за хвіст носорога і ричав, як лев, що десять лівійців і шість аму вхопились за сітку, яка обліпила голову звіра. Намагаючись струсити людей, носорог повалився на бік — зламав руку і ключицю молодому елліну, який важко вдарився об землю. Падінням чудовиська не гаючись скористалися люди. Раби з криками навалилися на носорога, друга сітка обплутала йому голову, два зашморги обхопили задню ногу, один передню. Пирхання носорога перейшло в утробний рев, звір перекотився на лівий бік, потім на спину, ламаючи своєю вагою кістки людям. Сила чудовиська, здавалося, була безмежна. Шість разів звір схоплювався, плутаючись у вірьовках, і знову перекидався на спину, знищивши більше п'ятдесяти чоловік.

Але вірьовки і ремені все густіше обплутували його ноги, люди стягували міцні зашморги. Три сітки обхопили носорога зверху і знизу. Скоро купка закривавлених, спітнілих і забруднених людей лежала на чудовиську, придавлюючи до землі носорога, який скажено брикався. Шкура чудовиська, залита людською кров'ю, стала слизька, скорчені пальці ковзали по ній, але вірьовки стягувалися все міцніше. Навіть ті, на кого звалилася в останній раз важка туша звіра, в передсмертних зусиллях міцно трималися за вірьовки.

Мисливці наблизились до поваленого носорога, з новими в'язками ременів, скрутили навхрест усі чотири схожих на стовпи ноги, а голову прив'язали за роги до передніх ніг.

Страшну битву було закінчено.

Нестямні люди поволі опам'ятовувались, мускули зранених тіл тремтіли, немов у лихоманці, і в невидющих очах плавали чорні плями.

Нарешті серця людей перестали так шалено битись, тут і там почулися полегшені зітхання, — люди починали розуміти, що смерть обминула їх. Підвівся, хитаючись, вкритий кривавим брудом Каві; підійшов Кідого, він весь тремтів, але вже посміхався. Проте посмішка негра одразу ж зникла з посірілого обличчя, коли він не побачив серед живих свого друга Пандіона.

Уціліло сімдесят три чоловіки, решта були вбиті або дістали смертельне каліцтво. Етруск і Кідого відшукали Пандіона серед мертвих тіл у стоптаній траві і віднесли його в затінок. Каві оглянув молодого елліна і не знайшов на ньому смертельних ран. Ремд був мертвий, загинув і запальний ватажок аму, а хоробрий лівієць Ахмі тяжко стогнав, помираючи з роздавленими грудьми.

Поки раби лічили свої втрати і переносили в затінок дерев умираючих, воїни принесли від річки величезну дерев'яну платформу — дно від клітки, зробленої для носорога, звалили на неї зв'язане чудовисько і поволокли на котках до річки.

Каві підійшов до начальника полювання.

— Звели їм, — етруск показав на воїнів, — нехай допоможуть нам віднести поранених.

— А що ти хочеш з ними робити? — спитав начальник; з мимовільною повагою оглядаючи міцного етруска, вимазаного в крові й пилу, з суворою печаллю на обличчі.

— Ми повеземо їх униз: може, дехто з них доживе до Та-Кемту і його вмілих лікарів, — похмуро відповів Каві.

— А хто тобі сказав, що ви повернетесь у Та-Кемт? — перебив його начальник.

Етруск здригнувся і ступив крок назад.

— Як, хіба слова володаря Півдня були брехнею? Хіба ми не вільні?! — закричав Каві.

— Ні, повелитель не обманув тебе, нікчемного, — ви вільні! — і, промовивши це, начальник полювання дав етруску маленький сувій папірусу. — Ось його указ.

Каві бережно взяв дорогоцінний аркушик, за яким раби ставали вільними людьми.

— Коли так, то чому… — заговорив він.

— Замовчи, — гордовито перебив начальник, — і слухай. Ви вільні тут, — начальник полювання вимовив з притиском останнє слово, — і можете йти, куди хочете: туди чи отуди, — рука його показала на захід, на південь і на схід, — але не в Та-Кемт і не в підлеглу йому країну Нуб. Коли не послухаєте, — знову станете рабами. Я вважаю, — твердо закінчив він, — що, подумавши трохи, ви всі повернетесь до ніг нашого повелителя служити великому народові Чорної Землі, як призначено вам долею!

Каві ступив два кроки вперед, очі у нього аж загорілися. Він простягнув руку до одного воїна, який розгублено глянув на начальника полювання, і сміливим рухом вихопив у нього з-за пояса коротенький меч. Етруск підняв виблискуючу зброю лезом догори, поцілував її і швидко заговорив своєю незрозумілою нікому мовою:

— Клянуся найвищим богом блискавки, богом смерті, чиє ім'я ношу я, що наперекір лиходійству проклятого народу я повернуся живим на батьківщину. Клянуся, що з цієї хвилини я не заспокоюсь, поки не прийду на береги Та-Кемту з сильним загоном і не відплачу за все це.

Каві обвів рукою галявину з розкиданими на ній тілами і з силою шпурнув меч собі під ноги. Зброя глибоко встромилася в землю. Етруск різко повернувся і попрямував до товаришів, але раптом повернувся назад.

— Я більше ні про що не прошу тебе, — знову звернувся він до начальника полювання, який вирушав з останньою групою воїнів, — звели тільки, щоб нам залишили кілька списів, ножів і луків. Ми повинні охороняти своїх поранених.

Начальник полювання мовчки кивнув головою і зник за кущами, прямуючи до річки широким слідом, який проклала у прим'ятій траві платформа з носорогом.

Каві переказав товаришам усю розмову. Гнівні вигуки, стримані прокльони і безсилі погрози змішалися з тихим, жалібним стогоном умираючих.

— Про те, що нам робити, подумаємо потім! — крикнув Каві. — Зараз треба вирішити, як бути з пораненими. До річки далеко, ми стомилися і не донесемо товаришів. Відпочинемо трохи, і нехай п'ятдесят чоловік підуть до річки, а двадцять залишаться на варті — навкруги багато хижих звірів. — Каві показав на похилі плямисті спини гієн, що мелькали віддалік у траві, принаджені запахом крові. Величезні птахи з голими шиями кружляли над поляною, спускалися і знову здіймались угору.

Палала розжарена сонцем суха земля, ледве помітно тремтіла сітка сонячних плям під деревами, сумно лунали у палючій тиші крики дикого голуба. У людей пройшов азарт бою, заболіли побиті місця і рани, пекла здерта шкіра.

Смерть Ремда дуже засмутила Каві — юнак був єдиною ниткою, що зв'язувала етруска з далекою батьківщиною. Тепер ця тонка нитка обірвалась.

Кідого, забувши про свої рани, сидів біля Пандіона. У молодого елліна, мабуть, було ще пошкоджено щось усередині, і він не приходив до пам'яті. Крізь засмаглі губи ледве чутно, з легеньким свистом проривалося дихання. Негр кілька разів поглядав на товаришів, які мовчки лежали в затінку, і, нарешті, схопився, кличучи їх до річки по воду для поранених.

З мимовільним стогоном люди почали підводитись. Зразу підступила нестерпна спрага, пекучи і роз'їдаючи горло. Коли так захотілось пити тим, хто уцілів, то що ж терпіли поранені, онімілі від втрати сил! А до ріки навпростець треба було йти не менше двох годин.

Раптом за кущами почулися голоси — на галявині показався загін воїнів кількістю до п'ятидесяти чоловік, обвішаних посудинами з водою та харчами. В загоні не було єгиптян — прийшли лише нубійці та негри з двома провідниками.

Воїни, як тільки побачили місце побоїща, відразу ж замовкли. Вони попрямували до дерева, під яким стояв Каві, і, не промовивши ні слова, опустили до його ніг глиняний і дерев'яний посуд, поклали з десяток списів, шість луків з сагайдаками, повними стріл, чотири важких ножі і чотири маленьких щити з бегемотової шкіри, поцятковані мідними бляшками, Люди з жадністю кинулись до глеків. Кідого схопив ножа і, злісно поводячи очима, заявив, що вб'є того, хто спробує першим узяти воду. Воду з двох посудин поспішно стали вливати у розкриті пересохлі роти поранених, потім напилися всі інші. Воїни пішли, так нічого й не сказавши.

Серед рабів знайшлося двоє таких, що вміли лікувати рани, вони почали разом з Каві перев'язувати товаришів. Поламані кістки Пандіона взяли в лубки з твердої кори, обмотали клаптями тканини з його ж пов'язки на стегнах. При цьому Кідого побачив виблискуючий блакитнозелений камінь, який був міцно зав'язаний у матерію. Негр, вважаючи, що це чарівний амулет товариша, бережно заховав його.

Лубки довелося накласти ще двом пораненим: одному лівійцю, у якого була переламана рука, і сухому мускулястому негрові, що безпомічно лежав з переламаною нижче коліна ногою. Решта поранених були, очевидно, в безнадійному стані — страшний ріг чудовиська пройшов глибоко, ушкодивши їм нутрощі. Деякі з них були розчавлені вагою здоровенного тіла носорога і його схожих на колони ніг.

Не встиг Каві подати допомогу всім пораненим товаришам, як у жовтій траві показався темний силует людини, що поспішала до місця битви. Це був один з місцевих жителів; він приводив воїнів з водою і тепер знову сюди вернувся.

Задихаючись від швидкої ходи, нубієць підійшов до Каві і простягнув йому обидві руки долонями догори. Етруск зрозумів цей жест дружби і відповів тим самим… Тоді провідник присів навпочіпки у затінку дерева, спершись на свій довгий спис, і швидко заговорив, показуючи в бік річки і на південь. Сталася запинка: нубієць знав не більше десяти слів з мови Та-Кемту, а Каві зовсім не розумів нубійця, проте серед рабів знайшлися перекладачі. Виявилось, що провідник відстав від загону воїнів і спішно повернувся, щоб допомогти рабам знайти дорогу. Нубієць запевняв, що звільнених рабів вигнали з підвладної Та-Кемту області, і тому повертатися до річки для них небезпечно — вони можуть знову потрапити в рабство. Провідник порадив Каві йти на захід, де скоро їм зустрінеться величезна суха долина. Нею треба йти на південь; там на четвертий день путі вони, натраплять на мирних кочовиків-скотарів.

— Ти віддаси їм оце, — нубієць витяг з клаптя тканини, перекинутого через плече, якийсь знак, складений з червоних гілочок, що були якось особливо переплетені й поламані, — тоді вони приймуть вас добре і дадуть ослів для перевезення поранених. Ще далі на південь будуть володіння багатого і мирного народу, який ненавидить Та-Кемт. Там поранені зможуть вилікуватися. Чим далі на південь, тим більше буде води, тим частіше литимуть дощі. У сухому річищі, яким доведеться йти спочатку, ви завжди знайдете воду, коли викопаєте яму на два лікті глибиною…

Нубієць підвівся, збираючись іти, і Каві вже хотів подякувати йому, коли раптом до провідника підскочив один із рабів-азіатів з довгою, скуйовдженою й брудною бородою, з шапкою кудлатого волосся на голові.

— Чому ти радиш іти на захід і на південь? Наш дім отам, — азіат показав на схід, у бік річки.

Нубієць уважно подивився на нього і поволі, чітко вимовляючи слова, відповів:

— Коли ти переберешся через річку, на сході буде кам'яниста безводна пустиня. Якщо ти перейдеш через неї і потім через високі гори, то потрапиш на берег моря, яким володіє Та-Кемт. Коли ти зумієш переплисти море, там, кажуть, пустині ще страшніші. А в горах і вздовж берега ріки Ароматів живуть племена, які постачають Та-Кемту рабів, обмінюючи їх на зброю. Думай сам!

— А на північ нема дороги? — вкрадливо запитав один лівієць.

— Якщо пройти на північ днів зо два, то далі буде безмежна пустиня: спершу каміння та суха глина, потім піски. Куди ж ти підеш і чого? Можливо, там є якісь дороги і джерела, але я їх не знаю. Кажу про дорогу найлегшу, яку знаю добре… — І, показавши жестом, що розмову закінчено, провідник вийшов з-під дерева.

Каві пішов за ним, обійняв за плечі і став дякувати, змішуючі єгипетські і етруські слова, потім підізвав перекладача.

— Я не маю чого тобі дати, у мене самого нема нічого, крім… — етруск доторкнувся до забрудненої пов'язки на стегнах, — але в серці я збережу тебе.

— Я теж роблю не за плату, а слухаюся серця, — відповів нубієць, посміхнувшись. — Хто з нас, зазнавши гніту Чорної Землі, відмовиться допомогти вам, хоробрим людям, що визволилися такою страшною ціною?! Дивись же, послухай моєї поради і збережи знак, який я дав тобі… І ще скажу: джерело води від вас праворуч, за дві тисячі ліктів — он там, де купалися носороги, але найкраще сьогодні ж, поки настане ніч, піти звідси. Прощай, сміливий чужоземець, привіт твоїм хоробрим товаришам. Я поспішаю.

Провідник пішов, а Каві, замислившись, дивився йому вслід.

Ні, сьогодні вони не зможуть піти звідси і покинути вмираючих товаришів на поживу гієнам. Коли вода близько, то тим більш потрібно залишатися на місці.

Каві вернувся до товаришів, які міркували, що робити далі. Утоливши спрагу і трохи поївши, люди стали більш розсудливими і обережно зважували дальші дії.

Усім стало зрозуміло, що на північ іти не можна, — треба скоріше піти далі від річки, але в питанні про те, чи просуватись на південь, чи рушити на схід, думки розійшлися.

Азіати, які становили майже половину уцілілих рабів, не хотіли заглиблюватися в країну чорних і доводили, що треба йти на схід. Як запевняли нубійці, за три тижні можна було дістатися до берегів вузького моря, яке розділяло Нубію і Азію, і жителі цієї країни готові були зважитися знову йти через пустиню, щоб швидше повернутися додому.

Каві був захоплений у рабство під час воєнного походу. В нього у рідних місцях була сім'я, і він вагався: такою принадною здавалася йому можливість швидко повернутись туди. Найпростіше було повернутись через Та-Кемт, спустившись човном по річці вниз до моря. Але досвідчений воїн, який багато мандрував, розумів, що купка людей, потрапивши у ворожу країну і. особливо в пустиню, де колодязів дуже мало, зможе протриматись хіба тільки чудом. А чудес у житті етруска ще не бувало, і він не дуже вірив у них.

У розмову втрутився Кідого, залишивши свого друга для того, щоб взяти участь у нараді.

Негр уперше розповів про себе. Виявилося, що Кідого був сином гончара і походив з багатого та численного народу, який жив на морському узбережжі, на заході країни чорних. Там глибоко врізалась у сушу величезна затока, що зветься Південний Ріг.[85] Кідого, потрапивши в полон на краю великої пустині, коли прямував у Та-Кемт, охоплений бажанням подивитися на чудеса майстерного мистецтва цього народу, не знав звідси дороги у рідні місця. Проте негр гадав, що його країна знаходиться десь недалеко на південний захід від місця битви. Юдого запевняв, що зможе дізнатись і про вірну дорогу від того племені, куди направляв їх провідник-нубієць. Кідого обіцяв усім товаришам гостинність, коли тільки вони зуміють дійти до тієї області, де живе його народ, а етруску заявив, що за розповідями, які він чув у дитинстві, кораблі з людьми, схожими на нього і на Пандіона, прибували до його країни з північного моря. Каві, зваживши все, порадив товаришам послухатися провідника і йти на південь. Після того, що сказав Кідого, невідома країна чорних уже не здавалася йому ворожою. Море, вільне, не підвладне ненависному Та-Кемту, давало можливість добратися до батьківщини. Етруск більше вірив морю, ніж пустині.

Азіати протестували, не згоджувались, лівійці підтримували етруска, а про негрів нічого було й говорити: всі вони згодні були йти на південь і на захід — там пролягала їхня дорога до рідних країв.

Азіати запевняли, що зовсім невідомо, як поставляться до них кочовики і особливо той численний і багатий народ, про який говорив провідник-нубієць, та що його знак, даний етруску, може бути пасткою, і всі вони знову потраплять у полон.

Тоді негр, який лежав з поламаною ногою, криками й жестами звернув на себе увагу. Поспішно ковтаючи слова і бризкаючи слиною, він щось говорив, силкуючись посміхнутися і часто б'ючи себе в груди. З його бурхливої мови, з цілої зливи незнайомих слів Каві зрозумів, що негр належить до того народу, до якого радив добратися з допомогою кочовиків провідник, і що він клянеться в миролюбності свого племені. Етруск, нарешті, зважився і став на бік негрів та лівійців, проти азіатів, які все ще відстоювали свій план. Але сонце вже хилилося до заходу, треба було подумати про воду і нічліг. Етруск запропонував діждатися ранку. Хоч як хотілося усім піти геть від жахливого, укритого трупами місця, все ж довелося залишитись на галявині, щоб даремно не мучити вмираючих, переносячи їх. Десять чоловік пішли до джерела, про яке говорив нубієць, і принесли повні глеки каламутної теплої води, що відгонила глиною. За порадою негрів, між деревами було споруджено вал з колючих гілок для: захисту від нападу гієн. Поміж валом і галявиною запалало три вогнища. Три чоловіки залишилися вартувати біля поранених, десять із списами посідали біля вогнища! Ніч у цих місцях наставала швидко. На заході ще ясніли хмари, а з півночі і сходу вже котився вал густої чорної темряви, затоплюючи верхів'я дерев і запалюючи над ними незліченні вогники зірок. Скоро Каві, незнайомий з південними країнами, зрозумів, чому провідник радий їм якнайшвидше йти звідси. Хором знялися в небо крики шакалів, навколо лунав уривчастий істеричний регіт гієн. Здавалося, що сотні звірів збіглися звідусіль, щоб пожерти не лише трупи, а й тих, що залишились живими З галявини доносилися метушня, ричання, хрускіт і голосне жвакання. Навкруги розходився солодкуватий запах трупів, які швидко розклалися від спеки.

Люди кричали, кидали грудки землі і каміння, виступали наперед з палаючими головешками, та дарма — хижаків ставало все більше.

Раптом за колючою загорожею почулося глухе хрипіння, громовий рев немов розлився по землі, стрясаючи все навколо. Звірі, що гризлися на поляні, стихли, люди, прокинувшись, посхоплювалися; в тиші, що настала, дужче застогнали поранені. Рев наближався — низький, неймовірно сильний звук, здавалося, виходив з величезної труби. Біля крайнього дерева промайнув невиразний? силует з великою головою — до наляканих людей підступав великий гривастий лев, а позад нього нечутно пливла гнучка тонка левиця. Списи повернулися проти звірів, тьмяно відблискуючи мідними наконечниками при слабкому полум'ї вогнищ. Люди кричали і шпурляли на левів головешки, намагаючись підпалити траву. Приголомшені хижаки зупинились, потім відійшли на галявину. Довго стояли люди із списами напоготові, до болю стискаючий в руках ратища, але звірі не нападали.

Не встигли подорожні задрімати, як знову грім лев'ячого реву струсонув повітря, за ним почувся другий, третій. Не менше трьох левів бродило навколо, разом з левицею їх було четверо. Люди зрозуміли, якою необачністю з їхнього боку було те, що вони спорудили таку низьку загорожу. Чотири чоловіки із списами стояли напоготові, щоб відбити можливий напад ззаду, шестеро були за вогнищами. Ніхто не спав. Озброївшись, хто чим міг, люди пильно вдивлялися в темряву. Новий рев струснув повітря, і біля крайнього вогнища з'явився величезний лев із світлою гривою. Полум'я, коливаючись, збільшувало розміри хижака, очі його, спрямовані на людей, випромінювали зелене світло. Як на біду, поблизу стояв з луком один з недосвідчених у полюванні північних азіатів. Наляканий левиним ревом, він пустив стрілу і влучив прямо в морду хижакові. Рев перейшов у протяжний стогін, а потім у хрипкий кашель і змовк.

— Стережися! — несамовито крикнув один нубієць.

Тіло лева знялося в повітря, хижак перескочив смугу вогню і опинився серед людей. Але переможців носорога нелегко було збентежити: списи, вп'явшись у боки і груди лева, зупинили його, чотири стріли прокололи гнучкий тулуб. Два списи, сухо тріснувши, зламались від ударів важкої лапи, і в цю ж мить три велетні-негри, прикриваючись щитами, загнали хижакові в груди довгі ножі… Лев протяжно й жалібно заревів, закривавлені люди відскочили, і раптом настала тиша.

Степом прокотився оглушливий крик перемоги. Тіло забитого лева викинули перед вогнища, а товариші почали перев'язувати двох нових поранених, які ще тремтіли від бойової гарячки.

Хижаки бродили навколо до світанку і час від часу несамовито ревли. Жоден лев не зважився напасти ще раз.

Коли настав у сліпучому блиску новий день, померло п'ятеро тяжко поранених. Виявилося ще семеро мертвих, — вночі у сутичці з левами ніхто не помітив, коли померли ці люди. Ахмі ще дихав, зрідка ворушачи посірілими губами.

Пандіон лежав з розплющеними очима, груди його піднімалися від спокійного і рівного дихання. Кідого, нахилившись над ним, з жахом зрозумів, що друг не бачить його. Однак принесену воду Пандіон випив зразу і поволі опустив повіки.

Коли поснідали залишками вчорашніх харчів, Каві запропонував вирушати. Азіати, змовившись ще вночі, збунтувалися. Вони кричали, що в цій країні, де так багато страшних звірів, вони неминуче загинуть, що треба тікати з цього згубного степу, що в пустині краще й безпечніше. Хоч як умовляли їх Каві і чорношкірі, азіати стояли на своєму.

— Гаразд, хай буде так, — сказав нарешті етруск. — Я і Кідого йдемо на південь. Хто з нами — підійдіть сюди, хто на схід — відійдіть ліворуч.

Відразу ж біля етруска утворилась юрба чорних і яснобронзових тіл — негри, нубійці і лівійці. До Каві приєдналися тридцять сім чоловік, крім Пандіона і негра, який лежав на землі з поламаною ногою і, спершись на лікті, напружено стежив за тим, що діялось навколо.

Тридцять два чоловіки перейшли ліворуч і стояли, уперто опустивши голови.

Зброю і посуд для води поділили навпіл між обома партіями, щоб азіати, коли зазнають невдачі, не сказали, що вона сталася через товаришів.

Як тільки все було поділено, їх довгобородий вождь повів людей на схід, до ріки, наче побоюючись, що прихильність до Товаришів захитає їхню рішучість. Ті, хто залишився, довго дивилися вслід хоробрим друзям, які відокремились від них, перед самою волею, потім, сумно зітхаючи, взялися до своїх справ.

Етруск і Кідого, оглянувши Пандіона і пораненого негра, перенесли їх до другого дерева, з тонким гіллям, Коли спробували підняти Ахмі, з горла лівійця вихопився: крик, і життя покинуло мужнього борця за волю.

Каві порадив лівійцям підняти мертвого на дерево і міцно прив'язати його вірьовками. Це зразу ж зробили, хоч люди знали, що труп розтерзають хижі птахи; але це було не так огидливо, як віддати його на поживу смердючим гієнам.

Мовчки, не зговорюючись, Каві і Кідого зрубали кілька гілок.

— Що це ти робиш? — спитав один високий негр, підійшовши до етруска.

— Носилки. Ми з Кідого понесемо його, — Каві показав на Пандіона, — а ви понесете оцього, — етруск кивнув на негра з ногою в лубку — Лівієць піде без нашої допомоги, з рукою на перев'язі…

— Ми всі понесемо того, хто першим вискочив на носорога, — відповів негр, звернувшись до товаришів. — Цей сміливець врятував усіх. Хіба ми можемо це забути? Стривай, ми краще вміємо робити носилки.

Чотири негри спритно взялися за роботу. Скоро носилки були готові — довгі палиці, переплетені вірьовками, — на місці битви їх залишилося чимало. Поміж палицями негри приладнали подвійні поперечні розпірки, посередині прикріпили круглі подушки з твердої кори, обмотані кусками лев'ячої шкури. Негр з поламаною нотою стежив за роботою, радісно посміхаючись; темні очі його віддано дивилися в обличчя товаришів. Поранених поклали на носилки. Все було готове. Чорношкірі парами поставали біля носилок і разом підняли їх на витягнутих руках, старанно підмостивши подушки під голови. Потім носії рушили вперед, ступаючи розмірено й легко.

Так, не приходячи до пам'яті, Пандіон вирушив у невідому дорогу. Два нубійці і негр, що взялися бути провідниками, озброєні списами й луком, ішли попереду, решта тридцять чоловік потяглися один по одному слідом за носилками. Позад усіх ще троє несли два списи і лук. Подорожні пішли краєм галявини на захід, стараючись не дивитись на останки товаришів: їх гнітило почуття провини, що не змогли вберегти тіла загиблих від нічних хижаків.

Після полуденного відпочинку загін скоро дістався до широкого висохлого річища, яке здалеку виділялося на жовтому степу двома смужками чагарника, що ріс на його берегах.

Річищем повернули прямо на південь і, не зупиняючись, ішли до вечора. Цього дня не довелося копати ями для води — невеличке джерело вибивалося на поверхню Із щілини між двома плитами з грубозернистого сипкого каменю; але людям довелося добре попрацювати: лаштуючи нічліг, вони обгородили це місце валом з колючого гілля. Вночі всі мирно спали, не лякаючись віддаленого ричання лева і сновигаючих у темряві гієн.

Другий і третій день путі минули спокійно. Тільки раз бачили віддалік чорне громаддя носорога, який пробирався в траві, опустивши голову. Люди збентежилися і зупинились, — в їхній пам'яті знову постало недавно пережите, грізне й незабутнє. Подорожні прилягли в траву. Носорог підняв голову; знову, як і в той страшний час, люди побачили вигнуті, широко розставлені вуха і кінець рога, що стримів між ними. Складки товстої шкіри облягали плечі тварини і звисали валками там, де починаються розставлені передні ноги, що утопали в траві. Масивне чудовисько нерухомо постояло і, повернувшись, рушило далі своєю дорогою.

Невеликі стада маленьких жовто-сірих антилоп траплялися часто; вбиті стрілами тварини були смачним харчем.

На четвертий день сухе річище розширилося й зникло, жовтий глинистий грунт змінився дивною ясночервоною землею,[86] яка тонким шаром вкривала дрібний граніт. Округлі горби граніту виступали темними плямами на червоній похмурій рівнині. Трава зникла, замість неї із землі стирчало жорстке листя, схоже на в'язки гострих і вузьких мечів, увіткнутих прямо в пухкий грунт.[87] Провідники старанно обходили зарості цих дивних рослин з гострими, як у бритви краями.

Попереду розстилалася червона долина, рівні клуби куряви вихрилися, здіймаючись стовпами і розсіюючи блиск сонячного проміння. Спека втомила людей, але вони йшли далі, турбуючись, що ця безводна рівнина може бути дуже великою. Річище з його підземним потоком води залишилося позаду. Хто знає, коли пощастить знайти воду, таку потрібну людині в цій жаркій країні!

З вершини одного гранітного горба помітили, що вдалині пролягає золотиста смуга, — там, певно, закінчувався червоний грунт і знову ішов трав'янистий степ. Справді, тіні після полудня подовшали тільки наполовину, а подорожні вже ступали по шурхливій траві, нижчій, ніж раніше та зате густішій. Осторонь виднілася широка зелена хмара, яка мовби ширяла в повітрі над синявочорною плямою власної тіні, — могутнє дерево гостей запрошувало під своє віття на відпочинок. Провідники повернули до нього. Стомлені люди прискорили ходу, і незабаром носилки з пораненими стояли в затінку біля стовбура, глибоко розділеного подовжніми жолобками на окремі закруглені ребра.

Кілька негрів поставали один на одного, утворивши живі сходи, і вилізли на могутні гілки. Згори почулися захоплені вигуки — чорношкірі не помилилися в своїх сподіваннях: у внутрішньому дуплі товстого стовбура, не менше п'ятнадцяти ліктів завтовшки, була вода від недавніх дощів. Посуд наповнили прохолодною темною водою. Негри скинули зверху кілька довгастих плодів величезного дерева, загострених з обох кінців. Кожен плід, завбільшки з голову людини, мав під своєю тонкою твердою шкаралупою жовтувату, кисло-солодку, схожу на борошно, речовину, яка чудово охолоджувала разгарячені пересохлі роти подорожніх. Кідого розбив два плоди, повиймав численні дрібні кісточки, а речовину, що була в плодах, розтер, доливши трохи води, і почав годувати Пандіона.

На радість негра, молодий еллін їв з великою охотою і сьогодні вперше підвів голову, намагаючись роздивитися навколо (на носилках у дорозі обличчя Пандіона покривали звичайно великим листям, зірваним поблизу джерела). Руки Пандіона ледве дотяглись до Кідого, безсилими пальцями він потиснув руку негрові. У широко відкритих мутних очах елліна була помітна якась безпорадність.

Кідого схвильовано спитав друга, як він почуває себе, але не добився відповіді. Очі пораненого знову заплющились, немов слабкий спалах воскресаючого життя надміру стомив його. Кідого не турбував більше друга і поспішив порадувати доброю звісткою етруска. Каві, який став ще більш суворим від дня страшної битви, підійшов до носилок і довго сидів, вдивляючись в обличчя товариша. Етруск, поклавши руки на груди Пандіону, старався виявити, як сильно б'ється серце юнака.

У цей час почувся голос нубійця, який забрався на верхів'я дерева, щоб оглянути дорогу. Він кричав, що далеко попереду, майже на самому горизонті, видно темні колючі огорожі, які роблять скотарі-кочовики, щоб захистити свої стада від хижих звірів.

Вирішили заночувати під деревом і, вирушивши на світанку, дійти якомога раніше до становища кочовиків. Надвечір небо затягли густі хмари, беззоряна ніч була дуже тиха і темна, в оксамитночорній темряві не можна було розгледіти і руки, піднесеної близько до очей.

Скоро звивисті блискавиці кільцем оперезали небо, вдалині безперервно гуркотів грім. Блискавки все частіше спалахували, небо вкривалося сотнями сліпучих вогнів, схожих на величезні сухі гілки. Грім стрясав усе навкруги, голубий вогонь осліпляв людей, які збиралися покинути свій захисток. Вдалині почувся шум, який, швидко посилюючись, перейшов у рев. Це наближалася стіна шаленої зливи. Дерево заколихалося — з неба линуло ціле море. Каскади холоднуватого дощу із страшенним шумом розбивалися об землю, навколо дерева зразу налилося стільки води, що вона геть залила виступи товстого коріння. Тьма і суцільний вогонь часто чергувались, і здавалося, що весь степ неминуче буде затоплений — така велика була злива. Проте спалахи блискавки скоро припинилися, дощ ущух, і над напоєним степом розкинулось зоряне небо; слабкий вітерець доніс запахи невидимих трав і квітів.

Лівійці і етруск сторопіли, побачивши грозу, яка здалася їм страшною катастрофою, але негри, весело сміючись, сказали, що це звичайнісінька у дощову пору злива, і навіть не дуже сильна. Каві лише похитав головою, кажучи собі, що коли такий дощ тут вважають звичайним, то, безсумніву, їм доведеться зазнати в країні чорних зовсім незвичайних пригод. Етруск не помилився у цьому здогаді.

На другий день путі раптом почувся гавкіт собаки. Із серпанку від випарів, у якому зникала далина, виступили довгі огорожі, за ними ховалися низенькі курені кочовиків.

Прибулих оточила юрба людей, одягнених у фартухи із шкіри. Вилицюваті обличчя були непривітні, вузькі темні очі недоброзичливо дивилися на єгипетську зброю в руках колишніх рабів. Але знак, який дав нубієць, справив на них дуже гарне враження. З натовпу вийшло п'ять чоловік, прикрашених чорними і білими перами, у високих зачісках, що їх підтримувало кругле плетиво з черешків листя.

Мову кочовиків розуміли нубійці — прибулі скоро сиділи у тісному колі слухачів, попиваючи кисле молоко. Раби-нубійці розповідали свою історію. Перебиваючи один одного, вони схоплювались у запалі, і кочовики хором здивованих вигуків супроводжували їх розповіді. Прикрашені перами вожді тільки плескали себе по стегнах.

Кочовики відрядили шість чоловік з десятьма ослами для допомоги чужоземцям у дорозі. Вони мали провести загін до великого селища осілого народу, яке знаходилося на березі річки, що ніколи не пересихала, і до якого треба було йти сім днів на південний захід.

Носилки переробили й укріпили на чотирьох ослах, інші тварини повезли воду, кисле молоко і сухий сир у міцних шкіряних мішках. Люди, вільні від вантажу, могли тепер робити великі переходи — не менше ста двадцяти тисяч ліктів за день.

Дні минали один за одним. Під палаючим сонцем, що сліпило очі, лежав безмежний степ, то знемагаючи в гарячій тиші, то котячи за вітром широкі хвилі трав. Колишні раби все далі заглиблювались у дикі простори півдня, які наповнені численними стадами тварин. Спочатку незвиклі люди не розуміли, що то за табуни проносилися повз них чи були напівсховані у траві — виднілися спини, стирчали роги, короткі й зігнуті, або довгі й прямі, як списи, або ж закруглені спіраллю. Потім навчилися розрізняти їх породи — довгорогих ориксів, здоровенних і смирних червоних оленів-биків, кошлатих гну з потворною горбоносою мордою, дивних, вухатих антилоп завбільшки з невеличке теля, які танцювали на задніх ногах під деревами.[88]

Жовта дуже висока трава з цупкими стеблами шелестіла навколо, наче неосяжний лан. Її простори, золотіючи під сонцем, були вкриті смугами свіжої зелені вздовж сухих річищ, і баюр, які тепер наповнилися водою. Вдалині втикалися в степ голубі і фіолетові відроги гір, що валами здіймалися над горизонтом.

Дерева то ставали частішими, скупчуючись у високі острови, які темніли над травою, то знову розбігалися на всі боки далеко одно від одного, як зграя сполоханих птахів. Найчастіше це були такі самі зонтоподібні дерева, які вразили Каві при його першому знайомстві з золотим степом, — колючі стовбури розгорталися від кореня широкою воронкою, нагадуючи конуси, перевернуті вершиною вниз. Інколи у дерев були товщі і коротші стовбури, які так само розгортались у безліч гілок, і тоді їхні крони, густі й темні, були схожі на широкі зелені куполи або перекинуті чаші. Пальми далеко виділялись своїми парними розсохами гілок з розтріпаними, схожими на ножі, перами темного листя на кінцях.

Каві помічав, як з кожним днем негри і нубійці, незграбні і нетямущі у Та-Кемті або на воді великої ріки, тут ставали дедалі сильнішими, рішучішими і впевненішими. Похмурий етруск помічав, що хоч його авторитет ватажка і залишається непохитним, але сам він втрачає впевненість у собі на цій чужій землі з невідомими для нього законами життя.

Лівійці, які так добре показали себе в пустині, тепер здавалися безпорядними. Вони боялися степу, населеного тисячами звірів, у траві їм ввижалося безліч небезпек, на кожному кроці супроводили їх нечувані загрози.

Дорога й справді була нелегка. Траплялися зарості трави,[89] шишки якої викидали мільйони дрібних колючок, що впивалися в шкіру, і вона починала нестерпно свербіти й гноїтись. Безліч хижаків ховалося в жарку пору дня під дерева. Інколи в тіні, яка здавалася чорною печерою, між жмутками яскраво освітленої трави з'являлася гнучка плямиста фігура леопарда.

Негри навдивовижу спритно підкрадалися до червоних антилоп, і колишні раби завжди мали багато соковитого смачного м'яса; вони все більше міцніли від ситої їжі. Коли вдалині з'являлося безліч сіро-чорних здоровенних биків[90] з широкими, опущеними вниз рогами, негри-подавали тривожний сигнал, і загін поспішно відступав до найближчих дерев, рятуючись від цих страшних жителів африканських степів.

Провідники, мабуть, неточно знали відстань: подорожні йшли вже дев'ять днів, а ознак людського житла все ще не зустрічали. Рука лівійця загоїлася, негр з поламаною ногою вже сидів на носилках і ввечері на спочинку весело підскакував і смішно шкутильгав навколо вогнища, радуючи товаришів тим, що одужує. Тільки Пандіон все ще лежав безмовний і байдужий, хоч тепер Кідого і Каві примушували його більше їсти.

А буйне життя степу все більше розцвітало навколо від дощів.

Мільйони комах лунко дзвеніли і дзижчали над травою, яскраві птахи мелькали синіми, жовтими, ізумруднозеленими та оксамитночорними видіннями серед плетива сірих корячкуватих гілок. У жаркому повітрі все частіше лунали гучні крики маленьких дрохв: «мак-хар! мак-хар!»

Каві ближче побачив велетнів Африки.

Над травою частенько пропливали тихі й спокійні сірі громаддя слонів, здоровенні шкірясті вуха настовбурчувалися в бік людей, блискучі білі бивні чітко виділялися поруч звивистих темних хоботів. Сильні тварини подобалися етруску — їхня мудра поведінка дуже різнилася від тривоги антилоп, злоби носорогів, напруженої гнучкості хижаків. Інколи людям удавалося підглядіти величних гігантів на відпочинку: стадо, сховавшись у затінку дерев, стояло нерухомо, збившись докупи. Велетенські старі самці низько схиляли свої лобаті, з важкими вигнутими бивнями голови; самки, з більш рівними лобами, під час сну тримали голови вище. Одного разу ті, що йшли попереду, натрапили на одного старого слона. Гігант спав, стоячи прямо під пекучим сонцем. Він заснув, мабуть, у затінку, потім сонце пересунулося, а слон, розіспавшись, не відчував спеки. Каві довго любувався могутнім велетнем.

Слон стояв, як статуя, трохи розставивши задні ноги. Опущений хобот, був зігнутий у кільце, маленькі очі закриті, тонкий хвіст звисав із спадистого заду. Товсті, вигнуті бивні грізно стирчали наперед, кінцями широко розходячись в один і другий бік.

Там, де дерева були рідшими, часто зустрічалися незвичайні на вигляд тварини. Їхні довгі ноги несли коротке тіло з крутою, спадистою назад спиною. Передні ноги були значно довші від задніх. Спина від масивних плечей і широких грудей переходила в надзвичайно довгу, витягнену наперед шию, на якій сиділа невелика голова з короткими ріжками і великими трубчастими вухами. Це були жирафи. Тварини зустрічалися стадами від п'яти до ста штук. Незабутнім видовищем було велике стадо жираф на відкритому місці: здавалося, що ліс під подувом вітру переміщався в яскравому світлі, відбиваючи плями химерних тіней. Жирафи рухалися то риссю, то дивними стрибками, підгинаючи передні ноги і далеко витягуючи задні. Їхня строката шкіра із ясножовтої сітки вузьких смужок з великими чорними плямами на ній, дуже схожа була на тінь дерев, під якими тварини були майже непомітні. Вони обережно зривали губами листя з високих гілок, наїдаючись без жадності; їхні великі чуткі вуха повертались на всі боки.

Частенько над хвилястим морем трави піднімався цілий ряд ший, — повільно рухалися ці дивні тварини, несучи на висоті десяти ліктів від землі горді голови з блискучими чорними очима.

Стримані рухи жираф були красиві, смирні тварини мимоволі викликали симпатію.

Не раз мандрівники чули крізь стіну трави злобне пирхання носорога, та вони вже навчились обминати лютих чудовиськ, які погано бачать, і можлива зустріч з ними вже не жахала колишніх рабів.

Подорожні йшли слідом один за одним тісними коридорами високої трави, — над прим'ятими стеблами колихалися тільки списи і голови, обмотані ганчір'ям та листям. Обабіч без кінця-краю тяглася одноманітна хвиляста стіна. Трава і полум'яніюче небо переслідували подорожніх удень, трав'яні стіни снилися їм уночі, їм здавалося, що вони назавжди загубились у душній шурхливій безмежності. Тільки на десятий день перед загоном показалося повите голубим серпанком низьке пасмо стрімчаків. Зійшовши на них, подорожні опинилися на щебенистому плоскогір'ї, порослому чагарником та безлистими деревами, гілки яких, мов безліч розчепірених рук, похмуро тяглися до неба.[91] Отруйливий зелений колір був однаковим у низьких стовбурів і гілок, дерева схожі були на округлі щітки, рівно підстрижені зверху і настромлені на короткі палиці. Зарослі цих дерев видихали терпкий, різкий запах, крихкі гілки легко ламалися від вітру, і на місці зламу виділялося багато соку. Він був схожий на густе молоко і застигав довгими сірими краплями. Провідники спішили перейти цей незвичайний ліс, запевняючи, що коли вітер стане дужчим, то ламкі дерева почнуть валитися навколо і можуть передавити людей.

За деревами знову розстилався степ, вкритий горбами і порослий зеленою свіжою травою. З вершини горба перед загоном несподівано відкрилися оброблені поля, які прилягали до смуги густого і високого лісу. В глибині лісу було видно просіку, там на узвишші розмістилося багато конічних халуп. Горб був обгороджений масивним частоколом. Важкі, з нерівних колод ворота прикрашені вгорі гірляндою побілілих на сонці лев'ячих черепів, дивилися просто на подорожніх.

Високі суворі воїни вийшли з воріт назустріч загонові колишніх рабів, який повільно піднімався на гору. Місцеві жителі були схожі на нубійців, тільки їх шкіра мала світліший бронзовий відтінок.

У руках воїни тримали здоровенні списи з великими наконечниками, схожими на вузькі мечі. Воїни спирались на великі щити, розмальовані чорно-білим орнаментом. Кийки з чорного дерева, дуже твердого і важкого, висіли на поясах із шкури жираф.

З узгір'я відкривалася мальовнича місцевість. На золотій степовій траві чітко виділялась свіжа ізумрудна зелень, що вкривала береги річки, вона облямовувала вузьку блакитну стрічку виблискуючої води. Злегка тріпотіли чагарники, увінчані рожевими пушистими клубами. З дерев звисали китиці жовтих і білих квітів.

Довго тривали попередні переговори. Перекладачем виступив негр з поламаною ногою, який запевняв, що походить з цього народу. Спираючись на ціпок, він поскакав на одній нозі до воїнів, давши знак своїм товаришам, щоб вони зупинились.

Каві, раба з поламаною ногою, Кідого, одного нубійця і одного з кочовиків впустили у ворота і відвели в оселю вождя.

Нетерпляче чекали повернення товаришів подорожні, що залишилися перед ворітьми, їх томила невідомість. Лише Пандіон, нерухомий і байдужий, лежав на носилках, знятих з ослів. Здавалося, що минуло дуже багато часу. Нарешті у воротях з'явився етруск, оточений цілим натовпом чоловіків, жінок і дітей. Жителі селища привітно посміхалися, вимахуючи широким листям, і хоч говорили вони незрозумілою мовою, але слова їх звучали по-дружньому.

Ворота розчинились, колишні раби пішли між великими халупами, спорудженими у вигляді правильних глинобитних кілець і вкритими конічними шапками з довгих стебел цупкої трави.

На поляні між двома деревами стояла дуже велика халупа з піддашком при вході. Тут зібралися вожді для огляду прибулих. Довкола тіснилися майже всі жителі села, схвильовані незвичайною подією. За проханням головного вождя негр з поламаною ногою повторив розповідь про страшне полювання на носорога, часто показуючи на Пандіона, який спокійно лежав.

Жителі селища виявляли свої враження від нечуваної справи, вчиненої з наказу грізного фараона Та-Кемту, криками захоплення, подиву й жаху.

Головний вождь підвівся і звернувся до свого народу з короткою промовою, незрозумілою для прибулих. У відповідь пролунали схвальні вигуки. Тоді вождь підійшов до подорожніх, що стояли й чекали, і, обвівши рукою навколо села, схилив голову.

Каві через перекладача-негра подякував вождю і народові за гостинність. Подорожніх запросили на вечірній бенкет на честь їхнього прибуття.

Натовп жителів оточив носилки Пандіона. Чоловіки дивилися на пораненого з повагою, жінки — з жалем. Дівчина у синьому плащі сміливо вийшла з натовпу і схилилась над молодим елліном. Здавалося, що Пандіон, загорілий від довгого перебування під сонцем Чорної Землі і країни Нуб, відрізнявся від інших жителів південних степів лише більш світлим, золотавим відтінком шкіри. Однак сплутані і скуйовджені кучері його волосся, що вже відросло, правильні риси схудлого обличчя, коли придивитися ближче, видавали чужоземне походження.

Охоплена жалем до вродливого, безпомічно розпростертого молодого героя, дівчина обережно простягла руку і ласкаво відсунула з лоба Пандіона пасмо волосся, що впало на обличчя.

Поволі піднялися обважнілі повіки, широко розкрились незвичайно золотаві очі, і дівчина злегка здригнулася. Та очі незнайомця не бачили її, потьмянілий погляд був байдуже спрямований на гілки, що колихалися вгорі. — Ірума! — окликнули дівчину подруги. До носилок підійшли Кідого і Каві, підняли й понесли пораненого друга, а дівчина залишилась на місці. Опустивши очі, вона раптом зробилася такою ж нерухомою і байдужою, як молодий еллін, що привернув її увагу.