На схрещених дорогах

Вступні рядки

Можна б навіть не писати їх. Бо хто читатиме книжку, і сам пізнає, про що в ній ідеться. Проте варт читача підготовити до її сприймання як і подати деякі пояснення. Бо пішли роки, і люди або забули причини і зв’язки подій або, коли вони молодші, зовсім їх не знали. Для тих, останніх, багато дечого може бути незрозуміле з того, що для старшого покоління зовсім очевидне.

Що ж це за книжка, що оце опинилася в Ваших руках, Читачі? Зараз же на початку Ви помітите, що тут автор говорить від себе, чи теж про себе. Але ця книжка не мемуари, ані щоденник чи записник. Це, як давно казали, оповідь про людей і події, в які авторка вплелася силою обставин і брала тільки неважну чи невелику участь. Але вона ввела читача і вивела з книги, яку пише вправді від першої особи, але пише головним чином про українських людей. Вони опинилися в німецькомовних країнах: Австрії і Німеччині під кінець другої війни та в перших роках миру, якщо загалом наші часи можна назвати миром.

Люди ці найшлися на схрещених дорогах. Одні вели на Схід, до дому, якщо репатріяція відвезла їх до нього, і другі на Захід, на дальшу мандрівку. Дехто міг вибрати, куди йому йти, але немало було таких, що такого вибору не мали. Так отже в першій частині ми побачимо українських жінок, чи як їх називали дівчат, насильно вивезених до Німеччини. Вони прикріплені до ткацької фабрики, якої не мають права покинути. Бо вони матері. Бо хтось підказав гітлерівському режимові, що «остівок» — так їх, і вони самі себе, звали, не можна залишити на розкинених господарствах тільки треба зачинити в спеціяльно для цього призначених фабриках. До одної з них доля занесла авторку. Тут вона стоїть в боротьбі так проти фабричних властей, як і проти зла, що непоступливо гніздиться в душах оцих дівчат. Вони бо, виховані в комуністичному режимі, і все що на Заході, хочби й не зле, вважали як прикмету капіталістичного устрою, і проти нього вони одною лавою стояли. Більшість з них вихована в комсомолі чи його прибудівках і майже всі вони вернулися «додому». Це ті, що їхні дороги пішли на Схід. Їхня доля всеціло виповнює першу частину, і подекуди находимо їх ще й у другій.

Це ті, що вернулися.

В двох дальших частинах майже виключно ті, що не верталися. В двох — вони так би мовити на волі, ще в Австрії. Вони бороняться проти насильної репатріяції і організуються.

В останній, четвертій частині, вони в ДП таборі в Німеччині. Там, у цій новітній Січі, вони бороняться проти людоловлі, там організуються і будують свою державу з усіма її органами й урядами. Вони, певно, надіються, що цю державу перенесуть до котроїсь з заморських країн і далі житимуть у ній.

Одного дня, чи продовж кількох місяців вони виїздять у діяспору. Пустошіє табір. Вже не будуть там пастися наші коні.

Всі ці дії авторка перепустила крізь призму своєї творчої магії і кинула на папір. Але вона не пасивний прилад для скупчування світла і розбивання його на образи завдяки Її творчій уяві та її засобам та необхідностям. Вона стоїть серед шпаркого струму життя, інколи активно бореться, то знову, разом з громадою, переживає те, що діється.

На закінчення — багато людей шукатиме себе на тих сторінках. Але прізвища майже всіх, що жили в Тельфсі я змінила. Зберегла тільки дуже небагато тих, що діяли в Іннсбруку. Їх бо всі знали і зразу ж пізнали би. Що ж до перших, знаю з досвіду, що кожна людина незадоволена з того, що про неї пишуть. Вона бачить себе в значно кращому світлі. Тож краще, щоб не найшла себе, тільки свого двійняка, чи свою далеку, похожу тінь. Натомість прізвища всіх людей, що живуть в таборі як і німців у всіх частинах — справжні і дійсні.

І є ще хтось, кому я присвятила місце, це альпійські рослини. Мої наймиліші подруги. Їхні назви я подала переважно по-латині, бо ж латинська номенклятура прийнята скрізь. Врешті, мені здавалося, що українські назви відповідали б краще тим квіткам, що ростуть у нас, нашим рідним, а не тим, що живуть у високогірських смугах Альп. За латинським назовництвом їх легко найти в кожному ботанічному атлясі.

Я вірю, що цей документ часу найде читача. Книга не для розваги, але вона закріплює нами пережите: тими, що вернулися і тими, що не верталися і, може й не вернуться ніколи.

Авґсбурґ 1945 — Дітройт 1963.