На схрещених дорогах

НА ГОРИЩІ

Змученими, тяжкими кроками я верталась до хати. Як першого дня, коли я приїхала до Тельфсу, містечко тонуло в вечірній дрімоті. Люди відбули вже працю на фабриках, щасливо перебули тривогу і тепер наставала пора віддиху й спочинку.

Але я вже не йшла на фабрику й, як досі бувало, через фабричне подвір’я. З головної вулиці зараз повище Шіндлерової фабрики я скрутила ліворуч і вузесеньким провулком між селянськими домами і фабричним городом, що лежав позад фабричних будинків, я бралась угору. Ще трохи праворуч від мене біг оцей потік-канал, що вибігав з Пішлівського обійстя, виконавши свою службу для фабрики. Він гнав малу електрівню, а потім забирав фабричні відпливи. З фабричного обійстя вела через нього кладка до городчика, в якому був дімок, де я жила: Шіслінггавз. Понад містком була брама, поросла диким виноградом, а обабіч потока — береги, закидані фабричними випадками і порослі якимись дикими кущами. Потім уже городець Шіслінггавзу з овочевими деревцятами і грядками. Ще дрімав під сніговою покрівлею. Але сморід з потоку лежав завжди густим шаром над ним і нашою хатою. І з відпадків. Та нині я не йшла туди. Це належало вже до фабрики і між її забудуваннями й виходом до городця через місток лежала дерев’яна одротована брама, яку й замикали на ніч щільно. Ліворуч від неї — вхід до підвалу, де жили полонені французи. Одротований стережений дерев’яною будкою вартівника.

Але тепер це все було далеке від мене й чуже. Швидко я покинула долішню частину потока, що вибігав з фабричного обійстя, і стежкою піднялась вище. Тут уже починався паркан нашого города, а в ньому на горі хвіртка, що вела на наше подвір’я. От і дімок. Коли взяти праворуч — заходилось на кращу його частину: фронтові мешкання німців. На високому партері і на першому поверсі жили вони дуже вигідно й приємно в великих кількакімнатних хатах. Але ми обходили дімок зліва й, заходячи з чорного входу, спинались нашими брудними сходами на горище. Там ми жили поруч литовської родини й голяндських монтерів.

Філько сидів біля пічки і при півсвітлі з слабкої жарівки палив у пічці. Здавалось, що оце я вперше побачила цю хату, пічку й це господарство. Досі я була там гостем-нічліжанином. Я знала тільки, що там темно та холодно. Палили ми в залізній пічці тільки на ніч, бо не було чим. Маруся крала для нас якісь тріски-відпадки, хоч, ніби, мені належався опал. Але зараз же на вступі заявили мені, що його немає. Оце тепер виринула думка: чим палитиму без Марусиної крадіжки? Філько потішав, що знайде працю й хату та й якось воно буде. Вранці я вже не спішила вставати. Я лежала на Пішлевому дерев’яному помості, роздумувала над моїм життям тепер і майбутнім. Певно, треба буде якось жити. Оце тепер я зможу здійснити мою мрію: жити в Альпах і писати. А писати маю так багато! Тим і потішав мене Філько. Зрештою, наладнається приватна практика і заживу спокійно подалік від цього підлого режиму усіх тих Штурмів і Пішлів. Відпадало все тяжке, чим давила фабрика, одначе ставало холодно, пусто й беззмістовно. Але ціле нутро заливало почування невдачі та кривди. Окрім втоми, джерелом нервового перенапруження було безробіття. Перший раз у житті я була позбавлена фахової праці. Мала враження, наче б усі мої студії і фахові здобутки відлучилися від мене і полетіли кудись у безодню.

Але окрім тих, зовсім особистих почувань, на перший плян висувалася фабрика й моя праця. Я кинулась до неї з цілим ентузіязмом, з цілим завзяттям. Боротьба заповідалася тяжка, але успіхи, навіть на початках, були такі значні. І оце позбавили мене можности вести цю боротьбу аж до повної перемоги й успіхів, до яких стремить кожен лікар: оздоровити хворого. Але тут не був один хворий, чи кілька! Тут були жінки мого народу і їхні діти. Їм нести допомогу — моє священне завдання. А оце відібрали мені його, як ножем прорізали густу пряжу, яку я заплела і яка мене так тісно зв’язала з Entbindungheim fur Ostarbeiterinnen — будинку породіль для робітниць зі Сходу.

Тепер наче відмежував його від мене густий, колючий дріт. Лежачи ще я дивилась у віконечко нашого горища. Крізь нього я бачила на півдні зарожевіле верхів’я Едера і наче вперше я помітила його. Я встала й дивилась крізь оцю маленьку кватирку вгорі. Разом зі мною простягали туди свої поблідлі витончені паростки мої квіти. Вони так посумніли без розкішного сонця Куфштайну. І я пожалувала, що забрала їх для своєї приємности. Там служниця Мойдель піклувалась би ними, й було б їм добре. А тут разом зі мною нидіють вони без сонця і швидко можуть лишитись, як я, бездомними. Потім я прибрала хату і зараз же на поклик сирени пішла в ліс. Ішла не хапаючись, похиливши голову. На спині я мала наплечник, в якому були необхідні речі з білизни та одягу, на випадок якби після тривоги — і налету, вже не було мого мешкання. Ішла побіч фабричних забудувань і бачила, як у буді при столярні працював литовець-сусід. Дівчата возили цемент, а на подвір’ї перед яслами вештались Уля й Катя, розвішуючи пелюшки. Їм усім не було дозволено ховатись під час алярму, і тому вони працювали.

І хоч я була вже вільна, проте йшла з таким же самим почуванням стиду й вагання, як тоді, коли була на фабриці. Як і тоді, я мала враження, що мені треба залишитись з ними всіми і чекати, що буде.

У лісі ліворуч від фабрики і полудневотірольської оселі я сідала на зрубаний пень і чекала на те, що може прийти. Пречиста синява, прекрасне сонце! Розіскрений сніг рожевів вересовими дзбаночками. Шуміли сосни й стелили пахощі живиці. Праворуч стриміли масивні збочі Гогемунди і величавіли її скельні верхи. На краєвид я дивилась так, як би побачила його вперше. Насправді так і було. Досі фабрика й люди займали вповні мої думки й чуття. Оце вони зникли кудись; у пустку моєї душі входила природа. На своє, зроду застережене, місце.

Але я була обезсилена, придавлена й мені здавалось, що я щойно притомнію після довгої хвороби. Тут у Тельфсі вона тривала тільки дві неділі, але ніколи мені не хотілось вірити й потім не вірилось, що це тільки дві неділі. Але ж за мною була втеча з дому і півроку в Куфштайні. Тепер сиділа серед лісової природи, слухала себе й шуму крил що, вилітаючи з-поза Гогемунде, кружляли над фабриками. Скільки разів вони наче б обнижувались, серце здавлювала мені тривога. Там же були жінки з дітьми, а понад ними вісімдесят сантиметрів цементу й тяжкі залізні машини!

Але я не могла нічого чути й відчувати. Я була майже мертва. Такий стан мертвоти був і тривав і поглиблювався увесь час мого життя в Тельфсі. Від нього я втекла в благословенний Авґсбург.

Після тривоги я верталась додому. Чи я знаю? Щось їлося в ті часи. Філько десь в ресторані їв, а я не пам’ятаю, де і що я їла тоді. Почалися дні пустки й безробіття. Дні, про які віщим способом говорив мій приятель портьєр.

Роз’яснював їх мій зв’язок з своїми, українцями. Вони знали й довідувались один від одного, де я живу, і приходили до мене за лікарською порадою. Часом приносили під пахою кусок хліба, дрібку крупи, чи картоплі. Пам’ятаю, як я втішилась, коли від Квітуна дістала картоплю. Оце кіло я зварила на залізній пічці, і ми їли, як ласощі.

Один з перших «відкрив» мене оцей інженер Радюк. Його дружина кривавила після викидня, а німецький лікар тижнями казав, що нічого немає, що все є «ґут». Зі значним недокрів’ям вона прийшла до мене, і я виконала на напівтемному горищі вичистку на столі, що кожної хвилини зсувався з східця. Я зробила це на їх обох прохання, хоча їм пропонувала піти до лікарні. Жінка після того зараз же видужала, а в мене піднеслась бадьорість і довір’я до себе й життя.

Жили вони в лагері в магістраті. Я вперше була в такому таборі для бездомних. Я входила туди з здавленим серцем і думкою, що швидко й мені туди прийдеться йти жити.

У великій кімнаті без підлоги в сутінках стояли ряди таких нар, як у Пішля. Вони були втиснені в ніші в стінах. Кожна родина жила в такій ніші. Діти, мішки, картопля. Посередині довгий стіл. При ньому доня моїх господарів, Лідка, малювала пильно. Трирічне дівчатко малювало з справжнім Божим даром. Справді оці малюнки були по-дитячому примітивні, але чого там не було! Цілий світ. Про нього теж дівча розказувало своєю щебетливою зросійщеною мовою своєму старшому братчикові. Батько тішився даром доні. Невже його інженерський дар до рисунків перейшов на доню? — А може то буде колись славна малярка чи поетеса, — думала я, нахиляючись над дитячими ручками, що звинно бігали по папері.

Жінка його була гарна. Чорнява, дрібна з вузьким рівним носиком, що мав угорі малий горбочок. Гарно викроєні уста в постійному усміху. Говорила по-російськи. Мусіла бути жидівкою, кавказкою, може грузинкою, бо з цілого її типу так і випромінювала південна краса. Усе це під драними й сірими лахами радянської жінки. В кутку при електричній лямпці сидів старий бородатий «дєд». Він латав черевики, був шевцем.

Було тут тепло: магістрацький будинок мав центральне огрівання. Людей тих викидали відсіля вже безліч разів. Але вони не давалися. Якже з дітьми на вулицю? А мешкання та ще на чужинецьку родину з трьома дітьми ніхто не хотів наймати. І загалом найти мешкання в Тельфсі було просто неможливо, а ще чужинцям. Хоч я не хотіла приймати ніяких гонорарів від наших людей, а зокрема від них, я все ж мусіла прийняти від нього трохи масла. То був безцінний скарб! Треба знати, що при розчисленні з фабрикою у мене пограбували картки. Не було як жити. Хто не перейшов тих часів, може не розуміє, чим було харчування в ту пору. Не зможе собі уявити склепів у яких не те що нічого, але то нічогісінько не можна було купити. В кількох тільки продавали те, що приділювалося на картки. І за тим стояли черги. Ви викуповували хліб, трішки м’яса й цукру, грудку маргарини, часом трохи квасолі чи крупи й це було все. З цього мала жити сім’я, як у нас згодом зложена з трьох осіб. Не було нічого, чим виповнюється шлунок, бо й картопля була на картки.

Ці обставини з дня на день гіршали. В міру розпаду німецького фронту напливали маси втікачів, сім’ї вояків, до того були великі табори полонених, примусово вивезених, евакуйованих різних фольксдойчів та заприязнених «півнімців» з усіх кінців Европи. Як могла їх прогодувати держава, що сама ніколи не мала вдосталь харчів? А такою була Австрія. У великих містах стан був просто катастрофальний. Уже легше було щось роздобути по менших місцевостях, але виключно через обмін. Такими обмінними засобами були в першу чергу цигарки — тютюн, далі частини одягу і мануфактурні матеріяли. Існував теж де-не-не т. зв. пасок, тобто продаж на чорному ринкові за ціну, яку визначував продавець. Але й цього було обмаль — засекречене і продаване тільки добрим знайомим. Більшість людности, отже, голодувала. Все ж основою життя були ці картки. Вони не тільки управнювали до харчування, але були разом документом, що свідчив про приписання людини до даної місцевости. Зрозуміло отже, як тяжко приходилось жити нам у Тельфсі і яким добром був добуток кількох картоплин, трохи товщу чи куска хліба.

З родиною Радюків я заприязнилась і жила може краще, як з усіма іншими, аж до самого кінця. Як був він першим моїм тут гостем, так і був і останнім. Вже як речі наші були навантажені на авті…

З’явилась до мене жінка, яку я у Львові ввесь час мала під своєю лікарською опікою під час викидня, а потім вагітности — у неї вже була доня. Недавно приїхали вони й оселились в оселі. Повні щічки доні рум’яніли в тірольському сонці, жінка цвіла в усміху й короні ясних кучерів, а батько, купець, і тут зараз же розвинув спекуляцію. Вона, окрім споминів про мою львівську працю принесла теж деякі харчі і запросила нас до себе на неділю на обід. Від приїзду з Куфштайну був перший достатній обід.

Так я віднаходила батьківщину в душах моїх земляків. З дна зневіри я поволі підносилась до життя. Все ж час біг, пусті безнадійні дні маячіли, як примара. Ми шукали хати, а Філько праці і права жити в Тельфсі. Знайшов працю! Це був радісний день для нас. У Шнайдера, та, на щастя, не до тачок і джагану, а як магазинер; його посвідки зі Львова допомогли йому. Магазину не мала ця славетна фірма, а приладдя валялось на полі і на подвір’ї сусіда селянина. Тож Філько мав створити магазин і доглянути знаряддя. Становище робітника, плата 170 марок. Але було! Було право жити! Ми тішились і піднесли голови. Потім прийшли непевні дні боротьби за право мешкати. Бургомістер не погоджувався дозволити нам жити в Тельфсі. Мовляв, немає місця. Напливало щораз більше біженців, тепер уже з Відня. Не було місця для своїх. Не помагала довідка праці. Казав — їдьте до Іннсбруку, там живіть у лагері для біженців і доїздіть до праці. Жінка ваша нам непотрібна.

Філько цілими днями бігав до поліції, до бургомістра. Метушилась і я та не йшло. За допомогу Філько обіцяв 500 марок власниці ресторану Цур Пост, де їв. Та вона не потрапила знайти дороги до серця партійної людини Штокмаєра, бургомістра. А дні втікали. Разом з тим ми шукали хати. Тоді ми видряпалися вище в горах до господарств в Гінтерберґ і ще вище до Лєген. Перший раз я була в будинках на альпійських луках, відгороджених одна від одної високими порогами з лісом. Дерешся лісом, правда гарними широкими дорогами, і не передбачаєш, що за деякий час схил гори вибіжить на легко похилу площину, на якій побудовано гарні муровані, кількаповерхові доми серед саду і господарства. Так постають цілі оселі й села. Де є декілька домів, обов’язково один з них гаст-гавз. Усе пристосовано до туристичного руху. Та немає вже ввічливих господарів. Ті самі люди, що до війни, проте з неввічливими тепер і похмурими обличчями зустрічають чужих. Хати — не мають. І хоч радо беруть цигарки — єдине, що поза грішми можемо дати — проте хати не обіцяють. І так скрізь.

Радять шукати хати в іншому селі й доходити чи доїздити до праці.

Ідемо до Пфафенгофен, що разом з Тельфсом становить спільну оселю, хоч було їх дві громади. Пфафенгофен за Інном у просторій Інновій долині. Великі тірольські доми з поверхами і рядами вікон позамикані. Чужих, байдуже чи нас, чи німців, не пускають у хату. Мешкань нема — кричать з вікон або з подвір’я. На Фількову пропозицію йдемо до пфарера, священика. Товстий, старий з файкою в зубах сидить при вині з господарями. Нас приймає, стоячи на порозі. Як жебраків. Радить іти до когось там. Добре ще, що не тиче пфенігів у руку. З почуванням образи йдемо й туди, де зустрічають нас криком і лайкою і на священика й на нас. Мають досить цілий день жебраків. Одні ходять за хатою, другі за хлібом. Сиділи б краще там, де повинні, а то тільки волочаться! Зустрічаємо двох людей, що радо з нами балакають. Вони працюють коло соломи в подвір’ї якогось господарства. Говорять так увічливо й радо, що зразу ж пізнати, що це чужі. А це й справді був віденець Шумах, що згодом стає Фільковим колегою по праці. Балакун, як усі віденці. Втік з Відня, має досить бомбардування й війни й того, що Відень жде. За хату у баверки мусить він і жінка працювати коло господарства, хоч ще й платять. Висловлюється дуже неприхильно про тірольських селян.

Такий саме й війт, до якого приходимо і який нас приймає, теж стоячи в кухні. Мужик, прихвостень партії, Ортсгруппенляйтер[25]. Хати нема. Маємо їхати до сусідніх сіл, але без надії. Там напевно буде те саме, що тут. Тож я вибираюсь до Штамсу. У Штамсі живе моя довголітня пацієнтка пані Качоровська. Ми жили в приязні більшій, як лікар з хворим. Приїздила з села завжди з слоїчком меду. Чоловік її пасічник, вона вчителька. Довідуюсь про її адресу. Тепер їду туди. Дві станції від Тельфсу вгору здовж Інну. Власне не село, а манастир-дворище. Колись жили там манахи з панських родин. Прекрасні сходи, в мурах всюди бронзова різьба, прекрасні образи. Мадонни ренесансу, янголи. Тиша та ідилія. Що знають вони про борню життєву й жах війни?

Тепер там частина фабрики моторів для літаків. Відкілясь перенесена. В лябіринті будинку мешкання персоналу, там теж кімната з кухнею пані Качоровської. Тішиться моїм приїздом, частує обідом, якого давно я не бачила, але помогти тяжко. Ані праці для чоловіка, ані мешкання вже не може найти, бо наїхало багато німців, тож чужих позвільнювали. Про них самих я не питаю. Знаю, що мати пані Качоровської німка, віденка і що вони фольксдойчі. В останній час приїхав син інженер і став тут керівником виробництва. Мати ставиться до сина з помітною любов’ю і ласкавістю. Може в неї такий характер, бо й про чоловіка згадує з такою пестливою ласкою. Це жінка вихована і випещена чоловіками. В хаті, як і в усіх українців, затишок домашнього кутка, всюди гуцульські ліжники, подушки і вишивки. Тому що до потягу було рано, йдемо на прохід. Син іде завжди спереду і з нами не розмовляє. Має свої думки. Ми переходимо за Інн і горбами прямуємо до каплиці на горі. По дорозі збираємо на південних схилах проліски, що ледве вилізли з землі. З вільх звисають жовтяві котики. Перші бджоли пасуться на них. Був третій тиждень березня. Опівдні так тепло, що треба ходити без пальта. Капличка чудотворної Матері Божої на невеликій скелі-горі над Інном. З неї прекрасний вид на гори Мемінг в кітловині в бічному проваллі, як у театрі. Все ж це ті самі, що їх видно від нас, як дальший тяг Гогемунди. Тільки ж тут вони значно ближче і виразніші. Біля церковці насип каміння і пояснення, що тут була копальня. Раз стіна обсунулась і завалила гірників під землею. Вони молились до Матері Божої, і каміння розступилося: вони були врятовані. З того приводу й каплиця. І написано, що образ цей хоронить від усіх лих світу: від війни, голоду, бездомности, безробіття.

Йдучи до станції Миц, договорюємось, що пані Качоровська буде питати в готелях — є їх в Штамсі два. Тому, що господарів знає, надіється знайти кімнату. Справді в готелях вільно мешкати тільки декілька днів, але якось потім крутитимем. А може щось знайдеться потім. Отже й то добре. То промінь, надії.

БЕЗДОМНІСТЬ

Вертаючи з Штамсу я сіла до потягу на малому перестаночку. Ще бачила гористі вулички села, що вже вспіли підсохнути і доми з морелевими деревами на стінах. Образами розмальований костелик і ратуша з півнем і будні села. Затрималась у коридорі вагона. Ліворуч за спиною були двері до туалету, праворуч вхід до вагона, з поперечними лавками. Та мені приходилось їхати всього дві зупинки, тож і не збиралась я сідати. Стала в коридорчику коло вікна, щоб спертись на нього. Між тим під ногами щось заважало: брудна тектурова коробка, заболочена, недбало зв’язана електричним дротом. Як кожен, що всідав, штовхнула її ногою, думаючи, що хтось викинув під ноги упаковку. Стояла і дивилась на околицю. Хто проходив до туалету, зачіпав ногами коробку і лаявся: «То свинство кидати під ноги якесь дрантя» — і з пересердя штурхав коробку та йшов далі.

На станції Ріец увійшла якась невеличка дівчинка може років 12-ти з великим напівнадгризеним яблуком у руці. Яблуко пахло спокусливо. Дівчині заважала коробка, вона штурхнула її, а потім нахилилась і заглянула, що їй заважає. Відхиливши збоку папір, сказала: «шпек»[26] Далі вона зацікавилась лялькою, що її тримала на руках друга дівчинка, з якою по дорозі увійшла якась жінка. Лялька була велика і гарно одягнена, це правда, і дівча так задивилось на неї, що забуло про яблуко і цілий світ. Зате в мене з’явився гострий інтерес до коробки і знову я забула цілий світ. Як було у нас з харчами я вже писала. Тож думка, що під ногами валяється кілька кілограмів сала, мала для мене просто магічну силу. І сталось таке, що я думала тільки про те. Прохожі відсунули коробку мені під ноги, ще й лаючись при цьому. Тепер не було вже нічого — тільки я й жаданий мною предмет. От я і вирішила: якщо ніхто до Тельфсу не забере коробки — вона буде моя. Але які ж довгі здавалися мені гри кілометри! Які муки, я переживала з страху, щоб хтось не відобрав у мене знайденого добра! А потім пережила внутрішню боротьбу: це ж майже крадіжка. А ще у німців. А що як нестиму, а на станції побачить мене з нею власник і зловить та зробить скандал!? Та ще й чужинці безправній. Боротьба моя була тяжка і хвилююча, але жадоба ще більша. Тож, коли на зупинці люди стали тиснутися до дверей, я пропустила частину, а головне оцих дівчат з яблуком і лялькою, а сама швидким рухом нахилилась і взяла знахідку під пахву. Розбиту, заболочену, що могла раптово розвалитися і показати некартковий, нелегально набутий товар! І тяжка ж до того! Було там яких вісім кілограм сала!

Тяжко мені нині описати, з якою тривогою я наближалась до будки станційного портьєра і як мені здавалось, що всі люди дивляться на мене, і що зловлять мене. Вибігла я з станції та бігла в напрямі магазинів, що стоять на скруті шляху до міста. Ледве добігла: коробка розлетілась і сало почало кусками випадати. Зняла з себе светерок, обвинула ним, зв’язала рукавами і вже відітхнувши з полегшею несла нахідку до хати. Тепер принаймні ніхто не пізнає що в оберемку і крам не розлетиться! В душі танцював радісний сміх і почування великого щастя. Та воно буде повне аж у хаті, як покажу Фількові мій здобуток і розкажу, як то всі штурхали його та лаяли.

Коло Ресля зустрів мене Радюк і запитав, що несу. Сказала, що була в знайомих і дістала трохи картоплі. Тож поміг мені нести — вже був сутінок. Як же я потім не могла дочекатись, щоб він виговорився з Фільком і пішов! Як ділово й поважно говорила, а в собі душила сміх! І як розреготалась потім радісно й щасливо, показуючи приголомшеному мешканцеві горища мою здобич! Мені здається, що я ще ніколи в житті так сильно не тішилась. Стали ми розпаковувати з брудних шматів паперу, обчищати, а потім краяти і смажити на залізній пічці. У сусідів позичили горщик, у пані Шіслінтґ — слоїків та пляшок для зливання смальцю. Робили ми це похапцем знову як злодії, але тішились, тішились! Якомусь швабові[27] певно не буде кривди, коли навіть не помітив, що загубив, а нам, нам проясніло на горищі і здавалось, що соняшний промінь заглянув у його темні стіни. Перша радісна подія від часу виїзду з дому — за декілька днів буде якраз рік з тої пори.

Разом з тим у наші душі вступила якась надія, якась певність, що все таки все якось влаштується. І дивно, так і сталося. Наступного дня Філько обняв посаду. А потім почалась боротьба за дах над головою.

В той час я майже не мала контакту з фабрикою. Маруся перестала приносити дрова, тож ми обмежували палення до мінімуму, спалюючи якісь відпадки, що лежали на горищі. У яслах справи стояли так: Таня мала абсцес під пахою і була сама. До пологів кликала акушерку, яка теж і без того ходила і ординувала жінкам і дітям та відзискала свій авторитет. До окремих випадків Таня кликала лікарів з містечка. Німецький персонал знову став під опіку бетрібсарцта, що раз на тиждень-два приїздив своїм автом з Іннсбруку. Катю, як молодшу повернули назад за ткацький станок, залишаючи тільки Улю. Коли вони обидві з сестрою запротестували, їм заявили, що мусять справитись, бо інакше віддадуть їх ґештапові і до карних таборів.

Знову повернулася гнійна інфекція, вмирання немовлят, гарячкування і навіть смерть жінок. І так було до кінця. На щастя, той кінець був не за горами.

Хату показав Фількові громадський секретар за добру пайку цигарок, тобто тільки сказав, де є. А разом з тим, повідомив, що власниці хати — дуже погані жінки, що вони нікого не хочуть прйняти і всі розпорядження влади проти них безсилі.

Сестер Найнер було три. Всі три старі дівчата, наймолодша мала 80 літ. Коли уявити собі трикутник, то на одному куті був костел, на другому парохія, а на третьому їхня хата. Це все тісно одне біля одного, бо в тірольських долинах дуже тісно. Оце тепер треба було шукати способу добутись до затверділого серця оцих милих жіночок! Знайшов його Філько через о. Квітуна й німецького пароха, який розповів їм зворушливу історію про бездомних людей і війну та наказав їм в ім’я Боже прийняти чужинців до хати. Алеж бо й справді Божа воля! Оце якийсь їхній родич лежав хворий в лікарні та переказав їм, що снилось йому, що вони не доступлять спасіння і він з ними, як не приймуть чужинців у дім. Очевидно це рішило нашу долю.

Коли Господь надихнув наших Найнерок, то ніяка сила не могла надихнути пана бургомістра. Опирався на своєму, жадав, щоб виїхали з Тельфсу. Люди казали, що це діяння Пішля. Ми перші, проти яких так завзявся. Був же закон, що там, де хто працює, має право жити. Причиною такої упертості бургомістра була його ненависть до фірми Шнайдер, про що буде згодом. Прийшли найбільше хвилюючі дні, останні дні нашого перебування в службовому мешканні. І тут знову несподіванка і надзвичайна подія. Якраз завтра кінчиться термін, а ми не маємо куди йти. Оце входить до мене Шайрінґ та заявляє, що завтра вранці я повинна звільнити помешкання. На те встає штабовий капітан, що якраз був у мене і вислухав мою справу й питається: чи маю сам іти до вашого шефа, чи ви заявите йому від мого імени, що пані д-р не може піти завтра, а в суботу (за два дні)? Шайрінґ змішався і пішов, та за хвилину повернувся зі згодою дирекції.

Якби не те, Пішль викинув би був нас ще того дня на вулицю. Ходив капітан і просив місцевого військового команданта, щоб нам допоміг, та той теж нічого не вдіяв, мабуть не старався.

З цим капітаном була теж дивна справа. Відкіля він у мене взявся? Дивно подумати: д-р Чермак, шеф Відділу Здоров’я, що примусив мене так поневірятися, тепер посилає цю людину до мене як «першоклясного фахівця» з проханням лікувати його дружину. І боліло і зворушувало мене таке. Тож все таки вони оцінювали мене. Може мали трохи сумління ці гітлерівські прислужники?

Оце цього фахівця вишукують на горищі без прав і завтра — на вулиці. Не помогла Фількові і прихильність місцевої поліції, старого, сивого цісарського коменданта, з яким він познайомився. Там мабуть порадили, щоб їхати до ляндрата[28] в Іннсбруку. Тож у п’ятницю ми були в Іннсбруку і вже від ляндрата Філько дістав наказ, щоб нас залишили в Тельфсі. Потім прийшла хвилююча субота. Вранці я взяла скриню з моїми квітами та понесла їх на нове житло. Та тут же на порозі застали мене господині і заявили, що хвилину тому був секретар і до нашої кімнати дав німку вчительку.

Потім я була в хаті і пакувалась. Швидко скидаючи все разом, забиваючи скрині цвяхами. Філько побіг щось зарадити, десь по заступництво ксьондза і до секретаря. За той час я відгризалась від оцієї собаки Шайрінга, що вже у 9 год. вскочив до хати і лайливими словами став проганяти мене на вулицю. Скінчилось тим, що таки біля полудня він прийшов ще раз з Гофманом і, найобразливішими словами лаючи, витягнув мої речі та скинув їх на горище, а хату перед носом у мене замкнув на ключ.

Так оце я сиділа на подвір’ї на моїх клунках, яскраве сонце огрівало й освітлювало мене, але в душі мені було чорно й тяжко. Сцену бачили німці, що жили в домі й фабричний персонал і обурювалися нею. Оце вже я була безробітна й на вулиці.

Ротенштайнерові оповідання ожили й здійснилися.

У СТАРИХ

Все ж старі не тільки що прийняли вчительку в хату, але й нас. Учительку перенесли до своєї кімнати, а ми таки дістали ту, яку найняли. Вчителька була з Галь, а тому що Тельфський учитель мав іти до фольксштурму[29], вона приїхала його заступати. Та довго це не тривало. Вчителька була теж старшою дівчиною — біля п’ятдесяти років, і таким способом побільшувала контингент «дівиць» у хаті.

Досить, що під вечір ми все таки опинились під дахом. Яка то була хата, який дах!

Тельфс має вигляд латинської літери L, коротша частина — це містечко з його готелями, довша частина — це вздовж потоку фабричні будинки. Отже з цієї довшої частини ми прийшли на коротшу, недалеко «центру» і головної вулиці. Повище оцього коротшого рамени букви L бігла рівнобіжна до нього вузька й постійно забруджена Кірхенгассе — вулиця церковна. Минувши кілька домів, вона доходила до невеличкого горба, на якому стояв костел, і входила між парохію і наш дім. Далі вже були поля. І поміж ними бігла вона широкою дорогою до лісу де будували оцей шпінфазерлябор. Понад усім бовваніла Баба-Гогемунда. Вона виглядала так близько, що костельна вежа наче б була наклеєна на чорний, рідкий сосновий ліс, що росте на горбах її підніжжя.

Наша хата — стара, одноповерхова, мурована. Такий прямокутний будинок, трохи похожий на наші, та не з таким гострим дахом як інші баварські, готичні. Від півдня з малого подвір’я були постійно замкнені двері, біля них зараз брама в стайню і друга брама до стодоли. Внизу хата має світлицю — ді штубе, — де й спали сестри: найстарша Колетта і наймолодша Ліна. Постіль, стіл, лавка в кутку, машина до шиття і велика кахлева піч. Багато святих образів, малі вікна, слабе світло. Запах цвілі й старовини. Праворуч був вхід до стайні, де стоїть латаста чорнява «бинька», така призвичаєна до господинь, як і в нас самітні корови. Великими очима розглядає чужих, нюшить. Їй теж темнаво.

Ззаду кухня, пральня і якісь дві комірчини. Вихідник в хаті, але без води. Дерев’яними скрипучими сходами вихід на поверх. Там до фасаду дві кімнати, одна над світлицею, що править за Лінин магазин, як згодом пізнаю, і друга гарно уряджена і розмірно ясна — Маріїна кімната. Ззаду за ними з входом з коридорчика було ще три кімнати — ліворуч Маріїна спальня, повна старого граття і лахміття, і зовсім ззаду наша — довга й вузька, як кишка, через цілу ліву частину хати. Праворуч була ще темна й без вікна кімната, де теж повно лахміття і старих меблів, і за нею вихідник. Коридорик вибігав на малий дерев’яний ганок. Поверх такий низький, що чоловік легко досягає простягненою рукою до ганку. Всюди порох, повно старого лахміття, старих меблів і святих образів. Немов у музеї. Усюди темнаво, бо вікна малі й некорисне положення хати до півдня й півночі, через що північна частина, яку заступає Гогемунда, зовсім мало має сонця, а південну знову затуляє вища на два поверхи парохія. Та й відкіля взяти сонця, коли зараз же поза Інном стремить-бовваніє масив Гохедера? Обидві гори так близько одна до одної, що долина лишається певно не ширша за яких 3–4 кілометри. Здавалось мені завжди, що обидві ці гори стремлять як зуби велетенських кліщів: тільки здавить рамена якась потужна рука, і зуби клацнуть і розчавлять людські житла, а з ними й нас. До самого кінця не залишало мене почування тісноти, величезного, темного гніту й ваги. Це мабуть величезний і преважкий альпдрук[30] — як його називають німці. Тиск гір відчувається в глибоких, тісних долинах, у гірських кітловинах. У нашій кімнаті темно й дуже холодно. Електрика в домі є, але в цій кімнаті немає. Кімната належала колись братові. Покійний був професор-катехит і жив тут на горі, ніколи не світив і не палив у хаті, бо вечорами сидів у сестер у світлиці, а на гору ходив спати. Та вже минуло з двадцять літ, як він помер. З тієї пори його хата була наче релігійний музей, нерухана. Каплички, ікони, хрести, примітивні образи в яскравих кольорах з широкими золоченими рамами. Під усіми стінами стояли комоди, тримудки з оцими святощами. Тільки під внутрішньою стіною два дерев’яні тапчани з сінниками, випханими кукурудзяною соломою, прикритою якимись брудними матрацами. Стіни темні. Вікон аж троє, з того двоє до півночі ще й закриті гіллям старої груші. Вікна зовсім не прилягають, у щілини всюди можна просунути руку. Перше моє враження: втікати. Але куди, але ж куди?! Сідаємо при свічці та журимось. Дуже холодно; справді в хаті є цегляна піч, але господиня заявляє, що в ній недопалився б, хочби мав цілий ліс, що росте на Гогемунді. Все ж розпаковуємо хоч постіль та якось влазимо до занадто вихололих за довгі роки ліжок. Накриваємося як можемо, але дзвонимо зубами. Через вікна віє альпійська ніч. Іскряться зорі.

Одначе завтра вже ніхто не викине нас з цієї діри.

ЗАХРИСТІЯ

Вранці прийшлось далі міркувати, як жити в цій «захристії». Отже наша річ — роздобути світло. І тут не легка була справа з старими. Впирались, що не треба. Прийшлось знову апелювати до священних осіб і щойно коли священик сказав, що гріх людям боронити світла, яке є від Бога — погодились на світло, а ще коли ми заявили, що зробимо це своїм коштом, мало того, що будемо платити за цілий дім, аджеж світло всюди було, окрім нашої кімнати.

Так отже через два-три дні ми все ж добились електрики. Зробив її теж наш чоловік, що працював монтером у німецькій фірмі — Любченко. Ще якийсь час прийшлось ховатися з електричною плиткою, бо й варити не вільно було між святощами. Але вже сама наявність світла була великим добром, і пам’ятаю, яка це була радість і як нам проясніло в захололих душах, коли в «захристії» перший раз засяло світло.

Каву ми варили в кухні у старих, але завжди діставали холодну, бо їм було шкода палива. Палили трісками під дірою, в якій стреміли вічно закурені горщики. А вони ж мали свій ліс… Тож коли ми заявили, що зваримо собі снідання в хаті, не перечили — була ощадність.

І знову свято: гаряча кава на снідання. А в хаті немає більше як 7–8 ступенів Ревміра! Потім я привела з оселі знову когось зі своїх до направи вікон. Філько позичив пилку, рубанок, і якийсь мудрагель, з професії муляр та всезнайко, що говорив по-російськи, допомагав допасовувати вікна. Усе йому було непотрібне і на все наплювать. Все ж вікна стали замикатись, і в хаті стало аж 11 ступнів Ревміра. Потім прийшли сусіди і зрубали дві старі груші перед вікнами. Діялось це в тайні перед Колеттою, бо груші мали п’ятдесят років, і садив їх батько з якоїсь нагоди, і Колетта була до них дуже прив’язана. Потім уже груші лежали порубані, і Колетта ходила біля них з своїм блаженним усміхом людини з того світу та навіть допомагала рубати. Сестри показували пальцем на її чоло. Але ж вона робила враження «Божої людини» вже не з того світу, проте її усміх і дитяча ввічливість були милі, і я полюбила її. Хронічні ревматизми позбавили її свободи рухів, тож повзала поволі на двох ціпках. Алеж з її обличчя не сходив блаженний усміх і рум’янці молодої дівчини, хоча обличчя було посіяне сивим мохом. З нього дивились довірливо й прихильно сині очі.

Потім ще одне свято, велике свято. За сорок сигарок слюсар зробив пічку на два горщики. Спалахнув перший огонь, швидко по хаті розійшлось миле тепло. Щойно тепер це була хата! Щойно вогонь, ватра робить людину людиною. Заклекотів горщик з картоплею і чайник з водою, в хаті було ясно й тепло, і ми тішились. Оце ми вибороли собі свій куток, свою хату. Правда: боротись треба було з старими — за все. Але Філько вмів завжди з ними поговорити, коли треба одну і другу поцілувати в руку, що дуже зворушує непривичних до того німок, пожалітись м’яко й мило усміхнутись, де треба допомогти в господарстві, чи то дров нарубати, чи води принести, чи що направити. От так і «оплутував» старих, як я казала. Коли що треба було, я посилала його «оплутувати». Бо з старими завжди була нелегка справа, і тяжко їм було звикнути до новин у хаті, яка вже сотню літ стояла така, як до нашої появи в ній.

В хаті було сутінно й сонця там ніколи не було. Згодом, влітку через полудневе віконечко прокрадалось опівдні з-за Едера декілька промінчиків. Тірольці казали, що так добре, бо літом дуже гаряче, тож в такій хаті найкраще жити. Мої квіти і тут ниділи без сонця. Все ж світла мали більше, як у Пішля. Про них пішла навіть легенда в селі, мовляв, приїхали чужинці, що з хати не привезли нічого, тільки кошик квітів. Легенда зворушувала, і її сприймали люди так, як її переказували всюди уста селянина.

Швидко з «захристії» квіти вийшли на ганок, хоч і він був до півночі, а потім уже на город. На мій город! Все ж тельфської зими більшості з них не довелось пережити… Швидко Філько оплутав старих на харчі: стали давати нам денно півлітри не зовсім збираного молока і двоє яєць тижнево. І знову великий успіх — кава з молоком і якесь одно-друге яйце до тіста. Цей успіх здавався нам величезним!

Снідання я варила. Перші тижні ми майже голодували через брак хліба. Потім Філько нав’язав собі зв’язок з пекарем через робітників при своєму бункері і за цигарки став докуповувати хліб. Стало легше жити. Товщу стільки — що було на картку, тож хліб здебільша був пісний. Обідали в ресторані, там була якась юшка і п’ятдесят грамів м'яса, та до того ложка картофельсалат[31] — холодна картопля полита кислуватою підливою. Вона дуже обридла Фількові, я їла її радо. І як було не їсти постійно голодному? Після такого обіду вставати було легко. Чи були голодні? Мабуть ні, бо обід їли завжди під час алярмів, перед ними, чи після них, і тоді не знали, що й скільки з’їдаємо. І дослухатись до голоду не було часу, коли треба було втікати з містечка. Де хто: до бункерів, до лісу, до пивниці. Або й нікуди.

Вечеряти я завжди варила дома. Це була найважливіша їжа за цілий день. Було трохи картоплі, часом муки, чи крупів. Філько купив у сусіда квасолі і кукурудзяного борошна. Від старих я навчилася робити коржики й млинці. Перші вимагали багато жиру, а ми дивились на кожну його ложку, хоч тоді зарятувала мене здобич-нахідка. Алеж вичерпувалась вона швидко!

Чого тільки не заощаджували?! Цукор, хліб, борошно. Усього їли трохи. Навіть картоплю, хоч її Філько роздобув десь у Пфафенгофені, п’ятдесят кілограмів, їли обережно. Якраз вистачило до кінця. Перед від’їздом з’їли останню, журячись, відкіля взяти: нової ще не було, а старої ніде дістати.

Он як стали пливти будні пані Волчук:

Вранці, ще поки чоловік встав, вона прокидалась і варила снідання. Спершу розпалювала пічку, потім як уже стало тепліше, варила на електричній плитці. Після снідання, коли пан Волчук ішов «до праці» з шматком хліба з смальцем у торбі — пані Волчук прибирала хату. Дощана стара підлога була повна заскалень і щілин і до того дуже велика. Прибираючи хату, розмовляла з павуками та обіцяла їм не чіпати їхніх сіток в обмін за їхню співпрацю при охороні від мух. Врешті, мали вони тут давні права і їх вона бажала шанувати. Не довго тривала розмова з павуками: сирени кінчили її дуже швидко й радикально. Тоді — залежно від свого передчуття або сиділа у хаті зіщулившись та наслуховувала шуму літаків, або бігла до лісу, звичайно вже під літаками. Були то хвилюючі десять хвилин, заки добігла до каплички під лісом. Аж тут здавалось їй, що вже безпечна. Очевидно то було уявлення, бо під час бомбардування великий обшир довкруги закидали бомби та засипали його відламки металу й палаючі частини фосфорових бомб. Все ж вона не хотіла йти до бункеру, помимо безумовної безпеки там. Надто шкода було сонця й пречистого повітря. Та й не зносила вона сидження в темноті й вогкості підземелля.

Десь пізно пополудні верталася з лісу і тоді варила, чи робила які інші домашні роботи. Часом пані Волчук ішла за чимось до міста, або до неї приходили хворі. Порожні, глухі були ці дні й сірі, як Іннові води. Єдиним їхнім здобутком була наука англійської мови. Сидячи десь у якійсь ямці в лісі, вона держала в руці посібник англійської мови й старалася вчитися. Воно й вдавалося тоді, як голова не була надто стривожена чи зайнята очікуванням бомбардування.

ЛЮДИ В ТЕЛЬФСІ

Були там наші старі та інші німці. Інші цікавили мене менше, а старими я таки цікавилась і мушу сказати, що полюбила їх. Хоч які були скупі й як неприхильно про них люди говорили. Але у них ми, чужинці, найшли куток і селянську привітність, нічим не затьмарену привітність людини до людини. Що до інших — їх я стрічала мало. В склепах, ресторанах люди були тверді, непривітні й похмурі. Може війна робила їх такими. І була фабрика Пішля з цілим чуттєвим комплексом. Мені боліло від неї. Нерадо я проходила повз неї. Я старалась забути, що існує вона, але нічого не могло допомогти мені в цьому. І цей біль, ці чуттєві комплекси тримали мене в постійнім пригнобленні, напрузі, в постійній депресії. Люди там потребували мене. Але я йшла до лісу, і дні мої були повні болючої пустки. Я до кінця не знала, чи не треба мені було таки залишитись там хоч безкоштовно й проти волі всіх, що мене не хотіли. Що я робила, що я не думала — між мною й фабрикою тягнулись постійно тяжкі пута, які боліли мені.

І були наші люди. Оця тельфська громада. Тепер я належала до них. Інстинктивно я стала шукати їх. Я була дуже самітня. Філько цілий день був при своєму магазині. Приїхав потім Роман, але від того не стало легше. Все одно я була цілі дні сама з собою. Самітно я мандрувала горами, блукала лісами й полями, інколи цілими днями, покинувши хату вранці. З моєю давлячою пусткою я скиталась по гірських схилах і, припавши до сухої землі, я не вміла навіть скаржитись. Але мене давило й гнобило й смоктало…

Дещо про наших людей. В парохії жило священиче подружжя Квітуни. З ними ми інколи бігли до лісу під час сполоху. Молоді. Він чорнявий, на чолі завжди виразка — його шкіра не зносила сонця. Вона — мала, худа, нервова. У Ґрацу пережила декілька налетів, і це зробило її надто боязкою. Вранці, не чекаючи сирени, вона одягалась і бігла в ліс. Її очі були завжди повні жаху й бігали нервово. Вдачею її чоловік не підходив їй — був повільний, отяжілий, сонний. По дорозі завжди лаялись: вона лаяла його, що не хоче вставати, що не поспішає до лісу і т. д. Він відповідав ліниво кількома словами, і це її ще більше дратувало. В лісі вона не переставала цикотіти й уїдати на всіх і на все, а найбільше на нього. Я навіть не розбирала, за що. За його лінивство, нерухливість, байдужість? Він лягав десь оподалік і засипляв сном праведних. І тоді вона скаржилася, що він так просипляє ціле життя. Він оженився з дочкою багача, що мав її одиначку та десятки моргів ґрунту. Мав добру парохію й не господарив: усе робив її батько такий «панє вуйцє», як ми його називали. Очевидно селянськими руками. Була між ними одна дуже мила людина, її мати. Селянка в хустині й чоботях та сірому одязі. Навіть під час небезпеки не йшла до лісу, а лишалась у хаті. Прибирала тоді хату, сходи, коридор, варила. Коли тривога тривала довше, несла дітям їсти в ліс. Як статечна, порядна господиня. Мала більше тридцяти років, до міри струнка й з спокійним обличчям. Ніколи не втручалась до розмов. Коли була в лісі, не сиділа даром: завжди збирала ріща, збирала шишки. Так діловито, як жнуть збіжжя, чи садять картоплю у себе дома. На її спокійному обличчі було завжди погідне скупчення й гармонія. Я полюбила й шанувала її. Сам священик казав, що вона одинока з них, що працює. Тесть теж спить цілий день.

Їхали вони здому фірами. Десь мали ще коні в горах у селян. На фірах було всякого добра. Пані лікувалась у мене спочатку. Потім перестала, маю враження. що перейшла до лікаря, який жив у недалекому Рієці. Шептали про нього наші, що він фольксдойч, жонатий з полькою. Як-не-як, дістав дозвіл на вільну практику в Рієці, чого ніхто з нас чужинців не міг доборотися.

Тут власне мушу згадати про цю справу. Отже нам, чужинцям, не вільно було практикувати в Австрії, а головне в Тіролі. Дозвіл, який ми мали чи могли мати з міністерства в Берліні, не управнював до практики в Тіролі. Він був екстериторіяльний і оборонявся від чужих лікарів, навіть як ними були німці. Тож ми, чужинці, могли працювати тільки в установах, а приватно ні. Рецепт не вільно було писати. Тож і є причина, що я не ординувала в Тельфсі. Неофіційно приходили до мене наші люди, і їм я писала рецепти, аптеки видавали ліки або ні, як їм хотілось, але ніхто не протидіяв тому.

Місце, де я ходила ховатись від небезпеки, було приємне. На підніжжі Гогемунда була поморщена, і так спадала в долину Інну. Це оці моренові зсиписька, що їх з часом покрив сосновий ліс і мій улюблений верес. На одному горбку я вишукала ямку між двома вищими горбками, закриту з боку містечка схилом, а довкола лісом. Здавалось, що там безпечно — одна з ілюзій — і в тій ямці я сиділа, вигрівалась на сонці й училась англійської мови. Брала я туди з собою оце подружжя. Та з часом вони мені так набридли, що я залишила їм ямку і забралась далі в ліс. Найчастіше я мандрувала далі до кринички, що пречистою, холодною водою била зпід каміння серед лісу. Це моя «криничка спокою». Плеще вона і дзюркотить джерелом на краю пустої доріжки, висипаної білим каменем. Його розпекло горяче сонце. Оце біжить вона від каплички й костела та в ліс. Телеграфні стовпи, вітер від Гогемунди і потік співають своїх пісень. Над порожнім камінним руслом пахне жереб широко, вільно. Пахне мандрівкою, верхами й вітром, що гуляє на висотах. Пахне так відсвіжливо, помаранчево, тепло.

І сосни. Низькі, нерівно-креслаті. Їм вітри стесали пласкі вершки й сніги придавили їх гілля до низу. Пахнуть тугою й пусткою полудня, пахнуть сном римських доріг, що дрімають у жарі сонця.

Між двома сосонками — лавка. Праворуч плеще криничка. На цій лавці я часто відпочивала, втікаючи від хижих літаків. Тут ставало затишно й безпечно, тут у Гогемундиному гирлі. Криничка освіжувала й плескала примирливо і гора наче б казала:

— Ні, ні! Не бійтесь діти. Притуліться до мене, сховайтесь у складках моїх узбічч, нічого вам не станеться, захищу..

Тож присівши на лавці, я дивилась на тополі, що біжать у два рівні ряди рівною тятивою через Іннову долину. На мачок розсипаних сіл, що біліє й червоніє під лісами. Соковита зелень Едерового лісу, пісок і каміння Гогемунди. Великі ночви між ними обома, з Інном як рискою на дні.

І дороги. Спинаються гадюкою по збочах аж по Бухен, зеленіючий луками, і Мезерн, що біліє стрілчастою вежичкою костела там на своїй тисячметровій висоті.

Дороги на схід і на захід, і рейки, що протяли долину між Едером і Гогемундою наче гострим, сталевим ножем. Разом з Інном поділили її на дві нерівні частини, що їм не зійтись уже ніколи.

Десь, недалеко ревли вибухи бомб, що виривали оці рейки, руйнували дороги.

Але біля кринички царив сон і тиша. Тільки пахло жеребом і сосною й спекою. Пахло вітром і пусткою гір.

Під вечір, коли вже покінчилися тривоги й небезпека змаліла — поночі не було звичайно налетів — я верталася з лісу.

Проходячи попри будинок парохії, я сходила нижче костела і ставала перед віконцем Траченчихи, щоб з нею, а ще більше з ним поговорити трохи. Він був як завжди і всім казав, інженер. Працював монтером. Людина бліда, худа, хвора на туберкульозу. Свідомий балакун і політик, як рідко хто з радянських людей Визнавався в усім, цитував цифри американської продукції так само, як радянської. Подавав завжди вістки з радіо, часто несправжні, як потім з’ясовувалось. Вона мала батьків у Філадельфії і мріяла про виїзд туди. В малесенькій кімнатці жили вони так, що тяжке було розуміти, як поміщаються: ліжко над ліжком, речі під ліжком. Перед ліжком скриня, що правила за стіл. На ній кравецька машина жінки. Пів дня вона працювала в кравецькій, а другу половину — шила приватно. За харчі. Поводилось їм добре, працювали обоє й заробляли те; чого ми не мали: їжу. Жінка дуже нервова з неврозом серця. Синка мали більш десятилітнього, що був інтелігентний і спритний, помагав носити й роздобувати харчі, а найбільше бився на вулиці з німецькими хлопцями. Можна сказати сміло, що Траченки були найсвідомішою наддніпрянською родиною е Тельфсі. Говорили виключно по-українськи, коли інші в той час говорили і між собою по-російськи. В містечку жили дві сім’ї з галицької інтелігенції, з якими ми ближче познайомились. Це інженер Плавець з родиною, шеф Філька і його дружина, моя пацієнтка зі Львова, при пологах якої я була в клініці, та родина Мітельських — жінка була теж моєю пацієнткою з дому. Перші жили на вулиці, що вела до мосту, і замучувались вихованням дуже норовистого хлопчика. Другі жили в Ресля в партеровій кімнаті, мали словацьке підданство, повні скрині добра, як люди шептали, якісь образи, забрані з музеїв, якісь рідкісні видання з бібліотек. Він постійно вихвалявся своєю проробленою політичною кар’єрою за поляків, отже — організацією, Березою. Політикував пасивно теж і по розвалі, не стараючись чомусь вийти на світло. Мали доню. Він був «закохався» в… Фількові та на кінці погнівались. До них можна було зайти на радіоновини, бо під ліжком мали мале радіо, що надавало дискретно і тихцем. За німців за слухання закордонного радіо загрожувала смерть. Та він слухав, разом з ним ціла група людей, і між ними їхній постійний приятель поляк, що завжди тримався українського товариства. Поляк цей «працював» разом з Фільком, але ми не мали до нього довір’я. Говорив по-українському, покинув край, втікаючи від большевиків. Я мала враження, що він робить розвідку про українців на користь поляків чи німців. Оці з Ресля говорили з ним по-польському, хоч він говорив по-українському. Я не заходила туди майже ніколи. Вже швидше — Філько по радіоновини. Правда, були ще інші громадяни. Вони гніздились по домах селян, це ті два студенти, що перші зустріли мене, це були дівчата, наддніпрянки, що працювали по готелях і ресторанах чи в кравецьких. І другі, яких я загалом не знала, робітники у кравців, пекарів чи деінде. Українську мову чули ви всюди й завжди, а ввечері часто залітав з вулиці тужний спів. Десь за хатами зустрічались хлопці з дівчатами, як колись дома…

Другою поширеною мовою була італійська. Італійців-робітників було багато, вони вели себе голосно й сміливо, як недавні союзники. Нині, хто з них не погодився вступити до війська, працював як вони казали «остарбайтером». Але «ости» це були тільки наші люди, що мали найменші права. Чути було й французьку мову, часом котрусь із слов’янських мов: польську, хорватську чи сербську. Серед мішанини чужих мов часто недочувалось німецької. Німецька молодь вся була на війні, так дівчата як і чоловіки. Мільйони чужинців працювали за них і на них.

За фабриками була територія південнотірольського виселку. Тут жив, так би мовити, інший тип українця. Це були здебільша галичани, дома інтелігенти, яких ще у Відні завербував якийсь інженер Госп до будови при цім виселку. Давав їм дуже добрі умови, бо те, чого не можна було дістати: мешкання в тих нових будинках, розмірно легку працю — зарплату за тарифом. Там жили оці мої ясноволосі Сапруни з донею, жили Грабарі та декілька інших сімей та студентів. Там теж зажив Радюк з своїми дітлахами, як його таки викинули з магістрату. Жили здебільша в зовсім неготових домах, без сходів, вихідників, підлог. Але й ті доми, що мали тільки мури й дах, були вже електрифіковані й мали дуже гарні електричні кухні, пристосовані теж для палива. Цей виселок був на самій поверхні довгого схилу втиснений щораз вище між дві відноги Гогемунди, тому він був досить високо і найкращий в Тельфсі. Тут уже не було почування такої тісноти, як у долині. А Едер трохи віддалився, в міру, як виселок пішов углиб провалля. Ці тут жили інакше й краще від інших. Вони вже не були в неволі всесильних баверів, тільки найчастіше діставали житло безпосередньо від підприємця і були зовсім самостійні. Працювали як усі під кінець війни — аби до вечора. Зрештою відпочивали під час сполоху, йшли собі до лісу «організувати» дерево, до бункеру, чи до хати. З цього кінця публіка загалом мало рухалась під час сполоху, не вірячи що їх мав би хтось непокоїти. Та до фабрики Пішля від перших домів було може 5 хвилин ходу…

Тут я заходила часом відпочити. Вітали мене прихильно чоловіки в гарних, чистих комбінезонах, в беретах, спершись на лопату або десь біля тачки. Її часом треба було теж потягати… У вільний від праці час вони були гарно одягнені їхні чисті руки не зраджували чорноробів. Позатим займались паскарством: ходили по селах і міняли на харчі різні привезені речі. Їхні жінки були добре відживлені, усміхнені привітно й задоволені. Так, часто я дивилась, як Сапруниха грається з донею або готує харчі, щебечучи, або як Грабариха вештається справно, не вважаючи на свою вагітність і повноту, вся рум’яна й задоволена з свого малого чоловічка і малого світика в цій кімнатці. Я заздрила тим жінкам. Їм не бракувало нічого в житті, і вони були такими жінками тут, як і дома. Ніяких комплексів, ніяких фабрик, чи чого там. Візочок і чоловік, дім і харчі. Це були молоді матері й молоді дружини.

Вкінці я заходила до Радюків, що жили під кінець війни в зовсім не готовому будинку в підвалі. Було вогко й «бетоново» — всюди свіжий бетон. Але їм стало просторо, позастелювали долівку мішками й мали своє вогнище. Лідка далі малювала-мріяла, хлопець ганявся кудись з старшим дівчатком. Він, Радюк, якого викинули з праці, бо був надто розумний і надто небезпечний для цього законспірованого лябору, добував харчі для родини без труду. Вона казала: «мне нікагда в жізні не било так харашо жить, как теперь», а коли я його питала, як дає собі раду, казав «вовка ноги годують», що мені дуже припало до вподоби. Після розвалу ноги таки й добре прогодували цілу цю вовчу родину, коли в людські руки пішло Пішлівське майно…

Виселок майже щодня більшав, хоч нової роботи й не було і стару припинювано. Українці напливали, так, що безпосередньо перед розвалом і потім було їх доволі багато.

Були ще «замісцеві» з Пфафенгофену і з Ріецу. У Пфафенгофені дві родини: одного теолога, що працював у шевській фабриці, вбиваючи в підошви цвяхи, і ще інженера волиняка. Перший, молодий, червонощокий чоловік, жонатий, якого жінка теж їздила з візочком і усміхалась. Мав теж матір, що в’янула з туги по батьківщині, й сестру. Сестра гарна й мила, працювала у чоловічого кравця теж у Пфафенгофені. Родина ця — з дому мої пацієнти — помітна своїм мешканням. Жили високо на полонині під Едером у т. зв. Гелю. Було це велике дворище якогось наці-бавера, що купив його за 10 тисяч по жидах. Безкраї полонини, ліс, поле просто частина Едера. Будинок великий, кільканадцять кімнат, які замешкував сам, відступаючи їм дві кімнати в партері. В хаті було затишно й по-українському, їхали вони теж фірами. Вид мали такий чудовий вже на верхів’я Гогемунди, що я приходила часом до них любуватись ним. Незрівняної краси положення високо на горі. Понад селами й містечком. Залізний міст виглядав від них як стрічка. Коли його бомбили, то літаки були нижче їхнього дому, завислі над долиною.

У волиняків, що жили нижче в готелі Губертус, я не була, вони були теж моїми пацієнтами і приходили до мене. У Ріецу жив і ординував українець лікар, пристійний дещо шпакуватий чоловік, що ставився до мене завжди з пошаною і посилав мені гінекологічні випадки. Жило там теж доволі чужинецької аристократії: мадярські й балтійські біженці, про що мені розказували потім після розвалу. Правда, була ще в Тельфсі одна сім’я, якої жінки звертали на себе загальну увагу яскравим малюнком губ, пляжовим веселим одягом і російською мовою. Чоловік не молодий, стрункий, в окулярах завжди елегантно одягнений. Серед усієї робітничої збиранини вони робили враження туристів з давньої російської інтелігенції, що приїхала до Европи для розваги, й треба сказати, що цей світ їх бавив. Поводились як купелеві гості і подекуди навіть було приємно дивитись, як панночка викидає в бігу зручні ніжки і кокетує цілий світ. Тільки ж були вони колишні українці. Виемігрували як руські, прийняли мадярське підданство і пан носив мадярську трикольорову емблему в кляпці. Поки були німці, добре було бути «фербіндетер»[32], потім стало прикріше… Чим себе почували? Панночка, з якою познайомились наші хлопці, казала, що нічим і що вони бідні. З українцями говорили по-українському, з іншими по-російському, з мадярами по-мадярському.

Усе це людське збіговище опинилося в малому «флєку», і було дивно, де вони на мапі його відшукали. Оцю справжню точку, що ледве вміщувалась між Едером і Гогемундою. Усі вони були, безумовно цікаві, й якби час, варто було б послухати їхніх історій, а головне причину втечі зі сходу. Кожен розказував про свою батьківщину, хто своєю мовою, хто, як балтійці, ламаною німецькою. З балтійців була оця литовська родина, що жила в Шіслінггавзі, у них большевики заслали й повбивали рідних, бо були куркулями. Родина з усіх мір цікава своїм типом і поведінкою. Це були нордійці, ясноволосі, він високий і дуже спокійний. Нагадував Ісака з Гамсунового «Благословення Землі». Так само статечно й розважно йшов на столярську працю, як колись на свої тисячі гектарів. Жінка була дуже гарна, тонконоса з рівними північними рисами й усміхом, що нагадував зимові казки півночі. Веселі й рухливі дітиська, теж троє, як у Радюків, бавились завжди весело на горищі, сходах і подвір’ї Шіслінггавзу, і жебоніли своєю дивною, на жодну непохожою, мовою. З ними ми говорили по-словянському, вони по-російському, ми по-українському. «Бабушка» допомагала господарити й виховувати дітей та бігала з ними до бункеру. Була ще одна литовська родина, що жила на дворі Шіндлера в лісі під Гогемундою. Під час прогулянки я познайомилась з жінкою, сидячи біля моєї «Печерської Лаври» — церковці, про яку ще згадаю, з цибулястими банями, що стояла на прекрасному горбі, якого збочі, як коло Лаври покривав сад, а внизу вився Інн. Там було чудово, в тій Шіндлерівській посілості. Сидячи під розлогим каштаном я слухала про життя на Литві за большевиків і про всі пригоди, які знала і з дому. Та вражала більша відсталість і разом з тим ще гірші відносини. Оповідання про старовірів, які служили режимові, як донощики і провокатори, були темні й відразливі. Нагадували подекуди повісті Мережковського про цілу цю темінь глибокої, північної Росії. Ще більше вражали ці оповідання під сонцем, що своїм травневим теплом заливало покриті снігом гори, а тут унизу дозволяло бузкам розливати ніжні пахощі. Великі добірні китиці їх ніс служник до престолу Матері Божої в оцій каплиці, під якою ми думали про наші батьківщини й недолю наших народів. На свічах лапатих каштанів бреніли бджоли, а соснові ліси пахли широко й тужливо пахощами півдня. Литовські й німецькі робітничі діти грались на подвір’ї й балакали кожне своєю мовою.

На фабриках оці наші Каті й Марусі мотали довгі нитки на шпулі й снували їх на ткацьких варстатах, проклинаючи неволю та з тугою згадуючи колгоспні дні на батьківщині. Чи не хотіли признати чи й справді було їм вже й там добре, бо ж, всетаки жили вони там на волі й були людьми. Вже новими, совітськими молодими.

Тут, в цьому розділі містимось і ми в вужчому значенні, тобто мій чоловік Пилип Волчук, я і наш син Роман. Справді про всі ці три персонажі часто говориться проте для ясного образу треба ще деяких відомостей про них.

Пилип, якого називаємо Філько, примандрував до Тельфсу разом з дружиною і разом з нею, як знаємо, переживав події в фабриці Пішля і потім ми зустрінемо його в третій частині нашої книжки на позиції «політика» на тельфському загумінку.

На ділі він умів краще достосовуватися до тих воєнних обставин, як його дружина. Сам він вийшов з дрібноміщанської сім’ї в містечку Маріямпіль біля Галича і пройшов тяжку школу життя. Вже малим хлопцем він пробивається крізь нетрі життя сам, без нічиєї допомоги й пройшовши молодечі роки на чорних і тяжких працях для заробітку, він кінчить школи і стає спершу вчителем. Учителює на селах Жовківщини. Згодом покидає це звання і вступає на студії агрономії в Кракові — двері львівського університету були для нього зачинені, бо брав участь у боротьбі за український університет. Покінчивши студії, він йде на посаду меліораційного інженера в маєтку графа Потоцького в Ланцуті, Перемиського повіту. Там має можність співпрацювати з українським боєвим націоналізмом, допомогаючи укривати боєвиків й переводити їх через Карпати. Його зовнішня поява, прикмети його характеру з’єднують йому симпатії своїх і чужих. Як вислід цього — його відрядження до цукрового банку, який польські шляхтичі закладають у Львові швидко по першій війні. Був одиноким українцем, що працював у такій установі й вибився на чільне місце як спеціяліст продажу. Все ж його шлях не був позбавлений труднощів і прикростей. Він допомагав українським установам, таким як Народня Торгівля, Центросоюз та іншим, які купували цукор за його допомогою дешевше і на догідних умовах. Це й було причиною цькування з боку польських газет та труднощів з боку наставників, так що здавалося, що його посада загалом під загрозою. Але в повітрі висить війна, все те якось «присихає». Врешті ця людина відзначалася великим організаційним хистом і це мусіли оцінювати свої й чужі. В тому часі, між обома війнами, він разом з дружиною веде український протиалькогольний рух в рямцях товариства Відродження, потім займається видаванням творів дружини. Так в цій ділянці як і в кожній іншій — до чого прикладе руку те росте й розвивається.

На жаль ця людина від років хворіє й появляється в Тельфсі на останніх місяцях свого життя. Все ж, коли по розвалі Німеччини заходила потреба нашої організації й самооборони від большевиків, він стає в перших рядах організаторів нашого життя. То ж у третій частині цієї книжки ми читаємо про нього більше, як у попередніх.

Про себе не писатиму. Багато читачів знає мене з лікарської практики, дехто з моїх книжок. Врешті й тут ми зустрічаємо цей «персонаж», головне в першій частині цієї книжки.

Син, Роман. Появляється в Тельфсі коротко перед упадком Відня, тобто з початком квітня 45 року. З цілого свого студентського добра він привіз двоколес (бісикль) і ранець (наплечник). Мав він справді валізку та ще й синю, з одягом, білизною, книжками й харчевими засобами, але її дав у багаж, бо дістатися до потягу коштувало тяжкої й завзятої боротьби. Ця валізка йде і ще досі не одержана…

Як і батько, Роман високий, тільки ж коли батько темноволосий, кароокий — син ясноволосий з синьозеленкавими очима. Був засмаглий і добре відживлений і з радістю батьки дивилися крізь вікно, як він мився на подвір’ї. Там була криниця, з якої вода стікала до жолоба, призначеного для напування худоби, так як то є в Тіролі, але й у нас по селах. З неї не пили тварини, бо одинока корова не виходила зі стайні, але зате під нею мився-купався Роман.

З Відня він приїхав в стані тяжкого пригноблення. Як і більшість нашої молоді, він мав труднощі зі студіями. За більшовицьких часів зачав у Львові студіювати техніку, коли прийшли німці замінили її на якісь технічні курси, й батьки вислали його студіювати за кордон, до Відня. Оце тепер провалюється все, з таким трудом построєне, та пропадає усе, добуте з таким зусиллям. Молода людина цілком зайнята наукою, западає в пустку тельфських днів, без виглядів продовжувати студії. Тож єдине, що міг робити, було — ходити по горах, тим більше, що був завжди завзятим альпіністом. До малого життя тельфської громади він не вмішувався, але коли треба було виконати якесь завдання пластунського типу, як ото теренова розвідка, поїздка «на чорно» чи перехід через границю, він виконував радо й краще, ніж би це був зробив хтось з старших громадян.

Роман зажив у старих над стайнею. Його прийняли вони радо й примістили на горищі, бо в «захристії» третього ліжка не вдалося вмістити. Просторий, ясний оборіг над стодолою з запашним сіном став його домівкою. Відтіля виходив на свої самітні проходи й тури в гори.

Увесь час ми боролися з харчовою скрутою, що тепер сталася ще дошкульніша. Тож усі ми похудли, потратили по кільканадцять кілограмів ваги. З Філька «повтікали» всі сорочки, шия йому поморщилася як індикові, штани закладав одним боком на другий та підперізував поясом. Виглядав як морква з гичкою — як ми сміялися. Хлопцеві похудшав карк, лице потягнулося, я втратила дванадцять кілограмів ваги. Недожива, гіпертиреоз викликаний надміром ультрафіолетових променів гірського сонця та чинниками властивими для терену, що спричинюють воло й хворобу Базедова — давалися взнаки. Кожен став більше нервовий. Може були й ліки проти цього, та хто приймав би їх, коли над головою літаки. Час ставав щораз прикріший і критичніший. Сполохи й разом з тим бомбардування тривали щораз довше. Ми були як у центрі урагану: на півдні Бреннер, який били без-настанно, за спиною мітенвальдська залізниця, праворуч залізничні шляхи через Лермос до Баварії. Цей і східній шлях та два вгорі вичислені бомбардовано безнастанно. Детонації глушили й тривожили нас вдень і вночі.

ВОНИ

Мешканці цих гір то були вони. Осторонь від них ми жили на їхній землі, що не була для нас доброю господинею, яка радо вітає гостей. Вона терпіла нас так, як і вони. І чекала, щоб ми вже пішли собі кудись. Хоч ми власне не були їй тягарем тільки робітником, що тяжчим чи легшим трудом заробляє собі на цей мізерний кусок хліба та ще й привезеного з наших країн: України, Польщі, Мадярщини. Але вони терпіли нас, бо терпів нас режим, що затіяв оцю божевільну війну й цю безглузду мандрівку народів.

Вони то були: Пішлі і Гофмани, невідродні сини своєї землі з усім злом в твердих душах. То були мої старі: закістлявілі старі дівчата, у яких під твердою шкаралущею все ж було жіноче серце й душа. То були оці бавери, що сиділи радо на призьбах своїх великих мурованих домів і курили люльки та розказували собі всячину, вечорами ж доїли коров. Але їхні жінки високі, ширококості й зчоловічілі так само добре родили дітей, як косили, орали, їздили в поле на двоколесі з косою, перекиненою за плечі або з граблями. Вони косили безмежні полонини й готовили сіно й сіно і ще раз сіно для тих славних тірольських коров, що давали оце молоко, якого до речі ні разу не вдалося нам покуштувати. Ми діставали в склепі на картку майже воду, зовсім збиране й сине, а від старих — зібране, хоч не зовсім. Справді, часом Марія або Колетта давала нам горщик молока, завжди за якусь вдячність від чоловіків, при чому Марія з притиском казала: фольмільх[33]; але по-перше, їхня корова стояла ціле життя на стайні і їла траву з города, а по-друге, ми не вірили, що молоко не збиране. Правда, під час прогулянки на Гогемунду ми дістали в Бухен кисле молоко, густе й дуже добре, мабуть воно одиноке й було справжнє, хоч збиране.

Вони мали дуже гарні доми. В містечку при тісноті цього так не помічалося, як оглядаючи будинки по луках і горах. Я вже не говорю про такі часті готелі й «язвенстаціон»[34] тільки про звичайні господарські будинки. Були ми раз з Грабарихою в таких будинках на Леген. То справжні твердині. Окрім добрих брам і замків, вони ще тим були твердині, що міцно муровані й завжди щільно зачинені. В середині багато кімнат. Усі члени родини мають свої приміщення — отже доньки, сини, наймити. Наші робітники признавали, що переважно бавер дає їм дуже чисту й гарну кімнату. Правда, були й нещасті жінки, що мусіли спати в сінях чи десь на стайні й потім приходили до лікарні з повідморожуваними ногами. Але загально житлові умови в них, навіть для служби були добрі. Тож захланно берегли вступу до своїх домів, хоч безлічі біженців тиснулись у містах, жили в руїнах та щоденно бомблені залишались без даху над головою. Не боялись насильства влади. Було пізнати, що селянина свого, того бавера, який виробляв для них харчі, вони не хотіли дратувати. Отже не робили жодного «уплотнєнія», і коли він наймав мешкання, то найчастіше за «паскарську» ціну, чи які йому потрібні речі.

Варто було подивитись до їхніх жител. Ті, що я бачила, були дуже гарні. На горі в Леген уже само положення прегарне й вид з вікон світлиці на Едера й долину Інну був чудовий. Можна було сидіти й сидіти та дивуватися красі. Але ж кімната була простора, чиста, підлога лякерована, на вікнах занавіски. В кутку велика кахлева піч з ямками для печення яблук у горішній частині. В кутку лава, така як у нас бувають і круглий великий стіл. Господиня, чисто одягнена в широкому хвартусі, сиділа біля машини й шила, на поличці елегантне шестилямпове радіо грало якийсь концерт. Бо радіо вони мали, окрім свого, з цілої Европи пограбовані й «бешляґнамт»[35]. Багато причинювалось до збільшення культури вживання електрики. Її мало кожне, навіть найдалі в гори закинене господарство. Нею гнали всілякі мотори для господарства, різні там молотарки, пилки для різання дров, що так вищали на подвір’ях, видаючи цей характеристичний металічний звук циркулярок, та інші машини.

До таких господарів належав теж швайцарець Шіндлер. Не мала я змоги довідатись його історію та й не цікавилась нею та ще в ті дні постійних сполохів і налетів. Але дійсно, варто було пізнати, як забагатіла фірма «Шіндлер і Дженні». Перше: він, Швайцарець, друге: його жінка англійка. Фабрика його була найкраща і найогрядніша з усіх, харчування робітників краще, як у Пішля — загалом, я не чула нарікань. Під час тривоги робітники ходили до бункеру, що був получений безпосередньо з фабрикою, яка стояла під горбом. Та налетів не дуже боявся швайцарський громадянин, тим більше, що на фабриці в останній час висів великий білий хрест на червоному полі.

Під таким самим знаменом — швейцарським прапором — було й дворище. Шіндлера, там у лісі. Треба йти в напрямі на схід лісом через мій потік. Уже вздовж дороги було щось характеристичне для Тіролю: час від часу каплички з образами з життя й мук Христа. Йдучи вздовж тих капличок, ви доходили до містка на потоці, а коли пройти його, починалося величезне господарство Шіндлера. Був то кусок підніжжя Гогемунди, з півночі заслонений сосновим лісом, відкритий до полудня. На збочах горба, ліс і сад, доми, великий двір з безліччю вікон і великі стайні та стодоли. Стояли там десятки чи сотні корів: було літо, як я туди зайшла, і вони були в полонинах. Добірні вівці паслись у городі цілим брудно-білим, кучерявим стадом. Сад цвів як казка, внизу сріблився Інн, напроти Едер білів снігами. Серед будинків стояла церква, про яку я писала, що вона похожа була на Лавру так своєю маківкою-банею, як навіть трираменним хрестом — в Тіролі такі дуже часті.

Місце те було чудове, можна сказати найкраще в Тельфсі. Там жити! Як мені казали, Шіндлер був власником мало не цілого Тельфсу. А який чудовий був його палац у самому містечку біля фабрики! Проходячи біля нього, я не раз заглядала на подвір’я крізь вишукані брами й штахети паркану, любувалась рослинністю, бальконами й будовою палацу. Прегарний палац мав і Пішль в нефабричній частині містечка. Вже за американців я довідалась, де він, і потім навіть раз була там.

Що ще про них? У самому містечку вони були власниками ресторанів, різниками, крамарями, лікарями, аптекарями. Прізвища повторялись, і видно було, що родини були закорінені й урослі в грунт, як те каміння. Видавали лікарів, готелярів, і різників та тримали, так би мовити, в своїх руках усі нитки прибутків чи то з туристики, торгівлі та з промислу. Найбільший рестарон «Цур Гогенмунде» мав один брат, другий був лікарем, третій бургомістром і так далі. То були клани, до яких мабуть чужим не було доступу. Знову ж бавери по горах і полонинах творили свій клан, старий, закорінений і гордий. Між ними роїлись ми, чужинці, сірою робітничою масою й напливова німецька інтелігенція. Якщо чужинець для прописки й одержання карток мусів мати працю, вони цього не потребували. А ще в останній час.

І вся ця людська мурашня чекала зміни.

ФІРМА ШНАЙДЕР

Чим була ця фірма, де працював Філько? Тяжко назвати її якнебудь. Швидше робило це все враження якогось фарсу чи оперетки, як фірми, й праці, яку мала виконувати. Але давало найважніше — Шнайдерові можливість мати підприємство і заробіток та затруднювати людей. Вони мали «айнзац» і право на життя, а чи платив він їм тих 0.60 марок на годину чи ні, було і їм і йому байдуже. Та якраз ця несерйозність фірми робила її дуже симпатичною для працівників. Що робила фірма Шнайдер? Будувала бункери. Один з них почав хтось, другий не докінчив, тож люди ходили до незакінченого. Другий будував власне Шнайдер. Окрім того було ряд бункерів: Шіндлер мав добрий бункер для себе біля фабрики, Пішль, як я вже писала, «будував». Окрім того були бункери на виселку, куди ходили селяни. Останній бункер взявся будувати Шнайдер. Був то неясного походження й фаху чоловік, та й не знати якої політичної орієнтації. Мав бути будівничим, віденцем. Потім, як над Віднем стали стягатись воєнні хмари, дотепний підприємець перекидав свої підприємства далі по країні, головне по Австрії. Брав різні будови й, залежно від роду роботи, був то землеміром, то знову інженером, електриком, чи гірником, хоч інженером взагалі не був. Будова бункерів була не поганим заняттям. Підлягала вона державному товариству ОТТ, що на кошти відповідних громад будувало в їхніх місцевостях. Що при цьому заробляли всі, було ясно. Але Шнайдер був спеціялістом всіляких дурничок, тому такий інтерес був ніби для нього створений.

Свою фірму цей «завберер гер»[36], як кажуть німці, почав ще в Польщі — ГГ[37]. Коли там зробилось тепло, пан Шнайдер зорганізував плановий відступ на захід. Взяв те що найцінніше: кілька вагонів інструменту й робітників. Тих останніх набрав у Польщі й Галичині, а тому, що багато декому не всміхалось залишитись під большевиками, робоча сила найшлась, і то дуже вигідна й дешева. Він віз з собою й багаж — наче б робітників. Та у вагонах в робітничих багажах було зверху дещо потрібне фірмі для праці, а насправді всякі цінні матеріяли, до яких п. Шнайдер невідомо як дійшов, і цілі скрині сигарок та тютюну та харчових запасів. Пан Шнайдер умів евакуюватися.

Робітники були частинно українці, а ще більше було поляків, бо централею цього «руху» був спершу Краків, а потім Відень. У Відні пан Шнайдер кинувся на будову життєспасаючих бункерів і, вимандровуючи відтіля, створив собі знову два центри, в Лінці та Іннсбруку. Коли в першому місті очолення й керма гешефту була в руках якогось москаля, старого емігранта, одруженого з полькою та в обсаді бюра були майже самі поляки, то в Іннсбруку всевладним паном був дуже симпатичний молодий чоловік, віденець Клепетаж. Решта персоналу — поляки. Правда, була й секретарка, спільна для шефа й Клепетажа, дуже приємна панночка. Іннсбруцька «централя» завідувала працями в Тіролі. Їх Шнайдер набрав усюди, бо бункерів було дуже потрібно. Біда тільки, що поперше він сам повинен був іти до війська, а згодом хочби до фольксштурму, а далі, що й в Іннсбруку погано сиділося через постійне бомбардування. Від війська хоронив ОТТ — воєннопотрібні праці, а далі, коли людина мандрує з місця на місце і є всюди й ніде, то не легко її приловити й пришпилити. Що ж до Іннсбруку, то спеціяльно цінні валізи були в опіці вірного Клепетажа й секретарки та одного поляка, що під час сполоху зносили їх в підвал. Дещо теж і вимандровувало в безпечні сховища в горах.

У Тельфсі будували бункер в дуже приємному місці на південному збочі горба, дещо поза містечком і позаду фабрики Шіндлера. Він підіймався лагідним схилом понад робітничими будинками фабрики й з півдня мав добрий доступ та широкі дороги з містечка. І був розмірно близько. Та знову було двоє «але». По-перше: фірма не мала зовсім приладдя. Кілька молотків і одно-двоє доліт. Чим тут довбати скелю?

Треба було позичати. Трохи в громаді, трохи в Пішля, чи в когось іншого. Про електричний мотор до верчення й не говори! Був такий в Тельфсі один і то належав — власне тяжко сказати кому. Отже була цегельня пані Остертаг, яка тепер мала непогану посаду при розділі харчових карток. До цегельні належав мотор: внутрішня конструкція. Але що був зіпсований, то направила і покористовувалась ним фірма Пішля. Дивіться, дивіться!: колеса і внутрішня рама належала Шнайдерові! Такий мотор з’явився десь у квітні й тоді був новий клопіт: не було динаміту! Але як впала бомба, що була настільки ввічлива, що не вибухнула, її розібрав наш славний Шумах і видобув динаміт! Та він якось не хотів вибухнути…

Але змонтували. Шини частинно позичили в Остертаг, частину теж у громаді, пороги дістали в громаді, а цвяхи дав сам таки Шнайдер. На шинах їхав собі вагоник, що висипав відламки.

Праця була ручна, бо згаданий мотор приїхав на три неділі перед кінцем війни. Отже робітники довбали скелю долотами й молотами. Тому що це був вузький коридор, могло разом працювати шість чоловіків. А що їх було вісімнадцять, то інші вештались, виносячи відламки, другі дрімали на сонечку чи десь по хатах чекали на другу зміну вночі. Та не лиш другої зміни не бувало, але й перша йшла пиняво: раз зломився «майзель»[38], то знову ручка від молота. Йди тоді до коваля й давай направляти! А без інструменту, звісно, нічого не зробиш. Була біда Шнайдерові без магазину. Усе це цінне робоче приладдя робітники так і кидали там, де кінчали роботу. Тож випросив він собі у сусідів у городі місце під парканом. Потім поліз до комірки. Якже інструмент помножився, заангажовано справжнього магазинера з практикою пана Волчука, щоб якось зібрав до купи усе це і зробив з ним лад. А то розбігалось усе, як блохи. Часто не могли робітники почати праці, бо все десь порозлазилося, й треба було наперед шукати, відбирати, тощо. Терпіла через брак магазину фірма, терпів і бідний сусід — трохи селянин, а трохи залізничний робітник. «Остяки» разом з приладдям витягли з його комірчини й дуже порядне колесо. І по нинішній день! Але праця йшла, бункер ріс як кротяча нора в землі. Правда: повинен був поступати з швидкістю півтора-два метри денно, а поступав з швидкістю 20 см. Алеж годі, що можна зробити ручно?

Дуже приємну роботу мав Волчук. Сидів собі перед бункером на сонечку й вигрівався. Дуже корисна праця. Балакав з робітниками та інженером. Правда, правда, інженер! Це ж був той самий батько малого Славка, якого виховання так абсорбувало інженера, що для будови мав мало часу. І як же, справді — по молоко на Пфафенгофен піди, картоплі роздобудь, хліба достань. Ну й виховання сина. Пан інженер мусів дбати, щоб і на тій ділянці був лад. Врешті радіо й мапа були дуже важливі й потрібні. Бувало Волчук, звертав йому увагу, що робітники криво б’ють тунель. Та він дивився на нього своїми невинними синіми очима і казав:

— Най б'ють як хочуть! І так бункер буде готовий за десять літ, — та показував на мапі, скільки підійшли американці, де вони вже є, й дуже поважно обмірковував, хто з трьох союзників швидше прийде до Тельфсу. Бо як уже інтернаціональна публіка зібралась тут, то союзники мусіли теж хіба прийти. Тільки питання: хто? Питання кардинальної ваги, зрештою для всіх, що там жили в Тельфсі, і що працювали при бункері. Але вертаймось до пана Волчука. Він познайомився з жінкою сусіда, і хоч колесо пропало, все ж приємний магазинер тому не винен, а зате він любив молоко, й чому йому не було час від часу дати «гафелє»[39] молока напитися? Потім була тривога й знову праця у Шнайдера була дуже приємна — не треба було бігти до бункеру, бо він був тут же. І коли інші бігли, захекані, з міста, робітничий персонал з блаженним почуванням кидав струмент і лягав на сонечку та грівся й відпочивав. Інші мусіли сидіти в дірі, але робітники могли бути надворі. Як літаки надто вже летіли низько, або надто були близько тоді тільки шусть і в діру! На полудень була знову перерва, й тоді Волчук ішов до ресторану «Цур Гоген Мунде» з’їсти своїх п’ятдесять грамів м’яса і картофельсалат та побачитись з жінкою. Увечорі він дбав, щоб струмент замандрував до сусідової комірки, щоб прийшов нічний сторож, і, взявши під паху мішок з вугіллям, потрібну собі до господарства бляху, цвяхи, мотузки чи що друге необхідне — інколи брав навіть візок з дровами чи з вугіллям — ішов до хати.

Окрім того провадив він скрупулятно книги й записи, й шеф був дуже задоволений з магазинерської «перлини» та в захопленні обіцяв йому працю навіть по війні.

За працю Волчук діставав 0.80 марок на годину та працював так цілих десять годин денно. Хоч при бункері — проте праця дуже гігієнічна, що було дуже корисне для його здоров’я.

Ех! Фірма! Про неї можна б писати й писати і розказувати без кінця. Я любила прийти погрітись на сонці та подивитись, як «працюють трудящі», й побалакати з ними. То була мішана публіка з клясичними типами наддніпрянців, що «плювали» на всіх і на все, з поляками, що постійно були хворі і приходили до компанії тільки з товариської ввічливости — народ добре вихований — з галичан, що були недавно студентами й вчителями, а тепер продовжували свою професію при бункерах, мудруючи й політикуючи та примиряючись до поляків, і з клясичного і неоціненого віденця Шумаха. Це той самий, що ми зустріли його в Пфафенгофені, низький, рижий, веселий товстяк. Він балакав, розказував, сипав дотепами й насмішками з режиму. Був наглядачем над робітниками, але він орієнтувався в становищі й тому не наглядав над ними, тільки помагав їм абияк провести час та забавляв їх віденською балачкою, яку розуміли на диво всі. Навіть коли приїхав сам шеф подивитись, як то працюється на цьому відтинку, Шумах боронив робітників, бо як вони без бормашини змогли б зробити більше? Так ото, ця назагал весела й добродушна фірма тішилась прихильністю своїх працівників. Та не всі були до неї прихильні. Ото пан бургомістр просто не міг дивитись на неї і цю свою ненависть переносив на її робітників. Причиною ненависти було приблизно те, що він сам був заангажований в справі другого бункеру з іншою фірмою. Так, так, давніше достави військові робили воєнних доробкевичів, а в цій війні було ще нове, модерне джерело заробітку: будова бункерів. І публіці була користь, бо якщо бункер був би готовий, то вона могла б ховатись, і тим, що вели роботи, й навіть трохи робітникам, бо мали айнзац і карти. Треба сказати, що під кінець війни головним тереном праці українців, чи то робітників чи інтелігентів, були якраз ці бункери. Іншої праці дістати нелегко було, а то й загалом неможливо.

Тож і Філько «робив» при бункері, треба сказати, що то була одна з найприємніших його посад у житті. Окрім інших корисних речей, приносив він з собою до хати точні радіовісті, плітки та анекдоти й не одне веселе оповідання про фірму. А ще під кінець стало там зовсім весело. Але завдяки такому то айнзацові могла його родина жити в Тельфсі. Я, як жінка робітника, а потім і син. Там ми й залишились до кінця війни.

ВЕСНА

Коли, справді, починається весна в Альпах? Опівдні. Ще в січні, в Куфштайні опівдні сонце пригрівало так тепло, що я зовсім роздягалась і лягала в моїй кімнаті напроти вікна та вигрівалась. Вночі може собі бути мороз, та вдень є ясно, синьо й золотно. Потім уже на початках лютого, сидячи на Дуксі, ми чули в свіжому теплому леготі наближення весни. Тоді пташки пішли собі з мого вікна, а на лозі засріблились котики. Не було в Альпах вогких, мрячних і слотавих днів з тою березневою чи там квітневою погодою. В чудові ясні дні з стрімких стін Гогемунди й Мемінгу сипались з гуркотом лявіни. Вони сипались так само в березні як і в травні тільки з щораз вищих місць. У березні цвів верес на низьких теплих збочах, а в травні під вершками, рубаними в сірому камінні. Потім ще пізніше цвів він високо на камінні, карлуватий малесенький, землеприклонний. Та твердо й жилаво він тримався скель, мало того, він кришить скелі й виробляє з них найпухкішу, найлегшу чорну порохняву. Вже в березні південні збочі Гогемунди втратили сніг, а в квітні були вже такі теплі місця, де я, роздягнувшись, вигрівалась на сонці, хоч кільканадцять метрів вище лежав ще сніг.

Ще живучи на фабриці, я находила під парканом вище положеного господарства сині проліски. Вони простягали до сонця свої голівки на тонких ніжках і синіли назустріч альпійському небу, хоч на дорогах і в лісі лежав сніг, з вільх і ліщин капали золоті базі, а поміж ними сріблились лозинові котики. Розкішне гірське сонце будило природу швидше й нагліше, як у нас.

Потім дні зробились ясні, широкі й прозорі, й було майже літо. Тоді Тіролець орав і сіяв, як і в нас, і жайворонок співав над полем. І хоч із Гогемунди з гуркотом сипались лявіни, внизу цвіли рожевим цвітом морелеві сади, а потім білі яблуні. У сухому Гогемундиному лісі зацвіла синя весняна генціяна. Була малесенька й прекрасно блакитна і виглядала так, ніби в деяких місцях хтось висипав сині коралики. З білим очком в середині, вони аж просились, щоб з них зробити намисто. Майже разом з нею зацвіли дикі фіялочки різних кольорів, щоб швидко уступити місця конваліям і білим орхідеям. І тоді вже було літо, майові хрущі казились масовими оргіями на байбарисових кущах, і травень біг назустріч червневі, що цвів багрінню рододендронів на вапняних проваллях і стінах Гогемунди. А потім цвіли мої укохані ванілеві орхідеї, і ми покинули Тіроль.

Але ввесь час було ясно, тепло й прегарно. Тяжко було відрізнити, чи це весна, чи літо, чи може така дивна зима. Бо ж сніг падав ще й тоді, коли відцвіли овочеві сади, а на вершках лежав навіть тоді, як ми від’їздили: з початком липня.

І я під час моїх самітніх мандрівок припадала на берегах альпійських лук закохана в шафірові келихи безстеблої генціяни, в золото тролліюса, рожевий кольор і ніжність первенця і альпійську стокротку на високому волохатому стеблі. Тоді я находила хвилини спокою й блаженства. Рослини, що завжди були моїми наймилішими подругами, були в Тельфсі моїми найдорожчими товаришками, моєю потіхою й розрадою. На луках Лєген я обожала свічурник, в Гогемундиному прудкому потоці я тижнями, день у день, чекала, щоб розцвіли ванілеві орхідеї, а потім кохалась у їхньому бордовому фіолеті й прекрасних пахощах, в їхньому ніжному й елегантному стеблі. Серед бердулянових гаїв я западала в чар забуття. Єдині щасливі хвилини моїх пустих і давлячих днів у Тельфсі.

Але в селі йшли весняні роботи. Там того поля не було багато, і тому тіролець обробляв його дуже дбайливо. Це й було нашою розпукою — оте воження «меду» — гноївки з вихідників. З тих відразливих запахів і починалась, власне, буденна весна. Довгі бочковози везли їх кіньми чи волами, й вони покапували собі на асфальт головних вулиць. Тіролець черпав це добро з ями під хатою ручною варехою або й електричною помпою. Оцю довгувасту бочку, схожу на труну, мало кожне господарство. До Великодня повозили вони це добро й покропили ним поля. На полі відтикають чіп ззаду бочки, коні йдуть поволі, а «медок» виливається. Наддніпрянці обурювались таким господарством, вважаючи його за доказ особистої відсталости й некультурности тірольців. Мені було ясно, що гірська шутрувата земля потребувала їсти і ще раз їсти. Тільки ж оці пахощі отруювали повітря. Оцього прекрасного альпійського повітря не було ні в містечку, ні поза ним на полях. Щойно треба було йти в ліс і в гори.

Але ми потішали себе, що, нарешті, вивезуть і буде вже кінець. Тож як перед Великоднем заїхали поливачки й щітки та помили вулиці й позамітали, як хату, ми аж відідхнули. Ба, але зараз же після свят наступив дальший транспорт рідини і так було завжди, мабуть аж до зими. Треба було погодитися з цим.

Прокинувся і в мені «прахлоп», як казав Гамсун. Мої старі відрядили мені «клозетик»: маленький кусочок грядки за хатою, що був огороджений з трьох сторін високим дощаним парканом, а від півдня сіткою, від старого курника. Був такий широкий, що від паркану до паркану я могла досягнути простертими руками, а довжиною в десять метрів. Там й я поробила грядки й сіяла та садила на них усе: квіти, городину, а в першу чергу мої гордощі — помідори. Зробила навіть маленький куточок для альпійських квітів, де поміж камінцями садила все, що викопувала на проходах альпійськими луками. Коли вже стало рости, я наче справжній тіролець — носила туди в підливачці «медок» та угноювала землю. Мої бідні горщики з цикляменами і первенцями, умираючі від браку сонця, знайшли там теж приміщення. Було неймовірно, що там усе росло і «бралось за лоб»! Це було майже одиноке, що я в той час любила в Тельфсі і до чого мала зацікавлення. Інколи здавалось мені, що якби не потреба полити городець, я не мусіла б загалом жити. І робила я це все, хоч наші переконували мене, що й так не користуватиму. І справді залишила я зелені кульки помідорів і гвоздики в пуп’янках, навіть не побачивши, як цвітуть. За ними мені найбільше було жаль.

При цій роботі ми заприятелювали з Ліною, наймолодшою з наших старих — міністром кухні й городу. Зближувала нас любов до городу й квітів. Пригорблена, худа й сивувата, найприкріша з трьох дівчат і найскупіша, вона варила запашні страви і піклувалась городом. Без неї ні одна сестра не сміла ні до чого доторкнутись ні в хаті, ні на городі.

Коли давала нам молоко, її руки вимірювали з математичною точністю півлітра і ні на міліметр не більше. Тож молоко сягало по дзюбок. Але коли молоко давала блаженна Колетта чи мужеська Марія, то наливали повно або казала «гішен зі іна фоль»[40], при чому оглядались чи немає де Ліни. Все ж з усіми, а зокрема з Ліною, я жила добре й радо ми балакали про рослини. Їхній тірольський діялект з оцими двозвоками — оа, уа, уе, отже штоан, ґуат, буа, лієхт[41]; зовсім іншими словами — був тяжкий до зрозуміння, і хоч у Куфштайні я його вивчала від хворих, він до кінця був мені менше зрозумілий, як скажімо, італійська мова.

Коли Колетта сиділа на лавці перед хатою й вигрівалась на сонці, Марія йшла великими чоловічими кроками в поле. Хоч ій було більше 80 років, проте вона робила в полі всю чоловічу роботу: орала, сіяла, полола й косила. Кошення в Тіролі — жіноча робота. Робила її навіть бідна Колетта, що на своїх ціпках виповзши на город, косила його вміло й радо. Переконувала мене, що це одна з найлегших і напростіших жіночих робіт. Зате корову мусить доїти чоловік, бо це чоловіча справа. Тож приходив до цієї роботи сусід. Бідна Колетта рубала дрова, стоячи на безсилих ногах, як на двох дерев’яних дрючках. Часто з місця праці прийти до хати помагав їй Філько, що приймала завжди з ввічливим, блаженним усміхом.

Але Марія — міністр зовнішніх справ — була найсвіжіша з них і найліпша. Між нею й Романом нав’язалась дружба, він же спав на її оборозі на сіні, помагав ловити їжака в стайні й потім повибивав цвяхи з її черевиків. Тірольські черевики й без цвяхів?

Нечуване й неможливе. Але Марія, хоч і лаялась, мала завжди усміх біля поморщених уст, а її чоловічість була мені приємна. Часто, обнявши мене за стан, вела з собою в поле показувати, як ростуть буряки чи картопля й розказувала про полонини й гори. До давання і вона не була скора, але власне ми від неї нічого не потребували, і не просили. Тільки Колетта майже щоранку вручала мені малий пакуночок дбайливо завинений в газетний папір і зв’язаний шнурком. При чому казала «фравлє, дис го іх іна цимбрахт»[42] і оглядалась, чи не бачить Ліна. Була це завжди в’язаночка дерева на розпалку. «Цум анфаєрн» — як вона казала. Філько вважав це за доказ її умової слабости, але мене завжди зворушував цей дарунок. Бідна Колетта не мала в хаті нічого говорити й давати, як хвора й непрацююча. А Ліна рядила й була сувора. Тож Колетта давала, що мала, бо ці патички збирала на подвір’ї і зв’язувала дбайливо сама. В своїй кімнаті вона літом палила, бо було там завжди холодно й сутінно. Тож могла дати з свого засобу патичків.

Було питання: чому ці порядні, господарні й працьовиті дівчата не одружилися? Бо ж у селян забезпечення господарства нащадками таке важливе. Люди розказували, що виною був їхній брат «професор», який був релігійним фанатиком і впливав так на сестер. Одна пішла до манастиря в Пфафенгофені і там померла на п’ятдесятому році життя, а ці залишилися дівчатами, хоч женихи в них були. Потім уже манастир у Тельфсі пильнував, щоб майно не дісталось якій своячці, тільки йому.

Під час сполохів вони ніколи не покидали дому. Були так тісно з ним зрослі, що й не думали жити без нього. І під час бомбардування, коли ми випадково були дома і збігли в підвал, хоч я їх просила, не пішли туди. Не помогло пояснювання, що підвал нас і так не врятував би, але зате охоронив від поранення черепками і відламками. Вірили в Божу волю і їй вповні корились.

Так отже була весна. Як гарно цвіли морелеві дерева, розіп’яті на стінах домів! А яка то потім краса оці доми, обвішані морелевим овочем! Я обіцяла собі, що якби колись мала дім, перша річ, яку зроблю, посаджу під стіною морелі, але й бросквині. Так як потім у Баварії мріяла про альпійський краєвид, горбик каміння, порослий альпійськими рослинами, ще бачимо у Баварії майже в кожному городці перед кам’яницями. Навіть маціцькі озерця з островами, на яких величавіють руїни равбріттерських замків. Усе таке мале, але й таке велике разом. Оці городці розказують казки, і мені теж хотілось би мати городець-казку. Там були б Гогемунда й Гехтзе, хоч одно в Тельфсі а друге в Куфштайні і наймиліші свічурники бердуляни і мій верес і жереб і… Та хіба матиме коли хату скиталець бездомний? Це тільки казки такі.

Між тим залишки фронту ломились і розсипались у пух і прах. Не було ніякого Карпатенваль (оборонна лінія Карпат), програвши на Україні, німецькі війська місце за місцем і лінія за лінією кривавились і відступали. У березні після шеститижневої облоги і вуличних боїв упав Будапешт, потім Братислава і тоді прийшла черга на Відень. На Заході сполучені сили аліянтів дійшли до меж Німеччини після тяжких змагань у північно-східній Франції. Але через радіо все ще було чути голос Гітлера, що обіцяв перемогу завдяки новим родам озброєнь. Газети ще якийсь час писали про успіхи ракетних бомб, але згодом і про те замовкли.

Покликали фольксштурм: дідів шістдесятирічних і дітей та людей, що досі не належали до війська. Теж усім тим Шнайдерам і Шумахам стала загрожувати військова повинність. Шумах порадив собі дуже просто: одного дня сказав: «їх шайсе ауф аллес»[43] украв вельосипед у одного з наших робітників, до речі теж украдений у німця, і примостивши на нього свою товстячку жінку та мішок харчів, поїхав, куди очі бачили. Робітники посміялись та залишились без «керівника». Ще одна зміна настала в фірмі Шнайдер, що мала приємний посмак сенсації. Коли Відень був уже безпосередньо під загрозою, милий пан Клепетаж взяв оцю валізку свого шефа, що як розказували, були в ній брил’янти, отже валізку в одну руку, секретарку, спільну з шефом, другою рукою і поїхав до Відня. Назустріч бурі поїхав той смільчак. Як казали був то жид і ще й комуніст. Та чеське прізвище і вигляд якось про те не говорили. Коли ми ходили домагатись права на хату в Іннсбруку на сходах у ляндратамті я розказувала йому, як живеться під більшовиками, слухав він про те з зацікавленням, але й з недовірою. Його вчинок он такий був за найліпший доказ, що моя «лжепропаганда» не мала на нього впливу. Правда, з валізкою брил’янтів і любою дівчиною кожен режим не такий поганий, може й комунізм можна б витримати. Ну, раз таке сталось і шеф відболів втрату таких ціннощів — як вірний помічник, вірна секретарка та ще й валізка брил’янтів до того, то й фірма мусіла погодитись з таким станом. Все ж робітники мали з чого тішитись при своїй тяжкій праці.

Такі ластівки літали в квітні на тлі гарного альпійського краєвиду. Алеж вже 7 квітня упав Відень, разом з тим зростав хаос і розтіч.

Сполохи стали щораз частіші, і праворуч і ліворуч від нас гули вибухи бомб. Раз били Іннсбрук, то знову Ляндек, чи залізничний шлях по дорозі. Наприкінці прийшла черга на високий шлях горами через Зефельд до баварської границі, цю прегарну Міттенвальдбан. Тоді з нашої долини ми бачили й чули ціле пекло й бачили цілу сцену жахливого знищення. На горах тоді горіли пожарища, й ще пізно вночі вибухали тривалої дії бомби. Діялось це все майже за нашою спиною, тільки на висоті понад тисячу метрів на горах, куди й вела ця залізниця. Перекидається вона з гори на гору високими віядуктами, щоб зараз же зникнути внутрі гори в довгих і глибоких тунелях. Прегарний туристичний шлях з Іннсбруку до Ґарміш-Партенкірхен, місця світових зимових спортів і олімпіяд.

У нас по долині садили кукурудзу. В нагріті поля втикали її приладдям, яке я називала «панцер-фавст» бо так і виглядали оці довбеньки на жердках. Маруся садила кукурудзу, до неї підходив Петька і запитував — садиш? Та чи будеш ти їсти її? — Маруся знизувала плечима, позирала на баверів та й казала: от, мабуть що не буду та садити треба. А селянин як на цілому світі йшов за кіньми, покрикуючи та посмоктуючи люльку.

На Гогемунді й Мемінґ ще падав свіжий сніг, але на її збочах між темними вічнозеленими соснами зеленіли ніжно берізки і де-не-де модрини. Їхня препишна зелена чуприна була така гарна тепер, як і восени, коли вона палахкотить золотом і червінню серед темної зелені шпилькових лісів.

БАБА

Гогемунду ненавиділа я. За те, що бовваніла непролазним масивом перед моїми вікнами і не допускала до них світла і не дозволяла бачити світ. Вона замикала кругозір так щільно, що здавалось наче б становила між світом і цим «флєком» тут, мур через який не можна пройти. Її вершки висіли сірим пустим камінням понад оцією нашою дірою, і здавалось, крига впаде на неї і роздавить. Ах, здавалось, що не стало світу і що тут і прийдеться погибати, що одного дня тільки клацне замок і кліщі здавлять та розторощать село в Інновій долині.

День і ніч душила вона мене, і я мріяла про світ. Не раз сидячи при столі я примикала очі й дивилась поза неї, чи через неї. Бачила міста, рух, життя і світ, на якому я є тим, чим була досі, а не отим останнім нулем, що в нього дні не мають ні значення, ні рахунку. Я бачила Львів, моє рідне місто, його посірілі від старости доми, його вулиці й будинки. Площа Пруса лежала під стрункими ясенями й на неї вбігали три важливі дороги. Он будинок, в якому я жила. Лікарська таблиця на брамі, над нею балкон який тонув серед моїх квіток. Зараз же ввійду на сходи, подзвоню, і мені на зустріч вийде Зося і мій гарний котик, мій Бицьо. В ждальні сидять хворі, я за столом у приймальній і там години праці, там моє життя. Скільки скарг, скільки страждань, скільки життєвих ускладнень вони приносили до мене одної! Я слухала й розуміла їх та, знімаючи вантаж, що давив їх, допомагала гоїти їхні фізичні й моральні терпіння.

Гей, де ж я забарилася так довго?! Вакації й вакації, мандри без надії, без виглядів на поворот. Будь вони прокляті порожні дні, без змісту, без потреби жити й бути потрібною комусь! О, ці мандри порожними днями без завтра!

Але Гогемунда позіхала своїм розкритим ротом на самім своїм вершку. Бувало, хмари впадуть низько на її збочі, тоді я дивлюсь на їхню білу чи сіру габу. І я мріяла: вони швидко розплинуться, оці тумани й на місці цього чорного боввану розкриється простір. Безмежний осяйний, п’янливий неозорою даллю, роззолочений сонцем. Він зливатиметься край кругозору, з синявою неба й простору і співатиме переможну пісню свободи й безкраю.

Я, що не любила низин, мріяла про них і тужила за ними. У тих хмарних занавісах я бачила міражі: Янівський став синьо-срібний, що хвилював дрібними брижками і грався легкою хвилею, колишучись між комишем порослими берегами. Потім моя думка летіла до Яворова, на той другий став, що співав увечорі жаб’ячі концерти, а простір і ліс розказував на його берегах казки, яким не здійснитись ніколи.

І мені здавалось, що я припала б до підніжжя оцієї Гогемунди-гори іі плакала й плакала б і била б кулаками об її тверді, старечі груди і скаржилась би їй на лиху долю. І хоч так часто я це й робила, гора стояла німа й глуха та пустельна.

Щойно коли на її луках я найшла оці чарівні альпійські квіточки, я трохи примирилась з нею. Я навчилась тулитися в рясах її широкої спідниці і, задивившись на їхні тірольські гапти, забувати потроху лихо життя.

Оця гора, мов баба розложиста, гордовита. Яка вона з себе і як одягається оця кремезна тиролька?

Обличчя її все пооране, в зморшках. Порили його негоди, пошмагали вихори буйні й покарбували люті бурі-сніговії. Розоране глибокими борознами, тяжкі повіки її очей так і нависли на лице. Товстий посірілий підборідок — рапавий від бородавок та щілин, що від віків загосподарились на ньому.

На голову Гагемунда накладає собі майже завжди білу пухку хустку снігову. Льодовими торочками вона пишається зимою. Інколи, вліті гора-баба замість снігово-льодової хусти накладає крисатого тирольського капелюха з великими білими струсиними перами і тюлями снігових хмар. Вони спадають на її шию, і тоді Баба має снігову кризу, як тиролька при каптанику. Алеж вона рідко показується вам в цьому уборі, хмари бо закутують її зовсім і з них падуть сніги-дощі. Баба одягнула свій дощовик, веттер-мантель і вся зникла-закрилася та пірнула в холодну негоду.

Сорочка в Баби біла, морщена довкола глибокого викрою кругом шиї. Хустина-бузентух стидливо прикриває груди. Вона ціла гаптована дрібнесенькими квіточками. Вони такі малюсінькі, такі дрібнесенькі, як мачок. Це білі снігові проліски, білі й жовті кашки, що ледве відстають від каміння. Це цілі мурави льодового гвоздика, що рожевіє на скелях та вливається в щілини, між каміння. Чи взяв він своєї червіні від заходячого сонця? Поміж ті рожево-біло-жовті гапти потрапляє маціцька синя генціяна. Вона взяла свою синьку від неба і голубої далі і білий хрестик в чашечці — льодовий кришталик.

Сорочка в Баби в найкращих вишивках високо-гірських полонин. На ній горить намисто рододендронів проткане дукачами-пролісками. Вишивані пазухи, широкі уставки й смуги гаптів і квіти розкинуті сяють усіма кольорами веселки. Від майже ультра-фіялкової безстеблої ґенціяни, з її великою тугою в простір і до сонця, до рожевого первенця і червоного рододендронів — аж до майже чорно-бордового брунель та ванілевих орхідей. Там біле ромену й стокротки обшите чорноземом, з бутвіючих рослинних поколінь. Що нижче то пишніше вишивані пазухи різноквітом альпійських лук, пишних пахощами і кольорами, нагрітих сонцем, вигладжених теплим вітром, що дрімає у глибоких скельних кітлах вигріваючись у гарячому сонці.

З сірого оксамиту скель керсетка Баби. На ньому аплікації з едельвайсу, пов’язані темною зеленню жеребу й гафти з золотих сонць арніки та китичок білих орхідей-щиротів.

Спідниця Баби з зеленого льодену[44] лісів. Густо збирана, місцями вилиняла то знову підточена: визирають з-під неї висірілі гальки або й жовтяві трикотові єгери[45] пісків на зарінках і моренах. Але Баба бадьора та гульвісна: в неї аж дві водяно-сині стрічки, що падуть зі стану, та розбризкуються водопадами понижче колін. Де-не-де — лелітки й намистини джерел, що сяють у сонці, весело вибігають на луки та з шумом і співом стремлять в гірські провалля, що між складками Бабиної спідниці.

Так прибрана, так замаєна стоїть Баба над Інновими водами та й приглядається собі в дзеркалі.

До її ніг туляться села й оселі і в них цвітуть рожево морелеві сади та біло груші й яблуні. Там же дрібний мачок людей.

НАРОД ГУЛЯЄ

Увесь в горі описаний народ, його несамовита мішанина, робив враження тих, що збереглися від потопу. З громом і гуком потоп заливав клаптик землі на якому скупчились оці зразки народів. А ворог наближався швидко. Отож, вирішили, що повні сировини чи продукції фабрики ворогові віддавати не треба, чи не можна. Чи то було розумно — не знаю, бо американська армія прийшла така забезпечена, що нічого не потребувала. Чи брали американці в фабриках продукцію — не скажу. Але в нас вони зовсім не цікавились обсягом фабрик і залишили їх потім приватним підприємцям для цивільного населення. Все ж ішов ворог, правда, дехто чекав його з тугою, а всі були раді, що війна скінчиться та ще й без втрат для місцевого населення і його жител.

Отже два дні перед приходом американських військ на мурах міста з’явились оповістки підписані бургомістром, які заповідали: кожен хто має «гавз-гальтспас» (це була картка, на яку можна було дістати речі для домашнього господарства) а також «кляйдеркарте»[46], може дістати в фабриці Пішля по десять коців на господарство. Закликали одночасно не товпитись, бо коців є досить і вистачить на всіх…

Вже вдосвіта розійшлась ця вістка по місту, а небавом з цілої околиці нарід біг до фабрики. Оце тепер вона розкрила гостинно свої комори і, як добра мати, буде обділювати діток своїм добром. При брамі стояли службовці й били на картці печатки фірми. З такою печаткою входив громадянин до магазину. Тут йому при першому станку давали десять коців. Коци тяжкі з бавовни мішаної з чимось, як ми казали — «пішлівські». Під оцим крамом кожен гнувся. Зараз же при черговому варстаті кидали йому на друге плече оберемок сінників, потім простирал — і громадянин зігнутий під тягарем аж стогнав. З тим повинен був іти через магазин до виходу. Що ж, коли йде, а тут дивиться: мішечки, там рушники, тут лямпи, далі домашній посуд і чого там не було! При одних станках стоять робітниці чи службовики, при інших — нікого. Так і проситься: бери! Тож очі аж світяться: беруть! Варехи, казани, свічки, мило, матраци…

Беруть, але усе це тяжке й не міститься в руках. Одно закидають на спину, друге беруть під пахи і до рук. Скидають простирала, до них вантажать набір. Що ж, коли пробують завдати собі на спину — тяжке. Мучаться, борсаються…

Між тим публіка пливе, як гірська річка. Бити печатки — йде швидко, але потім, ого, потім робота не легка! Народ товпиться, один лізе на одного. Комусь падає набір на землю, через нього скачуть люди, топчуть коци й полотна, бряжчить посуд. Якраз того дня ішов дощ і сніг, і люди входили мокрі й з болотом. Оце жінка наладувала повне простирало, стала біля нього і ніяк не підніме. Просить, щоб їй завдали. Але кому то в голові? Кожен біжить спершу обвантажений коцами. Вони обтяжують. Тут хтось крикнув: «Що вони дають нам такі коци? Он там є кращі!» — І вже кидають ці коци на землю й біжать за ліпшими. Хапають їх, білі вовняні коци, але й тих багато не піднесуть. Одні виносять поспіхом набір та скидають його в сусідніх хатах, але другий раз їх не хочуть пустити на фабрику. Другі вживають іншого способу: під вікнами стоїть родина й вони кидають через вікна все, що попаде під руку. Родина ловить, ловлять і сторонні. Вже поприїздили з ручними возиками й ладують добро. Інші, що без возиків, нагромадили скирту майна посадили дітей пильнувати й далі пішли брати, або пішли по транспорт. Іде сніг, дощ, мокнуть діти, коци й усе.

Нова й нова хвиля людей пливе до фобрики. До магазинів входять і містком і кладкою через потік. Під натиском людей ламається поруччя містка, декілька людей падає в воду. Та це нікому не шкодить. Публіка жвава, очі сяють радістю і жадобою. Кожен біжить і скаче наперед, штовхає другого. Людський натовп затіснюється, з магазинів летить усе, як пір’я з розпореної перини.

Оце хтось крикнув: шпек! (сало). Це магічне слово електризує всіх. Справді, де магазини харчів? Кидають усе й біжать в другий, третій чи дальший магазин. Публіка не визнається де і що, тож хапаючись, мішаючись, біжить через фабричні залі, вламується до складів, риється в тім, що там знаходить і бере, бере, бере! Хапаючись, з гамором і криком. Інші тихо, діловито з премедитацією. Жінки виказують якнайбільше жадоби. Їм трусяться руки, палають очі, на обличчі в них гарячкові рум’янці.

Порядок, який фабрика завела, не дасться втримати. Організовано грабити ніхто не годен. Тож публіка зіштовхує й тих, що штемплюють картки й тих, що видають, впадає гурмою в фабрику й господарить, гуляє сама. То радість, то життя! Під’їздять візками, але вже й фірами. Тут воли, там корови чи коні. Ладують повні вози, не в’яжуть, падає по дорозі, розкидається. Вантажать навіть коровам на спини, зв’язують кінці простирал під черевом. А оберемки танцюють, повертаються і валяться. Господарі ловлять, кричать, бідкаються. Над’їздять сусідні села з солідними господарськими возами. Народ вдирається до магазинів і бере все, бере скільки може, скільки дасться. Народ гуляє!

Що роблять «ости»? Їм, як тим, що не мали гавз-гальтспасів не належиться нічого. Тож, спочатку вони стоять і приглядаються та тішаться з гармидеру. Це розпорядження проти чужинців, проти тих, що найбільше працювали. Вони не повинні дістати нічого. Але ж згодом робиться безладдя, і вони мішаються в юрбу та переможним натиском вдираються в фабрику. Тут ви побачите і Радюка і Петька і Сапруна. Приходять цілими родинами. Ловлять речі, викидають і вантажать як і німці. Інколи хтось із німців вигукне щось проти «авслендерів»[47], але ж зараз же мовкне, бо й наші вміють скалити зуби. Зрештою не час на сварки. Кожен бере, діловито й швидко хапаючись. Пишу — бере, бо коли фабрика й сама відкрила брами, а бургомістр закликав брати, то не повинно б це називатися грабунком. А насправжки — грабують.

Дивіться! Дивіться! Оце Петькові накидає Нюся на спину коци, він викидає крізь вікна. А Вовк вантажить на тачки. За хвилину тачки від’їздять. Петько хвилину відпочиває, витираючи спітнілого лоба. Але ж поки приїдуть другий раз помагає Сапрунам. Їхня ціла родина нині за ділом. П’ятеро осіб працює, аж тріщить, пакують, вантажать. До оселі близько. Зараз же він сам відвозить і приїжджає ще раз, і хто його зна скільки раз. Буде чим спекулювати. Тож Петько помагає й тій родині працювати.

Радюк бере розважніше і більше зорганізовано. Він сам один, бо діти малі й жінка при них. Правда, помагає йому колега, але на свою тачку він вантажить те, що потрібне в хаті. Треба сказати, що українці беруть спокійніше й не так жадібно, як інші. Може тому, що не мають домів і батьківщини, і не мають певности, що з ними буде завтра. Інтелігенти подекуди соромляться цієї роботи. Наш інженер бере трохи коців, Філько — пару коців, два сінники, пару мішечків і три варехи. Одну дасть старим, а дві маємо. Буде чим воду черпати. Правда, правда — пів десятка бляшаних ложок! Придадуться для кухні. Роман заклав руки в кишені, ходить по фабриці й «збирає враження», рук до «праці» не хоче приложити. — А, добридень, добридень! Панє вуйцє приїхав візком. — Сапає тяжко, бо й хто бачив таке. Але беруть люди, треба й собі дещо.

Ціла славетна фірма Шнайдера тут! Он де придадуться руки! Вміють хлопці працювати, хай ніхто не думає, що в них стільки мудрости, що скелі вертіти та на сонці вигріватись. А що фірма не согірша — таку її мать — тож забрали усі тачки й візки, треба ж чим возити. Шамо, Волошко, Строяновський, Мельничуки два, а втім усі вони, усі працюють, тільки в жмені попльовують, докидаючи інколи соковитого матюка на адресу фабрикантів і експлуататорів трудящих і Гітлера й німців і кого хоче. Народ завзятий і жилавий — до того ж фабричні наші дівчата помагають своїм — не один із них мав ближчі зв’язки з Пішлевими пансіонерками — діло йде.

Веселий час настав у Тельфсі. Їйбо, веселий! Ідуть вози, візки, возики, тачки, йдуть пішки навантажені, як віслюки. Піт витирають і нарікають: ще я ніколи так тяжко не працював, як нині!

Сусідні села забирають решту. У фабриці залишаються машини, дрімаючи на своїх вісімдесятьох сантиметрах цементу і порожні стіни. Мовчать мотори. Дівчат ніхто не пильнує. Носять, беруть, вантажать, бігають по місті. Он які часи! Кінець проклятущому заводові, кінець каторжній праці!

Все ж, не одна з журбою думає: що далі?

Що до дирекції фабрики: Пішль уже в останні дні покинув фабрику, чуючи звідусіль погрози й сховався в своєму «яґдгавзі»[48] коло Імсту, в горах. Гофман залишився до кінця. Він і його помічники організували роздачу. З якими почуваннями — не знаю.

Я прийшла на часинку подивитись. Стала біля мого приятеля на брамі, дивилась на подвір’я й магазини і думала — як швидко все кінчиться. Нагадувала, скільки боротьби й болю і пониження я зазнала тут за такий короткий час, і дивилась на дівчат. Були зайняті, бігли швидко, обвантажені, жодна й не здоровкалась до мене.

Над брамою головного корпусу надщерблена п’ятираменна зоря, як з першого дня, дивилась на мене призирливо й насмішливо. Тепер я дивилась на неї з запитом і ненавистю.

Інші фабрики якось забезпечились, від такого господарювання натовпу. Шіндлер позамикав брами, виставив варту, а швайцарський білий хрест стримував кожного. Тож ніхто й не пробував напасти. Не чіпав теж ніхто і Найнерової фабрики взуття, хоч і він був партійний. Видимо Пішль тішився найбільшою кількістю ворогів. Таки цю фабрику місцева влада видала сама на грабіж людності.

В той же час по склепах відбувався легальний і організований випродаж: тут давали хліб, там на особу 1 кілограм рижу, якого ми не бачили за час війни. Десь там давали по одному-двоє яєць чи трохи муки. На все були черги і все йшло організовано, штемпелюючи картки чи гавзгальтпас. Дещо з того потім навіть відраховано. Все ж трохи харчів люди призбирали на перші дні. Та за всім треба було стати в чергу й треба було мати більше людей: одного, щоб став тут, другого — там.

У ті, останні дні, літаки вже не літали, тож народ гуляв без страху перед небезпекою з повітря. В горах гуділи гармати, часом було чути стрілянину з автоматичної зброї. В напрямі Лермосу в небо знімались клуби диму.

Та воєнними діями в ті дні громадянин не цікавився. Він мав щось досі не переживане. Було не те, що в нас: скільки разів змінювався режим, грабовано фабрики і магазини. Тіроль жив спокійно й здалеку від воєн, сидячи собі спокійно за своїми горами. Війну він бачив ще за Наполеона. Щасливий край, щасливий нарід! І тепер війни не зазнав. Може від того нарід такий черствий і егоїстичний, що лиха не знав, ніколи не мусів іти під чужі плоти проситися до хати.

Такі то були історичні дні флєку — Тельфсу. Над ним, як і завжди, стриміли два високани: Гохедер і Гогемунда й купалась в хмарах. Внизу ішов дощ, але на верхах була сніговія. Там таємне царство, замкнене для себе, жило своїм життям і боролось з своїми бурями та негодами.

ОСТАННІ ДНІ

Потоп вогню й заліза прибував, посувався щораз далі. У вибухах бомб, в руїнах міст, глибоких вирвах клекотіли буруни й заливали людей та їхні житла. Байдуже, чи вони були пишними дворищами, чи землянками й руїнами, в яких гніздилися бездомні. Його хвилі вливалися зі сходу й заходу, а навіть з полудня й швидко затоплювали Німеччину, а з нею й Австрію. Всім стало ясно, що наступила поразка Німеччини невідклична й цілковита.

Тож коли впав Нюрнберг, потім після незначного бою над Лехом в Авґсбурзі, черга стала наближатися до нас. Ще по дорозі був Мюнхен — ідеологічна столиця гітлерофашизму, і всі думали, що його боронитимуть. Страшні й численні налети зробили з міста купу каміння.

Тіроль-Форальберґ був останнім місцем, останнім клаптиком землі. Зі сходу йшли большевики, з заходу аліянти і з півдня т. зв. південна армія. З непевною тривогою ми роздумували, хто прийде. Дехто доказував на мапі, що — одні, інші, що — другі. Боялись большевиків, ми не без журби думали про французів, з якими йшли поляки, яких прихильність до комунізму ми вже знали. Усі мріяли тільки про американців. Все ж на той випадок, якби мав прийти хтось інший, люди будували нереальні пляни — чи то йти в партизани на Гогемунду, чи пішком продиратись через її пасмо та втікати до Баварії. Щоб прослідити такі можливості, Роман поїхав велосипедом через Лермос, на стрімких серпентинах там потовкся, під Ґармішем мало життям не заплатив, попавши в бомбардування та вернувся іншим шляхом на Льойташ. Як він доповідав — усюди на просмиках лежали глибокі сніги, й дороги були дуже тяжкі й стрімкі.

Упав Мюнхен без опору. Тіроль готувався до «відсічі». Усякі там Іннсбруцькі кацики накликували народ боротись до останку. Та тірольці й не думали. Вже й до того часу діяло т. зв. «відерштандебевегунг»[49], що унеможливлювало оборону та нищення важливих об’єктів і мабуть співдіяло з аліянтами. Австрієць, а зокрема тіролець, ненавидів німців. Прусак, Піфке — це образливі назви, якими їх обкидали завжди. Німцеві й харчів не продав і хати не хотів йому відчинити. Як чужинцеві, інколи ще гірше. Обидва ці, будь-що-будь німецькі краї, не могли зжитись і мабуть ніколи не зможуть. З ними справа значно гірша, ніж із нами: галичанами й наддінпрянцями.

Коли на нас прийшла черга, настали тривожні дні й ночі. Отже, спершу повітряні дії. Маси літаків бомбардували шляхи й дороги. Мости, станції були першими об’єктами бомбардування. В той час і в нас бомбардували міст і залізницю, та безуспішно. Того дня воно застало нас зовсім нагло в хаті й ми перебули в пивниці, але Філько, що якраз пішов до коваля близько залізниці, лежав у рові й переживав сумнівної приємности враження, коли бомби падали поблизу нього. На щастя найближчі не вибухнули.

Другий наліт застав нас у лісі, і ми бачили, як літак знизився й кидав бомби. Та було їх усього дві чи три.

І ще прийшли пекельні дні. Літаки були всюди і стріляли з усіх родів зброї, сікли з машинових карабінів, стріляли гарматами з «бордваффен»[50], кидали бомби. То вже робило враження справжнього фронту. Після того союзні війська підійшли до наших гір з півночі.

Тірольці вивісили білі прапори. В місті було трохи паніки. Що хвилини хтось прибігав і заповідав, що зараз увійдуть в місто американці. Між тим там було повно німецького війська, і ми знали, що воно готувалось до оборони. Та це готування не було поважне. Ми не бачили ніде, щоб робили окопи, копали рови. Одначе глухі вісті несли, що в лісах напроти…

Білі прапори на хатах виглядали трохи смішно, бо то цивільне населення піддавалося не питаючись війська, вивішуючи простирала чи навіть частини білизни. Все ж у горах лунала гарматня стрілянина, але ми не могли зорієнтуватися, на північнім сході то, чи на заході. Потім прийшла тривожна ніч, глуха й зловорожа. Ще звечора військо, що стояло в нас у хаті, виїхало кудись. Містечко було порожнє, міст підмінований.

Удосвіта збудили нас часті крісові постріли. Тірольці знищили вночі міни, й міст був цілий. Біля сьомої години ввійшли до містечка перші американські стежі. Ми були настільки необережні, що вибігли на вулицю дивитися. Зараз же ресторан «Цур Гогемунде» зірвав свастику, і на брамі хитрі господарі прикріпили американський прапорець. Згодом стовплений народ, надивившись і натішившись — була то здебільша чужинецька публіка — мусів поховатися, бо з Пфафенгофен залунала гарматна і крісова стрілянина. Там у лісі, під Едером, окопались СС-и, стріляли на дорогу й шлях над Інном.

День був хвилюючий і неспокійний, гомін бою раз стихав, то знову кріпшав. Тому, що наша хата стояла на краю села, при безпосередньо обстрілюваному шляху, я хвилювалась і пропонувала тікати на оселю, що лежала осторонь шляхів. Туди ми й пішли обоє з Фільком. На оселі було тихо й безпечно, але наш прохід лісом був дурний, і міг коштувати нам дорого, бо на цей відтинок була звернена увага, і його обстрілювали, правда не дуже густо.

В лісах були війська, головно СС, і боронились. Ще довгий час після офіційної капітуляції вони боролись у горах, три неділі бої йшли на Едері, в його нетрях, і відтіля, як і з околиць Зефельду, лунали гарматні постріли, часто й крісова стрілянина.

Але того дня під вечір стихло все. У містечку стояли вже американські частини, й було проголошено капітуляцію. По катастрофі в Берліні новий провід армії припинив дальший опір. Та й не було вже ні клаптика землі, на якому можна було боронитись. Найнебезпечніший і найпридатніший для оборони терен — Альпи — не відограв ніякої ролі в тій війні. Вона прийшла туди на кінець, коли все лягло, й ніхто не думав боронитись.

Таким чином і ми уникнули страхіть війни та фронту й пережили її розмірно добре та без утрат. Мої пакунки я завчасу привезла з Цірлю до Тельфсу. а згодом і решту привіз Філько з Іннсбруку, так що ми власне нічого не втратили з забраного з хати, крім того, що ми залишили в Відні.

На нашій хаті повівало біле простирало, яке старі виставили через вікно з горища. Як і другі, старі дякували Богові, що війна скінчилася, і ворог церкви й духовенства, Гітлер, згинув заслуженою смертю.

Війна скінчилася, але ми були на чужині без завтра і несвідомі, що робити далі і як нам прийдеться жити.

Був то день 7-го травня 1945 року. Потім ми святкували Великдень. У нас у хаті вояки трохи нашкодили, забравши дрібниці. Деінде, серед українців на загал, нічого не діялось. Та німців трохи обібрали, де-не-де дещо з грошей чи дорогоцінностей, та не одній дівчині перепало від запальних вояків.

У церкві ми мали вже одного американського українця й тішились ним. Ми вже не були такі самітні й боязкі. За океаном були наші брати.