На схрещених дорогах

МІСТО

Воно старовинне, пам’ятає шелест прапорів Цезаревих полків, тупіт ніг римських легіонів по камінню вимощених вулиць. Міщанські війни… Пиха Максиміліянів… Тридцятилітня війна… Мартін Лютер прибиває свої Авґсбурзькі Тези на брамі костелу святої Анни. Гордовиті міщанські магнати Фугґери, Вельзери… Пиховиті північнонімецькі кайзери в прагненні покласти тяжку руку германського духа на барок і ренесанс культури швабськобаварського півдня.

Оце Авґсбурґ. Місто наших днів. Давнє своєю історією, модерне купою румовищ, що залишилися після бомбових налетів пам’ятної весни сорок четвертого року.

Кинути оком через Цісарську Площу, через старий густий парк. Оце руїни — не старовинні — руїни великого, тяжкого будинку на колонах, що до війни репрезентував городське будівництво кількох минулих століть нашого тисячоліття. Віджило могутнє міщанство, усі ці Фуґґери — прийшов час, щоб їхні будівлі впали в руїни. Завтра їх показуватимуть туристам як колись руїни Геркулянум і Помпеї. Модерний землетрус-громовиця вижолобили оці міщанські палати й кинули ницьма середньовічний, потужний шар. Вже бо зі Сходу йому заглада…

Померк вчорашній день великих змагань за владу над світом, стремління германської раси до гегемонії. Купи румовищ в мертвих дільницях оповідають про вчорашній жах бомбардувань. Нині біля них пробігає життя в вічній погоні і страху перед голодом та загрозами Нового Світу. Але руїни лежать тупою, безвиразною масою, погані своїм брудом, гидкі наготою розкритих тельбухів колишніх людських жител. Покручені траверси, зігнені штаби, цегла, сажа. Звисають рештки стін, стримлять залишки мурів. Можете стати й думати над життям, яке пливло колись в тих домах до війни, й можете переживати знову жах пекла, що розсипало доми в румовища.

Як у великому казані, кипить у людському муравлищі. Біжать модерні авта, розмальовані зелено-сірим воєнним кольором. Коли подумаєш, що між фабриками, в яких їх зробили, і суходолом, яким тепер стрибають і бігають, розкинувся Атлантійський океан — дивуєшся, як це ці модерні блохи перестрибнули через «Велику Воду».

Проте вони тут. А на них їдуть молоді хлопці, що цікаво й довірливо розглядають Старий Світ, звідкіля вимандрували колись їхні батьки. Щоб приємніше було їхати, виписали напереді імена своїх американських любок. Правда, в парках братаються з легкодоступними дівчатами підкореного народу, байдуже, чи самі вони білі чи чорні. Жінка народу, який ганебно програв, не розбирає і не надумується довго. Бере те, що принесла поразка братів та батьків і в розкриті рамена приймає переможців. А ще з-за моря, з усім посмаком нового, з ореолом героїв і шоколадок), кавою та сигаретками (не забути ще: з помаранчами й цитринами!). З зворушливою простотою приймає їх, як неминучий дар життя.

Та це тільки декотрі. І вечорами в парках чи де там. Але більшість їх ще не «здемобілізовані». Ще не вернулись з війни-полону чоловіки. Тож вони далі працюють як увесь час війни. Оце разом з чоловіками біжать вулицями, поринають в гамір міста і булькотять в його кольоровому кітлі.

На бульварі негри вчаться від малих дівчаток німецької мови. І дівчатка від них англійської. Тільки й чується: «вас гайст»[60]…, чорні записують щось і потім вимовляють, а дівчатка вибухають дзвінким, дитячим сміхом. Сміх цей котиться по хіднику як скляні кульки, гомонить у садку і не вмовкає до вечора. Тоді вже заміняють малих трохи більші, що теж з неграми і теж сміються. Тільки ж не так дзвінко і не так безгрішно…

Поміж людські стрічки біжать жовті трамваї з своїми незмінними на цілому світі дзвінками. Трублять, свистять, глушать авта. А вгорі літаки. Вони летять понад містом так низько, якби хотіли сідати на дахах.

Серед міста розкинені парки. Соковита, розкішна зелень дерев купається в спеці літнього сонця, дихає повними грудьми назустріч безхмарному розсяйно-синьому небу. Липень і сонце затоплюють місто зливою свого шквару, видавлюючи піт і втому. Але зелень радіє соняшній зливі, в парках співають пташки і пахне сіном. Пахне далеким запахом села.

Нічний дощ з вітром наламав гілля, натряс листя. Вранці, розбігаються жінки з мішками і визбирують гілки. Дбайливо і жадібно. Місто не має чим палити. Червоними краплинами заплакала горобина і глід на камінні хідники, і хоч є літо, жовте листя мокне на асфальті. Замітають його невміло здеклясовані інтелігенти, бувші «наці», панове радники. Одягнені по-робочому, мітлу тримають за кінець довгого дручка і водять нею мляво, щоб не збивати пилу. З часом привикнуть інакше тримати мітлу…

На залізничому мості вже робота. В двох місцях його прорвали бомби. Тепер великими автоматичними свердлами вертять в збочах ліїв. Скачуть іскри, шумить синяво-біле полум’я автогену, куриться білий дим. Публіка йде-пливе поспішаючи, хто пішком, хто на колесах. Переважно до міста. До так званої праці. Праця людей при людях. Бо яка праця може бути там, де всі фабрики стоять чи лежать? Тільки там бюра і всякі: мельде-ерне-рунґс-поліцай-і інші амти. До них біжать точні і працелюбні авгсбурзці.

Під містом рейки, в далині двірець, а з правого його боку видно місто. Його сади, бані і якісь галі. Сунуть туди і назад довжелезні потяги з порожніми товаровими вагонами і з баками з написами «Еллайд форсис».

Так, це Авґсбург і над ним безліч ластівок і розжарене сонце. В звалищах домів і в зацілілих будинках міщанин. Найтиповіший в світі, довоєнний тип міщанина, музейний пережиток на Сході, згадка — «давніх добрих часів» на Заході і ще його постійний мешканець.

Оце Грабен. Старовинний рів, виповнений водою, що біг кругом авґбурзької твердині. Ще там над ним греблі і червоноцегляні брами і побіч оборонний мур, смішно низький, з малими щілинками на страшну колись пальну зброю, що її набивали руками і якось там запалювали. Чи справді це все ляльково-мале було колись таке грізне? — запитуєте ви, що привикли до танків і літаків. Оці дитячі забавки: касареньки з червоного кубика, брами і звідні мости і олив’яні вояки. В рові хитається човник, а над водою кивають головами рожеві далії, густіють жовті жоржини і цвіте, спинаючись, квасоля. По той бік рову ще зацілілі старі будинки: в німецькому стилі з вузькими фронтонами в три-чотири вікна, що вгорі вибігають у гостру, трикутну мансарду під черепичаним дахом. Кожен інакше розмальований: білий, сірий, ясніший і темніший, різні відтінки жовтого, рожевого, бурого, бронзового. З різного кольору «рольо», переважно зеленими. Коли дивитесь на їхній гротесковий вигляд, думаєте, що кожний сусід старався конче відрізнитись від сусіда. Може з заздрости, а може зі страху, що в місті можуть не знайти його будинку, можуть попутати його фірму з іншою. А там: варенгавз, цігаррен-гавз, ґрослягер, веркштетте[61] і інші.

Широкі, кріслаті липи біжать рядком по Оберер Ґрабен. Вони вже не пахнуть і вкриті безліччю овочевих кульок. Під ними лавки, на яких сидять жінки і плетуть своє незмінне, вічне плетиво. Тільки голоколінні чоловіки нудьгують: курити нічого, газета появляється раз на тиждень, пива обмаль…

З полудня пан Геберле вибирається на похорон сусідки. Ви зустрічаєте його на сходах, здоровите і відступаєте набік. Оце він проходить поважно, святково одягнений: на ньому довгий чорний англез, біла сорочка з твердим комірцем, що гордо виставив ріжки спереду, чорна краватка, чорні шкіряні рукавиці на робочих руках (він носій в складі меблів), свіжо-почищені черевики і — циліндер на голові. Подумайте: автентичний, блискучий, свіжовичесаний циліндер! Вправді шви дещо висіріли. Хто і коли зробив це чудо мужеського одягу — але фасон урочистий і полиск бездоганний. Так одягнений виходить пан Геберле на вулицю і всі поштиво вітають його. В трамваї моторовий потискає йому руку — це ж колега і сусід з пивної.

Пан Геберле витирає великою латастою хустиною піт з лиця. В руці у нього квіти: дві фіолетові левкої, завинені в бурий пакунковий папір. Папір, що в своїх брудних зморшках містить історію воєнних переходів з рук до рук і з упакування на упакування.

Ах, Пан Геберле! Ах, циліндер! І ніхто не дивується, ніхто не всміхається. Видно, пан Габерле є щоденним типом на вулицях Авґсбургу. Тільки чужинець вирячує очі, чужинець зі Сходу, що давно забув уже, як виглядає циліндер. Хотів би посміятись, але, розглянувши поважні обличчя тубільців, не робить цього, тільки значущим поглядом перекидається з сусідом.

Босі дітиська гонять по вулиці, як на цілому світі, купаються в басейнах з водою до гашення пожеж — чого не було ніколи до війни, бо їх не було тоді, оцих басейнів. Навіть американського вояка, що годинами грається м’ячиком, припікає сонце, і він скидає одяг і в зелених штанцях плигає в вуличний басейн. Публіка хотіла б підсміхатись, але якось в’яжеться. Все ж переможці і з Америки. Сама назва будить пошану…

У чистих крамничках, оцих «кольоніяльгандель» стоять за лядами типові і вічні продавці в сивих халатах з сивіючим вусом і міряють бляшаними шуфлями грисік і «нудельн». Ех! Минулися часи, коли були справжні кольоніяльні товари: мигдаль, родзинки, ваніля. Нині ячмінні крупи і чорні нудлі. Навіть цукру ні сліду. Від місяців. Я, дер кріґ[62].

Перед домами малі городці. Навіть в середмісті перед великими будинками. В них картопля, помідори. Увечері виходить пан Вебер і поливає поливачкою свою городину. На подвір’ї пан Моцарт притягнув на малому чотириколесому візочку дерево з Зібентішвальду. Вже сушаться на подвір’ї в рядочки поскладані білі полінця.

Чорний ангорський котик вистрибує на пліт і, вигнувши хребта, понявкує нудно і стиха, дивлячись на вулицю своїми аґрусовими очима. На шиї біла зірка. Любий котик нашого міста!

От тільки біда: ввечері ані пан Геберле, ані пан Ваґнер, ані навіть пан Бетікофер не можуть піти до штрассеншекке[63] на пиво. Сирена реве і нагадує підкореним, що вони мусять іти додому. Отже вертаються з міста ще до сирени і, сівши в кухні на софі, зідхають, покурюючи люльку, виповнену чим хто має.

В романському стилі банясті костели. В них дзвонять дзвони. Але звуки тонуть в гаморі міста і лягають глухо в його щоденній метушні. Їх мало хто чує.

Каштани вже обліплені кільчатими овочами. Деякі з них уже час від часу падають на вулицю. Це на втіху дітям. В самий полудень панство Вельфель їдуть вінчатися. Карета, автентична, панська карета, хоч винаймлена в відповідному «унтернемен»[64]. Коники чисто вичесані і лискучі, карі. На вухах білі покрівці, на голові білий очіпок. На передку кучер в Ліберії і в білих рукавицях. Чудо міщанського побуту, самовпевнене і горде, свідоме своєї ваги в цьому торжестві. Карета лисніє ляком, у вікнах фестони з зелені, — всередині панство молоді в вельонах, чорному і в квітах. Товсті мами в круглих капелюхах.

Так, хоча в руїни лягла більша частина міста і вночі страшить смерть і жах пустки, хоч місяць світить білим сяйвом на ці модерні докази культури — проте міщанин живе. Його не вбили зарядження фашизму і воєнне лихоліття. Його не підкорює Новий Світ, що грається м’ячиком на вулицях його міста. Він живе, може доживає своє життя.

Оце його хата. Тепер в ній сутінок — у багатьох хатах немає віконних шиб і їх замінили папою чи дошками.

У вікнах червоні шкарлети і невідступні фуксії. Вони скапують вздовж стін, як завжди, як перед віками. Обидві рослини невідступні товаришки міських вікон. Навіть петунія не зуміла їх заступити. Були, є і будуть завжди, як довго будуть вікна. Кулі червоних квітів, як з паперу, як неживі. І листя як штучне. Таке зелене, як малюють його діти однією фарбою.

На вікнах зранку вітряться червоні матраци в жовті квіти і червоні подушки. Господині увихаються з щітками і, згідно з швабською педантерією, полюють на пил. А крізь вибиті вікна падає його досить в хату.

На старосвітських комодах в’януть білі далії в двовушних зелених фляконах, старих, ще від бабуні, що дістала їх колись на якийсь «ґебуртстаґ»[65].

На підлогах килими і хідники. Темні масивні меблі з багатою різьбою, з ніжками і стовпчиками, витинаними і жолобленими на різні лади. Меблі тяжкі, старовічні. На комодах і креденсах безліч ваз і вазочок з порцеляни, ониксу, скла. В них сушені квіти, різні дрібниці — спогади з подорожей, прогульок. Щось, що мало колись і для когось якусь вартість. Нині це все пожовкле і покрите пилом, який дуже дбайливо усуває господиня. Але проти старіння і вона не допоможе…

На столі і столиках альбоми. З знімками, картками і репродукціями. З них виглядають обличчя давно неживих людей попередньої епохи, вусаті і з бачками чоловічі і з високими фризурами, в ковнірцях до підборіддя і в шнурівках жіночі. Нагадують тіток, бабок і дитинство…

На стінах синьо обведені білі полотна з прехитрими написами на взір: «Морґенштунде гат гольд ім мунде»[66]. На полицях блискучі горщики, моздірі, пательні.

Білими завісками грається літній вітер. Пані Бетікофер, товста і зашаріла від огню, пече свій «кухен»[67], бо завтра неділя і як же без нього. З сусідньої кімнати запах цибулі і «голяшу».

Літературні альбоми — збірники минулих літ такі знані, любі. Вони відкривали вікно на красу і поза будні, будили чарівні сни і мрії у дівчат про ідеальних коханців, про Ромео, що поночі спинається драбинкою у вікно, а хоч би про ревнивого Отелло, що вбиває з кохання, вже не кажучи про зідхаючого й гинучого Вертера. Сни, яким в житті не прийшлось ніколи здійснитись. Вони йшли врозріз з дійсністю, холодною та тверезою, і багато з цих дівчат залишились старими дівулями. Фройляйн Елізабет, солодка і м’яка Елла, фройляйн Доктор — суха і розсіяно-боязка вчителька. Оці всі, що, маючи в собі стільки прив’язання до господарства, стільки домашніх прикмет німецької жінки, мусіли залишитись самі, «оне гайм» (без домашнього затишку), і жити з мамою чи сестрою, а то й у чужих. Вони становлять велику частину публіки, яка молиться побожно у великому Ульріхсмюнстері, що дивом ще уцілів від бомб. Темно одягнені, скромно похилені, вони клячать, співаючи акафисти до «Гіммліше Розе»[68] і вірять, що коли щастя минуло їх на землі — буде їм дане на небі. Крізь пощерблені і дошками полатані вітражі падає на них жовтяве світло заходячого сонця і гра органу підносить душу понад день і його тяжке зло аж під в’язане високе склепіння і вище — понад місто руїн у світ, де немає болю…

Але під вікнами їхніх домів нова дійсність і нове життя йде своїм дивним незбагненним шляхом. Там місто гомонить і булькотить і б’є живими хвилями об свої пощерблені мури, об руїни своєї слави з-перед віків. Це не мільйонне, не світове «ситі». Це Авґсбург. Одно з міст баюварів, що колись ходили походом на Тіроль добувати альпійські, соняшні долини.

ТАМ, ДЕ НАШІ КОНІ ПАСЛИСЬ

Є в тому місті щось зовсім нове, чого досі ніколи не було. Щось наскрізь модерне: Camp of Displaced Persons, чи іншим, теж чужим словом — лагер. По-нашому табір, чи обоз. Це там, де інше людське муравлище клубочить і живе своїми тривожними буднями, виповненими болючим, гірким і повним тривоги змістом. Від цього змісту вони тяжкі, як олив’яні кулі. Але вони дорогі для тих там, у цегельнях. Може це останні будні їхні. Може завтра, темне завтра рівнозначне з загибіллю. І вони йдуть і їдуть, стягаються до гурту. Туди, на Січ свою новочасну, щоб боронитися від людоловів і від насильних репатріяцій. Вони йдуть і їдуть. Оце дорога їхня.

Трамвайна зупинка коло Штадтгартену[69]. Біля зруйнованого бомбами муру. З щілин — кущі, понищені гортензії і поламані глоди. Посередині дімок що був колись може портьєркою, може осідком доглядача. Нині в напівзаваленій дірі живе литовець — годинникар Лєбеджінкас. Це централя не лише паскарства, але й для всіх, що їдуть на Ґегінген, до таборів.

Тут залишають клунки, речі іі вістки. Кожної хвилини довідуєтесь, хто, тобто не хто, бо завжди ці самі «вони», ловили, де і кого, який табір вивезли, яка комісія де з’явилась. У вікнах кілька годинників і напис, що ремонту з причин браку матеріялів не приймається.

Перелучивши біля парку свого смішного дишля, котиться цитриновий трамвай від мосту на Ґеґінґен. По дорозі червона Гінденбурґкасарня. Які народи чекають в ній свого повороту на батьківщину? З вікон звисають: біло-синя промениста зоря греків, біло-червоно-зелені смуги італійців, біло-червоні поляків. Цс збиранина народів, яких німці зігнали до себе на примусову працю. Усі народи рабів, що мали панам простелити шлях до перемоги. Нині відітхнули: панів не стало і вони вертаються додому. Дехто з піснями й музикою, інші мовчки та боязко. Як хто, і до якої «родіни»…

Потім рейки — раз і рейки — другий, і біля них малі городці з веселими альтанками, з даліями і рожами з клюмбами, обсадженими замість квітів капустою, калафйорами й цибулею. Але кругло в рядочках кольор за кольором, щоб було гарно.

На полі танки і гармати. Оце змучені війною заслужені вбивники людей і руїнники міст. Тепер відпочивають. У чорній масній твані вилискують калюжі дощової води і купається ранкове сонце. Дула гармат розказують гордовито про свої колишні успіхи. Вони як старі, сонні крокодили, що дрімають над болотом.

Як оком кинь — вагон за вагоном аж геть далеко в сизу даль. Останні ледве майорять у ранньому тумані й розпливаються в димах, що їх кидають клубами потяги проїзджаючи за танковим полем. А там комини мертвих фабрик — високі й холодні стремлять у небо.

Гладкі асфальти біжать з міста лискучими стрілами в зелень піль. О! Простір! Далекий, безмежний простір. Зі здивуванням летить око в даль. Груди віддихають вільно і хоч свобода, спроможність іти в даль — пережитки минулих віків, і над усіми нині ланцюг, що припутує до клаптика суходолу, де припадком ми опинились (під загрозою арешту не вільно виходити поза табір!), проте чується простір. Душа росте, ширшає і думки линуть за обрій. Здається, ми ще не досить далеко пішли в звіт. Здається, що перед нами ще Париж, Антверпен, Бульонь…

Мій Боже, світ!

Ця зрадлива мрія тягнула нас непереможно на захід. Певно, вона й нині тягне степовика Сходу на асфальти європейських міст, у світ гамору й метушні. Мабуть і йому набридло сидіти в степах між пісками, спекою та безводдям, і помадрував на Захід. Щоб розважити нудьгу села і беззмістність піль. До життя, до життя!

Але воно тут в Европі затискає сталеву долоню на шиї мільйонів людей і погрожує їм загибіллю. Воно — їм і нам усім. Реєстрації, заборони, лови на людей, примусові вивози, масові арешти й суди. Може, щойно коли вигине декілька мільйонів нас, нас усіх і різних, може голодне, нещадне життя наситить свою жадібну пельку і стане іншим…

Але тепер воно варить у великому казані людську кашу і, щоб смачніша була, підливає її кров’ю та перчить револьверними кулями. Завжди хтось когось з-за рогу, чи в чистому полі, в таборі, потязі, чи за містом, отам де сміється даль.

Ґегінген — це наш табір. Це клаптик нашої батьківщини, де живе і тривожиться наша людина. Беручи душу в долоні, вступаєте на терен цегельні. Тут оці ями, з яких родилась донедавна цегла. Ця глина травою поросла і стовпці цегли, коли не придались цим людям, стоять біля печей, в яких випалились колись. А там — бараки й бараки. Вже здалеку сизі дими зраджують, що бездомний кочовик варить собі сніданок. Вони то снуються гадючками по землі, то піднімаються пасмами вгору. Біля них жінки, чоловіки, діти.

Коні пасуться на травах. Коні, якими цей народ вимандрував з відвічних батьківських осель, з чорноземних піль в чужину. По волі чи по неволі. Чи гнав його твердий західній завойовник, чи страх перед східнім хижим драпіжником, що прикидався товаришем і захисником трудящих.

Там, де паслися наші коні, де тирса шуміла… Гей, де ж ці коні не паслись, де не шуміли трави під їхніми копитами і колесами возів скриплячих! Гей, які ж шляхи не слались від батьківщини через усю Слов’янщину — мабуть чи не на край германських земель. Галицькі дороги й ноля рідні прощали їх вигонами, як вони їхали. Хто на південь, а хто на захід. Потім дивились на них Карпати і дивувались: куди ж це пре народ чорноземний? Дивились і щулились винувато. Вони бо не змогли дати йому захисту тепер. Ті часи, коли на їхніх узбіччях розбивались турецько-татарські полчища, минулися. Тепер літаки й танки зрівняли гори з долинами. Даремно шукає захисту народ.

Польща, Словаччина, Чехія, Австрія, Мадярщина, Німеччина… Якби годен далі, народ цей їхав би і йшов би. Аж там де не досягнула б його нічия насильницька рука. Рука, що посягає по його плідну землю і для того, щоб заволодіти нею, мусить вбити її господаря.

Приглядався цей народ життю і краям західніх народів і дивувався їхньому вигідному і достатньому побутові. Він, що жив і працював на найбагатшій землі, не бачив віддавна білого хліба й такого сала, як малий гірський словацький народ. Він, що своїми коноплями, льонами, вовною і навіть бавовною міг би одягнути мало не цілу Европу, дивувався, що інші народи одягнені й узуті, а він драний і босий. Дивувався, похитував головою і вирішував: ні!

— Ні, ніколи більше!

Краще гинути від бомб в многолюдних містах Заходу і по лісах від холоду й недостач, як вертатись туди, де панує північний ворог і смокче кров і соки з нещасної України. Але як вертатись, то зі зброєю в руці, як месник!

Що ж зі сном твоїм про волю, нещасний мій Народе?!

Сон свій і клаптик серця свого разом з життям Ти приніс сюди і на інші цегельні і до інших касарень Німеччини. Тут батьківщина Твоя, тут останні острови серед потопу світового. Чи збережеш Ти своє життя і рід свій хоч на розплідок для майбутнього?

Колись, гей колись в давнину, як ворог наїздив країну, народ стягався за мури твердині. Замикали брами, рови виповнювали водою, народ виливав кулі, гострив ножі та мечі і дожидався ворога. І на нашій Січі козаки готувались зустрічати його не хлібом-сіллю.

Оце тягнуть на Січ нашу сьогоднішню дерев’яними возами, широкими полтавськими, і цілодерев’яними бойківськими, в яких немає ні куска заліза. І ще і ще іншими. Там стара дворянська коляса, розмальована на синьо, така, якою в давнину їздили чвіркою по Україні. Тут жовта бричка, де-не-де навіть авто, старий погнутий вантажник чи яка вибракована лянчія. Тепер стоять під шопами, припавши пилом і чекають. Чи й, може, не чекають уже нічого?

Їдуть автобусами. На автобусах написи: «Зондерфарт». Шофер — німець везе настирливих і зненавиджених чужинців до табору. За що і чому їх зненавиділи? Їх, що несли тягар війни на своїх спинах не менше як німці та ще були гнані до праці батогом, гноблені голодом, тиском і панівним режимом, що гинули від бомб у фабриках. Їх, що працювали тяжко, поки не настала страшна агонія всього промислу під бомбами й з недостачі сировини. А оце тепер кричать, що чужинці їдять їхній хліб, що чужинці упривілейовані. Хіба тому, що легше їх вивозити й вбивати без суду й чести, чого ніхто не робить з німцями. Хто цькує так оцих нещасних? Чи не хтось, кому залежить на цьому, щоб їх виловити й винищити?!

Розглядаються цікаво, допитливо. На обличчях, що давно вже не знали усміху, появляється серед зморшок журби й недостач щось наче проясніння, наче відблиск усміху. Це вони, побачивши своїх, чують подих батьківщини і здається їм, що тут, у гурті почуватимуть себе безпечними. Вже не ловитимуть їх людолови, вже не гнатимуть, зв’язаних за страшні большевицькі дроти. Ночі, повні тривоги, дні, повні страшних вісток, очікування неминулого, жах перед майбутнім. Вкінці зацьковані, доведені до розпачу, самі просять, щоб відвезли їх до табору. Коли зроблять це впору — з’їздяться в Січ. Коли ж ні, зникають одинцем і цілими родинами, бо на них «родіна ждьот».

Ідуть пішки. Клунки, мішки на спинах, подерті чоботи на ногах. Це ті, що не доробились тут на чужині. І з дому нічого було брати. Жене їх у табір голод, недостачі й страх. Ідуть асфальтами, мурованими і м’якими дорогами. Тільки оглядаються тривожно поза себе та на боки. Швидше б до своїх!

Чоловіки, жінки, діти, немовлята. Що сталось, що нарід цей покинув рідний край і пішов на скитання і бездомність?

Бараки, бараки, бараки. Цегляні, дощані, з бетоногиблівкової маси. Ще добре, коли бараки. А то — цегельня. В печах, де випалювали цеглу, по родині. В оцих цегляних, не більших за два квадратові метри, клітинах, де випалюють цеглу, сплять діти. На землі кинуто рядно чи якийсь сінничок, на ньому плахту чи коц — от і ціле житло. Це для дітей. А для старших перед піччю шатро, або з дощок і цегли нашвидку поставлена комірчина. Матеріял нічим не споєний, і якби штовхнути — розсипався б. Правда, до будови вжито і меблів, у кого були, отже — шаф, столів, возів. Плахти, коци, мішки. Запитайте, як живуть? — Нічого, як бачите. — Хоч не гуртом, а кожна сім’я для себе. І хоч блощиці не їдять, як отих в бараках. Холодно? Як кому. Хто має чим добре вкритись, тому й не холодно. Від вітру й дощу теж захисно в оцих печах.

Вже гірше «під стріхою». Це там, де колись сушили цеглу. В тих довгих шопах. В них кублиться людське муравлище. Повідгороджувались меблями, коцами, канапами, дошками, направду серед барахла та дощок годі розібратись. Сплять одні над одними, на найдивніших нарах з поламаних авт, аероплянових крил, якихось коліс.

На доріжках поміж шопами — сорокате щоденне життя. Тут і діти граються, тут і жінки варять, перуть, гладять. Усе в імпровізованих казанах, на з кількох цеглин покладених ватрах, на збитих з дощок столах. Де-не-де навіть попадається порядна кухня, з пристосуванням для газу чи електрики. Тепер вона на подвір’ї і в ній палять трісками, що зачаджують чорні казани.

Біля ватр народ з цілої України. Бездоганна соборність. Тут і слобожани і чернігівці і кияни побіч подолянина, бойка й гуцула аж до лемка. Один говорить майже по-російськи, другий майже по-польськи чи по-словацьки. Оці всі нещасні діти одного народу від Дону по Сян та ще й поза нього по Тису та ще й поза неї.

Чоловіки майструють під шопами. Гиблюють і тешуть, кують і валкують, направляють меблі й речі.

Бараки — найстарша і нашляхетніша частина табору. Недавно, за німецьких часів це були залізничі бараки для «остів» — робітників зі Сходу, чи, як наші кажуть «остяків». Вони містились ліворуч і праворуч головної дороги і було їх спочатку декілька, мурованих з цегли. Аж з часом стали наростати дощані, щораз гірші. Темно розмальовані, з яснішими рамами вікон, з скриплячими дощаними дверима. Посередині коридор, а на обидві сторони з нього двері до кімнат. В частині «А» барак І — це управа і бюра, праворуч від нього кухня і магазини при вході ж зараз, де американські вартові — культурно-освітній будинок, такий же барак, тільки в середині порожній. Це заля театру, виставок, концертів, доповідей, тощо.

В правій «Б» частині лікарня і школа та ще одна кухня. В обох частинах, мабуть чи не посередині кожної, глибока яма, виповнена гноївкою та відпадками, що поширюють відразливий сморід. Це для чогось потрібне було цегельні. Наші прибрали й упорядкували бараки та двір, порожні ще клюмби обклали цеглою, а вугли обвели вапном. Так на майданах нашої Січі заведено красу. Що під час дощів було на них непрохідне болото і в деяких місцях води мало не по коліна, це вже вибачайте. Було таке.

Бараки різні. Були кімнати менші, на одну чи дві сім’ї, і були великі, на двадцять і більше душ. Ліжка тісно одно біля одного, інколи в два поверхи. Коци, мішки, посуд, одяг, люди, діти, машини до шиття, ровери і навіть мотоцикли, візки, тачки, господарське приладдя — словом усе, чого людина потребувала для життя, містилось в оцих скриньках, чи вони були більші чи менші. Інколи дивно було, як вони могли всі вміститися. А вони містились, ще й добували нове майно, ще й багатіли. Хто як, хто чим. При упадку Німеччини, коли то дечого було доволі і можна було брати, брали мало і вийнятково. Брали переважно інші: італійці, французи, серби, греки. Ті, які знали, що вертатимуть додому. Наші боялись, що завтра прийдуть «свої», і вони й того не заберуть, що мали, бо доведеться йти далі. Брали тільки примусово вивезені люди, що зараз же вернулись на «родіну». А як кажуть, і вони не довезли набутого добра додому, і вони не додому поїхали…

День у таборі має свої права, як і всюди. Аж дивно, що люди мають стільки занять і що таке дрібне, звичайне життя таке повне змісту.

Дими синіх ватр пахнуть вже здалеку стравою й мандрівкою. Поліцисти йдуть на вправи і співають. Співають вже не старих пісень, а тих, що співав колишній легіон, і тих, що співали партизани по лісах. Багато дехто побував і в одних і в других. І тепер, якби могли, якби рушниці, було б кого бити.

За бараками, між шопами, щоденні жіночий чи й чоловічий день. Гомін розмов і криків, плескіт води, шум щіток, що шурують посуд чи меблі, дзвін молотів. І дитяча пісня. Це школярі маршують по майдані. Веде молода вчителька. Співають. Якоїсь школярської, бадьорої.

Майстерні: шевська, кравецька, столярня. Хори: церковний і світський, аматорський гурток.

В лікарні зеленіють віконниці на сірих стінах і над бараком напис: «Ляґеркранкенгавз[70]». Там амбулятор один біля одного. Там свій хворий до свого лікаря по раду й поміч іде. Своя, рідна рука біль гоїть. Тим, яких донедавна німці не лікували, а мучили. Хворих на працю гнали, жінок плоду збавляли, співдіяли з владою табору, що висмоктувала кров з східніх робітників. Трохи вони, бач, скидались на людей, алеж більше похожі були на робочі тварини, що нації панів мали служити для осягнення перемоги.

Дехто й дивується, що не по-німецькому і не по-російському тут говорять панове доктори, а «по-хахлацьки». Зачинають, звичайно, самі від руської мови. Та галичани «не панімають». Тож переходять на «мужицьку». Твердо й гостро галичани тримаються своєї мови, хоч і «сікають» погано і «бувєм, ходилам» не покидають.

Реферати: харчовий, праці, одяговий, культурно-освітній. Мало їх є?

Росте табір. Там по селах і містечках тривога. Там заїздять большевики з американцями і там бургомістри виказують, де живуть чужинці. Навпереміш беруть. Насилу. В’яжуть, б’ють, беруть. Кого з дітками, кого без дітей. Кого з речами, а кого самого. Удень і вночі. По лісах люди сидять. Вже й кров полилась в Кемптенському таборі. В гурті безпечніше. Ех! Якби могли! Якби так вдавнину! Виточив би гаківниці, наробив куль з оцього заліззя чи ножів наточив з нього, з оцих воєнних відпадків і боронився б. Але нині? Нині відгрожуються: живцем не візьмуть! Хай б’ють, хай стріляють, а живцем і по добрій волі не підемо! Ви думаєте на батьківщину? Ба якби! Алеж це на смерть, або в Сибір. Навіть якби додому. Який це дім, коли в ньому панує страшна большевицька неволя, страшним терор. Ні, доки вони там, не вернемось!

Вдень і вночі стійки стоять, на сполох б’ють, коли побачать червоні зірки, або й вояків на машинах, що заїздять у табір. Тоді люди, як мурашки: вироюються з усіх щілин цегельні, з усіх воріт і стежок. І в поле і в місто і в ліс. Така їхня оборона.

А довкола табору коні пасуться, іржуть по травах і трави шумлять на чужині.

Одного дня короткий наказ: «Негайно пакуватись і вантажитись на машини! Усі переїздять в касарні на Крігсгабер!»

І що тоді не діялось в таборі! Мішки літали в повітрі, як літаки, подушки, як птахи, посуда скакала, як жива, стільці і столи попали нагло в рух і непогамований гамір. Хтось сказав, що життя — це рух. Тут і бачилось тоді життя. Коні, вози, авта, спини, руки, ноги, стільці, казани, харчі, діти, колеса, ночви, лахміття…

Французи-шофери не дивувались. Були в партизанах за спиною в німців, були на фронті, були в російській займанщині і тепер тут. Возять.

— Потім повеземо вас до Росії. Чудово! Возили ж поляків туди!

КАСАРНІ

Городи, цілі чи побурені доми. Нічого більше. Це вже не на Ґегінгені: це тверезі будні міста, постійний рух авт і трамваїв і військовий рух на «мілітері ровд». Через міст на Вертаху, що має плитку прозору, але негарну воду, через місто, поміж крамниці і людей. Аж до наріжника. А там діла країна касарень. Милями город чи поле, праворуч вздовж головної вулиці великі будинки лікарні для поранених німецьких вояків ще з війни, і праворуч теж темносірі жовтаві чотириповерхові будинки, огрядні, під черепицею. Посередині майдан просторий і гарний. Усе обведене огорожею з бетонових стовпців і залізних штахет. На брамі — варта. Вже не хлопці-поліцисти, а американські вояки. Нудьгують у будці, жвакають гуму.

Яку ж метушню завели нові пожильці будинків! Як навала, як сарана, впали в це приміщення, призначене для тисячки з чимось. Три тисячі їх з’їхалось. У кімнатах по декілька родин, а потім всюди. Там стайня. Ше кінські відходи на бетонній підлозі. Між конем і конем перегорода. На білих стінах написи: «Добре чищення — це половина відживи коня», «Картач і вода — коневі потрібні, як їда» і багато інших німецьких приповідок, що свідчать про добре обходження з кіньми. Звісно, тварина вимагає. А потім вона — це не які там «ости», це шляхетні коні, товариші людини. Просторі, ясні, білі стайні, гарні жолоби, електричне світло.

Кочовики зі сходу розміщаються в стайнях. Уже з свого домашнього барахла побудували нашвидку стіни, що відгороджують родину від родини. І знову мішки і мішки і колеса і приладдя і домашній посуд.

І на горищах в стайнях, де було колись сіно. — «Нічого, кімната дуже хороша». У різні птиці, де на колодці ще пір’я і кров зрубуваних голів. В майстернях і всіляких касарняних додаткових шіпчинах.

За іншими народами, що досі тут жили, вимітають гори сміття, парять блощиць, що їх тут без міри. Ще на стінах написи: «СССР по всему міру», або «Єще Польска не зґінела». В найліпшій згоді обидва кличі один біля одного.

У трьох займанщинах животіє бездомний народ. В касарнях, бараках і поміж людьми в приватних кватирях. Одному здається, що певніше в гурті, другий ховається одинцем, як дикий звір. Одні кажуть, що табори вивозитимуть на «родіну», другі, що якраз в таборах безпечно, бо насильно тяжко взяти тисячі народу.

У Зоммекасерне клекоче життя. Довкола площі згуртовані будинки, в яких роїться народ. На площу щоденно заїздять машини, забираючи робітників на працю. Їдуть десь до військових установ прибирати. В побічниці застромлена рижева мітла, стримить високо і здалеку говорить про фах тих, що їдуть машиною. Більшість їде в ліс по дрова. У велетенській шопі ростуть гори порубаних і порізаних кругляків. Запах мертвого лісу. І люди тішаться: видимо, прийдеться тут зимувати, коли возять дрова.

Оце виходять діти на вправи. Парами, в сірих халатиках, спершу дріб, потім старші.

В погідну неділю на майдані правиться богослужения. Співає хор, і люди приходять і відходять — хто молиться, а хто тільки прислухається.

Дуже простора і майже в цілості засклена будівля. Так наче б то це була колись теплярня. Нині будують в ній нашвидку сцену. Гупають молотки і сокири, стружать гиблі. Театр уже є. Якраз привезли їх з Форальбергу, цих бездомних, навіть вдома вічних скитальців, носіїв нашого мистецтва. Театр Блавацького. Зажадали американці, щоб грав театр. Треба, бач, розваги народові…

Робітні: кравецька, шевська, столярська, слюсарська. Монтери, навіть виписано чергових. Коротко: все, чого треба до життя.

На стіні секретаріяту графічний плян структури табору. Там усі ці секції і відділи. Освітня секція, літературна, редакція часопису «Наше Життя», де замість передовиці еротична новеля так і говорить про безвиглядність наших буднів. На літературних вечорах письменники читають героїчні епопеї про гетьманів, що, живцем замуровані в далеких північних твердинях, проклинали катів. Вони не можуть клясти нинішніх катів, всесильних на світовій арені, тож кленуть їхніх предків, що так широко промостили дорогу кривавому московському теророві наших днів.

Амбуляторія гарно обладнана і чисто прибрана. В широкі ясні вікна вривається синява осіннього дня і впадає гул авт, що божевільним темпом гонять кудись біля касарень в поле чи до залізниці. Хто зна, чи завтра вони з таким же божевільним, але байдужим поспіхом не приїдуть брати оцих тут «на родіну», на безпощадну загибіль. Але нині народ уже трохи привик до них і не лякається так, як колись в цегельнях. А може почування своєї числової сили робить його відважнішим?

Центральне місце на майдані займає кухня. Жовтявий будинок, на якому табуном скачуть розмальовані гніді коні. Очолений вежичкою з годинником. Довга черга вполудень і ввечорі. З мисками, коробками, бляшанками. Домашніми, військовими, купленими, привезеними, знайденими. Щодня в них дістають той самий «суп»: мішанину з картоплі, м’яса, крупів і зеленини. Часом авта завозять яблука, і тоді на картці червоними буквами виписано, скільки яблук на голову і коли можна дістати.

Футбольні змагання в неділю хвилюють увесь таборовий і позатаборовий світ. Це українці змагаються з поляками. Але після братолюбної промови і трьох одержаних голів поляки зривають дальші змагання, мовляв, «з такою голотою вони ще ніколи не грали». Не до смаку їм українські голі.

Роблять клюмби, садять квіти, прибирають площу. Але серце стискається тривогою: дещо вгору від табору при головній вулиці звисає з вікна кривавий прапор з серпом і молотом. Мовчазний це будинок, але прапор говорить-кричить здалеку. Так, як радіо з Люксембургу, яким заповіли, що 250 тисяч недобитків мусітимуть вернутися на батьківщину і «взяти участь в мирному радянському будівництві», а їм за це буде забезпечена свобода слова і віри. Справді: «ідіженість білізні». А вони причаїлись в своїх казармах і ждуть помилування від західньої демократії — або смерти від насильства. Живцем не дадуть себе взяти.

Вагітні тривогою, безнадійні дні в таборах усіх трьох займанщин. Не під прапором, не під охороною. Інші народи, як тільки заїдуть в яке пристановище, вивішують прапори. Але наш суворо заборонений. Він є знаком бунту, а для союзників ще й знаком недотриманих договорів. Він означає, що є ще хтось, хто не кориться страшній перемозі, якій кориться цілий світ. Хтось зовсім божевільний. Алеж наше божевілля випливає з певности, що «там» жде нас неминуча загибіль.

Оце готуються прийняти високого гостя-переможця Німеччини. Вранці залітає така панічна вістка до табору. І тоді починається біганина, прибирання, миття, чищення. Бюра всі в напрузі і тривозі: хто буде? що скаже? чи не дасть наказу всім виїздити відкіля прийшли? Те саме думають громадяни. Проте, розбіглись посли: один за круглим білим хлібом з німецької землі і з американського борошна, яким мають вітати гостя; другий — за квітами.

Площа як мальована: чистісінька, визамітана (свавільний вітер кидає все нові каштани!). Шкільні діти уставились парами, вчителі і священик бігають, хвилюються. Уже в дівчинки в руці китиця яскравих далій. Хор стоїть напоготові і поліція на «позір». Цікаві — збоку, інші в вікнах. Щохвилі: «їде, їде!» Ворожать, що це добрий знак, що «він» хоче познайомитись з нами. Чекають годину, дві п’ять… Не приїздить. Може завтра? А може…

… У Мангаймі прийшли вояки забирати півтори тисячі людей. Люди взялись за руки і не давались. Один повісився, два збожеволіли. Вояки відступили, заявивши, що з безборонними воювати не будуть. За тиждень мають їм сказати, що з ними буде.

У Фульді (є таке близько совєтської границі) УНРРА закликала всіх українців, щоб добровільно зійшлися на большевицьке збірне місце. Втекли до Авґсбургу. Литовці, латиші, естонці, поляки порадили їм утікати.

У Штутґарті забрали силою 40 людей з табору і вивезли «на той бік».

У Мюнхені: руїни, руїни. Серед них божевільний гуркіт незрозумілого життя. Здається, що не бомби, а страшний, невгомонний рух потряс землею і повалив місто. Мусіло бути гарне. Ще рештки клясичних будинків свідчать про його красу. Пропілеї, Королівська Площа, обеліск. З грецьких святинь — тільки фантоми, всередині вижолоблені, там капітель, тут портик. І блискуча простора площа, вимощена гладкими плитами. І безконечний рух і божевільний ритм. Просто незрозуміло, чого це і куди женуть люди, коли їхнє місто лягло в руїни.

Серед руїн наші люди. Чотири тисячі в таборі, а решта ховається по руїнах. З усіх усюд приносять їм вістки про тривожні дії. Вони всі — це клубки нервів. Їхня домівка — Червоний Хрест, похожа на оцей гуркіт поваленого міста: невідомо пощо, нащо, кому і що поладнує ця інституція. Але завжди приходять до неї люди, розказують щось, розпитують, залишають за собою тривогу нових вісток і відходять з запевненням, що «силою вивозити не будуть». Це заспокоює. На часок. Може на день, може на два. Не довше. Мюнхен — наша столиця, наша централя. Вони повинні щось вже зробити. Якісь інтервенції, ме-моріяли…

Але якщо нічого не зроблено, бо ніхто нічого не годен зробити? Ніхто з нами не хоче говорити…

Дехто вірить, що буде війна. Інші, що «щось станеться». Багато втікає. Хоч невільно їхати, мандрують з місця на місце, по можливості з зони в зону. Щоб ніде не бути і щоб його не знали.

Так у таборах і поза ними живуть люди. В багатьох таборах, що засіяли собою три частини Німеччини й Австрію. Живуть серед таборових буднів, в журбі за прохарчування, одяг, в боротьбі за житло та різні приділи. Влаштовують свята й імпрези, приймають гостей. Цікавих з заморських країн і таких, що можуть мати вплив на їхню дальшу долю. І своїх: єпископа, гетьманича — як хто і як кого. Партії, спори, війни…

Це ж перекрій громадянства та ще й з різних частин України. Різні говори й говірки, навіть російська мова. Як хто…

В одному всі погоджуються: нізащо не вертатися додому. І тому, коли до табору приїздить большевицька репатріаційна комісія, стають проти неї однозгідно й вороже. І в очі говорять большевицьким офіцерам правду. Правду, якою накипіла душа за стільки літ — а не вільно було її сказати.

В таку пору в таборі гуде, як у вулику. Але комісія від’їздить, і знову повертаються будні. Аж до нової події. Аж до нового скринінгу. І тоді народ знову гуде, і один громадянин радить другому, як вести себе, щоб не бути вискринінгованому. Все ж вискринінговують, вивозять з табору, і народ організовує похід, протестує — та безуспішно. Зрештою за деякий час приймуть більшість знову між правовірних. Бо ІРО має різних людей, має різні директиви, або жодних. Часто навіть не знати, кому вони служать, оці службовці.

Та життя не вгаває. Театр, засідання, сходини, виклади. Суспільна праця на різних відтинках життя. І що найважніше: скринінґи і комісії. Політика і партії, гризня й інтриги. Бо вони люди, як усі. Бо табір їхня держава сьогодні. Так рік… два… чотири.

Аж доки не настав сорокдев’ятий. Не сорокдев’ятий рік їхнього таборування а календарний.

Буйний вихор подув року того й підняв на ноги народ кочовий.

НАШІ БУДНІ

Не так давно ще пан президент краєвого суду, на Швабію замешкував цей цілий долішній поверх сам, очевидно, з своєю сім’єю. На горі жили ще власники оцього палацику, що передом прилягав до вулиці Гольбайна, а позаду мав просторий город-парк. Старі дерева його становили з суміжною зеленню сусіднього бульвару, Шісграбен, велику смугу зелені, що соковитою, прохолоднавою тінню простягалася над бульваром.

Як тільки прийшли американці, панство президенти вирішили, що небезпечно мати для себе самих стільки кімнат. Напевно їх виселять, або дадуть їм якихось некультурних чужинців. То ж радо прийняли нас в комірне: чужинці, що ними опікуються американці, може це щось допоможе в такий непевний час? Таким способом ми зажили у панства Шлєгель. Ще дві кімнати відпустили вони двом самітним жінкам. Так з панського палацу стався, наче б гуртожиток. Все ж ми дістали дві гарних кімнатки, що в ту пору мандрівки народів, та, принаймні на половику, повалених міст було не легко найти. Але мені допомогла Ґертруд — стрічна старша панна, яку я запитала про вулицю. Вислухавши моєї історії, та ще, що в мене хворий чоловік, вона вирішила, що нам треба допомогти, і через своїх знайомих напитала мені хату. Так ми залишилися «на приватці», як тоді говорилося, що було важливе з огляду на хворобу Пилипа.

Я прокидалась вчасно пранці і дивилася якусь хвилину в вікно. Вітала смугу синяви понад розбурханою зеленню старого каштана, що ріс під вікном. Але за ним гул. Божевільний гамір міста, якого бруком котилися американські вози, бігли колеса німецьких потягів і трамвай сунувся по рейках, втікаючи на передмістя. Наче велетенський водоспад, гул не вмовкав вдень ні ніччю. Інколи тільки послабав, щоб нагло гаркнути вибухами бензини та загомоніти стрілами поночі. Потім бурлив далі і далі, оглушливо гомінкий і невгомонний.

Місто, о, місто, поклін Тобі! Я так страждала там у тісному гірському проваллі, я так тужила за тобою, навіть не знаючи тебе. Оце мрія про тебе здійснилася, і живеш і бушуєш і гомониш. І швидко я поринаю в тобі, йдучи назустріч моїм повним змісту будням.

Я йду на Ґеґінґен, йду до табору. Щодня покидаючи трамвай я йду доріжкою поміж полями, гладжу колоски жита, що бренить обабіч, і всміхаюся назустріч розіскреному просторові, що лине десь в необмежену даль. О, як добре, що його не замикають гори, і що він є і є, як далеко очі сягають, і ще далі, але до обрію і що на синяві неба цілий день іскриться сонце, і що синяви так багато, і день такий довгий, бо не вкорочують його гори. Як добре, що мені треба вставати вранці та йти назустріч новим необхідностям і обов’язкам.

Он табір, он дроти, що його оперезали. Хай і дроти, але ж за ними наші будні. За ними цегельні і шопи, бараки й чудовища людських винаходів, пристосованих для жител і господарювання. Там і лікарня, хоч це тільки дві тісних кімнатки. Там я знову повертаюся до звання, яке б воно було обмежене, і маю почування приналежности до спільноти, що потребує мене. Дні мої повні змісту і обов’язок, що я взяла на себе, дбати про їхнє здоров’я, падав знову вартість життю.

Я не належала до табору. Ані в його початках на Ґеґінґені, ані потім, коли його перенесли до Зомме-касарень. Я жила завжди в місті. Але я відчувала, що разом з тими, що були в таборі, доля наша спільна, і все, що хвилювало людей табору, глибоко заторкало й мене, чи нас. Швидко і для мене змінився напрям: вже не через поля до цегельні, а містом, поміж будинками до касарень. Тоді вже простір, а передівсім гори заступали городці перед будиночком на передмісті. Міщанин бо давав вислів своїй тузі за горами будуючи маленькі скельні городці. Така групка каміння говорила так багато! Були там стрімкі стіни гір і були верхи, покриті снігом (з білої фарби), і вузькі планки спинання по скельних стінах. Де-не-де журкотів потічок, чи сріблилося озерце, чи то справжні, з води, чи намальовані. Серед озера стояв замок лицаря-розбишаки або гордовитого вельможі. То знову старший пан, вже на пенсії — ви щодня бачили його в городці, де щось ще дороблював до своєї величньої групи гір — зробив цілий краєвид. Там були стежки, що плелись спершу поміж лісом, це карлуваті чатинні кущики, а потім вибігали на збоча, посипані камінним осипищем і закидані скелями. На верху був готель-притулок, перед ним стояли туристи, що вже покінчили туру. Деякі ще спиналися по стрімких збочах або їхали линвовою залізничкою, що хиталася понад бурхливим гірським потоком і головокружним проваллям. Старий пан поправляв, добудовував, випробовував мотор, що вводив у рух залізничку, відкручував і закручував воду, що засіблювала його справжню річку. Ви зупинялися біля паркану, здоровили старого пана старим, добрим «ґрюс Ґот» (здорови, Боже) і він, поправивши на носі окуляри зачинав з вами розмову про свій краєвид, свої пляни і що і де ще треба зробити. Так він як інші старі пани мав зміст буднів, мав для чого вставати вранці і чим виповнити день. Але ви, постоявши і згадавши гори й походи й пригоди там, швидко покидали цей спомин минулого і, повертаючись обличчям до міста, слали йому поклін і подяку, за будні, що бігли по його вулицях, понад річкою Вертах, мостом і через залізничі рейки і дорогами і вулицями і площами. Хай і заваленими руїнами. І вони мали частку з нас як і з своїх жителів, бо ми разом з ними несли тягар війни та жах бомбардування й заглади. Та вони були тубільцями і господарями, хай і руїн, а ми чужинцями, тягарем і заволокою. Вони не знали, хто ми і яка наша доля і що пригнало нас сюди. Але ми за дротами чи за мурами гордо несли прапор протесту проти сили й насильства і вирішили радше йти в діяспору, як піддатися їм.

В тому часі, коли старий пан щось довбає в своєму городці, молода пані (чоловік не повернувся з війни) і стара (вона майже завжди є в кожній сім’ї) господарюють. Як завжди, як споконвіку. Молода пані йде робити покупки хоч у склепах, офіційно, мало що можна дістати, хіба що на карти. Та вона має знайомства і дещо, потайки може купити. Разом з городиною, що її вирощує старий пан в маленькому городці, можна буде зварити оцей постійний, мабуть винахід воєнних днів, «еінтопфгеріхт» — все разом в одному горщику. Отже там куски м’яса, городина і, саме головне, картопля й морква. Така саламаха, що її їдять з скибкою хліба, добутого на картковий приділ.

Стара пані прибирає хату. Вже зранку всі вікна відчинені, не дивлячись на погоду. У вікні час від часу мелькне її постать, або покажеться голова в очіпку і руки, що ними вона витрушує шматину. Там, отже є свої будні з малим, але важливим змістом. Вони для наших людей обмежені до найменшого. Бо в таборових кімнатах часто по кілька сімей, і прибирання не багато, а їсти варить таборова кухня. Правда, доварують потроху, але не легко це зробити в таборових умовах: електричних пічок не вільно вживати, врешті їх багато і вони пошкоджують електричну інсталяцію. Залізні пічки з трубою, що виходить у вікно. Такі притаманні воєнним дням. З вікон ними снується дим, так, що здається, наче б будинки курили великі люльки. Але які смаковиті речі смажаться чи варяться на тих пічках! Чоловіки бо вернулися з рибалення, і не один короп чи карась спочив на таборовій сковороді. Вліті знову десь з лісів примандрували запашні гриби. До того, що дістають, як приділ, це смачна прикуска. А там вареники, борщ, каша, голубці. Бо як бути нашій людині без них, навіть у таборі? Чого немає в приділі, можна добути між німцями в обмін Тож жінки варять. На подвірях, і поза будинками вітер грається разками білизни.

Такі таборові будні. Їх оживлюють радіопереси-лання та вісті і тривожать комісії, скринінґи, небезпека бути виданим большевикам. Але будні зазублюються один об одного і біжать разками й смугами і з них нанизуються місяці та й роки.

Але ж чого ці люди зажили так? Невже вони й справді не хочуть чи не можуть повернутися до своїх осель, там у рідній, так гаряче любленій батьківщині?

ЧОМУ ВОНИ НЕ ВЕРТАЮТЬСЯ

Колись бачив цей кольор Шевченко на безталанній Україні:

Але не від сонця загорілися села. Колективізація. Про неї розказують сумні, бліді жінки аж тоді, коли їм підступить до серця жаль. Бо так у загальному всі вони залякані двадцятлітньою неволею й переслідуваннями, мовчать недовірливо. Бояться один одного і всі усіх. Мовчать, понуро розглядають настирливого, шо хоче чогось довідатись, і збувають його декількома словами. Галичани зараз же розказують свою історію й причини свого скитання.

… Оце агітація за колгоспами. Мітинги, збори, промови. Розказують, яке добро в колективі та які користі. Люди мовчать і слухають. Потім записуються. Приступає кількох бідняків.

І далі йдуть нові мітинги, потім йдуть переслідування різних націоналістів, куркулів і різної «контрреволюції» — хто його зна, кого й за що забирають зі сіл. Вже й нова сільрада. Потім збори й одноголосне вирішення і — колективізація.

Зима. Проганяють з хат «куркулів». У Крючків двадцять гектарів. Проганяють їх з хати як стоять, дітей босоніж на сніг. Ходять попід хати й просять, щоби прийняли. Та ніхто не прийме. Кожний знає, що подати руку «ворогові народу», те саме, що стати ворогом. Те саме, що взимі на вулицю. Тиняються, просять — безуспішно. Ночують десь крадькома в стайнях і виходять з села в сніговій і мороз. Діти вмирають по дорозі. Йдуть до міста й стають робітниками-пролетарами. Міста ростуть таким способом непомірно швидко. Тіснота. По кілька сімей живе в одній кімнаті. Гризня, ненависть. Часті мандрівки, зміни місця й праці. Шахти і Донбас, бараки, куди завіває сніг і тече дощ, спання на мокрій землі, лахміття порване вкриває спину. Тяжка праця, безпросвітна. Промови, агітації, стаханівщина. Доноси, постійна небезпека за спиною. Голод.

Кримскі також кулаки. Її з дітьми прогнали з хати, а його в Сибір. На лісорубку. За те, що був хазяїном на прадідівській землі. Потім забирають і її з дітьми. Одно вмирає по дорозі в безконечній довго-недільній їзді на північ. Бараки коло Архангельська. Щілинами впадає до них полярна пурга. Щоранку декілька десятків трупів викидають з бараків. Навіть уже привикли до цього виду. Дитину в Кримских зараз відібрано й віддано в «дєтску», щоб виховувалась на радянську людину. До трьох неділь помирає. Роки минули з цього часу, але як нагадає Олена цю страшну смерть з голоду й холоду, не може стримати сліз.

Чоловік її міцний і здоровий. Працює і вибивається. Стає помічником кінооператора в таборі. Бо в таборі повно інтелігентів: інженери, професори, літератори. Різнорідні. Але найбільше з України. Є кіно й театр, є культура. Є голод і смерть від кулі вартового, або від холоду, виснаження й хворіб. Кінооператор, харківський професор фізики старається їм перепустку й висилає їх в місто за чимось там і каже — глядіть, втікайте, я старий, помру й не побачу більше України, але ви молоді, вам треба жити!

Харків. Готель, потім праця в кіні, власна кватиря й нові діти. Наче б зажили старі рани. Але не зажив жаль, і біль і не минається ніколи страх, що викриють.

Цим вдалось втекти. Але ж скільки їх, — сотні, тисячі погинуло в снігах півночі, в жахливих тайгах, на каторжній роботі. Мурманське, Архангелське, Соловки, Ведмежі Острови, Колима і Єнісей, аж далеко на схід.

… Скільки ж то, скільки, мільйонів кістками своїми побудували канал Москва — Волга, Ферганський і ще інші, що наводнюють степи й пустині Азії? Скільки тих каторжників з таборів заслання, з далеких таборів праці понад сили, о голоді й у обличі смерти?

За що в’язнено їх, суджено без суду й засилано? Що любили свій нарід і край, чи воювали колись за нього? Що «троцкісти» й різні там інші, що не йшли під хомут, що його накладала диктатура. Що куркулі, чи кулаки, що буржуазного походження, що з інтеліґенських родин, що контрреволюція, що шпіони. Що шкідники радянського господарства і різних ділянок життя. Що були проти українізації й потім, що були за неї. Вкінці всіх тих, що осмілювались говорити рідною мовою. І ще, й ще, й ще. Безконечна черга причин і мільйони жертв. Десять мільйонів жертв за двадцять років.

Добрий помічник знайшовся на цій кривавій дорозі страху й винищування. Це — голод. Декількома поворотами. Раз тому, що не хотіли колективізації, то ж щоб їх примусити до неї. Далі тому, що вже була вона, але не хотіли працювати. І ще чомусь, і ще чомусь. Хліб український від’їхав на північ годувати москвичів — Україна мерла з голоду.

Село в село, область в область, та хата в хату. Ні стеблини, ні зернятка. Лежать покотом попухлі, посинілі. Умирають.

Отже все є вже в порядку. Вигинули непокірні й зникнули з рідного краю. Залишилося нецілих дві третини буйного колись, веселого, ввічливого народу, що їв смачно, співав гарно й боровся хоробро. Залишились кістяками обдертими, як череда залякана й зацькована. Це щасливе радянське життя.

Марія Сірко теж в колгоспі. Пасе худобу. З досвіту до темної ночі по росах, мочарах і балках. Убігана, чорна. Поночі вертається в колгосп, бо своїх хат уже не має народ. І тоді щойно ложку страви дітям варить, а вони голодні, обдерті. Дві курочки має. Що ж коли від них треба давати здачу яєць. Ще одної не здали, а там — друга. Потім позика й ще там якась друга здача. Ні за що купити нічим прогодуватись. Хочеш в місто їхати — пропуск мусиш від старости колгоспу мати. У будень не пустить, а в неділю нічого не купить. А хоч і пустить, та трудоднів у книжку не запише. Хоч і проробиш кілько тих трудоднів, проте зимою голод.

Не тільки вона, не тільки тисячі й мільйони Марій. Усі. Цілий нарід на панщину щоранку йде. Оце подивіться, яке щасливе життя в колгоспах. Є такі показові колгоспи, куди навіть возять чужинців, щоб оглядали. Там і нагодовані й одягнені та й мешкають непогано. Ще й ікони в кімнатах — це для старих, бо молоді тільки портрет вождя й політбюро можуть признавати. А там кіно чи клюб. Бісиклі. Словом рай. Є такі, справді є. Але є й другі й їх є більше.

Їдеш степом. Безкрай і безмір. Коли взялась пшениця, то як море — берегу її не видно. Тільки й хвилює, тільки й золотиться. Коли буряк, то тільки він. Милями. Восені купа за купою, як могили, як окопи. Плідний край, ситий чорнозем. Далеченько від колгоспу до другого. Оце виринає щось в роді села, якісь хати. Так і є, справді. Та що це сталось зі селом? Хати повалені, в землю западають. З тих, що залишились, виходять якісь здичавілі постаті, голі, позаростані. На кім лахміття, то дране таке, що тіло з усіх сторін просвічує. Чи земля в них поганіша, чи не злюбила собі оцього глибокого орання тракторами, досить, що не годує людей, хоч повинна. Тож вигибають. З 620 дворів, 100 тільки залишилось, решта опустіли та в землю западаються.

Скільки, скільки ж таких по всій Україні!

Галичани теж зазнали цього раю.

— Сто гектарів у мене, — розказує Заклинський. — Коло Калуша земля не погана. Так що ж? Війна війною. В минулій війні погоріли ми зовсім. За большевиків переслідування. Тягали по ночі, переслухували. Я відпекувався, мовляв, земля не моя, а братова. А брат був на другому боці, під німцями. Але не вірили. Свідки були, що я куркуль. З хати прогнали, я втік на другий бік. І добре я зробив, бо був би пропав, як інші.

Віз з господарським майном під будою. Жінка й заміжня дочка з чоловіком. От і все з челяді й майна, стогектарного господарства. І не жалує за ним, зовсім ні.

— Доки вони там будуть, нічого нам там шукати. Хай захлинуться моєю землею, хай їм прокльоном стане. Не хочу я її.

Що за режим, що вчить селянина ненавидіти свою землю, її, що за неї нещодавно життям жертвував і що нині віддав би його кожночасно, в потребі?!

Але він вірить, що мусить настати час порахунків між союзниками, що на свою землю він таки вернеться не рабом, господарем. Як ні — то в світ! Простим робітником, на найчорнішу роботу.

Марчак самітний, живе з парубками в кімнаті. Тепер у стайні. Та чи не все одно? Життя йому обридло вже давно, хоч має тільки сорок літ. Чого втікав? Не втікав, тільки доля ним кидала. Був у польському війську, був у неволі, був у большевицьких таборах для полонених, вийшов і посидів в хаті. Та яка то була хата, яке сидження? Продовж не цілих двох літ — тричі переселюваний. З Сяніччини в Равщину, з Равщини в Чортківщину, а відтіля на Волинь. Що засіяв землю, то не зібрав, тільки мусів мандрувати далі. Родина зчорніла й звелась на ніщо. Вкінці, взяли його до війська. Був на Україні, навіть на Далекому Сході. У Владивостоці, на якомусь військовому навчанні. Потім на фронт — проти німців.

— Там ми, галичани, давай радитись. Защо маємо воювати? За катів нашого народу? І вирішили здатись німцям. Так і зробили, під Львовом стоячи. А німці зібрали як найгірших злочинців до жахливих таборів. Спершу цілий тиждень не давали їсти. З голоду ремінь кусали. Потім в Німеччині, отут недалеко від Авґсбургу, в таборі я гинув поступнево й здавалось неминуче. На камінній підлозі, або на болоті пів року спав. На день літру юшки й кусок хліба давали. Люди мерли з голоду масово, і то тоді, як вони стояли на Україні, золотій від хліба. Прокляті!

Від очей ідуть скісні зморшки, очі насуплені, вигляд значно старший, як би відповідало його вікові.

— Поночі німці приходили часто в табір п’яні. І тоді вправлялись, хто одним ударом вб’є людину. Доходили до досконалости. Одним ударом палки в голову — вбивав, і так кільканадцятьох, одного за другим. Потвори! Другі, що допікали, були рускі. Вони зараз же захопили провід у свої руки: вся влада, зв’язок з німцями і внутрішній порядок в їхніх руках. Вони то наче б усі однакові, без відзнак. Але між собою знали котрий офіцер і кому приказувати. Ми, галичани, мусіли укриватись, приховуватись, бо інакше мучили нас, переслідували, а то й вбивали, як оці падлюки. Вкінці українців почали звільняти з неволі, тоді відбувся страшний похід кістяків, що останками сил воліклися додому, падали по дорогах, розсіваючи всюди заразу й смерть. Усі придорожні садиби згодом були, як вимерлі: усюди висипний і кишковий тиф і смерть.

Але хто вернувся і відховався, не забув цього злочинця. Загоріли партизанщиною ліси-степи, спалахнули села й загули міста.

— Після звільнення мені нікуди було йти. Моя сім’я ціла була вже позаду під большевиками на Волині. Додому повороту не було. То ж залишився в Авґсбурзі. Я муляр і каменяр. Майстер, спеціяліст. Робота була, якось я й розжився. Та що з того, доля мене мабуть переслідувала. Двічі бомби розбили хату, й я залишився в тім, в чому стояв.

Що далі?

Виймає з витертого портфеля витинок з якоїсь польської газети. Слова президента Рузвельта, що заявляє, ніби аліянти так довго воюватимуть, аж привернуть в цілому світі свободу думки, слова, письма и совісти та знищать усі диктатури й тиранії.

— Якщо ні — не дам себе взяти живцем! Маю вже досить муки й лиха. Вб’ю одного чи двох, якщо мене силою брати схочуть, і сам згину. Мені вже все одно, мої найкращі літа вже пропали, й тепер я не маю нічого й нікого. Родина моя певно не живе, бо в тій смузі були страшні бої. Є тут зі сусідніх сіл утікачі, кажуть, що наше село не встигло й рушитись, як поночі засипав його град бомб і гранат і зараз же спалахнуло, тільки вирви залишились — де було. Про мою родину ніхто й не чув, і не бачив їх.

Параска Просвернюк якраз з тих околиць. Жовтяво-бліда, тупий пролетарський вигляд. Шестеро маку — дрібноти коло неї. Чого ж вона, якраз вона — їхала?

— Та де я їхала, де! Аво прийшли з револьверами й гандгранатами та давай викидати з хатів. Фронт буде. Всіх нас вигнали за село, а село підпалили. Ми оглянулись і тільки ахнули: вже горіли наші хати. Потім відділили чоловіків від нас і кудись погнали з кіньми. І слід за ними загинув. А нас, жінок з дітьми спакували у вагони та й надали на колію. Їхали ми, їхали о сухім хлібі, діти мало з голоду не погинули. Завезли нас до лягрів десь в Німеччині, а там ми доперва набідились. А потім мені казали йти на фільварок працювати. За те, що з дітьми на тім вікті[71], що свині не їли б, не платили мені. Діти обдерті, голодні по селі скитались. Чужі господарі швидше щось дали, але мої сильно скупі були й ніколи не дали нічого.

Одна дитина на руках, друга за спідницю тримається, ще двоє грається на підлозі, інші на подвір’ї. Якраз кличуть, що Юрко протяв ногу, бігаючи по смітнику…

— Так куди буду вертатись і до чого? Хати нема, чоловіка нема, села нема. А тут між своїми, та й якось живем. Що буде другим, то й нам.

Гаврилюк волиняк зі Сокальщини:

— Ще до війни перечували від людей, що втікали з України, які там гаразди. І знали все про колективізацію й вивози та винищування народу. Але як прийшли большевики, питались селян з-за кордону, бо близько були, як їм живеться. Всі вони якісь застрашені, якісь недовірливі. Казали завжди: «Нічого». Але вже бійці, що не стояли, а проходили й не боялись, казали: буде вам горе люди, буде вам загибіль. Дивіться, до колгоспів ні за що не вступайте, бо це все одно що смерть.

— Ми були ще під большевиками пів року. Як же стали вивозити й проганяти людей з хат, як же чіпили мене за політику, — а я був крамарем у кооперативі, — і стали мене тягати по ночах до НКВД і жадати, щоб я видавав своїх людей і виказував на них, хто націоналіст, і погрожували, що як не скажу згину сам, то ми тихенько зібрались з жінкою і раз у ночі — через Буг на другу сторону.

Цей був тоді молодий і не мав дітей. Вже потім у чужині прижив двоє. Чи не жалує за землею й господарством?

— Земля й господарство? Ба, якби дали бути й жити! Але на дадуть, де, де! А потім: все це набута річ. У нас війни були. В попередній війні ми погоріли, а земля терном поросла, бо в нас був фронт. І нас теж прогнали були. Але як війна покінчилась, і ми вернулись і стали до праці, до року хату ще й під бляхою поклали, поле обробили. Головне: життя й здоров’я. Будем жити й зможем — поставимо будинки, управимо поле. А ні — не треба.

Де був, опустивши Волинь?

— Був у Залізчині. Там де поляки вирізували цілі українські села й палили їх. Там пройшов такий жах однієї ночі, що горіли села довкруги й чути було тільки лемент та рик худоби. Ще й досі здригаєшся на саму згадку. Чудом смерти уйшли. Ті, що залишились цілими — подались у Карпати.

— Там же партизанщина була. Ліси повні. Різних. І наших українських і польських і большевицьких. Приходять до хати, приказують, вимагають харчів. Раз одні, то знову другі. А не послухай — кулька в лоб. Вкінці приходять у день німці, хтось їм виказував, що в тебе вночі були партизани, і стріляють та вішають господарів.

Робітники насилу вивезені через арбайтсамт (бюро праці) — їх ловили, як собак по селах і містах, замикали за дротами та вивозили, як худобу, на експорт. Працювали по фабриках, гинули від бомб і від знущань. Були по селах у баверів і, хоч праці багато, якось жили. Були всюди, в кожній закутині Німеччини. Знають її, пізнали життя і не бояться ні чужини ні праці.

Такі вони — ці люди в таборі. Оце тільки декілька з них, що ви встигли з ними поговорити. І що захотіли розказати вам свою історію. Але їх, таких же три тисячі в цьому таборі і сотні тисячів у інших таборах і по домах Европи.

Довгі місяці вони жили під загрозою примусової репатріяції в чорній розпуці й безнадії. Але розбилися спроби примусу об їхню рішучу поставу: вони воліли смерть на місці, як повільне чи й швидке конання там, на батьківщині.

Тож людолови покінчили своє завдання, їхні комісії від’їхали з нічим. У руки дістали тільки тих, що їх захопили на початках, докіль народ не навчився боронитися, а його постава й страждання не порушили совість світу.

Тож прийшли для нього часи перевірок, анкет, комісій, допитів, розслідів. Вони торгали нерви й мучили й несли з собою нові, незрозумілі небезпеки. Одною з них — бути вискринінґованим, значить викиненим з гурта й відданим німцям в руки. І знову питання: що зроблять з ними німці? І з чого та як житимуть?

Вони гніздилися по руїнах, містилися в півзавалених бараках за містом, скривалися по селах і були знову «остами», що робили на баверів.

Усі вони, селяни, робітники, інтелігенти — могли б вам розказати про своє життя там і тут, неімовірні для вільного світу, історії. Кожне життя — кривавий роман. Алеж кому цікаво читати його, чи слухати? Навіть вояки позіхають стоячи на варті, а службовці УHPА, а потім IPО, нудьгують і нетерпляче й зневажливо мотають головою, слухаючи цих, неймовірних для них оповідань. Не відомо, чи вірять, чи думають, що це вигадки.

Але таборовики, приватники, вискринінговані, чи ні — всі вони мають одне стремління — на захід!

РОЗГАР ПРАЦІ

Спочатку ми організували таборову здоровоохорону. В таборі на Гегінген була я одиноким лікарем. Згодом, коли люди стали напливати до табору, нас було декількох. Число це згодом збільшилося до 11. Але головну організаційну роботу провели ми обоє з д-ром Жуковським. Ми дістали обладнання й ліки і в Зоммекасарні ми вже мали кілька кімнат і кілька відділів. Тоді я обійняла опіку над жінкою, з її жіночими хворобами, вагітністю і пологами, інші лікарі вели внутрішній відділ, далі дитячий, шкірновенеричний тощо. Для пологів, операцій, поважніших хворіб ми відсилали хворих до окружної лікарні в Серваціюсштіфт. Як і ціле наше життя, так і здоровоохорона підлягали американській, тобто міжнародній установі, званій спершу УНРА, потім ІРО, зокрема лікареві, акредитованому при ній.

Привітавши в дорозі будні, я вступала на терен табору. Довший час треба було мати довідку, що працюєте в таборі, і її оглядали стійкові на брамі. Та, коли американських вояків замінили наші поліцисти, вона стала майже зайва, бо ми всі були знайомі.

Я скручувала зараз же праворуч і входила до першого бльоку де містилися уряди й установи та таборова управа. Там теж були наші амбуляторії. Великі вікна, частинно покриті молочним шклом, виходили на вулицю і приносили нам враження зі світу. Так часто непокоїв нас надмірний рух автомашин, головне вантажників. Все що різнилося від постійного ритму буднів, могло нести нам небезпеку.

Сестра, що допомагала мені в праці, мала звичайно вже зголошених хворих і приготовані їхні картки, що їх видобула заздалегідь з картотеки. І хоч був вчасний ранок, хворі вже чекали нас. Але, треба сказати, що їх ніколи не було багато і, що хвороби в них не були поважні: такі менші жіночі нарікання. І вагітних ми не мали багато, навпаки, як це діялося в інших національних скупченнях. Страх перед репатріяцією і непевним майбутнім заставляв людей і в цьому обмежуватися. Але мали ми систематичне просліджування всіх жінок, час від часу, і це давало нам доволі роботи, далі огляд персоналу, що працював на кухні, побирання бактеріологічних пробок для вишукання носіїв інфекції, тощо. Вкінці, облік і зіставлення, та писання звітів.

Бувало, що нікого не було до ординації, і ми тоді балакали й жартували. Інколи ж я казала сестрі піти до будинків та поглянути, що там діється, та покликати зголошених хворих. Коли надворі був холод, сльота чи сніговій, вона верталася та зі сміхом заявляла, що жінки поховалися під чоловіків, як курята під курей, хто б їх відтіля видобув, або щось похоже, жартівливе.

Як би не було, наша ординація кінчилася — за неї нам ніхто не платив, тільки я діставала приділ харчовий, хоч, як приватниці, мені він не належався, і я входила на терен табору для суспільної праці, нарад, розмов з різними людьми. А роботи такої було багато. Давали нам її дві установи: медична і жіноча. З рамени здоровоохорони велося санітарний курс, догляд хворих і першої допомоги. Вказівки ми діставали з Українського Червоного Хреста, потім названого Санітарно-Харитативна Служба, в скороченні СХС. До кожної школи був призначений лікар, що дбав про гігієну, просліджував учнів. А шкіл тих було немало! Там дитячий садок, нижча початкова і вища початкова, вечірня, курс для неписьменних, навіть був Народній Університет, виклади для вчителів, виклади для учнів, курс шкільної гігієни, контроля санітарних умовин, одна чи друга порадня.

ОУЖЕ — Організація Українських Жінок на Еміграції з централею в Мюнхені трусила життям наче великим решетом. Ціла країна промережана сіткою філій, усюди, де жили розкинені наші люди, обов’язково діяла жіноча організація з її багатьома рефератами, якими пронизувала ціле життя громадянства, в першу чергу піклуючись жінкою і.дитиною, в таборах і в позатаборовому житті. Різні там курси, робітні, варстати. Виховна праця, організаційна, фі-нансово-господарча, зв’язки з закордоном, гігієна, література й видавництво — таки справді здавалося, що ми не в Німеччині, а вдома і що оці всі Регенсбурги, Ашафенбурги, Кавфбойрени не чужі, а таки наші власні ж Тарнопіль, Куликів, Винники. Навіть назву їхню вимовлялося і відмінялося «по-нашому». Правильники, засідання, наради, з’їзди, зустрічі. Суспільна опіка: комісії опіки дитячим садком, шкільною молоддю, багатосімейними матерями, поворотцями з війська і полону, в’язнями, інвалідами… Зимова допомога, свята.

Чого, чого там не було! Але ОУЖ не одинока. Таже нашими справами відало ЦПУЕ, що жив-володів на Моріцпляцу, коли йти від сторони центру і на Юденберзі, коли спинатися безконечними крутими сходами від загумінку, бо на ділі там був вхід для нас, діпістів. І відтіля виходили директиви, вимоги, настанови, і там були майже всі ті реферати, що в жіночій організації. І засідання і наради.

Але на терені табору діяли різні ще організації, різні ще референтури. Так, це було місто, це була просто держава в державі. Тож день у таборі був повний, як стручок дорідного гороху. А ще коли хтось належав до кількох секцій, організацій чи що, або й мав відвагу бути головою філії, скажімо в рямцях ОУЖЕ. Киньте оком хочби на склад виділу та їхні реферати:

Голова Парфанович,

Заступниця голови Шпаківська,

Секретарка Кохно,

Виховний реферат Дубас,

Організаційний реферат Холодняк,

Суспільна опіка Твердохліб,

Фінанси Петрова,

Господарчий реферат Герасимович і, очевидно контрольна комісія (навіть там ми їх мали!): Чехівська, Орел, Ганушевська. Гей, товаришки праці і наших кольорових буднів на схрещених дорогах! Де ж ви розсипались по широкому світі, де ж понесла вас мандрівка? Кілько спільних гутірок, кілько нарад, які поважні пляни й наміри. Роки розвіяли вас мало не по цілій земній кулі. Привіт вам, як привіт лікарям і медсестрам, а зокрема А. Жуковському, мойому доброму співробітникові й другові.

Не згадую злим словом і ворогів моїх, яких я там прижила несвідомо, хоч вони довели вкінці до того, що мусіла перенестися з табору, до якого я прив’язалася всіма нитками душі, мусіла йти до польського, що містився в Гінденбургкасарні. Хоч дні мої стали тоді порожні й понурі. Але дні ці наблизили мене до мрії, що я леліяла ввесь час: перейти на працю до лікарні в Серваціюсштіфт, що й сталося під кінець сорок шостого року.

РУКОЮ І СЕРЦЕМ

Було вечорами щось для душі: сходини літературного гуртка. Припадком чи свідомо зажила в нашому таборі група людей, що мали тісний зв’язок з мистецтвом. Багато з них ціле життя працювали в одній чи другій його ділянці, або своїми замилуваннями примикали до нього. І були молоді, що зачинали свій шлях. Усіх їх і не перелічиш, може й забулися прізвища, може роки затерли в свідомості їхню появу. Але життя було надто бурхливе, щоб на нього вони не відповідали. Майже всі жили в спільних кімнатах і може тільки старші, сімейні мали можність придбати собі якогось стола, на якому могли писати, не дивлячись на те, що довкола них кипіло й гомоніло таборове життя. І що вони не писали!

Коли, по роках, ви візьмете до рук один з небагатьох випусків МУР’у — Об’єднання Мистецький Український Рух — дивуєтесь як багато питань хвилювало письменників і як живо на них вони реагували. Панове Міяковський, Чикаленко, Одарченко самі не виступали з творами, але завжди на всіх сходинах, на конференціях МУР’у забирали голос і повчали молодше покоління та висловлювали свої думки. Міяковський уже тоді, помимо таборової тісноти, дбайливо громадив музейні матеріали, що хто мав і міг, чи хотів дати. Літературні критики, а з них Державін, були божками, до голосу яких необхідно було прислухатися всім, хто писав щонебудь.

Чапленко писав про події з підсовєтської минувшини і виступав у обороні наче ним винайденого «збагаченого реалізму», хоча Костецький виголосив кредо в тій справі, вимагаючи українського реалізму, нового реалізму, що переступає всі межі ідеалізму, черпаючи з нього те, що йому потрібне для відтворення життя, його правди, дійсности і погодження з нею шляхом поетичного слова.

Правда ані Костецький, ані Косач, так як Шерех чи Петров, не були пожильцями нашого табору, але до їх голосу прислухався пильно кожен, що насмілювався держати перо в руці. На конференціях МУР’у вони виголошували догматичні доповіді, повні ерудиції, що викликали зараз же або довгий час потім полеміку так усну, як і на письмі, друковану в збірниках МУР’у.

Орест і Шаян жили в одній кімнаті і працювали в своїх напрямках. Орест писав вірші про місто і про ліс, розробляючи свій клясичний стиль, Шаян молився до святого Ґраля і писав протести, апелюючи до совісти світу.

Барка читав на сходинах своїх «Апостолів» і його голубливий, здрібнілий набір слів був невичерпний та будив похвали або застереження. Любувалася ними Людмила Коваленко, що жила в Мюнхені, але була всюди, де щось діялося, а головне, діялося під видом бурхливих дискусій, щоб потім писати пародії про бурю в МУР’і.

Манило виступав з своїми байками, прирівнюючи себе до найбільших байкарів нашої і чужої літератури, за що йому порядно дісталося від Грицая, якого він безсоромно та безстрашно посилає в пекло в своїх «Пострілах з пера». Грицай бо, живучи в Берхтесгадекі, приїздив на конференції МУР’у і теж виголошував свої тези та намагався молодих письменників приручити, та загнуздати до праці над собою, що знову декому видавалося механізацією творчого процесу. Викликало воно потім відкрите листування на сторінках збірників МУР’у, з якого виходило, що помимо всього і Улас Самчук і Грицай — думають те саме, а Манилові порядно дісталося від старого майстра вірша.

На теми видавання творів і літературної критики велися живі, інколи бурхливі, дискусії. Старші бо письменники вимагали, щоб ніхто не друкував поза рамцями МУР’у, МУР, знову, сам не видавав нічого, бо як кожна така організація, не мав за що і не мав робітників, а видавати хотілося, головне молодим, що не мали часу чекати. Вони, як писав Грицай, друкували своє будьщо за кілька пушок консервів, що викликало не лиш негативну критику сильних і великих нашого світу, але й обурення. Чорний лаяв МУР за його видання Кленового «Попелу Імперій» і радив заангажувати до праці кількох «паскарів», що потрапили б краще оформити книжку. Проти критики ставились молоді, як і не один старший, бо кожен бажав собі прихильної критики. Тому Л. Білецький виголосив доповідь на одній з конференцій про критику, якій призначає завдання, що їх вичислює в дев’ятьох тезах, друкованих в третьому збірнику МУР’у. До-брий, старий пан хотів погодити всіх: старих і молодих, і тих, що пишуть і тих, що критикують і казав: «Літературна критика повинна бути і в самому МУР’і, але критика здорова, толерантна, речева й фахова: найвищої кваліфікації». І багато дечого писав наш дорогий професор, але життя, а ще в ту пору, йшло своїм, бистрим шляхом.

Молоді мали в авангарді трьох поетів, що потім виправдали свою приналежність до цього славетного «фаху»: Зуєвського, Славутича і Буряківця. В ту пору вони були початківцями і добрими, всі вони читали свої вірші на сходинах, там у підвалі і ми уважно слухали їх та критикували, з чого поети, мабуть, не багато собі робили. І була між ними одинока поетеса нашого загумінку, ніжна пані з притишеним голосом Калюжна, про яку Міяковський говорив, що невідомо чи то людина чи квітка. Між прозаїками була О. Несич[72], що друкувалася в місцевій газеті та робила завжди немало руху, будучи сама метка й повна життя та зацікавлень. Вона то до президії першого з’їз-ду МУР’у, що відбувся в Авґсбурзі, подала телеграму-протест проти неузгляднення участи жінок в літературі, це в викладі Шереха.

Одарченко, спец від граматики, поправляв нам мову, коли ми брались за видання наших творів (як от Парфанович «Загоріла Полонина» і «Інші Дні») і ми називали його Придирченком. Орел працював теж як мовник і задумував створити видавництво. Степовий цікавився етнографією і видав збірничок народніх танців. Сам же вибирався в літературу і написавши коротку казку «Степова Царівна», пустився з нею в турне по таборах Німеччини.

Так таки й справді, не спала літературна братія. Про стилі було багато дискусій і писання. Не даром же Косач апелює до акторки з першої половини п’ятнадцятого століття, що мала кілька милозвучних еспанських прізвищ, в обороні романтизму і «магійности» в театрі. Але разом з тим він пише, що «театр починає журитися за людину, це театр гуманістичний, героїчно-гуманістичний, романтично-гуманістичний».

Так отже гомонів життям наш літературний світ, без огляду на те, що діялося довкола нас і чи хто збирався нас перевіряти й вивозити. Для нас, що пишуть, важливіше було обличчя сучасного театру, зміст, форма й кольорит нашої поезії і стиль нашої прози, як усе те дочасне. Вони бо, вічні…

Наші сходини, там у підвалі, бували різні. Частенько приносили вони й розвагу і розвеселяли. Бо, як жити людині без усміху? Он один літературний вечір, такий повний кольорів, хоча він був легкого жанру, так би мовити, а власне завдяки рибальству. Поет читав вірш, гарний вірш. Так і бачилось — степи українські постелились у далину, а тут і річка Дінець, а над річкою верба, а в річці окунь-рибка срібним животиком грає.

Вірш гарний і милий, хоч усім зрозумілий, отже не модерний. Та що ви думали б: цілий вечір зійшов нам на обговорення, чи ростуть над Дінцем верби і чи є в ньому окуні. На біду оці письменники чи журналісти всі були завзятими рибалками та ще зі східніх областей нашої України. Вони присягали, що ні верб над Дінцем, ні окунів в ньому немає. Аж О. Несич стала лаяти їх: та біда б вас пібрала, рибалки ви! Ми ж тут на літературному вечорі, а не рибальському, чи якому природничому. Читачеві ж байдуже, що росте над річкою, чи плаває в річці. Він бачить синяву простору і річку, що в’ється степом а в ній рибку, що грає срібною лускою, і йому байдуже є, чи немає в Дінці окунів.

Наші рибалки прочунялись з рибальського завзяття і навіть один зацитував вірша Пушкіна про львицю з зеленою гривою, — такий пам’ятник стояв на одній площі в Петрограді. Але — не львиця має гриву, а лев і пам’ятник був з каменя а не з бронзи, і…, але ж вірш пережив поета і його критиків, і не відняв слави поетові. Трішки фантазії і, як що до чого, побрехеньки, вільно поетові вжити для змалювання образу, чи для надання краси чи змісту свому віршеві. Вже не кажім про найрізнородніші і найдивачніші матеріяли, з яких будує свої гротескові будови, чи тканини модерний поет.

Одного такого вечора, коли хтось читав дзвінко-звучні поезії, що були, наче намисто з кольорових шкелок, розсипане без ладу й складу, але сяюче кольорами, в двері хтось постукав.

Старша, дещо пригорблена жінка. Сивіюче волосся, глибокі зморшки на обличчі.

— Я чула, що ви збираєтесь тут, панове. Що ви пишете… я написала…

Ага, нова адептка нашої музи, подумали ми. Але трішки попізно.

— Я… ні, я не письменниця. Я тільки написала листа. І прошу, може панове прочитають, може що треба поправити і може хто годен вислати той лист…

До кого ж написала листа оця незнайома жінка?

НЕДОРУЧЕНИЙ ЛИСТ

До Жінок Світу.

Другий рік минає, як ми покинули нашу батьківщину і з кривавлячим серцем пішли скитатися по чужині. Ми пішли туди добровільно, ніхто не вивіз нас, не евакуював і не примусив. Вам дивне це, Жінки Світу? Послухайте як воно діялось. Та, напевно не лиш зі мною. З тисячами їх, що тут, у таборі і ще більше їх, бо мільйонами, що залишились живі або мертві там далеко в нашій батьківщині. Киньте оком на карту східньої Европи. Там, на полудні, великий простір нашої України-Але ми, мій рід, не з великих цих просторів, а з їхнього клаптика: Галичини. І ми зазнали большевицького панування тільки два роки. Тільки два! За тих два роки ми пережили більше, ніж вам, жінкам вільного світу, довелось би пережити за найдовше життя. Прочитавши ж, не питайте, як жили наші брати цілих двадцятьдва роки. Або краще — спитайте їх он тут, біля мене: цих матерів, жінок, дітей, батьків і всіх, що он тут скупчились в касарнях. Кожен з них від найстаршого до наймолодшого потрапить вам розказати стільки, що я, а то й багато більше.

Я — жінка й мати. Не політик, не активний борець. Я одна з мільйонів рядових жінок мого народу. У мене був чоловік. Добрий і розумний, Остап. Був журналістом. Я мала трьох синів і одну доньку. Я вже літня жінка і у мене є внуки. Так, вони ще є, бо дітей уже немає.

Чоловік мій був соціялдемократом. З найраншої молодості, ще як з робітника стався журналістом. У простій лінії пролетарського походження… Він, для якого першотравневе свято було найбільшим празником у році. День перед празником я варила харчі, щоб мати завтра вільний час. Бо завтра всі підемо на вулицю. Мій чоловік несе транспарант, а я з синами йду в поході.

Довгі роки ми домагались для робітників восьмигодинного дня праці, підвишки платень, та протестували проти визиску. Нас ранили шаблі ще австрійських поліцистів, нас стріляли ще польські посіпаки. Мій чоловік був двічі ранений у таких сутичках, а старший Роман до кінця свого життя носив скісний шрам через праве лице від шаблі, що дістав при труні товариша, що ліг підчас робітничих заворушень у Львові.

Але чоловік мій і сини несли в кріпких руках червоний прапор і за справу робітників готові були жертвувати життям. Так було в нас, у родині. Серед такої атмосфери старілись ми обоє з чоловіком і наші сини виростали. І наша донька.

Найстарший мій син, Роман був адвокатом в одному з міст Галичини. На кожному кроці він боронив справу робітників і був душею соціялістичної партії.

Мій другий син, Степан був журналістом-письменником. Його твори були завжди повні соціальних проблем і робітничої тематики. Тому мав багато ворогів зпоміж людей інших переконань. Але боровся сміло за ідею, вщеплену батьком і був на дорозі до слави, як вибухла польсько-німецька війна і до нас прийшли большевики. Наймолодший, Василь, був учителем. Людина тиха, роботяща й обов’язкова. Усі вони до війни були вже подружені й мали дітей. Дочка моя Олена була теж заміжня. Її чоловік був фізкультурником і у них було двоє дітей.

Як бачите, пересічна сім’я: батьки, діти, внуки. Мільйони таких живуть і працюють на цілому світі. Це спокійний, працюючий середній стан, позитивні члени громадянства. Послухайте ж, що з ними сталося продовж не цілих двох літ большевицької влади в нашій країні.

З приходом большевиків до нас ми зраділи. Чоловіки, що ціле життя стояли по стороні робітників вітали щиро прихід червоної армії і палкими словами кликали робітників до співпраці з совітською владою. Самі зголосилися до праці й вірили, що своїми силами допоможуть будові селянсько-робітничої влади на наших землях.

Чоловік мій, хоч уже не молодий став до праці в редакції часопису. Вересень… жовтень… листопад 1939 року. З початком грудня його арештували. За що? За те, що був соціалістом! Не вірите? Я теж не була б вірила, якби не те, що в тому ж самому часописі, де працював чоловік, я прочитала, що соціялісти тобто, другий інтернаціонад, це соціялзрадники, вороги робочих, і їх треба винищити. Від трьох неділь така нагінка йшла на них в часописах, і продовж тих трьох неділь виарештували всіх, про кого тільки дізналися, що був у партії. І тих, що сиділи по тюрмах, і тих, що бились на барикадах за робітничу справу, і тих, що працювали мирними рядовими робітниками.

Бо партія большевиків не признає іншої партії побіч себе. Бо тоталітарний устрій, червоний деспотизм, боїться робітників так, як не боявся їх ніякий, найбільше реакційний устрій світу. Бо соціялісти хочуть робітникам волі, а большевизм закріпачує їх. Бо російський большевизм це ніякий соціялізм ані демократія, тільки найскрайніший фашизм, замаскований кличами давно забутих творців соціялізму: Маркса й Енґелса. Це заборчий, російський імперіялізм, що під притокою боротьби з контрреволюцією винищує усі неросійські народи Союзу. Серед них український нарід як найчисленніший і найживотніший, тим самим найнебезпечніший, підпадає систематичному нищенню.

Що сталося далі з моїм чоловіком? Що діється з арештованими на Заході? Їх судять, правда? Але в СССР явні суди є тільки для показу. Звичайних людей або не судять зовсім, і вони зникають без суду й слідства, або судять потайки і замучують в підземеллях тюрм, примушуючи їх признаватися до ніколи не вчинених злочинів. Ними теж заповнюють концтабори у безмежному Сибірі, на безводних степах, на каторгах, у тайзі, в копальнях.

Мій чоловік зник. Як безліч жінок, і я стала ходити до прокурорів, до НКВД, до тюрм. Шукати, просити, благати. Спершу приймали посилки, випитували, списували зізнання. Потім відмовились приймати, заявили, що такого немає у них і нічого про нього не знають. Звичайна доля мільйонів совітських громадян.

Дивуєтесь спокоєві, з яким це пишу? Знаєте, всі радянські жінки такі спокійні. Вони не плачуть, не побиваються, не нарікають. Вони працюють далі, та з тривогою дивляться на решту своєї сім’ї. Бо коли зникне один — мусять гинути всі. За батька сини, діти, внуки. Смерть і заглада стоїть над цілою сім’єю, навіть над братами, сестрами, кузинами. Тож нічого плакати: завтра й їх не стане, завтра зникнуть усі.

І я дивилась з тривогою на моїх синів, на моїх онуків. Від неї дні стають страшні, ночі ще страшніші. Кожні кроки приводять ваше серце до биття, кожна поява незнайомого відбирає рівновагу духу. А потім вони вже стають спокійні, дуже спокійні, оці матері й дружини совітських громадян.

Одного з таких днів прийшла вістка: мого найстаршого сина, Романа, оцього адвоката, що боронив комуністів і мав шрам на лиці від шаблі поліциста — його заарештували. Мав дві провини: був соціялістом, як батько і був адвокатом. Майже всіх юристів винищено — це, мовляв, вороги народу, вони, мовляв, служили не трудящим, а державі. По році шукання й старань його дружина дістала вістку, що його переведено до Києва, суджено та засуджено на вісім літ каторги. Людину, що жила в іншій державі досі, що боролась за справу робітників і їх боронила. Що супроти нових панів не мала ніякої провини. Що могла з користю працювати для них і для народу.

Але він був українцем і щирим соціалістом.

Чи живе він ще десь в безвістях, мій Роман, мій син незрівняний?

Але в мене були ще два сини, і я дрижала за їхню долю. І тому, окрім свіжих зморшок та ще більше сивого волосся, нічого не зраджувало того, що діялося зі мною..

Я взяла до себе невістку з дітьми Романовими, і разом ми стали боротись уже тепер за їхнє життя. Ольга — синова — пішла працювати як завідуюча гуртожитком, а я занялась онуками. Праця Ольги, крім мінімального заробітку, давала нам право затримати за собою мешкання, бо інакше, як жінки арештованих, ми повинні б були піти на брук.

Степан, другий син, як я згадувала, був письменником. Оце тепер він стояв на роздоріжжі: писати чи ні. На щастя він спочатку не йшов в літературу. Дякуючи його ворогам, що й у цьому режимі виступили проти нього, його не прийняли до Спілки Письменників. Ми вспіли довідатись, що з трьохсот письменників на Східній Україні у живих осталося тільки шістьох. Тож я була рада, що син мій не пішов за своїм природним покликанням і що його не прийняли. Бо й як же писати в тих умовах? Мій син дістав три теми до писання: новелу на «добровільне прилучення Західньої до Східньої України», новелу на польські вибори і третю про дружбу народів.

Дорогі сестри, чи Ви писали коли? Чи ви знаєте, що значить казати письменникові писати по наказу і за згори установленою тенденцією? Мій Степан мучився, ходив по хаті, сідав, писав і дер написане, курив, не спав. Вкінці зрозумів, що по наказу не годен нічого творити й завдання не виконав. Так перестав бути письменником. Бо бути письменником — це беззастережно служити режимові, і писати тільки те н так як вимагає партія большевиків. А вона вимагає похвал, поклонів, агітації й вихвалювання режиму, що поневолює й убиває.

Степан пішов до банку як службовець. Ми відідхнули з полегшою, думаючи, що йому безпечніше в конторі. Одного дня його покликали до НКВД і, покликуючись на провини батька й брата та під загрозою винищити решту родини, зажадали, щоб підписав зобов’язання служити батьківщині. Що це за зобов’язання? Невже ми всі не служимо їй без підписування зобов’язань? Мій син і сам добре не знав. Думав, що, не маючи до нього довір’я, таким способом наглядатимуть його.

З тої пори що десять днів його кликали туди. Раз до установи НКВД, то знову до приватної кватири тайних його службовців, до неймовірних і підозрілих льокалів, і між ним і переслухуючим лежав револьвер. Випитували про всіх, жадали доносів на товаришів праці, навіть на сім’ю. Степан не міг і не хотів доносити на нікого, хоча ворогів нового устрою було багато, бо всі вже вспіли його пізнати та багато дехто й потерпіти від режиму. Степан мучився, страждав і боровся.

Кожен раз натискали на нього кріпкіше, кожен раз жадали виказання ворогів. Намічували осіб, що їх треба слідити, і на них доносити. Степан приходив завжди з нічим, кажучи, що дані особи говорять прихильно про владу або, що не бажають говорити про політику, що нічого про них не знає. Заявляли, що в такому випадку він сам ворог і зв’язаний порозумінням з ними, відомими ворогами совітської влади.

Коли вони примусили його підписати цю заяву, він зобов’язався про те не говорити нікому. І справді, про справу не знала ні його дружина ні приятелі. Але мені, своїй матері, він сказав. І кожного разу я виряджала його на ці муки. Наш рік ділився на десятиднівки. Що ближче проклятий день то наша тривога зростала. Ми не потребували календаря. Мірою тривоги ми мірили час.

Потім, коли він пішов, я ходила по хаті, від вікна до вікна і не находила собі спокою. Я дрижала, мерзла й дзвонила зубами. Я не була спроможна думати. Кожен крок на сходах заставляв мене вибігати до дверей. Кожен крик на вулиці видавався мені останнім криком мого сина. Коли вже надходила ніч, і мого сина не було, я кидалась на лежанку й уся трусилася в божевільній тривозі. Уява малювала мені жах, що переживав мій хлопець.

Тут значило: або ти мене потопиш, або я тебе. На такій страшній конфіденціяльній структурі держиться ця держава. Кожен наглядає за другим, видає його, знаючи, що той, можливо, вже видав його. Або він, або хтось інший мусить згинути. Відтіля громадянство таке покірне, спокійне й мовчазне.

Але мій дорогий хлопець волів згинути, як погубити другого. Одного дня я вирядила його як на смерть. І він не вернувся більше. Понура мовчанка запанувала над ним — як над плесом озера, коли в нього кинули камінь. Мій син пірнув у жахливу пустку. І ще щоб я знала, що він поляг на полі бою зі зброєю в руках. Яка я була б щаслива! Але я й нині боюсь подумати про муки, серед яких він мусів згинути. Ще й тепер, по роках, я зриваюсь поночі і мені здається що я чую стогони муки десь у підвалах НКВД і бачу там змасакрованого трупа мого сина. Хай їх Бог скарає за нього і за всіх наших синів замучених так!

Дружина його й досі не знає нічого. Я сказала їй, що його арештували, як Романа.

Знаєте, що зробив мій наймолодший син після того? Він кинув потайки дім і пішов у ліс партизанити. Він став до боротьби з ворогом, що знищив його рід і його нарід. У нерівній боротьбі, в лісі, зі зброєю в руках він розрахувався з обома ворогами нашими: спершу большевиками, а потім німцями. Коли другий раз до нашої землі наближались большевики, він жив ще. Але чи живе тепер?

Про доньку мою, Іванку, ще розказати вам? Її історія така проста як історія тисячів радянських жінок. Тому, що її чоловік, як член націоналістичної партії, втік від арешту за кордон, її разом з дітьми вивезли в Сибір.

Як це діється?

Ночі для радянських громадян навіть страшніші за дні. Удень небезпека наче б не така страшна, як уночі. Уночі над містом темінь і глуша. По вулицях їздять якісь авта. Це вантажники. Добре вловлює їхній гомін вухо бідного громадянина. В таку тривожну ніч він не спить. А той, що чекає, що нині хвиля «чистки» докотилася до нього, навіть не лягає спати. Припавши до вікна, наслухує. Потім перед домом спиняється машина, на сходах тупотять кроки. Тяжкі кроки окованих чобіт. Дзвінок — якщо його досі не вилучили — або добивання прикладом до дверей. І гострий наказ: собіраться!

Лемент, плач, інколи тільки глуша. Навіть частіше.

Іванка скинула до валізки кілька кусків дитячого одягу, я дала їй стільки грошей, що мала, і дві хлібини, вона покинула хату під штиками вояків, пригортаючи до себе дітей. Насильно втиснена в перевантажене людьми авто, вона від’їхала в невідоме. Запломбованими вагонами, набитими людьми — наступного дня віз потяг смерти сотні, тисячі таких, як вона. У далеку дорогу, в Сибір. На каторжну працю серед тайги, страшних, смертоносних морозів у лихому одягу, з дрібними дітьми. Описати це я не годна вам, Жінки Заходу. Я українська мати.

Ви дивуєтесь, що після того всього серце в мене не розірвалося. Прецінь Ніобі воно скам’яніло з болю. І віки милосердяться над її мукою. Але в Україні як не кожна мати, то щодруга могла б вам розказати те саме і ще гірше, як оце я розказала вам, Сестри. І тому вони такі спокійні та на вигляд зрівноважені. Бо в них серце скам’яніло. Але над нами, новітніми Ніобами ніхто не милосердиться. Бо ми жертви всевладного режиму, що брехнею або мовчанкою покриває наші муки.

Що Вам ще сказати, що Вам ще показати, Матері й Дружини Заходу? Після неповних двох літ таких порядкувань у нас большевики попали в війну з дотеперішнім союзником: німцями й мусіли покинути нашу країну. Зараз після приходу німці розкрили тюрми й льохи та дозволили публіці оглянути трупи та шукати серед них своїх близьких.

Оце настала макабрична проща до стосів трупів. Від місяців зогнилих, збутвілих, відразливо смердячих, жахливих, з слідами мук і масакрування: поламаними кістками, дірами від пострілів в черепах. Сотні, тисячі в кожній тюрмі. У підвалах у бетонових сховищах.

До них ми жінки й матері йшли прощею, шукаючи своїх. І я відбула мою Голгофу, і я взяла участь у цьому макабричному ноктюрні. Ми йшли між рядами чорних, відразливих трупів, що їх виложили на подвір’ї, підносили рядна і заглядали в їхні обличчя, що від довгого часу були в землі. Ми доторкались до решток одягу, стараючись хоч по ньому пізнати чи це не його сорочка або светер. Чи ми плакали? Мабуть ні. Чи ми не збожеволіли? Ні.

Ми обійшли тюрми і льохи, оглянули тисячі трупів, але наш ум працював на диво ясно, а наші нерви були на диво спокійні.

Так ми шукали чоловіків і синів і сестер і доньок замучених у тюрмах НКВД.

Але як большевики мали другий раз прийти до нас, ми не мусіли вагатися що робити. І, хоча наша земля опливала кров’ю з рук других окупантів, німців, ми не мали іншого вибору, як податися в Німеччину. У великому поході з наших земель у чужину, на захід і щораз більше на захід. Рятуючи останки українського народу недомученого катами. І коли діти наші згинули, ми взяли на руки внуків, отрясли з взуття пил нашої батьківщини і пішли в мандрівку тернистими шляхами еміграції, без дому, захисту і завтра.

Чи Ви тепер розумієте нас, українок, Ви, Жінки Заходу?

Такого листа написала до жінок світу Мати-українка. Тоді, коли над нею, залишками її роду — її онуками і всіми іншими людьми, що жили в таборах висіло мариво насильної репатріяції.

В МІСТІ

В той час, коли табір жив своїм, питомим йому життям, місто і його мешканці жили на свій лад. Еля, Гертруд, Марія бігли до праці, яку виконували з типовою для німок солідністю. Христина, що жила в домі наших «наців», як ми називали сім’ю президента, вчилася мідьориту і разом з тим кохалася у власникові робітні. Її чудові зеленкаві очі були повні сяйва, але її серце, це справжнє серце-мотор, що розганяє кров по тілі, хворіло, і я піклувалась нею. Вона лежала в лікарні діяконісок — це протестантські манахині — і там почалася наша довголітня дружба, хоч між нами було добрих два десятки літ різниці. Вона молодша. Старша панна Берта, що теж жила в нашому домі, давала лекції англійської мови, і її дні були так виповнені, що вже не мала ні години для мене. Але, коли я мала вільний день від праці в таборі, ми йшли на обід до ресторану та їли на картки скромний харч і говорили про життя-

Тоді над містом вставав густий білий порох. Збивали його екскаватори, що вибирали румовище; його вивозили за місто. На Цісарській площі завжди сиділи парами старші люди і приглядалися до горобців, що плюскалися в фонтані, та до дітей, що гралися на стежечках, серед зелені. Так, війна скінчилася, Богу дякувати, і вже можна спокійно доживати віку в цьому тихому, поважному місті.

Звичайно вже западав сутінок, як я верталася з занять в таборі. Я йшла від трамвайної зупинки добрий кусок пішки. Але я не чула ні втоми, ні дороги під ногами. Інколи я присідала на лавці на Шісграбені, та слухала співу пташок. Цей широкий бульвар затінювали старі дерева у їхніх стіп був вал, тепер порослий зеленю. Колись він боронив місто, як і сама назва каже. На весні на ньому цвіли сині весняні квітки, рябіли крокуси своїм біло-жовто-фіялковим мачком і співали вранці і ввечорі шпаки.

На лавці добре було мріяти, або говорити з Христиною чи з кимось з письменницької братії, хто інколи супроводив мене по дорозі з табору.

Але он виступ, тут Шісграбен скручує злегка на ліво, бо наша вулиця врізується в нього парком, у якому розмістився будинок, де ми жили. Завжди й незмінно за вікном бліде обличчя мого чоловіка, що дожидав мене. Побачивши, злегка усміхався і відходив до ґудзика в стіні, яким відчинялася брама. Я проходила довгий сутінний коридор і була вже в кімнаті, була вже вільна від таборового і скитальського життя. Тут був мій дім, тут на мене чекало вірне серце, що ледве несло тягар життя. Ми спільно готовили вечерю, і я розказувала новини з табору і світу. Пилип, мій Філько, переживав їх зі мною.

Але тут теж не було затишку, тут теж вкралася післявоєнна завірюха. Разом з господарями ми турбувалися їхнім життям та ускладненнями. Що ж бо сталося одного дня?

Наш пан президент був дуже милий і ввічливий, старався нам допомогти і на кожному кроці йти назустріч. Допомагав носити й укладати наші речі, потім різати дрова. Навіть допомагав Пилипові палити в нашій малій пічці. Невідомо, чи був він такий ввічливий тоді, коли належав до націвської верхівки. Але одного дня його забрали американці та, як і інших наці, помістили в таборі..

Табір інтернованих містився теж на Ґегінгені, праворуч дороги, якою ми колись ішли до нашого табору. Не була то цегельня, тільки рядки будинків, чистих, гарно відмальованих і ясних. Чоловіки працювали біля будинків і стежок та доріг, всюди було гарно висипано ріню і піском, на грядках цвіли квітки. Люди проходжувались, читали, вправлялись у фізкультурі.

Одне тільки: табір був обведений двома разками дроту, а на воротях була військова стійка.

В тому то таборі опинився пан президент. Пані президентова чи, як ми казали, президентиха дуже зажурилася долею чоловіка. Але не тільки те турбувало її. Може головна її журба — це була небезпека виселення. Американці любили відокремлені будинки в городах, і була велика імовірність, що тепер, коли пана президента забрали, заберуть і будинок. Тож разом з сім’єю президента і ми турбувалися. Знайти хату не легко було, і ми боялися, що разом з сім’єю господарів, і ми швидко станемо бездомні.

Врешті, пан президент, як потім виявилося, не мав кривди в таборі. В неділю, в день відвідин, президентиха прийшла додому всміхнена. Була то русява пані так під сороківку, її волосся завжди гарно уложене, на руках, якими, певно, щойно тепер стала працювати в хаті, було завжди пару діямантових перстенів.

Дуже похожа на матір була й донька, п’ятнадцятилітня панночка, що носила себе й далі згорда, і з нами, чужинцями, не часто зустрічалася. Але тепер обидві вони говорили радо й багато. Так. Бо виявилось, що в таборі, в американському таборі, не те, що в недавньому німецькому концентраку. Інтерновані вільно собі ходять, не мають ніяких занять і обов’язків. На обід сьогодні мали волову печеню з городиною, ванілевий пудінґ з родзинками (можете собі уявити: пудінґ з родзинками!) і справжню каву. Кеннен зі зіх форштелен? — можете собі уявити — повторяла пані з захопленням. Врешті, пана президента оглянув лікар, виявилося, що в нього ревматизм і його зарахували до хворих, він дістає якісь американські ліки, ходить до діятермії і масажу. Можете собі уявити що за табір?

Ми всі відідхнули з полегшою: панові президентові не діється, отже, ніяка кривда. Очевидно поняття табору не в усіх народів і не завжди однакове.

Всеж нас не минула лиха доля. Одного дня господиня дістала повідомлення, що будинок призначено на якесь бюро і що до двох неділь його треба спорожнити. Зачалось, отже шукання хати. Нове обтяження для Пилипа. Людина ця призвичаєна до праці й руху і тепер не проводила днів бездільно. Бували тижні й місяці, що його хвороба примушувала його лежати в ліжку. Але згодом він підносився, його серце дещо відпочило, і він знову брався за дві речі: видавати писання своєї дружини і, згодом, заложення української книгарні. Якщо йде про перше — він видав брошурку «Чоловік та Жінка», що було вже третім накладом тієї популярно-гігієнічної монографійки. Далі він працював при друкуванні книжки вже дещо більшої «Перша поміч і догляд хворого». Багато часу пересиджував у друкарні Сажнина, там, поза великим Ульріх-мюнстером, робив коректу, дискутував зі складачами і самим майстром. Врешті роздобути папір і все потрібне для книжки не було легко.

У вільний від тієї праці час він заходився біля відкриття книгарні. Тут він уже піднайшов собі спільників, так що не все мусів робити сам. Зараз за мостом над Вертахом, ліворуч, коли йти від трамваю до Зоммекасарні ви помічали огрядненьку крамничку, ще навіть без назви. Але в великому виставовому вікні видніла таборова газета «Наші Дні» зараз поруч були газети й журнали, що їх випускали в різних таборах, гуртки або поодинокі особи. Швидко появилися й книжки, що їх надсилали до продажу люди, які привезли з дому запас одної чи другої книжки, якесь видання, чи, вкінці, різні книжки, що вже відлежали свій вік у не одній бібліотечній шафі в наших хатах. Тепер для них і місця не ставало і запотребування на них ніякого. Бо, що знали про життя старі автори, що описували кріпаччину чи теж селянський побут там далеко поза обріями сьогоднішньої дійсности?

Тож часто ви зустрічали Пилипа, як він шкандибав до своєї книгарні. У ранці на спині були в нього книжки, що їх роздобув десь в Реґенсбурзі, чи іншому — бурзі, загалом десь між скупченнями наших людей. Хто зустрічав його — частенько підсміхався, бо нехитрий товар найшов собі той чоловік для продажу. От так би сало, м’ясо, чи хоч би мануфактуру! Але він вірив у силу людського духу і в його потребу в харчах: друкованому слові, бо думав, що не самим хлібом людина живе.

Між книгарнею і друкарнею та житлом на Гольбайнштрассе проходили його дні. Несли його швидко назустріч нищівному завтра.

ВОНИ ШУКАЛИ НАУКИ

Від Романа не приходили вісті. Спершу ми цього не помічали, зайняті житловими труднощами, перепроваджуванням і необхідністю пристосовуватися до нових обставин. Врешті він так рідко писав з того Тельфсу. Там бо він залишився. Закоханий в гори, він не захотів жити в місті. Що робив? Жив і далі у старих, уже тепер не на стриху, а в нашій кімнаті і ним старі піклувалися майже як сином. Їздив до табору в Ляндеку, шукав зв’язків і вісток, приятелів і вікна в світ. Коли нічого не тягнуло його туди, йшов у гори. Тяжкі тури були йому наймиліші, спинання по майже гладких стінах з уживанням линви і гаків. Небезпечний похід ледняками й снігами вживаючи джагану і раків при тяжко окованих черевиках. Боротьба з небезпекою й погрозою гір, їхніх недоступних вершин. Радість з осягу, тріюмф перемоги над пропастями й безоднями. Над головою небо і сонце, світ десь унизу в туманах і хмарах.

Тож писав зрідка. Все ж писав, щоб батьки знали, що живе і де живе. Хоч і не дуже знали, що робить. Але тепер листи й зовсім перестали приходити і я занепокоїлася. Але батько потішав мене, що він вже зроду такий і що не треба тим надто перейматися і, що одного дня знову прийде картка з якимось видом гір.

Прийшла. Але не від нього. Хтось, що навіть не підписався, доносив, що Роман та його товариш Дмитро сидять у французькому концентраку, в Бреґенці. Місто це в Форальберзі — це мала гірська провінція Австрії, що прилягає до Тіролю і Боденського Озера. Тільки всього. Тепер стало ясне: батькові їхати визволяти сина. Хоч нелегка то була справа. Вже добути дозвіл на виїзд до Австрії, що дорівнював дійсному закордонному пашпортові, було тяжко. Треба було якихось інтервенцій комітету, якихось довідок, що його там висилають в таких то і таких справах. Там дозвіл від війська, СІС, німецьких і французьких властей.

Але їхав. Тими потягами, що мали тільки дерев’яні лавки, дошки чи папу замість вікон, ніякого огрівання ні освітлювання — їхав у гори, які так недавно сім’я його покинула. Через Мюнхен, що вивозив свої руїни, через Іннсбрук, де колись шукав дозволу на побут у Тельфсі. Через Тельфс, де сім’я його була коротко, але стільки важливих і цікавих подій в’язало її з тою оселею. З вікна бачив містечко і готель «Цум Ресль», де сходилися на новини. Бачив фабрики, що не зазнали пошкодження під час війни, і вітав дімок старих. Вітав спомини недавнього минулого.

— І чого та де він поцілявся? — думав про сина. Міг же далі сидіти у старих, а коли конче кудись іти, то до Ляндеку або приїхати до Авґсбургу. Що ж знову, стругнув такого, що попав у концентрак? І як його відтіля визволити?

Його хворе серце стукало нерівно. Інколи воно й зовсім спинялося на хвилечку, щоб зараз же вистрибнути сполошеним ритмом, що не підкорювався нормі. Він чув оцю аритмію в цілому тілі. Інколи доторкав пальцями живчика з тривогою, наче б запитував його: як довго ще?

Вистукували колеса: не довго… не довго… не довго…

Хлопці верталися з Швайцарії. Пішли туди шукати можности продовжувати студії. Тяжкий гірський виряд, рюкзаки, підковані чоботи. Очевидно якась найнебезпечніша тура, що її мало контролювали прикордонники. А що до їхнього вигляду: йдуть же до Швайцарії, відомої туристичної країни, де певно всі так виглядають.

Все ж щось не похоже було в них на швайцарців Зраджувала їх німецька чи французька мова, хоч така поправна. Але якось добилися до Женеви. Мали адреси. Але чужинців, що прийшли до тієї свободолюбної країни нелегально, ніхто й у хату не пускав. Насилу десь примістилися у німців. В університеті перші умови студій: горожанство або пашпорт, віза, дозволи влади. Коротко — всі вимоги легальности.

Хлопці мали тільки ДП виказку і по парі білизни в ранці… Коли ввечері зайшли до господарів довідалися, що була поліція, шукала за ними. Прикра, отже, справа!

— Втікайте! — радили.

… Тюрма, переслухання, видача країні, з якої походили…

— Ну, але там багато університетів, — насміхався своїм звичаєм Роман. — На Соловках, Колимі, Ведмежих Островах…

— Не кортить, — заявив Дмитро.

Верталися через гори. Високі й стрімкі, покриті льодовиками. Спиналися як дикі коти, бродили по снігу, зсковзувалися з скель. Десь в диких скельних нетрях натрапили на хатину. Була порожня. Давно нікого там не було. Вичерпані до краю, перемерзлі, голодні ледве доволоклись до нар і запали в глибокий сон.

Як довго спали? День, ніч?

Прокинулись від сильного штурхання та людських голосів. Прикордонники приводили їх до дійсности. І вже тепер в їхньому товаристві вернулися до Австрії, до табору в Бреґенці. Там громадили різних людей. Багато дехто, як наші туристи, старався дістатися до Швайцарії і або вертався з нічим, або й тут же на місці попадав у табір, не маючи навіть ДП статусу, або з ним чи без нього, будучи громадянином союзної держави, СССР. А ще ж французи. Тож збирали їх до таборів і розвозили, де хто належав.

Ішов вулицями чужого міста й розглядався. Як усі альпійські міста, воно мало небагато крутих вулиць, старі камінні будинки, а найбільше отих дерев’яних тірольських, таких оздобних домів. В невеликій віддалі обрій мережали гори. Холодним подувом віяло від озера.

В смугнастій піжамі, джаган у руці. Піднесе джаган і поволі знехотя пустить. Джаган стукне об камінь-брук. Якось довгенько джаган тулиться до землі. Чиї ж то руки підносять та пускають його? Хто ж то так тяжко працює?

Постоїть, розглядається, усміхнеться до одної чи другої дівчини й знову пустить джаган… Підіпреться його держаком і щось думає, дивиться в порожнечу…

— Щось не дуже ти перепрацьовуєшся, — каже батько, помічаючи спосіб праці сина.

— Добридень, тату! Що тут робиш? — засміявся, а очі його проясніли.

— Не хотів би ти, часом, піти знову в гори? — зажартував батько. — Коли так, стараймося тебе визволити.

— Не забудь, що нас двох!

Батько сидить у кімнаті капітана, начальника табору, поруч нього пані Мілена Рудницька, що жила в тому місті й прийшла з ним, щоб служити як перекладачка та допомогти своїм впливом і знайомствами.

— Хочете, отже, щоб я випустив хлопців? Вони не діти й знали, що за нелегальний перехід кордону карають. Не тільки ми, але всі, в усіх державах.

— Очевидно, але ж пане капітане, подумайте — що в тому злого? Хлопці шукали спроможности вчитися. Як знаєте, високі школи в Німеччині ще не відкриті, а час іде. Не дивуйтеся, що йшли там, де надіялися дістатись до школи.

Капітан усміхнувся, став переглядати папери, говорити з своїми співробітниками.

— Хлопці вони добрі. Їхня поведінка в таборі без закиду. Зараз же спочатку розгорнули розвагову діяльність, писали скетчі та розвеселяли ними інших таборян. Буде нам їх бракувати. Ну, але я звільню їх.

— А по горах не лазьте і держіться здалеку від кордонів — погрозив пальцем хлопцям, що чекали присуду.

Батько прощався з сином.

— Дякую тобі тату. Ти хворий і це для тебе велике зусилля.

— А може кортіло тобі «на родіну»? — півжартуючи питав батько.

Розлучалися. Батько вертався «додому», як тоді і потім, в кожному місці, де ми жили говорилося. Син вертався до старих, що певно стужилися за ним.

Відтіля поїде до Грацу, то вже на сході Австрії, бо там згодом відкриють високі школи, і продовжуватиме студії.

Ще раз з вікна потягу обкинув оком сина. Хоч місяць у таборі і ніби на праці він виглядав добре, засмалений сонцем і вітром, кріпкий і добре відгодований.

Молочний туман лягав на Боденське Озеро. Від нього спершу сріблилося його плесо і морщилося наче луска великої риби. Але згодом туман став густішати і плесо ставало щораз темніше, аж доки з кольору олива змінилося на чорний. Ніч бо западала над топіллю.

Ще тільки жевріли верхи Альп. Там за ними зайшло сонце. Його зарево ще сяяло на верхів’ях.

Було як спогад про кохання, що збулося, померкло і пірнуло в чорну безодню часу.

ТУТ ПРИСТАНЬ

Наше нове житло відрізнялося від попереднього. Крута і вузька вуличка Філіпіне Вельзер вибігала з малої площі Мартина Лютера та губилася швидко серед крутіжу вуличок центру. Не була то частина, знищена бомбленням, тільки та, що лежала майже на межі й збереглась між залізничним двірцем і Цісарською Площею. Тут уже не було менших домів в городцях, тільки старі вікові будинки, один тісно поруч одного.

Вузьким фронтом з трьома вікнами глядів наш будинок на вулицю і стрімким дахом підносився над чотирма поверхами. Всі житла містилися в глибині будинку, що прямокутником обіймав подвір’я. Такий типовий будинок геранського середньовіччя. Круті дерев’яні сходи скупо освітлювали дошками забиті вікна з малими щілинами — брак шкла. Тяжка дерев’яна брама з різьбами й мосяжним колісцем-калатавкою. Дзвінка не було, немає його, мабуть, і досі. В старовину калатали, тепер усі мають ключі, а чужому — яке діло?

Десь на четвертому поверсі жила сім’я генералихи, як ми окреслювали. Але генералиха то була старша, дуже енергійна і деспотична пані, вдова по генералові. Це «ома», скорочене гросмуттер — бабуня її невістка молода пані, мати чотирьох підростаючих хлопців, зовсім підлягала їй. Чоловіка, як і в інших домах, не було, не вернувся з війни.

Як і з чого, справді, жили люди в ту пору? Ома мала пенсію по чоловікові, пані ходила десь до праці, працював теж найстарший син, інші вчилися. І наймали дві кімнатки нам, чужинцям. Щоб дістатися до них, треба було пройти через вітальню господарів, вийти на ганок, повернути ліворуч і його скриплячими похилими дошками зайти в перше житло. Воно складалося з двох кімнаток, темних, зі скриплячими підлогами і запахом тухлини й старовини. Не було там ніяких пристосувань ані до варення, ані до огрівання, і залізна пічка, що ми привезли з собою з Тельфсу, правила нам за «домашнє огнище». Поодинокі вікна пропускали холод і надвірну вологість.

Але була хата, та ще й в середмісті. І для нас самих.

Все ж житло те не було сприятливе для Пилипа. Високі, круті сходи, що ними спинався декілька разів на день, ставили до серця тяжкі вимоги. І здоровому тяжко було їх побороти не задихнувшись. Холодне приміщення теж некорисно відбивалося на його здоров’ї. Став, отже, швидко й помітно занепадати. Прийшли дні — один гірший за другого. Прийшли ночі повні муки й тривоги: хворий задихався, з трудом ловив повітря, відчиняв вікно, хоч була пізня осінь і старався дістати з нічного неба оживляючого кисню. Його бракувало тканинам тіла, бо серце не змогло розганяти кров і нирки не потрапили видалити отрутні, азотні речовини.

Один ранок застав його в глибокому сні, з головою на столі, розвіяною, вогкою від поту чуприною. Обличчя бліде, під очима набряки, губи скривлені болем, стражданням.

Зачалися три останніх неділі його боротьби в лікарні Серваціюсштіфт.

Здавалося, що після негайних і доцільних засобів його стан поправиться. Навіть обличчя вигладилося і усміхалося ямками на щоках і підборідді. Але коли одного дня він утратив зір, лікар, що просліджував його очі, заявив дружині, що це зловісний знак і щоб не робила собі ніяких надій. Десять літ цей неспожитий організм боровся проти хвороби, що міліметр за міліметром нищила його. Тепер настав край боротьбі.

Спав, дихаючи гучно, зусильно. На шиї товстими, синіми вужами крутилися жили, що їх виповнювала й роздувала кров, якої вже не розганяло серце. Коли задуха прикликувала його до свідомости, підривався і зі страхом взивав помочі:

— Дорога! Рятуй! Я душуся!

Але я не могла нічого допомогти йому, анічогісінько. Я тільки заспокоювала, що це часове, що це наслідок ін’єкцій чи ліків і що воно пройде.

… бачив дитячі літа в Маріямполі, над Дністром.

Перепливали широку річку нераз змагаючись з вирами, що погрожували проковтнути.

… ловили рибу. На такий саморобний гачок, що на нього настромлено черв’яка. На зарінку ватраг риба печеться, настромлена на шпичку. Добра була риба..

Худоба паслася на зарінку. Багато худоби мали маріямпільці. Варто було бачити, як виганяли її вранці, або як верталася з пасовиська. Містечко на горбку, всі ворота відчинені. Окремо чередами — корови, коні, вівці, телята. Але курява була, курява! Увечері кожне з них вбігало в свої ворота. І як вони знали, чиї котрі?

… мама смажила пампушки. О, які добрі пампушки робила мама! Таких я ніколи не їв. Але ми оба з Махтеєм поробили собі довгі шпички і крутилися в мами поза спиною. Хай вона тільки повернеться, щоб одігнатися від одного, другий дзюг шпичкою і, настромивши пампушку, — в сіни!

— А, ви шибеники, ви голодранці!

Хто міг би втриматись від свіженьких, гарячих пампушок, просто з олії?

… а старий сидів у куті і майстрував. Направляв нам, хлопцям, черевики. Не його то діло. Він як усі маріямпільці муляр. Називали їх цяпотниками. Усі вони цілий тиждень працювали в Галичі на будовах.

… славну кулешу робили цяпотники! Перекладану бриндзою, випікану на цеглах розкладених серед поля.

… а Дністрові зарінки просторі, зелені…

Він знову душився, підривався з ліжка і хотів бігти до вікна, але знеможений падав ниць, хапав побічниці ліжка, з великою напругою ловив повітря, і його очі, повні жаху, благали рятунку, що його ніхто не міг подати.

Западав у глибокий сон-кому — і вже не розказував ані про своє дитинство, ані про свою молодість. Час від часу тільки кликав: мамо, мамо! Був малим, безпомічним, хворим хлопчиком, і тільки мама могла йому допомогти.

І я розуміла, що вона, що перед десятками літ пірнула в небуття, виринає тепер з забутої безодні смерти і простягає руки до сина — тільки вона може звільнити його від мук. І я корилася тій Великій, що царила в сутінку кімнати. Спершу сягала його ліжка, але день за днем і ніч по ночі вона росла й росла, аж докіль десь з-поза грані часу й простору не простяглися її владні руки і не лягли на його холонуче чоло.

Велика тиша. Всевладна, невідворотна, визволяюча. За вікном рейки. По них пробігали потяги і силюети возів бігли стрічкою по стіні кімнати. Ніколи не понесуть вони нас ані назад додому, ані на дальшу мандрівку.

Втікали вози, гомоніли колеса по рейках і прудкі тіні, наче хлоп’ячі іграшки, падали крізь вікно на чоло й обличчя, що холонуло під владою смерти. Яке ж крижано-холодне воно стало! Було наче з бездоганно білого мармуру, різьблене долотом мистця, краси йому не відняла навіть смерть.

Я водила пальцями по чолі, я голубила брови, що мали м’якість і свіжість і доторкала губ, що не знали обману і незмінно і вірно говорили про кохання.

Я припадала губами до мармурових рук, що лежали на грудях. Там уже не товклося серце, що стільки літ змагалося зі злом. Воно спочило, серце мого вірного Друга.

Далекі світла семафорів миготіли і кидали тіні безлистого гілля на вікна і крізь вікна на сутінні стіни кімнати. Багато, ціла сітка, цілий рел’єф. І лежав мертвий наче в садку, що з нього осінь обтрусила листя і мороз убив цвіт. Але то не був садок, що його садив і щепив біля батьківського дому.

Безлисті дерева далекої чужини.

Сірий світанок. Сніг пролітав і танув на вулицях міста, що я полюбила в дорозі будучи. Ще не прокинулися його сьогоднішні мешканці. Але тим чіткіше жила на його мурах і бруках історія тисячеліття. Я слухала її і біль падав краплинами й скалками, мішався з вистукуванням ніг римських легіонів і стелився по широкій Максіміліянштрасе. Нею бо в’їздив цісар до безсмертної Августа Вінделікорум.

Роки пройшли з того часу, від тої ночі коли потяги бігли рейками в нічну даль, потяги, що не понесуть нас нікуди.

Я дістала працю в тому ж шпиталі. Покинула холодне житло на Філіпіне Вельзер, де крізь вікно залітав до хати сніг і замешкала в лікарні. Там було тепло й привітно, я найшла там середовище, улюблену працю і вигідне життя. Я могла писати, багато писати. Видала бойківські оповідання та новелі про інші дні, що не прийдуть ніколи. Але Того, хто радів би ними, не було біля мене.

Я змагалася й боролася за становище в мойому званні і виборола: я стала, вкінці, шефом відділу, я оперувала й вела, і не було наді мною чоловіка, що приказував і заказував.

О, Авґсбург, місто здійснення, як я дякувала Тобі!

На городі лікарні я дістала кусочок землі. На ньому появилося озеро не довше метра і половину його навшир. Стежиночки довкруги й гори і верхи, що їх малювали білі сніги. На скелях, що нависли над стрімкими стінами, там під хмарами й вічним сонцем — дімок баварський. Приперся до скелі там на верху. Туристе, що відбув мандрівку, зайди й спочинь в притулку, що я поклала на верхів’ях грізних.

О, мій Друже! Зайди до дімка, що я присвятила Тобі і станувши на ганку, гляди на світ і гори-доли, що лягли у стіп недоступних вершин. Гляди на моє озерце, що в ньому граються золоті рибки.

І спічни.

Там, у тій лікарні, три поверхи нижче, кімната, де збулося невідкличне. Ішли осені і зими і рейками бігли потяги і безлисте гілля падало рел’ефом на вікно і йдучи до лікарні я казала: тут дім мій і Його. Тут пристань.

Так було рік і другий і третій. Такі події відбулися і така доля — не в одного.

Аж прийшов сорокдев’ятий рік.

ВЖЕ НЕ БУДУТЬ ПАСТИСЯ НАШІ КОНІ

Отже, прийшов для нас сорокдев’ятий рік. Для них у таборі і для мене в лікарні. Вони коней попродали, як і все, що не вміщалося в приписані для еміграції скрині. Спакували свої дрібниці та висірілий одяг і подалися в мандрівку через Велику Воду. Залишили позад себе могилки на цвинтарях. Тих що не дожили.

Пусткою війнуло від касарень. На подвір’ї трава поросла. Вже не будуть пастися наші коні.

Глухо свистіли паровози й стукотіли колеса залізничих вагонів. Це ДП-українці з Зоммекасерне покидали Авґсбург.

Мешканці кольрових баварських дімків виходили на пороги своїх хат, ставали при вікнах і махали хустинками. Навіть зідхали тяжко… Як-не-як, ці люди жили тут повних чотири роки. Спершу авгсбурзці ставилися до них неввічливо, навіть вороже. Оці verfluchte Auslaender — прокляті чужинці — лягали тягарем на німецьку землю та їли хліб, що його своїм було обмаль. Але коли оці чужинці перейшли на американське харчування, була з них користь: міняли білий, пухкий американський хліб на чорний німецький, перепродували або вимінювали каву, чай, цукор та помаранчі.

Und es waren ganz nette Leute — то були зовсім непогані люди.

Рейки й рейки, світла семафорів, стукіт коліс. Так, стоячи ввечері на мості Гінденбурга, ви бачите авгсбурзьку залізничу станцію.

Внизу місто. За ті чотири роки воно вже вспіло відбудувати незовсім побурені будинки та з кращих вулиць повивозити румовища. Ще тільки лежить грізними звалами Старе Місто. Тут уже й трава поросла і кольрово зацвіло зілля.

Оце праворуч історичні забудування. Це — оборонний мур минулих віків. Він, вежі й ворота, встоялися перед бомбардуванням. Оце височіють непорушені «Червоні Ворота» — масивна брама твердині. Міцні ще, ржаві завіси, що замикали вступ на камінне подвір’я. Червоний мур біжить від воріт на обидва боки. Він пронизаний щілинами на рушниці.

В оборонних ровах біляво-зеленкава вода річки, така мила й весела, як на дитячих малюнках. Вона розгалужується і падає дрібненькими каскадами, вистрілює де-не-де тонісіньким фонтаном і співає собі відвічну пісню непокірної течії. Що б не діялось, вона завжди така сама, вона вічна і пісня її старіша за всі винаходи. Вона годує соковиту зелень оборонних валів старої твердині й парків міста, що виросло поза свої первісні межі. Нині з оцієї твердині, що колись боронила вступу в Альпи, залишились мури, брами й несамовита в своїх розмірах і гидоті руїна на місці Старого Міста. Не спалив її, не зруйнував ворог у війні, добуваючи в рукопашному бою. Це жахлива модерна зброя — літаки засипали її градом бомб одного березневого дня, коли будилась весна й синява лагідного неба ніжним усміхом обіймала гарне місто Авґсбург.

Дим з недавніх пожарищ малював смуги понад вікнами Фогельтору, що нагадувала собі п’ятнадцяте сторіччя, і навіть птахи винеслись з червоних вікових мурів. Брами й мури твердині розказують казки про славні в’їзди, світлі події, велич і славу минувшини. Але не дають завмерти казці жителі Авґсбургу, як не забуває свого прагнення до панування над світом германський народ.

Удень цвітуть на мурах твердині дрібні фіялочки і шумлять над ними своїми могутніми коронами старі дерева. Бригада робітників працює у стіп твердині. Вони відновлюють амфітеатр, що щасливо перетривав війну. До мурів і замків долучують лаштунки й простору сцену.

Вдень на мурах міста афіші повідомляють про програму Літнього Театру, що виставляє в амфітеатрі при Червоній Брамі. Виступи найкращих артистів. Дорогі місця.

Місяць стоїть на небі й заливає срібним сяйвом великий амфітеатр повний аж по береги, по площу й вулицю Гавнштеттен. Глибінь темного неба засіяна зорями. З замків і мурів твердині виходять панове й пані в пишних убраннях минулих століть. На конях виїздять цілі відділи лицарів у блискучих шоломах, зі списами в руках, і зникають в бічних галеріях. Оживає германська старовина, підноситься з попелу міць великого, живучого народу, і понад руїни та поразку нинішнього дня кидає поміст у майбутнє. Бо нарід не гине, хоч програв одну і другу війну.

Припавши лицем до сітки огорожі, дивиться крізь неї людина, що їй не стало грошей на місце в театрі. Якісь витерті штани, зелена куртка, кашкет. Це діпіст з котрогось із таборів, що ще не виїхали: литовського, лотишського чи польського. А може українець?

Може то хтось, кого вискринінґували і хто залишенцем скитається по місті? Йому не стало місця ні між своїми ні між чужими. Стоїть, дивиться крізь огорожу, далі, зідхнувши, повернеться та зникає в крутіжі вулиць.

Але колеса гомонять по рейках. На північ і північ біжать потяги.

На зелених хвилях стоїть на якорі бувший військовий корабель. Бремен його матірний порт і Нью-Йорк його призначення. Він віднесе нас у мандрівку по далекій заокеанській землі.