На схрещених дорогах

ЗАМОРСЬКІ ГОСТІ Й ГОСПОДАРІ

Ще довго гуділи десь у горах гармати, кулемети торохтіли в лісах під Едером чи в проваллях Ецталю. Ще довго в лісах вздовж Міттенвальду боронились СС. Але містечко було непричасне до всього, воно раділо, що «дер Кріах іш авш» — війна скінчилася. Усі відідхнули. Вже немає тривоги, вже можна спокійно жити, спати й працювати.

Замовкли сирени, що шість років непокоїли людність та звіщали про смерть і руїну. Минувся великодержавний сон германського народу може назавжди. Наставали для них під’яремні будні.

Зараз після перших стеж і відділів в’їхала до Тельфсу змоторизована муринська дивізія. От тоді було що бачити! Люди вийшли на вулиці, та з вікон оглядали небачених людей і машини. Оце великий заморський континент кидає на вузькі тірольські вулички свої кольорові війська і свою переможну зброю.

Їдуть на великих гарматах кольорові люди. Бурі вози, величезні дула гармат, гуркіт моторів, запах бензини. Танки торохтять плазунами, авта біжать, котяться. Кольорова людина сидить на возах і цікаво розглядається по альпійському світі. Одні з них бронзові, майже смагляві як опалені. Другі темніші, більше жовтяві чи оливкові. Товсті, сяючі обличчя, соковиті губи, малі усміхнені очі. Руки в перстенях і браслетах, при апашках шпильки, здебільша жіночого фасону прибрані кольоровим камінням. Годинники, золоті ланцюжки на шиї…

Є й другий тип. Оці зовсім чорні. Сухі, похмурі, вистаючі вилиці, низьке чоло, кучеряве, як вовна, чорне, як вугілля, волосся, малі хижі очі. Сидять непорушно на возах і грізно дивляться на білу людину. Нагадуються оповідання Джека Лондона про острови Тихого Океану або повісті про африканські нетрі. Чується одноманітний, грізний звук тамтамів, що кличуть у похід. І страшне «кай-кай» (їсти). І, хоча вони сьогодні дістають їсти прегарні консерви й досконалі американські харчі, все ж ми жартуємо: оцей виглянцуваний, як чобіт, то певно з тих, що — «я тебе кай-кай».

Їх розташовують по хатах, з яких нашвидку виселюють мешканців. І вже в містечку знову паніка: їдуть знову візочки та возять від хати до хати господарське добро. Це переселенці. Та роблять це спокійно й без нарікань. Розуміють, що десь же вояк мусить жити. Швидко теж оці кольорові вояки зживаються з публікою. Надто швидко й надто тісно, як на такі дуже чужі між собою раси й народи. Не давні ж ті часи, коли німець уважав усіх інших за нижчих від себе, а ще коли ті інші чорної раси. Оце зараз же дівчата знайомляться з муринами й не одна шукає в раменах чорного джентельмена екзотичних насолод..

Шоколяда! Помаранчі! Шинка, ковбаса, білий як папір хліб!

Америка! Америка! Америка!

Кава! Розкішний збуджуючий запах майже наркотику. Стільки літ пили тільки жито, змішане з якимись перепаленими відпадками — ерзацкафе[51]. Оце чудовий запах кави! Какао! — теоброма — божий напиток.

А вони потребують тільки двох речей: снепс[52] і дівчат. Подумати тільки — можуть мати білих жіночок стільки, скільки хочуть, без ніяких заборон, лінчів і переслідувань. Тож черпають з криниці розкошів, як з рогу достатку…

А тірольці кажуть — «дер шварце Ман іш філь фройндліхер, альс дер вайсе»[53]. Дуже люблять дітей. Білі діти — це пристрасть чорних, перепрошую, кольорових вояків. Носять їх на руках, пестять і обдаровують. Навіть мала малярка Ліда приходить до хати з шоколядою в руці та з грайливою міною каже: «Мама, чорний дав мені шоколяду за красоту». Ой, мала замурзана жаба з задертим носиком і малими вовчими оченятами батька!

Але є й білі. Для кольорових призначають виселок. Там виселюють три передні великі бльоки й приміщують вояків. На подвір’ях стоять гармати, танки й вози. При вході до оселі варта. Тріскотять дрова й гілля, чорна людина снить при прадідній ватрі сон давно покинених диких жител і країн гарячого сонця. Над її сном високі альпійські вершини, байдуже задивлені в небо, біліють снігами.

В нашому районі — білі. Грають в бейзбол та відбиванку, хлопчики підносять м’ячі. З кухонь пахнуть принадно смачні присмаки. Рештки харчів викидають до ям і спалюють. З великою марнотратністю. Тіролець дивиться з жалем і облизується.

Хлопці молоді, не змучені війною, веселі, безжурні й наївні. Яка велика різниця від похмурого, суворого німця, що ще як молодий хлопчак маширує штивно і б’є в лице сивовусого чужинця. Як вільно себе ведуть! Ноги викидають з авта поза його берег, кладуть на поруччі балькону чи підвіконня. Вигідна блюзка, оголена шия, кольорова апашка. Вигідний, гігієнічний одяг, привітні обличчя. Не хочеться вірити, що вони були на війні, що проламали страшний Атлянтіквал і виграли війну.

У нас у хаті по перших зворушеннях, які коштували Фількової камери, Рольрефлекса, і Романового мапника, мап та інших речей — настав спокій. Наша хата мала, стара, повна затухлого лахміття. Правда час від часу приходять її оглядати вдень і вночі, але вона не цікава ні своїм виглядом, ні змістом. Тож ніхто з неї не проганяє старих і нас при них. Тепер ми раді, що не живемо в одній з тих гарних віль, що вище нас, які мені так дуже подобались. Можемо спокійно жити в нашій буді.

Після перших подій містечко теж стало заспокоюватись. Від’їхали візки й возики з Пішлівським майном, прогомонів розпал грабунків і прилягла насичена жадоба наживи. Ще довго громадяни мали про що балакати, а набране майно стало обмінною і обіговою монетою цілої околиці. Воно мало дуже малу вартість, так що коли хто хотів дістати один кілограм масла, мусів дати 3 метри цінного військового сукна, чи цілий оберемок коців. З харчами було завжди сутужно, а тепер, коли бракло довозу, просто катастрофально. Очевидно, не баверам а тільки чужому, напливаючому елементові. Та наші якось собі радили.

Наші старі доживають свої будні. Завжди вранці Марія сходить з поверху, а її чоловічі черевики, підкуті цвяхами, гупають по сходах. Іде до стайні годувати корову. Ліна йде до своїх курей. Оці «пулі» — її журба й пристрасть. Ще звечора позамикала в кухні в койцях тих, що з яйцем. Ліна добре пильнує, щоб котра не покинула де яйце. Вранці випускає тих, що виконали свій обов’язок і тих, що в стайні. Погодувавши, веде на пашу. З патиком у руці обводить їх довкруги хати, і вони пасуться. Як же Ліна не догляне і декотра просмикнеться до її городця, тоді Ліна жене її патиком і кличе разом з другими до курочок на подвір’я:

— Пуль, пуль, пуль! Пулі, пулі, пулі!

Опірений народ біжить і летить, якби погоня гнала. Це ж господиня кличе! Певно сипне зерна.

Колетта шкутильгає по хаті на двох ціпках і молиться з товстої книжки. Добрий Герєссас[54] і Юнг-фрав Марія[55] дозволили їм щасливо перебути війну. Є мир на землі.

І є, направду, благовоління.

Латаста, чорнобіла киця, треться до Ліниних ніг, чуючи запах молока й смаженої картоплі. Ця «Муйнц» привітна й ласкава. Вона пеститься з усіма й краде. Дуже спритно. Цілих 300 грам нашого м’яса — величезне майно — з-під тяжкої ринки ще й обтяженої каменем. Як та бестія це зробила, невідомо. На нашу голодівку! Майже з плачем біжу за нею — застала її, як доїдала м'ясо, але Муйнц шпарка і хитра і забезпечила собі заздалегідь тили. Вона подається бігцем на гору і, хоч на горище двері замкнені, в них внизу є щілина, і нею вона прокрадається на горище. Шукай її тепер! А я так радо була б її набила! Перший раз в житті я мала таке завзяття на кицю! І хоч потім Філько старався мене з нею примирити, я обіцяла її набити. Все ж, коли за два-три дні вона стала до мене лащитись у кухні, так наче б між нами нічого не було, я вибачила їй і не била.

Другий Муйнц — там усі коти муйнци — чорний як вугілля і блискучий. Теж кицька. Але дика і ненавидить людей і хату. Не спить ніколи в хаті, як її подруга, не лежить на ліжку, не пеститься ні до кого. Це справжній кіплінгівський кіт. Вона ходить своїми шляхами, куди і де, ніхто не знає. В хату заходить тільки їсти, і зникає, як дух. Навіть до Ліни не йде. І вона не бере її до рук, бо дикунка дере та кусає.

З весною обидві кицьки починають своїх весняних пісень. Поночі «співають» вони, ходячи попід вікнами та навкруги хати, і тоді ми будимось та полошимо їх з вікон. Але це триває коротко: для одної і другої, яких дві-три ночі. На господарстві появляється відкілясь «Муйнцфатер» (батько) — латастий як перша Муйнц тільки більший і лінивіший. Та голова у нього ширша, з бачками. Іде на руки й пеститься та їсть залюбки. З жалем нагадую собі мого найлюбішого Биця.

Але на господарстві настає спокій.

Тільки шкода, що бідний наш Кух — коровка — ніколи не виходить надвір. Бідний звір з великими вогкими очима, засуджений на досмертну тюрму. Але Ліна каже, що всі корови в них, хібащо йдуть у полонину, стоять на стайні.

В городцях роботи закінчені. Відцвіли морелі і нав’язали безліч овальних овочів. Починають цвісти помідори. Швидко й вони матимуть маленькі кульки.

Травень. Тіролець далі возить свій «медок» і зрошує поля, на яких кільчиться кукурудза і зеленіє нива.

Ще з вершків Гогемунди сипляться лявіни: — румпелє, бумпелє, бумпелє! — як каже Марія.

УКРАЇНЦІ, ІНШІ НАРОДИ, ФАБРИКА

На фабриці Пішля далі весело. Фабрику зайняли французи. Це полонені й робітники. Вони стягнулись із сусідніх сіл, від баверів і з усіх місць, де працювали. Зайняли фабрику і господарюють.

У Пішля, як відомо, були полонені французи. Вони жили в сильному відокремленні, й їх ми ніколи не бачили. Все ж мусів бути спосіб, якого вживали так для виходу на волю, головне для прогулянок по місту й то поночі, як і для зустрічів з нашими дівчатами. Люсієн не був одинокий, що міг пишатися батьківством… Французи діставали з дому посилки, а в них те, чого не було тут: цигарки, тютюн, цукор і шоколяду, товщ, ножики для бритов, шовкові панчішки, тощо. Чиє серце не зворушували б ці речі в таку пору?

Щойно після розвалу, коли вони опанували фабрику, ми помітили скільки їх і які вони.

Зносять свої здобутки. І чого вони не мають! Заповнюють магазини різнородним майном. Не з порожніми руками вони відходили з місця праці! Харчі, одяг, матеріяли. Добувають черевики від Найнера. Зносять їх масово до фабрики. Разом з бельгійцями і голляндцями вони опановують містечко. Усюди вештаються невисокі чоловіки з трикольоровою стяжкою в кляпці, всюди французька мова. Вже мають особові й вантажні авта. Вони творять цивільну поліцію й адміністрацію міста. Скидають давнього бургомістра, вибирають попереднього, старого тірольця. І хоч він випрошується, мусить погодитись. При нім сидить молодик з трикольоровою стяжкою й диктує.

Американському військові байдуже до того, що діється в місті.

На фабриках, у крамницях, на вулицях роїться від французів. Потім від італійців. На ніч треба добре замикати хати і вдень берегтися… Різномовний народ, сиплеться по місту, як з розв’язаного мішка.

На українців дивляться косо.

Одного дня довідуємось, що загрожують усіх нас замкнути до концентраку, наче б ми були німецькими співробітниками.

Між тим приходить до польсько-українських інцидентів. Поляки нападають на наших і турбують їх. Десь там покривавили когось. Блідий прибігає, дрижачи, Данилович з такими вістками. Збираємось нашвидку у Мітельського в Ресля і вирішуємо:

Треба зорганізуватись! Треба нав’язати зв’язок з Іннсбруком. Треба боронитись!

Складаємо нашвидку зав’язок комітету. Спочатку нас кілька осіб. Мене відряджують до Пішлівської фабрики. Маю можливість ввійти там як лікарка і приглянутись, що роблять і думають французи, та інформувати їх про нас. Тим більше, що говорю по-французьки. Плавець і Мітельський мають нав’язати зв’язки з Іннсбруком. Не легка це справа. Зразу ж по приході американська влада оголосила, що невільно мандрувати. На кожну подорож потрібна перепустка. Перепустки видає поліція, підписує американський комендант міста. Нашим людям поліція і не думає їх видавати. Тож Роман і Мітельський їдуть «зайцем»: перед ратушею стають американські авта і беруть того, хто проситься підвезти. Якось там перед Іннсбруком на мості люди прокрадаються до міста.

Іду сміливо на фабрику. На брамі мій друг — Ротенштайнер. Привітно посміхається, тішиться, що я знову тут. Про нову владу ні слова. Вартовому з крісом зголошую, що я лікарка, що мене кличуть до хворої. Насправді так і було: досі Таня в тяжких випадках радилась зо мною. Тепер, і зовсім залишена на власні сили, прибігла до мене, шукаючи ради. Тут якийсь випадок зараження після пологів, і тепер, коли вже немає моїх «друзів», я можу вільно ввійти. Вартовий з французькою стрічкою при блюзці переказує другому:

—Ідзь повєдз Дідіє, же пшишла докторка до хорей і запитай, чи пусьціць.

Ага, це такі французи! Це вони загрожували нам!

Молодий, низький білявий Дідіє — на фабриці власть. Йому заявляю, що я була тут лікаркою, що Пішль мене покривдив і прогнав і що зараз я знову беру в опіку дівчат. З радістю приймає це до відома, мовляв, їм самим якось ніяково, що дівчата без опіки. Оце вчора поховали одну.

Так, це правда. Вчора, коли ми сиділи при обіді, на цвинтарі під нашими вікнами зачули протяжний спів. Нагадував щось знане, щось наше. Швидко підійшовши до вікна, ми побачили гурток пішлівських дівчат, нашого священика й труну, яку якраз спускали в яму. Збоку стояв німецький ксьондз і цікаво приглядався обрядові. Над могилою говорив промову інженер, який підкреслив, що вона померла в жертві материнству та спочила на чужині. Тоді почувся голосний плач-лемент якоїсь дівчини. Це подруга мертвої голосила над могилою. Дівчата відвели її, на могилу поклали трохи квіток і поволі розійшлися.

Дивлячись на те, я робила собі закиди, що я ще не на фабриці і що не допомагаю бідним жінкам. Тож рішилась і «без політики» піти туди і зголоситись до нового уряду на працю, тепер уже безплатно і без наказів всяких Чермаків та арбайтсамтів. Тож і сама я запропонувала нашим ще й «політичну службу» там.

Таня дала мені білий халат та як шефа проводила по своєму обійсті. Амбуляторія, колись така недоторкана домена німецького лікаря, стала тепер отвором, шафки сумували, поблискуючи інструментами. Здавалось мені, наче б промовляли до мене німою мовою закидів, що мене тут не було. Хотілось перед ними виправдатись, обіцяти…

У родильній не було нікого. У дитячій знайомий мені запах; Катя й Уля з привітним посміхом і радим привітом. Але дітей менше, ліжечок рідше. Зате нагорі частина їх, яких ще за моїх часів не було і які будували італійці. Це лікарня: здається там теж і лежали здорові поліжниці. А може вони були хворі — я не встигла зорієнтуватись, бо моя «посада» скінчилась швидче, як почалась. Одначе я менше цікавилась медичними справами і старалась якнайшвидше зайти між французів і з ними розговоритись.

Але в лікарні були ліжка, було ясно й доволі вигідно й було вже дві кімнати, чи навіть три. У двох були годуючі матері в третій хворі. Але всюди панувало повне безладдя й анархія. Так, як на фабриці не було влади й праці, так і тут був хаос. Жінки лежали в ліжках, біля них чоловіки, бавили дітей, їли, розкидали все. Ще гірше було в гуртожитках: там на ліжках лежали чоловіки з жінками і в білий день діялась «істинна фізіологія». На наш прихід ніхто не зареагував, хлопи лежали далі з чобітьми на ліжках, жінки так як ми їх застали. Моя поява нікого не цікавила. Тільки литовка й білоруска привітались із радістю, а потім ця литовка навіть передала для мене вовни на светер.

І знову ставало терпко-боляче й темно.

Все ж була це лікарня. Мрія і стремління цілого мого лікарського життя. Мати свою лікарню, хочби найменшу, найскромнішу. Ніколи до цього не прийшло. Я заздрила Тані, що будучи ще студенткою і то початкуючою, мала вже свою лікарню. І рішила знову, як колись, взятись енергійно до роботи в цій новій вже стайні Авгія.

Перша річ, я прогнала хлопів. Була це очевидно сизифова праця, бо вони зараз же прийшли знову. Далі, прогнала я акушерку. Не зовсім, тільки так, як тоді. Я усунула її від ролі ординатора й оператора та казала, що лікувати буду я, а її кликатимем до пологів. Пішла вона зразу, і я бачила, що не була рада.

В палаті хворих самі гнійні випадки. Флегмона[56] над оком, флегмона на руці — все після пологів. Стан жахливий, нотувала я собі нашвидку. І знову прийдеться боротись з пологовою інфекцією. І без можливосте дезинфекції….

Тут виявилось, що діти лежать разом з мамами в отих кімнатах. Тому внизу було їх менше. Маючи більше кімнат до розпорядження, я могла тепер краще працювати.

Але ж в розпалі організаційних мрій я забула, що прецінь це все нереальне. Прецінь скінчились часи праці на фабриці, часи примусово депортованих робітників. Що ж буде далі?

Щоб обговорити санітарний стан фабрики, я пішла до «директорів» її: Дідіє і Бурля. Хлопці були цілий час зайняті господарськими справами, і я бачила, що зі мною мають мало часу і потреби говорити. Погоджувались на всі мої санітарні пропозиції швидко й з байдужим виглядом. Їхня увага була цілком звернена на свої справи. Вони самі, як казали, збираються додому, тут не мають ніяких зацікавлень. Швидко від’їдуть. Зручно я зійшла на українську справу і переконувала їх, що українці є різні, але більшість була і є проти німців, переводила аналогію з їхнім становищем. Виявилося, що вони обізнані досить добре, й українців з-поза Збруча вважали за порядних, а галичан якось не дуже. Мабуть мали таких інформаторів. Все ж відносились до нас усіх з помітним легковаженням. Коли ми згадали про погрози, вони заявили, що це неправда, що вони до нас не мають ніякого діла, у них досить багато своїх справ і клопотів, що їм ніколи займатися другими народами.

Треба знати, що зараз же з приходом американців наступила масова репатріяція. З ранку до ночі їхали автами всі: бельгійці, французи, італійці. Та до цієї справи вернусь ще в окремому розділі. Тепер ще до французів: частина їх була теж на роботах, як наші, але друга були добровільні робітники так, як був і французький легіон війська. Тож не один з цих добровільних не мав охоти вертатись додому. На багатьох обличчях видно було непевність або й журбу. Мала я враження, що до них належить і Дідіє.

Все ж вістки, які я принесла нашим, заспокоїли їх трохи. Ще втішніші вісті були з Іннсбрука. Роман і Мітельський натрапили в Іннсбруку на подібний стан, як попереднього дня у нас: там зійшлось декілька громадян, нашвидку утворили якийсь комітет та пішли до американської влади представитись. Були вони у майора, який привітав їхній комітет, що було згідне з відозвою генерала Айзенговера, який закликав чужинців організуватись у комітети та співдіяти з американською владою. Запевнив їх, що влада візьме під опіку чужинців (їх потім називатимуть ДП, тобто переміщені особи, так і я називатиму їх коли мова йтиме про різні народи), що ніякого насильства ніхто не сміє їм чинити — що тепер є демократія.

Дуже втішені вернулись і переказали таке нам. У всіх піднісся дух. Перші репатріяційні ластівки вже були над нашими головами, й ми боялися, щоб нас не примушували вертатись.

Наш комітет скріпився, Філько найняв кімнату, де колись була НСДП[57]. Ми пошили жовтоблакитний прапор — жовте я відтяла від моєї заслони на вікно, синє дав хтось, і прапор замаяв над домівкою. На вікні швидко з’явився тризуб.

Два дні я ходила на фабрику й дбала в першу чергу про наведення якогось ладу та гігієни. Третього дня я прийшла й застала лікаря-німця. Таня інформувала, що американська влада призначила його фабричним лікарем. Я підійшла до нього, ми познайомились. Це був тутешній лікар, партійний наці. Колись працював на фабриці, але, як казав, не міг погодитись з Пішлевими порядками і відійшов. Тепер без його, ніби, згоди військова влада призначила його тут лікарем. Але він готовий кожної хвилини піти зі мною до них, зректися посади на мою користь. Говорив дуже ввічливо й скромно. Не почував себе безпечно. За декілька днів його арештували, й він зустрівся, мабуть, з Пішлем у концентраку.

Що було робити? Я була самозванцем. Мабуть поляко-французи постарались, щоб я не була на фабриці. Я умовилась з лікарем, що завтра вранці підемо до влади. Скинула халат і відійшла. Швидко й без думок. Життя було тепер інше й справи зовсім інші. Вже тепер було відомо, що всі ці дівчата вертаються додому. І то в найближчому часі. А як їх не буде, то й мені нічого там робити. Хоч як я скреготала зубами, але вони були мої, бо були українки, і не фабрика і не фахова праця мене тягнула, а їхнє добре. Тож до лікаря я не пішла й раз назавжди розпрощалась з фабрикою. Потім після його арешту Іннсбрук призначив лікаркою якусь росіянку. Але я вже не цікавилась фабрикою, де не було моїх дівчат.

Разом із змінами режиму наступили великі зміни і в фабриці. Як я вже була зазначила, Гофман залишився на фабриці, а Пішль сховався. Отож зараз після капітуляції робітники арештували Гофмана і Пешлиху та Шойрінґа. Тримали їх під наглядом в їхніх кімнатах, виводили на працю: замітати фабричне подвір’я і чистити відпадки. Робітники приглядались і, самі не працюючи в ті дні, тішились бачучи своїх ворогів на найгіршій праці. Скоро американська влада поклала цьому край. Пешлиху випустили, а Гофмана й Пішля, якого арештували в його домі в горах забрали як партійних, так як і того лікаря, як бургомістра і ще декількох наці з міста. Їх бачили потім в Іннсбруку на вуличних роботах, а потім перестали про них і згадувати. Небавом одначе всіх їх випустили…

По від’їзді французів управу фабрики обняв інженер-естонець. Залишили і решту персоналу навіть з отим партійним Яйтнером, і фабрика мала перейти на мирну продукцію для населення.

Тоді вже не було наших дівчат, тільки декілька бельгійок і білоруска та власівська родина. І Танина родина. Вона до кінця трималась фабрики, не хотіла дати себе викинути жодній владі і Танин чоловік працював уже потім за американців далі при варстаті як ткач, а батько в фарбарні. Була це солідна, спокійна, працююча родина і без праці їм було ніяково жити. Тож безуспішні були зусилля Яйткера позбутись їх — свідків його злочинного діяння, як лагерфюрера табору остарбайтерок. Так і залишила я їх на фабриці від’їжджаючи з Тельфсу на північ.

РЕПАТРІЯЦІЯ

Ясні й великі дні на весні. На широкі полотна травень кладе фарби неба. Сонце тірольське світить тепло й яскраво. Відбивається від снігу й води й опалює обличчя. Гарно в Тіролі на весні.

Хто почав репатріюватися перший? Мабуть італійці. Їх було найбільше в Німеччині. І французи.

Дивно, коли приходять такі майже спонтанні мандрівки народів, вони нагадують мандрівки птахів. Хто дає кличі? Як то діється, що вони стягаються в спільні місця? Хто визначає провід і напрям?

Але кудись тягнуться. Не пішком — часи тепер інші. Автами, а далі потягами. На автах розмаїті люди. Після бенкетів і розпусти останніх днів їдуть на високо навантажених автах, на першім авті чоловіки й жінки, все переважно молодь. Повбирані — одні звичайно, другі чудернацько, наче на маскарад: кольорові лахи, дивовижній одяг, червоний циліндер, зелений фрак, табачкова широка краватка. Маски на обличчі. З бубнами, саксофонами, гармоніями. Співають, кричать, регочуть. Карнавал.

За ними авта, повні майна. Переїздять через містечко, зустрічають знайомих і незнайомих, кричать — адіо, оревуар, гурра! Кричать, мають хустинами, капелюхами, руками. Весельчаки скачуть на горі клунків і показують штуки. Музика грає!

Радісно вертаються додому романські народи. Найрадісніше італійці. Хоч не одного муляє журба і непевність, що буде дома. Але алькоголь, гульня й повні клунки підбадьорують. Скінчилась війна, скінчились бомби, скінчилась примусова праця! Їдуть і їдуть і їдуть. Цілими валками.

На хідниках стоять люди в робітничих одягах. Щось знайоме в них. Це наші. Стоять, понуривши голову. Дивляться на радість, з якою інші вертаються і йдуть у поле. Там присядуть, десь на плоті, закурять і слухають журби, що смокче й нудьги, що шепче. Похитують головами і вирішують:

— Ні, не вернемось!

Це вони. Це українці. Але не всі. Є такі, що вертаються, і є такі, що не хочуть. Виїздять французи. Зідхаємо з полегшою. Між ними частина поляків, а друга — комуністів. Добре, що їдуть.

Поки виїдуть, влаштовують на фабриці баль. Два дні й дві ночі триває оргія. Наші дівчата кинули геть журбу й розправили спини, придавлені працею, й гуляють. Алеж гуляють! Без стриму й міри. П’яна гульня, розпуста, повне розперізування. Вино, горілка, пиво — бочками. Приходять вояки появляються заморські присмаки, граються помаранчами, шоколядою немовлят годують, горілкою заливають їх, щоб не кликали мами. Бо мама гуляє, ох і як гуляє! Не тільки з Ванькою і Мішою, але й з П’єром і Андре і з Чарлі та Вілі, з усіма. Ох, мама! Мамі принесуть французи матеріял на суконку, американець — годинник, а Міша? — Міша принесе горілки. Самогону. Пий Катя, напивайся, гуляй. Завтра вже не будеш. Пий і гуляй так, щоб відробляючий мрячні трудодні «на родіні» було чим згадувати Германію, було чим згадувати перемогу своїх. І то ще щоб дома — згадувати. А то хто зна, на якому Сибірі, в чистому полі. Там, де вже не можна буде проклинати Пішля, де треба буде бити браво і ухвалювати 10–12 годин праці й стаханівщину і… і…

Тож п’ють. П’є Катя й Валя і Нюся і всі, всі п’ють. До безтями, до забуття. І гуляють дико, розпусно й розгнуздано.

Потім, як відгуляли й французи поїхали — приходять до них політруки. Бурий однострій і червона зоря. І є промова на мітингу по-російськи, щоб знали, що переможці говорять своєю мовою до хахлів.

А потім — авта, навантажені клунками, і жінки в кольорових одягах на них. Червоні, сині беретки. З-під них русява перманентка або чорні кучері. На руках недавно зароблені прикраси. Хто з немовлям, а хто ще не має. Робітники з фабрики помагають вилазити на авта, подають, вантажать.

— Ґлікліхе райзе, глікліхе райзе! — щасливої дороги!

Їдуть через місто. Не кричать, не віватують, як інші. Народ цей задумливий і спокійний. Завели якоїсь пісні. Мала б бути весела, та чомусь журлива вийшла. Руками і хустинами прощаються з тими, що не їдуть, а стоять осторонь, і сльози втирають.

Оце виїхали в поле, тільки дорога закурилася за автами. Поїхали до великого збірного табору у Кематен. Відтіля ще потім довший час приїздитимуть політруки на агітацію. І Маруся, недавня довірена Гофмана. Будуть розказувати:

— У нас весело. Їмо, п’ємо, гуляєм, танцюєм!

Агітують скрізь, щоб вертатись. Часто закінчують погрозами — усіх вас все одно заберемо!

Тільки не заходять туди, де скупчуються українці: жовтоблакитний стяг боронить вступу. І тризуб.

Але з табору репатріянтів час від часу хтось утікає. Стефа втекла, захопивши тільки дитину. Вернулась до своєї баверки. Покинула все. Та й покидати не дуже було що. Спершу було все гарно. Але згодом вирішили, що є такі що мають багато, й другі, що мало або нічого. Річ проста: казали поскладати клунки і розкулачили їх. Пішло придбане за стільки років праці на чужині. Залишилась перманентка й дитина. Тому втекли: одна, друга. Тихцем, нишком.

Проте нема дня, щоб ми когось не дораховувались. Тяга додому, на батьківщину — страшна й велика сила. Розбігається фірма Шнайдера. Одчайдушний Строяновський, що ніколи не скривався з своїми большевицькими переконаннями, йде до Кематен. Ще потім декілька разів приїздить наче б за хлібом. Та хто його зна, за чим він приїздить.

Зникають обидва Мельничуки. Молодший, як молодший, хоч мовчазний і не знати, що в ньому сидить. Але про старшого всі знали, що енкаведист. З Кам’янецьподільська, в Чортківщині працював. Зразковий робітник, ніколи не суперечив. Кремезний, надлюдської сили, лисий, біля сорокалітній. По роботі мився чисто, голився й не був похожий на робітника. Розумівся на всьому, а найбільше на воєнному ділі. На праці оминали його всі: боялись, що прийде час і Мельничук подасть справку, кому треба. Хіба можна знати, хто він і який? Оце раз коротко перед розвалом трапилось таке: літаки були низько над Тельфсом і до бункеру прямував хтось чужий і незнайомий: сивовусий, кремезний дід та молодий, гнучкий хлопець. Обидва у власівській формі. Йшли поволі, не поспішаючи. Говорили по-російськи. Уже в бункері розглянув їх старший Мельничук і сказав:

— Ви були у Петлюри в такому-то й такому полку?

— Був, — відказує поволі дідуган.

— Ви стояли в балці над Богом, як на нас напали большевицькі кінні?

— Да, стояв.

— І я там був з вами, і ми разом сікли червоних!

Старий розглянув пильно розмовця — в бункері півсутінок — і, пізнаючи товариша з минулої події, впав йому в обійми.

Про себе розказував йому далі Мельничук, що він потрапив у полон, потім утік. Далі був у рідному селі, і там його арештували й заслали на Сибір. Відсидів три роки й знову був дома. Селян вивозять, розкуркулюють, арештовують — він живий. Далі його історія була невиразна і недоговорена. Його брат сидів на мішку, курив та пошепки до сусіда:

— Не вірте, бреше він. Сволоч він, от що!

Усі знали, що наче б мав він німку десь в Штубайталю, до якої завжди їздив. І знали, що десь була якась централя, до якої возив матеріяли…

Як мав настати розвал, взяв відпустку і своєчасно зник. Зникли обидва брати і не відомо чи обидва були сволочі, чи тільки один.

Пустошів Тельфс і його околиця. Виїхали бельгійці й італійці й французи. Виїхали «порядні» люди. Залишились самі «підозрілі» може з триста осіб, найбільше українців, трохи поляків, румунів, мадярів, балтійців, югославів. Ці останні, поділені на королівських і тітовських, могли вертатись або ні. Мали великий табір під Іннсбруком. Туди стягались, хто хотів їхати. Інші розсіяні жили й працювали в Тельфсі. Швидко повернувся примус праці, й німці його дуже поквапно застосовували до чужинців. Тож притулювались на працю, де могли й знову були паріями і пролетарами на чужому грунті. До того ж гнаними й застрашуваними…

Українці громадились у двох основних місцях: в комітеті в місті і в Ференгофі. Були то два полюси, між якими стало пливти наше неспокійне життя тих днів. Правда, були ще поляки. Завжди гордовиті та скорі до заколоту, вони становили малу жменьку між нами. Швидко перейшли до табору до Ґаймінґ, де мали повну свободу й добре харчування. Коли вони виїхали, знову стало спокійніше жити. Поволі всі наші вороги, зовнішні й внутрішні, виїздили. Навіть наші ряди прочищувались. Залишились люди приблизно певні, так би мовити однорідні: неповоротці.

Ще на Зелені Свята стався малий скандалик: Шамо, син старших батьків, що завжди заявляли свою ворожість до режиму, прийшов під церкву — наші Богослужби правились у костелі з 10 години — був він з озброєним большевиком, заявив, що вертається, і большевик виступив з провокаційною мовою та лайкою на адресу галичан. Мало не прийшло до бійки. В Ференгофі Шамиха оправдувалась зі слізьми, що вона не могла перенести туги й тому погодилась їхати.

Не їхали переважно галичани. Але не їхала й більшість наддніпрянців. Не їхав Радюк. Не їхав Петько, що прибув брудасом, покритим чиряками і без сорочки, тепер одягнувся, чищені чоботи, пумпи, сорочка, краватка, перша кляса, на малому пальці перстень, рука на клубі, поголений, ситий і задоволений. Він мабуть теж аж тепер починав жити-розживатись…

НАГІНКИ, КОМІТЕТИ

Ще поки французи виїхали, нам зробили малу прикрість, що була внесла трохи неспокою в наші проріджені вже ряди. Одного вечора зайшли з німецькою поліцією, а вже діяла цивільна німецька поліція, і заарештували Даниловича і Малюха. Вістка стрілою рознеслась поміж громадянством, яке стало побоюватись репресій, і не розуміло того вчинку. Зараз же у нас зробили нараду й вирішили, щоб вранці піти до коментанта інтервенювати. Так і сталось. Комендант був дуже здивований і обурений, хто посмів без його наказу й відома арештовувати та ще чужинців, до яких німецька поліція не мала права. Негайно їх випустили, але цілу ніч вони пересиділи в бетоновому підвалі, у них забрали годинники й гроші, яких уже не віддали.

Цей факт, а також інші, більші й менші переслідування, інспіровані виключно німцями, активізували нас, і принаглювали до організації.

Хтось давав одно розпорядження або найчастіше не давав жодного, тільки скасовував попереднє…

Неозначене ставлення американців до нас спиняло нашу організацію й зміцнювало становище і нахабність німців. Та з подій це легше зрозуміти, як так з загальних міркувань.

Щоб зрозуміти наші справи, треба спершу перенестись до Іннсбруку й зорієнтуватись, що там діялось серед українців і американців.

Як сказано було — українці утворили комітет. Комітет знайшов домівку на Аніхштрассе 4, дістав цілу кам’яницю, хоч як в Іннсбруку було тяжко з житлом. Будинок ушкоджений бомбардуванням з повітря, але в ньому можна було жити, там і жило трохи німців. Тут зосереджувалося життя й справи біля 2 тисяч українців з Іннсбруку і його найближчої околиці. Окрім того за німецьких часів існувала в Іннсбруку також українська книгарня Денисюка «Роксоляна» на Маріятерезієнштрассе й як тоді, так і тепер, вона була збірною точкою приїзджих та місцевих. Хто не довідався новин в одному місці, йшов до другого. З часом постала ще їдальня, і це було третє місце сходин.

Домівку прибрано тризубами й жовтоблакитними прапорами та національними кличами. Так, зрештою, зробили в своїх комітетах і другі народи. Почався рух. В ту пору першим завданням комітетів було випрацювати вичерпний меморіял про нас: хто ми. відкіля і чому не їдемо додому. Такий меморіял робили й у нас в Тельфсі, в основному робили ми його обоє з чоловіком. Командантові мали його вручити наші два «Шнайдерівці» Плавець і Волчук (Філько), які були ввійшли до першого «самозванчого» комітету.

Зробили такий меморіял і в Іннсбруку та вручили майорові Торндайкові, комендантові міста. Він прийняв усе до відома та сказав: можете робити все, що незаборонене. А як робитимете щось заборонене, ми прийдемо і вас розженемо. Такі були «директиви» для комітету…

Уже зразу в управі области референтом для чужинецьких справ став американський українець з Пенсильванії Коралишин. Дуже пристійний, чорнявий поручник, в наших справах мало зорієнтований і дуже стриманий в говоренні і вчинках. Потім виявилося, що ще мало він був стриманий…

До Коралишина зразу ринув увесь народ та став липнути, як мухи до меду. Була то велика користь для нас, що він там був і що був все ж українець. У багатьох справах ми мали в нього підтримку, коли не дійсну то моральну. В ті часи повного занепаду й прострації та хаосу це був сталий пункт, на який можна було орієнтуватись.

Коралишин приходив до Комітету, оглядав все, але своєї думки не висловлював. Зате висловив її дуже виразно большевицький майор Кардашев, що появився одного дня в комітеті, розглянувся і, скликавши людей, сказав їм агітаційну промову за повернення на родіну. 3. Пеленський, один з основників Комітету, що одинокий знав англійську мову, взяв його в гостроязикий вогонь дискусії, запитуючи, чи йому як журналістові і демократові можна їхати. На диво гість сказав, що не радив би, «бо не знайде там для себе духової пищі». Інші чіпали його, чому не приходять до українців українці? Кардашов був кавказцем. Коротко, він вирішив, що в тій компанії йому не виграти, й відійшов обіцяючи прийти другим разом. Чули, як виходячи з Комітету муркотів:

— Вот сволочі, контреволюція, что оні здесь понапісивалі!

Більше не прийшов, але… комендант закликав Пеленського і заявив йому, що політичної діяльности Комітетові не вільно вести, та повідомив, що Комітет не може далі існувати. Те саме зрештою сталось і з іншими Комітетами підсовєтських народів, отже і з білоруським. Тільки польський діяв на Маріятерезієн під великим білим орлом.

В той час в Тельфсі, окрім згаданої події: арешту вже наших, ми писали меморіял, перероблювали, переписували, і то тривало довго. Потім комендант, капітан, не хотів прийняти нашої делегації продовж цілого тижня. Секретаркою капітана була тельфська панночка, дочка пішлівського інженера партійного Цеч. Ця чорнява жінка зразу ж стала на службу проти чужинців. У неї треба було зголошуватись до коменданта. Вона теж старалась, щоб комендант не прийняв нашої делегації. Щойно, коли вийшла справа з арештуванням, яка коштувала трохи страху німецькій поліції, бо їх він казав зате арештувати, він прийняв делегацію і здивувався, що не могли до нього дістатись та дав розпорядження, що ДП мають входити до нього безпосередньо, а не через німців. Це була для нас полегша й відпруга.

Коли Іннсбруцький Комітет зазнав перших потрясень, нашому жилось спокійніше. Був і в нас оцей майор. Приїхав з ним Коралишин. Здалеку вже вітав їх жовтоблакитний прапор. Вони проїхали повз, і майор звернув увагу Коралишина на прапор. Цей закликав наших людей і звелів їм негайно зняти прапор і тризуб. На тому покінчилося. Це був для нас дуже неприємний інцидент, але треба було погодитись — що демократія і свобода не для всіх…

Коралишина ми просили, щоб заступився за нас перед комендантом міста. Він пішов туди й дав йому вказівки, за якими ДП не підлягали німецькій владі, не мали бути примусово переселені до таборів, ані додому, ані виселювані з місць. Нам радив шукати працю. Та німці не хотіли приймати нікого, й тому ми просили його про втручення. Радив сидіти тихо, не політикувати. Про табори говорилось уже тоді, хто не їхав додому, той не повинен був іти до збірних таборів, що були цілком під кермою і владою большевиків. Зате американці обіцяли, що зорганізують для ДП табори, але вигідні й з повним конфортом. До тої пори вони мали жити на волі. Це все ми просили Коралишина сказати нашому командантові. Спонукував нас до цього такий стан:

Уже від'їхали усі ті, що мали їхати по своїй волі додому. Чи вони їхали дуже радо, чи менше — їхня справа. Бо мабуть їх і на батьківщині не пускали додому без перешкод. Знали ми, що французів тримають у таборі на кордоні й там їх якось перевіряють. Тримали й своїх большевики довший час, і говорилося, що бракує транспорту. Окрім оцих веселих забав, про які розказували агітатори і які були звичайними оргіями, був там політичний перевишкіл жінок чи чоловіків, нездатних до війська. Усіх інших чоловіків зараз же забирали до війська та піддавали військовому вишколові. Прийшов нарешті час, що їхали й «на родіну». Довжелезні потяги, складені з вантажних вагонів були прибрані зеленню, транспарентами і портретами. Велетенські й крикливі полотнища, так знайомі нам із дому, погрозливий величезний серп і молот, і публіка, що втративши європейський вигляд, поверталася до совєтського вигляду. Ще, правда, носили порядний одяг і «перманентки» але були розхрістані, рогнуздані й неохайні. Часом лунав спів, часом «гармошка», але взагалі їхали мовчки.

Потім цілі місяці їхали безконечною чергою інші транспорти. Мадяри, італійці, поляки, греки, серби під своїми прапорами або під червоними. Аж до пізньої осени їхали вони з зненавидженої Німеччини додому.

Частина людей залишилась…

Тельфс не міг дочекатись, щоб виїхали всі чужинці по своїй волі. Тож рішив приспішити виїзд їх. Одного дня до полудня гучномовці проголосили:

— Усі чужинці: поляки, росіяни, українці, серби, мадяри, бельгійці (вичислювано всіх, нікого не поминаючи, щоб не викрутився тим, що про нього не згадували) мають о 2-ій год. зійтись з речами під ратушу, відкіля будуть негайно вивезені на батьківщину.

Ми почули таку милу оповістку і зараз же стали радитись, що робити. Тут нас американці запевняли, що проти волі не поїдемо, а тут такий наказ. Було ясно, що наказ вийшов від німців. То ж ми нашвидку рішили, що під ратушу підемо, але без речей і не для того, щоб їхати, а щоб боронитись від насильства. Зажадаємо «мітингу» і будемо говорити.

В призначений час, з’явились різні національні групи перед ратушею. Було може чоловік триста. Наших найбільше. Групи стояли й радилися. Двері ратуші були закриті, й тільки через вікна німці пильно стежили за нами. Постава чужинців їм не була до вподоби, бо авта не приїхали. Ніхто не виходив до нас. Ми швидко сконтактувалися з іншими групами, вибрали промовців і вирішили піти до них з домаганням, щоб відкрили залю й зробили збори. Наші представники вернулись зі згодою німців на збори. Але залі не відкривано, ніхто не появлявся, десь усі службовці зникли, навіть не було американського коменданта, усе тут сталося мабуть за його тихою намовою. Постоявши ще півгодини і порадившись, ми розійшлись.

Ухвалили ми там дві речі: поїхати до Іннсбруку за письмовим документом, який нас забезпечував би від насильства й об’єднатись з іншими групами в міжнародній комітет. Приєдналися до нас усі, окрім мадярів. Було їх яких 50 осіб. Хоч становище їхнє, як безсумнівних німецьких коляборантів, було найгірше з усіх, і хоч наказ вертатись до них безумовно стосувався також, проте вони трималися згорда із знайомим нам мадярським гохштаплерством та зарозумілістю. Бажаний нам письмовий документ ми дістали і Коралишин приїхав до нас і втрутився в цю справу.

Треба сказати, що поєднавшись з іншими народами, хоч і не було їх багато, ми відчули себе сильнішими і безпечнішими. Було всіх кілька поляків, югославів і балтійців. Але ми вели, і вони приходили до нас, і це нас підбадьорувало. В домівці ми влаштували курс англійської мови, який провадила естонка, і почали видавати стінгазету чи там радіовісті.

Ще до цього відбулися збори, що мали на меті вибрати новий провід, бо дотеперішній був «самозванчий». Було це вже по переходах Іннсбруцького Комітету та під впливом «громадянської війни», яка там вибухнула. Тому вибір був такий, як випав. Зійшлись ми в Ференгофі. Був то «гастгоф»[58] у лісі під Гогемундою по дорозі до Шіндлерового двору. Лежав на площині серед соснового лісу. Зелень травника радувала око звикле до темного й рудого підшиття лісу. Довкруги дому сад, цвів білим цвітом. Груша хилилась через паркан і цвіла молочно, а бджоли літали бренячи. В горі височіли сніжно-скельні верхи Гогемунди. Було гарно, тепло і затишно. Народ розлігся на траві біля альтани, де стояв стіл і пара лавок. Тут, в оцьому ресторані й був цей табір: одна доволі простора кімната, в якій жили наші люди. Жили не погано. Не раз проходячи біля городу, я заходила на подвір’я й балакала з тими людьми, найрадше з одним старшим агрономом, з борідкою, його дочкою Тамарою, свідомою українкою, яка ще у Пішля брала участь в імпрезах, деклямуючи чи виступаючи в театрі, чи з її чоловіком молодим і симпатичним інженером. Окрім них і Шамо, жив там ще швець Волошко з сином і декілька робітників. Збори пройшли дуже швидко і складно: при столі засіли «свої» Квітун, Данилович, Малюх і Плавець. Один з них подав склад, ми всі затвердили і так обрано провід Комітету. Вражали дві обставини: не було там нікого з нас обох, хоч досі ми керували життям і самообороною, і друге — пасивна участь «мас», тобто східняків. Вони дивились на те трохи з боку і недовірливо.

Після саморозв’язання Комітету в Іннсбруку наступило роздвоєння. На його місці заіснувало церковне братство ім. Св. Андрея. Воно було затверджене Іннсбруцьким Єпископатом отже мало під ногами ґрунт, і не легко було його завалити. У Братстві були всі старші й солідні громадяни, отже о. Гірняк, ред. Голіян, пан Герман і багато інших. Увійшов теж 3. Пеленський, головна пружина з Комітету. Братство поставило собі за мету релігійно-харитативну діяльність, придбало церкву — робило релігійні імпрези, далі зайнялось організацією шкільництва і зараз же приступило до відкриття шкіл. З часом було відкрито їдальню. Був там теж лікарський реферат, провадив його знайомий з Галичини старий емігрант Василів-Корнилів. Василів повинен був організувати амбуля-торії, з чим ми лікарі зв’язували наші надії на сяке-таке буття. Моя мрія: забратись з Тельфсу і вернутись до фаху усміхалась мені принадним міражем. А ще до Іннсбруку, який мені так подобався з першого дня і де я хотіла б була жити.

Та того не сталось…

Таку, наскрізь реальну працю розгорнуло Братство. Все ж стереглось воно політичної ділянки, не вважаючи її своєю компетенцією. Тимчасом змінився комендант у місті, трохи людей виїхало, і Пеленський знову почав дбати про відновлення Комітету. Вже тепер такого, як ми мали в Тельфсі — міжнароднього. Це йому не вдалось, бо національні групи були великі й одна не вміщувалась в одну. Але Комітет ожив і так півлегально почав діяти. І, як то у нас є звичаєм в історії: почав боротьбу з Братством. У Комітеті громадились бандерівці, чи теж обидва напрями, а в Братстві в першу чергу католики і люди з недавнього УЦК.

Боротьба почалася з питомим галицьким темпераментом і просвітянським смаком. Злобні язики казали, що боролись не за ідеологію, бо яка і справді вона могла бути в ті часи, а за мешкання в кам’яниці. Справді кам’яниця належала Комітетові, але коли до Братства перейшли люди з Комітету, то вони вважали, що з собою повинні взяти і кам’яницю. Натомість новий Комітет, син старого, вважав її успадкованою і о батькові. У зруйнованому Іннсбруку житло було неоціненим скарбом, тож не диво, що спір за приміщення давав привід до нетолеранції. На зборах, які відбулись у половині червня, вирішено поділитись так: Братство мало суспільно-харитативні ділянки, а Комітет політичну і репрезентацію. Та боротьба не ущухала. Так і залишили ми еліту іннсбруцької громади в бою-усобицях…

МИ

Було нас троє. Чоловік, жінка й син. Найнормальніше з нас жив Філько. Коли йому закінчилась мила посадка в Шнайдера, він «впав у політику», де з перервами сидів до кінця. Але Шнайдерівська кар’єра і потім довший час його ще не покидала. Була вона не менше опереткова, як і давніше. Оце зараз по приході американців, коли вони обидва з Плавцем взялись за організацію і були в найкращій стадії випрацьовування меморандуму та почали вистоювати під дверима коменданта з метою дістатись до нього, німці вирішили позбутись їх з свого славного флєку. Певно думали, що без них українська громада не дасть собі ради. Їх покликав бургомістер і заявив, що фірма вже не потрібна, і що разом з робітниками вони мають виїхати до Іннсбруку. Таким способом вони хотіли позбутися Шнайдерівців, найактивніших і найрухливіших українців, і розрахуватись з Шнайдером. Треба знати, що все ж деяке майно в магазині було, Філько його беріг, а такий струмент, як теодоліт чи які там складові частини моторів все ж мали свою вартість. Інженер Цеч, що завжди ворогував з Шнайдером, став грати передову ролю у цьому історичному флєку (дірі) і міг тепер розрахуватись з своїм конкурентом. Тож заявили і нашим людям і комендантові, що Шнайдер був гештапівець, а вони його прислужники і комендант написав їм «путьовку» — в той час ще далі невільно було рухатись з місць, тільки за дозволом. Путьовка звучала: їдуть до Іннсбруку, але ззаду комендант написав олівцем дуже нечітко якусь нотатку по англійськи. З нею я ходила до німецького священика, що знав добре англійську мову, і ми старались розшифрувати та зрозуміти. Виходило: «там є група польських біженців» або «там є табір польських біженців». Їхати приходилось військовими автами, бо другої комунікації не було.

По нараді вирішили ми, що наші «батьки батьківщини», поїдуть, та не з родинами й майном, як цього від них домагались, а з наплечниками і то не всі, а вони обидва з Плавцем. За охотника причепився Мітельський. Мали по дорозі зорієнтуватись, куди їх везуть, якщо до Кематен, мали вискочити. Що оці два молодші вискочать, можна було надіятись, та тяжко мені було вірити, що Філько буде скакати з авта на бігу. Тож я турбувалась.

Виправа відбулась пополудні й скінчилась дуже швидко. Пішли наперед обидва молодші до штабу, відкіля їхали авта та зупинились перед вартовим і, як на русинів пристало, давай радитися. Вояк, що стояв на варті, втішився, що чує слов’янську мову підійшов до них і запитав, чи вони з Польщі. Втішився «родаками», як дідько цвяхами, але знову не подобалось йому, що родаки не носять білочервоного тільки якесь жовтоблакитне. Розговорився і сказав, що ті авта їдуть до Кематену і відтіля, очевидно, повезуть людей додому. Та запрошував їхати. Щиро подякували вони й пішли до хати, по дорозі зустріли Філька й жартували собі з доброї «путьовки».

До Іннсбруку все ж треба було їхати і якось поладнати й цю справу і «державні». Тож вирішили їхати зайцем. Був транспортер Віч, що щодня їхав вантажним автом до Іннсбруку по товар. Брав він теж людей, очевидно з перепустками. Мали їх очевидно німці. Наші дали йому цигарок і влізли до авта серед натовпу інших подорожніх. Посідали в середині, і це їх врятувало, бо коли прийшла контроля документів то проглянули тільки крайніх (середні лягли між клунками) вояк махнув рукою з властивим йому недбальством, і авто поїхало далі.

В Іннсбруці чекала їх мила несподіванка. Окрім знайомства з Коралишиним і його предбачуваного приїзду, про що я вже писала — вони зустрілись із своїм любим шефом Шнайдером. І не в тюрмі, не в неволі, ні, а в Обласній Управі, як керівника відбудови Тіролю! Ото він здемаскувався як член Відерштандс бевегунг і тепер далі робив кар’єру та інтереси. Наші поскаржились на переслідування. Він обіцяв приїхати та зробити лад, а нашим дав дуже порядні рекомендаційні листи. Одному — що має сидіти в Тельфсі і ліквідувати фірму, а другому, Фількові — що має догляд доріг. Що Філько мав робити на дорогах — невідомо, та це не було таке важливе, як важливе, що дістав посвідку праці і перепустку на цілий місяць до Іннсбруку.

Покриті славою повернулися «переможці» додому. Так їхні жінки, як і інші робітничі родини, відідхнули: Кематен відступив від нас, а німці не мали права нас прогнати.

Шнайдер до Тельфсу не поспішав і таки не приїхав, натомість якийсь його службовець з часом приїхав і перебрав решту майна, яке і так розкрадали німці, що далі то більше, бо не було кому доглядати: Шнайдер не платив нікому і не турбувався майном. Мабуть мав іншу корову, більше молочну.

Перепустка була дуже потрібна, бо за її допомогою ми мали зв’язок з Іннсбруком, такий потрібний для нас. При кожній нагоді і потребі, а їх було безліч, можна було поїхати до Іннсбруку.

Придалась ця перепустка й для інших цілей. Коли переорганізувався Іннсбруцький Комітет, то Філька вибрано зв’язковим. Таким способом він увійшов до Іннсбруцького Комітету.

Поволі й інші громадяни, якось боком, потрапили здобути перепустки й їздити. Спочатку їздили тільки автами, коли траплялась нагода, потім, коли вже курсували потяги, було легше. Та це стало можливим аж у червні. Тоді вже й перепусток не треба було.

Окрім Коралишина, був ще один наш опікун і помічник — кухар американської військової кухні Личковський. Цей добродушний товстун — як звичайно кухар — говорив мовою, якою говорили п’ятдесят років тому, потрапив у руки студентам, які зараз же стали вчити й освідомлювати «хлопа». «Кобзар» і інші речі пішли в рух і хлоп прозрів. Помагав студентам харчами — стояв на оселі — і потім вмішався навіть у «політику». Ото одного дня — нова «шикана»: німці прийшли на оселю і зажадали від наших звільнення помешкань. І то зараз. Було там трохи крику, бо бойові наші жінки не давались, боронячи свого домашнього вогнища, хоч і на чужині. Ситуацію врятував Личковський, що сів на авто і привіз Коралишина. Цей поладнав справу. Не лише наших залишено в хатах, але й потім викинено німців з деяких будинків, бо Коралишин провірив, що живуть наші дуже погано в підвалах та на горищах в непристосованих приміщеннях. Тож зажадав звільнення одного бльоку для них. От тоді настала паніка між німцями — вони прийшли з делегацією до нашого Комітету просити, щоб їх залишили. Наші відповіли їм, що це розпорядження американської влади, але між собою радились і вирішили погодитись. Ті німці, що мали дітей залишились і оба народи зажили в дружбі.

Кольорові вояки, що стояли на оселі, віталися ввічливо зі знайомими і незнайомими, бавились з дітьми та кохались з білими жінками.

Кінець-кінцем у Тельфсі настав спокій. Дехто влаштувався на працю, інші паскували або вигрівались на сонці, й нікого не вдалось німцям викинути ні вивезти. Останній місяць, чи дві неділі жили розмірно спокійно, хоч підтягали пояса, очевидно такі, що не мали допливу харчів. Бо хто паскував, то там якось йому жилось.

Зате в інших місцевостях шаліли бурі на різні лади. Навіть в останній час ще в Пфафенгофені була формальна облава на українців, в якій брали участь окрім німецької поліції американські вояки, озброєні та енергійні. Приїздили автами і навантажували людей силоміць та відвозили до Кематен. Були то дні паніки. Пфафенгофенці втікали до нас і боронились, як могли, навіть ставлячи опір. Нас учили, що якщо нас будуть насильно брати, то ми можемо триматися дверей і одвірків і не даватись. Так вони не давались. Вивезено отже тільки декількох мадярів та кілька родин «східняків», інші збереглись.

В інших місцевостях було знову ще краще, наприклад в Ріеці, де загалом ніяких облав не було. Усе залежало від місцевих людей. В Тельфсі були при владі і за німців і за американських часів погані люди, і ми про це добре знали. Пішль і Гофман були рідними синами свого гнізда.

Коли в Тельфсі було проголошено, що перепустки можуть дістати священики, лікарі й акушерки, наш Роман став налягати на мене, чому не йду за перепусткою, мовляв, лікар у Ріецу має і перепустку й дозвіл від американців ординувати. Він так довго мене «демпінґував», аж доки я не пішла до милої панни Цеч в справі дозволу на приватну практику. Ця неоцінена дочка партійного, а тепер велика тірольська патріотка, вважала, що є ще одна особа, яку можна з’їсти. Тож зажадала від мене фахових документів. Серед них був і папір німецького міністерства внутрішніх справ, який потверджував право лікаря користуватись з свого звання. Його мусіли мати всі лікарі.

Цей документ видався їй відповідний, і побігла вона з ним до коменданта (якраз сидів там о. Квітун), кажучи, що є тут одна особа, яка має підозрілі документи, що треба її відправити до СІС. Про це я довідалась потім від о. Квітуна. Мені тільки дали карточку з адресою іншого бюра…

Якраз наступного дня я пішла до жінки Віча по бузок. Нічого не підозріваючи, з китицею бузка, ясно одягнена, я пішла до відповідного бюра. Був це покій в готелі «Гогемунде».

Коли я чекала на офіцера, що якраз переслухував — як показалось, німку — зі мною стала говорити дівчина-галичанка, що працювала в тому готелі. Стала радитись, що робити, чи їхати додому, чи ні, а при тому поінформувала, що це бюро, де перевіряють німців-наці. Я здивувалась, чому мене сюди послали. Та було пізно, бо мене закликав молодий гарний старшина. Говорив по-німецьки і поставив справу з місця так — як довго ви є в партії? Яку роботу ви робили? Яку ділянку пропаганди вели, тощо? Я хвилювалась і злостилась, заявила що я чужинка і взагалі ніякої партії і на очі не бачила, що ціле життя займаюсь лікарською працею. Після дискусії, менше або більше неприємної, мені видали папір, з якого виходило, що я була переслухана СІС. Нічого більше. Що воно означало не знаю, але перепустки мені не дали і дозволу на практику теж ні. Орднунг мус зайн! (Порядок мусить бути).

З Ромком і Фільком я потім сварилась, чого мене наганяли за чорт зна чим. Нічого мені в Тельфсі залишатись, не хочу тут жити! Оце тепер пакують мені на сумління якусь ідіотську партію, шкода що не вважають мене за якусь визначну рибу.

Незалежно від того, коли в Іннсбруку почав урядувати при Братстві лікар Василів, мені дали звідти посвідку, що я маю право ординувати для членів Братства в Тельфській околиці. Від американського шефа уряду здоров’я дістав Василів для нас усіх дозвіл на практику за фахом. Був це поступ у відношенні до німецьких часів, коли ми не мали права вільно працювати за фахом. Все ж думка про сподівану амбуляторію світила мені за увесь час перебування в Тельфсі.

З першого дня я мріяла про переселення до Іннсбруку-Хоч і мале, хоч втиснене в гори, але ж місто, і фах, і люди, і якесь життя. Про ці можливості говорили ми багато і довго з колегою Лазорком, що під кінець війни приїхав до Іннсбруку, був у мене в Тельфсі, і ми зробили кілька проходів та приглядались до альпійської рослинности. Хоч він і лікар, та з замилування ентомолог, зацікавлений комашнею. Проте розумівся на рослинах, і ми їх розглядали, навіть мучились над означенням сольданеллі та її клясифікацією. Бракувало нам підручників. Ходили ми потім в Іннсбруку до бібліотеки вже з д-ром Фединським, щоб позичити якусь книжку, та нам не вдалось. Щойно в Мюнхені Філько дістав премилий альбомик альпійських квітів на англійській мові, і з нього я пізнала мої милі альпійські квіточки.

Єдине, що нагадувало колишню лікарку, було трохи приватної практики. Такої нецікавої, мішаної, малої. Когось ревматизм крутив, когось шлунок болів, хтось в’янув з туги по батьківщині, там знову дитина дістала пронос чи глисти. Але траплялося, що приїздили й з дальших околиць, з долішнього Інну, ті що почули про мене та добули мою адресу, давні або й нові пацієнтки. Їхня поява роз’яснювала день і нагадувала давню ординацію у Львові. Інколи зворушували мене їхні оповідання про те, як, маючи до вибору, запакувати під час утечі частину одягу чи харчів, вони рішились всетаки на «Гігієну Жінки». Так багато людей і потім держало і держить цю книжку вдома на почесному місці і не один чоловік говорить про неї з почуванням гордощів і зрозумінням справи, і не одна жінка з вогким зворушенням в очах…

Коли вони це говорили, мені здавалось, що говорять про когось, що жив колись, а тепер десь далеко, чи лежить глибоко в землі, чи може залишився вдома. То був хтось інший. І не ставалось мені легше від того, що той хтось носив те саме прізвище, що я і був колись таким близьким мені, може навіть був мною. Від цього тільки зростав бунт проти теперішнього життя і певність, що його треба якомога швидко змінити.

В той час колега з Ріецу послав кілька пацієнток, які принесли трохи харчів. Це внесло деяку різноманітність і полегшу в харчуванні. Компот з брекв, ми їли як якийсь божественний дар, «чопд порк» — січена американська вепровина видавалась нам вершком смаковитости. Це були наші дні добробуту. А потім прийшов кусок тірольської вудженої солонини, її зразу ж поділили ми на три частини. Мій висів за шафою, і я інколи відрізала шматочок та смакувала як ласощі. Потім я взяла його з собою на дорогу і втратила, про що ще буде згадка. Це друга свиняча історія, але з протилежним змістом…

Між нашими людьми я довідалась, що у нашого кухаря можна не одне виміняти за горілку. Тож одного дня я взяла пляшку горілки, чи не останню з тих, які я дістала вдома, як лікарський приділ, і пішла до нашого друга. З типовим американцям зрозумінням бизнесу він обміняв її мені на 1 фунт кави, дві помаранчі й цитрини і маленьку пачечку сухої, недоброї шоколяди. Але я верталась від нього й смоктала по дрібці цю шоколяду й раювала. За рік чи й більше часу перша шоколяда. Я мала почування блаженства, й здавалось мені, що вже пропадуть хмарні й сірі дні і настануть інші, кращі часи і що все вернеться до норми.

Може дехто дивуватиметься моїм частим згадкам про харчі. Яка б ця справа не була тяжка в ті часи, наші люди радили собі якось краще, як ми, і по більшості не голодували. Найбільше допомагала їм в цьому вимінна торгівля та знайомства з чужими робітниками, що діставали посилки з дому як от французи, італійці та інші. Але ми не торгували і не спекулювали і не знали бічних стежок та не вміли собі нелегально роздобути нічого. Може й наша вина в цьому, бо в такі часи треба боротись за життя усіми можливими засобами. Це правіковий закон самозбереження і боротьба за харчі.

Але для нас на першому пляні спершу була фабрика й мої там справи, а потім «політика»: самооборона від примусової репатріяції. Ані «розуму» нам не доставало, ані часу. Єдине, що нас рятувало — трохи цигарок, що Філько привіз з дому та проміняв на пічку чи квасолю, його мила, м’яка й чарівна поведінка, що з’єднувала собі всіх, і мій фах.

Одначе час минав. Вже на луках Леген відцвіла генціяна, і в гайку і над потічком цвіла біла орхідея, що пахнула смерком пристрасно й потаємно. Прийшов час орхідей: рожевих, фіолетових, бордових, які я знала здому чи пізнала тут.

Вже на луки виходили ширококості жінки з косами. Кінчився червень.

В моєму городці буйно розростались помідори, іхні кущі були обсипані круглими плодами. Пахучий горошок пнувся по сітці і мав уже пуп’янки, а минулорічні гвоздики вистрілили з буйних кущів пагінці, на яких зав’язувались пуп’янки.

До них я мала трохи ніжности й прив’язання. Ці рослини я виховала з насіння, догляд за ними давав мені дрібку радости й відпруги.

ІННСБРУК

Яке ж гарне, яке миле мусіло бути це місто до війни! Які солідні й задрімані в подіях історії оці площі, і як вони пахнуть далекими мандрівками і незнаними краями: Південнотірольська площа, Меранська, Салюрнська та інші. І вказівник — до Бреннерпасу 40 км., до Брегенцу…

Там, де колись кінчалися межі нашої уяви, коли схилені над географічними атлясами Австро-Угорської монархії, ми вивчали будову нашої батьківщини — Австрії. Великі події… похід Цезаря, переправа Наполеона…

А там поза засніженими і обмерзлими верхами Альп — соняшна Італія, за якою тужив кожен європеєць, батьківщина моїх куфштайнських приятелів, лявораторі італіякі[59]. І Форальберг і Швайцарія, до якої прагнуло серце кожного переслідуваного й гнаного. На жаль, ті часи вже давно минули. Нині тверда кордонна влада і ще твердіші закони та обмеження стримують наплив чужинців. Правда, якби Швайцарія не боронилась, то дістала б нараз кілька мільйонів чужинців.

Тож стоячи на якійсь такій вулиці чи площі, можна було мріяти про ті країни і віддаватись ілюзії, що до них з Іннсбруку можна дістатись.

Потім ви йшли вулицями австрійських цісарів: Леопольда, Марії Терези, ви проходили під Тріюмфальним Луком і знову поринали в минулі віки, що гомоніли величчю та славою світлих цісарів. А гостинниці! Оця на Архикнязя Фрідріха, де на брамі мосяжна таблиця з іменами цісарів, королів, князів, послів, державних мужів, поетів і творців з різних країн. Вони спинялись тут. Над кімнатами напис: року… король Людвіґ Баварський, року… Ґете… і т. д. Ви проходили по вузьких півтемних коридорах тихцем і несміливо. Там дрімала історія.

Містом пливе Інн. Котить свої молочнобурі хвилі й завжди гнав своїм прудким способом з гір на далекі низини кудись аж до Дунаю. Завжди бурхливий, похмурий як сердитий дідуган, він не знає жартів. Понад його каламутні води проскакують мости, які на диво не зважаючи на всі численні налети і велике знищення, залишились цілі. Вони перекидали мешканців на другий бік води, де в збочах Північного Ланцюга були предобрі сховища. В них мало не цілий рік так і жив народ.

Але при вступі на лівий берег ріки, в країну вимріяних вілл і садків, розкішних асфальтових серпентин, що ведуть на панський Гунгербург — панорама.

Увійдіть і побачите як дійсну, як живу битву під Іннсбруком, де Андрій Гофер перемагає французькі війська. Ви бачите наче справжні гори. Ще під Нордкетте снується хмара, що зірвалась з небес і прилягла в половині пасма. І бачите місто в часи його героїчних, найсвітліших змагань з Наполеоновою силою, таке ж розкинене як нині і таке задрімане в поході історії. Рубаються кольорово одягнені вояки, тече кров падають трупи. А там з лісу скачуть кіннотчики і падають від рук хоробрих тірольців.

Казками встає історія тих часів, коли особиста хоробрість, сила й мужність рятували й підносили людину. В ті часи герої визначалися в рукопашному бою. Якби їм хтось був сказав, що колись герой кидатиме бомби на безборонних жителів міст сам схований за хмарами — не знаю, чи повірили б в його мужність і чи прийняли б його в свої ряди.

Але Андрій Гофер стоїть на горбку і з силою і спокоєм кермує баталією. Потім, як уже вийдете з панорами, де на часок забувається дійсність і заки ще підете на Гунґербург, поверніться обличчям до міста й хвилину дивіться на цісарський парк і Ренвег (дорога для перегонів). Обабіч дороги ростуть і зеленіють могутні дерева, серед зелені алей біліють молочні кулі лямпіонів, наче страусині яйця. Здається, що швидко з палат виїдуть двірські повози і елегантний світ коронованих жінок і чоловіків легким трухтиком проскочить на пишних конях широкими битими вулицями. Але палати сьогодні пощерблені бомбами, оголені. Тільки на головній брамі золоточорний габсбургський двоголовий орел, гордий і незмінний. Не скорився ні свастиці, ні руїні.

Двірський театр — як грецька святиня. Двірська каварня серед площі. А там старий парк з кремезними деревами. Пощерблені, покалічені бомбами і їхніми відламками, все ж стремлять гордо й кличуть небо на свідка кількасотлітніх подій, що плили у їхніх стіп. Оце вперше, що події не відогрались там внизу, тільки на горі понад ними, несучи загладу всьому, що стояло і жило на землі. Тепер в парку і в будинках шпиталі. Бліді виснажені чоловіки на милицях без одної чи обох ніг, без рук.

І всюди купи румовиська і всюди руїни.

На Гунґербург не падали бомби. Зубата залізниця підноситься через міст і пнеться вгору. Вже понад домами, вже понад вершками дерев розцвіли акації. Крізь розкриті вікна вагону вдирається пристрасний, солодкий запах білого цвіту, що хитається в літньому вітрі й висилає пахощі в міські простори. Потім — понад соснами і смереками, потім понад лісом. Оце ви висідаєте й виходите з станції. Асфальтові дороги, запах страв, готовлених на полудень принадою смаженого м’яса лоскоче ніздрі.

Як гарно, як затишно живеться тут людям! Великі, розкішні вілли, прегарні городи. Стрімкий терен використано якнайкраще: терасами, амфітеатрально. каскадами. Рослинність захлинається повінню квітів, різнокольорових скельних і чорноземних. Це південна стіна, і сонце гріє тут ще напровесні. Гріє яскраво, святково з гойністю коронованої володарки, малює усе на кольор цвіту й магоню. Цвітуть сади, як казка. На стінах розп’яті морелі і бросквині рожевіють, як зашарілі панночки.

Солодкі п’янливі пахощі кидають різні екзотичні кущі й дерева. Ось на кущику малі темнобордові троянди. Я бачила їх ще давно в Піщанах. З тої пори я тужила за ними. Оце в ботанічному саду я відшукала їх нюхом. Я чула досконалий запах ананасу і, сівши на лавочці, я закрила очі та впивалась ним, аж поки з чару оп’яніння винурився кущ з темнозеленим листям і маленькими трояндами. І, як звір, йдучи за пахощами вітру, я знайшла кущ загублений давно і припала до нього та цілувала листячко і пестила цвіт. О! Забутий цвіт далекої чужини! О! Згадка молодости і безмежної туги за красою й щастям!

А потім, коли я вже наситилась пахощами (і вкрала галузку з двома квітками), я підійшла до сірого невеличкого дерева, що на вітках, схожих на вербові, носило непомітний цвіт. Але пахнув він, пахнув солодко ягодами і морелями і помаранчею разом! І знову я стояла, гладила рукою хисткі вітки і у споминах шукала цього дерева так довго, аж поки не найшла його над берегом Чорного моря у Варні. Принесло воно мені привіт від його бурхливих хвиль і великого водяного простору, що кличе-вабить і тягне.

Було там багато дерев і кущів, і я ходила поміж ними й знову забувала дійсність і день з його гнобою і беззавтрішністю.

Але за вікнами і в садах були люди. Вони мали батьківщину, житло, вигоду і розкіш. Для них війна скінчилася. Вони не знали голоду, ні спраги, ні розпуки й зневіри. Вони сидять собі в своїх домах, ходять по городах, піклуються садом. Ось старий професор університету поливає свої грядки, а там лікар обходить сад.

Але ми стоїмо під їхніми домами з порожнім серцем і руками й шлунком, стисненим голодом. Місяцями ми не їмо, а обдурюємо себе. Але для них уряд стягнув харчі з цілої Европи. Вони не знали, що таке злидні.

Сидять за мурами своїх вілл, як у середньовічних замках і переходять в другу епоху спокійно й діловито.

У долині місто. Срібною лентою Інн повзе поміж горами і в’ється поміж вулицями. Відтіля, з гори він втратив свою похмуру бурість і став сріблисто-синій, як кожна річка. Якби він був такий і насправді! Мостики стались малі, як хлоп’ячі іграшки, що зберігаються звичайно в скриньці. Так і нагадує Іннсбрук з гори цю скриньку. Якомусь великому хлопцеві розсипались кубики в цій скриньці. Вправді вежі стоять на місцях і дерева поміж ними, але кубики будинків порозкидані, пощерблені. Гей, коли вони потраплять зібрати їх і скласти знову в солідне, спокійне й поважне місто, якого назва пахне далекими мандрівками і безжурним дозвіллям?!

Відвертаєте очі від міста до гір, що напроти сяють снігами в яскравому весняному сонці. Там могутній «Престол Тіролю» з тридільним вершком купається в срібних хмарах, що встають із снігів і льодовиків Гросгльокнера чи Гросвенедігера і пливуть легко й пухко по розіскреній синяві. Як пажі, вони приклякають біля престолу і тримають у руках синю прозору шату весни. Тої, що тут на теплих збочах розсипала скарби, а там ще не зачалась під небом і хмарами й сонцем. Налюбувавшись, відвертаєте очі, повернувшись, дивитеся на Гафелекар, в якого частині стоїть місто вілл, Гунгербур. Линвова залізниця перекинулась сталевими міцними линвами по високих стовпах і побігла вгору. На ній хитаються вагонетки, як кошики, і несуть туди американських вояків. Тепер вступ цивільним заборонений. Але я була там восени, як зривався перший північний вітер і ніс перший сніг. Знаю, що під вершком стоїть розкішний готель Сеґрубе з прекрасною терасою, мінеральними купілями (2700 метрів височини) і повним люксусом. Про те все розказують великі реклямові афіші, що оповідають казки минулого. Алеж і тепер є там те, чого ніяка війна знищити не може: безсмертна краса природи. Білосніжно й разом з тим гаряче від сонця, що опалює на бронзово.

І ще вище, майже на самому верху, теж готель і ресторан. Від нього вже йдуть пішки на верх, відкіля широчезний препишний вид на гори Карвендель, дикі і наїжені скелями, і на всі інші оці ланцюги. Заворожений світ скель. Мабуть у день творіння вони завмерли в божевільному русі й корчах землетрусів, коли ще земна покрова тоненькою верствою плавала над плинним ядром і морщилась, як складки коло очей під час сміху.

Разом із подивом цього нового, іншого світу — опановує сум і пригноблення. Мертвота, тиша і пустка будять жаль за життям, тугу за заквітчаними долинами, усміхненими лагідним теплим усміхом молодої, що вертається з вінчання. На голові стрічки й вінець і лелітки, а там гапти, цвіти-оксамити, мережані-вишивані, золототкані. На ці долини глядять суворі монахині в бурих каптурах та білих рясах, з-під яких тільки виглядає край зеленої спідниці, прибраної скромною вишивкою. Це гірські масиви, задивлені в небо й заслухані у неземні хори й архангельські гімни, які десь високо в синяві колише етер. Або бичують їх бурі, шмагають сніговії, плачуть вони покутними дощами-сльозами, плачами земледалекими і неповинними.

Це світ гір, а там світ долин, що притулився до Інну. Із скринькою кубиків: Іннсбруком. Містом, що стало серед потопу Араратом. Туди збіглись усі, що втікали від страшних хвиль із заходу й сходу, з півночі й півдня. Що ж роблять вони тепер?

На вулицях рух. Це поворотна хвиля, що складається з усіх — іннзбручан, різних німців, чужинців, тих, що вертаються і тих, що залишаються. Жителі міста вертаються потроху з сіл. Хто має до чого. По вулицях їдуть вози з меблями, такі характерні для всяких рухів людности малі ручні візки, і все, що може їхати. Звозять і розвозять різне манаття. Обличчя тупо похмурі, на них сліди великої втоми й хвилювань, смертельної тривогу й постійної втечі.

Різні роди німців — їдуть і йдуть у різні сторони. Одні були втекли, других евакуювали. Стараються їхати в різних напрямках, шукаючи шляху додому. Багато з них не має нікого дома. Усюди повно молоді. Це воєнні поворотці. Чоловіки подекуди в уніформі, вже понищеній і занедбаній. Інші в цивільках, які ще не сидять на них звично. Жінки. Молоді, що теж досі носили різні однострої найчастіше штани, повернулись з військової служби. Повитягали якесь жіноче лахміття. що переспало цілу війну у шафах, і одягнули. Лежить воно на них незвично, майже несміливо. Де-не-де зустрічається «пані» у елегантному одязі з мальованими нігтями й губами. Її «панійство» трохи підозріле, а одяг теж не першої моди. Бо й яка мода була під час війни? Усі вони сидять в ресторанах за порожніми тарілками, за переповненими столами і чекають терпеливо на щось, якесь пиво, чи воду. На їхніх обличчях теж втома й розгубленість. Не знають, як прийдеться жити й що робити. Так якби сьогодні вернулись з далекої дороги.

Скрізь і усюди неясність, непорозуміння і втома. З-під великого тиску війни стрибок у порожнечу. Великий брак напруги.

Але є хтось, що має й напругу, й стремління, й програму. Він один з усіх знає, що треба робити, як і де. І, що глухіше залягає в серцях переможеного народу зневіра, то голосніше говорить він, та настирливіше править свої кличі й обіцяє те, чого бракує, чи скоро забракне всім:

Працю й хліб!

На головній вулиці, напроти майже єдиного ресторану, де можна зайти цивільним, величезний чорний серп і молот на кривавій плахті. Над ним напис:

КПЕ — комуністична партія Австрії. У вікнах великого льокалю і на стіні будинку великі афіші, такі нам відомі з дому. Тільки ж тематика трохи інша. На початках нагінка на свастику й фашизм. Малюнки свастики, з якої вибухає вогонь, робітник, що йде в кайданах чи зриває їх, в залежності від потреби, жахіття концентраційних таборів, великі числа про радянську продукцію і добробут.

Велика стінгазета усе це розказує й ілюструє числами й фактами. Гучномовець подає, що деякий час, комунікати, заклики, вказівки, між ними заклик до чужинців вертатися додому. Між ними заклик до австрійців вступати в лави компартії. Так, вони знали що робити, знали за всіх нас.

Стають групами й гуртками, слухають, читають, думають. Білий і кольоровий американець їдуть своїми автами, жують гуму і з цікавою наївністю спостерігають Европу. Вони не принесли з собію ніяких кличів, ні програми. У них демократія. Не дуже вони розуміють, в чому тут справа.

Як би не було, небезпеки комунізму не бачать і нею не цікавляться. Між тим усюди по селах і містечках з’явились уже комуністичні осередки, на стінах стінгазети й афіші та червоно розмальовані скриньки, куди можете кидати свої побажання, записи і… доноси. Як дома. Там за Дунаєм, Вислою, Збручем і Волгою.

У церквах, що ще залишились по днях заглади, відкриті двері й правляться Богослужби. Народ дякує Господеві за закінчення війни й просить про рятунок. Тепер уже вільно. Тепер ніхто за те не каратиме. Вже тепер на свято Божого Тіла піде велика процесія. Щасливий тіролець дістане те, що забороняв Гітлер: процесію, спів і релігійну свободу. Кожній церкві, кожній секті свобода.

АМЕРИКАНЦІ ВІД’ЇЗДЯТЬ

Відносно тихо було в Тельфсі в останні дні червня. Чужинців не вдалось позбутись, і єдиною атракцією тірольців було майже щоденне арештування когось з наці. Окрім того існував наказ німцям виїздити з Австрії.

Німців вони ненавиділи. Здавалось, що це стара закорінена ненависть, може подекуди штучно підтримувана. Оце тепер німці опинились на рівні з чужинцями: їх гонили. Чи так щиро, як нас, не знаю. Але вони дуже нарікали. Дістали вони наказ зібратись в одному місці, й не дозволено їм взяти більше як 25 кілограм речей. Все решту мусіли залишити. Був це безперечний удар для людей, що, найчастіше, мали рештку майна з вибомблених домів. Їх звозили до табору в Куфштайні й відтіля відправляли додому. Везли на відкритих автах без огляду на погоду. Було серед них велике огірчення, й від такого виїзду не один старався боронитись. Всі вони тепер, очевидно, були проти Гітлера й його режиму.

Незалежно від Кематену, де був більшовицький репатріяційний табір, був ще другий табір в Ляндеку. Туди вже возили чужинців. Усіх, які були. Але українцям вдалося там зразу ж захопити владу, бо їх було найбільше і якраз найінтелігентніший елемент. Був там і театр Блавацького і цілий ряд наших львівських інтелігентів. В червні був організований цей табір і навіть раз в Іннсбруку я зустрілась з лагерфюрером — так ще на німецький лад називали керівника табору — він дуже хвалив життя в таборі. На ті голодні іннсбруцькі часи, коли до ресторану треба було прийти пів до одинадцятої, найчастіше треба було стояти в черзі, щоб потім дістатись до середини й з’їсти там ложку брукви — не було навіть картоплі — з якимсь коржиком з яшного борошна й одним листком салати, — він привіз з собою канапки з яйцями і шинкою, шоколяду, кекси. Нам це видалось нечуваним добром. Він хвалився, що п’ють тільки справжню каву й чай і дістають американські пачки з усіляким добром. Пеленський дуже вчасно зрозумів потребу таборів, намовляв людей іти до табору та клопотався в американської влади про стаборування українців. Ми, інтелігенція, привиклі жити на волі й обізнані з горем таборового життя за Німеччини, все ж зі страхом і неохотою думали про табори й не розуміли потреби таборів.

Здалеку ми зачували, що в Мюнхені й в Авґсбурзі є великі табори. Головно останній вважали за централю українства, і туди звертались очі не одного з нас, тим більше, що з самого початку ходили в нас глухі вісті, що Тіроль віддадуть французам. Про те я навіть говорила з Дідіє, і він підтвердив цю вістку. Та не хотілось вірити, щоб американці добровільно покидали такий гарний закуток, де можуть для своїх людей мати прогулькові, туристичні місця. І тірольці мріяли про поворот часів туристики й спорту, про міжнародніх гостей і річки золота чи долярів, які попливуть до їх кишень. Тож і тірольці з похмурою міною відкидали думку про таку зміну, та й мали чого. Американці не брали нічого, часом — яку корову чи свиню, але французи годувались виключно з місцевих засобів. І французи були їхніми ворогами, з якими тірольці воювали зброєю, як показувала панорама битви під Ісерберґом. А американці були тільки гістьми.

Чули ми теж, що українці сидять масово на селах Кавфбоєрщини в Баварії, і в ті околиці мав вибратись Філько.

Між тим літо їхало на гарячому альпійському возі. Сонце гріло, і кожен з нас був кольору стиглої морелі. Тільки шкіра на нас поморщилась, як на оцій самій морелі, коли надто влежиться. Правда, я вигрівалась багато на сонці і майже щодня запалювалась біля моєї кринички, пила з неї воду, й прилігши до стіп Гогемунди, розказувала їй мою журбу і скаржилась на пустку днів беззмістовних.

Тож вирішили ми в першу неділю червня піти прогулятися на Гогемунду. Як і завжди, а в ті часи найбільше, я керувалась предчуттям. Я мала враження, що на гору треба піти якнайшвидше, в противному разі зовсім не підемо. Незабутнє враження залишилось мені з прогульки і чар гір на ціле дальше життя.

Помандрувало й за океан.

Два дні після повороту з прогулянки Філько поїхав до Іннсбрука на засідання Комітету. Було вранці, й я йшла до оселі. Проходячи біля домів, я бачила, що люди чогось з великим зацікавленням кидаються до газети, читають її дуже швидко й хапаючись. На обличчях у них появилась журба й неспокій. Підійшовши до групки людей, я прочитала:

На підставі договору французи займають Тіроль, американські війська відходять до Баварії і Зальцбургу.

Не хотілось вірити. Все ж так було. Тут не було сумніву. Журились тірольці і мотали головами. Вони так вірили в американців і своє майбутнє під їхньою владою. Оце приходив ворог.

І я зажурилась. Не було в мене довір’я до того народу, і я відразу вирішила, що треба їхати. Тільки ж як?

Вже того самого дня вранці від’їхали кольорові. Вони їхали вдосвіта і з поспіхом. Нашим людям пропонували, що заберуть їх з собою. Але ж ніхто не був приготовлений до від’їзду, усе прийшло нагло. На виселку між нашими людьми було занепокоєння і журба. Кожен боявся французів і як комуністів і як приятелів наших ворогів. Усі думали про виїзд. Але ж це належало до тяжких справ. На подорож треба було перепустки з Іннсбруку.

Увечорі приїхав Філько теж помітно схвильований У Комітеті повне розгублення, ніхто не знає, що робити. Американські бюра ліквідуються, американці від’їЇздять. Ми склали нашвидку раду, що робити. Голоси виглядали так: я — безумовно їхати, Філько — як хочеш, то можемо, і Роман — тут тобі добре, маєш хату й трохи молока, сиди не рипайся. У висліді моє безкомпромісове становище перемогло, і Філько наступного дня поїхав по перепустку. Дістав він її з великими труднощами, просто стягнувши Коралишина з авта десь за замкненими дверима б’юра, що вже зліквідувалося. Американці казали, що цілий Іннсбрук хоче з ними їхати.

Між тим були вже такі, що мали перепустки, поїхали до кордону й вернулись ні з чим, мовляв всі перепустки недійсні. Тож і ми вислали Романа на розвідку. До кордону було від нас яких тридцять кілометрів. Дорогу зробив він за один день і прослідив обидві можливості. Від вояків на кордоні довідався, що перепустка добра й запрошували його завтра приїхати, обіцяли, що пустять. Але в СІС, куди його спровадили поговорити, сказали, що ні…

І хоча громадяни, що до мене заходили, впевняли мене, що імпреза не вдасться, ми все ж готовились поспішно в дорогу.

Я пішла до містечка шукати можливости перевезти пакунки військовим автом. Але всі військові авта їхали швидко, не затримуючись, були то вже з останніх. Ніде вже їх не лишилось. Ще мене послали до Пішлевого палацу, де стояла санітарна частина. Перший раз я була в розкішному городі й розкішній віллі Пішля. За високим муром над потоком лежав цей райський куток, повний дерев і кущів, з теннісовим кортом, плавальнею, різними квітяними луками і клюмбами. Вартовий пустив мене на подвір’я, гукаючи здалеку: «Кептен Стоун! Кептен Стоун!» По кількох марморових сходах я ввійшла до розкішної залі з бронзовими статуями, килимами й квітами. На хвилину подумала про Пішля — і як то він себе почуває десь на праці в таборі. Капітан Стоун, молодий білотілий і пухкий жидок з міною Аполлона винурився якраз з купелі й вийшов назустріч мені, покритий крапельками води, одягнений в купелеві штанці. Зворушлива нев’язаність. Я розказала йому моєю мученою англійською мовою, що я хочу, але він сказав, що їдуть до Зальцбурга і пакунків не можуть взяти. Так скінчились мої відвідини в віллі Пішля.

Супроти того Філько замовив Віча, обіцяв йому подвійну ціну, як звичайно за таку туру, і ми готовились на неділю 6 липня в дорогу. Усе це діялось дуже швидко: продовж тижня — зміна займанщин, роздобуття документів, спаковування й від’їзд. Пакували ми майже цілу ніч і були дуже змучені, перехвильовані, перенапружені. Все ж, щоб не було, я не хотіла так нічого в житті, як покинути Тельфс, я не могла дати себе вбити гнобі його беззмістовних буднів і сіряві його безнадійних днів. Я не могла дати себе привалити цим горам, що з цілою вагою давили мої нерви. Ні, ні! Я не могла! В мені жив постійно бунт і стихійна, спадкова, тяга вдаль. До міст многолюдних, до плідних піль, до простору, до життя!

Так колись будилась туга у кочових народів. Брали тварин, своїх жінок і йшли походом у невідоме. В погоні за сонцем, що западало в океан.

Але в мене була ще одна, куди важніша, істотна причина: коли Філько опускав Відень шпиталь написав мені про його стан, який окреслив як безнадійний і закінчив — «той чоловік є втрачений і його смерть це питання дуже короткого часу». Я бачила, як він марнів і нидів, як одяг з нього повисав, і знала, що терпів від сильних болів голови. Кожен день ніс його назустріч смерті. Від років так було й, ця загроза висіла наді мною, як меч. Я мусіла тепер найти місце, де він міг спокійно померти, знаючи, що я маю працю, яка забезпечує мене й дає мені змогу опікуватись сином: допомагати йому покінчити студії. Що могла я зробити тут у малій гірській оселі, де не було й мови про працю? Неспокій гнав мене, гнав до міст, до людей, там де могла я найти для нас обоїх з Романом можливість прожитку, а для мого найдорожчого приятеля, найліпшого подруга — спокійну смерть.

Тож я наглила на виїзд, не дивлячись на всі небезпеки, труднощі й можливу невдачу.

ШЛЯХОМ РИМСЬКИХ ЛЕГІОНІВ

Була неділя. Ми обоє товклись, як навіжені, в’язали коші, забивали скриньки, син пішов у село, прощатись із знайомими. На те ми не могли собі позволити. Та й нашим звичаєм не жили ми близько ні з ким, тож ні за ким було й жалувати.

Біля 11 години заїхало авто й тоді на очах публіки, що виходила з церкви (якраз українська Богослужба закінчилася), ми вантажили свої речі. Ніхто не сказав нам доброго слова на дорогу, ба навіть не вийшли до нас. Усі, зрештою, вважали, що й так не вдасться ця поїздка і що ми вернемось.

Старі прощались з нами ввічливо й запрошували приїхати до них під осінь, як мої помідори будуть зріти. Ми сказали, що вернемося, щоб кімнати не віддавали — так на всякий випадок. Примістились на пакунках і швидко виїхали на закрут, куди я так часто ходила, шукаючи втечі з тісноти, в якій доводилось жити чотири місяці. З полегшою я дивилась, як зникали вежі костела, що щодня дзвонив тричі, доми, в яких не було прихильности, й люди, з якими мене ніщо не в’язало. Коли я глянула на комини фабрики, щось здавило мене біля серця. Це зривалась остання нитка, що в’язала мене з тим місцем праці, де я була так коротко, але залишила там добрий кусок серця.

Потім авто стало спинатись знайомими нам серпентинами вгору. Виїхавши наверх, ми не взяли ліворуч, як на Гогемунду, а праворуч, як до села Мезерн, що лежало на грані пасма (1.100 метрів височини). Це тут де напровесні цвіли крокуси. Цілий час ліворуч ми мали Гогемунду, гора стриміла своїм тяжким масивом і ще тепер погрожувала не випустити нас. Куди авто не їхало, вона була завжди близько — чи то ліворуч, чи за спиною. Об’їхати її було тяжко, й минути не легко. Була як призначення, як фатум.

Оце ми в селі з великим гарним готелем, з верандами. Сюди приїздило завжди багато туристів і людей, що потребували відпочинку й здоров’я. Перед лицем двох велетнів-гір вони грілись і віддавались лінощам. Тепер було там, як і всюди, повно біженців з різних сторін, очевидно німців. У долині глибоченна жолобина, це долина Інну і ще раз Тельфс з його коминами і вежицею. Але вже останній раз. Проїхавши через Мезерн, ми опинились на узгір’ї, що становило новий світ. Той світ лежав на 600 метрів вище від того, де ми досі жили. Просторі полонини, на яких розкинулись села й містечка, як от Зефельд. Був липень, але сад ледве відцвів, а на луках цвіли квітки, які вже давно в Тельфсі відцвіли. На городцях ледве вилазила городина, а салата, яку ми вже в Тельфсі їли два-три тижні тому, мала тут по два листочки.

На авто сіли по дорозі ще якісь прохожі. Один з них віденець розказував з гумором, що він втратив під час війни. Коли запитав мене, що ми втратили, я відказала: у нас украли батьківщину. Де їдемо? — кудись до міста. Насправді ми мали перепустку до Мюнхену. Та знали, що місто під час війни дуже пошкоджене і ледве чи вдасться там приміститися.

Було дивно, як мало слідів залишила в цьому гірському світі війна. Все ж були це околиці дуже сильно бомбардовані в останній час, і нам здавалось, що там немає ні хати, ні людини. Між тим усе стояло собі мирно і гарно і Зефельд — містечко клінік і шпиталів — дрімав собі на своїй полонині дрімотою закиненого в гори містечка. На стінах домів помальовані стояли святі з Євангеліями і сивими бородами, Матір Божа з Дитятком на руках і з усміхом на обличчі. Улюблений образ Христофора: міцної людини, що несе через ріку Дитя, що держить земну кулю в руках, такий знайомий з стіни готелю Цур Гогемунде в Тельфсі, зустрічався і тут так часто. Тірольці радо живуть в домах, яких стіни прибрані образами, переважно святими. І треба сказати, що де-не-де були дуже добрі і по-мистецькому виконані картини. Завжди германські типи: біляві міцні люди, повні жінки, старий німецький одяг і тірольські кольори: червоне, синє й біле, — рододендрон-альпенрозе, ґенціяна і едельвайс. Бували й історичні картини, на касаркях головне, баталістичні, приїзди якихось королів чи вождів, святкові, національної події. Великі, червоні хрести значили ще нині дахи лікарень, розкішні вілли цього туристичного колись містечка, повні хворих, інвалідів. Довкруги містечка вершки гір, які тут так змаліли. Навіть Гогемунда видавалась на половину нижча, а її вершки з цього східньо-північного боку зовсім інакші.

З Зефельду бігла дорога серед полонин, покритих буйними травами та вела до села Шарніц. Що ближче до села, то зникало почування полегші, його місце займала журба й тривога. Близько кордон, з ним невідоме.

Шарніц мабуть ще вище лежав, як Зефельд. Тут уже на горах мало було сосон і зараз же — жереб та каміння. Село над річкою Ізар. Вже ми були над новою річкою. Вона не була велика, але котила швидко свої синьо-молочні хвилі до Дунаю. Вилась тіснинами попід гори, випливши десь під пасмом Гогемунди. І знову церковця з гострими вежицями і знову ратуша, розмальована гербами, як і в Тельфсі, і помальовані, огрядні доми. І кордон. Здалеку видно рампу й напис: Стоп!

Так ми й зробили. Молоді вояки пізнали Романа й радо з ним вітались. Перепустка й ми були «о кей», але в справі речей звеліли нам піти до СІС. Молодий, стрункий старшина поставився до нас неввічливо. Заявив, що перепустка недійсна і пустити нас не може, що ми як чужинці повинні їхати до Іннсбруку до табору, відкіля нас відправлять, куди треба. Зокрема не подобалась я…

Не помогло переконування, що перепустка видана за всіми вимогами влади і стверджена іннсбруцьким СІС. Зокрема авто не мало права переїзду через границю, це правда.

Ми вернулись до границі й стали радитись. Оці вояки порадили нам, щоб пакунки скинути перед границею, авто відпустити і якось собі потім порадити. Заявляли — для нас перепустка добра, для СІС ні. Що було робити? Вони погодились пустити Романа на другий бік. Там Роман мав знайти фіру, що забрала б речі. Лежав там Міттенвальд, містечко, де жив мій колега д-р Домбчевський, який мав свої коні. Це Роман ствердив під час поїздки велосипедом і договорився з лікарем, що допоможе нам в разі потреби. Тож ми розраховували на цю допомогу, ще розважаючи в Тельфсі про труднощі й вимоги дороги.

Пакунки ми скинули за границею та стали чекати Романа, що на велосипеді поїхав до Міттенвальду. Його не чіпали ні СІС, ні вартові. Вони здружили з ним з першого разу, клепали його по плечах і пускали через границю.

Чекали ми з дві години на палючому сонці, стало братись під вечір. Неспокій, що зразу був загніздився в мені, ріс. Я боялась, чи хлопця не затримало СІС. Надто довга його відсутність непокоїла. Тож я вирішила піти в тому напрямі, може якраз побачу його біля СІС.

Коли я стала доходити до будинку тієї установи, вже заздалегідь з ганку побачив мене на дорозі цей старшина. Був очевидно поінформований про наші пляни і чекав, що з того вийде. Затримав мене і накинувся з гострим криком, мовляв, він не дозволив нам їхати і не дозволить, іти невільно. Я сказала, що вартові мене пустили, та це тільки збільшило його злість. Я вернулась дуже схвильована. Тепер становище ставало прикре: ні сюди, ні туди. Пакунків стільки, що нічого з ними вдіяти, транспорту жодного. Швидко ми порадились, і Філько став перекидати пакунки через границю назад. Були то тяжкі скрині з книжками, посудом, лікарським приладдям. Якийсь чоловік помагав йому на наше прохання. Я упросила когось піти до села по фіру, щоб звезла кудись: в сусідстві була господа з великою стодолою. Їзда не далека але треба було мати чим. Я сиділа на клунках і обганялась від вояків, які старались добутись до них. Схвильовані, покриті потом і пилом, ми з трудом звезли до стодоли «Цур Травбе» свої речі. Коли ми зупинилися в стодолі, трохи відпочили. Тепер можна подумати, що далі. Дуже неввічлива господиня відмовилась прийняти нас на ніч — немає місця. Тож пішла я від хати до хати проситись. По багатьох проханнях нас прийняли власники готелю «Цум Адлєр» та примістили у якісь комірчині. Усе зайнято для біженців. Зрештою в подібному становищі опинились чимало німців, які так як ми приїхали з перепусткою на кордон і яких не пустили. Одні стояли з своїми автами при дорозі й «кампували», чекаючи на щось, другі чекали в хатах, інші від’їздили кудись. Та ми мали багато пакунків, усі не тільки дивувались, але й сміялись з нас.

Коли ми вже були приміщені, приїхав Роман з фірою. Фіра поїхала з нічим, а мене він лаяв, що я непотрібно «швендялась», що якби не я, все було б добре. Обидва чоловіки, здавалось, бачили причину не успіху в мені та в моїй білій шапочці — наче б не знали, що сказав старшина з СІС.

Що ж робити далі? Вертатись до Тельфсу я ніяк не хотіла. Становище було невідрадне: не усміхався мені захвалюваний «дах над головою і молоко». Краще вже до Іннсбруку. Але куди, до кого? Ні, ні! не туди дорога! Проте: як же далі?

Заснули сном крайньої втоми з вичерпання так фізичного як нервового.

Вранці ми вирішили таке: Роман мав прослідити другу дорогу вже тепер на «зелений» кордон. Цю дорогу знав він з поїздки велосипедом. Від німців ми чули, що туди пробираються ті, що їх не пустили через Шарніц. Але в нас стільки речей…. Кожен мотав головою. Я мала їхати до Зефельду, де було ще якесь СІС, якого печатка мала більше значення як Іннсбруцького. І знову Роман поїхав собі преспокійно через границю, а ми чекали. Була в Шарніц залізнична станція Міттенвальдбан, і потяг їхав по полудні о 4 годині.

До обіду я була вільна. Філько договорювався з господарем про приміщення пакунків, якби ми взагалі не могли нічим і ніяк виїхати з ними. Потім ми обоє розбіглись по селі шукати транспорту. Коні були в полонинах при сіні, договори з людьми йшли тяжко. Тож бігали ми за кіньми і за бензиною безуспішно.

В міжчасі через кордон був великий рух: їхали американські війська до Баварії, чи далі. З ранку до ночі гуділи особові авта з елегантно одягненими старшинами. Були і ті, з червоними зорями, і на місці, де американці пишуть імена своїх любок, був клич: пролетарі всіх країн, єднайтеся! Клич могутній і грізний. Вони їхали собі через кордон значно легше й вигіднійше, як у себе дома до котроїсь з союзних республік. Навіть їх не спиняли, навіть паперів не жадали.

Разом з відходом американців приїхали французи. Це були також «кольорові»: смагляві марокканці й альжирці. Вони стояли на залізничній станції. Були зовсім не схожі на американців! Цілком байдужі, задумані сини пустині. Білий завій понад смаглявим лицем, що інколи носило сліди шляхетної краси, часто гостра борідка. Нагадувались оповідання про дивний і часто грізний мусульманський світ. Вставали в спогадах образи, знайомі з казок Тисячі й одної ночі.

Зі станції лунав пустельний плач флейти. Одноманітний, гостротоновий і тужливий. Навколо стояли оці вояки, похмурі, байдужі й заслухані в музику своєї батьківщини. Їм доводилося дивитися не на пустелю, розіскрену сонцем, а на тисячометрової висоти гори. Такий чужий і далекий був для них цей світ! У них не було навіть тієї хлоп’ячої цікавости, яка була в американських вояків.

Одяг цих вояків був старий і знищений. Про бензину, за якою я до них ходила, вони й не думали: не було.

Пополудні вернувся Роман з вісткою, що через Льойташ можна їхати зовсім добре, кордону ніхто не береже, і їдуть туди усі, кого не пустили на Шарніц. У лісі є дорога розірвана мінами, і через прірву треба перенести клунки. Він навіть договорився з носіями. Там зорганізована ціла переправа, і всі без труднощів переходять. Віддалення таке саме, як і до Тельфсу яких 30 км.

Що робити? Їхати? З такими речами? Роман запевнював, що все піде. Все ж не хотілось вірити, що одну дорогу пильно стерегли, а другу і зовсім ні, хай вона й пошкоджена. Все ж ми вирішили ще спробувати справи у Зефельді. Мала їхати я. Алеж потяг їхав в одну сторону, а в другу — 11 кілометрів пішком. Роман поїхав потягом, але взяв з собою велосипеда.

І знову прийшлось чекати. Нерви перепружені, втома брала верх. Були ми в пустці, без дому й дороги. Так недалеко був Тельфс і хата, щось шептало несміло. Але я гнала його решткою сил, останками опору.

Вже під вечір я пішла в напрямі Зефельду. Йшла між сіножатями, на яких гребли сіно, порожня і вбита. Часом здавалось, що постійні докори — пощо було «швендятись» не позбавлені рації. На оборону від них я мала тільки одне: не можу довше! В останній час в Тельфсі я вже стала така нервова, що не могла спокійно говорити, і між мною й чоловіками були не раз непорозуміння. Я ненавиділа миски, ложки, ненавиділа хату, ненавиділа Тельфс. Я мусіла йти кудись, де люди, фах і життя.

Серед моїх похмурих роздумувань я й не звернула уваги на авто з «Мілітері Говернемент», що проїхало біля мене. Щойно коли спинилось і вистрибнув з нього Роман, я зрозуміла, що діється — очевидно з його розповіді. Отже у Зефельді не було вже ніякої американської влади і ні з ким було говорити. Натомість він знайшов газогенератор, і той має нас відвезти до границі через Льойташ. Якто, нині? Так зараз!

Що потім настало — був це так званий плян божевільного. Це було поспішне вантаження на авто і ми біля 7 години вечора покинули Шарніц. Поворотна дорога через Зефельд і повз Гогемунду. В заходячому сонці гора стояла величня й тяжка та широка. Розсілася як квочка, і до неї притулились малими курчатами інші гори. Ясне синє небо й сонце, що клалось спати за Гогемундою. Я вітала її без радости. Я питалась: невже її таки й справді не можна покинути!

Генератор пахкав поволі під гору. Ми виїхали в чудовий край — на північний захід від Гогемунди. Буйні смерекові ліси, вологість північних альпійських збочів і краса пралісів на них. Це не оці сухі соснові, що мучили мене в Тельфсі. Тут були квіти, афини, птаство. І запах смерек і ялиць, що нагадував Карпати. Дорога крутилась раз лісом, то знову долиною ріки, цілий час обходячи Гогемунду. Аж доки не ввійшла в Льойташ. Останнє село під кордоном було довге-довжелезне, було й «обер» і «нідер» і хто його зна яке. З висоти підніжжя Гогемунди входилось тут в яр і на луки. Нагадувало чимось якесь з наших гірських сіл. Тільки ж огрядні тірольські будинки й високі гори понад селом говорили, що це десь у чужині. Але село, закинене далеко від світу, схоже було на якесь Волосате, село на Бойківщині під Закарпатським кордоном.

На американській стійці — мурини. Виглядають з хати і, побачивши вщерть навантажене авто, сміються широко, добродушно. Їхні пащеки на лискучих чорних лицях — одна радість. Малі очка так і сяють з оцієї «виглянцованої» морди. Страх перед цією стійкою тримав мене в напрузі цілий час і навіть не дозволяв захоплюватись справжнім чаром цього вечора серед великої краси краєвиду. Проте ніхто нас не займав, і ми, вкінці, покинули село та в’їхали в ліс. Ще по дорозі взяли ми носія, молодого хлопця, якого батько мав ще надійти, бо був у полі. Було вже сіро, як ми опинились у лісі над прірвою. Скинули речі, розплатились з шофером і стали переносити.

Ще в сутінку видно було цей фантастичний краєвид. Доріжка звивалась у збіччя гори. Стрімко й майже рівною стіною спадало воно в глибочезний яр. На дні яру молочно-зелений потік проривався через скелі. Він був так глибоко, що здавалось наче його вода зупинилась. І шуму не було чутно. По той і другий бік потоку стояли покриті густим смерековим лісом гори. Узбіччям однієї бігла дорога. В одному місці мінами вирвано глибоке провалля і дорога обсунулась у прірву. Все ж попід стіною залишилась вузька стежечка, якою міг пройти пішоход. Тією стежечкою ми стали носити клунки. І добре було, що була ніч. Зоряна літня ніч, видна настільки, щоб не сковзнутись у прірву. Бо за дня було б страшніше йти туди, бачачи розкриту пащу від вибуху міни й стрімку стіну, що летіла просто в глибінь яру. Десь до години 11 ночі ми перенесли все через прірву та готувались на ніч у лісі. Ходити вільно було тільки до 10 години вечора. Вранці прийдеться везти цей крам фірою. Та це завтра. Сьогодні перед нами ніч у лісі, на кордоні. Хочби ж за дня були! А це ніч. Воєнний час і кордон.

Проте не було іншого способу, тільки сидіти тут до ранку. Тож ми розклали на дорозі сітки з ліжок, з мішка видобули ковдри й подушки й так зробили нічліг для нас обох. Роман хотів спати — як на прогулянці: хвоя, на землі. Цю хвою казав мені рубати ножем, коли носив клунки, і я трохи намучилась при тому, тим більше, що була ніч, і я боялась ступити поза дорогу, щоб не полетіти в провалля. Але він був тепер командантом, увійшов з розмахом у свою ролю, вивчену досконало в пласті й наказував. Ми старі корилися без слова протесту, хоч як нам видавався божевільним цей ескапад. Розумна людина не їхала б з речами попід ніс сторожі на зелену границю і не сиділа б поночі в лісі. А що як вночі хтось повбиває нас та пограбує? Ніхто і знати не буде.

Позаду нас стояло велике колесо з каблем. Під його охороною мав леговище шеф цієї виправи. Для нього це була розвага, і він став говіркий та веселий. Мабуть і його давили тельфські будні без праці й поступу. Це була нагода показати нам свої здібності й уміння. Пахло індіянами…

Ще пізно ввечорі через цю границю проходив вояк без ноги, його вела туди сестра. Я допомогала їм перейти, сестра мала велосипед. Потім вже вночі прокрадались два чорно одягнені чоловіки. Трохи злякались натрапивши на табір, але пішли далі.

Довго ще вночі жеврів, а потім яснів вершок Арнімгорн десь з голої скелі кидаючи соняшні рефлекси в нашу лісову щілину. Потім мерехкотіли зорі, шумів ліс і — дрімалося. Увійшла якась тиша й довірливість. Позаду лежав Тіроль з усім пережитим. Тепер уже вірилось, що назавжди.

Удосвіта я збудила Романа й послала до Міттенвальду по коні. Заясніло небо, і Ріг зловив перші рожеві соняшні промені та кидав їх у простори. Повітря було пречисте, сповнене ранньої молитви дерев і пташок. Дихалось легко, повними грудьми. Легкий легіт ніс ранній привіт відкілясь з теплого полудня. Щойно тепер бачилось цілий чар цієї щілини. Цей старий ліс був підшитий пухкою зеленню, обабіч глибочезного кеньону гори з різаними-шарпанами стінами, з яких валились могутні дерева стрімголов у молочну зелень води. Вона була така недоступна, що для того, щоб помитись чи напитись, треба було вертатись у Льойташ. Дивне враження: вода біля тебе, а ти не можеш її досягнути.

Ще поки Роман приїхав, я ходила трохи по лісі й збирала ягоди та розглядала красу природи. В потоці була електрівня, може з півтора кілометра від нас в напрямі Льойташу. Але замкнені вікна, двері й тиша. Тут вдалось мені зійти й, вклякнувши на берег, досягти води. Була біло-прозора, як інші альпійські. Плеса були глибокі, хоч потік вузький. Таємні повні чару печери й гучні водоспади, тихі плеса й прудкі струмки змінялись один з одним, прорізуючись між горами. Прорізавшись, вливався потік в Ізар у Міттенвальді.

Першу фіру повезли обидва мої чоловіки разом, і я залишилась далі в лісі вже сама. Певно була десь дев’ята година. Друга фіра поїхала в полудень. Той час, що перебувала в лісі, був для мене дуже милий. Сонце вже світило ясно, ліс жив і щебетав, і літо пахло молодістю, чарами життя. Зараз з самого досвітку почали через кордон іти люди. Приходили і переносили речі, жінки везли дітей і їхні візочки і несли на спинах тягарі. Німецька жінка загалом тверда, роботяща й ділова. Кожен, хто йшов, зупинявся біля мене і розмовляв-розказував про себе. З часом, як сонце піднялось і стало пражити, я сховалась під кабель, де була тінь. Там я влаштувала собі «бюро». Сидячи на валізі, я приглядалась мандрівному народові, кожен підходив до мене й розпитував про умови безпеки переходу в одну або другу сторону. Бо йшли сюди й туди, одні до родин, другі за купном, треті вимандровуючи, як ми. Я мала вже вісті з Міттенвальду від моїх, що дорога безпечна як і з Льойташу і так я інформувала людей та заспокоювала їх. Тоді вони ставали біля мене чи сідали й розказували мені про своє життя й справи. Був то вповні безжурний час, і я хотіла б була, щоб він тривав і щоб не треба йти нікуди далі! Мені було добре.

З мандрівного народу прилучилась до мене одна родина, що мала більше речей, вона чекала нашої фіри. Коли вже фіра везла клунки, я була вільна і бігала та скакала по збочах за квітами. Фльора північних схилів Альп була мені незнайома, і я тішилась фіолетовими великими квітами орхідеї цефалянтера рубра, так як моєю улюбленою ванілевою орхідеєю, що наче на прощання вибігла масово на берег лісу. Як і перед тим не раз і тепер я обіцяла собі, що ще вернусь в ті околиці.

При виїзді з лісу ми зіткнулись з невеличкою пригодою, яка повчила нас, що все ж ночівля в лісі не була така безпечна. З-поза закруту вискочило двоє жидів-кацетників та старалось нахабно нас затримати погрозами і застрашуванням. Необхідно їм було знати, хто ми — на скриньках було написано моє прізвище, й вони почувались в праві «репатріювати нас», чи теж наше майно…

У Міттенвальді в колеги в якомусь бараку чи на горищі відпала ціла напруга останніх часів. Ми вже за кордоном.

Містечко повне гамору й руху. Маса американських авт і вояків, маса різних чужинців. Не бракує теж і кацетників, що ставились до людей з нахабством.

Наступного дня при від’їзді така розхрістана брудна Соня Моисеевна напала на нас на станції, стараючись знову спинити наш від’їзд. Але ми все таки навантажили все: треба було самому вантажити.

У Міттенвальді вже пополудні погода змінилася: захмарилось і став іти дощ. Гострі шпилі гір надівали поволі шапки з хмар і ховались в кожухах мряк. Я дивилась їм назустріч і прощалась з ними. Я завжди мріяла про Альпи. Їхній образ я зберегла в пам’яті й уяві ще з дитячих літ, з тих мандрівок з батьками по Австрії. Ці квіточки рододендронів чи вовчого лика, які батько купив мені на одній з альпійських станцій, я возила з собою продовж усієї поїздки. Потім довгі роки я тужила за тими квітами. Вже змалку в мене прокинулась величезна любов до природи, просто захоплення рослинами, квітами і велика ніжність до них. Малою дівчиною я любила гори й не бажала собі нічого так, як жити серед них. Мрія про Альпи йшла зі мною роками. Оце рік життя в них вилікував мене з цієї мрії. Тож дивуючись їхній височині й стрімкості, я дивилась на них ще в Міттенвальді й останній раз наступного дня в Ґарміші. Але я покидала їх без жалю й з почуванням полегші.

Вогкі холодні хмари закрили гори в Ґарміші. Було, як глибокої осени. Враження збільшував вид снігу на вершках. Цугшпіце, який я так хотіла бачити тонув у хмарах і дощах, і я могла бачити тільки його темнолісі боки. Місце світових олімпіяд, живе від руху американських возів і безлічі різнорідних людей, дрімало в слоті з своїми гарними віллами, огрядними домами, пишними готелями. Це було туристичне місце першої кляси, і все там ще мало сліди цієї ознаки міста — ратуша, розмальована і в дзеркалах, склепи з гарними виставами, обслуга чемна й елегантна, звикла до чужих гостей. Були то справді ще все жінки, чоловіки ще не вспіли вернутись і зайняти свої чи не свої місця. Але жінки були гарно одягнені, елегантно зачесані в біжутерії і з увічливим усміхом на обличчі.

У Ґарміші я відвідала двох українців, відомих громадян зі Львова, щоб довідатись від них щонебудь про життя українців у Німеччині. Річ в тому, що ми їхали зовсім у невідоме, і по дорозі старались зорієнтуватись, куди нам їхати. У Міттенвальді у колеги радили нам різно, але здебільша говорили про Авґсбург. де мали бути невидані розкоші. Чому тих розкошів не мало бути в Мюнхені, не відомо. Розказували, що для українців виселили аліянти цілу дільницю, що там живуть у віллах і т. д.

Згадані громадяни жили в залізничних бараках, як недавні «ости», сховані в куточку і далеко від світу. Не знали ці панове, де існує комітет, не говорячи вже про адреси, яких мені треба було. Я дивувалась, що живучи так близько більшого міста, живуть вони справді, якби за горами. Правда, не було тоді пошти, залізницею тяжко було їхати, бо переважно їздили тільки товарові потяги, тобто, ще точніше, транспортові ешелони з поворотцями. Коли були повні, не було мови про подорож. Коли ж вертались назад, то були порожні й безконечно довгі. Треба було мати дозвіл на їзду, все ж люди їхали, як кому випало. Нас самих ніхто не питав ні про які дозволи. Був то час безпосередньо по війні і було розпруження оцієї твердої німецької дисципліни, якій зрештою треба дивуватись усюди. У нас по розвалі й такій програній був би хаос, анархія, злочинність, грабежі й голод, хвороби, хто його зна що. Але в Німеччині життя точилось далі майже нормальними шляхами.

З Міттенвальду до Ґармішу було пів години їхати. Зате в Ґарміші треба було чекати аж до вечора, отже цілий день. Найгірше було цілий час з переладовуванням пакунків: наші тяжкі багажі мусіли ми безліч разів перевантажувати самі. Щоб доїхати до Авґсбургу не цілих 200 км., ми мусіли пересідати три рази. Їхали у вагоні на своїх речах, ніяких білетів і оплат не треба було, кожен чи кілька людей разом займав собі вагон, як випало, і їхав.

На станціях я ходила просити різних людей, щоб нам допомогли, найчастіше таких, що говорили по-слов’янськи. Найбільше їхало поляків, і їх доводилось просити. Грошей ніхто не хотів брати, але й на цигарки не були ласі. Де-не-де грабили магазини й мали всього доволі.

Між тим увесь час ішов дощ і таке перевантажування відбувалося дуже прикро: пакунки скидалось з потягу в болото, бо потяг зараз же кудись забирали, їх мочив дощ інколи кілька годин. Треба було доглядати добре, бо різнородний народ старався щось потягнути, головне чужинці, а з них різні кацетники. Так і сталось у Мюнхен-Ляйм. Приїхали ми туди вночі, ще не вирішивши, що зробити. Але якраз ніч вирішила за нас. Стали десь за станцією, вийшли з потягу і зараз же побачили безліч торів, здебільша поруйнованих бомбами. Десь далеко в темряві якийсь пощерблений кістяк будинку. Що ж зробити? Ніхто не потрапив сказати, куди і як, які умови в Мюнхені, як далеко від оцього Ляйму. Усюди страшні сліди війни, вирви з бомб і руїни. Тут були постійні й страшні повітряні налети, це ж Мюнхен. Залізничного персоналу мало, і як усюди дуже неввічливий, головне до чужинців, яким американська влада обіцяла всякі блага за кошт німців. Тож вогнем дишуть на нас.

Але ми вирішили, що нічого робити вночі в оцім Ляймі, відкіля хто його зна як далеко до Мюнхену і ще не знати, чи в такому розбитому місті можна приміститись. Тож переладувалися до авгсбурзького потягу при чому користаючи з ночі якийсь слов’янський помічник вкрав нам валізку, де були наші подорожні харчові припаси. Це принесло нам великі прикрощі, бо кілька днів будучи в дорозі, ми мало що їли а тепер ще й рештку у нас забрали. Там і був кусок оцієї тірольської солонини. Тож доводилось голодувати до наступного дня. Дрімали ми десь на пакунках, чи то сидячи, чи прилягти на кошах. Найбільше дбав про себе Роман: він розкладав, стелив і підкладав собі що м’якше. Найбільше поневірався Філько, що дуже нервувався і виглядав так, ніби жив останками сил: зчорнілий і змарнілий. Носили речі ми всі разом, і я не повірила б ніколи, що маю стільки фізичної сили.

БЛАГОСЛОВЕННИЙ АВГСБУРГ

Сонце сходило, коли прибули до Авґсбурґу. Речі викинули на тори і чекали, щоб настав ранок, щоб люди розрухались. Філько мав піти вишукати якийсь склад і транспорт, щоб до нього відвезти речі. Це перше, а потім вже могли ми подумати про себе.

Рейки і рейки, безліч їх. Над ними семафори, позаду відносно добре збережена станція, не зважаючи на численні бомбардування. Що правда, це тільки вижолоблена шкаралуща, все ж стояла й деякі частини її були здатні до вжитку.

Випогодилось. В калюжах купалось весняне сонце, це ж було на північ від Тіролю і не було тут такого гарячого літа, як там. Та здається і рік випав якийсь холоднуватий, не такий гарячий, як минулий. Що деякий час заїздили на станцію довжелезні ешелони чи то порожні, чи з поворотцями, найчастіше італійцями. На пероні ходили американські вояки і увесь час проганяли нас. Авґсбурґ не був призначений для особового руху й сідати й висідати тут не вільно було. Алеж наші речі лежали на торах і ніхто нічого не міг порадити. Я старалась вияснити воякам, що чекаємо на транспорт. Все ж добре, що це не були німці, бо ті виконали б наказ, хочби самі мали скинути клунки до якогонебудь потягу. Але американці обмежувались до «квіклі, квіклі» або копання ногою чи зусиль заглянути, що є в тих валізах. О сьомій годині відкрила бюро якась транспортова фірма біля двірця. Був це колись великий транспортовий дім Клюнк і Гербер з власною кам’яницею і магазинами. Нині все розбите бомбами, бюро в якійсь комірці в подвір’ї, що ще збереглась. Зберігся теж один магазин у подвір’ї. Транспорт — ручна плятформа, якою треба було їхати двічі. Раз вранці від’їхав, а приїхав вдруге аж по полудні. Увесь час сиділи ми, зосібна я, на клунках, непорушно, наражена на прикрощі, і голодна до безтями.

Вкінці і це переминуло — була приблизно друга година, і я з почуванням полегші покинула двірець. На щастя Філько договорився з одним з робітників, що прийме нас на ніч і дозволить відпочити, поки влаштуємось. Це був великий здобуток у той час, коли ми не знали нічого про табір і де його шукати, коли ми опинились самі на вулицях чужого міста. Ми мали дах над головою!

Швидко я переконалась, що в Авґсбурзі піде все добре й легко, так добре, як ніколи й ніде досі підчас мандрівки нашої у чужині. Вже в дорозі з нового житла на двірець чи там до магазину, я зустріла наших людей, що поінформували мене про комітет і табір, подали адреси й пообіцяли допомогти. Коли зустрічала на вулиці знайомих українців, вони тішилися: добре, що ви між нами! Добре, що будете з нами і будете нас лікувати і вчити як і вдома! Увесь тягар, цілий гніт чужини відпадав з мене, наче тяжкий-претяжкий сон. Я просипалась і верталась додому. Нічого, що це не був Львів. Був це благословенний Авґсбург — прегарна, хач так поруйнована Августа Вінделікорум, серце Швабії. Але воно билось рівно й спокійно, серце цього старого міста, замешкалого солідним міщанством і ввічливими людьми.

З тої пори мені було добре й тільки добре. Я влаштувалась на працю в таборовій амбуляторії, Філько зачав творити книгарню. Роман поїхав на студії. Стало жити легше. Віднайшла я батьківщину в серцях моїх земляків. Віднайшла я матерів і дітей, але вже жінки, що з повним довір’ям стали горнутися до мене. Віднайшла літературну працю і середовище для неї. Віднайшла себе.