Національна ідентичність

Розділ 2 ЕТНІЧНА ОСНОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Зародки того, що ми називаємо національною ідентичністю, такі ж складні, як і її природа. Я не просто стверджую, що зародження кожної нації значною мірою унікальне і сучасні нації репрезентують велике розмаїття вихідних пунктів, шляхів, темпів і періодів свого розвитку. Саме питання: «Як зароджується нація?» слід розбити на кілька окремих питань, як-от: «Що таке нація?», «Чому і як виникає нація?», «Коли і де виникає нація?»

Ці три питання й справді стануть у великій пригоді при пошуках загального пояснення зародження й розвитку сучасних націй.

1. Що таке нація? Якими є етнічні основи і моделі сучасних націй? Чому виникла та або та окрема нація?

2. Чому і як виникає нація? Тобто якими є загальні причини й механізми, що започатковують процес формування націй з різних етнічних зв’язків і спогадів?

3. Коли і де виникає нація? Якими є специфічні ідеї, групи та території, що стають передумовою формування окремих націй у конкретний історичний період і в конкретному місці?

Відповівши на ці запитання, дарма що відповіді неминуче будуть загальні й неповні, можна сподіватись, що ми хоч трохи з’ясуємо проблему походження та розвитку нації, проблему, навколо якої точиться стільки суперечок.

Якщо міфи, подібні до міфа про Едіпа, можна розглядати як широко визнані за правду вигадки, переказані в драматичній формі, що стосуються минулих подій, проте служать цілям сьогодення й майбутнього, тоді нація стоїть у центрі одного з найпопулярніших і найпоширеніших міфів сучасності: міфа націоналізму. Провідною в цьому міфі є ідея, ніби нації існують з давніх-давен, а націоналісти мають пробудити їх від довгого сну, щоб вони посіли належне їм місце у світі націй. Вплив нації полягає, як ми далі побачимо, почасти в самих обіцянках драми національного спасіння. Цей вплив часто незмірно посилюється наявністю і збереженням традицій, що втілюють спогади, символи, /29/ міфи й вартості з набагато давніших періодів життя даної сукупності людей, спільноти або терену. Отже, нам передусім слід дослідити доновітні етнічні ідентичності й традиції [28].

Концепція «етнічної належності» протягом останніх років привертала до себе велику увагу. Для декого етнічна належність становила «споконвічну» сутність. Вона нібито існує в природі, поза часом. Це одна з «аксіом» людського існування (цей погляд нещодавно дістав підтримку з боку соціобіології, де її вважають за дальший розвиток процесу генетичної селекції та пристосування до середовища). Натомість інші приписують етнічності «ситуаційний характер». Належність до етнічної групи — це справа ставлення, сприйняття й почувань, які завжди нетривкі й мінливі, бо змінюються залежно від ситуації, в якій опиняється суб’єкт. Тільки-но змінюється ситуація індивіда, зазнає змін і його групова ідентифікація; або ж ті розмаїті ідентичності та міркування, до яких прихиляється індивід, мають різну вагу для цього індивіда в різні періоди його життя і в різних ситуаціях. Такий стан уможливлює використання етнічної належності як «інструмента» для обстоювання індивідуальних і колективних інтересів, зокрема інтересів конкурентних еліт, які потребують мобілізації великої кількості прихильників задля досягнення цілей у боротьбі за владу. В цій боротьбі етнічність обертається на корисне знаряддя [29].

Між цими двома крайнощами лежать погляди, що наголошують на історичних та символіко-культурних атрибутах етнічної ідентичності. Саме таких поглядів дотримується й автор цієї книжки. Етнічна група — це тип культурної спільноти, що надає великої ваги міфові про походження та історичній пам’яті і вирізняється однією, а то й кількома культурними особливостями: релігією, звичаями, мовою, інституціями. Такі спільноти «історичні» в двох розуміннях: по-перше, історична пам’ять доконечна для їхнього дальшого існування, по-друге, кожна з цих етнічних груп є продуктом певних історичних сил і, отже, може зазнавати історичних змін та розпаду.

Тут нам стане в пригоді розмежування між етнічними категоріями і етнічними спільнотами. Етнічні категорії — це сукупності людей, що їх принаймні дехто з чужинців уважає за окремі культурні та історичні групи. Однак сукупності, визначені таким чином, іноді можуть мати вкрай незначну самосвідомість, лише дуже неясно розуміючи, що вони становлять окрему групу. Наприклад, турки в Анатолії /30/ до 1900 p. здебільшого не усвідомлювали окремої «турецької» ідентичності — тобто окремої від панівної османської та всеохопної ісламської ідентичності; до того ж місцеві ідентичності родового клану, села, регіону часто мали куди більшу вагу. Це саме можна сказати й про жителів карпатських долин словаків перед 1850 p., попри їхні близькі діалекти і спільну релігію. В обох випадках здебільше не було міфа про спільне походження, спільної історичної пам’яті, чуття солідарності і зв’язку з чітко визначеним рідним краєм [30].

Натомість етнічну спільноту можна вирізнити саме за цими атрибутами, навіть коли їх невідступно дотримується і ясно проголошує тільки невелика частина даного населення і навіть коли за якоїсь певної доби деякі з цих атрибутів сильніші та виразніші за решту. Можна назвати шість головних атрибутів етнічної спільноти (або, вдавшись до французького терміна, ethnie):

1) групова власна назва;

2) міф про спільних предків;

3) спільна історична пам’ять;

4) один або більше диференційних елементів спільної культури;

5) зв’язок із конкретним «рідним краєм»;

6) чуття солідарності у значної частини населення [31].

Що більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути (і що більше цих атрибутів властиві тому населенню), то ближче воно підступає до ідеального типу етнічної спільноти, або ethnie. Де є такий комплекс елементів, перед нами вочевидь постає спільнота з історичною культурою і чуттям спільної ідентичності. Таку спільноту слід чітко відмежовувати від раси в розумінні соціальної групи, якій притаманні універсальні спадкові біологічні риси, що нібито визначають духовні особливості групи [32]. На практиці етнічні групи часто сплутують із расами, і то не тільки в цьому соціальному розумінні, а й у фізичному, антропологічному розумінні підвидів Homo sapiens, як-от монголоїд, негроїд, австралоїд, кавказець тощо. Таке сплутування є наслідком великої поширеності расистської ідеології та розважань з їхніми нібито «науковими» уявленнями про расову боротьбу, соціальний організм та євгеніку. Протягом сторіччя з 1850 р. до 1945 р. такі уявлення застосовувались до чисто культурних та історичних особливостей етнічних груп — як у самій Європі, так і в колоніальній Африці та в Азії, наслідки всім добре відомі [33]. /31/

Глянувши на поданий вище список етнічних атрибутів, ми помічаємо не тільки їхній головно культурний та історичний зміст, а й (за винятком пункту 4) їхні сильні суб’єктивні компоненти. Ще важливіше, що вирішальним є саме міф про спільних предків, а не будь-який факт, що вказував би на них (звичайно потвердити той факт дуже важко). Тобто при етнічній ідентифікації важить вигадане походження і вигадані предки. Адже недарма Горовіц уподібнив етнічні групи до «надродин» із вигаданим походженням, бо члени вважають, ніби їхня ethnie складається із взаємоспоріднених родин, становлячи одну велику «родину», пов’язану міфічними зв’язками родичання та предківства. Такий зв’язок між родиною і нацією знову з’являється в націоналістичній міфології і свідчить про неминуще вирішальне значення цього атрибута етнічної належності. Важко сподіватися, що етнічна група існувала б тривалий час, не маючи таких міфів про походження. Питання «Звідки ми походимо?» є головним при визначенні «Хто ми?» [34].

Те, що я назвав «спільною історичною пам’яттю», теж’ може прибирати форми міфа. Адже для багатьох народів доновітньої доби межа між міфом та історією була розмита, а то й узагалі не існувала. Навіть сьогодні ця межа не така виразна, як декому хотілося б її бачити, — саме це й потверджують суперечки про існування Гомера або реальність Троянської війни. Таку саму природу мають і оповідки про Штауффахера та клятву в Рютлі, Вільгельма Телля і Гесслера, дарма що вони ввійшли в «історичну свідомість» кожного швейцарця. Навколо ядра добре засвідчених подій з готовністю наростають драматичні оповідки про минувшину, що здобувають широку довіру і служать теперішній або майбутній меті. Але це ще не все: на додачу, міфи про заснування політичних утворень, визволення, міграцію та вибір беруть якусь історичну подію за вихідний пункт для дальшої інтерпретації і доповнення новими подробицями. Навернення Володимира Київського до християнства (988 р.) або заснування Рима (753 р. до н. е.?) можна трактувати як історичні події, але їхнє значення полягає в легендах про заснування, з якими вони пов’язані. Саме ці зв’язки роблять їх придатними для політичної мети, перетворюють їх на джерело політичної єдності [35].

Прив’язаність до певних територій або місцевостей у їхніх межах теж має міфічний і суб’єктивний характер. Для етнічної ідентифікації більше важать прив’язаність та асоціації, ніж життя на певній землі або володіння нею. Це /32/ місце, до якого ми належимо. Воно часто виступає як священна земля, земля наших предків, наших законодавців, наших королів і мудреців, поетів і священиків — усе це перетворює той край на нашу батьківщину. Ми належимо їй, так само як і вона належить нам. Крім того, священні місця батьківщини притягують до себе членів етнічної групи або ж надихають їх здалеку, навіть коли ті, і то довго, перебувають на вигнанні. Отже, навіть давно розлучившись із рідним краєм, етнічна група може зберігатися завдяки сильній ностальгії і духовній пов’язаності. Це великою мірою стосується долі таких діаспорних спільнот, як єврейська й вірменська [36].

Тільки підступивши до розмаїтих елементів спільної культури, що відрізняють одну сукупність людей від іншої, ми знайомимось із куди об’єктивнішими атрибутами. Досить часто вважають, що мова, релігія, звичаї та пігментація становлять об’єктивні «культурні прикмети» або диференційні ознаки, що існують незалежно від волі індивідів і, здається, навіть владарюють над ними. А проте, як показує дедалі більша політична вага мови та кольору шкіри протягом останніх двох або трьох сторіч, для етнічної ідентифікації більше важить те значення, якого надають кольору шкіри або релігії велика кількість індивідів (та організацій), ніж стабільне та незалежне існування самих цих прикмет. Тільки коли такі прикмети визнати за критерій розрізняння, культурні атрибути починають здаватись об’єктивними, принаймні там, де йдеться про етнічні кордони [37].

З цього випливає, що етнічні групи аж ніяк не споконвічні, попри всі претензії та риторику націоналістичних ідеологій та розумувань. Посилення або ослаблення суб’єктивного значення кожного з цих атрибутів для членів спільноти прямо пов’язане зі ступенем єдності та самоусвідомлення членів спільноти. Коли ж кілька атрибутів поєднуються й набирають більшої ваги й сили, зростає чуття етнічної ідентичності, а з ним і чуття етнічної спільноти. І навпаки, коли кожен із цих атрибутів слабне й занепадає, зникає й чуття етнічної належності, а звідси й сама етнічна спільнота розпадається або поглинається [38].

Як формується етнічна група? На це запитання є лише кілька дуже приблизних відповідей. Коли такі процеси засвідчені історичними документами, можна відтворити певні способи формування етносу. Досвід показує, що є два головні способи: об’єднання та поділ. З одного боку, можна бачити, як етнос формується через об’єднання окремих /33/ одиниць, це об’єднання може своєю чергою відбуватись як злиття окремих одиниць, приміром, міст-держав, і як поглинання однією одиницею іншої, як-от асиміляція регіонів та «племен». З другого боку, етноси можуть виникати внаслідок поділу, наприклад, сектантського розколу, або процесу, що його Горовіц називає «розмноженням»: частина етнічної спільноти полишає її, формуючи нову групу, як у випадку Бангладеш [39].

Частота таких процесів указує на мінливу природу етнічних кордонів і на податливість — у певних межах — культурної ідентичності членів етносу. Вона розкриває також «концентричну» природу етнічної і взагалі колективної культурної належності. Індивіди, так би мовити, можуть не тільки зберігати вірність своїм родинам, селам, кастам, містам, регіонам, релігійним спільнотам, класовим і родовим ідентифікаціям, а й відчувати на різних рівнях ідентифікації свою належність водночас до кількох етнічних спільнот. За приклад тут править стародавній світ, коли греки почувалися членами поліса або субетносу (дорійцями, іонійцями, еолійцями, беотійцями, що, згідно з їхнім правом, становили справжні етнічні ідентичності), а водночас і членами еллінської культурної етнічної групи [40]. В сучасному світі різноманітні клани, говірки та предківські «субетноси» малайців або йоруба становлять приклади концентричних кіл етнічної ідентичності та належності. Звичайно, в певні періоди те або те з цих концентричних кіл належності може вийти наперед унаслідок політичних, економічних або демографічних причин, проте такі події лише покріплюють аргументи про роль етносу як «інструмента», заперечуючи споконвічність природи етнічних спільнот і висвітлюючи важливість змін етнічних кордонів [41].

А проте і це ще не кінець. Не слід переоцінювати рухливості етнічних кордонів або плинності їхнього культурного змісту. Вчинивши так, ми не мали б ніякої змоги пояснити відроджуваність етнічних зв’язків і спільнот (уже не кажучи про їхню початкову кристалізацію) та їхню переконливу тривкість, незважаючи на зміни кордонів і культури в окремих випадках. Ми б зовсім відкинули можливість утворення ідентичностей, що були б чимось більшим, ніж послідовні побіжні відчуття, оцінки й почування індивіда, який ідентифікується з певною спільнотою. Ба навіть гірше: ми не змогли б пояснити утворення будь-якої спільноти чи групи, спираючись лише на незліченні індивідуальні почування, відчуття і спогади. Проте факт зостається фактом: як і інші /34/ соціальні феномени колективної ідентичності (клас, рід, територія), етнічна належність поєднує в собі як сталість, так і плинність, виявляючи або те, або те залежно від цілей спостерігача та відстані, яка відділяє його від спостережуваного феномена. Тривкість деяких етносів, незважаючи на зміни їхнього демографічного складу та деяких із властивих їм культурних прикмет, а також їхніх соціальних кордонів, слід протиставити більш інструменталістським або феноменологічним поясненням, які не спромагаються враховувати важливості попередньої культурної спорідненості, що від часу до часу перешкоджає новому визначенню етнічної ідентичності [42].

Отже, будь-яке реалістичне пояснення етнічної ідентичності та етногенезу має уникати полярних крайнощів суперечки між прихильниками теорії споконвічності та інструменталістами і зосередженості, з одного боку, на природній сталості культурних особливостей, а з другого — на «стратегічній» керованості етнічних почуттів і неперервній культурній податливості. Натомість нам потрібно наново сформулювати уявлення про саму колективну культурну ідентичність, зіпершись на історичні, суб’єктивні та символічні чинники. Колективна культурна ідентичність відображує не тільки однорідність елементів протягом життя багатьох поколінь, а й чуття неперервності в низки послідовних поколінь даної культурної одиниці населення, спільну пам’ять про давні події й періоди в історії цієї одиниці, а також властиві кожному поколінню уявлення про колективну долю цієї одиниці та її культуру. Тож зміни культурної ідентичності пов’язані зі ступенем травматичної дії зовнішніх причин, що порушують головні особливості елементів культури, які створюють чуття неперервності, спільну пам’ять та уявлення про колективну долю даної культурної одиниці населення. Питання полягає в тому, якою мірою ті зовнішні причини руйнують або змінюють найголовніші особливості міфів, символів, пам’яті й вартостей, які поєднують послідовні покоління членів, водночас відгороджуючи їх від «чужинців», і навколо яких формуються кордони культурної диференціації, які правлять за «культурні віхи» при визначенні тих кордонів [43].

Це міркування можна проілюструвати, нашвидку розглянувши кілька випадків руйнівних культурних змін, які, проте, радше підживили, ніж зруйнували чуття спільної етнічної належності та етнічної ідентичності в розумінні, визначеному вище. Типовими подіями, що породжують /35/ глибокі зміни в культурному змісті такої ідентичності, є війни й завоювання, вигнання і поневолення, доплив іммігрантів та релігійне навернення. Перси, принаймні від доби Сасанідів, усякчас страждаючи від завойовницьких поход’в арабів, турків та інших народів, мало-помалу наверталися до ісламу й звідали не одну хвилю потоку іммігрантів. А проте, незважаючи на всі зміни колективної культурної ідентичності, що стали наслідком тих процесів, перське чуття окремої етнічної ідентичності збереглось і подеколи переживало злети, як-от під час ренесансу новоперського мовного й літературного відродження X–XI ст. [44]. Вірмени теж зазнали травматичної дії зовнішніх чинників, що справила глибокий вплив на культурний зміст їхньої етнічної ідентичності. Вірменське царство й вірмени загалом — перше царство й народ, що навернулися до християнства, вірмени воювали з Сасанідами і Візантією, зазнали поразки, були впосліджені, а почасти й вигнані з країни, розбавлені значним допливом іммігрантів, а зрештою стали жертвою масової депортації та геноциду на частині своєї батьківщини. А проте попри зміни теренів, економічної діяльності, соціальної організації, почасти й культури, що відбувалися протягом сторіч, чуття спільної вірменської ідентичності зоставалось притаманним усій діаспорі, а форми давньої вірменської культури, надто в сфері релігії, мови і писемності, забезпечили суб’єктивний зв’язок вірмен зі своєю культурною ідентичністю і відмежування від навколишнього світу [45].

Ці приклади підказують нам дальше міркування: поєднання часто неприхильних зовнішніх чинників та багатої внутрішньої або «етно»-історії може посприяти кристалізації та увічненню етнічних ідентичностей. Якщо зародки-основи власне культурної диференціації втрачені на останніх стадіях доісторичного розвитку, можна принаймні спробувати виявити ті відроджувані сили, що нібито покріплюють чуття етнічної ідентифікації та забезпечують його існування впродовж тривалих історичних періодів.

Найголовнішими з цих сил видаються державотворча, військова мобілізація та організована релігія. Багато років тому Вебер, коментуючи значення політичних дій для формування й дальшого існування етносу, доводив: «Здебільшого саме політична спільнота, хоч як штучно організована, надихає віру в спільну етнічну належність» [46]. Роль державотворення в процесі етнічної кристалізації загалом можна й перебільшити (подумайте про невдачу Бургундії і поло-/36/винний успіх Пруссії), а проте зрозуміло, що заснування об’єднаного політичного утворення, як-от у стародавньому Єгипті, Ізраїлі, Римі, сасанідській Персії, Японії та Китаї, вже не кажучи про Францію, Іспанію та Англію, відігравало провідну роль у розвитку чуття етнічної спільноти, а зрештою і чуття єдиної нації [47].

Якщо є ще важливіший чинник, це, звичайно, війна. Не тільки сторін, що воюють, а навіть і третьої сторони, на чиїх як проголосив Тійї; війна формує етнічні спільноти не тільки сторін, що воюють, а навіть і третьої сторони, на чиїх територіях часто провадяться такі війни. Стародавній Ізраїль, затиснутий між великими близькосхідними державами давнини — Ассірією та Єгиптом, — лише найразючіший приклад. Вірмени, швейцарці, чехи, курди та сикхи — інші приклади стратегічно розміщених спільнот, чиє чуття спільної етнічної належності, навіть якщо й не породжене тими подіями, не раз кристалізувалось унаслідок впливу затяжних воєн між чужоземними державами, які затискали ці спільноти. Щодо самих сторін-войовниць, нам слід лише відзначити частоту, з якою антагоністично паруються етноси: французи і англійці, греки і перси, візантійці і сасанідці, єгиптяни і ассірійці, кхмери і в’єтнамці, араби і ізраїльтяни… Якщо висновувати чуття спільної етнічної належності зі страху перед «чужинцями» та парного антагонізму і було б перебільшенням, провідної ролі війни все-таки не можна заперечити: не тому, що, як гадав Зіммель, вона стає вирішальним чинником етнічної єдності (війна може й порушити ту єдність, що й стало наслідком Великої війни в деяких європейських державах), а тому, що війна мобілізує етнічні почування й національну свідомість, стає об’єднавчою силою в житті спільноти і забезпечує міфами та спогадами наступні покоління. Можливо, саме ця остання функція найглибше впливає на структуру етнічної ідентичності [48].

Щодо організованої релігії, то її роль як духовна, так і соціальна. Міф про спільне етнічне походження часто переплетений з міфами про створення — такими, як міф про Девкаліона та Пірру в Гесіодовій «Теогонії» та міф про Ноя в Біблії, - або принаймні вказує на них. Дуже часто герої етнічної спільноти є водночас і героями релігійних переказів та традицій, хоча їх трактують радше як «слуг Господніх», ніж як засновників і проводирів етносу, що й засвідчують постаті Мойсея, Зороастра, Магомета, св. Григорія, св. Патріка і багатьох інших. Літургія та обряди церкви або спільноти вірних постачають тексти, молитви, /37/ канти, свята, церемонії і звичаї, часом навіть писемність окремій етнічній спільноті, вирізняючи її з-поміж сусідніх. Над усією цією спадщиною культурного вирізнення стоять «охоронці традицій» — священики, писарі й співці, що реєструють, зберігають і передають запас етнічних міфів, спогадів, символів, вартостей, оповитих священними традиціями, які вимагають пошанівку з боку населення через храм і церкву, монастир і школу в кожному містечку і селі в межах царини культури-спільноти [49].

Державотворчі затяжні війни та організовані релігії хоч і відіграють важливу роль в історичному процесі кристалізації й дальшого існування етносу, можуть також порушувати або й уривати процес етнічної ідентифікації. Це стається тоді, коли імперії, подібні до Ассірійської або Перської імперії Ахеменідів, створюють умови для тривалого перемішування етнічних категорій і спільнот в арамейськомовній синкретичній цивілізації і коли багаторічні війни й суперництва поклали край етнічним державам і спільнотам, як-от карфагенській та норманській (у Нормандії). Етнічна ідентичність може формуватись і тоді, коли релігійний рух виходить за етнічні межі і засновує великі надтериторіальні організації — буддійську, католицьку, православну; і навпаки, може формуватись і через схизму, розділяючи членів етнічної спільноти, як-от у Швейцарії та Ірландії. Але, попри згадані випадки, можна навести ще більше прикла цв, які потверджують наявність тісних зв’язків між етнічною кристалізацією і попередньою роллю держави, війни та організованої релігії.

Важливість цих та інших чинників можна добачити також, коли повернутись до розгляду питань, тісно пов’язаних із ними: як змінюють свій характер, розпадаються й виживають етноси.

Почнімо з етнічних змін і з добре відомого прикладу з греками. Сучасних греків навчають, ніби вони спадкоємці й нащадки не тільки візантійських греків, а й стародавніх греків та їхньої класичної еллінської цивілізації. В обох випадках (а тут і справді два конкурентні міфи про походження, пущені в обіг на початку XIX ст.) «походження» здебільшого трактують з позицій демографії; чи, радше, культурну спорідненість із Візантією і Стародавньою Грецією (надто Афінами) грунтують на демографічній непе-/38/рервності. На жаль, у випадку міфа про походження від еллінів класичної давнини демографічні свідчення в найкращому разі дуже непевні, а в найгіршому — зовсім не існують. Як давно вже довів Якоб Фаллмерайєр, грецька демографічна неперервність була силоміць перервана з кінця VI ст. по VIII ст. н. е. величезним допливом іммігрантів — аварів, слов’ян, а згодом і албанців. Тогочасні історичні документи засвідчують, що іммігранти спромоглись окупувати більшу частину Центральної Греції та Пелопоннес (Морею), витиснувши первісних грекомовних та еллінських жителів (на той час уже перемішаних з давніми македонцями, римлянами та іншими мігрантами) на узбережжя й на острови Егейського моря. Це пересунуло центр справді еллінської цивілізації на схід, в Егейське море, на Іонійське узбережжя Малої Азії і в Константинополь. Це означає, що сучасних греків навряд чи можна вважати за нащадків стародавніх греків, дарма що такий зв’язок годі остаточно заперечити [50].

Є, щоправда, один аспект, у якому все сказане вище водночас і пов’язане, й не пов’язане з чуттям грецької ідентичності — теперішнім і давнім. Воно пов’язане тією мірою, якою греки, тепер і в давнину, відчували, що їхня «грецькість» є наслідком їхнього походження від античних греків (або візантійських греків), саме ця спорідненість змушує їх почуватися членами однієї великої «надродини» греків, спільне відчуття неперервності і членства доконечне для живого чуття ідентичності. І не пов’язане в тому розумінні, що етнос формують не лінії фізичного походження, а чуття неперервності, спільна пам’ять і колективна доля, тобто лінії культурної спорідненості, втілені в самобутніх міфах, спогадах, символах і вартостях, збережених даною культурною одиницею населення. В цьому розумінні з видатної спадщини античної Греції чимало було збережено та відроджено. Бо навіть у часи слов’янської міграції в Іонії, а надто в Константинополі, дедалі ревніше вшановували грецьку мову, грецьку філософію та літературу, класичні моделі мислення та науки. Таке «грецьке відродження» знову проступило в X і XIV ст., а також і пізніше, даючи могутній поштовх розвиткові чуття культурної спорідненості з античною Грецією та її класичною спадщиною [51].

А проте аж ніяк не можна заперечити ні величезних культурних змін, що їх зазнали греки, попри збережене чуття спільної етнічної належності, ні впливів культур навколишніх народів та цивілізацій протягом двох тисяч років. /39/ Водночас можна стверджувати, що в літературі й мові під пеленою численних політичних і соціальних змін останніх двох тисячоліть і далі зберігались певні вартості, осібне середовище й ностальгія по ньому, невпинна соціальна взаємодія, чуття релігійної й культурної осібності, ба навіть винятковості, чуття грецької ідентичності і чуття спільної етнічної належності [52].

Трохи згодом я повернуся до ролі вигнання етносу з рідного краю в забезпеченні дальшого існування етносу. А поки що я хочу поглянути на другий бік медалі: етнічний розпад. Ми вже казали, що етноси можуть розпадатися через розкол або розмноження. Але в певному розумінні в таких випадках етнічна спільнота вякійсь формі існує й далі — стає, може, меншою або більшою, проте з «арени» не сходить. А чи можна говорити про етнічне згасання — зникнення етносу, — не у формі, властивій йому до певного часу, а в будь-якій формі?

Гадаю, що можна, коли дотримуватись ужитих мною історичних, культурних та символічних критеріїв етнічної ідентичності. Є два головні види цілковитого етнічного згасання: геноцид та етноцид, що його часом — іноді хибно — називають «культурним геноцидом». У певному розумінні геноцид — це рідкісний і, мабуть, сучасний феномен. Він охоплює такі випадки, коли відомо, що масова смерть культурної групи була задумана наперед і підставу такого наміру становило саме існування цієї культурної групи та членство в ній. Такою була нацистська політика щодо євреїв і почасти циган, таким було, певне, ставлення європейців до тасманійських аборигенів, турків до вірмен у турецькій Вірменії [53]. Інші політики та дії мали геноцидний характер радше за своїми наслідками, ніж за намірами; таке винищення етносів відбувалось під час зіткнення білих американців з американськими індіанцями, іспанських конкістадорів з ацтеками та рештою індіанського населення Мексіки (хоча тут більшу роль відіграли хвороби). В таких випадках ніхто не збирався свідомо винищувати етнос, а проте не робилось ніяких спроб пом’якшити ту політику, побічним наслідком якої ставав геноцид. Ці геноцидні акції слід зновтаки відрізняти від широкомасштабних убивств, як-от здійснених монголами в XIII ст. або, в нашу добу, совєтами і нацистами, що винищували вибіркові групи населення (приміром, убивства в Катині, звірства в Лідіце та в Орадурі); ці вбивства мали зламати дух опору, залякавши цивільне населення або позбавивши його проводирів [54]. /40/

Цікаво відзначити, що геноцид і геноцидні дії, принаймні в сучасну добу, вкрай рідко досягають своєї сформульованої мети або тих незумисних наслідків. Вони майже ніколи не знищують етноси або етнічні категорії. Фактично, вони можуть призвести до протилежних наслідків, відродивши етнічну єдність та свідомість чи допомігши їй викристалізуватись, що й сталось у випадку руху аборигенів або циганського націоналізму. Можливо, сучасності притаманні такі глибинні пласти, які водночас і заохочують до успішних геноцидів, і не дозволяють їх здійснити (успіх тут вимірюється тотальним винищенням), і це, певне, великою мірою пов’язане з посиленням і поширенням націоналізму. Мабуть, етнос легше було винищити в доновітні часи. Хай там як, коли римляни нарешті постановили відразу й довіку знищити Карфаген, то дощенту зруйнували місто й забили три чверті його населення, продавши останню чверть у рабство. Хоча залишки пунійської культури зберігалі ся до часів св. Августина, карфагенці як західний фінікійський етнос і етнічна держава були знищені [55].

Така сама доля спіткала ще кілька народів стародавнього світу, зокрема хеттів, філістимців, фінікійців (ліванських) та еламців. У кожному випадку втрата політичної влади та незалежності провіщала згасання етносу, але здебільшого через культурне поглинання та етнічне перемішування. Це приклади радше етноциду, ніж геноциду, незважаючи на ті політичні драми, що прискорили їх. Зруйнувавши Сузу і знищивши політичну могуть Еламської держави 636 р. до н. е., Ашшурбаніпал, цар Ассірії, не збирався вбивати кожного еламця (ассірійці здебільшого лише депортували еліти завойованих народів). А проте руїна була така велика, що Елам ніколи не відродився, в його кордонах оселилися нові люди, і, хоч еламська мова проіснувала до перської доби Ахеменідів, не виникло жодної нової еламської спільноти чи держави, що зберігала б міфи, спогади, вартості та символи еламської релігії й культури [56].

Доля самої Ассірії ще швидша і драматичніша. Ніневія впала 612 р. до н. е. під спільними ударами Набопаласара з Вавілонії та Кіаксара з Мідії, і її останній цар Ашшурубаліт через три роки був розбитий при Харрані. Після того про «Ассірію» майже нічого не чути. Її богів Кір знов увів до вавілонського пантеону, проте немає ніяких пізніших згадок про державу або народ, і коли військо Ксенофонта пройшло через ассірійські провінції, він побачив, що всі міста, крім Ербіла, обернулись на пустку. Чи можуть ці події правити за приклад геноцидних дій, а то й геноциду? [57] /41/

Навряд чи. Мету ворогів Ассірії становило знищення її ненависної потуги. Це означало руйнацію її більших міст, яка б унеможливила відродження політичної могуті Ассірії. Набопаласар і справді говорив про «обернення ворожої землі на прах і руїни», та це не означало винищення кожного ассірійця, навіть якщо такий захід був здійсненний. Можливо, ассірійську еліту таки виселили, проте з релігійно-культурного погляду вона не дуже й відрізнялася від вавілонської цивілізації, з якою намагалася змагатись. Крім того, останні дні існування величезної Ассірійської імперії засвідчують гострий соціальний поділ як у війську, так і в країні, значне етнічне перемішування в самому серці імперії, використання арамейської lingua franca для торговельних і адміністративних цілей, що стало наслідком великого допливу арамейців. Отже, етнічна своєрідність ассірійців зазнала тяжких ударів задовго до падіння імперії, культурний синкретизм та етнічне перемішування сприяли ослабленню і поглинанню ассірійської етнічної спільноти та ЇЇ культури навколишніми народами й культурами [58].

Як і з фінікійцями, еламцями та іншими народами, відносно швидке зникнення ассірійської культури та спільноти можна вважати за випадки етноциду. Принаймні в стародавньому світі нищення богів і храмів спільноти чи держави розглядалось як засіб нищення самої спільноти; такою, певне, була мета персів, коли 482 р. до н. е. вони зруйнували вавілонські храми, можливо, й мета римлян, коли 70 р. до н. е. вони зруйнували Єрусалимський храм [59]. Мету всіх таких заходів становило радше викорінення групової культури, ніж винищення самої групи, і за своїми обміркованими наслідками воно відрізняється від набагато повільнішого непланованого процесу культурного поглинання, яке зруйнувало стільки малих етнічних категорій і спільнот.

Історії не бракує прикладів незумисного культурного поглинання й етнічного розпаду. Енгельс, розглядаючи 1859 р. етнічну карту Європи, назвав ті підупалі етнічні культури та спільноти численними «етнографічними пам’ятниками», які, сподівався він, скоро зникнуть, звільнивши шлях великим капіталістичним національним державам. Енгельса, фактично, чекало прикре розчарування. Водночас занепад багатьох колишніх етносів та ослаблення їхніх почувань, як у випадку з провансальцями, лужицькими сербами, венедами та багатьма іншими, свідчать про велике поширення процесів поступового поглинання через інкорпорацію і подрібнення. /42/

Проте ці факти вказують і на другий бік медалі: тривкість етнічних зв’язків, живучість етнічних культур, зберігання колективної ідентичності і навіть спільнот протягом кількох сторіч. Якщо етнічні кордони і культури етносів зазнають періодичних змін, як пояснити величезний потенціал етнічного виживання: адже етноси іноді не згасають тисячі років?

І знов-таки корисно розглянути добре відомий приклад. Євреї виводять свій рід від Авраама, своє визволення від Виходу з Єгипту, основи державності від гори Сінай, а за свою золоту добу вважають або Давидове й Соломонове царювання, або добу мудреців наприкінці періоду існування Другого храму і протягом пізнішої доби. Все це міфи в розумінні, визначеному вище, і вони донині зберігають своє релігійне значення. Але їхнє значення не тільки релігійне. Навіть для тих євреїв, що мають світські погляди, вони зостаються хартіями їхньої етнічної ідентичності. Євреї таким чином, як і греки, вірмени, ірландці та ефіопи, відчувають свій синівський зв’язок, так само й культурну спорідненість, із далекою минувшиною, коли формувалася спільнота, що її попри всі зміни, яких вона зазнала, в певному розумінні й далі вважають за «ту саму» спільноту. Завдяки чому виникає це чуття неперервності, чуття спільної пам’яті і спільної долі?

Проста відповідь, ніби народ виживає в якійсь формі тому, що закорінений у землю батьківщини і тішиться великим ступенем самостійної державності, вочевидь не годиться у випадку з євреями. Адже євреї були позбавлені і батьківщини, і державності майже дві тисячі років. Батьківщина й державність не те що неважливі для єврейського чуття ідентичності, - просто вони для євреїв більше символи, ніж живі спогади. Це безперечна істина, коли йдеться про державність, царство Гасмонеїв було останньою справді незалежною єврейською державою — як не брати до уваги Хозарського каганату. Земля Ізраїлю часом ставала більше ніж символом месіанського відродження: поодинокі гурти євреїв не раз добиралися до неї й засновували синагоги. А проте і в таких випадках прагнення повернутись на Сіон часто було радше духовним, ніж реальним, лише видивом досконалості у відбудованій країні и місті [60].

Ще один поширений погляд, який уже безпосередньо стосується діаспорних народів, полягає в тому, ніби вони виживають завдяки своїй здатності знаходити окрему економічну нішу у суспільствах, що їх приймають, стаючи /43/ здебільшого посередниками або ремісниками, сполучною ланкою між військовою й аграрною елітами і селянськими масами. Ніхто не ставить під сумнів того, що євреї, греки й вірмени, подібно до ліванських та китайських торгівців, познаходили собі ніші в середньовічному європейському та ранньоновітньому суспільствах і що такі професійні ніші справді сприяють збереженню культурних відмінностей та місцевих особливостей групи, якщо ті вже існують. Питання полягає в методі, що з його допомогою категорію «професійна ніша» можна відрізнити від низки умов, за яких виникають типові діаспори і яким приписують найголовнішу роль у забезпеченні виживання і статусу етнічної групи. Найдавніші діаспори, породжені релігійними та культурними відмінностями, слід розглядати, на думку Армстронга, скорше як сукупність взаємопов’язаних аспектів і вимірів, у якій професійне відокремлення й посередницький статус тільки посилюють і виражають етнічні особливості, та аж ніяк не конечне створюють їх і забезпечують виживання етносу. Адже в маврській Іспанії євреї могли обирати будьякий фах, а їхнє етнічне виживання було зумовлене тими головними релігійними та культурними рисами, що відрізняли їх від сусідів [61].

Значно глибше міркування пов’язане з уже згаданою особливою роллю організованої релігії. У випадку діаспорних спільнот, як-от сект, що обернулись на етноси, — друзів, самарян, маронітів і сикхів, — релігійні ритуали, літургія та ієрархія відіграли велику збережну роль, забезпечивши високий ступінь формальної неперервності між поколіннями і окремими спільнотами. Додайте до цього відокремлювальну силу священної мови й писемності, текстів та календарів — і нібито таємниця тисячорічного виживання діаспори видасться розгаданою.

Але й тут є свої труднощі. Адже нічого не сказано про форму, величину й розміщення спільноти, яка вижила. Самаряни, наприклад, донедавна вели перед на шляху етнічного згасання, оскільки після сторіч спустошення ендогамія вже не могла поповнити їхніх лав. У випадку бетаізраїльтян (або фалашів) Північної Ефіопії зменшення їхньої чисельності під час воєн та ізольованість їхньої ремісницької спільноти могли б призвести до поглинання, якби не сталося ширшого єврейського етнічного самовідродження і виникнення сіонізму та Держави Ізраїль [62].

Згадана вище теза нічого не сповіщає й про живучість спільноти. Релігія може скам’яніти і застаріти, як сталося /44/ з ассірійською державною релігією; в цьому випадку, як ми бачили, вона нітрохи не сприяє можливому етнічному виживанню. Той самий внутрішній занепад можна виявити в пізній римській релігії, у єгипетській традиційній релігії за доби Птолемеїв. У жодному з цих випадків аргументи на користь етнічного виживання, вже не кажучи про етнічну живучість, не можна спирати на якийсь рух у межах традиційної релігії [63].

Отже, релігія може зберігати чуття спільної етнічної належності мов у лялечці принаймні якийсь час, як, приміром, у випадку з грецьким православ’ям у самоврядних православних грецьких громадах Османської імперії. Та якщо нові рухи та течії не пробудять дух у межах релігійної системи, консерватизм, притаманний їй, може вбити етнос або ж сама вона може обернутись на шкаралупу ослабленої ідентичності [64]. Одне слово, організованої релігії самої по собі не досить. Що ж тоді становить найвластивіші механізми етнічного самооновлення? Я виділю чотири такі механізми:

1. Релігійна реформа. Визнавши вагу організованої релігії для потенційного виживання етнічної групи, нам слід розглянути роль релігійно-реформаторських рухів у стимулюванні етнічного самооновлення. У випадку євреїв є дуже багато прикладів таких рухів, починаючи з рухів VIII–VII ст. до н. е., згаданих у книгах пророків і в Повторенні закону, реформ Юди та Ездри в середині V ст. до н. е., розвитку фарисейства та мішнаїтського рабинізму в II ст. н. е. і закінчуючи хасидизмом та неоортодоксальними рухами XVIII–XIX ст. У кожному випадку релігійна реформа перепліталася з етнічним самооновленням; спосіб оновлення, до якого вдавалася спільнота, мав релігійне джерело натхнення [65].

І навпаки, неуспіх релігійної реформи або скам’янілий консерватизм можуть по-іншому спрямувати способи етнічного самооновлення. Це сталося серед греків на початку XIX ст. Грецька православна ієрархія в Константинополі ставала все дальшою від сподівань, що їх плекали народ, середній клас і та частина нижчого духівництва, окремі представники якої стали проводирями повстання в Мореї. Отже, сподіваючись досягти мети, греки дедалі частіше зверталися до світських ідеологічних теорій [66]. /45/

2. Культурні запозичення. У ширшій царині культури етнічному виживанню сприяє не ізоляція, а вибіркове запозичення й контрольовані культурні контакти. Тут знову можна послатись на приклад з єврейської історії. Стимул елліністичної культури, що діяв з Олександрових часів, породив жваву взаємодію грецького та єврейського мислення, дарма що супроводився несамовитим політичним відгомоном, і посилив через збагачення весь масив єврейської культури та ідентичності [67]. Є багато інших прикладів, що показують, як зовнішні культурні стимули та контакти оновлюють чуття етнічної ідентичності через вибіркове культурне запозичення; Японія середини XIX ст., Росія та Єгипет становлять добре відомі приклади.

3. Участь народних мас. З погляду соціології вияви етнічного самооновлення можна добачити в рухах соціальних прошарків та класів. Із цих рухів найбільшу вагу мають народні рухи за більшу участь у культурній або політичній ієрархії. Потужний соціально-релігійний народний рух маздакістів у сасанідській Персії V ст. оновив тяжко ушкоджену структуру перської зороастрійської спільноти і водночас підкопав основи держави Сасанідів. Це своєю чергою породило репресивний, але теж відроджувальний етнічний рух за Хосрова І в VI ст., що охопив і кодифікацію основи «Книги царів», повернення до іранської міфології та ритуалів, національне відродження в літературі, етикеті, науці й мистецтвах [68]. Щойно згадані народні рухи в юдаїзмі — від Мойсеєвої доби до хасидизму — теж сприяли оновленню етносу завдяки ревній участі народу й місіонерському завзяттю. Це саме стосується й різних народних рухів в ісламі, починаючи з заснування самого ісламу, сунітських та шиїтських месіанських рухів за чистоту віри і закінчуючи сьогоденними ваххабізмом, махдізмом і шиїтською революцією в Іран і[69].

4. Міф про етнічну обраність. Міфи про етнічну обраність великою мірою становлять найголовніший засіб етнічного самооновлення, а звідси й виживання. Передусім можна помітити, що етноси, яким, незважаючи на їхній етноцентризм щодо решти етносів, бракує таких міфів (або ж вони не спромоглися прищепити ті міфи широкому загалові), здебільшого поглинаються іншими спільнотами після втрати своєї незалежності. Це твердження може, звичайно, виявитись аргументом від тиші. Бо загалом саме /46/ етносам з релігійними міфами про етнічну обраність притаманні верстви фахівців, чиє становище й перспективи надзвичайно тісно пов’язані з успіхом і впливом міфів про обраність, — і саме ці етноси часто є нашими єдиними літературними свідками. А проте; розглянувши долю багатьох етносів, що мали такі класи, але не пишалися міфом про етнічну обраність (як протиставлену обраності монархів), ми переконаємось — це засвідчують приклади Ассірії, Фінікії та філістимців, — що їхні шанси на етнічне виживання були набагато менші.

Цей висновок, звичайно, знову перекладає тягар пояснення на умови, які сприяють зародженню та існуванню міфів про етнічну обраність. Коло замикається, процес виживання етносу знов упирається в етнічну обраність. Адже міф про обраність обіцяє якесь обумовлене спасіння. Це дуже важливий елемент у розумінні його ролі в потенційному виживанні. Locus classicus цього міфа можна знайти в книзі Вихід: «А тепер, коли справді послухаєте Мого голосу і будете дотримувати заповіту Мого, то станете мені власністю більше всіх народів, бо вся земля — то Моя! А ви станете мені царством священиків та народом святим» [70]. Вважати себе за потенційно «святу націю» — це нерозривно пов’язувати обраність з колективним освяченням. Спасіння приступне тільки через покуту, яка своєю чергою вимагає повернення до колишніх звичаїв та віри, які є засобами освячення. Звідси й повторювана нота «повернення» в багатьох етнорелігійних традиціях, що надихає рухи як релігійного реформаторства, так і культурного відродження. З огляду на неминучу суб’єктивність етнічної ідентифікації ці духовні заклики наново освятити потенційно обраних становлять могутнє знаряддя етнічного самооновлення, а звідси й тривалого виживання етносу. В цьому вочевидь полягає одна з розгадок проблеми виживання євреїв за неприхильних обставин, хоч ідея обраності певною мірою покріплювала й інші народи: амхарських ефіопів, вірмен, греків, навернених до православ’я, православних росіян, друзів, сикхів, а також різні європейські етноси, як-от поляків, німців, французів, англійців, кастільців, ірландців, шотландців, валлійців — а можна назвати й більше. Тож такий поширений феномен вочевидь потребує докладнішого вивчення [71]. /47/

Релігійні реформи, культурні запозичення, участь народних мас та міфи про етнічну обраність — ось кілька механізмів, що разом із розміщенням, автономією, багатомовністю, торговельними здібностями та організованою релігією допомагають забезпечити виживання певних етнічних спільнот упродовж сторіч, незважаючи на численні зміни в їхньому соціальному складі та змісті культури. Ці приклади знову круто повертають нас до головного парадокса етнічної належності: співіснування тривкості й плинності, вічно мінливих індивідуальних і культурних виявів у межах відокремлених соціальних і культурних параметрів. Ці параметри прибирають форми спадщини і традицій, що їх передають від, покоління до покоління, проте в трохи або в значно зміненій формі, і вони визначають межі світогляду спільноти та змісту її культури. Певні традиції образів, культів, звичаїв, обрядів, предметів матеріальної культури, так само як і певні події, герої, краєвиди та вартості, починають формувати особливу скарбницю етнічної культури, якою вибірково користуються наступні покоління спільноти.

Як ці традиції впливають на наступні покоління? У суспільствах доновітньої доби традиції переказують, запроваджують і кодифікують священики, писарі й співці, часто об’єднані в гільдії та касти. Досить часто як єдиний письменний прошарок і з огляду на свою потрібність для заступництва перед божественними силами священики, писарі і співці в багатьох спільнотах досягають великого впливу й авторитету. Організовані в братства, храми, церкви, вони формують мережу згуртування у великих містах та їхніх околицях, залежну від ступеня їхньої організованості та духовної монополії на території спільноти. І справді, в багатьох давніх і середньовічних імперіях священики та їхні храми й писарська інфраструктура ставали необхідними партнерами в урядуванні, а то й суперниками двору й бюрократії в боротьбі за владу, надто в Стародавньому Єгипті та в сасанідській Персії [72].

Навіть у діаспорних спільнотах ми бачимо священиків, рабинів, правників, організованих на більш-менш централізованих засадах: вони формують наскрізну мережу судів і рад, утримуючи далекі анклави в релігійній, юридичній та культурній єдності часто в неприхильному середовищі. Як показав Армстронг, ця високорозвинена мережа релігійних ієрархів та інституцій була спроможна забезпечувати /48/ суб’єктивну єдність і виживання спільноти та її історичних і релігійних традицій, надто серед євреїв та вірмен [73].

Саме завдяки такому об’єднавчому і всеохопному механізмові мало-помалу вибудовується те, що можна назвати «етнічним ядром». Такі етнічні ядра — це добре згуртовані самосвідомі відокремлені етнічні групи, що формують осереддя й основу держав і царств, як-от, приміром, варварських regna, королівств, на початку середньовічної доби. В королівствах франків, лангобардів, саксів, скотів, вестготів чуття спільності звичаїв і спільне походження відігравали суттєву роль, попри те, що чимало їхніх жителів не належали до панівної етнічної спільноти. Проте в народному сприйнятті такі королівства видавались дедалі згуртованішими, такими, що мали об’єднавчу культурну основу [74]. В пізньосередньовічну добу ці суб’єктивно об’єднані культурні спільноти формували ядро, навколо якого виростав адміністративний, юридичний, фіскальний і військовий апарат великих і могутніх держав, що спромоглись анексувати навколишні території та їхнє інше за культурою населення. За Едуарда I, наприклад, англійська (англо-норманська) держава поширилась на Уельс, поваливши валлійські королівства і втягши більшість валлійців як периферійну культурну спільноту до складу панівної англійської держави. Щось подібне до цього трапилось у Франції за Людовіка VIII з pays d’oc, Провансом, надто з графством Тулузьким, у часи хрестового походу проти альбігойців [75].

Розміщення таких етнічних ядер великою мірою вказує нам на наступну форму й характер націй — якщо (і коли) ті нації виникнуть. Воно допомагає нам дати майже повну відповідь на запитання: «Що таке нація?», трохи пояснюючи й друге: «Де виникає нація?» Так би мовити, етнічне ядро держави часто визначає характер і кордони нації: адже дуже часто саме на основі такого ядра постає держава й формується нація. Хоча більшість сучасних націй, по суті, поліетнічні, чи, радше, більшість національних держав поліетнічні, чимало націй формувалось передусім навколо домінантної етнічної групи, що об’єднувала чи приваблювала інші етнічні групи або етнічні фрагменти в державу, якій давала назву й визначала її культуру. Оскільки етноси, за визначенням, пов’язані з певною територією (не так уже й рідко це зв’язок обраного народу з конкретною священною землею), ймовірні кордони нації великою мірою визначені міфами і спогадами панівного етносу, до складу яких входить міф про заснування, міф про золоту добу і пов’язані /49/ з ними територіальні вимоги, або етнічні документи на власність. Звідси й численні конфлікти, навіть у нашу добу, за відокремлені частини етнічної батьківщини — у Вірменії, в Косово, в Ізраїлі і в Палестині, в Огадені тощо.

І тісний зв’язок, і відмінності між концепціями етнічної групи й нації та їхніми історичними відповідниками можна добачити, пригадавши наше визначення нації. Нація, як уже сказано, це сукупність людей, що має власну назву, спільну історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, масову громадську культуру, однакові економічні й однакові юридичні праава для всіх членів. За визначенням, нація, як і етнічна група, — це спільнота, що має спільні міфи та спогади. До того ж нація — теж територіальна спільнота. Та якщо у випадку з етносами зв’язок з територією може бути лиш історичний та символічний, у випадку з нацією він фізичний і реальний: нації володіють територіями. Іншими словами, нації завжди вимагають етнічних «елементів». Ці елементи можна, звичайно, розвинути, дуже часто вони вже є. Але не можна уявити собі нації, що не мала б якихось спільних міфів та спогадів про свою територіальну домівку.

З цього випливає певна кругобіжність аргументації у твердженні, що нації формуються на основі етнічних ядер. Адже між етносом та нацією існує величезне історичне та концептуальне взаємоперекривання, проте ми й далі розглядаємо дві окремі концепції і дві різні історичні формації. Етнічні спільноти не мають деяких атрибутів нації. Їм нема потреби жити на «своїй» територіальній батьківщині. Їхня культура не обов’язково має бути громадською або спільною для всіх членів. Їм не потрібно мати — часто вони й не мають — суспільного поділу праці або економічну єдність. Не треба їм мати і єдиний юридичний кодекс з однаковими правами і обов’язками для всіх. Як ми переконаємось, ці атрибути є витворами осібних соціальних та історичних обставин, що діяли на етнічні ядра та етнічні меншини перед утворенням націй.

З другого боку, слід мати на увазі можливість формування націй без етнічних груп, що безпосередньо передували б їм. У кількох державах нації виникли внаслідок спроби об’єднати культури послідовних хвиль (головно європейських) іммігрантів — в Америці, Аргентіні та Австралії. В інших випадках держави сформувались із провінцій імперії, яка накинула їм спільну мову й релігію, надто в Латинській Америці. Тут креольські еліти теж почали процес формування націй, хоч ніяких окремих етносів не було. Фактич-/50/но, поки відбувалось формування націй, виявилось доконечним створити окремі мексіканську, чілійську, болівійську і т. ін. культури й наголошувати на осібних рисах — окремих символах, вартостях, спогадах тощо — кожної з майбутніх націй [76].

Ця дилема ще гостріше проступає в Африці на південь від Сахари, де держави були створені якщо не зумисне розриваючи етноси, то принаймні мало зважаючи на них. Тут колоніальні держави мали плекати чисто територіальний патріотизм, чуття політичної відданості новоствореним державам та їхнім зародковим політичним спільнотам. У незалежних державах, народжених з цих територіальних спільнот, окремі етнічні групи, етнічні фрагменти й етнічні категорії були стулені докупи політичними заходами й суспільними кордонами, що поєднали доти не пов’язані групи в постколоніальну політичну систему і спонукали їх, навіть усупереч їхній волі, до нової боротьби за злиденні ресурси й політичну владу. За цих обставин панівні еліти, що часто рекрутувалися з домінантних етносів або коаліцій етнічних угруповань, намагались виробити нову політичну міфологію і набір символів не тільки задля легітимації власних часто авторитарних режимів, а й спроб уникнути загроз місцевих етнічних конфліктів або навіть сепаратистських рухів. У таких випадках держава використовувалась для вироблення «громадської релігії», чиї міфи, спогади, символи тощо забезпечують функціональний еквівалент відсутньої або нерозвиненої панівної етнічної групи. Тож проект формування націй в африканських країнах на південь від Сахари передбачає створення компонентів нової етнічної ідентичності та свідомості, що поєднають, зблизивши, хоч деяких прихильників наявних етнічних груп та культур цих груп. Принаймні саме таким є національний «проект» багатьох африканських та азіатських еліт [77].

Це означає, що зв’язок сучасних націй з якимось етнічним ядром проблематичний і непевний. Чого ж тоді шукати походження нації в етнічних зв’язках доновітньої доби, коли не кожна сучасна нація може вказати на свою етнічну основу? Гадаю, є три причини, що спонукають нас діяти саме так.

По-перше, з погляду історії перші нації формувались, як ми побачимо згодом, на основі етнічних ядер доновітньої доби; бувши могутніми й чинивши великий культурний вплив, ці держави стали моделлю для подальших процесів формування націй у багатьох краях світу. /51/

По-друге, етнічна модель нації стає дедалі популярніша й поширеніша з огляду не тільки на попередню причину, а й через те, що дуже легко припасовується до доновітнього «демотичного» виду спільноти, що дожила до новітньої доби в багатьох частинах земної кулі. Іншими словами, етнічна модель соціологічно плідна.

І, по-третє, навіть там, де майбутня нація не може похвалитися жодними етнічними попередниками, що мали б якусь вагу, і де етнічні зв’язки неясні або й вигадані, потреба викувати, байдуже, з яких приступних культурних елементів, зв’язну міфологію й символізм культурно-історичної спільноти всюди стає найголовнішою умовою національного виживання та єдності. Без етнічного родоводу майбутня нація розпадеться. Ці три чинники формування націй становитимуть вихідний пункт нашого аналізу в наступних двох розділах.