Розділ 6 СЕПАРАТИЗМ І МУЛЬТИНАЦІОНАЛІЗМ


Вплив націоналізму на виникнення і сфери вияву національних ідентичностей не обмежується створенням територіальних націй. Мабуть, іще важливіша і вочевидь набагато вибуховіша його роль у формуванні етнічних націй. Адже саме етнонаціоналізм, кинувши виклик світовому ладові держав, так знеславив націоналізм і нації в багатьох районах земної кулі. Щоб оцінити слушність цього твердження, нам слід пильніше придивитись до виявів етнічного націоналізму в теперішню добу і в недалекому минулому.

Спершу слід пригадати різницю між двома моделями нації — громадянсько-територіальною та етнічно-генеалогічною — і двома шляхами формування нації — бюрократичною інкорпорацією й народнокультурною мобілізацією. Нації, створені з латеральної спільноти аристократичними елітами з допомогою сильної держави для інкорпорації нижчих класів і навколишніх регіонів, неминуче виявляють палкий територіальний націоналізм — як щодо меншин у межах політично демаркованої території, так і закордонних ворогів. Натомість нації, створені відтрученими інтелігентами й частиною середнього класу «знизу» з вертикальної спільноти, використовують культурні ресурси (етноісторію, мову, етнічну релігію, звичаї тощо) для мобілізації інших суспільних верств в активну політизовану «націю» і так само неминуче зумовлюють могутній етнічний націоналізм, спрямований як усередину, аби гальванізувати й очистити «справжню» націю та її членів, так і назовні проти чужих гнобителів і конкурентів у боротьбі за політичну владу. Саме цей останній вид нації й націоналізму відповідальний за величезну кількість сьогоденних виявів активного націоналізму. /131/


РЕЦИДИВИ ДЕМОТИЧНОГО ЕТНОНАЦІОНАЛІЗМУ

З кінця XVIII ст. можна, по суті, розрізнити кілька хвиль етнічного націоналізму. Перша хвиля — це класичний період етнічного самовизначення з початку й до кінця XIX ст. з головними центрами в Східній Європі, а трохи згодом і на Середньому Сході. Загалом кажучи, рухи етнічного самовизначення мобілізували частину середнього й нижчого класів до політизованої народної культури, а потім намагалися здійснити відокремлення цієї спільноти та її «історичної» території від великої, незграбної імперії. Фактично, ці рухи піднімалися проти режимів, що були водночас і модернізаційні, і автократичні. Ті режими здебільшого панували над сумішшю етнічних спільнот і категорій, що їх володарі намагались інтегрувати і, звичайно, судомно, гомогенізувати. Тобто класичний етнічний націоналізм можна трактувати водночас і як збудник «офіційного» імперського націоналізму, властивого панівним елітам домінантних етнічних груп, і як відповідь на нього — як-от у випадку з Габсбурзькою, Російською та Османською імперіями [234].

Друга група чи хвиля етнічних націоналізмів постала на заморських територіях європейських колоніальних імперій з початку й до середини XX ст. Ці рухи й дотепер порушують мир і стабільність у постколоніальних державах Африки і Азії. Перші натяки на такі демотичні етнонаціоналізми ми бачимо в Бенгалії на початку сторіччя, а серед курдів, каренів, еве, сомалійців і баконго до і після другої світової війни. Ці рухи, як і їхні європейські попередники, домагалися цілковитого відокремлення від (колоніальної і) постколоніальної держави, що її трактували майже так само, як колишні європейські імперії, вважаючи її дії за чужоземне втручання або ярмо, попри всі претензії тієї держави на автохтонність. Демотичні етнонаціоналізми яскраво увиразнюють контрасти між державою і нацією: повсюди в Африці і в Азії вони мобілізують окремі етнічні спільноти в ім’я уярмлених і зневажених, але незамінних культурних вартостей, яким загрожує загибель під тиском модернізаційних чинників і бюрократичної держави, яка своєю чергою служить інтересам панівної етнічної спільноти та її еліти. Таміли, сикхи, моро, белуджі, патани, узбеки, казахи, вірмени, азербайджанці, курди, грузини, палестинці, південні суданці, ерітрейці, тигре, оромо, луо, ганда, ндебеле, овімбунду, баконго, лунда, еве, ібо і багато інших народів /132/ ставились до нових держав, у які їх інкорпорував колоніалізм, з почуттями, що мінилися від стриманої до одвертої ворожості і могли виливатися в затяжні війни за етнічне визволення, що загрожували стабільності всього регіону [235].

Навіть на Заході серед «давніх, укорінених націй» Європи відродився етнонаціоналізм. З кінця 1960-х pp. через значну частину Західної Європи, сягнувши Югославії, Румунії, Польщі й Радянського Союзу, пробігла третя хвиля етнічних рухів за автономію, або відокремлення. Мабуть, найраніші вияви цієї хвилі стались у Канаді серед квебекців і в Сполучених Штатах — спершу серед негрів Півдня, а згодом серед індіанців та іспанців. З другого боку, чимало європейських етнонаціоналізмів (приміром, каталонський, баскійський, бретонський, шотландський, валлійський та фламандський) зародилися ще до війни; в окремих випадках їхні культурні попередники сягали вглиб аж до 1880-х pp.[236]

Третя хвиля етнонаціоналізмів сприяла критичній переоцінці теорій національної ідентичності. Адже давніші так звані «дифузіоністські» моделі таких істориків і соціодемографів, як Дойч і Лернер, не могли пояснити, чому члени тієї або тієї етнічної спільноти приступні для народнокультурної мобілізації і політичної активності. Крім того, вони охоче визнавали наявність нібито споконвічної тенденції: малі спільноти з «низькою» культурою неминуче асимілюються своїми панівними етнічними сусідами, — це передбачення вочевидь спростували події 1960 — 1970-х pp.[237].

Місце «дифузіоністської» моделі посіла головним чином модель залежності, яка надає великої ваги процесам «внутрішнього колоніалізму», внаслідок яких периферійні спільноти економічно й політично підпорядковуються центральним етносам, надто протягом індустріалізації та після неї. Однак тут теж поставали свої проблеми. Теорії, що наголошують на залежності «периферії» від «ядра», неспроможні пояснити поширення і час виникнення недавніх етнонаціоналізмів. Індустріалізація часто набагато передувала виникненню таких рухів, тож етнонаціоналізм, здається, не пов’язаний з якимсь особливим видом соціально-економічного устрою. Ми бачимо потужні етнонаціоналізми в таких різних економічних обставинах, як, з одного боку, в Словенії й Каталонії, а з другого — на Корсіці і в Бретані, причому з погляду економіки Уельс і Фландрія займають проміжне становище. Як показав Уокер Коннор, здається, не існує ніякої кореляції між ступенем розвитку етнонаціоналізму і якимись економічними чинниками [238]. /133/

З огляду на згадані вище причини нам слід пильніше придивитись до значення західного «неонаціоналізму» на тлі широкого глобального руху етнічної мобілізації. Бо успіхи або невдачі таких рухів великою мірою визначають форму і значення національної ідентичності в майбутньому, так само як і стабільність у різних регіональних системах держав світу.

Фактично, всі прихильники демотичних етнонаціоналізмів ставлять перед собою дуже схожі цілі й надають цим націоналізмам майже однакового значення, дарма що соціальна структура і вплив цих націоналізмів можуть змінюватись. Така схожість пов’язана з головними процесами народнокультурної мобілізації і культурної політизації, що є характерними прикметами способу, з допомогою якого демотичні вертикальні етнічні спільноти перетворюються на етнічні нації. Внаслідок цього тип національної ідентичності, який породжують ті процеси, цілком відмінний від територіально-громадянської ідентичності, розглянутої в попередньому розділі, і становить радикальний виклик багатоетнічній природі більшості сучасних держав.


ЕТНІЧНИЙ СЕПАРАТИЗМ ЩОДО ДАВНІХ ІМПЕРІЙ

Класичні приклади етнічного самовизначення протягом останнього сторіччя можна побачити в Східній Європі и на Середньому Сході. Але навіть тоді траплялися виш. дки етнічного сепаратизму на західних, північних і південних околицях Європи: в Ірландії, Норвегії, Фінляндії, Бретані, Каталонії і Країні Басків. Зв’язки і спільні риси, властиві класичним і пізнішим етнічним «неонаціоналізмам», досить типові: адже вони відображують спорідненість різних «хвиль» сепаратистських етнічних націоналізмів і спільність їхньої культурної основи [239].

Що ж то за спільна культурна основа? Цілі всіх цих рухів напрочуд схожі. До них належать:

1. Створення літературної «високої» культури для спільноти, якщо тієї культури нема.

2. Формування культурно однорідної «органічної» нації.

3. Створення визнаної «батьківщини», а ще краще — незалежної держави для спільноти.

4. Перетворення досі пасивного етносу на активну етнополітичну спільноту, «суб’єкта історії».

Культурну основу прагнення до таких цілей становить /134/ наявність і (або) відкриття самобутньої «етноісторії». Там, де така історія неповна, її слід подекуди реконструювати і навіть «вигадати». В обох випадках використання етноісторії завжди вибіркове: важливо не тільки пам’ятати певні речі, а й забути про інші.

Використання етноісторії за самою своєю суттю соціально-політичне. Націоналістів цікавить не дослідження «своєї» минувшини задля неї самої, а привласнення міфології територіалізованої минувшини «свого народу». Основний процес повсюди полягає в народнокультурній мобілізації пасивної етнічної групи і політизації її культурної спадщини через культивацію її поетичного простору й нагадування про її золоту добу.

Культивація поетичного простору означає передусім ідентифікацію священної території, що історично належить тій або тій спільноті і саме через цю належність набула святості. Такий священний рідний край має в своїх межах місця шаноби й прощі — гору Сіон, гору Арарат, гору Меру, Кроуг-Патрік, місто Кум, монастир Ясну Гору, — місця історичного колективного спасіння й покути, де святі й мудреці надихали своїх послідовників або божество об’явилося спільноті чи її представникам. Сяючи з цих священних історичних центрів, світло етнічної обраності невдовзі освячувало всю країну [240].

Культивація поетичного простору означає ще й процес перетворення природних особливостей рідного краю на історичні, а також процес оприроднення історичних пам’яток. Такі річки, як Дунай і Рейн, такі гори, як Сіон і Олімп, такі озера, як Фірвальдштетське і Чудське, стають гуманізовані й історизовані через свою пов’язаність з міфами і звитягами спільноти. І навпаки, історичні пам’ятники, як-от Стоунхендж, бретонські дольмени, мегаліти, телі, храмові руїни, стають частиною того або того етнічного чи регіонального краєвиду, невіддільним складником і пам’яткою давніх цивілізацій, поглинутих плином часу на своїх природних територіях. Саме ці природно-монументальні риси б’ють із такою великою силою по струнах етнічного націоналізму інтелігенції, що повертається до свого народу і прагне відкрити його етноісторію й мобілізувати його через народну культуру. В композиторів, художників і письменників націоналістичний міф про поетичні краєвиди пробуджує могутні почуття ностальгії та ідентифікації, які вони помножують і поширюють своїм мистецтвом. Адже в Сметани і Дворжака в Чехії, Сібеліуса у Фінляндії, Бартока і Кодая /135/ в Угорщині, Бородіна і Мусоргського в Росії краєвиди їхніх країн, мінливі пори року, легенди й пам’ятники пробуджували сильні націоналістичні почуття, що їх вони через музику були здатні передавати широкій і чутливій публіці [241].

Не меншу вагу мало уславлення і відзначення героїчного минулого. Макс Вебер, пишучи про ельзасців, яких анексував німецький райх і які, проте, зберегли чуття своєї спільності з французами (попри те, що чимало ельзасців німецькомовні), зауважив про цей аспект демотичного етнічного націоналізму таке: «Це збагне кожен відвідувач, прогулюючись музеєм у Кольмарі, багатим на такі експонати, як французькі трибарвні прапори, пожежницькі і військові шоломи, едикти Луї-Філіппа, а надто пам’ятки часів Французької революції; комусь чужому це все видасться тривіальним, але ці реліквії мають для ельзасців сентиментальну вартість. Це чуття спільності породжене спільним політичним і, опосередковано, соціальним досвідом, що його високо цінують маси як символи руйнування феодалізму, оповіді про ці події відіграють таку саму роль, що й героїчні легенди в примітивних народів [242].

А насправді історичні спогади та героїчні легенди властиві не тільки «примітивним народам». Ми всюди натрапляємо на них під час першої великої хвилі класичних східноєвропейських і середньосхідних націоналізмів — серед поляків і чехів, фіннів і вірмен, німців, турків, арабів. У кожному випадку націоналісти відкривають і часто перебільшують героїзм минулих віків, славу предківських цивілізацій (часто не «їхніх власних») та звитяги своїх видатних національних героїв, навіть коли ті герої належать більше до царини легенд, ніж історії, і, якщо й жили, нічого не знали про націю, яка нині ревно заходилася повертати їх з небуття. Зігфріда, Кухуліна, Артура, Леммінкяйнена, Невського, Агамемнона, героїв давніх саг тепер обернули на приклади національної чесноти, прототипи відроджуваної «нової людини», що їх повсюди надміру вихваляють етнічні націоналісти [243].

Кому служать ці відкриття та реконструкції? Передусім вирваній з корінням інтелігенції, що прагне увійти в «живу минувшину» своїх відроджених етнічних груп, аби мобілізувати їхніх членів на пошуки соціального статусу й політичної влади. Поставивши свої професійні вміння на службу новознайденим спільнотам, інтелігенція, повернувшись до народу, намагається загатити прірву між собою і більшістю «свого» етнічного населення, створену раціоналістичною /136/ «культурою критичних розважань», якої вони виповнились, здобуваючи освіту, що дедалі більше ставала світською [244].

Не менш важливе й те, що виграш від такого повернення до реконструйованої етноісторії мають і члени мобілізованої етнічної групи взагалі. Адже процес народнокультурної мобілізації докорінно змінює їхній статус: не тільки тому, що зростає їхня активність і надалі вони вже не пасивні об’єкти зовнішнього панування, а й тому, що історикиінтелектуали привласнюють саме їхню народну культуру й підносять її до рівня літературної «високої» культури. Маси вперше стають суб’єктом історії під гаслом народного суверенітету. Водночас саме вїхній культурі слід шукати індивідуальність, унікальність, а звідси й raison d’кtre спільноти, що обернулася на націю [245].

У процесі народнокультурної мобілізації виникають цілком нові «відносини спілкування». Там, де на багатьох теренах переважали родинні та етнічні способи передачі вартостей, символів, міфів та спогадів, а також згуртування нових поколінь у межах цих традицій, вплив народнокультурної мобілізації, здійснюваний поверненою інтелігенцією, мав створити новий спосіб «національного» спілкування і згуртування, при якому етнічні вартості, міфи і спогади стають основою політичної нації і політично мобілізованої спільноти. З благословення різних груп інтелігенції в союзі з певними класами (здебільшого буржуазією, часом і дрібною аристократією, навіть робітництвом) створюється нова виразна національна ідентичність, що поширює реконструйовану етнічну народну культуру в усі класи спільноти. Ця ідентичність теж має свої громадянські елементи; члени спільноти тепер обертаються на юридичних громадян політичної етнонації й починають визначати себе і в суто територіальному аспекті. Але основою такого виду національної ідентичності й далі зостається вірність демотичному корінню; національна ідентичність, створена інтелектуалами й інтелігенцією серед колишньої вертикальної етнічної спільноти, намагається не відступати від своєї гаданої етнічної культури і етнічних кордонів. Масовомобілізаційний етнічний націоналізм створює політичну націю за подобою її ймовірного історичного коріння.

Через те й національні ідентичності, створені мобілізацією й перетворенням колишніх демотичних етносів, набирають зовсім іншої форми, маючи водночас і більшу силу, і глибшу інтроспективність, ніж національні ідентичності, засновані на територіальному принципі. Глибокий інтерес /137/ багатьох ірландських націоналістів до відродження гельської культури, могутні почуття, пробуджені серед фіннів відкриттям Карелії, її краєвидів, історії та поезії — типові для інтенсивних намагань відкрити заново й духовно мобілізувати втрачену етнічну минувшину задля служіння новій політизованій спільноті, де кожному членові слід дати нову освіту в дусі народної культури, яка претендує, буцімто тільки вона репрезентує автентичний голос народу [246].

Наслідки такої посиленої уваги до «автентичної» народної культури та історії добре відомі. У Східній Європі й окремих країнах Середнього Сходу вона неминуче призводила до того, що народи, які давно жили поряд, маючи стабільні, навіть якщо іноді й напружені, відносини, стали боротися, а то й воювати між собою. На етнічно мішаних територіях пошуки батьківщини, де можна було б вивчати і втілювати в життя автентичну культуру, сприяли виникненню ворожості або посиленню вже наявного суперництва. Надто наприкінці XIX ст. ці території стали ареною найнепримиренніших конфліктів і найстрашнішого терору [247].

Терор і нестабільність зростали внаслідок не тільки пристрастей, пробуджених процесом народнокультурної мобілізації, а й повільного, проте відчутного занепаду давніх імперій, до складу яких була інкорпорована більшість демотичних етнічних спільнот. Упродовж сторіч єдиним джерелом політичної легітимності на тих територіях була імперська держава та її монархи. Не існувало жодної очевидної або прийнятної альтернативи. Зробити нове альтернативне джерело з історичної культурної спільноти означало не тільки створити новий тип політичної ідентичності, а й піднести ту ідентичність як базовий принцип нового політичного ладу, що висновує політичну владу з доктрини про суверенітет народу. Звідси й важливість повторення «французьких революцій» для утвердження ідеї суверенної культурної спільноти як єдиного легітимного джерела політичної влади, за приклад правили компактні нації в самому серці престижного Заходу. Саме той приклад і престиж могли надати політичної легітимності запропонованій інтелігенцією програмі народнокультурної мобілізації й обернути духовне й культурне перетворення на політико-соціальну революцію. Відгомін Французької революції на затиллях Габсбурзької, Османської і навіть Російської імперій відчувався і в XX ст. [248].

Проте злиття французьких ідеалів суверенного народу і провадженої інтелігенцією народнокультурної мобілізації /138/ доновітніх демотичних етносів призвело до утворення серед цих народнокультурних спільнот іншої моделі «національної ідентичності». Участь народу в громадському житті, а не громадянські й політичні права; популістські організації, а не демократичні партії; втручання народної національної держави, а не захист меншин та індивідів від зазіхань держави — ось риси, що на багато десятиріч стали головними прикметами новостворених етнополітичних націй, що постали на основі доновітніх демотичних етнічних груп. Спроба поєднати громадянські ідеали територіальної нації з генеалогічними аспектами етнополітичної нації, і то здебільшого внаслідок рухів за відокремлення від великих імперій, стала моделлю для наступних хвиль народнокультурної мобілізації і створення сепаратистських етнополітичних спільнот у нових державах Африки й Азії; роль прикладу відігравали й давні держави Заходу.


ЕТНІЧНИЙ СЕПАРАТИЗМ У ПОСТКОЛОНІАЛЬНИХ ДЕРЖАВАХ

Переважна більшість етнічних сепаратистських рухів після другої світової війни відбувалась у новостворених державах Африки й Азії. Іншими словами, ці рухи породжені колоніалізмом у двох розуміннях: по-перше, саме колоніальна держава звела численні цілком окремі й далекі етнічні спільноти та категорії під єдину політичну юрисдикцію, поширивши масштаби політики центрального розподілу ресурсів і водночас збільшивши можливість конфліктів через той розподіл; по-друге, саме під час процесу деколонізації, в роки занепаду й передачі влади, постає етнічний сепаратизм, аби кинути виклик громадянському ладові майбутньої постколоніальної держави та її територіальній національній ідентичності.

Головні процеси, характерні для цих повоєнних етнічних сепаратизмів, подібні до процесів, властивих класичним етнічним націоналізмам, проте їхній порядок часом дуже змінений, а то й узагалі зворотний. Політизація етносу та його спадщини — вже не конче наслідок процесу народнокультурної мобілізації, здійснюваної інтелігенцією — як, приміром, у Східній Європі й на околицях цього континенту: ми часто бачимо, що обидва процеси відбуваються разом або навіть змінюють свою звичайну послідовність. Якщо в Європі націоналістичний рух постав унаслідок попереднього культурного «будительства», що тривало кілька/139/ десятиріч, в Азії й Африці обидва види націоналізму часом поєднувались, а то й відбувались одночасно. Наприклад, у курдів перші культурні й літературні організації виникли внаслідок перевороту молодотурків 1908 р. Як не брати до уваги недовговічного курдського журналу, заснованого 1898 p., перша курдська культурна організація (Taali we Terakii Kurdistan, «Відродження і поступ Курдистану») утворилась восени 1908 p., видаючи в Стамбулі цікавий культурний вісник; у головних курдських містах молоді інтелектуали позасновували курдські клуби. 1912 р. легалізовано перше курдське політичне об’єднання «Kiviya Kurd» («Курдська надія»), засноване 1910 р. Перша світова війна, а згодом депортації й масові вбивства курдів зупинили курдську політичну діяльність, проте нові політичні організації, надто Kurdistan Taali Djemiyeti (Товариство відродження Курдистану), далі повели боротьбу. Кампанія стандартизації письма й модернізації курдської мови є паростком широкої націоналістичної політичної боротьби і відбувається pari passu, нога в ногу, з політизацією поділеної на племена етнічної спільноти в різних партизанських війнах супроти турків, іранців та іракців, надто в 1960-х та 1970-х рр. [249].

У випадку белуджів у Пакистані ясно, що, хоча їхні інтелектуали могли покликатися на довгу історію й багатий і давній фольклор, процес народнокультурної мобілізації розвивався з 1947 р. унаслідок белуджського політичного націоналізму. Наприклад, тільки зовсім недавно в белуджських підручниках, виданих 1969 р. у Канаді, було запроваджено особливу белуджську абетку, основану на модифікованій формі персифікованого насталічного стилю арабської абетки, а чимало белуджських націоналістичних праць написані урду й англійською мовами. В цьому випадку невпинні війни з центральним урядом у Пакистані породили дуже поширену белуджську національну свідомість, що переступає лінії племінного поділу, тим часом як поступова урбанізація і розвиток освіти витворили освічений клас, що забезпечує новий націоналістичний провід [250].

В інших випадках, як-от у палестинців або ерітрейців, процес народнокультурної мобілізації мав спершу виявити етнічну минувшину, придатну для теперішніх потреб, а потім із політизованої спільної культури витворити єдину й самобутню свідомість і чуття етнічної спільноти. У випадку палестинців це означає наголос на осібних рисах палестинської культури, які відрізняють її від ширшої /140/ арабської ідентичності. У випадку Ерітреї культурну єдність слід витворити зі спільної долі регіонального угруповання й політичної боротьби. В обох випадках саме воєнна й політична боротьба стане вирішальним чинником народнокультурної мобілізації, хоча й тут її передумовою є певний ступінь спільно дотримуваного культурного символізму [251].

Сучасні сепаратистські етнонаціоналізми, хоч якого вони походження, прагнуть незалежності або відокремлення од відносно нових держав, чиї кордони й raison d’кtre є частиною колоніальної спадщини. Головним джерелом їхнього невдоволення є багатоетнічна природа й хитка легітимність самої постколоніальної держави. Оскільки за каталізатор повстання в більшості випадків правлять економічні нарікання, бо нова держава не спромагається виконати своїх обіцянок або надає привілеї певним етнічним спільнотам і категоріям коштом інших, то сама природа постколоніальної держави створює головні передумови, які можуть спонукати до відокремлення. З огляду на велику владу держави та її інституцій у нових державах не тільки дуже загострюється міжетнічне змагання за політичну владу, а й перемога чи поразка, пов’язані з набагато вищими винагородами й набагато суворішими карами, ніж у розвинених і сконсолідованих державах Європи. Оскільки соціальні класи менш розвинені, а етнічні зв’язки міцніші, надто за умов політичної боротьби в містах, масив виборців того або того політичного лідера чи партії напевне складатиметься з однієї або кількох етнічних спільнот і категорій, вирізнених як такі в партійних гаслах і програмах. Завзята політична боротьба між етнічно визначеними групами виборців призводить до зміцнення міжетнічних бар’єрів і сприяє самоусвідомленню етнічних груп і етнічних категорій; крім того, поразка в цій боротьбі, надто якщо вона не перша, може спонукати переможену спільноту до думок про відокремлення, надто коли її лідерам властиві негативні стереотипи або, як-от у випадку Біафри, ці стереотипи сприяють виникненню терору й масовим убивствам. Отже, якщо лідери нових держав не вдаються до активних економічних і адміністративних заходів, аби загладити етнічні розколини, — таку політику спробував після 1975 р. провадити нігерійський уряд, — або не готуються використовувати панівну етнічну групу для придушення етнічної опозиції силою, слід завжди зважати на приховані тенденції нових поліетнічних держав породжувати етнічну нестабільність [252].

Існує, звичайно, тісний зв’язок — можливо, навіть діа-/141/лектичний — між спробами створити громадянсько-територіальну національну ідентичність і рухами, що прагнуть відокремити від «територіальної нації» ту або ту етнічну спільноту чи категорію й перетворити її на «етнічну націю». Що дужче прагне уряд нової держави створити інтегровану територіальну націю з поліетнічної мозаїки, то більшою стає можливість етнічної незгоди і навіть відокремлення — в країнах, де колоніалізм і націоналізм спонукали повернену до народу інтелігенцію відкрити свою етнічну минувшину і її культурну спадщину.

Там, де такої минувшини вже незмога відродити, або там, де нема інтелігенції, що могла б її відродити, ні колоніалізм, ні інтегративний територіальний націоналізм не здатні розпалити етнічну незгоду, вже не кажучи про сепаратистський рух. Це твердження слушне щодо багатьох нечисленних етнічних категорій в Африці на південь від Сахари, де можна говорити про «неспроможні націоналізми» — в тому розумінні, що там ніколи не зароджувались рухи етнічного націоналізму, попри колоніальне гноблення, зародки західного капіталістичного проникнення й приклади інших, сусідніх націоналізмів. У цих випадках бракувало доконечних «внутрішніх» умов — прошарку світських інтелектуалів, широкої верстви інтелігенції й етнічної минувшини, яку можна було відроджувати [253].

Ми аж ніяк не заперечуємо важливості в багатьох випадках ступеня відносного економічного й культурного розвитку різних етнічних спільнот і категорій, а також і регіонів, у яких вони розміщені. Саме цим особливостям розвитку надає головну увагу у своєму викладі Горовіц. Рухи етнічного сепаратизму, доводить він, найшвидше і найчастіше виникають серед відсталих етнічних груп у відсталих регіонах, як-от у Південному Судані, Курдистані, в каренів і народу шан у Бірмі, в бенгальців у Пакистані. Ці етноси виграли б дуже мало від перебування в складі нових держав з їхніми проектами створення інтегрованих територіальних націй. З другого боку, розвинені етнічні групи у відсталих регіонах не дуже охочі відокремлюватись. Таке бажання виникає в них тільки тоді, коли їхнє становище як експортерів населення в інші регіони нової держави стає беззахисним, а кошт перебування в складі держави — зависоким. Для розвинених груп у розвинених регіонах, як-от йоруба, баганда і сикхів, відокремлення привабливе лиш у тому разі, якщо його економічна ціна невисока, здебільшого для спільноти вигідніше зоставатись у межах неподіленої держави./142/ Відсталі етнічні групи в розвинених регіонах можуть бути прихильні до відокремлення, але вони дуже /рідко мають перевагу в своєму регіоні; сподівані економічні вигоди відокремлення не підперті достатнім політичним контролем, за винятком Південної Катанги. Економічний інтерес, поєднаний з груповою стурбованістю за майбутнє етносу, пояснює виникнення етнічного сепаратизму, але в більшості випадків групова стурбованість переважує оцінювані економічні здобутки [254].

Схема відокремлення, запропонована Горовіцем, має правити лише за вказівку. Адже є дуже багато мінливих чинників, що можуть утручатися, — суворість етнічної дискримінації, представництво на державній службі, ступінь міграції в регіони тощо, — тож не можна робити висновків про поширення і час виникнення сепаратизму з огляду лише на відносний розвиток груп і регіонів. Проте висвітлений схемою факт чисельної переваги сепаратистських рухів серед відсталих етнічних груп у відсталих регіонах свідчить про корисність пов’язування сепаратизму з відносним становищем груп і регіонів у нових державах.

Проблеми, що їх обумовлює така схема, подвійні. По-перше, вкрай важко визначити такі терміни, як «розвинений» і «відсталий», з огляду на наявність у кожному випадку розмаїття можливих комбінацій покажчиків розвитку, мінливих оцінок і конкурентних стереотипів. Ерітрейський та біафрський випадки ілюструють труднощі застосування таких термінів до цілих груп і висновування наслідків з гіпотез, основаних на цих термінах. Нещодавні події в Балтійських країнах також ставлять під сумнів пророцтво, нібито «розвинені» групи в «розвинених» регіонах не мають охоти відокремлюватись. По-друге, як підказують ці випадки, до цієї схеми треба ввести зовсім інші фактори, через що вона стане складніша і важча для використання. Я маю на увазі такі фактори, як ступінь політичних репресій (що визнає і Горовіц у баскійському випадку) і демократичних свобод, можливості для культурної й політичної мобілізації, наявність або брак інтелігенції, а також придатної етнічної минувшини, хоч і як недавньої. Наявність етнічних антагонізмів у минулому теж є важливим фактором серед наслідків колоніалізму в контексті неміцних нових держав [255].

Та, мабуть, найважливішим фактором — таким, що найбільше впливає на можливість створення нових етнічних націй, — є рішучість і сила еліт, що контролюють апарат нових держав, опиратися рухам етнічного сепаратизму, і то /143/ часто з великою силою. Фактично, з часів другої світової війни дуже мало етнічних сепаратизмів досягли своїх цілей. Більшість нових держав утворилась унаслідок не відокремлення, а деколонізації. Винятки — Бангладеш і Сінгапур — лише продукти надзвичайних обставин; відокремлення Сінгапуру з його переважно китайським населенням відбулося при взаємній згоді, натомість відокремлення Бангладеш — наслідок незвичайного геополітичного становища регіонального уряду. В усіх інших випадках, а саме: в Біафрі, Ерітреї, Курдистані, Халістані і Тамілнаді, не було ні згоди, ні незвичайного геополітичного становища регіону. Хоча всі згадані (та й інші) етнічні сепаратизми мали, принаймні якийсь час, підтримку ззовні, жоден із них не міг розраховувати на той ступінь зовнішньої підтримки, що примусив би до значних поступок держави, панівні класи яких складаються з представників домінантного етносу і вкрай неприхильно ставляться до будь-яких виявів етнічної автономії. Виникає політична нестабільність, що прибирає різних форм, варіюючись від стримуваного етнічного невдоволення до відкритих затяжних воєн за відокремлення, як-от в Ефіопії, Анголі та Шрі-Ланці, коли є дуже мало перспектив на близький мирний розв’язок [256].

Як може вплинути ця нестабільність на створення етнонаціональних ідентичностей у контексті постколоніальних держав? Інтеграційний, а часом дискримінаційний тиск цих держав ослаблює чи посилює процеси народнокультурної мобілізації й культурної політизації, що є найочевиднішими ознаками перетворення демотичних етнічних груп на етнополітичні нації? Тут важко відповісти категорично. Ясно, що інтеграційний тиск підкопує структури і нищить культури багатьох дрібних етнічних категорій, яким бракує літературної традиції, як, приміром, у Сибіру та в Африці, або почасти поглинає їх, як-от в окремих регіонах Латинської Америки. В таких випадках неспроможність розвинути або утвердити літературні «високі» культури і спеціалізовані Комунікаційні групи зменшують опір цих етнічних категорій культурній інтеграції в постколоніальних державах. Можливо, з цих самих причин таким категоріям бракує ще й політичної волі й військових ресурсів, аби опиратися прилученню до іншої культури и інтеграції [257].

З другого боку, там, де існує жива культурна й літературна традиція, яку можна пристосувати до сучасних умов, інтеграційний тиск постколоніальної держави, що досить часто замінює колоніальну політику розпалювання конфлік-/144/тів, нерідко посилює процеси етнічної мобілізації та політизацїї. Сам конфлікт, що набирає дедалі більшої сили, кристалізує чуття етнічної ідентичності в тому, що доти становило лише мовну або етнорелігійну категорію і навіть тепер може бути поділене за релігійними чи етнічними ознаками, як, приміром, у випадку ерітрейців і південних суданців. Навіть такі добре відомі етнічні групи, як курди та ібо, до післявоєнного періоду майже не мали ні єдності, ні згуртованості, курди й досі поділені на гірські племена, що часто не мирять між собою, а ібо — на села й округи, поєднані боротьбою з неібо і з нехристиянами тільки внаслідок змін, спричинених британським колоніалізмом і нещадною етнічною війною після 1960 р. Саме в конфліктах з державами та іншими спільнотами курди та ібо розвинули те, що надало членам обох груп широкого самоусвідомлення і чуття спільності історії та долі. В цьому аспекті локальна нестабільність у постколоніальній державі живить регіональні та етнічні конфлікти, що з плином років покріплюють чуття етнічної ідентичності і посилюють прагнення сепаратної етнонаціональноі ідентичності [258].

Отже, і етноцид, й етнічна мобілізація — однаково можливі наслідки часто неміцної, проте гнобительської природи постколоніальної держави і її спроб інтегрувати в «територіальну націю» поліетнічне суспільство. Ця думка слушна у великій кількості випадків, попри зусилля урядів деяких держав пом’якшити і навіть задовольнити економічні й політичні вимоги етнічних меншин і регіональних етнічних категорій. Там, де така рівновага порушується, де невдоволені етнічні групи стають досить відчужені, щоб удатися до терору і бунту, їхній етнічний націоналізм може стати рушієм нової національної ідентичності, що прилучає багатьох членів спільноти, втягненої в конфлікт, до нового типу політизованої народної культури і створює інший вид суспільства, в якому кожен бере участь у громадському житті. У цих випадках сам рух стає прототипом і вісником нового суспільства і культури. Його осередки, школи, партизанські загони, допомогові товариства, гуртки самопомочі, жіночі товариства й робітничі спілки, а також його пісні, прапори, одяг, поезія, спорт, мистецтво й ремесло — все провіщає й створює ядро майбутньої етнічної нації та її політичної ідентичності, навіть коли відокремленню запобігли і спільнота не спромагається здобути власну державу. В цих випадках рух допомагає створити з демотичної /145/ етнічної групи протонацію, оскільки націю не слід ототожнювати з державою, навіть коли вона прагне мати власну державу [259].


СЕПАРАТИЗМ І АВТОНОМІЗМ В ІНДУСТРІАЛЬНИХ СУСПІЛЬСТВАХ

Третя хвиля демотичних етнічних націоналізмів пронеслася індустріальними суспільствами з кінця 1950-х pp. Це новий феномен: відродження націоналізму в державах, що пройшли крізь націоналізм перед другою світовою війною та нібито набули імунітету супроти його впливів. Різниця між етнічними націоналізмами в суспільствах, що розвиваються, й етнічними націоналізмами в розвинених країнах очевидна: в суспільствах на шляхах розвитку ми бачимо пряму траєкторію, по якій рух за створення територіальної нації в нових державах пробуджує у відповідь етнічний сепаратизм; натомість в індустріальних суспільствах ми вступаємо в другий цикл драми націоналізму, знову поставленої на згарищі колишнього національного розбрату. У Північній Америці, Європі й Радянському Союзі в процесі перебудови інтервенційна держава знову запалила серед своїх етнічних меншин ті прагнення автономії і навіть сепаратизму, які раніше були притлумлені або придушені. Тож не дивно, що багатьох спостерігачів вразила сила національного відродження [260].

Які ж нові риси властиві цьому відродженню? По-перше, воно головним чином скорше автономістичне, ніж сепаратистське: переважна частина учасників етнічних рухів воліє мати культурну, соціальну й економічну автономію, й далі зостаючись у складі політичної та військової структури держави, до якої вони інкорпоровані, часто вже кілька сторіч тому. З цього узагальнення є винятки. Радикальні крила цих рухів, як-от ЕТА в басків, ШНП в Шотландії, воліють мати повну незалежність від Іспанії та Британії, деякі рухи, приміром, «Саюдіс» у Литві, мають виразні сепаратистські прагнення. А загалом більшість етнічних рухів в індустріальних суспільствах віддають перевагу не сепаратизму, а автономії [261].

По-друге, рухи етнічної автономії визнають імовірність, можливо, й бажаність подвійної ідентичності — культурнонаціональної і політико-національної — або, як їм хотілося б бачити, національної ідентичності всередині територіальної державної ідентичності — бретонської нації у Франції, каталонської нації в Іспанії і т. д. Іншими словами, вони визнають дуалізм історичної пам’яті й політичних /146/ почувань, розщепити який не дуже просто, вж’е не кажучи про економічні переваги дальшого перебування в рамках уже наявної державної структури, що їх, наприклад, у 1970-х pp. усвідомили шотландці під час дебатів про перехід влади [262].

По-третє, рухи етнічної автономії в індустріальних суспільствах відбуваються в квітучих державах, життєвий рівень у яких здебільшого набагато вищий, ніж у більшості країн, що розвиваються. Вони можуть траплятись і серед менш розвинених груп у менш розвинених регіонах, але тільки обмаль цих груп — чи їхні регіони — бідні такою самою мірою, як і країни на шляхах розвитку: бретонців і Бретань не можна порівняти з Південним Суданом. У деяких випадках і етнічні групи, і регіони, які вони займають, справді розвиненіші за панівну групу і центр: баски й каталонці, словенці й хорвати мають вищий рівень економічного розвитку, ніж Кастілія або Сербія. Але у всіх цих випадках держави розвиненого світу завжди давніші й міцніші, а їхня економічна основа розвиненіша, ніж економіка третього світу, що тільки-но почав свій розвиток [263].

По-четверте, — тут є лиш один важливий, проте частковий виняток, — рухи за етнічну автономію в індустріальних суспільствах спрямовані супроти сучасних «національних держав», тобто, так би мовити, держав, що їх якийсь час уважали — і вони самі так уважали — за «нації», навіть якщо з позицій точного тлумачення націоналізму вони були національними покручами, сумішшю етатизму (державницьких принципів) і націоналістичних принципів. Частко/ вим винятком є, звичайно, Радянський Союз, що становить федерацію націй з кордонами, дуже близькими до кордонів колишньої імперії; єдність федерації забезпечує командна структура, основана на зверхності російської нації. Отже, етнічний націоналізм у Радянському Союзі має сьогодні подвійний аспект: рух за етнічну незалежність — автономію — від Радянської держави, як на Заході, і сепаратистське відкидання російської імперської зверхності, реакція на давню імперську традицію інкорпорації. В цьому розумінні етнічний націоналізм у Радянському Союзі ближчий до класичного націоналізму XIX ст., ніж західні «неонаціоналізми», спрямовані як проти неуваги з боку «національної держави», так і проти її бюрократичних утручань [264].

Але є ще важливіші схожі риси між відродженням етнічного націоналізму в індустріальних суспільствах і попередніми хвилями етнічного націоналізму в Європі XIX ст. /147/ і сепаратизму в Африці й Азії XX ст. По-перше, це все рухи «пригноблених народів» супроти панівних етнічних груп і «чужих» держав та їхніх керівних еліт. Все це рухи народної мобілізації — якщо не завжди фактично, то принаймні в риториці й гаслах. Вони спрямовані проти status quo, наявного розподілу влади в поліетнічній державі, проти систематичного відтручення й вигнання певної етнічної категорії, проти заперечення її колективної культури і прав. У цьому вони становлять разючий контраст з територіальними націоналізмами панівних етнічних груп та їхніх бюрократичних держав [265].

По-друге, всі ці демотичні рухи пов’язані з процесами народнокультурної мобілізації і культурної політизації. Вони схильні створювати новий вид індивіда в новому виді суспільства, етнічну націю з самобутньою культурою. Це означає повернення до ідеалізованого образу того, «хто ми такі», що правитиме за приклад і дороговказ для майбутньої нації. Повернувшись до етнічної минувшини, спільнота відкриє пізнавальний каркас, карту й місце для своїх несфокусованих прагнень. Так само й «наша минувшина» прищеплюватиме теперішньому поколінню не тільки чесноти його предків, а і його безпосередні обов’язки. Це відкриє спільноті її справжню природу, її автентичний досвід і приховану долю. Пізнавши минувшину, спільнота відкриє свою внутрішню духовність, яка визначає її унікальний характер. Отже, головним прагненням усіх цих демотичних етнічних націоналізмів є відкриття своїх спільнот (навіть коли це означає «вигадування» більшої частини свого «Я») через використання краєвидів, історії і відродження підупалих звичаїв, ритуалів і мов. Не досить просто мобілізувати маси: щоб підтримати мобілізацію, перетворити «маси» на «нації», спершу необхідно прищепити їм усвідомлення своєї особливої духовності, таким чином надавши їм унікальної ідентичності та долі [266].

По-третє, в усіх цих рухах важливу роль відіграють інтелектуали та інтелігенція. Як ми бачили, обсяг і точний характер цієї ролі варіюються залежно від контексту; в різних суспільствах і в різні історичні періоди значення терміна «інтелігенція» може варіюватись, але варіюється у визначених межах: адже ж можна добачити сильний вплив, а то й лідерство інтелектуалів та інтелігенції як у процесі народнокультурної мобілізації, так і культурної політизації широких верств спільноти або категорії. Інтелектуали і люди вільних професій не тільки відроджують звичаї й мови, /148/відкривають історію й відновлюють (чи встановлюють) церемонії і традиції; цій діяльності й відкриттям вони, крім того, надають національного політичного значення, якого давніше ті не мали. Провідна роль просвітителів, художників і журналістів очевидна і у відкритті таких епічних поем, як «Едда» та «Калевала», і у відродженні хокею на траві в Ірландії та народного співу в Бретані; таку саму роль вони відігравали і в нещодавній хвилі демотичних етнічних націоналізмів в індустріальних суспільствах [267].

Отже, відродження націоналізму в індустріальних суспільствах слід розуміти не як щось нове й sui generis, своєрідне, а як нову фазу загального процесу демотичної народнокультурної мобілізації, що з XVIII ст., а можливо, якщо врахувати пуританські голландський та англійський рухи на початку і в середині XVII ст., і давніших часів, охоплював різні частини земної кулі [268].

Між усіма цими рухами є ще й історична спорідненість. Фактично, кілька з «недавніх» рухів за етнічну автономію на Заході насправді не такі вже недавні; просто в 1960-х pp. їх стали активніше підтримувати. Але ця підтримка спиралася на вже наявні рушії та ідеали, сформовані до 1939 p., а в окремих випадках — Уельс, Шотландія, Каталонія, Країна Басків, Бретань — до 1914 р. В усіх цих випадках культурний ренесанс — літературний, мовний та історичний — передував утворенню політичних рухів, що вимагали етнічної автономії [269].

По суті, в такому піднесенні етнічного націоналізму серед меншин у розвинених індустріальних державах нема нічого дивного, так само як нема чого дивуватися подальшому відродженню націоналізму в комуністичних державах Східної Європи і Радянського Союзу. В кожному випадку перед нами почуття зневаженої або пригнобленої спільноти, і в кожному випадку обвинувачено саму централізовану державу. Можна виснувати, що в таких речах держава ніколи не має слушності: поблажливе нехтування так само стає причиною нарікань, як і грубе втручання [270].

Ось чому, певне, мудріше трактувати роль держави як роль могутнього каталізатора основних передумов і почувань, джерел яких слід шукати деінде. Це не означає зняти з неї всю відповідальність за етнічні заворушення. Адже державна політика може значно загострити почуття й передумови, що лежать в основі етнічних націоналізмів (і визначити період їхнього виникнення та силу), надто коли виявляє прихильність лише до одного етносу, що трапляється досить часто й не тільки в країнах на шляхах розвитку [271]. /149/

Де ж тоді шукати джерел цих передумов і почувань, що так часто живлять рухи етнічної автономії та сепаратизму? Очевидно, що відповідь на так широко сформульоване питання залежатиме від періоду й території, які ми розглядатимемо. Гадаю, буде корисним визначити повторювані чинники, що разом створюють передумови і спонукають до почуттів, які лежать в основі поширення й відродження етнічних націоналізмів в усьому світі. Тож звернімося, нарешті, до цих чинників і до перспектив розвитку «національної ідентичності» в наступному сторіччі.


Загрузка...