Національна ідентичність

Розділ 4 НАЦІОНАЛІЗМ ТА КУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ

У «модерністському» уявленні про націю саме націоналізм створює національну ідентичність. У стислій формі Геллнер це висловлює так: «Націоналізм — це не пробудження націй до самосвідомості, - він вигадує нації там, де вони не існують, — проте для дальшої роботи потребує певних уже наявних диференційних ознак, навіть коли, як уже сказано, ті ознаки суто негативні…»[134]. В тому самому дусі Кедурі доводить, що сам націоналізм — це «вигадана теорія»: «Націоналізм — це доктрина, вигадана в Європі на початку XIX ст.» [135]. Як слід розуміти таке «вигадування»? В якому розумінні націоналізм вигадує або створює нації «там, де вони не існують»?

У розділі 2 ми вже бачили, що слід дослідити характер етнічних зв’язків і почувань, перше ніж можна буде визначити, які спільноти можуть постати як нації (якщо постануть). Загалом кажучи, що сильніша і що тривкіша попередня етнічна ідентичність, то більша ймовірність, що нація, яка, можливо, виникне, спиратиметься на цю ідентичність. Обговорюючи процеси і шляхи формування націй у розділі З, ми зрозуміли, що доновітні етнічні ідентичності становлять провідну лінію будь-яких спроб пояснити, чому і як виникли нації — принаймні у Європі.

Я доведу, що ці самі твердження слушні і щодо націоналізму. Націоналізм і справді допомагає створити нації, і чимало з них нібито «нові». Як ідеологія і мова націоналізм є відносно сучасним, бо вийшов на політичну арену тільки наприкінці XVIII ст. Але нації і націоналізм не більш «вигадані», ніж решта елементів культури, соціальної організації або ідеології. Якщо націоналізм становить частину «духу доби», він не меншою мірою залежить від попередніх мотивів, візій та ідеалів. Бо те, що ми називаємо націоналізмом, діє на багатьох рівнях, і його можна розглядати і як форму культури, і як різновид політичної ідеології і соціальних рухів. І, оскільки нова доба почалася з постання націоналізму, неможливо зрозуміти його вплив на формування національної ідентичності, не дослідивши його соціальних та культурних матриць; великою мірою він уже зумовлений наявністю доновітніх етнічних груп і поступовим виникнен-/80/ням національних держав на Заході. Звідси й потреба дослідити націоналізм передусім як форму культури та ідентичності, перше ніж у наступному розділі переходити до розгляду його політичного впливу. З цього випливає також потреба відповісти на запитання: «Коли і де виникають нації?» — в контексті як впливу націоналізму і його поборників, так і процесів, унаслідок яких формуються нації на основі попередніх етнічних зв’язків, — процесів, обговорених у двох попередніх розділах.

Термін «націоналізм» уживають у кількох значеннях. Він може означати:

1. увесь процес формування та утвердження націй або національних держав;

2. свідомість належності до нації разом з почуваннями й прагненням, спрямованими на її безпеку і процвітання;

3. мову та символізм «нації» і їхню роль;

4. ідеологію, зокрема й культурну доктрину нації і волю нації, а також пропоновані способи здійснення національних прагнень і волі;

5. соціальний і політичний рух задля досягнення цілей нації і утвердження національної волі.

Гадаю, що, обговорюючи наш матеріал, перше значення можна проминути. Воно набагато ширше за решту значень, і ми вже розглядали його.

Друге значення — національної свідомості або національного чуття — слід відрізняти від усіх інших. Цілком можливо знайти сукупність людей, що виявляє високий ступінь національної свідомості, маючи дуже мало спільного з ідеологією або доктриною нації, вже не кажучи про націоналістичний рух. Тут для нас добрим прикладом буде Англія, хоч і в ній інколи виникали націоналістичні ідеології — як-от у часи Кромвеля і Мільтона або Берка і Блейка.

І навпаки, ми бачимо націоналістичні рухи серед населення з невеликою національною свідомістю й почуваннями, часом їх і зовсім нема. Вони можуть зароджуватись серед невеликих груп населення, та не мати відгуку в населення в цілому. Такий стан був властивий багатьом країнам Західної Африки, зокрема й Золотого Берегу та Нігерії. Вже не кажучи про етнічний та регіональний поділ, короткий вік /81/ цих колоній означав, що більшість жителів тих новостворених британських колоній нічого не знали про золотоберезьку, згодом ганську, або нігерійську національність, до яких вони нібито належали. Так само й переважна більшість арабів та пакистанців уважає себе за мусульман, а не арабів чи пакистанців, незважаючи на галасливі кампанії нечисленних націоналістичних угруповань серед них [136].

Це саме можна сказати й про націоналізм як мову і символізм. Як ми побачимо, він теж починається як елітний феномен, у якому провідну роль відіграють інтелектуали. Проте такий націоналізм — не те саме, що й націоналістична ідеологія або національні почування. Націоналістичні мова та символізм ширші за ідеологію або ідеологічний рух; вони часто поєднують ту ідеологію з «масовими почуттями» широких секторів даного населення — через гасла, ідеї, символи й церемонії. Водночас націоналістична мова й символізм поєднують пізнавальний і виражальний виміри, оскільки пов’язані з широким колом прагнень і почувань як еліти, так і нижчих суспільних верств. Уявлення про незалежність і автентичність та символи певності власних сил, символи природної спільноти (приміром, відображення сцен опору, символи краєвидів, історичних пам’яток, місцевих виробів, ремесел, спорту) є прикладами злиття пізнавального та виражального аспектів і зв’язків з ширшими почуттями й прагненнями. Чуття автентичності, притаманне представникам гельського відродження в Ірландії кінця XIX ст., з характерним наголошенням на національних видах спорту, природі, місцевих ремеслах і давніх поганських героях, засвідчує поширення нової мови та символізму ірландського націоналізму [137].

І, нарешті, останнє значення — націоналістичного руху — тісно пов’язане з націоналістичною ідеологією. Націоналістичний рух незбагненний без ідеології. Тому я й розглядатиму їх разом і, визнаючи, що можна знайти і обговорювати націоналістичну ідеологію за відсутності націоналістичного руху, я визначу націоналізм як ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності від імені населення, яке, за задумом кількох своїх членів, має становити реальну або потенційну «націю» [138]. По суті, це визначення репрезентує елементи як ідеології, так і мови плюс символізму нації, почасти обіймаючи й ширші почуття та прагнення.

Дозвольте мені почати з ідеологи націоналізму. Головні твердження цієї ідеології, або «центральну доктрину», можна сформулювати так: /82/

1. Світ поділений на нації, кожна з них має власну індивідуальність, історію та долю.

2. Нація — джерело всієї політичної та соціальної влади, вірність нації стоїть вище від решти зобов’язань.

3. Люди повинні ідентифіковувати себе з нацією, якщо прагнуть свободи й самореалізації.

4. Щоб у світі запанували мир і справедливість, нації мають тішитися свободою і безпекою [139].

У цьому формулюванні «центральної доктрини» націоналізму я свідомо не згадував держав. У певному розумінні така згадка криється в твердженнях 2 і 4. Адже націоналізм — це ідеологія нації, а не держави. Він ставить націю в центрі своїх інтересів, і його картина світу, а також рецепти колективних дій зорієнтовані тільки на націю і її членів. Ідея, ніби нація може бути вільною тільки тоді, коли має власну суверенну державу, не є ані необхідною, ані загальнопоширеною. Перші націоналісти, так само як згодом і культурні націоналісти (приміром, Руссо, Гердер, Ашад Ха’ам, Ауробіндо), не дуже переймалися набуттям держави — чи то взагалі, чи то для нації, з прагненнями якої вони себе ототожнювали. Не кожен націоналістичний рух мав своїм пріоритетом здобуття держави для своєї нації. Чимало каталонських, шотландських та фламандських націоналістів дужче переймалися самоврядуванням та культурним паритетом у багатонаціональній державі, ніж повною незалежністю (хоч у всіх цих випадках були й такі націоналісти, що прагнули повної незалежності). Уявлення, ніби кожна нація повинна мати свою державу — поширений, проте не необхідний висновок з центральної доктрини націоналізму, і це показує нам, що націоналізм — це головним чином культурна доктрина або, висловившись точніше, політична ідеологія з культурною доктриною в центрі [140].

Ця культурна доктрина залежить, своєю чергою, від запровадження нових концепцій, мови і символів. Націоналізм, як я вже казав, — це ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності таідентичності нації. Кожна з тих концепцій походить від нових філософських, історичних та антропологічних поглядів і розважань, що виникли в XVII–XVIII ст. у Європі. Існує, наприклад, простолінійне розуміння концепції «ідентичність» як «тотожність». Члени тієї чи тієї групи схожі саме в тих аспектах, у яких вони відрізняються від нечленів за межами групи. Члени однаково одягаються, їдять і розмовляють /83/ однією мовою; в усіх цих аспектах вони відрізняються від нечленів, що одягаються, їдять і розмовляють по-іншому. Саме ці особливості схожості-несхожості й становлять одне із значень національної «ідентичності» [141].

Існує, проте, ще філософська та антропологічна концепція, розвинута у XVIII ст. Вона походить з ідеї «національного генія», поданої, зокрема, і в писаннях лорда Шефтсбері; він говорить, наприклад, про «ростучий геній нашої нації» (британської) і пророчить, що той посяде «чільне місце серед мистецтв» [142]. Ідея національної ідентичності або, точніше, національного характеру властива майже всім письменникам XVIII ст., надто Монтеск’є і Руссо. Адже останній проголошував: «Перше правило, якого треба дотримуватись, — це правило національного характеру: кожний народ має або повинен мати характер; якщо в нього його нема, слід починати з того, щоб дати йому характер» [143].

Гердер обернув цей принцип на наріжний камінь свого культурного популізму. За Гердером, кожна нація має свій особливий «геній», свій власний спосіб мислення, дії і спілкування, і нам слід докласти зусиль, аби наново відкрити той неповторний геній і ту особливу ідентичність там, де вони приховані або втрачені: «Дайте нам іти своєю дорогою… нехай усі люди добре або зле відгукуються про наш народ, нашу літературу, нашу мову: вони наші, це ми самі і нехай цього буде досить» [144]. Звідси й важливість відкриття «колективного Я» через філологію, історію та археологію, пошуки коріння в «етнічній минувшині», аби виявити автентичну ідентичність під чужими нашаруваннями сторіч.

Ідея єдності теж має ясне і більш езотеричне націоналістичне значення. На найпростішому рівні вона означає об’єднання національної території або рідного краю, якщо той поділений; заклики повернутися до рідного краю всіх належних до цієї нації. Навіть тут націоналісти запровадили більш філософську ідею: людей тієї ж національності за межами рідного краю вважали за «втрачених», а землі, які вони населяють, надто суміжні з батьківщиною, були «невизволені» (irredenta), і їх слід повернути та «визволити». Ця теза часом породжувала націоналістичний рух іредентизму, як-от пізньоїталійський, грецький та пангерманський рухи кінця XIX — початку XX ст. Такі рухи існують і тепер: це засвідчують претензії Аргентіни на Мальвінські (Фолклендські) острови, претензії Сомалі на Огаден і претензії ІРА на Ольстер [145].

Але є ще одне значення націоналістичного ідеалу єдності. /84/ В націоналістичній мові «єдність» означає соціальну згуртованість, братерство всіх належних до даної нації — те, що французькі patriots називали fraternitй під час революції. Порівняння з родиною, що лежить в основі генеалогічної концепції нації, постає тут у світській, політичній подобі: як спілка громадян-побратимів, символізована славетним Давідовим полотном «Клятва Гораціїв», трьох братів, що на мечі свого батька поклялися перемогти або загинути (vaincre ou mourir) за свою patria, батьківщину [146].

Націоналістичний ідеал єдності мав глибокі наслідки. З одного боку, він покріплював ідею неподільності нації (1а rйpublique une et indivisible) і виправдовував викорінення, навіть силою, всіх проміжних утворень і локальних особливостей в інтересах культурної й політичної однорідності. Це призводило до масовомобілізаційної політики соціальної та політичної інтеграції, коли держава перетворювалась на виробника «майбутньої нації» і творця «політичної спільноти» та «політичної культури», яка мала заступити різні етнічні культури неоднорідного населення. Тут націоналістична концепція єдності відвертається від етнічного коріння і прагне однорідності, що подолає культурні відмінності в межах спроектованої нації [147].

І, нарешті, з ідеєю незалежності ми вступаємо в кантіанський світ «самовизначення». Не те що не було ідеї політичної свободи до часів новітньої європейської філософської традиції: ще у Йосифа Флавія, якщо не у Фукідіда, ми натрапляємо на заклики до свободи, аби вберегти предківські звичаї від зовнішніх утручань [148]. Однак у Канта незалежність стає для індивіда етичним імперативом, принципом його буття, а не просто політичним ідеалом, до якого слід звертатися в хвилини небезпек. Застосований Фіхте, Шлегелем та рештою німецьких романтиків радше до груп, ніж індивідів, ідеал незалежності породив філософію національного самовизначення й колективної боротьби за втілення автентичної національної волі у власній державі. Тільки тоді спільнота буде здатна йти за своїми «внутрішніми ритмами», дослухатися до свого внутрішнього голосу і повернутися до чистого й незіпсутого первісного стану. Ось чому націоналісти мусять так багато часу й зусиль присвячувати прищепленню справжньої національної волі, щоб усі члени нації були справді вільні від чужих ідеалів та звичаїв, які спроможні порушити й зупинити їхній розвиток, а також розвиток спільноти загалом. Націоналізм означає пробудження нації та її членів до свого справжнього «ко-/85/лективного Я», так що вона (й вони) коритимуться тільки «внутрішньому голосові» очищеної спільноти. Тому автентичний досвід і автентична спільнота є передумовами повної незалежності, і тільки незалежність дасть змогу нації та її членам самореалізуватись автентичним способом. Незалежність — мета кожного націоналіста [149].

Ці ідеї — незалежність, ідентичність, національний геній, автентичність, єдність і братерство — формують взаємопов’язану мову, манеру розважань, що має свої виразні церемоніали та символи. Ці символи та церемонії стали такі невіддільні від світу, в якому ми живемо, що нині їх здебільшого сприймають без усяких заперечень. До них належать безпосередні атрибути нації — прапори, національні гімни, паради, власні гроші, столиці, присяги, народні костюми, етнографічні музеї, воєнні меморіали, церемонії вшанування полеглих за націю, паспорти, кордони — так само як і не такі очевидні аспекти: національні види відпочинку, краєвиди й місцевості, народні герої та героїні, казки, форми етикету, архітектурні стилі, мистецтва й ремесла, способи міського планування, юридичні процедури, форми освіти й військові статути — всі ті відмінні звичаї, манери, стилі і способи дій і почувань, властиві всім членам спільноти з певною історичною культурою [150].

У багатьох аспектах національні символи, звичаї та церемонії — найважливіші і найнесхитніші аспекти націоналізму. Вони втілюють його головні концепції, роблячи їх видимими і зрозумілими для кожного члена, обертаючи принципи абстрактної ідеології на відчутні, конкретні вирази, що породжуватимуть миттєвий емоційний відгук усіх верств спільноти. Символам і церемоніям завжди була притаманна здатність породжувати колективні емоції, що й засвідчив Дюркгейм, і ніде цього не видно з такою ясністю, як у випадку націоналістичних символів і церемоній. І справді, чимало з того, що Дюркгейм приписував тотемічним ритуалам та символам арунти та інших австралійських племен, ще більшою мірою слушне щодо націоналістичних ритуалів та церемоній, бо націоналізм позбувається будь-яких проміжних інстанцій, хай то буде тотем чи божество; адже його божество — сама нація. Емоції, породжені націоналізмом, — це емоції, що їх спільнота звертає на себе, свідомо звеличуючи себе. Чесноти, які вихвалює націоналізм, — не що інше, як чесноти «національного Я», а злочини, засуджувані ним, — це злочини, що загрожують зруйнувати те я. З допомогою церемоній, звичаїв та симво-/86/лів кожен член спільноти бере участь у житті, почуваннях і чеснотах даної спільноти і через них щоразу знову посвячує себе її долі. Роблячи приступнішою й увиразнюючи ідеологію націоналізму й концепції нації, церемонії та символізм допомагають забезпечити неперервність абстрактної спільності історії та долі [151].

Які головні почуття і прагнення, що їх пробуджують націоналістична ідеологія та націоналістична мова і символи? Вони пов’язані з трьома основними сутностями: територією, історією та спільнотою. В попередньому розділі ми бачили, як, надто в демотичних етнічних групах, утягнених у процес «народнокультурної мобілізації», інтелігенція намагається сконструювати пізнавальні карти світу націй і прищепити виразну мораль колективних змагань. Задля цієї мети вона вдається до двох головних стратегій: використання краєвидів, або поетичного простору, і використання історії, або золотої доби. По суті, ці стратегії мають своє коріння в народних уявленнях про час і простір і в народній любові до дому й батьків. Саме ці давні вірування й обов’язки щодо предківських земель та всіх попередніх поколінь і використали націоналісти для вироблення нової ідеології, мови й символізму складної абстракції — національної ідентичності. Нову концепцію нації створено, щоб вона правила за часово-просторовий каркас з метою впорядкувати хаос і надати Всесвіту значення, використовуючи доновітні масові прагнення й почування, пов’язані з любов’ю до рідних місць і родини — саме в цьому й криється найсуттєвіший елемент широкої привабливості ідеології й мови, що інакше видавалися б незрозумілими [152].

Та, мабуть, найголовніші почуття, пробуджені націоналізмом, були, як не парадоксально, родинні, - парадоксально, бо реальні родини можуть становити перешкоду для ідеалу однорідної нації, якщо націоналізм визнає цей ідеал у його крайній формі. Таку можливість теж відтворено на вже згаданій вище Давідовій картині «Клятва Гораціїв»: жінки в правому краї картини сумують з приводу втрати любих для них істот і неминучого руйнування родинних уз. І водночас націоналізм не може обійтися без образного порівняння з родиною. Націю зображують як одну велику родину, її членів — як братів і сестер, дітей батьківщини, вітчизни тощо. Таким чином національна родина відкидає і заступає індивідуальну родину, але пробуджує не менш міцну вірність і палку любов. Навіть там, де стерпно ставляться до певних почуттів локальних прихильностей і не /87/ втручаються в родинне життя, мова і символізм нації утверджують свій пріоритет і через державу й громадянство чинять юридичний і бюрократичний тиск на родину, використовуючи ті самі порівняння спорідненості, аби виправдатись [153].

Поки що я розглядав націоналізм як недиференційовану цілість, зосереджуючись на його ідеології та центральній доктрині, на властивих йому мові та символізмі, почуттях і прагненнях. Та перейшовши до розгляду націоналістичних рухів, ми постанемо перед фактом, що їхні цілі дуже різні, і ця різниця зумовлена концептуальною відмінністю громадянсько-територіальної моделі від етнічно-генеалогічної моделі нації, обидві ці моделі описані в розділі 1.

Ця різниця така глибока, а види націоналізму, породжені цими альтернативними моделями, такі розмаїті, що дехто навіть зневірився в можливості сформулювати єдину концепцію націоналізму. Націоналізм, мов хамелеон, прибирає барви навколишнього середовища. Це напрочуд пластичне і здатне до нескінченних варіацій поєднання переконань, почуттів і символів можна зрозуміти тільки в кожному конкретному випадку; націоналізм узагалі — це просто втеча ледачого історика від тяжкого завдання пояснити вплив тієї або тієї осібної націоналістичної ідеї, того або того аргументу чи почуття в його вкрай специфічному контексті. Хоч, певне, небагато людей зайде так далеко, як підказує ця вимога, кілька істориків погодиться з головним «контекстуалістським» аргументом і вважатиме, що різниця між окремими націоналізмами в багатьох аспектах важливіша від будь-яких зовнішніх ознак схожості [154].

З цим аргументом пов’язані кілька труднощів. Ніхто не заперечуватиме важливості соціального й культурного контексту для виникнення, оформлення і курсу того чи того різновиду націоналізму. Але описати якийсь різновид націоналізму означає вже наперед мати певне уявлення про загальну сукупність, до якої належать такі різновиди або яку вони репрезентують, дарма що сполучені з іншими елементами. Тож важко не вдаватись до загального уявлення про націю і націоналізм — навіть коли ми погодимось із важливістю й унікальністю кожного різновиду націоналізму, — думка, що її — яка іронія! — радо підтримають націоналісти./88/

По-друге, заперечення правочинності концепції націоналізму взагалі не дозволить нам поставити загальні соціологічні дитання про сучасність націй і повсюдність націоналістичного повабу сьогодні, а також провести історичні порівняння між різними націоналістичними ідеологіями, символами і рухами. Фактично, ті самі історики, що наголошують на специфічному контексті кожного окремого різновиду націоналізму, ставлять такі загальні питання і проводять історичні порівняння, і це таки справді бажано робити, якщо ми хочемо хоч трохи розуміти такий невловний і складний феномен, як націоналізм.

По-третє, «контекстуалістський» аргумент обминає фундаментальне завдання вивчення націоналізму в усій його феноменологічній складності: потребу створення типологій націоналістичних ідеологій і (або) рухів. Такі типології визнають важливість украй різних контекстів, не жертвуючи можливостями побудови загальних порівнянь. Показуючи, що націоналізмові властиве розмаїття в єдності, ці типології визначають головні різновиди ідеології та руху, враховуючи історичну добу, географічне становище, рівень економічного розвитку, філософські погляди, класовий контекст, культурне середовище й політичні прагнення. Саме цієї стратегії я й пропоную дотримуватись.

Мета книжки — не розгляд різних типологій, запропонованих ученими. Я тільки згадаю одну або дві і стисло сформулюю власну типологію як вступ до аналізу культурних матриць націоналізму і його впливу в Європі. Решту типологій розглянуто в інших, давніших працях [155].

Найвпливовішою є, безперечно, типологія Ганса Кона. Він відрізняв «західний», раціональний і асоціативний варіант націоналізму від «східного», органічного і містичного варіанту. У Британії, Франції й Америці, доводив він, виникла раціональна концепція нації, згідно з якою нація — це асоціація людей, що живуть на спільній території, маючи один уряд і однакові закони. Цю ідеологію виробив здебільшого середній клас, що дістав владу в тих державах наприкінці XVII ст. Натомість у Східній Європі (на схід від Рейну) впливовий середній клас не сформувався, лише кілька інтелектуалів очолили опір Наполеонові, а потім і породжені тими подіями націоналізми. Оскільки вони були вкрай нечисленні й не мали влади, їхні варіанти націоналізму неминуче відгонили настирливістю й авторитарністю. З тих самих причин вони уявляли собі націю як монолітну органічну єдність з містичною «душею» і «місією», що їх /89/ можуть збагнути тільки інтелектуали, виповнені народною культурою. Звідси й їхня часто провідна роль у націоналістичних рухах Центральної і Східної Європи, а також Азії [156].

Є чимало підстав критикувати цю типологію. Її геополітичний вимір проминає вплив обох видів ідеологічного націоналізму в різних європейських спільнотах — органічного варіанту в Ірландії і у Франції кінця XIX ст., раціонального ідеалу в деяких варіантах чеського, угорського та сіоністського націоналізмів, а також у ранньому західноафриканському націоналізмі [157].

Крім того, не зовсім ясно, чому західні націоналізми є витвором буржуазії. Як ми бачили, вони чимало завдячують давнішій монархічній і аристократичній культурі та діяльності. До того ж прихильність буржуазії до раціональних варіантів націоналізму — досить сумнівне твердження: за докази правлять часто містичні пангерманські почування німецької промислової буржуазії або підтримка органічного, «примітивістського» російського націоналізму заможними російськими купцями наприкінці XIX ст. [158].

Існує ще різниця, на яку вказав Пламенац, між культурно розвиненими італійським і німецьким націоналізмами та відносно нерозвиненими балканським і східноєвропейським націоналізмами з їхнім браком культурних та освітніх ресурсів, що обмежував їхні можливості і зумовлював слабші, проте затяті рухи [159].

Попри цю критику Конів філософський поділ на більш раціональний і більш органічний варіанти націоналістичної ідеології зостається слушним і корисним. Його цілком можна було б виснувати з поділу, зробленого в розділі 1, на «західну» громадянсько-територіальну і «східну» етнічно-генеалогічну моделі нації. Тут теж слід дуже обережно ставитись до геополітичних ярликів. Обидві моделі можна знайти на «Сході», на «Заході», в Азії, Африці й Латинській Америці, так само і в межах багатьох націоналістичних рухів.

Проте ця концептуальна різниця мала важливі наслідки. Громадянсько-територіальні моделі нації породжують певні види націоналістичного руху: «антиколоніальні» рухи перед здобуттям незалежності та «інтеграційні» рухи після незалежності. Натомість етнічно-генеалогічні моделі нації створюють сепаратистські та діаспорні рухи перед незалежністю і іредентистські або «пан»-рухи після здобуття незалежності. Ця схема не враховує багатьох підвидів, так само як /90/ і мішаних випадків, але, як на мене, вона відтворює основну логіку багатьох націоналізмів.

На цій основі можна сконструювати тимчасову типологію націоналізмів відповідно до різниці між етнічним і територіальним націоналізмом, беручи до уваги загальну ситуацію, в якій опиняються ті або ті спільноти і рухи як до, так і після незалежності. Ці ситуації разом з головною орієнтацією великою мірою визначають політичну мету кожного націоналізму. Таким чином ми виснували наступне.

1. Територіальні націоналізми.

А. Рухи перед здобуттям незалежності, концепція нації в яких переважно громадянсько-територіальна, прагнутимуть передусім прогнати чужоземних володарів і на місці колишньої колоніальної території створити нову державну націю; це антиколоніальні націоналізми.

Б. Рухи після здобуття незалежності, концепція нації в яких зостається здебільшого громадянськотериторіальною, намагатимуться об’єднати та інтегрувати в нову політичну спільноту часто етнічно строкате населення і витворити нову «територіальну націю» з колишньої колоніальної держави; цеінтеграційні націоналізми.

2. Етнічні націоналізми.

А. Рухи перед здобуттям незалежності, концепція нації в яких здебільшого етнічно-генеалогічна, намагатимуться відколотись від більшої політичної одиниці (або відколотись і зібратись у визначену етнічну батьківщину) і заснувати на її місці нову політичну «етнічну націю»; це сепаратистські і діаспорнінаціоналізми.

Б. Рухи після здобуття незалежності, концепція нації в яких здебільшого етнічно-генеалогічна, намагатимуться поширитись, приєднуючи етнічних «родичів» поза межами теперішніх кордонів «етнічної нації» та землі, населені ними, або формуючи набагато більшу «етнонаціональну» державу через союз культурно і етнічно близьких етнонаціональних держав; це іредентистські і «пан»-націоналізми [160].

Подана типологія не претендує на вичерпність. Вона оминає кілька добре відомих видів націоналізму, а саме: протекціоністський економічний та «інтегральний» фашистський націоналізми і расові націоналізми. Проте можна доводити, що ці форми — лише підвиди інтеграційних або іредентистських націоналізмів після здобуття незалежності, /91/ з якими вони, по суті, пов’язані історично, як-от у випадку «інтегрального» націоналізму Морраса в добу французького іредентистського націоналізму з приводу Ельзасу-Лотарінгії або латиноамериканського протекціонізму в добу популістських інтеграційних націоналізмів в Аргентіні, Бразілії та Чілі [161].

Така базова типологія допомагає нам порівнювати націоналізми всередині кожної категорії і поміщати націоналізми в широкі контексти порівняння, даючи можливість удаватись до куди докладніших пояснень. Це аж ніяк не означає заперечення унікальних рис окремих випадків націоналізму. Навпаки: сам факт, що виявилось доконечним сформулювати «центральну доктрину» й головні концепції й символи націоналізму, вказує на важливість тих інших рис конкретного націоналізму, що є унікальним для кожного окремого випадку. Ті специфічні доктрини та концепції (це кращий термін, ніж «другорядні» або «додаткові») відіграють у кожному випадку суттєву, а не просто якусь допоміжну роль. Адже саме специфічні доктрини та ідеї створюють символізм і церемонії, пробуджують найглибші народні почуття та прагнення — надто коли переплетені з набагато давнішими символами й церемоніями. Ідея Польщі як «стражденного Христа», месіанського образу покути, що пронизує поезію видатного польського поета Міцкевича, пов’язана зі спасенною силою Богородиці Ясногорської, що досі є об’єктом масового культового вшанування. Етнорелігійний католицький образ страждань і покути — головний для розуміння ідеології, мови та символізму польського націоналізму [162]. Так само й покликання на індуїстських героїв та божества, як-от на Шіву й богиню Калі, до якого вдавалися Тілак та його послідовники, відіграло, дарма що було далеким від світської ідеології націоналізму взагалі, суттєву роль у створенні індуїстського індійського націоналізму, що увібрав унікальні, неповторні елементи справді індійської нації. Бо без таких вибіркових зв’язків нації немає [163].

Важливість специфічних доктрин та символів націоналізму вказує на його глибше значення — ідеологію, мову, свідомість. У світі націй кожна нація унікальна, кожна «обрана». Націоналізм — це сучасний світський еквівалент доновітнього священного міфа про етнічну обраність. Як доктрина поліцентричної унікальності він проголошує універсальність «незамінних культурних вартостей». Де колись кожна етнічна спільнота була світом для себе, центром Усесвіту, світлом серед темряви, тепер спадщина й куль-/92/турні вартості зі скарбниці тієї самої’ спільноти, вибрані, витлумачені, відновлені, утворюють одну унікальну, неповторну національну ідентичність серед багатьох інших не менш унікальних культурних ідентичностей. Це означає, що кожна культура, навіть найменш сформована й розвинена, має певну незамінну «вартість» і може вносити свою частку в загальну скарбницю культурних вартостей людства. Націоналізм як ідеологія і символізм легітимує будь-які контури культури, повсюди закликає інтелігенцію перетворювати «низьку» культуру на «високу», усну культуру на письмову, на літературну традицію, аби зберегти для нащадків її фонд незамінних культурних вартостей. Обрані народи раніше були відзначені своїми божествами; сьогодні вони обрані ідеологією та символізмом, що підносять унікальне та індивідуальне й перетворюють їх на глобальну реальність. Раніше народи були обрані за свої нібито чесноти; сьогодні вони покликані бути націями з огляду на свої культурні спадщини.

Світ культурного розмаїття, багатьох «обраних культур» — це ще й світ етнічного історизму. На перший погляд цей світ видається далеким від світу територіального абсолютизму, що бачив народження націоналістичних ідеологій, символізмів і рухів. А проте націоналістичні ідеали, мотиви й символи спершу з’явились у Західній Європі кінця XVII — початку XVIII ст. Адже дарма що в XVI — на початку XVII ст. Європа стала свідком могутніх рухів месіанського релігійного націоналізму — надто в Голландії та Англії, а також у Чехії та Польщі, - концепції, ідеали, символи і міфи нації як остаточної мети в собі мали чекати пізнішої доби, а «центральна доктрина» й ідеологічні рухи — ще довше [164].

Ми, звичайно, простежуємо складні процеси, які завжди вкрай важко періодизувати, вже не кажучи про датування. Нема такої фіксованої стадії — не те що миті, - коли можна було б напевне вказати на виникнення справжнього націоналізму. Коли історики сперечаються, чи націоналізм виник у добу першого поділу Польщі (лорд Актон), під час Американської революції (Бенедикт Андерсон), Англійської революції (Ганс Кон) або навіть за часів написаного Фіхте 1807 р. «Звернення до німецького народу» (Кедурі), це чимало говорить нам про їхні різні визначення націоналізму, але майже нічого не говорить про його виникнення. /93/ Ще важливіше те, що тут не взято до уваги набагато довшого періоду визрівання націоналізму як мови й символізму як свідомості й прагнень. Оскільки свідомість і почуття вимірювати дуже важко, хіба що опосередковано, я зосереджусь на виникненні націоналістичних уявлень, мови, міфів та символів, навіть якщо за наші джерела правитимуть лише нечисленні освічені верстви європейців XVIII ст.[165].

Уже в XVII ст. ми бачимо дедалі більшу цікавість до ідеї «національного характеру» і «національного генія». Про цей геній говорив лорд Шефтсбері, даючи високу оцінку британським досягненням, до якої можна додати порівняння англійців із стародавніми греками й римлянами, що до нього вдався Джонатан Річардсон, стверджуючи: «Нам властиві найвища сміливість, піднесеність думки, шляхетність смаку, любов до свободи, простота і чесність, що їх ми успадкували від наших предків і що належать нам як англійцям: саме в цих рисах полягає схожість»[166]. Почуття, подібні до висловлених, можна виявити на початку XVIII ст. у Франції. Священик Даніель пов’язував велич Франції з її монархічним ладом, заявивши, що «сама античність мала б чим захоплюватись, побачивши наші численні здобутки в різних видах мистецтв, тисячі чудес, створених Францією в нашу добу», натомість Анрі Франсуа Дагессо в промові в паризькому парламенті 1715 р. вихваляв «любов до батьківщини», в якій «громадяни знаходять батьківщину, а батьківщина своїх громадян» [167].

У середині XVIII ст. концепція «національного характеру» стала загальновизнана. Ляфон де Сентьєн, впливовий критик мистецтв, з гордощами дивився назад на Grand Siecle, Велике сторіччя, Людовіка XIV, Кольбера та Лебрена і провіщав відродження «le gйnie Franзois», натхнене, на його думку, «le zиle ardent et courageux d’un Citoyen, а exposer les abus qui dйshonorent sa Nation, et а contribuer а sa gloire» [ «палкою і сміливою ревністю громадянина викривати беззаконня, що ганьбить націю, і сприяти її славі»] [168], тоді як Шанель Рейнольдс проповідував потребу національної школи історичного малярства, гідної нації, а Джеймс Баррі заявив 1775 p.: «Історичне малярство і скульптура мають становити головну мету кожного народу, що прагне уславитись мистецтвом. Це критерій, з допомогою якого оцінюватиметься національний характер, коли спливуть сторіччя, і з допомогою якого національний характер уже тепер оцінюють уродженці інших країн» [169]. /94/

У другій половині XVIII ст. такі думки поширилися до Північної Америки (Ной Вебстер), до Німеччини (Мозер, Гердер), Швейцарії (Ціммерман, Фюслі), Італії (Віко, Альф’єрі), до Голландії, Швеції, Польщі та Росії. Хоч їхні концептуальні джерела були дуже різні — зокрема і Шефтсбері, Болінброк, Монтеск’є та філософи, — прихильники цих поглядів озирались і на практику освіченого деспотизму, дедалі більше ототожнюючи «свою» державу зі «своїм» народом і трактуючи його або принаймні його освічені верстви як націю. Саме під ту добу на Заході вже незмога було обмежувати членство в нації першими двома станами, як у Східній Європі. В середині XVIII ст. освічені деспоти відчули доконечність зважати на почуття і судження заможніших і освіченіших класів, чиїх послуг як «експертів» вони дедалі більше потребували [170].

Концепція національного характеру та ідея національного генія стали корисним і потрібним елементом у новій мові і в новому світогляді Європи освічених держав, що змагалися між собою. Не менш важливою була нова цікавість до історії й соціального розвитку. Цю цікавість породило кілька причин. Напевне, найголовнішою з них у цьому контексті була загальна практика порівнювання європейців із класичною цивілізацією, що посіла чільне місце у Франції XVII ст. під час «суперечки давніх із новими». Як відкриття нових земель і культур дослідниками XVIII ст. відкрило нові обрії часових і просторових порівнянь, так і опанування класичного мислення і мистецтва допомогло створити нове бачення часу і призвело до історичних порівнянь з цивілізаціями минулого.

То була доба, коли раціональна держава набиралась усе більшої могуті, втручаючись у суспільство й намагаючись розв’язати проблеми (хвороби, голод, злочини, навіть невігластво), які раніше видавались у цьому світі нерозв’язними. Ростуча певність власної сили, заохочувана економічною революцією капіталізму, адміністративною революцією професіоналізованого державного врядування і культурною революцією світської гуманістичної освіти й науки, надихнула вірою в можливість поступу, що міг би дорівнятися до здобутків класичних Греції та Риму, і прищепила еволюційний світогляд, згідно з яким держави й цивілізації становили своєрідну культурну ієрархію, визначену розвитком національних геніїв. «Історизм», віра в народження, розвиток, розквіт і занепад народів і культур, ставав дедалі привабливішим як кістяк досліджень минувшини й сьогодення і як /95/ принцип, що допомагав з’ясувати значення теперішніх і минулих подій. Ставлячи події та людей у відповідний історичний контекст і намагаючись зобразити подію й добу такими, «якими вони були насправді», можна цілком зрозуміти історичні події та процеси, а отже, й те, що може статися нині. Через те ми й бачимо, як у Англії та Франції XVIII ст. значно збільшується кількість і тематика праць, присвячених як класичній, так і національній історії, з’являються, зокрема, історії Роллена, Рапена, Юма, Гіббона. Б’юкенена, Кемпдена, абата Вейї, Віллярета й Маблі і зростає цікавість до питань виникнення й походження народів, їхніх культурних особливостей та історичного характеру [171].

Відтоді можна добачати дві паралельні лінії розвитку, хоча на практиці вони іноді можуть і перетинатись, і переплітатись.

З початку 1760-х pp. у західноєвропейському суспільстві став поширюватись новий квазігрецький смак, спершу елегантний і поверховий у манері помпейських фресок, а невдовзі і глибший, героїчного спрямування. М’яка витонченість Адама і В’яна поступилася разючим войовничим видивам Фюслі, Канови і Давіда, класичній простоті Глюка і Гайдна й монументальному класицизмові Буйє, Леду, Сеуна і Джефферсона. Неокласичний рух поєднував примітивістський і класичний міський аспекти: з одного боку, повернення до примітивних форм і станів (хижка Лож’є, шляхетний дикун Руссо), з другого боку, пошуки натхнення у давніх полісних спільнот Спарти, Афін і республіканського Риму [172].

Цей останній аспект мав особливе значення для розвитку націоналізму як ідеології і мови. І знов-таки саме Руссо передбачив і заохотив його поширення, хоч у нього були й попередники — Шефтсбері, Болінгброк, а надто зародкове уявлення Монтеск’є про «дух» нації. Проте тільки Руссо поставив ідею «національного характеру» в центрі політичного життя спільноти, прагнучи запровадити її в практичну програму збереження й відновлення нації. І в своєму «Projet Corse» («Корсіканському проекті»), і в «Gouvernement de la Pologne» («Урядування в Польщі») Руссо наполягав на важливості національної індивідуальності і її підтримки з допомогою плекання і збереження звичаїв та обрядів нації: «Се ne sont ni les murs, ni les hommes qui font la patrie; ce sont les lois, les moeurs, les coutumes, le gouvernement, la constitution, la maniиre d’кtre qui rйsulte de tout cela. La patrie est dans les relation de l’йtat а ses membres: quand ses relations /96/ changent ou s’anйantissent, la patrie s’йvanouit» [ «Батьківщину створюють не мури і не люди, а закони, звичаї, звички, врядування, державний лад і спосіб життя, що є наслідком цього всього. Батьківщина — це ставлення держави до своїх підданих; коли це ставлення стає неприхильним, а то й ворожим, батьківщина зникає»] [173]. Для Руссо, що прикипів усім серцем до ідеалізованого дитинства Женевської республіки, моделями національної солідарності були міста-держави класичної античності. У своїх моральних та політичних уподобаннях Руссо був не самотній. Більшість якобінських патріотичних ватажків бачили себе і свої ролі, як ролі новочасних римлян і спартанців; Катон, Брут, Сцевола, Фокіон, Сократ і Тімолеон були їхніми героями, громадянські культи полісів — їхньою ідеальною релігією [174].

Проте тієї самої доби (1760–1800 pp.) до зовсім іншої перспективи пробила собі шлях паралельна тенденція. «Історія», яку цінував неокласичний рух, була, по суті, громадянська й політична. Вона походила від тлумачення класичної античності як ступеня розвитку цивілізації, знову досягнутого в сучасній Європі, але навіть на ще вищому рівні. Це була загальна історія, а проте мова йшла лише про міста-держави та їхню громадянську солідарність і патріотизм. Між класичною моделлю та її сучасним утіленням сталося падіння, що полягало в поверненні до варварського сільського (феодального) суспільства. Саме це сільське суспільство доби між класичною і новітньою епохами — «доба середньовіччя» — стало джерелом натхнення для дуже різних прочитань походження і розвитку Європи.

«Літературний медієвізм», повернення через середньовічну літературу до сільської європейської минувшини, з самого початку сильно відгонив партикуляризмом. Його метод пошуку й літературні дані спиралися на факти, відомі про окремі народи й середовища, бо мета полягала у відтворенні тих давніших періодів історії та культури спільноти в такому вигляді, в якому вони існували насправді. Рух зародивсь у поезії, головним чином у Британії, постав культ давньої британської поезії, Оссіана та «Едди», що невдовзі (в 1770-х pp.) поширився на Німеччину, де Мозер, Гердер і молодий Гете провіщали романтичний культ середньовічної Німеччини під час періоду Sturm und Drang. Готичні собори, середньовічні мініатюри, барвисті вітражі, християнські героїчні романи, рицарство й аристократичні родоводи знову посіли почесне місце. Оскільки вони були «відкриті» інтелектуалами кожної виниклої нації і їх уважали за об’єктива-/97/цію закладених глибше вартостей і культури кожної нації, виявами її унікального «генія», культ літературного медієвізму значно посилив народжувану свідомість етнічної основи кожної нації, а звідси й її етнічний націоналізм [175].

Британія і Франція, хоч і мали перед собою відкритий шлях як неокласичного, так і медієвістського розвитку, принаймні якийсь час посувались у різні боки. Франція виявляла потужний рух історичного класицизму і в політиці, і в мистецтвах, натомість Британія намагалася швидше рухатись до літературного медієвізму, що чимало завдячував відродженню творчості Шекспіра, Спенсера, Мільтона і, звичайно, Гомера, «поета природи» [176].

Попервах, унаслідок впливу Французької революції, любов французів до моральної драми та історичної правдоподібності, почерпнута з їхнього тлумачення класичного героїчного патріотизму, пронеслася по Європі слідом Наполеонових переможних армій, полишивши в кожному місті архітектурні й скульптурні позначки своїх класичних тріумфів. Та скоро поряд із класичними храмами, арками і торговельними палатами з’явились інші пам’ятники — з минувшини, ближчої до дому, — нагадуючи про давніші періоди історії спільноти. Готичні церкви, склепінчасті нагробки, музеї та будинки асамблей, прикрашені зображеннями середньовічних битв і національних героїв, заповнили прогалини в колективній пам’яті нації, а малих дітей навчали шанувати Артура і Версінгеторікса, Зігфріда і Леммінкяйнена, Олександра Невського і Стефана Душана так само, якщо не більше, як Сократа, Катона і Брута. Бо середньовіччя і його золота доба етнічних героїв нібито краще відповідали історичному баченню, що лежало в основі нової мови та ідеології націоналізму, відкриваючи в кожному закутку Європи несподівані славетні звитяги того або того національного генія, і кожен з них почерпував натхнення з золотої доби і поетичного краєвиду своєї етнічної спільноти. Медієвістський літературний історизм поширив культ національної окремішності навіть у найпригнобленіші спільноти й культурні категорії населення Європи.

Ясна річ, що не літературний медієвізм спонукав ці спільноти мобілізуватись і вимагати національних держав. У тому процесі брало участь багато чинників, не останніми з яких були вплив раціоналізованої держави на навколишні території і вплив ринкових відносин на економіку виробництва задля власного споживання. Зате медієвістський літературний історизм постачив концепції, символи й мову /98/ для народнокультурної мобілізації демотичних етносів і правив за дзеркало, в якому члени могли побачити свої власні прагнення, коли ті оформлювались, зазнаючи впливу перетворень, породжених західними «революціями». В тому дзеркалі вони могли прочитати про себе як про унікальну спільноту з «особливим генієм» і самобутньою культурою й усвідомити «національний характер», що вимагав своєї незалежності, аби мати змогу існувати автентично. В ньому члени кожної культурної спільноти могли побачити, чому національна єдність доконечна для «втілення» справжньої національної ідентичності і чому тільки на історичній батьківщині спільнота може знайти своє «справжнє Я» і досягти автаркії та солідарності своїх громадян. Такі були мова й символізм, з неймовірною легкістю породжені історичним баченням, якому дуже великою мірою сприяв літературний медієвізм, поширюючи його по всій Європі [177].

Ця мова і символізм поширились украй швидко — спершу до Східної Європи, згодом на Середній Схід та в Азію і, нарешті, в Африку, на той час уже мобілізувавши освічені класи і в Сполучених Штатах, і в Латинській Америці. У кожному випадку, попри численні варіації темпів, масштабів та інтенсивності, можна простежити певну еволюцію культури. Передусім виникала турбота про «національний характер» і необхідну для нього свободу розвитку. За цим швидко йшов злет історизму, згідно з яким «національний геній» пояснювали відповідно до законів його власного історичного розвитку. Це призвело до появи двох культурних різновидів. Перший, що його можна назвати «неокласичним», надихався західним раціоналізмом і Просвітництвом, що опосередковувало оригінальні класичні джерела за межами Європи. Такий західний неокласицизм часто поєднувався з республіканством та його чеснотами. Водночас зростала цікавість до народнокультурної минувшини, або ж середньовічної (чи предківської) спадщини тубільних народів. Часом той нативізм або медієвізм був протиставлений західному неокласицизмові, часом вони поєднувались — можливо, в «офіційному» націоналізмові, пропагованому окремими ідеологічними режимами, як-от у випадку вільгельмівської Німеччини і Японії доби Мейдзі. Те, що такі комбінації можливі, свідчить про гнучкість цих культурних різновидів. Адже й неокласицизм, і медієвізм (або нативізм) — це варіанти ширшого за них романтизму, туги за ідеалізованою золотою добою й героїчним минулим, що могли б правити за приклади колективного відродження для /99/ сьогодення. Але протиставлення Просвітництва й середньовічного романтизму відбиває ще й глибокий культурний і соціальний розкол між двома етнічними основами і способами формування націй, на грунті яких виникли дві радикально різні концепції нації [178].

Обговоривши зародження націоналізму в Європі XVIII ст., можна перейти й до оцінок різних рівнів його впливу на суспільство.

Є, по-перше, суто політичний рівень. Націоналізм як ідеологія — це доктрина про органи політичної влади і низка рекомендацій щодо природи можновладців. Це доктрина також про узаконені загальні відносини таких органів. Крім того, є ще економічний рівень націоналістичної активності. За ідеальних обставин націоналізм рекомендує самодостатність ресурсів і чистоту способу життя відповідно до свого прагнення до незалежності й автентичності; коли ж цього нема, націоналісти прагнуть максимально контролювати свій рідний край і його ресурси. До того ж націоналізм діє ще й на соціальному рівні, вимагаючи мобілізації «народу», рівності всіх людей перед законом як громадян та їхньої участі в громадському житті задля «національного добра». Розглядаючи націю як родину з великої літери, він прагне породити дух національної солідарності й братерства серед членів нації, - отже, проповідує соціальну єдність кожної нації.

Та на найширшому рівні націоналізм слід розглядати як форму історичної культури і громадянської освіти — таку, що взаємоперекривається з давнішими формами релігійної культури й родинної освіти або й заступає їх. Націоналізм не так стиль і доктрина політики, як форма культури — ідеологія, мова, міфологія, символізм і свідомість, — що здобула глобальний резонанс, а нація — це тип ідентичності, чиє значення і пріоритет зумовлені цією формою культури. В цьому розумінні націю і національну ідентичність слід розглядати як витвір націоналізму та його поборників; значення та уславлення нації й національної ідентичності — теж творіння націоналістів.

Ця теза трохи допомагає нам пояснити роль мистецтв у націоналізмі. Націоналісти, сповнені прагнення звеличувати або уславлювати націю, відчувають потяг до драматичних /100/ і творчих можливостей художніх засобів і жанрів у малярстві, скульптурі, архітектурі, музиці, опері, балеті й кіно, а також у гуманітарних науках і ремеслах. Завдяки цим жанрам націоналістичні митці можуть прямо або немов воскрешуючи «реконструйовувати» картини, звуки й образи нації в усій її конкретній специфічності і з «археологічною» правдоподібністю. Отже, не дивно, що наприкінці XVIII ст., у добу розпукання націоналізму, західні митці відчули потяг до «археологічної драми» відтворених образів стародавніх Риму і Спарти або середньовічних Франції, Англії та Німеччини і їхньої політичної спадщини «духовного історизму», до зображення прикладів громадянських чеснот з минувшини, аби прищепити сучасним поколінням прагнення дорівнятися до них. У тих золотих добах серед ідеалізованих героїв і мудреців вони могли відтворити яскраву панораму життя, wie es eigentlich war, яким воно було насправді; ці картини свідчили про давність і неперервність нації, її шляхетну спадщину і драму її давньої слави та відродження. Хто краще за поетів, музик, художників і скульпторів може втілити в життя національний ідеал і поширити його серед народу? В цьому аспекті Давід, Міцкевич і Сібеліус були варті більшого, ніж кілька батальйонів Turnerschaften, гімнастичних товариств, патера Яна, а їтс важив не менше, ніж галасливі товариства Гельської асоціації [179].

Ця медаль має і зворотний бік. Чимало митців як у Європі, так і за її межами, втяглись у світ націоналізму, його мови та символізму. Серед самих лише композиторів можна згадати Ліста, Шопена, Дворжака, Сметану, Бородіна, Мусоргського, Кодая, Бартока, Елгара, Воген-Вільямса, Верді, Вагнера, де Фалью, Гріга і Сібеліуса; з-поміж художників можна відзначити Давіда і Енгра, Фюслі, Веста, Гроса, Хайєса, Мекліса, Делароша, Галлен-Каллелу, Васнецова і Сурикова, так само як багато пейзажистів і жанристів, що сприяли популістському націоналізмові способом радше експресивним, ніж зваженим. Оскільки мова і символи націоналізму допомагали навернути митців до пошуків виходу в мотивах, жанрах і формах, що відрізнялися від традиційних і класичних, у поетичних музичних творах, історичних операх, народних танцях, історичних романах, місцевих краєвидах, баладах, драматичних поемах, хорових драмах тощо. Цим формам, а також ноктюрнам, поетичним фантазіям, рапсодіям, баладам, прелюдіям і танкам була властива підвищена експресивна суб’єктивність, яка добре пасувала до концептуальної мови і стилю етнічного націона-/101/лізму і до відкриття «внутрішнього Я», що становить одну з головних цілей етнічного історизму [180].

Розширення діапазону та інтенсивності експресивної мови й суб’єктивності відбувалось паралельно з виходом на чільне становище гуртків інтелектуалів-істориків, прихильних до відкриття історичного коріння колективних ідентичностей і внутрішнього значення етнічних відмін у сучасному світі. Тут я відрізняю властивих інтелектуалів від набагато ширшої верстви людей вільних професій, так само як і від іще ширшого кола освіченої публіки. Для потреб аналізу можна відрізняти інтелектуалів, що створюють художні твори і продукують ідеї, від ширшої інтелігенції, або людей вільних професій, що передають і поширюють ті ідеї і твори, а також від іще ширшого кола освіченої публіки, що «споживає» ідеї та твори мистецтва. На практиці, звичайно, той самий індивід може і продукувати, і поширювати, і споживати ідеї в різних ролях митця / інтелектуала, людини вільної професії / інтерпретатора й аудиторії / публіки. Проте цей потрійний поділ допоможе нам з’ясувати роль інтелектуалів у зародженні як європейських, так згодом і неєвропейських націоналізмів [181].

Адже саме інтелектуали — поети, музики, художники, скульптори, романісти, історики, археологи, драматурги, філологи, антропологи і фольклористи — запропонували й розвинули концепції й мову нації та націоналізму і через свої розважання й дослідження надали голос прагненням широких мас, прагненням, які вони виразили у відповідних образах, міфах і символах. Створення ідеології й культурної центральної доктрини націоналізму можна приписати також і соціальним філософам, ораторам та історикам (що до них належать Руссо, Віко, Гердер, Берк, Фіхте, Мадзіні, Мішле, Палацький, Карамзін), кожен із них розробляв елементи, підхожі до ситуації окремої спільноти, яку він обстоював [182].

Критики націоналізму вхопилися за роль інтелектуалів у зародженні націоналізму, аби пояснити хиби ідеології і брак політичного реалізму. Вони доводять, що доктрина національної волі створюватиме примусовий фанатизм або навіть допровадить до анархії внаслідок свого оманливого сну про земну досконалість. Інші вчені, для яких націоналізм здебільшого є різновидом політичного аргументу про захоплення державної влади, хоч і не менш критичні до «псевдорозв’язків», які він пропонує, вважають, ніби роль інтелектуалів перебільшено, незважаючи на важливість абстрактної ідеології в сучасному політичному світі [183]. /102/

Є маса свідчень на користь провідної ролі інтелектуалів як у зародженні культурного націоналізму, так і в створенні ідеології політичного націоналізму, причому на початку вони нерідко й очолюють його. Хоч куди поглянь у Європі, помітна їхня участь у продукуванні й аналізі концепцій, міфів, символів та ідеології націоналізму. Це твердження слушне й щодо формулювання спершу центральної доктрини, а згодом попередніх концепцій національного характеру, генія нації і національної волі. Воно слушне і для інших традицій соціального мислення, а саме: ідеї колективної свободи й народної демократії. Тут теж головну роль відігравали соціальні філософи, надто Руссо, Сійєс, Пен, Джефферсон і Фіхте (принаймні в своїх ранніх творах). Не можна обминути і вплив Канта, хоча навіть його найбільший внесок — ідея, що добра воля — це незалежна воля, — застосовна радше до індивідів, ніж до груп [184].

Саме злиття цих двох традицій, закликів національного характеру, виражених у культурі, і політичних розважань про колективну свободу і суверенітет народу породило революційне завзяття і жорстокості якобінських патріотів 1792–1794 pp. Але ці самі культурні й політичні традиції лежать в основі ліберальної «буржуазної» революції 1789–1794 pp. та її часткового поновлення за Директорії.

У цій революції однією з провідних сил була ідеологія націоналізму, що проступила і в славетній Сійєсовій брошурі «Qu’est-ce que le Tiers Etat?» («Що таке третій стан?») і в cahiers de dolйances, наказах третього стану, на початку 1789 р. проголошення «громадянської нації» і мобілізація та об’єднання всіх французів задля нового реформованого соціального й політичного ладу навесні і влітку 1789 р. відзначили мить переходу від «націоналізму як форми культури», який ми поки що обговорювали, до «націоналізму як форми політики», що до нього я звернуся в наступному розділі [185].

Поки що звернімо лиш увагу на суттєву роль інтелектуалів на початкових стадіях обох форм націоналізму. Але слід виявляти велику обережність і не перебільшувати цієї ролі на пізніших стадіях або навіть при організації більш сталих націоналістичних рухів.

Як треба пояснювати вплив інтелектуалів на зародження й ранній розвиток націоналізму? Може, це просто повсюдна функція інтелектуалізму: адже будь-який ідеологічний рух вимагає своїх інтелектуалів, аби сформулювати переконливу абстрактну доктрину, що опосередковувала б часто супе-/103/речливі інтереси груп, котрі підтримують рух? Може, це просто питання про необхідні вміння й спроможності, потреба кожного політично успішного руху мати своїх навчених адвокатів, кваліфікованих експертів, пропагандистів, ораторів тощо? Або, може, націоналізм нам слід трактувати як «рух інтелектуалів», не допущених до влади і схильних здобувати її, очоливши «народ», культурне визначення якого вони самі й створили?

В усіх цих характеристиках є певний елемент правди, інтелектуали та інтелектуалізм вочевидь потрібні для поширення й вироблення ідеологій більшості сучасних рухів (хоча не всіх), і здібності інтелектуалів, якщо вони справді в них є, сприятимуть успіхам руху. Проте потреба в таких уміннях та інтелектуалізмі не становить осібної риси націоналізму; відповідні вміння, як побачимо згодом, притаманні радше людям вільних професій (інтелігенції), ніж власне інтелектуалам; ці вміння набуті на додачу до їхньої основної функції культурного творення й аналізу [186].

Щодо уявлення, ніби націоналізм — це рух інтелектуалів, які «прагнуть влади», — хоча, звісно, можна назвати приклади відтручених і озлоблених інтелектуалів, надто за умов расистського колоніалізму, — то є дуже мало свідчень, які дозволили б сформулювати загальне твердження про мотиви націоналістичних інтелектуалів, зате, навпаки, є багато свідчень, які показують, що властиві інтелектуали рідко стають націоналістичними лідерами, хоча від часу до часу можуть виконувати дорадчі функції. Руссо, Фіхте, Кораїс, Обрадович, Караджич, Гокалп, Ашад Ха’ам, аль-Кавакібі, Банерджі, Ліан Кічао, Блайден, шейх Анта Діоп, Гаспринський — ці ранні речники своїх різних націоналізмів — потай, може, й керувались озлобленням, проте не пожали жодної політичної винагороди. Сучасники навіть часто й нехтували їх, а іноді й забували, як, приміром, забули Марксового сучасника Мозеса Гесса [187].

Як же тоді пояснювати привабливість націоналізму для багатьох інтелектуалів? Найпопулярніша теза говорить про націоналізм як розв’язок «кризи ідентичності», властивої інтелектуалам, і в цьому дуже багато правди, за умови, що таку тезу правильно сформульовано. Її слушність обмежена власне інтелектуалами і не може бути поширена на інші прошарки або класи, навіть на інтелігенцію. Крім того, успіх і навіть сам характер націоналізму не можна пояснювати цим надміру спрощеним твердженням. Сформований націоналізм набирає свого характеру з розмаїття різних обставин /104/та вражень, і вплив інтелектуалів у цьому розмаїтті — лиш один, хоча й зародковий елемент. Не може ця теза й tout court пояснити соціальне мислення й політику інтелектуалів; зрештою, чимало інтелектуалів не стають націоналістами або, якщо й стають, то лише почасти й тимчасово. З допомогою цієї тези можна лише спробувати пояснити, чому інтелектуалів у багатьох країнах світу все життя приваблює націоналізм і чому їхній вплив на ідеологію й мову націоналізму був такий потужний [188].

Криза ідентичності, з якою стикаються інтелектуали, породжена зрештою викликом, що його ставить перед традиційною релігією і суспільством «наукова держава», і західними «революціями», яким вона сприяє, де тільки відчутно її вплив. Я вже описував різні реакції інтелектуалів ча цю кризу «подвійної легітимації»: легітимації в межах успадкованої релігії і традиції супроти легітимації через заклик до розуму і спостережень, посилений державою, що дедалі більше використовує «наукові» методи й підходи. Саме цей могутній виклик традиційним космічним образам, символам і теодицеям, виклик, що його найгостріше відчувають насамперед ті, хто зазнав впливу раціоналістичного й наукового мислення і діяльності, спонукає багатьох інтелектуалів, відкривати альтернативні принципи й концепції, нову міфологію й символізм, легітимувати й обгрунтовувати людські думки й дії. Мабуть, найважливішим з цих принципів і міфів є міф про «історизм». Його привабливість полягає саме в здатності репрезентувати таку саму (нібито) вичерпну картину Всесвіту, як і та, що її подавав давній релігійний світогляд, але не вдаючись до зовнішнього принципу створення і водночас об’єднуючи минувшину (традицію), сьогодення (розум) і майбутнє (вдосконалюваність). Тоді постає запитання: чию минувшину і чиє майбутнє? Людства в цілому, індивіда або якихось окремих сукупностей? Відповіді на ці запитання призвели до великого поділу в лавах інтелектуалів і до формування альтернативних, хоч нерідко почасти взаємоперекривальних, соціальних і політичних традицій і рухів — з одного боку, до традицій лібералізму й марксизму, а з другого — традицій націоналізму і расового фашизму [189].

Нога в ногу з цією широкою кризою подвійної легітимації насувалась і притаманна суто інтелектуалам криза їхньої ідентичності в світі, що його роздирали ті виклики їхнім космічним традиціям. Виникали запитання: «Хто я? Хто ми? Яка наша мета і роль у житті і в суспільстві?» Як і мож-/105/на собі уявити, відповіді на ці запитання були розмаїті, чимало з них часто зумовлювалось індивідуальними обставинами й вибором. Проте факт, що діапазон відповідей не був ані необмеженим, ані випадковим, указує на ті напрями пошуку, обравши які, можна з’ясувати, чому певні типи відповіді на цю кризу ідентичності були надто привабливі. Однією з таких відповідей, звичайно, був і зостається націоналістичний розв’язок, що розглядає або «усвідомлює» індивідуальну ідентичність у межах нової колективної культурної ідентичності нації. При такому розв’язку індивід висновує свою ідентичність з колективного характеру культури: він або вона стає громадянином, тобто визнаним і законним членом політичної спільноти, отже, водночас і членом культурної «спільноти з властивою їй історією та долею». Кінець кінцем, згідно з цією відповіддю на питання ідентичності, «ми такі, які є» внаслідок нашої історичної культури.

Ми знову повернулися до уявлення про націоналізм як форму історичної культури, яка виникає з руїни давніших релігійних форм культури. Розв’язок проблеми ідентичності, запропонований націоналістами, був і зостається важливим і суттєвим елементом як націоналізму, так і національної ідентичності. Та якщо запитати, звідки береться цей осібний історичний розв’язок, ми не зможемо просто послатися на уявлення й славослів’я націоналістів; нам слід зазирнути глибше, дійти до самих джерел їхніх концепцій та уявлень. Я вже вказував, що ті джерела треба шукати в різних видах етнічних основ і політичних процесів, характерних для Європи пізнього середньовіччя й ранньоновітньої доби, а також у широкому чутті культурної спільності, що, виявляючись більшою або меншою мірою, зберігається в багатьох краях світу. Навколо тих джерел групуються моделі й приклади колективної ідентичності, що можуть служити як інтелектуалам у їхніх власних приватних пошуках «розв’язку проблеми ідентичності», так і широким верствам з різними турботами та інтересами.

Адже ніколи не слід забувати, що до націоналістичного розв’язку прихилились не тільки численні інтелектуали, шукаючи власного коріння, а й безліч інших людей, для яких той самий пошук коріння — хоч він може мати для них інше значення — став не менш визначальним і для яких той самий розв’язок — нація — був не менш доконечним і привабливим. Тож тепер я повернусь до тих інших людей і до їхньої національної ідентичності. /106/