Найкращі часи

Унава

Електричка зупинилася, кілька людей зайшло.

Хлопець сів на початку вагона біля вікна, але звідти помітив мене, встав і підійшов.

Я подумала: «Ну, я з тобою точно нікуди не піду, та, коли маєш що розказати, — сідай і розказуй!»

І він розпочинає:

— Якщо ви їдете до Фастова, я вам з вікна Снітинку покажу.

І сміється.

Я кажу:

— Я бачила Снітинку. Щоразу проїжджаю — роздивляюся.

А він сміється.

— Ні, — каже, — самотужки Снітинку не роздивишся. Треба показувати.

— А я, — кажу, — дуже уважна. Я основне бачу одразу.

Він перестає сміятися і каже:

— Дура ти. Я тобі підкірку показую, а ти дзьобом лускаєш.

— Підкірку, — кажу, — хіба ж так покажеш?

Він сидить мовчки і дивиться крізь вікно у темінь.

Крюківщину минаємо без зупинки, на пероні стоїть одинока жіноча постать із рюкзаком.

— Пора, пора, напевно, що пора, — коментує хлопець. — Далекий світ вертається додому… Ну дівка дає! Куди вона? Теж така сама, як ти… Та ні, дівка — молодець. Зібралася… Із нею що завгодно може статися!

Я кажу:

— Що з нею може статися? Хіба який хлопець зустріне і вчепиться. І підкірку їй яве.

Я сміюся.

Хлопець встає і йде на своє колишнє місце.

Електричка зупинилася, кілька людей вийшло.

Другий хлопець, точно такий, як той, зайшов до вагона, мовчки кивнув і потис руку першому, підтримуючи водночас чорну квадратну торбу на плечі. Вони посиділи разом там далеко, а потім прийшли до мене.

— Куди ви їдете? — питає в мене другий.

— У блакитну далечінь, — кажу. — І прошу не вмовляти мене проміняти блакитну далечінь на підкірку.

— Ох і дурне, — каже другий і посміхається. — Поїхали на річку. Ти ж не була у вересні на річці!

Яке його діло?

— Яка там річка!

І тоді він сказав, мабуть, найкраще, що я коли-небудь чула.

Він сказав:

— Унава.