Найкращі часи

Бет

Двіженіє (маю на увазі рух толкієністів, рольовиків, прихильників історичної реконструкції, а також історично інсценованого файту) в моїй душі ніколи не знаходило ніжного відгуку.

Але у мене була подруга-рольовичка Бет, з якою раз ішли ми поночі незнайомим селом (безкоштовні мандри — не лише вдалі моменти) та й думали кудись напроситися.

І напоролися.

Жіночка років сорока відкрила нам двері й запитала, чому, на нашу думку, ми маємо право приходити вночі до незнайомих і вимагати для себе безкоштовних харчів та притулку.

Бет сказала, що ми — менестрелі. Ось тому.

За ці слова мені стало соромно, тож мене вибило із подальшого спілкування.

— Думаю, вам не здається, ніби я якраз налаштована слухати музику, — сказала жінка. — Тож саме в цей момент, як на мене, обмін нашими послугами — неможливий.

Я мовчки глибоко із нею погодилася.

Хоча знала, що почни я зараз грати на своїй волинці — вона ні за що не зважилася б мене заткнути.

Жінка розказувала далі.

— Можливо, ви вдаєте із себе таких собі вічних дітей, тож усі навколо мусять вам допомагати?

— Ні, — сказали ми.

— Хоча ви схожі саме на таких, — сказала жінка.

— Ні, зовсім ні, ви помиляєтеся, — сказали ми.

— Або ви вважаєте, що зробили для людського роду вже достатньо, і збираєте собі безплатну вдячність? Ви для цього занадто молоді.

— Так, — сказали ми, — ми молоді, дуже молоді.

— Отож! — сказала жінка. — Або ж ви свідомо йдете на привласнення чужого добра, чітко розуміючи, що про це думає закон?

— Який саме закон? — вирішили все-таки уточнити ми.

— Державний.

— А. Ні. Ми не злодії.

— Або ви вважаєте, що наші місця — із тих країв, де щовечора викидається тисяча кілограмів їжі тільки тому, що потрібна людина не підійшла у потрібний час?

— Ні! — впевнено відказали ми.

— Або ви думаєте собі, що місцеві жінки народжені розплескувати свою доброту, а теза «нагодуй подорожнього» знайшла такий ніжний відгук у їхніх душах, що вони повсякчас мріють, коли ж і в наших широтах об'являться подорожні?

— Ні, — сказали ми, — чому це ви подумали, що ми так думаємо? Ні. Ви помиляєтесь. Ні.

— Так якого ж чорта? — спитала жінка.

— Ні, — відповіли ми їй, — ні!

— Або ж ви вважаєте себе принципово інакшими істотами, котрі наділені такими чарами, що людина мусить допомагати вам, аби не впасти після відмови замертво?

— Ні, — уже не так упевнено відповідали ми.

— Тоді, можливо, ваші чари — хороші, тож саме ними ви і розплатитеся зі мною за гостинність?

— Так, — сказали ми, — так, саме так!

— Можливо, ви можете полагодити мені хвіртку і поламаний фільтр для води?

— Ні, ви помиляєтесь, — сказали ми, — ні!

— Можливо, ви просто можете допомогти мені закривати варення в банки, а тоді мити кухню?

— Ні, — відповідали ми, — ні.

— Так якого ж чорта? — знову запитала жінка. — Можливо, ви можете воскресити мертвого?

— Так, — сказали ми їй, — саме так.

— Тоді заходьте.

Мертвий сидів за столом і крутив прикріплений до стола пластмасовий руль, таким чином граючись у комп'ютерні гонки. Він завмер на хвилинку, забачивши нас.