Найкращі часи

Тисяча шматочків

Звісно, мені не щодня випадає їздити трамваєм. Як правило, я беру таксі. Або користуюся одним із двох моїх автомобілів: великим рожевим або маленьким чорним. А ще, буває, потреба транспорту взагалі не постає, бо мене, як Ганімеда, щось підхоплює і несе. І одне незрозуміло: чому я щодня по два рази на день опиняюсь у громадському транспорті.

— Ану встаньте! Якого чорта ви всілися на місце кондуктора?!

— Бо це місце уже не належить кондуктору. Проїзд давно безплатний!

— До чого тут це? Я працюю кондуктором на залізниці, а це — моє місце.

Я заклала пальцем книгу, в яку ще кілька секунд тому була глибоко занурена, і перейшла на вільне місце поруч. Але і тут мене спіткала задовбаща цьоця:

— Дівчино, встаньте, будь ласка, це місце для вагоновода. Місця для студентів у другому вагоні, до того ж усі стоячі.

— Я не студентка! — голосно заперечила я, відпихнувши носочком чобітка яблучний качан, який щойно до мене докотився, — я — філолог.

— Місця для осіб із вищою освітою гуманітарного профілю так само у другому вагоні, — доброзичливо посміхнулася жіночка, яка сиділа на сусідньому кріслі під табличкою «Місце для водія фунікулера».

Місце для філолога посів грубезний мужик, який читав газету «Дзеркало тижня».

— Перепрошую, — кажу, — виглядає на те, що це місце для філолога.

— Ну так і є, — сказав грубим голосом грубий мужик, відірвавшись від читання. — Я філолог, тому тут і всівся.

— Мені доведеться висловити сумнів у тому, що ви філолог. Бо у цьому трамваї філолог я.

— Що ж, аби підтвердити це, вам доведеться показати диплом із додатком.

Я показала.

— Матінко моя! — заголосив мужик. — Але ж і філолог! З рідної мови яка низька оцінка!

— Це тому, — кажу, — що оцінку ставлять не середню, а останню. А останнім у вивченні мови іде синтаксис.

— А синтаксис, значить, вчити не треба?! — театрально вигукнув грубий.

— Та треба. Але була одна обставина.

— Яка?

Я нахилилася до мужика і дещо прошепотіла йому на вухо.

— О Боже! — обурився мужик.

— Та це ще не все. Потім виявилося, що вона зовсім не…

Я знову нахилилася до нього і вшепотіла другу частину історії.

Грубий аж гавкнув від обурення. Потім заспокоївся і сказав:

— Тепер я бачу, що ви — справжній філолог. І я таки мусив би поступитися вам місцем. Але ситуація така: я — бухгалтер, але працюю в одному великому видавництві. Тому, коли побачив, що на місці бухгалтера сіла бабуся, я вирішив посісти місце філолога. Але якщо ви умовите бабусю пересісти на місце для пенсіонерів, я охоче сяду на своє місце і звільню ваше.

Хай як дивно, бабуся, до якої я ішла, уже чула нашу розмову.

— Люба пташечко, — сказала вона, — мила зозуленько. Перепілочко. Ти б не смикала зайвий раз літніх людей, а сіла б отам в куточку на місце домогосподарки.

У мене по щоках потекли гарячі сльози:

— Навіщо стільки років учитися?! Щоби їхати у трамваї на місці домогосподарки?!

— Ну то знайди собі роботу! — закричав хтось.

— Та я знайшла, але на моє місце сів отой чоловік, оскільки на його місце сіла оця бабуся.

— Порятуйте хоч ви цю жахливу ситуацію, — звернулося до бабусі кілька голосів.

— Я б залюбки пересіла на місце для пенсіонерів, — незворушно відповіла бабуся, — але, по-перше, на ньому уже хтось сидить, а по-друге — я іще працюю, я — працівник рибного господарства. А такого місця взагалі немає, я двічі обійшла весь салон.

— Як це немає?! — почувся голос огрядної тітки. — Як це немає місця для працівника рибгоспу, якщо я саме на нього всілася?! Ви просто не бачите відповідної таблички, бо її затуляє моя величезна спина. Але і я не можу розв'язати цієї прикрої проблеми, бо ж я співробітник водоканалу, а такого місця точно нема, і я підозрюю, що раніше воно було там, де тепер виламане крісло. Тому вам, любонько, я просто раджу сісти на місце для вагітних.

Я впала у відчай і вирішила вийти з вагона на найближчій зупинці. Але це помітили і спинили мене.

— Чому ж ви так впевнені, що не вагітні? У наш час ніхто не може знати напевне! До того ж те, що місце залишається порожнє, означає, що хтось у нашому вагоні вагітний, просто цього іще не усвідомив. Тому нічого страшного не станеться, якщо поки що там посидите ви.

І я скорилася долі, й півзупинки, що мені лишалося, проїхала сидячи і в сльозах.

З трамвая мій шлях вів до наукової бібліотеки. В інтересах моєї наукової діяльності було швидко відксерити кілька розділів рідкісної книги. Проте, отримавши її на руки і вистоявши довжелезну чергу на ксерокс, я була прикро здивована, коли почула от що:

— На жаль, я не маю права відксерити для вас розділи цієї книги, бо вагітним читати її заборонено.

— Та я ж не вагітна!

— Я мушу висловити сумнів у щойно сказаному, оскільки я їхала з вами в одному трамваї й чітко пам'ятаю, що ви сиділи на місці для вагітних.

— Так, це чиста правда. Але я змушена була сісти туди, бо на місце для філолога сів бухгалтер, тому що на місце для бухгалтера сіла працівниця рибгоспу, оскільки на місце працівника рибгоспу сіла співробітниця водоканалу, яка не мала місця, оскільки його було кимось виламано.

— Що ж, ця історія видається мені досить правдивою, — зауважила оператор ксерокопіювального апарата. — Але я не можу просто так переступити через наші правила. Мені потрібне певне документальне підтвердження ваших слів. Я знаю адресу людини, яка виламує крісла у трамваях. Зайдіть, будь-ласка, до неї, аби вона підтвердила, що справді виламала місце працівника водоканалу у відповідному трамваї. Це Мірошниченко Євген Павлович, 1954 року народження, адреса — вулиця Горшеніна, 37, помешкання 20.

Євген Павлович зустрів мене надзвичайно приязно, пригостив чаєм із печивом, від якого я відмовилась. Тоді дав кілька величезних груш із власної дачі.

Він підтвердив, що справді виламав у трамваях чотири крісла, аби зробити симпатичну лавочку в себе на дачі у селі Снітинка Фастівського району Київської області. Але то були, як правило, місця для керівників підприємств, що переважно не їздять у трамваях. А от місце для співробітника водоканалу він би ніколи не посмів виламати зі структури трамвая.

— Що ж мені робити?! — у відчаї відкусила шматок груші я. — Як тепер знайти того, хто виламав водоканальне місце?!

— О, не журіться так. Горе не біда. Подзвоніть на гарячу лінію і спитайте. Ось, можете скористатися моїм домашнім телефоном.

Я подякувала Євгенові Павловичу за добру пораду і за телефон та набрала номер гарячої лінії.

Там довго не могли зрозуміти предмета мого звернення. Потім знов-таки досить довго шукали потрібну мені людину в базі. Зв'язок кілька разів обривався через перевантаження гарячої лінії. Але зрештою мені таки пощастило дізнатися, що місце для працівника водоканалу у трамваї № 251, який працює на маршруті № 27, було виламане Мельниченком Олександром Анатолійовичем, 1979 р. н., який проживає за адресою: вул. Металістська, 24, помешкання 71.

Олександр Анатолійович виявився не таким гостинним, як Євген Павлович, проте суть моєї справи швидко зрозумів. Він повідомив, що крісло, яке було місцем працівника водоканалу, виламав у трамваї з метою облаштування власного побуту. Утім, оскільки поза структурою трамвая крісло не може постійно зберігати горизонтального положення, Олександр згоден повернути його назад. Але дати розписку про те, що це він виламав крісло, Мельниченко відмовився. Натомість він наполіг на тому, щоби я забрала крісло із собою, пред'явивши його операторові ксерокопіювального апарата як доказ того, що я не вагітна. Також Мельниченко попросив мене взяти на себе обов'язок передзвонити на гарячу лінію і повідомити, що крісло більше не перебуває у Мельниченка О. А., а потім занести зазначений предмет у трамвай і встановити його на його ж законне місце.

Вийшовши від Мельниченка на вулицю із трамвайним кріслом в руках, я ніби подивилася на себе збоку і зазначила, що виглядаю з ним не так і погано. Навпаки — крісло навіть доповнювало мій зовнішній вигляд, гармонізуючи кольори вбрання, які без крісла не так гарно та вдало поєднувалися.

Хвилин за двадцять, проте, мене було зупинено представником міліції за підозрою у виламуванні водоканального крісла зі структури трамвая. Я пояснила, що несу водоканальне крісло операторові ксерокопіювального апарата, і виклала всю історію, зазначену вище. Представник міліції, втім, вирішив залишити поки що водоканальне крісло у себе, попросивши мене принести від оператора ксерокопіювального апарата довідку про те, що їй необхідне пред'явлення мною водоканального трамвайного крісла для користі справи.

Коли я звернулася із цим проханням до оператора, вона висловила подив щодо того, що я несла їй ціле крісло замість простого письмового свідчення Євгена Павловича про те, що так, він справді одного листопадового туманного вечора виламав місце співробітника водоканалу зі структури трамвая номер № 27.

Мені довелося пояснити, що Євген Павлович не виламував місць працівників водоканалу, а що це зробив Мельниченко О. А., який не захотів видавати мені ніяких документів, а натомість дав саме крісло, яке я щасливо несла сюди, коли мене спинив представник міліції, попросивши звернутися до оператора ксерокопіювального апарата (тобто до вас) по документальне свідчення того, що вам потрібне крісло працівника водоканалу як документальне свідчення того, що ви не порушите жодних правил тим, що повернете мені ксерокси відповідних розділів потрібної мені книги.

Отже, вузол було розплутано. І навіть крісло встановлено на законне місце. Я навіть таки передзвонила на гарячу лінію і розтлумачила операторові гарячої лінії, що Мельниченка варто викинути з бази, оскільки крісло більше не у нього. Але операторка не погодилася видаляти Мельниченка, оскільки свого часу мала особисту зустріч із ним і в неї склалося враження, що він схильний повертатися до видирання крісел зі структури трамвая, навіть пересвідчившись у тому, що поза його структурою вони не зберігають сталого горизонтального положення.

Вночі я ніяк не могла заснути. І навіть ксерокси вищезазначених розділів згаданої книги не могли мені в цьому допомогти. Я зрозуміла, що прикрі випадки траплятимуться зі мною весь час, поки крісла чотирьох начальників підприємств не повернуто у структури відповідних трамваїв, поки вони стоять біля хати на дачі Євгена Павловича у Снітинці Фастівського району Київської області. Тому мені довелося ще раз, втретє, подзвонити на гарячу лінію і спитати номер телефона, з якого я дзвонила туди вперше.

Євген Павлович також не спав. Він читав книгу. Мою думку він швидко зрозумів і цілком з нею погодився.

У Снітинку ми поїхали першою ж електричкою, о 4.59 ранку від станції «Київ-Пасажирський» (метро «Вокзальна»). Дорогою Євген Павлович читав книгу Гадамера. Коли не погоджувався із викладеними у ній думками, нам доводилося довго обговорювати те чи інше місце, щоби нарешті дійти загальної згоди. Але випав перший сніг. За вікном, коли розвиднілось — знову огорнулося. Туманом.

Лавку Євген Павлович швидко розібрав. Але ми зрозуміли, що нам доведеться зробити ще один рейс, оскільки за раз кожен із нас міг узяти лише одне крісло.

Від дачі Павловича до залізничної станції «Снітинка» ішли уже не так весело, як від станції до дачі. Жоден із нас не додумався взяти рукавички, тож руки змерзли, аж нили. Але ми про щось таки весело балакали. Аж тут запищала моя мобілочка голосом срібних дзвіночків, які розпочинають свій спів, коли відкривається золота табакерка.

Ні, то була не велика чорна моя мобілка, номер якої знають триста осіб (зрештою, його можна знайти вконтакті), а маленька, зелена. Її номер знає тільки одна особа. Мало того, вона обіцяла дзвонити мені лише в одному випадку.

Від несподіванки я випустила з рук крісло. Воно бахнуло об замерзлий асфальт і розлетілося на тисячі шматочків.