Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Знову я бачу уві сні воду. Вода скрізь — на мені, в мені і навкруги, вона тече, розливається, стікає звідусіль. Я чув, що сон про воду — до змін, і щоразу, як насниться вода, думаю: «От чорт! Знову зміни! Чи ж буде цьому колись кінець?»

Та ще й авто моє вже третій рік поспіль під час весняного прибирання столичних вулиць відтягують на штрафний майданчик. Ось уже третій рік поспіль мій червоний «сітроен» кінця вісімдесятих опиняється в кінці вулиці Сейльдускґатен у ту мить, коли працівники комунальної служби починають поливати та підмітати її до 17 травня,[1] щоб городянам і гостям міста було приємно ходити нею під час свята і в наступні дні.

Мені здається, я паркую авто за всіма правилами. Так було тепер, і минулого року, і позаминулого. У цьому році, по-моєму, особливо добре. Воно стоїть акуратно і нікому не заважає. Я навіть вважаю, що припаркувався просто відмінно, таке паркування можна назвати ідеальним. Востаннє, коли я користувався автомобілем, тобто майже тиждень тому, я тихенько заїхав на цю вулицю, відшукав вільне місце й акуратно припаркувався. Я ще трохи посидів, щоб дослухати передачу англійського радіо, котру великодушно ретранслювало для нас Норвезьке державне радіомовлення, — про одного дослідника, якого суд засудив до покарання за недостатньо гуманне поводження з лабораторними мишами. За це у нього відібрали мишей, і в результаті зійшли нанівець кілька років роботи, присвяченої питанню відновлення пошкодженої тканини головного мозку. Дослухавши, як розправилися з дослідником, із мишами і з британською судовою системою, та дочекавшись закінчення передачі, я спершу впевнився, що колеса стоять впритул до поребрика, і лише після цього вимкнув двигун і вийшов з машини. Пам’ятаю, я ще порадів, що так вдало її поставив. Дитячий садок навпроти знаходився якраз на такій відстані, щоб дітлахи не могли докинути сюди каменем, у кінці кварталу висів заборонний знак, отож вулиця практично закінчувалася глухим кутом, там стояли багажні тачки, на яких розвозять газети передплатникам, але до перехрестя було ще досить далеко, і не було підстав побоюватися, що розвізники, які приходять ще вдосвіта з товстими в’язками ключів, подряпають машину, поки власник ще солодко спить на світанку, не відаючи, як там поживає покинуте без нагляду авто.

І от мені знадобилося авто. Приходжу, а його немає. Обурливе видовище! На тому місці, де мало б стояти моє авто, стоїть чуже, і перше, що мені спадає на думку ось уже третій рік поспіль, — що моє авто вкрали, хтось його викрав, зламав замок, з’єднав проводочки і поїхав. «Звичайна побутова крадіжка», — подумав я. Якійсь наркозалежній особі раптом спало на думку податися на інший кінець міста, кудись, де можна розжитися на наркотики, і от, проходячи повз мій автомобіль, в її дурній голові майнула думка, що набагато зручніше їхати автомобілем, ніж плентатися пішки, на авто воно все ж швидше, аніж на своїх двох. Думка, звісно, слушна. От вона і вибила скло, а подальше вже легко домалювати за бажанням та настроєм. Суть у тому, що авто на місці немає. Зараз воно стоїть де-небудь — не припарковане як слід, батареї сіли, адже хуліган-викрадач або компанія хуліганів кинули його з засвіченими фарами, — стоїть швидше за все на східній околиці міста або на західній. Зараз що тут, що там однаково вживають психотропні засоби! Отож спробуй здогадайся, де стоїть мій автомобіль.

Пропажа авто трапилася для мене дуже невчасно. Я саме збирався у Фінське посольство на переговори з приводу замовлення, платного замовлення, адже мені, як і кожній людині, потрібен заробіток, потрібні гроші, тому треба встигнути у Фінське посольство; я ж навіть не знаю до пуття, де воно знаходиться, а план міста лишився в автомобілі, він був у авто, коли я його припарковував, я навіть зазирнув у нього похапцем, дослуховуючи передачу про дослідника, який погано поводився з мишами. Пригадую, що побіжним поглядом я все ж відзначив тоді схожість обрисів Фрогнер-парку з якоюсь африканською країною, кордони котрої проведені під лінійку, бо вони колись давно, одного злощасного дня були довільно встановлені під лайку не згодних між собою людей, і, незважаючи на те, що радіо горланило на всю котушку, я все ж таки звернув увагу, що вулиця, на якій знаходиться Фінське посольство, починалася від одного з кутів парку, та якого саме — хоч убий, не пам’ятаю. А час спливає, втім, як завжди. Хоча чому ж! Бувало й таке, що я розраховував час із запасом, ну, не те щоб із запасом, — та в усякому разі не під зав’язку. Подумати лишень — зайвий час, який можна витратити на себе! Так би мовити, між битвами.[2] Та зараз ситуація така, що часу залишалося обмаль. І благати небеса про допомогу не має сенсу, адже авто на місці немає, а без нього годі й мріяти про те, щоб встигнути вчасно на зустріч з фінами. І хто ж їх зна, як вони на це відреагують. Я, приміром, не маю про це ані найменшого уявлення. Про фінів начебто кажуть, що вони славляться широтою натури, фіни — люди душевні та прості. Говорити — говорять, та чи ж мало говорять, а насправді все виявляється з точністю до навпаки, та й особисті якості у кожного такі різні. Деякі фіни, напевно, не надають великого значення запізненням та недисциплінованості, для них це дрібниці, вони лишень махнуть рукою, у них зовсім інше в голові, зате інші фіни поставляться до цього навіть дуже і дуже серйозно і страшенно розсердяться; чого доброго, ще зовсім втратять контроль над собою і почнуть махати кулаками, будуть рвати і метати, хоча таких уже навряд чи тримали б у Міністерстві закордонних справ, втішаю я себе, їх, напевно, взагалі нікуди не беруть на роботу, принаймні отакого типа фіни вже напевно не посадять у своє посольство, інакше, подумати лишень, на що б це було схоже, адже це б означало поставити під загрозу відносини між Норвегією та Фінляндією — такі гарні, добросусідські, та водночас, напевно, такі крихкі, котрі, наскільки мені відомо, завжди складалися до обопільного задоволення, і всі, звісно, хочуть, щоб вони й надалі складалися у такому добросусідському дусі, торованим шляхом, в дусі взаємодопомоги та взаєморозуміння, так би мовити: а ти мені почухай спинку, і я тобі почухаю, якщо сперечатися, то лише тихо і ввічливими голосами, і щоб товарні потоки та послуги вільно перетікали з країни в країну, а перетікає багато чого, і все тече й тече, як вода, а вода — це зміни. Невже нам, людям, ніколи не бачити спокою?

Залишилося десять хвилин. Через десять хвилин на мене чекають у Фінському посольстві. Що ж мені робити? Спіймати таксі — якось начебто занадто екстравагантно. Знати б, у скільки це обійдеться. Може, в сотню, а може, в сотню з гаком. А у мене зараз скрутно з грошима; тобто, правду кажучи, я майже без грошей; мабуть, якраз і вистачить прокататися разок на таксі. Дорога попереду чекає неблизька, посольство знаходиться зовсім в іншому районі, без перебільшення — на протилежному кінці міста, мені треба потрапити із західної околиці на східну. Взагалі-то Осло не таке вже й велике місто, дехто навіть вважає його просто маленьким, особливо враховуючи той факт, що це столиця цілої країни, тобто Норвегії. Та, як-не-як, в Осло проживає — дайте подумати — десь близько півмільйона людей, ну, плюс-мінус скількись іще, а це немало, як на мене, то зовсім немало. В Осло багато будинків. І вулиць. Місто розширюється. Іноді чимала, відстань набирається. Трапляються такі відрізки, що мимоволі помітиш різницю, наприклад між сходом і заходом, вона не така вже маленька, щоб від неї відмахнутися. І щоб дістатися з одного місця в інше, потрібен час, особливо якщо без авто; у мене-то автомобіль є, та він зник; очевидно, вкрадений, подумав я знову, отож практично я людина без авто, а сам ось уже скільки часу тут прохолоджуюсь та дарма гаю дорогоцінний час, розмірковуючи, як мені вчинити. Давно пора спіймати таксі. Якби я був спритнішим, то відразу ж стрибнув би у трамвай, щойно виявилося, що автомобіль зник, а я ніби остовпів, засмутився і ні туди ні сюди — справді, ніби закляк. Ну а хто б на моєму місці не почувався так само? Це ж авто! До авто звикаєш, з роками воно стає ніби членом сім’ї, а для мене, безсімейного, другом. Я підкликаю таксі і сідаю. Зазвичай я рідко користуюся таксі. Коли треба, я волію пройтися пішки. «До посольства Фінляндії», — кажу я водію. Йому довелося діставати дорожній атлас, такий же, який лежить, чи лежав, у мене в авто, — чудовий атлас, вулична сітка Осло зображена на ньому дуже детально, включаючи кілька передмість. Шофер шукає на плані посольство. Він перевертає карту догори ногами, крутить шиєю. Нарешті сповіщає: «Вулиця Томаса Хефті» — і рушає з місця. «Тисни на газ!» — кажу я ніби жартома, та в той же час так, щоб водій зрозумів — насправді я цілком серйозно. Він елегантно повіз мене тими вулицями, якими потрібно, котрі відомі лише таксистам, соромлячи мою упередженість, і водночас розповідаючи про Томаса Хефті. Мовляв, Томас Хефті був справжнім майстром на всі руки, свого часу багато зробив для розвитку бездротового телеграфу, до того ж був політиком та членом Міжнародного олімпійського комітету, і чимало чого іще, про що я раніше ніколи не знав і не чув, для мене в новину і ці факти, і те, що таксист розповідає мені про щось інше, окрім підвищення цін на бензин. Ще він розповів, наприклад, про те, що з лікарні Уллевол втекла сомалійка з резистентною формою туберкульозу. А ти розумієш, що це означає, приятелю? Це означає, що коли ти з нею зустрінешся, то все, тобі гаплик! Лягай і вмирай! Ми їм дозволяємо проживання в країні, витрачаємо на них гроші, тоді як наші старенькі валяються в коридорах. Це ж як повінь, — вона все затоплює, і в повітрі носяться зміни, все змінюється, а вода піднімається все вище, і все тече, і треба якось випливати.

Я лише трішечки спізнився на співбесіду, і фіни сприйняли це дуже спокійно. Виявляється, їх двоє; мені слід говорити з двома фінами. Невже не вистачило б і одного? — подумки питаю я себе. Та, можливо, тут якраз потрібні двоє; ймовірно, вони спеціалізуються в різних сферах, і кожен говоритиме про свою галузь. Вони хочуть видати брошуру. Про Фінляндію. Для норвежців. У цьому полягає завдання. Фінське посольство занепокоєне тим, що кількість норвежців, які відвідують Фінляндію, занадто невелика, і було б не так уже й складно збільшити її в кілька разів, адже у Фінляндії, як відомо, є чимало такого, що могло б зацікавити туристів, навіть дуже й дуже багато чого; для початку, каже один, хоча б ось це, і відразу називає цілу купу озер, і лісів, і розваг, які там є, — наприклад, катання на байдарках, а якщо ти, скажімо, надаєш перевагу міським розвагам, то будь ласка, у Фінляндії є й міста з нічними клубами та ресторанами. Вони перезирнулися між собою, і другий додав: і шопінг. Ще сауна, тобто лазня, у нас вона зветься сауна. Але сауна-то й у нас сауна, бо «сауна» — фінське слово, тож можна уявити собі, яке важливе місце посідає в житті фінів лазня! Лазень там мільйони, я так і бачу, як вони дудлять горілку і періщать себе березовими віниками, це велике задоволення, тому дуже шкода, що так мало норвежців (звісно, і людей інших національностей теж, та треба ж із когось почати) відкривають для себе ті радощі і розваги, котрі є у Фінляндії, і що вони так рідко проводять там свою відпустку.

Путня брошура здатна творити дива, кажуть мені фіни, саме за цим вони й звернулися до мене. Я вже здобув популярність завдяки тому, що пишу хороші брошури; не хочу хвалитися, нехай уже краще за мене скажуть інші; та я й справді вмію робити брошури, дійсно вмію. Я серйозно ставлюся до цієї справи. Біда в тому, що я нічого не знаю про Фінляндію. Але мені терміново потрібні гроші, потрібна робота, це важливо в сенсі самовідчуття, воно буває значно кращим, коли у мене є робота, аніж якщо у мене її немає, до того ж минуло вже досить-таки багато часу відтоді, як я зробив останню брошуру, я довго жив на цей заробіток і навіть дозволив собі деякі екстравагантності. Та гроші скінчилися, і от я тут, тому що пора робити нову брошуру, зараз саме час для брошурописання. Отож я вирішив краще не говорити багато про те, що нічого не знаю про Фінляндію, а, навпаки, намагаюся показати, що мені дещо відомо. Я згадую про зимову війну 1939 року. Про бідолашну Едіт Седергран[3]: «Мої двері відчинені для смерті, відчинені вони завжди». Згадую про Зимовий палац. Ні, Зимовий палац — не те. Зимовий — у Санкт-Петербурзі. Його брали штурмом у 1917-му більшовики, комуністи, дуже вони озлобилися. Я вважаю, їх можна було зрозуміти, їм було чого лютувати. Цар стояв на чолі вкрай несправедливої системи. Там тобі і кріпосне право, і всюди, куди не поткнешся, — суцільне безчинство, от вони і перевернули все з ніг на голову. Чи з голови на ноги? Неважливо! Як би там не було, а Зимовий палац штурмували неспроста. Інакше не можна було, і Ейзенштейн зняв про це фільм. Я бачив цю стрічку в якомусь клубі любителів кіно вже давно, багато років тому. Дідусь Ейзенштейн, звісно, трохи прикрасив дійсність. Ну і що в цьому такого? Адже це кіно, це неправда, яке це має значення, кого це хвилює? Ну що іще є у Фінляндії? У Фінляндії є Лахті, де катаються на лижах. Там є подружжя Кірвесніємі.[4] Як же її звали? Раніше у неї було інше прізвище, до того, як вона вийшла заміж. А його? Здається, Харрі? Ще там є тисяча озер, і Ян, великий Сібеліус, і дизайн; дизайн, мабуть, стоїть на першому місці; і «Нокія». Звісно ж! «Нокія» — це ж найприбутковіша компанія Європи! Та у мене в самого є телефон фірми «Нокія», з біса надійний, з червоним підсвічуванням, якщо комусь знадобиться, — мені-то він не потрібен, не люблю інфрачервоних випромінювачів, узагалі не люблю інфрачервоне, наводить на думки про хвороби, про рак, про смерть; смерть — це зміна, як вода, і смерть тече, як вода; смерть — на першому місці серед змін, не подобається мені це, і котися воно під три чорти!

І ще у фінів є «Калевала». Хай йому грець, звісно ж, «Калевала»! Древній епос, здається, чи як там його. Я бачив по телевізору. Там такі бородаті диваки весь час про щось клопочуться, щось співають і приносять жінок і самих себе в жертву Богові і просто так. Ще у фінів водяться північні олені і безліч подвоєних голосних, і в них є спирт.

Он скільки всього я знаю про Фінляндію!

«Ну а лівосторонній рух у вас уже скасували?» — питаю я, і тут обидва фіни так на мене поглянули, що я відразу зрозумів: у фінів їздять по правій стороні. Я вибачаюся за свою помилку: ну, звісно ж, який же там лівосторонній рух! Сам не знаю, чому я про це запитав. Напевно, тому, що згадав про своє авто і засмутився, бо воно зникло, от думки і плутаються. «А ти взагалі-то бував у Фінляндії? — питають фіни. — У нас склалося таке враження, що ти неодноразово там бував, — кажуть вони мені. — Адже, здається, у тебе у Фінляндії живе хтось із родичів, і ти до нього їздиш». «Усе правильно, — кажу я. — У мене там живе бабуся по материнській лінії, вона фінка, але вона не водить автомобіль, а я в дитинстві часто приїздив до неї погостювати на Різдво». Так я їм кажу, тільки це брехня. І я намотую все більше брехні. Певно, я набрехав тоді, коли розмовляв з одним із фінів по телефону, я набивав собі ціну і, вочевидь, перестарався — наговорив зайвого, а він запам’ятав. Ну й пам’ять у фінів! Просто-таки чудова пам’ять. Я пояснюю, що, мовляв, помилився щодо лівостороннього руху, та це мене просто пам’ять підвела, бо я, бачте, часто бував ще й в Англії; у дитинстві, розумієте; тобто я знову брешу, я ніколи не бував в Англії ні в дитинстві, ні потім, але в Англії вже точно їздять по лівій стороні, і, як мені здається, кажу я, в цьому немає нічого хорошого, це ж непорядок — їздити по лівій стороні, де ж таке бачено; не зрозуміло, як вони всі не перебилися в аваріях, а я стільки разів їздив у дитинстві в Англію і до Фінляндії, що в пам’яті все переплуталося, я не відрізняю, де що було, ви ж знаєте, як це буває у дітей — діти все сприймають безпосередньо, не розмірковуючи, дитині немає різниці, що Англія, що Фінляндія, все змішується в кашу, — кажу я. Знаєш, ми б хотіли, щоб під час роботи над брошурою ти відділяв одне від іншого, кажуть фіни. Ну, звісно ж, — погоджуюсь я. Це не проблема. Я ж професіонал у галузі брошур, пишу текст і роблю ілюстрації, я різносторонній фахівець, займаюся вербальною і візуальною частиною, в університеті я свого часу спеціалізувався на «візуальній комунікації», — між іншим, здав з хорошим балом, на 2,1, а на усному іспиті піднявся навіть до 1,9 чи близько того, на рецензента це справило неабияке враження; до речі, він, здається, був з Бергена; чудове місто, між іншим; як на мене, у Бергена є щось спільне з Гельсінкі, ці два міста схожі мов дві краплини води; кумедна все ж система балів в університеті: чим нижчий бал, тим вища оцінка; здавалося, правильніше було б зробити навпаки, так було б логічніше. У Фінляндії, напевно, воно не так, як у нас, правда ж? Ну от, я так і думав. Знаєте, коли я пишу, то поринаю в роботу з головою, встаю рано — і за письмовий стіл, і повністю занурююсь у роботу, навіть трубку не знімаю. «Он як? Не відповідаєш на телефонні дзвінки? — каже один із фінів. — А як же тоді нам з тобою зв’язуватися, щоб дізнатися, як просувається робота?» Ну, іноді, буває, знімаю, якщо думаю, що це щось важливе. Взагалі-то, напевне, навіть частіше знімаю, ніж мені здається. І це теж брехня. Але радіо я точно не слухаю, весь час працюю, інтенсивно працюю, викладаюся на повну, труджуся вдень і вночі; втім, в основному все-таки вдень, та буває, що й вночі теж працюю, тобто цілодобово на фінішному етапі, таке траплялося, аякже, але найкраще — це, звісно, працювати вдень, як усі люди, а вночі спати. «А ви знаєте, що сталося цієї ночі? — питаю я раптом фінів, бо завжди треба самому заволодіти розмовою і спрямовувати її в потрібний бік, цьому вчать на курсах для здобувачів. Фіни лише похитали головами. — Слухайте, зараз розповім, — кажу я їм. — А трапилося сьогодні вночі те, що моє авто вкрали, і, напевно, по мені помітно, що у мене трохи стресовий стан, зазвичай стресовий стан для мене не характерний, взагалі-то я спокійний, твердий, як скеля; принаймні був таким, здається, поки мені не почала снитися вода».

У мене великий досвід у сфері визнання недоліків, краще не чекати докорів, а попереджати їх заздалегідь, з досвіду знаю — це покращує взаєморозуміння, тому я й розповів, у чому справа. Фіни мені поспівчували. Добрий народ, ці фіни, душевний, треба не забути відзначити це в брошурі. Напишу, що фіни — добрий народ, гостинний і терплячий, і якщо ти прийшов до них зі своєю проблемою, вони допоможуть її вирішити. Можливо, тут я й перебрав міру, хоча, з іншого боку, моє завдання — вмовити норвежців їздити до Фінляндії, тому не страшно трохи переборщити, жанр такий, що це навіть нібито напрошується, варто дотримуватися законів жанру, брошура і повинна бути брошурою, брошура рекламує, тут, як і скрізь, діє закон попиту і пропозиції. Інша справа, якби фіни вважали, що до них їздить занадто багато норвежців, тоді вони найняли б мене для того, щоб я відбив у норвежців бажання їздити до Фінляндії, тоді мені довелося б робити наголос на недоліках, ну й на всякому такому, як, наприклад, злочинність або ж інсульти і низька народжуваність, близькість до російських атомних станцій, алкоголізм, хоча алкоголізм наче почав знижуватися… Кудись мене не туди понесло, це все через стрес; вміння проходити співбесіду з роботодавцями ніколи не належало до числа моїх головних талантів, а тут ще й авто зникло. Я згоден, що погано, коли люди крадуть автомобілі. Та винне суспільство, розбіжності все посилюються і посилюються. Нехай для багатьох умови й поліпшуються, але інші опиняються за межею, і таких стає все більше, ці починають бавитися всякою гидотою, байдикують, а там, дивись, і автомобілі зникають зі стоянки; у Фінляндії, мабуть, те ж саме, питаю я обережно, либонь, і у вас там автомобілі крадуть? Фіни не відповідають, замість відповіді вони цікавляться, чи вмію я говорити по-фінськи. Я подумки зойкнув: невже я тут щось проґавив, а що, коли до їхніх умов входить обов’язкове знання мови; щось не пригадую, чи йшла про це мова під час телефонної розмови, цілком можливо, що йшла; ну що мені на це відповісти? Ну як вам сказати, в цілому непогано розумію, тобто знову збрехав; Боже, я зовсім заплутався в тому, що наплів; недобре виходить; я кажу: трохи розумію. А сам можеш розмовляти? — питають вони. Розмовляти — не розмовляти! Заторочили мені теж! Ну, кажу, це ж усе-таки фіно-угорська мова, вона не схожа на норвезьку, та й взагалі ні на що не схожа; ні, знаєте, говорити не можу, бовкнув я; не знаю я фінської, ані словечка не розумію. Але бабуся моя, яка в моїх брехливих вигадках, як і раніше, живе й процвітає у Фінляндії, здебільшого розмовляє зі мною норвезькою, бо її чоловік, себто мій дідусь, був норвежцем, і моя матінка, яка все життя прожила в Норвегії, говорить тільки норвезькою, і навіть англійською не вміє говорити, моїй матусі щодо здібностей до мов — ведмідь на вухо наступив, та в іншому вона хороша мати, адже для того, щоб бути хорошою матір’ю, не обов’язково розмовляти фінською, хіба не так? Чи не думаю я в зв’язку з роботою над брошурою з’їздити до Фінляндії? Звісно ж, я над цим роздумую! Сказав — і відразу ж пошкодував про свої слова. З’їздити! Не люблю я поїздки, поїздки — це зміни, це вода, вода тече. І от на тобі, сам напросився, пообіцяв з’їздити до Фінляндії заради якоїсь паршивої брошурки; отже, я змінюся, це неминуче, з поїздки не можна повернутися, зовсім не змінившись, мені це не подобається, та доводиться погоджуватися, я відчуваю, що від мого «так» залежить остаточне рішення. «Ну, певна річ, мені ж треба буде провести деяку підготовчу роботу», — відповідаю я на це питання. Поживу там у своєї бабусі, і хто знає, може, мені це навіть де в чому допоможе, створить потрібний настрій, бабуся вже дуже старенька, але Фінляндію знає чудово, особливо фінську кухню, мені ж обов’язково доведеться написати хоч трохи про фінську кухню; між іншим, страви у вас чудові, я люблю фінську кухню, після Фінляндії завжди набираю пару кілограмів, та це брехня, тому що от уже двадцять років моя вага не змінюється і у Фінляндії я ніколи не бував, але бабуся весь час зайнята куховарством, увесь час щось таке готує, багато їй довелося готувати, моїй бабусі, мені її дуже бракує; у Фінляндії начебто люблять холодець. Що, Фінляндія ним, як і раніше, славиться? Ну, то пусте, все одно вона мені підкине щось цікавеньке. Мені фіни кажуть, щоб я не забув зберігати квитанції, якщо поїду до Фінляндії. Безперечно! — киваю я. Я завжди акуратно поводжуся з квитанціями. Наклеюю їх в особливу папочку, котру завжди ношу з собою; знову брехня.

«Ось тільки зараз не прихопив із собою, — продовжую. — Бо не збирався нічого купувати, думав, що тільки з’їжджу в посольство — і відразу додому, нікуди не заїжджаючи, тобто так я думав, коли виходив з дому, та тут з’ясувалося, що в мене вкрали авто; коли я прийшов, то його не було на місці, хоча я його там акуратно поставив. Я завжди дуже акуратно паркуюся, тому хоч-не-хоч, довелося брати таксі, від таксиста я отримав квитанцію (показую квитанцію), і, напевно, буде ще одна за зворотний шлях, якщо не піду пішки, — словом, у мене буде дві квитанції, в гіршому випадку — дві; треба було, виявляється, взяти з собою папку, тепер уже я навчений, іншим разом не забуду її прихопити, без папки я тепер нікуди, навіть якщо просто піду погуляти в парку, адже заздалегідь ніколи не вгадаєш, що може статися». Врешті-решт, мене пройняв-таки піт, куди від цього дінешся. А я одягнув спеціальну спортивну білизну, котра нібито вбирає вологу і передає її на наступний шар, але у мене темний светр, на ньому плями не будуть помітні, хіба що піт на лобі, подумав я, ну й вологі долоні; треба пам’ятати, що не варто скріплювати договір, якщо він відбудеться, міцним рукостисканням; мабуть, краще обмежитися дружнім поплескуванням по спині, обійнятися по старинці, у фінів це, мабуть, так ведеться; пригадую, у них є крапля слов’янської крові, а слов’янські народи зовсім інакше ставляться до фізичного дотику, я сам бачив по телевізору — там і президенти, і священики, і прості люди з вулиці не бояться фізичного контакту; треба буде це занотувати і згадати в брошурі. Добре, сказали нарешті фіни, і ми переходимо до контракту. Мене купили. Вони купили цю ідею і готові доручити мені всю брошуру повністю, бозна з якої причини, — може, тому, що мало кого знають із брошурної братії, та яка мені різниця, це вже не грає ролі; головне — я отримую замовлення, і ми підписуємо контракт. Мені дається на це чотири тижні. Більше чотирьох тижнів і не потрібно, чотири тижні — це дуже великий термін, Місяць устигне обернутися навколо Землі, почнеться і закінчиться менструальний цикл, з’являться на світ брошури. Я тисну руки обом фінам. Подумаєш, долоні спітніли! Контракт підписали, мені вже дали мій екземпляр. На ньому стоїть мій підпис і поруч фінський, таке закручене прізвище, що й не прочитати, та мені й байдуже. У мене знову з’явилася робота. Я в безпеці, у мене є контракт, і я обожнюю працювати за контрактом.

І ось я вже на вулиці. Все владналося. У мене нове замовлення на брошуру. У якийсь момент справа виглядала кепсько, однак зрештою все владналося, як це буває майже завжди. Я сплачу рахунки, а може, навіть дозволю собі щось понад необхідне, що-небудь екстраординарне, якусь іграшку, наприклад CD чи якусь штучку для машини — скажімо, подушечку з набором для надання першої допомоги чи кілька пластикових собачок, які під час їзди будуть кивати на задньому склі; гаразд, потім подивимося. Так! Авто! Про нього-то я мало не забув, а між тим воно зникло, його вкрали, згадую я знову і сідаю на лавку. Метушливий видався ранок, невеселий ранок, з одним радісним просвітком у Фінському посольстві, потім знову зійшлися хмари; нічого не вдієш — таке життя, суцільна карусель, кожен день повинен вмістити цілу купу протилежних почуттів. І тут повз мене йде дівчина із служби міських автомобільних стоянок; я дивлюся на неї, помічаю, що у неї гарне взуття, напевно їй багато доводиться ходити, тому хороше взуття їй необхідне; напевно, вона може списувати його вартість при поданні декларації, подумав я, і тут, дивлячись на неї, раптом здогадуюся, що моє авто, найімовірніше, не вкрали, а відтягай на штрафну стоянку. Як торік і позаторік. Весь ранок голова у мене була надто зайнята іншими речами, щоб до цього додуматися, а тут раптом сяйнуло: так і є! Третій рік поспіль! Звісно ж, я тюхтій і безсоромно проґавив авто, але, з іншого боку, мені дуже пощастило, неймовірно пощастило, адже це означає, що мій автомобіль спокійно чекає мене в Уллеволі біля стадіону, там, де проходять змагання на першість Норвегії і де знаходиться, так би мовити, парадна світлиця країни, стоїть собі на комунальній штрафній стоянці, обладнаній відеокамерами спостереження, під наглядом відповідного персоналу і під охороною, і книжечка з планами міста, напевно, лежить там, де я її залишив, на передньому сидінні, розгорнута на тій самій сторінці, котру я тоді розглядав, на якій зображений район Фрогнер-парку; здається, так і бачу її перед очима. Я можу поїхати туди в будь-який час, коли схочу, забрати своє авто; звісно, мені це влетить у копієчку, і кожен день, доки авто там стоїть, сума зростатиме, та тепер уже скоро я знову буду при грошах. Я пообіцяв собі, що цього разу не сперечатимуся. Минулого разу я так довго сперечався, що один із службовців навіть вийшов до мене зі скляної будки і тицьнув пальцем в § 12 Зводу правил паркування автомобілів і розцінок за стоянку, де, так би мовити, чорним по білому було написано, що не пізніше ніж через 24 години після того, як на стоянці була встановлена табличка з оголошенням про зміну правил користування стоянкою, власник транспортного засобу зобов’язаний виконати нові вимоги його паркування, а я вже втретє поспіль порушую один і той самий пункт цих правил. Зазвичай усе відбувається наступним чином: під покровом ночі працівники дорожньо-транспортної служби непомітно підкрадаються до паркувальних оголошень і наклеюють на них нові таблички, а на них написано, наприклад, що завтра вночі з 00.00 до 07.00 відбудеться миття вулиці, і коли вранці ти забираєш своє авто, щоб їхати на роботу, ти бачиш оголошення і ввечері вже не поставиш його на колишнє місце, але для таких людей, як я, які не користуються автомобілем щодня, бо вони працюють вдома (у мене, наприклад, вдома є все, що мені потрібно для роботи, — і комп’ютер, і принтер, і сканер, і телефон, є і кип’ятильник), так от, для таких, як я, § 12 таїть у собі фатальні наслідки; я почуваюся безвинно покараним — адже дійсно, мене штрафують за те, що я не користуюся авто щодня, хоча самі весь час намагаються якось скоротити їзду приватних автовласників, проводяться спеціальні кампанії, під час яких людей переконують їздити на роботу на велосипеді, на автобусі чи на трамваї, а мене, хто подає всім гарний приклад, оскільки мій автомобіль по буднях майже завжди відпочиває на стоянці, чомусь за це карають. Це якийсь подвійний стандарт і просто дико, хоча, мабуть, якщо подумати, не більш дико, аніж багато іншого, хіба ж мало неподобств діється довкола, і я нічого не можу з цим вдіяти, хіба що написати під настрій замітку для колонки читацьких листів, що друкуються в «Афтенпостен» на останній шпальті, наприклад, в рубриці запитань і відповідей, там принаймні більш-менш точно почуєш відповідь якоїсь керівної чиновниці з дорожньо-транспортного управління, найвірогідніше по телефону. Дама пошлеться на § 12, так що тут уже не прискіпаєшся, і насамкінець звернеться до власників автомобілів з проханням, щоб вони, поки в столиці проводиться весняне прибирання вулиць, стежили за оголошеннями, що з’являються на стоянці. Газета постарається вставити в матеріал передбачуваний розмір грошової суми, котру комуна розраховує отримати у вигляді штрафів за евакуацію кинутих авто, і тут мова гарантовано піде про мільйони, а мільйон — це тисяча тисяч, а кілька мільйонів — це енні тисячі тисяч, і єдиний результат, якого я доб’юся, якщо напишу таку замітку, полягатиме в тому, що я сам напрошусь на зайві витрати, причому, як уже сказано, в третій раз поспіль за останні три роки. Насправді в надомній роботі немає ніякої вигоди. Ти, щоправда, сам розподіляєш свій час, це дійсно так, та зате ти один, один-однісінький, і авто твоє раз на рік тягнуть на штрафний майданчик, і тобі ніяк не вдається отримати гроші за лікарняним чи оплачувану відпустку і тому подібне, і скрізь валяються чайні пакетики. Та зрештою я загалом задоволений своїм існуванням. Я сприймаю життя таким, як воно склалося. У ньому є свій зрозумілий і всеосяжний порядок. На зміну одній брошурі приходить інша, і всі вони зроблені добротно, а хто вважає інакше — той помиляється, і я задоволений тим, що є. Та от уже кілька тижнів мені стала снитися вода, і переслідує думка: казна-що, знову насуваються зміни.

Я телефоную в комунальну контору й отримую підтвердження, що мій автомобіль відвезений на штрафний майданчик. П’ятсот крон за порушення правил стоянки і п’ятсот за евакуацію. Це, звісно, несправедливо. Мало того, що, не спитавшись, відтягнули кудись авто, з тебе за це ще й гроші беруть. Божевільна система божевільного світу; виходить, що я не можу відразу ж забрати своє авто, доведеться почекати, поки на мій рахунок не перекажуть аванс за нову брошуру. Швидше за все, на це піде ще день-два. Чи навіть більше. Ці нахаби в банку люблять, перш ніж видати нам наші кровні, якнайдовше потримати їх у себе. Таким чином вони накручують на них відсотки. З одного переказу, звісно, багато не накрутиш, та якщо приплюсувати одне до іншого — адже там теж весь час займаються додаванням, як у початковій школі, — то в сумі набігають непогані гроші; для всього цього й існують банки, та, зрештою, звідки мені знати, я ж майже нічого не знаю про банки, так, до речі, якщо вже мова зайшла про це, і про Фінляндію теж, однак у мене, як у будь-якої людини, є щодо цього свої міркування — здогадки про банчики, — та й з приводу Фінляндії. Але от про фінські банки — ні. Тут я взагалі пас.

Пішечки вирушаю додому з посольства. Вирішив пройтися через Фрогнер-парк; між іншим, цей парк — якась незрозуміла штука; може, тому, що мене бентежить таке скупчення оголених фігур,[5] промайнуло у мене в голові серед думок про майбутню роботу. Слід буде зайнятися пошуком інформації про Фінляндію. Треба ж показати товар обличчям. Брошура має бути інформативною і привертати увагу. Такою, щоб її відразу захотілося взяти і віднести додому. Щоб, прочитавши її, кожному захотілося самому побувати у Фінляндії. Господи, скільки ж у людях наївності! Адже вони думають, що все буде добре, варто лише поїхати в іншу країну. Якби я робив брошуру за свій рахунок, я б порадив усім залишатися вдома. Це і дешевше, і результат анітрохи не гірший. Але я підрядився налаштувати їх на поїздку до Фінляндії. Це суперечить моїм переконанням. Я, як повія, працюю на Фінляндію. Та треба ж на щось жити. Потрібно буде одразу почати, вирішую я подумки, писати текст, робити знімки. Можна поїхати у Нурмарку, це напевно підійде. Мало хто помітить різницю. Вода — це вода, вона всюди тече однаково, де 6 її не сфотографували, і дерева у всіх країнах однакові. А тим, хто здатний помітити різницю, ця брошура не знадобиться. Вони її й читати не будуть.

Додому прийшов знесилений. За ці півдня я зовсім вимотався. Ліг у ліжко і проспав майже добу. Прокинувся лише наступного ранку.

Коли прокинувся, сталося те, що завжди трапляється зі мною вранці в холодну погоду. Я виходжу з холодної спальні в теплу кухню. В квартирі у мене центральне опалення, плата за нього входить у вартість оренди. Тому у всіх кімнатах, окрім спальні, тепла до чортиків. У мене звичка спати в холодному приміщенні. Як на мене, чим холодніше, тим краще. На холоді мізки прояснюються мало не до кришталевої прозорості, і зранку думки бувають особливо ясними. Найкраще мені працюється вранці, але я завжди забуваю зачинити двері між спальнею та кухнею. У передпокої я дістаю з-під дверей газету і, повертаючись на кухню, на ходу пробігаю очима першу сторінку. Газету я кладу на столі і голий випиваю склянку води — натщесерце вливаю склянку води в голе пузо. У мене таке відчуття, що це корисно для здоров’я. Я не можу це пояснити, просто відчуваю. Звісно, це теж ірраціональне, як майже все, що ми робимо і в чому переконані. Потім я приймаю душ.

Душ теплий, і я полощусь довго. У мене встановлений водонагрівач з величезним баком. Одного разу якось мені пощастило зробити особливо вдалу брошуру; здається, для фірми «Шелл», — сам знаю, згоден, що це суцільна проституція, — але вони заплатили купу грошей, і тоді я встановив у себе бойлер на п’ятсот літрів. Це дуже багато. Можна плескатися під душем скільки влізе. Я й полощусь. Але коли я наполощуся, газета на столі виявляється мокрою, мокрою наскрізь, хоч віджимай. Пояснюється це тим, що маси холодного повітря, що хлинули із спальні, стикаються з теплим повітрям великої кімнати і кухні, чого й виникає вузько локалізована ділянка різко зниженого тиску саме над кухонним столом, протягом кількох хвилин тут блискають блискавки і гримить грім, потім проливається дощ, він мрячить дрібними, майже непомітними краплями, та все ж це справжній дощ — Н₂О, тобто вода, а вода тече і несе зміни. Я майже завжди забуваю зачинити ці двері. І майже щодня надзвонюю в «Афтенпостен» із скаргою на мокру газету. Вони мене вже й не слухають. Кажуть, що це моя проблема, а я кажу, що неодноразово бачив на власні очі, як розсильний мочиться у дворі на газети, а потім підсовує їх передплатникам. З усіх моїх побрехеньок ця брехня — найбезглуздіша, та вони в неї і не вірять. Одного разу службовець газети «Афтенпостен», який сидів на телефоні, так мене розлютив, що я сам помочився на газету і пішов з нею у видавництво. «Ось, понюхайте! — заявив я там. — Хіба це не сеча?» Мені видали нову газету. Він побоявся зі мною зв’язуватися. Але ж не будеш щодня таке витворяти. Слід привчити себе зачиняти двері в спальню. Треба було б приробити до неї таку штуковину, котра сама зачиняє двері. Проте статті в газеті та оголошення навіть у мокрому вигляді виконують свою функцію. Я вже пристосувався гортати газету з усією можливою обережністю, щоб не порвати сторінки. Це потребує певної вправності, але я впорався з таким завданням. А от що мені подобається у всій цій історії, — то це запах, який витає у повітрі; схоже, без нього я вже просто не можу. Пахне, як після грози. Цей запах нагадує мені про літо і про закоханість, така вже я неоригінальна людина. Я згадую час, коли літо було як літо і коли я раз у раз закохувався. Сам не помітив, коли це минуло, знаю лише, що дуже давно. Неправда, що я не пам’ятаю, коли це сталося востаннє, та тільки того разу в цьому вже не було нічого світлого й легкого, як зазвичай буває, коли ти закоханий, а був сумний і непотрібний епізод, пов’язаний з важкими переживаннями. Все легке й світле тривало менше одного дня, а важке й сумне тяглося нескінченно довго. Досить про це. Тепер я намагаюся бути сам по собі. Виходить непогано. Мені добре наодинці з собою, я задоволений і почуваюся молодчиною. Якби лишень не цей нав’язливий сон про воду, мені було б зовсім добре, а то весь час якесь фізичне занепокоєння; рідке мені якесь неприємне, мені більше до вподоби те, що не тече, що стоїть на місці, люблю конкретику твердого тіла — те, що можна побачити, помацати рукою, в чому можна розібратися і зрозуміти, що ж це таке. Абстракція не для мене: незрозуміло, що з нею робити. Мені подавай конкретику, вона для мене цілюща, тоді я розпускаюся, розцвітаю пишним цвітом. Конкретика твердого тіла є, наприклад, у спортивному майданчику. Люблю все міцне — взяти хоча б бетон. І дуже важке. Те, що майже неможливо зрушити. Я бачив по телевізору, як чоловік сидів у бункері біля підніжжя гори; якісь люди спустили з вершини лавину, лавина була величезною, проте бункер як стояв, так і залишився стояти, його завалило снігом, але він лишився неушкодженим, ніби нічого й не було. Хороша річ такий бункер! А уві сні я бачу чомусь не бетон і міцні бункери, а воду, і якщо чесно зізнатися, то мені неспокійно.

Нас вчать любити зміни, вітати їх появу. Це ненормально, і я цього не розумію.

А тепер моя справа — Фінляндія! На всю котушку, відпрацьовуючи гроші, нічого, окрім Фінляндії; принаймні поки не отримаю посольський аванс; тоді заберу авто і поїду, куди схочу; просто світ за очі, чому б себе не побалувати. Покатаюся трохи, а потім, звісно, знову до справи. Спочатку треба розробити стратегічний план, ясну і чітку диспозицію, а потім уже слідувати цьому плану, без відхилень ні на йоту, ну хіба що за винятком того дня, коли я заберу своє авто. Тоді я влаштую собі вихідний і покатаюся. А зараз я зовсім на мілині. Буду обходитися тим, що залишилося в кухонній шафі; і не біда, нічого страшного; у шафі, можливо, повно всякої всячини. Зараз подивимось! У мене є чай, є хрусткі хлібці, вони називаються «Баса спорт». Ну й що з того? Повинні ж вони якось називатися! Чесно кажучи, я купив їх заради того, щоб справити враження на касирку. У спорті я так собі, а зараз я просто голодний. Я ніби подав їй сигнал. Є ще масло і трохи сиру і макарони. Вистачить, щоб протриматися. Але, по правді, мені треба б сидіти в бібліотеці. Книги про Фінляндію і про музику. Трудність у тому, що я взяв цілу купу книг, які давно слід було здати. Я не можу показуватися в бібліотеці, доки не розплатився за користування, а розплатитися не можу, бо немає грошей. Поки що доведеться вишукувати інші джерела інформації. Треба подивитися в «Афтенпостен», раптом там якраз надруковано щось підходяще. Газета, як завжди, мокра, і в ній жодного рядка про Фінляндію. Обурливо! Країна, котра є одним з наших найближчих сусідів; можна сказати, братський народ, і навіть не згадується в «Афтенпостен»! Щось же напевно відбувалося у Фінляндії останніми днями. А нас цікавить Борис Беккер, як він носиться по всьому світу зі своїм хазяйством — де побував, хто там від нього завагітнів. Ще пишуть про можливу змову, сліди якої ведуть до російської мафії, а можливо, й у Фінляндію, — додаю я подумки, хоча в газеті про це прямо не сказано. А треба читати між рядків. До цього у мене завжди був талант; у школі ніхто не міг зі мною змагатися. Я так аналізував романи, що вчитель слухав мене зі сльозами на очах, а вийшовши на пенсію, купив собі блокфлейту. Загалом, про Бориса Беккера — віз і маленький візочок, а про Фінляндію анітелень. Маячня якась! Зате дізнався, що в Шелюсті проводиться ярмарок «Світ туризму». «Підходить для початку, щоб увійти в тему, — подумав я. — 3 чогось же треба починати». Я вирішив не зволікаючи піти туди прямо зараз — час не чекає. Прогуляюся пішки. Корисно для здоров’я, і платити не треба. З торбинкою, в якій лежить сандвіч з двох шматків «Баса спорт» з прокладкою з сиру, я вирушив у дорогу, і тут у кінці вулиці Карла-Юхана мене зупиняє якась дівчина і питає, чи не міг би я приділити їй п’ять хвилин і чи не погоджуся взяти участь в опитуванні, що проводиться з метою вивчення споживчого попиту. Я поставився до цієї пропозиції скептично, але тут вона поманила мене обіцянкою, що у винагороду за клопіт я отримаю білетик експрес-лотереї, і я погодився. Заходимо в якийсь будинок, піднімаємося нагору, сідаємо. Чи заправлявся я бензином протягом минулого тижня? Ось, виявляється, що її цікавить. Дивне запитання, подумав я. Кому яка радість з того, щоб це знати? Відповідь — негативна. Втім, сьогодні я, можливо, якраз би й поїхав на заправку, якби моє авто не відтягли на штрафний майданчик. Втретє поспіль щороку відвозять в один і той же час, можете собі уявити? Дівчина каже, що дуже добре розуміє, як це прикро. А де я заправляюся? Там, де дешевше, кажу. Вона посміхається. Саме це вона й хотіла почути, я вибрав найправильнішу відповідь, тому що зараз саме створюється нова мережа дешевих заправок, і вона показує мені картинки із зображенням різних архітектурних і кольорових вирішень майбутніх заправних станцій. Пропонується два варіанти — один у зеленому кольорі. Інший в якомусь з відтінків червоного. Ось два альтернативних рішення, а від мене вимагається сказати, які асоціації викликають ці образи. Дайте подумати! Зелений колір. Ну це, звісно, колір природи, це ж весна, і закоханість, і молодість. Можливості. Зелений — це колір можливостей. І це — Фінляндія. Фінляндія — зелена, миттєво нотую я в пам’яті, потім продовжую розвивати ланцюжок асоціацій. Зелений колір — це ти прокидаєшся влітку на світанку і виходиш з дому, щоб скупатися, рушник через плече, навколо пташки, і всі співають, співають, і вся сім’я тут, усі зібралися — і мертві, і живі, якщо лишень таке можливо; втім, чому ж неможливо, адже це мої асоціації, — і всі чекають мене біля озера, я снідаю, на сніданок — хліб з молоком, яйце, і купаюся, втім, ні — не купаюся. Тільки не вода! Вода — тече. Ні, цього краще не треба, це ви викиньте, кажу я. А загалом зелений — чудовий колір, краще важко й знайти, тому зелений — це вдалий вибір. Дівчина записує. Ну, а тепер червоний. Він гірший. Тут навіть не просто червоний колір, а з якимось помаранчевим відтінком, він дратує, це колір полум’я, я бачу пожежу. Дешева заправка горить, люди метушаться у паніці, щось вибухає, я читаю про це в газеті, газета — мокра, а вода — це зміни, тому відкиньте це, відкиньте червоне. Нехай заправна станція буде зеленою! Ви вже постарайтеся, заради Бога, щоб її пофарбували в’ зелений колір! Я палко тисну дівчині руку, а вона дає мені білетик експрес-лотереї і каже, що закінчила опитування, я можу йти.

У мене немає монетки, щоб пошкребти білетик. Переді мною дилема. Може, попросити монетку у когось із перехожих або пошкребти чимось іншим? Виходить, немає грошей — немає і виграшу. Маячня якась! Виверт 22! Просто маячня! І нігті у мене занадто короткі, я їх підстригаю кілька разів на тиждень, ростуть, кляті, як на дріжджах, ростуть, як у святого небіжчика, скоро так виростуть, що саме впору канонізувати, нігті у мене акуратні, приємно подивитися, але непридатні для практичного використання. Я йду вулицею, дивлячись під ноги. Адже люди такі недбалі в поводженні з грішми! Я майже впевнений, що десь наткнуся на монетку, котра валяється на землі. Пошкребти білет можна й пізніше, поспішати нікуди, нехай полежить у мене в кишені. Лотерейний білет з недоторканим захисним шаром цінуєш на вагу золота. Це як отримати листа з Америки, поки він лежить нерозкритий. Я чув, що в Стокгольмі на письмовому столі Стріндберга лежить такий нерозпечатаний лист. Він не встиг розкрити його перед смертю, а потім його так і залишили. Не збагну, подобається мені це чи ні, все-таки це якась міфоманія. Цікаво, що написано у тому нерозпечатаному листі? Музейники хочуть, щоб ми про це думали, ночами не спали, гадаючи, що там може бути, та мене це якось не хвилює. Плювати я хотів, що там написано. Мені й без того є про що подумати. Наприклад, про Фінляндію.

Адже за вхід на туристичний ярмарок потрібно заплатити гроші. Несподіванка? Напевно, ні, та мене дратує. Будьте ласкаві викласти 80 крон. Забагато. Але ж я хитрий лис, тому я заходжу в приміщення через вихідні двері і тут підбираю кинуту кимось гостьову картку, пришпилюю її на куртку і спокійно заходжу з упевненим виглядом. І ось я на туристичному ярмарку.

Ярмарок занадто великий. Тут сотні стендів. Вони займають кілька поверхів. Яка марна трата грошей і часу! До речі, це гарна тема для іронічного і витонченого читацького листа, коли (і якщо) я надумаю його написати. «Для чого нам така кількість країн?» — поставив би я риторичне запитання. Шести чи семи вистачило б надовго. Однією з цих країн обов’язково повинна бути Фінляндія, ну і ще п’ять чи шість. «Люди занадто багато подорожують», — сказав би я в листі. Такий лист спровокував би багатьох читачів на заперечення; провокаційний лист — це було б чудово. Я заявив би, що подорожувати шкідливо. Не лише для навколишнього середовища, але й для психіки. Ми стаємо тривожними. Безформними і рідкими, як вода. І ми змінюємося, а заразом змінюється суспільство. Все до того йде. Вже прийшло. Я помічаю це тут у нас. Люди гасають, носяться туди-сюди, і все їм мало, потрібні все нові країни, а в очах усе більше занепокоєного блиску, вони збирають інформацію — «інфо», як це тепер називається, — підхопили щось про Китай: путівка до Пекіна туди і назад за три тисячі крон — це недорого, згоден, але в такому випадку треба їхати не пізніше травня. І от, поки ти там тиняєшся, упиваючись новими враженнями, тебе раптом лиха година заносить на площу Тяньаньмень (площа «Небесного Спокою»), і, поки ти там клацаєш фотоапаратом, до тебе, де не взявся, підходить симпатичний член Фалуньгуна, чого доброго, ще й наділений потужною харизмою, і вербує тебе в свої ряди, і ти бах! і підпалив себе, і ось уже гориш, а сам, либонь, забув купити відповідну страховку, і ЗМІ вже тут як тут, і поліція, і пішло стовпотворіння, почалися зміни! Невже не шкода витрачати на це час? Та й кому це взагалі потрібно? Потім дещо про Бразилію, про Ісландію, про Сулавесі — це такий великий острів в Індонезії, і там абсолютно унікальний тваринний і рослинний світ, оскільки цей острів утворився від зіткнення двох островів, і коли тварини і рослини трохи оговталися від першого потрясіння і перезнайомилися між собою, вони взялися до справи спільними силами, і ну ж бо спаровуватися за кожної нагоди, і розігралася така еволюція, що тільки тримайся, у результаті утворилися дивовижні, казкові види — такі, як, наприклад, райські птахи, а це й справді щось дивовижне, казкове; кажуть, настільки дивовижне й казкове, що дивишся і не віриш власним очам; тому неодмінно треба туди з’їздити; треба, бо це щось особливе, адже воно от-от зникне через те, що індонезійці спалюють ліси, тому заради туристів (заради нас із тобою) треба переконати цинічних землевласників і політиків, що вони володіють унікальним скарбом, і не можна допустити, щоб він щез і згорів, його треба будь-що зберегти, і за це взялися (подумати лишень) Угорщина і навіть Німеччина, адже Німеччина — це вам тепер уже не фашисти і сосиски, таке уявлення давним-давно відійшло в минуле, Німеччина давно його переросла, і от народ ходить і розмовляє з представниками світу туризму в ошатному форменому одязі і розбирає брошурки, і в моїх очах це риса, яка мене з ними примирює — брошури ж усе таки! Нині настали золоті часи для нашого брата брошурщика. Люди полюбили інформацію і нас, її виробників. Вони люблять нас і люблять інформацію, а я за це люблю їх. Я їх годую інформацією, і вони мовчать.

У фінського стенда своє обличчя, він дуже гарний. Все в ньому витримано в національних фінських кольорах — білому і блакитному, за прилавком з брошурами стоять біляві жінки в національних костюмах. Інакше кажучи, брошури вже існують. Брошури, котрі повинні привабити норвезьких туристів у Фінляндію. Вони є, та вони не досить хороші. Інакше не поясниш. Люди в посольстві, звісно ж, мають відомості про те, які брошури є у продажу, але, прочитавши їх, вони дійшли висновку, що ці брошури не годяться, і тоді, взявши ініціативу у свої руки, вони вирішили створити нову брошуру. Ідеальну брошуру про Фінляндію. От що їм потрібно. А це означає, що я повинен зібрати все, що є, з наявних брошур про Фінляндію, прочитати їх і створити таку чудову брошуру, що перевершить усі нині існуючі, сама залишаючись неперевершеною. Завдання не з простих, та якщо хтось і може його вирішити, то цією людиною, без сумніву, буду я. Я набрав із собою цілий стос брошур: «Готелі Фінляндії», «Чудові та незабутні враження», «Твоє місто Гельсінкі», «Світ мумі-тролів», «Silja Line» і ще одну брошуру, котра просто і нехитро називається «Фінляндія». Запихаю всю цю інформацію в торбинку і прямую у бік передбачуваного виходу, але потрапляю не туди. Я заблукав у нетрях стендів і країн і ніяк не можу вибратися з хащів, я зустрічаю людей з усіх частин світу і норвежців, скрізь норвежці, і азіати, і інуїти, індіанці і негри; «негри» тепер не можна казати, сам знаю, я про це читав; стільки всього доводиться пам’ятати, стільки всяких «треба» і «не можна»; ну а як же тоді слід говорити, коли хочеш сказати про негра, а назвати його цим словом не можна? По-моєму, «негр» звучить добре, у цьому немає нічого поганого, я не проти того, щоб дружити з неграми, однак у мене немає таких друзів, у мене взагалі майже немає друзів, і я сам питаю себе: чому так сталося, блукаючи «Світом туризму» серед суцільних подорожей, а подорожі — це можливості, адже хто ж знає заздалегідь, що може статися, якщо ти піддасися на вмовляння і вирушиш в Альпи чи в Монголію? Відповідь каже: все, що завгодно. Все може статися, і цього-то ми й хочемо: щоб усі шляхи — відкриті, щоб усе могло статися, люди прагнуть до плинного, хочуть невідомо чого. Я не такий;, очевидно, я створений інакше; мабуть, і в мені сидить щось, що прагне води, змін, — не знаю, я багато чого не знаю. А тут раптом якийсь швед береться зазивати мене в Бранеє покататися на лижах. Чистісінький абсурд! Я живу в Норвегії, у країні, яка займає абсолютну першість у тому, що стосується умов для занять лижним спортом. У нас є і ліси, і високі гори, і сніг — уже снігу у нас хоч завались! — тому з якого дива я поїду в якийсь там Бранеє? Швед каже мені, що Бранеє і Вермланд відповідають усім можливим запитам, та це мимоволі наводить на думку, що справи там-ідуть далеко не блискуче, інакше навіщо б їм брати участь у цьому ярмарку? Якби у Бранесі було так уже чудово, Бранеє давно вже кишів би норвежцями, проте в мені говорить роздратування, я вибився з колії, останніми днями на мене стільки всього звалилося: зник автомобіль, потім ще ця Фінляндія, про яку я майже нічого не знаю, та ще я й заблукав у натовпі цих країн і народів, у багатотисячній товкучці; у мене розходилися нерви, особливо про себе дають знати живіт і горло, і коліна тремтять і ніби злегка підгинаються, наче під час хитавиці; зрештою я кажу шведу, що приїду колись у Бранеє, я тисну йому руку і даю урочисту обіцянку, що приїду туди за першої нагоди; і тут він зрадів, по-справжньому зрадів; зрадів і давай мені дякувати; так буває зазвичай, коли людина отримує наочне підтвердження, що вона молодець і недарма старалася, по собі знаю. Треба присісти.

Сідаю на стілець біля бразильського стенда. Дихаю глибоко, всіма ребрами, щоб зібратися, та домагаюся протилежного ефекту. Мені починає здаватися, що всі на мене дивляться, всі прийшли лише для того, щоб подивитися на мене, що увесь ярмарок влаштований заради мене, що я тут головний герой, він розповідає про мене і про моє життя, навколо мене все обертається, і всюди розставлені сотні стендів, присвячених різним аспектам мого життя: моїй роботі, моєму харчуванню, роботі мого мозку, моєму одягу, моєму автомобілю і моїм захопленням, що безслідно минули, моїм снам і моєму ставленню до води і змін, і народ суне на виставку юрбою, щоб гарненько засвоїти все, що про мене відомо, і про мене читають лекції з використанням усіх різновидів ЗМІ, брошур і плакатів, — словом, суцільне інфо про мене. Тисячі людей ідуть і їдуть. І транспорт уже не може впоратися, і міська залізниця відкриває запасні виходи на центральному вокзалі, поїзди під’їжджають один за одним, і ніколи ще не було такого відвідуваного ярмарку, принаймні за весь післявоєнний час. Адже непогано звучить! Дуже навіть звучить: найбільш відвідуваний ярмарок за весь післявоєнний період! Інтерес до нього величезний, газети в повній розгубленості: хто б міг подумати? Ярмарок, присвячений брошурописцю! Ця думка нестерпна, я задихаюся, і тут раптом зверху падають кисневі маски, а в середньому проході з’являється смуга, що світиться, і я, попри все, що було сказано при відправленні, забираю свій ручний багаж — забираю замість того, щоб, як належить за всіма правилами, залишити (адже мені потрібна зібрана інформація — інформація про Фінляндію), — і, закинувши за плечі рюкзак, плентаюся до найближчого запасного виходу і вибираюся на вулицю; я встиг в останній момент; ледве я вийшов, весь ярмарок вибухає у мене за спиною, злітає у повітря з усіма його брошурами, і країнами, і подорожами — просто від того, що занадто вже багато можливостей було зібрано там під одним дахом, дах не міг витримати такого жахливого тиску, і вибух був неминучий, тепер він горить, пожежу заливають водою, а ми всі вже знаємо, що таке вода. Куди не ткнися, ніде немає спокою.

Аванс мій все ще не перевели на мій рахунок, я сиджу і роздивляюся білетик експрес-лотереї. Можна було б пошкребти його ножем, подумав я, та ще не вирішив, чи хочу я це зробити. Мені не потрібен великий виграш; занадто велика сума, міркую я, це саме хвилювання, зміни; лотерейний білет, схоже, починає мене дратувати, бо містить у собі можливість, до якої я не хочу бути причетним, і все-таки я не можу змусити себе викинути цей папірець. Так уже мене виховали, що не можна смітити грошима, гроші та їжу не прийнято розкидати, тому я відкладаю убік білет і беруся за брошури про Фінляндію. Брошури досить поганенькі. По-моєму, автори не надто серйозно поставилися до свого завдання. Вони поверхово розповідають про якісь деталі, упускаючи картину в цілому. Враження загальних слів і заяложених штампів. «Танцюйте всю дорогу до Або» — сказано в брошурі про Silja Line, «Здійсніть подорож в інший світ» або «Потіш себе туристською поїздкою на теплоході». А брошура з нехитрою назвою «Фінляндія» розповідає про «царство кольору» і «свободу вибору». Непереконливо! Зрозуміло, у Фінляндії у тебе буде свобода вибору. Ти сам зможеш вибирати, погуляти в лісі чи піти купатися на озеро. Аякже! Та й «веселим відпочинком для всієї сім’ї» нині нікого не заманиш. Цього раніше було досить, однак тепер люди перебірливіші, їм подавай точну інформацію в поєднанні з об’єктивною інтонацією того чи іншого оповідача, яка своєю новизною і несподіваністю дозволить їм забути про те, що вони читають просто брошуру. У цій справі я такий майстер, що мало хто може зі мною зрівнятися. У мене є шанс стати основоположником нової школи. Напевно, якби у мене було більше друзів і контактів, я б і став основоположником, так мені здається. Можливо, я помиляюся. «Веселий відпочинок для всієї сім’ї!» Це зворушливо у своїй наївності. Яка там сім’я! У наш час майже не залишилося сімей в традиційному розумінні. В наші дні сім’я складається з двох і більше гомосексуальних особистостей з прийомними або народженими в результаті штучного запліднення дітьми або з подружжя з таким складним минулим, що у їхніх дітей виявляється кілька батьків і матерів, і дітки вважають, що так і треба — інакше просто не буває. Про це має постійно пам’ятати автор, коли він пише брошуру, а то сядеш в таку калюжу, що й не виберешся; відмінності в структурі сім’ї визначають вибір тієї чи іншої комунікативної установки, та й що означає «веселий відпочинок» у наш час? Може, це взагалі втратило будь-який сенс? Усе це треба враховувати, беручись за таку справу, як створення ідеальної брошури про Фінляндію, брошури — матері всіх брошур, котру люди повинні не просто погортати в автобусі, а прочитати в кріслі, щоб потім поставити її на полицю поруч із класиками, поряд з Гамсуном і Толстим, а то й взагалі поряд із Сервантесом або, уявіть собі, поряд з Данте. З чого ж мені почати? Я кажу собі, що треба починати сьогодні ж, просто зараз, я повинен придумати початок, відкладати нікуди, Фінляндія — ось вона, вона розвивається і росте, як усі країни і всі народи, і я повинен вловити цей розвиток, описати його так, щоб у читачів аж дух перехопило, щоб вони всьому повірили і кинулися б замовляти квитки для себе і всієї сім’ї, щоб їм кортіло якнайшвидше потрапити до Фінляндії, а початок — це завжди найважче. Найважче написати перше речення, задати тон, зацікавити читача. Загадкова Фінляндія. Мабуть, щось у цьому є, чи ні? Може, від цього відштовхуватися? Від оповитої міфом Фінляндії, чия таємниця протягом багатьох поколінь вабила норвежців, які свідомо і несвідомо відчували на собі її дію. Фінляндія постійно була присутня в глибині наших думок, хочемо ми того чи не хочемо. Так у чому ж криється таємниця Фінляндії, яка не дає нам спокою? Ось інтригуючий вступ.

Почнемо з музики, так я написав, перечитав написане і пересвідчився, що це добре. Отже, музика. Загадки країни завжди можна розгадувати, розібравшись в її музиці. Твердження сміливе, та, на щастя, важко піддається спростуванню. Треба піти в бібліотеку, і, як на зло, немає грошей! Мені потрібна карта Фінляндії і парочка дисків Сібеліуса, може, ще щось, все одно я спишу це потім при поданні декларації, точнісінько так само, як сторожі на автомобільній стоянці списують витрати на взуття — списав, та й усе, а як же ви думали! Але якщо грошей немає, то нічого і не купиш. Перед тим як іти, зателефоную-но я в норвезьке радіомовлення, в редакцію класичної музики, і попрошу їх зіграти що-небудь із Сібеліуса, щось дуже-дуже репрезентативне; вони, либонь, знають, що треба вибрати, це ж їхня спеціальність, у них усі думки тільки цим і зайняті, як у мене брошурами. Сібеліус, напевно, наріжний камінь для редакції класичної музики, міркую я по думки. Сібеліуса вони готові грати без кінця. Без кінця й краю.

Я одягаю темні окуляри і широкий шарф, щоб у бібліотеці мене не впізнали, а то здіймуть галас, що я книги не здав і штраф не заплатив; бібліотекарі — дуже незговірлива публіка; нізащо б, здається, не подумав, та втім це так, бібліотекарі б’ються на смерть, поки не проллється кров; усе життя проводячи серед книг, вони скучили за справжнім і тому жадають крові; я не проти, та тільки нехай це буде не моя кров, а сьогодні вони якраз націляться на мене, адже я збираюся вкрасти компакт-диск. Удам, ніби хочу його тут прослухати, а сам украду, але ж це заради доброї справи, коли-небудь я його, можливо, навіть поверну, хто зна. Я от читав про одного чоловіка, який впродовж десяти років накрав з 268 різних бібліотек США більше 23 000 книг. Це зібрання зайняло всі стіни в дев’яти кімнатах з чотириметровими стелями, воно було оцінене в 20 мільйонів доларів і важило 29 тонн, тому я в порівнянні з ним — просто хлопчисько. Не знаю, скільки там може важити один компакт-диск з музикою Сібеліуса — двісті-триста грамів, напевно. Про всяк випадок, візьму з собою приймач з навушниками, щоб не пропустити передачу норвезького радіомовлення; напевно по каналу класичної музики скоро дадуть Сібеліуса.

Сібеліус, або Ян, як я вже подумки став його називати, був по духу глибоко національним композитором, написано в енциклопедії; інакше кажучи, його музика — це сама Фінляндія, звичайно, це одне і те саме тією ж мірою, якою музика може бути країною, що, звісно, цілком можливо; і ще в енциклопедії написано, що Ян створив типово фінську музику — музику, в якій відбилася фінська душа, а це саме те, що хочемо зрозуміти ми — я та мої читачі, саме це ми й хочемо передати якомога швидше. Та всі диски Сібеліуса, виявляється, видані і знаходяться на руках. Норвежці вкрай захоплені Сібеліусом, його диски йдуть нарозхват, і кожен норовить поцупити їх додому. Мені вже й самому кортить послухати музику Сібеліуса. Не можу пригадати, чи чув я її раніше, але впевнений, що чув по телевізору, та по телевізору музика гірше сприймається, заважає картинка, вона відволікає, тому враження плутаються. Між тим, я весь час тримаю навушники увімкненими, але по каналу класичної музики норвезького радіомовлення без кінця транслюють Брамса, і Генделя, і Вівальді, і романси якогось типа, якого начебто звуть Мендельсон-Бартольді. Мені здається, що вони його самі вигадали, так і чую, як вони говорять між собою: «Треба й нам, радіожурналістам, іноді повеселитися», а якщо він все-таки існує або колись існував, він, без сумніву, був гомиком, подумав я і, подумавши так, виказав себе з головою — он які у мене забобони! Адже якщо міркувати тверезо, то бути гомосексуалістом — не злочин, а його музика — сама ніжність, та кому потрібна ніжність, коли слухачі, тисячі слухачів, з нетерпінням чекають Сібеліуса, вимагають Сібеліуса, бо Сібеліус — це скандинавська музика. Гаразд, фінська, але ж фінська — це теж скандинавська, бо фінське — це і скандинавське, а скандинавське виражає наші скандинавські душі, ми всі, як я розумію, впізнаємо себе в цій музиці, для того й оплачуємо ліцензію, щоб завжди, щодня впізнавати себе, стверджуватися у своїй самобутності, а якщо в нас хочуть зміцнити німецькість, то краще вже відразу оплачувати ліцензію німецького радіомовлення, хоча я навіть не знаю, як воно називається, проте не в цьому справа — справа в тому, що радіослухачі не отримують того, що їм потрібно, а нас все одно змушують платити за ліцензію. Це стане в нагоді для замітки в розділ читацьких листів.

І лише вже пізно ввечері класичний канал норвезького радіомовлення передав Сібеліуса. У мене повним ходом йде робота над сердитим читацьким листом, як раптом радіоголос почав говорити про Фінляндію і Сібеліуса. Чорт би його забрав! Весь мій гнів спрямовується проти зарозумілого голосу, що належить, судячи з усього, людині років сорока, заучці-теоретику, який вважає нижче своєї гідності виступати по радіо з розповідями про музику, сам він у цьому ніколи не зізнається, та я ж чую, тому нема чого заперечувати, насправді у нього зовсім інші амбіції — писати про музику чи, може, викладати, але професура, очевидно, не раз тікала у нього з-під носа тому, що він не ладнає з впливовими людьми, він ні до кого не бажає підлещуватися, його порівняння та теорії не схожі на решту, вони виходять за рамки, він же не визнає жодних рамок, і все, що він робить, взагалі нікуди не вписується, і от, півроку проходивши з похмурою фізіономією і переконавшись, що грошей від цього не додалося, а тут ще й співмешканка от-от народить дитинку, він, бачачи, що вони з нею зовсім на мілині, нарешті здався і пішов працювати на радіо, куди його прилаштував шуряк, а це образливо, звісно, принизливо, адже він здатен на щось набагато більше, він не затребуваний. І от, дотягнувши мало не до півночі, він зрештою таки зволив поставити Сібеліуса, і з вини цього музичного теоретика з його егоїзмом моя брошура стоїть на місці, цей типик, мабуть, уявляє себе тонкою художньою натурою, а насправді такий же непробивний, як усі, це ж чутно по голосу; та ось нарешті починається музика, яку я так чекав. Я сідаю за комп’ютер, все готово до того моменту, коли текст брошури поллється нестримним потоком. Поллється? Хлине? Ну не обов’язково ж як вода, є багато іншого текучого, наприклад, лава або пиво, і все одно треба, щоб текст вилився на папір, іншого, більш підходящого слова не знайдеш, мені воно не подобається, та доводиться користуватися цим, текст Повинен вилитися, але не так, як вода, а інакше, це має бути по-іншому; я закриваю очі, чітко усвідомлюючи, що складаю одне ціле з клавіатурою; я вчинив завбачливо, ще у школі вибравши як додатковий предмет машинопис, напевно, вже в той час передчуваючи, що займуся брошурами. Я готовий слухати музику. Ну ж бо, починайся!

Початок нагадує літо. Лагідне і добре. Сірий світанок. Жінка, звісно, білява фінська селянка — адже це Фінляндія, — виходить надвір і, нахиливши голову під струмінь води з колонки, полоще під спів птахів довге розпущене волосся. На задньому плані пасуться коні. А ось і птахи, напевно, гуси — бродять поруч, зайняті тим, чим узагалі зайняті всякі гуси в будь-якій країні, подумав я, тобто якимись своїми гусячими справами. Однак цей шлях нікуди не веде. Слухай, Яне, пора рухатися далі! І от жінка сушить волосся на вітрі; бігаючи туди-сюди, вона то тут, то там зриває якусь рослинку і натирає соком свою гладеньку шкіру, вона рве квіти і, зібравши букет, відносить його у будинок, ставить у вазу і береться куховарити. Що вона там готує? Здається, холодець. Ну звісно ж, чорт забирай, холодець! Те, що завжди готує моя бабуся, — холодець, який подається з іншими холодними стравами — заливним з риби та креветок чи крабів. І це в центрі Фінляндії? — мимоволі спадає на думку запитання. Щось тут не сходиться, Яне. Хіба що, скажімо, йдеться про прісноводну рибу і раки. Добре, так тому й бути, сказали. Це ж музика, мистецтво, у мистецтві все можливо, от тільки процес приготування холодцю — трудомісткий процес, він потребує часу, інгредієнти треба довго варити, поки все не загусне, потім охолодити, і жінка все це робить, нарешті страва готова, холодець поставили в комору, а її волосся просохло, тоді вона знову виходить на подвір’я і починає заплітати коси, вона не поспішає, і повільно сходить сонце — ідилія, ідилія… Але ба! Характер музики змінюється. Жінка задумалась. Тривожно задумалась. Задумалася так, ніби щойно згадала про щось. Вона тривожно дивиться на схід і думає. Тут у музиці виникає нове звучання. Небезпека. Невже насувається щось небезпечне? Так, це небезпека, і неможливо подзвонити в службу порятунку. Минуть ще роки, перш ніж буде сплетена страхова сітка, яка забезпечує в нашому суспільстві безпеку всіх сторін життя, немає навіть телефонів, хоча, втім, в Америці кілька штук уже є, Белл вже провів підготовчу роботу, тому в Америці представники вищого світу вже надзвонюють одне одному, та тільки не у Фінляндії, — тут ніхто не розмовляє по телефону, тут взагалі мало розмовляють, а в музиці знову між тим щось сталося, і літо змінила осінь, і з гір спустився туман, туман густішає. Певно, це про російську загрозу, подумав я. Цар хотів захопити Фінляндію, йому 6 усе хапати й хапати, начебто у нього і без того вже не було достатньо володінь. Жінка не погоджується, адже вона фінка і втілює в собі все фінське, це фінська музика, я про це читав, так сказано в енциклопедії, і так я й бачу; знаючи, що музика фінська, і знаючи, де знаходиться Фінляндія, я інтерпретую її в тому сенсі, що тут мова йде про російську загрозу, ніхто не забороняє мені розуміти це так. Кожен має право на своє сприйняття, та мова й не йде про свідому інтерпретацію, я відкритий для вражень, і тут усе можливо, я не керую своїми думками, я просто реєструю відчуття й картини, що постають у моїй уяві, і зараз відчуття малюють переді мною картину, як жінка, в якої фінське єство вже посилилося до крайності, затремтіла і дивиться на схід, тривожно дивиться, потім вона пішла до сараю, де стоїть автомобіль. Що таке? Звідки раптом узявся автомобіль? — думаю я. Втім, нічого страшного! Це ж музика, мистецтво, тут усе може бути, усе можливо, можуть зливатися різні епохи, анахронізми тут — цілком природна річ, точної відповіді і бути не може; і хто я такий, щоб чіплятися! Тут треба слідувати враженням, плисти за течією. Подобається мені це чи не подобається, але музика як вода, а тут музика Сібеліуса, це ж Ян, а Ян вищий від мене, Ян веде в цій грі, а моя справа — підкорятися його волі, тому в сараї опиняється автомобіль, і це моє авто, мій «сітроен». Ага, то он куди він зник! Ось куди ці негідники загнали моє авто! Отже, мені, можливо, і не доведеться платити штраф і відшкодовувати витрати на евакуацію. Треба ж, куди ці скоти комунальники затягли мій автомобіль! Аж у Фінляндію! Це вже й справді на рідкість животрепетний привід для замітки в розділ читацьких листів, та зайнятися ним ніколи, музика кличе, вона вимагає, щоб я з нею подорожував далі. І я встаю з-за письмового столу і скік у картинку, у фінську картинку початку дев’ятнадцятого століття, і от я вже там, в авто, і атлас автомобільних доріг лежить на тому самому місці, де я його залишив, але у Фінляндії він не потрібен. Одна справа — Осло, інша справа — Фінляндія, ось чому карти не потрібні; і, можливо, так і треба сказати в найзагальнішому плані: Осло — одне, Фінляндія — зовсім інше; тут ми поглянули одне на одного — жінка з фінської сільської глибинки і я, брошурописець з двадцятого століття. «Та заводь же двигун, поїхали», — каже вона фінською, нетерпляче фінською вимагає, і, виявляється, я розумію фінську, це ж зовсім просто, фінські відмінки і голосні стали для мене музикою, і я запускаю двигун, вмикаю обігрів, і ми рушаємо, а за склом повалив сніг, густо-густо, як буває лише у Фінляндії, як це буває лише в далеких країнах, і ми їдемо, а за нами слідом женуться росіяни, нехороші і злобні росіяни, вони не помітили росту фінської національної самосвідомості, ми мчимо через ліси і гаї, через поля і замерзлі озера, ми живемо динамічно, життя спливає, як молодість, і я не знаю, подобається мені це чи ні, бо не можу контролювати цей потік, а мені, як правило, не подобається те, чого я не можу контролювати, але ми нарешті відірвалися від переслідувачів, і коли музика трохи заспокоїлася, я скинув газ. А тим часом знову прийшла весна з жайворонками і ластівками, і не знаю, з ким там іще. Ми зупинилися на узбіччі і закусили холодцем, який, виявляється, їхав з нами на задньому сидінні; було смачно, дуже смачно, і холодець вдався на славу, і схоже, що ситуація стає романтичною, я відчуваю, як вона лине до мене, їй потрібен я, саме я, я бачу це по її вигляду, та тієї ж миті, як я це зрозумів, помічаю, що в музиці щось змінилося, не те щоб дуже сильно, але в ній почулася віддалена загроза, бо вона віщувала зміни; невелика переміна музики, яка, проте, передвіщала радикальні зміни; а це мені зовсім недоречно. «Постривай, Яне! — кричу я. — Постривай! Хіба не бачиш, що мені випав щасливий шанс, хіба не бачиш, що в мене дещо затівається?» Але Ян цього не помічає, і крім того, йому ніхто не указ, він сам собі пан, і, звісно ж, умить набігають хмари, і стає похмуро, і я думаю: чорт би забрав Яна Сібеліуса та його несподівані переходи! Чорт би забрав його динамічний розвиток! Ніжність і суворість, світло і темрява, любов і ненависть, мир і війна, пасивність і агресія — все це нібито страшенно динамічно, але Яну замало простої динамічності, він хоче небувалої динамічності, що переплюнула б будь-яку іншу динамічність. «Ось воно — воістину фінське! — думаю я. — Ось ми його й намацали». І, витиснувши педаль газу до краю, ми влітаємо в засніжений Гельсінкі, нас зустрічають порожні вулиці з температурою мінус скількись градусів, і хтось у нас стріляє. Господи, та припиніть же стріляти! Я норвежець, сусід, я не можу підтвердити це документально, бо не захопив із собою паспорта, але ж паспорт тепер не обов’язковий, це ж Скандинавія, є ж Шенген, ну його, до речі, цей Шенген, але я прийшов до вас із миром, а не полювати за вашими жінками, я навіть і не думав за ними полювати, я не такий, вона перша почала загравати, це правда, я не винен, проте я все-таки чоловік, на мене це діє, та все було не так, як ви думаєте, я не такий, кажу вам, вона почала перша; але Ян прикидається глухим, або йому просто чхати на те, що я кажу, замість цього він нагнітає скажене крещендо, і стрілянина посилюється, переднє скло розбите вщент, і авто вже не слухається керма, і все відбувається, як в уповільненій зйомці, цю сцену можна спостерігати в усіх подробицях, якщо знайдеться відеоплеєр, у якого є функція повільного перегляду — чи як там вона називається, — спеціально призначена для того, щоб розгледіти всі подробиці, і ось авто повільно повертає і врізається в стіну, і я вивалююся з нього і втрачаю свідомість, а потім — не можу сказати, через скільки часу, та вже скількись часу минуло, але це вже відбувається потім, через деякий час — я опритомнів, фінська поселянка, яка по-старовинному заплітала волосся в косу, кудись зникла з авто, її вже немає поруч, і от я біжу по вулицях, і всюди музика, а я біжу, як і раніше, ніби при уповільненій зйомці, ну просто-таки страшенно повільно, так що кожен мій рух можна вивчати до найменших дрібниць, вивчати в університеті, причому особливо привертають до себе увагу щоки, вони сильно струшуються щоразу, як ступня відштовхується від землі, це явище підлягає особливому вивченню, від учня вимагається максимальна увага, а то можуть викликати і запитати, треба готуватися до іспиту, пройти чистилище, а це вода, тому тут треба пильнувати, це питання слід ретельно вивчити, і через деякий час я бачу її. Вона сховалася в колонаді, помітно, як вона тремтить, і не дивно — під дощем-бо і на вітрі, вона промокла до нитки і змерзла. «їй потрібна турбота», — інтерпретую я цю картину. Я біжу до неї, і вона, угледівши мене, біжить назустріч. Молодець, Яне! Нарешті ти зрозумів, як треба малювати картини! Продовжуй у тому ж дусі, ми з тобою! Ця сторінка зображує сцену спурту, публіка встає, а ми біжимо назустріч одне одному, промоклі до нитки, бо над нами, висловлюючись поетично, безодні небесні розкрилися, і от ми знайшли одне одного, ми зустрічаємося і кидаємося одне одному в обійми, і я лише чекаю, коли відлунає музика, тоді можна йти додому чи податися в якийсь мотель, з тим щоб там пожинати плоди стосунків, які щойно зав’язалися, та окрім того, звісно ж, розмовляти, не подумайте, що ми не будемо розмовляти, однак Ян заздалегідь приготувався завдати вирішального удару. Чортів фін! Хіба він поступиться! Вся ця уповільнена зйомка була тільки відволікаючим маневром для ніжних сердець, бо раптово моя кохана поселянка почала кашляти кров’ю, адже всім відомо, що кровохаркання — поганий знак; коли кров виходить назовні — в цьому найчастіше немає нічого хорошого, а кров з рота — це вже напевно погано, недобре навіть у стоматологічному кабінеті, коли вона виходить, змішана зі слиною, липкими, густими плювками; а тут жінка кашляє кров’ю і дивиться на мене благальними очима, а я нічого не можу вдіяти, я ж не фахівець, я — норвезький брошурщик, хіба можна від мене вимагати, щоб я впорався з таким завданням, я при всьому бажанні не можу її врятувати, треба було мені вступати на медичний, стати медиком, фахівцем з кровотеч з рота, а така спеціальність, як «ЗМІ та комунікація», насправді безкорисна, коли по-справжньому притисне, а тут уже так притисло, що далі нікуди, жахливо приперло, і вже відчувається, що музика наближається до фіналу і що Ян повернув усе по-своєму, він тихою сапою протягнув сюди всю потаємність фінської душі, все, що в ній криється похмурого і смертельно згубного, і тепер веде справу до фіналу, а я відчуваю, що приречений на довічні муки. А здавалося ж, ще трішечки — і все скінчиться добре. Та з’ясовується, що все було марно, і я проклятий навіки. Проклятий в музиці Яна, певна річ; це у Яна так виходить. Бодай йому, цьому Яну! Так би й розквасив йому фізіономію! А ще краще — редакції класичної музики норвезького радіомовлення. Що ж це таке — без попередження і кулаком межи очі! Треба ж попереджати людей, все ж таки я плачу за ліцензію, покладаючись на те, що співробітники, які випускають цю програму, знають, що вони роблять, і, коли я роблю заявку, щоб вони мені зіграли Сібеліуса, вони повинні розуміти, що мене треба захистити від мене самого, адже цілком очевидно, що я зовсім не уявляв собі, на що напрошуюся. Це не та приємна музика, яку можна слухати одним вухом, а потім знову зайнятися своїми нехитрими справами, нічого подібного, ця музика небезпечна, і Ян небезпечний, Ян — водян, я не сумніваюся, що він з пелюшок любив воду, і його музика — це вода, його музика — переміна, і не просто зміна, а переворот, вона все перевертає з ніг на голову, вона кидає виклик, зриває пелену і залишає по собі інший світ, відмінний від того, який ми знали, і можливо, що фінам усе це подобається, що вони з якихось збочених спонукань бажають, щоб відбувалося якомога більше змін, але я, наприклад, подібно до багатьох інших, цього не хочу.

Усіх, хто читатиме цю брошуру, я маю намір настійно застерегти від Яна Сібеліуса та його музики. Ян — це божевілля і вода. Їздити до Фінляндії — будь ласка, але постарайтеся триматися якнайдалі від Сібеліуса.

Настав ранок, і я повернувся до Норвегії. Виснажений вкрай, я сиджу і гортаю «Афтенпостен»; газета, як завжди, намокла, хоч викручуй, і я ніяк не можу змусити себе зібратися з думками. А все Сібеліус! Засів так, що не відчепитися. До того ж мені знову наснився сон. Цього разу, слава Богу, обійшлося без води, але все одно він мене розтривожив. Я був на якомусь святі; можливо, це було весілля; і там були присутні два брати, на вигляд — араби; вони вважали мене своїм родичем, а самі були, ймовірно, вченими, тому що стверджували, нібито розробили метод, за допомогою якого можна суто генетичним шляхом встановити родинні зв’язки; їх новий метод вирізнявся ефективністю, але, як невдовзі з’ясувалося, був пов’язаний з надзвичайно неприємною процедурою. Для цього їм потрібно було волосся, взяте з ділянки в районі сідниць, по можливості ближче до сідниць; після того, як я кілька разів відповів відмовою на це прохання, вони скрутили мене і стали виривати волосся. Пам’ятаю, що це було дуже болісно. Потім вони засунули ці волосини в маленьку чи то скляну, чи то пластикову ємність, яку саме — я не встиг розгледіти, та це, зрештою, і неважливо, а потім носилися з цією штукою, демонстрували її кожному стрічному і здавалися дуже задоволеними, а мені було боляче і соромно, і страшенно неприємно. За кілька хвилин вони прибігли назад і кинулися мене обіймати. Вони називали мене братом. З’ясувалося, що ми з ними — брати, тест підтвердив це з незаперечною точністю, ми з ними були братами, і в цьому не було жодного сумніву. Я прокинувся з дуже неприємним відчуттям, довго не вилазив з душу і, звісно, як завжди, забув зачинити двері між спальнею та кухнею, в результаті газета знову мокра, та це справа настільки звична, що, здавалося б, про що тут шуміти. То звідки ж це неприємне відчуття? Невже думка про те, що я можу бути братом арабів, так мене дратує? От над чим я зараз розмірковую. Невже все було б інакше, якби вони були норвежцями чи фінами? Не знаю. Я вважав, що схильний до ксенофобії не більше за інших. В якійсь мірі вона є і в мені. Мені доводилося голосувати за такі партії, у яких боротьба за людяне ставлення до іноземців аж ніяк не значилася в числі першочергових завдань. Що правда, то правда. Однак я ж не мав на увазі нічого поганого, просто треба дивитися на речі практично, особливо якщо ти зайнятий у брошурній сфері, інакше ніяк не можна. Адже я, що не кажи, представляю підприємство. Як у підприємства у мене є свій номер, є ревізор і тому подібне. Я — мале підприємство. За таких обставин найкраще — голосувати за ті партії, які відстоюють інтереси малих підприємств або інтереси економіки в цілому. Ну, а якщо в загальному потоці одного або двох емігрантів затягне у вирву, тут уже нічого не вдієш. Я взагалі вважаю, що люди повинні жити в тій країні, де вони народилися, і тієї ж точки зору притримуюся щодо норвежців; уся ця їзда — у Китай, до Фінляндії — суцільне неподобство. Набагато краще, коли люди залишаються вдома; до речі, так їх набагато легше знайти, бо відомо, де шукати, проте у світі так багато конфліктів, я щодня про це читаю в мокрій газеті, а подекуди справи настільки кепські, що люди не можуть не виїжджати, вони тікають звідти стрімголов, коли стає зовсім несила, і хтось із них приїздить до нас, як ті араби з мого сну, і якби їх не пропустили через кордон, вони ніколи не з’явилися б у моєму сні, щоб виривати у мене волосини з дупи, але, мабуть, у них були дуже поважні причини для того, щоб тікати до нас. Я відчуваю, що таку можливість теж слід мати на увазі. А волосся з часом відросте. Але я на їхньому місці все-таки, як уже сказано, залишався б удома.

А так цілком можливо, що процеси, які відбуваються в світі, розвиваються в бік єднання, прагнуть зійтися в одній точці, коли всі мови зіллються в одну, всі кольори шкіри перетворяться в один загальний колір, усі континенти стануть на один штиб; усі моделі автомобілів, усе більше й більше зближуючись, перетворяться на одну-єдину модель; приклади такого розвитку зустрічаються на кожному кроці: раніше можна було помітити різницю між сімейними автомобілями, наприклад марки «опель» та «рено», тоді як сьогодні відмінність стала ледь помітною, а ще через кілька років вона, мабуть, зовсім зникне; ймовірно, залишається тільки звикнути до цієї думки, але мені вона неприємна, я-то якраз сподіваюся, що мені на моєму віку ще пощастить уникнути надмірної плинності і води, я хочу стабільності й надійності, щоб якомога менше було таких речей, щодо яких треба займати ту чи іншу позицію, але світові процеси діють проти мене, час працює проти мене, адже зміни відбуваються всюди, з кожним днем нові, великі й дрібні, взяти хоча б Кубу, по телевізору я бачив, що раніше Куба знаходилася десь посередині Тихого океану, та з часом вона припливла на своє нинішнє місце між Південною та Північною Америкою, туди ж підтягнулися й інші острови й утворили Центральну Америку, все пливе, і плавання триває, просто ніхто про це не говорить, а Куба тепер попрямувала сюди, у наш бік, з цим треба заздалегідь змиритися, треба привчити себе до думки, що через скількись років кубинці постукають до нас у двері, тому краще заздалегідь до цього приготуватися, бо, скільки не кажи тоді, що ми прийшли сюди першими, це вже буде марно; хто їх знає, кубинців цих, може, вони люблять воду; їм, можливо, подобається, коли все тече, і плинне зрештою візьме гору, я це розумію, хоча все в мені цьому опирається, і я абсолютно впевнений, що в цьому мало хорошого.

Бути людиною, думаю я, в багатьох відношеннях означає бути текучим. Народитися — значить вирушити в плавання. Плинність починається з народження і закінчується смертю. Ми контролюємо потік, що тече, лише незначною мірою. Подобається тобі це чи не подобається, думаю я, все одно все тече, ти намагаєшся боротися з течією, і все одно вона тебе забирає, і входити в один і той же потік можна незліченну кількість разів, і він несе тебе, як би ти з ним не боровся, а коли пливеш по річці, треба носити водонепроникний костюм і таке взуття, котре захищало б ноги, бо течія може бути сильною, і, звалившись за борт, ти ризикуєш загрузнути однією ногою в донному мулі, тому потрібно носити взуття, а краще всього, якщо ти зберешся і будеш пливти підібгавши під себе ноги, в позі зародка, це зменшує або взагалі знімає всякий ризик застрягнути серед каміння.

Не я один налаштований проти того, щоб усе пливло по волі хвиль. Так, наприклад, я чув, що австрійці скептично ставляться до змін. Вони хочуть, щоб усе залишалося як є. В цьому пункті ми, себто я й австрійці, одностайні. Коли у них проходять вибори і змінюється уряд, і з’ясовується нарешті, що новий уряд не надто відрізняється від попереднього, австрійці з полегшенням переводять подих і думають про себе: «Хух, усе майже як раніше, новий уряд мало чим відрізняється від колишнього, і можна продовжувати жити по-старому, — так думають австрійці, — усе залишається в наїждженій колії, нам не доведеться перебудовуватися, формувати якесь ставлення до нових явищ, можна знову передруковувати старі підручники з історії, в яких йдеться, що під час війни Австрія була окупована німцями, і нашим дітям не доведеться виробляти нове ставлення до того факту, що ми дружно аплодували, коли Гітлер вступив до Відня, це для всіх дуже зручно, тому що ми, австрійці, не любимо озиратися на минуле, ми перестали озиратися, а тих, хто озирається, ми за це суворо караємо, бо кожен обирає свою стратегію виживання, і в нас ось така стратегія» — так, наскільки я чув, думають австрійці. А в результаті у більшості австрійців неспокійний, блукливий погляд. Люди, які побували у Відні, кажуть, що там важко ходити вулицями. На них панує атмосфера наївності. І куди не глянь — усюди очі, що бігають. Очі австрійців — бігають, погляд — плаває. Зате, окрім них, нічого текучо-плавучого. Все інше не пливе. Інше — скеля, а скеля не плаває, вона може лише тонути. І тоне-таки. Австрія тоне. То що ж, дозвольте спитати, краще — тонути чи пливти? Я подумав, а чи не купити мені пістолет.

Чому — я й сам не дуже розумію. Напевно, тому, що з ним якось спокійніше. Спокійніше, коли тримаєш пістолет, але тільки в шухляді. Не в кишені. А в шухляді. Для самозахисту, звісно. Я сумирний, як ягня, та іноді раптом починаю боятися. Боюся, сам не знаю чого. Тобто у мене бувають страхи, коли боїшся, сам не знаючи чого. Я не боягуз, а просто нервую, нерви розійшлися, оце й усе. Адже всяке трапляється. Наприклад, бандити залізуть у квартиру. Я боюся, що в квартиру залізуть бандити. Подумавши про це, я довго не можу спекатися цих думок, уявляючи собі, що тоді станеться і як це буде жахливо. Уявляю собі: недоумкуватий тридцятип’ятирічний чоловік або двоє недоумкуватих чоловіків, я мимоволі здригаюся від самої лише думки, а де двоє, там і троє — чим більше, тим гірше, звісно, але за якоюсь межею кількість перейде в якість, і тоді це вже буде смішно; але здебільшого я уявляю собі одного, він подзвонив, і я, через свою звичайну довірливість, відчиняю йому і починаю з’ясовувати, хто такий цей дивний тип і навіщо він прийшов, — напевно, міркую я, він цікавиться Фінляндією, почув, що я пишу про неї брошуру, та щойно я прочинив двері, він миттю ногою на поріг, щоб я не зачинив дверей, і вдирається в квартиру. Я, як можу, чиню опір, проте невдало, куди вже мені, я нічого такого не вмію, а у нього за плечима жорстока школа злочинного світу, він усім життям підготовлений до подібних ситуацій і знає, що треба робити, для нього впоратися з таким, як я, — це пара дрібниць: треба просто натиснути на дзвінок і сунути напролом, і от він уже вдерся і замикає двері, і ніхто нічого не бачив, у цьому вся трагедія, ніхто не бачив, як він вдерся, а коло моїх друзів таке мале й далеке, що годі й чекати, щоб хтось несподівано до мене завітав, сьогодні нема кого чекати, ніхто не прийде і не постукає до мене в найближчі кілька днів — та що там днів! — у найближчі кілька тижнів, ось до чого ми докотилися, весь ланцюжок соціальних зв’язків розпався, спершу він і у місті був таким же щільним, майже як у селі, а тепер він розпався, тут його немає, у моєму випадку він не існує, я опинився на самоті, це сталося якось непомітно, і от зараз я зовсім самотній, навіть сусіди майже нічого про мене не знають, та їм і байдуже, їм абсолютно не цікаво, як я поживаю — добре чи погано, їм і діла немає, їм це все одно, так само, як мені — мені теж все одно, чи все у них добре чи, навпаки, погано, я, звісно, бажаю їм, щоб усе у них було добре, але я ж не піду перевіряти, як там і що, а щодо мешканки з третього поверху, тієї, що з собакою, я не впевнений навіть у своєму доброзичливому ставленні. У неї є близький приятель серед адвокатів, тому вона обожнює вчиняти скандали, котрі можуть обернутися судовим позовом і тяганиною, і як там ще називаються ці справи. Вона завжди готова, немов бойскаут, та тільки не прийти на допомогу, а напаскудити; достатньо зробити найменшу помилку: наприклад, ти не замкнув двері або ворота, які слід замикати, бо в тебе руки були зайняті, ну, скажімо, ти накупив овочів, адже овочі — це дуже корисно, взяти хоча б броколі — це ж просто фантастика, особливо для курця — жуй собі броколі і смали, поки не побачиш кістляву з косою, так я десь читав, — так от, достатньо один раз не замкнути за собою вхідні двері — підкреслюю, як рідкісний виняток, бо цього майже ніколи не трапляється, а тут уперше трапилася така необачність, адже, як уже мовилося, ти ніс повний оберемок броколі, як сусідка вже тут як тут — перша угледіла, взяла на замітку — можливо, хто її зна, записала в особливу книжечку і ну ж бо надзвонювати своєму приятелю, а за кілька днів виймаєш з поштової скриньки листа від адвокатської контори, від тієї самої величезної контори, про яку я тільки сьогодні читав у газеті на мокрому папері як про найбільшу в Норвегії, з обігом у чверть мільярда, де працюють безліч адвокатів, так от, з’ясувалося, що вони там зробили фінт уліво, щоб менше платити податків, і пішли проти закону і права, а право — це вам не жарти, вони й догралися і заплуталися, де ліво — де право, а я готовий посперечатися, що її добрий знайомий саме звідти, і ця тітка, яка тільки й думає, як би їй комусь накапостити, вона саме його-то і знає, у них така дружба, ну така дружба, гадаю, з самого дитинства; і ось тепер вони погрожують позовом не лише за незачинені двері, але ще й за те, що занадто голосно грала музика з такої-то по таку-то годину такого-то і такого-то числа, і за те, що не треба було привласнювати собі поштову скриньку, яка раніше належала житловому товариству, тим паче, що ця скринька — найбільша, найзручніша, всім скринькам скринька, і потім ідуть ще десять-дванадцять провин і порушень, і тепер за все разом настав час розплати. І ця тітка напевно бачила, як грабіжник заходив у парадне і попрямував нагору сходами, але подумала, що нагорі живе тип, до якого ходять підозрілі знайомі, і пора їх прищучити, їх взагалі треба викинути з дому, вирішила вона, на вулицю, взимку на мороз, — постривайте, мовляв, у мене, голубчики, ось доживемо до січня, тут-то ми вас і виселимо без попередження, щоб ви замерзли до смерті; і от, доки вона висить на телефоні, обговорюючи ці та інші дрібні справи зі своїм дружком-адвокатом, грабіжник залазить у мою квартиру, і я нічого не можу вдіяти. Він прив’язує мене до чого-небудь, що не зрушується, наприклад до радіатора, а сам влаштовується в квартирі, поїдає мої запаси — піцу з морозильника, дивиться по телевізору футбол і кличе сюди своїх дружків-злочинців, вони влаштовують у моїй квартирі базу для торгівлі забороненими речовинами і предметами, квартира перетворилася на кубло, злодійську «малину», і все це відбувається у мене на очах, поки злодії морять мене голодом, і я втрачаю останні сили, а варто мені лише закричати і покликати на допомогу, він буде різати мені пальці — по пальцю за кожен крик, а його дружки погрожують мені зброєю, і я втрачаю сили і під кінець зовсім сходжу нанівець, розтікаюся, розчиняюся у хаосі, я програв — злодій переміг.

А от якби в мене був пістолет — тоді інша справа. Зовсім інша. Тоді я б із легким серцем дозволив йому залізти в квартиру, я б зобразив розпач: «Ах, ні! Облиш мене, візьми мого братика! Він більший і гладший і т. д.» Так, охаючи й голосячи, я б задкував, поки не опинився біля письмового столу і не дістався до шухляди, я б відкрив цю шухляду під тим приводом, ніби хочу дістати з неї гроші, — у мене, мовляв, там завжди зберігається велика сума, оскільки банкам я не довіряю, ані норвезьким, ані фінським, вставив би я до речі, а сам раз — і вихопив би пістолет, злодій не встиг би й оком моргнути, як я вже звів курок і націлив дуло йому прямо в лоб, я поставив би його на коліна, навпочіпки, до стінки, і тут ролі б помінялися, тепер уже я можу прив’язати його до чогось незрушного — до радіатора, і можу зателефонувати у поліцію, поліція приїжджає, грабіжник заарештований, а мені вручають пам’ятну нагороду, так, дрібничку якусь, напевно, у них є там різні штучки, щоб вручати людям за зразкову поведінку, — кашпо з логотипом поліції або стрічку з кольорами правоохоронних органів у петлицю, байдуже що, яку-небудь дрібничку, ну, скажімо, кулькову ручку, поліцейську ручку, а якщо до приходу поліції він надумає пручатися, я просто вистрілю у нього з пістолета, всаджу йому кулю в коліно, адже це не смертельно, а я, певна річ, не хочу його вбивати, тільки налякати, тож куля в коліно, як я вважаю, стане йому гарним уроком, надалі він кілька разів подумає, перш ніж полізе в чужу квартиру. Тут лунає звук пострілу, і до мене доходить, чому я раптом подумав про пістолет. Я подумав про пістолет, тому що у нас у дворі знаходиться стрілецький клуб. Перед ним часто стоїть автомобіль з наклейкою на задньому склі, на якій зображений значок стрілецького клубу. Авто, мабуть, належить завідувачу, думав я, коли проходив повз нього, а у дворі невпинно чуються постріли, невпинно йде стрілянина майже щодня, я вже не звертаю на це уваги, навіть не помічаю, але моя підсвідомість вловлює стрілянину, змушуючи згадувати про пістолет, стрілянина доноситься приглушено (мабуть, у них там хороша звукоізоляція), адже, напевно, з цього приводу — щодо того, як годиться обставляти стрільбу, — існують певні правила, всілякі там циркуляри та приписи. Гаразд, починайте! — кажуть їм люди з комунального управління, ті самі, які відтягли моє авто на штрафний майданчик; ну, можливо, не ті самі, але, як і ті, які сидять у тій же будівлі, в ратуші, здається, адже там вони начебто всі сидять. Вони-то все й вирішують і розпоряджаються. Їх багато. Одні віддають розпорядження щодо автомобілів і парковок, інші щодо пістолетів, потім в обідню перерву всі зустрічаються в їдальні, обговорюють службові справи, розповідають одне одному про своїх дітей та онуків, вихваляються, які ті в них чудові, от і на ці вихідні знову чекаємо їх у гості, ото буде радість!

Та досить про пістолет!

Пора за брошуру! Треба нарощувати темп. Минуло вже кілька днів з відведеного мені місяця, а я, чесно кажучи, по-справжньому впорався лише з Сібеліусом. Але ж Фінляндія — це не один Сібеліус. Там ще повно всякої всячини! Найбільше я повинен остерігатися штампів. Наші уявлення про Фінляндію рясніють штампами, тому потрібно уважно стежити, щоб випадково не затесався якийсь штамп. Треба відкинути поверховий підхід та заглибитися в матеріал. Поринути на саму глибину, до невідомих риб, про які лише фахівці можуть розповісти, як їх звуть і з чим їдять. По поверхні будь-який дурень може прогулятися. З кожною країною є свої замороки, причому замороки залежать від того, з якого боку на них подивитися. Якщо розглядати Фінляндію з норвезького боку, — її головна заморока полягатиме в тому, що норвезьке телебачення якось років десять тому закупило одразу цілий пакет фінської телепродукції. Важкої-важкої продукції. З персонажами-мовчунами, які там, де їм не вистачало слів, замість розмов бралися за сокиру, а нестача слів їх часто підводила. Ці твори були настільки похмурими, що наклали незгладимий відбиток на образ Фінляндії, який сформувався у норвежців після їх перегляду. До того ж у норвежців Фінляндія асоціюється з алкоголізмом, самогубствами і психічними розладами. У нашій пам’яті закарбувалося, що картини в національній галереї Фінляндії зображують сцени батьковбивства, або осінній рідкий лісок, або човен з домовиною померлої дитини, яку батько й мати везуть ховати на кладовище, а ще зображення оголеної натури, безліч принизливих для людини зображень оголеної натури, — от що ми згадуємо, думаючи про Фінляндію; звісно, це несправедливий і викривлений образ. У Фінляндії насправді є багато зовсім іншого, багато сонця і радості, багато посмішок. «Фінляндія — це посмішки», — думаю я. Брошура про Фінляндію абсолютно необхідна, це ж ясно як день! Років два або три тому одна фінка в стані божевілля вискочила із стрілецького клубу і почала стріляти куди попало. Я прочитав про це в «Афтенпостен», звісно ж мокрій, як завжди. З того, що відбувається у Фінляндії, до нас завжди доходять саме такого роду новини. Про те, як хтось схибнувся, про те, як хтось замерз на вулиці, подібних новин скільки завгодно, тому що ми любимо про це читати. А найкраще, якщо який-небудь фін зіп’ється і за короткий час зведе себе в могилу, вже ця подія неодмінно потрапить у норвезькі газети. «Фін упився до смерті» — так і було написано якихось три-чотири тижні тому. Якийсь нещасний чоловік посперечався з приятелем, хто вип’є більше чарок горілки, і один з них допився до алкогольного отруєння, від чого й помер. Інший виграв суперечку, зате втратив друга. По суті справи, сумна подія, але, оскільки вона трапилася у Фінляндії, начебто і смішно, читач відірветься від газети, щоб з усмішкою переказати співмешканці щойно прочитану новину. «Нічого дивного, — відповість співмешканка. — Це ж божевільний народ. Одні купаються в ополонці, інші напиваються до смерті». У брошурі слід уникати згадок про подібні епізоди. Інакше це викличе негативну реакцію. Люди подумають: «Навіщо нам здалася ця Фінляндія? Ми й не збиралися туди, а вже зараз, коли дізналися, що там вулицями бігають жінки з пістолетами і з нестійкою психікою, а чоловіки змагаються, хто кого переп’є, ми й поготів туди не поїдемо». Тому я повинен мислити позитивно. А мислити позитивно — справа нелегка. Набагато легше мислити негативно. Хоч про Фінляндію, хоч загалом про світ і людину. Тому що, правду кажучи, все тече і розливається. Все рушило і потекло безконтрольним потоком. Контроль ми втратили вже давно, якщо взагалі коли-небудь ним володіли, але це спірне питання, у будь-якому випадку останні кілька століть ми нічого не контролювали, і, як мені здається, це почалося ще задовго до Середньовіччя. Втім, я не історик і легко можу помилитися з цього приводу, бо чи ж багато я знаю про Середні віки? Як, до речі, і про інші століття. Та майже нічого! Навіть не знаю, чому я так сказав. І заразом можна запитати, що я мав на увазі, кажучи, що «ми» втратили контроль? Хто такі ці «ми»? Це дуже неконкретно, сказали б в університетських колах. Не можна вживати слова як заманеться. Якщо сказав «ми», то треба дати цьому «ми» визначення, окреслити межі значення, це я засвоїв в університеті. Давши точну дефініцію кожному слову, яким ми користуємося, ми будемо знати, що говоримо про одне й те саме, а якщо не дати дефініції, то може статися так, що ми думатимемо, що маємо на увазі одне й те саме, а насправді це буде не так, і за цим потягнуться неприємні наслідки — виникнуть непорозуміння аж до смертовбивства. Ось чому необхідні точні дефініції. Кожному слову треба дати точну дефініцію. А це справа клопітка і вкрай нуднюща. В студентські роки я, пригадую, до пізньої ночі корпів над дефініціями. Інші бігали в кіношку, сиділи в пивній, а один з хлопців з нашого потоку навіть знайшов час на те, щоб створити серію малюнків, яку він назвав «Фрекен Фіттесафт». А я прів над дефініціями. І от, незважаючи на це, виявляється, здатен кидатися незрозуміло якими «ми», які можна тлумачити в будь-якому значенні. Недобре виходить, і взагалі нехороші речі відбуваються часто-густо, і скільки б ти не питав себе: чому так відбувається, єдине, що можна з упевненістю сказати, — це те, що все тече, всі дефініції попливли, і все тече, як вода. Зрештою вода перемагає.

До речі, про воду; про воду я, мабуть, не буду згадувати в брошурі, бо вода, як відомо, означає зміни, вода — це коли все тече, а я ненавиджу зміни. Мені хочеться вірити, що в цьому я не самотній, що багато норвежців відчувають те ж саме, всі ми тут — норвежці, і ми не любимо новизни, особливо тієї, що приходить до нас з інших країн, ну хіба що за винятком США, тому найкраще — написати брошуру так, аби склалося враження, що у Фінляндії ніякої води немає взагалі. Немає води, і крапка! Я занотовую ці думки і довго роздивляюся те, що лежить переді мною на письмовому столі; я і сам бачу, що вони не надто вдалі, і розумію, що виходить не зовсім переконливо. А що, коли подзвонити у Фінське посольство і запитати, як вони дивляться на те, щоб викинути все, що стосується води? Заманливо, вирішив я, але неможливо. Адже їм це напевно не сподобається, фіни мене не зрозуміють, у них голова влаштована інакше, зовсім не так, як у нас, норвежців, їхнє мислення розвивалося в іншому напрямку, фіни обожнюють воду, в їхніх головах міцно сидить любов до води, а що засіло в цих фінських голівоньках, — того вже звідти ніякими силами не виб’єш, а якщо так, вони, чого доброго, засумніваються, чи та я людина, якій слід довірити цю роботу; краще вже зупинитися, доки на них не насунули сумніви, нічого не вдієш, доведеться мені написати і про воду. У тій чи іншій формі. Схоже, від цього нікуди не дінешся. От якби я писав брошуру про Бельгію або про Словаччину, я, напевно, якось виплутався б і обійшов стороною все, що стосується води, я б уже стороною обігнув водяне перехрестя по кривій, як Пер Гюнт; бодай його, цього Пера Ґюнта. Ну хіба що Дунай довелося б згадати в зв’язку зі Словаччиною, адже він, себто Дунай, могутня річка, що протікає через — дайте-но згадати — через дев’ять, здається, країн і чотири столиці, про Дунай вчать у школі, Дунай — це, так би мовити, всім річкам річка. У нашій частині світу тільки Волга більша за Дунай, тому його обов’язково треба згадати в брошурі, у Дунаю є своя аура — аура історії, я сам бачив його в Братиславі, я там побував, хоча й не за власним бажанням, ми тоді подорожували вдвох з тією, з якою я в той час був разом; вдома їй було нудно, вона хотіла весь час подорожувати, така була допитлива, що їй більше подобалося знайомитися з іншими народами і країнами, аніж сидіти вдома і пізнавати саму себе; тоді-то ми і на Дунай подивилися, там страшенно швидка течія, ніхто не згадує, що вона така швидка, хоча, коли дивишся, здається, що він тече тихо-тихо; в цілому це, може, й так, але в Братиславі він біжить швидко-швидко, до того швидко, що, обтікаючи баржі, що стоять на причалі, вода навіть вирує бурунчиками; окрім того, Дунай, що слід відзначити в першу чергу, — річка широка і велична. Якщо говорити про Центральну Європу, то насамперед потрібно згадати Дунай. Так само, напевно, говорячи про Фінляндію, в якийсь момент не можна не згадати воду. Я це ясно бачу, хоча сподівався, що якось цього уникну. Проте якщо я зателефоную в посольство і запитаю там у них: нічого, мовляв, якщо я в брошурі опущу згадки про воду? — вони мене просто не зрозуміють. Вони ж фіни і згадують про воду кілька разів на день. Вони не схожі на нас, норвежців; ми, на відміну від них, вважаємо, що вода надто некерована, вода для нас — справа темна, ми любимо ховати воду в труби чи зводити на її шляху дамби. А Фінляндія — це вода. Фінляндія — країна тисячі озер. Зазвичай вважається, що тисяча — це дуже багато, але для Фінляндії тисяча — мізерне число. У Фінляндії налічується 187 888 озер, пишу я в брошурі. А фінів 5 132 000 чоловік. Таким чином, на одне озеро припадає 27,3 фіна. Тому озера там — справжній ширвжиток. Фіни можуть бовтатися у воді хоч щодня — на здоров’я, ніхто не заважає, вони й бовтаються. Фіни люблять відпочивати біля води, посидіти біля вогнища, за розмовами і випивкою. І найбільша радість для них, якщо до них на вогник випадково забредуть норвежці, цю фразу я додаю, так би мовити, вже за власного щедрістю, треба ж хоч чимось врівноважити цю водну стихію, бажано чимось приємним, тут і з’явилися у мене фіни, які раді норвежцю, який випадково забрів до них, щоб читач не надто вчитувався в першу частину фрази, де аж занадто багато води, а інакше він затримається і скаже собі: «Еге! Щось тут вже дуже тхне неконтрольованою течією й змінами!» Тому нехай краще читач зверне увагу на другу частину, де йдеться про привітний та гостинний народ, який добре ставиться до норвежців, тут він прочитає і подумає: «Ура! Це звучить привабливо, це саме те, що потрібно мені і моїй сім’ї!» Найголовніше — підібрати правильні слова. Як брошурист я володію величезною владою. Частка тієї влади, якою володіють ЗМІ, належить і мені. До складу ЗМІ входить багато всяких речей, і одна з них — брошури. Таким чином, і мені перепадає дещиця влади, що просочилася зверху. У ЗМІ влади вистачить на всіх, хто працює в цій галузі. Влади у них достатньо, іноді навіть надмірно. Я працюю, загалом, як і всі співробітники ЗМІ. Я проводжу відбір, приймаю рішення за інших людей. Я наводжу порядок у хаосі подекуди уривчастої інформаційної мішанини і видаю сухий залишок у вигляді зв’язного оповідання, приємного і доступного для сприйняття. В даний момент я працюю над розповіддю про Фінляндію, і тут головне — не надто підкреслювати, як багато там води; тут у нас вода у більшості викликає неприємне відчуття, адже воду не можна зупинити: не змінюючись сама, вона несе з собою зміни, як час, — вода і час. Та ну їх під три чорти, врешті-решт! А згадати все-таки доведеться, принаймні воду вже точно; говорити про час у зв’язку з Фінляндією не обов’язково, а от про воду доведеться згадати — так, між іншим. Я й згадав ненароком, сказано — і добре, через хвилину можна забути. Головне, щоб саме тут уникнути згадки про фільм «Водний світ». Інший, легковажний і необачний брошурист дозволив би собі на моєму місці похизуватися дотепністю за рахунок Фінляндії і назвав би Фінляндію водним світом Скандинавії, і це послужило б поштовхом до виникнення неконтрольованого ланцюжка асоціацій величезної руйнівної сили, образів Судного дня, Всесвітнього потопу, коли вся земля залита водою і ніде не залишилося вже ні клаптика суші, окрім, може, одного міфічного острівця, який знаходиться невідомо де, і це місце знає тільки один хлопчик — чи, здається, це була дівчинка. І після цього, ви гадаєте, норвежці потягнуться до Фінляндії? Та нізащо! Тому нехай ці фіни з посольства радіють, що зупинили свій вибір на мені, а не на тому, іншому брошурщику, цьому молодику тільки дай позубоскалити, а сам далі свого носа не бачить. А Кевін Костнер в спорядженні від фірми «Одд Нердрум» плаває по морях у пошуках суходолу, а навкруги все вода й вода, і відчуття клаустрофобії, потворного хаосу, і нічого не залишається, як відкинути все старе і знайоме і відкритися назустріч новизні, в якій немає сенсу; все надійне кануло в Лету, і попереду нічого, окрім смерті від утеплення. І це, по-вашому, гарний відпочинок? Це ви пропонуєте як повноцінну відпустку виснаженому роботою норвежцю, який хоче набратися сил після того, як цілий рік трудився без перепочинку, бо треба заробляти гроші, треба ж і кредит виплачувати, і податки, треба купувати їжу і платити за дитячий садок, гроші потрібні на посудомийну машину і на камбалу, норвежцю подавай камбалу і газету вранці, хоч мокру, як ганчірка, та все одно треба газету, тому брошурка повинна бути путня, не те що називається arty-farty, — я, правда, не дуже розумію, що означає arty-farty, хоча часто чув такий вислів: думаю, що це означає «претензійний», «незвичайний», не для широкого загалу, а для тих, хто вважає себе кимось особливим; тільки в Норвегії цим не варто хизуватися, бо якщо ти вважаєш себе кимось особливим, ти вже становиш собою небезпеку, ти розтікаєшся, не вміщаєшся ні в яку форму, і тоді люди одягають непромокальний одяг, найчастіше марки «Хеллі Хансен», але іноді і що-небудь інше, що стало більш-менш звичним в останні роки.

Щось я, здається, відхилився від чіткого плану. Робота над брошурою просувається не найкращим чином. Я працюю за принципом вільного польоту фантазії. Пишу те, що спадає на думку. Взагалі-то я можу працювати набагато професійніше, та зараз щось заважає мені розвернутися. Ніяк не зрозумію, що тут не так. Може, вся справа в авто. У тому, що воно не на місці. Я не люблю, коли мої речі не там, де їм належить бути. А моє авто саме стоїть не там, де мало б стояти. Мій автомобіль знаходиться в Согні на штрафному майданчику. Вулиця Согневейєн, 90. Перевірено за телефонним довідником. Я люблю, щоб мої речі стояли там, де їм належить стояти, тоді я відчуваю, що все на своїх місцях, а не де завгодно, безлад схожий на потік, в якому все змішалося. Очевидно, потрібно забрати авто.

Поки авто не буде на місці, мені не впорядкувати свої думки, а поки думки в безладді, може статися все, що завгодно, тому що всі асоціації виявляються для мене ніби рівноцінними. Ось зараз мені, наприклад, раптом спало на думку, що треба вставити в брошуру щось про пташок. Зараз же. Негайно. Я повинен написати щось про пташок. Ми, норвежці, дуже любимо пташок, — крутиться у мене в голові. Це проситься в брошуру як незаперечний факт, неспростовний, ніби скеля. Всі норвежці, які живуть у власних будинках, підгодовують птахів, насипають їм насіння та інші ласощі. Те ж саме роблять багато з тих, хто живе в квартирах. Вони вивішують на деревах за вікном пластикові сіточки з кульками пташиного частування, я і сам так роблю, я перший готовий підтвердити, що теж так роблю. Це ж маленьке диво! Я щоразу заново переживаю це відчуття. От я живу в центрі Осло, в найбруднішому і найгаласливішому місці, яке тільки можна знайти в Норвегії, в найближчій крамничці я купую порцію пташиної їжі, у всіх норвезьких продовольчих магазинах продаються різноманітні сорти пташиної їжі… Пташиної їжі? Їжі? Ні, не їжі. Це називається якось інакше. Ось так завжди — весь час думаєш, як це потрібно сформулювати, змінюєш формулювання; для нас, хто працює у сфері інформації, це складає частину щоденної роботи, слово — велика сила, і слава Богу, що так, додам я від себе, — отже, правильно буде: «У продовольчих магазинах продаються різноманітні сорти пташиного корму». Я приходжу додому і вивішую на гачку за вікном пташиний корм, і скоро на підвіконні збирається ціла зграя пташок. Птахи клюють корм і радіють, і я тоді відчуваю, що дуже потрібний цим пташкам, що вони люблять мене, «любити» — це високе слово, я чудово це розумію, з ним треба поводитися обережно, інакше від частого вживання настане інфляція змісту, та, незважаючи на те, що я це знаю, дуже добре знаю, я все ж вживаю це слово, говорячи про пташок. Вони мене люблять, я їх люблю. І так почуваються всі норвежці. Без винятку. І якщо хтось стверджує протилежне, значить, він просто випендрюється або ще не відкрив у собі-цього почуття. У житті кожного норвежця настає момент, коли він віддає належне птахам. І з цієї хвилини він на все життя стає другом малих птахів. У пташок стільки стабільності, вони дають стільки тем для розмов і роздумів. Наприклад, які прилетіли сьогодні і які прилетіли вчора, — це про перелітних птахів, а є й зимуючі, і які саме птахи повернулися з південних зимівель, це ми знаємо і розуміємо, а уявіть собі, якби пташки могли говорити, вигукуємо ми розмріявшись. Тоді вони поділилися б із нами своїми пригодами під час довгої зимівлі в чужих країнах, де-небудь на півдні, в Іспанії, чи, може, в Африці. Зручно влаштувавшись в тамтешніх степах і лісах, вони, як я це уявляю собі, чекають не дочекаються, коли вдома, в Норвегії, — а вже коли мова зайшла про Фінляндію, то у Фінляндії, — настане весна і можна буде повертатися додому. Вони, звісно, не вміють розмовляти, це була безглузда думка, бо якби вміли, ми відразу ж відвернулися б від них. Вся принадність саме в тому й полягає, що вони безсловесні, тому-то такі любі нам, що ми можемо приписувати їм усе, що завгодно, можемо, що називається, одухотворяти пташок, приписувати їм такі властивості, котрими вони насправді не володіють, але які ми вкладаємо в них, тому що нам так подобається, адже це дозволяє вірити в те, що і ми, і птахи — частина єдиного задуму, великого задуму: от, мовляв, сидить пташка, а ось я, адже ми дійсно так думаємо, ми з нею сидимо в одному човні, ми обоє — частина єдиного плану, і це додає нам впевненості, ми годуємо пташок, бо це дає нам упевненість, і треба буде написати в брошурі, що у Фінляндії теж є птахи, це привабить туди норвежців, тому пташки — це гроші, до того ж у багатьох відношеннях, адже нам подобається вірити, що існує якийсь великий задум, і ця віра — стійка і майже досконала ілюзія, мрія, зроблена з такого міцного матеріалу, що її ніщо не може знищити, тоді як насправді ніякого плану не було і немає, немає ніякого задуму, ані навіть думки, жоден з малих птахів не впаде на землю без Його волі, жоден не забутий у Бога,[6] а я можу вам розповісти, що майже всі сто відсотків малих птахів падають на землю, падають, і ніхто про це не згадує, вони падають самотньо і самотньо лежать на землі, бо немає ніякого задуму, ніякого плану, немає ніяких символів, немає нічого, що було б подобою чогось іншого, насправді все один в один, і все безперервно тече, і вода прибуває, вода піднімається, а суходіл усе зменшується і зменшується, полярні льоди тануть, як уже танули колись; Господи, адже все це не вперше, це кругообіг, і не вічний, як сказали б багато хто, не вічний кругообіг, але кругообіг, якому настане кінець, і ніякого тобі плану, а всього лишень кругообіг, якому настане кінець, і буде тільки вода, наскільки бачить око.