Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

У Фінляндії малих пташок більше, ніж будь-де в Скандинавії, пишу я в брошурі. Наприклад, дрізд, і чижик, і шпак[7] — цих птахів видимо-невидимо. У Фінляндії. Видимо-невидимо.

У відділі, що відає особистими рахунками вкладників, мені сказали, що гроші мені переказали. Це аванс від посольських фінів. Довелося самотужки зателефонувати у банк з цього питання. По-моєму, це недолік банківської системи. Відповідальний за стан рахунків мав би сам мені зателефонувати, без усяких прохань з мого боку. Цілком очевидно, що так було б набагато правильніше. Вони ж спеціально поставлені, щоб стежити за рухом грошей на клієнтських рахунках, і, значить, щойно побачили, що на мій рахунок надійшли гроші, повинні були радісно зняти трубку і, сяючи від щастя, набрати мій номер, бо їм аж кортить якомога швидше повідомити мені про цю подію; ну візьми хутчіш трубку, приятелю, думають вони, адже тобі на рахунок прийшли гроші. Гроші — це те, що скріплює, що становить саму основу суспільства, те, що змушує крутитися коліщатка, те, завдяки чому ми можемо не займатися полюванням і збиральництвом, а присвятити себе абстрактним речам, лише гроші і роблять це можливим, і ось на твій рахунок надійшла якась кількість цього добра, так що ж ти, зніми, нарешті, трубку! Здавалося б, так це мало відбуватися, але відбувається інакше. Розрив між належним і дійсним разюче великий. Про зведення мостів між належним і дійсним годі й думати. Занадто великим буде прогін. Сучасна технологія цього не осилить. Тут потрібні квантові стрибки або зміна парадигм. Хтось, ймовірно, ще не народжений, повинен вимислити таку думку, яка ще нікому не приходила до голови, і тільки тоді належне обернеться дійсним.

Однак у мене з’явилися гроші, і я нарешті можу вирушати визволяти своє авто з комунального майданчика для покинутих автомобілів. Отже, в дорогу, на Согневейєн, 90! Я вирішив йти пішки. Я міг би взяти таксі чи поїхати трамваєм, але вибрав піший спосіб пересування. Ця звичка міцно сидить у мені з дитинства. Ми, норвежці, ЗАВЖДИ воліємо ходити пішки, бо, як кажуть, тоді й обід здасться смачнішим, хоча, можливо, це і неправда, але мені на це начхати. Отже, я йду пішки. У душі я, треба сказати, трохи боюся. Адже в цей похід я вирушаю вже втретє. Втретє за три роки. Три роки поспіль я припарковував свій автомобіль за всіма правилами мистецтва, і три роки поспіль з’являється хтось і відвозить його на штрафмайданчик. Третій рік поспіль мені треба витрачати потом і кров’ю зароблені гроші на викуп авто. Перехожі озираються на мене. Не скажу, що вони насміхаються, та деякі явно стримують посмішку. Три роки поспіль, думають ці люди. Три роки. Підряд три роки. Я перетинаю південний край парку на горі Святого Ганса і бачу багато дітлахів, вони граються біля ставка і дивляться на качечок. У дітлахах я відчуваю більше розуміння і співчуття, аніж у дорослих. Вони швидше здатні зрозуміти людину, у якої третій рік поспіль відвозять авто. Я пояснюю це тим, що діти припускають, що таке могло б статися і з ними. Особливо один хлопчина, який сидить на асфальтовій доріжці і стукає по ній жовтим пластиковим каченям. Я відчуваю, що цей розуміє мене і з розумінням стукає каченям по асфальту. Я читаю в його душі, ніби у відкритій книзі. Він думає: три роки поспіль — цілковита дрібниця, забудь це, викинь з голови і займися Фінляндією, а я буду стукати каченям по асфальту до переможного кінця, я розколошмачу його, я буду доти стукати ним по асфальту що є сили, доти колошматитиму, поки не доб’юся свого, до переможного кінця, а три роки поспіль — це не страшно, не думай про це.

На Уллеволсвейєн я порівнявся з будинком, де живуть кронпринц з Метте-Марітою. Я піднімаю голову і кидаю погляд на верхні вікна в надії побачити когось із них; кронпринц напевно бував у Фінляндії, подумав я; звісно ж, він побував там з візитом, інакше й бути не може, побував з державним візитом; ймовірно, їздив з батьком, з королем, і такий візит не міг не справити глибокого враження. Державний візит не може не справляти глибокого враження, адже державний візит — це завжди урочиста і святкова подія, і, тоді як усі інші відвідувачі Фінляндії йдуть у звичайні кав’ярні і п’ють звичайне пиво і не бачать цілісної картини — картини Фінляндії в цілому, кронпринцу напевно влаштували прийом у кращих фінських традиціях, у кращих фінських салонах, я так і бачу, як це було, кронпринцу показали будівлі, які колись слугували літньою резиденцією російських царів і царської сім’ї, і його пригощали кращими фінськими стравами на фінських тарілках, що збереглися з царських часів, і він отримав купу фінської інформації, йому показали цілісну картину — картину Фінляндії в цілому, і робили подарунки, найбільш фінські з усіх подарунків, які тільки можна собі уявити, і тоді як звичайні відвідувачі Фінляндії бачать звичайні фінські озера, кронпринцу показали найбільш фінські озера Фінляндії, найбільш фінські сауни, він зустрічався з істинно фінськими людьми, з тими, кого виводять у світ саме у зв’язку з королівськими державними візитами, хто відзначився видатною фінськістю, прославився фінськими подвигами або якось інакше проявив свою фінськість, от з якими людьми зустрічався кронпринц, мені ж, якби я, припустімо, поїхав до Фінляндії, не бачити їх, як своїх вух, скільки б я там не прожив. Утім, якщо чесно, я сподіваюся, що якось обійдуся без поїздки, бо не люблю подорожей; подорож — це течія, вона як вода; хоча про це я, здається, вже казав. Тут мене осяяла думка: яке чудове джерело інформації кронпринц, він міг би зіграти ключову роль у всьому задуманому проекті, але кронпринц недоступний, такий близький і водночас такий далекий від мене, ніби знаходиться в іншому часі і просторі, він міг би повідати мені все про Фінляндію, цікаво і захоплююче викласти все, що стосується тієї прекрасної країни, про яку мені треба зробити брошуру та про яку я, на жаль, як не прикро в цьому зізнатися, анічогісінько не знаю.

В цю мить я в Сотні. На вулиці Согневейєн. Ось середня школа согнського району. Суцільний Согн. А попереду простягається пустир, на якому розташований комунальний автомобільний майданчик. Я навмисне йшов кружним шляхом, щоб відтягнути свій прихід, та скільки не кружляй, врешті-решт опиняєшся там, куди йшов, рано чи пізно ти все одно приходиш до мети, і ось я прийшов. Переді мною стоїть будиночок, більше схожий на ларьок, торговий павільйон, збільшений павільйон, туди-то мені і треба увійти. Всередині сидять сторожі й охороняють автомобілі, щоб ти не міг просто піти і забрати своє авто, щоб ніхто не поїхав, не заплативши. Ти заходиш у павільйон, розраховуєшся й отримуєш жетон, котрий потім вставляєш в автомат поруч із шлагбаумом, тоді шлагбаум піднімається, і ти можеш їхати, полотном дорога. Їдь, куди хочеш, і нікому немає до тебе діла. Розрахувався і йди на всі чотири сторони, більше можеш не повертатися, якщо, звісно, ти здатен запам’ятати паркувальні правила, особливо фатальний § 12, а якщо ні, якщо будеш забувати його, як я, тоді вийде, як зі мною — будеш щороку визволяти своє авто зі штрафного майданчика. В будиночку за перегородкою зі скляним верхом сидять двоє чергових. Одного я впізнав, ми зустрічалися в минулому році. Це чоловік у розквіті літ, як сказав би він сам; на мій погляд — буркотливий старигань; я не забув, як він знущався з мене минулого разу, коли я намагався домовитися з ним по-доброму. Я вирішив, що не піду до його віконечка. Піду до другого. Там сидить дівчина. Ну яка вона мені дівчина! Правильніше буде сказати — сидить молода дама. Але я рідко вживаю слово «дама», воно тягне за собою цілий шлейф всякої всячини. Молода жінка, ось хто вона така. У тому віконці сидить молода жінка. Вона молодша за мене. У неї приємне обличчя, і вона не пам’ятає мене з минулого року, торік її тут не було, принаймні не було того дня, коли я приходив за своїм автомобілем, після того як його евакуювали сюди другий рік поспіль; а це суттєва різниця: одна справа — твоє авто евакуюють два роки поспіль, і зовсім інша справа — три роки поспіль. Два — це два. Це не система. Це лише на одну одиницю більше, ніж один. На цьому не побудуєш статистику. А от три — вже зовсім інше число! Це початок чогось тривалого. Три — це вже близько до того, щоб стати звичним. Два — це випадковість, але три — це вже не випадково, три вже свідчить дещо про характер особистості, воно натякає на те, що можна назвати вадою, якимось особливим станом, хронічним станом, який швидше за все не піддається лікуванню; отож-бо, адже в слові «хронічний» вже закладено це значення — якщо хронічний, значить, невиліковний, про це не варто було й розводитися; «невиліковний» було непотрібним доповненням, як мовиться, масло масляне, це називається плеоназм, я ще зі школи запам’ятав, як це називається; «вершник верхи на коні» — ось шкільний приклад плеоназму, після «хронічного стану» треба було ставити крапку, «хронічний» — і крапка. Я хворий. Я — хвора людина. І різниця між двома і трьома набагато більша, ніж між трьома і чотирма. Незрівнянно більша. А я вже перетнув цю магічну межу між двома і трьома. Відтепер усе може статися. Те ж саме повториться і в наступному році. Цьому судилося повторюватися. І будь-які спроби перешкодити цьому марні.

Я заходжу в будинок чи павільйон, це вже як подивитися, проте, по-моєму, він виглядає скоріше як павільйон, хоча задуманий був як будинок; сходи біля входу павільйонні і фіранки павільйонні, і в будь-якому іншому місці це вважалося б павільйоном, наприклад, на іподромі це безсумнівно називалося б павільйоном, де можна отримати пораду, на якого коня слід поставити, чи купити ковбаси або ще чогось із того, що необхідно відвідувачу перегонів, хоча б куриво; і в торговому центрі сільської місцевості це теж вважалося б павільйоном — павільйоном, де продаються гамбургери, і по сто шістдесят грамів, і по двісті тридцять грамів, а також смажена картопля, котру, між іншим, привозять з Бельгії; до речі, якби я писав брошуру про Бельгію, то міг би навіть не згадувати про воду, навіщо згадувати те, про що краще мовчати; образ Бельгії не пов’язаний для нас із водою, хоча там є портові міста, а як же інакше — портові міста є в Бельгії, та це не головне, про що ми думаємо, коли говоримо про Бельгію, тому можна спокійно обійтися без згадки про воду; але ця брошура не про Бельгію, а про Фінляндію, і це мене дратує; дратує, треба сказати, все сильніше, мене дратує, що треба писати саме про Фінляндію, ніби і без неї мало на світі води, а тут ще й Фінляндія, де майже двісті тисяч озер, і в них суцільна вода, а вода — це зради і зміни, і якщо зазирнути в майбутнє, то вона не залишить на землі жодного каменя, а я міркую саме з точки зору майбутнього, бо все відноситься до майбутнього; немає нічого, що стосувалося б лише теперішнього; у майбутньому-то все і станеться, бажане і небажане для нас, і пропади воно пропадом, усе небажане!

Перед віконечком, в якому сидить молода жінка, стоїть чоловік і розплачується, викуповуючи своє авто, а перед другим віконечком, де сидить старий буркотун, немає нікого. Дилема! «Найближчий у черзі, прошу сюди!» — промовляє противний старигань. Це він мені. Найближчий — я. Я для нього найближчий, усі ми один одному — ближні, а зараз ближній я, окрім мене немає нікого. Одне слово, виходить двоякий сенс. Хитрий дідок! Мабуть, я його недооцінював. Але я стою, як стояв, і вперто не підходжу до його віконечка; йому доводиться повторювати своє запрошення — будь ласка, мовляв, підходьте! «Я почекаю, — кажу я старому. — Я з нею хочу говорити», — пояснюю я, киваючи в бік молодої жінки, з якою хочу говорити, бо дідуган мені не сподобався і у мене немає бажання з ним спілкуватися. «Слухай, а ти ж, здається, був у нас торік, чи не так?» — запитує він мене. Удаю здивування. От цього я і боявся весь час. «Це ти мені?» — дивуюся я, вказуючи на себе великим пальцем, великим пальцем дуже зручно тицяти у свій бік, оскільки це єдиний палець, який від природи повернутий назад, до себе, тоді як інші пальці вказують уперед, на навколишній світ, на все те, чого ми не розуміємо і в чому ніколи не навчимося розбиратися. Він ствердно киває і каже, що впізнав мене. Я висловлюю сумнів. «Не пригадую, щоб я тут бував», — сказав я і, отже, знову збрехав. Треба якось постежити за собою, а то надто багато я брешу. Зазвичай я спочатку гарненько подумаю, перш ніж збрехати, тому що брехати неприємно, а тут от не подумав, бувають такі ситуації, коли мимоволі доводиться брехати, і тут саме склалася така ситуація, себто казати, що я не приходив сюди торік, значить, брехати, — одне слово, суцільна брехня — від початку і до кінця. «А хіба в минулому році твоє авто не забирали до нас на майданчик? — ставить він нове питання і додає: — Торік багато автомобілів забрали. Рекордний був рік. Просто врожайний для тих, хто тут працює, і для комуни. Вони нам кілька разів дарували торти; хороші люди сидять у нас в управлінні, дуже хороші. Отже, твоє не забирали?» Я хитаю головою, сідаю на лавку і беру перший-ліпший тижневик. Відкараскався від нього. Старигань встає, виходить із-за перегородки, йде на ґанок і закурює цигарку. Звісно ж, він — курець. Саме такі й бувають курцями, думаю я. Одна третина дорослого населення Норвегії палить щоденно, і він належить до цієї третини, а інші, на зразок мене, стоять у черзі, але я чітко дав йому зрозуміти, що не піду до нього стригтися, я вибрав іншого майстра, тому він може вийти на перекур. Я читав про це. Про куріння. Про нікотин. Існує цілий ряд способів введення в організм нікотину, куріння всього лише один з них, зате найбільш ефективний. Як тільки ви втягли в себе нікотин, він одразу ж потрапляє в потрібну точку мозку, в точності куди треба, і викликає там бажаний ефект, там для нього саме роздолля, нікотин чинить на курця заспокійливу й одночасно підбадьорливу дію. Розслабляє і піднімає тонус. Подвійний ефект майже протилежного характеру. Те, що вони отримують, — це ж просто фантастика, думаю я, а він стоїть на ґаночку і покурює, раз за разом підносить сигарету до рота і затягується. Аж ось звільнилося друге віконечко. Попередній клієнт розрахувався — заплатив, що належало, отримав свою квитанцію і жетончик, на зразок тих, що дають в кемпінгу, щоб ти міг прийняти душ, і попрямував до виходу, не можна сказати, щоб аж надто вже задоволений, та все-таки найнеприємніша частина процедури для нього вже позаду, і тепер він хоче якомога швидше дістатися до свого автомобіля і поїхати, щоб думати вже про інше, забувши пережите приниження і свою досаду на те, що з доброго дива щойно викинув кілька тисяч крон; треба якнайшвидше повернути викинуті гроші, читається на його обличчі; схоже, він — підприємець, такий же як і я, а значить, він — господар свого часу, з усіма перевагами й незручностями, що звідси випливають, тому попрацює кілька днів більше і покриє збиток — от що він, по-моєму, думає. Молода жінка дивиться на мене. Мабуть, вона чула, що я відмовився від послуг її колеги, і тепер їй цікаво дізнатися чому. В ідеальному світі я б так прямо їй і сказав, що не хочу мати справи з її колегою, бо від нього тхне тютюном і він противний, сварливий і старий, а хочу мати справу з нею, бо від неї добре пахне, вона привітна й молода, і причарував би її такими словами, вона попросила б мене почекати кінця робочого дня, і чекати довелося б недовго, і ось ми б знайшли одне одного, а вона б іще на додачу подарувала мені жетончик або два, щоб допомогти мені заодно і наступного разу, і все це поклало б початок красивій дружбі. Та це все — мрії. Світ далекий від ідеалу. У мене комплекси, у неї комплекси, і всі людські стосунки — це вода, компроміси, зміни, треба пристосовуватися одне до одного — ти мені, я тобі, а я ненавиджу пристосовуватися, ненавиджу, коли ти мені — я тобі, і стосунки мене страшенно обтяжують, бо вони ведуть до змін, вони змушують тебе змінюватися, а коли ти змінюєшся, вона розчаровується в тобі, їй не подобається, що ти став не таким, як раніше, а якщо ти не змінюєшся, їй теж не подобається, що ти не ростеш і не змінюєшся, а стоїш на місці, тому в будь-якому випадку ти програєш; зрозуміло, у проміжку іноді трапляються чудові ситуації, але ж лише в проміжку і часом, тобто в проміжках цього проміжку, тобто в цілому це все-таки зміни і компроміси, і ну їх під три чорти! Я сам помічаю, що перебільшую, ну і грець з ним. Включаючи перебільшення.

Вона питає номер мого авто, я відповідаю діловим тоном. У неї дещо розсіяний вираз обличчя; може, задумалась про щось стороннє. Цікаво, про що? — подумки питаю себе. Про що вона задумалась? Я волів би, щоб вона думала про те саме, про що і я, тобто про моє авто; зрештою, це її годує; але ж для неї це просто робота, моє авто для неї просто авто, одне з багатьох, нічим не виділяється із загальної маси; напевно їй за день доводиться набирати на клавіатурі десятки автомобільних номерів, може, й сотні, дивно було б вимагати від неї, щоб моє авто цікавило її більше за інших. Проте вона все ж набирає номер мого автомобіля і дивиться на екран. Що не кажи, та все-таки початок. Уже щось. Я бачу, ти вже третій рік сюди приїжджаєш, каже вона. Каже без зловтішного торжества. Просто констатує факт. Третій рік поспіль, — додає вона. І я раптом опиняюся ніби голим і не знаю, куди мені подітися. Світ такий брутальний! Ніякі кружні шляхи, ніякі обережності — ніщо не врятує, правда все одно випливе, ось вона і з’ясувалася. Так, от уже третій рік. Третій рік, як це не сумно. Підряд. Можливо, у мене якесь ушкодження мозку, кажу я. Котрийсь із найтонших нервових зв’язків пошкодився, коли я підлітком грав у футбол; найшикарніше було відбивати м’яч головою, to head, як це називається в англійців, Англія ж батьківщина футболу, і ми запозичили з англійського чимало виразів, англійською воно здавалося шикарнішим, от я і робив «хед», бив головою досить-таки часто, і зараз гірко в цьому розкаююся, бо якийсь із нейронних зв’язків явно тоді постраждав, там виникла компресія — тиск 16, як десь сказано, — і я ненавиджу цей вираз — «тиск 16», — це така дурість, чорт би її забрав, але нейронний зв’язок, що з’єднує підкірку з корою головного мозку, блокований або навіть зовсім зруйнований, імовірно, цим і пояснюється, чому я боюся, що хтось залізе в мою квартиру, боюся змін, провались вони під три чорти, а якщо удар був особливо сильним, адже це траплялося-таки, і не одноразово, — то, можливо, я втратив здатність відчувати емоції, ось чого я боюся найбільше: що я став емоційно тупим, що я сам зробив себе самотнім і назавжди залишуся самотнім, бо це жахливо — бути самотнім; один, весь час сам — цього я боюся, однак кажу собі, що я з цим змирився, та це неправда, це брехня, ще одна брехня, хай йому грець, брехня, і хай їй грець, цій самотності, якщо вже я про це заговорив.

Вона зрозуміла, що наступила мені на улюблену мозолю. Здогадалася з мого виразу обличчя і стала говорити, що це така дрібниця, про яку й думати не варто. З дуже багатьма людьми трапляється так, що їх авто з року в рік опиняється на штрафному майданчику. І дуже багато людей з’являються тут щороку. Для нас вони вже як свої. Всі ми, хто тут працює, і ви, у кого сюди забирають автомобілі, — немов одна велика родина, каже вона мені. Ми без вас не можемо. Як ти думаєш, що б ми робили тут без вас? Ми б не окупали себе. У бухгалтерських книгах залишилися б одні червоні цифри, ми б голодували, втратили б роботу. Ми раді кожному автомобілю, який можемо роздобути, каже вона, а ти ось уже втретє у нас побував і тепер будеш у списку тих, кому ми на Різдво посилаємо вітальні листівки, це відбувається автоматично, комп’ютер сам усе робить, він за цим стежить, і коли настане Різдво, ти отримаєш від нас вітальну листівку, а Різдво вже не за горами, у певному сенсі воно завжди на підході, готуватися до Різдва починають усе раніше, спершу починали в листопаді, а тепер уже і в жовтні починають, правда ж? — питає вона. Приємний у неї характер. Я рідко зустрічаю людей з приємним характером. Та я й взагалі рідко стикаюся з новими людьми, бо робота над брошурами займає майже весь мій час, і все ж серед тих, кого я зустрічаю, мало трапляється людей з таким приємним характером. Зате багато зустрічається з неприємним. А це зовсім інша справа. Прямо протилежна. Але вона поставила мені запитання, і треба відповісти на нього якнайскоріше, інакше буде пізно; це ж норма поведінки, і треба її дотримуватися, особливо з незнайомими людьми, оскільки перше враження має дуже важливе значення, а з людьми, яких не знаєш, але з якими хочеш познайомитися, це особливо важливо; не можна, щоб у них із самого початку склалося про тебе враження як про дивакуватого суб’єкта. Дивакуватість — це нічого, та тільки не при першому знайомстві, так я думаю. Дивацтва — це вже потім, поступово. Це моє власне відкриття, таке от правило буравчика. Та зачекайте, адже вона мене про щось запитала, про що ж вона питала? Про Різдво. Питання було про Різдво, вона питала, чи згоден я з тим, що до Різдва починають готуватися все раніше і раніше. Ну що я на це скажу? Сам же я Різдво не святкую. Я боюся Різдва більше, ніж усіх інших свят. Різдво тисне на людину, бо для всіх, у кого щось не ладнається, воно ще більше підкреслює: щось у тебе негаразд, Різдво проводить межу між тими, у кого все добре, і тими, у кого недобре, між тими, хто має, і тими, хто не має. Різдвяні свята — це вода, і тече вона швидко, змітаючи все на своєму шляху. Та будь вони неладні, різдвяні свята, думаю я. Як подумав, так і сказав. Як виняток, не вдовольнився тим, щоб подумати, а висловився вголос: «Бодай його, це Різдво!» А вона — ну та, що сиділа за перегородкою, — раптом подивилася на мене; по-справжньому це вона вперше на мене подивилася, хоча, звісно, і раніше бачила мене, але так, як зараз, вона подивилася на мене вперше. Вона забрала пальці від клавіатури і смикнула себе за один палець так сильно, що почувся хрускіт, і каже: «Я розумію, що ти маєш на увазі. Та хай вони западуться, ці різдвяні свята!»

Оце зустріч — так зустріч! Ми обоє вважаємо, що в різдвяних святах немає нічого хорошого! Я й не пам’ятаю такого, щоб я коли-небудь висловився щодо Різдва і зі мною б погодилися. Мені цього дуже не вистачало. Можливо, цього мені не вистачало найбільше. Щоб хтось був згоден зі мною в такому серйозному питанні, як, наприклад, Різдво. Не з приводу якоїсь дурниці, а з приводу Різдва, самого Різдва, якого одні чекають з такою сердечною радістю, мріючи, щоб воно швидше настало, а інші чекають з таким щирим жахом, мріючи, щоб воно якнайдовше не наступало. Я киваю. Треба збагнути, як тепер продовжувати розмову. Контакт уже встановлений. Ми згодні з дуже важливого питання, але в даній ситуації моїм завданням було забрати своє авто, сплатити за нього і повертатися до себе, до Фінляндії, до моєї Фінляндії. У тому-то й вся штука, думаю я, що в цій ситуації людина, по-справжньому пристосована до життя, зробила б правильний хід. Справжні господарі життя, тобто люди, які знають, що життя дається нам лише раз, і поводяться відповідно, не спасували б на моєму місці; така людина наплювала б на те, що мета, задана цією ситуацією, полягає в тому, щоб забрати своє авто; така людина продовжила б розмову, використала 6 усі свої чари, змусила б її посміхнутися, збентежила б її спокій якимось цікавим зауваженням, блиснула б дотепністю — Боже мій, як би тут стала в нагоді дотепність, — та немає у мене дотепності і ніколи не було на людях, от коли я сам, тоді будь ласка — скільки завгодно, але в умовах соціального спілкування у жодному випадку. Ну й до біса дотепність! Я безпомічний у несправедливо влаштованому світі. Справжні господарі життя живуть у справедливому світі. Непристосовані, на зразок мене, — у несправедливому. Повний безлад! Потік розбушувався, як ніколи, ще дивись, захлинешся; щоб не захлинутися, треба володіти технічними прийомами, інакше кінець. А між тим час вийшов; після її слів, що бодай його, це Різдво, не можна було так довго мовчати; момент, коли можна було підхопити кинутий м’яч і зробити кидок у відповідь, — згаяний, час сплив, я запізнився, вона тепер думає, що на мене ніяк не подіяло те, що вона була згодна зі мною щодо Різдва, вона думає, що у мене зовсім не функціонує нейронний зв’язок між підкіркою і корою головного мозку і, отже, я не здатен відчувати і виражати емоції або, інакше кажучи, я несусвітний дурень. Поїзд пішов. Щойно він був тут, але я так і не сів, я його, як завжди, проґавив, і неправду кажуть, що поїзди ходять весь час, це неправда. Насправді поїзди ходять страшенно рідко, їх майже не буває, а якщо раптом трапиться поїзд, ти його пропускаєш, і тільки хвилі ходять. Ходять хвилі. А я знову сам стою на платформі, як завжди; сам зі своїми брошурами, незліченними брошурами, котрі треба робити і робити, бо людям потрібна інформація, вони хочуть бути поінформованими, інформованість для них — найголовніше, адже вони думають, нібито інформація допоможе їм розібратися в існуючій плутанині, хоча це абсолютно не відповідає істині, а я створюю інформацію, і в даному випадку це буде інформація про Фінляндію, хай їй грець, цій Фінляндії.

Я розплачуюся за авто: п’ятсот крон віддаю як штраф за порушення правил паркування, тисячу п’ятсот — за евакуацію авто, по сто крон за кожну добу, яку воно тут простояло, а таких діб мало набігти, чимало, так і виявилося. В сумі вийшло більше трьох тисяч крон. Викинуті гроші. Мої кревні грошики. Залишається тільки сподіватися, що комуна витратить їх на щось корисне. Це єдина втіха. Якби моя воля — я б, не відходячи від каси, позначив ці грошики, щоб знали, на що їх спрямувати. На щось хороше. На корисну справу. Але я впевнений, що всі вони щезнуть у великій вирві, їх змиє водою, який-небудь нечесний комунальний службовець зробить розтрату і частину з них украде. У нас живе наївна віра, що всіх злочинців і шахраїв, які порушили закон, обов’язково зловить поліція. Ми віримо, що справедливість переможе і довга рука закону схопить порушника, що грішника ще за життя спіткає покарання. Та це не так. Більшість грішників усе життя залишаються безкарними. Я отримую жетон, отримую квитанцію, це мій останній шанс що-небудь їй сказати. У мене таке враження, що вона тільки й чекає, щоб я щось сказав, та про що мені говорити, що тут скажеш? Напевно, треба сказати щось зовсім-зовсім неважливе, і цього буде досить, я знаю з чужого досвіду, що так іноді трапляється, та я не в змозі заговорити про ці неважливі речі, бо я закомплексована людина, і я вже отримав свій жетон, і ситуація вимагає, щоб я сказав «дякую» і пішов, а я багато в чому така людина, яка завжди робить те, чого вимагає дана ситуація, і рідко що-небудь таке, чого вона не вимагає, те, що могло 6 перевернути моє життя і спрямувати його іншим шляхом, і я б себе не впізнав; новий шлях, я думаю про нові шляхи, і думаю віршами, що от якось я прокинусь і, підхоплений новою хвилею, полину, і все це дуже дивно і дуже на мене не схоже. От уже справді, найменше я мрію про нові шляхи, сказав би я, якби мене хтось спитав. Новий шлях — це вода. Однак ця думка звідкись з’явилася і не йшла. Отже, я подумав про нові шляхи, а тепер пора йти. «Дуже тобі дякую!» — вимовляю я. Вона киває і відповідає: «Тобі дякую! — а потім додає: — Їдь обережніше!» Вона сказала, щоб я їздив обережніше; я вийшов, і от я за порогом. Спускаюся з ґанку у двір. У руці жетон і квитанція. Ну от, усі справи зроблені, і можна йти, але ж вона мені сказала, щоб я їздив обережніше. Цікаво, вона всім це каже? — питаю я себе. Досить ймовірно, що так. А раптом усе-таки ні? Якщо ні, то, значить, між нами виник контакт, контакт встановлений, а я проґавив поїзд. Це означає, що я поводився як бовдур, стояв і дивився, як поїзд іде, дивився на відчинені двері і трохи не поставив ногу на сходинку, та потім відсмикнув ногу й упустив поїзд. Який же я чортів бовдур! Я — телепень. Самотній бовдур.

Та ось стоїть моє авто, і атлас доріг лежить на тому самому місці, де я його залишив, на пасажирському сидінні, розкритий на сторінці з Фрогнер-парком, схожим за обрисами на африканську країну з довільно проведеними кордонами. Я пхаю жетон у щілину автомата, шлагбаум піднімається, і я їду додому. Я збирався кудись прокататися, гарненько покататися на машині, я — хороший водій, і мені добре думається під час їзди, і я збирався поїхати кудись подалі, покататися якнайдовше і як слід подумати про Фінляндію, але те, що трапилося в павільйоні на штрафній автомобільній стоянці, відбило у мене всяку охоту кататися. Я вирушаю додому і ставлю авто на те саме місце, де воно стояло перед тим, як його звідти забрали, бо це надійне місце і вулиця вже вимита і підметена, і авто може спокійно стояти там ще рік, оскільки вулиця вимита і підметена, а сімнадцяте травня нехай собі приходить з усіма парадами, національними костюмами та емоціями, мене це не стосується, я все одно не буду брати участь, тепер моє завдання — Фінляндія, треба відпрацьовувати гроші, так я думаю. Фінляндія — демократична країна, пишу я. Сучасна демократична країна. Це завжди добре звучить. Людей так і тягне відвідати демократичну країну, яка покрита суцільною мережею мобільного телефонного зв’язку. Так я й пишу: Фінляндія — сучасна демократична країна, де мобільний зв’язок забезпечений по всій території. У Фінляндію можна їхати зі своїм мобільним і спокійно продовжувати надсилати звідти текстові повідомлення, розмовляти по телефону і тому подібне.

Ця інформація в першу чергу розрахована на сім’ї, в яких є підлітки, відзначаю я про себе. Коли підлітки почують, що у Фінляндії чудово працює мобільний зв’язок, що вона, можна сказати, батьківщина мобільного телефону, вони почнуть чіплятися до батьків, щоб ті взяли їх із собою. Підлітки можуть їхати на задньому сидінні і розсилати текстові повідомлення своїм друзям, які залишилися в Норвегії або поїхали відпочивати в інші сучасні демократичні країни, вони можуть підтримувати процес комунікації за допомогою коротких текстових повідомлень — способом, який енергійно освоюється лише молоддю та купкою фольклористів, це свій особливий світ, тут головне — постійно підтримувати комунікацію, не перериваючи її навіть на літо, і Фінляндія — це ідеальна країна для того, хто під час подорожі хоче посилати текстові повідомлення, пишу я далі. А якщо вже тебе цікавить ця сфера, можна відвідати Нокію. Нокія — це місто, так мені здається і так я пишу. Нокія — це місто, в усякому разі це населений пункт з надзвичайно високим, просто-таки кипучим рівнем ділової активності; в той час як інші виробники мобільних телефонів переживають спад, Нокія впевнено тримається на плаву, вона лідирує, вона абсолютний лідер у гонці, крім мобільних телефонів, там виготовляють автомобільні покришки і гумові чоботи і, напевно, ще всякі інші речі, і всі ці речі можна купити, пишу я в брошурі, і це ще одна принада для підлітків — речі, які можна купити. Нокія варта того, щоб її відвідати, пишу я і йду спати. Я ліг і хочу заснути, та ніяк не засинаю, бо не можу прогнати думки про те, як молода жінка з павільйону на штрафному майданчику просила мене їздити обережно. Я не сплю і думаю, як же я їхав із Согна додому. Чи був я цього разу трохи обережнішим, аніж зазвичай? Я завжди їжджу обережно, але сьогодні, як мені здається, я їхав ще обережніше, ніж завжди; між іншим, я пропустив усіх, перечікуючи на розв’язці біля Біслета,[8] я стояв і не рушав, хоч була моя черга, і чому ж я так вчинив? Тому що вона мене попросила, бо я сприйняв її слова як турботу, як страх за мене, якщо я постраждаю через власну необережність. Хтось попросив мене бути обережним, а я не пригадую, щоб раніше хтось звертався до мене з такими проханнями; з протилежними, правда, теж ніхто не звертався, чого не було — того не було, ніхто не висловлював побажання, щоб я їздив необережно, але те, що вона так сказала, — було все-таки дуже приємно і люб’язно, і я дійсно їхав цього разу з особливою обережністю, а тепер от ніяк не можу позбутися цієї думки. Я встаю й одягаюся, хоча вже настала ніч. Зазвичай я ніколи не вставав і не одягався серед ночі. Що це я? Такого зі мною не бувало. Це текучий вчинок, та я все одно це роблю. Щось не виходить у мене цієї ночі бути таким, як завжди. І от я лежу серед лісу, в ліску біля компостного поля в Согні. Внизу видніється комунальний штрафний майданчик для автомобілів. Мені добре видно всіх, хто приходить і йде, майданчик працює цілодобово і прекрасно освітлений, тому видно все, що там відбувається. Я лежу в спальному мішку, дихаю компостним запахом, вітер дме з боку компостного поля, доносячи густий запах перегною, садового сміття в різних стадіях гниття; пахне добре, і я ледве смію подумати про те, що ж я роблю. Це ірраціональне. Це суперечить багато чому з того, що входить в мої щоденні звички, але зараз ніч, а не день, і цієї ночі я став трошки іншим, бо хтось попросив мене їздити обережно. Я сам собі не наважуюсь зізнатися, та, здається, справа йде таким чином, що я навмисне припаркував авто з порушенням правил. Я довго кружляв, доки не знайшов вулицю, яку комунальники збираються мити, там я залишив авто, а сам поспіхом утік. Залишилося недовго чекати, коли його привезуть, думаю я. Напевно, його вже забрали зі стоянки, бо воно стояло дуже незручно і заважало прибиральним машинам. Напевно, вони лише похитали головами, дивлячись на те, як я тікав, вони кричали мені вслід, але я ніби оглух і вдав, що не чую, а сам помчав від них, мов хлопчисько. А от і моє авто, приїхало на платформі, яка забирає покинуті автомобілі. Я бачу, як шофер заїжджає на стоянку і вивантажує його, потім він іде в будинок і повідомляє черговому номер; не їй, я перевіряв; я бачу тих, хто сидить у будинку; вона, напевно, прийде вранці, думаю я; я сподіваюся, що вона прийде; у них, ймовірно, стабільний графік, і той, хто працював зранку, не працює ввечері або вночі; значить, вона прийде вранці, кажу я собі, і тоді я спущуся вниз і викуплю своє авто, і буду поводитися наполегливіше, ніж минулого разу. Я сам не зовсім розумію, чого домагаюся, але якась мета у мене є; я повинен принаймні з’ясувати, чи серйозно вона говорила, коли просила мене бути обережнішим, чи сказала це просто так, як усі ми ледве не щодня говоримо різні речі не щиро, а тільки тому, що так годиться говорити, щоб підтримати процес комунікації, його ж необхідно підтримувати будь-що, за всяку ціну, адже якщо він зупиниться, все розтечеться і попливе, і наше життя буде розмите водою, вода поточить його, поки воно не стане пласким, як коржик, зійде нанівець, зупиниться в нульовому часі.

Компост, подумав я. Навесні багато хто починає думати про компост. Я в самій гущі цього запаху, тому не можу про нього не думати. Люди звозять сюди своє садове сміття, а забирають землю, хороший перегній, що вийшов з торішнього сміття, це кругообіг і кругообертання, не вічний, аж ніяк не вічний, проте існує все ж кругообіг, який продовжуватиметься і в найближчому майбутньому. Рослини в саду обрізають і все зрізане звозять сюди, тут це перетворюється на землю, яка знову потрапляє в сад, і на ній знову щось виростає, щоб знову перетворитися на землю. Так би мовити, із землі — в землю. Весна — найщиріша пора року і найбільш незрозуміла, адже хто знає, що з’явиться на поверхні, коли зійде сніг, перетворившись на воду, — всяке може з’явитися. Весна все змінює, а сьогодні я опинився у самому центрі; навколо мене ніч і весна, і от я в самому центрі. Я прихопив із собою ліхтар, який кріпиться на голові, це дозволяє писати, інакше час буде тягнутися нудно і довго, поки ти, залізши в спальний мішок, чекаєш, коли, нарешті, певна людина прийде на роботу. Я роблю деякі замітки про Фінляндію. Про фінські ліси. Мені раптом згадалося, що у Фінляндії багато лісів. Там мало перепадів висоти і багато лісу. Одвічне прагнення природи привести все до плаского стану втілилося тут більшою мірою, ніж у багатьох інших країнах, записую я для пам’яті. Плоска рівнина і ліси, — отже, ідеальна країна для тих відпочиваючих, які люблять рівнинність і ліс. Якщо, наприклад, ви не раз проводили відпустку в Данії, а хто ж туди не їздив — усі норвежці їздили, особливо ті, у кого маленькі діти, тому що в Данії до дітей особливе ставлення, і взагалі там добре; так-от, якщо ви не раз там бували і зрозуміли, що вам подобається рівнина і не вистачає лише лісу, тоді Фінляндія для вас — ідеальне альтернативне рішення, записую я.

Всі, кого вабить у рівнинні ліси, спокійно можуть обрати Фінляндію, продовжую я далі, вони не будуть розчаровані. У Фінляндії ростуть усі основні породи хвойних дерев — ялина, наприклад, і благородна ялина, модрина і сосна, а крім того, там є дрізд, і чижик, і шпак, про яких я згадував вище в іншому контексті, записую я із задоволенням, тому що, як мені здається, доречно вставляючи в різних місцях брошури пасажі про пташок, я впливаю на свідомому чи підсвідомому рівні на прихованого в душі читача любителя пташок, вони будуть миготіти, як миттєві спалахи: майнули пташки — і нема, знову майнули і знову немає, навіть не встигнеш помітити, звідки що взялося, та чомусь раптом піймаєш себе на тому, що ти сповнений любові до птахів; а вся справа у технології реклами та маркетингу в їх найцинічнішому прояві, думаю я, сидячи в своєму спальному мішку, і це вже межує зі зловмисним використанням можливостей, властивих засобам масової інформації, та якщо вже я володію цими можливостями, то чому б мені не скористатися ними на всю котушку, як користуються всі інші; і цей прийом миготливих коротких вставок про пташок, який я застосовую, нічим не відрізняється від того, який був застосований у кліпі гурту «Пінк Флойд» «The Wall»,[9] де повторюється вставний кадр із зображенням страхітливої голови, що нагадує череп: лише один кадр, що мигтить зі швидкістю однієї двадцять четвертої частки секунди, тому що кінострічка, як мені розповідали в університеті, крутиться зі швидкістю двадцять чотири кадри в секунду — до речі, у відеофільмах у секунду проходять двадцять п’ять кадрів, — та чорт з ним, з відео, я зараз кажу про кіно; стрічка кадр за кадром прокручується через проекційний апарат за допомогою хитрої штуковини, яка називається мальтійським хрестом: він подає один кадр, потім стоп, подає наступний — і стоп, тому насправді в проміжках між кадрами ми бачимо суцільну темряву, але наш мозок цього не помічає, а кажуть же, що наш мозок — найточніший інструмент, та, вочевидь, це неправда, якщо його може обдурити мальтійський хрест, тоді як мозок сам заповнює світлом і кольором мигаючі проміжки темряви, а на одному з кадрів у пінкфлойдівському кліпі «The Wall» показана огидна голова, подібно до того, як один чи два кадри в моїй брошурі показують пташок, твоя свідомість не встигає їх реєструвати, але мозок сприймає і передає імпульс у ту частину кори, яка любить птахів відтоді, як люди і птахи вперше подружилися одне з одним і ця дружба стала для них необхідною умовою виживання; дурненький, та все ж щасливий час, коли все ще не потекло, як тепер, коли багато чого міцно стояло на місці, коли вода не підступала так близько, ідеальний час; можливо, найкращий з усіх часів, записую я.

Грошова одиниця Фінляндії — марка, записую я згодом. І врахуйте, що фінська і німецька марка — це не одне і те саме, роблю я наступну помітку, це стане вам у нагоді, коли перед від’їздом ви мінятимете гроші. Подбайте про те, щоб запастися в дорогу фінськими, а не німецькими марками, бо німецькі — це не те, що вам буде потрібно у Фінляндії. Тут мимоволі виникає бажання розкритикувати фінів за ту бідність уяви, з якою вони здерли з німців назву своїх грошей, але не варто, відзначаю я з цього приводу, не нам кидати камінці у їхній город, адже наші крони теж не чисто норвезький винахід; є багато країн, де також користуються кронами, причому їх значно більше, ніж країн, де користуються марками, і в цьому відношенні нам нічим особливо похвалитися перед фінами; тільки будьте уважні, коли мінятимете гроші, інакше, приїхавши до Фінляндії з німецькими марками, ви будете змушені ще раз міняти гроші і, таким чином, ви двічі заплатите за обмін і в цьому будете винні лише ви самі, тому не кажіть потім, що вас не попередили, відзначаю я для себе, гріючись у спальному мішку. Між тим починає потроху світати; мабуть, думаю я про себе, у павільйоні на автомобільному майданчику скоро почнеться перезміна; та ні, до перезміни залишилося ще кілька годин, зараз близько п’ятої, мені треба помочитися, тому я йду на компостне поле і справляю нужду на новоприбулу купу садового сміття; сеча прискорить процес дозрівання компосту, думаю я, сеча — це добре, троянди люблять сечу, згадую я чиїсь слова, красуні-троянди, які ми даруємо людям на знак прихильності, стають ще гарнішими, наситившись сечею: цікава думка, зауважую я, і плетуся знічев’я вгору по схилу, подивимося, куди веде стежка, що петляє поміж дерев; стежина вивела до лікарняного комплексу із солідних, мовчазних будівель, в обрисах яких є щось мирне і душевне, щось таке, від чого я згадую про психічні хвороби, про порушення психіки, про депресії, і манії, і про все, що з ними пов’язано; тут я порівнявся з будівлею, в якій проводяться терапевтичні заняття танцями і живописом. А що, думаю я, непогано б спробувати; моїй психіці не завадило б додати трохи розкутості, хоча я й не хворий психічно і з головою у мене все гаразд, але є деяка зайва скутість, якась розтренованість в емоційному плані; тобто в тому, що стосується брошур, — моя голова у чудовій формі, а от в інших справах я слабенький. Почуття — як м’язи, думаю я далі. Їх потрібно тренувати; для того щоб бути у формі, потрібні щоденні тренування. А я занедбав цю сторону мозкової діяльності. Чесно кажучи, я вже давно перестав тренувати ці центри, і вони заснули: зледачіли, залягли, як ведмідь у барліг, і впали в сплячку, вони виживають за рахунок внутрішніх резервів, але востаннє підживлення було мізерним та нетривалим, та й було це давно, тому вони поховалися, як роблять поранені звірі, а зараз заснули і думають, що непогано б підлікуватися танцями і живописом. Вільний рух у залі під музику, потім помалювати; може, прямо пальцями, я гадаю, що саме таким живописом займаються у цій будівлі: закуповують гуртом фарби і мазюкають собі від душі, так я собі це уявляю, а можливо, проводять скромні і невибагливі виставки, де присутніх пригощають кавою з вафлями в затишній атмосфері, без претензії на видатні досягнення, тому що вся біда якраз в установці на досягнення, на обов’язковий успіх, у тому, що я повинен досягати успіхів, які нікому й не снилися, стати першим і найкращим у своїй сфері, що всі ми повинні ставати найкращими, прагнути до успіхів і досягнень, а після того, як ми довгий час показували найкращі результати, нас спостигає втома, така втома, що хочеться нічого не робити, тільки спати, та ми не дозволяємо собі спати, бо як можна дозволити собі спати, коли треба гнатися за досягненнями, а які можуть бути досягнення, якщо ти спиш; ми розуміємо — одне з іншим не поєднується; отже, треба менше спати і більше працювати, і от, не дозволяючи собі поспати і постійно ганяючись за новими досягненнями, ми приходимо до того, що з’являються перші протікання, вода просочується по краплинах, потім струмочками, і, врешті, нас заливає потоп, і тут уже нічого не вдієш і воду не зупиниш, вона все прибуває, і не встигнеш озирнутися, як уже всі ми цілодобово займаємося лікувальними танцями і живописом, і грець з ними, з усіма досягненнями. О восьмій годині вона прийшла на роботу. Вона приїхала на автобусі, пройшла пішки коротку відстань від зупинки й увійшла в будиночок, мені так і кортить сказати «в будиночок серед прерій», хоча я знаю, що це дурість і абсолютно не відповідає дійсності. Через кілька хвилин після того, як вона увійшла в будиночок серед прерій — останнє, як уже сказано, треба розуміти в суто умовному значенні, — звідти вийшов нічний черговий, сів у машину і поїхав додому, як я думаю, щоб лягти спати. Нерідко буває так, що все йде природною чергою, тому мій висновок про те, що він поїхав додому відсипатися, навряд чи можна вважати занадто поспішним. Бідолаха пропрацював цілу ніч і від того втомився. Тому він ляже спати, коли інші прокидаються. Тоді як дружина і діти встали і підуть на роботу і в школу, він буде спати. Несправедливо, можна зазначити з цього приводу, але світ взагалі несправедливо влаштований, і треба до цього звикати. Хтось повинен працювати ночами. А комусь це навіть подобається. Світ уночі інший, ніж удень, я й сам був цієї ночі трохи не такий, як зазвичай, а тепер настав ранок, і, здавалося б, я повинен знову бути самим собою, однак я не можу з упевненістю стверджувати, що так воно і є. Настав ранок, і мені слід було б прокинутися в своєму ліжку, дістати «Афтенпостен», забувши після цього зачинити двері між спальнею та кухнею, прийняти душ і, як завжди, повернутися до промоклої газети, та замість цього я сиджу під деревами між комунальним майданчиком для покинутих автомобілів і согнським компостним полем. Я згортаю спальний мішок, пригладжую волосся, розправляю, як можу, зім’ятий одяг і спускаюся вниз, де заходжу в будиночок — серед прерій, хочеться мені додати, хоча ніяких прерій в нашій частині світу немає. Вона одразу впізнала мене. Сьогодні я у неї — перший клієнт, перший клієнт цього дня, якщо тільки це називається словом «клієнт», напевно, це зветься інакше — може, користувач, та, як би там не було, сьогодні я перший відвідувач, і вона мене впізнала. «Знову ти?» — питає вона. Звісно, це я. Така от невдача — моє авто знову забрали до вас, кажу я. Я примудрився поставити його на такій вулиці, де ще не було зроблено прибирання, ну і попався. Знову. Вчетверте. За три роки. Підряд. Як не прикро і як не сумно, та така правда. Вона знову просить мене нагадати номер автомобіля, я його називаю, і вона під мою диктовку набирає його на клавіатурі, поглядаючи при цьому на мене і на спальний мішок, який я тримаю під пахвою. Вибач, що я питаю, каже вона врешті, я розумію, що мене це не стосується, та, схоже, ти ночував сьогодні в лісі. Ти ночував у лісі? Питання було поставлене так прямо, що ухилитися неможливо. Треба відповідати. Я-то думав, що ініціатива в розмові буде в моїх руках, я захоплю ініціативу і тишком-нишком вивідаю у неї, чому вона просила їздити обережно — чи стосувалося це особисто мене, чи вона каже це усім, хто приходить сюди за своїм автомобілем, адже, можливо, це теж входить в її службові обов’язки, її, може, на курсах так навчили — просити кожного, щоб він їздив обережно, адже люди тоді самі захочуть, щоб їхні автомобілі частіше забирали сюди, як, наприклад, я: нехай, мовляв, забирають знову і знову, щороку поспіль; проте вийшло, що вона перехопила ініціативу в свої руки, і моя справа тепер відповідати; не вмію я заволодівати розмовою і скеровувати її по-своєму, думаю я, я тільки підхоплюю те, що мені підкидають інші; от і зараз вона веде в розмові, а я знову програю з самого початку; хоча стривай-но, кажу я собі, не квапся, тебе явно понесло не в той бік, це не жіноча логіка, міркую я, це логіка чоловіча, чоловіки мислять в категоріях перемоги і поразки, а жінки мислять значно реалістичніше і конкретніше, більш по-дитячому, продовжую я розмірковувати, щось подібне я чув чи читав, не пам’ятаю де, але така інформація відклалася у мене в голові разом з іншою інформацією, на конкуренцію налаштовані чоловіки, чоловіки відмежовуються від емоцій, життєві установки чоловіків спрямовані на дії, а не на почуття, чоловікові потрібно більше діяти і якомога менше морочитися з почуттями, весь економічний устрій суспільства заснований на цьому принципі — більше діяти, зробити те, зробити інше, а не на тому, щоб вникнути в те, що при цьому відбувається; на цьому ми заробляємо серцево-судинні захворювання і, зробивши справу, гинемо, зате жінки живуть довше, тому що вони проживали ще й почуттями те, що вони робили, і робили все не з такою граничною напругою; спершу вмирають чоловіки, потім жінки, а найдовше не вмирають діти, середня тривалість життя у дітей вища, ніж у жінок, про це я ніде не читав, але стверджую, бо сам знаю, що це так, — у дітей тривалість життя найбільша. Своє питання вона поставила, подумав я, без всякого злого наміру, просто спитала й спитала; здивувалася, помітивши, що у мене такий вигляд, ніби я ночував у лісі, ну й запитала з цікавості, крім цікавості, за цим нічого не криється, не збирається ж вона мене підчепити, навіщо я їй здався? Так вийшло, що я ночував сьогодні в лісі, кажу я. Все так склалося, що довелося заночувати в лісі, точніше, з південного боку согнського компостного поля, я вирішив забрати своє авто відразу, як розвидниться, не люблю їздити в сутінках, сказав я і, значить, збрехав, от і знову я починаю плутатися, адже не тому я насправді вирушив зі спальним мішком ночувати в лісі, я вчинив так зовсім з іншої причини, якщо вже говорити щиро, я ясно відчуваю, як мої нейронні зв’язки запрацювали на повну потужність, вони намагаються дати хід сигналам між корою великих півкуль і підкіркою, вони намагаються реєструвати емоції, що носяться в повітрі, і дещо виходить, однак загалом система розтренована, вона налаштована на брошури, на самотність, на Фінляндію і самотність, я — вода, я — лід, у голові у мене велике заледеніння, і я найбільше боюся і найбільше бажаю, щоб лід розтанув і вода потекла, бо людські стосунки — це найбільш плинне, що є на світі, це вируючий і пінистий потік, самотність же нікуди не тече, вона просто є, і вона надійна, бо самотній точно знає, що у нього є і що буде, а стосунки текучі, і от я, чудово розуміючи все це, все ж стою тут і намагаюся висловити цій жінці щось суперечливе, розпливчасте; я обрав самотність і, здавалося б, непогано влаштувався, та, проте, я тут, я сам навмисне зробив так, щоб моє авто відтягли на майданчик, хоча не минуло й доби відтоді, як я його звідси забрав, і щось тут не сходиться, хоча якщо розібратися, то що взагалі сходиться, а мені ж це снилося, от уже кілька тижнів поспіль мені снилася вода, то невже мені ніколи не бачити спокою? Геть брехню, думаю я. Твій колега був противний старигань, від нього тхнуло тютюном, і я не захотів у нього обслуговуватися, думаю я, а ти була така ніжна й привітна, і від тебе приємно пахло, і мені захотілося підійти до твого віконечка; і всупереч здоровому глузду я зробив так, щоб моє авто знову забрали, щоб я знову міг прийти сюди, і в очікуванні твого приходу я провів ніч у лісі — так мені хотілося знати, так хочеться знати, що ти мала на увазі, коли попросила мене їздити обережно, — це я теж думаю, — ти, може, і не пам’ятаєш про те, що сказала, кажу я, проте ж ти так сама мені сказала, вчора, коли я забирав своє авто, ти сказала, щоб я їздив обережніше. Що ти мала на увазі, коли сказала, щоб я їздив обережніше, питаю я нарешті. Все інше я тільки подумав, а останню фразу вимовив уголос. Мені страшенно хотілося б сказати і все інше, та я кажу вголос лише останнє. Вголос я вимовляю тільки одне — в якому сенсі вона просила мене їздити обережніше. Тому що в голові у мене працює особлива інстанція, маленький такий контролюючий орган, який функціонує майже як орган державної влади, — він відстежує і фільтрує все, що відбувається там, нагорі, всі думки, і особливо ті, які призначені для висловлення: думати я можу все, що завгодно, та щойно у мене з’являється бажання висловити свою думку, вона відразу ж відстежується і пропускається через контролюючий орган, якщо він схвалює, я висловлюю цю думку, якщо ні — не висловлюю, і вона залишається у мене в голові, яка б не була розумна, тому що справа не в тому, чи розумна вона, а в тому, які речі можна говорити і які не можна, а це величезна різниця, я навіть питаю себе: чи є мені користь від цього органу, чи думає він про моє благо, чи піклується лише про видимість, допомагаючи мені зберігати обличчя, чи не спрямована вся його робота тільки на те, щоб не дозволити мені втратити обличчя, і що це за штука, взагалі-то, втрата обличчя? Без сумніву, це справа серйозна; кажуть, що японці, як правило, втративши обличчя, заколюють себе ножем. А фіни? Що роблять у такому випадку фіни? Треба буде з’ясувати, роблю я уявну замітку, зав’язую, так би мовити, вузлик на пам’ять, щоб перевірити потім, як вчиняють фіни у разі втрати обличчя; припускаю, що вони теж заколюються ножем або вбивають себе з пістолета, вже так повелося у них на Сході, ледве підмочена репутація чи нанесена найменша образа, як вони відразу стріляються або розбиваються на літаку. Я нічого не тямлю в Сході, для мене краще Захід, Захід я розумію, а що стосується Сходу — тут я борсаюсь, як щеня, кинуте у воду. Схід — це щось позамежне, там усе розмито, і грець із ним, з контролюючим органом, через який я не говорю їй те хороше, що я думаю, а тільки поставив не надто зручне запитання щодо того, в якому сенсі вона побажала мені їздити обережніше, я й сам відразу зрозумів, що бовкнув щось не те, вийшло якось грубо і різко, а от якби я вимовив перше, тепле, що я подумав, — це була б зовсім інша ситуація, та в житті все складається так, як воно

є, а не по-іншому, бо якби було по-іншому, то не було б так, як воно є, а все може бути лише таким, як є, і не може бути ніяким іншим. Можна щось міняти, але від цього все одно нічого не зміниться, а залишиться так, як є. Варто було, незважаючи ні на що, висловити їй усе, що я думав, треба було проскочити повз контролюючий орган, треба буде навчитися передавати імпульси, минаючи його, потрібно навчитися обходити його по кривій, як Пер, чортів Пер Ґюнт, образ якого втілює в собі загальні риси всіх норвежців — нашу непостійність, нашу брехню; адже, здається, так усе є, я пам’ятаю, ми проходили це в школі, Пер Ґюнт чистить цибулину, щоб знайти серцевину, ну й, звісно, не знаходить, адже в цибулини не буває серцевини, і весь зал здригається, адже ми впізнаємо себе, і це нас приголомшує, ми згадуємо: «У цибулини ж немає серцевини!». І образ заворожує; вірніше, його застосування, бо ми одразу переносимо це на самих себе, ми бачимо, як Пер чистить цибулину в пошуках серцевини, а серцевини-бо й немає, і тоді ми починаємо думати, що, напевно, і сам Пер теж порожній усередині, такий от витончений хід, а наступної миті ми неминуче починаємо думати, що, може, ми й самі такі самі — теж порожні всередині, он яку штуку примудрився втнути Ібсен у проміжках між своїми походеньками, думаємо ми; ну а якщо уявити собі, що він вибрав би замість цибулини яблуко, — що сталося б, якби замість цибулини у нього було там яблуко, у яблука є серцевина, тоді Пер просто почистив би яблуко і з’їв замість усієї цієї метушні з цибулиною, і все, напевно, виглядало б інакше, хоча інакше, ніж воно є, бути не може, а тут, дивись, і вийшло б по-іншому, і до біса всю цю нісенітницю, нібито все може бути лише так, як є, і нічого іншого бути не може; і тут я помічаю, що відхилився і забрів не в той бік, заблукав у своїх думках і забув, що перебуваю в даний момент у будиночку серед прерій, на комунальному автомобільному майданчику, що стою віч-на-віч з іншою людиною, з цією жінкою, яка вчора попросила мене їздити обережніше, і що мені треба було з’ясувати, чому вона так сказала.

— Ти це всім кажеш? — питаю я. — Ти всіх просиш їздити обережніше?

Вона хитає головою:

— Дуже мало кого. Майже нікого. Дуже рідко коли прошу.

— Але мене ти ж попросила їздити обережніше?

— Так.

Попросила мене і пам’ятає про це. Драматичне зізнання. Це звучить драматично. Вона попросила мене їздити обережніше, і визнає це, і пам’ятає. Вона попросила їздити обережно, і я їхав обережніше, ніж завжди, їй не все одно, і мені не все одно, що їй не все одно, і внаслідок цього між нами виникли певні стосунки, і вода хлинула каскадом, щойно я зізнався собі, що між нами виникли стосунки, які б там не були, але ж стосунки, і весь простір заповнився раптом водою, мене охоплює паніка, мене треба рятувати, і вона мене врятує, бо вона вміє плавати і у неї є такий довгастий помаранчевий рятувальний круг, яким користується берегова охорона в Каліфорнії, щоб рятувати людей, а я вже знепритомнів, і останнє, що я запам’ятав, — це як мене підхопили її сильні руки, а я такий безпомічний і весь мокрий, як миша, як буває «Афтенпостен» у мене вранці, я — слабкий, мокрий і знесилений від переляку, а вона така впевнена, і суха, і розсудлива, і вона мене рятує. По-справжньому все мало б статися навпаки, це я мав би бути сухим і розсудливим, брошуроподібним, а вона — мокрою, недолугою та зляканою, але все є як є і не може бути інакше, оскільки що є, те є, а якщо є, то не може водночас не бути в лінійному світі, який у графічному вираженні будується зліва направо. Про це й думати нема чого, оскільки це неможливо. Зараз ми зосередимося на тому, що можливо, а те, що неможливо, розглянемо краще іншим разом. Якщо абстрагуватися від зайвого, то сухі факти свідчать, що між нами склалися свого роду стосунки, що вода піднімається і я охоплений панікою, бо з водою у мене напружені стосунки, і стосунки — це вода, вода їх розмиває з плином часу, і час — теж вода, а зовсім не гроші, як багато хто думає, з грошима час не має нічого спільного, зате з водою має, а у мене немає часу починати якісь стосунки, адже мені треба писати про Фінляндію, про цю прекрасну країну, про яку я анічогісінько не знаю, але яка, я припускаю, всюди охоплена мобільним телефонним зв’язком, а я ж самотня людина, я сам обрав самотність, але якщо їй не все одно і мені не все одно, що їй не все одно, значить, між нами є стосунки — хоча для них немає ані часу, ані приводу, вони є, і вона рятує мене від водної безодні, сильною своєю рукою — тимчасово, як потрібно помститися, — тому що нікого не можна врятувати раз і назавжди, можна лише купити відстрочку, під кінець вода все одно вийде переможцем, та цього разу вона рятує мене, хто б вона не була.

Я лежу на дивані, в задній кімнатці будиночка на краю автомобільного майданчика; мабуть, я трохи поспав; може, впав на підлогу, — не пам’ятаю, як і що сталося, та, як би там не було, це свідчить на мою користь, думаю я; зі мною рідко трапляється щось таке, що свідчило б на мою користь, тому незрозуміло, з якого дива я тут лежу на чужому дивані, в чужій кімнаті, не в змозі пригадати, що таке зі мною трапилося, що свідчить на мою користь. Очевидно, я осоромився, думаю я; якщо так, то добре, що я не японець чи не фін, інакше я б, напевно, пустив собі кулю в лоб, щойно прокинувся; навіть уявити неможливо, що от я осоромився, не дивлячись дістає пістолет і прострелив собі голову; але я ж норвежець; ми, норвежці, теж не любимо втрачати лице, та все ж не беремо це так близько до серця, як східні народи, нам це не подобається, однак ми від цього не стріляємося, ми тільки замикаємося в собі і йдемо на самоті блукати лісом, іноді ми так блукаємо кілька днів, і все-таки це краще, ніж застрелитися, думаю я. Зараз треба встати і піти в ліс, треба переходити те, що сталося, збути у ходьбі приниження, мені треба переходити сором; я намагаюся встати і тут помічаю, що хтось укрив мене вовняною ковдрою, хтось про мене подбав і непомітно вкрив ковдрою; я вилажу з-під ковдри і відкладаю її убік, починаю вставати, але мене охопила така втома, та тут заходить вона, та сама, хто б вона не була, і питає, чи прокинувся я. Так, прокинувся; я тут, мабуть, трохи задрімав, кажу я. Так, ти поспав, каже вона. Це, напевно, тому, що я провів ніч у лісі. Звісно, через це, каже вона. Але я подумав, що мені час іти, кажу я; та вона, здається, не згодна, що мені пора; вона каже, щоб я ще трошки полежав, і я теж подумав, чому б і справді не полежати; якщо вона каже, щоб я ще полежав, напевно, вона має рацію; і вона знову йде, тому що там хтось прийшов забирати свій автомобіль і їй треба набрати номер його авто і видати йому жетон, а я поки вже краще полежу. В лісі-то я й раніше бував, лісу я досить побачив, тому краще я полежу і позгадую, як я раніше ходив до лісу; іноді я довго блукав лісом, ходив у далекі походи, та краще так, аніж стрілятися, подумалось мені знову, і набагато краще, ніж встромляти собі в живіт ножа і потім його повертати; це повертання ножа викликало у мене, як я помітив, особливо неприємне відчуття. Ніби замало було штрикнути себе ножем! Так ні ж, цим японцям — от божевільні! — треба ще, щоб цим ножем як слід пошурували туди й сюди.

Лежання на дивані в конторі дорожньо-транспортного управління означає зміну; для мене це зміна. Дуже помітна зміна, можна сказати. Нормальним для мене було б сидіти зараз вдома і писати брошуру, писати про Фінляндію; щось я зовсім забув про Фінляндію, а саме Фінляндія мала б зараз заполоняти мої думки. Минуло вже кілька годин відтоді, як я востаннє згадував про Фінляндію, а мені слід було б сидіти вдома і тюкати по клавіатурі, а я замість цього лежу на дивані в конторі дорожньо-транспортного управління і, здається, вже знову засинаю, я то сплю, то прокидаюся, ніби в гарячці, і замість того, щоб думати про Фінляндію, думаю про цю жінку, про ту незнайому жінку, яка мене вклала на диван і накрила вовняною ковдрою, бо хто ж іще, як не вона, мене вклав, думаю я, навряд чи це зробив її колега, противний куряка, який учора хотів мене обслужити, звідки інакше ковдра і все таке, за цим стоїть не хто інший, як вона, а я навіть не знаю її імені; тут я трошки пофантазував про неї, лежачи на дивані, це ж неминуче, не в плані сексуальних фантазій, сексуальні тут абсолютно ні до чого, адже секс текучий, а я фантазую про те, хто вона така; у неї темне волосся, і я називаю її Мерседес, бо якщо вже судилося зав’язати стосунки, то мені хотілося б, щоб її звали Мерседес і щоб її предки походили з далеких країн, мабуть, навіть з Південної Америки, а її назвали Мерседес, бо її батько любить автомобілі, він і її привчив любити автомобілі, тому вона й стала працювати в дорожньо-транспортному управлінні, на комунальному майданчику для покинутих автомобілів, де можна бачити багато різних автівок і набирати на клавіатурі автомобільні номери, і видавати жетони, адже це — стосунки, а стосунки текучі, та якщо вже не можна обійтися без текучості, то краще, щоб вони зав’язувалися з такою жінкою, яку звуть Мерседес і яка якнайсильніше відрізнялася б від мене: у неї, наприклад, повинна бути велика родина, яка про неї піклується, купа батьків, і матерів, і племінників, і дядечків, і тіточок, і я стану членом цієї сім’ї, тому вони не дочку втратять, а придбають ще одного сина, а потім будуть приголомшливі спільні трапези і суцільний магічний реалізм з ранку й до ночі.

Коли я знову прокинувся, вона сиділа на стільці біля дивана. Ну от ти й прокинувся, каже вона, саме вчасно; я закінчила роботу і можу йти, тому тобі теж пора йти, і ось тобі жетон. Вона кладе жетон на стіл, але сама не встає, даючи мені час прокинутися і зміркувати, що до чого. Схоже, я проспав цілий день, кажу я. Напевно, ти дуже втомився, каже вона. Це тому, що все тече, пояснюю я. А сьогодні вранці чаша — та сама чаша, про яку ми завжди згадуємо, — переповнилася, а я намагаюся зупинити потік, а це не можна робити безкарно, тому я втомився, кажу я. Розумію, каже вона, однак я не думаю, що вона мене зрозуміла, просто так заведено говорити, це поширена фраза, якою ми кидаємося мимохідь щодня, — ми кажемо, що розуміємо, тоді як насправді нічого не зрозуміли, а часто нам усе настільки нецікаво, що ми й не хочемо нічого розуміти, а кажемо, що розуміємо, а на ділі це брехня, не я один вдаюся до брехні, всі так чинять, наприклад, коли кажуть, що розуміють, хоча насправді нічого не розуміємо, от і вона щойно це сказала. Що ти розумієш? — питаю я. Я розумію, що ти втомлюєшся від того, що текучка захльостує, каже вона, я теж втомлююся від того, що захльостує. А хіба вона захльостує? — питаю я. В цьому-то все питання, бо якщо вона не захльостує, то дуже легко сказати, що я, мовляв, розумію, як інші втомлюються від плинності, але якщо вона захльостує, то захльостує, і тоді людина сама від неї втомлюється; то як же — є вона чи ні? Звісно ж є, каже вона. Трошки тече чи захльостує? — питаю я. Досить-таки сильно захльостує, каже вона. До біса сильно хлище? — питаю я. Зараз якраз до біса сильно, каже вона. Так і б’є зараз, страшенно хлище, та я сподіваюся, що коли-небудь цьому прийде кінець. Ніколи цьому не буде кінця, кажу я, бо плинність — основний стан усіх речей, їх першооснова, бо для природи природним є текучий баланс, та тільки не для нас, не для людини, кажу я; ми привчили себе говорити, що нас радують зміни, для того щоб не захлинутися, ми самі себе намагаємося обдурити, кажучи, що зміни нас радують, тоді як насправді вони нас зовсім не радують; зміна до зміни не приходиться, каже на це вона, хто б вона не була, бувають хороші зміни і бувають погані, точно так само, як повінь буває хорошою і буває поганою, задача в тому, щоб потрапити в хороший струмінь, каже вона; треба тільки потрапити в хороший струмінь, повторює вона, навіщо ж боятися гарного, правда? Я не розумію, про що вона говорить, і мене знову долає втома. Хороший розлив — поганий розлив, якийсь там струмінь, про що це? — думаю я, сидячи на дивані в конторі дорожньо-транспортного відомства. Потік є потік, і він несе зміни, а в змінах немає нічого хорошого, це завжди погано, міркую я з дурною категоричністю, бо вона зачепила мене за живе. І чому це вона, скажіть на милість, раптом вирішила, що потоп коли-небудь припиниться?

Ось Біма захопив потік, каже вона. Захопив Біма? — питаю я. Так, захопив Біма, каже вона. Я вчасно втримався, щоб не сказати «розумію», насправді я ж не зрозумів, я б збрехав, якби сказав «розумію». А хто такий Бім? — питаю я. — Він кінь? Якщо він кінь, я готовий засумніватися в правильності цього вислову. З кіньми цього не буває, відносить людей; от якщо Бім не кінь, тоді, звісно, інша справа, якщо тільки він не собака або якась інша тварина. Бім не кінь, каже вона. Якби він був конем! Бім — це мій брат, тому можеш мені повірити, що його захопило і понесло в потоці. То, отже, Біма понесло? — знову питаю я. Біма вже давно відносить. Розумію, кажу я. Це — брехня, та я відчуваю, що саме тут маленька брехня цілком доречна і навіть необхідна, такі умовності спілкування, вони вимагають, щоб я вимовив саме це для підтримки розмови і підтримки утворених стосунків; я повинен був погладити за шерсткою, от я й сказав, що розумію, хоча насправді з того, що вона говорила, нічого неможливо було зрозуміти; я знаю лише те, що Бім не кінь, а її брат і що його захопило і віднесло потоком.

Я повіз її додому на авто. Їй давно вже пора бути вдома, але, поки я спав на дивані і поки прочумався, вона через мене пропустила свій автобус, тому найменше, що я міг зробити, — це хоча б відвезти її додому, їй треба скоріше додому, до Біма. Бім чекає. Взагалі-то мені ніколи, я весь час пам’ятаю, що вдома на мене чекає Фінляндія; Фінляндія з нетерпінням чекає, щоб я нарешті повернувся і знову взявся до неї, взяв би її в свої люблячі обійми, думаю я, адже час так і мчить, дні проносяться стрімким потоком, а інформація про Фінляндію все ще не з’явилася на світ; треба підігнати себе, думаю я, адже я терпіти не можу аврали, я люблю працювати в хорошому рівному темпі, видаючи по кілька сторінок на день, рівномірно і сумлінно, тобто працювати методично, аврали ж — це робота на виснаження; при авральній роботі ти тонеш у безодні, провались вона під три чорти, авральна робота. Між тим ми вже приїхали в одне з міст-супутників поряд з Осло, і я залишився сидіти в машині, чекаючи, поки вона збігає наверх у квартиру перевірити, чи вдома Бім. Про всяк випадок вона попросила мене зачекати, передчуваючи, що Бім не став її чекати і пішов тинятися вулицями і тепер він може бути де завгодно. Я зрозумів, що вони живуть удвох. Бім і вона. Треба буде запитати у неї, як її звуть; треба не забути запитати про це. Вони залишилися без батьків, так вона сказала, але «залишилися без батьків» можна розуміти по-різному: можливо, батьки кудись поїхали, наприклад на Канарські острови, або вони психічно хворі, або спилися, та в даному випадку це означає, що вони померли, тобто залишили дітей найневідворотнішим чином, думаю я, мабуть, і найчистішим, адже коли вже ти мертвий, то, значить, мертвий, тебе ніде не можна зустріти, з тобою ніяк не можна зв’язатися, ти недоступний в остаточному сенсі, тобто тут узагалі нема про що говорити, смерть остаточна в самому невідворотному сенсі, вона — господар-пан, і вона так спокусливо легко протікає повз нас, смерть — сама плинність, і вона лякає мене більше, ніж будь-що, більше, аніж навіть вода, бо вода — це одночасно і життя, і смерть, і я боюся і того, й іншого, адже вони однаково текучі, тому її батьки померли, а смерть — сама собі господиня, і в якомусь сенсі ти теж станеш сам собі пан, коли помреш.

Біма немає вдома. Вона спускається до мене і каже, що Біма немає вдома, і запитує, чи не міг би я поїхати з нею пошукати його. Пошукати Біма? Ну що ж, чому б не пошукати! От тільки моя брошура! — думаю я. Я саме взявся за один текст, кажу я, і трохи зашиваюся з роботою. Який текст? — питає вона, і я кажу, що працюю над текстом про Фінляндію; я сказав саме «текст», бо це залишає питання відкритим; «текст» звучить добре: я пишу текст про Фінляндію, та, певна річ, якщо Бім кудись подівся, то треба шукати Біма, а Фінляндія нікуди не дінеться, Фінляндія в ліс не втече; до речі, відзначаю я про себе, роблю замітку на пам’ять, це теж одна з властивостей, притаманних Фінляндії, — Фінляндія не підведе, вона завжди там, де ти очікуєш її знайти, вона нікуди не втече, а спокійно стоїть на своєму місці, покладаючись на милість тектонічних плит під земною корою; по суті, цим вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої країни, та все ж перебуває у відносному спокої, вона нікуди не пливе, така властивість сама по собі вже робить її досить привабливою для мандрівників, думаю я; і в той час як мене несе течія, і Біма, і багатьох інших несе течія, Фінляндія не пливе. «Відвідайте країну, яка нікуди не відпливе» — такі слова можна б написати на плакатах, виставлених у вітринах туристичних бюро. «Відвідайте країну, яка перебуває в спокої». А от Бім у спокої не перебуває, і його треба розшукати, і я розмірковую про себе, що нікому не буде великої шкоди, якщо я витрачу трохи часу, щоб допомогти його сестрі в пошуках брата, допомогти сестрі, імені якої я навіть не знаю. До речі, як тебе звати? — питаю я. І вона каже мені, як її звуть, тільки змушує пообіцяти, що я більше нікому не скажу, тому що вона не хоче розбовкати про це на весь світ, щоб кожен стрічний знав її ім’я; по-моєму, це непогано, оскільки теж свого роду принцип; мені подобається, коли у людини є свої принципи; тепер я дізнався, як її звати, але я обіцяв, що нікому цього не скажу, можу тільки сказати, що у неї гарне ім’я. Ми об’їжджаємо околиці тутешнього торгового центру, де знаходяться пошта, перукарня, продовольчий магазин та кіоск — словом, усе, що зазвичай можна знайти в будь-якому торговому центрі нашої країни, але Біма ніде не видно, і його сестра, тобто вона — треба придумати, як мені її тепер називати, назву-но я її просто Сестрою, та й усе, — так-от Сестра підозрює, що він поїхав на електричці в місто і вештається там сам чи в компанії зі своїми дружками, з нехорошими дружками, які, за словами Сестри, збивають його з пантелику і втовкмачують йому всілякі дурниці, а він пливе за течією, причому явно не в тому напрямку, Сестрі це не подобається, але вона змушена поки що згнітивши серце миритися: спробуй-но завадь братові, та й узагалі будь-якій людині, робити те, що вона хоче — навряд чи з цього буде пуття, бо кожен рухається туди, куди його тягне; а вже куди його лиха година занесе, до чого приб’є, — ніколи не відомо; тому, подобається нам це чи не подобається, життя нас не питає і все повертає по-своєму, і, скільки не бийся, воно завжди знайде шпаринку, як нас обдурити і повернути справу по-своєму, щоб ми пішли тією стежкою, яку воно для нас обрало; хтось називає це долею, та до біса долю, насправді ми самі винні, думаю я; Сестра, та у всьому звинувачує нехороших приятелів, але я вважаю, що винен сам Бім; обставини теж, звісно, мають якесь значення, але до певної міри, а головна справа в самому Бімі, точно так само, як у моєму випадку річ у мені, а у випадку Сестри — річ у ній, якщо вже говорити про те, хто винен і чому наше життя складається так, а не інакше; я, наприклад, сам винен у тому, що моє авто забрали на штрафний майданчик, і я це добре усвідомлюю, хоча мені це неприємно, виною моє легковажне ставлення до § 12 дорожньо-транспортних правил, і самотність я сам обрав, адже все інше — текуча безодня, самотність же, хоча по-своєму теж текуча, але вона тече собі потихеньку, нехай це ні до чого мене й не приведе, будь вона неладна, ця самотність, та тут я принаймні, як уже говорилося, хоча б знаю, що сам це вибрав.

Ми все їздимо, шукаємо Біма. В бібліотеці Дейкмана його не знайшли; туди він, за словами Сестри, часто заходить; немає його й у великому торговому центрі біля залізниці; словом, ніде його немає; та ми не здаємося; і день уже хилиться до вечора, а ми все кружляємо одними і тими ж місцями, і Сестра розповідає мені про Біма. Він був життєрадісним хлопчиком, поки вони раптом не залишилися самі; батьки загинули в автомобільній катастрофі дорогою в літній будиночок біля озера Ейєрен, яке є частиною системи проточних озер, у басейні Гломми — найбільшої річки Норвегії і нескінченно довгої, як голодний рік, і вже настільки повноводної, що мені навіть думати не хочеться, скільки там води, вона тече і хлюпається і час від часу несподівано виходить з берегів, руйнуючи все, що тільки можна, на своєму шляху, та це й зрозуміло, як-не-як річка, а річки — це вода, а вода несе зміни, і схоже, що це вже звучить, як постійний приспів, я склав пісню з приспівом, а приспів повинен повторюватися через однакові проміжки між куплетами, приспіву належить повторюватися, і з якого дива мені порушувати закон жанру, а там, дивись, почнеться ще один куплет, і з часом, як знати, вийде пісня для хору; однак брат і Сестра залишилися без батьків, і тоді Сестрі, яка вже кілька років як відділилася і жила самостійно, хоч-не-хоч довелося повернутися в батьківський дім, щоб піклуватися про Біма; взагалі-то вона була студенткою, вона й зараз студентка, але пішла на роботу, щоб забезпечувати себе і Біма; навчання довелося закинути, її спеціальність — географія; географія, в моєму уявленні, має справу з картами, глобусами, розташуванням тих чи інших об’єктів по відношенню один до одного; я подумав і вперше зрозумів, що географія включає в себе дуже багато різного, і Сестра, напевно, знає силу-силенну таких речей, про які я навіть не підозрюю, і, досить ймовірно, у неї є запас відомостей про Фінляндію, відзначаю я подумки, тому можна порозпитувати її при більш зручній нагоді, оскільки зараз вона розповідає про Біма. Відтоді як вони залишилися без батьків, Бім так змінився, що його просто не впізнати. Сестра намагалася проводити з ним якомога більше часу, проте їй потрібно було ходити на роботу, і Бім залишався на самоті, він почав пропускати школу і познайомився з людьми, які навчили його всіляких дурниць, останнє вона повторює вже вдруге, це триває давно, каже вона. А що означає — давно? — питаю я, та вона не відповіла, а замість цього просить, щоб, коли ми знайдемо Біма, я не називав його Бімом. Не називати Бімом, — думаю я про себе; можна, звісно, і не називати, та як же тоді до нього звертатися, якось же треба його назвати, якщо з ним можна говорити. Чи він уже й розмовляти не хоче? Раптом він узагалі відмовиться говорити. А він що, не розмовляє? Та ні, розмовляє, відповідає Сестра, але відгукується тільки на Скарпхедіна. Не відгукується на своє ім’я, на Біма, але відгукується, коли його кличуть Скарпхедіном, розумієш?

Ми знайшли Біма біля великого торгового центру поблизу залізниці. Бім любить вештатися біля торгових центрів, відзначаю я про себе, або в місті-супутнику, або на околиці Осло, або він сидить у бібліотеці, або знаходиться десь на шляху з однієї точки в іншу. Це ще нічого, думаю я, не так уже й страшно. Якоїсь миті я злякався, що місцем його прогулянок слугує весь білий світ, та насправді виявилося, що воно обмежене лише невеликою частиною світу, дуже малою частиною, у нього лише кілька улюблених точок; розшукувати його — справа, звісно, клопітка, але втішає те, що радіус його мандрів такий невеликий, думаю я. Бім виявився зовсім маленьким хлопчаком, можна сказати хлоп’ям, я б назвав його хлоп’ям, якби випадково звернув на нього увагу, зустрівши на вулиці, але в очі я, звісно, не скажу йому «хлоп’я», тим паче що він хоче називатися Скарпхедіном. Сестра вийшла з машини і розмовляє з ним; я здогадуюся, що він не хоче їхати додому; поруч з ним стоїть компанія з чотирьох-п’яти таких же хлопчаків, трохи вищих на зріст і дуже крутих, у грубих черевиках і з дурнуватими усмішками на обличчях; вони регочуть над чимось, що він сказав Сестрі. Вона розсердилася, вихопила у нього сигарету з рота і потягла за собою під глузливий регіт крутих хлопчаків. Бім і Сестра сідають в авто, і ми їдемо.

Бім сидить на передньому сидінні, Сестра — ззаду. Ти хочеш, напевно, знати, хто він такий, питає через деякий час Сестра, киваючи у мій бік, хоча я щось не помітив, щоб Бім мріяв зі мною познайомитися; навпаки, він усім своїм виглядом показує нам, що його взагалі нічого не цікавить, а тим паче я. Це — мій знайомий, каже сестра. Його звуть Ньяль. Я дивлюся на неї в дзеркало і бачу, що вона хоче, щоб я їй підіграв. Чому ж не підіграти, думаю я. Я не проти Ньяля; якщо вона каже Біму, що мене звуть Ньяль, то нехай я буду Ньялем, коли їй так потрібно. Взагалі, слід сказати, ми надаємо іменам занадто великого значення. Ми пов’язуємо з ім’ям певні властивості і настрої, та це ж дурість, ну її до біса; що одне ім’я, що інше — жодної різниці; отже, тепер мене’ звати Ньяль. Бім уперше за весь час подивився у мій бік. Тебе звати Ньяль? — питає він. Ну, так! — кажу я. — Мене звуть Ньяль. Гарне ім’я! — каже Бім. Дякую! А тебе, здається, звати Скарпхедін? Бім обертається назад і, перш ніж кивнути, кидає швидкий погляд на Сестру. Теж гарне ім’я, кажу я, серйозне, воно говорить про стійкість. Від моїх слів Бім одразу став трохи вищим на зріст, не такий уже він химерний, як мені здалося спочатку, Бім теж піддається дії тих психологічних механізмів, котрі керують більшістю з нас. Коли нам кажуть щось хороше, ми відразу підростаємо, так уже ми влаштовані, що взагалі-то й непогано.

Ми з Сестрою сидимо на балкончику в квартирі, де живуть Бім і Сестра, і вечеряємо простими бутербродами з сиром, запиваючи їх молоком. Бім відмовився вечеряти з нами, образившись на Сестру за те, що вона його приструнчила, коли він надумав показувати палець компанії хлопців так званого іммігрантського походження; це сталося, коли ми проїжджали повз торговий центр, який Бім уперто називає торговним центром не тому, що вважає це правильним, а, як мені здається, лише для того, щоб позлити Сестру; Сестра попалася на цю вудку і сердиться на нього, вона виправляє Біма щоразу, як він вимовляє це слово, а Бім насолоджується тим, що зумів її роздратувати. Зараз він пішов до себе в кімнату і зайнявся комп’ютерними іграми. З його кімнати чути приглушені звуки лютої стрілянини. Сестрі сьогодні йти в нічну зміну, адже потік заарештованих автомобілів тече безперервно, вони прибувають на майданчик навіть уночі, потім за ними приходять власники, це постійний кругообіг і кругообертання, хоча й не вічний, аж ніяк не вічний, та поки що він продовжується з неспадаючою швидкістю, і Сестра двічі на тиждень відсиджує подвійну зміну, щоб підзаробити трохи грошенят, — як-то кажуть, зайві грошенята завжди знадобляться. Так, значить, мене тепер звати Ньяль, кажу я. Сестра посміхається. Інакше не можна було, каже вона, адже Ньяль — це батько Скарпхедіна із саги про Ньяля; Бім прочитав її і відтоді весь час перечитує; не розумію я його, він так і ковтає книжки, ось прочитав сагу про Ньяля та, окрім того, ще купу всяких інших книг, і водночас грає в свої безглузді стрілялки та водиться з цими бовдурами, які вчать його всіляких дурниць, каже вона от уже втретє. Яких же дурниць вони вчать? — питаю я, але вона не вдається в пояснення. Замість відповіді вона дивиться на годинник і каже, що їй пора збиратися, та тут така справа, що заважає одна заковика — взяти Біма з собою на роботу не вийде, а залишити хлопчика самого їй би теж не хотілося. Сестра не каже прямо, чого вона хоче, але я відчуваю за її словами невисловлене прохання, відчайдушне прохання; я бачу, що тут є над чим гарненько подумати: я ж зовсім не знаю цю жінку, цю Сестру, але я сам зробив так, щоб моє авто забрали на майданчик, бо мені кортіло з’ясувати, чому вона попросила мене їздити обережно — чи тому, що я — це я, чи тому, що вона всім таке каже; ну от я про це дізнався, і це дасть поштовх до чогось нового. А чи хочу я, щоб нове почалося? Барометр у голові показує суху погоду, жодної води на милі навколо, та вода зачаїлася і лише чекає, щоб прорвати греблю, гребля може рухнути будь-якої миті, і в повітрі витають зміни, я це відчуваю, я це знаю зі своїх снів, сни підготували мене до цього, та все-таки вода є вода, як не крути; з одного боку, я їздив шукати Біма, я з’їв три бутерброди і випив склянки три молока, однак я відчуваю, що поки ще можу піти, адже мене чекає Фінляндія, Фінляндія — це ж мій хліб, і я, між іншим, питаю себе, чи траплялося кому-небудь до мене заробляти свій хліб на Фінляндії, нічого про Фінляндію не знаючи; вирішивши, що таке малоймовірно, а якщо так, отже, я буду першим, я стану піонером у цій галузі, і посольство покладає на мою майбутню брошуру великі надії, і не можна розчаровувати людей, я терпіти не можу приносити розчарування, але дуже люблю справити враження авжеж, враження справляти я люблю найбільше. Справа в тому, що цей мій текст про Фінляндію, кажу я, робота нагальна і досить-таки напружена; кажу і сам чую, що виходить якось непереконливо, що, по суті, я вже погодився наглянути за Бімом. А що це за текст? — питає Сестра. Текст для брошури. Я роблю брошуру про Фінляндію на замовлення Фінського посольства, пишу текст і підбираю ілюстрації, сканую, з’єдную все в єдине ціле; отримуючи замовлення, я виступаю, так би мовити, як тотальний мультимедійний підрядчик, мої замовники отримують одразу весь пакет послуг, їм достатньо зателефонувати за одним номером; до речі, треба б зробити це девізом моєї фірми: «Достатньо зателефонувати за одним номером»; хоча, здавалося б, неважко зателефонувати і за кількома номерами, та людям чомусь більше до вподоби, щоб усе за одним номером; думають — треба ж, як просто! Тут я роблю уявну замітку, що треба буде додати ці слова до мого логотипу: «Достатньо зателефонувати за одним номером». Я можу тобі допомогти, каже Сестра. Якщо ти посидиш до ранку з Бімом, я допоможу тобі з текстом про Фінляндію, вийде так на так, і ми квити. Чи варто старатися заради того, щоб поквитатися, думаю я, і великодушно заявляю, що я нагляну за Бімом і без того, щоб ти мені допомагала; але я із задоволенням тобі допоможу, каже вона, я дещо знаю про Фінляндію; я так і думав; і коли такі, як вона, кажуть «трохи», це насправді означає, що багато, жінки часто себе недооцінюють, тоді як чоловіки часто переоцінюють себе, через це я й втрапив у халепу, взявшись писати брошуру про Фінляндію, хоча ніколи нічого про Фінляндію не знав, і проте я всупереч усякому здоровому глузду вирішив, що все у мене чудово вийде, тоді як вона, Сестра, ніколи не погодилася б узятися за жодну брошуру, не знаючи досконально всього, що тільки можна знати щодо запропонованої теми, і якщо вже вона каже, що трохи знає про Фінляндію, значить, вона знає багато, думаю я, в особі Сестри я натрапив на чудове джерело інформації про Фінляндію, анітрохи не гірше за кронпринца, але кронпринц недоступний, і я розумію, що Сестра — це моє спасіння. Гаразд, іди, кажу я. Я тут побуду до твого повернення. Наглянь, щоб Бім ліг спати, каже вона. Не дозволяй йому всю ніч сидіти за комп’ютером або читати, він повинен виспатися, інакше, якщо не виспиться, він не піде завтра до школи, а знову подасться до своїх бовдурів, які вчать його всіляких дурниць, — ось уже вчетверте про дурощі. Не хвилюйся, він ляже спати. Сестра пішла на роботу, а я включив телевізор; там, як завжди, розважальна програма, а я не хочу розважатися, розвага теж текуча, теж вода, а мені потрібні твердокам’яні факти, факти про Фінляндію, та на жодному з каналів не показують нічого подібного; напевно, тому, що з цього не матимеш грошей, навіть по норвезькому державному радіо не повідомляють сьогодні ніяких фактів, що стосуються Фінляндії, бо цей канал теж усе більше женеться за рейтингом; тепер їм замало показати хорошу передачу, адже хорошим вважається лише те, що сподобалося дуже великій кількості глядачів, а те, що подобається багатьом, рідко буває по-справжньому хорошим, і це факт, це не елітарне мислення і не снобізм, а саме факт; може, по норвезькому державному каналу класичної музики сьогодні передають Сібеліуса, та це не рахується: Сібеліус — це не факти про Фінляндію, Сібеліус — це вода, Сібеліус — це брандспойт, і передавати музику Сібеліуса — все одно що накачувати воду в житлові будинки і квартири. Тут до мене виходить Бім, сідає на інший кінець дивана і питає, чи правда, що мене звати Ньяль. Ну це як подивитися, кажу я, не зовсім правда, але й не зовсім брехня, а так десь посередині між чорним та білим, у тій сірій зоні, в якій він сам може називати себе Скарпхедіном. Так чому ж — Скарпхедін? — питаю я. Що ж тут незрозумілого! Скарпхедін — це сила! — каже Бім. Але він, здається, згорів у будинку? — питаю я; я ж теж читав сагу про Ньяля, як же інакше, адже недаремно я відучився стільки років в університеті, тому набрався деяких знань; якщо вже ти намітив для себе працювати' в галузі ЗМІ, доводиться рахуватися з тим, що там чималі вимоги, треба заслужити право на свою частку влади, щоб удостоїтися такої честі, і сага про Ньяля входить до числа обов’язкових вимог, тому я чудово пам’ятаю, як згорів Скарпхедін разом зі своїм батьком Ньялем і матір’ю Бергторою, дружиною Ньяля, і багатьма іншими людьми, вони там усі гуртом згоріли в будинку, і всіх їх не стало; хтось, пригадую, підпалив їхній будинок через помсту, в ті часи взагалі дуже носилися з помстою, і якщо не виходило помститися інакше, то цілком прийнятно було і дім спалити разом з людьми, а всіх, хто вискакував з вогню, без зайвих клопотів зарубали сокирою. Спочатку робилися якісь спроби вирішити справу мирним шляхом, це слід відзначити, та коли вони побачили, що дійти згоди і примиритися не вдалося, їм залишалося тільки взятися за зброю і влаштувати підпал. Скарпхедін згорів, це правда, каже Бім, та все одно він молодець. Бім іде в свою кімнату, повертається з сагою про Ньяля і читає мені вголос. «Тепер слід назвати синів Ньяля, — читає він. — Старшого з них звали Скарпхедін. Це був чоловік високого зросту, сильний і вправний у бою. Плавав він, як тюлень, і не було йому рівних у бігові. Він був рішучий, безстрашний і гострий на язик, та зазвичай стриманий. Волосся у нього було русяве і кучеряве, очі зіркі, обличчя бліде, риси обличчя загострені, ніс із горбинкою, щелепи видавалися вперед, і дещо негарний рот. Однак вигляд у нього був дуже войовничий»,[10] — читає Бім. І його боялися, каже Бім. Він справді загинув у вогні, але загинув гордо, ти розумієш? Бім погортав книгу і відшукав інший уривок, який хотів мені прочитати. Це розповідь про те, як прийшли сини Сігфуса, щоб розправитися з Ньялем та його синами. Вони прийшли помститися за вбивство, пояснює Бім, вони підпалили будинок, і тут Корі каже, щоб Скарпхедін виходив, але той відповідає, щоб спочатку виходив Корі, і Корі вийшов, а коли Скарпхедін хотів теж вийти, балка під ним обвалилася, і дах рухнув, і тоді Скарпхедін вирішив, що йому судилося згоріти, і так воно й було. Ось послухай, каже Бім і читає:

«Гуннар, син Ламбі, скочив на стіну і побачив Скарпхедіна. Він сказав:

— Ти, здається, плачеш, Скарпхедіне?

— Ні, — відповів той, — але очі і справді пощипує. А ти, здається, смієшся?

— Звісно, — каже Гуннар. — І я жодного разу не сміявся відтоді, як ти вбив Траїна на Лісовій Річці.

Скарпхедін сказав:

— Ось тобі на пам’ять про це.

Він вийняв з гаманця зуб, який вибив у Траїна, і кинув його в Гуннара. Зуб потрапив йому прямо в око, тому око витекло на щоку, а Гуннар упав зі стіни».[11]

Бім закрив книжку і дивиться на мене, даючи мені час осмислити почуте. Я киваю. Так, видатна була особистість, кажу я. Ти згоден? — питає Бім. Тому я й вибрав ім’я Скарпхедін, каже Бім. Адже Скарпхедін найперший. А чому б тобі не залишитися при початковому імені? — питаю я. Ну кому потрібне таке ім’я, як ти не розумієш! Я киваю, а сам думаю, що механізм цього процесу, який скінчився тим, що Бім вибрав собі ім’я Скарпхедін, зворушливо простий. Його звуть Бім, і в реальності він анітрохи не схожий на Скарпхедіна. Якщо Скарпхедін високий і сильний, то Бім маленький і щупленький. Якщо Скарпхедін плаває, як тюлень, і в бігу йому немає рівних, то Бім плаває по-собачому і бігає повільно і незграбно, як цуценя. Якщо Скарпхедін рішучий і сміливий, то Бім нерішучий і несміливий. Якщо у Скарпхедіна очі зіркі і риси обличчя гострі, то у Біма очі звичайні і риси обличчя дитячі. Якщо Скарпхедін зазвичай стриманий, то Бім не вміє стримуватися, і, нарешті, що важливо, — Скарпхедіна звуть Скарпхедіном, а Біма — Бімом; і тут не можна не визнати за Бімом деякої правоти, бо ім’я у нього дійсно дивне. Напевно, знадобилося втручання якихось загадкових сил, щоб дитину назвали Бімом. Єдине, що їх об’єднує, — це, здається, гострий язичок, що, мабуть, і послужило відправною точкою для подальшої ідентифікації, подумав я, з цього вона почалася і розвинулася потім до нинішнього стану тільки з тієї причини, що Біму хотілося бути схожим на таку людину і геть не хотілося бути самим собою, себто Бімом.

Бім запасся бутербродами і тепер жує перед телевізором, весь час перемикаючи канали. Сестра сказала, щоб ти лягав спати, кажу я трохи згодом. Зараз уже досить-таки пізно, чи не пора нам лягати? А де ти ляжеш? — питає він, і я відповідаю, що ляжу спати в їдальні на дивані.

Взагалі-то я не відчуваю особливої втоми, оскільки півдня провів лежачи на такому ж дивані в будиночку дорожньо-транспортного управління, та, якщо так треба, щоб укласти Біма, я готовий знову лягти; лежачи я можу обдумувати майбутній текст про Фінляндію, прикидати, як його краще побудувати, це дасть мені відчуття, що я зайнятий ділом, працюю, а значить, не гаю часу дарма.

На добраніч! — каже Бім, йде у ванну і потім до себе в кімнату. Добраніч і гарних тобі снів! — кажу я. У тиші я думаю про Фінляндію.

Фінляндія — це країна, яка в процентному обчисленні виділяє найбільшу частку національного бюджету на мистецтво та культуру, відзначаю я наступний пункт, бо про це я десь читав, це не мої вигадки, а прочитані десь відомості, і якщо так пишуть, це має відповідати дійсності, тому я буду виходити з припущення, що це правда. І що ж цей факт говорить нам про фінів? — записую я у вигляді риторичного запитання. Риторичні запитання тут дуже доречні, оскільки я повинен побудувати зв’язний ланцюжок аргументів, які приведуть до висновку, що запам’ятовується, і якщо підвести до нього вдало і витончено, то він назавжди закарбується в пам’яті тих щасливців, які його прочитають. То про що ж свідчить той факт, що фіни виділяють таку значну частину суспільних грошей на культуру і мистецтво? — повторюю я своє запитання. Адже що таке мистецтво і культура? І чи потрібні вони нам? Тут треба придумати якийсь хитромудрий хід для позитивної відповіді, щоб читач не міг не погодитися з тим, що витрачати значні кошти на мистецтво і культуру — це дуже правильно, і так подати цю думку, щоб усім стало зрозуміло, що в цьому ставленні до мистецтва і культури підкреслюється особлива риса фінів, що ця риса властива фінському характеру. Це пишеться з розрахунком на любителів культури й мистецтва, щоб вони, прочитавши брошуру, відчули непереборне бажання поїхати до Фінляндії. Але ж я ще не маю ані найменшого уявлення про те, що ж таке мистецтво, нагадую я собі і наголошую, що над цим треба буде подумати і також вмістити в брошуру, оскільки будь-яка брошура має давати точне визначення того, що ж таке мистецтво, особливо це стосується брошури про Фінляндію — країну, де мистецтво і культура досягли небувалого розквіту і де витрачаються величезні кошти на підтримку лісу, а також сподіватимемося, і підліску, на підтримку діячів мистецтва і культури. Лише передова країна, відзначаю я далі, лише читаюча й розвинена країна, яка знає цих діячів і досягла високого рівня процвітання, може розуміти необхідність таких витрат і витрачати великі кошти на підтримку мистецтва й культури. Хіба не воліє кожен провести відпустку в розвиненій країні, замість того щоб поїхати у відсталу країну, яка плететься десь у хвості і де люди живуть за віджилими правилами: око за око, зуб за зуб? Це треба взяти на замітку. Та й чи знайдеться якась інша країна, яка дала нам так багато за останні сто років, як Фінляндія? — питаю я себе. Адже Фінляндія подарувала нам «Нокію», вона подарувала нам Міку Хаккінена, який бере участь у «Формулі-1» і їздить просто-таки чудово, Фінляндія подарувала нам дивовижну архітектуру, знамениту вазу і кілька фільмів, цілий ряд дуже пристойних фільмів, деякі книги і «Марімекко» — «Марімекко», чорт забирай! Нарешті згадав! Я ж знав, щось таке ще було, та ніяк не міг зрозуміти, що! «Марімекко» — одяг у смужку для дітей і для дорослих, таких яскравих кольорів, що, дивлячись на них, так і хочеться вигукнути: от бісові діти! Та нехай собі хто хоче — той кричить, ну їх усіх! І як же це я мало не сів у калюжу — стільки часу працюю над брошурою про Фінляндію, а про «Марімекко» жодного разу не згадав. Ось що іще подарували нам фіни! У мене самого лежить вдома у шафі такий светр, ось завтра, як повернуся, відразу його зранку й одягну, думаю я, в першу чергу дістану з шафи й одягну мій светр у синю й блакитну смужки. Та це ж кольори прапора, фінського прапора! — осінило мене раптом. Подумати лишень — у мене лежить светр у фінських національних кольорах, а я абсолютно непростимим чином забув надягти його відразу, першого ж дня; треба було вдягти його, коли я ходив у Фінське посольство, тоді мені вже точно дали б це замовлення, тут би вже ніхто не сумнівався, хто найкраща кандидатура для цієї роботи, я і є підходяща кандидатура, якщо я її отримав, проте сумніви все ж були, це відчувалося, переговори затягувалися, фіни мене перевіряли, розпитували, отже, були у них сумніви, а я терпіти не можу сумнівів, бо сумніви — це плинність, а я люблю все міцне, як, наприклад, гори, хоча й в горах трапляються обвали каміння, як це було, наприклад, коли начальники талібів наказали підірвати величезні статуї Будди в Афганістані, що простояли п’ять тисяч років, їм, бачте, не подобається, коли роблять зображення богів; вони взагалі не люблять зображень, їм, можна сказати, подобається, коли все один в один; вони хочуть, щоб карта була того ж розміру, що й територія; вони визнають Бога, але тільки самого Бога, без зображень, тому вони підривають гори, викликаючи в мене почуття невпевненості, адже гори не течуть, як вода. А тут виходить, що все менше залишається сталих речей і все більше плинних, і скоро абсолютно все потече, і щоб підштовхнути цей процес, афганці підривають гори. З глузду вони з’їхали чи що? Зате у Фінляндії мало гір, зовсім небагато. Зрозуміло, що для більшості норвежців це прикрість. З точки зору норвежців, краще, коли багато гір, якщо у Фінляндії немає гір, взагалі не варто про них згадувати в брошурі, відзначаю я на майбутнє; якщо вже гори такі важливі для норвежців (а у Фінляндії гір мало), то, зрозумівши, що у Фінляндії гори практично зовсім відсутні, норвежці ще задумаються, перш ніж їхати у відпустку до Фінляндії, та якщо вони не будуть цього знати, то можуть поїхати, розмірковую я, бо, як кажуть, чого не знаєш, — від того й голова не болить, хоча, щодо мене, я з цим не згоден, є багато чого такого, від чого може боліти голова, хоча ми не здогадуємося про причину, однак якщо це увійшло в приказку (ми теж її повторюємо), вона підходить до цієї ситуації, і якщо я нічого не напишу в брошурі про гори, мене не можна буде звинуватити в їх відсутності, і нічого на мене нарікати (ще чого бракувало), я ж іще на світ не народився, коли утворилася Фінляндія, це відбулося без мене, тому з мене нічого не візьмеш, головне — убезпечити свої тили, щоб у будь-яку хвилину можна було втекти чи просто повернути у зворотний бік, це взагалі добре, коли можеш повернути назад або хоча б знаєш, що в тебе завжди залишається така можливість. Та найкраще — втекти.

Бім не спить. Весь цей час у нього в кімнаті було тихо, але зараз до мене долинули звідти якісь звуки, і я встаю, щоб з’ясувати, у чому справа. Підійшовши до дверей, я постукав; я навмисне спочатку стукаю, бо надивився кінофільмів і телесеріалів про те, як підлітки переживають, коли батьки приводять додому своїх нових коханців, і хоча ми з Сестрою ніякі не коханці, я не відкидаю того, що Бім міг так вирішити, і ці думки викликали у нього ревнощі, здивування, образу — мало як це могло повернутися в голові підлітка, подумав я і тому спочатку постукав, показуючи йому, що поважаю його особисту територію і чекаю, коли він дозволить мені зайти, якщо він не проти, а якщо він проти, я не буду наполягати, а краще повернуся до себе на диван і продовжу роботу над нотатками про Фінляндію, у мене ще купа роботи, є ще маса речей, на які я не встиг звернути увагу чи якось торкнутися, здебільшого, мабуть, таких, яких краще й не знати; стукаючи до Біма, я ніби кажу йому: «Привіт, друже! Я прийшов з миром!» Нарешті Бім відгукнувся; отримавши дозвіл, я відчиняю двері і бачу: Бім в одних трусах сидить перед комп’ютером. Він грає в мотоциклетні гонки — забавка безневинна та водночас, як я про це читав, розвиває моторику руки і здатність вирішувати проблеми в інших сферах життя; я не поділяю скептичного ставлення до комп’ютерних ігор, не поділяю і хочу ясно дати зрозуміти це Біму, щоб він знав мою позицію. Цікаво! — кажу я. Але слово вибране невдало. Хто ж так робить: увійти в кімнату підлітка і сказати «Цікаво!» Підліток на це подумає: «Пішов ти зі своїм „цікаво“!» Треба було вибрати інше слово, але що сказано, те сказано. Я сідаю на ліжко і дивлюся, як він грає. У нього непогано виходить.

Він бере участь у мотокросі через пустельну місцевість, змагаючись з групою інших мотоциклістів. Бім не лідирує, та займає хороше друге чи третє місце. Ти класно водиш, кажу я. Бім киває і питає мене, чи не хочу я теж спробувати, я відразу ж погоджуюся, тут не можна відмовлятися, моя згода — сигнал, що я приймаю його заняття і його самого, і немає кращого способу домогтися від налаштованого на бунт підлітка прихильності до майбутнього сурогатного батька, аніж простота та щирість, — звісно, якщо вони не перебільшені. Єдине, що від мене вимагається, — це показати себе трошки безголовим у комп’ютерній грі, це, міркую я, надовго скріпить нашу дружбу з Бімом. Бім розтлумачує мені, як треба користуватися мишею: на газ натискаєш лівою клавішею, гальмуєш правою, а керуєш корпусом, — одне слово, все робиш мишею.

У мене справа пішла на диво добре. Інакше не скажеш. Через кілька кіл я вирвався вперед і на шаленій швидкості мчав аризонською пустелею, пройшов уже кілька рівнів, маленька стрілочка в лівому нижньому куті екрана вказує, в якому напрямку треба їхати, щоб вийти на наступний рівень, на дорозі весь час трапляються скелі і каміння, кактуси і вибоїни, а то й поєднання перешкод, і треба стежити, щоб не наїхати на що-небудь таке, що виб’є тебе з сідла, важливий також правильний розрахунок, щоб добре приземлитися після стрибка, а стрибки бувають божевільні, просто-таки неймовірні стрибки, однак вони залишаються в межах реального і підпорядковуються природним законам фізики, наприклад закону тяжіння, все витримано в дусі реалізму, та водночас на межі фантастики, як то кажуть — larger than life, тобто більше, ніж у житті, це важко висловити норвезькою, виходить не те, тому я й написав ці слова англійською, щоб якось передати зміст. Без змісту — нікуди. Виявляється, на комп’ютері я просто-таки чудово керую мотоциклом, і мені це подобається, на Біма мої успіхи явно справили враження, і мене це радує, бо я люблю справляти враження, мені приємно, що Бім мене оцінив, він запропонував позмагатися, і я переміг його з розгромним рахунком, бо він мчить стрімголов, ризикує зайвий раз, він ще не бачить меж розумного ризику; я розумію, він же не водив авто, їздив лише на велосипеді, а я на чому тільки не пробував, у мене є авто і права, в яких записано, що я можу водити транспортні засоби до трьох з половиною тисяч кілограмів, не забути б, до речі, вчасно поновити документ до нового року, а то ж я люблю водити транспортні засоби вагою до трьох з половиною тисяч кілограмів і не хочу втратити цієї можливості, я люблю водити легкі автівки, на зразок цього гоночного мотоцикла на комп’ютері, я взагалі люблю водити автомобілі — і легкі, і важкі, тому цим, як видно, почасти теж пояснюється, чому я так сильно засмутився, коли моє авто третій рік поспіль відтягують на штрафний майданчик, я засмутився, що залишився без авто, бо автомобіль для мене ніби друг, і, може, я вибрав не те місце в житті, мені слід було набагато більше їздити, треба було працювати водієм, мені, може, краще було б не брошури писати, а стати гонщиком, адже на авто з потужним двигуном можна проскочити повз воду, як би вона там не розливалася, а тобі хоч би що, проїхав мимо — та й по всьому; ще одна перевага мотоспорту полягає в тому, що там немає жодної інформації, є лише швидкість, а швидкість — це не інформація, швидкість — це емоції, а не інформація, швидкість сприймається іншими мозковими центрами, не тими, якими сприймається інформація. От коли ти мчиш по Аризоні на віртуальному гоночному мотоциклі комп’ютерної гри (та й на справжньому мотоциклі теж), у тебе задіяні зовсім інші центри, ніж ті, які включаються в роботу, коли ти працюєш над брошурою; загалом, я вочевидь потрапив не на своє місце. Та що вже там своє — не своє! У житті ми завжди щось вибираємо, і я вибрав брошури. Хороше полягає в тому, що я отримав свою частку тієї влади, якою володіють ЗМІ, це хороший бік, погане ж полягає в тому, що я не можу так швидко їздити на авто, що я занадто багато просиджую за столом, ще скількись років — і підуть серцево-судинні захворювання (хай западуться всі хвороби), бо у хвороб є течія, і ця течія все змінює, причому без гарантії, що ти коли-небудь одужаєш. Це ж тільки уявити таке — захворіти і не одужати! Що може бути гірше! Ні, це огидно, і до біса таку гидоту, думаю я, коли мчу комп’ютерною пустелею з дедалі наростаючою швидкістю і все впевненіше керуючи мотоциклом, от який я молодець, такий молодець, що Бім навіть втратив дар мови, всіх суперників я залишив позаду, вони безнадійно відстали і назавжди зникли з поля зору, я роблю фантастичні стрибки, приземляючись на схилі або біля підніжжя пагорбів, приземлення треба заздалегідь розрахувати, а Бім цього не робив, він просто стрибав, як доведеться, навмання, а від удачі залежить життя, невдача означає смерть, а Біму гаряча голова заважає гарненько розрахувати відстань і швидкість, як роблю я, для нього гонка вже кілька разів закінчувалася смертю, тоді як я загалом залишаюся живим, живим лишитися краще, ніж померти, хоча я не маю ані найменшого уявлення про те, як це — бути мертвим, зате добре знаю, що залишатися в живих — це о’кей, і хоча в комп’ютерній грі ти вмираєш усього на три-чотири секунди, в цьому немає ніякої радості; як писали під час однієї кампанії за безпеку дорожнього руху, коли я сам був підлітком: бути мертвим — не досягнення; дійсно, бути мертвим — не радість і не задоволення, відтоді я добре засвоїв, як важливо залишатися живим, адже бути мертвим — це не досягнення, і заодно нагадую собі, що до нового року треба буде поновити права на водіння важких автомобілів.

Тим часом Бім заснув просто на стільці. Вимотався, бідолаха, заїздила його власна посередність і мої успіхи, ось уже справді, немає нічого більш виснажливого, аніж власна посередність на тлі чужого успіху, я беруся пояснювати йому, що не буває так, щоб усі вигравали, у цьому-то і весь сенс змагання, що один його обов’язково програє, а інший виграє; для того, щоб хтось виграв, інший має програти, у цьому, мовляв, уся штука; та ніхто мене не чує, Бім спить, так і хочеться сказати — спить богатирським сном, тільки Бім не богатир, а миршавий хлопчина, і цей хлопчина зараз спить. Я беру його на руки, перекладаю на ліжко і вкриваю ковдрою; чим же мені тепер, думаю, зайнятися; часу лише 2:00 ночі, і до приходу Сестри ще кілька годин; пограти, чи що, ніхто ж не побачить — Бім не побачить, бо він спить, Сестра теж не побачить, а взагалі-то яке мені діло, — побачить це хтось чи не побачить, — я доросла людина, працівник ЗМІ, володію владою, яку дає приналежність до цієї сфери, а тут якось вряди-годи і вода не тече, то чому б мені не пограти? Тільки, мабуть, треба змінити трасу: аризонська занадто легка для такого чемпіона, як я, треба вибрати іншу, щоб було де розвернутися; поклацавши мишею, я знайшов нарешті таку гру, в якій змагання ведуться відразу з кількох видів спорту, ведуться протягом цілого сезону, і де пропонується безліч різних трас. Комп’ютер запитує, як мене звати, і я вписую відповідь — Ньяль, потім він питає, чи готовий я до чергового заїзду, траса дуже складна, попереджає комп’ютер, вона вимагає великого вміння; я обираю найважчий з усіх рівнів складності, позначений словом «hard»,[12] натискаю на клавішу «hard», написано англійською, але я розумію, я знаю мови, окрім фінської, у фінській я анітелень, та й хто знає фінську, окрім самих фінів, чудний народ фіни. Я вибираю «hard» і мотоцикл — чудовий червоний мотоцикл з об’ємом у декілька сот кубічних сантиметрів — і стартую. Гонка починається в Центральній Америці. Зі мною змагаються дев’ять гонщиків: Поль, Арнольд, Джейсон, Сильвестр, Герман, Сквідо, Джим, Макс і Трикстер. Більшість із них і нігтя мого не варті, та Арнольд і Сильвестр виявляються на висоті, проти них мені спочатку довелося докласти зусиль; мабуть, це тому, що я вибрав «hard», подумав я, та про інше не могло бути й мови, інакше я переміг би жартома; втім, з Джейсоном теж треба бути обережним, хоча він трохи схожий на Біма, теж відчайдушний і безстрашний, занадто безстрашний, бо не відає межі, йому б трішки обережності, тоді б цей Джейсон не падав так часто, а за кожне падіння ти пропускаєш кілька секунд, я ціную ці секунди, бо тоді наздоганяю суперника і скоро опиняюся попереду, ось я вже обігнав Джейсона і Сильвестра і їду по місцевості з субтропічною, а може, навіть і тропічною рослинністю, тут я не дуже розбираюся, в усякому разі, тут ростуть пальми і папороті, подекуди трапляються кактуси, а місцями розкидані піраміди, побудовані інками, хоча, можливо, і не інками, а майя чи ацтеками, треба буде потім вникнути в це питання, попереду мене лише Арнольд, і, як я помічаю, він лідирує з великим відривом, а нам залишається всього лише два кола, закінчується перший заїзд, і мені страшенно не хочеться опинитися другим, я хочу вигравати з самого початку, і я починаю викладатися, як тільки можу, йду на ризик і викладаюся повністю, і ось на останньому колі, незадовго до фінішу, я наздоганяю і, підстрибуючи на стільці, обганяю Арнольда; Арнольд явно не очікував, що я його обійду, Арнольд — частина гри, він запрограмований і сконструйований як хороший гонщик, але у нього є вади, програмісти потурбувалися про те, щоб він не став досконалим. Хто може бути досконалим? — так найімовірніше думали програмісти. А я саме і користуюся його недоліками, помилками, що він їх іноді припускається, я сам помиляюся, проте не так часто, як Арнольд. І от я його обійшов і виграв заїзд, я опиняюся першим у таблиці, і статистика каже, що я — переможець, Ньяль — переможець; мало того — за статистикою виходить, що я показав також найвищу швидкість на одному з кіл і виграв двадцять тисяч доларів — віртуальних доларів, певна річ, які я ніколи не отримаю насправді, але у віртуальній реальності вони мої, я вже мало не сказав: «Як хочу, так і витрачу», та, виявляється, частина грошей піде на ремонт, а частина — на медичне обслуговування, адже участь у мотокросі неминуче пов’язана з дрібними або серйозними травмами, та все-таки у мене залишається більше вісімнадцяти тисяч доларів, і це непогано, зовсім непогано за якихось десять-п’ятнадцять хвилин їзди на мотоциклі, щоправда, дуже жорсткої їзди, тому це все-таки чесно зароблені гроші, а курс долара нині досить високий, вісімнадцять тисяч доларів — це гарний виграш. Та ось уже починаються нові гонки, цього разу по Північній Америці. О’кей, «give it to me», кажу я подумки, адже я готовий, я ж виграв попередні гонки, я сповнений енергії і можу повторити свій успіх стільки разів, скільки знадобиться, щоб стати абсолютним переможцем (а вода давно залишена позаду, ми помчали від неї, вона навіть отямитися не встигла). Другий заїзд приносить мені більше задоволення, ніж перший. Він складніший, та зате й задоволення більше. Траса проходить поруч з кам’яним кар’єром, по дорогах їздять гігантські вантажівки, наш шлях в кількох місцях перетинає залізничну колію, а по ній ходять поїзди, довгі товарні состави, тому перше і друге коло я використовую, щоб пристосуватися до умов місцевості, ознайомитися з трасою, і в результаті опиняюся на восьмому місці, але я не дозволяю собі гарячкувати і думаю, що я ще наздожену інших, і от я роблю ривок, виходжу зі стартового рівня, повертаю трохи праворуч і, проїхавши близько кілометра, потрапляю на новий рівень, тут відразу зрізаю поворот, прямую вгору по схилу пагорба, перескакую через повалений стовбур і на повному ходу влітаю на наступний рівень, лівий поворот, знову вгору по схилу, в гігантському стрибку переношуся на інший бік гряди, скочуюсь униз і тут бачу Германа і Джима, вони валяються в пилюці і не поспішають знову сісти на мотоцикли, — мабуть, сильно розбилися, думаю я, проносячись повз них вздовж залізничної лінії. Знову новий рівень, тисну на газ, скеровуючи машину в потрібний бік, злітаю на високу скелю, здійснюю гігантський стрибок метрів так у сто-сто п’ятдесят, приземляюся трохи правіше наміченого місця на плато, звідки знову переходжу на новий рівень, проскакую його на повній швидкості, спритно уникнувши зіткнення з важенною вантажівкою, що несподівано вискочила на переїзді, різкий стрибок униз, залишаю позаду Джима — він, бідолаха, знову, мабуть, переоцінив свої можливості і впав униз головою в зарості якихось екзотичних кущів, новий рівень — їзда через перевал, через гірську ущелину, чи як там вона називається, тут треба стежити, ні на мить не послаблюючи уваги, на дорозі суцільні вибоїни, мене так і жбурляє з боку в бік, на такій швидкості я ризикую пролетіти повз перехід на наступний рівень, та ні — вписався точно, в’їхав куди треба і залишаю позаду Поля, який, схоже, зазнав аварії, він уже знову на ногах, але швидкість у нього в кілька разів менша за мою, тому я обганяю його, перш ніж він устиг зібратися, однак тепер треба обережно вибирати швидкість, бо попереду різкий поворот наліво і спуск в улоговину, де знову трапляються важкі вантажівки, але я уникаю зіткнення і при переході на наступний рівень йду вже третім, попереду залишаються ще два кола, тому я неодмінно виграю і знову отримаю долари, які підсумовуються з попередніми, ось я і розжився на долари, і непогано розжився, та тут раптом я відчув, що і перемога, і гроші перестали бути для мене головним, головне — це наша дружба, спайка з рештою хлопців, заради неї-то я і готовий продовжувати цю справу, думаю я, ми з хлопцями їздимо по всьому світу і цілий рік беремо участь у мотокросах, ми літаємо на одному літаку, а з Арнольдом у нас навіть встановився хороший приятельський тон, трохи грубуватий, та водночас теплий, і немає, напевно, таких речей, про які ми не могли б із ним поговорити, ми впевнені, що можемо покластися один на одного, невпинні змагання сильно тиснуть на психіку, мало кому відомо, як виснажує цей тиск, а ось ці хлопці знають, нам звичне це відчуття, і всі разом — ми чудова команда. І от нарешті, після нескінченної кількості ландшафтів, і трас, і годин, ми раптом потрапляємо на трасу, де я відчуваю, що повернувся додому, раптово вона відкрилася переді мною, я цього не очікував, та ось вона тут, і, виїхавши на неї, я відчуваю таке душевне хвилювання, що опиняюся не в змозі тримати гоночний темп, до того я зворушений, я відчуваю себе колишнім, тут усе так, як було в околицях літнього будиночка, яким володіла моя сім’я, коли я був маленьким; пасма пагорбів, порослих хвойним лісом, простори, що відкриваються з вершин, і гірський хребет, що простягнувся вдалечині, все точнісінько, як тоді навколо літнього будиночка, сонце так само осяює схил пагорба, так само лягають тіні, мені здається, що я впізнаю окремі дерева і запахи, я впізнав цей запах — запах підталого снігу, вологий запах весняного лісу і свіжого повітря, і токування тетеруків на світанку; це понад мої сили — знову опинитися тут разом з друзями-мотоциклістами, показувати їм мої рідні місця, всю цю розкіш; я зупиняю мотоцикл і цілком віддаюся своїм переживанням, а вони продовжують робити коло за колом; я подумав, що можу потім скасувати цю гру і почати її заново, тоді я все одно виграю, от тільки спершу оговтаюся, проте варто було мені ще трохи постояти, як знову хлинула вода, вода мене наздогнала, і виявилося, що в грі теж присутня вода, а я-то вже було повірив, що гра водонепроникна, та тут мене здолала ностальгія, а ностальгія — це вода, зазвичай мені вдається не піддаватися ностальгії та іншим почуттям, але тепер уже пізно, вона вже тут, ностальгія заволоділа мною зі страшною силою, а хлопці, мабуть, і не здогадуються, що відбувається, просто бачать, що я зупинив мотоцикл і стою на дорозі; може, вони подумали, що у мене неполадки з двигуном: а що ще вони могли подумати, я ж найкращий гонщик, завжди перемагаю, а тут раптом став і стою, і навколо мене здіймаються води, бо мене захопила ностальгія, я згадав минуле, засумував, а я ж зазвичай не підпускаю ці почуття, я вгамовую їх, а тут от не стримався, підпустив їх до себе, не вгамував, на якусь коротку мить втратив пильність, і цього виявилося достатньо, я забув про захист, а про нього ніколи не можна забувати, це небезпечно для життя, бо, ледве забудешся, — тут туга і нахлине з усією силою, спогади накотяться гігантською хвилею і впадуть водоспадом, і ось вони вже залили все навколо, сталося те, чого я за всяку ціну намагаюся уникнути; сідаючи за цю гру, я був таким упевненим, що тут уже спогади й туга у жодному випадку мене не наздоженуть, я навмисне вирішив грати, замість того щоб спати, адже той, хто не спить, не бачить снів, той, хто зайнятий комп’ютерними гонками, не бачить снів, а тому, хто не бачить снів, не насниться вода, і от вода тут, і це набагато страшніше, ніж буває уві сні, я стою по коліна у воді, а вона все прибуває, розливаючись по місцевості, яка так схожа на ту, де стояв наш літній будиночок, коли я був маленьким, я повернувся сюди вперше за багато років, але будиночка не видно, та він уже й не наш, і сім’я вже не сім’я, вона змінилася, і чорт би забрав ці сім’ї, які перестають бути сім’ями, не знаю, як ще влучніше висловитися, — словом, чорт би все це забрав, думаю я і не можу стримати сліз; що ж це робиться, думаю я, ви тільки подивіться на мене — я ж найкращий і найвідважніший гонщик з усіх мотоциклістів, що довів у незліченних змаганнях свою витривалість і тверезу розважливість, і ось я стою і плачу, мов хлопчисько, як дитина, яку раптом охопила туга за рідним домом, бо місцевість і сонячне світло на схилі пагорба раптово нагадали їй те, чого ніколи вже не повернеш, — будиночок, який ніколи не повернеться, сім’ю, яка ніколи не повернеться, дідуся з бабусею, які ніколи не повернуться, бабусю, яка в день 17 травня завжди пригощала колою, і ось кола як була, так і залишилася, і 17 травня як було, так і повторюється щороку з чистими вулицями, а бабусина кола і бабусине 17 травня вже ніколи не повернуться, і сама бабуся не повернеться, а я любив її, любив же, і хай спочиває з миром, та й не треба мені, щоб неодмінно те ж саме знову повернулося, бо це неможливо, і я розумію, що неможливо, але я хочу додому, я хочу додому будь-що, а дому вже немає, ніде немає у мене дому, і в цьому джерело страждання, це і є те саме, звідки береться вода, її джерело в тому, що всюди дім і ніде немає дому, що додому неможливо повернутися, бо повернутися — значить, навчитися жити без нього.