Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

А що ти пишеш? — питає Бім. Бім дратує мене, все-то він випитує, все копає! Мені потрібні тиша і спокій, та якщо йому неодмінно треба знати — будь ласка: я пишу про Фінляндію, я роблю брошуру про Фінляндію, — це замовна робота, договірна робота, це мій заробіток, я, як усі, повинен заробляти на життя, мені потрібні гроші; не секрет, що я працюю до зносу, та кінцева мета — абсолютне мовчання, і, щоб досягти її, треба пройти через безліч випробувань; отже, це буде брошура про Фінляндію. Значить, ти багато всього знаєш про Фінляндію? — питає Бім. Я майже нічого не знаю про Фінляндію, кажу я, і тим не менше взявся зробити брошуру про Фінляндію; звісно, це звучить дивно, і це дійсно дивно, але спробуй знайти щось таке, що не було 6 дивним, і я тебе погладжу по голівці, кажу я. Мама і тато знали одного чоловіка, який сидів у в’язниці у Фінляндії, каже Бім (в’язниця у Фінляндії, відзначаю я подумки, і мені подобається ця думка, бо в даний момент мені подобається все, що стосується Фінляндії). Він був менеджером джазу з Карибського регіону, каже Бім, це був жіночий джаз, там було п’ятеро дівчат і один хлопець, і всі вони, ну як тобі сказати, були не зовсім… ну, загалом, вони були чорні; вони виступали з концертами в Осло та Стокгольмі, а потім вирушили до Фінляндії, але коли вони пливли на поромі, там опинилася компанія фінів з ротвейлерами, цілий клуб собаківників, вони поверталися після виставки у Швеції; фінський клуб собаківників у Швеції, зазначаю я про себе; вони сиділи в барі, продовжує Бім свою розповідь, і там хтось щось сказав, що іншим не сподобалося, хтось поліз із кулаками, зав’язалася бійка, і дійшло до того, що фіни стали знімати намордники зі своїх ротвейлерів, тут прибігла охорона і запхала менеджера і музикантів у камери на самому дні трюму, а собаківників відпустили, і менеджер подумав, що це страшенно несправедливо, однак він вважав, що вранці, коли вони прибудуть на місце, їх випустять, та їх не випустили, навпаки, відправили в карцер на три доби, а після того як вони відсиділи там три доби, їх перевели в звичайні камери і протримали там ще сім діб, потім був суд, і джазистів оштрафували, а менеджера виправдали, але до того часу він встиг відсидіти одинадцять діб у фінській в’язниці і казав, що ніяк не почувався переможцем, розповідає Бім, і тепер Фінляндія для нього гірше чуми, і він каже, що ніколи більше туди не поїде, що це паскудна країна, де люди бояться тих, хто від них відрізняється. Інакше кажучи, це трохи нагадує тебе і твоїх приятелів, вставляю я. Так, загалом схоже, погоджується Бім, трохи подумавши, тільки я від цього відійшов. Але Торгрім і досі такий. Торгрім — паскудна країна.

Гарненький анекдотик про Фінляндію, думаю я і беру його на замітку для майбутнього вживання, та в цю брошуру я його не вставлю, це ж ясно як день, ясно, як сонячне світло. Ясно, як сонячне світло? Ні, так сказати не можна, однак, незважаючи ні на що, в брошуру це не увійде, оскільки такий пасаж, навпаки, може служити блискучим прикладом того, що за жодних обставин не годиться для брошури. Згадки про ксенофобію, про те, що, випивши пива і поговоривши з фінськими собаківниками, можна сісти у в’язницю на одинадцять днів, ніяк не можуть послужити приманкою для норвезьких туристів, тому я дякую Біму за його розповідь і відразу ж прошу, щоб він все-таки помовчав, бо мені треба працювати; я показую йому на багатства, які стоять у мене на книжковій полиці, і кажу, що він може читати все, що йому захочеться, за умови, що він помовчить. Бім поплентався до книжкової полиці, а я знову засів за Фінляндію; опинившись віч-на-віч з Фінляндією, ми міряємо одне одного поглядом, з’ясовуючи, хто чого вартий, — це дуель, ми стаємо спиною одне до одного, відраховуємо десять кроків, одночасно обертаємося й опиняємося лицем до лиця — Фінляндія зі мною і я з Фінляндією, в повітрі наростає напруга, психологічний момент на рівні професійної майстерності, кожен вичікує, коли вистрелить інший, я дивлюся в очі Фінляндії, і Фінляндія дивиться мені в очі, і я бачу озера, і ліси, і меланхолію, і сауни, і все те фінське, чого я зовсім не знаю, але про що чув і читав, і що я, всупереч здоровому глузду, намагаюся втиснути у форму брошури, а Фінляндія бачить… Так, у тому-то й штука! Важко сказати, що бачить Фінляндія, адже це не я, а Фінляндія бачить, але ж я — це я, і мені слід було 6 знати, що в мені бачить Фінляндія, коли вона на мене дивиться, та, схоже, я цього не знаю, і це мене лякає, занадто вже я невиразний, до того невиразний, що все в мені розпливається, я — розтікаюся, я — вода, я майже безформний, майже позбавлений властивостей, їх у мене зовсім небагато, та ще моя крихітна часточка могутності ЗМІ, за яку я тримаюся обома руками, адже без неї я — ніхто, і все це бачить Фінляндія, і ми вичікуємо, і нерви напружені до межі, і панує тиша, та от ми натискаємо на курок, неможливо сказати, хто зробив перший рух — я чи Фінляндія, настільки синхронно це відбувається, неймовірно синхронно, це така синхронність, що про неї ще довго пам’ятатимуть, навіть коли забудеться все інше, що було синхронним, і два постріли лунають одночасно, як один, і я вразив Фінляндію прямо в лоб, а Фінляндія в лоб вразила мене, і ми обоє падаємо замертво — миттєва смерть, і жодних прощальних слів, навіть жодної прощальної думки, і зустріч зі мною стала фатальною для Фінляндії, а зустріч з Фінляндією — фатальною для мене, і в цьому навіть немає нічого особливо сумного, адже інакше й бути не могло, так лягли карти, так було закладено в природі речей, і я зізнаюся — я не зрозумів Фінляндії, але можна втішитися тим, що й Фінляндія не’ зрозуміла мене, для Фінляндії я — загадка, точно так само, як Фінляндія — загадка для мене, але у Фінляндії є малі пташки, багато-багато малих птахів, яких люблять норвежці (на цьому я вже зупинявся), а Фінляндія — це гордіїв вузол, думаю я, от якби в мене був меч, я б довго не роздумував, я розрубав би цей вузол, як Александр Великий, і зробився б царем Азії та Фінляндії, я б запросто розрубав вузол, мені це раз плюнути, та у кого ж у наші дні може бути меч (у когось напевно є, думаю я, швидше за все, у божевільних колекціонерів, ну й грець із ними).

Однак треба ще згадати про алкоголь. Щодо алкоголю ми, норвежці, і фіни поводимося однаково. Ми, можливо, і не п’ємо щодня, але вже якщо п’ємо — то п’ємо так, щоб напитися як чіп, а напившись, ми, перед тим як звалитися з ніг і заснути, деякий час тиняємося на хистких ногах, наносячи словесні образи і заподіюючи фізичну шкоду самим собі й оточенню. Так заведено у Фінляндії, і так ведеться в Норвегії. Ми схожі, і я пишу в брошурі, що ми схожі, тому хто любить пити швидко й багато, може дуже вдало провести відпустку у Фінляндії; в принципі, я вважаю, це має стати важливим моментом, та всі й без того знають про це, і от зараз я це написав, це зайняло в брошурі так мало місця, і з цього нічого не випливає далі — сказано й сказано, і знову я лишився ні з чим. Ох і скрутно ж доводиться брошурописцю, так туго, що далі нікуди! Адже Фінляндія знаменита тугодумами, меланхолійними тугодумами, згадую я раптом, принаймні так прийнято вважати, і хоча це штампи, вони народжуються не на порожньому місці, це не просто вигадки, тож коли я раніше писав про Фінляндію, яка це весела й усміхнена країна, то був не зовсім правий, я прийняв бажане за дійсне, а насправді у тугодумній Фінляндії багато сумних людей. Фінляндії необхідна допомога, мені варто було б допомогти цій бідній країні, замість того щоб байдуже дивитися, треба було 6 вивести її з тужливого глухого кута, а то бідолашна Фінляндія заблукала у пітьмі на бездоріжжі і не знає, куди їй, сердезі, податися, думаю я, я ж можу вивести її з нетрів, он у мене на полиці стоїть книга, якій уже сто років, і там описаний порівняно швидкий спосіб лікування меланхолії, я вставлю це в брошуру, подумав я, нехай це буде моїм подарунком Фінляндії і послужить керівництвом до дії для норвезьких мандрівників, щоб, зіткнувшись з меланхолією, вони знали, як надати невідкладну допомогу, а зіткнутися з цим їм напевно доведеться, пишу я, та ви не лякайтеся, відкрийте стражденним дружні обійми і прочитайте наступний уривок усім фінам, які цього потребуватимуть: «Успішне лікування меланхолії в клініці природного лікування. Пан Б. з Дрездена страждав меланхолією в поєднанні з частковим паралічем. Він був доправлений в клініку своєю матір’ю і братом. У цього молодого чоловіка була важка меланхолія, він уникав людей, ні до чого не виявляв інтересу і, крім того, був дуже недовірливим. Лише після довгих умовлянь мені вдалося переконати його залишитися в клініці, після того як його родичі пішли. Лікування складалося з регулярного догляду за шкірою в поєднанні з відволікаючими процедурами, компресами і відповідною легко засвоюваною дієтою, з тривалого перебування на свіжому повітрі, сну при відкритих вікнах; окрім цього, застосовувалося магнетизування. Відволікаючі процедури (ходіння босоніж по вологій траві) пацієнт проходив з особливим задоволенням. Під впливом багаторазових щоденних прогулянок (дозованих відповідно до самопочуття хворого), приємних розваг і т. д., пригнічений стан пацієнта поступово минув, і по закінченні восьми тижнів пацієнт був виписаний з клініки як такий, що повністю одужав. Відтоді він перебуває у доброму здоров’ї і постійному хорошому настрої».

Головний засіб — ходіння босоніж по мокрій траві, пишу я. У цьому єдина надія Фінляндії, і ми, норвежці, повинні їм допомогти, показати їм, як це робиться, а трави у Фінляндії скільки завгодно, причому здебільшого мокрої, оскільки там часто йдуть дощі, про це я, здається, забув раніше згадати, але це так — там часто дощить, тому треба брати з собою одяг для дощової погоди, пишу я, і тоді знімайте взуття, ходіть босоніж по траві й заохочуйте фінів робити те ж саме; змушуйте їх роззуватися, в крайньому випадку, якщо вони будуть опиратися, стягуйте з них взуття силоміць і відправляйте їх на траву, нехай походять босоніж по мокрій траві, нехай відчують добряче травичку, нехай відчують емоції, що крають душу, відчують біль; головне — потрібно вміти відчути біль, думаю я, хоча сам роблю все, щоб не підпустити його близько; і нехай це стане нашим подарунком фінам, пишу я, зціліть їх від меланхолії, і в подяку перед нами вони відчинять двері в цю чудову країну, щоб ми могли провести там відпустку, адже в цій країні стільки цікавого, що вона завжди буде вабити мандрівників своєю таємничою магією й особливою чарівністю. Так я пишу. І здається, зі мною щось відбувається, схоже, що слабшає мій внутрішній опір, адже поки я писав цю брошуру, я весь час відчував внутрішній опір, тому, можливо, я повинен вкласти в неї більше свого «я», потрібно розкритися, розкритися і прийняти Фінляндію як друга, як бажаного друга. А чужа людина — це незнайомий друг, кажуть у деяких колах, і, можливо, саме тут і криється моя помилка — у тому, що я підійшов до Фінляндії з деякою долею агресії, а не з любов’ю, думаю я, і якщо відкинути агресію, то, можливо, щось станеться, треба піти назустріч Фінляндії, не можна ж очікувати, що Фінляндія перша піде мені назустріч, Фінляндія — це країна і не може нікуди піти, зате я — людина, і можу йти куди хочу, я вільний і стражденний, я — нічий, як вільний птах, перелітний птах, скажімо журавель, журавель — птах болотяний, у мені й справді є щось таке від цибатої болотяної птиці, принаймні мені це не раз доводилося чути, і от я, перезимувавши в Північній Африці, лечу на Північ, лечу навмання, невсипущим оком виглядаючи внизу таке місце, де б мені захотілося спуститися, я весь час думаю про їжу, як птах я весь час зайнятий добуванням їжі, і от я пролітаю над усіма піцами і антипастами (і як їх там іще) Італії, проте вони мене не ваблять, італійці дуже вже непосидючі, це не для мене, і я перетинаю кордон і лечу над Австрією — старим притулком нацистів, і бачу, як там п’ють каву, п’ють айншпеннер, фіакер, капуцінер, п’ють гроссер браунер, кляйнер шварцер, кляйнер шале голд, кляйнер браунер і як їх там іще — стільки всяких різновидів кави, але я — болотяний птах, мені не потрібна кава, я й без того бадьорий від природи, ні, це не для мене, і ось уже Чехія з пивом і овечим сиром, — це мені не подобається, і тут мене підхоплює штормовий вітер і приносить в Англію, а там усі ганяють чаї (з розрахунку одна ложечка на чашку плюс ще одна ложечка на чайник, як прийнято писати, і коржики: п’ять децилітрів пшеничного борошна, дві чайні ложечки пекарського порошку і т. д., і т. п.). До біса англійські коржі! Це не для мене, не моє, нехай уже самовдоволена Англія, горда своєю колишньою величчю колоніальної держави, сама ганяє чаї і їсть свої коржики без мене, і взагалі — що хорошого вони зробили для болотяних птахів? Треба летіти на схід, думаю я, щось там на сході так і вабить мене, хоча я, будучи птахом, і не можу висловити, проте у мене є почуття й інстинкти, і мені цього вистачає; отже, я перелітаю через Північне море й опиняюся над Данією, там я бачу оселедці і вугрів, що, загалом-то, не так уже й погано, та на додачу до них багато-багато ковбас (а це занадто жирно; ні, це не для мене); і от я лечу вже над Швецією, де є тефтелі і сухі хлібці, і «Янсонс фрестельсе»; ну, «фрестельсе» мені зрозуміло — це спокуса, а от хто такий Янсон? Може, це взагалі магазин або ресторан, та Бог із ним, з Янсоном, бо зараз запахло птахами, оскільки внизу перед очима з’явився предмет моїх мрій, я знав, що впораюся, мені було важко, летіти довелося далеко, але й нагорода велика, бо переді мною розкинулася Фінляндія, ось вона внизу, моя улюблена Фінляндія, рай болотних птахів, де роблять холодець, рибу, запечену у хлібі, і де панує тиша, а я, як будь-який болотяний птах, люблю холодець, і хліб, і рибу, і тишу, тому я приготувався до приземлення, і от Фінляндія красиво рухається мені назустріч, і ми лоскочемо одне одному животики, і дражнимося, і лащимося, наче закохані, і співаємо: «Ти мене кохаєш? Так, кохаю. Справді? Так, справді. Можна, я прийду до тебе? Так, приходь, будь ласка, гулі-гуленьки мої, гулі-гулі-ай-люлі!» І Фінляндія прийшла до мене як наречена, і я перед нею — щирий. Та скільки ж можна розкриватися? Цікаво, наскільки доцільна відкритість? Мені сниться. Що мені сниться? Що мені сниться? Що я — болотяний птах. А в Стокгольмі на конторці у Стріндберга лежить, як відомо, нерозкритий лист, і лист — це я, думаю я, і всіх хвилює, чому він лежить нерозпечатаний, та щойно його відкриють, того ж дня всі втратять до нього інтерес, і він стане нікому не потрібен, а лист — це я, і щойно я розкриюся, того ж дня перестану бути кому-небудь цікавим і потрібним, а ось і лотерейний білет лежить переді мною, як і раніше, заклеєний, лежить там, куди я його поклав кілька тижнів тому, і я хочу так і залишити його недоторканим, адже поки я не зішкрябаю заклейку, він залишиться привабливою можливістю, мрією, а чи багато мені доводилося мріяти, та може статися так, що одного чудового дня мені дуже знадобиться мрія, подумав я, тому я вже якось пересилю себе, щоб не розкрити білет, бо щойно я зішкрябаю заклейку, в ту ж мить він стане нікому не цікавий і не потрібний, а коли людям нічого не потрібно — все зупиняється. Тут я чую, як заходить Сестра. Їй видано свій ключ від квартири, вона сама відмикає двері, цілує Біма в лобик і запитує, як справи, а Бім відповідає їй, щоб вона не шуміла, бо мені треба зосередити думки на Фінляндії; хоча вона й говорить пошепки, я все-таки чую, як вона запитує Біма, що він читає; виявляється, він читає Біблію; Біблія стоїть у мене на полиці, як же без Біблії, це велика книга, повз неї не пройдеш, незалежно від того, віруючий ти чи невіруючий, це частина історії літератури, однак я не очікував, що Бім надумає вибрати саме цю книгу, а він вибрав, і я чую, як він каже Сестрі, що, схоже, стає християнином. Досить блазнювати, каже Сестра. А я й не блазнюю, каже Бім. Я починаю вірити в Ісуса з Назарету, він увійшов у моє серце, каже Бім, це сталося от зараз, поки він там писав про Фінляндію, а я тут читав Біблію, розповідає Бім, і раптом ррраз — Ісус увійшов у моє серце, тому справу вже зроблено. Треба ж! — подумав я. Не одне, так інше! Та тут Сестра більше не витримала і накинулася на мене з обвинуваченнями. То це ти дозволив хлопчикові читати Біблію? — питає вона. Я ж не знав, що там хлопчина читає, кажу я, я так захопився своїм текстом, я був болотяним птахом і літав над Європою; між іншим, це величезний континент, але що правда, то правда — я дійсно дозволив йому читати будь-яку книгу, яку він захоче; я ж думав, що він вибере якусь книжку про Другу світову війну чи, наприклад, он ту, про акул; бачиш, ось риба-молот, і китова акула, і всі інші акули; чомусь, як я тепер розумію, я подумав тоді саме про цю книгу, та я не підійшов подивитися, що він там вибрав, навіщо мені дивитися, адже в мене тоді були важливіші речі на думці, мені треба думати про Фінляндію, мені подавайте тільки Фінляндію, то звідки ж мені було знати, що він вибере Біблію? Сестра прямує в той куток, де я сиджу, і починає говорити зі мною тихим голосом. Ти зробив жахливу дурість, каже вона, Бім — дуже вразлива дитина і піддається впливу кожної книжки: про що читає — тим і стає; ось тепер він почувається християнином, і кінця цьому не видно; ну й облиш хлопця в спокої, нехай побуде християнином, якщо йому так хочеться, кажу я; зрештою, в нашій країні, здається, існує свобода віросповідання, до того ж, це колись мине у нього; але Сестра не вірить, вона в розпачі; витягувати Біма з середовища правих екстремістів мало якийсь сенс, каже вона, та якщо він тепер вдариться в християнство, то вона вже просто не знає, з якого боку тоді до нього підступитися, бо релігія — дуже химерна штука, не знаєш, за що вхопитися, і кінця цьому не видно, скаржиться Сестра, тут я з нею, загалом, згоден — мені теж не видно. Гей, послухайте-но, я тут щось не розумію. Ось це місце: «…нині прославився Син Людський, і Бог прославився в ньому».[18] Хто цей син людський? — питає Бім. — Мауглі, чи що?

Біжимо підтюпцем. Я і Сестра. Добіжимо підтюпцем до Фрогнер-парку, а вже там почнеться справжній біг. Ми кликали з собою Біма, та він вважав за краще залишитися вдома і читати, читати про незначні і великі події в житті Сина Людського. Ну, як у тебе просувається справа з Фінляндією? — питає Сестра. Взагалі-то — не дуже добре, кажу я, важка це країна й не дуже-то дозволяє просуватися, закрита якась і ніби німа, вона ні в чому не йде мені назустріч, кажу я, я вже й так і сяк намагався знайти до неї підхід, але вона йшла мені назустріч лише в моїй уяві, невблаганні факти свідчать про те, що Фінляндія може чудово обійтися без мене, Фінляндія навіть не підозрює про моє існування, а кінцевий термін уже от-от настане, тому справи мої кепські, під загрозою моя репутація, і посмертна слава теж, а я ж то, чесно кажучи, вже вважав, що потроху завойовую деяке визнання, а тепер усе пропало, яке вже тут визнання, — попереду мене чекає повний провал, я кану в безодню, це буде такий провал, якого світ не бачив, марно я стану день і ніч посилати сигнали біди, я все одно кану в безодню, на саме дно, де панує вічна пітьма і плавають білі риби, що харчуються фосфорними газами, які піднімаються із земних надр, і буду я, як вони, харчуватися газами, фосфором, ти тільки уяви собі, дожити до такого тотального приниження. Можливо, ти занадто ускладнюєш, собі завдання, каже Сестра. Адже це — брошура для туристів, тут усього лишень потрібно кілька історичних фактів, деякі відомості про клімат, трохи про визначні пам’ятки, і все, більше нічого не треба. Для середньої брошурки цього цілком достатньо, кажу я, але мої брошури виділяються на загальному тлі, я ставлю собі складніше завдання. Я завжди глибоко розробляю тему, досліджую її до потрухів, поки не відшукаю головну жилу, я п’ю живу кров, поки не зіллюся з об’єктом дослідження в одне ціле, поки Фінляндія не перестане бути для мене порожнім словом або далеким об’єктом, а перетвориться на багатогранний образ, і тоді я, перейнявшись цим образом, отримую здатність створити таку чудову брошуру, що люди будуть читати її захлинаючись і не зможуть відірватися; зачитуючись, вони будуть занурюватися в неї глибше й глибше, і кожна читачка вже не мислить свого життя без цієї брошури, брошура так полонить її, що вона захворіє Фінляндією, я хочу, щоб Фінляндія стала її мрією, щоб усі божеволіли від Фінляндії, кажу я, хочу, щоб звабливий образ Фінляндії невідступно стояв перед її внутрішнім зором, щоб вона не знала ні сну, ні спокою, поки не поїде до Фінляндії, в іншому ж випадку їй доведеться звертатися за допомогою до фахівця. І тільки тоді я буду відчувати, що мені вдалося домогтися того, чого я хотів, так і ніяк інакше. Та в тебе негаразд із головою, каже Сестра. Можливо, кажу я, та тим не менш, так я працюю і так мислю, а ти, замість того щоб казати, що у мене з головою негаразд, краще б допомогла, ти ж сама зголосилася, ти обіцяла допомогти мені, коли просила наглянути за Бімом (чи за Скарпхедіном, як його тоді звали), нагадую тобі, що ти тоді сама сказала, що допоможеш мені; чи ти про це забула? Я не забула, каже Сестра, але, як мені здається, за великим рахунком я мало чим можу тобі допомогти. У звичайній брошурі про Фінляндію мої знання могли б знадобитися, каже вона, та в твоїй брошурі вони будуть ні в тин ні в ворота: те, що ти кажеш, занадто незрозуміле, і твоя брошура мені, чесно кажучи, теж здається хитромудрою, не уявляю собі, кому від неї може бути якась користь. Ти краще викладай свої знання, кажу я, а вже там видно буде, до ладу вони чи не до ладу. Фінляндія складена із гнейсових порід, каже Сестра, подекуди з кристалічних сланців, під вагою льодовикових мас ґрунт просів, і в давнину Фінляндія опустилася на двісті метрів нижче свого нинішнього рівня, потім вона знову піднялася, утворивши родючий рівнинний ландшафт у західній частині, прилеглий до узбережжя Балтійського моря, а на півночі і на сході утворилося безліч озер. І це все? — питаю я. Все, що ти можеш запропонувати? Сестра киває. У такому випадку маю сказати тобі, що це паскудна пропозиція, ніякі гнейси не заманять норвежців до Фінляндії; мабуть, на це клюнуть якісь геологи, та чи багато в Норвегії геологів? Ну, тисяча, мабуть, каже Сестра, а може, кілька тисяч. Ого, подумав я, відчувши проблиск надії, для початку це вже дещо: зрозуміло ж, що тисяча — це краще, ніж нічого, однак мої амбіції, схоже, були націлені на те, щоб привабити у Фінляндію мільйон норвежців, от яке завдання я ставив перед собою, тому, якщо менше мільйона — це вже поразка, і якщо мені в останню хвилину вдасться вдихнути енергію в брошуру, то треба буде переписати контракт, подумав я, тоді в посольстві все вийшло якось враз, я не міг зібратися з думками, бо зникло моє авто, я думав, що його вкрали, а виявилося, що його відвезли на штрафний майданчик, причому, як я вже казав, це сталося третій рік поспіль, тому я не спромігся уважно вивчити контракт, що обов’язково повинні робити всі власники малих підприємств, я добре пам’ятаю, як нас цього вчили на курсах, які проводило бюро з працевлаштування, а я це випустив, і тепер у мене таке відчуття, що фіни мене обдурили, вони загребуть величезні гроші, коли до Фінляндії приїде мільйон туристів, а мені від цього багатства перепадуть якісь жалюгідні десятки тисяч, я втрапив у пастку, у фінську пастку, я клюнув на приманку, думаю, треба було вимагати авторський гонорар у відсотках, щоб мені відраховувалося по десять крон за кожного норвежця, що перетинає кордон Фінляндії протягом років так десяти, це ж буде сто мільйонів крон! Я міг би полишити справи, розпрощатися з трудовою діяльністю, піти на спочинок та побудувати будинок далеко від води, я міг би з голови до ніг одягнутися в гортекс і взяти собі секретаря для розсипки сигналів біди, я міг би цілком присвятити себе боротьбі зі стихією, що розбушувалася, й обшити всі стіни в будинку старими коробками з-під яєць, щоб домогтися повної тиші, я став би жити без телевізора і без телефону, я вилучив би будь-який шум і більшість зовнішніх сигналів і лише час від часу запрошував би на обід купку прогнозистів з єдиною метою: всіх їх побити. Тільки треба, щоб «Афтенпостен» була мокрою, думаю я, бо вже звик до того, що вона завжди мокра; у мокрому вигляді вона найкраще відповідає своєму призначенню, тому я навіть готовий доплачувати за те, щоб її приносили мені в мокрому вигляді, проте нічого з цього не збудеться, бо я, дурень, підписав контракт, безмовно погодившись на умови, запропоновані фінами, хоча знав же про те, що чоловік, який кілька років тому трохи підправив логотип «коли», заправив за це замість гонорару якийсь там відсоток від кожної проданої пляшки, отримав його, і став мільйонером, і навіть мільярдером, а я отримав невелику разову суму, а у мене ж невиплачені кредити і досить великі витрати, тому мені ніколи не вилізти з боргів, ніколи не вибратися з безодні, і тут, як не бийся, як не крутись, кінця не видно, суцільний біг по колу, хіба що не вічний, слава Богу, не вічний. Я б теж міг з цим упоратися, думаю я; що мені варто підправити логотип «коли», та для мене це хвилинна справа, як-не-як, я ж закінчив університет за спеціальністю «засоби масової інформації та комунікація» і все таке інше, і працюю я в ЗМІ, і володію дещицею їх могутності й пошани, це ж чиста випадковість, що від «Коли» зателефонували тому ім’яреку, а не мені, хоча хто його знає, може, вони й мені дзвонили, та не застали вдома, або я не зняв тоді трубку, я ж не щоразу її знімаю, адже я не міг тоді знати, що телефонують з «Коли». Отак і вийшло, що мені дісталася Фінляндія, мені випав квиток з Фінляндією, а той, хто підправив логотип «коли», виявився б, либонь, абсолютно безпорадним, дістанься йому Фінляндія, Фінляндія йому не те що не під силу, перед Фінляндією він просто карлик, от йому й не запропонували, а запропонували мені; хоча і я ж думав, що зможу впоратися з Фінляндією, я гадав, що ми стоїмо з нею врівень і будемо гарно виглядати поряд, та зараз усе ясніше стає, що Фінляндія більша за мене і що вона тоне, і я разом з нею, ми разом ідемо на дно, і я з прикрістю починаю розуміти, що Фінляндія тягне мене на дно, ніби камінь, і я разом з Фінляндією занурююся в безодню.

Послухай, я тут дещо ніяк не зрозумію, сказав Бім, щойно я увійшов у двері після пробіжки, весь спітнілий і пригнічений. Там увесь час торочать про Сина і Отця, і Святого Духа, каже Бім, іноді у мене складається враження, що ці троє — одне. Як же так? Їх же троє. Я цього не збагну, адже не може бути, щоб відразу було і те й інше, то як же це насправді — один він чи їх троє? Один, кажу я, впершись у стіну витягнутими ногами. О’кей, каже Бім. Утім, ні, кажу я, їх усе-таки троє. Для мене це не має значення, каже Бім, просто хочеться знати, а то вони весь час там виникають, тому треба ж мені знати, якими я повинен їх уявляти собі — як одного чи як трьох. Ти не надто над цим замислюйся, кажу я. Це не так уже й важливо. Зрештою, різниці майже ніякої; подумаєш — один і три; різниця всього лише на дві одиниці, тому, як не рахуй, не набагато помилишся, кажу я; так навіть краще, якщо залишити деякий допуск, у межах якого можливі відхилення, інакше все робиться квадратним і незграбним. Отже, вважатимемо, що їх троє? Так і будемо вважати, кажу я і йду в душ.

Залишилося два дні до здачі брошури, і я перечитую написане; вийшло не так уже й мало, слів багато; взагалі-то я думав, що вийде менше, але помічаю, що частина написаного мною буде незрозуміла для фінів; питання в тому, чи треба їм розуміти, не все ж має бути зрозумілим, деякі речі треба сприймати такими, як вони є, гадаю я, вони вимагають емоційного сприйняття, щоб пройняли до глибини душі; саме такими, за моїми відчуттями, вийшли деякі частини брошури; це взагалі властиво всякому авангардистському мистецтву — воно зустрічає опір, так завжди буває; пам’ятаю, я читав десь про людей, які їхали автомобілем по польовій дорозі в Англії, раптом вони увійшли в смугу густого туману, а наступної миті опинилися в Амазонії, от і зрозумій, що там таке сталося; вони подивилися на годинник і побачили, що годинник показує той самий час, який був, коли вони потрапили в смугу туману; вони зателефонували англійському послу, той приїхав за ними, і свідки підтвердили, що вони щойно були в Англії; цю подію приховали, бо всі були налякані її незрозумілістю, але я-то думаю, що боятися тут нічого, наш мозок здатен вмістити дуже багато, ми ж використовуємо щонайбільше десять відсотків його можливостей, хоча я, напевно, використовую все-таки більше, та переважно люди використовують свій мозок від сили на десять відсотків, і, як не сумно, це стосується також і фінів, тому в мене є деякі побоювання щодо того, як вони сприймуть мою брошуру; прикро все ж таки, якщо ти працював з неослабною напругою, зробив нелюдські зусилля, йдучи невторованими шляхами, відкриваючи невідомі землі, наштовхнутися замість нагороди на скептичний прийом і нерозуміння. Та така вже доля брошурописця-авангардиста. Однак поки є ще час і можна дещо підправити в тексті; можу ж я в чомусь і догодити фінам, вставивши в текст такі корисні для справи відомості, як, наприклад, те, що Фінляндія однаково підходить як для зимового, так і для літнього відпочинку. Зима у Фінляндії чудова, пишу я, вона варта меси, все вкрито чудовим покривом глибокого снігу, сніг килимом встеляє землю; у мені, звісно, все противиться тому, щоб порівнювати сніг із килимом, але фінам це має сподобатися, тому в моїй брошурі сніг килимом встеляє землю, так повелося споконвіків, що сніг розстеляється килимом, і нам, людям, це здається гарним; той, хто любить ходити на лижах, пишу я, не знайде для цього кращого місця, аніж Фінляндія, у лісі там живуть милі пташки, чий спів супроводжуватиме твій біг у затінку березових гаїв; у Фінляндії, пишу я, сніговий покрив просто створений для лижного спорту, у нас у Норвегії подібний сніговий покрив можна було зустріти, ймовірно, в шістнадцятому чи сімнадцятому столітті; рідкісне задоволення являє собою похід у фінський супермаркет, пишу я далі, у величезних супермаркетах Фінляндії продаються товари з усього світу; все найкраще з усього світу потрапляє на прилавки фінських супермаркетів, оскільки Фінляндія лежить на перетині торгових шляхів, пишу я, і так було споконвіку, Фінляндія — країна, в якій зустрічаються одна з одною ряд європейських та слов’янських культур і традицій, Фінляндія — це плавильний котел. Слід зазначити, пишу я, що наприкінці XIX і на початку XX століття до Фінляндії ринув великий потік емігрантів; вони казали, що вирушають до Америки, а насправді їхали у Фінляндію, бо Фінляндія й тоді була, і сьогодні лишається чудовою країною; певна річ, це брехня, та хто ж буде перевіряти; люди ніколи не перевіряють, а тільки, зручніше вмостившись за кухонним столом, кажуть своїй дружині: уявляєш собі, я й не знав, що, виявляється, Фінляндія прийняла такий великий потік емігрантів; а якщо хто-небудь, всупереч очікуваному, перевірить цей факт і притягне мене до відповіді, то, безперечно, йтиметься про зіткнення двох точок зору, я в будь-якому разі можу сказати, що це моє бачення, на мій погляд, до Фінляндії (країни необмежених можливостей) емігрували сотні тисяч бідних європейців, і ніхто не має права заборонити мені розуміти це таким чином, тут справа в різному баченні предмета, а з моїми очима ще й не таке можна побачити, тут узагалі немає межі можливостям, адже я свавільник, у мене негаразд із головою, і для мене не існує меж; та ось брошура, можна сказати, готова, тому я звертаюся до Біма і вмовляю його перервати ненадовго читання Біблії; Бім щойно закінчив книгу Йова і мовчки переживає це потрясіння; я пхаю йому в руки цифрову камеру, прошу його прогулятися і наклацати кілька видів, щоб було схоже, ніби це знято у Фінляндії. Як це так? — питає Бім. Треба просто, щоб картинки були такі, ніби вони зняті у Фінляндії. Та ми ж у Норвегії, каже Бім. Я знаю, кажу я, але я не думаю, що тут є суттєва різниця, ти тільки постарайся не знімати високі гори, вивіски й автомобілі, ну й ще деякі предмети — і все буде як треба, і особливо постарайся, щоб у кадр потрапили світловолосі дівчата, найкраще — в смугастому одязі, на велосипедах, кажу я, поруч із берізками. Але ж це неправда, каже Бім, Фінляндія — це Фінляндія, а Норвегія — це Норвегія, а я вже вирішив жити по правді, тому я не можу брехати; дуже навіть можеш, кажу я, і до того ж, це не брехня, це — ЗМІ та комунікація, а не брехня, і поки ти живеш у мене, я буду вирішувати, де брехня, а де не брехня, тому давай хутко біжи, кажу я, і випроваджую його за двері. Сам я теж вискочив на хвилинку на вулицю, щоб купити три-чотири рибини і хліба; я запхаю рибини в буханець, оскільки, мені здається, потрібно зробити фотографію, на якій можна побачити рибу в хлібі, — таку страву їдять у Фінляндії, до того ж здавна, я гадаю, це дуже давня штука, це ж фольклорна страва, а ніщо так не вабить туристів, як фольклор, хіба що тільки аквапарк із водними гірками та атракціонами, думаю я, та цього вже вони від мене не діждуться; зате, якщо я правильно зрозумів, фіни їдять рибу, запечену у хлібі, а я впевнений, що зрозумів, бо, зазвичай, я все розумію правильно, я ж із тямущих. Повертаючись додому, я вийняв пошту, в пошті опинився лист від ословської організації з вивчення суспільного здоров’я, я ще не отримував від них листів, тому він мене зацікавив, там написано, що я обраний для участі в акції, котра проводиться, вони хочуть мене тестувати, щоб дізнатися, здоровий я чи хворий, або, можливо, схильний до захворювань, до листа додається анкета із запитаннями, на які мене просять відповісти, я без довгих приготувань негайно ж беруся до цієї справи; от який я молодець, думаю я, зі мною так легко мати справу, все одно ж я не можу продовжувати свою роботу, поки не повернувся Бім і не приніс знімки. В анкеті питається: які розміри твого житла? Потім: чи є в квартирі кішка? Ні, кішок немає. Це ж зайві клопоти. Чи траплялося з тобою що-небудь з переліченого нижче протягом останніх шести місяців, як-от: чи переносив ти серйозні хвороби, травми, чи не зазнавав нападів? Я позначаю: «Ні». Чи виникали у тебе серйозні проблеми (наприклад, суперечки) з кимось із близьких друзів, родичів або ділових партнерів? Оце так! На це отак собі й не збагнеш, що сказати! Є там щось таке, не висловлене вголос, між мною і нижньою сусідкою, з тією, що весь час готова робити тобі якісь капості, на противагу скаутам, які завжди готові допомогти; а окрім неї, є ще й Фінляндія, з якою у мене теж складні стосунки, адже її (у певному сенсі) можна назвати діловим партнером або близьким другом; принаймні я вважаю, що Фінляндія — мій близький друг; отже, треба позначити «так». Потім: чи траплялося тобі загубити або втратити з вини злодіїв яку-небудь дорогу тобі річ? Ще й яку дорогу! Нещодавно у мене забрали автомобіль; одного чудового дня його раптом не виявилося на місці там, куди я його поставив, і це було дуже невчасно: я саме збирався їхати в посольство Фінляндії, і мені довелося брати таксі, і якийсь час я думав, що авто вкрали, і це було для мене великою неприємністю, бо я прив’язаний до свого автомобіля, та потім з’ясувалося, що його забрали на штрафний майданчик (третій рік поспіль, у зв’язку з весняним прибиранням вулиць), записую я в графі для приміток: просто поставити хрестик мені в цьому випадку здалося недостатнім, це занадто легковажно; далі йде кілька запитань щодо моїх почуттів і думок, там питається, чи відбувалося в цьому плані щось незвичайне останніми тижнями чи місяцями; коли ти будеш відповідати на це запитання, пригадай, будь ласка, коли у тебе був нормальний стан.

Це формулювання приголомшує мене, ніби удар в сонячне сплетіння. Адже я дійсно був не такий, як завжди. Відтоді, як мені почала снитися вода, я був не такий, як завжди, я був сам не свій, а ці хлопці з організації по вивченню суспільного здоров’я хочуть, щоб я пригадав, яким я був до того, як це нахлинуло і все стало розтікатися; це ж вражаюче формулювання, подумав я, адже це означає, що вони теж знають про повінь, а всі інші запитання — це лише хитрість для відводу очей, яка використовується для того, щоб, не викликаючи зайвих підозр, скласти карту повені, подумав я; та я розгадав їхню хитрість, і мені від цього відразу полегшало, адже це означає, що там, на самісінькому верху існуючої системи, помітили і зрозуміли всю небезпеку того, що відбувається. А це значить, що я не єдина людина, яка бачить ці потоки, отже, підйом води — це вже суспільна проблема, яка таїть у собі загрозу соціальних і економічних потрясінь, тому, по суті, яке ж від цього може бути полегшення; і тут мене охоплює справжній страх, адже це означає, що потоп — це не лише моя проблема, насправді він поширюється і росте, і надалі вода з кожним роком буде прибувати, а рівень її безконтрольно підніматися, і цю небезпеку вже помітили люди, які стоять на чолі охорони здоров’я та відповідних відомств, подумав я, вони знають, що повінь насувається, що її неможливо зупинити і по-справжньому всім нам гаплик, і от тепер вони вирішили з’ясувати, чи здогадалися про це ми, тобто народ, і чи почалася серед нас паніка, або ж ми продовжуємо жити як жили, у щасливому невіданні; непогано придумано, вирішив я, — скласти опитувальний лист на восьми сторінках з несуттєвими запитаннями про кішок і, ніби між іншим, найспокійнішим тоном попросити людей пригадати, чи не змінювалися вони в чомусь протягом останніх тижнів або місяців, і якщо це так, то пригадайте, мовляв, будь ласка, що було до повені, і дайте відповідь так, нібито ваше «я» ні в чому не змінилося; непогано придумано, та все-таки недостатньо добре, бо я наскрізь бачу їхній задум, я розібрався, я ж працюю в галузі ЗМІ і звик у всьому розбиратися й аналізувати, недарма ж я стільки років провчився в університеті, і взагалі-то я був уже на шляху до того, щоб заробити популярність, створити собі ім’я, поки не накотилася на мене ця напасть, і тепер мої справи йдуть під гору, я став іншим, Фінляндія потягла мене на дно, і повінь ніколи не скінчиться; давайте будемо чесними, вона ніколи не скінчиться, вона потягне мене вниз, вона викине мене точно так само, як викине тебе, хто читає ці рядки, і точнісінько так, як вона потягне вниз і викине тих, хто їх не читає, — усім нам судилося зануритися на дно, до риб, а потім бути викинутими в порожнє Ніщо.

Бім повернувся лише пізно ввечері. Він кілька годин просидів на лавці і не відриваючись читав, розповідає Бім, він не помічав нічого навколо і не помітив, як минув час, тому що Ісус оселився в його серці і все міцніше в ньому утверджується, скоро він остаточно там оселиться, і тому ні час, ні місце, ні багато інших речей уже не мають значення, каже Бім; він майже нічого не знімав, про це він дуже шкодує, але, як йому здалося, чогось схожого на Фінляндію зовсім не траплялося, вдалося вибрати лише кілька дерев, квітів, білоголових діточок, та ще один саам люб’язно дозволив себе сфотографувати, у Фінляндії ж є саами, а різницю між норвезьким і фінським саамом може помітити тільки фахівець (так мені здається, каже Бім); ще він сфотографував людей різного етнічного походження, які грають у баскетбол; це мені здалося вдалим, адже Фінляндія — плавильний котел, і там багато грають у баскетбол — білі проти чорних, жовті проти коричневих — одне задоволення на це дивитися. Але тут мені трапилося одне місце, яке я не розумію, каже Бім, у той час як я завантажую фотографії в комп’ютер і розподіляю їх у різні місця тексту. Там йдеться про те, як один господар будинку став наймати сезонних робітників для роботи на винограднику, господар пообіцяв дати їм по денарію, вони взялися за роботу, а господар продовжував наймати ще й ще працівників, і деякі пропрацювали лише півдня, а найостанніші встигли попрацювати до вечора тільки одну годину, та він все одно кожному дав по денарію (по-моєму, це несправедливо, каже Бім; адже одні відпрацювали 12 годин, інші лише годину, але їм однаково заплатили), і тут господар їм і каже, щоб ті, що працювали довше за всіх, не ображалися, бо хотів бути добрим (як на мене, це не доброта, а несправедливість), а потім він каже, що останні будуть першими, а перші останніми. Ну скажи, хіба це не нісенітниця, питає Бім, це ж страшенно несправедливо, ти згоден?[19] Згоден, кажу я, мені теж здається, що це дуже несправедливо, та якщо подивитися з іншого боку, то ті, хто працював цілий день, ніяк не постраждали від того, що інші теж отримали по денарію, вони ж отримали все, як домовлялися. Але якби вони знали, що так вийде, вони могли б довше поспати, не кваплячись поснідати, погуляти, ну, скупатися чи що, бо, схоже, там у них спекотно, навіть, здається, дуже жарко, а на виноградник прийшли б перед тим, як стемніє, позбирали б трохи винограду і все одно отримали б ті ж самі гроші; ні, знаєш, я цього не розумію, каже Бім, завтра до нього точно ніхто не прийде зранку, всі з’являться тільки під вечір, це вже напевне. Ти маєш рацію, кажу я, цей господар дійсно сам собі підставляє ніжку; а з іншого боку, якщо правда, що останні стануть першими, а перші останніми, тоді для мене ще залишається надія, подумав я, бо, на мою думку, сенс тут може бути тільки такий: те, що не відповідало вимогам, визнають таким, що відповідає, а те, що відповідало вимогам, — буде визнано таким, що не відповідає, і те, що пливло в потоці, перестане плисти, а те, що не пливло, попливе під три чорти, тому я виберуся з потоку, а ті, хто сьогодні відчуває під ногами твердий ґрунт, у нього потраплять, і потік їх віднесе. А чи ж сказано, коли це буде? Хотілося б знати! Коли останні стануть першими, а перші останніми? Чи скоро це буде, чи встигне збутися до терміну здачі брошури? Тому що, правду кажучи, моя брошура не повністю відповідає вимогам, я перший готовий це визнати, я лежу на лопатках, я визнаю себе переможеним, я — останній, та якщо я останній, то повинен стати першим, і якщо цей переворот станеться скоро, то я опинюся в найвиграшнішому становищі, для мене така ситуація кругом виграшна, бо те, чого мало, стане багато, а те, чого багато, — виявиться мало; я дуже сподіваюся, що фіни читали цю біблійну історію, думаю я, дуже сподіваюся на це, адже фіни начебто християни, я не встиг цього перевірити, та ясно ж, що це так, вони люди віруючі, хрещені й прийняли Ісуса в серце своє, бо Фінляндія — християнський плавильний котел, та й Ісус, напевно, відвідував Фінляндію під час своїх мандрів. Мені здається, я пригадую, що він там побував, та, можливо, я й помиляюся, я читав про це дуже давно, не в університетські роки, бо в університеті йшлося про дефініції, про засоби масової інформації та комунікації і про владу ЗМІ, я здав усе це блискуче, не можу відмовити собі в задоволенні це повторити; та тут треба повернутися в набагато давніше минуле, повернутися до недільної школи, де я кілька разів побував і отримав спеціальний жетончик за те, що виступав на заняттях; і от там, у школі, на стіні висіла карта, де червоними пунктирними лініями був позначений маршрут чиїхось мандрів, і Фінляндія, як пам’ятається, теж була позначена на цій карті, проте, як я вже казав, я можу й помилятися; тому про всяк випадок я вириваю відповідну сторінку з Євангелія від Матвія, підкреслюю слова «і останні стануть першими, а перші стануть останніми» і терміново відправляю її факсом у посольство Фінляндії, для мене дуже важливо, щоб вони їх прочитали заздалегідь, а часу лишилося обмаль, рівно стільки, щоб устигнути вставити ілюстрації і поспати, бо завтра вже естафета, а післязавтра настає термін здачі брошури, і час працює проти мене, як завжди, отож, ну його до біса; мені випало бігти десятий етап, так сказала Сестра, маршрут проходить через Фрогнер-парк, від кладовища Вестре-Гравлунд до вулиці Нобельсгате, всього тисяча двісті двадцять метрів, а я страшенно не в формі, це вже точно, і сумніватися нема чого, але «Сокіл» кличе, і я буду на місці, а як же інакше, я відчуваю, що я один із них, а в моєму житті небагато гуртків, про які я можу сказати, що я один з них, тому на мене справило сильне враження, коли я побачив, що «Сокіл» ставиться до мене, як до своєї людини, це ж зворушливо, ми з «Соколом» — брати по крові, я — Срібна Стріла, і єдине, чого я хочу, — це жити спокійно в моїй резервації, але біла людина красномовна, вона говорить роздвоєним язиком, і мені знову й знову доводиться вступати з нею в поєдинок, а сестра моя — дика кішка, тому стережіться її.

На ранок я встаю на світанку і відразу беруся за розминку. В обідню перерву я приходжу на майданчик для покинутих автомобілів і отримую майку з кольорами «Сокола» та стартовий номер, тут я дізнаюся, що естафетну паличку мені передасть той, від кого я отримав серпневий номер «National geographic», а я потім повинен передати її Сестрі. Ми надягаємо майки, підкріплюємося легким сніданком і кілька разів співаємо пісню «Сокола», після чого вирушаємо на свої стартові позиції. Я прийшов з добрячим запасом, тому можу заздалегідь ознайомитися з маршрутом. Я кілька разів неквапливо пробігся по трасі підтюпцем і подумки склав план забігу; план — це важлива штука, він рятує від несподіванок; очевидно, щодо Фінляндії теж потрібно було приділити більше уваги плану, це моя помилка, у цій недбалості винна вода, що нахлинула, і вона ж зробила Фінляндію слизькою, як вугор, думаю я, розмашистим кроком наближаючись до Соні Хені, яка стоїть на окраїні парку і зустрічає мене широкою, такою широкою посмішкою, я подумки відзначаю підйоми та спуски, в основному мій маршрут проходить по рівній дорозі, але є невеликі спуски, наприкінці шлях йде під гору, от тут-то я повинен буду зробити ривок, адже спортсмени завжди роблять ривок на підйомі, цей прийом дуже ефективно діє на психіку суперників, так чинять велогонщики, що беруть участь в «Тур де Франс», і так чинять бігуни на довгу дистанцію, — всі роблять ривок на підйомі, і я теж зроблю ривок на підйомі (треба приберегти сили, відзначаю я про себе). Та коли на-став час передачі естафетної палички, я відчув, що трохи стомився після розминок, і ще мені хочеться пити, і треба помочитися; можна пити власну сечу, я про це читав, китайці роблять так постійно, кажуть, це очищає організм і підбадьорює, та мені це якось дивно — все-таки ж сеча, тому я вже краще поп’ю води, якось потім треба буде при нагоді навчитися пити сечу, а тут на Вестре-Гравлунд є вода, тут є крани, адже мертвим теж потрібна вода, і я, жива людина, вирішив скористатися таким краном для мерців; я, майже крадькома, напився водиці з царства мертвих; непогано б іще підвищити рівень цукру в крові, та тільки де, думаю, його тут купиш, я й грошей із собою не прихопив, знову погано все розпланував, і мені треба помочитися, та ніде не видно підходящого місця, щоб можна було непомітно прилаштуватися і де ніхто б мене не побачив; ні, цього приниження я ні за що не хочу пережити, хоча вода переповнює мене до болю, а бігун з естафетною паличкою от-от прибіжить; я стою на старті, він позначений синім кольором, і кругом повно народу, всі кричать і підстрибують; на щастя, всі скачуть, тому і я можу підстрибувати, не привертаючи до себе уваги; я стрибаю; напевно, це виглядає так, наче я розминаюся перед бігом, але я стрибаю виключно тому, що мені страшенно треба помочитися, мене от-от розірве, вода оселилася в мені і хоче підірвати мене зсередини, і це просто несправедливо, що вся вода в мені, в той час як інші люди взагалі живуть собі спокійно і знати не знають ні про яку воду, у Біма от оселився Ісус, а в мені поселилася вода, вода в мені, навколо мене і наді мною, я сам — суцільна вода, і тут раптом я чую знайомий голос: «Ти диви, а ти, виявляється, біжиш за „Сокола“; треба було тобі бігти за нас, адже ми не знали, що ти бігаєш, ти ж про це нічого не сказав», я дивлюся і бачу, що це говорить один з посольських фінів — один з єдиних двох фінів, яких я зустрів у своєму житті, за винятком бабусі з холодцем (але її насправді немає, тому й говорити нічого), і виявляється, фін біжить у тому ж етапі, що і я; і ми такі раді, радіємо нашій завтрашній зустрічі, каже фін, ми з нетерпінням її чекаємо, все посольство з нетерпінням чекає, що ж ти для нас створив; подумати лишень, як гарно б це виглядало, якби я біг за Фінляндію, подумав я, але бігти по Фрогнер-парку за Фінляндію, яку я не розумію і яка не розуміє мене, і яка зіграла в моєму житті фатальну роль — оце вже ні, думаю я, підстрибуючи на місці, а фін — той не стрибає, бо він, як я бачу, в хорошій формі, і йому не треба помочитися, він так і пашить енергією, і такий стрункий, якими стрункими бувають люди, котрі багато бігають, це особлива, дратівлива стрункість, стрункість сильна, і йому не терпиться, каже він, просто не терпиться подивитися, адже з цією брошурою для них пов’язані великі надії, каже він мені, сам посол цікавиться і вже кілька разів питав, як просувається робота над брошурою, каже фін, адже скоро літо і норвежці плануватимуть свої відпустки. То робота приспіє вчасно? — питає він, і я підстрибуючи киваю; дуже дивно виходить, коли одночасно киваєш і підстрибуєш, подумав я, кивок від цього ніби зникає, здалося мені, і це змушує мене додати: «Так!». Я кажу: «Так! Брошура приспіє. А факс мій ви отримали?» — питаю я. Він відповідає, що отримали, проте так і не зрозуміли, що це означає, але тут я прошу його подумати ще, щоб розібратися, а завтра побачимось. І тут він хапає естафетну паличку й мерщій зривається з місця, за Фінляндію; і відразу ж підбігає учасник естафети від «Сокола», на повному ходу передає мені паличку, і я теж пускаюся бігти, слідом за Фінляндією; суперництво йде між «Соколом» та Фінляндією, зараз я покажу Фінляндії, хто сильніший, треба було давно це зробити, але в найближчі хвилини я змагаюся за команду «Сокола», я відчуваю себе одним з них, я сам-один з команди, і від мене залежить честь «Сокола», тому я повинен постаратися викреслити свою індивідуальність і перетворитися на холоднокровну бігову машину, мої власні дрібні проблеми повинні відступити на задній план, думаю я, огинаючи перший поворот, зараз головне — «Сокіл», а вони ж три роки поспіль відвозили моє авто, і збоку це може здатися досить парадоксальним, що зараз я біжу за них щодуху, але ж я сам був винен у тому, що моє авто відвозили так часто, а у «Сокола» — щире серце, і він лише виконує свою роботу, і от я вже пройшов перший поворот, немов довгов’язий болотяний птах, і біжу за Фінляндією, буквально наступаючи їй на п’яти, а Фінляндія, треба визнати, тримає хороший темп, і мене це заохочує, я повинен її будь-що обійти, бо хто ж його знає, якими ін’єкціями Фінське посольство зарядило кров своїх бігунів, про це я не наважуюся навіть подумати, зате я сам чистий, як немовля, я нічого не приймав, навіть глюкози, у мене катма грошей, і я не знав, де її можна купити, і мені треба помочитися, і всі роки, проведені в університеті, не допоможуть мені висловити словами, як сильно мені треба помочитися, вода так і розпирає мене зсередини, ще трохи, і вона мене розірве, це справжня війна, вода мобілізувала всі свої ресурси і загрожує підірвати мене зсередини. І ось дорога пішла під гору в бік широкої алеї, і Фінляндія, як і раніше, на одну кінську голову попереду, і зліва виринає перша вігеландівська статуя на вершині тріумфальної арочки, відзначаю я на бігу, і вона зображує групу жінок і дітей, які міцно притулилися одне до одного, в той час як двоє могутніх чоловіків пильно вдивляються у далечінь, стежачи, щоб вода не нахлинула на них раптово; очевидно, Вігеланд сприймав це так само, як я, подумалося мені, у своєму мистецтві він говорив про воду та повені, його так само захльостував потік, як мене, але він уникнув психологічних катастроф, пустивши воду по каналах свого мистецтва, і він зробив до того ж розумний хід, завчасно подарувавши всі плоди своєї творчості комуні міста Осло, і комуна винагородила його тим, що подарувала йому чудову водонепроникну майстерню, в якій він міг сховатися від води; може, й мені слід було б вчинити, як він, думаю я, треба було принести брошуру про Фінляндію в дар місту Осло в обмін на затишне житло де-небудь високо в горах, куди не піднімається вода, і тоді комуна могла б після моєї смерті створити парк моєї брошури, сімейний парк, де можна і відпочити, і купити сосисок, і погодувати качечок і тому подібне, і от я вже біжу пліч-о-пліч з Фінляндією, і Фінляндія з подивом поглядає на мене, немов не очікувала, що я можу так швидко бігати, але я можу бігати дуже швидко, думаю я, і от знову поворот, і раптом бігти стало легко, дихання, ритм — усе прийшло в норму, і тут я роблю ривок, хоча ще не добіг до підйому, адже мені здається, що я здатен ще на один ривок, коли ми добіжимо до підйому, я можу зробити стільки ривків, скільки буде потрібно, це майже як у комп’ютерних мотоциклетних гонках, я набрав швидкість і біжу швидше за воду, і раптом настає повна тиша, і я залишаю Фінляндію позаду, і потім ще одного бігуна, у якого на спині написано «Норцинк», а цей «Норцинк», який виробляє цинк і фторид алюмінію в Вестланні, як я читав на мокрому папері, нещодавно був куплений фінською компанією, отож я лишив позаду все фінське, і це викликає у мене дуже приємне відчуття, ніби я повернувся додому; нарешті я вдома, думаю я, а я ж бо вже вирішив, що ніякого дому більше немає, і от я вдома і заходжу в свій дім, зачиняю за собою двері, і навколо цілковита тиша, я заварюю собі чашку міцного чаю, сідаю на диван, дивлюся у вікно і засинаю як убитий, і мені сниться, що я повертаю назад свою частку влади, якою володіють ЗМІ, відбувається особлива церемонія, під час якої я передаю владу наступному, кому вона більше потрібна, бо я повернувся нарешті додому і мені більше не потрібна ніяка влада, бо навіщо влада людині, якщо вона у себе вдома, думаю я уві сні, і тут прокидаюся від того, що я біжу естафету і мені треба помочитися, і тепер уже справа дійшла до серйозного, йде війна, тут усе серйозно, і чортові фіни все ще позаду, і переді мною стоїть завдання, яке треба якось вирішити; тут уся справа в розрахунку, думаю я, треба розрахувати, чи встигну я і помочитися, і одночасно перемогти Фінляндію, проте закінчити розрахунок я не встигаю, бо в низу живота у мене відбувається вибух, і назовні потоком виривається вода; наступне, що я встигаю усвідомити, — це як я стою посеред фонтана, метрів за сорок чи п’ятдесят від траси пробігу, я стою посеред великого фонтана — творіння Вігеланда, над яким шестеро могутніх бронзових чоловіків здіймають догори щось на зразок тарілки, тарілка, можливо, має символізувати земну кулю, спробуй розбери, що це таке, і навколо них виливаються потоки води, вони тримають потік, вони, так би мовити, підтримують його нагорі, а я стою у фонтані і мочусь із такою силою, що тільки бризки летять, я й сам — фонтан і несамовито фонтаную, і при цьому регочу божевільним сміхом, і сеча хлюпоче в усі боки на дорослих і дітей, тут її на всіх вистачить, і вона хлюпає на дивні вігеландівські рельєфи немовлят, підкинутих догори кінським копитом, і скелетів, і рибалок, і товстозадих дам, і звідкіля він усе це взяв, питається, голубчик наш Вігеланд, він же був просто хворий, хворий на голову, потік звів його з розуму так само, як він зводить з розуму й мене, бо якщо вода почала підніматися — наша справа проти неї пропаща, і от я перетворився на фонтан, фонтан із сечі, і мочитися — це ж такий захват, я якось раптом по-новому на це подивився, я, здається, зовсім інакше починаю ставитися до цього процесу, схоже, я почну пити сечу, як китайці, — божевільний, звісно, народ, але мені пора бігти далі, бо, випустивши з себе на волю сечу, я відчув надзвичайний приплив сил, я вискакую з фонтана і вилітаю на бігову трасу, я бачу Фінляндію і «Норцинк» далеко попереду, але я мчу зі страшенною швидкістю, з такою швидкістю, що дерева і люди втрачають свою деревну і людську подобу, зливаючись у кольорові смуги, в яких мозок уже нічого не в змозі розрізнити, незважаючи на те, що я, як уже говорилося, використовую потужність свого мозку в набагато більшому обсязі, аніж інші, от як швидко я мчу, я ж біжу сьогодні за «Сокола», я біжу за команду «Сокіл», проте трішечки, зізнаюся, і за себе теж, мені ж і за себе треба якось позмагатись, помститися за свої невдачі, тому я зовсім не холодна бігова машина, як я думав, а гаряча й самотня людина, яка біжить, рятуючи своє життя, і в цю мить я повертаю наліво, через міст, і от нарешті той самий підйом, я роблю ривок, у мене в запасі ще багато сил для ривка, тому я рвонув уперед і от уже обігнав Фінляндію, а про «Норцинк» і казати годі, і ні той, ні інший із суперників нічим на це не можуть відповісти, та й що б вони могли мені сказати, хіба що фінською, та я їх все одно не зрозумію, тому вони мовчать і не дають відповіді, і, вирішивши, що їм нічим відповісти, я обертаюся до Фінляндії і кажу: може, ти тепер стулиш пельку і помовчиш хвилиночку? І потім я їх лишаю позаду вже остаточно, і тепер я — найсильніший, моя взяла, а не Фінляндії, ролі змінилися — це класичний варіант, це сюжет для кіно, і моя взяла, бо в ту мить, коли Фінляндія вже вирішила, що лишила мене в хвості, я рвонув уперед, і вийшло, що моя взяла, бо такі правила, можеш запитати кого завгодно, саме так і повинно бути за всіма правилами скрізь, де є правила, а це означає, що більш-менш в усьому світі.

Я вибігаю на вулицю Нобельсгате в самотній величі; певна річ, я не абсолютний лідер забігу, але я лідер відносно фінів, і наше змагання перетворилося на жорстокий двобій між Срібною Стрілою і «Соколом», з одного боку, і білою людиною, представленою фінами, — з іншого; тут розгорнулася основна боротьба, все інше було так, між іншим, і всі інші учасники та команди не являли жодного інтересу, і першим на вулицю Нобельсгате вибіг я, і я знову роблю ривок, хоча в цьому більше немає необхідності, і єдине, що мене ще турбує під час ривка, — це оте щодо перших, які стануть останніми, і навпаки, адже тепер-то я виграю, і тут уже я не хочу виявитися останнім, хоча за інших обставин, коли я програю, я, звісно ж, мрію стати першим, — одне слово, я хочу бути першим, і коли виграю, і коли програю, що, мабуть, можна назвати цілком природним бажанням, і от я передаю естафетну паличку Сестрі і продовжую бігти з нею поруч, бо не відчуваю ніякого бажання зупинитися. Я випив сили з Фінляндії і сам став таким же сильним, як вона, я сповнений наснаги, тоді як Фінляндія вибилася із сил: спочатку Фінляндія випила мої сили й зміцніла за мій рахунок, а тепер я випив сили Фінляндії і зміцнів за її рахунок, тобто перемогла повна справедливість, думаю я, усе правильно, так і мало статися: Фінляндія вибилася з сил і лежить пластом на Нобельсгате, а я біжу, як довгов’язий болотяний птах, вулицями Осло, тріумфуючи свою перемогу, біжу пліч-о пліч з Сестрою, яка теж біжить легко й бадьоро, ми з нею — два довготелесі болотяні птахи, які линуть до місця гніздування, а моя частка від влади ЗМІ залишилася в парковому фонтані у вигляді сечі, влада — це паскудство, думаю я, і тепер я безвладний, та зате переможець, безвладний переможець, і я захистив свою честь, нарешті вона — моя, я нею володію, і після того, як Сестра передала естафетну паличку наступному бігунові, ми не зупиняючись побігли далі, рука в руці, по вулицях, і ми біжимо все швидше, бо у мене такий надлишок сил, що я ділюся з нею зайвим, і вона радісно приймає мій дар.

Нарешті ми добігли додому, зупинилися, вражені метушнею, пожежники та поліцейські огородили наш будинок заборонними стрічками, не пропускаючи нікого у двір, в якому я живу; нас зустрів розгублений Бім з Біблією під пахвою і розповів, що вони його таки знайшли; вони — це Торгрім і його компанія; пустоголові розшукали Біма і стали стукати, вимагаючи, щоб він їх впустив, але Бім їм не відчиняв, тоді вони влаштували пожежу в коридорі, щоб спалити Біма; як вони й сказали, іншого виходу у них, мовляв, не лишилося, от вони й підпалили двері зовні, та Бім зумів вибратися через вікно, скочив на якийсь дах, потім на веранду, забіг у чиюсь квартиру і вибіг на вулицю, і скоро пожежа охопила весь двір, каже Бім; і от полум’я палахкотить, у вогні метушаться пожежники з топірцями, шлангами та іншим спорядженням, заливають усе навколо водою; вони ллють воду тоннами, але вода ніяк не діє на полум’я, цього разу вода, як виняток, приречена на поразку, як Фінляндія; полум’я настільки потужне, що вода перед ним ніщо; у мене від цього видовища немов камінь з душі звалився, я насолоджуюся нікчемністю води — води, що спасувала, потоку, що програв, і я відчуваю, що вогонь мені не страшний, я ніколи не боявся вогню, вогонь ніколи мені не загрожував і не оселявся в моїй душі, як вода, яка мені загрожувала й оселилася в моїй душі (нижче ти знайдеш ряд запитань щодо твоїх думок і почуттів, написано в опитувальному листі, і якщо в останні тижні або місяці ти був не таким, як зазвичай, то відповідаючи, пригадай той час, коли ти був у нормальному стані), і зараз, дивлячись на бурхливий вогонь, в якому згорає все, що стосується Фінляндії, я подумки бачу, як ховається в душовій брошура, сподіваючись там перечекати пожежу, щоб потім я знайшов її на згарищі і відніс завтра вранці в посольство, та її надії марні — брошурі ніколи не бувати в посольстві, їй взагалі ніде не бувати, полум’я спалить всю душову, вода у водонагрівачі випарується, і водонагрівач згорить у вогні, пожежа сильніша за всіх, а вода — безсилий карлик, а це означає, що Фінляндія лежить у труні і в її труну забили останній цвях; і, дивлячись на те, як яскравим полум’ям горить Фінляндія, я відчуваю, як повертаюся до свого нормального стану; виявляється, дивитися на цю пожежу мені приємно, я відчуваю те ж саме, що повинен відчувати австралійський абориген, який щойно дізнався від свого батька про єдино можливий спосіб землеробства, що полягає в тому, щоб спалити все дотла, і тоді на цьому місці виросте щось нове; і тут я раптом розумію, що це справедливо не лише для Австралії, але й для Осло. Це ж так просто! І як я раніше не здогадався! Треба було давно самому все спалити, та тоді я цього ще не знав, бо я був суцільною водою і потопом, усе моє єство розчинилося у воді, але це зробили за мене пустоголові, вони думали, що дістали мене, та вони мене не дістали, а, навпаки, допомогли, і я двічі за сьогоднішній день став переможцем Фінляндії. Який день! — думаю я. Який дивовижний день! Тепер, коли Фінляндія більше не стоїть на заваді, я можу проявити свою справжню сутність; я цвіту, як квітка, як болотяний птах, адже в мені є щось від цибатої болотяної птиці, як мені часто доводилося чути; і от ми стоїмо втрьох — Бім, Сестра і я — і дивимося на пожежу, і ми стоїмо, міцно обнявшись, і з кожним спалахом вогню я все більше повертаюся до свого нормального стану, в якому я існував до того, як пішли сни про воду, як забрали моє авто, і до того, як у моє життя увійшла Фінляндія; і мені вже не потрібно пригадувати той час, коли я був у нормальному стані, властивому мені до того, як я змінився, бо той час повернувся, я, так би мовити, повернувся на стартову позицію, я знову той самий, колишній, та водночас інший, бо в пожежі згорає моя самотність. Така щаслива пожежа. Найкраща пожежа в моєму житті.