Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Ось їде Арнольд. Він виграв гонку, а тепер шукає мене, він знаходить мене плачучим під соснами, та я нічого не пояснюю, а тільки плачу на його плечі, він поплескує мене по спині, примовляючи: «Нічого, Ньяль! Неможливо щоразу вигравати». Він має рацію, правий Арнольд, неможливо вигравати щоразу. Час від часу доводиться й програвати, і цього разу я програв. Програв.

О пів на дев’яту з роботи повертається Сестра, вона застає мене лежачим на дивані, зневіреним та сумним. Я трохи поспав. Усю ніч я носився на мотоциклі в комп’ютерних гонках, а весь ранок просумував. Малюк Бім ще спить богатирським сном, а от я сумував, а тепер питаю себе, що ж це таке — туга за домом, за чим ми сумуємо, згадуючи рідний дім. Ми тужимо за людьми, відповідаю я собі, головне для нас — люди, адже люди приходять і йдуть, люди так створені, що за ними доводиться тужити, а ще тужиш за місцевістю, за світом і за місцевістю. Мені здається, я сумую за місцем, де прожили життя найближчі мені люди. Ось так простісінько, мабуть, усе пояснюється. Я тужу за місцями, в яких жили, в яких живуть люди, бо там у визначений час так само світить сонце, з року в рік, і промінь його під тим же кутом падає на стіну, під яким він падав за моїх пращурів, думаю я, і так само йде там дощ, і хоча дощ — це вода, та в цьому дощі чомусь відчувається щось заспокійливе, але щоразу, як я повертаюся подумки до цієї місцевості, вона чомусь змінюється і повертається безліччю граней, на мить вибудовується цілісна картина, але утримується вона недовго; і неважливо, що я майстерно вмію аналізувати картини — свого часу я на «відмінно» впорався з таким завданням на письмовому іспиті, я аналізував тоді картину одного з майстрів фламандської школи, фламандці написали так багато картин і вклали в них стільки значень, вони багато писали і багато вкладали, мені було що аналізувати, і картини ностальгійних спогадів теж несуть у собі глибокий зміст, у них багато закладено і багато чого домислюється, та мені не охопити цього змісту, я не сприймаю картину в цілому, вона дробиться, тому не можу уявити собі, як вона виглядає в цілому, і виходить задачка з неправильним дробом, чи як там це ще називається, і її нізащо не можна розв’язати, тому що одне на інше не ділиться, треба десь щось позичати, ти починаєш позичати, і ділити, і застосовувати всілякі формули, хоча це ще не означає, що вийде правильна відповідь, вона тим ближче, чим більше ти віддаляєшся, і тим далі, чим ближче ти підходиш, ось тут і починається тріщина, від якої все дробиться, думаю я, от тобі і відповідь чорним по білому, і хай йому грець — тому, що зникає при твоєму наближенні, хай йому грець!

Сестра дякує мені за те, що я наглянув за Бімом. Дякує щиро, інакше не скажеш, видно, що від душі, на прощання вона навіть обійняла мене, це ж треба, думаю я, — обійняла, таке не часто трапляється, але я ж заслужив, я заробив винагороду, я прийшов на допомогу, як справжній друг, бо не покинув її у важку хвилину, все так, мені це було не дуже зручно, та я на це не зважав, я пожертвував собою, і Сестра це оцінила, і показала це тим, що мене обійняла; за позику віддяка, і, виявляється, не дарма — смуток і нудьга трохи відпустили, ми обіцяємо одне одному, що будемо на телефоні, а я кажу, щоб вона зайшла до Біма, я виходжу і сідаю в авто, котре було на тому ж місці, де я його залишив, просто диво, думаю я, авто не вкрали, не забрали, і хоч раз вряди-годи воно знайшлося там, де я його припаркував. Сідай і їдь, куди хочеш! І я їду додому, хоча у мене і немає дому, хоча дім для мене всюди і ніде, та я їду додому, бо треба ж десь зберігати свої речі, ось це для мене і називається домом, туди-то мені й треба, щоб зайнятися своєю роботою.

Вдома одна за одною відбуваються дві речі — одна хороша й одна погана. Хороша — це те, що «Афтенпостен» залишилася сухою. Вона лежить за дверима, я забираю її в квартиру і кладу на кухонний стіл, газета лишається сухою, бо сьогодні я вдома не ночував і двері в спальню зачинені, тому повітряні маси не прийшли в рух і на кухні не виникла та ділянка низького тиску, про яку я завжди забуваю. Погана річ — це дзвінок з Фінського посольства. Не встиг я надягти светр фірми «Марімекко» і зануритися в свої нотатки, як пролунав дзвінок, вони хочуть знати, як просувається робота, а найкраще — якби я міг показати їм готову частину. Як же їм не хотіти! Вони просять, щоб я надіслав їм це факсом. На нещастя, їм відомо, що у мене є факс, оскільки під час співбесіди я мав дурість проговоритися про це. На жаль, не можу, у мене інший метод роботи, не такий метод. Спочатку я збираю ідеї та думки, роблю окремі ескізи, приблизно так, як роблять художники, додаю я, пояснюючи; взагалі я люблю підкреслювати, що моя робота — це мистецтво, і не кожному воно зрозуміле, а з цього випливає, що на даний момент показувати нічого, тобто є, звісно, окремі уривки, кажу я, одягнений у светр від «Марімекко», готові шматки, звісно ж, є, так, наприклад, уже написано розгорнутий пасаж про Сібеліуса, порушена також тема води, я не залишив без уваги воду, знаючи, як ви, фіни, любите воду, тому я й заговорив про воду, тому, гадаю, вам це має сподобатись, проте окремі частини все-таки не дають уявлення про картину в цілому, тут я заходжу досить далеко і стверджую, що окремо ці шматки взагалі не мають сенсу, та от коли я їх поєднаю, то вийде щось грандіозне і навіть високохудожнє, заявляю я по телефону у вухо фінському співрозмовнику, він сприймає це з недовірою, я відчуваю, що він сумнівається, я так і кажу йому: я, мовляв, відчуваю ваші сумніви і ставлюся до цього з розумінням, однак на мене можна цілком покластися; якийсь він усе-таки безголовий, як на мене; неважко ж, здається, зрозуміти те, що я кажу, думаю я про себе; сподіваюся, що цей фін не типовий представник свого народу, бо якщо він типовий, то у фінів проблеми, причому не маленькі, а дуже навіть великі проблеми. Домовлений термін настає через два тижні, а два тижні — це ще дуже багато, кажу я йому, це чотирнадцять днів, а чотирнадцять днів — це великий термін, у два тижні вкладається ґрунтовний курс навчання; так, наприклад, чотирнадцяти днів достатньо, щоб повністю змінити свій життєвий шлях, пройшовши курс, метою якого є зміна вашого мислення; певна річ, за умови, що його веде висококваліфікований фахівець, адже в наш час нерідко зустрічаються висококваліфіковані спеціалісти; або таке: путівка на Тенеріфе включає в себе чотирнадцять днів відпочинку, за цей час можна взяти в оренду авто й об’їздити весь острів уздовж і впоперек, можна облазити гори, піднятися на саму вершину гори, яка називається, здається, Тейде і висота якої складає майже чотири тисячі метрів над рівнем моря, можна піти туди, а можна до Тура Хейердала, розпитати його про розкопки, а він, імовірно, запросить тебе випити і розповість докладно про свої останні відкриття, про що він думає вечорами, коли сидить на терасі з видом на Атлантичний океан, і на думку йому спадають напевно не якісь дрібниці, думки Хейердала мають бути про релігію, про різні предмети, про народності, про міграцію, він думає про міграцію, і цих думок вистачить на всі чотирнадцять днів, та тобі ніколи, ти кажеш, що тобі вже пора, адже треба ще скупатися, треба піти попоїсти ресторанної їжі, може, чогось рибного, тутешні канарські іспанці розуміються на рибі, так от, кажу я фіну, нехай він не хвилюється, брошура помаленьку просувається, а я сиджу тут у светрі від «Марімекко», витриманому у фінських кольорах, і за чотирнадцять днів він буде спокійно вивчати готову брошуру і навіть, можливо, отримувати від неї насолоду, якщо, звісно, він з тих, хто здатен насолоджуватися, адже це не всякому дано, хай йому грець. Після цієї розмови я якось знітився. Як не почну фразу, щоразу закреслюю, і так триває кілька днів — почну фразу і закреслюю. Щойно зроблю щось, як знову видаляю, і виходить, ніби нічого й не було.

Мені бракує інформації. Дивовижний парадокс — мені, людині, що створює інформацію, бракує інформації! І тим не менше це так. Такого висновку я дійшов після кількох днів безплідного писання, думання й викреслювання. Факти — ось що мені потрібно, голі факти, навколо яких я можу будувати свої міркування, а продукування фактів мені не під силу, я не можу вигадувати їх з голови, за цим треба звертатися до інших джерел, тому потрібно вирушати в дорогу, — іншими словами, добувати інформацію. Я виходжу на вулицю і йду за два квартали від свого будинку в чудову крамницю, де продаються старі газети і книги, я ходив туди безліч разів, щоб купити буклетики про Астерікса та Обелікса, а також про Срібну Стрілу, я пристрасний шанувальник Срібної Стріли і його названого брата Сокола — білої людини, яка за власним бажанням стала жити серед індіанців, ну й, звісно ж, красуні Місячного Променя, дівчини, яка майстерно володіє дзюдо, вона, як дика кішка, б’ється з білими, які хочуть нею оволодіти, але вона їх лупцює; коли я був молодший, мені було потрібне підтвердження, що індіанці можуть побити білих, знайти підтвердження хоча б у коміксах було приємно, адже індіанці були хорошими і справжніми людьми, у природі вони розуміли все — мале й велике, вони не брали від природи більше, ніж потрібно, і якщо вбивали бізонів, то лише стільки, скільки було потрібно, щоб прохарчуватися, вони втілювали в собі урівноваженість і далекоглядність, тоді як білі — неврівноваженість і недалекоглядність, і я ненавидів білих, і мені майже нестерпно було читати, як винищували індіанців, знищення індіанців я вважав тоді найжахливішим злочином усіх часів, я ідентифікував себе з індіанцями так само, як Бім ідентифікує себе із Скарпхедіном, я й зараз ще обурююся, коли згадую про криваві битви біля струмка Вундед-Ні та Літтл-Бігхорн, в яких, незважаючи ні на що, перемогли індіанці, оскільки був убитий мерзенний генерал Кастер, і я радів його смерті; як дивно це звучить — я радів смерті генерала Кастера; проте так воно й було, я радів, і, хоча я радів через сто років після його смерті, це була справжня радість, непідробна і глибока зловтіха, оскільки я зумів уявити собі цю картину, я бачив генерала Кастера на коні в ту мить, коли він раптом зрозумів, куди його занесло, як він спохмурнів і став рубати шаблею, відбиваючись від індіанців, і тут на нього посипався град стріл, я завжди бачив цілу хмару стріл, і стріли пронизували його спереду і ззаду, і, може, навіть якась потрапила в око, стріли пронизували його шкіру, роздирали підшкірні тканини і внутрішні органи, шматуючи все, що було в ньому життєво важливого, а я радів і думав: от що буває з тим, хто винищує індіанців; саме це я, загалом, і думав, я міг би розвинути цю думку далі, але я навіть не намагався, бо — навіщо? От що буває, і так і має бути з тими, хто знищує індіанців, і Кастеру слід було заздалегідь про це подумати. Однак, незважаючи на одну-дві перемоги, зрештою індіанцям, якщо так можна сказати, довелося проковтнути гірку пілюлю. Чи можна так сказати про тих, кого знищують? Чи достатньо цього, щоб повністю висловити зміст того, що відбувається? Мабуть, що ні. Ну а чого тоді досить? Скінчилося тим, що індіанці зникли. Збереглися тільки в «Срібній Стрілі», там вони живуть, і Місячний Промінь назавжди залишиться там і буде битися, як дика кішка, і, якби не Фінляндія, — я б купив річний комплект випусків «Срібної Стріли», пішов би з ним додому і проковтнув би все одним разом, але від Фінляндії так просто не відмахнутися, Фінляндія все затулила собою, і винна у цьому біла людина, думаю я, гонитва білої людини за наживою винна в тому, що я не можу з головою поринути в «Срібну Стрілу»; і в тому, що я змушений шукати інформацію про Фінляндію, теж винна біла людина, якій не сидиться на місці і постійно треба кудись їхати, зокрема до Фінляндії, і хоча про це навіть зайве згадувати, я все ж скажу — хай їй грець, білій людині! Я починаю шукати старі номери «National geographic». Цей журнал виходить з незапам’ятних часів, номер за номером, постійно і регулярно, один раз на місяць, і його виписували архітектори і біологи, і взагалі білі люди в усьому світі, і вже якщо в «National geographic» нічого не знайдеться про Фінляндію, отже, світ остаточно з’їхав з глузду, думаю я, а якщо він схибнувся, то й грець із ним, думаю я, гортаючи журнали номер за номером, проте в жодному не знаходжу нічого про Фінляндію. Ні, думаю я, це не може бути правдою, так не буває! Як могло таке статися, щоб один з найдохідніших і найсолідніших журналів у світі нічого не написав про Фінляндію? Про що тільки вони не пишуть, усе, що завгодно, є — наприклад, про Ніл, численні статті про Ніл. І що вони знайшли в цій річці, думаю я. Річка, хай їй грець, як річка. Ну, довга річка, згоден. І цивілізація, що виникла на її берегах, протрималася довше, аніж більшість інших цивілізацій, тому молодці були хлопці, та що такого в цьому Нілі — вода і суцільні неприємності, як від усякої води, тому досить, здавалося б, носитися з цією річкою, а вони все друкують карти, вони обожнюють друкувати карти, якнайбільше карт, тут тобі і мавпи, і печери, і мертві культури; а між тим Фінляндія — це жива культура; найцікавіша фінська культура живе і процвітає, та про неї навіть не згадується в «National geographic», їм подавай мертву культуру, тільки коли ця жива культура помре і її через тисячу літ розкопають, тоді вони одразу прибіжать — пришлють свого журналіста, але ця культура живе зараз, просто неподобство, що про неї нічого не пишуть; от жуки — це будь ласка, п’ятнадцять сторінок на якогось амазонського жука витратити не шкода, я ж бачу по фотографії, як жуку це неприємно, жук мріє, щоб його залишили в спокої, він хоче спокійно жити і спокійно померти, і на біса йому здалося, щоб його відкривали і заносили на карту, йому-то яке діло, що завдяки цьому, може, буде вирішена загадка раку, жук зайнятий своїми справами і думає: «What’s in it for me?».[13] I як не жорстоко це звучить, але відповідь така, що нічого йому за це не світить, анічогісінько, а от якби ті ж самі п’ятнадцять сторінок присвятили Фінляндії, — від цього багатьом була б користь: фіни зраділи б, читачі отримали б задоволення — нарешті, подумали б вони, нарешті надрукували таку змістовну статтю про країну, про яку рідко щось почуєш, нарешті можна почитати про Фінляндію; адже людям до смерті цікаво почути більше про Фінляндію, думаю я, вони цього самі не усвідомлюють, а насправді тільки й мріють про Фінляндію, мріють так само, як я мрію про рідний дім, от лишень дому немає, а Фінляндія є, тому всі, хто мріє про Фінляндію, зовсім не зобов’язані гинути від невтішної туги, адже Фінляндія є на світі; зрештою до мене підходить господар крамниці й каже, що у мене на обличчі читається відчай, а він знає, на якому сайті можна знайти бібліографію статей з журналу «National geographic». Я так і стрепенувся. «Стоп! — кажу. — Який такий сайт? Невже в мережі?» — «Так, — каже він, — у мережі». А я терпіти не можу мережу, бо мережа — це вода, така вода, що, напевно, лиш Сібеліус або смерть можуть бути гірше; мережа — це ж море води, що розливається, там усе тече, а ти борсайся, як хочеш, і чекай, куди тебе винесе, там щомиті все змінюється, інформація в мережі — ніби зграя птахів, вона весь час змінює напрям, причому без усякої витонченості, і не так щоб усе одночасно, як птахи в зграї (забудемо це порівняння, воно нікуди не годиться), проте напрям раз у раз змінюється, і неможливо ступити двічі в один і той самий потік інформації, оскільки зараз він тут, а наступної миті з’являється вже щось інше, а я ненавиджу все, що змінюється щомиті, і не бажаю мати справи з такими речами, тому для мене що шукати, що не шукати — все одно, та власника крамниці не злякали мої слова, він пішов до свого комп’ютера і запитав, що мені треба знайти, я відповів йому, що коли вже він вирішив будь-що спробувати щастя і не боїться пускатися в небезпечне плавання по мережі, то я заздалегідь попереджаю, що не хочу брати на себе провину за його загибель, бо рано чи пізно його поглине безодня, адже так воно й станеться, згадай моє слово; доки ти на суші, — можеш мислити раціонально, та вода повільно, але впевнено підмиє фундамент, на якому ти стоїш, і зрештою він захитається і впаде, тоді, мовляв, ти пошкодуєш, та буде вже пізно, бо ти вже будеш плавати по волі хвиль, і розум твій не втримається на поверхні, і водна стихія його поглине, ну а з іншого боку, сказав я йому, пошукай, якщо хочеш, Фінляндію, та тільки пам’ятай, що я не винен. Фінляндію? — перепитує він. Ну так! — кажу я. — А що в цьому особливого? Йому вдалося влучити в точку. Журнал «National geographic» писав про Фінляндію в серпні 1981 року. Ну, звісно ж писав! Я так і знав. Інакше була б цілковита маячня. Хоча у власника крамниці й не виявилося потрібного номера, я все одно був радий, що він існує, адже це ніби підтверджує той факт, що моя брошура стане в один ряд з іншими текстами про Фінляндію, існують інші тексти, і до них додасться мій, так би мовити, на додаток до ряду, однак треба буде заздалегідь обговорити з фінами умову, що моя брошура у жодному разі не повинна публікуватися в мережі, оскільки ця брошура буде частиною мене, і помістити її в мережу — значить, помістити туди й автора, і тоді я вже не матиму ні хвилини спокою, носитися мені по безкрайому морю на віки вічні, поки хто-небудь не додумається вимкнути всю цю прірву. Та лише кому це під силу? Не уявляю собі, хто до цього додумається. І ось я пішов додому. Та не встиг я засукати рукава мого светра фірми «Марімекко», як задзвонив телефон, це дзвонила Сестра, вона просила мене приїхати до неї в Согн, вона каже, що їй треба мене про щось запитати, а по телефону не можна, я дуже здивувався: що ж це може бути таке, про що не можна запитати по телефону, невже, думаю, вона хоче, щоб ми одружилися, треба ж, як швидко, та я хлопець поступливий, тому, незважаючи на те, що вода піднімається і може трапитися що завгодно, я сідаю в авто і їду до будиночка серед прерій — останнє я додав уже за звичкою, воно так і проситься на язик; взагалі, страшно навіть подумати, як легко деякі речі входять у звичку, і не біда, що я відірвався від роботи, бо вона все одно не рухається з місця, Фінляндія — матеріал, що опирається, це я вже помітив, така вже вона є, Фінляндія, — слизька, як вугор. Фінляндія — це тягар білої людини.

У Согні, виявляється, йдуть збори, зібрався весь штат, набилася повна кімната сторожів із позначкою «Сокола» на рукавах, я-то думав, що це службовці комуни, представники дорожньо-транспортної служби, а насправді вони, виявляється, з «Сокола», он воно як виходить, і тут теж усе тече і змінюється, виконання деяких робіт передовіряється субпідряднику — outsourcing, так це, здається, називається; цікаво, що мій інтерес стосується того, чи правильно я вгадав значення слова outsourcing, тобто чи означає воно те, що ти міг би виконати якусь справу сам, але доручаєш її комусь іншому, наприклад «Соколу», та хай йому грець, неважливо, що таке outsourcing; мене посадили на диван, пропонують чашечку кави — ні, дякую, я не буду пити каву, від кави мені потім сняться такі тривожні сни, де все мовби тече, а я люблю спокійні сни, де все стоїть на місці, тому я вже краще без кави. Збори проводяться у зв’язку з Хольменколленською естафетою. «Сокіл» повинен виставити свою команду, але їм не вистачило однієї людини, і от після того, як Сестра розповіла про мене, який я молодець і як я готовий прийти на допомогу на перше прохання, вони й вирішили попросити мене замінити відсутню людину, хоча я й не працюю в «Соколі» і ніколи там не працював, а працюю в засобах масової інформації, де завдяки своїм трудовим успіхам заслужив право на частку мас-медійної влади, до якої «Соколу» далеко, як до неба, думаю я, але бачу, що вони вже дивляться на мене як на свою людину, я для них не чужий; всякий, у кого вони більше трьох разів забирали на штрафний майданчик авто, — для них своя людина, а моє вони забирали вже чотири рази, причому двічі протягом якихось двох-трьох тижнів, отже, я-то вже, без сумніву, свій і, якщо захочу, можу запросто пробігти з ними крос, надівши майку «Сокола», питання тільки в тому, чи захочу. А чому б і ні? — думаю я. Я не бачу жодних перешкод до участі в кросі, за винятком того, що це забере у мене скількись часу, ще одна справа, на яку потрібно витратити час — дорогоцінний час, що по праву належить Фінляндії, та, з іншого боку, треба якось боротися з водним потоком, щоб його затримати, боротися зі смертю, мова ж, зокрема, про це, а біг — це спокійно можна стверджувати — трохи сповільнює течію, адже якщо ми бігаємо, то в основному ніби для того, щоб утекти від смерті, ми бігаємо заради здоров’я, заради того, щоб підтримувати себе у формі, а здоров’я — це не смерть, яка ж тут смерть, хоча й тут, звісно, трапляються сірі зони. Хіба ж ми не чули про людей — здорових людей у розквіті сил, — які падали просто на бігу чи тоді, як вони крутили педалі тренажера в спортивному залі, хоча треба зазначити, що частенько це бувало в Каліфорнії, та може трапитися і тут у нас, тому з упевненістю нічого не можна сказати, і чути про це завжди дуже сумно, адже ці нещасні люди вважали, що вони закладають міцні основи свого довголіття, а насправді заклали основу своєї недовговічності, та навряд чи вже така неприємність станеться через Хольменколленську естафету, подумав я; певна річ, це теж ризик, але, як кажуть, якщо зовсім не ризикуєш, нічого не досягнеш, буває, потрібно в житті ризикнути, інакше не побачиш перемоги, я ж якраз хочу досягти, я хочу стати переможцем. «Сокіл» чекає моєї відповіді, а я, як завжди, тягну з цим довше, ніж варто було б, ситуація обертається несподіваною стороною, і хлопці з «Сокола», мабуть, уже подумали, що я вирішив покомизитися, а я зовсім не тому зволікаю з відповіддю, я не поспішаю, бо хочу висунути одну умову, близьку до ультиматуму, і мені це самому не подобається, та я все одно це зроблю; і я стрибаю, ніби у вир, кажу їм, що побіжу за «Сокіл», якщо хтось дістане мені серпневий номер «National geographic» за 1981 рік; моя рішучість ґрунтується на розрахунку, я миттєво прикинув і зрозумів, що серед такого великого зібрання, як підказує статистична ймовірність, хтось неодмінно повинен бути передплатником журналу «National geographic», інакше й бути не може, я не знаю, хто з них його виписує, та це зараз же з’ясується, подумав я. Такого повороту вони явно не очікували, вони здивовані, і хтось напевно подумав, що подібний вчинок свідчить про мою нетямущість і невисокий рівень соціального розумового розвитку, тоді як насправді все якраз навпаки, я переріс їх на цілу голову, адже я працюю в галузі ЗМІ і звик будувати свою гру на людських очікуваннях, а тут вистачить невеликого впливу: легенько і вміло зачепити, де треба, — і готово, ефект досягнутий, звісно ж досягнутий, ось уже більшість із присутніх разом із Сестрою почали усміхатися і закивали, а незабаром стали поглядати на єдину людину, яка не всміхається і не киває; вона, звісно ж, і є та, хто все життя збирав «National geographic», акуратно клав кожен номер в особливу папку, щоб не пом’явся; знайомий тип, з тих, хто навіть друзям не дає почитати, бо в якомусь сенсі журнали для нього важливіші за друзів, таке от дивацтво, безсумнівно викликане якимсь психічним відхиленням, мозок — такий складний інструмент, що потрібна величезна точність, інакше відразу буде збій, і тут саме такий випадок, коли щось там не заладилося, та це вже не мій клопіт; його мозок, отже, його й клопіт; мозок живе сам по собі, живе, а в цьому мозку щось там таке схибнулося, але ультиматум виставлений твердо і безповоротно, він стоїть, мов скеля, не похитнеш, і я не побіжу, поки не отримаю номер за серпень 1981-го, і всі хлопці з «Сокола» повернулись і дивляться на нього, це — тиск, ще й який тиск; добре, каже він врешті-решт, добре, до біса; отже, мені обіцяно, що я отримаю номер за серпень 1981 року тільки почитати, не назавжди, а лише в борг на кілька днів, та це все, що мені потрібно, і ну їх до біса, тих, що кладуть кожен журнал в особливу папочку, думаю я, хоча і не всерйоз, бо вони теж бувають по-своєму непоганими хлопцями, звісно ж непоганими.

Я погодився бігти в естафеті, і це дуже незвичне рішення, адже я ніколи не бігав у естафеті, взагалі ніколи не бігав ні на яких змаганнях, а якщо подумати, то й зовсім перестав бігати після двадцяти років. Тому ця витівка з естафетою — чистісінька маячня й божевілля. Та й залишається до естафети менше двох тижнів. І до здачі брошури залишилося менше двох тижнів. Ті ж самі два неповних тижні. Безглузда історія, бо це зовсім недоречно; та до речі майже ніколи нічого не буває, тому час до цього звикнути, як пора звикнути до думки про те, що все тече, бо воно все одно буде текти, хочу я того чи не хочу, і єдине, на що можна впевнено покластися, — це те, що все буде текти, лише на це й можна твердо розраховувати, та я ніяк не можу з цим змиритися і не бажаю звикати, і тому я повинен за ті самі два тижні і брошуру закінчити, і привести себе в спортивну форму. В олімпійський рік — у спортивній формі весь народ! Адже було таке гасло!

Та це було вже давно, і я не набрав форми до олімпійського року і потім так і не спромігся; я не в формі, сам відчуваю, я ж не безформний, як вода, це ж типовий випадок, зовсім як у такому собі до відрази схематично побудованому фільмі, в якому головний герой перетворюється на того, на кого він найбільше боїться перетворитися, він бореться з цим і все одно стає таким, бо це потрібно за характером сюжету; він не може не стати таким; а потім, після довгої і болісної боротьби, звикає жити з тим, чого найбільше боїться, і ми йдемо додому, натхнені щойно побаченим, адже чому б і нам не звикнути жити з тим, чого ми найбільше боїмося, якщо вже головний герой — така сама людина, як ми, й анітрохи не гірша, — навчився з цим жити, ось до чого нас хочуть підвести, і їм це часто вдається, як я помітив, от тільки на мене це не діє, у багатьох відношеннях я — міцний горішок, упертюх (ну й котися ти під три чорти, можна на це сказати). Однак я все ж видряпав собі номер «National geographic» за серпень 1981 року, і це чудово; очевидно, це і є вирішення проблеми, і, судячи з усього, чудове вирішення моїх проблем з брошурою, бо хто ж зараз ще пам’ятає, що там писали в «National geographic» у серпні 1981 року! Жодна нормальна людина цього не пам’ятає, а моя брошура розрахована саме на нормальних людей, на переважну більшість, точно так само, як партії популістського спрямування, які теж розраховані на переважну більшість, її не можна побачити, вона не представляє нікого окремо і в той же час представляє усіх разом, а це ж і добряки, й ідіоти, і ті, хто мені подобається, і ті, хто не подобається, подумав я, та підозрюю все-таки, що в основному це ті, хто мені не подобається, хоча, можливо, я помиляюся, і тим не менше, моя брошура розрахована саме на цих людей, a «National geographic» за серпень 1981-го ніхто з них не пам’ятає, бо час відтоді не стояв на місці, і серпень 1981 року для нас давно канув у минуле, ми навіть не пам’ятаємо, що ми тоді робили — чи побалували ми себе подорожжю в Бенідорм, чи просто провели літо в селі, і саме тоді господар сусідньої садиби потрапив під борону і позбувся ноги до коліна — начебто до коліна, так, точно, до коліна, згадуємо ми, — про відрізану ногу сусіда ми запам’ятали, але вже не пам’ятаємо, трапилося це в серпні 1981-го, чи 1980-го, чи у 1982-му, можливо, це було роком раніше чи роком пізніше, нам, по суті, все одно, ми пам’ятаємо, де це сталося, та не пам’ятаємо коли, пам’ять карбує — де, бо де — можна уявити собі візуально, а от коли — не залишає зарубки в пам’яті, коли — залишає зарубку і візуалізується тільки в тому випадку, як відбувається щось надзвичайне, а це трапляється рідко, і слава Богу, що рідко. При нинішньому напрямі і без того вистачає води, тому не варто ще й від себе додавати зайвих течій; загалом, більшість людей нічого не пам’ятають про серпень 1981-го, і мені це на руку, тому що я можу насмикати фактиків з «National geographic», і ніхто нічого не помітить; люди ж самі хочуть, щоб їх обманювали, обдурювали без кінця, за що їх цілком можна настільки зненавидіти, що так і хочеться послати більшість людей до біса, але я стримуюся від цього, я не можу цього сказати, бо я теж хочу, щоб мене обманювали, я — такий самий, як вони, і так само, як вони, хочу, щоб мене обманювали.

Лежачи на столі, — скопійована та скріплена скріпками — стаття про Фінляндію викликає у мене таке відчуття, ніби я прикупив собі зайвого часу, і брошура у мене практично готова. Адже я довіряю журналу «National geographic», майже сліпо довіряю, бо якщо вони в 1981-му вирішили надрукувати щось про Фінляндію, це означає, що хтось подав до редакції хороший об’ємистий нарис, присвячений саме Фінляндії, і, ясна річ, він відповідав усім вимогам, інакше вони б його нізащо не опублікували, це ж зовсім очевидно, адже що стосується вибору авторів і фотографів — «National geographic» збирає лише вершки, вони не друкують статей сумнівної якості, а тільки те, що вважатимуть відмінним, і от воно лежить у мене на столі, а журнал, з якого я скопіював цю статтю, повернений власникові і, напевно, покладений у папку і поставлений на місце, на полицю з рештою папок, а ми з Сестрою бігаємо підтюпцем за містом. Ми з нею сіли в авто і поїхали подалі і тепер біжимо підтюпцем. Сестра вирішила, що до естафети ми повинні бути в хорошій формі, тому не можна втрачати часу, і ми зараз робимо в лісі пробіжки, іноді переходячи на крок, і Сестра розповідає мені про те, чим вона займається в університеті, про географію, зокрема про Осло-фіорд — це її улюблена тема. Ословська рівнина, розповідає мені Сестра, — класична тема в геологічній літературі, вона добре описана, проте в цій галузі ще залишається вдосталь неописаних речей, і коли прийде час для дипломної роботи, вона візьме цю тему, взагалі-то давно пора було це зробити, але завадила трагічна загибель батьків, тому довелося відкласти захист диплома на невизначений час: що вдієш, життя так розпорядилося! Життя визначає межі наших можливостей, і поки Сестра змушена працювати в «Соколі», щоб прогодувати себе і Біма, Ословській рівнині доведеться почекати, на щастя, вона — терпляча рівнина, де лежала, там і лежить, і нікуди від нас не дінеться; як-от Фінляндія, відзначаю я подумки на майбутнє; Ословська рівнина є западиною земної кори, яка простягається з півдня на північ від Лангесунда до Брумундаля, і це чудова рівнина, бо своїми гірськими породами вона різко відрізняється від сусідніх районів; хоча для мене це не становить особливого інтересу, я не заважаю Сестрі розповідати про геологічні зрушення, які простягнулися з півночі на південь, про кальдери, сланці, вапняки та піщаники, про величезну роль вулканічної діяльності і кварцових конгломератів, а також про ромбічні порфіри. Якісь ненормальні назви, думаю я, лише ненормальні люди могли їх придумати. Якийсь rombeporfyr — ромбічний порфір, розумієте! — думаю я про себе, rombe звучить майже однаково з rumpe, тобто майже як «дула». Сестра все говорить і говорить, і тут я візьми та й буркни собі під ніс: «Rumpeporfyr». Ти щось сказав? — питає Сестра. Та ні, нічого, — кажу я, — тобі почулося. Та це брехня, насправді я пробурмотів «rumpeporfyr», справді сказав, але я брешу їй, ніби нічого такого не було. Знову я заплутуюся в тенетах брехні, я живу у брехні, та краще так, ніж попастися на тому, що ти сказав «rumpeporfyr», всьому ж є межі. Та щойно слово вимовлене, відразу ж стає ясно, що ті люди, які придумали назву rombeporfyr, насправді хотіли назвати його rumpeporfyr, але не ризикнули, бо, мабуть, справа була у Вікторіанську епоху, тому вони вирішили якось замазати непристойно тілесне значення, я б на їхньому місці, маючи на увазі дупу, швидше за все, вже так би й сказав rumpe, ніж замінювати його на rombe (я за прямоту, за те, щоб називати речі своїми іменами), не знаю чому, та мені здається, що всі речі треба називати своїми іменами, за винятком хіба що води, адже вода несе зміни, і її треба виключити цілком і повністю, ось так-то, друже! А сонце довершить справу, в кінцевому рахунку воно візьме гору. Які тут можуть бути сумніви!

Ми сіли і взялися за дорожній сніданок, розмістившись на вершині Рінгколлена, яка височіє над Ословською долиною, досягаючи висоти сімсот метрів над рівнем моря, як повідомила Сестра. Я подумав: чим вище над морем, тим краще; між іншим, ми сидимо на прибережних скелях, каже Сестра, помацай, які вони гладенькі, це їх море обточило, каже, колись усе тут було вкрито водою, я відчуваю, як мене от-от знудить, а Сестра продовжує розповідати, ніби нічого не сталося; справа в тому, каже вона, що наприкінці карбону море стало наступати, воно поступово просочувалося на сушу, повільно, але впевнено, рівень моря піднімався і піднімався, розповідає вона, і тут я відчуваю, як вода знову починає підніматися, я прикладаю до губ палець і шепчу: «Чшш», щоб Сестра замовкла, адже море почуло, що вона каже, і згадало про часи свого панування, коли воно доходило до самого верху, йому хочеться повернути ці часи, море знову хоче піднятися до самого верху, це огидне повідомлення про обточене морем каміння на висоті сімсот метрів призвело до того, що море заворушилося, воно полізло вгору, адже існує і така точка зору, що вода має пам’ять, серйозні дослідники говорять про те, що у води є пам’ять. І вони таки праві, чорт їх забирай, тому ніде не можна почуватися в безпеці, достатньо вибратися на розминку за місто, необережно обмовитися, про що не слід, і нате вам — уже всюди вода, все залито: і квартира, де я живу, і все місто — все опиняється під водою, так я подумав; ти уявляєш, що навкруги суша і все спокійно, та не можна піддаватися на обман, бо вода тут як тут, вона тільки зачаїлася, залягла в засідці, як хижий звір; ми ж убиваємо хижих звірів, не чекаючи, коли вони потягнуть наших овець, а воду не чіпаємо, хоча вода страшніша за всіх хижаків, разом узятих, вовка все-таки можна приручити, надіти на нього намордник і вмовляти, поки він не змириться, або переселити до Швеції, а воду не можна переселити і не можна надіти на неї намордник, її навіть не можна застрелити, вівці ще куди не йшло, а людині вода ллється прямо в горлянку, і це змінює наше життя, і за однією зміною тягнеться інша, і змінюється не тільки живе, а й мертве, — це ж встановлений факт, однак, думаю, краще не дивитися занадто реалістично, давайте не будемо думати про це, краще будемо жити в брехні і радіти, а в місто ми не підемо, думаю я, про це не може бути й мови, я ніколи більше туди не спущуся, адже це все одно що спуститися під воду, і коли я прийду додому — це означає, що я буду перебувати на глибині сімсот метрів під поверхнею води, де плавають риби, і з цим я не можу жити. Отже, мені треба оселитися тут, на Рінгколлені; а тут напевно заборонено будуватися, тому що місцеві політики зробили із зеленої зони святиню, ну й до біса їх, місцевих політиків, якщо треба, я проживу до кінця своїх днів у наметі, на Рінгколлені, на щастя, у наш час роблять хороші намети — з гортексу та інших водовідштовхувальних матеріалів, зараз роблять такі матеріали, що просто фантастика, молекули води їм не страшні, вони відштовхують ці молекули і не пропускають їх всередину, треба буде замовити собі повний комплект одягу з гортексу, думаю я; а вода все прибуває. Коли я був ще зовсім маленький, я думав, що вода — це ніби плівка, а внизу під плівкою все так само сухо; як над нею, та вперше ж, коли я опинився під водою, я зрозумів, що помилявся і що вода небезпечна для життя, і от останнім часом до мене повернувся цей страх, і мені стала снитися вода, і сон повторювався, головне — це втримати голову над водою, а зараз, на вершині Рінгколлена, я зрозумів, що цьому не буде кінця, я не бачу світла в кінці тунелю, і вода виявляється начальником, а я звичайним найманим працівником, який не має можливості впливати на умови найму, і я стаю безсилим свідком повені, що насувається, вода піднімається, оскільки це закладено в її природі: вона повинна підніматися і заповнювати всі порожнечі, а я-то думав, що Сестра — це острівець суші серед безкрайнього водного світу, та вона, виявляється, зовсім навіть навпаки — ніякий не острівець, і замість того, щоб поводитися, як суша, вона ще й сама ллє воду на цей млин, ллє воду, щоб млин продовжував крутитися, і потоки розбушувалися ще дужче, і треба зробити так, щоб при повені кожен був зобов’язаний бігти в найближче поштове відділення і відправляти телеграми на адреси всіх знайомих, попереджаючи про початок повені, адже прийнято попереджати про зміну місця проживання, тому й тут теж треба попереджати про зміни, що насуваються, а на пошті для цього мають лежати готові формуляри, щоб залишалося тільки вписати прізвище та адресу і відзначити галочкою потрібний квадратик, наприклад, такий, проти якого написано «велика вода», тому надалі до одержання відповідного повідомлення не намагайтеся зі мною зв’язатися, і такі повідомлення повинні прийматися безкоштовно в межах усієї Скандинавії, включаючи також Фінляндію, — іншими словами, якщо у тебе є друзі у Фінляндії, вони мають бути своєчасно сповіщені про те, що ти потрапив у повінь, щоб вони ненароком не заявилися до тебе в гості в той момент, коли на тебе звалилася стихія, а роботодавців слід було б зобов’язати ставитися з розумінням до виконавця замовлення, коли той надсилає повідомлення про те, що потрапив у надзвичайний стан у зв’язку з непередбаченими обставинами; «Бідолаха» — ось що мав би подумати роботодавець, отримавши від одного з працівників повідомлення про стихійне лихо, в такому випадку ти, ледве відчувши ознаки того, що насувається гроза, біжиш відразу на пошту, відправляєш телеграму, і все в порядку — люди вже знають, що, прийнявши сигнал біди, вони повинні ставитися до тебе з розумінням, поки надзвичайний стан не буде скасований, а ти отримуєш можливість цілком присвятити себе боротьбі зі стихією, замість того щоб пояснювати всім друзям і знайомим, що в тебе зараз надзвичайні обставини і в чому вони полягають. Треба, щоб це увійшло в звичку, і формувати її слід вже у початковій школі; ці правила мають увійти в плоть і кров, щоб кожен реагував безпомилково, як при пожежній тривозі, навчання потрібно проводити так, як проводиться підготовка до параду 17 травня, коли ми ходимо строєм по шкільному подвір’ю, щоб шістсот дітлахів змогли потім пройти вулицею красивою шеренгою; ми ж заздалегідь знаємо, як треба поводитися при пожежі, і знаємо, як треба промарширувати вулицею 17 травня, та не знаємо, що треба робити, коли розбушується водна стихія, ми не підготовлені належним чином, хоча повінь може нахлинути в будь-який момент, а тим часом у світі повним-повнісінько води, вода — найпоширеніша рідина, і ймовірність того, що нас заллє, значно вища, ніж вірогідність пожежі або ймовірність того, що завтра настане 17 травня. Дикість якась, що на пошті не тримають готових формулярів для повідомлень про повені! Ну й до біса її, цю пошту!

Послухай, що там у тебе з водою? — питає мене Сестра. — У тебе обличчя побіліло, каже вона, що ти таке бурмочеш про воду і про пошту, посилаєш пошту до біса, що це з тобою? Ти сама почала, кажу я, ми тут сиділи, відпочивали, все було, здається, так славно, я навіть відчув, що починаю набувати спортивну форму, раз вряди-годи у мене з’явилося відчуття фізичного здоров’я, якщо розуміти слово «здоров’я» у відносному сенсі. І тут ти раптом заговорила про море, про те, що вода доходила до того місця, де ми зараз сидимо, що вода навіть покривала це місце. Це ж лишень уявити собі! Мені було дуже добре, поки ти не перейшла всі межі, почавши говорити про обточені водою камені; це на сімсотметровій-то висоті; і тут воно і найшло: вода піднялася, і треба було бігти на пошту, відправляти телеграму з попередженням про повінь, а на пошті немає таких формулярів, і тому я чортихався; та якби вони були, я б кинувся в найближче поштове відділення, адже вода знову піднімається, як у моїх снах, а я цього не хочу, я хочу, щоб усе було спокійно, нехай краще буде нудьга; як на мене — хай уже буде повне затишшя і застій; але це не поєднується з водою або з прибережними скелями, це поєднується тільки з чимось масивним, стійким і нерухомим, як гори, як ця гора, на якій ми сидимо. Гори й справді масивні, та не такі вже стійкі й нерухомі, каже Сестра, це помилкове уявлення, а вода зовсім не є небезпечною, вода — це два атоми водню й один атом кисню, от і все, і тут немає ніякого прихованого змісту, вони просто існують, вони не означають небезпеки, радше вже вони означають життя, тобто якщо вони щось і значать, це може бути тільки життя, бо нам не відома жодна форма життя, яка так чи інакше не була б пов’язана з водою; а тобі пора перестати думати про воду, каже Сестра. Є багато інших речей, про які можна думати. Та не від нас залежить, про що ми думаємо, кажу я, це виходить само собою, без мого відома, за мене вирішує мій мозок, він тут начальник або, вірніше, замначальника; головний начальник — вода, а мозок — замначальника, а я тут узагалі, можна сказати, ніхто, я ж не мозок, мозок сам по собі; цілком ймовірно, що у мене в мозку щось не так, дуже схоже, що якісь зв’язки з підкіркою заблоковані або зовсім відрізані, тому емоції нормальним чином не реєструються, та для цього існують же й інші способи; ти не думай, я не страждаю емоційною тупістю, у мене сигнали проходять через обхідні шляхи, тільки для цього потрібно більше часу; ось зараз, наприклад, я сприйняв, що ти проявляєш турботу, саме тут і зараз ти активно цікавишся моєю дурною головою і моїми безглуздими думками, а це вже турбота, і я її сприймаю, хоча, можливо, цей сигнал доходить до мене не через звичайні нейронні зв’язки; але ж мій випадок не найгірший, буває і набагато гірше; наприклад, я читав про синдром Фреголі, при якому хворі сприймають абсолютно чужих людей як своїх найкращих друзів, і відчуття впізнавання вони переживають з такою переконливістю, що їм легше сприйняти чужу людину за перевдягненого знайомого, аніж повірити в свою помилку; певно, це дуже погано для них, думаю я, але я-то, слава Богу, цим не страждаю; зате у мене дійсно є проблеми з водою, це я й не думаю заперечувати, і, чесно кажучи, я не знаю, що мені з цим робити, бо вода може застати мене зненацька в будь-який момент, от як тоді, коли ти заговорила про обточені водою прибережні скелі; в ту хвилину я відразу уявив собі, як вода піднімається в центрі міста, як вона повільно заливає площу Ратуші, і всі магазини і вуличні кафе на Акер Брюгге почали швидко, немов у кошмарному сні, занурюватися у воду, вода заповнила «Макдональдс», на що, до речі, було одне задоволення подивитися, бо мені, наприклад, не шкода «Макдональдса» — бодай би він провалився під три чорти, але от з рештою справа була гіршою, бо куди ж подінуться люди, якщо їхні робочі місця і будинки опиняться під водою, як у Китаї, який ставить рекорди із затоплення, в Китаї просто обожнюють затопляти долини, і дороги, і міста, тепер от вони, прости Господи, будують найбільшу в світі греблю, і мільйони людей повинні будуть переселятися, якщо не хочуть потонути, їм доведеться розсилати повідомлення про зміну місця проживання або про те, що вони терплять стихійне лихо — одне з двох, тому не здумайте говорити, що вода не несе змін, вона змінює ландшафти і людей, ніщо не приносить стільки змін, як вода, і для тих, хто любить зміни, вода — найкраще, що може бути на світі, але для багатьох інших, скажімо для мене (за прикладом тут далеко ходити не треба), вода — це суцільне пекло.

Досить про воду, каже Сестра. Зараз ми спустимося вниз і повернемося в місто, ми спокійнісінько підемо назад до автівки і будемо жити далі, як дорослі люди. Що ж це коїться? — подумав я. Інша людина входить у моє життя і бере ініціативу на себе; мені кажуть, що треба і чого не треба робити; я ж щойно вирішив ніколи більше не повертатися в місто, яке заливає вода, воно повільно занурюється у воду, як Венеція, до біса Венецію, а безголові італійці самі заслужили, щоб їх заливало водою, треба було раніше думати, а не зводити місто де завгодно, ось тепер воно й занурюється у воду, точно так само, як Осло, в цю саму мить Осло теж заповнюється водою, і я не хочу більше спускатися туди, але Сестра тягне мене за собою; я не можу з тобою йти, кажу я, там же повінь, це неминуча смерть. Повінь тільки ось тут, каже вона, вказуючи на мою голову. Це не зовсім так, кажу я. Я не виключаю, що з головою не все гаразд, та не тільки в моїй голові коїться щось неладне, і я не можу спускатися в місто, бо це означало б занурюватися у воду, а при зануренні тіла у воду витісняється кількість води, що дорівнює об’єму цього тіла, проте мені абсолютно не потрібно занурювати своє тіло у воду і не потрібно з’ясовувати об’єм. Послухай, помовч і побережи дихання, каже Сестра. Не будемо метушитися, побережемо дихання. Це так логічно, до біса логічно, у жінок — залізна логіка, думаю я, підтюпцем прямуючи разом з нею до автівки, я набрав повітря і затримав дихання. Я терплю довго. Я здатен дуже довго затримувати дихання. Я наберу повітря і не буду дихати, поки не приїду додому і не встану під душ; я не буду дихати, поки не дізнаюся напевно, що моя квартира і мої речі не затоплені і що будинок, як і раніше, оточений твердим асфальтом, і травою, і повітрям; і тут я переведу подих на радощах, що цього разу мені знову вдалося врятуватися від потопу, я втік від нього, і він мене не наздогнав, бо я бігом пробіг не дихаючи через ліс, і не дихаючи вів авто, в якому ми їхали з Сестрою, ми — друзі, ми сплетені, немов два горохових стебла, подумав я, ми з нею завжди разом — де один, там і інший, ми нерозлучні, ми — два голубки, ми разом бігаємо по лісі, тікаємо від води і потопу; тут я помічаю, що кажу подумки «ми», а не «я», і це чудово, коли ти думаєш не «я», а «ми», а то я дуже довго вже думав «я», але «ми» набагато краще, ніж «я», адже якщо йдеш самотнім шляхом, він веде тебе від тебе — це я десь читав, адже читати дуже важливо, а це, пригадую, було щось шведське, чи, може, автор був фінський, але шведськомовний, адже у Фінляндії є шведськомовне населення (роблю я уявну замітку на майбутнє), шість відсотків населення розмовляє шведською мовою, це у Фінляндії; сто відсотків у Швеції та шість відсотків у Фінляндії, якщо скласти, то всього виходить сто шість відсотків, — інакше кажучи, відзначаю я, шведського багато; от як я чудово вмію одночасно справлятися з кількома думками, подумав я, одночасно з думками про Фінляндію, адже Фінляндія завжди зі мною, Фінляндія завжди присутня поруч, є в мене двері до Фінляндії, двері ці завжди розчинені, і треба тільки добре затримувати дихання — якщо набереш у легені повітря, вода тобі нічого не зробить, тоді вона відступить, а якщо мільярд китайців одночасно підстрибне, то Земля зрушить зі своєї орбіти, як я десь вичитав; ну а що буде, якщо цей мільярд затримає дихання? Цікаво, хто-небудь уже замислювався над тим, що тоді вийде? Адже щось має вийти; можливо, щось чудове, тому варто було б спробувати; а ще я читав, що все населення Землі може вміститися на льоду озера М’єса, якщо стане щільніше. Чого тільки не вичитаєш! Я приймаю душ, я люблю приймати душ, хоча з нього ллється вода, але в душі я можу її контролювати, я можу її увімкнути і вимкнути, я вирішую, текти їй чи не текти і яким буде напір, вода в душі повністю у мене під контролем, у неї підрізані крильця, і вона рабськи підкоряється мені, як тигр у наморднику або як часничина, яка цілісіньку годину варилася в окропі! Погане порівняння, забудемо його. Однак ця вода — приборканий звір, тому люблю душ, а ось вода при вільній дресурі, вода на природі, вода сама по собі — потворна і небезпечна, і я не хочу мати з нею нічого спільного, і от, приймаючи душ, я раптом згадую свою фінську бабусю, псевдобабусю — ту, яка готує холодець. Я скучив за нею, я помічаю, що сумую за смиренним настроєм, яким просякнуте її скромне господарство, я сумую за тією невимогливістю, котру вона виявляє до мене, їй нічого від мене не треба, ти, мовляв, тільки не хвилюйся, відпочинь, ти занадто запрацювався, каже вона, забудь про цю дурнувату брошуру, ляж краще і полеж у гамаку, каже вона із-за фінського кухонного столу, пораючись над холодцем, і я відчуваю, як скучив за її стравами, відчуваю, як би мені хотілося зараз побачити її, як вона вічно плела щось крючком; як же я скучив за всім, що пов’язано з нею, моєю псевдобабусею, якої ніде немає, яку я вигадав, щоб задобрити посольських фінів; мені довелося вигадати її, адже фінам потрібна була така бабуся, тому все це казки та вигадки, а між тим, я за нею сумую.

Як не пишаються фіни своєю столицею, пишу я в брошурі, однак серцем вони прив’язані до села. У місті вони не почуваються комфортно, у місті немає затишку домашнього вогнища, не те що в селах і на хуторах серед березових і соснових гаїв. І поруч з водою, додаю я неохоче. На мій погляд, пишу я, Гельсінкі — прекрасне місто, воно вражає зухвалим змішанням різностильних будівель, поєднанням мистецтва і культури з найчистішим повітрям. Як мені здалося, це розсудливе, чесне у всьому і впорядковане місто; мабуть, трохи суворе й стримане в порівнянні з деякими іншими європейськими столицями, його населення має гомогенний (тут мені через мою легковажність — адже я дійсно дуже пустотливий і радію дитячим жартам — так і кортить написати замість «гомогенний» інше слово, але я переборюю спокусу і пишу «гомогенний») — має гомогенний склад; зі страху втратити роботу і свою причетність до тієї влади, якою володіють ЗМІ, я, як правило, придушую свої дитячі пориви, тримаючись за владу, і оскільки правильне слово тут «гомогенний», саме так написано в серпневому номері «National geographic» за 1981-й, а я ні на йоту не дозволяю собі відхилятися від «National geographic», то я теж пишу це слово — «гомогенний»; населення має гомогенний склад, пишу я, тут' немає нетрів, як немає і кварталів, де панувала б корупція, де торгували б секс-послугами; та хіба ж це можливо, подумав я, напевно, є там такі квартали, і, напевно, вони були вже в 1981 році, а відтоді минуло ж двадцять років, я впевнений, що у них там, у Гельсінкі часто-густо можна зустріти торгівлю секс-послугами, однак про це недоречно згадувати в брошурі, а крім того, треба ж дати людям можливість самим відкривати щось нове. Мій друг Оке Йокінен, пишу я, що проживає в Гельсінкі ось уже тридцять два роки, але це було в 1981 році, тому тепер треба додати двадцять один рік, виходить п’ятдесят три; речення доводиться починати заново; я пишу: мій хороший друг Оке Йокінен, можна сказати, навіть мій щирий друг, який проживає в Гельсінкі ось уже п’ятдесят три роки, каже, що тут кожен у душі мріє, вийшовши на пенсію, повернутися в рідні місця, оселитися в сільському будиночку в лісі, біля води — останнє я, хоч і неохоче, додаю вже від себе, бо я не покладаюся на своїх читачів так, як «National geographic» покладається на своїх; у «National geographic» читачі — люди з вищою освітою, з широким колом інтересів, мої ж не зобов’язані володіти цими якостями, тому я повинен не стільки заглиблюватися в тему, скільки розвивати її вшир; я, звісно ж, ґрунтовно проробляю матеріал, але мені треба подавати його більш розлого. Жителі Гельсінкі вирізняються деякою відлюдькуватістю, що є результатом більш важких умов, в які вони потрапили, обравши міське життя, пишу я далі, іноді це помилково тлумачиться, як скептичне негостинне ставлення до приїжджих. Однак фіни живуть у суворому кліматі і знають з гіркого досвіду, що тепло потрібно витрачати економно, тому не чекайте від них теплоти, пишу я, за теплотою треба їхати в середземноморські країни, там люди щирі, не такі критичні і життєрадісніші, проте вони простуваті і нецікаві, їхню душу можна пізнати за кілька хвилин, а от для того, щоб зрозуміти фінську душу, знадобиться вся відпустка, а іноді навіть і ціле життя, зате у фінах є те, що варте цих зусиль, — це така душевна глибина, точніше сказати — бездонна глибина, у фінів є внутрішня сила, яку самі вони називають sisu, тут я відкриваю словник, там написано: стійкість, завзятість, войовничість як у душевному, так і у фізичному значенні слова; мабуть, це хороші якості, думаю я, нам подобається в людях завзятість і сила, нам подобається, коли людина не здається, а стоїть на своєму, адже так? Звичні звуки Гельсінкі, пишу я, — це скрип лебідок, басовите рокотання великих підйомних кранів і крики чайок, переписую я з «National geographic»; перекладати з англійської виявляється не так-то просто, хоча я добре знаю мову, та думаю, що скрип лебідок, басовите рокотання підйомних кранів і крики чайок — це цілком прийнятно, ніхто ж не стане чіплятися до кожного слова; хай буде «рокотання». А яке ще слово є для цього в норвезькій мові? Норвезька мова така бідна, доводиться обходитися тим, що є, думаю я; адже Норвегія — бідна країна, у неї бідна історія, бідна мова, бідні культура і мистецтво, вона майже у всьому бідна, одне тільки і є багатство — нафта, але нафта — це тимчасове джерело багатства, скоро ми знову збідніємо, і тоді вже ніхто не поїде відпочивати за кордон, тому треба скоріше дописувати брошуру, поки не скінчилися гроші і відпустки; в Гельсінкі є п’ять портів, пишу я далі, в портах завжди кипить робота, це чудове, величне видовище (налягаю я на епітети), можна цілий день милуватися суднами, що припливають і відпливають, навантаженими і розвантаженими, і це буде день, багатий враженнями; крім того, фіни дивовижно будують криголами (як сказано в «National geographic»), це їхня ніша, те ж саме пишу і я, за вартістю вони не можуть конкурувати з суднобудівними заводами Азії, зате конкурентноздатні у плані якості, тому що азійські суднобудівники не мають уявлення про справжні криголами, для них безглузда сама ідея криголаму, тому криголами у них виходять так собі, а от фіни знають, що таке лід, і будують приголомшливі криголами, здатні пробити лід Ботнічної затоки Балтійського моря, що досягає місцями товщини в шістдесят сантиметрів (ось знову зустрілося море, а море — це вода, та тут уже нікуди від неї не дінешся), взагалі-то Балтійське море можна пожаліти, подумав я, мені й раніше завжди було його шкода до сліз, не один я так ставлюся до цього нещасливого моря, це ж внутрішнє море, застійне, а стояча вода — це вода-невдаха, стояча вода — це якось несерйозно, а стоячої води Балтійського моря це стосується особливо, його вода «посаджена» на голодний пайок, вона малорухлива, тому води Балтійського моря — це загалом те, що мене влаштовує, не те що типова вода, тут вода — тиха, вона нічого не змінює, не руйнує, як інша вода, ця вода — тишко, вона — хвора, і тому вона мене влаштовує, я ж теж взагалі-то хвора людина, всі ми в якомусь сенсі хворі і з’їхали з глузду, природі треба витратити десять років, щоб змінити солону воду в Балтійському морі, тому не мочіться в Балтійське море, пишу я, бо якщо ви один раз помочитеся, — фінам і шведам доведеться кілька років розбиратися з вашою сечею.

Фінляндія — упорядкована країна, пишу я далі; так сказано в «National geographic», і це добре, що вона упорядкована, тому я переписую це для себе без збентеження; отже, Фінляндія — упорядкована країна, яка піклується про свій народ за допомогою ретельно розробленого законодавства, що сприяє підвищенню життєвого рівня. Усі працівники в закритих приміщеннях повинні мати доступ до денного освітлення, йдеться в журналі, і я теж пишу це у себе, і розмір транспортних відрахувань залежить від доходів особи, що користується послугами транспорту. У Фінляндії все добре працює. Працюють автомати на вулицях, туалети, телефони. Фарфор підприємств «Аравія», ножі та виделки заводу «Фіскарс», дерев’яні вироби з Африки, текстильні товари «Марімекко»… Знову «Марімекко»! Отже, автор «National geographic» теж визнав за необхідне згадати про «Марімекко»; знай наших; я он теж надягнув светр від «Марімекко»! Але там сказано, що все перераховане вище не лише входить у перелік товарів фінського експорту, але є також зримим вираженням фінського національного характеру, фінського смаку, стилю і настроїв. Мотиви запозичені з текстури морських хвиль, льоду і гранітних скель. Останнє, тобто граніт, особливо припало мені до душі тим, що граніт такий важкий, такий незмінний; напевно, у Фінляндії дуже багато граніту, якщо він згадується в «National geographic», подумав я, і думка про те, що там багато граніту, почасти примиряє мене з тією неприємною обставиною, що там так багато води, завдяки цьому я починаю прихильніше ставитися до Фінляндії. Фінляндія — це граніт, пишу я, і заради граніту завжди варто обрати Фінляндію місцем проведення своєї відпустки; граніт служить нам запорукою надійності, адже ми, норвежці, любимо наш рідний граніт і любимо граніт в інших країнах; і тут я роблю собі замітку на пам’ять, що треба буде потім, якщо встигну, присвятити окрему главу фінському граніту; в цей момент раптом дзвонить телефон, це Сестра, і що характерно, вона телефонує саме в ту хвилину, коли я сяк-так упорався з Фінляндією, поставив її на коліна, Фінляндія стала у мене як шовкова, і тут-то, звісно, мені дзвонить Сестра, вона повідомляє, що Бім остаточно зірвався і їй потрібна моя допомога. Це дуже недоречно, кажу я, робота над текстом у мене в самому розпалі, я весь у роботі по саму маківку, якщо так можна сказати, я наскрізь перейнявся Фінляндією, Фінляндія просто фантастична країна, я бачу це все чіткіше й ясніше, стаття з «National geographic» послужила для мене тим поштовхом, після якого вільно вилилося все, що я давно виношував у собі, та не міг висловити, зараз би мені тільки писати й писати; я нарешті розписався; я пробую натякнути, що Бім якось упорається сам, але Сестра про це іншої думки, вона знову повторює, що Бім остаточно зірвався і їй самій не впоратися, тому треба, щоб прийшов хтось, кого Бім поважає, і допоміг їй. Так, значить, Бім мене поважає? — питаю я. Поважає, каже Сестра. Він поважає кожного, кого звуть Ньяль, та, окрім того, він ще поважає тебе за те, що ти показуєш такі видатні результати в комп’ютерній гонці, каже вона; я уявив собі мої high scores,[14] записані в пам’яті його комп’ютера; лише в одній гонці Бім, напевно, зміг мене обіграти, у тій, коли я раптом опинився вдома, зупинився посеред шляху і завмер як зачарований через те, що околиці були такі схожі на мої рідні місця, де стояв наш дім, якого вже немає, бо тепер мій дім всюди і ніде, і коли я згадую про це, то відразу вода починає плескатися біля моїх ніг, а зараз мене притягує Фінляндія, бо справа зрушила з мертвої точки і я, здається, міг би за лічені години написати всю брошуру, та моя допомога потрібна в іншому місці, до мене звернулися, як людина до людини, а не як до брошурописця, і Бім от мене поважає; поважає — це тобі не жарт, думаю я, це тобі не дрібниця, а Сестра каже: я буду до скону тобі вдячна, я-то знаю, що це просто мовний зворот, і ніщо не вічне, навіть подяка, я так і бачу, як ми, можливо, зійдемося, одружимося і розійдемося, і зустрінемося вже в суді, де будемо ділити майно і дітей, і від вічної вдячності й сліду не лишиться, все було, та загуло, а замість подяки лишилася одна ненависть, але так не можна — якщо так думати, то сам зробиш себе самотнім, думаю я, треба допомогти людині, якщо хочеш розраховувати на чиюсь допомогу, і навіть якщо тобі за це ніхто не допоможе, все одно треба допомагати іншим, думаю я, бо так і треба думати, якщо ти людина, а я ж людина, хоча й брошурописець — у першу чергу брошурописець і носій влади, та водночас і людина — голенька, і самотня, і безсила, а доки ти людина, ти зобов’язаний допомагати іншій людині, думаю я, та й Фінляндії моя допомога потрібна менше, ніж Біму, бо Біму потрібна невідкладна і людська допомога, тоді як Фінляндії допомога потрібна в тому, щоб їй якнайбільше заробити на туристах, допомога в отриманні прибутку, тому, якби я ідентифікував себе з білою людиною, я б послав Сестру куди подалі, хоч на край світу, але ж я ідентифікую себе з індіанцем, який живе в гармонії з природою і у якого завжди є час, тому я не посилаю Сестру куди подалі на край світу, оскільки Фінляндія може й почекати, а Бім, за її словами, чекати не може, ну добре, я їду, кажу, зберігаю все написане про Фінляндію в пам’яті комп’ютера, зберігаю для надійності двічі, записую копію на дискету і ховаю дискету в кишеню; хотів було сказати, що проковтнув дискету — зберіг усе в пам’яті, записав на дискету і потім цю дискету проковтнув, та вийшла 6 нісенітниця, а нам потрібен зміст. Бім зник за горами, за долинами, тому шукай вітру в полі. Вже пізно вночі він таємно зателефонував Сестрі з чужого мобільного, взятого без дозволу, і пошепки сказав, що перебуває в рибальській хатині десь у районі нижньої течії Гейди, тобто в центральній Норвегії, більш ніж за п’ятдесят миль від будинку, йому там погано, але інші хлопці — ті самі приятелі, які, за словами Сестри, забивають йому голову різними дурницями, — не хочуть його відпускати додому, якщо вирішили бути заодно, тим паче що вони викрали чужу автівку і все таке інше. Ну то що там таке? — питаю я Сестру. Якщо мені треба їхати за ним, то я хочу знати, що відбувається. Сестра відкидає таємничість і розповідає: маячня якась, на зразок націоналізму та іншої нісенітниці щодо расової чистоти і вищості однієї нації над іншою — ось що там відбувається. З деяких пір Бім занадився ходити в цю компанію, а тут пастка й зачинилася, адже Бім насправді не такий, каже Сестра, його заманили; у Біма, звісно, бувають дивні думки і погляди, і його неважко було спіймати, та все-таки він не такий, просто начитався зайвого, і його неважко спіймати, бо зараз йому недобре, відтоді як трапилося нещастя, він ходить сам не свій, а тепер от зателефонував, і Сестра тлумачить цей дзвінок як крик про допомогу, він же потрапив у таке паскудне оточення, звідки просто так не втечеш, бо якщо ти йдеш — це означає, що ти зрадив тих, хто залишився, а зради треба соромитися, бо у цих хлопців у вжитку такі поняття, як честь, і товариськість, і зрадництво, і зрада, тому якщо вже ти туди увійшов, отже, увійшов, а той, хто не з ними, — той проти них; з цього я зрозумів, що Бім міцно застряг у рибальській хатині на Гейлі і йому потрібна негайна допомога, і я кажу Сестрі, що допоможу їй і витягну Біма, і щоб вона не хвилювалася, я все владнаю, а Фінляндія нехай почекає, кажу я, адже Фінляндія не застрягла в хатині на Гейлі і їй ніхто не засмічує мізки націоналізмом і тому подібними матеріями, а от із Бімом усе це відбувається, тому Біма треба рятувати, а Фінляндія поки що переб’ється якось без мене.

Я сідаю в авто і прямую на північ, я поїхав через Естердаль — так виходить коротше, ніж коли їхати через Гудбрансдаль, і хоча Гудбрансдаль, правду кажучи, цікавіша, я їду через Естердаль, адже я не німецький турист, я — норвежець і вже раз їздив по обох долинах на цьому ж автомобілі; авто хвацько мчить по дорозі, його не вкрали, не відвезли на штрафний майданчик і, можна сказати, воно у відмінній формі, часом я трохи перевищую дозволену швидкість, та це нічого — зараз ніч, рух мінімальний, лише іноді зустрічаються важкі вантажівки; кажуть, без автомобіля зупиниться вся Норвегія, і на перший погляд це звучить досить переконливо, адже Норвегія — в усьому країна екстремальних умов, разом з географічними, і для того щоб люди, які живуть в сільській глушині, отримали сир, і молоко, і сигарети, і пластир, і всі інші предмети вжитку, призначені як для повсякденного, так і для довготривалого користування, ми повинні перевозити по дорогах чималу кількість товарів, без цього ніяк не обійтися, поки у нас є сильна потреба в різноманітних речах і ми хочемо мати ці речі, щодо речей кожне покоління діє за однією і тією ж схемою: всі хочуть дати своїм дітям більше речей, ніж мали самі, і в результаті виходить дуже багато речей, одна річ тягне за собою іншу і ще іншу, і виростає ціла гора речей, а по суті справи, виходить повна нісенітниця. Тому що Норвегія і без автомобілів ні на секунду не зупиниться. Норвегія продовжує рухатися в тому ж темпі, в якому вона рухалася завжди — хоч з автомобілями, хоч без них. Періоди заледеніння приходять і щезають, так само і люди, і тут не потрібні ніякі автомобілі, Норвегія рухається і зупиняється незалежно від автомобілів; її рух не має нічого спільного ні з якими автівками, а норвезьке об’єднання власників вантажних автомобілів усе одно випускає наліпки, на яких написано, що без автомобіля зупиниться Норвегія. Запитати б, навіщо вони це роблять? Навіщо, якщо самі знають, що це неправда, адже вони чудово розуміють: що б ми не робили — Норвегія не зупиниться, міркую я риторично, ніби для вправи, вправлятися ж потрібно, я ж знаю відповідь, але я вправляюся у постановці запитань, бо в цьому полягає завдання ЗМІ, почасти в цьому і корениться їх влада: умій ставити правильні питання, і ти на коні, таке от нескладне правило. Як завжди, я двічі або тричі помічаю лосів, ця долина кишить лосями; якби я був німецьким туристом, я був би у захваті, на заправній станції в Альвдале я б купив наліпки для автомобіля із зображенням лося, однак, як сказано, я — норвежець, і поява лося не викликає в мене такого захоплення, та й узагалі зараз мені не до захоплень, я занадто нервую, адже я не з тих людей, хто звик виконувати такі доручення, такі небезпечні доручення, проте я взявся його виконати, бо так попросила Сестра і я бажаю Біму кращої долі, аніж стирчати в рибальській хатині на Гейлі з купкою пустоголових бовдурів; може, я даремно не обзавівся пістолетом, була ж у мене така думка, міркую я, та одразу ж відкидаю цю думку як повну нісенітницю: це ж ні в які ворота не лізе — я, і раптом з пістолетом! Повна маячня. Моє діло — слово, образний ряд, і пістолет тут ні з якого боку не годиться.

Гейла — одна з кращих лососевих річок Норвегії, згадую я, бо я сам родом звідси; я, як і всі, тільки живу в Осло; в Осло всі приїжджі — або самі звідкілясь приїхали, або сюди переселилися батьки, а коріння у всіх зосталося десь там, далеко; рідний дім у всіх не тут, і перед Різдвом починається гарячкова їзда, Різдво заведено зустрічати там, де ти народився; всі поспішають, як то кажуть, у рідне гніздо, але гнізда-то вже й немає, лишився тільки ностальгійний образ того, що колись давно було рідним домом, тепер уже не твоїм; так сталося з багатьма з нас: ми переїхали в Осло, оскільки Осло — столиця, а столиці, як магніт, притягують людей, це стосується не лише Осло, а й Стокгольма, Парижа і багатьох інших міст, і ми всі натовпами прямуємо в столиці, де, як нам здається, відбувається все найцікавіше, де можна зустріти багато цікавих людей, хоча насправді там нічого особливо цікавого не відбувається і люди здебільшого не набагато цікавіші, аніж в інших місцях, але ми пристрасно чекаємо і вперто сподіваємося, що от-от станеться щось цікаве, не може не статися, а коли перехворіємо цією пристрастю і зрозуміємо, що це була хвороба, — дивишся, вже пройшли роки, і тут ми впадаємо в задуму і в смертну тугу, в таку тугу, яка зараз огорнула мене, — туга самотності і вода — одна частина самотності на п’ять частин води, як у соках, та ж пропорція, що й у соках, і до біса всі соки!

Далі треба пливти річкою, думаю я. Припаркувавши авто, я стою на мосту і дивлюся на бурхливу річку у себе під ногами. Добре дивитися на річку, та погано те, що в річці тече вода, і плисти по річці — значить плисти по воді, а це означає зануритися в потік, у смерть і в паралельну реальність, чорт би забрав паралельні реальності, так і хочеться повторювати: чорт би їх забрав!

Протяжність тієї частини Гейли, яка багата лососем, становить сто двадцять кілометрів, і це багато, думаю я, це дванадцять миль лососевої річки, і на дванадцяти милях плаває багато лососів, а як мені відомо, Бім сидить десь у нижній течії Гейли, тому, якщо йти по берегу Гейли пішки, на це знадобиться не один день, отож доведеться плисти, і виходить, що я знову потрапляю в той же фільм, у той самий, в якому головний персонаж, ціпеніючи від жаху, змушений позбавлятися від нього, повертаючись до джерела свого страху, а я, як вважають глядачі, повинен пуститися в мандри по воді, щоб позбутися своїх кошмарів. Насправді правда значно гірша: правда в тому, що мені доведеться плисти по воді, та це не принесе мені порятунку, оскільки від води і від потопу не можна врятуватися, вони вічні, і, можливо, це єдина річ у світі, яка наближається до вічного, тому, незважаючи на всі добрі наміри Голлівуду та інших доброзичливців, мені це не допоможе, бо я — незалежний і безкомпромісний кінодіяч, я змушений піти назустріч небезпеці, піти назустріч воді, яка викликає у мене страх і ненависть, без надії на порятунок, адже я по той бік звільнення, я хворий, і я по той бік звільнення, і публіка піде з кіно розчарована, а деякі кінобоси відмовляться показувати мій фільм у своїх кінотеатрах, бо він занадто похмурий і нічого не може навчити.

Я вирушаю в Тронхейм і беру в оренду байдарку — двомісну з двома веслами, двома рятувальними жилетами — словом, з подвійним спорядженням, і повертаюся назад, зупиняюся трохи вище за течією, милі на дві або на три вище, залишаю там авто і спускаю байдарку на воду, яка тече і несе зміни, as we speak, так би мовити, я волію висловитися англійською, оскільки норвезькою був би не той зміст, нашою мовою це перекладається «в момент розмови», а який же в цьому сенс — це мало що означає або взагалі не має значення, а нам потрібен сенс, потрібна значущість, адже так ми вважаємо, а річка весь час несе зміни, жодна мить не минає без змін, у цьому й полягає характерна риса річок, у цьому полягає майже вся їх дефініція — жодна мить не проходить без того, щоб річка не змінила своїх місцевостей, а Гейла у нас одна з найнебезпечніших річок щодо повеней, усі це знають, це навіть записано в енциклопедії, повені неодноразово набували тут розмірів стихійних лих, і найстрашнішим з них, здається, була повінь Сторофсен 1789-го, яка збіглася у часі з Французькою революцією, через загальне невдоволення у людей не залишилося іншого виходу, окрім як вдатися до революції, а я не люблю революцій, деякі з них я можу зрозуміти, та все-таки надто вже це скоро, занадто все під один гребінець, я вірю в зміни, які йдуть потихеньку, я вірю в еволюцію, хоча еволюція, звісно, не те — у французької еволюції немає тієї відважності, яка є у Французької революції, адже революція — це швидко: тиждень або, можливо, щось близько року, а еволюція не поспішає, вона скільки треба, стільки часу й займе, я не революціонер, я еволюціонер, я вірю в еволюцію на будь-якому рівні, допускаючи навіть збройну еволюцію в тому випадку, коли всі інші засоби ні до чого не привели, адже еволюція не відбувається поспіхом, вона завжди подумає і, де треба, спробує пристосувати одне до іншого: тут підлатає, там відріже, потім відступить трохи і подивиться, оцінить свою роботу збоку і залишить усе, як є, на кілька тисяч або мільйонів років, а потім раптом знову втрутиться і внесе яку-небудь геніальну зміну, якою увінчається становлення виду, причому якраз таку зміну, яку той обрав би сам, а революція — це вже великі зміни за короткий час, велика повінь 1789 року, що одночасно у Франції та в долині Гейли і напевно десь іще, адже потік весь час тече, і 1789-й не був винятком, хоча, певно, цього року він розбушувався сильніше, ніж зазвичай; я не знаю, я лише припускаю, бо я тоді ще не народився і мене там не було; тут я питаю себе, де ж я тоді був, у 1789 році, якщо там мене не було, адже десь же я повинен був знаходитися, принаймні мої гени; швидше за все, мої гени були в цей час у дорозі, як і всі інші гени, адже в першу чергу, міркую, я — носій генів; звісно ж, я працюю в сфері брошурописання, звісно ж, пишу брошуру про Фінляндію, я — представник ЗМІ, і про мене багато чого можна ще сказати, однак насамперед я — носій генів, мої брошури через тисячу років ніхто не згадає, а гени можуть нагадати про себе, якщо я, подібно до багатьох інших, правильно розіграю свою карту, я — проміжний господар генів — генів, які до мене побували десь іще і від мене теж кудись перейдуть, але зараз вони тимчасово оселилися у мене, і, припускаю, вони мною незадоволені через те, що я не обзавівся потомством, що не передав їх далі, і тепер домагаються, щоб я відправив їх у дорогу, для них було б поразкою померти разом зі мною, з їхньої точки зору це означало б перервати ланцюг, зупинити потік, адже гени люблять течію, тоді як я її ненавиджу, продовження шляху — це єдине, що їх турбує, все інше для них неважливо, вони абсолютно байдужі до Фінляндії, вони не бачать краси Фінляндії, так само як не бачать необхідності писати про неї брошуру, єдине, що їх цікавить у Фінляндії, — це фінські гени, фінські жінки, ось це те, що їм потрібно, бо тут можна змішатися і продовжити подорож, подивитися нові місця чи старі, де вони вже бували раніше, адже мої гени де тільки не побували, вони пожили в усіх країнах і в усіх часах і думають, що вони вічні, однак тут вони помиляються, вони теж можуть зникнути, як усе на світі, вода може їх забрати, я — носій генів, але я їх не слухаюсь, я не роблю так, як вони хочуть, бо я їх не люблю; нехай вони помічені на карті, я все одно їх не люблю; тепер ми знаємо, де і як вони розташовані, ми їх пронумерували і дали їм назви, про багатьох дізналися, хто з них чим займається, вони перестали бути таємницею, і, думаю, генам не надто подобається, що ми розкрили їхні секрети, а я радий, що їм неприємно, і до біса гени, хоча вони й брали участь у тому, що відбувалося в 1789 році, а може, саме тому і радий, що вони брали участь, коли революція прокотилася по Франції, а Гейла по Сторофсену, але сьогодні вода не виходить з берегів, загрожуючи затопленням, рівень води в річці звичайний; сніг, як видно, в основному вже розтанув, щось рано він нині розтанув; от сніг я люблю, сніг — це найприйнятніша форма води, це вода в порошкоподібному стані, це ніби спляча вода — вода, що втратила плинність, сніг ставить воді шах і мат, так я думаю, але зараз він розтанув, і я не можу пробачити снігу того, що він розтанув, і щороку у мене з цим проблеми, щоразу не можу йому цього пробачити, а тепер ось я сиджу в байдарці і пливу по колишньому снігу, і мені здається непрощенним, що він узяв і розтанув.

Я пливу за течією Гейли, ухиляючись від каміння, що стирчить, як мені здається, по-індіанськи, і намагаюся втриматися на середині, коли течія хоче віднести мене вбік. Всю дорогу я пропливаю повз хатини і сарайчики, які понабудовували любителі половити лосося, іноді зустрічаються й рибалки, хоча сезон ще тільки починається, і весь час бачу лососів; от ненормальні рибини, думаю я, треба їм неодмінно повертатися на нерест додому, саме в цю річку, де вони самі колись народилися; багато років провівши в іншій півкулі, вони, все одно у визначений час прямують додому, затужать за батьківщиною і повернуться; здавалося б, є тисячі інших річок на світі — вибирай будь-яку, але вони відшукують дорогу в свою рідну річку, перепливають океан і повертаються додому, на відміну від мене: я теж сумую за рідним домом, але ніде не можу його знайти і, так і не знайшовши, оселився в Осло, уявивши, як це добре жити там, де стільки різних можливостей, так думаю я, пливучи байдаркою вниз по річці, немов індіанець, хоча для індіанця я почуваюся досить-таки знервовано.

Річка робить коліно, повертаючи до фіорду, і я пливу туди, куди вона мене несе, іншого вибору у мене немає, адже річка — це вода, а якщо хочеш впоратися з водою, треба пливти за течією, не намагаючись гладити її проти шерсті, і ось я тихо пропливаю повз кущі і гайки, повз рибалок і мости, пропливаю під мостами, і от, виринувши з-під чергового моста, я помічаю на березі добротну рибальську хатину, а перед нею молодика з наголо вибритою головою. Він сидить, курить і дивиться на мене без усякого інтересу, от, мовляв, проплив човен; його мозок реєструє такий зоровий імпульс — байдарка; уявлення про байдарку передається в ту ділянку мозку, яка завідує зв’язком між сприйняттями і поняттями, і він думає: ось байдарка, я бачу байдарку — потім встає і йде в хатину, подумавши при цьому: «хатина», і зникає за дверима. На перший погляд, усе дуже просто і невинно, та насправді для здійснення навіть настільки простенької розумової та моторної дії в мозку бритоголового, очевидно, мають відбуватися складні розрахунки і процеси, тому, незважаючи на відсутність волосся на голові, всередині її зберігаються всі функції, які є у всіх, одні й ті самі хімічні процеси, амінокислоти, ензими, білки і нейронні зв’язки існують в чорних, жовтих, коричневих, червоних, мусульманських, єврейських та мормонських головах; їх ідентичність, звісно, — банальний факт, однак я особливо підкреслюю його — підкреслюю, оскільки це невпинно треба підкреслювати через нашу непрохідну тупість, бо ми дурні, як колода, такі дурні, такі дурні, що мимоволі хочеться сказати: до біса нас усіх, до біса тебе, хто читає мене, і до біса мене, хто пише все це, і взагалі всіх нас до біса, бо ми дурні, і небагато користі з того, щоб висловлювати це вишуканими способами, про це потрібно говорити прямо; і батьківщина стародавньої людини була в Африці, я це знаю, я читав; читав на мокрому папері і на сухому папері, на якому тільки папері не читав, бо це встановлений факт і про це всюди написано; навіть ці бритоголові, подобається їм це чи не подобається, походять з Африки, з найчорнішої Африки, оскільки новітні дослідження показали, що homo sapiens — тобто я, ти, ми всі — ніколи не розвивалися поряд з іншими первісними людьми, такими як homo erectus або неандертальці, нас це не влаштовувало, ми вирішили розвиватися самостійно, без допомоги інших низьколобих видів, які після довгої боротьби за існування зрештою махнули на цю справу рукою, вирішили: пропади воно все пропадом, і перестали боротися; ми ж виявилися спритнішими, пустилися в мандри і розбрелися по світу у всіх напрямках, оскільки в Африці нам уже стало затісно, нам захотілося розправити крила, і от ми пішли своїм шляхом, обзавелися різним кольором шкіри та іншими властивостями, пристосованими для життя в тих місцях, де ми розселилися; так, наприклад, тут, на півночі, доцільно було мати блакитні очі, бо сонце тут не таке яскраве, як в Африці, але Африці ми все ж зобов’язані багато чим, ми зобов’язані їй своїм існуванням, бо там були ідеальні для нас умови і в Африці ми пробули довго; і була у мене ферма в Африці,[15] думаю я, та це неправда, ніколи в мене не було ферми в Африці, а от у моїх генів була, у них була в Африці гігантська ферма, чудові були часи!

Я підгрібаю до берега і ховаюся з човном під гілками навислих над річкою дерев. Години спливають, бритоголові то виходять з хатини, то знову туди заходять, серед них я побачив і Біма, він теж то з’являється, то знову йде в хатину, трохи повудив, але так нічого й не спіймав, потім вони там випили пива, трохи погомоніли, як годиться у бритоголових, але про що там говорять — я не розчув, я чекаю, коли вони нарешті стомляться і ляжуть спати, тоді я перейду до наступного пункту плану, який становить головну мету всієї подорожі: заберу Біма; життя взагалі складається з проміжних цілей і головної, якій вони підпорядковані, міркую я, поїздка з Осло сюди, оренда байдарки, плавання вниз по річці — були проміжними цілями, вони були необхідними підготовчими етапами для здійснення головної мети; за цим принципом ми будуємо свою роботу, таким чином організовуємо всі справи, якими займаємося, і, як мені здається, це вишукано; наша унікальність полягає в тому, що ми можемо ставити перед собою більше проміжних цілей, аніж будь-які інші тварини, ми вміємо керувати процесами, що мають незліченну кількість етапів, на відміну від інших тямущих тварин, які можуть керувати лише такими процесами, котрі мають обмежене число етапів, а почалося це ще в Африці, повторюю я собі, ніхто не повинен забувати, що це почалося в Африці. Бритоголові відключаються один за одним. Вони напилися до нестями, як фіни, відзначаю я про себе і згадую одну історію, яку я прочитав у минулому році, як виняток, на сухому папері, бо я купив тоді шведську газету, а шведські газети, на відміну від вічно мокрої «Афтенпостен», завжди бувають сухі; там йшлося про інсталяцію одного шведського художника, спеціально створену ним для виставки в Німеччині; художник побудував типовий, пофарбований у червоний колір шведський літній будиночок з білим парканом і флагштоком — словом, усім, що годиться, — але цей будиночок він поставив на плоту посеред невеликого німецького озера і поселив на цьому плоту трьох шведських бритоголових — справжніх бритоголових; про те, як йому вдалося з ними домовитися, щоб вони там залишилися, в газеті не було сказано; мабуть, він дав їм стільки пива, скільки вони побажали, можливо, ще й сигарет, хто його знає, та принаймні вони не йшли, сиділи в будиночку, здебільшого нічого не робили й пили пиво, ще вони показували палець відвідувачам виставки й обзивали їх нехорошими словами, та через кілька днів їм набридло пити пиво і демонструвати собою один із зразків шведського мистецтва та шведської культури, тоді вони розгромили будиночок і вплав дременули звідти, а тепер ось я сам роздивляюся такий же будиночок — норвезький, з норвезькими бритоголовими, які тільки курять, п’ють пиво і щось там кричать, та все це, на жаль, аж ніяк не художня інсталяція. Впевнившись, що всі там поснули, я виводжу свою байдарку з-під навісу гілок і тихенько пливу по річці в бік будиночка; порівнявшись з ним, я з близької відстані переконуюся, що там ніхто не виявляє ознак життя, тоді я повертаю до берега, намагаючись не шуміти, вилажу з байдарки. Зорієнтувавшись в обстановці і двічі перевіривши, чи вільний шлях до відступу, я, уважно стежачи, щоб ненароком не наступити на розкидані пивні банки, заходжу в будиночок, де на ліжках, диванах і на підлозі валяються сплячі телепні, чомусь мені пригадується історія про негреня Самбо, у якого шайка тигрів украла одяг, і от коли він опинився роздягненим серед тигрів, звірі пересварилися через те, хто найгарніший, і, вчепившись один одному зубами в хвости, з такою швидкістю закрутилися навколо дерева, що перетворилися на масло, тоді Самбо підібрав свою одежину, а його мама насмажила млинців на тигрячому маслі, і Самбо донесхочу наївся, проковтнувши сто млинчиків; ось так і бритоголові самі за мене все зробили, подумав я, напилися до нестями, і якби я захотів, то міг би теж напекти бритоголових млинчиків і з’їсти сто штук; однак треба бути зібраним, кажу я собі, не розтікатися думками і пам’ятати про зібраність; тут нарешті я відшукав очима Біма, він лежав на ліжку в одній зі спалень; їх тут було декілька, це був, як уже сказано, великий і просторий рибальський будиночок; мабуть, з тих пір, як його побудували, у ньому перебувало безліч рибалок, які наловили багато лососів, думаю я, однією рукою розштовхуючи сплячого Біма, а іншою затуляючи йому рота, щоб він не закричав; це я — Ньяль, шепочу я, король комп’ютерних гонщиків, і кажу йому, щоб він зібрав речі, які привіз із собою: зубну щітку, чи що там іще; тут я подумав, що зуби-то вже чистити доводиться всім, незалежно від політичних поглядів, адже стоматологу не скажеш, що у мене, мовляв, такі радикальні переконання, при яких зуби чистити не обов’язково, бо для зубного лікаря це пустий звук, єдине, що його цікавить, — це твої зуби, тому залиште при собі свої політичні погляди, думаю я, виводячи і мало не тягнучи на собі здивованого Біма до води, яка, як навмисне, тече зовсім тихо. Підсадивши Біма в байдарку, я сів у неї сам і вже взявся було за весло, як раптом Бім згадав, що залишив у хатині одну книжку; забудь про неї, кажу я, але Бім не хоче їхати без книжки, доводиться йти мені, бо Бім п’яний і ледве стоїть на ногах; в якомусь сенсі я виступаю в ролі індіанця, а Бім у ролі білої людини, він пояснює мені, де лежить книжка, і я знову йду до будиночка, знаходжу книжку і вже повернувся, щоб піти, як раптом чую за спиною якесь сопіння, один з бритоголових завовтузився уві сні, я завмер на місці і почекав кілька секунд, але він все продовжує сопіти, тоді я погладив його по щоці і почав наспівувати: «Була така хороша днинка, та день минув, синочку, і всі хлоп’ята сплять давно, поспи і ти, дружочку, аж поки сонце не зійде, промінчиками заграє і в спаленьку загляне, тоді й ти теж стриб — і встав»; та пісенька не допомогла, я чую за спиною приглушений вигук: якого біса! І з цими словами він встає з ліжка і стриб на підлогу, але він такий п’яний, що падає від одного стусана, який я дав йому вільною рукою; спи, голубчику, кажу я йому, скоро буде день знову, з олівцями, фарбами, папером і розмальовками; кажу я на ходу, мчу до річки, стрибаю в байдарку і відштовхуюсь від берега. Ледве я встиг відштовхнутися і запрацювати веслом, гребучи на середину, як з будиночка один за одним повискакували інші бовдури; ти ще за це поплатишся! — кричать вони мені вслід, даремно це тобі не мине, кричать вони, ми знайдемо тебе, і жбурляють мені услід камінюччя, та жодного разу не влучають, усе каміння пролітає далеко повз ціль; певно, погано ви старалися в африканській школі, прогульники нещасні, думаю я, адже в Африці ми вчилися, як треба в боротьбі за виживання кидати каміння та інші знаряддя, правило перше гласить: не можна братися за цю справу сп’яну, бо якщо ти нап’єшся — порушується мозкова функція координації рухів, це ж елементарно; звісно, я розумію, що можуть бути різні причини, чому людина випиває, розумію, що в житті багато несправедливості, буває так, що просто нудьга собача, і якось нелогічно виходить, коли у нас іноземцями з іноземною зовнішністю займаються, а ось такі, як ці хлопці, які від народження живуть у Норвегії, жодного разу не відчули, що ними хтось займається, і це лише одна з безлічі причин для пияцтва, і я це розумію, це ж ясно як день, тому я не засуджую пияцтво, я лише хочу сказати, що пиво не сприяє влучності кидка, про це ще в «Старшій Едді» сказано: «Менше від пива користі, ніж думає багато хто», і «Гірше не можна в дорогу запастися, ніж пивом обпитися», і «Рано встає той, хто хоче забрати добро чи життя; не бачити здобичі лежачому вовку, а перемоги — тому, хто проспав».[16] I чи ж багато користі напиватися і спати мертвецьким сном тому, кому є що сказати, і чи ж багато користі базікати про культуру вікінгів, не знайомлячись з джерелами, думаю я, по-індіанськи працюючи байдарковим веслом на середині річки, в самій бистрині течії.

Бім п’яний і стомився, тому допомоги від нього чекати марно. Все сам та сам, думаю я, старанно працюючи веслом, виходить недобре, та що вдієш, так чи інакше, нам треба відпливти подалі, щоб відірватися від бритоголових, а то раптом їм заманеться пуститися за нами навздогін, думаю я, треба втекти так, щоб вони нас уже не знайшли, хоча вони й погрожували мене відшукати, та це вони, напевно, так — для красного слівця; ну як вони мене знайдуть, не так-то легко мене відшукати, думаю я, а сам працюю веслом і борюся з течією година за годиною.

Зрештою я відчув, що все — більше не можу боротися з течією, і причалюю до піщаної коси. Витягнувши Біма з байдарки, я вкладаю його на пісок, підсуваю йому під голову рятувальний жилет замість подушки, і ми спимо. Вряди-годи мені не наснилася вода, мені сниться королева Соня, уві сні ми з нею виявляємося художниками й обертаємося в одних і тих самих колах, ми з нею не знайомі, але у нас є спільні друзі, і ми зустрічаємося з одними і тими самими людьми, ходимо в одні й ті самі кафе, буваємо на одних і тих самих виставках і т. д., між нами існує якийсь магічний зв’язок, взаємний потяг, який ніколи не переходить у фізичний, лише наші очі інколи на мить зустрічаються, і я завжди знаю, де вона знаходиться в дану хвилину, а вона знає, де я, але ми ніяк цим не користуємося, ми просто знаємо одне про одного, де ми знаходимося, так само як у школі завжди знали, коли та, в яку ти закоханий, знаходиться на шкільному подвір’ї, ми просто знали, не наважуючись підійти, але знати знали, ось так і ми з Сонею знаємо це, але ми з нею обоє — несміливі художні натури; можливо, ми боїмося, що це завдасть нам душевної рани, ми не наважуємося віддатися своєму почуттю, і це відбивається в нашому мистецтві — воно сповнене комплексів, невільне, пригнічене, ми обоє приречені на невідомість і самотність, та ми не скаржимося, якось перебиваємося на стипендії, однак кожен з нас весь час знає про іншого, де той знаходиться, і ми зустрічаємося поглядами, і для нас існує можливість, якась крихітна надія, що коли-небудь між нами виникне контакт, ми цього не відкидаємо, але й не приймаємо як належне, ми живемо одним днем, бідні ми бідні, думаю я уві сні, які ж ми бідні; потім я прокидаюся і бачу, що Бім сидить на березі, розглядаючи околиці. Я підсаджуюся до нього, і Бім каже: тут могло б бути місто. Місто? — дивуюся я подумки. — Тут? Хоча чому б і ні? Тут гарне місце, дельта річки, майже як у гирлі Нілу в «National geographic», а річкові дельти зручні для життя, бо земля там родюча, пригадую я, і це завдяки річкам — вони наносять частинки родючого мулу, так триває багато років, річка змінює ґрунт, її наноси все змінили, і відбувається це тому, що вище за течією вона щось розмила і теж змінила, вона забрала речовини з іншого місця і принесла їх сюди, просто не річка, а якийсь Робін Гуд, думаю я, і ось уже розкинулася пласка рівнина, покрита травою і поросла деревами, рівнина з родючим ґрунтом, тому чом би й не збудувати тут місто? Ти маєш рацію, кажу я, ідея хороша. Вона не моя, каже Бім. О’кей, погоджуюся я, твоя чи не твоя, та все одно хороша. Це ідея німців, каже Бім, вони хотіли побудувати тут місто, бо вважали це місце ідеальним, і хоча Тронгейм знаходиться всього за одну милю звідси або, може, за дві і теж прекрасно розташований, там і річка і все інше, та вони вважали, що це місце ще краще. Після війни знайшлися креслення, каже Бім. Сам Шпеєр брав участь у цьому, додає він і зауважує, що я не відразу зрозумів, хто такий Шпеєр. Шпеєр був архітектором Гітлера, каже Бім. Альберт Шпеєр двадцять років просидів у Шпандау, але помер вільною людиною, розповідає він. Виявляється, цей Шпеєр збирався побудувати тут місто. Я намагаюся уявити собі, як би це було, проте не можу зрозуміти, в чому сенс будувати місто поряд з іншим містом, вийшло 6 два міста впритул одне до одного, мимоволі напрошується питання, навіщо потрібні два міста, коли одного вистачило б — точно так само, як було б достатньо одного фіна на співбесіді в посольстві, але їх було двоє, через що складалося враження надмірності; очевидно, для фінів посольство — не гра, так само як для німців війна була не грою, вони були далекоглядними і розважливими, і якщо вирішили, що тут потрібне місто, то, мабуть, були по-своєму праві, мені важко щось сказати — що я тямлю у містах та їх розташуванні на місцевості — дійсно, дуже мало, можна сказати, нічого, я ніколи не задавався метою побудувати місто, я не цілюся так високо, я мічу набагато нижче, напевно, тому я й не затіваю війн, з мене досить тих міст, які вже побудовані без мене, мені і цих вистачає.

Схоже, ти дуже цікавишся німцями, кажу я. Бім киває. Я багато про них читаю, каже він. Так, думаю я, про німців, здається, написано чимало книг, ще б не писати про цих божевільних, вони такого накоїли, що про них ще сотні років будуть писати книги, а тепер ці німці виловлюють у нас рибу, кажу я вголос, понаїдуть до нас із житловими причепами, з холодильними камерами, наловлять нашої риби, відвезуть до Німеччини і там зварять. Це несправедливо, каже Бім. Несправедливо, що всі не люблять німців. Німці програли війну, але їх неправильно зрозуміли, насправді вони хотіли добра, їх несправедливо звинувачують, а щодо євреїв — то це все вигадки, доказів-то немає, каже Бім, цей хлопчисько, мені стало смішно: ясна річ — молодий та зелений, але всьому ж є межа, думаю я, а потім кажу йому, що після таких слів я просто перестану його поважати, бо якщо він справді в це вірить, то він обмежена і неосвічена людина, а можливо, і просто дурень; і взагалі, ну його до біса, думаю я про себе, хоча й не кажу цього вголос, і я справді так думаю, я цього не висловлюю, та саме так і вважаю, нехай сидить тут на мілині і мріє про місто, яке тут могли б побудувати, або повертається в рибальську хатину до своїх дружків, вони якраз скоро проспляться, тому якщо ти поквапишся, то поспієш вчасно, кажу я Біму, з похмілля вони, швидше за все, вже забули про нічну пригоду; а що стосується мене, то мені все одно, у мене є своє життя, хоч таке-сяке, але є, я ж доросла людина, я причетний до влади ЗМІ, і в мене є Фінляндія, Фінляндія в будь-якому випадку зі мною, і якщо Біму заради того, щоб надати нацизму більш прийнятного вигляду, охота витрачати свої молоді сили на заперечення того факту, що німці знищили мільйони невинних людей, то, про мене, будь ласка, я в це не стану втручатися, кожен відповідає за себе сам, кожен самостійно робить вибір, хоча і не обов’язково найкращий, але тут, як то кажуть, вільному воля, вибирати є з чого, і кожен вибирає на свій смак, будь-який вибір буде легітимним, якщо він добре обґрунтований, тому я не стану тобі заважати, можеш наполягати на своєму, це твоє невід’ємне право — вірити, ніби євреї організували всесвітню змову проти всіх і вся і ніби нацисти лише провчили їх, а вбивати не вбивали, стій на своєму хоч до посиніння, та ти не можеш вимагати від мене, щоб я тебе слухав, у мене і без тебе є про що подумати, ми з тобою живемо в різних світах, ми різні люди, я старший за тебе, живу іншим життям, та слід визнати, що не у тебе одного плутанина в голові, ми всі заплуталися, хтось менше, хтось більше, я теж заплутався, навіть я заплутався, та лише в іншій павутині, не в тій, що ти, бо нас захлеснула плутанина, щось не так, і Гітлер тут ні до чого — це вже точно, Гітлер пустив собі кулю в лоб і зараз нічого не заплутає, його просто немає, а мені ніколи тебе слухати, у мене є своє життя і свої справи, і є речі, які потрібно просто приймати як щиру правду, навіть якщо це завдає тобі болю, я, наприклад, чув, що є люди, які витрачають своє життя, щоб довести, що ніхто не літав на Місяць, а все це суцільна брехня і кіношні трюки, так вони вважають, ну і Бог з ними, хай думають, що хочуть, тільки мене в це не треба вплутувати, інакше мені життя не вистачить, тому не забирайте у мене час; ось зараз я щойно з’їздив за п’ятдесят миль від Осло, щоб розшукати тебе, бо ти зателефонував сестрі і сказав, що ти хочеш звідси вибратися, і в цьому немає нічого такого, всі ми іноді хочемо звідкись вибратися, і от я проплив на байдарці, проїхав багато миль по воді, щоб забрати тебе звідси (а я ж ненавиджу воду, так ненавиджу, що навіть сказати тобі не можу), і ось ми тут сидимо з тобою удвох, і якщо ти збираєшся й далі розводити балачки про німців, і якщо ти збираєшся й надалі вимагати, щоб тебе називали Скарпхедіном, — то мені це байдуже, до біса Скарпхедіна, хоч він і згорів у вогні і жодного разу не писнув, або саме тому, що він згорів і не писнув (якщо гориш — треба кричати, інакше це не по-людськи), і зовсім це не ідеал — бути жорстоким, кажу я, бо ми вже знаємо, що буває з жорстокими людьми, хоча ти, мабуть, і не знаєш, ти ще занадто молодий, але я можу тобі розповісти: з ними буває дуже, дуже погано, вони не вміють любити, вони стають самотніми, а іноді стають лиходіями, от я чув, що Гітлер кожного Різдва сідав у машину і наказував водієві, щоб той катав його по Мюнхену, і так тривало весь час відтоді, як він став рейхсканцлером, і до самої смерті; в той час як інші німці святкували Різдво у колі своїх родин, Гітлер без перепочинку катався по Мюнхену, поки не стомиться — от яке Різдво було у Гітлера, бо війна — це самотність, а тотальна війна — тотальна самотність, от що стається з жорстокими людьми, і в гіршому випадку вони пускають собі кулю в лоб або кінчають на лаві підсудних у Міжнародному суді в Гаазі, де їх судять як військових злочинців, кажу я. І я теж самотній, зізнаюся, я теж самотня людина, але я самотній не тому, що я жорстокий, я самотній тому, що я людина (принаймні так мені хотілося б думати, а це вже зовсім інша проблема), однак годі про мене, кажу я і дивлюся на Біма: отож що ти вибираєш, Біме? — питаю я, вперше називаючи його справжнім ім’ям. Бім нервово ковтає. І мені здається, що я бачу у нього на очах сльози, та я не впевнений; можливо, мені це просто здалося, бо хотілося побачити ці сльози, дуже сильно хотілося. Вони нас знайдуть, каже Бім. Вони ж скажені і ніколи не здаються, тому вони знайдуть тебе і мене, і тоді нам буде непереливки. Може, й знайдуть, кажу я. Є речі, за які варто постраждати. Не можна прожити життя, жодного разу не обпікшись, у житті раз у раз доводиться щось вибирати, і при цьому ти комусь наступаєш на улюблений мозоль; якщо ти щось вибираєш, то відкидаєш інше, кажу я, і це може мати для тебе неприємні наслідки, якщо хтось вважатиме твій вибір помилковим. Так відбувається всюди, де живуть люди, навіть у Фінляндії. Я поїду з тобою додому, каже Бім. Я не хочу повертатися в рибальську хатину, я хочу піти від них, хочу додому. Давай поїдемо додому!

Доказів стільки, що вони не залишають місця сумнівам, кажу я, вже сидячи в машині. Мільйони людей — євреї, гомосексуалісти, цигани та політичні противники — систематично знищувалися протягом цілого ряду років, існують тисячі показань свідків, фільми, фотографії, книги, досі живі люди, які це пережили. У ході судових розглядів було встановлено, що все це відбувалося насправді, а ті, хто стверджує, що нічого цього не було, брешуть, кажу я. Суди іноді помиляються, каже Бім. Згоден, кажу я, а крім того, ніхто не знає, звідки береться реальність; може, все це суцільна ілюзія; може, і нас з тобою немає; може, ми з тобою зараз не сидимо в авто, а лише уявляємо собі, ніби ми тут сидимо, кажу я; і так можна продовжувати до нескінченності, можна скільки завгодно ускладнювати картину, та це ж думки, і все, що не візьми, — це думки, тому, — будь ласка, дай мені спокій, кажу я, бо мені давно вже не чотирнадцять років. І хоча думка про те, що все — сама лишень ілюзія, відкриває перед уявою привабливі можливості, оскільки в цьому випадку Фінляндія теж виявляється ілюзією, тому писати про неї брошуру немає ніякого сенсу, а отже, я вільна людина і можу робити, що хочу, і вода в такому випадку теж ілюзія, ви тільки уявіть собі, як це було б добре, адже тоді не було б жодних потоків і розливів, і не було б навіть ілюзії потоку, і все було б тільки сном: мені сниться, що мені сниться; мені сниться, що мені сниться, що мені сниться… Проте мені вже давно не чотирнадцять років, тому дайте мені спокій, будь ласка; є речі, які існують, і є речі, які не існують; і є речі хороші і погані, незалежно від того, з якого боку подивитися, і якщо тобі не шкода витрачати час на те, щоб доводити, що правда — це неправда, і відстоювати щось, чого немає, будь ласка — воля твоя, але я хочу міцної визначеності замість плутанини, що розтікається, мені потрібні тверді рамки, чіткі дефініції, і насамперед я хочу точно окреслити Фінляндію, нанести її на міліметрівку.

Так сказав Торгрім, каже Бім. І що ж він сказав? — питаю я. Сказав, що немає доказів, — відповідає Бім. Ну, добре. А хто такий цей Торгрім? Він начебто головний, каже Бім. Я киваю. Значить, Торгрім щось на зразок фюрера в цій компанії, подумав я. Це його ти збив з ніг, коли забирав мене, каже Бім, тому він тепер на тебе злий. Отже, він так і каже, що знищення євреїв нічим не доведено? Ну, так він каже, відповідає Бім. Скажи, а в тебе є якісь причини вірити Торгріму? — питаю я. Взагалі-то немає, відповідає Бім, просто він же головний і побував один раз на зльоті в Швеції, а там виступав якийсь чоловік і сказав, що немає доказів, а крім того, він розповідає, що читає книги Ірвінга; я розгубився, бо Джон Ірвінг — один з найпопулярніших авторів книжкового клубу, він пише довгі романи, які подобаються жінкам, і, наскільки мені відомо, в них дуже мало нацизму, тому для мене виявилося несподіванкою, що Торгрім читає Ірвінга, однак це все ж таки хоч якась ознака психічного здоров’я, подумав я. То ти кажеш, Торгрім читає Джона Ірвінга? Я відчуваю, що мені важкувато уявити собі таку картину. Значить, він член книжкового клубу? — питаю я. Може, він бере участь в короткочасних літературних круїзах чи в літературних екскурсіях по Барселоні? Або у вас там щось на зразок читацького гуртка? Цим, чи що, ви займалися в хатині, коли я приплив до вас на байдарці? Невже Торгрім читав вам уголос останню книжку Ірвінга? — питаю я Біма. Це — Девід Ірвінг, каже Бім. Не Джон Ірвінг, а Девід Ірвінг. Ну, це зовсім інша справа! Це як день і ніч. Девід Ірвінг пише на історичні теми. Я чув про нього. Він пише книги, в яких намагається довести, що не було ніякого холокосту. Девіда Ірвінга судили в британському суді і визнали його писанину безпідставною і такою, що не має ніякої сили, але Торгрім, звісно ж, читає саме ці книги і вже встиг передати далі послання, яке міститься в них, і, таким чином, воно вкоренилося в чиїхось головах як факт, хоча це не факт, а підробка, проте воно вкоренилося, розрослося й зміцніло. Але ж ти й сам багато читаєш, кажу я. Принаймні твоя сестра каже, що ти багато читаєш, а якщо так, то тобі не могли не траплятися тексти, які повністю викривають Ірвінга і Торгріма, залишаючи їх голісінькими наодинці з самими собою і з їх особистою трагедією. Так, я справді читаю досить багато, каже Бім. І все одно ти їм повірив? — питаю я. Не знаю, каже Бім. Ми це якось не обговорювали, ніби що є, те є. А що ти зараз читаєш? — питаю я. Що це за книга, за якою мені тоді довелося повернутися? Та он ця, каже Бім, простягаючи мені товстезну автобіографію Лені Ріфеншталь. Я про неї, звісно, чув і навіть бачив кілька її фільмів, а як же інакше, недарма ж я стільки років провчився в університеті, а якщо ти кілька років провчився в університеті, то ніяк не оминеш Ріфеншталь, так чи інакше ти неодмінно з нею зіткнешся, бо вона знімала фільми в часи Третього рейху, фільми, які потім звинуватили в пропаганді нацизму; про те, так це чи не так, — можна сперечатися тижнями, однак чисто формально, з точки зору правового розгляду вона, як я читав, визнана невинною, і її-то автобіографію, виявляється, вивчає зараз Бім. А чому ти це читаєш? — питаю я. По-моєму, це цікаво, каже він. Чим же це тобі цікаво? — питаю я. Чуже життя, відповідає він. Та ще й таке, як у неї! — думаю я. У якомусь сенсі вона все пережила і все перепробувала, і мені імпонує, що Бім читає цю книгу, це в чотирнадцять-то років; адже я мало не в два з половиною рази старший від нього, та цього не читав, а коли мені було чотирнадцять років, я читав про індіанців, а не про Лені Ріфеншталь або Другу світову війну, за одним винятком: ця книга називалася «Тебе це теж стосується», і вона входила в обов’язковий список шкільного читання, її написала людина, яка пережила концентраційний табір; після того як я її прочитав, я потім кілька тижнів не міг оговтатися від жаху й огиди, як це, мабуть, і було задумано. Крім того, я хочу знімати фільми, каже Бім, а Ріфеншталь якраз теж знімала фільми, от я і вирішив, що дізнаюся з цієї книги щось корисне. Ну і як? — питаю я. Не знаю, каже Бім. Ти можеш спокійно знімати фільми, кажу я. Для тебе це напевно не скінчиться тим, чим скінчилося для неї. Ти живеш в інший час. У наші дні знімати кіно безпечно. Ти можеш знімати фільми про що хочеш, і нікому до цього не буде діла, ти можеш говорити все, що тобі завгодно і як завгодно, і в дев’яти випадках з десяти на це звернуть увагу тільки ті, кому платять за те, щоб вони звертали увагу. Вона не займалася пропагандою, каже Бім. Її фільми отримали премії у багатьох країнах, і критики були в захваті, багато хто так і писав, що її безпідставно звинувачують у тому, що вона займалася пропагандою, каже Бім, просто вона була майстром своєї справи, але випадково потрапила в погане оточення. Зовсім як ти, вставляю я. Атож, каже Бім, якщо абстрагуватися від того, що вона видатна людина, а я ні. І «Афтенпостен» надрукувала про неї сповнену ентузіазму статтю з приводу «Олімпії», каже він, вони написали щось на зразок того, що завдяки «Олімпії» починаєш вірити в щасливе майбутнє людства; і все це надруковано на мокрому папері, думаю я чомусь; як тоді, так і тепер ця газета завжди була мокрою — адже вона частина потоку, я не дуже-то розумію, яке значення вкладаю в ці слова, бо година вже пізня і я втомився, і ми все їдемо до Осло повз нескінченні ліси, в яких бродять лосі, тисячі лосів, яких скоро напевно застрелять, бо в цих місцях люди люблять постріляти, і не просто постріляти, а так, щоб кого-небудь застрелити, вони люблять убивати лосів, цілий рік з нетерпінням чекають цього свята, тому дайте мені спокій, будь ласка, мені вже не чотирнадцять років, а набагато більше, і тим не менше, все змішалося в потоці.

Після повернення в Осло Бім залишається жити у мене. Він сам не хоче додому, бо там, як він каже, вони знайдуть його, а він не хоче, щоб вони його знайшли, до школи він теж відмовляється ходити, бо там його теж знайдуть, а він, як уже було сказано, не бажає бути знайденим. Не можу сказати, щоб мені була дуже доречною присутність Біма, та Сестра попросила: чи не можна Біму пожити в моїй квартирі? І мені забракло духу відмовити, тим паче що до початку літніх канікул лишився лише місяць. А там вони обоє на літо поїдуть в інше місце, де він зможе сховатися, і Бім перейде в іншу школу, сказала Сестра, а поки що (як тимчасовий вихід) йому найкраще пожити у мене; за нормальних обставин я б навіть зрадів такій пропозиції, адже (що вже тут приховувати) я дуже самотній, мені потрібно більше спілкуватися з людьми, та у мене ж робота, яка вимагає великої уваги, можна сказати — забирає весь мій час, вона захопила мене з усім потрухом, Фінляндія хоче помірятися зі мною силами, від мене вимагається високий ступінь концентрації, щоб не опинитися переможеним, щоб не вийшло так, що Фінляндія стала переможницею, а я переможеним, — я повинен довести Фінляндії, хто тут сильніший, а дні так і спливають, залишилося вже зовсім небагато, а коли скінчиться відпущений термін, брошура має лежати на столі, причому хороша брошура, ось це-то мене й гризе, що брошура повинна вийти хороша, якби не це, якби не так багато залежало від того, чи вийде вона хорошою чи поганою, це б мене так не мучило, але я будь-що маю зробити хорошу брошуру і тому я так мучуся, а тут іще Бім сидить в іншому кутку кімнати за комп’ютером і ганяється як попало на мотоциклах, ми перевезли сюди його комп’ютер, щоб йому було чим зайнятися, він вчить уроки і відсилає їх електронною поштою, а в перервах грає. Скажи, а щоб знімати кіно, обов’язково треба мати хороші оцінки? — раптом питає він, відволікаючи мене від справи якраз посередині складних побудов, пов’язаних з цінами на квитки; справа в тому, що Сестра принесла мені пречудовий датський путівник, який називається «Подорож до Фінляндії», ціни в ньому зазначені в датських кронах, і мені доводиться самому переводити їх у норвезьку валюту, причому не просто переводити, а скількись там іще й накидати у зв’язку з тим, що книжка видана в 1976 році, а відтоді світ не стояв на місці, а навпаки, дуже навіть рухався вперед і вперед, і за цей час багато води спливло в порівнянні з 1976 роком, це дуже ускладнює справу, та я вирішив залишити частину цієї роботи читачам, нехай самі трохи попрацюють, не можна ж вимагати від нещасного автора брошури, щоб він усе за них зробив, — усьому є якісь межі, я вважаю за краще розглядати себе як учителя, учитель може щось підказати, він вчить учнів думати самостійно, розвиває в них дослідницьку жилку, я вкажу їм потрібний напрямок, підкину ідею, і це вже більш ніж достатньо; отож справа закінчується тим, що я, попри всі сумніви, вказую ціни в датських кронах 1976-го, у 1976 році дорога туди і назад на поромі з Копенгагена в Гельсінкі коштувала вісімсот чотирнадцять крон, це виглядає зовсім непогано, люди зрадіють, що це, виявляється, так дешево, думаю я, люди дуже люблять, щоб було дешево; єдине, що вони люблять ще більше, — це коли щось виявляється взагалі безкоштовним; далі я цитую, що тисячами фінських озер щодня у всіх напрямках курсують білі пароплавчики, — це звучить так ідилічно, навіть, можна сказати, романтично, я так і бачу цю картину: сотні білих пароплавчиків пливуть урізнобіч; правда, в цьому є щось ірраціональне — навіщо, питається, потрібно їхати в усіх напрямках, проте там так і написано, чорним по білому, мабуть, так воно і є, інакше з якого дива видавництво «Політікен» стало б поширювати геть неправдиву інформацію про Фінляндію? Звісно, 1970-ті роки були непростим часом: «холодна війна», атомна бомба, безліч страхів, знімалися фільми про катастрофи, та чи доходило тоді до того, щоб фабрикувати неправдиві відомості про інші країни і друкувати їх у путівниках? Мені в це якось не віриться. Фінляндія, або Суомі (з наголосом на першому складі), з усіх країн, розташованих на Скандинавському півострові, є найбільш віддаленою від маршрутів, якими рухається основний потік туристів. І лише з цієї причини занадто мало датчан відвідує Фінляндію. Потрібно тільки зробити над собою невеличке зусилля, щоб не поїхати слідом за загальним потоком, який щороку рушає на південь, і попрямувати замість цього до Фінляндії, де вас із розпростертими обіймами зустріне гостинний і життєрадісний народ, чия країна рясніє природними красотами.

То про що ти мене питав? — кажу я, закінчивши вищенаведений шматок. Я питав, чи треба мати хороші оцінки для того, щоб знімати фільми, каже Бім. Звісно, ні, відповідаю я. Ніколи не бувало такого, щоб про фільм судили за оцінками, які режисер отримував у школі, людям начхати на оцінки, аби фільм був хороший, кажу я, от якщо фільм поганий, тоді хто-небудь може й поцікавитися, а що там стояло у нього в щоденнику, тому гарні оцінки теж не завадять, кажу я. Власне, не обов’язково, проте й не завадить. Такою була моя відповідь Біму, який трохи заплутався, та, по суті, він зовсім непоганий хлопчисько, який якимось чином опинився раптом у моїй квартирі і от сидить тут і робить уроки.

У 1323-му Фінляндія була крихітною країною, пишу я далі, але вже до 1595 року вона збільшилася майже вдвічі. Так написано в путівнику. Педагогічні здібності датчан проявилися в тому, що вони представили всю картину розвитку фінського ареалу протягом 600 років, і, як мені здається, я спокійно можу використовувати її у себе, адже ті люди, які побували у Фінляндії в 1976 році, навряд чи захочуть повторити цю подорож саме тепер, у них знайдуться інші справи, вони читають зараз інші брошури, з тих пір вони наподорожувалися досхочу, і якщо, як і раніше, здатні здійснювати подорожі, то, гадаю, вони оберуть більш екзотичні країни, бо ці люди люблять бути в перших рядах, неодмінно хочуть бути в перших рядах, — у них це свого роду одержимість, отож щойно інші теж відкриють для себе Фінляндію, їм вона вже й задарма не потрібна, ця риса безперечно мене дратує, це ж снобізм геть кепського штибу, тому до біса всіляких всезнайок, які в 1976 році проводили відпустку у Фінляндії; можливо, я занадто суворий, але не можу інакше, тому до біса їх — і крапка. У 1617-му Фінляндія знову приросла новими землями, пишу я далі, цього разу на сході, а в 1721 році трохи зменшилася, треба ж, а в 1743-му (подумати лишень) вона стає ще меншою; важкі, вочевидь, настали часи, сповнені негараздів, чвар і безладу, та ось нарешті в 1809 році Фінляндія виросла до гігантських розмірів, кордони розсунулися далеко на північ і на південний схід, це вже та Фінляндія, яку ми знаємо, моя Фінляндія, моя велика Фінляндія. I had a farm in Finland,[17] подумав я раптом ні з того ні з сього. У 1920 році країна знову зменшилася, пишу я, у 1940-му зменшилася ще трохи, а в 1944-му ще трішечки, не те щоб вона стала маленькою (цього в жодному разі не можна сказати), та все-таки була вже не такою великою, як на початку XIX століття, — одне слово, то збільшення, то зменшення, суцільне кругообертання, і з Фінляндією відбувається те ж саме, що й з усім іншим, однак цей кругообіг не вічний. Фінляндія розросталася і знову стискалася, і сьогодні, як можна подумати, набула нарешті своєї остаточної форми, хоча навряд чи вона остаточна, навіть така, як є, вона видається мені досить-таки великою, єдине, що може викликати якісь заперечення, — це її форма, бо у поєднанні з Балтійським морем, Швецією та країнами Прибалтики все разом схоже на хлопчика на іграшковому екскаваторі, який копає і копає, його обличчя і верхня частина тулуба — це західне узбережжя Фінляндії, я бачу їх щодня на телевізійній мапі метеопрогнозу, та хто ж думає про такі речі, приєднуючи або відрізуючи землі? А крім того, можливо, ці контури в будь-якому випадку були б схожі на хлопчика з іграшковим екскаватором, адже, по суті, обриси формуються природою, і тут природа створила хлопчика з іграшковим екскаватором (і в цьому виражається іронія долі, думаю я, хоча навіть для себе не можу сформулювати, у чому ж я тут вбачаю іронію долі), а президента Фінляндії, пишу я, поглядаючи в датський путівник, що лежить на столі, звуть Урхо Калева Кекконен, і про нього можна сказати, що він просто чудовий президент, який користується в країні популярністю, додаю я від себе, і до того ж прекрасна людина, тому нехай вас не відлякує це дещо дивне і жорстке за звучанням ім’я — така вже особливість всіх фінських імен, пишу я, вони дивні й жорсткуваті на слух, зате самі фіни — люди м’які і… ну, м’які, а що далі? Яке слово виражає поняття, протилежне дивному, — не дивні, звичайні, нормальні? Так-то воно так, але всі вони погано поєднуються зі словом «м’який». От вона, могутність ЗМІ, так багато залежить від того, яке слово виберу, на чому врешті-решт зупинюся, я зупиняюся і якийсь час зосереджено думаю, поки не приходжу до того, що взагалі-то мені абсолютно до лампочки, яке там буде слово, і фіни мені теж до лампочки, оскільки себе я там не уявляю, для мене не грає жодної ролі — дивні фіни чи не дивні, і тому я пишу «круглі», пишу, що фіни м’які і круглі, написав і сам порадів, мені це дуже сподобалося своєю безглуздістю, нісенітниця дає почуття звільнення, бо немає ніякого резону в тому, щоб скрізь був сенс, це ж тиранство, адже є стільки явищ, в яких не видно ніякого сенсу, і я висловив це, написавши, що фіни м’які і круглі, а хтось, напевно, причепиться до того, що президента зараз звуть зовсім не Кекконен, та більшість, думаю, нічого не помітить, бо люди не стежать за подіями, їм це нецікаво, вони всі по горло у воді і тому нічим не цікавляться, води так багато, все так перемішалося, що люди просто забувають про все, що їх не стосується, і це головне, і це визначає їхній фатальний шлях, їхній шлях і мій теж, бо я теж багато чого забув, і, як не крути, все забудеться, і ця брошура теж покотиться під три чорти.