Найкращий сищик та падіння імперії

Воля!

енедіктов відвіз мене до себе додому і доглядав наступні дві доби, які я проспав. Коли ж нарешті прокинувся, лікар сидів біля мене з дружиною.

— Нарешті, Іване Карповичу! Я вже почав хвилюватися за вас!

— Що з Лавессі?

— Він помер. Точніше, його вбили, розірвали на шматки. Коли поліція приїхала, то заарештувала більше сотні людей, які ходили біля маєтку. Всі чоловіки, у всіх сліди операцій на потилиці, всі без документів і з дивною поведінкою. Арештованих вивезли з міста, а загибель професора провели як самогубство, щоб не піднімати паніки. Все начиння, знайдене у підвалах професора, вивезли і спалили. Що там відбувалося, Іване Карповичу? Ми з Олександрою досі второпати не можемо! Якби не ви, вже б подумали, що це був якийсь кошмар!

Я розповів, не все, дещо.

— Господи, тобто професор підсадив того паразита вам у потилицю? — ошелешено спитала Олександра.

— Так, і збирався зробити те саме вам.

— Але як ви не стали його слугою, як не дали паразиту прорости у ваш мозок? — поцікавився лікар.

— Я його ненавидів. Я думав тільки про нього і про те, як вбиватиму його. Я не міг ніяк його дістати, тільки подумки, і тут я вже докладав усіх можливих зусиль.

— Господи, який жах! — Бенедіктов перехрестився.

— Ну, неприємно, — погодився я. — Як моя потилиця?

— Все добре, рана загоюється.

— Розріжте ще, — наказав я.

— Що?

— Продивіться все уважно, я мушу бути впевненим, що в мені не залишилося ані крихти того слизу.

— Та я видалив його!

— Ви поспішали, тепер не кваптеся, справа дуже важлива.

Бенедіктов зробив мені операцію, тепер уже з наркозом. Сказав, що продивився все уважно і слизу не знайшов. Зашив шкіру, замотав голову.

— Тепер вам потрібен спокій.

— Відвезіть мене до лікарні.

— Вас можуть арештувати як дезертира!

— Я знаю. Але не хочу підставляти під удар вас. А раптом контррозвідка дізнається про моє тут перебування?

— Іване Карповичу, ніхто нічого не дізнається. Залишайтеся тут, одужаєте, а потім уже вирішите, чи здаватися, чи, може, втекти за кордон.

— З останнім у мене не виходить, а здатися краще зараз, — сказав я похмуро.

— А що ви скажете? — спитав лікар.

— Що мене викрали невідомі, тримали на снодійному, потім привезли до столиці і викинули на вулиці. Більше нічого не пам’ятаю.

— Ви не збираєтеся розповідати про Лавессі? — здивувався Бенедіктов.

— Навіщо розповідати про те, у що ніхто не повірить?

— Іване Карповичу, ви дуже слабкий. Хоча б кілька днів почекайте.

— Ось саме таким слабким і треба здаватися. Відвезіть мене до лікарні.

— Ви впевнені? — перепитав Бенедіктов.

— Так, лікарю, впевнений. Їдьмо.

Він відвіз мене до лікарні. Я вийшов біля воріт і почовпав до корпусу. Дорогою впав. Мене підібрали якісь люди, занесли у будівлю, підійшли медсестри. Я назвався і знепритомнів. Коли розплющив очі, то був у ліжку. Окрема палата, за дверима солдати. Мені повідомили, що я під арештом.

— Вас хотіли відправити до тюрми, але я заборонив вас чіпати, бо ви дуже слабкі, — пояснив лікар, знайомий Бенедіктова. — Триматиму вас тут стільки, скільки зможу.

— Дякую.

Наступного дня мене відвідала Афродіта. Їй довелося одягтися медсестрою, щоб охорона пропустила.

— Що, Ваню, нові пригоди?

— Ага, — кивнув я і показав потилицю.

— Ого! — здивувалася графиня. — Ти б обережніше, а то так і без голови залишишся. І той, мені ледь-ледь вдалося відбити тебе від суду, де тебе збиралися засуджувати за дезертирство.

— Я ж не з власної волі зник, так трапилося, — зітхнув я.

— А що трапилося у Фінляндії, на кордоні? Чому ти не перейшов його?

— Заблукав, — сказав я і подивився повз графиню.

— Не бреши, — попросила Афродіта. — Поводир сказав, що привів тебе до самого кордону, і далі була натоптана стежка до Швеції.

— Що він іще казав?

— Що чув якийсь голос, дуже гучний, схожий на грім. Що це було, Ваню?

— Голос. Він сказав мені, щоб я залишався.

— Залишався?

— Так. Я все одно хотів піти, я ж усе вирішив, хотів поїхати звідси. Але тоді щось штовхнуло мене геть від кордону, штовхнуло дуже сильно, я аж покотився. Голос попередив, щоб я з ним не жартував. Мені довелося повернутися.

Афродіта придивилася до мене, потім поцілувала у лоб.

— Наче не гарячий. Чого ж ти мариш?

— Я не марю, так було насправді, графине.

— Голос, який ударив тебе?

— Так. Він був і під Карсом. Коли мене оточив загін курдів. Я б не втік і не відбився. А мене прикрили і розігнали ворогів.

— Хто прикрив? — скривилася Афродіта.

— Не знаю. Хтось. Із дуже гучним голосом.

— Янгол?

— Хіба янгол може бути у чоботях і кожусі? — засумнівався я.

— Чоботях і кожусі? — Графиня знову подивилася на мене підозріливо.

— Так, у чоботях і кожусі був той, хто прикрив мене дорогою до Карса. А ще від нього пахло бражкою.

— Бражкою? — Афродіта закрутила головою.

— І він розмовляв українською. Ну, як у наших краях говорять. Не російською.

— І хто це тоді був? — роздратовано спитала Афродіта.

— Я не знаю. Курди, які його бачили, я їх розпитував, вони казали, що лисуватий, ніс картоплею, з вусами.

— Що це, в біса, таке, Ваню? — ошелешено спитала графиня.

— Я не знаю, Афо, не знаю. Але там, на кордоні зі Швецією, голос був той самий, що і дорогою на Карс. Тоді він мене врятував, а згодом не пустив за кордон.

Вона замислилися, потім подивилася на мене.

— Може, це через травми? Тобі ж останнім часом багато діставалося по голові, так?

— Можливо, Афо, я не знаю.

Ми посиділи мовчки.

— Ну добре, Ваню, ти — живий, і це головне. Я зараз задіяла всі зв’язки, щоб тебе врятувати, мені допомагає той лікар, Бенедіктов, у нього теж є деякі корисні знайомства. Просто так засудити тебе у контррозвідки не вийде. Але не виключено, що тобі доведеться посидіти у тюрмі.

— Я не боюся цього.

— Але ми тебе витягнемо.

— Афо, дякую. Тепер уже не ви мій боржник, а я ваш.

— Ну, це дивлячись як рахувати... — вона усміхнулася.

— Сподіваюся, що моя справа не завадить підготовці ваших мандрів? — спитав я.

— Ні, Ваню, навесні знов вирушаю до Ріки Снів. До того, як зійде крига, треба витягнути тебе, і я це зроблю, не хвилюйся.

— Я спокійний, Афо, і нічого не боюся.

— Це добре.

Вона пішла. За тиждень мене справді перевезли до тюрми Трубецького бастіону Петропавлівської фортеці. Там посадили до окремої камери. Охоронці ставилися до мене добре, передавали посилки від знайомих, виводили погуляти двічі на день, часто приходили послухати мої розповіді. До того доходило, що навіть пропонували мені допомогу у втечі.

— Все одно зараз бардак у державі, і не помітить ніхто! — казав мені один з охоронців, прапорщик Сіроштан, із яким ми любили поспівати наших пісень.

— Та ні, навіщо бігти, мені й тут добре, — казав я.

Двічі до мене приходив слідчий, але більше не розпитував, куди я зник зі служби, а сам розповідав, що бозна-що коїться у країні і як би не було біди. Я тільки кивав. У тюрмі від’ївся, набрався сил, залікував потилицю, почав записувати спогади про останні пригоди. Не так вірив, що колись вдасться їх надрукувати, як щоб не закиснути, щоб голова працювала, бо ж голова — вона як м’язи, як не займати її, то слабкою стає.

Потім мене перевели до камери суворого одиночного ув’язнення, заборонили охороні зі мною спілкуватися. Кілька тижнів прожив, наче на острові, жодних новин, а потім прибіг до мене наглядач і наказав збиратися з речами. Я спочатку подумав, що таки судитимуть мене за дезертирство, а потім помітив, що наглядач дивиться на мене захоплено. Повів мене коридорами, я почув, що вся тюрма гуде. Трапилося щось.

Завели мене в окрему кімнату, де я побачив генерала Скоропадського, схвильованого і урочистого. Наглядач пішов, генерал спитав про моє здоров’я.

— Тюремне повітря виявилося для нього корисним, але я б не хотів передати куті меду, — пожартував я.

— У мене для вас хороші новини, Іване Карповичу, — сказав генерал українською.

— Слухаю вас.

— Пам’ятаєте нашу розмову?

— Так.

— Тоді я говорив, що може статися дещо важливе. І це сталося. Государ Микола Другий відрікся від престолу. — Це вже Скоропадський говорив російською.

— Що?

Я подивився на генерала. Він кивнув. Поклав на стіл кілька свіжих газет.

— Влада змінилася. Ми обіцяли, коли це станеться, виконати ряд ваших вимог. Ось, ознайомтеся з кількома документами. Перший — наказ про припинення стосовно вас розслідування за фактом дезертирства через відсутність складу злочину. Читайте. — Він подав мені аркуш. Гербовий, із печатками. — Другий — про звільнення у запас Івана Карповича Підіпригори за станом здоров’я. Ознайомтеся. Далі кадрові накази. Про звільнення та арешт генерал-майора військової контррозвідки Кузнецова Віктора Спиридоновича. Про звільнення та арешт генерала охоронного відділення Штейнера Андрія Людвіговича. Ну і наостанок про звільнення та арешт товаришів військового міністра барона Раузена та князя Нікітіна-Ухтомського. Я нічого не забув?

— Ні, — ошелешено сказав я, читаючи документи. Все як треба, на гербовому папері, з печатками та підписами.

— Ми виконали свої обіцянки і сподіваємося, що ви виконаєте свої, — вів далі Скоропадський.

— Так! — кивнув я. — Чи правильно зрозумів, що я вільний?

— Правильно, Іване Карповичу. Ось ваші документи, ви тепер вільна і цивільна людина. Які ваші подальші плани?

— Я б хотів побачитися зі знайомими і якомога скоріше відбути до свого хутора. Сподіваюся, мені не треба залишатися у Петрограді?

— Ні, ні, навіть краще, якщо ви поїдете, бо у столиці може бути неспокійно. Якщо хочете, я можу вас підвезти, куди треба.

— Буду вам вдячний.

І ми поїхали. Петроград весь вирував, я провідав Бенедіктових та графиню, після чого попросив завезти мене на поштамт, звідти дав телеграму до Іспанії, на одну адресу у Валенсії. «Єлизавето Павлівно радістю повідомляю відновлення спілкування демобілізація їду хутір будьте готові вирушити додому сповіщу додатково Ваня».

Грошей у мене не було, розплатився Скоропадський. Він весь час розповідав про блискучі перспективи нової Росії. Надихнув мене. Коли вже я в потязі їхав до Ромен, ніяк не міг заснути. Відчував, що починається нове чудове життя, де я зможу бути тим, ким хочу, і ніхто мені не вказуватиме. Воля!

Жовтень 2013 — березень 2014, Суми.

Владислав Івченко народився 11 грудня 1976 року в місті Києві, де прожив тиждень, а потім був висланий за сарказм до Сум, де живе і досі.　

Закінчив Вищі курси літературної майстерності при Будинку-музеі А. П. Цехова за фахом «Поміркований реалізм».

Закінчив із червоним дипломом і червоним обличчям економічний факультет Сумського держуніверситету.

З 2000 року працює у сумській газеті, де зробив карколомну кар'єру і досягнув посади заступника головного редактора.

Пише з 1998-го року, з 2004~го здебільшого українською.

Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.

У творчості сповідує принципи.

Лауреат і стипендіат.