Найкращий сищик та падіння імперії

Дуже погане село

кось після чергового польоту, де я навіть спробував робити фігури пілотажу, ми з графинею приземлилися і пішли до авта, залишивши аероплан технікам. Я побачив, що Афродіта чимось стурбована, принаймні раніше я її такою не бачив.

— Ви стурбовані через того чоловіка, якого ми бачили в місті? — спитав я у графині, згадавши, що коли графиня заїхала по мене до готелю, то в холі зустрілася з якимось чоловіком, що виглядав досить підозріло.

— Ваню, ми ж домовилися, що на ти.

— Я не можу бути з дамою на ти, вже вибачте. То це той чоловік вас засмутив?

— Ні, Ваню, зовсім ні.

— Він виглядав підозріло і весь час оглядався, наче боявся стеження.

— Ну звісно, він же з бунтівників! — засміялася Афродіта.

— У вас є знайомі і там?

— Є і там. Певний час я була близька з бунтівниками.

— Ви? Чому? — здивувався я.

— По-перше, я люблю ризик, а його в їхньому житті достатньо. По-друге, — кохання, я була закохана в того чоловіка, в Олексія. Мене навіть двічі арештовували.

— Вас?

— Так, відпускали, щоправда. А одного разу я брала участь у пограбуванні банку.

— Афродіто, ви це серйозно?

— Ну звісно ж! У Ярославлі. Ми взяли хорошу здобич, але потім один із наших людей почав нервувати, привернув до себе увагу поліції, довелося відступати з боєм.

— Афродіто, я вам не вірю.

— Думаєте, жінка не може пограбувати банк? — ображається графиня.

— Та жінка якраз може. Якось в Одесі я зустрічав одразу двох жінок, які грабували банки, і не тільки банки. Грабували, краще за справжніх грабіжників. Але навіщо це було робити вам, ви ж багатші за будь-який банк?

— Тоді всі гроші належали батькові, у мене були тільки копійки на дрібні витрати. А в Ярославлі ми узяли більше тридцяти тисяч!

— І як ви уникнули покарання?

— А досі ніхто не знає, що це була я. Сподіваюся, Ваню, ти теж не патякатимеш зайвого. Тобі взагалі можна довіряти? — Вона дивилася на мене серйозно.

— Ніхто ще не скаржився.

— Не хочеш зайнятися одною справою? — прямо спитала графиня.

— Це ви не хочете говорити про того Олексія?

— А що там говорити? Немає про що. Я побула з ним рік, а потім пішла і від нього, і від революціонерів.

— Чому?

— Бо я — вільна людина, не люблю нікому підкорятися, а там є ЦК, є революційна дисципліна, треба виконувати накази і сопіти у дві дірочки. Нехай би ще накази були якісь ризиковані. Якби і далі треба було грабувати банки чи поштові вагони, я б, може, і залишилася, але там наказ міг бути таким: залягти на дно на два місяці. Або організувати друк листівок. Чи щось таке. Ну і обов’язково розмови про долю Росії та про народ. Я від цього швидко знудилася і пішла від них.

— І вони дозволили вам просто піти? — здивувався я.

— А хто мене зупинить, Ваню? — Вона щиро усміхнулася.

— Бунтівники зазвичай не відпускають людей, тим більше багатих спадкоємиць.

— Ну, мені вдалося їх переконати. Не хочу згадувати подробиці, скажу лише, що ці товариші злякалися і більше мені не заважали. — Графиня підморгнула мені.

Вже в авто я спитав її, про яку справу вона говорила.

— Та каламутна якась історія, — скривилася графиня. — Мій прикажчик із маєтку під Льговом прислав до мене молоду дівчину з проханням її врятувати.

— Від кого?

— Він стверджував, що її хотіли вбити.

— Просто селянку?

— Ага, ще й сироту.

— Прикажчик п’є?

— Ні, не п’є. Точніше, не пив. Справа в тому, що після того як він відправив дівчину та лист, його зарізали.

— Хто?

— Та невідомо. Він вийшов із контори, на нього чекав візник. А у під’їзді якийсь чоловік вдарив прикажчика довгим ножем. Поцілив у серце, прикажчик і крикнути не встиг. Упав, а вбивця втік. Візник згодом пішов подивитися, де ж пан, і знайшов уже труп. Ось так.

— Що каже поліція?

— Що пограбування, у прикажчика зник гаманець та годинник.

— Але ви поліції не вірите?

— Я не знаю, Ваню. Якби не той лист і не та дівка, я б повірила. А так це виглядає якось дивно. Я просила б тебе поговорити з дівчиною, почитати лист і сказати, чи є тут якась таємниця, чи це звичайна маячня.

— Афродіто, я залюбки, давно вже в мене не було справ.

— Тоді завтра поїдьмо до мене, а не на летовище.

— Домовилися, — кивнув я. — А у вас є вдома зброя?

— Для чого? — здивувалася Афродіта.

— А що як люди, які вбили прикажчика, спробують прийти до вас?

— Ти думаєш, що все аж так серйозно?

— Не знаю, але краще бути готовим до найгіршого. То зброя є?

— Ні.

— Тоді візьміть це. — Я дав графині свій браунінг.

— Ні, не треба, Ваню, я куплю собі такий самий у крамниці, дякую.

Вона відвезла мене до готелю, де вже чекали капітан та панотець. Далі вигадували якусь маячню, від якої я тільки дратувався. Добре хоч увечері не треба було нікуди йти, бо Мельников учора перебрав так, що сьогодні в нього трапився розлад шлунку і він не злазив з унітаза. Я ж ліг відпочивати, коли прибіг швейцар і сказав, що мене кличуть до телефона. Терміново.

— Хто?

— Графиня Клейнміхель!

— Я зараз. — Швиденько одягнувся, бо не в спідньому ж мені бігти. Спустився вниз, швейцар вказав на телефон.

— Слухаю.

— Ваню, це я. — Вона говорила наче спокійно, але голос її трохи бринів від напруги. — Можеш приїхати?

— Звісно, зараз.

Я повернувся до номера, надягнув пальто і вийшов чорним ходом на вулицю. Там зупинив візника, назвав йому адресу. Не графині, а трохи далі. Ми проїхали біля будинку Клейнміхелів, я не помітив нічого підозрілого. Потім пішки повернувся, озирнувся. Тоді тільки постукав у двері. Відчинила сама Афродіта.

— Ваню, ну нарешті! Заходь. — Вона зачинила за мною двері. Була у нічній сорочці з якимись темними плямами. Напружена, але не перелякана.

— Що трапилося? — спитав я.

— Ходімо, — вона провела мене коридором до кімнати, мабуть, для прислуги. Увімкнула світло. І я побачив на підлозі тіло чоловіка. Він лежав у калюжі власної крові. Поруч із чоловіком лежала рука. Мабуть, його. Рука стискала довгий ніж, схожий на ті, якими ріжуть кабанів по селах. Я почув плач. — Вилізай, це Іван Карпович, він тебе захистить.

З-під ліжка вилізла дівчина. Років п’ятнадцяти, вона вся тремтіла та плакала.

— Що тут сталося? — спитав я.

— Це Алевтина, та дівчина, яку прислали зі Льгова. Я дозволила їй пожити в кімнаті для прислуги. Увечері почула крик. Прибігла сюди, а тут цей чоловік із ножем. Довелося його вбити, — пояснила Афродіта.

— Чим убити?

— Шаблею, дід її привіз із Кавказу. В мене більше нічого не було, браунінг я купити забула, — зітхнула графиня.

— А де ви навчилися рубати шаблею? — здивувався я.

— Та це давно, у мене був один знайомий гусар, він і навчив. Я не хотіла вбивати. Просто запалила світло, а цей чоловік кинувся до мене з ножем. Ну, і я навіть подумати не встигла. Рубонула по руці, а потім по животу. Я його перевернула долілиць, бо там усі тельбухи у нього вилізли.

Дівчина заплакала.

— Ви знаєте цього вбитого? — спитав графиню.

— Вперше бачу.

— А ти? — спитав у дівчини.

Вона закрутила головою і далі плакала. Я вивів її з кімнати, піднялися на другий поверх, де Афродіта засвітила невеличку лампу, щоб із вулиці видно не було. Це на випадок, якщо вбивця не один.

— Тепер розповідай, що сталося. — Я сів перед дівчиною, усміхався, щоб викликати її довіру. — Графине, дайте їй ковдру, бо вона тремтить.

Вкутали дівчину, Афродіта принесла чарку солодкого вина. Дівчина випила і трохи заспокоїлася.

— То розкажи, що ж сталося, — попросив я.

— Я спала. Під ліжком. А він прийшов і почав бити ножем! — Дівчина скривилася.

— Чому ти спала під ліжком, а не на ліжку?

— Бо я боялася. Я знала, що вони прийдуть, я і пані Афродіті про це казала!

— Вона казала, що ті люди знайдуть її і вб’ють, — кивнула графиня. — Але я, чесно кажучи, не повірила. Наказала відпочивати і нічого не боятися, тим більше, за справу взявся сам Іван Карпович!

— То ти була під ліжком, коли той чоловік зайшов?

— Так. Я почула його кроки, притиснулася до стінки. Він підійшов. Я нагорнула на ліжку ковдру і подушку так, щоб він подумав, що там хтось лежить. Він підійшов і вдарив! Я закричала! — Дівчина знову заплакала. Графиня почала її заспокоювати, а сама розповідала за дівчину.

— Він ударив з усієї сили, думав, що вона на ліжку, хотів проштрикнути її ножем, десь біля серця. Ніж пробив ковдру, пройшов через панцерну сітку і встромився у підлогу. Так сильно, що той чоловік не зміг його одразу вийняти. Алевтина пролізла з-під ліжка під стіл і продовжувала кричати, чоловік нарешті вирвав ніж із підлоги, коли прибігла я. Він кинувся на мене. Ну, а що було далі, ти, Ваню, вже бачив.

— Як чоловік зайшов до будинку?

— Зламав замок на чорному ході. Я зараз затулила його шафою, щоб ніхто знову не заліз. Що робити з тілом? — спитала Афродіта.

— Поки не знаю. Дівчинко, розкажи, чому ти боялася, що тебе вбиватимуть? — спитав я у бідолахи, але вона тільки розплакалася.

— Ваню, я розповім, бо ж я чула її розповідь. А ти потім спитаєш у неї якісь деталі, — запропонувала графиня.

— Починайте.

— Алевтина — сирота. Але в селі Коржівці у неї є тітка, в якої вона жила до десяти років, аж поки її не взяв служницею мій прикажчик. Так ось, одного разу Алевтина відпросилася у прикажчика і поїхала до Коржівки. Десь двадцять верст, іти далеко, вона домовилася з одним мужиком, який повертався до села з базару, щоб він її підвіз. Вони поїхали, почався дощ, холодний вітер, а потім у мужика зламалась вісь на возі. Він сказав, що змушений заночувати. Алевтина відпросилася лише на два дні, тому вирішила добиратися пішки. До того ж мужик їхав дальньою дорогою, а можна було піти навпростець через село Підреброве, скоротивши шлях десь на чверть. Ну, вона так і пішла. Але через дощ дорогу розвезло, і коли вона дійшла до Підребрового, то зрозуміла, що сил іти далі немає. Так, Алю? — спитала Афродіта.

Дівчина кивнула.

— Вона постукала до першої ж хати, попросилася переночувати. Її пустили, напоїли чаєм, нагодували гарячою юшкою. Розпитали, хто вона, звідки йде і куди. Потім дозволили прилягти на лаві біля пічки. Тут до хати знову постукали. Троє подорожніх. Одного з них Алевтина знала, бо він був із Коржівки. Алевтина його злякалася і сховалася у темному кутку.

— А чому ти його злякалася? — спитав я, а дівчина почала плакати ще більше.

— Ну, той чоловік, він кілька разів перестрівав її у Коржівці, хапав за руки. Намагався потягти в кущі. То вона його боялася і сховалася. Так ось, нових прибулих теж розпитали, нагодували, поклали на пічці, а самі господарі, чоловік та жінка, лягли у кімнаті. Алевтина чула, як подорожні шепотілися між собою, що головне не засинати, і хай ці підребрівські тільки полізуть, у них ножі є. Потім поснули. Заснула і Алевтина, а серед ночі почула хрипіння, і щось тепле пирснуло їй на обличчя. Вона відчула запах крові і чула борсання на печі. Господар хати прошепотів дружині, що всіх зарізав, і нехай вона займеться малою. Господиня пішла до лавки, де поклали Алевтину, в руці тримала ніж. Вдарила ним по одежині, яку Алевтина залишила на лавці. Дівчина заверещала і кинулася тікати. Вибігла з хати у сіни, але далі двері були зачинені. Тоді побачила у темряві драбину, що вела на горище. Злізла нею, зачинила за собою ляду, вдаривши по голові господаря хати, що ліз за нею з ножем. Господар упав на підлогу і заверещав, вона ж продрала стріху, вискочила на неї, стрибнула з даху на землю і побігла. Ішов дощ, стояла ніч. Алевтина бігла, не зупиняючись, до самого ранку. Не розуміла, куди біжить, просто бігла. Вже вранці добулася до залізниці. Там її підібрали жандарми і доправили до Льгова. Вона все розповіла прикажчику, але той не повірив. Бо як таке могло бути, що мирні селяни вбивали подорожніх у себе вдома? Але наступного дня стало відомо, що згоріла хата Алевтининої тітки, яка загинула разом із родиною. Всі дивувалися, що загиблі не намагалися втекти з хати, а просто полягали в сінях на підлозі, де згодом і знайшли обгорілі тіла. Справа була підозрілою, але в поліції не хотіли скандалу, то сказали, що сталася пожежа, гас спалахнув.

— Авжеж, селянська родина, одною менше, одною більше... — кивнув я.

— Але прикажчик мій, він був розумною людиною, хоч і горбань...

— Горбань?

— Ага, в дитинстві впав на спину, і горб почав рости. Але розумний, відповідальний, не пиячив. Так ось він, мабуть, щось запідозрив, бо коли почув про загибель її тітки, то одразу відвів Алевтину на вокзал, посадив у потяг, дав трохи грошей і листа до мене з проханням сховати сироту. Я коли прочитала, то тільки здивувалася, думала, що навигадував бозна-чого прикажчик. А тут телеграма приходить, що вбили його. Ну, тоді я й подумала, що, може, це серйозна справа. Тепер бачу, що таки серйозна. Що сталося, Ваню?

— Не знаю. Посидьте з дівчиною, я зараз.

Спустився вниз, огледів тіло вбитого. Шукав якісь позначки, татуювання, але нічого не знайшов. На вигляд звичайний мужик, руки мозолясті, середнього зросту, міцний. На ножі теж жодних позначень. Перевірив кишені — трохи грошей, і все.

— Що там? — спитала Афродіта, спустившись до мене. Вона дивилася на труп спокійно, наче на меблі.

— Та нічого цікавого.

— Що з ним робити? Викликати поліцію?

— Думаю, не варто.

— Чому? Я не боюся поліції, у мене є зв’язки...

— Не в тому справа, просто може піднятися шум, бо ж багата спадкоємиця вбила грабіжника. Про це писатимуть усі газети. Для вас же краще зараз не світитися.

— Тоді що робити?

— Вирішимо це пізніше. Поки ж хочу ще побалакати з дівчиною.

Поговорив, вона трохи заспокоїлася, але майже нічого нового не розповіла. Справа була темною і небезпечною.

— Графине, а де ваше авто?

— У гаражі за будинком.

— Ходімо.

Я тримав браунінг напоготові, бо нічний убивця міг бути не один. Але обійшлося. Афродіта виїхала на авто, я повантажив тіло у багажник, поїхали. Алевтина була з нами, не схотіла залишитися у будинку сама. Ми вивезли тіло за місто, в ліс, там я відніс його подалі і залишив. Повернулися. Дівчину відіслали спати, я перевірив усі кімнати. Нікого не було.

— Афродіто, я можу помилятися, але вам загрожує небезпека.

— Що робити? — спитала графиня.

— Вам треба сховатися.

— Я ніколи не ховалася і не ховатимусь! Убила одного, вб’ю і наступних. — Вона говорила спокійно, без вихваляння.

— Афо, я вірю, що ви даватимете відсіч убивцям, але вони можуть завдати несподіваного удару. Я не знаю, чого від них чекати і хто ці люди, але я бачу, що вони готові на все, аби тільки знищити свідків своїх злодіянь.

— Ти чув про щось подібне?

— У мене була одна секта, вони їли людей. Але вони не вбивали просто так, у них були свої криваві ритуали, до того ж вони відгодовували жертв.

— Це ти серйозно?

— Цілком. Поведінка цих убивць — інша. Треба вивчити її. Для цього я мушу виїхати на місце, під Льгов. Можете відпросити мене днів на три у контррозвідки?

— Завтра спробую.

— А самі поїдьте кудись. Краще якнайдалі.

— Я не звикла тікати...

— Люба Афо, це не втеча, це — маневр, який дозволить нам перемогти.

— Ваню, я й не таке бачила, я нікуди не поїду! Не хочу чогось боятися! — Вона була вперта.

— Добре, спробую пояснити по-іншому. От ви, Афо, одна з найкращих авіаторів імперії. Так?

— До чого це тут?

— Навчили навіть мене авіаторської премудрості. І от скажіть, Афо, якби я в польоті замість того, щоб зробити те, що ви сказали, почав розповідати, що сам усе знаю, що б ви зробили?

— Дала б вам по голові.

— Афо, я ж найкращий сищик імперії, я бачив багато небезпек, тому прошу вас — послухайте мене. Поїдьте з Петрограда, відпочиньте, а я все з’ясую і знешкоджу небезпеку. Повірте, так буде краще.

Вона замислилася, потім кивнула.

— Добре, Ваню. Але куди мені поїхати?

— Наприклад, до Криму. Там у мене є знайомі татари, в них буде безпечно.

— Ну, я давно у Криму не була, то чого б і не з’їздити?

— Дякую, Афо. Зараз напишу листа моїм знайомим.

Я написав Бекіру Чобану, чиї стада паслися на Карабі-яйлі. Попросив прийняти Афродіту, як мою сестру, звернувши особливу увагу на її безпеку. Наступного дня графиня задіяла свої зв’язки, і мені було надано триденну відпустку. Я посадив Афродіту та Алевтину в потяг до Сімферополя, а сам поїхав до Льгова. Там покрутився на базарі, розпитав у шинку місцевих мужичків про те Підреброве. Виявилося, що село заможне, хоча з чого — незрозуміло, бо навколо болота, ріллі небагато. На заробітки тамтешні мужики не ходили, сиділи вдома, тримали трактири при дорозі, раніше головній, торговій. Щоправда, зараз занепадати вона почала через залізницю. Двоє мужиків про Підреброве розповідали спокійно, а третій злякався. Довелося ще горілки купити, щоб він, уже зовсім п’яний, розповів, що ходять про село якісь темні плітки, що краще там не ночувати і з місцевими не зачіпатися, бо біда буде. Але чого не ночувати і від чого біда, пояснити не міг, казав тільки, що погані люди, і нервував. Потім одразу збиратися почав і пішов кудись, хитаючись. Я за ним подався, побачив, як він знайшов двох якихось візників, щось почав їм розповідати. Ті схопили його за петельки і потягли до трактиру, мабуть, щоб він мене показав. Але ж я позаду стояв, мужик мене не побачив, отримав стусанів. А ті двоє пішли кудись. Я за ними. Вони сіли у свої вози і покотили собі.

Я спитав у місцевих візників, чи відвезуть у Коржове через Підреброве. Погодився один, повіз. По дорозі порозпитував я про село, але нічого суттєвого не дізнався. Щось приховував візник, боявся, чи що. Проїхали ми тим Підребровим. Справді заможне село, хати всі нові, кілька навіть бляхою вкритих є. Паркани високі, собаки злі. На вулиці сільській зібралося кілька десятків мужиків, гомоніли про щось. Були там і ті двоє, яких я у Льгові бачив. Мабуть, розповідали про мене. Ми коли їхали, на нас мужики подивилися так, що аж лячно стало. Візник аж коня нагнав.

— Та не поспішай, устигнемо, — сказав я.

— Та ну їх, — перелякано сказав візник.

Доїхали до Коржівки, там я переночував, розпитав місцевих про згорілу хату. Розповідали неохоче, казали, що справа темна, бо дивно, що люди полягали на підлогу рівненько, а не тікали від вогню. Хтось згадав, що увечері підребрівських мужиків бачили неподалік від села. А що вони тут робили — невідомо. Не хотіли місцеві про сусідів говорити. Тільки спитаю, кривилися і йшли. Нехай. Увечері я збирався піти до Підребрового, подивитися за селом. А перед тим попросився на сінник до одних селян поспати. Заснув, угрівся, відпочив. Прокинувся вже далеко по обіді, поліз із сінника на вулицю, а тут як ударять мене по голові. Я й знепритомнів.

Розплющив очі, зрозумів, що на возі лежу. Везли мене кудись, сіном прикривши. Був я зв’язаний, із кляпом у роті. Розмовляли між собою, судячи з голосів, троє мужиків. Хоч і не бачив їх, але розумів, що з Підребрового вони. Балакали, що треба мене допитати і з’ясувати, чи не з поліції я, для чого про село їхнє розвідував. Гуторили ото, а я потроху праву ногу підтягнув, бо там ніж був у чоботі. Мужики браунінг мій знайшли і заспокоїлися. Подумали, що коли у людини пістолет у кишені, то хіба носитиме вона ніж у чоботі? А я ось носив, тільки як його дістати, зі зв’язаними руками? За спиною зв’язаними. Але жити хотілося, розумів добре, що як не дістану, то гембель мені буде. Вигнувся як міг, викрутився, наче той циркач, намацав кінчиками пальців ніж, потроху витягнув. Добре, що дорога погана, скакав віз по розбитій бруківці, то непомітними були мої рухи. Почав ножем мотузки різати. Воно ж незручно, мука сама. Тут ще голова почала боліти, бо дісталося їй. Ледь перерізав мотузку на руках. Став думати, як би напасти на моїх викрадачів.

— Ну от і село вже, — сказав один із них, і тут я зрозумів, що часу в мене не залишилося. Вивернувся під сіном і вдарив ногами. Двоє мужиків сиділи на передку, а третій на коні поруч гарцював. Ногами я поцілив у спини, аж полетіли мужики з воза, підхопився, щоб третього зняти, а той коня нагнав і помчав до села, яке було поруч, в улоговині.

— Тривога! Тривога! — закричав.

Ті, яких я збив, підскочили і кинулися до мене з ножами. Добре, що зопалу про мій браунінг, який у них був, не згадали. Один кинувся, я його з воза перестрибнув, ударив ножем у спину. Зойкнув нападник і поточився. Я ніж зі спини у нього вирвав і став проти другого. В мене ніж широкий і короткий, а в нього вузький і довгий, у всіх у них такі ножі. Викинув він руку, я відскочив, він іще викинув, я ще відскочив, ступив чоботом у калюжу, нога вгрузати почали в багно. Той знову на мене, хотів у калюжу далі увігнати, я зробив крок назад, потім носком підчепив багна рідкого і хлюпнув йому. В обличчя цілився, у очі влучив, чоловік лівою рукою давай їх протирати, а правою махав, щоб не підійшов я. Я своїм ножем його ніж спіймав, а сам ногою в живіт вдарив. Скрутився він, захрипів, я ножем його у шию. Присів браунінг шукати, коли бачу, що з села з десяток вершників мчить. Я у віз стрибнув, розвернув його і нагнав коней. На возі важко від вершників утекти, але нічого іншого не залишалося, як спробувати. Та тільки розігнався, коли колесо об вибоїну вдарилося і відвалилося, віз перекинувся, я шкереберть полетів. Добре хоч не на дорогу, де б убився на бруківці, а з дороги, у поле. Покотився по землі, підскочив і побіг. А воно ж осінь, земля водою набралася, ноги то грузнуть, то ковзають. Тільки й того, що лісок попереду був. Я до нього добіг, коли вже коні переслідувачів мені у спину дихали.

Пірнув у кущі, поплазував по землі, скотився в якусь яму, побіг далі. Позаду чулися голоси. Їх більшало. Мабуть, із села підходило підкріплення.

— Гнати до боліт! Гнати до боліт! — кричали позаду.

Я згадав мапу. Навколо села було багато боліт на десятки верст. Треба втекти, вислизнути з оточення. Якби влітку, можна було би здертися на дерево і сховатися у гілках. Зараз можна було спробувати заритися у падалишньому листі. Пропустити переслідувачів, прокрастися до дороги, а там чи чекати, чи бігти, а може, і вбити когось із вершників і втекти верхи. Я побачив звалене бурею дерево, що впало на яму. Залізти туди, присипатися листям і сподіватися, що пощастить.

Коли тут позаду почувся гавкіт собак. Не пощастить. Я підхопився і помчав далі. Намагався бігти уздовж дороги, щоб не ускочити в болото. Але потім крики та гавкіт почулися спереду. Підребрівські мужики оточили мене. Я кинувся вбік. Там болото, але що мені залишалося? Я біг щосили, у руці тримав ніж. Вибіг на дорогу. Видно було, що по ній частенько їздили. Куди? Попереду ж болота! І чому дороги не було на мапі? Я побіг нею. А що як це якийсь таємний прохід через болота? Це міг бути мій порятунок! Я біг щосили, голоси і гавкіт собак чулися позаду, ліворуч і праворуч. Лише там, куди я біг, було тихо. Я вірив у дорогу, широку і розбиту, вона не могла вести у болото! Я біг із останніх сил, ось ліс закінчився. І дорога закінчилася. Попереду було болото. Жодних слідів дороги чи хоча б стежки. Болото. Я тупцював на місці, позаду чулися голоси переслідувачів. Вони швидко підходили, гавкіт наближався ще швидше.

Я зняв чобіт із правої ноги, відрізав халяву. Розрізав і її, скрутив у трубочку і побіг у болото. Почав в’язнути з першого ж кроку, потім злетів порізаний чобіт, я рвався далі, провалився по пояс, намагався лізти вперед, але не було від чого відштовхнутися, я рвонувся раз, два, а потім провалився по груди і почав тонути. Не смикався, бо якщо смикатися, то затягне сильніше. Неквапливо тонув і чув гавкіт уже поруч. Опустив голову в чорну багнюку болота. Приставив трубочку з халяви до губ. Почав дихати. Довжина трубочки була в лікоть. Якщо я занурюся глибше, я захлинуся. Я намагався заспокоїти дихання, щоб не сопіти. Зверху чулися крики і гавкіт, але стихали, бо я поступово занурювався все глибше. Дуже неквапливо, на палець, ще на палець, ще. Це було нестерпно, наче мене різали на шматки. Паніка забивала памороки, я почав задихатися. Хотілося витягнути ноги в надії дістати дна, якоїсь тверді, що мене врятує. Але кожен рух тут тільки прискорив би моє утоплення. А коли болотна рідота переллється через вінця трубки і потече мені в рот, я не зможу вистрибнути, не зможу схопити повітря і пожити ще трошки, поки мене вб’ють мої переслідувачі! Я битимуся у цій льодяній темряві і тут сконаю, ніким не помічений! Графиня здивується, де це я подівся, а найгірше, що я так і не убезпечив її від убивць! Дострибався, Ваню!

Паніка і заглиблення. Ось-ось трубка з халяви мала закінчитися. Втрачати мені було вже нічого. І я витягнув ноги. Нічого! Рідота потекла у трубку, я забився ногами, і несподівано боса нога у щось уперлася! Чи камінь, чи стовпчик, щось тверде! Я натиснув, боявся, що моя опора виявиться заслабкою і зараз розсиплеться, але вона витримала! Я більше не занурювався, навіть трохи підвівся, але трубка була забита рідотою, що налилася згори. Я не міг виплюнути її, бо це привернуло б увагу переслідувачів. Тоді я ковтнув її! Чорну болотну рідоту, огидну на смак. Я ковтнув, ледь не виблював, але зміг дихати! Я стояв бозна на чому, під ногою було щось дивне, я не міг зрозуміти, що це, але я стояв! І дихав! У мене з’явився шанс!

І я почав молитися, дякувати Господу за спасіння, хоч і не був певний, що не поквапився. Можливо, і поквапився. Але мені треба було відволіктися від холоду, який оточив мене. Болото було холодне, рідота швидко всоталася в одяг і почала морозити. Холодно, дуже холодно, лещата холоду почали стискати мене. Вирватися з них, вилізти звідси, потрапити у тепле місце, припасти до якоїсь пічки і там грітися. Тільки вся справа в тому, що я не знав, як звідси вирватися. Я не міг це зробити тихо. Не міг випірнути, подивитися, що робиться навколо. Єдиний мій шанс — щосили відштовхнутися від моєї опори і вирватися на поверхню, а потім уже битися і лізти до краю болота. Це неможливо зробити тихо. Якщо хтось із переслідувачів буде поруч, він почує. Собаки можуть почути здалеку. Прибіжать, і тоді точно загибель. Про те, що в мене немає сухого одягу і не буде ніякої теплої пічки ще довго, я не думав. Зараз тільки дихати у трубку і терпіти, поки зможу. Холод, холод, важко дихати, холод...

Не знаю, скільки я протримався. Мені здалося, що дуже довго, але насправді, можливо, минуло усього кілька хвилин. Час може розтягуватися і стискатися. Я не міг більше терпіти холод, він виснажив мене, позбавив терпіння. Я щосили відштовхнувся від опори, але нога підступно ковзнула, і я тільки провалився нижче, трубка вилізла з рота, я намагався знайти ногою опору, почав битися, але загрузав глибше. Холод відступив перед смертю, я бився з останніх сил, і чим більше бився, тим більше занурювався. Це був кінець, але я бився до останнього, тіло саме вже боролося за життя!

Я зачепив щось рукою, щось тверде! Обхопив, обперся, поліз угору, поставив обидві ноги на цю загадкову опору, а потім із останніх сил відштовхнувся і рвонувся угору, до повітря! Моє тіло розірвало чорну товщу рідоти, і якимось неймовірним способом я випірнув на поверхню! Схопив повітря роззявленим ротом, упав назад у болото і зразу став занурюватися. Я не встиг помітити, чи є хтось поблизу, чи чутно голоси і гавкіт, я був зосереджений на тому, щоб вилізти з болота. Знову почав занурюватися, намацав ногами опору, ще ривок. Цього разу я вискочив із болота більше, схопив повітря і закинув голову назад. Треба було розпластатися по поверхні, тоді в мене був би шанс. З першого разу не вийшло, я почав занурюватися, шукав ногами опору і не знаходив, глибше і глибше! Дихати, холод, я почав мацати руками на всі боки. Ага, щось є! Схопився, підтягнувся, вперся ногами, ривок! Я знову на поверхні, схопив повітря, завалився вперед і щосили погріб. Я зрушив із місця, я тонув, але плив, плив! Не плив, незграбно ліз по поверхні рідоти, яка просто не встигла схопити мене і затягти у своє чорне нутро.

Я бив рідоту ногами і руками, ревів і ліз. Не знаю, яким дивом, але я зміг здолати кілька метрів до краю болота, виліз на берег, скрутився і затремтів. Було дуже холодно і страшно. А потім я знепритомнів. Голова не витримала напруження. Коли опритомнів, навколо було тихо. Лише десь далеко лунав гавкіт. Я закахикав. Дуже змерз. Треба було щось робити, страшенно холодно. Я зняв із себе одяг. Весь. Спіднє просто викрутив якомога сильніше, а верхній одяг довго трусив, щоб збити болотне багно, потім викрутив і надягнув. Тепліше не стало. Пізня осінь, холодні ночі. Щоб вижити, треба було бігти, треба було примусити тіло зігрітися. І я побіг. Босоніж, бо чоботи залишилися в болоті. Побіг лісом. Тримався від дороги подалі, бо мої переслідувачі могли не повірити, що я втопився. У лісі було темно. Я швидко збив ноги, але не зупинявся. Біг, біг і біг. Не знаю, скільки часу минуло, коли ліс закінчився. Почався луг. Біг ним. Біг далі. Вітер, холодний вітер, який штрикав мене, наче голками. Головне було не заблукати. Я знайшов на небі Полярну зірку, яка вказувала, де північ. Згадав мапу. Уявив, де приблизно я перебуваю. Ні, я віддалявся від Підребрового. Поки я про це думав, я не зупинявся. Біг і біг. Так пробіг до самого ранку. Поночі трапилося два села, але оббіг їх, бо там мене могли знову здати переслідувачам. Подалі, подалі від клятого Підребрового!

Тільки вже вранці, коли натрапив на невеликий хутірець, зупинився. Бо не було сил, та й схожий я був на диявола, налякав би людей. Постукав у двері. Сказав господарям, що прикажчик із Курська, напився і ледь не втопився у болоті.

— Слухай, хлопче, та немає у нас тут боліт! Найближчі аж біля Підребрового! — здивувався старий господар.

— Ну не болото, може, калюжа просто велика чи ставок. Я з п’яних очей і не розібрав! — збрехав я. — Лазня у вас є? Рятуй, батьку, бо погано мені, застудився, помру!

— Є лазня, зараз натоплю. А ти поки обмийся біля колодязя, бо ж марудний, наче чорт.

Я пішов до колодязя, роздягся і облився водою. Вода була крижана, а я так змерз, що і не відчував. Ледь дійшов до лазні, там заліз на верхню полицю і тремтів. Було дуже холодно.

— Батю, піддай дров! Піддай! Я заплачу, побільше дров!

— Та палю, палю, зараз зігрієшся.

Старий метушився за дверима біля пічки, потім зайшов до мене, хлюпнув водою на каміння. Пішла густа пара.

— Грійся! І не пий більше! — сказав старий.

— Холодно, батю, холодно! — тремтів я, бо пара здавалася мені холодною.

Далі знову знепритомнів. Міг і вчадіти, але дід помітив, витяг мене, відніс до хати, де поклав на піч. Сушив на ній зерно, зарив у нього мене і піч добряче грів. Я проспав у теплому зерні дві доби. Прокинувся від того, що старий мене по щоках плескав.

— Ти живий хоч?

— Живий.

Виліз із печі, довго не міг зрозуміти, де я і що тут роблю. Потім старий пояснив. Дав мені мій одяг, випраний та висушений.

— Чобіт у тебе не було, втопив, мабуть, — пояснив дід. — Мої на тебе малі будуть. Валянки можу дати, але в них промокнеш одразу.

— А далеко я від Льгова?

— Та далеченько.

— А від залізниці?

— Верст десять.

— Не дійду я, батю. Відвези мене. Я тебе не забуду, ти ж мені життя врятував. Відплачу, не сумнівайся.

— Та добре, відвезу. Тільки завтра, бо ти зараз слабкий. Поїж та лягай спати, набирайся сил.

Я поїв, а сам усе чекав стукоту копит. Не довіряв старому. Не на піч поліз, а на горище, щоби спробувати втекти за першої нагоди. Але ніхто так і не прискочив, а вранці дід відвіз мене на станцію. Там я дав телеграму в Крим, панові Бекіру, в якого Афродіта гостювала. Відповіли мені досить швидко. По обіді зі Льгова, з контори графині, передали потягом конверт із грошима. Сто рублів я старому дав.

— Та ти що, я таких грошей ніколи в руках не тримав! — злякався він.

— Бери, батю, я тобі більше винний. І більше заплачу, а поки що це візьми.

Сам я подався до Курська, там купив доброго коня. З тим і повернувся до Підребрового. У саме село не потикався, а навколо поїздив, подивився, що і як. А тут і телеграма прийшла від графині, що чекає вона на мене. Я хотів сам усе зробити, але раз уже пора, то поїхав. Біля вокзалу в Сімферополі ждали мене татари верхи. Спитав у них про пана Бекіра.

— А ви Іван Карпович? — спитали вони і виструнчилися, наче рядові перед генералом.

— Іван Карпович, — сказав я.

— Ви нам і треба. Просимо, — підвели коня і відвезли мене до села, де був будинок пана Бекіра. Він особисто мене зустрів.

— Доброго дня, Іване Карповичу, — обійнявся зі мною. — А ми з графинею вже почали хвилюватися за вас.

— Як вона?

— Все добре, але ваше прохання щодо гарантії її безпеки виявилося дуже завбачливим.

— На неї напали?

— Так, аж троє. Добре, що мої люди помітили їх трохи раніше і потім вели, то графиня не постраждала.

— Ви взяли їх?

— На жаль, тільки одного. Два інших чинили такий опір, та ще з ножами, що довелося їх застрелити.

— Чи можна поспілкуватися зі вцілілим гостем?

— Можна. Але, Іване Карповичу, що за гру ви ведете? Я би не хотів устрявати в якусь чужу війну, — сказав пан Бекір. Він був у горах поважною людиною, знаю, що займався контрабандою, був обережним.

— Я теж не хотів і обіцяю, пане Бекіре, що самотужки закрию цю справу так, що вона вас більше не потурбує.

— Ні, Іване Карповичу, якщо треба, я готовий допомогти, але мушу знати, що коїться.

— Я і сам не знаю. Може, гість нам розповість?

— Може. Ходімо.

Пан Бекір повів мене в підвал свого будинку. Глибокий, викладений кам’яними брилами. У підвалі, в невеличкій кімнаті, валявся скривавлений чоловік.

— Він не хотів говорити, тож моїм людям довелося попрацювати з ним. Зараз він готовий розповісти все, наче на сповіді, — пояснив пан Бекір. — Ти ж розкажеш нам?

Хлопець перелякано закивав головою. Він був зламаний. І все розповів. Про старовинне село Підреброве, яке вже не одну сотню років жило дивовижним промислом — убивствами та пограбуваннями перехожих, що мандрували шляхом. Кожен житель села був задіяний у цій кривавій справі. Діти стежили за подорожніми, жінки варили страви, у які додавали снодійне, а чоловіки вбивали поснулих перехожих ударами довгих ножів просто в серце. Вбивали обережно, щоб не було прямих доказів того, що людина загинула саме в Підребровому. Ніколи не залишали свідків. Тому й шукали та намагалися вбити Алевтину, яка все бачила і могла розповісти поліції.

— Ціле село вбивць? Іване Карповичу, це що, правда? — здивувався пан Бекір.

— Десь сорок дворів убивць, — кивнув я і спитав хлопця:

— Куди ви діваєте тіла вбитих?

— Вивозимо до болота.

— І скільки ви вбиваєте?

— Раніше було по кілька людей щодня. Але як побудували залізницю, то людей шляхом стало ходити менше. То два-три на тиждень. Нам довелося чатувати на станції, щоб привозити людей звідси.

— Чому ви почали полювати на графиню?

— Бо вона прихистила ту дівку, тобто і сама могла дізнатися про нас.

— А як ви довідалися, що вона в Криму?

— Вона дала телеграму конторі у Льгові. Просила дізнатися про якогось чоловіка, який зник. Ми купили людину в конторі, і він сповістив про телеграму. Ми поїхали сюди.

Хлопцеві було важко розмовляти, бо в нього набрякли розбиті губи і не було багатьох зубів.

— Ваші люди знову приїдуть сюди? — спитав я.

— Так, поки графиня буде жива, наші не заспокояться.

— То доведеться їх заспокоїти, — скривився я.

— А що ви зробите? Поліція має свою пайку і не чіпатиме нас. — Хлопець усміхнувся. — Відпустіть мене. І віддайте ту дівку. Пообіцяйте мовчати, і тоді ми забудемо про вас із графинею.

Тут і я усміхнувся:

— Ніколи я не домовлявся зі вбивцями і починати не збираюся.

— Інакше ми вб’ємо графиню! І тебе, якщо ти станеш у нас на шляху!

— Здається, він погрожує вам, Іване Карповичу, — здивувався пан Бекір.

— Ага, мабуть, ваші хлопці занадто сильно били його по голові.

— Вам доведеться домовлятися! Або вмерти! — захрипів хлопець.

— Скількох ти вбив? — спитав я.

— Що? — Він подивився на мене.

— Коли ти почав убивати і скількох ти вбив?

— Почав у дванадцять років. Спочатку просто допомагав, дорізав, потім уже працював сам. Вбивати ж теж треба вміти, — хлопець усміхнувся. — Тепер на мені сорок три трупи. Залишилося сім.

— Залишилося для чого? — спитав я.

— Щоб я міг одружитися. Півсотні вбитих означали, що підліток змужнів і став чоловіком, йому можна одружуватися. В мене є наречена, — він усміхнувся. — Вам доведеться домовлятися. Якщо не хочете скуштувати наших ножів.

— Мушу тебе розчарувати, хлопче, — сказав я йому. — Пане Бекіре, мені все зрозуміло, можемо йти.

— Стій! Куди? Наші вб’ють вас! Стій! — Він кричав, двері зачинилися, у коридорі його майже не було чутно.

— Іване Карповичу, ви не робите помилки? — спитав господар. — Бо іноді буває вигідніше домовитися.

— Іноді вигідніше не рахувати вигоду, — запевнив я.

— Але вони ж атакуватимуть вас. Ціле село холоднокровних убивць! Навіщо вам ця війна?

— Війни не буде, буде різанина.

— Ви винищите все село? — здивувався пан Бекір.

— Так, до ноги. А де графиня?

— Вона відпочиває в горах, під надійною охороною.

— Мені треба її побачити. І сьогодні ми поїдемо. Вбивці знатимуть про це і більше не з’являться до вас.

— Можете не поспішати і скористатися моєю гостинністю.

— Дякую, пане Бекіре. Якщо ви не проти, нехай Алевтина поки що залишиться у вас. А я ж змушений поспішати.

Мене відвезли до графині. Афродіта, коли побачила мене, підбігла і кинулася обніматися.

— Господи, Ваню, я тут божеволію через тебе! Де ти зник?

— Були справи, Афо.

— Я боялася, що вони тебе вбили.

— Вони були близькі до цього, але мені пощастило.

— І що тепер?

— Тепер потрібно перегорнути сторінку.

— Що це значить? — Вона подивилася на мене.

— По-перше, мені потрібно подовжити відпустку в контррозвідці.

— Я вже це зробила, у тебе є тиждень.

— Добре. По-друге, нам потрібні динаміт, кілька сотень довгих ножів, таких, якими ріжуть по селах свиней, моток дроту, аероплан і шабля.

— Цікавий набір, Ваню, мені він подобається! — захоплено сказала графиня.

— По-третє, мені треба поїхати до моря.

— Для чого?

— Декого провідати.

— Якусь жінку? — ревниво спитала Афродіта.

— Графине, мені зараз не до жінок.

— Тоді можна я поїду з вами?

— Будь ласка, мені так буде спокійніше, бо зможу за вами приглядати. Тільки не давайте телеграм про наші плани у свої контори.

— Не буду.

Ми поїхали верхи через яйлу до узбережжя. Афродіта курила цигарку.

— Ваню, а ти мене здивував! — засміялася графиня.

— Чим?

— Своїми зв’язками.

— Мої зв’язки — дріб’язок порівняно з вашими, графине.

— Але я з давнього роду, я спадкоємиця батьківських мільйонів. Тут неважко мати зв’язки. А от як ти, простий селянський хлопець, досяг того, що татарські контрабандисти з тобою на «ви» і виконують будь-які прохання?

— Ви перебільшуєте, Афо.

— Анітрохи, Ваню, анітрохи. Тепер уже і я захоплююся вами. Може, розкажете мені свій чудовий план, що нам робити з таємними вбивцями?

— Розповім, але трохи пізніше, коли з’ясую, чи зможу дістати те, без чого план не зможе діяти, — пообіцяв я.

— У тебе ще багато таємниць, Ваню?

— У кожної людини достатньо таємниць, Афо.

Вона пускала дим і посміхалася. У Криму я знайшов штабс-капітана Івлєва, знайомого авіатора, з яким мав пригоди під час німецького наступу. Зараз Івлєв був поранений і лікувався в офіцерському санаторії. Він уже був ходячий, розповідав, що рани загоюються.

— Бачу, що ви приїхали у справі, — усміхнувся Івлєв. — Що вам потрібно?

— Я хотів спитати про ту каністру з газом, яку ви набрали у німецькому тилу, коли ми ліквідовували прорив трупаків. Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Дякувати Богові, вона не знадобилася, бо німці більше не використовували проти нас мертвих солдатів.

— Каністра збереглася?

— Так, я відправив її додому і наказав добре сховати.

— Штабс-капітане, мені вона потрібна.

— Іване Карповичу, для чого?

— Дуже потрібна, повірте.

Він замислився.

— Це небезпечна річ, Іване Карповичу.

— Ну, я знаю про це як ніхто, бо бачив той газ у дії.

— І вона справді вам необхідна?

— Так.

— Добре, я напишу листа, щоб її вислали вам.

— Ні, я сам заїду до ваших. Справа дуже важлива.

— Згоден, Іване Карповичу. Може, відпочинете разом із графинею, яку я теж дуже радий бачити?

— Зараз не можу, ми дуже поспішаємо. Можливо, пізніше. А ви одужуйте. — Я потиснув йому руку і поспішив до Сімферополя.

Там ми з графинею сіли на потяг. Наступні дні були присвячені підготовці до мого плану. Ми закупили все, що потрібно, відвідали бельгійські майстерні в Сумах, де нам зробили те, що я хотів, найняли підривників, Афродіта задіяла свої зв’язки, і ми отримали двадцять пудів динаміту. Ми ніде не зупинялися більше, ніж на ніч, постійно заплутували сліди, я завжди стежив, чи немає за нами хвоста, тому вбивці так і не наздогнали нас. Ще вчився рубати шаблею. Графиня наче народилася з шаблею в руці, навчила мене, як треба битися.

— Ваню, а ти вмієш тримати інтригу! Що відбувається? Навіщо всі ці численні приготування, на які ми вже витратили сім тисяч рублів? — якось спитала графиня.

— Все для того, щоб ми могли спати спокійно і не боятися вбивць, Афо.

— І коли настануть ці чудові часи, Ваню?

— Вже завтра, вже завтра. Тож відпочиньте сьогодні добре, а я піду востаннє все перевірю.

Наступного ранку ми приїхали на невеличку станцію за Льговом. Там нас чекали три вози, найняті нами з далеких сіл. Ми вивантажилися з потяга на вози. Я повторив із підривниками деталі плану, показав усе на мапі. Ми вирушили до болота, в якому я ледь не втопився. Два вози з вибухівкою і підривниками залишилися позаду, біля греблі, яка тримала рівень води у болоті.

— Ваню, для чого робити греблю, щоб тримати болото? — спитала графиня.

— Є такий вислів, Афо: кінці у воду. Це болото створили саме для того, щоб ховати гріхи, — відповів я і наказав вивантажити з воза дивне творіння бельгійських майстрів, зроблене за моїми малюнками. Наполовину човен, наполовину сани, з двома двигунами аеропланів, установленими спина до спини. Лопаті на пропелерах було встановлено так, щоб гнати повітря вперед.

— Що це за потвора, Ваню? — здивувалася графиня, коли з цього творіння стягнули брезент.

— Зараз побачите. Прошу на борт. — Я увімкнув задній двигун, додав обертів, і наш човен-сани поплив поверхнею болота. Двигун можна було повертати, за його допомогою я керував напрямком руху. Ми неквапливо повзли болотом. Десь по версті за годину. Під човном хлюпала чорна вода болота, я досі відчував її смак, і мені ставало холодно, хоч я був одягнутий у теплий кожух. Та я тримався, грів себе думкою про помсту. Ми повзли і повзли далі.

— Ваню, що з тобою? — спитала графиня. — В тебе якийсь дивний вираз обличчя.

— Погані спогади, — пояснив я. — Десь тут я ледь не помер. І врятувався тільки завдяки тому, що вперся ногами в голову трупа.

— У голову трупа! Диви, як цікаво! — Графиня не боялася найстрашніших речей. — А звідки взявся труп? І як ви його знайшли?

— Ви все побачите трохи згодом, — запевнив я.

Години за дві ми досягли невеличкого острівця з кількома деревами, що був неподалік від тієї частини берега, де мені довелося пірнати. Я вистрелив із сигнального пістолета. Трохи почекав, коли пролунали далекі вибухи.

— Я так розумію, в повітря висадили греблю? — спитала графиня.

— Так точно, Афо. — Я придивлявся до болота. Спочатку в ньому не було помітно якихось змін. Чорне і нерухоме, воно наче застигло. Але потім я помітив смужку на березі острівця. Ще одну і ще. Вода з болота відходила, рівень її падав. Не досить швидко, десь на лікоть за годину, але в нас був час.

— А це що таке? — згодом спитала Афродіта, коли побачила, як із болота почали вигулькувати якісь кулі, розміром із невеличкий гарбуз.

— Це голови жертв. Перехожих і мандрівників убивали, грабували, а тіла кидали у болото. Їх тут зібралося багатенько. На одній із цих голів я врятувався. Задубле тіло витримало мене.

— Цікаво! — Графиня схопилася за бінокль і почала роздивлятися тіла. Потроху сутеніло.

Ось тіла вже стирчали по груди, потім по пояс. Їхні ноги застрягли в мулі по коліна, мерці стояли, наче військо. Я дочекався, поки вода зійшла, потім узув гумові чоботи і пішов до трупів. За спиною в мене був мішок з ножами, а на плечі — моток дроту. За допомогою обценьків я прикручував до правої руки мерців ножі. Тонкі й довгі ножі, схожі на ті, що були у вбивць. Нам зробили ці ножі за спеціальним замовленням. Я шорхався між трупів кілька годин. У чоботи набралася рідота, змерз, як собака, але повернувся на острів лише тоді, коли прикрутив до рук усі дві сотні ножів.

— Ваню, що це за херня? Навіщо озброювати мерців? — спитала Афродіта.

— Зараз побачите, графине. Тільки закріплю наш човен. — Я підпер його міцними дубовими кілками, потім увімкнув передній пропелер. Він погнав повітря в бік мерців. Дістав металеву каністру, яку віддали батьки Івлєва. Відійшов від човна, відкрив каністру і залишив її. Бачив, що газ почав активно випаровуватися. Тепер залишалося чекати.

Годину чи дві пропелер гнав повітря на трупи, які були в осушеному болоті, наче у котловані.

— Нічого не розумію, Ваню! — вкотре дратувалася графиня, вона не вміла чекати. Дивилася у бінокль. Ніч була місячна, трупи було добре видно. — Що за херня? — спитала вона здивовано, почала придивлятися. — Що? Що? Господи!

— Спокійно, графине. Все буде добре, — заспокоїв її я. Сам бачив, що мерці в болоті почали рухатися. Вони бовталися у муляці, але ось перші змогли звільнити ноги і полізли з болота вперед, туди, куди їх вів газ. Десяток, два, три, чотири. Вони вилазили і вилазили з болота. Їх тут були сотні, якщо не тисячі. Але газу вистачило не на всіх. Тому деякі тільки почали бовтатися у мулі, але вилізти не змогли. Інші, які стояли осторонь від дії пропелера, зовсім не рухалися. Але кілька сотень мерців, здебільшого озброєних ножами, пішло в бік села по прямій, як стріла, дорозі через ліс Я максимально збільшив оберти пропелера, щоб той вів мерців якомога далі. — А тепер, графине, стрибайте мені на плечі.

— Як та гоголівська відьма? — Афродіта анітрохи не здивувалася моєму проханню. Ні про яку відьму з Гоголівки я не знав, але кивнув.

— Візьміть шаблі.

— Ваню, це ще для чого?

— Візьміть, Афо.

Вона взяла шаблі і стрибнула на мене. Міцно всілася. Вона була невеличка та легка, я поніс її через залишки болота. Виніс до берега, потім ми пішли лісом. Вірніше, побігли, бо нам треба було поспішати. Вибігли з лісу разом із першими мерцями, що йшли дорогою. Ми побігли повз село, забігли з іншого боку і почали спостерігати. От почали гавкати собаки. Одна, дві, десяток, ось уже гавкали всі собаки села. У хатах запалили світло. Крики. Це хтось із жителів Підребрового першим побачив мерців. Ще крики і ще. Тривога. Хтось ударив у дзвін.

— Нічого собі бійня! — прошепотіла Афродіта, що припала до бінокля. В імлистому місячному світлі було видно, як мерці хвилями накочуються на село. Підребрівці вискакували з хат, дружні та озброєні, пліч-о-пліч зустрічали ворога. Вони були швидші і вміліші. Вони били мерців своїм довгими ножами, але річ була в тому, що мерці не помічали тих ударів. Сунули і сунули вперед. Їх неквапливі рухи руками майже не містили небезпеки, якщо трупак був сам. Але навколо було багато трупаків, і рано чи пізно жителі Підребрового наштрикувалися на один з ножів. Крики, лайки. Мужики прорвали одну хвилю мерців, однак накотила інша, і ще, і ще. Навіть ті трупаки, які отримали по кілька ударів ножем і звалилися з ніг, підводилися і вбивали далі. До мужиків приєдналися жінки та діти, вони теж билися з мерцями, але і серед трупаків були жінки та діти. Трупаків було багато, вони виходили і виходили з лісу.

У жителів Підребрового був тільки один шанс урятуватися — одразу ж тікати. Але вони були не з тих, хто тікає, вони почали бій і зараз були оточені трупаками, які неквапливо і невідпорно винищували живих.

— Ваню, якого біса мерці вбивають живих? — прошепотіла Афродіта. Здається, сцена приголомшила її.

— Жертви повстали, щоб помститися своїм убивцям, — відповів я. — Ми бачимо суд, вирок і його виконання. Справедливість є, нехай і після смерті.

Трупаки далі накочували на село, і все менше залишалося живих. Деякі намагалися сховатися у хатах, але мерці виламували двері і заходили всередину. Хтось із підребрівців схопився з сокиру і зніс голови кільком мерцям, але невдовзі сам упав з ножем у спині. Хтось стріляв у голови з вогнепальної зброї. Але мерців було забагато. Ще кілька хвилин — і все було закінчено. Трупаки добили останніх живих, не залишили ані жінок, ані дітей, після чого пішли вперед.

— Вони підуть убивати далі? — спитала графиня.

— Далі у них інше болото, де вони мусять заспокоїтися. Нам же, Афо, потрібно простежити, щоб ті, хто у болото не потрапив, усе одно знайшли свій спокій тут. Беріть шаблю і рубайте їм голови. Не тіла, не кінцівки, а лише голови, тільки так можна зупинити трупака. Ходімо!

Ми побігли до болота. Більшість трупаків слухняно пішли саме туди. Ось почали провалюватися перші, борсалися у чорній рідоті, їх затоптували наступні. Мерці ішли і йшли в болото, тонули у ньому. Але близько десятка трупаків розбрелося берегом. Ми з графинею напали на них. Діяли швидко. Відбивали їх рухи ножем, а потім удар — і голова котилася по землі. Ще голова і ще. Так ми заспокоїли всіх трупаків, які не потрапили у болото.

Ми повернулися до села, я обшукав двір, де чулися постріли. Знайшов у одного з убитих мій браунінг. Забрав.

— Що ж, графине, справу зроблено. Вбивці отримали своє і тепер не турбуватимуть нас. Алевтину можна повертати з Одеси, а про цю справу забувати. Ходімо до човна.

Ми проїхалися ним по болоту, потім повантажили на віз і вранці вже були на станції. Поїхали геть. Про знищення Підребрового стало відомо лише наступного вечора. Хтось із подорожніх сповістив поліцію про село, вкрите трупами. Поліція прибула і злякалася того, що побачила. Невдовзі на місце прибув і курський губернатор, який вирішив, що скандал зі знищенням цілого села нікому не потрібен. Трупи покидали у вціліле болото, хати спалили, офіційно було проголошено, що жителі Підребрового виселилися кудись на Далекий Схід, де було багато родючої землі. На цьому історія закінчилася.

Хоча ні. Вночі, коли ми їхали потягом до Петрограда, графиня несподівано стрибнула до мене на полицю і почала гарячково цілувати. Я слабка людина, і я не зміг встояти проти цієї спокуси...