Найкращий сищик та падіння імперії

Кавказьке полювання на шпигунів

прибув до Петрограда рано-вранці і одразу поїхав до будинку, де жив із капітаном Мельниковим. Як і очікував, застав їх благородь п’яним як смик. Вони лежали на підлозі і стогнали. Довелося віднести Мельникова на диван, роздягнути і вкласти під ковдру. Також примусив його випити побільше води. Сам ліг відпочити з дороги. Прокинувся від того, що хтось пляшку шампанського відкоркував. Вийшов, побачив Мельникова, який дудлив просто з горла. Побачив мене.

— Іване Карповичу, приїхали! Як відпочили? — спитав він, ніжно мені усміхаючись. Зовсім не здивувався моїй появі. Я полегшено видихнув, бо стало зрозуміло, що капітан нічого не знає про те, що мене посилали на північ по смерть.

— Відпочив чудово, повернувся повний сил і натхнення. Готовий до подальшої служби. Прошу доповісти керівництву, що чекаю нових наказів.

— Та, Іване Карповичу, відпочивайте, не поспішатимемо. Хочете шампані?

— Ні, краще чаю.

Попросив слугу Степана, який жив у будинку, поставити самовар. Їх благородь допили шампань і знову впали у ліжко. Спали довго, тільки вже по обіді відбули робити доповідь. Повернувся Мельников швидко і переляканий.

— Господи, Іване Карповичу, що ви там натворили, у тому Котласі?

— Нічого. Як і наказано було, відправив у останню путь загиблого офіцера. А що таке? — поцікавився я.

— Та я ж доповів, що ви повернулися і готові розпочати виконання, а мій начальник, генерал Кузнецов, спочатку вирячилися на мене, потім побігли телефонувати в сусідню кімнату. А потім так на мене кричали, що я думав, напад із генералом станеться!

— А за що хоч кричали?

— Та я не зрозумів. Тільки дуже вже роздратовані були генерал. — Мельников пішов до шафи, дістав звідки пляшку коньяку. — Ох і вмієте ви, Іване Карповичу, начальство дратувати!

— Та як же я дратую, коли сказали мені їхати, я й поїхав! — здивувався я.

— Ну не знаю, не знаю. Випити хочете? — спитав Мельников.

— Ні, і вам не раджу. Вас же лікарі попереджали!

— Треба випити. Після такого крику начальственого це будь-який лікар зрозуміє!

Він налив келих і випив одним махом. Закректав.

— Ну що, їдьмо до капітана Кречетова та ієромонаха Іллі? Подивимося, що вони там написали? — запропонував капітан.

— Їдьмо, — кивнув я.

Коли прибули до пари письменників, виявилося, що вони пиячили, з чого Мельников дуже зрадів. Наливали і мені, але я відмовився, сів почитати те, що надрукувала дівчина, яка тепер сиділа на колінах у Кречетова і гучно сміялася. Я ж читав маячню про те, що німці на своїх заводах у Рурській області побудували якісь величезні броньовані кораблі, що могли пересуватися суходолом. Ті кораблі кинули в бій, і спочатку вони діяли дуже успішно, бо артилерія їх не брала. Здавалося, війну було програно, та з могили постав благовірний князь Олександр Невський із мечем, який бив блискавками. Князь рушив у бій і розтрощив німецькі суходільні кораблі, підняв наші війська у наступ, який завершився аж у Берліні. Моя роль у всі цих подіях була більш ніж скромна. Я то вів за вуздечку коня благовірного князя, то знищував агентів кайзера, які намагалися зашкодити його переможній ході. Читав се лайно і тільки головою крутив. Наступна історія була про те, як німецькі колоністи у Бессарабії нападали на наших солдатів та цивільне населення, вбивали, різали телеграфні дроти, передавали німецькому командуванню дані про переміщення руських військ. А потім я прибув до Бессарабії і організував знищення клятих німців, склавши з відрубаних голів цілу піраміду. У історії фігурувала прекрасна німкеня, яка закохалася у мене і зрадила своїх злочинних одноплемінників. Були сцени кохання у садочку, в човні, у сараї, на сіннику, на горищі, у бричці, біля паркана, на кухонному столі, на підлозі, у авто і навіть у аероплані! Бо, згідно з історією, я переміщувався Бессарабією саме аеропланом. Стріляв із нього в німців із кулемета і водночас забавлявся з чарівною Гретхен.

Далі читати не став, схопився за голову і зрозумів, що чекає мене страшна ганьба. Це ж треба, така маячня! Необхідно було щось робити, але я не знав що.

— Ну як вам, сподобалося? — спитав Кречетов, який пересадив секретарку на коліна ієромонаха, а сам підійшов до мене.

— Дуже духопідйомно! — закивав я. — Але мене хвилює велика несправедливість.

— Яка? — здивувався офіцер.

— Ну, ви ж із отцем Іллею стільки сил поклали на ці історії, а їх припишуть мені. Не можу прийняти такий щедрий дар.

— Але ж ваше ім’я дуже відоме, читачі волять дізнаватися про пригоди Івана Карповича Підіпригори...

— Нехай читають! Але думаю, що було би справедливо підписувати їх десь так: «Пригоди Івана Карповича Підіпригори, записані і оброблені капітаном Кречетовим та ієромонахом Іллею». Це б додало їм серйозності, навіть урочистості, бо ж офіційні особи. І наочним став би зв’язок між мною, армією та церквою!

— Знаєте, а ви маєте рацію! — кивнув Кречетов. — Тільки я не можу вирішувати сам, мені треба доповісти про вашу пропозицію генералу Кузнецову.

— Не обов’язково казати, що це моя пропозиція. Це просто встановлення справедливості, — запевнив я. — Так, правду кажете, Іване Карповичу. І дякую, що ви оцінили наш із ієромонахом внесок у популяризацію ваших пригод, — він засмоктав мою приманку, наче сом макуху.

Я забрав уже п’яного Мельникова, і ми поїхали на зустріч із графинею, про яку я попросив іще зранку. Капітана я залишив у авто біля контори Афродіти, пройшов до неї.

— Ваню! — Вона поцілувала мене і повела до столу, де почала розповідати про підготовку великої експедиції на Ріку Снів. — Як тільки крига скресне, ми вирушаємо! Не хочеш із нами?

— Сподіваюся, ви добре озброєні? — спитав я.

— На нашому паровому катері вже встановлено два кулемети і гармату. Дванадцять членів екіпажу, всі досвідчені моряки і всі озброєні! Іване Карповичу, хай тільки хтось поткнеться! Це для нас краще, бо ж нам потрібно більше шкір та кісток! Я вже підібрала одну будівлю на Мойці, де після ремонту відкрию Музей див графині Клейнміхель! Як тобі?

— Ви, як завжди, випереджаєте самі себе, графине, — усміхнувся я.

— Так, я швидка. А як ваші справи?

— Був на півночі, далеко за Вяткою, у мене виникли непорозуміння з тубільцями. Довелося тікати.

— О, розкажіть! Мені дуже подобаються ваші пригоди!

— Спочатку в мене прохання.

— Слухаю, Ваню.

— Мене у контррозвідці курує генерал Кузнецов, Віктор Спиридонович. Не знаю, з яких причин, але він мене дуже не любить. Мені б хотілося дізнатися, хто він і що він, чи є в нього могутні покровителі, хто вони. Я хочу знати про нього все.

— Для чого?

— Щоб розуміти, що за людина тримає у руках мою долю.

— Міцно тримає, дуже міцно, — кивнула Афродіта.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що я хотіла через військового міністра виклопотати вам звільнення з армії. Та виявилося, що це неможливо, є дуже впливові люди, які проти цього.

— Що за люди?

— Генерал Штейнер, чули про такого?

— Зустрічав його ще полковником. У нас були деякі непорозуміння.

— Він із Кузнецовим товаришує. Потім є ще такий Андрій Нікітін-Ухтомський.

— Племінник покійного князя Ухтомського?

— Так, він. Зараз у Ставці, при государі, має великий вплив. Це такі вороги, Ваню, що я дивуюся, як ти досі не на каторзі.

— Я сам дивуюся, як я досі не в могилі.

Поговорив іще з графинею, порадив їй звернутися до харківського професора Бар-Кончалаби, який начебто вивчав Ріку Снів і міг щось підказати. Потім поїхав додому, уклав Мельникова спати, а сам став думати, як би вирватися з оточення моїх супротивників. Так виходило, що треба було тікати. Бо тут я з ворогами своїми нічого зробити не міг, а вони будь-коли могли завдати мені удару. Збирався тікати через Архангельськ, куди приходило багато англійських пароплавів.

Довго не міг заснути, все думав про те, що доведеться і хутір залишити, і гроші, і ім’я, бо з улюбленця Росії зроблюся я зрадником і ворогом Отєчества. Прикро це було. Крутився у ліжку, а коли таки заснув, то снилося мені море, шторм, що збивають мене хвилі з ніг і що я тону.

Прокинувся від того, що смикали мене за ногу.

— Іване Карповичу, Іване Карповичу! — Я побачив опухле обличчя Мельникова.

— Що таке? — спитав я, бо Мельников був у мундирі, а на обличчі я помітив тривогу, яка з’являлася зазвичай після розмов із начальством.

— Одягайтеся, Іване Карповичу! Нас відправляють на Кавказ! — Мельников закивав головою, від чого помітно стало, як почали обвисати його щоки, прошиті червоними прожилками.

— На Кавказ? Для чого? — здивувався я.

— Для допомоги штабу Кавказького фронту.

— Господи, та чим же я можу допомогти штабу цілого фронту? — здивувався я.

— Не знаю, такий наказ. Поспішайте, за дві години вирушає наш потяг. — Мельников нервував, мабуть, і через похмілля, і через переляк перед начальством.

Я швидко одягся, ми встигли попити чаю і рушили на вокзал. Я розпитував Мельникова, але той нічого не знав.

— Уранці зателефонували і передали наказ. Сказали, що на вокзалі нас чекатиме підполковник зі штабу фронту. Він усе і розповість. Іване Карповичу, час є, може, заїдемо поснідаємо?

На Мельникова страшно було дивитися: руки тремтять, на очах сльози, якісь виразки на обличчі виступили.

— Капітане, побережіться трохи. А то ж доп’єтеся. Ви вже на людину не схожі, руїна якась. Може, досить?

Він насупився, закректав, скривився.

— Звісно, воля ваша, але ж самі подивіться. Дружина від вас пішла, кар’єру зруйновано, здоров’я немає. Лікарі вам кажуть, що ще кілька місяців такого питва — і печінка ваша відмовить. А ви до ресторану пропонуєте заїхати, — пояснив я свою жорсткість.

Мельников засопів, а потім розплакався.

— Нічого з собою не можу вдіяти, Іване Карповичу! Поки не вип’ю, аж пече мене! Ні про що думати не можу!

— Розумію, спиртоуз — він такий. Пропоную вам ось що. Їдемо ми на Кавказ. Не знаю, як надовго, але думаю, що не на день. І це хороша нагода вам зупинитися. Пригальмувати. Водички попити. У мене знайомий був, граф Маєвський...

— Це той, що зараз у полоні пригоди ваші строчить?

— Ага, він. Так от теж спивався, бідолаха. А потім я його взяв за петельки, струснув і влаштував йому режим. Стежив, наче тюремник, щоб ані грама. Він і тікав з хутора, і красти спиртне намагався, два місяці я з ним бився, а потім попустило його. І нічого, звик до тверезості, врятувався.

— Ви бачите, до чого тверезість довела! До зради та до цісаря!

— Ну, вам цісар не загрожує. А ось труна, так уже, мабуть, і зроблена, чекає десь на складі. Ваша труна, якщо пити не припините.

Засопів він.

— Вважаю ваше мовчання згодою. І урочисто проголошую, що віднині і сам питиму лише чай та воду.

— Але ж Кавказ, там же вино! — аж застогнав Мельников.

— Капітане! Нічого міцнішого за чай! Тільки так! — сказав я суворо.

До вокзалу ми доїхали мовчки, прийшли на перон, із якого відбував потяг на Тифліс. Там до нас підійшов бравий офіцер: груди колесом, вуса настовбурчені, очі палають.

— Підполковник Демидко Савелій Охрімович! — представився він і подав руку.

— Іван Карпович Підіпригора, а це — капітан Мельников. — Я потиснув руку, придивлявся до підполковника, який зрадів мені, як мужик знайденому рублю.

— Іване Карповичу, дуже вдячний, що ви погодилися нам допомогти. Проблема справді серйозна, і ми на вас дуже розраховуємо! — заявив Демидко. Здається, він не здогадувався, що мене і не питали, а просто наказали вирушати на Кавказ.

— Зроблю все, що у моїх силах, — пообіцяв я, коли до нас підбігло кілька газетярів із криками.

— Іване Карповичу? Для чого ви відбуваєте до Тифліса? Нова справа? Що ви розслідуєте? Розкажіть про справу з Кітеж-градом!

Обступили, наче цигани на ярмарку. Балакати мені не хотілося, я пробився через натовп, стрибнув до вагона і, поки потяг не рушив із місця, до вікна не підходив.

— Як вони дізналися, що я їду на Кавказ, підполковнику? — спитав я Демидка.

— Іване Карповичу, я сам не знаю! — Він виглядав розгублено. — Командування фронту звернулося по допомогу. Просили саме за вас, але ж ми розуміли, що найкращий сищик імперії може бути зайнятий. То готові були і до відмови. Сьогодні вранці нас повідомили, що ви поїдете. Але я зберігав це у таємниці!

— Хтось у Тифлісі знав про мій приїзд?

— Ні! Жодна людина! Планувалося, що ваш приїзд буде збережено у таємниці, щоб вам було зручніше працювати.

— Ну, таємниці вже не вийде.

Я був упевнений, що це хтось із доброзичливців на верхах повідомив про мій від’їзд газетярам. Намагалися завадити мені успішно попрацювати? Ну що ж, подивимося, чи завадить це мені.

— Я не знаю, як так вийшло, що їм стало відомо. — Демидко був страшенно засмучений. — Вибачте, Іване Карповичу, мені дуже соромно.

— Нічого страшного. То для чого я вам знадобився?

— Зайдімо до купе, — запропонував він, бо побачив, що у проході стоять інші пасажири.

— Капітане, заходьте, — сказав я Мельникову.

— Я ще покурю, Іване Карповичу, — сказав він.

— Ну, як хочете. Тільки не біжіть до вагона-ресторану, — пошепки сказав йому.

— Та я й не думав! З чого ви таке узяли! — образився він і розчервонівся. Думав і збирається. Ну, нехай.

Я зайшов до купе, зачинив за собою двері.

— Отже, Іване Карповичу, ми попросили вашої допомоги через те, що у штабі фронту завівся кріт, — сказав Демидко з помітним хвилюванням.

— Кріт? — здивувався я. — У самому штабі? — Я уявив кротячі нори серед паркету штабних коридорів.

— Так, у самому, — кивнув полковник.

— А мишей немає? — поцікавився я, трохи ображений. — Я міг би і мишей половити, разом із кротом.

Демидко здивовано подивився на мене, потім плеснув себе по лобі й засміявся.

— А, ви не так зрозуміли! Кротом у нас називається ворожий агент, шпигун! І ось він працює у штабі фронту!

Я полегшено зітхнув.

— Добре що так, а то я подумав, що доведеться отруту розсипати чи чим там із кротами борються? То шпигун?

— Шпигун! Який повідомляє туркам про наші плани. Ми здогадувалися про його існування і раніше, але в нас не було доказів. Та під час останнього наступу ми захопили штаб однієї з турецьких дивізій і знайшли там докладний опис плану наших дій! Зі всіма деталями! Хтось, хто мав доступ до нашого штабу, передав інформацію туркам, і ми б зазнали болючої поразки, якби не наш звичайний бардак.

— О, то бардак може рятувати? — здивувався я.

— Інколи може. План зберігався у штабі фронту, і його мали доставити у війська безпосередньо перед наступом. Але сталося так, що спочатку план роздрукували з запізненням, потім частина кур’єрів заблукала, а частина зав’язла у горах, у дивізіях план не отримали і вимушені були діяти самостійно. На місцях атакували так, як їм бачилося. Турки ж готувалися зовсім до іншого, для них наші удари виявилися вкрай несподіваними, і ворогів було розбито, вони панічно відступили, завдяки чому ми і змогли захопити їхні штабні документи. Та це просто нам пощастило, бо якби наступ відбувався за планом, нас би було розгромлено. А головне, тепер штаб паралізований, ми не можемо планувати операції, бо боїмося, що про них також стане відомо ворогу. Тому нам потрібно знайти і знешкодити крота. Якомога швидше, бо за місяць сніг зійде з перевалів, дороги підсохнуть, і ми маємо атакувати далі. Іване Карповичу, допоможіть нам.

— Скільки людей у штабі мали доступ до плану наступу?

— Близько двох десятків. Командувач, його заступники, інші офіцери. Всі у званнях не нижче від полковника.

— Нічого собі! То ворог проліз дуже високо!

— Так, і це нас дуже хвилює. А також обмежує наші дії. Ми не можемо арештувати генерала чи полковника, не маючи залізних, дуже переконливих доказів! Ми не можемо почати перлюстрацію їхніх поштових відправлень, якщо в нас не буде хоча б якихось доказів можливої причетності офіцерів. Треба діяти дуже акуратно, точно і швидко. Тому я й запропонував вашу кандидатуру, яку підтримали, бо серед офіцерів штабу багато ваших шанувальників.

— У вас є хоча б якісь підозри?

— На жаль, ні. Я перевірив усіх офіцерів, що мали доступ до плану. Шукав якісь деталі в їхніх біографіях, які б могли підштовхнути їх на співпрацю з ворогом, але так і не знайшов.

— Мені потрібен список офіцерів, які мали доступ до плану.

— Так, ось він. — Демидко вийняв аркуш зі шкіряної теки.

— Окрім них, точно ніхто не міг добратися до плану? Може, якась друкарка чи ще хтось?

— Ні, чернетку плану писали вручну, потім набирав один із полковників на друкарській машинці. Далі план зберігався у сейфі командувача. Перед наступом його мали роздрукувати і розіслати, але з’ясувалося, що друкарок ніхто не попередив і вони розійшлися. Поки знайшли кількох, вони надрукували, але з запізненням. Потім іще сніг пішов, ну і дивізіям на фронті довелося діяти самостійно. Завдяки цьому ми випадково перемогли.

Тут прибіг Мельников.

— Іване Карповичу, у мене гаманець витягнули! Поки я ішов вагонами! Злодій десь тут! Він у потязі! Його треба знайти! Там усі гроші! — Капітан важко дихав і витирав піт.

— А куди це ви ішли, капітане? — спитав я.

— Куди? Куди... Ну, просто прогулятися, — невпевнено брехав Мельников. — Не має значення! Головне, що хтось витягнув мій гаманець! Іване Карповичу, допоможіть, там же і наші гроші на відрядження!

— Пане підполковнику, почекайте мене тут. — Я вивів Мельникова за руку до проходу, зачинив двері у купе. Показав капітану його гаманець.

— Капітане, він побуде у мене.

— Що? Це ви витягли? — спробував було обуритися Мельников. — Ах ви ж...

— Я витягнув! Бо вам не можна довіряти, ви зараз — раб спиртоузу. Тепер чекайте тут, поки ми завершимо розмову з підполковником.

— Але...

— Жодних але, — твердо сказав я і повернувся до купе.

— Що там? — поцікавився Демидко. — Можна сповістити жандармів на найближчій станції?

— Не треба, ми знайшли гаманець.

— Так швидко? Іване Карповичу, я вами захоплююся! — Підполковник аж у долоні заплескав, а я вкотре переконався, що людина бачить те, що очікує побачити. Якщо вже найкращий сищик імперії, то розплутує злочини вмить.

— Розкажіть мені про офіцерів із цього списку, — попросив я.

Демидко розповів про кожного. Нічого підозрілого, офіцери як офіцери.

— Ну, це ви мені розповіли про їхні офіційні біографії. А щось із того, про що не згадують в особистих справах? Жінки, карти, перегони і таке інше.

— Іване Карповичу, це ж така інформація, якою я не хотів би ділитися, бо...

— Пане підполковнику, уявіть терези. З одного боку на шальках неприємність від перемивання кісток штабних офіцерів, з другого — можливі поразки, втрати сотень і тисяч офіцерів та солдатів. Я ж цікавлюся не для роз’ятрювання власної уяви, а задля справи, справи важливої. До того ж ви можете бути впевнені, що почуте мною з мене не вийде.

— Та я розумію. Ну добре... Розповім, — зголосився Демидко і за годину повідав досить багато цікавого про панів офіцерів. Слід віддати належне, військова контррозвідка на Кавказі часу дарма не втрачала. Але знайти шпигуна їй це не допомогло. — Ми б’ємося на цим кротом уже майже два роки. Ми знаємо, що він є, і він знає, що ми знаємо. Але наче насміхається з нас. Розумієте, одна людина зараз стримує дії всього фронту! І це неприпустимо! Тим більше, що кавказький фронт найуспішніший для імперії! Ми лише перемагаємо і наступаємо!

— То турки залишаються для нас зручним суперником?

— Так, турки — не німці. Але і з ними воювати важко. У них чисельна перевага, вони краще пристосовані до війни у горах, за ними підтримка місцевого магометанського населення. У планах турків прорвати фронт, вийти до Каспію та до Кавказу. Вони сподіваються, що прикаспійські татари та горяни перейдуть на їхній бік, чим дуже послаблять Росію, якій доведеться вести воєнні дії на власній території. До того ж Баку дає більшу частину нафти. Ми вже запобігли одразу кільком диверсіям турецьких агентів. Але то все дрібниці, головна наша проблема у Тифлісі.

Демидко ще дещо розповів мені про ситуацію на Кавказі, я ж намагався зрозуміти, де мої вороги спробують по мені вдарити. Або зроблять усе, щоб я не знайшов шпигуна і зганьбився, або підкинуть якісь докази, щоб я помилково когось звинуватив, або налаштують проти мене панів офіцерів. Треба бути дуже обережним.

Я замислився, а потім почув, що у проході Мельников щось патякає про Кавказ. Я вийшов, побачив якогось чоловіка у потертому пальті, який уважно слухав капітана. Той аж хвіст розпушив, розповідав про секретне завдання на Кавказі. Я схопив чоловіка за шкірку і вкинув у купе. Приставив браунінг до лоба.

— Ти хто такий?

— Не стріляйте, Іване Карповичу, не стріляйте! — зашепотів він так перелякано, наче я тільки те й робив, що людей стріляв.

— Іване Карповичу, що ви робите? Це купець, їде до Тифліса у справах! — заступився за свого співрозмовника Мельников.

— Уперше бачу купця в такому потертому пальті. Та йому ж чаю в трактирі не подадуть, поки не розплатиться наперед, купець цей. Хто такий, питаю?

— Я, я, я з газети «Вечірній час»! У мене завдання супроводжувати вас! — заторохкотів чоловік. — Я нічого поганого не роблю! Просто публіка дуже цікавиться вашими справами, а її годують якимись вигаданими побрехеньками, які випускають від вашого імені!

Демидко торкнувся моєї руки. Показав, що нам треба вийти.

— Капітане, пригляньте за нашим гостем! — попросив я Мельникова, який тільки очима кліпав.

Ми вийшли з підполковником.

— Ви знаєте, що таке «Вечірній час»? — прошепотів Демидко.

— Якась газета.

— Не якась, а найпопулярніша в Петрограді. Видає її Борис Суворій, у якого тісні зв’язки з керівництвом контррозвідки, — шепотів Демидко мені на вухо.

— А, ну тоді я його не викидатиму у вікно, як збирався, — зітхнув я.

— Ви збиралися викидати його у вікно? — Підполковник перелякано вирячився на мене. Невже в мене була така погана репутація?

— Звісно, ні! Я пожартував.

Я повернувся до вагона і почав розпитувати газетяра, що йому було відомо.

— Іване Карповичу, зазвичай я запитую, — здивувався він.

— Зараз незвичайний випадок, ти ж маєш справу з найкращим сищиком імперії.

Знав він небагато, в завдання ж його входило висвітлення мого перебування на Кавказі зі щоденним надсиланням детальних реляцій. Все це було схоже на цирк, а не на полювання на шпигунів. Цирк, влаштований столичним керівництвом контррозвідки. Ну, цирк то й цирк.

Дізнавшись усе, що потрібно, я виставив газетяра за двері і наказав триматися на відстані, достатній, щоб убезпечитися від пістолетної кулі. Здається, він сприйняв мої слова цілком серйозно. Ну й добре.

Більше пригод у дорозі не було, якщо не зважати, що на одній зі станцій Мельников забіг до буфета, замовив графин горілки, який випив до дна, після чого спробував утекти, не розплатившись. На слизькому пероні впав і розбив голову, але зміг підвестися і застрибнув у потяг, що вже рушив з місця. На наступній станції довелося надсилати телеграфом гроші до буфету, щоб не було скандалу. Капітан обіцяв більше не пити і не пив, бо дуже вже в нього боліла голова.

Коли ми вже їхали уздовж гір, я спитав Демидка, чи чув він щось про абрека Туташхію, з яким мені одного разу довелося зустрітися і якому я був дуже вдячний.

— Звісно, чув! Дуже небезпечний злочинець! Його не могли спіймати багато років, хоча встановили велику нагороду за його голову і обплутали інформаторами. Але він наче відчував небезпеку і завжди зникав до того, як ми його оточували.

— А що з ним зараз?

— Його вбили.

— Вбили? Хто? — здивувався я.

— Власний син. Просто блискуча операція, яку розробив офіцер із місцевих, здається, родич цього Туташхії.

— Родич?

— Так, він добре знав абрека, його психологію. Знав і те, що він чекає удару з будь-якого боку, але тільки не від сина. То й завдав удару саме там. Зараз той офіцер отримав підвищення і переїхав до Петрограда. А чому ви питаєте?

— Та просто чув про нього. Ох, які ж гарні краєвиди! — захопився я і припав до вікна, щоб змінити тему розмови.

Коли прибули до Тифліса, нас зустрічала купа газетярів і авто від командувача Кавказької армії Миколи Юденича.

— Ну, Іване Карповичу, зберегти мету вашого перебування тут у таємниці не вдасться, — сказав Демидко і показав куплену на вокзалі газету. У ній докладно описувалося, що найкращий сищик імперії Іван Карпович Підіпригора прибув, щоб викрити турецьких шпигунів.

— Хай їм грець! Звідки вони дізналися про шпигунів? — спитав я, хоча відповідь знав. Мої доброзичливці з Петрограда робили все для провалу моєї поїздки. Тому я дедалі більше хотів знайти тих шпигунів. І втерти декому ніс.

Нас відвезли до штабу, де мене зустрічало одразу кілька генералів. Обмін люб’язностями, прохання підписати журнали. Потім нас із Мельниковим відвезли до готелю, щоб ми відпочили з дороги. Мельников хотів утекти, але я його не відпустив, забрав взуття. Босоніж у формі він би вийти на вулицю не наважився, принаймні поки що. Я сів думати над справою, коли у двері постукали. Підійшов із браунінгом, готовий до сюрпризів.

— Іване Карповичу, це я! — почув я голос підполковника Демидка, на диво бадьорий голос. І ми ж домовлялися, що він заїде по нас надвечір.

— Що трапилося? — спитав я, коли впустив підполковника.

— Іване Карповичу, ну ви даєте! — Він почав мене обнімати. — Це ж треба — розкривати злочини самою своєю присутністю! Я вражений!

Він місця собі не знаходив.

— То що трапилося? — скривився я, бо не любив несподіванок.

— Шпигун знайшовся! — аж скрикнув підполковник, який був украй збуджений.

— Як?

— Викрив сам себе! Злякався вашої появи і викрився! Я ж тепер зрозумів задум керівництва в Петрограді! Ось чому вони видали інформацію газетярам! Щоб налякати шпигуна, примусити помилитися! І він так злякався, що отруївся!

— Хто він?

— Полковник Саркісов! Стало відомо, що він отруївся вдома, залишивши передсмертну записку, в якій у всьому зізнався! — Демидко зареготав. Його бурхливість передалася Мельникову, який підвівся з ліжка.

— Це треба відзначити! — запропонував капітан.

— Так, неодмінно! Зараз замовлю шампанського! — крикнув Демидко.

— Стійте! Поки що зарано. Ви можете відвезти мене додому до цього Саркісова? — попросив я. Бувало, що мені справді дуже щастило, але жодного разу задарма. Не спішив я вірити у своє щастя. — Відвезете?

— Для чого?

— Я хочу подивитися все на місці.

— Іване Карповичу, все, шпигуна знайдено! — Демидко аж пританцьовував з радості.

— Пане підполковнику, я ж поїхав так далеко. Дайте мені можливість хоч трошки взяти участь у розслідуванні, — сказав я дещо роздратовано.

— Ну, добре, добре, їдьмо!

— Пане капітане, ви поки відпочивайте, — сказав я і зачинив номер ззовні.

Біля готелю нас чекав візник.

— А де той, із яким я приїхав? — спитав Демидко.

Візник щось забурмотів у відповідь по-місцевому і запросив нас сідати.

— Ну добре, яка різниця, — ми сіли і поїхали. — Це неймовірно, Іване Карповичу! Я, звісно, сподівався, що ви зможете знайти шпигуна, але і подумати не міг, що так швидко!

— Ми можемо розмовляти? — я кивнув на візника.

— Так, місцеві майже не розуміють російської! — запевнив Демидко.

— Що було в передсмертній записці?

— Саркісов написав, що дізнався про ваш приїзд і не вірить, що зможе зберегти свою зраду в таємниці. Тому вирішив накласти на себе руки, щоб не проходити ганьбу суду. До того ж в умовах воєнного часу йому було гарантовано розстріл. Покійний вирішив не чекати, просив у всіх пробачення.

— Почерк точно його? — спитав я, бо вже стикався з одним самогубством, яке виявилося не таким простим, як здавалося.

— Там не почерк, записку було надруковано. А на що ви натякаєте, Іване Карповичу? — здивовано спитав Демидко.

— Ні на що, просто розпитую. Ви знали цього Саркісова?

— Так, ми грали у карти в одному клубі. Чесно кажучи, для мене це сюрприз. Хороший офіцер, навіть гадки не маю, що його штовхнуло на зраду. Але диявол не дрімає.

— Дивно, що людина кілька років була шпигуном, трималася, а потім ось так легко зірвалася. А чому б не спробувати бодай утекти?

— Іване Карповичу, до чого ці запитання? — здивувався підполковник. — Головне, що шпигуна знешкоджено!

— Я завжди запитую. Я ж сищик. Усіх підозрюю і нічому не довіряю. Ну, така в мене робота, ви не хвилюйтеся.

— Я розумію, що вам трохи прикро. Здолали такий довгий шлях, а тут ось так, але справу ж розкрито! Вами розкрито, принаймні за вашої участі, завдяки вашому імені!

— Думаю, що ні. Навіть якщо шпигун таки викрився, де гарантії, що він був один? Бо залишилися люди, через яких він передавав звіти туркам. Тут багато ще чого розслідувати.

— Ви справді так думаєте? — здивувався підполковник.

— Так. А ще ж тут весна, все зеленіє, тепло, а уявляєте, яка погода зараз у Петрограді? — Я скривився, бо столичну погоду встиг щиросердно зненавидіти.

— О, тут я вас розумію! А знаєте, ви кажете слушно! Тут ще є що пошукати! — зареготав Демидко. — Край чудовий. Я сам із Кубані, у нас там теж непогано, але у Тифліс просто-таки закохався!

Невдовзі ми приїхали до будинку, де жив полковник Саркісов. Біля дверей стояло двоє солдатів, які пропустили нас усередину.

— А де поліція? — здивувався я.

— Та зараз вирішують, як бути. Можливо, обійдемося без поліції, — пояснив підполковник.

— Як так?

— Ну, шпигун у штабі фронту — це ж скандал. Не виключено, що вирішать зам’яти справу. Нещасний випадок, поховають із почестями і все. Проходьте, тіло на другому поверсі.

Ми піднялися. Полковник, тлустий чоловік із чорним волоссям, яке було навіть на спині, лежав посеред кімнати. Судячи з великого ліжка, — спальні. Під вікном стояв стіл, на якому була друкарська машинка.

— Ось на ній він і написав передсмертну записку, — сказав Демидко, помітивши мій погляд.

Я дивився на труп у самих кальсонах. Лежав на боці. Я обережно перевернув тіло на спину.

— Ви що робите? — захвилювався Демидко.

— З чоловічим здоров’ям у покійного було все добре, — показав я те, що стирчало в кальсонах. — Він був одружений?

— Так. Але дружина вже кілька років жила у батьків у Нахічевані-на-Дону.

— А вам не здається дивним, що чоловік збирається вмирати, пише передсмертну записку і ковтає отруту в самих кальсонах? — спитав я.

— Мабуть, не наважився надягти мундир, який заплямував, — закивав головою Демидко.

Я підійшов до ліжка. Воно не було заправлене, просто закрите ковдрою. Відкинув її. Дві білих волосини, зім’яте простирадло з плямами. Тут кохалися.

— У покійного була коханка? — спитав я.

— І не одна, полковник любив жінок.

— Здається, він кохався тут перед смертю.

— Ну, можливо. Востаннє вирішив себе потішити.

Біля ліжка стояв невеличкий столик. На ньому пляшка шампанського, цукерки. Але келих лише один. І порожня попільничка.

— А покійний курив?

— Так, багато.

— Цигарки чи люльку?

— Цигарки.

— Дивно, що перед смертю не покурив, — показав я на попільничку.

— Ну, може, не до того було, — розвів руками Демидко. Якщо людина чогось не хоче бачити, вона не побачить.

— А де записка?

— У штабі.

— Ви її читали?

— Так.

— Покійний пояснював, чому став працювати на турків?

— Написав, що був змушений.

— Ким?

— Не написав. Просто зізнавався і просив вибачення у всіх.

Я присів біля килима, на якому лежало тіло. Придивлявся до напрямку ворсу. З нього можна зрозуміти, чи по килиму чогось не тягли.

— А як дізналися про загибель полковника?

— Він зранку відпросився, але об одинадцятій обіцяв повернутися. Не прийшов. По нього послали солдата. Коли той прибув, двері були зачинені. Солдат постукав, йому не відчинили. Тоді він пішов до трактиру, де полковник любив пити чай. Там Саркісова теж не виявилося. Солдат знову повернувся до будинку. Цього разу двері були відчинені. Він покликав полковника, той не відповідав. Солдатові це здалося підозрілим. Він пішов нагору і побачив тіло. Одразу ж побіг до штабу. Іване Карповичу, а навіщо ви розпитуєте?

— Робота в мене така, — заспокоїв я Демидка.

Він подивився на мене, потім підійшов і прошепотів:

— Ви підозрюєте, що тут щось не так?

— Я впевнений, що тут щось не так, — закивав я. — Але хай поки що це залишиться між нами.

Мені треба було знати, чи можна довіряти Демидкові. Перевірити це просто — довірити йому одному якусь таємницю. Якщо за тиждень таємне не стане явним, довіряти йому більш-менш можна.

— Але чому? — також пошепки спитав підполковник.

— Я ще не бачив жодного самогубства, коли чоловік спочатку запросив би жінку, пив би шампанське, злягався з нею, потім надрукував би передсмертну записку. Ви розумієте, що передсмертна записка — це крик душі. Хто довірить свій крик друкарській машинці? Далі. Якщо він збирався отруюватися, то навряд чи залишився б у самих кальсонах, які чомусь налізли ледь не на груди. Або це найдивовижніше самогубство у світі, або це зовсім не самогубство. Але ми поки що вдаваймо, що не сумніваємося. Добре?

— Якщо це не самогубство, то що? — схвильовано спитав Демидко.

— Подивимося. А мені потрібен список коханок покійного.

— Список буде великим, Саркісов був відомим бабієм.

— Мене цікавлять білявки, — уточнив я.

— Його теж вони цікавили! — кивнув підполковник.

— То зробите?

— Добре, спробую скласти. Ну що ж, можемо їхати до штабу?

— Так.

Нас біля дому чекав той самий візник. Коли ми поїхали, мені здалося, що він прислухається до нашої розмови. Хоча візники завжди прислухаються. Я коли в охоронному відділенні працював, то завжди мав кількох знайомих візників, від яких отримував багато цікавих повідомлень. Але цей же візник російської не розумів. Тоді чому прислухався?

— А ви маєте рацію, Іване Карповичу, справді багато дивного в цьому випадку, — сказав Демидко.

— Авжеж. А дивіться он, як візнику птаха на спину сернула, — сказав я.

— Що? — Демидко здивовано подивився на мене.

— Та нічого, нічого, — заспокоїв його я. Сам же побачив, що візник почав тертися спиною об спинку сидіння. Здається, таки дещо розумів. Придивився я до нього. Чорнявий, худий, із бородою, східна людина. Щоб зайвого не балакати, став хвалити краєвиди Тифліса, в чому ми його підтримали. Демидкові місто дуже подобалося.

Коли приїхали до штабу, виявилося, що там мені виділили окремий кабінет.

— Ми ж думали, що ви пробудете у Тифлісі кілька тижнів, — сказав Демидко.

— Думаю, що і пробуду. Мене ця справа цікавить дедалі більше, — кивнув я. — То я чекатиму на список.

Список був готовий за годину і ледь уміщався на трьох аркушах, списаних з обох боків. Покійний мав дуже широкі вподобання, як щодо віку жінок, так і щодо соціального стану. На початку списку було півтора десятка білявок.

— Добре, що ми не в Тулі, там білявок було би значно більше, а тут переважають брюнетки, — усміхнувся Демидко.

— Що ж, мені потрібен візник, який міг би і перекладати.

— А для чого?

— Хочу зробити візити дамам і з’ясувати, хто з них був гостею полковника сьогодні вранці.

— Іване Карповичу, це неможливо! — заявив Демидко.

— Чому? — здивувався я.

— Бо це ж схід, частина тих жінок — заміжні, у частини є батьки. Ваш візит сприймуть як виклик. Тут не заведено, щоб чужий чоловік розмовляв із жінкою без присутності її чоловіка, батька чи брата. А в їхній присутності ваше запитання витлумачать як особисту образу. Тут суворі звичаї.

— Що не заважає стрибати у гречку, — зауважив я.

— Слабка людина перед тілом своїм, — розвів руками підполковник.

— Ну, коли так, тоді повернуся до будинку Саркісова, поговорю з сусідами, може, вони щось бачили. Але мені все одно потрібен візник-перекладач.

— Я дав вам свого слугу, Саманда, він знає Тифліс, уміє розмовляти російською, грузинською, вірменською, турецькою і курдською.

— О, те, що треба! — зрадів я.

Цей Саманд виявився високим худим чолов’ягою, який весь час усміхався. Російською він говорив зі східною вимовою, схоже розмовляли тубільці у Туркестані. Він вимовою не переймався, патякав, наче з кулемета стріляв. Тільки я сів до екіпажа, як він одразу почав мені розповідати анекдоти, так, що я ледь зі сміху не луснув. Сміявся, а сам час від часу дивився назад. Помітив, що їде за нами тарантас. Візник і пасажир. Візник не той, що нас возив, інший. Але от уп’ялися за нами і їдуть.

— Слухай, Саманде, а можеш трохи покрутитися вулицями? — спитав у нього.

— Звісно, можу, батоно! — Саманд повернув у провулочок, проїхав ним, заїхав у інший, потім ще і ще, якесь павутиння вулиць. — Хочете старе місто подивитися?

— Ага, а тепер он туди заїдь і розвернися, — показав я йому.

Ми зупинилися в невеликому дворі. Я почекав трошки, ага, он той тарантас проїхав. Нас не помітили, ну, нехай шукають.

— Їдьмо, — сказав я.

Біля будинку Саркісова вже зібрався натовп, серед них були і газетярі, з якими я зустрічатися не хотів. Тому наказав проїхати далі.

— Де тут у вас чаю можна попити? — спитав я, бо треба було почекати, поки натовп розійдеться.

— А, є одне хороше місце, батоно! — Саманд відвіз мене до місцевого трактиру, де замовив аж із десяток страв, так що нам весь стіл заставили.

— Куди стільки? — злякався я.

— Батоно, казна платить! Підполковник сказав годувати вас і напувати! — запевнив Саманд і почав пояснювати, яка де страва. Я й не чув про такі: грар, долма, омандж, хекарун, биші, кефта, халіса і ще купа різноманітних. Щось більш смачне, щось менш, але все не схоже на наші страви. Тут же глечик із вином, ну, хоч не з горілкою.

Наїлися так, що аж підводитися з-за столу було важко.

— Батоно, відпочиньте, ось тут приляжте, ніхто не турбуватиме! — запропонував Саманд.

— Ні, в мене правило після їди не лежати. Ходімо.

Коли прийшли, натовп уже майже розійшовся. Ми почали ходити по сусідах, питати. Сусіди розповідали, що жінки до Саркісова ходили часто, але заходили не з цієї вулиці, а з іншої, де була потаємна хвіртка в огорожі.

— Він вірменин був, вірмени хитрі, їх називають жиди Кавказу! — пояснив Саманд.

— Спитай саме про ранок сьогоднішній, — наказав я.

— Вранці приїздила жінка, на екіпажі. Той екіпаж поруч стояв. Потім солдат приходив, постукав у двері і пішов. Потім жінка вийшла, сіла на візника і поїхала, — переклав мені Саманд слова одного з сусідів.

— Спитай, що за жінка була? — попросив я.

Той спитав, а сусід так почав про жінку розповідати, що аж очі в обох загорілися. Саманд наче й забув, що я чекаю, заслухався.

— Ну, що він каже?

— Каже, що білявка, прекрасна, наче персик! Струнка, висока, а груди такі, що... ех! — Саманд аж губу закусив, так розхвилювався.

— А що за візник був?

— Батоно, для чого вам той візник, краще я вам про жінку ще розповім! Ноги в неї сильні, хода рівна, а погляд, такий погляд! — Саманд аж за серце схопився, наче просто зараз її побачив.

Далі ще довго розповідав, описував ту красуню так, що, мабуть, і граф би не зміг, хоча граф любив про жіночу красу потриндіти. Довго я терпів ці теревені, потім знову наказав спитати про візника. Вже суворо.

— Візник був чорнявий, худий, може, перс, — без будь-якої зацікавленості сказав Саманд. — А ось та жінка, ох, яка ж красуня!..

Далі про ту жінку розповідав, навіть коли вже до штабу їхали. Дорогою я знову побачив тарантас, який слідкував за нами. Вони нам зраділи дуже, у відкриту до нас під’їхали. Чоловік, що сидів у тарантасі, підвівся, вклонився мені.

— Чи маю я честь розмовляти з самим Іваном Карповичем Підіпригорою? — спитав він хорошою російською. Тонкі риси обличчя, східні очі, вусики, одягнений був у новий костюм, елегантний капелюх.

— Так, — кивнув я.

— Чи можу я попросити вас приділити мені кілька хвилин?

— А хто ви? — поцікавився я.

— Я — Гарегін Нжде, заступник командира Другого добровольчого загону Російської імператорської армії.

— Що ж, поговорімо.

— Тут неподалік є ресторан...

— Ні, ресторану не треба, я дуже добре пообідав. Якщо не проти, можемо пройтися, — запропонував я.

— Залюбки, — кивнув він.

— Пін підполковник наказав мені супроводжувати вас усюди! — прошепотів Саманд, якому мій співрозмовник не дуже подобався.

— Їдь за нами на відстані, — сказав я.

І ми пішли з тим Гарегіном.

— Іване Карповичу, ви чули про Другий добровольчий загін?

— Ні.

— Це загін добровольців-вірмен, які воюють із турками на боці Росії.

— Добре.

— І в нас є прохання до вас.

— Яке? — трохи здивувався я.

— Чи не могли б ви вигадати історію про те, як приїздите до турецької Вірменії і там допомагаєте нашому народові в його визвольній боротьбі?

— Я? — аж очима закліпав. — Чому я?

— Іване Карповичу, ваші пригоди дуже популярні на Кавказі. Ми видали дві книжки ваших пригод вірменською.

— Ага, пам’ятаю, я підписував дозвіл, — згадав я.

— Так, ми заплатили гроші за права, ми поважаємо вашу працю. Тільки ми додали, що ваш дід був вірменин.

— Ні, мій дід був селянином із Полтавщини...

— Іване Карповичу, ви — найкращий сищик імперії, смілива людина, а в кожної сміливої людини є вірменська кров, це вже повірте!

Я тільки головою закрутив від здивування.

— Після того як стало відомо про вашого вірменського діда, продажі ваших книжок збільшилися, і ми змогли закупити зброю для наших загонів. Але якщо у нас буде історія про ваші пригоди тут, про боротьбу з турками, то таку книжечку можна буде продати величезним накладом. Розумієте?

— Я не вигадую історій. Я пишу лише про те, що було насправді.

— Все-все правда? — здивувався мій співрозмовник.

— Без винятку. Іноді я міг змінити імена людей чи якісь другорядні деталі, але решта — тільки правда. То я нічим не можу вам допомогти.

— А оті пригоди на цісарській службі та історії у відповідь із російського боку, то що таке?

— Хтось бере і вигадує якесь лайно. Я до того відношення не маю.

— І про вовкулака чи про людожерів теж не вигадували? — Гарегін прискіпливо подивився мені в очі.

— Ні, не вигадував. Пишу лише про те, що зі мною відбувалося і що я бачив сам.

— А про Тунгуський метеорит?

— Там я багато про що не написав, щоб людей не лякати, але від себе не додав ані слова.

— Господи! — Мій співрозмовник тільки головою закрутив. — Іване Карповичу, я захоплююся вами!

— Дякую.

— І ви потрібні нам!

— Кому це — вам?

— Вірменському народу, що потерпає під турецьким ярмом! Багато хто не вірить, що ми зможемо скинути його і перемогти, є такі, хто вимагає припинити боротьбу, щоб уникнути помсти турків. Але ми мусимо боротися! І ваша поява в наших лавах дуже допоможе!

— Моя поява у ваших лавах? — Я здивовано подивився на нього.

— Хоча б на сторінках книжки!

— Я ж сказав, я нічого не вигадую!

— А не треба вигадувати. Ви ж тут перебуваєте з завданням. У газетах пишуть, що прибули боротися з турецькими шпигунами. Ось те, що нам треба! Напишіть про це. Ми готові заплатити! Хороші гроші! Скільки ви бажаєте?

— Гарегіне, я спочатку спробую розібратися, чи є тут про що писати, а потім уже ми з вами домовлятимемося.

— Іване Карповичу, буде про що писати, я у вас не сумніваюся! Візьміть ось хоча б тисячу рублів. — Він дістав жмуток грошей. — Це завдаток за те, що коли ви знайдете турецьких шпигунів, то напишете про це, а ми перекладемо вірменською і видамо. Добре? Нас цікавить суто вірменський переклад, російською продавайте окремо. Домовилися?

— Давайте так. Я беру п’ятсот рублів, це мій звичайний аванс для розслідування складної справи. Якщо я зможу її розплутати, я скажу, скільки треба буде доплатити. Якщо ні, тоді поверну ці гроші, за винятком поточних витрат. Такі мої правила.

— Добре. Але ми ж будемо першими, хто отримає цю історію!

— Домовилися, — кивнув я.

Ми потиснули один одному руки, Гарегін був щасливий, наче не віддав, а отримав гроші.

— Іване Карповичу, дозвольте від бійців нашого загону вручити вам невеличкі подарунки на знак нашої поваги. — Він свиснув, його тарантас наблизився. Гарегін узяв звідти велику сулію в корзині. — Це найкращий коньяк. Спробуйте. А це хороший кинджал. А це шабля. Дамаська сталь!

Він кілька разів розітнув повітря, і з його рухів було помітно, що рубати він любить і вміє. Я подякував за подарунки, Гарегін назвав адресу в Тифлісі, через яку я міг тримати з ним зв’язок, після чого відкланявся і поїхав.

— Ви обережніше з цими вірменськими бандитами, — порадив мені Саманд.

— Вони хіба не в армії?

— Вони — дашнаки. Коли треба, то в армії, а коли треба, самі по собі. Небезпечні люди. А про що ви балакали?

— Вони запрошували мене до себе в гості.

— Не їдьте нікуди з Тифліса, тут так добре і безпечно, — переконував мене Саманд.

Коли приїхали до штабу, там уже чекав схвильований Демидко.

— Командувач Кавказької армії Микола Миколайович Юденич сьогодні проводить прийом на вашу честь.

— На мою честь? — Я аж злякався. — Господи, як можна проводити прийом на честь рядового!

— Прийом на честь найкращого сищика імперії! У вас є хороший костюм?

— Хіба я буду не у формі?

— Ну що ви, Іване Карповичу, вам потрібен фрак!

— Та у фраці я наче корова на льоду почуваюся!

— Не перебільшуйте, Іване Карповичу. Ходімо!

До вечора виряджали мене, наче панночку на перший бал. Я страшенно змучився, бо не любив оцих світських забав. Коли приїхали на бал, там зібралося кілька сотень найкращих людей Тифліса, багато військових, чиновники, фабриканти, купці. Мене підвели до генерала Юденича, який подякував за мою допомогу у викритті турецького шпигуна.

— Пане генерале, насправді допомогти я не зміг, але, якщо ви, звісно, не проти, хотів би продовжити розслідування, щоб дізнатися про зв’язки загиблого, бо не можна виключати, що працювала ціла шпигунська мережа, — заявив я.

— Буду радий, якщо ви залишитеся у нас, — кивнув Юденич, чоловік трохи огрядний, заморений, із розчарованим виразом обличчя, так, наче не він командував найуспішнішою армією імперії.

Я відійшов, до мене почали підходити і знайомитися люди, десятки людей, я не міг їх запам’ятати, хоча Демидко пошепки розповідав про них. Я пітнів, намагався усміхатися, хоч якось відповідати, а сам почувався ведмедем на ярмарку, якого обступив натовп дітлахів і роздивляється, кидається яблуками, сміється.

Потім заграв оркестр, і увага з мене потроху перемістилася до танцювальної зали. Я хотів утекти, але Демидко сказав, що це буде вкрай неввічливо.

— Пане підполковнику, я ж проста людина, важко мені тут, — поскаржився я.

— Іване Карповичу, візьміть келих із шампанським, знайдіть кімнату, пересидьте там деякий час, а потім виходьте. Ви ж головний гість свята.

Я так і зробив. Тільки замість шампанського взяв чарку коньяку і зайшов у велику кімнату поруч. Там стояла купа книг у дорогих палітурках. Я взяв навмання одну, розгорнув її, вдав, наче читаю, сам же намагався розкласти по полицях події цього дня. Але не встиг, бо за хвилину в двері постукали. До кімнати зайшов чоловік із погонами полковника. Високий, трохи повнуватий, з пишними вусами і круглою лисиною. Здається, чоловік раніше підходив до мене, але як його звати, я не запам’ятав.

— Іване Карповичу, дозвольте.

— Так, звісно, — кивнув я.

Чоловік сів поруч.

— Іване Карповичу, я хотів би поговорити з вами про полковника Саркісова.

— Слухаю вас.

— Я його близький товариш, і я не вірю, що він був шпигуном, — сказав полковник, весь розчервонілий від хвилювання. — Я не знаю, як пояснити його самогубство і ту записку, але він не шпигун! Навпаки, він полював на тих шпигунів! — Останні слова полковник уже шепотів.

— Полював? — зацікавився я.

— Так! Кілька тижнів тому він сказав, що в нього є деякі підозри, які він не озвучуватиме, поки не знайде підтвердження.

— Що він мав на увазі?

— Не сказав. Але я знаю, що він їздив у цій справі до Батума.

— До Батума?

— Так, він хотів щось перевірити. Приїхав учора ввечері. Ми трохи поговорили. Вже було відомо, що ви їдете. Він дуже вас чекав.

— Мене?

— Так, казав, що сам не знає, як розплутати цю історію, але ви зможете правильно зрозуміти ті факти, що були у нього.

— Які факти?

— Він не сказав. Пояснював тим, що не може просто так звинувачувати людей. Він хотів сьогодні зустрітися з вами. А потім це несподіване і загадкове самогубство! І зникла тека з матеріалами його розслідування! — шепотів полковник.

— Була тека? — здивувався я.

— Так, він показував її, чорна тека. Її немає ані вдома, ані тут, у штабі.

— Дивно.

— Дуже дивно! Ви вірите, що він був шпигуном, Іване Карповичу?

— Я — сищик, то чи вірю я, чи не вірю, не має значення. Головне — чи є докази, чи їх немає.

— Я розумію. І хочу запевнити вас, що Стьопа не міг бути шпигуном. Усі ми не без вад, але щоб бути шпигуном, треба мати зовсім інший характер. Стьопа був відкритий, любив товариство, ну який з нього шпигун?

— Я неодноразово бачив, що в людини може бути маска, і не одна. Хоча в цьому випадку, можливо, ви маєте слушність.

— Іване Карповичу, я впевнений, що маю! Але не знаю, як це довести. То хотів спитати, чи можна найняти вас для розслідування цієї справи.

— Найняти? — здивувався я.

— Так, щоб ви довели помилковість звинувачень Стьопи, ну, полковника Саркісова.

— Я не доводжу правоту, я розслідую справу і з’ясовую, як усе було насправді. Якщо ви не готові до правди, то краще вам витратити гроші на щось інше.

— Я готовий, готовий, Іване Карповичу! Я довіряю вам. І ваше слово буде для мене останньою інстанцією. Ось гроші. З історій я знаю, що ваш аванс — п’ятсот рублів. — Він подав мені конверт. — Потім я заплачу стільки, скільки ви скажете.

— Ви готові добряче заплатити за колегу?

— Ми з ним були не просто колеги, а друзі! Ще з кадетського корпусу. І я готовий заплатити, щоб урятувати хоча б його честь! Він не шпигун! Дуже прошу допомогти! — Полковник схвильовано дивився на мене.

— Що ж, добре. Я допоможу, бо мене ще більше цікавить ця справа. Візьму з вас поки що двісті рублів, а решту витратьте на якісь боговгодні цілі.

Він відрахував гроші, ми потиснули один одному руку. Я досі не знав, як його звуть. Нічого, спитаю у Демидка. Тільки вийшов полковник, як у двері ще раз постукали. Я усміхнувся: невже знову мені принесуть гроші? Яке благословенне місто цей Тифліс!

Та замість грошей до кімнати зайшла жінка з яскравим рудим волоссям, яке розкішними кучерями спадало на плечі. У строгій чорній сукні ця дама виглядала пречудово, в мене аж серце забилося.

— Втекли від світу? — спитала жінка, усміхнулася і пригубила з келиха шампанського. Голос у неї був не гірший, аніж вона сама.

— Але світ ловив мене і спіймав, — усміхнувся я.

— Сумуєте з цього приводу?

— Замислююсь.

— Олександра Сайрус, — вона подала руку.

Я підвівся, нахилився, поцілував.

— Іван Карпович Підіпригора.

— Ну, хто ви, я знаю, — усміхнулася вона. — Всі газети тільки й розповідають про найкращого сищика імперії, який приїхав у цю глухомань ловити турецьких шпигунів. Слухайте, а я не могла вас десь бачити? Не можу пригадати...

А ось я її пригадав. Колись супроводжував Піменова на великий бал у Баку, і там серед гостей була вона. Я був тоді з приклеєною бородою і в кашкеті, але в неї виявилася неабияка пам’ять на обличчя.

— Хіба що десь у столиці... — збрехав я.

— Ні, у столиці я давно вже не була. Мені не подобається тамтешній клімат. Що там зараз, зима?

— Зима, — кивнув я.

— А тут бачите, весна, все зеленіє і квітне! — Вона подивилася мені в очі. В її погляді я побачив жагу пригод. Від жінки п’янко пахло. Я весь здригнувся.

— Олександро, ви квітнете тут, наче райський сад, але...

— Жодних але, — усміхнулася вона і впилася мені в губи, наче ґедзь у коров’ячу шкіру.

Дуже вчасно у двері постукали. Дуже чемно почекали, поки я зміг зібратися з силами і відповісти.

— Одну хвилину!

Я підійшов, відчинив двері, там стояв Демидко.

— Іване Карповичу, вас чекають.

— Іду.

Я пішов, знову знайомства, порожні балачки, ввічливі усмішки. Мене роздивлялися, наче небачену чудасію. Ну, нехай. Побачив полковника, на якого тепер працював, спитав Демидка про нього.

— Це — полковник Кіндрат Лук’янович Фролов, зі штабу. Товариш покійного Саркісова, дуже переймається його зрадою.

— А ось та руда красуня?

— О, бачу, що ви, Іване Карповичу, не тільки працювати до Тифліса приїхали, — зауважив Демидко. — Це Олександра Сайрус, дружина нафтопромисловця Сайруса, у якого велика справа у Баку.

— Він теж десь тут?

— Ні, він завжди у Баку, а його дружина живе у Тифлісі.

— Чому так?

— Ну... — Демидко почервонів. — Я, звісно, свічку не тримав, але подейкують, що той Сайрус схильний до содомського гріха, і в нього у Баку цілий гарем хлопчиків. На Сході це досить поширене явище. Але це тільки брудні чутки.

— Звісно, що чутки, ви подивіться, яка жінка! — зітхнув я.

— Бачу, що ви її теж зацікавили. Будьте обережні, вона може закрутити голову будь-кому.

— Я бачу, бачу.

Ледь відбув той вечір до кінця, вийшов уже знесилений, щоб їхати додому, коли поруч зупинився екіпаж, із якого я почув сміх, що міг належати лише одній людині. Я сів усередину, Олександра щось сказала візнику, і ми рушили.

— Ви знаєте грузинську? — здивувався я.

— І це далеко не всі мої чесноти, — запевнила мадам Сайрус, після чого ми продовжили з того самого місця, на якому нас перервали.

Я був наче в тумані, коли почулися крики, іржання коней, екіпаж зупинився, двері відчинилися, якийсь бугай поліз до нас.

— Це грабіжники, не опирайтеся! — прошепотіла Олександра, але я вже вдарив нападника ногою. Сам вивалився в інші двері, збивши з ніг іще одного бандита. Дав йому по голові, потім вихопив із чобота ніж, відбив удар, приклався кулаком. Почув, як клацнув курок, і кинув ніж у темряву. Скрик, потім тіло впало на бруківку. Я став ногою на револьвер нападника, забрав його. Почув, як хтось тікає. Один нападник, якого я вдарив ногою, втік, ще один лежав з розбитою головою, третій — обхопив руками мій ніж у животі, хрипів. Ніж я забрав, побачив на бруківці нашого візника з розбитою головою. Повантажив його у дверцята, сам сів на місце візника.

— Олександро, де тут лікарня?

— Везіть його до мене, моя покоївка була медсестрою і зможе обробити рану.

Пані жила у багатому будинку, оточеному садом. Ми залишили візника покоївці, а самі піднялися на другий поверх.

— Хто це міг бути? — спитав я.

— Бандити. Тифліс увечері стає досить неспокійним. Особливо зараз, коли війна.

— Фронт же далеко.

— Так, але бандити стали занадто нахабними. Щось вип’єте?

— Трохи коньяку. У вас розкішний будинок. Підполковник Демидко казав, що один із найкращих у Тифлісі.

— О, той Демидко, мабуть, устиг наговорити не тільки про будинок?

— Ну, я ж мусив навести довідки про те місце, де залишуся ночувати.

— І звідки ви знали, що тут залишитесь? — спитала Олександра з посмішкою.

— Щось у вашому погляді, Олександро, мені це підказало.

— То Демидко знає, що ви у мене?

— Так, звісно, але ви можете бути спокійні, він не з тих, хто теліпає язиком.

Насправді Демидко міг і не здогадуватися, куди я поїхав, але мені чомусь було спокійніше, щоб господиня будинку думала, що він знає. Я ні в чому її не підозрював, просто намагався завжди бути обережним.

— Хочеш, щоб я тебе зв’язала? — спитала вона після першої хвилі тілесного шалу, коли ми рибами, викинутими на берег, лежали у ліжку і важко дихали.

— Що? — не второпав я.

— У мене є красиві мотузки, нашийник, кайдани. Ти коли-небудь грався у раба?

— У раба? Олександро, в мене ще дід був кріпаком, то я таких ігор не розумію.

— Може, ти хочеш побути строгим паном? Покарати мене?

— За що? — знову не второпав я.

— Зв’язати?

— Та ні, мені й так добре.

— Якийсь ти, Іване Карповичу зовсім без вигадки, — зітхнула красуня.

— Ага, що є, то є. Мене і начальство лає, що нічого вигадати не можу. Але така вже я людина, цілком задовольняюся тим, що є. Проста людина, витребеньок не люблю.

— Може, тому, що не куштував їх?

— Може. Але от коли ви п’єте коньяк і він добрий, навіщо ще щось вигадувати?

— Бо ж цікаво! Ти кокаїн вживав?

— Ні.

— Чому?

— Мені й так добре.

— Не знаєш ти, що таке добре, Іване Карповичу. І вчитися не хочеш.

— Старий я для нових фокусів. Тим більше, якщо і старі хороші, пані Олександро.

Вже зранку спитала, чи чекати мене увечері.

— Ні, не буде мене у Тифлісі. Поїду до Батума.

— Море подивитися?

— У справах.

— А що за справи, кажуть, що знайшли ви шпигуна турецького, полковника Саркісова?

— Ви його знали?

— Трошки. Він залицявся до мене, ну, він у цьому місті до всіх залицявся.

— Ага, мені розповідали про його жагу до жіночого товариства, — кивнув я.

— То чого ви їдете до Батума?

— Шукатиму зв’язки покійного. Навряд чи він сам на турків працював, були у нього якісь помічники, зв’язкові. Може, і в штабі ще хтось був, треба їх знайти. Тільки ви, Олександро, про це нікому не розповідайте, це таємниця, і нехай вона залишиться між нами.

— Домовилися, Іване Карповичу, я таємниці зберігати вмію.

Вранці пішли ми вниз, а там уже візник чекав, із замотаною головою, але задоволений. Подякував, що не залишили його на вулиці, поскаржився, що неспокійно в місті стало.

— А за містом узагалі небезпечно! Абреки загонами їздять, поліція їх не чіпає! — розповідав візник, коли віз мене до штабу.

— Чого ж не чіпає?

— Кому охота кулю отримати? Краще поліція не помітить, ніж проти абреків полізе. І що далі, то гірше, не знаю, чим воно закінчиться.

Я його підбадьорив, у штабі знайшов Демидка.

— О, Іване Карповичу, а я вже хвилюватися почав, чи хвилі Амура не відвернули вас від справи.

— Не відвернули. Мені треба до Батума з’їздити.

— Для чого?

— Покійний Саркісов туди перед смертю їздив. Хочу дізнатися, з ким він там спілкувався, може, вийдемо на його зв’язки.

— Біля Батума зараз неспокійно. Місцеві абреки з магометан працюють на турків. Великі заворушення війська придушили, але окремі напади тривають.

— Нічого, візьму з собою зброю. Як туди можна дістатися?

— Зараз дізнаюся, чи є туди потяги. — Демидко зателефонував на вокзал, розпитав. — За годину відправляється! Єдиний сьогодні потяг.

— О, тоді треба поспішати. Я ще хотів додому з’їздити, провідати Мельникова.

— Він не вдома, а у лікарні.

— Що з ним? — захвилювався я.

— Та вчора десь дістав цілий дзбан дешевого вина і все випив, після чого його прихопила печінка. Так кричав, що сусіди сповістили у штаб, я відвіз його вже поночі до військового шпиталю. Там на дієті і мінеральній водичці мусять його трохи оздоровити.

— Дякую, підполковнику. Ну що ж, тоді я прямо на вокзал.

— Я з вами, Іване Карповичу. Якщо ви не проти, звісно. Просто хочу подивитися за вашою роботою, думаю, що це для мене буде дуже корисно.

— Звісно, не проти. Поїхали.

До вокзалу нас відвіз Саманд, який, коли почув, що їдемо до Батума, став нас попереджати, що там зараз небезпечно і тамтешні абреки зовсім знахабніли. Ми його запевнили, що все буде добре. Я перепитав підполковника, чи взяв він з собою зброю. Він ляснув по кишені свого сюртука.

— Наган і двадцять набоїв. Думаю, мусить вистачити, — похвалився.

Ми пішли до кас, проте виявилося, що квитків на потяг немає. Демидко показав своє посвідчення військової контррозвідки, але і це не подіяло. Він почав було скандалити, але я відвів підполковника.

— Спокійно, зараз усе вирішимо, — запевнив я його і пішов до директора вокзалу. Його помічник спочатку не хотів пускати, але я гримнув на нього, наказавши передати, що прибув Іван Карпович Підіпригора. Помічник побіг до кабінету, а за мить звідти вже вискочив сам директор вокзалу, який почав увиватися біля нас. Запрошував на обід, але я спитав про квитки і отримав ціле купе.

— Зараз вимушені знімати більшість вагонів для забезпечення потреб фронту. Тому місць для всіх не вистачає, але для таких поважних людей квитки завжди будуть! — запевнив нас директор. Переконав випити по чарці коньяку, після чого ми рушили на перон.

Подали тільки три вагони, тоді як охочих їхати було значно більше. Вони б, мабуть, і на дахи вагонів залізли, але перон оточили жандарми, які пропускали тільки пасажирів із квитками. Тому потяг наповнився в міру, навіть порожні місця залишилися.

Невдовзі ми вирушили в дорогу. Трохи поговорили, а потім я влігся спати, бо вночі цього зробити мені не вдалося. Прокинувся вже по обіді, коли ми їхали уздовж моря. Демидко запропонував мені смажену курку, місцевого хліба та вина, які купив на станції.

— На жаль, вагона-ресторану в потязі немає, доведеться задовольнятися тим, що є.

— То задовольнімося! — запропонував я, бо відчув голод.

З’їли усе, випили вино, стало добре.

— От смачна тут їжа, нічого не можу сказати, Іване Карповичу. Але все одно час від часу така туга за нашими кубанськими стравами бере! — сказав Демидко. — За борщем, за варениками, за салом вудженим із хріном, за хлібом житнім!

— Тут ви правду кажете, — погодився я. — Де тільки не їздив, різне куштував, а от своє — воно і є своє. І хороший борщ — як ото государ імператор серед страв, ніщо з ним рівнятися не може.

Побалакали ще. Він мені розповідав про Кубань, я йому про Полтавщину. Їхали між горами та морем, коли несподівано почули постріли. І крики. Я визирнув у вікно і побачив, що з сусіднього пагорба до потяга мчить цілий загін вершників у папахах. Вершники верещали і стріляли з гвинтівок.

— Абреки! Абреки! — почулися крики у потязі, а за ними жіночий вереск, зчинилася метушня. А тут іще й паровоз замість того, щоб пришвидшитися, почав гальмувати.

— Чорт! — Демидко зблід і вихопив свій наган. — Вони хочуть викрасти нас, щоб потім вимагати викуп!

— Біжіть до паровоза і примусьте машиніста їхати далі! А я спробую зупинити абреків тут! Швидко! — сказав я.

— Іване Карповичу, вони вб’ють нас! — прошепотів Демидко.

— Ви ж козак, хіба можна козаку смерті боятися? Вперед! Паровоз мусить поїхати далі!

Демидко вибіг у вагон і почав пробиватися до паровоза.

— Всім на підлогу! — закричав я пасажирам і визирнув у вікно.

— Що ви робите? Опустіть зброю, через вас абреки виріжуть весь ешелон! — закричав якийсь чоловік у сюртуку.

— Не треба! Вони вб’ють нас! Це аджарські абреки! Не треба! — забубоніли інші пасажири, які перелякано визирали у прохід.

— Я — Іван Карпович Підіпригора! — гримнув на них.

— Та хоч хто, абреків забагато! — наполягав чоловік у сюртуку, за що отримав по обличчю.

— Всі на підлогу! Хто скаже ще хоч слово, буде застрелений як пособник розбійників! — Я вихопив свій браунінг, і всі пасажири вмить попадали на підлогу. Я знову визирнув у вікно, абреки легко наздоганяли наш потяг, який потроху збавляв швидкість. Пострілом збив найближчого з абреків, потім іще одного. Нападники закричали, почали осаджувати коней і стріляти по нашому вагону. Жіночі крики і розбиті кулями вікна.

Я трохи почекав, потім вистрелив іще двічі, цього разу збив лише одного абрека. Нападники дали ще кілька залпів. Я поплазував проходом. Визирнув у іншому кінці вагона і вистріляв останні кулі. Змінив обойму. Побачив, що абреки трохи розгубилися. Якби вони зараз пішли в рішучу атаку, то наздогнали би потяг, застрибнули б у вагон і вбили б мене. Але вони не очікували спротиву. Я вистрелив іще, щоб налякати їх більше. Абреки почали відставати. А потім, мабуть, отримавши наказ, знову понеслися в атаку. Я збив двох із них, але, поки перезаряджав обойму, перші з абреків уже залізли в останній вагон. Крики, постріли, кілька абреків хотіли забігти до мого вагона, я зустрів їх пострілами, двох убив, решта відступили. В мене не було більше набоїв, я розраховував на зброю вбитих абреків, підхопив їхні нагани, в одному виявилося два набої, у другому лише один. Побіг назад. У моєму вагоні мене перестріла якась дама, що подала мені револьвер.

— Ось, візьміть, Іване Карповичу.

— Ніно, ні! Ні! — закричав той чоловік, який отримав по пиці. Зараз плескав по кишені свого піджака. Здається, жінка забрала його револьвер і віддала мені.

— Дякую! — я вклонився їй і побіг назустріч абрекам.

Заліз під стелю, сподівався, що абреки не чекають нападу згори. Ось забігло їх троє. Я поклав двох, один зміг утекти. Я кинувся до тіл, у одного з абреків був манліхер, моя улюблена гвинтівка. Ну, це вже інша справа. Я побачив, як кілька вершників помчали вздовж потяга, мабуть, хотіли дістатися паровоза. Я збив їх пострілами в спину. Ті абреки, що були позаду, відкрили вогонь по мені. Я впав на підлогу і сховався між трупами нападників. Час від часу то один, то другий підкидало, це означало, що в них попадали кулі, які призначалися мені.

— Здавайся! — закричали абреки, які були в сусідньому вагоні.

Я грубо, по-мужицьки, відповів, що здаватися не збираюся. Вони почали стріляти, я перезарядив манліхер і обидва нагани. Абреки стріляли, але висовуватися зі свого вагона боялися. Кілька вершників знову спробували перегнати мій вагон і зайти мені в тил, але я збивав їх, наче стиглі груші. Раптом несподівано до тамбура влетіла граната. Я встиг сховатися за дверима. Вибух, мене збило з ніг тими самими дверима, я впав, накритий ними. Крики, я відчув, як по мені біжать. Четверо абреків із револьверами увірвалися до вагона. Дим, постріли. Якби нападники були трохи уважнішими, вони б побачили, що бігають по мені. Та, дякувати Богові, пробігли далі. А я ж і вистрелити не міг, притиснутий дверима до підлоги. Виліз із-під них і тоді вже почав лупити з двох рук. Це для абреків було сюрпризом, вони навіть повернутися не встигли. Я теж не встиг.

— Руки догори! — почулося позаду, і в мою спину вп’ялося дуло. Чому я не здогадався подивитися, чи всі абреки пробігли? — Кинь зброю!

Судячи з голосу, мені погрожував молодий хлопець, недосвідчений, але щоб вистрелити впритул, особливого досвіду не потрібно.

— Зброю! — заверещав абрек поганою російською.

— Кладу, кладу! — Що мені ще залишалося? Я поклав револьвери і згадав, що колись же зарікався їздити на Кавказ, а тут відбувається те саме. Знову полон, а може, і в вб’ють одразу з помсти за товаришів, а ще...

І тут потяг дуже смикнувся. Здається, Демидко нарешті переконав машиніста додати ходу, і той додав. Та так різко, що всі, хто стояв, поточилися. Я відчув, що дуло відірвалося від моєї спини. Не бачив, наскільки, але це був шанс. Я рвонувся, постріл, запекло в боці, я вдарив хлопця, та так сильно, що він вивалився в розбите пострілами вікно. Я підхопив револьвери, висунувся у вікно і кілька разів вистрелив у вершників. Ті, побачивши, що потяг набирає швидкість, почали повертати коней. Я побіг уперед. Можливо, хтось із абреків іще залишився в останньому вагоні!

Я увірвався туди, коли побачив, що вони зістрибують просто на ходу. В мене залишилося усього два набої, я вистрелив у останнього з нападників, цілився в ноги. Абрек закричав, упав на підлогу, почав стріляти у відповідь. Чотири постріли і клацання курка. Перезарядити я йому не дав, підбіг, вибив револьвер із рук і приставив ніж, бо в самого набоїв не було. Абрек підняв руки. Я повалив його долілиць, зв’язав. Визирнув. Побачив, що залишки абреків відступають у гори.

Пройшовся вагонами. Не любив сюрпризів, перевірив кожен труп, забрав у всіх зброю. Прибіг схвильований Демидко.

— Іване Карповичу, у паровозі був пособник абреків, мені довелося його застрелити!

— У нас є полонений. Треба його допитати. Мені здається, що цей напад не був випадковим.

— Допитаємо! — кивнув Демидко. — А що з вами? У вас кров!

— Дрібниці. Трохи подерло бік. Не звертайте уваги. Зараз треба заспокоїти людей. Пані й панове, напад абреків відбито! — проголосив я.

Пасажири, що підводилися з підлоги, віддячили мені оплесками.

— Слава Івану Карповичу Підіпригорі! — крикнув хтось, усі почали вигукувати моє ім’я і нагороджувати оплесками.

Далі мене шанували, вихваляли і пригощали, і поки ми доїхали до Батума, мої подвиги вже виросли до небувалих розмірів. Я самотужки зупиняв тисячу абреків, знищував їх сотнями, використовував при цьому гармати та кулемети, а ще рятував прекрасних дам. Десятками. Люди люблять красиві історії. Я повернув револьвер його сміливій господині, а коли її чоловік сказав про гріх убивства, нагадав йому, що давати себе вбити — гріх не менший, ніж убивати нападника, який хоче вбити тебе.

На першій же станції хтось дав телеграму про напад, і в Батумі нас зустрічав велелюдний натовп. Були промови на мою честь, після чого місцеве дворянство запросило мене на бенкет. Я хотів було відмовитися, бо ж мав що робити, але Демидко сказав, що так не можна.

— У цих краях зневажати гостинність — смертельна образа. Якщо не підете, то отримаєте купу особистих ворогів.

— Та роботи ж стільки! Допитувати полоненого, шукати, з ким зустрічався Саркісов...

— Іване Карповичу, це Кавказ, тут усе по-іншому. Дуже вас прошу.

Довелося вирушити на той бенкет, де столи ломилися від їжі, вино пили цілими рогами, на мою честь виголошували такі тости, що я тільки головою крутив від ніяковіння. Десь посередині бенкету до мене підійшло кілька чоловіків у грузинських строях і запропонували мені очолити загони самооборони.

— Розумієте, Іване Карповичу, всі ми землевласники, маємо маєтки, а з міста не можемо виїхати через тих абреків. Поліція з ними боротися не хоче, армії не до того, то ми вирішили, що треба починати боротьбу самим. Створимо кілька загонів і почнемо війну з абреками. Але для цього нам потрібен хороший ватажок, отаман по-вашому. І ви нам підходите.

Я аж за голову схопився. Бо вони ж усі князі, з родів, які ледь не від Адама походять, а я що, я ж мужик простий із Полтавської губернії, як мені їх очолювати?

— Дуже тішить мене ваша пропозиція, але ж походження моє не підходить для командування таким славним воїнством, — сказав їм.

— Про походження ми подумали, скажемо, що ви зі старовинного грузинського роду, — сказали мені.

— Я? — аж очима закліпав.

— Ви, Іване Карповичу. Напишемо, що у вас дід був грузинським князем.

— Князем, грузинським? Це неможливо, дід уже був занятий, він у мене вірменин.

— Вірменин? Це погано. Вірмени хитрі, наче жиди, — засумували аджарські дворяни. — Але ж іще один дід мусив бути? Нехай той буде грузинським князем! І ви відчули поклик предків і приїхали, щоб навести лад у благословенній Аджарії, знищити орди кривавих абреків!

— Та я ж сищик, а не полководець, — сумнівався я.

— Ви — полководець! Ми ж знаємо, як ви самотужки розтрощили цілу орду абреків, що хотіла захопити потяг!

— Добре, я подумаю. І я ж на службі, мені треба поговорити з начальством, — нагадав я.

— З начальством вашим і ми поговоримо!

Далі знову почалися роги з вином, нові й нові страви. Останнє, що запам’ятав, як сидимо за столом і співаємо. Господарі — свої пісні, а потім я наші. І так добре, так добре!

Прокинувся я наступного дня по обіді з такою головою, наче у ній бомба вибухнула і от-от черепок рознесе.

— Іване Карповичу, прошу за мною. — Демидко був поруч, відвів мене до туалету, де тримав за пояс, поки я блював. Далі підніс графин води. — Боржом — те, що треба зараз для вашого шлунку.

Я жадібно випив воду і впав на стілець.

— Пане підполковнику, я не дуже добре пам’ятаю, що там учора було. Чи не трапилося з мого боку якихось ганебних вчинків?

— Та ні, Іване Карповичу, так ви добре співали, що я аж розплакався. Подумати не міг, що ви стільки наших пісень знаєте. А коли про солов’я на калиновім кущі співали, так усі гості теж заплакали. Хоч слів і не розуміли, але серцем усе відчували!

— Вони хочуть якісь загони створювати, для боротьби з абреками. Мене запрошували отаманом. Не хочеться їх ображати, треба якось пояснити, що начальство не відпускає, а я ж людина військова, мушу дотримуватися дисципліни, — попросив я.

— Поясню, за це не хвилюйтеся.

— Що там полонений? Розповів щось?

— Каже, що вони сиділи у горах, пиячили після вдалого нападу на якийсь маєток. Коли прискочив чоловік із Батума, наказав атакувати потяг. Для цього зійшлося одразу три банди абреків. Мусили знайти вас.

— Мене?

— Ага. Їм вас описали, сказали, в якому саме вагоні їдете. Ці абреки були просто виконавцями, а хтось усе планував. Послав людину з револьвером, яка на станції пройшла до паровоза. Попросився підвезти, потім, коли абреки напали, дістав зброю і наказав зупинятися. Потяг мусив зупинитися, абреки — наскочити і вбити вас.

— Саме вбити? Не викрасти?

— Ні, саме вбити. Так сказав полонений, — кивнув Демидко.

Я покрутив головою. Знову зробилося мені зле. Попив іще водички.

— Треба перевірити у Тифлісі телеграф, чи подавав хтось телеграми на Батум учора вранці. Якщо подавав, то які і хто саме.

— Зараз накажу нашим хлопцям у Тифлісі це перевірити.

— А мене відведіть до полоненого. Хочу з ним іще поговорити.

Демидко відвіз мене до будівлі військової комендатури Батума, де мене провели у підвал. Там сидів полонений абрек. Кулі з ніг йому витягнули, а обличчя добряче пошкодили. Сидів весь у синцях, лівого ока не видно, губи наче вареники. Абрек російською не розмовляв, довелося скористатися перекладачем. Я поцікавився, хто віддавав наказ, згідно з яким одразу кілька банд абреків полишили свої лігва і об’єдналися для такої зухвалої справи, як напад на потяг. Абрек не сказав, хто саме, але повідомив, що ватажок їхньої банди час від часу їздив до Батума, звідки привозив гроші та зброю. Куди саме їздив, полонений не знав.

— Може, його ще побити? — спитав Демидко.

— Та Бог із ним. Ходімо тепер дізнаємося, з ким зустрічався Саркісов.

Виявилося, що покійний полковник мав розмову з комендантом Батума, після чого рушив до порту. Поїхали туди і ми. Демидко спочатку хотів лякати людей посвідченням, але я його зупинив.

— Повірте мені, пане підполковнику, нажахати людину легко, але зиску з цього завжди мало. За відомості треба платити.

Я пішов розмовляти з портовими. Тому гривеник, цьому. То всі російської не знали, а то вмить забалакали, і невдовзі ми дізналися, що полковник Саркісов у порту справді був і мав довгу розмову з Аміраном Барадзе, власником кількох суден, про якого ходили чутки, що він один з найвідоміших контрабандистів Чорного моря. Пішли ми до того Амірана, який жив неподалік від порту в будинку, більше схожому на фортецю. Будинок охороняли озброєні люди, які сказали, що господаря немає вдома.

— Що ж, доведеться козаків викликати. Пане підполковнику, я тут почекаю, а ви візьміть ескадрон, щоб усе тут обшукати, — сказав я.

Охорона на стінах почула мої слова і забігала. Невдовзі хвіртку нам відчинили, і ми зайшли у двір, де чекав сам господар. Уже з очей було видно, що той Аміран Барадзе хитрий лис, якого притиснути буде важко.

— Полковник приходив, питав, чи немає в мене східних парфумів для жінок. Я пообіцяв дістати, — відповів господар на наше запитання про візит покійного Саркісова.

Перед тим він запросив нас до столу з чаєм і солодощами. Розмовляв російською господар непогано. Мене мав зрозуміти.

— Дивіться, пане Аміране. Полковника Саркісова підозрюють у роботі на турецьку розвідку. А зараз же воєнний стан, через який військова контррозвідка отримала дуже широкі повноваження. І от у нас є підозра, що ви з турецьким шпигуном говорили не про парфуми, а про щось інше.

— Про парфуми! Мамою клянуся! — закричав господар.

— Ми можемо вас арештувати, а можемо не арештовувати. Тільки поставити питання: людина може на турецьку розвідку працювати, а в неї кілька суден плаває — чи правильно це? Думаю, що, як мінімум, судна ваші арештують. І за вами уважно стежити почнуть.

— Скільки ви хочете? — спитав Аміран прямо. — Тисячу?

— Ми хочемо знати, про що була розмова з Саркісовим.

Аміран подивився на мене, не на Демидка.

— Дві тисячі.

— Хоч двадцять дві. Про що?

— Я ніколи не працював на владу. І зараз не буду.

Я засміявся.

— Ви, один із найбільших контрабандистів, ніколи не працювали на владу? А хто ж вас тоді прикривав увесь цей час? Чому ви не в Сибіру, а у палаці? Що за лайно ви мені тут пхаєте? Підполковнику, викликайте козаків, тут немає про що говорити. — Я підвівся.

— Зачекайте, — сказав Аміран.

— Що?

— Можна, пан підполковник вийде?

Я кивнув Демидку, той вийшов. Аміран перевірив, чи добре зачинено двері.

— Ви питаєте про те, за що мене можуть посадити до в’язниці.

— Мені нецікаво саджати вас до в’язниці, мені цікаво посадити інших. Якщо те, що ви розкажете, мені допоможе, я забуду про ваші слова.

— Він спитав, чи були якісь пакети в кінці листопада, — сказав Аміран.

— Що за пакети?

— З Тифліса на той бік.

— На той бік?

— Так, інколи мене просять передати щось до Туреччини або привезти звідти. Війна війною, але життя триває. У когось залишилися там родичі, хтось веде торгові справи, всім цим людям потрібно щось передати, але пошта не працює. Вони просять нас.

— Пакети були?

— Був один.

— Великий?

— Ну десь такий, — Аміран показав руками прямокутник, розміром трохи більше аркуша.

— Хто його передав?

— Не знаю. Мені надходила телеграма про те, що дядечко Ніколоз виїхав до Батума в такому-то вагоні. Разом із телеграмою приходили гроші. Моя людина з’являлася на вокзал і забирала у вагонника те, що треба було передати. Я відправляв це з першим човном.

— Від кого надходили телеграми?

— Від дядечка Важі.

— Після листопада пакети ще були?

— Ні.

— В якому вагоні був останній пакет?

— У третьому.

— Куди ви доставляли пакети?

— До Трапезунда.

— Хто їх забирав?

— Наші люди з турецького боку. А вже до них приходили по передачу.

— Що ж, добре, — кивнув я.

— Про це ніхто не мусить дізнатися.

— Жодна людина. Зараз я вийду і кричатиму. Не звертайте уваги.

Я вийшов і почав лаяти Амірана, погрожував йому і поліцією, і козаками, і розстрілом. Демидко здивовано дивився на мою лють.

— Він так нічого й не сказав? — спитав мене трохи згодом.

— Майже нічого. Дарма з’їздили. Що ж, повертаємося до Тифліса.

— Так швидко? Саркісов заходив іще пообідати і до портових дівок, — нагадав Демидко.

— Навряд чи там буде щось цікаве для нас. І мені треба ще попити, щось зовсім погано.

— Може, вина?

— Ні-ні, ніякого вина. Досить. Швидше до Тифліса.

Їхати довелося з пересадкою у Самтредіа. Нас тепер супроводжувало два десятки солдатів із кулеметом.

— Охорона наче у міністра якогось, — пожартував я.

— Іване Карповичу, ви ж тут головніший за міністра! Просто зірка! Тільки про вас і говорять! Новий витязь у тигровій шкірі!

— До чого тут тигри? — не зрозумів я.

— Ну, це так називали одного грузинського народного героя, про якого цілу поему написали. А у вас що, справді дід був грузинським князем? А то всі тільки про це і балакають.

— Та який там грузинський князь! У мене всі предки — гречкосії, ну, може, козаків трошки, бо прізвище козацьке, — запевнив я, а сам подумав, що розмови ті треба припинити, бо і так мені шиють мазепинство, а тут ще і грузинське або вірменське мазепинство шити почнуть.

Я попив чаю, трохи відпочив, коли ми доїхали до Самтредіа і почали чекати потяга на Тифліс. Охорона наша поїхала назад до Батума, їх змінили залізничні жандарми при зброї. Кілька з них попросили в мене автографи, питали, чи вийде історія про мою битву з абреками у журналах. Обіцяв, що вийде.

Чекати на потяг довелося довго, прибув аж пізно вночі, дістатися Тифліса ми мали лише зранку. Я прокинувся вже засвітла, провідник сказав, що прибудемо на вокзал за півгодини. Я вмився, почистив зуби, причесався й повернувся до купе. Демидко вже теж прокинувся. Попросив чаю. Потяг несподівано почав гальмувати. Жандарми, які були в сусідніх купе, одразу схопилися за зброю. Але тихо, жодних криків та пострілів, загонів абреків теж не видно.

— Нічого страшного, корова здохла, лежить на колії. Зараз її приберуть, і поїдемо далі. — сказав один із жандармів, який збігав до паровоза.

Жандарми зраділи, ми з Демидком сіли пити чай. Я дивився у вікно. І подумав, що от дивно ж якось, що корова прийшла вмирати на колію. Не в кущі кудись залізла, а саме на колію. Ну і корови ж зазвичай помирають від ножа, а не своєю смертю. Тут же диво на диві. А я ж так добре знав, що коли багато дивного, то це не просто так, а для чогось потрібно. Для чого потрібно зупиняти потяг неподалік від Тифліса?

Я не знав, але тіло саме кинулося під стіл. Розлився чай.

— Іване Карповичу! — злякався Демидко.

Постріл, дзвін битого скла і ще постріл, я закричав і поповз до проходу у вагон.

— В Івана Карповича стріляли! — закричав Демидко. З купе почали вискакувати жандарми, почув, як Демидко вибив вікно і вискочив із вагона. Стріляв. От же дурень, він там як на долоні перед стрільцем!

— Підполковнику, сховайтеся, вас же підстрелять! — закричав йому.

— За мною! — заволав Демидко, не почувши мене.

Мені допомогли підвестися.

— Івана Карповича поранено! — Мене підхопили під руки, але не знали, куди вести далі.

— Допоможіть підполковнику! — крикнув я, бо побачив, як Демидко сам побіг до пагорба, з якого по мені стріляли. Кілька жандармів кинулися за ним. Не дуже поспішали. Але пострілів більше не було.

— Івана Карповича поранено! Івана Карповича поранено! Потрібен лікар! — кричали жандарми і бігали біля мене. Я тільки кривився.

— Я лікар, я лікар, кому потрібна допомога? — Прибіг якийсь чоловік, лисуватий, у пенсне, схожий на лікаря, але зараз я нікому не довіряв.

— Що у вас у саквояжі? — спитав його.

— Інструмент. Завжди з собою вожу, — здивовано відповів лікар.

— Покажіть.

Він показав. Справді, медичний інструмент.

— Я — поранений.

— Бачу, — кивнув лікар. — Звільніть нам купе!

У порожньому купе лікар поклав мене на живіт і почав знімати штани.

— Це ж треба! — зашипів я, бо лікар торкнувся рани. — Куди поцілив гад! Я ж герой, про мене газети пишуть, а мене у сраку поранили!

— Не хвилюйтеся, в газетах напишуть, що ворог підступно поранив вас у спину, — заспокоїв лікар. — Так, ось вам рушник, закусіть зубами.

Для чого?

— Зараз буде трохи боляче.

Я закусив. Боляче було не трохи. Я стогнав, лікар мене заспокоював.

— Вам дуже пощастило, що куля втратила швидкість, пробивши стінку вагона. Поранення несерйозне, лише м’які частини, навіть кістки не зачепило. А от якби пряме влучання, то було б значно гірше. Могло б вам дещо пошкодити, — розповідав лікар. — Так, тепер будемо зупиняти кровотечу.

Поки лікар порався зі мною, повернувся Демидко. Спітнілий і незадоволений.

— Як ви, Іване Карповичу? — спитав мене.

— Як людина з простреленою сракою, — чесно відповів я.

— Нічого, до весілля заживе. Головне, що поранення весіллю не завадить, хоча могло б, якби куля пройшла трохи інакше, — засміявся лікар.

— Добре, що так. Ви дуже вчасно полізли під стіл, Іване Карповичу, — сказав Демидко. — Я знайшов першу кулю, яка встрягла в стінку купе. Вона б поцілила вам у голову. Точнісінько в голову!

— Стрілець був хороший, — кивнув я.

— Стрілець був відмінний. Він же стріляв зі ста кроків, і така точність!

— Він утік?

— Утік. Я знайшов місце, звідки він стріляв. Дуже зручне місце за кам’яною брилою. Судячи з гільз, у нього був манліхер. Як ви здогадалися, що це засідка?

— Через корову, що прийшла помирати на колію. Так не буває. Нехай би ще потяг її збив, але щоб сама прийшла помирати... Корову хтось убив. Залишив на колії, щоб зупинити потяг. Для чого? Напасти? Але, враховуючи охорону, тут потрібна сотня абреків, не менше, до того ж місто недалеко. Тоді я подумав, що навіщо сотня абреків, коли достатньо однієї кулі. І поліз під стіл. Вчасно, щоб не отримати кулю у голову, і запізно, щоб урятувати сраку.

— Іване Карповичу, я ще сумнівався про абреків. Це могло бути випадковістю... — почав Демидко.

— Не могло. Навіщо абрекам потяг без поштового вагона? Зібрати гаманці у пасажирів? — здивувався я. — І тоді, і зараз це зовсім не випадковість, а полювання на мене.

— Так, ви маєте слушність. Тепер, після цього пострілу, я розумію, що на вас таки полюють. І ставитиму питання про те, щоб відправити вас до Петрограда.

— Ні! — рішуче закрутив я головою.

— Тут для вас дуже небезпечно! Ми не можемо ставити під загрозу життя найкращого сищика імперії! — наполягав підполковник.

— Вибачте, мабуть, не все тут призначене для моїх вух, — сказав лікар і вийшов, залишивши нас. Потяг якраз рушив з місця.

— Іване Карповичу...

— Мені потрібна зустріч із командувачем армії, з Юденичем, — перервав я Демидка, узяв його за плече і пошепки продовжив: — Таємна зустріч сам на сам, про яку ніхто не знатиме.

— Але...

— Підполковнику, ви самі бачите, що моє життя під загрозою. Але я не звик відступати. І якщо все пройде так, як я хочу, ми зможемо гідно відповісти тим людям, які хотіли моєї смерті. Ви зі мною? — спитав я тихо.

— Так, — кивнув він.

— Про моє прохання і про саму зустріч не мусить знати ніхто. Жодна людина! Тільки ви, я та командувач.

— Я зрозумів. Спробую влаштувати цю зустріч.

— Добре.

— Але вам треба буде берегтися. Ці люди не відступлять.

— Я буду обережним. Покличте лікаря, хочу йому подякувати.

Лікар зайшов, ми познайомилися. Його звали Андрій Бенедіктов, він був із Петрограда, їхав до Тифліса відпочити у сестри, що була дружиною якогось великого цабе в Кавказькому намісництві.

— Навіть не думав, що тут так небезпечно! Стріляють людей просто у потягах! Дикі краї! — здивувався лікар.

— Це більше не з краями пов’язано, а зі мною. Я притягую неприємності, — усміхнувся я.

— Та я знаю. Покійний Ілля Благово мені про вас писав. Пам’ятаєте Іллю? — спитав лікар.

— Ну, звісно. Його таємнича смерть — одна з тих загадок, які виявилися мені не по зубах.

— Я трохи знав цю історію, бо ми з Іллею були друзями, хоч я і старший за нього. Саме я порадив йому піти на війну, думав, може, він хоч там сховається від тих загадкових убивств. — Лікар зітхнув. — Ця історія мене досі не дає спокою. Бо як же так? Ось просто живеш-живеш, а потім тебе намагаються вбити! Хтось прирік тебе на смерть, незрозуміло за що!

— Ну, як бачите, лікарю, таке трапляється. На щастя, в моєму випадку все закінчилося досить анекдотично, — я ляснув себе по заду. Мої штани були скривавлені, у когось із пасажирів були запасні, і він радо пожертвував їх для відомого сищика. — Я дуже вдячний вам, Андрію, за допомогу. Бо кров так цебеніла, що анекдотичне поранення могло б перетворитися на ганебну смерть. Чи можу я вам чимось віддячити?

— Ну що ви, Іване Карповичу, я ж лікар, це був мій обов’язок — допомогти пораненому. А тут іще мені випала велика честь рятувати найкращого сищика імперії!

— Чи можу я хоча б пригостити вас вечерею в одному з тифліських ресторанів? Мені б це було дуже приємно, — попросив я.

— Вечеря? Думаю, цілком можливо. Тільки вас же не спробують отруїти? — усміхнувся лікар.

— Нічого не можу обіцяти, окрім того, що буде смачно.

Ми просміялися до самого Тифліса, з вокзалу я поїхав додому до підполковника Демидка, він вважав, що там мені буде найбезпечніше. Їхати довелося стоячи, бо сидіти я міг тільки на подушках, а їх у візника не було. У Демидка всівся одразу на три подушки, наче султан на троні, став чекати повернення підполковника. Сидів подалі від вікна, так, щоб можна було сховатися за шафу, браунінг тримав напоготові. За кілька годин Демидко повернувся.

— Микола Миколайович зустрінеться з вами сьогодні. У себе вдома. Вам треба пройти через чорний хід, як простому солдату. Ось шинель, чоботи. До командувача часто солдати приходять, і ваша поява нікого не здивує. Ви мусите прийти о шостій, почекати годину. О сьомій Микола Миколайович приїде і зустрінеться з вами.

— Він не здивувався моєму проханню?

— Здивувався, але погодився, здебільшого під впливом цих замахів на вас. Сказав, що коли вас так уже хочуть убити, значить, ви наступили на хвіст шпигунам.

— Що ж, добре. Чекаю на вечір.

— Мої люди доповіли про телеграф. Уранці перед нашим від’їздом на Батум пішло сім телеграм. Три від організацій, чотири від приватних осіб. Текстів на телеграфі не запам’ятали, але казали, що нічого підозрілого, якісь родинні телеграми. Одну з них давала жінка, пишна білявка, яку телеграфісти запам’ятали дуже добре, півгодини мені розповідали, яка красуня.

— Білявку бачили і вранці перед загибеллю Саркісова, — згадав я.

— Я зараз перевірятиму його коханок. Знайду ту білявку і допитаю! Ми їх спіймаємо, Іване Карповичу!

— Звісно, спіймаємо. Тільки дійте обережно. Бо вони можуть вдарити і по вас, — попередив я.

— Я буду обережним. А як ваша рана?

— Та хай їй грець. Ходити — боляче, сидіти — боляче. Дуже хочу я того стрільця знайти. А що там кажуть у місті? Вже знають, куди мене поцілили?

— Повідомлено, що вас поцілили у спину. Підступні вороги вдарили ззаду.

— І люди вірять?

— Та звісно вірять, ви ж герой!

— Авжеж, героя поранити у сраку не можуть, — кивнув я. — Що ж, поки відпочину.

Демидко поїхав у справах, а я приліг. Лежати міг або долілиць, або на правому боці, щоб ліва поранена сідниця була згори. Полежав кілька годин, потім підвівся. Ходити було боляче, але вже що поробиш. Надягнув солдатську шинель, взув чоботи. Знайшов мотузку, скрутив три подушки підполковника у простирадлі, вийшов такий добрячий жмут, який закинув за спину. Подивився у вікна. Помітив, що за будинком підполковника стежать. Відчинив вікно, яке виходило до невеличкого саду. Виліз, пройшовся біля дерев, потім насилу переліз через паркан, опинився у невеличкому провулку. З нього вийшов на вулицю, подивився на чоловіка, який стежив за будинком. Хотілося схопити непильного філера за шкірку та допитати. Але утримався. Пішов собі. Намагався не накульгувати. Потроху розходився. Час був, то зайшов до шпиталю провідати Мельникова. Спитав про капітана, збрехав, що зі штабу цікавляться.

— А його забрали, — розповів якийсь солдатик, який був тут за санітара.

— Хто забрав? — здивувався я.

— Та не знаю, кілька годин тому забрали, — зітнув плечима санітар.

Я подушки під сходи запхав і побіг до лікаря, натягнувши солдатський кашкет на лоба, щоб не впізнали мене.

— Так, забрали, — розповів лікар. — Військова контррозвідка, сказали, що відправлять до Петрограда. Я був проти, бо стан іще важкий, але наполягли, що такий наказ.

— А хто наполіг? — поцікавився я.

— А чого тобі це цікаво?

— Та підполковник Демидко наказав мені дізнатися про стан хворого. Треба ж мені доповісти, — збрехав я.

— А, Демидко. Він же теж контррозвідка, мусив би знати.

— Так а хто приїздив по капітана?

— Лейтенант якийсь із екіпажем. Він лист залишив для Демидка або для Івана Карповича Підіпригори, — чоловік постукав по шухлядці свого письмового стола.

— Я можу передати, — запропонував я.

— Е ні, хлопче, лист віддам тільки їм у руки! — Лікар хитро усміхнувся, потім став придивлятися до мене. — Солдате, я тебе раніше ніде не бачив?

— Бачили, мабуть, я вже другий рік у Тифлісі служу, при штабі, — збрехав я.

— А, ну добре.

Я пішов, недалеко, почекав, поки лікар вийде. Він навіть двері до кабінету свого не зачинив. Я трохи пройшовся за ним. Він сходами піднявся на поверх вище, а я швиденько повернувся. У коридорі було порожньо, забіг до кабінету. Відчинив шухляду. Конверт був там. Схопив його, підійшов до дверей і почув кроки. Озирнувся, побачив шафу для одягу. Сховався в ній. Від різких рухів аж рана заболіла. Зціпив зуби, тримався.

— Заходь, Нано, — почув я голос лікаря.

— Ну, я не знаю, — відповіла жінка.

— Прекрасне шампанське, «Абрау-Дюрсо»! Випиймо!

Далі лікар відкоркував шампанське, налив у келихи, почав щось балакати, і вже з котячого його голосу не мав я сумнівів, що хоче він гостю звабити. Це віщувало довге сидіння у шафі, бо ж у кабінеті лікаря була кушетка. Та, дякувати Богу, дівчина виявилася цнотливою. Коли лікар перейшов від слів до дій, дала йому дзвінкого ляпаса і втекла, грюкнувши дверима. Лікар у спину крикнув дівчині кілька слів, які не слід використовувати щодо порядних дівчат, після чого дістав коньяк і почав його пити. Мені вже був час іти, до того ж дуже кортіло прочитати листа, а у шафі було темно. Лікар смоктав і смоктав той коньяк, плямкав, наче мале цицьку, бурмотів про ту Нану. Нарешті вийшов, я визирнув з шафи, розкрив конверт. Усередині був менший конверт на якому було надруковано: «Для Івана Карповича Підіпригори». Мені аж млосно стало від поганих передчуттів. Обережно конверт розкрив. Там лежав невеличкий аркуш, на якому було надруковано: «У вас є день, щоб забратися з Кавказу. Інакше капітан Мельников загине. Один день».

Я скривився. Мій чудовий план, який я вигадав, не передбачав, що Мельникова могли викрасти. Так, він останнім часом перетворився на п’яницю, але ж я розумів, що загинути він міг саме через мене, а не через пиятику. Бідолаха. Але чим я міг йому допомогти? Поїхати з Кавказу? Покинути цих шпигунів, які мене ледь не вбили і ганебно поранили? До того ж я не знав, хто вони. А що як Мельников уже мертвий і вони просто лякають мене? Блефують! Ні, я не збирався грати за їхніми правилами, робити те, що вони вимагали. Не буду! Але я не хотів підставляти Мельникова. А якщо вдати, що я не знаю про його викрадення? Просто не отримав листа! Поклав аркуш у менший конверт, той у більший, далі в стіл. Кинувся до дверей. Знову кроки. Та що ж це таке? Знову когось веде? Я став за дверима. Лікар зайшов сам. Я затиснув йому рот і приставив браунінг до потилиці. Він не смикався. Поклав його на підлогу, порвав білий халат на мотузки, ними зв’язав руки, заткнув рот і зав’язав пов’язку на очах. Потім забрав гаманець, із серванта з ліками взяв баночку морфію, витрусив на підлогу всі шухляди зі столу. Це мусило нагадувати пограбування. Наказав не смикатися, спокійно пішов геть. Під сходами забрав подушки. Вже коли був на вулиці і зупиняв візника, зі шпиталю почулися крики. Лікаря досить швидко знайшли.

Я сидів на подушках, візник їхав до генерала Юденича. Я дуже дратувався через цих шпигунів, які так добре діяли на випередження. Я вже двічі мусив загинути! І вижив здебільшого випадково. Тепер вони вирішили зловити мене на гачок. Впливати через Мельникова. Звідки вони дізналися, що я піклуюся про їх благородь? Покидьки. Ну, ще подивимося, хто кого спіймає. Я бісився, бо розумів, що ризикую. Нехай би собою, до цього я звик, але тепер же я ризикував головою капітана. Це мене дуже непокоїло. Я вже думав про те, щоб відступити. Але потім вирішив, що ці хлопці не дурні. Вони ж розуміють, що коли повернуть мені Мельникова, то я знову візьмуся за них. Ні, вони не віддадуть капітана! Шантажуватимуть мене далі. Ні, не буде цього, я вирішив грати за своїми правилами.

З тим приїхав до генерала. Мене впустили через чорний хід, який охоронявся, як і парадний.

— Ти зі штабу? — спитала мене якась жінка, яка, мабуть, була тут головною по господарству.

— Так точно! — кивнув я.

— Іди до саду, там треба гілки прибрати, — наказала мені.

Довелося годину попрацювати, мені аж паморочитися почало.

Здається, з рани потекла кров. Зараза така! Нарешті приїхав генерал. Сам прийшов на кухню, провів мене у підвал.

— Тут ми можемо поговорити без зайвих вух, — сказав мені. — Сідайте. Ви погано виглядаєте, Іване Карповичу.

— Взагалі-то я мусив лежати зараз у труні, і мій теперішній вигляд найкращий із можливих, — скривився я. — Дозвольте доповісти.

— Слухаю вас.

Я розповів генералу свій план. Він слухав і тільки головою крутив. Коли я закінчив, він скривився, замислився.

— Іване Карповичу, те, що ви пропонуєте, потребує багатьох зусиль.

— Пане генерале, ви знаєте, для чого це робиться, і вам вирішувати, чи жити штабу і далі зі шпигуном під боком, чи треба напружитися і зловити негідника.

— Можливо, шпигунів під боком більше немає! Якісь агенти Саркісова залишилися і намагалися вбити вас, але вони не обов’язково залишилися у штабі!

— Думаю, Саркісов узагалі не винний. В нього були підозри, він почав копати і дещо дізнався. Він міг вийти на справжнього шпигуна, і його прибрали. Дуже красивий хід. Ці хлопці сподівалися вбити одразу двох зайців: відправити мене назад до Петрограда і прибрати небезпечного свідка, зробивши його шпигуном і заспокоївши всі підозри! Просто чудово!

— Якщо ви маєте рацію, то ці шпигуни значно небезпечніші, ніж я думав! — скривився генерал.

— Тому проти них і потрібна ось така складна операція. Вважаю, що спіймати їх можна лише так! — наполягав я.

— Мені треба подумати, — сказав командувач.

— Звісно. Я завтра вирушаю до Карса. Всім розповідатиму, що сліди від Саркісова ведуть туди. Я хочу втекти з Тифліса і хочу, щоб шпигуни заспокоїлися, подумали, що я взяв хибний слід. Якщо ви наважитеся на операцію, вам доведеться робити її без мене, бо я буду у Карсі десь із тиждень. Надсилатиму підполковнику Демидку бравурні телеграми, проводитиму обшуки і допити, провадитиму бурхливу діяльність. Це відведе підозри від операції. Шпигуни мусять проковтнути наживку, а потім ви їх зловите.

— Бачу, ви цього дуже хочете, Іване Карповичу.

— Я не люблю, коли за мною полюють, наче за зайцем. Отже, завтра зранку я відбуваю до Карса. Якщо ви вирішите почати операцію, нехай підполковник відповість на одну з моїх телеграм словами: «Генерал дуже задоволений вашою роботою».

— Добре.

— Що ж, тоді дозвольте мені піти.

— Після вас залишаються плями!

— Вибачте, це кров. Здається, рана відкрилася.

— Вам треба до шпиталю! Хоча ні, там сталося пограбування. Я наказав посилити охорону, але все одно місце ненадійне.

— Не хвилюйтеся, генерале, в мене є знайомий лікар.

Я вийшов через чорний хід. Зупинив візника і поїхав до будинку, де квартирував Бенедіктов. Він жив дуже зручно, у окремому флігелі у саду. Прийняв мене, розсміявся.

— Ви в образі, Іване Карповичу?

— Я в подобі живої людини. Знову спливаю кров’ю. Рятуйте, лікарю.

Він зупинив кров, іще раз перев’язав рану.

— Іване Карповичу, вам таки потрібен спокій. Рана має загоїтися!

— Про спокій можу тільки мріяти. Завтра треба їхати до Карса.

— Залізницею?

— До Александрополя так, а далі на візку.

— Я б не радив вам зараз мандрувати, відпочиньте хоча б кілька днів.

— Треба їхати. Справа не чекає. Тепер дозвольте мені пригостити вас вечерею.

— Що ж, я залюбки. Моя сестра трохи прихворіла, то вечір у мене вільний, — усміхнувся лікар.

— Тоді їдьмо.

Спочатку ми заїхали до крамниці одягу, де я купив собі новий костюм. Потім заїхали до пані Олександри, яка дуже зраділа моїй появі.

— Складете нам товариство, о прекрасна Олександро?

— Залюбки, мій героїчний Іване Карповичу! Чутки про ваші перемоги випереджають вас! — усміхнулася вона. — Куди ми поїдемо? До Брассі? Чи Кулеврена?

— Ні, я не великий шанувальник французької кухні. Поїдемо у місце, де можна добряче поїсти і випити. Мені ж треба підкріплятися, я втратив багато крові! — пояснив я.

Ми поїхали до вірменського трактиру, адресу якого дав мені Гарегін Нжде, з яким ми домовилися про співпрацю. У трактирі, коли впізнали мене, то виділили нам окремий зал, просили замовляти що завгодно і не думати про гроші.

— Бо для нас велика честь, Іване Карповичу! — сказав господар трактиру. Я шепнув йому, що завтра вирушаю до Карса, і з Александрополя мені буде потрібен віз на ресорах і візник.

— Зараз же надішлю телеграму, можете за це не хвилюватися, — запевнив господар.

На стіл до нас почали приносити їжу. Багато страв, і чим далі, тим їх ставало більше.

— Іване Карповичу, бачу, що ви зажили неабиякої популярності і серед тубільців! — здивувався Бенедіктов після третього келиха, коли побачив, із якою пошаною наш стіл обслуговують.

— Це тільки початок! Ось поїду до Карса, викрию турецьких шпигунів, тоді мене на руках носитимуть! — пообіцяв я.

— Ви їдете до Карса? — спитала Олександра.

— Так, думаю, що там ховаються помічники покійного полковника. І я їх знайду, можете не сумніватися, чарівна Олександро! — похвалився я.

— І надовго ви?

— Думаю, за тиждень упораюся.

— Тиждень. Так довго, я сумуватиму, — зітхнула красуня.

— Прекрасна Олександро, сьогодні вночі спробую зробити все, щоб наша розлука минула непомітно, — пожартував я, коли лікар вийшов з-за столу.

— Сподіваюся, поранення цьому не завадять? — усміхнулася вона.

— Навпаки! Мені розповідали, що близькість смерті розпалює чоловіка, надихає на відчайдушне стрибання у гречку. Тут близькість була найближча! Смерть мене поцілувала в одне місце! То тепер я тільки і думаю про вас!

— Тоді для чого взяли цього лікаря? — спитала Олександра про Бенедіктова.

— Він урятував мене в потязі, обробивши рану. Я перед ним у боргу!

Коли вийшла пані Олександра, Бенедіктов схвильовано подивився на її легку ходу і делікатно спитав, чи не проти містер Сайрус, що його дружина проводить час із чужими чоловіками.

— Містер Сайрус у Баку, а ми в Тифлісі. До того ж, кажуть, містер Сайрус більше схиляється до хлопчиків. Думаю, він не проти, що чарівна Олександра склала нам компанію.

— Яка гарна жінка! Я майже закохався у неї, — сказав уже п’яненький лікар.

— Мадам Бенедіктова не буде проти? — поцікавився я.

— Мадам Бенедіктова втекла з одним вихрестом, який зробив кар’єру при московському генерал-губернаторі, то за неї можна не хвилюватися, — скривився лікар.

— Що ж, я хоч і не лікар, але трохи знаюся на розбитих серцях і наполегливо раджу вам спробувати підкорити милосердне серце пані Олександри.

— Хто вона? В неї трохи помітний акцент. Німкеня?

— Ні, англійка. Принаймні дружина англійського підданого. Випиймо за красу, яка надихає нас жити!

Ми підняли келихи і спорожнили їх, нам одразу підлили.

— Господи, яка ж вона гарна! — аж застогнав Бенедіктов, коли побачив, як Олександра наближається до нас. Висока, струнка, з гривою рудих кучериків. Вона була прекрасна.

— Пані Олександро, дозвольте за вас випити! — запропонував я.

Випили, закусили, потім прийшли музики, ми почали танцювати. Пані Олександра, як виявилося, танцювала дуже добре, і не оті бальні танці, а народні, нехай і англійські. Дотанцювалися до того, що в мене знову кров пішла. Бенедіктов нетверезими руками вкотре перев’язав мені рану, і ми всі поїхали до пані Олександри. Там іще випили, далі вже пам’ятав події не дуже добре. Здається, лікар звалився першим, пані Олександра не витримала за ним, я уклав їх спати, потім трохи почистив шлунок, попив водички і влігся сам.

Вранці все одно голова боліла, але не дуже, і я рушив на вокзал, сів у потяг до Олександрополя. Вагонів першого класу не було взагалі, на другий клас не було квитків, то довелося їхати третім класом. Коли зайшов до вагона, там уже було повно народу. Я спочатку уваги не звернув, а потім зрозумів, що їду наче у великоруських губерніях. Біляві всі, ніс валянком, розмовляють російською. Зазвичай на Кавказі руських багато серед панів або серед солдатів. А тут селяни, і руські всі. Спитав їх, що за люди. Розповіли, що звуться молоканами. Секта така, яка давно вже з великоруських губерній виселилася і живе на Кавказі. Воно-то панотці вчать паству сектантів боятися, але от дивлюся, тихі та працьовиті люди. Руки мозолясті, обличчя засмаглі. Їдуть із Тифліса, де намісникові Кавказу Миколі Молодшому подавали петицію, щоб не чіпали хлопців їхніх, яких до армії хотіли забирати. А їм до армії не можна, навіть зброю у руки брати заборонено, бо ж гріх людину вбивати. Сектанти, а правду кажуть. Гріх. І стільки того гріха на мені. Я наче ніколи сам на вбивство не ліз — відбивався, а все одно по лікоть руки у крові.

Зітхнув, і зробилося мені сумно. Дуже сумно. Бо жив, жив я і чого досяг? Руки у крові, наче у ката. І сам же такий шлях вибрав. Нехай там служба, але ж коли у відставку пішов, то можна б було заспокоїтися. Хліб ростити, як про те і мріяв. Але пожив трохи у спокої, і нудно стало, пригод схотів. Свиня багно знайде, так і я. Посипалися пригоди, потім слава почалася. Аби був розумний, графа б виставив у герої. Нехай би були пригоди сміливого сищика графа Климентія Осики-Маєвського. Так ні, не схотів, сам слави зажадав, щоб у журналах писалося «Іван Карпович Підіпригора».

І що? Надибав славу, грошей заробив, та тільки де тепер усе це? Донька рідна далеко, хутір стоїть покинутий, жінок тримаю на відстані, щоб не постраждали через мене, тільки на блуд здатний. Ось і все, чого досяг. Найкращий сищик імперії! Ані за собою, ані перед собою, а ще й срака прострелена. Тьху! А тут он люди сидять тихі, працьовиті, про Господа балакають. Може, і не так, як треба, але ж Господь усяку молитву зрозуміє. Бо що ж він, не писар же якийсь в установі, який до кожної коми присікується, хабар вимагає. Господь милостивий, як би ти не помилився, все одно почує тебе, якщо від серця молитва твоя.

Од думок тих аж сльози в мене по щоках покотилися. Молокани ці стали до себе запрошувати.

— Бачимо, що хороша ти людина, а такій людині в миру важко, неспокійно, наче човну в бурю. То іди до нас, у нашу гавань Господню, — казали мені.

Та куди підеш, коли у кайданах весь? Подякував я молоканам, дав їм сто рублів, попросив молитися за мене. Гроші вони брати не хотіли, сказав, що як не хочуть на себе їх витратити, то нехай на когось іншого використають, кому допомога буде потрібна. Обступили вони мене, почали молитви свої співати. Дуже хороші молитви, світлі. І я з ними. Так до Александрополя доїхав у думках за Господа.

На вокзалі вже чекав мене тарантас із візником і три вершники вірменські при зброї. Сказали, що на дорогах неспокійно, курдська кіннота нишпорить.

— Гарегін наказав вас охороняти. Ми з вами поїдемо.

— Добре, — кивнув я.

Поїхали. Всівся я на трьох подушках, а ще ж ресори, майже не боляче було. До того ж краєвиди гарні. Гори навколо, трава зеленіє, абрикоси квітнути починають, а абрикосів там багато, наче у нас вишень. Милувався я світом Божим, розмовляв із хлопцями. Вони були з вірменських загонів, двоє російської майже не знали, а один розмовляв непогано. Розповідав, як вони з турками воюють, хвалився, що вже чотирьох ворогів убив. От, думаю, які ж райські місця, а і тут вбивства.

Проїхали ми десь годину, дорогою зустріли цілу валку з пораненими солдатами, яких із фронту везли до станції, щоб відправити на лікування у тил. Хтось із солдатів мене пізнав, одразу усі пожвавішали, довелося їм історію смішну розповісти, підписати кілька журналів, побажати найшвидшого одужання. Роз’їхалися. Я трохи задрімав на подушках своїх, подумки дякував Господу, що живий, виправитися обіцяв і не вбивати. Але ж диявол хвилюється, коли до Господа ти повертаєшся. Тільки ото подякував я Богові, як почулися постріли.

— Курди! Курди! — закричав той хлопець, із яким я розмовляв. Його товариші теж закричали, вихопили гвинтівки.

Візник нагнав коней, і помчали ми. А за нами цілий загін вершників. Десятків чотири десь. Охоронець розповідав, що турки найняли кочових курдів, і орди їхні глибоко заходять у тил, інколи нападають на невеличкі загони російських військ, здебільшого просто розвідують. А тут ось вирішили напасти. Мчалися за нами, і тут я зрозумів, що помилився. Думав же, що заспокояться шпигуни, подумають, що взяв я хибний слід, і не чіпатимуть, бо ж у Карсі я для них безпечний. А шпигуни виявилися хитрішими, мало їм було просто прибрати мене з Тифліса, вирішили вони взагалі мене звести зі світу. І ось тут, на цій рівнині між двома хребтами, нічого не було, щоб їм завадити.

— Гвинтівку дай! — крикнув я охоронцю. Той здивовано подивився на мене. — Гвинтівку!

Він подав мені гвинтівку, я прицілився. Постріл. Один із переслідувачів покотився. Вони почали стріляти, але в такій гонитві прицілитися їм було значно складніше, аніж мені на тарантасі. Ще постріл — і ще один покотився. Вони відповіли пострілами, але не влучними. Я поклав третього. Мисливський інстинкт, серце тьохкало, видих, прицілився, постріл. Ще один. Подумав, що так перестріляю всіх нападників. І які ж вони вперті! Скакали за нами, не відступали. Ну ось вам, отримуйте.

— Обойму! Дай ще обойму! — крикнув я.

Охоронець кинув одразу дві обойми набоїв, я перезарядив. Побачив, що загін нападників почав розходитися дугою. Та до одного місця дверцята ці маневри! Я ще вистрелив. Промазав, потім поцілив. Був наче у тирі. Купа фігурок, тільки вибивай. Я подумав, що все занадто добре. Ну не може людині так щастити, як мені. Колесо відвалиться? Куля поцілить в одного з коней, що тягнув тарантас? Чи мене поранить? Я вистрелив іще раз. Мабуть, у коня поцілив, бо покотилися і вершник, і кінь. Видих. Я вже майже натиснув на гачок, коли почув крики і постріли за спиною. Я озирнувся і побачив ще один загін, який висипав нам назустріч. Тир перевернувся, і тепер ми стали фігурками для розстрілу.

— Візьми мого коня і спробуй утекти! — закричав охоронець. — Ти мусиш урятуватися!

Ми повернули з дороги і помчали полем.

— Бери коня! Ми спробуємо їх затримати! — наполягав охоронець.

Четверо можуть зупинити десяток і затримати два десятки, але нападників було близько сотні. Я кинувся до візника.

— Тікай! Візьміть його і беріть ліворуч! Я візьму праворуч! Вони прийшли по мене! Ви тут ні до чого! Забирайте його і тікайте! — наказав я.

— Ні! У мене наказ... — заперечив мій охоронець.

— Я тут наказую! Я! Виконуй!

Я штовхнув візника, і той стрибнув на коня одного з охоронців. Я повернув візок праворуч. Ми розділилися. В мене був маленький шанс доїхати до пагорбів, залягти там серед скель і спробувати відбитися. А там, може, якийсь загін козаків чи інше щасливе спасіння. Або смерть. Я довго від неї бігав, мені щастило, але всьому настає край.

— Н-но! — вдарив коней батогом, хоч вони і так мчали з усіх сил. Озирнувся, побачив, що мої охоронці скачуть геть, нападники не намагаються їх переслідувати. Бо їм потрібен був лише я. До пагорбів залишалося хвилини дві гонитви. Ще на дорозі я міг змагатися з вершниками у швидкості, але на цьому полі, по якому було розкидане каміння, тарантас стрибав, як цап. Нападники наздоганяли. Я вихопив браунінг, кілька разів вистрелив, збив одного чи двох вершників, а потім відчув удар. Тарантас підлетів, я злетів із місця, мене кілька разів крутонуло у повітрі, далі темрява.

Я опритомнів від чогось схожого на звук грому. Грім, перелякані крики людей, іржання коней, постріли, ще грім. Я нічого не бачив, темрява, я лежав на землі, чув звуки якогось дивного бою, у голові гуло. Я осліп? Суцільна темрява! Бій? Кого з ким? Нападники були самі! Нічого не розумів. Мацав руками. Земля, каміння, потім щось інше. Я торкнувся цього іншого. Щось знайоме. Це було схоже на чоботи. Так, чоботи! Але якісь велетенські чоботи, сама підошва у півліктя завтовшки! А ще чомусь пахло самогоном і тютюном. Знову почулися блискавки, знову крики, іржання, цього разу вже далі. І без пострілів.

Я помер? Я ж мусив померти. Цілий загін нападників, які прийшли по мою голову. Авжеж, я помер. Але чому лежу на землі? Чому нічого не бачу? Може, вони відрізали мені голову, а душа ще не відлетіла з тіла? Помацав себе. Ні, голова була на місці, скривавлена, але була. Я спробував підвестися.

— Лежи там! — суворо сказав якийсь голос, такий гучний, наче грім. Він чувся десь ізгори. Я схопився за голову. Не розумів, що коїться. Мені було страшно. Потім знову знепритомнів.

Коли розплющив очі, побачив небо. Блакитне небо, майже без хмар. Небо. Потім заболіла голова. Я спробував підвестися, тіло не дуже слухалося. Ледь сів, озирнувся. Нікого навколо. Зовсім. Жодного вершника. Де вони поділися? Було ж їх багато! І чому вони не взяли мене у полон? Або не добили? Я не знав. Помацав голову. Липке волосся. Подивився на пальці. Кров. Хотів підвестися, але знову сів. Збирався з силами. Став на коліна. Постояв. Земля, каміння, молода трава. Здається, я не помер, хоча як я зміг вижити, не розумів. Ще раз спробував підвестися. Мене хитало, якось устояв. Знову подивився навколо. Нікого. Жодного вершника. Потім якийсь рух. Я хотів придивитися, але в очах тьмарилося. Що це в біса таке? Вимушений був присісти. Зібрався з силами і піднявся. Подивився туди, де бачив рух. Ага, двоє коней мирно паслися, тягали за собою розтрощений тарантас без коліс. Я на ньому їхав, тікав від бандитів, потім тарантас підлетів, і я разом із ним. Далі я впав, знепритомнів, мав бути вбитий чи захоплений у полон, не знаю, що вже там наказали зробити нападникам.

Ступив крок. Потім іще, потім став на коліна і почав блювати. Відповз трохи, лежав. Знову підвівся. Тепер зробив сорок чотири кроки. Присів на каменюку. Озирався навколо. Якісь дивні чорні кола, наче випалені на землі. І в тих колах обгорілі купки. Їх було багато, кілька десятків. Потім менше, вже поодинокі. Я знову пішов. Багато слідів копит на землі. Вершники були, вони мені не ввижалися! Куди ж вони поділися? Ось іще гвинтівка на землі. Маузер. Бачив таку в німців. Узяв її, використовував як ціпок. Ішов далі. Час від часу сідав відпочивати. Хотілося пити. Хотілося лягти. Але я йшов.

Вийшов на дорогу і поплентався нею. За деякий час почув стукіт копит. Повернувся, побачив кількох вершників, що їхали до дороги. Вони наче їхали до мене, але якось неквапливо, чомусь не наважувалися наблизитися. Я зупинився, чекав їх. Вони теж зупинилися. Не міг їх роздивитися. Навіть порахувати, скільки їх, бо в очах усе розпливалося. Якби вони напали, я б і підстрелити їх не зміг!

— Хто ви? — крикнув їм.

— Ви живі? — почувся голос. Здається, знайомий.

— Не знаю, — чесно відповів я, бо все було якось дивно.

— Іване Карповичу, це ж ви?

Я подумав. Іван Карпович? Я? Не знав. Зробилося зле, я поточився, намагався встояти, але не зміг, упав. Темрява і тиша обійняли мене, залізли у вуха та очі, наповнили рот і стишили серце.

Коли опритомнів, лежав уже не на землі. Якесь ліжко. У хаті. Незнайомі запахи. Поруч сиділа якась жінка. Побачила, що я розплющив очі, щось сказала. Я не знав цієї мови. Вона підвелася і вийшла. Потім повернулася з чоловіком. Це був той вірменський охоронець, із яким я розмовляв уранці. Він став переді мною на коліна і поцілував руки.

— Ви живі, Іване Карповичу! — Він аж затремтів.

— Де Я?

— Ми відвезли вас у село. Скоро сюди приїде лікар з Карса.

— Мене знову спробують убити, — попередив я.

— Тут ви у безпеці. Село охороняє півсотні озброєних чоловіків. І з Карса їде сам Гарегін із загоном. Вам немає про що турбуватися.

— Ті нападники, вершники, чому вони не вбили мене? Де вони поділися? — спитав я.

— Я не знаю, не знаю! Ми ж утекли в інший бік. Ви повели їх усіх за собою, ви врятували нас!

— Води, — попросив я.

— Так, зараз.

Мені дали попити, я знову провалився в якесь марево. Потім прокинувся від голосів. До кімнати, де я лежав, увійшов Гарегін Нжде, навхрест перемотаний стрічками з набоями. Він чомусь схилився переді мною, поцілував руку.

— Прошу вибачення, Іване Карповичу. Це я винен.

Я не розумів, про що він. Здивовано подивився.

— Я мусив дати вам охорону. Хоча б кілька десятків бійців. Я чув, що кілька загонів курдів нишпорять у тилу, але думав, що це просто розвідка. А вони чекали на вас. Вибачте, Іване Карповичу, це моя помилка, моя ганьба. Я запросив вас у гості й не зміг уберегти від ворогів! — Він знову поцілував мені руку. — Але великий Давид урятував тебе!

— Хто врятував? — не второпав я.

— Давид Сасунський! — урочисто вимовив Гарегін.

— Хто це?

— Ти не знаєш Давида Сасунського? — здивувався він. Я закрутив головою Ніколи не чув. Може, це генерал якийсь? — Бачиш, а він тебе знає! Він сховав тебе у полах своєї бурки!

— А де ділися нападники?

— Він спопелив їх блискавками! Кілька десятків! А решта втекли так швидко, як тільки могли!

Я заплющив очі, геть нічого не розумів. Просто добряче вдарився головою.

— Звідки ти знаєш, що сталося? — спитав я.

— Наші хлопці втекли до пагорбів і залягли там. У них був бінокль, вони все бачили! І вони розповіли, як Давид прикрив тебе і знищив нападників! Це знак, Іване Карповичу, великий знак! Давид Сасунський явився нам, ми переможемо!

— А раніше він так робив?

— Він жив багато сторіч тому, але існувала легенда, що коли Давид Сасунський явиться, то Вірменія скине ярмо рабства! І ось він з’явився! Не просто з’явився, а врятував вас, Іване Карповичу! Тим самим указав на вас як на ватажка нашої боротьби! Блискавками вбив ворогів!

— Блискавки? — скривився я. Грім я справді чув, чи мені здавалося, що чув.

— Блискавки! Давид випалював тих курдів живцем!

— Це був не Давид, — тихо сказав я.

— Ні, це був саме Давид! Хто б іще міг захистити тебе від загону диких курдів! — запевнив Гарегін.

— Він розмовляв по-нашому, — тихо мовив я. — Сказав мені, щоб я лежав, щоб не вилазив.

— Давид не міг розмовляти російською!

— Не російською, українською.

— Що це за мова така? — здивувався Гарегін.

— Нею балакають там, звідки я родом. Її ще називають малоросійська говірка. На Кубані нею балакають, у Львові, на Волині, у нас на Полтавщині і ще багато де.

— Ви впевнені, Іване Карповичу? — розчаровано спитав Гарегін. — Вам же могло привидітися! Ви ж головою вдарилися! Вам треба відпочити! Полежте! Це був Давид Сасунський, більше немає кому! Це він, він! Відпочиньте, а потім ми поговоримо!

Він пішов, жінка напоїла мене чаєм, я заснув. Прокинувся від гуркотіння двигуна. Якісь розмови. Потім до мене увійшов чоловік із погонами полковника.

— Іване Карповичу, полковник Крестов. — Він чомусь приклав руку до кашкета і витягнувся струнко, наче тут іще генерал якийсь був. — За наказом командувача фронту керуватиму вашою охороною!

— Моєю охороною? — я подивився на полковника і відчув слабкість. Нічого не розумів. Що відбувається?

— Так точно! Зараз зі мною два ескадрони козаків і бронеавтомобіль, на якому доправимо вас до Карса. Там наш фронтовий шпиталь, який охоронятиме рота солдатів при трьох кулеметах, і там ваше життя буде в безпеці. Пропоную їхати.

Зайшли солдати з ношами, поклали мене на них і винесли. Якесь гірське селище, панцерник «Накашидзе-Шаррон». Мене занесли у нього, влаштували на тюки з сіном, укриті простирадлом. Ми вирушили. Дорогою до панцерника підсів полковник, який розповів, що генерал Юденич був дуже роздратований нападом на мене, тому наказав забезпечити надійну охорону і унеможливити повторення замахів.

— Я за вас, Іване Карповичу, тепер відповідаю головою! Пан генерал сказав, що ви близькі до того, щоб викрити в Карсі турецьких шпигунів, які намагаються вас убити. Тепер буду весь час біля вас.

— Чи не забагато мені честі? — спитав я.

— Іване Карповичу, це наказ, який я виконаю будь-що-будь. Також мені доручено допомагати вам у розслідуванні. За вашим наказом я можу проводити арешти, доставляти необхідних вам людей для розмов чи допитів. Тільки скажіть, що потрібно.

— Зараз мені потрібно відпочити, — попросив я.

— Без жодного сумніву. Відпочиватимете стільки, скільки забажаєте.

З охороною і без пригод мене довезли до Карса, де розмістили у шпиталі, який займав будівлю колишньої мечеті. Для мене виділили окремий будинок поруч. І вдень, і вночі навколо будинку чергували солдати. Пройти всередину могли тільки лікар та три медсестри. Їжу, яку носили мені, спочатку давали солдатам, щоб мене не спробували отруїти.

Я лежав собі на животі чи на боках, мені приносили їсти, перев’язували рану, час від часу заходив полковник Крестов. Він дуже ретельно ставився до виконання своїх обов’язків, особисто перевіряв караули, і хай тільки солдат розслабився, а ще гірше того — задрімав, як полковник його відправляв на гауптвахту. Я безсило лежав і не дуже розумів, що робити. Голова вже боліла менше, рана на сідниці загоїлася, але бажання підводитися і щось робити не було. Я валявся і тихо стогнав.

До мене мусили нікого не пускати, але вже на другий день прийшов якийсь дід східної зовнішності. Він упав переді мною на коліна, впав ще на порозі, а потім на колінах пішов до мене. На очах у діда виступили сльози. Я теж став перед ним на коліна і теж заплакав, такий у мене був настрій.

— Іване Карповичу, допоможіть! — прошепотів дід, який, попри зовнішність, російською розмовляв дуже чисто.

— У чому?

— Я — батько полковника Саркісова.

— Ви?

Я підвівся, допоміг підвестися і йому, посадив за стіл, а сам став поруч. Сидіти досі було боляче.

— Стьопа не був зрадником, — важко сказав старий і затремтів. — Не був. Він не міг працювати на турків, бо турки вбили його діда і бабцю! Моїх батьків! Що завгодно, але на турків він працювати не міг, він їх ненавидів! А тепер кажуть, наче він шпигун! Наче ви знайшли докази його провини! Ви — чесна людина, Іване Карповичу, я вам вірю! І я прийшов сказати вам, що Стьопа не був зрадником! Це помилка! Або його оббрехали! Він не міг працювати на турків, не міг!

Я обійняв старого, поплескав по плечах, витер сльози рушником.

— Не міг і не працював. Я знаю. Але ми поки мусимо тримати це у таємниці, — прошепотів я.

— Чому?

— Ви ж хочете, щоб я знайшов убивць вашого сина?

— Убивць? — Батько перелякано подивився на мене.

— Убивць. Степана отруїли. Я шукаю тих, хто це зробив. Щоб не сполохати їх, я вдаю, наче вірю у провину Степана. І ви казатимете, що я вірю, що в мене є докази і що тут, у Карсі, я знайшов інших агентів. Зрозуміли?

— Стьопу вбили? Хто ті люди?

— Поки не знаю, але сподіваюся знайти їх.

— Убийте їх, Іване Карповичу, вбийте! Ось гроші! У мене є ще! Я все віддам, аби тільки ви вбили їх! Нелюди! Вони вбили мого сина і зробили з нього турецького шпигуна! — закричав він, я знову обійняв старого.

— Тихо. Я знаю, що вам важко, але зараз головне не дати втекти тим людям. То зробіть так, як я сказав. Повертайтеся до Тифліса, розповідайте те, що я просив. Добре?

Він трохи посидів, м’яв у долонях купу грошви.

— Я зроблю так, як ви сказали. А ви знайдіть їх. Я заплачу, скільки скажете, — він простягнув мені жмуток купюр.

— Не треба. Я знайду безкоштовно. За це не хвилюйтеся.

— Я б хотів убити їх сам.

— Цього обіцяти не можу, але їх покарають, не сумнівайтеся.

Він підвівся. Постояв.

— Стьопа був моїм єдиним сином.

— У мене є донька, я можу уявити, що ви відчуваєте.

Він кивнув і пішов.

— Скільки ви заплатили, щоб пройти сюди? — спитав я, коли він уже був на порозі.

— Сорок рублів, прапорщику.

— Дякую. Повертайтеся до Тифліса.

Старий вийшов, а я подумав, що пора оживати, а не валятися днями. Попросив покликати Крестова. І почав розслідування. Для початку з’ясував, із ким Саркісов зустрічався у Карсі під час свого останнього візиту. Наказав приводити цих людей до мене, довго їх допитував, писав якісь доповіді, надсилав до Тифліса переможні телеграми, що ось-ось схоплю агентів. Якщо я виходив до міста, то мене супроводжувало двадцять солдатів, за містом же цілий ескадрон, причому мене одягали у вбрання простого козака, щоб убезпечити від пострілу снайпера. Хоча той міг пізнати мене за подушками на сідлі. Я не сидів на місці, мотався, допитував, писав. Демидко відповідав мені, що у штабі дуже чекають на результати мого розслідування, вимагав дотримуватися секретності, просив бути обережним. Я був. Одного дня до мене прийшов полковник Крестов.

— Іване Карповичу, до вас гість.

— Хто? — здивувався я, бо ніяких гостей не чекав.

— Курдський шейх.

— Що йому потрібно?

— Він дуже просить про зустріч. Він приїхав сам, ми його обшукали, зброї в нього немає.

— Для чого йому зустрічатися зі мною?

— Він каже, що хоче просити у вас вибачення.

— У мене?

— Так.

— Ну, пускайте його.

Я перевірив браунінг. Його знайшли неподалік від того місця, де я злетів із тарантаса, і повернули мені вже зарядженим.

До кімнати зайшов високий худий чоловік із гострою чорною бородою і в тюрбані. Впав переді мною на землю, витягнувши до мене руки. За чоловіком зайшов іще один, він також упав на землю, але позаду першого. Той щось сказав, не піднімаючи обличчя від підлоги.

— Мій пан прийшов просити пробачення у вас, Іване Карповичу, — сказав другий гість російською. Ага, тлумач.

— За що? — спитав я. Тлумач переклав моє запитання, а потім відповідь шейха.

— Вороги мого пана обдурили його і підмовили направити його воїнів проти вас. Але з небес спустився янгол і розтрощив наш загін. Ті, хто залишився живими, довго не могли говорити, а потім розповіли про те, що відбулося.

— І що відбулося?

— Янгол спустився з небес, затулив вас буркою, яку не брали кулі. Наші воїни мусили б зрозуміти, що це значить, але вони були розпалені гонитвою і кинулися в атаку. Тоді янгол почав убивати їх блискавками, що вилітали з його пальців! І вбив багатьох, а решта втекли, нажахані. Коли шейх почув, що трапилося, він зрозумів, на кого його підмовили підняти зброю підступні вороги.

— На кого?

— На пророка, бо тільки пророків захищають янголи, що спускаються з небес! Шейх просить вибачити його. Він готовий зробити все, що скажете ви, щоб тільки відвести гнів неба від нашого племені.

— Хто наказав напасти на мене?

— Чоловік з Карса. Він спробував утекти, наші люди спіймали його аж у Трабзоні. Він спожив отруту, але перш ніж померти, встиг дещо розповісти.

— Хто наказав йому вбити мене?

— Якийсь негідник із Тифліса. Ніхто не бачив його. Від нього завжди приходили телеграми. І гроші. Це він наказав убити вас, Іване Карповичу. Але ми не знали, хто ви, ми помилилися і просимо пощади. Шейх віддає вам своє життя. Якщо хочете, можете його вбити, тільки не гнівайтеся на наше плем’я.

— Скажи, що я вибачаю. І я хочу дізнатися першим, якщо ще хтось накаже вбити мене.

Тлумач переклав. Шейх підняв обличчя від землі і кивнув. Потім підійшов до мене на колінах і поцілував руку. Щось сказав.

— Шейх прожив більше півсотні років, бачив усяке, але ніколи янгол не спускався з небес, щоб захистити когось. Якщо вам будуть потрібні воїни, все наше плем’я буде за вас.

— Дякую. Якщо мені знадобиться ваша допомога, як я можу звернутися до вас?

— Наш вершник завжди чергуватиме поруч.

— Добре.

Із тим шейх пішов, до мене зайшов Крестов.

— Цей шейх — дуже впливова людина. Його плем’я одне з тих, які були проти нас і вели боротьбу. Турки давали їм гроші і зброю. Тепер він сказав, що воюватиме проти турків разом із нами. Іване Карповичу, як вам це вдалося?

— Я вмію переконувати людей, — усміхнувся я. — Продовжуймо допити.

Далі займався бозна-чим: допитував людей, які нічого не знали, вдавав, що пишу доповіді, а насправді записував останні пригоди, щодо яких у мене було багато запитань. Особливо з отим чудовим порятунком. І лише на п’ятий день мого перебування в Карсі в черговій телеграмі від підполковника Демидка я прочитав, що генерал схвалює мою роботу. Це означало, що Юденич погодився на операцію.

На наступні три дні я поїхав у гори. Гостював спочатку в курдів, потім спустився до вірмен. Уже міг без болю ходити і їздити верхи. Гуляв, відпочивав, а потім таємно вирушив до Тифліса. Всі думали, що я зачинився у будинку і мене не треба турбувати. Насправді ж мене там не було. Я поїхав верхи до Александрополя. Супроводжував мене особисто полковник Крестов, який інакше відпускати мене не погоджувався, хоч я переконував, що боятися нам немає чого. Перед Александрополем ми переодягнулися у цивільне і в такому вигляді поїхали до Тифліса. Вийшли на останній станції перед містом, доїхали туди на візнику.

— Полковнику, можете повертатися, я тут уже сам, — сказав я Крестову.

— Та ну що ви! По-перше, я відповідаю за вашу безпеку, а по-друге, завжди хотів подивитися, як ви працюєте. Буду з вами. А що ви затіяли? Бачу, що якась таємна операція?

— Ще і сам не знаю, — збрехав я. — Зможете виконати одне моє прохання?

— Яке саме?

— Пройти до штабу, викликати підполковника Демидка і передати йому ось цю теку. Тільки особисто в руки.

— Легко. Але обіцяйте, що ви не зникнете, а почекаєте мене.

— Обіцяю.

Я віддав Крестову теку з десятком аркушів, на яких виклав усі дії, які необхідно виконати підполковнику Демидку та десяткові його співробітників, що прибули з Москви та Казані. Я чекав, роздивлявся вітрини, коли почув шепіт.

— Іване Карповичу, ви зайняті?

Я обережно озирнувся і побачив лікаря Бенедіктова.

— Я дуже перепрошую, просто ось побачив вас, підійшов, а зараз уже розумію, що, можливо, ви справою якоюсь займаєтеся і я вам заважаю. Вибачте, якщо так. — Лікар був людиною делікатною.

— Ні, не заважаєте. Як відпочиваєте?

— Іване Карповичу, я ваш боржник!

— Не зрозумів.

— Пані Олександра — просто диво! Нам мало ночей, Іване Карповичу! І вчора я зробив їй пропозицію.

— Вона ж заміжня, — нагадав я.

— Розлучиться, вони давно вже не живуть разом із чоловіком!

— Вона погодилася?

— Поки що ні, попросила час подумати.

— Що ж, сподіваюся, її відповідь вас не розчарує.

— Я теж так думаю. До речі, як ваша рана? — поцікавився лікар.

— Ну, бачу, ви пророчо сказали, що до весілля загоїться. Майже так і сталося, — кивнув я.

— Чи можу я запросити вас до ресторану?

— Увечері.

— Добре. Як вас знайти?

— Я сам вас знайду. І дуже прошу нікому не розповідати про нашу зустріч. Офіційно мене немає у Тифлісі.

— Добре.

— Навіть Олександрі не кажіть.

— Ну, взагалі-то у нас немає таємниць одне від одного, але для вашого прохання можна зробити виняток, — усміхнувся він.

— Я прошу поставитися до цього серйозно, — твердо сказав я.

— Добре, добре, я зрозумів. Тоді чекаю вашої появи і веду вас до ресторану, де розповім про прекрасну Олександру.

— Вона у місті?

— Так, але по обіді їде до Баку у справах.

— Передав би їй привіт, але не можу. Що ж, мені час іти.

Я пішов, трохи роздратований, що так погано замаскувався. На мене вже чекав Крестов.

— Зробив усе, що ви просили. Підполковник Демидко переказав, що чекатиме вас увечері.

— Тоді ходімо на телеграф.

На моє прохання телеграфне відділення у Карсі в той день мусило приймати всі телеграми, але не відсилати ті, що призначалися для Тифліса. Ад’ютант полковника мав зібрати тексти тих телеграм і телефоном прочитати їх нам. Телеграма до Тифліса була одна: «Посилку горіховим варенням відправив поштою». Здається, про мою відсутність у Карсі таки довідалися. Швидко.

— Горіхове варення тут дуже смачне, — кивнув Крестов.

— Спитайте адресу, на яку треба доставити телеграму, — попросив я.

З Карса повідомили адресу. Ми знайшли поштаря, який обслуговував цей район. Він розповів, що телеграми час від часу приходять, за домовленістю з господинею він залишає їх у поштовій скриньці, після чого дзвонить у двері і йде.

— Так вона попросила, мадам Венуа. Дуже гарна жінка.

Поїхали до тої мадам Бенуа. Жила вона в невеличкій квартирці.

— Сходіть спитайте, наприклад, чи не здає вона кімнату в оренду, — попросив я полковника. Той пішов, кілька разів тиснув на дзвінок, але йому так і не відчинили. Я стежив за вікнами квартири. Але з них ніхто не визирав.

— Мабуть, немає її вдома, — повідомив Крестов.

— Нехай, головне, що вона не дізнається про горіхове варення. Тепер можемо пообідати.

Після обіду ми знову навідали мадам Бенуа, але вже не дзвонили, просто дивилися за квартирою. Нікого там не було.

— Може, розпитати сусідів? — запропонував Крестов.

— Ні, не хочу ризикувати. Нехай іде все як іде.

Увечері ми пішли до Демидка. Обережно зайшли з чорного ходу, я відімкнув двері відмичкою.

— Іване Карповичу, то ви справді можете відчиняти будь-які замки! — у захваті сказав полковник.

— Будь-які — ні, тільки поганенькі, — чесно зізнався я.

Ми всілися чекати підполковника. Світла не палили, наче нікого вдома не було. Крестов спробував завести розмову, але я попросив помовчати. Сиділи в тиші, коли почулося якесь дряпання. З боку чорного ходу, яким ми і зайшли. Крестов вихопив наган, я схопив його за руку. Показав, що стріляти можна тільки за моїм наказом. Ми сховалися, Крестов за шафою, я за дверима. До будинку Демидка увійшли троє чоловіків. Світла вони теж не запалювали. Розмовляли не російською, пошепки. Один став біля вікна, щоб дивитися за двором, другий розіслав на столі мотузки та мішок. Ще один почав порпатися у робочому столі підполковника. Витрушував усі шухляди, так само, як я у шпиталі, коли робив напад схожим на пограбування. Я знову відчув злість, бо ці хлопці вже вкотре мене обігрували. Таки щось запідозрили, вирішили викрасти підполковника і допитати, чи не замислив я чогось. А потім убили б його, зробивши все так, наче звичайне пограбування. Тифліс — місто неспокійне, всяке буває.

Ці хлопці були дуже розумні, а мені знову пощастило. Якби ми прийшли пізніше за них, вони б і нас прихопили. Або просто вбили б, щоб ми їм не заважали. От якби зрозуміти, про що вони шепочуться! Цікаво, вони спробують допитувати Демидка просто тут? Навряд чи, судячи з усього, вони не знають російської, до того ж вони не знають, про що питати. І навряд чи ті люди, які знали, про що питати, ризикнули б прийти сюди. Ні, вони найняли цих абреків, які відвезуть підполковника кудись, де на них чекатимуть замовники. О, а мені туди ж і треба. Я усміхнувся. Розумів, що це було ризиковано, але без ризику тут ніяк.

Тільки вирішив, як бути, і тут же почувся стукіт копит. До двору приїхав екіпаж. Здається, я пізнав Саманда, це він привіз підполковника. А он і сам Демидко пішов до будинку. Саманд чекав, поки підполковник дійде і почне відчиняти двері.

— Можеш їхати, — сказав Демидко, зайшов, зачинив двері, і на нього напали незвані гості. Діяли вміло. Один схопив за ноги, ще один валив, обхопивши руки, третій накинув на рота рушник. Підполковник намагався вириватися. Він був сильний, і якимось чином йому вдалося відштовхнути одного з нападників, який полетів за шафу. Якраз туди, де ховався Крестов. Нападник скрикнув. Таки побачив полковника. Ховатися вже не було сенсу. Я вихопив браунінг, пролунали постріли. Два абреки, які сиділи над Демидком, упали на нього. Третій хрипів біля ніг Крестова.

— Іване Карповичу, я їх поклав! — закричав він.

— Цить! — гримнув на нього я. Почув, як провулком, куди виходив садок маєтку Демидка, застукотіли копита. Це тікав візник, який мав відвезти викраденого підполковника. Я вискочив із будинку. Пробіг через двір, перестрибнув паркан, застогнав через біль у сідниці. Я пам’ятав, що з провулку за будинком Демидка можна було виїхати тільки на вулицю. Тож візнику нікуди було діватися. Почув, як мчить екіпаж. — Стій! Стій! — закричав я, але візник тільки нагнав коней канчуком, він летів на мене, нічого не залишалося, крім як вистрелити і відстрибнути зі шляху екіпажу. Той проторохтів повз мене, ледь не збивши, я побачив, як із нього вивалилося тіло. Підбіг. Візник був мертвий.

Крики позаду. Це Саманд, який почув постріли, повернувся і тепер кричав. Я кинувся до нього. Він вихопив ніж, мабуть, не впізнав мене, подумав, що я грабіжник. Дуже вчасно вибіг Крестов, який наставив на слугу револьвер.

— О, я врятував вас! — похвалився полковник.

— Навіщо ви вбили грабіжників? — прошипів я.

— Вони були озброєні, а я дуже добре стріляю!

— Ми втратили слід, хоча б одного треба було залишити живим!

— Чорт! Не подумав! — Полковник ударив себе по чолу.

— Це ви, Іване Карповичу! — нарешті впізнав мене Саманд і сховав ніж у чобіт.

— Я. Іди допоможи своєму панові, — наказав я візнику, той побіг до хати. — Полковнику, слухайте. Я зараз утечу, невдовзі приїде поліція. Скажете, що ви з Демидком разом училися в кадетському корпусі. Тепер ви їдете з фронту, чуєте, з фронту, з передової, а не з Карса, про Карс узагалі не згадуйте!, вирішили заїхати, побачитися з товаришем. Коли підходили до будинку, побачили підозрілих людей, звернулися до них, а вони кинулися на вас із ножем. Ви їх і пристрелили. Чуєте?

— Так точно.

— Про мене і про Карс жодного слова. Хваліться, розповідайте, як уміло вбили нападників, які хотіли викрасти підполковника, мабуть, з метою викупу.

— Зрозумів. Вибачте, що я не подумав про те, щоб узяти у полон, я...

— Полковнику, зробіть так, щоб усі повірили, що ви справді випадково зайшли до давнього товариша і за щасливим збігом обставин його врятували. Це дуже важливо! І не називайте своє справжнє прізвище. Полковника Крестова можуть знати, скажіть, що ви полковник Круглов! Усе, я побіг. Перекажіть Демидку, що вранці я чекатиму його у чайхані неподалік штабу.

З тим я втік, бо поліція вже їхала. Я не знав, чи повірять шпигуни у щасливий випадок, але що мені ще залишалося, окрім як сподіватися на те! Я дуже дратувався, бо ж операція, така чудова операція, яку я вигадав, тепер була під загрозою.

Я збігав до будинку мадам Бенуа. Там було темно. Здається, мадам не часто з’являлася вдома. Тоді пішов до лікаря Бенедіктова. Зазирнув у вікно його флігеля, побачив, що він читає якусь книгу. Тихенько постукав у двері. Він відчинив. У руці тримав невеличкий револьвер — велодог.

— Іване Карповичу? — здивувався він.

— А ви вже озброїлися?

— Мене попередили, що у Тифлісі без зброї не можна. Заходьте.

— Ви самі?

— Так, Олександра поїхала до Баку. Провів її до потяга і потім плакав, наче дитя. Здається, я закохався.

— Сподіваюся, що щасливо. Мені можна буде у вас переночувати?

— Ви від когось ховаєтеся?

— Так.

— Звісно, ночуйте. Оглянути вашу рану?

— Ні, дякую, там усе добре.

— А як ваша голова? Кажуть, ви дуже забилися?

— І голова добре. Випити у вас не знайдеться?

— Коньяк влаштує?

— Так.

Бенедіктов узяв із шафи пляшку коньяку і налив у келихи. Ми випили, він запропонував іще.

— Ні, завтра важкий день, треба виспатися.

— Поставити будильник?

— Ні, я прокидаюся, коли треба, сам. Добраніч.

— Добраніч, Іване Карповичу. А можна, я завтра піду з вами?

— Для чого?

— Мені дуже цікаво. Одна справа читати, а інша — бачити все наживо.

— Може бути небезпечно.

— Тим більше лікар не буде зайвим! — запевнив Бенедіктов.

— Що ж, підемо разом, — погодився я. — Тепер спати.

Вранці пішли з Бенедіктовим, який прихопив свій велодог.

— Зараз зайдете до трактиру, замовите чаю і хачапурі. Пийте, їжте, чекайте, я підійду, — наказав я.

Лікар усе виконав правильно. Я стояв на відстані і спостерігав, чи за Демидком не буде хвоста. Та спочатку я Демидка і не впізнав. Він був у солдатській шинелі, стрибав на милицях, наче поранений, яких у Тифлісі зараз було багацько. Дострибав до трактиру, зайшов усередину. Хвоста не було. Я ще почекав трохи і зайшов із чорного ходу. Всередині показав Бенедіктову, щоб той залишався на місці, сам підсів до Демидка. У того була перемотана голова. Здається, це було не заради конспірації.

— Дякую, Іване Карповичу, ви врятували мене. Як ви здогадалися, що мене спробують викрасти? — спитав мене підполковник.

— Треба завжди думати про те, що ворог може завдати удару наввипередки. Я подумав і зрозумів, що вони спробують вдарити по вас, — збрехав я. — На жаль, ми не змогли узяти полонених, полковник занадто добре стріляв. Тепер залишається сподіватися, що шпигуни повірили у ваш дивовижний порятунок.

— Ну, ми все це для того зробили, — запевнив підполковник.

— Справжнє прізвище полковника не стало відоме?

— Ні, я підтвердив, що це полковник Круглов.

— Добре. Як операція?

— Все іде за планом. Командувач три дні тому повідомив офіцерів штабу, що ставка виділяє нам півтора десятка додаткових дивізій і близько ста гармат для рішучого наступу, щоб розгромити Туреччину і спробувати вивести її з війни. Тож маємо терміново готувати велику операцію. Робота кипить, зараз зібралася оперативна група з підготовки наступу, яка обговорюватиме чорновий план. Його роздали для опрацювання. Кожен примірник пронумерований, за нього відповідає той офіцер, який отримав його на руки. Командувач особливо підкреслив, що тепер, коли ми позбулися шпигуна, руки в нас розв’язані і саме на Кавказькому фронті мусить відбутися той перелам, який вплине на всю війну.

— Генерал — молодець! — усміхнувся я.

— Іване Карповичу, якщо операція провалиться і ми не спіймаємо шпигунів, командувачу доведеться пояснювати свою брехню, бо ж насправді ніякого наступу немає і не буде!

— Вони мусять клюнути, бо дуже вже смачна наживка. Ваші люди серед приїжджих вже знають, що робити?

— Поки що ні, але вони вже добре вивчили і сам поштамт, і вулиці навколо. Ми контролюватимемо відправлення всіх телеграм Причому самі телеграфістки про це не здогадуватимуться. Тобто телеграми будуть надходити до нас, ми їх одразу читатимемо. Тільки зустрінемо телеграму на відому нам адресу в Батумі, одразу почнемо стежити за людиною, яка її надіслала. Інша група відпрацьовуватиме вокзал і потяги на Батум Ще одна група стежитиме за штабом, чи не спробує хтось із офіцерів кудись поїхати у такий напружений момент.

— Ви зробили таємні позначки на примірниках плану?

— Так, якщо їх перефотографують, то ми зможемо дізнатися, з якого саме екземпляра. Все як ви просили, Іване Карповичу. Ми мусимо вийти на цих негідників. Головне, щоб вони повірили, що готується справжній наступ.

— Добре. Що ж, тепер нам залишається тільки чекати. Як ваша голова?

— Гуде, але нічого, головне, щоб недарма. Іване Карповичу, я вірю у вас.

— Дякую. Все буде добре, — впевнено сказав я.

Сумніватися можна, поки вирішиш, а потім можна бути тільки впевненим. Підполковник кивнув і усміхнувся. Здається, повірив.

— До речі, ви знаєте про петицію понтійських греків до намісника? — спитав Демидко.

— Кого?

— Понтійських греків, православних греків, що живуть на турецьких територіях біля Чорного моря, які ми звільнили під час останнього наступу.

— І що за петиція?

— Вони просять намісника призначити вас князем Трапезундським.

— Що? — не второпав я.

— Греки просять дозволити створення окремої Понтійської губернії в складі Російської імперії і наполягають, щоб її очолили саме ви, бо начувані про ваші подвиги.

— О Господи! Яким боком я до греків?

— Вони стверджують, що обидві ваші бабусі — грекині. Ще вони просять, щоб вас відправили до Трапезунда, де ви б узяли під свою оруду грецьких добровольців.

— Мене хоч за це не розстріляють?

— Та ну що ви, Іване Карповичу, греки наші союзники, ми змушені дослуховуватися до їхніх прохань.

— Мене що, відправлять до Трапезунда? — злякався я.

— Ні, що ви, начальство призначають за наказом згори, а не за побажанням знизу. Просто ця петиція — ще один доказ вашої популярності на Кавказі.

— Тепер я зобов’язаний довести, що ця популярність виникла не на порожньому місці. Зробімо це сьогодні. Не хочете поснідати?

— Ні, Іване Карповичу, навіть думати про їжу не можу, так хвилююся. Що ж, я йду до штабу, треба починати.

— Починайте. Обіцяю, що увечері ми питимемо шампанське, — підбадьорив я Демидка.

Він пішов, я підсів до Бенедіктова.

— Це був ваш агент? — спитав він, не пізнавши підполковника.

— Так. Дуже важливий агент. Як вам хачапурі?

— Просто чудове. Мені подобається тутешня кухня.

Ми добре поснідали, після чого зайшли в крамницю при перукарні. Я купив дві перуки і фарбу для волосся. Ми поїхали до Бенедіктова, зайшли туди одними, а вийшли геть іншими. Аж себе не пізнавали у дзеркалі. Пішли до поштамту, сіли осторонь. Втручатися я не збирався, хотів подивитися за операцією збоку. Бенедіктов почав розповідати про своє кохання до Олександри, ми виглядали просто знайомими, що розмовляють. Посиділи в одному місці, перейшли в інше. Я вже побачив кількох філерів, які крутилися біля поштамту. Вони непогано працювали, в очі не впадали, як не знати про їх наявність, то і не помітиш. Я дивився за людьми, які заходили до поштамту. Хтось із них мав бути шпигуном.

Тут до поштамту під’їхав екіпаж. Із нього вийшла гарна жінка з примітною фігурою. Я аж смикнувся, але роздивився, що це була брюнетка. Не вона. Хоча... Онде проїхав іще екіпаж, один із пасажирів якого посилено втирав чоло, хоча спекотно зовсім не було. Жінка зайшла всередину. І один з філерів пішов за нею. Здається, цю даму вели від вокзалу. Там вона надіслала через провідника якусь посилку. Цікаво, цікаво.

— Ходімо до поштамту, — запропонував я.

Бенедіктов погодився. Ми зайшли, я побачив, що красуня стоїть біля віконця прийому телеграм.

— Ви дивитеся за тією жінкою? — спитав Бенедіктов. Він був спостережливий.

— Яка красуня! — кивнув я.

— Ага і хода в неї така ж, як у Олександри. Мабуть, усі красуні ходять однаково, — усміхнувся лікар. — Вона ж повернеться з Баку?

— Думаю, що так, — чесно відповів я, хоча не був упевнений, що пані Олександра схоче перейти від життя, повного пригод, до буденності родинного побуту.

Жінка диктувала телеграму. За нею стежило кілька філерів, але я їх не бачив. Професійна робота, я думав, що так уже не працюють. Ще дивився, чи не стежить за жінкою хтось чужий. Вона дала телеграму, розплатилася і пішла. До дамської кімнати. Це займе кілька хвилин. Я взявся читати газету, яку купив Бенедіктов. Там описувалися мої подвиги біля Карса, мовляв, я самотужки розгромив ціле військо курдських абреків, навівши на них такий страх, що вони після цього присягнули на вірність государю.

— І в цієї красуні хода схожа, — сказав Бенедіктов. Я підняв погляд. Якась білявка виходила з дамської кімнати. На жаль, не пишна, а струнка, з яскравою червоною шаллю, накинутою на плечі.

— Ага, легко пішла, — кивнув я, а сам усе згадував той напад по дорозі на Карс і те, що там відбувалося. Маячня якась.

— І в неї є такі самі чобітки... — Лікар зітхнув, мабуть, згадав про чудові ніжки пані Олександри.

Я теж згадав про чоботи, величезні чоботи в пітьмі, грім і крики жаху. Я навіть не знав, як і кому про це розповісти. Легко б можна було сказати, що я вдарився головою і мені ввижалося бозна-що, але ж я бачив спалених вершників разом із кіньми, загін нападників знищено, я врятувався... Думки збилися, щось почало дошкуляти мені, наче скабка. Щось не те.

— А що ви сказали про чобітки? — спитав я.

— Ну, в тої білявки вони такі самі, як у жінки, за якою ви стежили, — пояснив лікар.

— Ви впевнені? — Я подивився на вихід із поштамту. Білявки вже там не було.

— Так, коричневі чобітки на підборах, — кивнув Бенедіктов.

— Ходімо. — тихо сказав я, він хотів щось спитати, але побачив, як змінилося моє обличчя, і не спитав.

Ми вийшли. Білявка якраз сідала до візника. За нею ніхто не їхав і не дивився. Ми теж зупинили візника. Добре, що він трохи розмовляв російською. Я сказав йому триматися на відстані за екіпажем із білявкою.

— Це дружина нашого товариша, який зараз у відрядженні. Ми хочемо дізнатися, куди це вона їде, — прошепотів я і дав візнику рубль.

Ми поїхали, візник знав свою справу, не наближався і не відставав. Я вже почав сумніватися, чи правильно довірився спостереженням Бенедіктова, коли білявка кілька разів озирнулася. Так озираються люди, які хочуть переконатися, що за ними не слідкують. За таким озиранням я легко впізнавав бунтівників. Потер руки і усміхнувся.

— Що відбувається, Іване Карповичу? Чому ми спочатку ходили за одною жінкою, а тепер їдемо за іншою? — пошепки спитав лікар.

— Поки і сам не знаю.

Жінка проїхала кілька кварталів, вийшла біля великого прибуткового будинку. Ну, мені ці фокуси були знайомі ще з Києва. У таких будинках є чорний хід, що виводить у двір. Людина заходить і зникає, а ти, як дурень, тупцюєш біля парадного.

— Почекайте мене тут, лікарю, — попросив я, сам сміливо пішов у двір.

Думав, що побачу там білявку, але її не було. Я здивувався. Зайшов із чорного ходу, прислухався. Сподівався почути кроки на сходах. Але тиша. Вийшов із будинку. Кивнув Бенедіктову. Той покрутив головою — значить, ніхто не виходив. Жінка була десь у будинку. Я сховався за дверима. Звідси бачив і чорний хід, і парадний. Вирішив, що тепер, якщо побачу ту білявку, заарештую її. Досить гратися. А то ще зникне десь. Почув кроки. Зашвидкі, як для жінки. Визирнув і помітив якогось хлопчика у гімназичній формі і з тоненькими вусиками. Він щось насвистував, пробіг біля мене до парадного. Де ж та жінка? Я почув стукіт копит. Визирнув і побачив, що гімназист стоїть на краю дороги і махає рукою, зупиняє візника. А ось і екіпаж. І тут я побачив знайомого візника. Ще в перший день перебування у Тифлісі він возив нас із Демидком до квартири полковника Саркісова! І тоді мені здалося, що він знає російську, але бреше, що не знає. І ось такий збіг, що він тут, підвозить цього гімназиста...

І тут я здогадався, що з-під кашкета в гімназиста виглядає пасмо білявого волосся. Довге пасмо, що якось дивно для гімназиста, особливо для гімназиста з чорними вусиками! Гімназиста, обличчя якого тепер мені видалося знайомим! Щось занадто багато збігів! Я закричав, наче звір, бо відчув, що мене обводять круг пальця. Не розумів як саме, але відчував! Вискочив із парадного. Гімназист, що вже сідав у екіпаж, перелякано подивився на мене. Візник, той чорнявий, східного типу чоловік, схопив гімназиста за барки, кинув у екіпаж і нагнав коней. Я побіг за ним. Уже вихопив браунінг, але на бігу не міг стріляти точно. Та попереду був різкий поворот, де візнику доведеться збавити швидкість, інакше він влетить у кам’яну огорожу!

Він гнав коней, як скажений, встиг відірватися від мене, а потім вимушений був таки гальмувати, розвернув екіпаж, я став на коліно і двічі вистрелив. Поцілив у коня. Все! Тепер нікуди не дінеться! Я побіг щосили. Екіпаж заїхав за ріг, поранений кінь іржав, з вікон почали обережно виглядати люди. Я вибіг з-за рогу, тримав браунінг напоготові, коли побачив екіпаж. Пораненого коня, що бився у передсмертних судомах. І гімназиста з ножем у грудях.

— Що трапилося? — Це підбіг Бенедіктов.

— Допоможіть хлопцю! — крикнув йому я, озирнувся.

Де візник? Куди він утік? Побачив якусь жінку у вікні першого поверху. Вона показала пальцем на високий паркан із каменю. Я розігнався, застрибнув на нього, видерся нагору, побачив сад і візника, який уже дерся на інший паркан. Я стрибнув на землю і побіг за ним. Позаду почувся страшний крик.

— Ні, ні! — кричав якийсь чоловік, голос був схожий на Бенедіктова.

Мені не було часу розумувати. Я додав швидкості, щоб розігнатися. І стрибнув на паркан, але не там, де стрибав візник. Стара філерська звичка. Якщо когось переслідуєш і людина хоче напасти на тебе, вона чекатиме біля того місця на паркані, де перелазила сама. Я заскочив на паркан і побачив за ним візника, що чекав мене з револьвером. Розстріляв би, але я стрибнув там, де він не чекав. Поки він розвернувся — вистрелив, куля пройшла біля голови, але я вже летів із паркану. Візник кинувся добивати, та я, хоч і боляче впав на спину, встиг вихопити браунінг і зустрів його пострілами. Він скрикнув і завалився за паркан. Здається, я поцілив йому в плече.

— Здавайся, падло! — крикнув я йому.

— Пішов у сраку! — відповів він і зареготав. Хай регоче! Час працював на мене! Куди він тепер дінеться, поранений, зі мною на хвості!

— Здавайся! — повторив я.

— Тримай!

Через паркан перелетіла граната. Вона ще летіла, а я вже стрибнув убік. Вона покотилася по землі, а я став струнко за високим буком, що ріс тут. Вибух. Мене наче вдарило по голові, струснуло всього, ноги почали м’якнути, я падав. Зміг вистрелити раз у бік паркану, щоб показати, що я живий. Це було на той випадок, якщо візник схоче мене добити. Я показував, що краще не треба. Зсунувся по дереву на землю. У голові гуло, відчув слабкість. Руки стали як чужі, якби візник зараз таки поліз через паркан, то міг би пристрелити мене. Але він не поліз. Я сидів. Потім думка, що, здається, я не поранений осколками. І живий. Щось із головою не так, але останнім часом із нею багато чого було не так. Підвівся. Взяв браунінг у ліву руку, порухав пальцями правої. Діяли. Спробував розбігтися, стрибнув, повис на паркані, а потім виліз по ньому, наче слизняк. Сил не було. Лише з третього разу таки здерся. Візника за парканом не було. Він утік.

— Руки догори! — крикнув якийсь чоловік, що наставив на мене двостволку.

Чоловік був знервований, здається, господар саду, і йому, звісно ж, не сподобалося, що тут стріляють і кидаються гранатами. Я обережно підняв руки, бо не хотів, щоб мене тут підстрелили, як дичину.

— Спокійно, я — Іван Карпович Підіпригора, — сказав я чоловіку.

— Іван Карпович? — Чоловік розгубився і трохи опустив рушницю. — А чому я вас не впізнаю?

— Бо я в перуці. Зараз зніму, тільки спокійно.

Зняв перуку, усміхнувся, як часто усміхався на фотографіях.

— Господи, точно, Іване Карповичу! Вибачте, я вас не впізнав! — він опустив рушницю і підбіг до мене. — Я — Амбарцумов Місак Самвелович, купець! Що тут відбувається?

— Я переслідував небезпечного злочинця. На жаль, він утік. Допоможіть мені вийти на вулицю.

— Так, звісно!

Ми вийшли, я з подивом побачив, що на бруківці лежить мертвий кінь, а екіпажа, Бенедіктова та пораненого хлопця немає. Тільки кашкет гімназиста лежав на дорозі. І плями крові. Кінської та людської. Тут уже зібралися люди.

— Де екіпаж? — спитав я.

Місцеві почали говорити своєю мовою. Добре, що купець був поруч і переклав.

— Чоловік сказав, що він лікар, відрізав упряж убитого коня і на живому повіз поранену жінку до лікарні.

— Жінку? Тут же гімназист був поранений? — здивувався я.

— Люди кажуть, що це була жінка, одягнена як гімназист. Лікар дуже за нею побивався, кричав так, наче сам був поранений.

Я кивнув. Думав, що робити.

— Це — Іван Карпович Підіпригора! — проголосив купець і став ближче до мене. Потім, мабуть, сказав те саме по-місцевому. І всі одразу почали мене роздивлятися. Це заважало думати. Коли почувся гуркіт двигуна.

До нас під’їхало авто. Вискочив блідий Демидко.

— Іване Карповичу, ми її втратили! Вона переодяглася в дамській кімнаті! — закричав він.

— Їдьмо! — наказав я, стрибнув у авто.

— Що відбувається, Іване Карповичу? — спитав підполковник. — Я чув вибух!

— Шпигун утік. Перед тим він спробував убити жінку, яка була його агентом. Бенедіктов зараз повіз її до лікарні. Треба зробити все, щоб вона вижила! І перекажіть поліції та військовим патрулям, що шпигун поранений у плече. Нехай затримують усіх, у кого буде щось схоже на поранене плече або просто плями крові на одязі!

— Слухаюся, Іване Карповичу! То ви пішли за тою білявкою? Як ви здогадалися, що це вона?

— Байдуже. Виділіть охорону до лікарні! Бо жінку, якщо вона виживе, спробують убити! Хтось із офіцерів штабу виходив із нього?

— Жоден!

— Що жінка передала провіднику?

— Пакунок із маленьким фотоапаратом! Я таких іще не бачив! Німецький. Напевно не знаю, але мені здається, що в ньому сфотографований план наступу. Зараз його проявляють, і ми зможемо з’ясувати, хто зрадник!

— Добре.

Коли ми під’їхали до штабу, Демидко побіг віддавати необхідні накази, а я залишився в авто. Заплющив очі і думав. Крота у штабі ми тепер знайдемо. Але залишався той візник. Можливо, він був головнішим за крота. Куди він утік? Я побачив на передньому сидінні планшет підполковника. Узяв його. Дістав олівці, аркуш паперу, почав малювати все, що знав. Кріт, шпигун, агентеса. Їхні зв’язки і взаємодія. Ось так вони передавали повідомлення, ось так віддавали накази, ось так отримували звістки. І саме на звістках була якась невідповідність. Поштар приносив телеграму до мадам Бенуа, дзвонив у двері і залишав її в поштовій скриньці. Щоб швидко отримати телеграму, та мадам Бенуа мусила сидіти вдома цілий день. Але ж вона взагалі не з’являлася у своїй квартирі! І для чого схема зі скринькою? Чому не можна було просто подзвонити у двері і віддати телеграму? Я почав терти голову. Коли потреш голову, вона краще думає.

— Іване Карповичу, віддав наказ поліції і патрулям. Також попередять всі лікарні і приватних лікарів, — доповів Демидко, який заліз до авто. — Жінка жива, але непритомна. Зараз їй роблять складну операцію. Лікар Бенедіктов там, із нею. Знаєте, хто вона?

— Хто?

— Ваша добра знайома — Олександра Сайрус!

— Що? — Я вирячився на Демидка.

— Так, вона чудова акторка! Міняла колір волосся за допомогою перук, обличчя — за допомогою гриму, а форми за допомогою спеціальних підкладок під одяг! То була пишна, то струнка!

— Олександра? — спитав я ошелешено.

— Так, вона. Як же ви її не впізнали?

— Лайно! — Я скривився, бо тільки зараз зрозумів, чому мені здалося знайомим обличчя гімназиста. Олександра? Господи, та я ж ходив по межі! Чому вона не отруїла мене, як Саркісова? Це ж було так просто! Вона мала всі можливості вбити! Але не вбила...

— Плівку з фотоапарата зараз проявляють. Командувач наказав усім офіцерам штабу, які мали доступ до плану, залишатися на своїх місцях. Ми спіймаємо крота!

— Олександру охороняють?

— Так, я поставив там найкращих агентів.

— Добре, — кивнув я.

— А що це ви малюєте, Іване Карповичу? — Демидко подивився на аркуш.

— Дещо. — Я міркував. У двері авто постукали. Я побачив полковника Крестова.

— Ну що, Іване Карповичу, здається, вони клюнули! — Він був задоволений. А я ні. Мені був потрібен той клятий візник. — Щось ви невеселі, Іване Карповичу?

Я дивився на малюнок. Із телеграмами було не так просто, я щось неправильно розумів.

— Підполковнику, дозвольте скористатися вашим авто? — спитав я тихо.

— Ну, звісно. А куди ви зібралися?

— В одне місце. Буду швидко.

— Їдьте. — Демидко вийшов.

— Дозвольте з вами? — попросився Крестов.

— Не заперечую. — Хороший стрілець, яким полковник безперечно був, міг мені знадобитися.

Він сів, і ми рушили з місця.

— Щось пішло не так? — спитав полковник.

— Ще не знаю. Ви при зброї?

— Я навіть сплю з револьвером під подушкою.

— Гаразд.

— Куди ми їдемо?

— У знайоме для вас місце.

— Здається, до мадам Бенуа? — здогадався Крестов, коли ми під’їхали. — Будемо стежити?

— Ні. Подзвоніть. Якщо вам не відчинять, ламайте двері.

— Ламати двері? Як?

— Плечем, ногою, як завгодно. Заходьте всередину і починайте робити обшук. Гучно, щоб сусіди чули.

— Для чого все це? — здивувався Крестов.

— Так треба. — Я усміхнувся.

Ми проїхали біля квартири мадам Бенуа, за рогом розвернулися, і я вийшов. Вулиця проходила під горою. Прямовисні схили заввишки у кілька метрів. Туди не втечеш. Тільки на вулицю. Я підійшов і чекав. Тріск виламаних дверей. Крестову не відчинили, і він зайшов сам. Шум усередині. Полковник умів працювати гучно. Я пильнував за дверима сусідньої квартири. Але двері відчинилися у квартирі через одну. Звідти вийшов ідеально одягнений джентльмен із білим шарфом, у пенсне і з елегантним стеком. Він глибоко вдихнув приємне весняне повітря, подивився на сонце, усміхнувся і без поспіху пішов по двору на вулицю. Відчинив хвіртку, вийшов, подивився на годинник і неквапливо рушив у мій бік. Чорний сюртук, метелик, ідеально начищені черевики. Чоловік любив порядок. Пройшов біля мене, навіть не подивившись, бо я ж був у засмальцьованій шинелі та розбитих чоботах. А тут такий франт.

Я усміхнувся. Ну то й що, що через одну квартиру? Почути там дзвінок у мадам Бенуа неможливо, але можливо провести дріт із квартири мадам Бенуа до квартири дальнього сусіда. І тоді він би все чув! Я повернувся і побіг за ним. Він чув мої кроки, але навіть не подав знаку. Дефілював собі.

— Пане, пане! — озвався до нього я. Він розвернувся, здивовано подивився на мене. Доглянута шкіра, запах парфумів. Він знищував мене поглядом. Я хотів попросити цигарку, а потім вирішив, що досить уже гратися. І вдарив його кулаком у ліве плече. Він скрикнув і скривився. Я усміхнувся і дістав свій браунінг.

— Руки догори!

— Що? — гнівно запитав він.

— Руки догори!

— Я викличу поліцію! — Він говорив російською дуже чисто.

— Руки!

Він почав піднімати руки, я дивився йому в очі, хотів побачити страх чи роздратування, що я його спіймав, але замість цього там було лише обурення. Може, я помиляюся... Удар. Рвучкий удар стеком і постріл у небо, мій браунінг відлетів на бруківку. Я хотів кинутися за ним, але змушений був ухилятися від ударів тонким і довгим лезом, яке негідник вихопив зі стека. Я ухилився, ще випад, ще ухилився, нога поїхала, і я завалився. Він замахнувся для останнього удару, я спробував ударити його ногою, але не дістав. Це був кінець. Занесене лезо мало нанизати мене. Постріл. Негідник таки вдарив, але удар його був послаблений кулею, що увіп’ялася йому в праве плече. Я встиг відвернутися, лезо дзенькнуло по бруківці, вдарив ногою ще раз, дістав. Нападник скрутився, я підхопився і повалив його на спину. Обидві руки в нього були поранені, чинити опір він мені не міг. Тільки стогнав. Підбіг Крестов.

— Як я його! З півсотні кроків! — закричав полковник збуджено.

— Дайте револьвер! — Я теж крикнув. Схопив зброю і вдарив рукояттю по голові шпигуна. Той знепритомнів. Я підвівся, перевернув чоловіка долілиць, підхопив його лезо, всунув між зубами і розкрив його рот.

— Господи, ви що робите? — скривився Крестов.

— Тримайте за пояс! — наказав я. Полковник тримав, а я поліз пальцями в рот. Шпигун почав блювати. Залишки ампули і якісь кришталики, схожі на цукор. — Води! Води!

Підбіг водій, приніс води з сусіднього будинку, я залив її у рот полоненого і примусив ще раз виблювати. Потім сяк-так перев’язав свіжу рану шпигуна, міцно зв’язав руки, ми повантажили шпигуна у авто на заднє сидіння, я сів поруч, поїхали. По дорозі шпигун опритомнів, здивовано подивився на нас, почав щось шукати язиком у роті. Я показав йому залишки ампули.

— Не шукай. Жити будеш. Хто кріт у штабі?

— Я нічого тобі не скажу. — Він презирливо подивився на мене.

Я усміхнувся.

— Ти про це не знаєш, але я попросив у генерала Юденича тебе. — Я дуже недобре усміхнувся. — Сказав, що знайду крота, але у крота є помічник, і він мій. Бо він кілька разів ледь не вбив мене. І я хочу йому відплатити. Генерал погодився.

— Що? — Презирство змінилося страхом.

— Ти мій. — Я усміхнувся і вдарив його в обличчя. Потім запхав у рот його ж білий шарфик. Перевернув долілиць, усівся зверху, взяв його руки, зв’язані за спиною, відрізав мізинець. Шпигун завив.

— Господи, Іване Карповичу, ви що? — злякався Крестов, який дивився на нас із переднього сидіння.

Я посадив шпигуна, показав йому його мізинець.

— Я відрізатиму по пальцю кожного разу, коли запитаю і не почую відповіді, яка б мене влаштувала. Хто кріт у штабі? — я висмикнув кляп. Він заверещав. Кляп на місце, я перевернув його, узявся ще за один палець.

— Іване Карповичу... — перелякано прошепотів Крестов.

— Не встрявайте, — сказав йому я. Потягнув палець, приставив лезо. Шпигун забився на сидінні, але я міцно його тримав. Відрізав. На третьому пальці він зламався. — Ось і молодець, ось і правильно. Тепер скажи, де Мельников, і тебе відвезуть до лікарів.

Виявилося, що Мельников у якомусь гірському селі. Шпигун стверджував, що капітан живий. Я волів у це вірити.

— Полковнику, відвезіть його зараз до шпиталю, хай оброблять рани, щоб він не стік кров’ю. Будьте увесь час поруч з ним, бо він же може викинути якогось коника. Дивіться за ним. Коли лікарі з ним попрацюють, везіть до штабу. Добре?

— Т-так, Іване Карповичу. А ц-це було необхідно? — він кивнув на кров і на відрізані пальці.

— Ця людина кілька разів ледь не вбила мене, підстрелила у сідницю, це — холоднокровний убивця, якого треба було розколоти. Я впевнений, що зробив усе правильно. Зараз я вийду біля штабу, а ви їдьте до шпиталю.

— Ти виграв, але лише тому, що тобі щастило, наче ідіоту! — несподівано сказав шпигун. Він був геть розчарований, стогнав та вив. — А я розумніший за тебе! І все вигадав краще! Ти мусив програти! Чому тобі так щастило? На тебе не подіяла отрута, яку підсипала Олександра! Ти відбився від аджарців! Сховався від моєї кулі! Якось урятувався від курдів! Навіть граната тебе не взяла! Як таке може бути? Коли мені казали, що ти продав душу дияволу, я сміявся! Я не вірю в диявола! Але як можна зрозуміти, що тобі так щастить?

— Я думаю, що розуміти це можна лише так, що цього схотів Господь, — сказав я йому.

Шпигун скривився.

— Бога немає! Є людина, її вміння і розум!

— Бог є. А про інше поговоримо пізніше. Полковнику, дуже на вас сподіваюся, уважно дивіться за цим богоборцем.

— Іване Карповичу, не хвилюйтеся, — запевнив Крестов.

Авто поїхало до шпиталю, я пішов до штабу, який посилено охороняли. Мене не пустили, бо я ж був весь у крові, ледь не арештували, добре, що вибіг Демидко. Забрав мене, повів до себе.

— Результати ось-ось мають бути готові! Ми проявили плівку і роздрукували її. У кожному примірнику ми друкували по зайвій літері в третьому слові третього рядка. У першому примірнику — на першій сторінці, у другому — на другій сторінці і так далі. Зараз перевіряємо. Командувач зібрав усіх офіцерів у себе. Вони ще не знають, що відбувається, думають, що буде останнє обговорення наступу. Куди ви їздили?

— Я арештував шпигуна.

— Хіба він не тут, у штабі?

— Тут кріт, а був іще шпигун.

— І де він?

— У шпиталі, з ним полковник Крестов, можемо не хвилюватися.

У двері постукали.

— Так. — сказав Демидко.

Забіг якийсь капітан із полум’яними очима.

— Знімки зроблено з примірника полковника Рімана!

— Ріман! Хто б міг подумати! Такий же служака! — Демидко закрутив головою.

— Ріман? — здивувався я. — Це точно? Помилки не може бути?

— Ні! У сфотографованому варіанті помилка на дванадцятій сторінці. Дванадцятий варіант видали саме Ріману, — сказав капітан і показав кілька аркушів, де все було записано.

— Іване Карповичу, помилки бути не може. А чому ви здивувалися? — спитав Демидко.

— Можете мене провести до кабінету Рімана?

— Для чого?

— Дуже потрібно! — Я, чесно кажучи, нервував.

— Що ж, ходімо.

Ми піднялися на поверх вище.

— Ось кабінет Рімана, — показав Демидко на двері.

— Можна мені зайти?

— Так, звісно.

Ми зайшли. Невеличка кімната, де сиділа секретарка і щось друкувала. Побачивши нас, підвелася.

— Це — Зіночка, секретарка полковника А це... — Демидко хотів мене представити.

— Не треба, — перервав його я, бо дівчина могла розхвилюватися, а в нас не було часу. — Зіно, ви виходили сьогодні з кабінету?

— Ні! Я зранку тут, прийшла вчасно...

— Десь приблизно о десятій. Хто вас покликав?

— Мене? Я...

— Зіно, кажіть правду, прошу вас. — Я сказав м’яко, але подивився жорстко.

— Ольга запросила на чай. Я вийшла хвилин на десять, не більше!

— Хто така Ольга?

Коли я дізнався, хто така Ольга, то усміхнувся.

— Дякую, Зіно, і не хвилюйтеся, ви не зробили нічого поганого.

Ми вийшли.

— Іване Карповичу, що ми ще розвідуємо? Командувач нас чекає, а ви...

— Мені потрібно поговорити з хлопцями, які стежили за штабом уранці.

— Для чого?

— Для справи, я тут не розважаюся!

— Іване Карповичу, нас чекають і...

— Підполковнику, мені треба поговорити з хлопцями, які стежили за штабом.

— Ніхто з офіцерів не виходив!

— Де вони?

— Ну добре, Іване Карповичу, але ви пояснюватимете командувачу, чого ми запізнюємося!

— Звісно, я!

Розмова з філерами зайняла кілька хвилин. Нею я був повністю задоволений.

— Що ж, тепер ходімо! — сказав я Демидку.

— Я нічого не розумію, Іване Карповичу, що коїться?

— Зараз ви все почуєте. — Ми бігли сходами до зали засідань біля кабінету командувача. — Тільки одне прохання. — Я взяв Демидка за руку.

— Що?

— Що б я не казав, прошу вас не втручатися.

— Не втручатися?

— Так, для користі справи. Я можу казати якісь дивовижні речі, але ви не мусите дивуватися і не мусите суперечити. Просто кивайте. Добре?

— Я нічого не розумію...

— За півгодини ви знатимете все і розумітимете все, а поки що я прошу зберігати спокій, забути про питання і кивати всьому, що я скажу. Довіртеся мені.

Він подивився мені в очі. Я знав, як дивитися в такі моменти.

— Добре, Іване Карповичу. Я сподіваюся, що ви знаєте, що робите.

— Знаю.

Ми підійшли до кабінету командувача армією. Той прийняв нас.

— Дозвольте завершити операцію, пане генерале, — попросив я.

— Ви готові це зробити, Іване Карповичу?

— Так точно!

— Тоді ходімо.

Ми пройшли коридором до великої зали, де сиділо більше двох десятків офіцерів, з них кілька генералів, а решта полковники. Полковник Фролов, товариш покійного Саркісова, побачивши мене, здивувався і махнув рукою. Я відповів на його привітання і показав, що все добре.

— Прошу сідати, — почав генерал Юденич. — Панове офіцери, думаю, ви хвилюєтеся, чому я зібрав вас так несподівано і в такий час, коли ми всі готуємося до наступу. Зараз ви про все дізнаєтеся. Думаю всі знайомі з найкращим сищиком імперії Іваном Карповичем Підіпригорою. — Генерал повернувся до мене. — Вам слово.

Я підвівся. Витримав паузу, щоб здивовані офіцери обмінялися поглядами і звернули всю увагу на мене.

— Шановне панство, як вам відомо, мене відрядили до штабу Кавказького фронту з тим, щоб допомогти знайти шпигуна, який передавав туркам важливі свідчення про наші плани. Нам дуже пощастило, що діяльність шпигуна не привела нас до поразки під час останнього наступу, більше того, ми змогли знайти в захоплених документах супротивника неспростовні докази діяльності цього шпигуна. Судячи з того, що він мав доступ до плану наступу, це мав бути хтось зі штабних офіцерів. Тобто з тих, хто зараз у цій залі.

— У цій залі? А Саркісов, він же шпигун? — спитав один немолодий генерал із довгими сивими вусами. Офіцери зашуміли. Я різко підняв руку. Тиша.

— Полковник Саркісов не був шпигуном! — чітко і гучно сказав я.

— Що? Що? Як не був? А записка? А самогубство? Що ви таке кажете, Іване Карповичу? — загомоніли офіцери.

— Полковника Саркісова отруїли, — різко сказав я.

— Отруїли? Хто?

— Справжній шпигун, який злякався, що Саркісов зможе вийти на нього. Покійний полковник провадив особисте розслідування і, можливо, був близький до того, щоб вийти на злочинців. Ті злякалися і вирішили вбити полковника. Тут іще стало відомо про мій приїзд. На жаль, зберегти його мету в таємниці не вдалося, всі знали, що я їду шукати турецького шпигуна. Тоді злочинці і вирішили зробити геніальний хід — убити двох зайців одним пострілом. Вони отруїли Саркісова, сфабрикували його передсмертну записку, виставивши його шпигуном. Таким чином вони одночасно усунули небезпечного свідка і позбавили сенсу моє перебування у Тифлісі. Шпигуна виявлено, дякуємо, Іване Карповичу, до побачення. І я б поїхав, якби не деякі обставини загибелі полковника.

— Які обставини? — спитав хтось із офіцерів.

— Покійний Саркісов любив добре одягатися, замовляв мундири у найкращих шевців, стежив за одягом. І ось така людина отруюється в самих кальсонах. Знаючи, що тіло знайдуть і його побачить багато людей!

— Може, він просто дуже перелякався? — спитав хтось із полковників. Я навіть не став відповідати.

— Далі — передсмертна записка для самогубців, останній крик душі. Його не довіряють друкарській машинці, а пишуть від руки. І пишуть зовсім не так сухо та інформативно, наче якусь доповідь, як було в тій записці. Нарешті, зазвичай труяться вагітні покоївки чи студенти від нещасного кохання, а офіцери стріляються. Бо це надійніше і не так боляче. Через усе це в мене з’явилася підозра, що ніякого самогубства полковника Саркісова не було, а було вбивство офіцера з метою замести слід.

— Чому ж ви одразу про це не сказали? Навіщо дурили нам голову? — гнівно спитали з зали.

— Я не сказав, бо мене не хотіли слухати. Всіх задовольняло, що шпигуна знайшли і тепер його можна не боятися. До того ж, якщо Саркісов був невинний, залишалося питання, хто ж тоді шпигун насправді? Саме це я вирішив з’ясувати. Ви, як люди військові, знаєте, що удар завжди краще завдавати несподівано, щоб для супротивника він був сюрпризом. То і я не став виступати проти Саркісова-шпигуна, почав начебто шукати його помічників. Думав цим убезпечитися від справжніх шпигунів, але дарма. Вони виявилися хитрішими, не повірили мені й вирішили вбити. Спочатку задіяли для цього аджарських абреків, потім стрільця, який поранив мене в потязі. Я зрозумів, що ризикую померти раніше, аніж знайду цих шпигунів. Вигадав цілу операцію, щоб примусити ворогів Вітчизни викрити себе. Ця операція не могла відбутися без допомоги і порад командувача армії. Миколаю Миколайовичу, я дуже вдячний вам за те, що ви повірили мені й підтримали проведення операції.

Я вклонився пану Юденичу, той усміхнувся.

— Щоб заспокоїти шпигунів, я вирушив до Карса, начебто шукати міфічних спільників Саркісова. Я думав, що так далеко від Тифліса я буду у безпеці, однак шпигуни остаточно вирішили знищити мене і ледь не вбили за допомогою загону курдів.

— До речі, Іване Карповичу, а що тоді сталося? Ходять якісь незрозумілі чутки, — поцікавився Юденич.

— Мені дуже пощастило, і я зміг утекти від нападників, але був поранений, знепритомнів, мене підібрали вірменські селяни, які врятували мені життя. Поки я під посиленою охороною, знову дякую вам, Миколо Миколайовичу, одужував у Карсі, у Тифлісі розпочалася схвалена вами операція. Було повідомлено про переведення на Кавказ великих сил і підготовку масштабного наступу на Туреччину. Насправді ніякого наступу не планувалося, однак підготовка мала виглядати цілком правдоподібно, щоб шпигуни повірили у неї.

— Що? Наступу не буде? Нас дурили? Та хто ви такий, щоб робити з нас ідіотів?! — Офіцери підхопилися, були дуже обурені.

— Припинити! — підвівся командувач. І стало тихо. — Рішення про операцію виносив я, і всю відповідальність за неї несу я. Ми мусили піти на це, щоб знайти шпигуна, бо без цього ми були скуті у своїх діях! Ми не могли спланувати нічого без побоювання, що про наші наміри дізнається ворог! Цілий фронт був зв’язаний якимось шпигуном. З цим не можна було миритися. Тому я дав дозвіл на операцію. Продовжуйте, Іване Карповичу.

— Дякую, Миколо Миколайовичу. Так ось, сенс операції полягав у тому, щоб шпигуни повірили у підготовку наступу і спробували передати його план, як це робили і раніше. Нам вдалося дізнатися, яким чином шпигуни передають інформацію туркам, ми сподівалися перехопити кур’єрів і через них вийти на головних злодіїв. Окрім цього, ми непомітно позначили кожен з примірників плану наступу, який нам роздали.

Офіцери почали роздивлятися свої плани.

— Це було зроблено для того, щоб точно знати чий саме план передали до Туреччини.

— Але як можна його передати, якщо всі плани видають під розписку і рахують? — спитав обурено генерал із сивими вусами.

— Пане підполковнику, покажіть, — попросив я Демидка. Той продемонстрував фотоапарат.

— Що це таке? — спитав той-таки генерал, який, мабуть, за новинками техніки не стежив.

— Маленький фотоапарат німецького виробництва, який дає змогу швидко сфотографувати необхідні документи, у даному випадку — план наступу, — розповів Демидко. — Сфотографований план передали кур’єру, який доставив його на вокзал. Потім потяг до Батума, а далі човном контрабандистів до Туреччини, і вже за кілька днів турецьке командування знало б, чого чекати від нас.

— Але, як бачите, ми перехопили це донесення, проявили плівку і виявили, чий же план наступу було сфотографовано. — Я усміхнувся.

— Чий? Хто зрадник? Кажіть, Іване Карповичу, не тягніть! — Усі були дуже напружені, серйозні, всі чекали моїх слів.

— Отже, після ретельного аналізу ми з’ясували, що сфотографований план належав... — невеличка пауза і тиша. — Полковнику Фролову!

У цю мить треба було бачити обличчя двох людей: Демидка та самого Фролова. Демидко ошелешено кліпав очима, а Фролов вирячився на мене, його нижня щелепа відвисла, обличчя скам’яніло.

— Що? Що? Що за жарти? Це помилка! Ні! План полковника Рімана! Не м... — забелькотав Фролов і зразу схопився за рот. Потім хотів схопитися за револьвер, але я вже тримав його на прицілі.

— Навіть не думайте, полковнику. Стріляю я добре, — запевнив я.

— Мені немає чого втрачати! Мене все одно розстріляють! — заверещав Фролов.

— Або зараз я просто прострелю вам руку, і буде дуже боляче. Облиште свій револьвер. Руки догори!

Він почав опускати руки, а потім несподівано кинувся на мене. Це був відчай. Я вдарив його лівою, пропустив, перечепив ногою і завалив на підлогу. Перевернув горілиць, сів зверху, засунув дуло браунінга у рот, почав мацати пальцями.

— Що ви робите? — обурено спитав Юденич.

— У нього могла бути ампула з отрутою, але її немає. Вмирати наш друг не збирався. — Я вийняв браунінг, витер його носовиком полковника.

Фролов кричав, смикався, плювався, слав беззмістовні прокльони.

— Кіндрате Лук’яновичу, не треба тут удавати божевільного, це не допоможе, — попередив я.

— Заберіть його звідси! На гауптвахту! — наказав Юденич.

Фролова забрали. Демидко далі перелякано дивився на мене.

— Насправді, панове офіцери, я зараз збрехав.

— Що? — всі витріщилися вже на мене.

— Полковник Фролов був занадто хитрий. Він підозрював, що план можуть перехопити, і, щоб перестрахуватися, сфотографував план полковника Рімана.

— Що? — Це підскочив сам Ріман.

— Сьогодні вранці Фролов запрошував вас до себе? — спитав я.

— Так, ми обговорювали деякі деталі наступу, — підтвердив полковник.

— Потім його викликали до командувача і він попросив вас почекати. Так?

— Так, — кивнув Ріман.

— Я не викликав сьогодні Фролова! — заперечив Юденич.

— Не викликали, бо Фролов побіг до кабінету Рімана. Перед тим його секретарка викликала секретарку Рімана попити чаю. Фролов сфотографував план Рімана і повернувся. Ви обговорювали наступ далі. Так?

— Так, — розгублено підтвердив Ріман. — Я подумати не міг, що він шпигун!

— Далі Фролову треба було винести фотоапарат із будинку штабу, — продовжував я. — Офіцери отримали наказ лишатися на місцях. І Фролов його виконав. Просто вийшов на поріг, щоб підписати кошик квітів, які посилав якійсь чарівній дамі. Це всі бачили, однак ніхто і подумати не міг, що кріт, замість того, щоб ховатися, привертатиме до себе увагу цілим кошиком квітів! Поки підписував листівку, він непомітно поклав туди фотоапарат. Повернувся до штабу, а фотоапарат розпочав свою подорож. Тому Фролов був спокійний, коли я почав свою розповідь. Він був занадто впевнений у тому, що зрештою прозвучить прізвище Рімана. Ця впевненість йому і зашкодила. Завжди краще мати план відступу, а він його не мав і фактично видав себе. Це мало що вирішувало, докази в нас були і так, але мені хотілося збити з цього негідника пиху.

— То це він намагався вбити вас?

— Ні. У цій грі був іще один учасник. Той, хто всім керував. Справжній геній шпигунської справи, який примудрився так вибудувати роботу своїх агентів, що можна було схопити одного, але на цьому нитка б обов’язково обривалася.

— Хто він? І де він? — спитали офіцери.

— Зараз його заарештовано. При затриманні намагався чинити опір, був поранений. Йому надають першу допомогу, після чого його можна буде докладно допитати. З того, що він розповів мені, я знаю, що це агент німецької розвідки, який за турецькі гроші налагодив спостереження за штабом Кавказького фронту.

— Німець! — скрикнули офіцери.

— Так, барон фон Герке. Це він був автором схеми і водночас виконавцем. Добре знав кілька східних мов, за допомогою бороди та одягу міг ставати то персом-візником, то горянином, то вірменським купцем, то грузинським селянином, ким завгодно. Він завжди спостерігав за ходом подій і, коли треба було, втручався. Це він стріляв у мене, коли я повертався з Батума, він же намагався отруїти мене через свою помічницю.

— Отруїти? І як ви врятувалися? — спитав Юденич.

— Я зміг перевербувати ту жінку, і вона допомогла мені спіймати фон Герке, — збрехав я.

— Це ви про Олександру Сайрус? — здивовано спитав Демидко.

— Так, про неї. Фон Герке дізнався про її зраду і спробував її вбити, але тільки важко поранив. Сподіваюся, вона виживе. Що ж, вельмишановне панство, тепер я можу впевнено стверджувати, що виконав завдання, з яким мене послали сюди. Шпигунська мережа у штабі Кавказького фронту зруйнована, і він тепер може спокійно планувати вже справжні наступи на славу російської зброї! — урочисто сказав я. Запала тиша, а потім підвівся генерал Юденич, за ним решта офіцерів. Вони влаштували мені бурхливі і довгі оплески. Я вклонився на знак подяки, поточився і несподівано впав на підлогу. Крики, метушня.

— Це наслідки травми голови, яку Іван Карпович отримав біля Карса! — пояснив Демидко. — Йому треба до лікарні!

— Візьміть моє авто! — наказав Юденич.

Ось уже мене несли на ношах, потім авто, я не реагував на плескання по щоках, мене привезли до шпиталю, прибігли лікарі. Я розплющив очі, скаржився на запаморочення, головний біль і слабкість. Мене уклали у ліжко і забезпечили спокій. Згодом я спитав, що з пораненою жінкою.

— Їй дуже пощастило. Лезо потрапило у золотий портсигар, ковзнуло по ньому і пройшло на палець вище від серця. Все одно важке поранення, але тут на допомогу прийшов Андрій Ларіонович Бенедіктов, один із найкращих хірургів імперії. Фактично він її врятував, бо і довіз вчасно, і прооперував, — розповіли мені.

Я попросив покликати лікаря Бенедіктова, і він невдовзі прийшов. На нього важко було дивитися. Сутулий, сумний, розгублений.

— Лікарю, чого ви наче з хреста знятий? Олександру ви дивом урятували, тут святкувати треба, — спитав я.

— Для чого я її врятував, Іване Карповичу? Для суду та розстрілу, як шпигунки? Для цього? — спитав Бенедіктов, закрутив головою і заплакав.

— Послухайте мене. Тільки уважно, добре? — прошепотів я. І розповів дещо Бенедіктову. — Ось цю версію подій, слово у слово, ви мусите переповісти пані Олександрі. А вона мусить запам’ятати і відповідати, коли її допитуватимуть. Відповідати твердо і впевнено, це її єдиний шанс, зрозуміли?

Лікар недовірливо дивився на мене. Плакати перестав.

— Ви думаєте, що шанс є? — спитав нарешті.

— А що ви відповідаєте, коли хворі таке у вас питають? — поцікавився я.

— Що шанс завжди є.

— Правильно. Шанс є завжди. Скористайтеся ним. І пам’ятайте, якщо ви щось забудете чи Олександра заплутається, то постраждаю і я.

— А вам це для чого, Іване Карповичу? Вона ж працювала на людей, які хотіли вас убити!

— Ну, можете вважати, що така я добра людина.

— Іване Карповичу, будь ласка, скажіть, у вас із Олександрою щось було?

— Було, лікарю, було, — кивнув я. Бенедіктов сумно зітхнув. — Вона мала мене отруїти за наказом свого начальника, але не отруїла. Таке не забувається.

— Тобто тільки через це ви їй допомагаєте? — зрадів лікар.

— Не тільки. Ще і через вас. Ви ж теж дуже мені допомогли у складний момент із делікатним пораненням, і я побачив, що ви закохалися у пані Олександру. Справжнє кохання я дуже поважаю і сприяю йому, як можу. Тепер ідіть, і як тільки пані Олександра опритомніє, передайте їй мої слова. Ну і побажання випити на вашому весіллі, коли сподобить Господь.

— Іване Карповичу, дякую вам...

— Дякуватимете, коли все добре закінчиться! І на колінах стояти, і руки цілувати будете, а зараз піднімайтеся — і до справи!

Бенедіктов пішов, прийшов головний лікар шпиталю.

— Іване Карповичу, тут мені телеграфували зі штабу Одеського округу, що підготували вже вам місце у Криму і готові лікувати на найвищому рівні. Ми теж готові, командувач армії наказав забезпечити все необхідне, але колеги кажуть, що вам краще буде у Криму.

— Правду кажуть. Не сумніваюся, що ви забезпечите всі умови, але, знаєте, тут мене і стріляли, і різали, і гранати в мене кидали. Не буде мені тут спокою. То, як можна, відправте мене до Криму, якщо, звичайно, потрібне мені лікування.

— Потрібне, Іване Карповичу, тут і сумнівів немає.

Після цієї розмови прийшов Демидко. Сказав, що йому готують документи на полковника. Я привітав і попросив з’їздити в гори по Мельникова.

— А що він там робить, у горах? — здивувався майбутній полковник.

— Та наш знайомий фон Герке викрав його, щоби примусити мене поїхати з Тифліса. Знав, мерзотник, що я пана Мельникова люблю ще з часів, коли ми у охоронному відділенні разом працювали. Навіть лист мені залишив, але так сталося, що одного з місцевих лікарів пограбували якісь морфіністи, і під час нападу лист загубився, тож я дізнався про викрадення ген-ген коли. На щастя, фон Герке запевнив, що Мельников має бути живий. Привезіть його.

Штабс-капітана доставили за два дні. Виявилося, що він весь час сидів у ямі. Вина йому не давали, годували добре і напували гірською водою, яка дуже підкріпила здоров’я їх благороді. Знову став він рум’яний, руки труситися перестали, а очі — сльозитися. Після повернення Мельников хотів відсвяткувати, але я одразу узяв його в руки і пити заборонив. Десь за тиждень ми відбули до Криму. Поїхали потягом, бо у морі нападали турки. Вже у Криму я дізнався, що версія Олександри переконала слідство і ніякого покарання вона не отримала. Розлучилася зі своїм чоловіком і відбула з Бенедіктовим до столиці, звідки вони слали мені листівки і запрошували в гості. Я не поспішав, хотів відпочити, було мені у Криму дуже добре. Тим більше, що пан Бекір був радий.