Найкращий сищик та падіння імперії

В останню путь, або Тайговий анабасис із чимось у кишені

ід мене вимагали нових історій, а я не міг витиснути з себе ані сторінки. Не вмів я вигадувати, тим більше вигадувати по вигаданому іншими. Крутився, кректав, м’яв аркуші, але нічого написати не міг. Мої куратори в контррозвідці вже почали звинувачувати мене у зриві надважливого завдання, тоді я попросив повернути мені капітана і панотця, мовляв, для того, щоб вони допомагали мені в написанні. Їх повернули, і я слізно попросив їх писати самим, визнавши свою повну безпорадність у вигадках. Зі свого боку обіцяв коньяк та закуски, щоб забезпечити, як казав колись граф, творчу атмосферу.

До речі, граф із полону надсилав мені нові звісточки у вигляді моїх чергових пригод на цісарській службі. Чого я тільки не робив у тих пригодах: затоплював Петроград водами Балтійського моря, спалював Москву за допомогою голубів, засновував Київську Січ і виводив Малоросію з-під влади Російської імперії, сам перемагав цілі армії і навіть спускався у пекло, яке, як виявилося, мало тісні зв’язки з домом Романових. Окрім цього, в кожній історії була романтична лінія, а подекуди і кілька ліній, в яких я без угаву кохався з різними красунями. Ці пригоди у вигляді малюнків прикрашали книжечки і робили їх дуже популярними, особливо серед солдатів, та й офіцери не проти були їх погортати.

Треба було відповідати на ці австріяцькі побрехеньки. Капітан із панотцем писали щось не менш жахливе, але супроводжувати еротичними картинками не наважилися. Через це російські відповіді користувалися значно меншою популярністю. Тоді залучили художника, який відбував покарання за порнографію, і я почав активно блудити на службі государю імператору.

Під впливом цих книжок мені почали писати жінки, які пропонували свої почуття. Здебільшого це були дружини офіцерів, яких війна залишила без чоловічої уваги. Таких листів я отримував сотні, жіночки почали підходити до мене на вулиці, так що я змушений був переселитися за місто і тримати свою нову адресу в таємниці. Мені не подобався петроградський клімат, але контррозвідка не відпускала мене до Криму. Мусив терпіти. Капітан Мельников терпів зі мною. Він останній тиждень не пив спиртного, мав вираз обличчя побитого собаки, все хотів утекти, але я пильно стежив за ним.

Слуга, який був при нас, поставив самовар на стіл, і ми сіли пити чай. Потім задзеленчав телефон. Слухавку завжди брав Мельников, щоб захистити мене від небажаного спілкування. Він узяв, почав говорити і тут же витягнувся, наче на плацу. Це означало, що розмовляв з начальством. За ступенем стрункості можна було з’ясувати чин того, хто телефонував. Оце зараз хтось не менший від полковника, а може, і генерал. Мельников тихо відповідав «так, так» і з таким старанням кивав головою, що сумнівів не залишалося — генерал.

Поговоривши, капітан повернувся за стіл і почав із сумним виглядом сьорбати чай. Я ж пив і усміхався, бо чай любив, а особливо чай зі свіжим молоком та медом. Це ж узагалі була райська їжа!

— До речі, Іване Карповичу, до Петрограда приїхав ваш знайомий із фронту.

— Хто саме?

— Бобров Микола Миколайович. Пам’ятаєте такого?

— Звісно! — Я згадав про нашу з Бобровим подорож німецькими тилами. — Хотів би з ним зустрітися, це можливо?

— Так, цілком. Пропоную сходити до ресторану.

— Ні, в ресторані у вас буде спокуса замовити випивки, хай краще до нас приїде.

— Це таємне житло, його не можна викривати, — насупився Мельников.

— Але ж коханок своїх ви сюди водите, — зауважив я.

— Іване Карповичу, цього більше не буде, — знітився і розчервонівся Мельников.

— Добре. То давайте зустрінемося з Бобровим, наприклад, у музеї.

— У музеї? — Мельников так скривився, наче гіркого перцю лизнув.

— Ага, наприклад, у Руському музеї імператора Олександра Третього.

— Та ну, Іване Карповичу, що в тому музеї робити? Може, хоч у кав’ярні якій?

— Тільки коньяк не замовляти, — попередив я. — Вам же лікарі сказали, що краще не пити, інакше буде біда.

— Ну, добре, — неохоче згодився Мельников.

Ми допили чай, він зателефонував, призначив зустріч, і ми поїхали. Бобров на нас уже чекав, був при погонах поручника і аж із трьома георгіївськими хрестами. Він на війні не втрачав час дарма. Дуже зрадів моїй появі, ми обнялися, розцілувалися.

— Що робите у столиці? — спитав я його.

— Виконую сумну місію, — зітхнув Бобров.

— Яку ж?

— Супроводжую труну з загиблим офіцером нашого полку. Зараз якісь документи оформлюють, і вже завтра виїду далі.

— Куди?

— Аж на Північну Двіну, офіцер був із тамтешніх тубільців, син місцевого князя. Дуже сміливий хлопець, двічі був поранений і щоразу повертався у полк раніше строку. А тут на фронті якраз було затишшя, він їхав зі штабу полку, і куля у серце. Снайпер. Ми того снайпера потім накрили. Нам заборонено було вести вогонь, режим суворої економії снарядів, але заради такої справи дали два батарейних залпи і поховали того німця на його позиції. Розвідники наші потім сказали, що лише шматки від снайпера залишилися. Але офіцера не повернеш. Командир полку попросив супроводжувати труну. Відмовити я не міг, хоча дуже цю справу не люблю.

— Так, справа сумна, — кивнув я.

— Ну що, давайте пом’янемо захисника Отєчества, який наклав головою, — урочисто сказав Мельников, і не встиг я заперечити, як махнув рукою офіціанту. Той миттю підійшов. — А дай нам якихось закусок і графинчик.

— Чарок принеси дві, наш товариш не п’є, — сказав я офіціанту, зітхнув і поплескав капітана по плечу. Той подивився на мене, наче на Юду Іскаріота, аж закахикався, вражений моєю підступністю.

— А що за страшна хвороба така, що пити не можна? — поцікавився Бобров.

— Та печінка попросила бюлетень. Стільки пропустила через себе спиртоузу різноманітного, що не витримала, сердега. Лікарі суворо заборонили. Так, капітане?

Мельников нічого не відповів і ображено відвернувся. У нього на очах аж сльози стояли.

— Мені треба зателефонувати, — підвівся і пішов геть.

— Ой, Іване Карповичу, як ви різко його, — здивувався Бобров, дивлячись услід Мельникову.

— А що робити? Допився капітан, або жити, або пити, так лікарі сказали, то оце стежу, бо самі їх благородь не втримаються.

Офіціант приніс графинчик, дві чарки і тарілку з оселедцем під цибулею. Ми випили за упокій душі загиблого офіцера.

— Як узагалі справи на фронті? — поцікавився я.

— Та не дуже добре, Іване Карповичу. Німця наче зупинили, але не так через те, що ми сильнішими стали, як через те, що не вистачає у німця сил на два фронти. Сидить він як на шпагаті між нами та французами, і це нас рятує. Але й досі перевага в артилерії у німця серйозна, про снаряди не кажу вже. У нас за кожен постріл відповідай, а німець щодня нальоти на позиції робить, виснажує наші війська. — Бобров скривився. — А ще ж революціонери голову підняли.

— Бунтівники? — здивувався я.

— Так. Від початку війни не чутно їх було, а ото після Великого відступу та інших невдач завелися у окопах, наче міль у засипці. Розмови ведуть, листівки розповсюджують, капають на мозок солдатам, що непотрібна ця війна, що ні за що вони кров проливають і так далі. Воно, звісно, від офіцера все залежить. У мене на батареї завелося двоє таких, я їх одразу на гауптвахту відправив. Дисципліну тримаю. Але багато є таких офіцерів, які не цікавляться, чим їхні солдати живуть, і там революційна пропаганда ловить душі простаків. Поки більшість солдатів государю вірні, але ж вірність така справа — сьогодні є, а завтра вже менше. Аби ж іще зміни позитивні були, наступ, перемоги хоч якісь, тоді б краще. А так сидять в окопах, наче щури, щомиті очікують нальоту німецького. І німець налітає, снарядів не береже, на відміну від нас, старців таких. Невесело на фронті, дуже невесело.

Ще по чарці ми випили. Коли прийшов Мельников. Уже з того, як він усміхався і які оченята його задоволені були, зрозумів я, що десь випив капітан. І одразу забув про всі образи. Добре йому стало.

— Іване Карповичу, а ви б, може, з товаришем з’їздили, розвіялися? — несподівано спитав Мельников. Мене аж заціпило від здивування.

— Що?

— Ну, ви ж казали, що задурилися трохи в Петрограді. То з’їздіть, розвійтеся. Звісно, Північна Двіна — це не Крим, але все ж, кажуть, місця там гарні.

— Та хто ж мене відпустить? — не повірив я.

— Поговорю з керівництвом, думаю, що відпустять, — кивнув Мельников.

Я до нього придивився. Може, так набрався, що верзе бозна-що? Та ні, випив, але навіть зі стільця не падає, як часто з ним бувало останнім часом.

— Тільки мені письмовий дозвіл потрібен. Щоб не було потім запитань. — Я вже навчився бути обережним.

— Добре, зробимо і письмовий, — не мав сумнівів Мельников.

— Іване Карповичу, їдьмо! Вас же всі знають, думаю, бідолашним батькам буде приємно, що така людина супроводжувала їхню дитину в останню путь! Будь ласка, Іване Карповичу! Покійний хорошим офіцером був, справжнім захисником Отєчества, викажіть йому повагу!

— Ну добре, якщо буде письмовий дозвіл, то поїду. Героїв треба проводжати в останню путь урочисто.

— Збирайте речі, Іване Карповичу, дозвіл буде, — кивнув капітан.

Я йому не повірив, але ввечері Мельников привіз дозвіл, на бланку військової контррозвідки, зі всіма печатками. На тиждень мене відпускали з Петрограда. Бобров коли побачив мене на вокзалі, то дуже зрадів, а ось я був сумний, бо підозрював, що контррозвідка не просто так пішла мені назустріч. Тільки в чому ж тут була хитрість, я поки не розумів. Тим більше, що зранку їздив до капітана з панотцем, які закінчили вже дві історії і чипіли над третьою. Про мою подорож знали і обіцяли до мого повернення зробити ще кілька історій. Тобто дозвіл, який дав Мельников, не був фальшивкою. Може, мене треба було для чогось прибрати з Петрограда? Я не знав. Вирішив не ламати дарма голову.

Ми їхали неспішним потягом на північ, серед снігів та лісів. Бобров розповідав про пригоди на фронті, я дещо про те, чим займався в тилу.

— Весело у вас, Іване Карповичу! — Він тільки головою крутив. — Умієте ви знайти розваги!

— Та не я їх шукаю, а вони мене, — зітхнув я. — Мабуть, старіти почав, зморююся від пригод, спокою хочеться. Аби ще років зо три тому, то з графинею подався б у ті краї, чудовиськ досліджувати. Стільки ж пригод! А зараз як подумаю, то аж нудить. Спокою хочеться, та тільки чого найбільше людині хочеться, того вона і не отримує.

— Ну нічого, з’їздимо оце, відпочинемо. Батько загиблого, кажуть, велике цабе у тих краях.

— Як його хоч звати?

— Загиблого — Іван Дьяконов, а батька його — Василь Петрович. Він там князь.

— Князь?

— Ну, по-місцевому. Звісно, що титул його в імперії не визнають, але дворянство він має.

— То там не руські люди живуть?

— Ні, окреме плем’я. Як Ваня розповідав, мисливці всі, соболя б’ють, білку. Потім хутро продають. Тим і живуть. Ваня і сам стріляв дуже влучно. Десятків зо три німців підстрелив. Казали, що снайпери німецькі полювати за ним почали. І вполювали. А бив він знатно, завжди у око. Казав, що це з дитинства звичка, коли соболя бив, то теж у око, щоб хутро не псувати.

У Вятці ми стояли довго, встигли пообідати у вокзальному ресторані і навіть погуляти трохи містом. Потім ще годин дванадцять тяглися до Котласа, невеличкої станції на березі ріки. Ми заночували на станції. Я розпитав залізничника про те плем’я, до якого ми їхали, що за люди.

— Та як вам сказати. Живуть по лісах, міст цураються, полюють.

— Мирні?

— Мирні. Тобто, що там у них між собою робиться, ніхто не знає, але на нас не нападають.

— А віри вони якої?

— Та наче православні, але до церкви ходять рідко, щоб тільки поліція їх не чіпала. А самі в лісі бубни свої б’ють, мужики чули, розповідали.

— А як у них ховають мерців?

— От чого не знаю, того не знаю. Але про цвинтарі їхні не чув. Та вже якось ховають.

Вранці приїхали на станцію ще двоє дівчат, які, як виявилося, теж на похорон їхали. Бобров із ними одразу познайомився, тим більше що дівчата були веселі. По них троє саней приїхали. На одні дівчата сіли, на другі повантажили труну, треті були для нас із Бобровим, але той зацікавився дамським товариством.

— Іване Карповичу, ходімо до дам!

— Всі на одних санях не вмістимося. Ви йдіть, а я відпочину.

Залишився на санях сам. Думав поговорити з візником, але той російською знав лише кілька слів. Їхали ми замерзлою річкою, я так розумів, що звичайних доріг тут не було. Красиві краї, ліси підступали до самих берегів, дерева високі. Я дрімав, а Бобров із дівчатами веселилися, незважаючи на труну. Я Боброва не засуджував. Бо після окопів і війни дуже вже жіночої уваги хочеться. Хотів подрімати, тільки де там. Все до сміху з саней прислухаюся. Мене ж професор Пилип Пилипович вилікував, і знову тіло бажало жіночої уваги. Ні про що і думати не міг. Вже і лаяв себе, і примушував думати про щось інше, та не виходило.

До самого обіду крутився у санях, наче на сковороді розпеченій. Потім зупинилися ми у невеличкому хутірці на два двори. Нас там уже чекали, завели до одної з хат, а там стіл од їжі ломиться. М’яса різного багато, риби, у кухлях великих місцеве пиво, сур називається. З морозу приємно було за такий стіл сісти.

— Іване Карповичу, дозвольте вас познайомлю. Це — Світлана, — вказав Бобров на кремезну дівчину з високими грудьми і довгим світлим волоссям. — А це — Параскева, — вказав на ще одну білявку, тільки меншу і з волоссям коротким.

Дівчата мене з цікавістю роздивлялися, і в мене від їхніх поглядів аж шматки поперек горлянки ставали.

— Звідки будете, дівчата? — спитав я.

— З Вологди ми, — відповіла Параскева.

— А для чого на похорон їдете?

— Попросили нас поплакати над труною.

— Невже своїх плакальниць у цих краях немає? — здивувався я.

— Та не знаємо. Найняли нас, ми і їдемо. — Параскева подивилася на мене. — А ви той самий Іван Карпович?

— Та наче справді той, — кивнув я.

— А я чула, наче у полон ви потрапили? Казали у нас таке, навіть книжечку показували.

— То, Парасю, брехня австрійська, — запевнив я.

— Ми з Іваном Карповичем в оточенні були! Довго до фронту пробивалися. Не уявляю, як статися так могло, щоб він у полон здався, — сказав Бобров.

— Ну, за зустріч! — підняв я кухоль із пивом. На смак воно було незвичне, але приємне.

— За зустріч! — грюкнулися кухлями, далі їли.

Потім іще нас чаєм пригостили і білим хлібом з медом. Наїлися так, що дихати важко було. Коли виходили, то так вийшло, що Параска до мене в сани пішла. А у санях добре. Сіна багато, на сіні шкура ведмежа, на ній лежимо, зверху іншою шкурою вкриваємося. Жоден мороз не страшний.

— А я, Іване Карповичу, по ваших оповідках читати навчилася, — розповіла Параскева.

— Ну, я радий, що такі корисні мої історії.

— А грамоту я вчити почала, бо хотіла вам лист написати.

— Лист?

— Ага. Спитати за брата.

— А що з братом?

— Загинув він, якось дивно. Подався до Петрограда, тоді ще це Петербург був, роботу шукати. То там працював, то сям, мабуть не дуже в нього виходило, але гроші сякі-такі нам відсилав. Потім написав, що знайшов хорошу роботу, про яку нічого розповісти не міг. У якогось вченого. Збирався їхати до нього в лабораторії працювати. З листом гроші надіслав. П’ятдесят рублів! Ніколи раніше стільки не надсилав. Ми зраділи за нього. А потім Сашко зник. Писати припинив, ані звістки про нього. Мама до поліції пішла. А там кажуть, що аби ще благородний, а то селюк якийсь. Може, запив, може, у зашморг поліз чи під потяг попав. Відмовилися шукати. А потім я газету побачила. Я тоді вже у закладі працювала, один із клієнтів приніс. А там фотографія Сашка і написано, що його вбили при спробі нападу на якогось лікаря у Петербурзі.

— Лікаря? Зачекай, а чи не Благово того лікаря було прізвище? — згадав я давню справу, в якій обіцяв допомогти і не допоміг.

— Ага, Благово. Я прізвище запам’ятала, — кивнула дівчина.

— То твій брат на лікаря напав?

— На фотографії він був. Але я не вірю, що він нападав. Сашко мирний був. Так, траплялося, що його хлопці били, а щоб він — ніколи. А тут напав на якогось лікаря. Для чого, чому? Брехня якась. І ото хотіла написати вам листа, попросити, щоб ви розібралися.

— Але не написала?

— Ні.

— Грамоти не вивчила?

— Та чого ж, вивчила. Тільки ж сказали мені, що ви задарма не працюєте. Показали місце в одній історії, а там вам п’ять сотень за справу платять! Стільки в мене немає.

— Ну, бувало, що платили і більше, а бувало, що і менше. А от справа брата твого мені цікава.

Почав її розпитувати, але знала вона дуже мало. Тільки отой останній лист від брата, що знайшов він роботу у вченого якогось, гроші наперед отримав, обіцяв, що тепер добре зароблятиме і щотижня надсилатиме. Потім зник, півроку жодного листа, а потім побачила Параскева газету. З фотографією вже мертвого брата.

— Якби він утопився чи зарізали, воно б хоч зрозуміло було. Ну, трапляється таке. Але якого біса він поліз того лікаря вбивати? — дивувалася Парася.

— Може, образився за щось?

— У статті написано було, що лікар його не знав. Та і Сашко був такий, що перетерпить краще, аніж мститися полізе. І де він зник на стільки місяців? Чому додому не писав? Він же про нас піклувався, знав, що ми лише на його гроші живемо, не міг просто взяти все і кинути. Трапилося з ним щось.

— Ну, історія дуже дивна, — погодився я. Розповідати про лікаря Благово не став, але подумав, що як прийшла до мене ця справа вдруге, то знак це, що треба нею зайнятися.

Позаду Бобров із дівчиною охати почали. Візники навіть не озиралися. Параскева до мене пригорнулася.

— Той, не треба, — прошепотів я.

— Чого ж не треба? — здивувалася вона. — Відчуваю, що дуже навіть треба. Це ж у вас не пістолет стирчить?

— Просто ми труп веземо, до смерті треба ставитися з повагою.

— Воно, може, і так, але ніщо так людину в ліжко не штовхає, як смерть.

— Звідки ти це взяла? — здивувався я.

— Ну, я ж у борделі працюю і помітила, що як у місті похорон велелюдний, то після цвинтаря багато хто одразу до нас біжить. Смерть людину лякає, а блуд — найкращий засіб, щоб про смерть забути.

— Може, і так, — погодився я.

— Точно так. Колись бухгалтер один із залізниці вішатися збирався. Казенні гроші витратив, суду злякався і поліз у зашморг просто в службовому кабінеті. Але ремінь не витримав і порвався. Почули люди, прибігли, зняли ремінь із горла. Бухгалтер отямився і одразу до нас у заклад побіг. Він і раніше ходив, але як чоловік був посередній, більше любив побалакати. Воно ж, Іване Карповичу, до закладу нашого більшість ходить саме побалакати.

— А я думав, що у гречку стрибають.

— Щоб у гречку стрибати, треба здоров’я мати. А до нас же ходять чиновники різноманітні, які за столами все сидять, курять та пиячать. То в них більше розмови, як би вони нас і так, і сяк. І той бухгалтер помріяти любив, а тоді прибіг, схопив першу дівчину, яка була, і без усяких розмов із нею дві години поспіль утішався, аж поки поліція по нього не прийшла. Бо нюхнула смерті людина і дуже злякалася. І зараз смертю тхне, то краще про це забути.

— Та якось не можу я на людях.

— Та які люди, дикуни, вони і російської не розуміють. До того ж ми тут у шкурах, наче в хаті, окремо від усіх. Чи, може, ви боїтеся підхопити щось? Не бійтеся, нас же лікар оглядав.

— Лікар? — здивувався я.

— Лікар, — кивнула вона. — Наймав нас чоловік, він у князя тлумачем. Прийшов до закладу, наказав усіх білявок йому показати.

— Чому саме білявок?

— Не знаю. Сказав саме білявок і щоб не фарбованих, а справжніх. Прийшло нас із десяток. Він роздягнутися наказав, обдивився уважно. У кого пляма родима або десь поголене, тих не брав. Четверо нас залишилося, повіз він до лікаря. Той знайшов у одної дівчини гонорею, а у іншої температура була. Залишилися ми удвох із подругою, нас і взяли. Тлумач окремо закладу заплатив, окремо нам. Половину суми одразу, а другу половину після похорону пообіцяв. Ось так ми і поїхали сюди.

— Дивно це якось. Для чого вас оглядати лікареві, коли тільки й треба, щоб над мертвим поплакати?

— Не знаю я, Іване Карповичу. Це ж ви — найкращий сищик імперії, ви знати мусите, а я — проста дівчина.

Сказала і поцілувала. Ледь відірвався від неї.

— Зупинися! — сказав їй. — Так, ти мені всі баки забила, і хіть мене всього взяла, наче вогонь поліно. Але ж от скажи, ти чого так до мене лізеш?

— Та ви ж зірка, Іване Карповичу, найкращий сищик імперії. Коли мені ще з такою людиною зустрітися доведеться?

— Ага, ще скажи, що закохалася.

— Ну, мені по роботі закохуватися не можна. Але ви мені сподобалися. До того ж буде що розповісти дівчатам. Що самого Івана Карповича Підіпригору звабила! І клієнт до мене піде, можна буде ціну підняти, бо це ж я буду та сама, яка з найкращим сищиком імперії зляглася!

— Твої слова медом у мої вуха, але ж брешеш! — прошепотів їй. Вона знову цілуватися кинулася. З останніх сил уже відірвався. — Або правду кажи, або з саней викину!

— Не викинете, Іване Карповичу, ви ж добрий, — засміялася Парася.

— Кажи, чого до мене липнеш? — наполягав я.

— А вам це незвично? До вас же жінки так і липнуть. Я чула, що останнім часом ви з графинею якоюсь були. Чи після графині проста дівчина вже не смакує? А може, ноги вам залізної не вистачає? Як у тої графині?

— Ременя мені не вистачає, щоб пригостити тебе, бо патякаєш зайве.

— А ви з ременем любите? Був у мене один іноземець із Архангельська. Деревину на Вятці купував. Так теж із ременем любив, щоб ляскала його аж до синців.

— Ти мені не свисти, а поясни, чого це ти тут мене у блуд штовхаєш? — аж трохи роздратувався я.

— Господи, я ж не грошей прошу, чого тут з’ясовувати? — зробила великі очі Парася.

— Заплатили тобі?

— Хто? — здивувалася вона. Ну, наче по-справжньому!

— Тлумач? Він?

Параскева засміялася.

— Усе-то ви, Іване Карповичу, знаєте, нічого від вас не приховаєш.

— То заплатив?

— Ще ні. Але пообіцяв тридцять рублів, якщо я вас дорогою зваблю. То ви той, Іване Карповичу, зробіть уже милість, дайте бідній дівчині заробити, а питання свої залиште для злочинців, — попросила вона. Знову поцілувала, і не було в мене сил відмовити красуні.

У таких приємностях їхали до вечора, коли зупинилися на хуторі в лісах. Нам виділили окрему хату, складену з довгих колод. У хаті було добре натоплено, нагодували нас добряче і поклали спати на шкури. Параскева сказала, що хоче ще й премію заробити, я їй як міг допомагав. Коли заснула вона, полежав іще трохи і вийшов з хати. Надворі було тихо, візники, які у сусідній хаті ночували, вже спали. Мороз стояв, аж за щоки хапало. Нічого підозрілого. Воно б, може, треба було вийти, навколо хутора пройтися, подивитися, але схотілося повернутися до тепла, і повернувся. Хотів уночі ще прокинутися, та де там. Спав, наче немовля у колисці, прокинувся тільки зранку, коли на сніданок нам принесли цілий казан лосятини. Поїли, пива випили і поїхали.

Спочатку тривожився я, бо везуть бозна-куди, ліси навколо, люди чужі. А тепер заспокоївся, розповідав Парасі про різні пригоди, вона тільки дивувалася та сміялася.

— Веселе у вас життя, Іване Карповичу!

— Ага, аж занадто, — кивнув я. — А ти чим живеш, які в тебе пригоди?

— Та в мене все більше одноманітні. Прийде клієнт, гроші заплатить, шампанського вип’є, можна б уже до справи приступати, а воно нічим. Дивиться на мене, каже: «Зроби з ним щось». От не розумію я, навіщо до борделю ходити, коли в тебе не працює?

— Ну, воно ж тіло не працює, а душа просить, — пояснив я. — Слухай, а ото про брата свого, який у столиці пропав, ти не брехала?

— Ні, все так і було. А що, невже візьметеся?

— Та не знаю. Історія дуже вже каламутна, нічого не обіцятиму, але подумаю.

— У мене сто двадцять три рублі є. І ще більше буде, коли тут мені за сльози заплатять. Якщо дізнаєтеся, що з братом сталося, я все вам віддам.

— Подивимося, чи дізнаюся щось.

Їхали ще довгенько, коли попереду побачили невеличке село. Посередині тин дерев’яний, а за ним велика хата, як на ці дикі краї, так палац цілий. Здається, приїхали. У селі цьому народу зібралося багатенько, сотня, а може, й більше. Онде лосів упольованих розбирали. До нас вийшов чоловік у соболиній шубі, невисокий, худий, зі зморшкуватим обличчям. Всі йому тут вклонялися, наче раніше кріпаки до пана. А він дивився так зверхньо, наче генерал. Князь цей російською не балакав, то перекладав нам тлумач, хлопець років тридцяти, з рідкою борідкою.

— Князь дуже вдячний, що зголосилися ви супроводжувати його сина в останню путь. За нашими звичаями робити це мусять найкращі люди. Тож ми і попросили командира полку прислати Миколая Миколайовича, про якого Ваня в листах згадував і писав, що не зустрічав кращого воїна, — сказав тлумач. Бобров аж розчервонівся, зніяковів. — А коли дізналися, що і найкращий сищик імперії до нас їде, то взагалі зраділи. Можете не сумніватися, Іване Карповичу, князь віддячить вам за ваш вчинок.

Князь підійшов, обійняв мене і Боброва. Потім пішов до труни. Схилився над нею, і всі заплакали. Мабуть, любили цього Ваню. Поплакали, потім батько наказав труну зламати. Тіло з неї дістали і понесли кудись, а нас запросили до хати, поїсти. Я трохи насторожі був, щоб не підсипали чогось у їжу, але брали м’ясо з однієї миски і чай наливали з одного чайника, а пиво з одного жбана. Ну і видно було, що засмучені всі місцеві. Навіть діти — і ті похнюплені ходили.

— Чи не бажаєте з дороги до лазні сходити? — спитав тлумач. — У нас дуже добра лазня.

— О, це діло! Ходімо, Іване Карповичу, змиємо бруд дорожній, — зрадів Бобров.

Погодився я, пішли. Лазня була така натоплена, що одразу памороки забивало. Трохи посидиш і вже наче кипиш увесь. Я вийшов, хотів у сніг стрибнути, а тлумач на річку показав. Онде, мовляв, лід для нас видовбали. Товстезний лід, у два лікті! То я з розгону до ріки. А там такий холод, що одразу згадав я болото біля села Підребрового. Вискочив кулею — і до лазні.

Бобров води хлюпнув на каміння, я потроху зігріватися почав. Отак кілька разів збігав, потім сів чай пити. Чорний, хороший чай, а до нього булка біла з медом. Непогано живуть люди у цих лісах!

Коли почув, що у бубон забили десь неподалік. Воно не те щоб коли нехристі, то вже і нелюди, але якось тривожно мені стало.

— Іване Карповичу, чого ви напружений такий? — стала наді мною Парася, почала плечі розтирати. — Відпочивайте, добре ж як.

Звісно, добре. Бо руки міцні і вміло шияку мені пестять.

— Диявол-спокусник ти, Парасю, — сказав хрипко.

Коли у двері постукали. Парася до парильні зайшла, а я простирадлом прикрився, відчинив. Прийшов тлумач, спитав, чи відпочили ми.

— Добре відпочили. А коли похорон?

— Сьогодні. Вам треба буде тіло відвезти.

— Куди? — здивувався Бобров, який із парильні вийшов.

— На цвинтар. Він далі по ріці, на пагорбі. Відвезете тіло, заїдете на гору, розпалите там багаття і думатимете про покійного до ранку. Дівчата плакатимуть.

— А чому ми? — не зрозумів Бобров.

— А в нас такий звичай, щоб чужі люди в останню путь загиблого проводжали. Відвезли на цвинтар, потім оплакали, поговорили про нього. Сльози ці і розмови дозволяють душі легше з тіла вийти і оминути злих духів.

— Поганство це якесь, — засумнівався поручник.

— Та ні, просто повага до загиблого. Звичай такий.

— А ми не змерзнемо? Цілу ніч сидіти у такий мороз? — засумнівався Бобров.

— Ні, у вас одяг буде теплий. І там дров повно, сокиру візьмете, нарубаєте, багаття розпалите. Їжа та питво у вас будуть, щоб не на порожній шлунок проводжати. То не змерзнете. А зараз, як хочете, то можете відпочити.

— О, після лазні треба поспати! — погодився Бобров.

Відвели нас до будинку, де уклали на м’які перини. Спати б і спати. Хотів я підвестися та подивитися, що там у дворі робиться. Бо все ж у ліс поночі їхати, та ще й із мерцем. Хрест, звісно, при мені, і немає чого боятися християнину, та підозріло якось. Але Парася обійняла мене так міцно, що й не рипнешся. Плюнув я на все і вирішив спати. Завжди мені ввижається чортівня якась! Боюся усього, підступу чекаю. А тут ховають хорошого офіцера.

Заснув міцно, розбудили нас уже пізнього вечора. Принесли теплого одягу: кожухів, шапок, а ще валянки товсті. Ну з такими лахами будь-який мороз не страшний.

— А де той цвинтар?

— Тут недалеко, версти дві. Підете річкою, ліворуч пагорб буде. Там він один такий, то побачите, — сказав тлумач. — Заїдете на пагорб, там камінь плаский. Тіло покладіть на камінь, а самі розкладайте багаття, сідайте поруч і розмовляйте про покійного. До самого ранку. Ми тут молитимемося за нього, а ви там розмовляйте.

— А вранці що?

— Вранці ми вас заберемо, на помини. Поїсте, відпочинете, і відвеземо вас на станцію.

— А куди ото люди збираються? — кивнув я на кілька десятків чоловіків з луками.

— Вони в ліс підуть, ведмедя добувати. Коли повернетеся, ведмедя будемо їсти. Такий у нас звичай, що як помирає поважна людина, то треба ведмедя вбити. Бо тільки на ведмежій спині богатир може у рай в’їхати. Куштували колись ведмежатину?

— Ні, ніколи, — сказав я.

— Дуже смачне м’ясо. Завтра спробуєте. І той, можете на журналі автограф поставити? — Подав мені журнал із пригодами моїми. От уже не чекав, що і в такій глушині мене читають.

— Що, Іване Карповичу, слава і тут наздогнала? — засміявся Бобров.

— Може, зранку і поставлю? — спитав я.

— Краще зараз, бо я зранку на станцію поїду, — попросив тлумач.

Підписав йому журнал.

— Дякую, Іване Карповичу!

— Ну то що, поїхали? — спитав я.

— Зараз, іще князь із вами попрощатися хоче.

— У нього ще діти є?

— Три доньки, а син єдиний був. То батько і вбивається.

Пішли ми до палацу князевого. Ось вийшов князь. Підійшов до мене, обійняв, щось по-своєму говорити став.

— Князь висловлює вам повагу. Сам читати не вміє, але багато історій про вас чув від сина і дуже вдячний, що зголосилися ви приїхати, — переклав тлумач.

— Скажи, що для мене велика честь проводжати такого офіцера, яким був його син, — відповів я.

Князь головою закивав, сльози у нього на очах забриніли. Підійшов до саней, поцілував труп у голову і повернувся до хати. Я взяв коня за вуздечку і повів до ріки. Дівчата і Бобров пішли услід за саньми. Одягайся ми добре, то хоч і мороз вночі стояв, але не мерзли. Ішли по ріці, дорогу нам місяць освітлював. Я прислухався, придивлявся, але нічого підозрілого не помічав. У селі далі били у бубни, щось співати почали.

— А що, Іване Карповичу, чули ви щось про такі дивні звичаї похоронні? — спитав Бобров.

— Не чув, і це мене тривожить, — чесно сказав я.

— Чому?

— Бо у лісах ми, серед озброєних язичників, наміри яких незрозумілі.

— Іване Карповичу, ви не бійтеся. Начальство ж знає, куди ми поїхали, і дикуни ці знають, що начальство знає. То не чіпатимуть нас, бо тоді їх неодмінно буде покарано!

Я у цьому не був упевнений, бо ж завжди можна зробити так, наче в лазні вчаділи чи під лід провалилися, або заблукали у лісі і змерзли. Якусь таку загибель, щоб підозр не викликала. А як і викличе, то чи поїде в цю глушину поліцейський пристав розслідувати? А як і поїде, то чи з хати вийде, чи буде смаженину їсти та пиво дудлити, а потім напише, що нещасний випадок, і все? Зовсім я був непевний у безпеці. Але і про погане думати не хотілося. Відпочив я, добре мені було. Парася підійшла. Сніг під ногами хрумкотів, кінь легко тягнув сани.

— А раптом вовки? — спитала вона.

— Не бійся, в мене револьвер! — Бобров показав зброю.

Мій браунінг теж був при мені, й це заспокоювало. Бо якби замислили щось погане, то спробували б позбавити зброї. Я думав, у лазні це зроблять, але потім перевірив, браунінг був на місці і набої теж.

— А вам бувало страшно, Іване Карповичу? — спитала Параскева.

— Звісно, бувало. Я ж людина, можу злякатися.

— А зараз страшно?

— Зараз — ні, — сказав я. Страшно не було, тривога якась, але не сильна.

Розмовляли, коли побачив я попереду пагорб. Ліворуч.

— Здається, він.

— Точно він, — сказав Бобров.

Підійшли до берега, там було плесо, легко завели коня і почали підніматися на пагорб із боку лісу. Трохи підштовхували сани, допомагали коню, виштовхали нагору. Там лісу не було, посеред пагорба стирчала велика і майже пласка брила, десь сажень на сажень. Неподалік із каміння було викладене вогнище. Ми дістали тіло з саней, поклали на брилу, потім залишили дівчат вигрібати сніг із вогнища, а самі пішли по дрова. Притягли кілька повалених дерев. Бобров узяв сокиру, а я пилку. Швиденько нарубали дров на розпал.

— Нам треба багаття дровами розпалити, потім покладемо три колоди з різних боків, вони займуться, і тоді вже їх тільки підсовуй, — сказав поручник. — Це я у Канаді, в індіанців навчився. Вони, до речі, трохи схожі на наших господарів.

— Сірники хоч є?

— Запальничка. Трофейна, у німецького офіцера взяв, — похвалився Бобров і підпалив кілька тоненьких гілок, підклав більших, потім іще більших, і ось уже забуяло полум’я. Потім ми поклали у багаття три колоди, щоб горіли, принесли ще з лісу колоди, щоб сидіти не на снігу. Дівчата дістали їжу, яку нам у дорогу дали, нарізали м’ясо шматками, ми його гріли на вогні і їли.

— Солоне яке! — скривилася Параскева.

— А ти пивом запивай! — підказав Бобров і подав їй жбан. Усі випили, передали мені, але я тільки губи помочив, бо чув багато історій, як п’яні замерзали. Одягнені ми добре, та не хотілося мені напиватися на морозі в лісі.

— Ну що, поговоримо про покійного?

— Так ти розповідай, бо ми ж його і не знали, — сказав я.

Бобров почав розповідати про тверду руку покійного і про сміливість його, я м’ясо жував, а воно ж солоне, наче у ропі вимочене. Пити схотілося, а з питва тільки пиво. То снігом заїдав.

— Іване Карповичу, давайте, на помин душі покійного Вані, — подав мені Бобров жбан із пивом. Ну як тут було не випити? Випив, передав дівчатам. Вони випили і пісню якусь сумну заспівали. Гарно співали, я аж сльозу пустив. Потім Бобров іще розповідав про покійного, як у розвідку з ним ходив. Цікаво було слухати, та тільки чогось позіхати він почав. А тут іще Свєта як гепнеться на спину. І захропіла. Я до неї пішов, а мене хитати почало, очі заплющувалися. Подивився — і Парася спить.

— Колю, що це? — спитав, а тут і Бобров завалився. Всі сплять, і мені хочеться лягти. Одягнені добре, не змерзнемо. Спати. Теплі хвилі такі накочуються. Я розумів, що не можна на морозі засинати, але присів на колоду. Посидіти трохи, бо паморочилося. Очі самі собою заплющилися. І заснув я. І спав би, як і всі, та тільки поточився вперед, упав і долонею в жарини вліз. Рукавичка хутряна, яка на мені була, зайнялася, і прокинувся я від болю. З переляку сунув руку в сніг, збив вогонь. Очима кліпаю, не розумію, що відбувається. І знову теплі хвилі, наче шепоче хтось на вухо: ляж, Ваню, відпочинь, ляж, спи. Я руку зі снігу дістав, потім нагріб снігу в обидві руки і давай розтиратися. Прокинутися, не засинати! Це ж снодійне підлили у пиво!

Я два пальці в рот — і давай блювати. Вивернув себе повністю, а очі самі заплющуються. Позіхаю, спати, спати, спати. Знову снігу набрав, розтирався. А воно ж морозяка, сніг злий, наче ножем обличчя ріже! Не спати, Ваню, не спати! Поки снігом труся — не сплю. Тільки припинив, очі самі стуляються. Знову натираюся снігом. Для чого нам снодійне поклали у пиво? Щоб замерзли ми? Але ж добре одягнені, можемо і вижити. Чи, може, для того, щоб спротиву не чинили? Спротиву чому? Отим хлопцям із луками, яких я у дворі бачив? На якого це вони ведмедя збиралися? Чи не на нас? Убити нас поснулих вирішили. Але ж могли раніше вбити!

Сидів, очима кліпав. Тікати треба. Це зрозумів. Але як тікати, коли он троє сплять і в мене самого очі заплющуються? І куди тікати? Ці ж хлопці — мисливці, вони ці ліси знають, не втечеш тут нікуди. Прийдуть і застрелять із луків. Зручно ж їм, вони у темряві, а я біля багаття, видно мене добре. Думай, Ваню, думай! Не спати! Не спати!

Далі снігом себе натирав, так натирав, що аж шкіру на щоці здер до крові. Для чого нас вбивати? Для чого було везти нас аж сюди? Дівок для чого було наймати? Заради похорону? Може, хотів батько, щоб ми його сину товариство на тому світі склали? Дівки наложницями стали, а ми з Бобровим слугами та охоронцями? Для цього? От дикуни кляті! Не спати! Не спати! Що робити? Трьох я з собою не заберу. А що як на сани їх покласти і повезти? По ріці! Але куди та ріка веде? Не знаю я. Місця глухі. Одна дорога мені відома. Назад. Але як назад поїду, точно схоплять. Думай, Ваню, думай! Не спати! Не спати!

І тут глянув я на брилу, де тіло загиблого було. Усміхнувся. Ось заради нього я тут опинився і ним тільки можу врятуватися! вихопив ніж із чобота і забігав. Спочатку до брили, потім повантажив на сани дівок та Боброва, погнав конячку з пагорба. Ледь утримав сани, щоб не покотилися вниз, збивши коня. На ріку вивів, там уже нагнав конячку. Побігла вона вперед. Проїхав трохи, під берег її скерував, а там якраз дерево підмите стирчало. Стрибнув із саней, кінь далі побіг, а я по дереву на берег видерся. Рука обпалена боліла. Що ж мені з руками так не щастить? Одну на Кавказі обпік, а тепер другу. Побіг я уздовж берега назад. Обережно біг, щоб не шуміти. Побачив темні фігури на ріці. Швидко вони бігли. Ага, на лижах. Під’їхали до пагорба, лижі зняли і почали дертися з різних боків. Давайте, хлопці, давайте, чекає на вас сюрприз, і не один.

Сам я до хутора підбіг і став на відстані. На хуторі в бубни били, співали. Коли крики з пагорба почулися. Здивувалися хлопці, які туди прибігли. Потім іще гучніше закричали. Ще більше здивувалися, не чекали від мене сюрпризу. У бубни бити в селі припинили. Два лижники вискочили і помчали до пагорба. Невдовзі повернулися. Зчинилася в селі метушня. Почали лижники в різні боки їхати. Один поїхав по лижні, що неподалік мене проходила. Зняв я його ножем, тіло у кущі відтягнув, лижі забрав і пішов до ріки вже за селом. Побачив слід. Це якийсь лижник поїхав на хутір вище за течією, щоб попередити. Той хутір, який ми проїздили. До нього можна було і по річці добиратися, але довго, лижник спочатку річкою їхав, а потім у ліс повернув. Короткий шлях знав, а я за ним. Години за три доскочив до хутора. Гонець там уже галас підняв. Кілька людей поїхали з хутора мені назустріч, пропустив їх, хутір об’їхав і побачив слід. Лижника далі пустили. Буде мені слід указувати. Поїхав за ним. Поспішав, бо розумів, що не пізніше ранку хитрість мою викриють, а то, може, і раніше. До того часу треба мені було якнайдалі втекти. І сподіватися, що дівок та Боброва не вб’ють, бо було у мене дещо цінне для цих дикунів.

Цілу ніч біг на лижах, об’їхав іще один хутір. Далі ніхто не поїхав, тож довелося мені на ріку з’їхати і нею вже бігти. Не зупинявся аж до вечора. Знесилився, думав, що впаду і помру, коли раптом гудок паровоза почув. З останніх сил добіг до станції. Там вантажний ешелон стояв. Я заліз у порожній вагон, зачинився там і заснув умить. Дякувати Богові, не змерз, уранці виліз на станції Пінюг, там мене відігріли, нагодували і взагалі приймали як знатну особу, бо наглядач станційний виявився моїм читачем. Натішитися не міг, що зустрів самого Івана Карповича Підіпригору. Я попросив його телеграму на станцію Котлас відправити. «Чекаю поручника Боброва також дівчат Вятки після поверну узяв».

— Це шифр, Іване Карповичу? — спитав наглядач і змовницьки підморгнув. — Справою якоюсь займаєтесь?

— Так, справою. Дуже мені треба до Вятки.

— Пасажирських потягів туди сьогодні не буде, але можу вас до паровоза на вантажний ешелон влаштувати.

— Буду дуже вдячний!

Поїхав у паровозі, розповідав історії машиністу та кочегарам, вони вкрай задоволені були. У Вятці оселився в готелі, який поближче до поліцейського відділку був. Ну, про всяк випадок. Вже наступного дня приїхав до мене тлумач. Блідий, переляканий.

— Ви дещо взяли, Іване Карповичу, — сказав мені і вороже подивився.

— Ніяких розмов, поки не побачу моїх товаришів.

— Спочатку поверніть те, що взяли!

— Я вирішую, що спочатку, а що потім. Руки!

Наставив на нього свій браунінг, а то гість під кожух навіщось поліз.

— Іване Карповичу, ви з вогнем граєтеся, бо...

— Е, ні, хлопці, це ви з вогнем погратися вирішили! Це ж треба, вигадати таке, найкращого сищика імперії на слугу в загробному світі перетворити! Розум у вас є?

— Іване Карповичу, краще віддайте...

— Часу у вас до завтра. Як не побачу я живими і здоровими моїх знайомих, то спалю те, що вас цікавить, і поїду собі.

— Ми вас дістанемо хоч де!

— О, про це я і хотів з вами поговорити.

Він здивовано подивився на мене, а потім на пачку грошей. Зацікавився. Наступного дня Боброва і дівчат привезли до Котласа. Там посадили на потяг. Я чекав їх на вокзалі. Живі, здорові, перелякані. До мене підійшов тлумач. Я передав йому важкеньку коробку, схожу на ті, в яких продають капелюхи. За кілька годин ми вже їхали з Вятки до Вологди. Я викупив окреме купе і замовив туди вечерю.

— Ну що ж, поручнику, наливайте, вип’ємо за зустріч, — запропонував я. Поручник заплакав. — Ви чого?

— Господи, Іване Карповичу, я думав, що нас уб’ють!..

Дівчата теж заплакали.

— Ну, шанси загинути у нас у всіх були. Це факт. Але ми живі. То подякуємо Господові. — Я підняв келих. — Нумо, ми ж не на похороні!

Ми випили, я почав закусювати, а Бобров із дівчатами сиділи, наче приморожені.

— Що це було, Іване Карповичу? — спитав нарешті поручник.

— Батько покійного Івана збирався нас убити.

— Для чого?

— Щоб Ваня не скучав на тому світі. Я у Вятці поговорив з одним вчителем, який вивчає звичаї північних народів. І він пояснив, що у племені, в гостях у якого ми були, є вірування, що проста людина може жити на тому світі сама, а от людині знатній потрібні вірні слуги і звабливі наложниці. Батько сина любив, то вирішив забезпечити його за найвищим розрядом: двома красунями, а також кавалером трьох Георгіївських хрестів і найкращим сищиком імперії. Нам дали пиво зі снодійним, після чого мусили застрелити з луків, а потім спалити разом із тілом покійного, а також із конем та саньми. Ну, щоб йому було на чому їздити в потойбічних краях.

— Жах який! — видихнула Парася.

— А як ми вижили? — спитав Бобров.

— Дивом. У якому я волію бачити провидіння Господнє. Спочатку я не заснув. Ну, точніше, заснув, але не так міцно, як ви. Потім потрапив рукою в багаття. Ось бачите, обпікся, прокинувся. Побачив, що ви спите, і змикитував, що справа нечиста.

— І як ви здогадалися, що треба робити?

— Ну, мені не було з чого обирати. Дорогу я знав тільки назад, тому вирішив відправити вас на санях у протилежний бік, щоб заплутати погоню, а самому бігти до станції. Мені довелося добути лижі, а потім пощастило не зустрітися з мисливцями. Я добрався до станції. Там залишатися не хотів, бо князь міг прийти туди зі своїм військом. Тільки у Вятці я вже був у безпеці. А що ви пам’ятаєте?

— Ну, ми сиділи біля багаття, дівчата співали, я щось розповідав, потім темне провалля, — розповів Бобров. — Я прокинувся від криків і від того, що мене били по щоках. Потім розтирали снігом. Тлумач почав питати, де ви. Я нічого не тямив, дівчата дуже злякалися. Нас збиралися катувати. У печі нагрівали тавро. Потім прибігли якісь люди, і нас залишили.

— Мабуть, вони знайшли мої сліди і здогадалися, що я подався в інший бік, — кивнув я.

— З їхніх криків я зрозумів, що вам вдалося втекти. Але був упевнений, що ми приречені. Чекав, що нас ось-ось уб’ють! Скажу я вам, немає нічого прілого, ніж покірно чекати на свою смерть, — зітхнув Бобров.

— Іване Карповичу, це було страшно! — сказала Парася і заплакала.

— А потім нас витягли з сараю, де тримали, посадили в сани і повезли. На станцію. Відправили сюди.

— Як вам вдалося витягти нас? — спитав поручник.

— У мене було дещо, потрібне нашим не дуже гостинним господарям.

— Що саме?

— Одна річ, яку я прихопив із собою.

— Що? Іване Карповичу, розкажіть, дуже цікаво! — наполягав Бобров.

— Скажіть, скажіть! — попросили Парася з подругою.

— Ну, не знаю, як би це делікатно назвати, щоб дами не образилися... — почав я.

— Ви про що? — не зрозумів поручник.

— Я відрізав у покійного дещо, — сказав я прямо.

— Дещо? — Бобров не розумів.

— Єлду, чи що? — Парася здогадалася першою.

— Так, — кивнув я.

— Господи, Іване Карповичу, для чого? — Бобров скривився і дивився на мене так, наче спіймав мене на блюзнірстві.

— Мені було потрібно щось, за що я міг би виторгувати вас. Я подумав, що коли князь так ретельно готував своєму синові потойбічне життя, то, мабуть, він би хотів, щоб син вирушив туди цілий, а не частинами. Вирішив забрати голову. Без голови на тому світі навряд чи буде добре. Я відрізав її, але потім зрозумів, що мені нікуди її діти. У руках тримати не міг, бо так би незручно було бігти. Спробував засунути голову під кожух, але вона випадала. Тоді я подумав, що можна взяти не голову. Якщо батько привів сину двох красунь, щоб той тішився у житті на тому світі, то він зробить усе, щоб син вирушив туди не євнухом. То я відрізав. Потім те, що відрізав, поклав у кишеню кожуха і побіг рятуватися. Мав надію, що вас не вб’ють одразу, а потім схочуть повернути трупові те, чого не вистачає.

— Іване Карповичу, як ви це все вигадали? Я б день сидів, а не здогадався б! — вигукнув Бобров.

— Ну, інколи я можу вирішувати швидко. Головне, що я правильно все розрахував і зміг повернути вас живими.

— Князь буде мститися! Треба повернутися туди з поліцією, з козаками, та арештувати його! — захвилювався поручник.

— По-перше, нам важко буде переконати поліцію у правдивості своєї версії. У нас же жодних доказів. Тим більше, князь, як мені відомо, один із найбільших торгівців хутром, і він спроможний на великі хабарі. По-друге, навіть якщо ми переконаємо поліцію, спіймати князя у тих лісах буде важко. Він розчиниться у них, і його не знайдеш.

— Але він небезпечна людина! Якщо він наважився вбивати людей задля похорону сина, то він не забуде вам приниження, яке пережив, коли ви зруйнували його плани!

— Тут, поручнику, цілком із вами згодний. Я сам, на жаль, не читав відомого літератора Чехова, але чув, що він там щось казав про рушницю. Мовляв, якщо її зарядити, то вона вистрелить. Так от, моє правило — не залишати заряджених рушниць, щоб не боятися їх пострілів у спину. — Я усміхнувся.

— Ви натякаєте, що якось вирішили ситуацію з цим клятим князем? — здогадався Бобров.

— Я дуже на це сподіваюся.

— Але як?

— Пам’ятаєте той ящик, який я передав тлумачеві після того, коли побачив вас?

— Так.

— Здогадуєтеся, що там було?

— Ну, мабуть, те, на що ви виторгували нас.

— Ні, там була граната, два фунти динаміту і два фунти порубаних цвяхів. Під час відкривання ящика виривалася чека. І за три секунди мав пролунати вибух. Сподіваюся, це стане для князя сюрпризом. Останнім у його житті.

— А що як тлумач зазирне у ящик до того, як привезе його князю?

— Тлумач уже отримав частину грошей і отримає всю суму після виконання завдання. Він не заглядатиме і намагатиметься триматися подалі, коли князь полізе до ящика.

— Іване Карповичу, ви небезпечний, наче отруйна змія! — скрикнув Бобров.

— Можливо, але не треба на мене нападати, і все буде добре.

— Іване Карповичу, я пропоную випити за вас! За найкращого сищика імперії! — підняла келих Парася.

Далі було сказано ще багатенько тостів, і коли прибули до Вологди, то у всіх була важка голова. Ми вийшли і одразу почали похмелятися. Гуляли ще два дні, коли з Котласа надійшла телеграма про нещасний випадок, який забрав життя тамтешнього князя. Я запропонував випити за покійного, а наступного дня відбув до Петрограда з Бобровим. Парася просилася зі мною, мені її товариство було дуже приємним, але я вимушений був сказати, щоб вона залишалася.

— Так буде краще, Парасю. Я не можу розповісти, чому, але ось так. І я пам’ятаю про твого брата. Як тільки зможу, повернуся до цієї справи, — пообіцяв я.

Побачив сльози на її очах. Поцілував і пішов до вагона. Старий, підтоптаний, битий, різаний, печений, прострелений, навряд чи я був тим, хто їй потрібен. Та й взагалі, всім краще було триматися від мене подалі. Щоб не стати мішенню.