Найкращий сищик та падіння імперії

Володар лісу

ісля чергових кавказьких пригод я повернувся до Криму і жив у горах. Якось один із чабанів поїхав на узбережжя продавати сир і, повернувшись, сповістив, що мене хоче бачити якийсь пан. З опису я одразу зрозумів, що мене чекав Григорій Котовський, бессарабський бандит, з яким були пригоди і в Одесі, й поза Одесою. Я сів на коня, спустився з гір, знайшов Котовського. Гриша роздобрів, був одягнений за останньою модою, світив «Брегетом» і взагалі випромінював успіх та задоволення життям.

— Іване Карповичу, радий вас бачити! — заволав Гриша і тут-таки потягнув до ресторану, щоб відзначити зустріч. Там швиденько набрався, довелося тягнути його до готелю, де він зупинився.

Наступного дня він знайшов мене вже по обіді.

— Іване Карповичу, я ж до вас не просто так, а у справі!

— Якій же?

— Чарівну Поліну, князівну з Бессарабії, пам’ятаєте? — спитав Гриша.

— Таку жінку не забудеш, — запевнив я. З Поліною, донькою ясновельможного бессарабського землевласника, князя Гагаріна-Курдзи, я познайомився в Одесі, коли шукав там маніяка. Пані Поліна шукала пригод, майже завжди їх знаходила, кілька разів була близько від смерті чи інших неприємностей, а потім зустріла молодого красеня поручника, після чого вирішила трохи відійти від справ. Молоді збиралися за кордон, війна тоді ще не почалася, і можна було виїхати. Відтоді я про неї нічого не чув.

— Як у неї справи?

— Та каже, що непогано. Вона одружилася з тим поручником. — Котовський скривився. Я зрозумів, що він досі мав певні почуття до князівни і її вибір Гришу трохи засмутив. — Чоловік тепер на війні, а вона вдома. Просила передати вам листа.

Котовський поліз до кишені і подав мені конверт.

— Сказала, що пошту вашу можуть читати, тому попросила передати особисто, що і роблю, — пояснив він.

— Дякую, Гришо, — кивнув я і розпечатав конверт.

Там був лист, написаний рівними дрібними літерами.

Я покрутив лист у руках, потім запхав його в кишеню.

— І що там? — поцікавився Гриша, який аж намагався зазирнути у лист.

— Князівна просить поради. Але мені треба подумати, перш ніж відповісти. Чим займаєшся, Гришо?

— Та всім помаленьку, — усміхнувся Котовський.

— Я хоч у горах, але газети мені час від часу привозять. То читаю про твої пригоди. Немає через тебе спокою у Бессарабії. І, кажуть, ти тепер ідейний став. — Я теж усміхнувся.

— Ідейний, не ідейний, а дещо зрозумів, — кивнув Котовський. — Борюся за новий світ, Іване Карповичу, проти несправедливості та експлуатації.

— Невже у бунтівники пішов? — здивувався я, бо Гриша був природжений босяк, а вони політики уникали.

— Не без того, Іване Карповичу, — сказав Гриша аж із якоюсь гордістю.

— Але грабуєш далі?

— Неправильно формулюєте, Іване Карповичу, — трохи скривився Гриша. — Не грабую, а провожу акти експропріації у заможних громадян, несу справедливість у маси. Багачі обкрадають бідняків, я ж караю багатіїв і позбавляю їх нечесно отриманого. Випити не бажаєте? — Котовський вирішив змінити тему.

— Ні, поїду в гори. Подумаю, що можна князівні порадити.

— Мені почекати відповіді? — спитав Котовський.

— Ні, Гришо, не треба. Це ж мою пошту читають, а Полінину навряд чи, тому відправлю прямо їй, — сказав я і помітив, що відповіддю моєю Гриша не задоволений, мабуть, хотів би з’їздити до князівни. — Дякую, що передав листа, ну і той, обережним будь. Судячи з газет, дуже щастить тобі. Але може те щастя і закінчитися.

— Та може, звісно. Тільки я у краще вірю, — усміхнувся Котовський.

Я його провів до Алушти, де він на пароплав збирався сідати, а сам вирушив у гори. Бачив, як вів мене філер аж до виїзду з Алушти, у бік Демерджі-яйли, але далі не поткнувся. Дарма, бо невдовзі повернув я на Сімферополь. Залишив там коня у знайомих татар, купив квиток до Києва і відбув. З Києва дав телеграму Поліні. Коли прибув до Овруча, чекало на мене авто. За кермом сиділа сама князівна. Мене не впізнала, бо ще у вагоні я приклеїв собі бороду, перуку руду приладнав, окуляри почепив.

— Доброго дня, князівно, — вклонився я їй.

Вона здивовано подивилася, а потім зареготала.

Вийшла з авто, і побачив я, що Поліна так десь на місяці восьмому. Обійнялися ми, поцілував її у щічку.

— Поліно, ви були прекрасні, а зараз зовсім розквітли, — висловив я своє захоплення.

— Дякую, Іване Карповичу. А я вас не впізнала — багатим будете, — усміхнулася вона.

— По собі знаю, що від багатства лише клопоти, — запевнив я.

— А тут іще турбують різні давні знайомі. Якби не живіт, я б сама спробувала у справі розібратися, але ж бачите, яка я стала. Не до пригод поки мені. То вирішила вас покликати.

— І Правильно зробили. Дуже радий вас бачити.

— Сідайте до авта, — запросила Поліна.

Я сів, і ми поїхали.

— Рада вас бачити у доброму здоров’ї, читала про ваші численні пригоди. Так і думала, що приїдете ви, не пройдете повз цікаву історію, — сказала Поліна.

— Приїхав суто з поваги до вас, князівно, — запевнив я.

Вона засміялася.

— Ви, Іване Карповичу, князівною мене не називайте. Бо я тут так наче на нелегальному стані. Для всіх я донька дрібного пана з Казанської губернії.

— Чому так?

— Ну, Поліна Гагаріна-Курдза у розшуку, а Капітоліна Литвина, у дівоцтві Огаркова, — ні. — пояснила князівна.

— Тоді і я нехай буду не Іваном Карповичем, а Варфоломієм Мурзіним, — запропонував я.

— Що за ім’я таке?

— Та на яке ім’я документи маю, тим і задоволений, — пояснив Поліні. — Я ж у Криму наче лікуюся. Виїздити звідти права не маю. Треба, щоб ніхто не знав, що я у вас гостюю. А цей Варфоломій — нехай.

— Хитрі ви, Іване Карповичу, чи то Варфоломію, наче лис.

— Доводиться бути хитрим, Капітоліно, бо інакше давно б уже з’їли мене, — зітхнув я. — Ви при нашій останній зустрічі збиралися за кордон.

— Збиралися, але нам зробили погані документи, на кордоні ледь не затримали, довелося тікати. А потім війна. Мій чоловік сказав, що не може ставати дезертиром, і повернувся до полку. Тепер на передовій. Двічі був поранений, влітку приїздив у відпустку. Як бачите, недарма. — Поліна подивилася на свій живіт і усміхнулася.

— Я дуже радий за вас і сподіваюся, що дитина побачить батька. — У мене аж сльози на очах виступили.

— Варфоломію, не думала, що ви такий тонкосльозий, — здивувалася Поліна.

— Я колись кохав одну жінку. Потім злякався, не пішов за нею, і так сталося, що вона була вагітною і народжувала без мене. Досі за це себе караю, — я зітхнув. — І тому вагітні жінки мене завжди дуже розчулюють.

— О, тому ви тоді в Одесі так ополчилися на маніяка?

— Не згадуймо про те, — попросив я. — Занадто страшна історія.

— Авжеж, історія погана. Повернімося до справи, задля якої я вас покликала, — сказала Поліна. — У нас тут зникла дівчина. Моя вихованка. Я у маєтку відкрила невеличку школу для селянських дівчат. Бо ж вони зростають дуже забиті. Рано починають працювати на городах чи доглядати за худобою, потім у шістнадцять років виходять заміж, далі діти, своя хата, своя худоба та город, і все. Але ж серед них є талановиті. Хтось добре малює, хтось співає. Мені б хотілося розвивати ці їх таланти.

— Шкода, у селі таланти не потрібні, — зітхнув я. — Там потрібна важка праця. Моя мама добре малювала. Квіти. Я бачив кілька її картин у дитинстві. На жаль, вони не збереглися. Були чудові. Але селяни сприймали їх як доказ маминого божевілля. Чого ти малюєш, іди сапай чи корову порай.

— Так, звісно, нинішнє життя в селі важке і безпросвітне. І батьки не хотіли віддавати дочок. Мовляв, роботи дома повно, нехай працюють. Тоді я почала платити за відвідування моїх уроків. Небагато, по 2 копійки, але тутешні селяни живуть у такій бідності, що це спрацювало. Дівчат стали відпускати. Вони приходили до мене, я їх учила грамоти, давала можливість малювати, співати. Не те щоб я була така вже добра, але в нашій глушині дуже нудне життя, і мені треба було чимось зайнятися, інакше я збожеволіла б. Ну я і займалася, шукала у дівчат якісь таланти, допомагала їм розкритися. Я побачила, що вони досить артистичні. Взяла невеличку п’єску з народного життя, і ми почали її готувати. Одні дівчата грали ролі, інші співали в хорі, хтось малював картини для сцени, хтось готував одяг для вистави. Залишався тиждень до прем’єри, коли зникла Мелашка, вона грала одну з головних ролей. Ми збиралися кожен день на репетиції, а одного разу вона не прийшла Я спитала дівчат про Мелашку, побачила, що вони були перелякані. Плакали, відверталися, тремтіли. Я намагалася їх розпитати, але вони мовчали. Тож я вирішила з’їздити до Мелашки. Вона жила на хуторі, за сім верст від мого маєтку в селі Дергачі. Навесні до хутора важко добратися, але тоді ще стояли морози, то я доїхала на авто. Коли приїхала, почула плач у дворі. Зайшла, побачила батька Мелашки з розчервонілими очима. Спитала, де донька, він почав брехати, що вона поїхала на заробітки до Києва.

— Чому думаєте, що брехав? — спитав я.

— Бо місцеві досить дикі, не вміють брехати. Я спробувала його розпитати, але він тільки торочив про Київ, і все. Сам був дуже переляканий. Я хотіла поговорити з його дружиною чи дітьми, але вони забігли до хати, а він зачинив двері, не пустив. Сусіди теж відмовилися балакати, хоч були перелякані. Я поїхала до станового пристава. Вимагала розшукати дівчину. Але він сказав, що нікого шукати не може, бо батьки мають право відправити дитину на заробітки. Мені здається, він щось знав, але не хотів мені казати. В мене було велике бажання приставити йому до голови револьвер і розпитати. Але ж, розумієте, Іване Карповичу, мені потрібно сидіти тихо. Я у розшуку, і пологи за кілька тижнів. Не хочеться, щоб моя дитина народилася за ґратами. Я спробувала діяти іншим шляхом. У сусідньому селі, Роменських Липниках, є економія, якою керує молодий агроном із Києва, Володимир Нікіфоров. Освічена людина, товариш мого чоловіка, він час від часу приїздив у гості. Я спробувала розпитати його. Він не хотів нічого казати. Але в мене була медовуха, місцевий самогон на меду. Я підливала агроному, він добряче набрався, я знову запитала. А він злякався і сказав, що про Мелашку треба забути, так буде краще для всіх, особливо для мене. Він чогось боявся. Ну, мене цей страх і зачепив. Стало цікаво, чого вони всі бояться. То я і написала вам листа. Візьметеся за цю справу, Іване Карповичу? — Поліна подивилася на мене.

— Спробую, — кивнув я. — Тільки нагадую, що Іван Карпович відпочиває у Криму, а приїхав до вас Варфоломій Мурзін. Ніякого Івана Карповича, недарма ж я оце гримувався.

— Так, загримувалися ви добряче. До речі, правильно зробили, бо вас навіть у цій глушині знають. Звісно, більшість тут читати не вміє, але хто вміє, у того неодмінно хоч кілька журнальчиків із вашими оповідками є.

— Треба якусь би історію вигадати. Може, я буду вашим дядьком, що приїхав у ці місця подивитися і собі земельки? — спитав я.

— Ну, це навряд чи, Іване Карповичу. Земелька тут бідна, болота навколо та ліси, ніхто тут не купуватиме.

— А якщо ліс під вирубку?

— Рубати можна, але вивозити важко. Ну нехай. То будете лісопромисловцем? — спитала князівна.

— Так точно, Капітоліно. Їздитиму навколишніми селами, дивитимуся, що і як. Може, і розплутаю цю історію.

— Так, а нам пересідати невдовзі, — сказала князівна.

Ми з’їхали з дороги і зупинилися біля причалу, де чекав човен із двома хлопцями.

— Дороги розтанули, тепер проїхати ними можна тільки верхи. Але для амазонки я зараз не дуже годжуся. То попливемо човном, — пояснила Поліна. — При хлопцях про справу не говоріть.

— Добре, — кивнув я.

Поліна залишила авто в невеличкому сарайчику на березі, ми сіли до човна і попливли. Князівна називала мене тільки паном Варфоломієм, я розпитував про ліси, розповідав, що військові замовлення потребують деревини, а вагонів не вистачає, щоб здалеку возити, тому треба поблизу знаходити. А тут же до фронту не так і далеко. Ото так розмовляли. Хлопці мовчки гребли, були вони дрібні та якісь забиті. Десь годину пливли ми річкою до ще одної пристані, з якої вже повезли нас кіньми і на санях. Бо таке багно було, що будь-який віз загруз би, а сани нічого, пливли багном. Ось так доїхали ми до маєтку Поліниного чоловіка у селі Дергачах. Колись був це великий панський маєток, із палацом, обширним парком, навіть зі ставком. Але зараз усе було занапащене. Парк заріс, ставок укрився очеретом, а в будинку люди жили тільки в одному крилі. Зустріли нас дві старі служниці, які вже нагріли самовар, напоїли чаєм з дороги. Я трохи підмерз, бо ж звик до Криму, де вже було майже літо, а тут он весна тільки починалася, по лісах ще де-не-де і сніг лежав. Попросив у Поліни теплого одягу, вона видала з чоловікових запасів. Потім ми сіли у нього в кабінеті, розгорнули мапу, і почав я роздивлятися, що і як. Поліна допомагала. Так виходило, що навколо тут були ліси, а на північ велике болото, верст на тридцять. Поліна показала, де серед лісів села є, а де хутори. У яких селах школа є, у яких фельдшер, де церкви, де економії. На мапі видно було, що ріллі тут небагацько, більше люди з лісу жили.

— Бідно живуть, недороди часто, буває, що й до голоду справа доходить. Тоді уряд допомагає. Але от зараз війна, у державі хліба не вистачає, то моляться місцеві, щоб був урожай, інакше настане голод, — пояснила Поліна.

— Так, у болотах жити несолодко, — кивнув я і згадав розкішні роменські степи. — А Мелашка до школи ходила? — спитав я.

— Ні, вона ж на хуторі, а школа у Липниках, далеко туди іти, та ще й лісом. Узимку снігом замете, що не пройдеш, в іншу пору грязюка. Та й вовки тут є. Дітей, як далеко живуть, до школи і не пускають.

— До хутора Мелашки верхи доїду? — спитав.

— Доїдете, тільки на дорогу не потикайтеся, бо там таке багно, що і кінь ув’язне, їдьте уздовж дороги лісом. Мапу візьміть, компас. Ну, а зброя, так розумію, завжди при вас? — спитала Поліна.

— Від вовків зброя потрібна? — поцікавився.

— Не знаю, Іване Карповичу. Але бачила я, що перелякані люди. Бояться чогось. Може, воно небезпечне? Краще озброєним бути, — пояснила Поліна.

— Це факт, — кивнув я. — А ще от ви казали, що медовуха у вас є.

— А ви спиртоузом зацікавилися, Іване Карповичу? — здивувалася князівна.

— Зацікавився я тим, щоб розв’язувати людям язики, — усміхнувся я. — А сам хіба що увечері по трудах чарку підніму.

— То налити вам флягу?

— Дві, якщо можна, — попросив я.

Поліна пішла до кухні, а я пішов сідлати коня.

Кінь такий собі був, старий, але сумирний. Осідлав я його, надягнув стару шинель, яку Поліна дала, приторочив шкіряну торбу, де дві фляги медовухи, паляниця хліба та шматок м’яса копченого. На дорогу мені дали. Ще старий планшет Поліниного чоловіка, у якому карта була. І поїхав, сказавши, що повернуся увечері, а як ні, то вранці. Проїхав трохи лугом, потім пірнув у ліс. На дорогу справді краще було не вилазити, бо кінь би і по пузо провалився. То їхав лісом, неквапливо, бо ж доводилося весь час від гілок ухилятися. Це не яйла була, там скочив на коня і мчи, куди бажаєш.

Їхав, на роздоріжжях дивився по мапі, куди мені повертати, щоб виїхати на хутір Колупанці, де родина Мелашки мешкала. Коли виїхав до хутора, аж здивувався, як бідно люди жили. Хати наче прибиті, паркани похилилися, садів немає. Чорне все, неживе якесь. Хата Мелашки була друга. Постукав у ворота. Тиша. Здивувався, що собак не чутно. У лісі ж собак завжди тримають, тим більше якщо вовки тут є. Але немає собак, принаймні не гавкне жоден.

— Хто там? — спитав чоловік. Говорив наче і по-нашому, але дивно якось. Ну, в поліщуків своя вимова.

— Прикажчик я з Києва, ліс хочу подивитися. Покажеш? А я тобі заплачу, — пообіцяв я.

Мужик підійшов, відчинив хвіртку, подивився на мене.

— Ліс показати?

— Ага, ліс. Тільки спочатку чаєм пригости, будь ласка. Бо аж замерз, поки їхав. У цих ваших лісах сиро та холодно, наче у підвалі, — поскаржився я.

— Такі в нас краї, — кивнув чоловік. — Заходьте.

Я завів коня у двір, попросив йому трохи сіна, потім до хати зайшов. Вікна маленькі та вузенькі, підлога земляна. Сіли за грубезний стіл, чоловік наказав жінці води підігріти. Так бідно жили, що і самовара не мали, гріли чай у чавунці. Заварки теж не було, якісь трави з ягодами сушеними заварювали. Ми ото сидимо за столом, жінка біля плити метушиться, а з печі дивиться на нас із півдесятка дітей. Таких само білявих та дрібних, як і їхні батьки. Я у кишені знайшов кілька шматків цукру рафінадного, які у вагонах до чаю давали. Сам цукру не їв, а викидати не міг, кинув у кишеню, ось знадобилося. Пригостив малих, вони зраділи страшенно. Це у місті цукор — штука звична, а по селах це ще той минтус.

Чоловік побачив, як я малих пригостив, уже не так суворо на мене дивився.

— То купувати ліс збираєтеся? — спитав він.

— Та подивитися хочу. Мій пан великі замовлення від армії має, деревина потрібна.

— На труни, чи що? — скривився мужик. — У нас із хутора хлопця забрали, потім прислали лист, що загинув десь у Пруссії. А її брата, — кивнув у бік дружини, — десь у Галичині поранило, ногу відірвало. Прийшов додому, а що на землі без ноги робити? А то ще кажуть, знову будуть призивати до армії. Тепер уже і сімейних. Ото заберуть мене, хто родину мою годуватиме?

— Про це мене не питай, цього не знаю, — чесно сказав я.

Сам подумав, що набридла людям війна. То ж спочатку здавалося, що от дамо німцю просратися і будемо всієї Європи господарями. А тепер уже ніхто і думати про ту війну не хоче. То до армії добровольцями бігли, а то від призову тікають. Скучив народ за миром.

— А дітей у тебе, бачу, багато. Скільки? — спитав я, щоб ближче до зниклої дівчини підійти.

— Шестеро, — зітхнув чоловік. — І всі дівки, немає мені помічників.

— Та зараз дівка за помічника може бути. У мене племінниця поїхала до Києва, влаштувалася там покоївкою до багатих людей. І сама у теплі і в добрі, й заробляє непогано, — збрехав я і подивився на господаря. Той засмутився.

— Я б теж відправив на заробітки, так малі ж іще, куди їх, — зітхнув він і кивнув на дівчат, що виглядали з пічки. Вони справді були малі.

Ми випили чаю і пішли дивитися ліс. Чоловік знав стежини, то ми горбочками ішли, там сухіше було. Показував, де який ліс. Походили, потім присіли на дереві, що впало, відпочити. Я чоловіка цигаркою пригостив, потім із фляги медовухи дав хильнути. Ще більше потеплішав він.

— Слухай, от іще що спитати хотів. Коли сюди їхав, на станції чув якісь розмови, що небезпечно тут. Чи правда то? — спитав у мужика, а той умить насторожився.

— Ну, вовки бувають, — відповів якось непевно.

— Я так і не зрозумів, але казали, що дівки тут зникають, — вів я далі.

— А тобі що, ти ж по дерево приїхав? — спитав мужик. Не став переконувати, що не зникають, посумнішав якось одразу.

— Ну, якщо небезпечно тут, то я мушу господарю своєму доповісти, що і як. А ото як люди пропадають, то значить, неспокійний край, і він тут ліс не купуватиме. Правду кажуть?

Він скривився, а я флягу йому подав. Він випив, добрячий такий ковток.

— Та ні, брешуть, — закрутив головою. Неправду казав, це одразу помітно було. — Ніхто тут не зникає.

Мужик схилив голову, похнюпився. І відчув я, що можна бити. Воно-то гріх, але от часто доводилося мені у справах своїх брехати, щоб людей розбалакати. Вмів я це добре, пустив сльозу і розповів історію, як у мене в Києві донька зникла. Як шукали довго і не знайшли. Розповідав, плакав, удавав, наче попиваю з фляги, але насправді тільки губи мочив. Мужик послухав і сам плакати почав.

— А в мене донька померла. Доросла вже була, працьовита. Мелашкою звали. Вона до панни ходила, у Дергачі, співала там, навіть грамоти навчилася. Думав я, що до Києва поїде, хороше місце знайде, нам допомагатиме. А вона померла, — аж застогнав.

— Захворіла, чи що?

— Захворіла! — рукою махнув. Я йому ще флягу. Він ковтнув. Почав у нього потроху язик заплітатися. — Не захворіла. «Лісні» її схопили. Мелашка! Така добра була! І співала добре! Панна її вихваляла. Вона читати вміла! Святе Писання! А її ось так! За що? Чому? Мелашку мою!

Далі вже плакав і щось зовсім незрозуміле верз, кілька разів знову згадавши про якихось «лісних».

— Що за лісні? — спитав я.

— Тихо! Тихо! — аж злякався мужик, трохи протверезів, озирнувся навколо. — Ти чужий, не називай їх, а то прийдуть! Ніколи не називай! Страшні вони!

— Добре, не буду, — кивнув я.

— Ходімо звідси. — Підвівся, хоч і хитався, але аж побіг, наче гналися за нами. Я боявся, щоб він дорогу не загубив зопалу, але він упевнено на хутір вивів. Я йому полтиник дав, думав, зрадіє, а він у кишеню кинув, наче і не помітив. Стояв увесь у сльозах. Залишив я його, сів верхи, поїхав із хутора. Неподалік зустрів у лісі хлопця, який ведмежу цибульку рвав.

— О, люблю я цибульку. За скільки продаси? — спитав я.

— За копійку, — кивнув хлопець, отримав дві. Я зелень у кишеню сховав.

— Слухай, а хочеш п’ятак заробити? — спитав у хлопця.

— Хочу! — зацікавився він.

— А розкажи, що з Мелашкою сталося? — попросив я. А хлопець як кинеться навтіки! Так наче диявола зустрів, а не мене. — Рубль! Рубль дам! — тільки і встиг крикнути я йому вслід.

Хлопець зник за деревами, але я вирішив почекати. Бо у цих краях рубль — ціле багатство, тим більше для хлопчика. За кілька хвилин повернувся він. Визирнув з-за дерев, подивився. Я йому помахав рукою. Він зник. Потім виліз із кущів ближче.

— Рубль, — повторив я, поліз до кишені, дістав гаманець, узяв купюру, помахав нею.

Видно було, що і рубля хлопцю хочеться, і лячно. Чого це він так боявся?

— Рубль спочатку і рубль після розмови, — запропонував я, коли побачив, що хлопець дуже вагається.

— Три! — перелякано крикнув хлопець.

— Тю, дуже треба, — скривився я і поїхав весняним лісом, повним первоцвітів. Було у лісі світло і радісно, весна ж.

Десь за хвилину хлопець став перед моїм конем. Не те щоб грошей мені шкода було, але не треба показувати, що ти дуже зацікавлений. Такі правила торгу.

— Давай рубль, — сказав хлопець, рішучий від переляку.

— Тримай, — усміхнувся я і подав купюру. Він її схопив, сховав.

— Тільки ви ж нікому не розкажете про мене? — спитав він.

— Я тебе не знаю і ніколи не бачив, — пообіцяв я. — То що там з нею сталося?

— Схопили її «лісні», — пошепки сказав хлопчик. Мені аж нахилитися довелося з коня, щоб його чути.

— Хто такі?

— Слуги Володаря лісу! Страшні вони. Всі їх бояться. А вони приходять і забирають, кого схочуть.

— Для чого забирають?

— Бо Володарю лісу жертви потрібні. Так кажуть.

— І де ті «лісні» живуть?

— У лісах. Усюди. Вони в деревах ховаються, у корінні в них хати підземні. Звідти виходять і крадуть людей. — Хлопець шепотів і тремтів.

— А поліція? — спитав я.

— Поліція теж їх боїться. Всі їх бояться, бо їх куля не бере і кого хочеш убити можуть! Давайте ще рубль!

— Зачекай. Скажи, де вони Мелашку викрали?

— Вона до панни у Дергачі йшла. Дорогою з хутора, лісом. Вона з подругами була, сестрами моїми. Утрьох. Коли вискочили з-за дерев «лісні». Схопили Мелашку, а сестри мої втекли. Перелякалися — страшне. Одна досі під себе ходить. Треба везти, переляк виливати до Роменських Липників, де бабка є. Оце рубль і знадобиться. Давайте! — наполягав хлопець.

— Зараз дам. А куди «лісні» Мелашку поділи?

— Бозна, мабуть, до себе у лігво утягли.

— І де те лігво?

— Ніхто не знає. Будь-де воно може в лісі бути. Кажуть, що під усім лісом підземелля, де Володар лісу царює! І деколи з-під землі крики чутно дівчат викрадених!

— Де саме чутно?

— Та бозна. Як почує хто, той тікає подалі, — прошепотів хлопець.

— Але ж Мелашку ще по снігу викрали. Чому б по слідах не піти?

— Та хто ж піде! — аж скривився хлопець. — «Лісних» усі бояться.

— Чому?

— Це ж «лісні»! — Хлопець почав озиратися, хоча чого було боятися у цьому чудовому весняному лісі? — Давайте! — Він чекав.

— Ті «лісні» — вони часто крадуть людей? — спитав я.

— Не знаю. Про таке ніхто не балакає. Дайте рубль!

— Ти їх сам бачив?

Хлопець несподівано зірвався і побіг від мене, так і не дочекавшись другого рубля. Це мені не сподобалося. Ач як бояться. Я трохи від’їхав, узяв мапу з планшета і подивився. Найближче село було за п’ять верст, звалося Роменські Липники. Там економія була та церква. Поїхав туди. У низинах іще лежав сніг, а пагорби були вже у цвіту. Подумав, що аби був зараз на хуторі, то вже б точив березовий сік. Його набирав я дві великі діжки, кидав туди кришеників, щоб забродив трохи. Потім пив улітку прохолодний квас. Тільки тепер не на хуторі я, порожній він стоїть, і Чалий у чужій конюшні чуже сіно жує. Хоч і просив я за ним доглядати добре, а все одно прикро од цих думок ставало. Почав кректати, але одразу зупинив себе, бо на все воля Божа. Раз вирішив Він, що не слід мені на хуторі сидіти, то так і треба. Живий я, здоровий, рідні мої в безпеці, і добре. Бо он скільки вже народу на фронті полягло, каліками стало. Дякую тобі, Господи, за все. А що більшого я хотів, так людині скільки не дай, усе замало буде.

Заїхав до Роменських Липників спокійний. Село було як на ці краї велике, хат на двісті, але таке ж бідне та брудне, як хутори. Навіть церква тут була заваляща, дерев’яна, похилена, ще й соломою вкрита. Я в наших краях і не бачив церков не під залізом. Під’їхав я до неї, побачив поруч хатинку панотця, яку одразу впізнати можна. Бо не стояло поруч ані сараю, ані сінника. А ось будка дерев’яна на відстані була, бо ж не могла особа духовного звання ходити, наче якийсь мужик, на гнійник. Та і гнійника у панотця не було. Зліз я з коня, постукав. Швидко відчинив мені священик, молодий, в окулярах.

— Варфоломій Мурзін, прикажчик із Києва, ліси навколишні дивлюся, заморився. Чи не пригостите чаєм? — спитав у нього.

— Звісно, пригощу, заходьте! Мене звати отець Євсевій, — сказав священик і запросив до хати. Помітно було, що зрадів моїй появі, мабуть, у цій глушині кожен гість у радість був.

Панотець зразу самовар поставив, почав розпитувати про Київ новини. А я ж нічого не знав, бо останнім часом у Криму сидів, то відбріхувався, що в роз’їздах останнім часом, мало що знаю. Побачив, що у хаті панотця книжок багацько і журналів. З моїми пригодами теж були.

— Дикі у вас тут краї, отче. Так приємно мені бачити промінь освіти, спостерігати оце книжкову шафу у вас. Я сам, грішний, почитати люблю у вільний час, — сказав я для початку розмови.

— Ви навіть не уявляєте, яка тут темрява! — зітхнув панотець. — Не те що культурного життя, навіть розумового життя жодного немає! З освічених людей тільки я, панна Капітоліна та управитель економії Володимир Нікіфоров! Я б вас познайомив, але у від’їзді він. Ще був учитель школи нашої, але не витримав і поїхав! А решта місцевих — темінь темна! Грамоти не знають і вчитися не хочуть, забобонні та жорстокі. У проповідях їм треба, щоб Господь був жорстокий, з батогом, щоб бив та винищував, тоді розуміють. А ото коли про любов, про милість його безмежну, такий їм Господь не потрібний. Живуть, як дикуни, і змінюватися не хочуть! Я ж коли сюди приїхав, то мав плани окультурити тут життя. Парафіяльну школу відкрив, щоб дітей грамоти вчити. Але батьки не відпускали, мовляв, для чого нам та грамота, на землі і без грамоти можна. Але це ж неправильно. Бо на землі вони працюють дідівськими способами, примітивно. Я виписав кілька агрономічних журналів, почав розповідати про нові сорти, про механізацію. А з мене сміються тільки! Дикі люди!

— А дворяни місцеві? — спитав я.

— Дворяни місцеві, звісно, грамоту знають. Але теж люди дикуваті. Щоб там книжку почитати чи розмову якусь цікаво провести, такого і близько немає. Тільки полювання їх хвилює та як опісля полювання медовухи напитися. Нехай самі невігласи, так ще й проти того, щоб мужики грамоти вчилися. Мовляв, не мужицька то справа, нехай працюють, — зітхнув панотець. — Звісно, все оце, що я сказав, не стосується Аркадія Всеволодовича Крамського, голови повітового дворянства. То зовсім іншого штибу людина, меценат і світоч, без якого тут взагалі життя б не було. А інші так, інші — темінь.

— Розумію, — кивнув я. — Сам із відсталістю борюся, тільки важко це вдається. Бо наші люди наче та каменюка при колодязі, що мохом поросла. І не зрушиш її. Темний люд! Не бажаєте медовухи?

— Та піст зараз, — зітхнув панотець.

— Заради гостинності, думаю, можна, — спокушав я.

— Ну хіба що трохи, — погодився панотець.

Тут невдовзі і самовар загув. Панотець поставив миску з медом, тарелю булки білої. Почали чаювати. Не забували і про флягу. Допили одну, взялися за другу. Я майже не пив, а панотець ковтав справно.

— А що ото кажуть, що дівки тут зникають? — спитав я, вдаючи, що п’яний, наче чіп.

— Дівки? — Панотцю вдавати нічого не потрібно було, злякався він насправді. — Які дівки, про що це ви балакаєте?

— Та я на станції балачки чув. У пані Капітоліни, яка гостинно кімнату мені надала, я спитав, вона не знає нічого. Мабуть, брехня якась?

— Пані Поліна не місцева, не знає тут усього, — поважно кивнув панотець.

Я придивився до нього. Він від того погляду зовсім хвоста розпушив. Часто так буває, що людина хоче більшою бути, аніж є. Пнеться, наче жаба на купину, пнеться, а потім неодмінно беркицьнеться.

— Що, невже справді зникають? — аж злякався я.

— Справді. Я тут сьомий рік уже. Надивився, — кивнув панотець і причастився до фляги.

— І що бачили?

— Як зникають дівки, — кивнув панотець, такий серйозний, наче службу правив.

— Часто?

— Авжеж.

— І де ж діваються? — спитав я. Панотець підвівся, непевно пішов перевірити, чи зачинені двері. Потім повернувся за стіл, іще ковтнув.

— Викрадають їх. Це і раніше було. Я от у парафіяльних книгах дивився, де записано, коли хто народився, коли одружився, коли дітей народив, коли помер. Все наче зрозуміло, але помітив, що навпроти багатьох дівчат, які молоденькими ще померли, стоїть позначка дивна. — Священик нахилився до столу і подивився мені в очі.

— Яка позначка? — здивувався я.

— Ось така, — підвівся він, пішов кудись, приніс нотатник. Розкрив його і на одній зі сторінок показав значок. — Зазвичай навпроти померлих попередник мій, отець Марк, хрест ставив. А ось біля дівчат тих не хрест ставив, а щось таке, — панотець тицьнув пальцем у малюнок у нотатнику.

— Дерево це, чи що? — здивувався я.

— Схоже на те, — кивнув він.

— І багато було таким позначено?

— Я більше трьох сотень нарахував.

— Три сотні! — здивувався я. — Це за скільки часу?

— Отець Марк одинадцять років тут прослужив, поки не помер трагічно. — Панотець іще раз до фляжки приклався.

— Як це — трагічно? — спитав я.

— Та їздив на похорон на один із хуторів, а коли повертався, вовки на нього напали. Понесло сани, на повороті отець Марк, бідолашний, випав та головою вдарився об дерево. Одразу загинув. Знайшли тільки вранці.

— Об’їли вовки? — скривився я.

— Та ну що ви! Особу духовного звання навіть тварини поважають! Не чіпали. Цілого Марка ховали, тільки з головою розбитою, — запевнив панотець. — Потім я його заступив.

— А за ваш час скільки дівчат зникло?

— Та десь стільки ж. Приходить становий пристав, каже, така ось померла. Я спочатку хотів відспівувати дівок, християнські ж душі. А пристав каже, що не треба. Я почав розпитувати, а він наказав мені не смикатися. Ну я і мовчав. Бо ж під наглядом був.

— Чому? — здивувався я.

— Бо у 1905 році помилився я, пристав до бунтівників. За це мене позбавили хорошої парафії у Москві, заборонили служити і відправили на каторгу. Покаявся я за помилки помилки, пробачили мені, повернули в сан, навіть оце парафію мені дали. В глушині, але все ж не Туркестан якийсь. Але краще мені було проти влади не йти. Якщо на гачку висиш, то не смикайся. — Панотець іще пригубив.

— Це точно, — кивнув я. — Так а що з дівками робилося? Де ж вони зникали?

— Не знаю. Селян кілька разів розпитував, але мовчать вони. Налякані. Спробував із панством місцевим поспілкуватися, але сказали вони не лізти куди не треба.

— Хто сказав?

— Старий полковник Литвин. Дядько чоловіка пані Капітоліни, якому раніше маєток належав. Литвин перед самою війною помер, маєток відійшов племіннику його, який дружину тут залишав. Так той Литвин грізний був. Сказав не лізти, я й не ліз. А Федя поліз.

— Хто такий Федя? — спитав я.

— Учитель. Він же тут школу відкрив, хоч місцеве панство і проти було. Казали, що грамота для мужиків шкідлива, бунт у них у голові заводиться. То краще тримати бидло в чорному тілі, спокійніше буде. Але з повіту надійшов наказ, щоб школа була. Не парафіяльна, а земська. Федя сюди приїхав, почав класи набирати. Ходив по дворах, переконував батьків. Із півсотні дітей назбирав. Кілька місяців минуло, а тут одна з учениць зникла. Воно б ніхто і уваги не звернув, звикли вже всі, а Федя почав на сполох бити. До поліції звернувся, у газету губернську написав і все таке. На нього насипалися, мовляв, був у нас повіт спокійний і таким залишиться, немає чого бучу здіймати. Але він упертий був, почав записи піднімати, виявив, що і раніше дівчата зникали. Написав листа до Петербурга, де у нього знайомі були в ліберальних газетках. Велику надію покладав на той лист. Ми з Федею тоді товаришували. Я його попереджав, що небезпечна це справа, бо проти влади краще не йти. Але він молодий був, гарячий, смаленого вовка не бачив. Усе ходив та розпитував, що і як. Потім мужиків підбивати на бунт почав.

— На бунт? Як?

— А от щоб вони озброювалися і дівок своїх захищали. А це ж неправильно, бо мужики, як треба, мусять скарги подавати, а вже начальство вирішить, що робити. Казали йому, щоб не ліз, але не послухав він. Потім помер. Поїхав на станцію пошту забирати, а коли повертався, то впав мертвий. Мужики його знайшли, привезли тіло. З’ясувалося, що серце у бідолахи розірвалося.

— Серце розірвалося? — не повірив я. — Звідки це відомо?

— А звідти, що приїздили товариші Феді з Петрограда. Привезли з собою лікаря, який покійного оглядав, навіть розтин у земській лікарні зробив. Товариші підозрювали, що вбивство, але виявилося, що розрив серця. Злякався чогось.

— Чого ж це можна було так злякатися? — здивувався я.

— Ось цього не знаю. Але мужики, які тіло знайшли, перелякані були, дуже.

— Мабуть, про «лісних» балакали? — спитав я, а панотець аж підстрибнув на місці, так злякався.

— Які «лісні»? Я про «лісних» нічого не казав! — заторохтів він. — Не знаю я ніяких «лісних»! Ви це про що?

— Та я чув дещо від мужиків.

— Не знаю, про що вони там патякають, зовсім не знаю! А ви їх не слухайте, бо люди темні та дикі! — заторохтів панотець і фляжку спустошив остаточно. — Вам, може, вже й повертатися треба, а то вечір скоро.

Дивився він на мене перелякано. Аж трохи протверезів.

— Та зараз, іще чаю вип’ю і поїду, — кивнув я. Не поспішав, бо мусило панотця ще медовухою накрити. Ага, он справді оченята загорілися. Озирнувся, наче заколотник.

— А навіщо ти оце все вивідуєш? — спитав мене. — Чи ти не з газети якої столичної?

Розреготався я.

— Подивіться ось на руки мої, — показав йому долоні, які в горах і овець різали, і дрова рубали, і мішки з сиром тягали. — Бачили ви такі руки у газетників?

Панотець глянув, закрутив головою.

— Ні, не бачив, — визнав він. — Вибач. Тільки ж дивно, що випитуєш тут усе.

— А чого дивного? Пан мій хоче тут лісопильню ставити. Наказав усе розвідати, що тут і як. А я розмову дивну почув, про якихось «лісних». То й розпитую, щоб пану доповісти, чи лізти сюди, чи ні, — пояснив я.

— А пан твій якого віросповідання?

— Православного. А що?

— Церквам допомагатиме? — поцікавився панотець.

— Неодмінно, тільки якщо знатиме, що тут безпечно.

— А з Аркадієм Всеволодовичем твій пан балакав? — спитав панотець.

— Ще ні.

— Нехай неодмінно побалакає, бо без дозволу Аркадія Всеволодовича нічого тут не робиться.

— Такий він могутній? — здивувався я.

— Господар повіту! Раніше старий полковник Литвин тут господарем був, але потім забрали його, — панотець скривився від страху, подивився на мене, я відповів захопленим поглядом.

— Хто забрав?

— Вони! — прошепотів панотець і підняв палець.

— Хто? — не второпав я. — «Лісні»? Хто це такі?

Панотець аж затремтів, нахилився до мене.

— Це — чудовиська!

— Що? — Я аж за серце схопився.

— Зі стовбурів зроблені, у гілках та листі, ноги з коріння, виють, наче вовки, куль не бояться, залишають страшні сліди і вбивають усіх, хто лізе не в свою справу, — прошепотів панотець.

— Та не може бути! — скривився я. — Що ви таке верзете, отче?

— Може! Я був на місці загибелі Федора! Я бачив ті сліди!

— Які сліди?

— Коріння. Їхні ноги зроблені з коріння! — Панотець дрібно затремтів і почав смердіти переляком.

— З коріння?

— Так! Я бачив ті сліди, багато слідів! Вони напали на вчителя і вбили його! Мужики помітили ті сліди, не наважилися забрати тіло, побачили і втекли, сповістили мене. Я узяв рушницю і поїхав сам. Я бачив сліди!

— А ви тверезі були? — уточнив я.

— Звісно, що тверезий!

— Але як таке могло бути? Це що, нечиста сила була?

— Ні, — закрутив головою панотець. — Я написав звіт до Священного Синоду, де все описав. Зникнення, сліди, пісні та вогні.

— Що за пісні і що за вогні? — скривився я.

— На болотах. Десяток верст на північ звідси. Час від часу звідти співи долітають і вогні видно вночі. Я описав усе, що знав. Я думав, що це якийсь кривавий язичницький культ, і питав, чи не треба залучити поліцію, може, навіть війська, для його викорінення.

— І що Синод?

— А нічого! Тоді ще полковник Литвин був, приїхав до мене і сказав, щоб я більше дурних листів не писав, інакше за Федею піду!

І я пообіцяв, що не писатиму більше, чоботи йому цілував, аби вибачив він! І вибачив. То я і забув, листів більше не писав, узагалі про ту справу не згадував.

— Але ж дівчата зникають!

— Начальству видніше. І зникають же селянки. У кожній родині гине по три-чотири дитини, через недоїдання та антисанітарію. Хтось зникає, ну то й що? Благородні не зникають, а селянські дівки — так жінки ще наплодять, скільки потрібно! То перекажи своєму пану, що його справі ніщо не заважатиме. Тут багато лісу, а мужики небалувані, платити їм можна небагато. Тут жодних профспілок та бунтівників, навіть у 1905 році було тихо! На півдні палали панські маєтки, війська туди вводили, щоб придушити заворушення, а тут — тихо, можна робити справи!

— Чому ж тут тихо так?

— Бо не втратили мужики страх! Бо знають, що коли проти панів піти, то з «лісними» доведеться справу мати! Ось тому й сумирні. Як і забреде якийсь бунтівник агітацію робити, то його одразу ж і видадуть поліції! — пояснив панотець.

— А от ті вогні та співи на болотах? Ви їх самі бачили?

— Та то не має значення! То болота! Далеко це і нікому не цікаво! А лісопильню твій пан нехай тут, у Роменських Липниках ставить! Лісу на багато років вистачить! Головне, щоб у Аркадія Всеволодовича дозвіл узяв! І я допоможу, чим зможу. Але треба буде побудувати новий храм, бо цей уже дуже старий.

Далі панотець почав розповідати про потреби парафії, почав плутатися у словах, а потім захропів. Я вийшов. Уже вечоріло. Подивився на мапу. До маєтку пані Поліни було далеченько, ще й лісом. Вночі їхати не хотілося, бо ще заблукаю. До того ж Поліна — дівчина з характером, дарма не хвилюватиметься. Завів свого коня до сараю, розсідлав, дав сіна, повернувся до хати. Панотець давав відмінного хропака на дивані. Я переніс його до ліжка, а сам зазирнув у шухляду, із якої він дістав свій нотатник. У шухляді тих нотатників було декілька, а ще фотографії панотця в Петербурзі, кілька книжок, думаю, що заборонених. І ще один нотатник, який дуже відрізнявся від інших. Я взяв його, підніс до лампи, розгорнув. Нотатник було підписано: «Федір Смаль, учитель». Це був щоденник учителя від часу його приїзду до села. Я зацікавився, сховав щоденник під пояс, склав усе у ящик, як було, зачинив і пішов. Поліз спати на сіннику, щоб не зловживати гостинністю панотця.

Вранці прокинувся першим, осідлав коня, зайшов попрощатися, розбудив священика. Він одразу схопився за голову, я підніс йому кухоль води. Панотець жадібно випив, потім подивився на мене тривожно.

— А що я вам наговорив? — спитав він.

— Сказали неодмінно поспілкуватися з Аркадієм Всеволодовичем Крамським, щодо лісопильні.

— Так, це обов’язково. А ще що? — тривожно поцікавився панотець. Я ж зробив дурну пику і руками розвів.

— Я той, перебрав учора трохи. То не дуже і пам’ятаю. Така в мене дурна натура, що як вип’ю, так пам’ять забирає. Потім тільки розповідають мені, що я витворяв. Битися хоч не ліз? А то й буйний у пиятиці.

— Та ні, не лізли.

— Ну і добре. Що ж, дякую за гостинність, бувайте. — Сів на коня та й поїхав. Уже виїздив із села, коли вершника побачив. У костюмі, видно, що з освічених, не мужик. Років тридцять, середнього зросту, худий. Той мені дуже здивувався, під’їхав.

— Доброго дня, — привітався я.

— Доброго, а ви хто? — спитав чоловік.

— Я — Варфоломій Мурзін, прикажчик. Дивлюся ліси тутешні. — Я вклонився.

— Володимир Нікіфоров, управитель тутешньої економії, — він подав мені руку. — І як вам тутешні ліси?

— Та хороші ліси, але з дорогами погано.

— Так, дороги тут тільки кілька місяців на рік є, коли підмерзне, — кивнув Нікіфоров. — А ви де живете?

— У пані Капітоліни Литвин кімнату знімаю.

— О, то передайте пані Капітоліні привіт.

— Неодмінно.

Роз’їхалися ми, я до Дергачів поїхав. І от так чую, що наче їдуть за мною. Я у ліс повернув, сховався. За хвилину бачу, їде пан Нікіфоров, виглядає мене. Воно аби по дорозі, то видно було б по слідах, що з’їхав я, а в лісі й не роздивишся. Проїхав він, а я з коня зліз, наспівувати пісню почав. Вийшов із кущів, так наче до вітру ходив, заліз на коня та й поїхав. Нікіфоров, мене почувши, сам у лісі сховався. Тобто стежив за мною. Цікаво.

Вів він мене аж до Дергачів, іще з лісу дивився, чи поїду я до маєтку пані Поліни. Поїхав я. Завів коня у сарай, пішов привітатися до господині.

— Вибачте, що не приїхав увечері, пані Капітоліно, — сказав я Поліні, яка сиділа з якимись дівчатами.

— Нічого, головне, що повернулися. Знайомтеся, це мої вихованки. — Поліна познайомила мене зі всіма дівчатами, яких було дванадцятеро. Хтось малював, хтось співав, хтось шив. Їм було весело. Тільки дивувався, звідки у Поліни стільки сил, щоб таку кагалу виховувати. — Снідати хочете?

— Та можна, — кивнув я.

Сіли за стіл разом, я помив ведмежої цибульки, яку полюбляв ще з дитинства. Поїли, потім я вийшов надвір, Поліна пішла зі мною.

— Щось вдалося дізнатися? — спитала тихо.

— Дещо, — кивнув я. — Ви нічого не чули про так званих «лісних»?

— Ні, — відповіла Поліна. — А хто це?

— Сам не знаю. Можливо, вони якось пов’язані зі зникненнями. А вам ніколи не доводилося бачити тут дивні сліди?

— Іване Карповичу, ви мене лякаєте. Які ще сліди? — здивувалася Поліна.

— Ну, от наче у людей замість ніг коріння.

— Ви жартуєте? — Поліна аж скривилася. — Що за дешева містика?

— Князівно, я проваджу розслідування. У мене дуже мало зачіпок, тому я хапаюся за всі, за які можу. Розумію, що виглядає дивно, але головне знайти слід, — пояснив я.

— Так, розумію, вибачте, я не хотіла вас образити.

— Я не образився. А що ви знаєте про дядька вашого чоловіка?

— Про старого полковника? Ну, казали, що був дуже впливовою людиною у повіті, очолював місцеве дворянство. Я його особисто не знала, коли ми з Володею сюди приїхали, полковник уже помер.

— А як він помер?

— З коня впав. Їздив кудись, по дорозі кінь став дибки, і полковник упав, ударився головою. Привезли його додому ще живого, а за кілька днів він помер. Володя був на похороні, тоді ж з’ясувалося, що він єдиний спадкоємець. То я сюди й переїхала жити. Місця глухі, те що треба.

— Щось тут частенько люди з коней падають та гинуть, — покрутив я головою. — А цей Нікіфоров, управитель із Роменських Липників, що він за людина?

— Освічений, добре освічений, із відзнакою закінчив Московський університет, чим любить похвалитися.

— Чого ж сюди приїхав?

— Казав, що якісь інтриги проти нього у Москві були, то вимушений був поїхати звідти. Він часто до мене в гості приїздив. Мені здавалося, що були в нього якісь сподівання, яких я не виправдала. Коли завагітніла, їздити майже припинив. А чому ви питаєте?

— Та зустрівся з ним, він привіт вам передавав. А що ви про Крамського знаєте? — спитав я.

— Про Аркадія Всеволодовича? Багатій місцевий. Землі у нього тут багато, лісів. У Роменських Липниках економія йому належить. Раніше товаришував зі старим полковником. Потім начебто посварилися вони. Але на похорон він приїздив і потім кілька разів сюди навідувався, пропонував чоловікові продати маєток.

— І чому ж не продали?

— Виявилося, що полковник у заповіті, написаному незадовго до смерті, заборонив продавати маєток Крамському. Мій чоловік поважав дядька і продавати відмовився.

— Цей Крамський вам не погрожував? — спитав я.

— Мені? — здивувалася Поліна і засміялася. — Та хай би тільки спробував!

Я її бачив у справі в Одесі і знав, що страху в неї не було.

— Я хотів би посидіти, попрацювати.

— Для вас підготували окрему кімнату, — сказала Поліна і провела мене.

Хороша кімната на другому поверсі. Там було трохи холодно, але з каміном, я заніс дров і розпалив. Пішов теплий дух, я всівся читати щоденник вчителя. Сподівався на те, що знайду там якусь підказку. Але дарма. Короткі записи про складне життя провінційного вчителя — і не більше. Жодних згадок про зникнення дівчат або про «лісних». Останніх сторінок не було. Я порахував корінці. Дванадцять вирваних сторінок. Що на них було?

У двері постукали.

— Увійдіть.

— Можна? — Це була Поліна. Вона тримала в руках кілька аркушів картону. — Ви питали про дивні сліди, я одразу не зрозуміла. А потім згадала. Ось, дивіться.

Вона показала мені кілька малюнків. Мабуть, дитячих. На них було зображено досить страшні картини. На одній скривавлене тіло людини, що лежало на снігу. Навколо тіла сліди, дивні.

— Ось бачите, — Поліна вказала на сліди.

— Курячі, чи що?

— Занадто великі для курячих. Дивіться, тут збережені всі пропорції. Тобто розмір слідів десь лікоть. І вони досить схожі на відбитки коріння. Ви ж про таке питали?

— Чий це малюнок? — спитав я.

— Ярини. Вона з Дергачів. Дуже перелякана. Її батьки не хочуть казати, що з нею сталося. А ось іще один її малюнок. — Поліна показала новий аркуш. На ньому було зображено трьох дівчат, що збилися докупи і кричали. Навколо них бігали якісь чудовиська. Тулуби в них були з дерев’яних колод, ноги з оцупків, ступні з коріння, а голови прикрашали гілки. В руках чудовиська тримали палиці. І залишали на землі вже знайомі сліди.

— Вона щось казала про ці малюнки? — спитав я.

— Ні. Коли я спитала, в неї почалася істерика. Я сховала їх, подумала, що якісь дитячі жахи. Я вже й забула про них, а оце випадково згадала і вирішила вам показати. Ось дивіться, останній малюнок.

Поліна показала третій аркуш. На ньому був вершник у плащі з гілок, у короні з гілок, з ногами-корінням, з величезною палицею у руках. Він велично їхав кудись, а за ним піші чудовиська з попереднього малюнка. Поперек коня лежало дівча. Чи неживе, чи непритомне.

— Я заборонила їй малювати це, бо після кожного малюнка траплялася істерика, — пояснила Поліна. — Ярина більше не малювала.

— З нею можна поговорити?

— На жаль, ні. Минулого року вона потонула. У болоті. Дівчата ходили по журавлину, бідолаха зійшла зі стежини і потонула. Так і не знайшли.

— Ви комусь іще показували ці малюнки? — спитав я.

— Так, лікарю в Житомирі, Йозефові Шромту. Освічена людина, він цікавиться психологією.

— Ви показували до того, як дівчина зникла, чи після?

— До того, десь за місяць. Я хотіла знати, що можуть означати такі малюнки, — пояснила Поліна.

— І що він сказав?

— Він дуже розхвилювався, сказав, що ці малюнки свідчать про великий шок, який пережила дівчина, але вірити їм не треба, бо це дитячі жахи. А що ви про це думаєте, Іване Карповичу?

— Я думаю, що ми занадто мало знаємо про цю справу, щоб робити якісь висновки.

— Але це якийсь жах.

— Жах здебільшого з’являється тоді, коли людина знає замало. У нічному лісі нам можуть привидітися чудовиська, бо там погано видно. У денному лісі ж їх не буде. Не треба вигадувати зайвого.

— Це ви кажете, щоб мене заспокоїти?

— Поліно, я трохи знаю вас і думаю, що вас не треба заспокоювати, ви маєте залізні нерви, — усміхнувся їй. — Збережіть ці малюнки і нікому їх більше не показуйте.

— Добре, — кивнула Поліна.

Коли вона пішла, я сів дивитися мапу. Велике болото на півночі від Дергачів. На мапі не було позначено якихось островів чи, тим більше, населених пунктів. Болото і болото верст на сорок. У мене були неприємні спогади про болота, але все одно вирішив проїхатися туди, подивитися. Спитав у Поліни, чи немає в неї бінокля.

— Є, від старого полковника. — Поліна знайшла мені непоганий польовий бінокль. — У мене ще є манліхер, теж від нього. Можу дати.

— Ні, я ж не на війну їду. Буду ближче до вечора. Можу і не повернутися, то не хвилюйтеся, — попередив я. Бінокль сховав під шинель, щоб ніхто його не бачив.

Виїхав. На дорогу можна було не потикатися, їхав лісом уздовж. Потім повернув і поїхав за компасом. Години за дві виїхав на невеличкий пагорб за яким починалося болото. Прив’язав коня, здерся на велику сосну, почав дивитися у бінокль. Попереду, десь верст за сім, виднівся острів. Принаймні помітно було досить високі дерева, які в болоті не ростимуть. Я зліз і потихеньку поїхав уздовж болота, сподіваючись знайти брід на той острів. Десь за дві версти знайшов на краю болота витоптане місце. Багато слідів, щоправда, звичайних: коней та людей. Що вони тут робили? Я вирізав довгу жердину, почав тицяти нею у болото в пошуках броду. Але ні, глибоко. Броду не було. Тоді що робили на березі болота ті вершники, чиї сліди я бачив? Я заліз на дерево, ще подивився у бік острова. Побачив дим. Здається, там хтось був.

Я вирішив поїхати по слідах вершників. Вони вели спочатку на південь, а потім почали ухилятися на захід. На мапі в тому напрямку було село Журавне з маєтком пана Крамського. Я відчув, що зголоднів. Добре, що взяв у дорогу м’яса з хлібом, то під’їв. Потім зупинив коня, зістрибнув на землю, присів. Гілочка на піску. Далі ще одна, потім ще. Гілки були не сухі, наче хтось накидав їх на стежині, якою їхали вершники. Сів у сідло і поїхав далі. Десь за годину був уже біля Журавного. Виїхав із лісу, побачив пагорб, на якому стояв кількаповерховий будинок. Саме ж село було під пагорбом. Я подивився на маєток у бінокль. Будинок, зроблений з червоної цегли і оточений десь чотириметровою огорожею з дерев’яних колод. На мурах стояло кілька хлопців із рушницями. Цей Крамський піклувався про свою охорону. Я сховав бінокль, не встиг доїхати з лісу до села, як мене помітили з маєтку. Ось вискочили двоє вершників і скотилися з пагорба до мене. Дивилися нахабно.

— Хто такий? — спитав один.

— Варфоломій Мурзін, прикажчик із Києва. Пан ваш удома? — я відповідав зухвало, давав зрозуміти, що не боюся. Лакеї трохи розгубилися.

— А чого тобі від нашого пана треба?

— А тобі що до того? Вдома пан чи ні? — гримнув я. Показував, що на них часу не витрачатиму.

— Не кричи, їдьмо.

Ми поїхали на пагорб, мій кінь ледь вигріб, сопів, наче самовар. Заїхали за огорожу у двір, я зліз із коня, мене повели до будинку. Побачив у дворі палі, до яких прибито кілька хижих птахів: соколів, кібців, навіть сову одну. Здивувався я. Мене завели до будинку, великого, чистого, відремонтованого. Не схожий він був на зазвичай занедбані панські маєтки. Видно, що жив тут господар. Слуги, яких було кілька десятків, бігали та вистелялися, показували, що пан тут суворий. Хвилин за десять слуга сказав мені заходити і відчинив двері. Я зайшов у велику кімнату, в кабінет господаря — з каміном, дерев’яним столом і стінами, прикрашеними опудалами диких звірів: кабанів, лосів, рисей, косуль. Були навіть ведмідь та зубр. За столом сидів дебелий чолов’яга зі світлим рідким волоссям. Широкоплечий, високий, з грубим, наче витесаним сокирою, обличчям. Це був Аркадій Всеволодович Крамський. Він уважно дивився на мене. З його погляду зрозуміло було, що це людина розумна, хитра, може, і небезпечна. Слуга, який мене завів, став біля дверей.

— Доброго дня, — вклонився я пану Крамському. — Мене звати Варфоломій Мурзін, я прикажчик із Києва, посланий сюди, щоб придивитися місце для лісопильні.

— Ким посланий? — спитав Крамський.

— Моїм паном, купцем першої гільдії Савою Єрмоловим, — доповів я. Купець такий справді існував, я його зустрічав, коли охороняв купця Піменова. — Місцеві, з якими я спілкувався, порадили звернутися до вас, то я і насмілився потурбувати. — Я ще раз уклонився.

— Ну і як вам наші місця? — спитав Крамський.

— Лісу тут повно, хорошого лісу. Але як його звідси вивезти до залізниці — ось проблема, — розвів я руками. — Та ще чутки різні ходять.

— Що за чутки? — спитав Крамський, у якого обличчя анітрохи не змінилося.

— Що дівки селянські у вас тут зникають. Мій пан сказав, що була навіть стаття в газеті. Я у місцевих питаю, а вони всі лякаються і мовчать, нічого розповідати не хочуть. Дуже це мені не подобається, вирішив у вас спитати, що тут робиться, — подивився Крамському в очі.

— У нас у повіті все спокійно, — запевнив той і усміхнувся. Були в нього пишні та соковиті губи, наче татарські вареники, манти звуться. — Щодо дівок, то було кілька випадків, коли зникали вони. Але кожного разу виявлялося, що просто тікали. Коли самі, а коли дурили їх, обіцяли солодке життя, а потім продавали до борделів. Таке, на жаль, траплялося. Але зараз, за наполяганням дворянства повіту, поліція взялася за цю справу, то тепер торгівці живим товаром наш край минають. А давно ви тут, Всеволоде?

— Варфоломію, пане, — виправив я. — Вже кілька днів.

— То це ви у молодої Литвинової зупинилися?

— Я. Мій пан чоловіка пані Капітоліни знає, тож вона люб’язно погодилася мене прихистити. А ви не будете проти лісопильні у цих краях?

— Нехай твій пан приїде, ми і поговоримо, — презирливо усміхнувся Крамський. Я для нього був задрібний співрозмовник.

— Неодмінно передам ваше запрошення. — Я ще раз уклонився. — Дозвольте мені піти?

— Іди, — кивнув Крамський.

Коли я вже був біля дверей, щось сказав мені у спину. Слуга відчинив мені двері, випустив з кабінету, двері зачинив.

— Відведи його на кухню! — наказав кабінетний слуга іншому.

Мене відвели на кухню, насипали миску смаженої картоплі з м’ясом та капусти квашеної. Поставили кухоль із пивом. Насипали їжу з великих чавунів, а пиво наливали з бочки. Наче й нічого хвилюватися було, я поїв, подякував, сів на коня і поїхав. Заїхав у ліс і там виблював усе, що з’їв. Бо якась підозріла мені турбота того Крамського здалася. Подивився ще раз у бінокль на його будинок, коли побачив, що голуб до будинку полетів. А потім іще один геть вилетів. Із тутешніми дорогами голубина пошта — чи не єдиний спосіб швидкого зв’язку.

Сів я на коня і поїхав. Здається, їхали за мною деякий час, мабуть, слуги Крамського, але недовго, потім відстали. Може, думали, що сонного мене знайдуть, чи що вони там до пива підсипали? Я наганяв коня, бо вже сутеніти починало, боявся заблукати. Виїхав до Дергачів, як уже темно було, приїхав до маєтку Поліни, побачив у вікні чоловіка в поліцейській формі. Коли до сараю зайшов, чужого коня побачив. Пішов до будинку. Там за столом сиділи Поліна і чоловік у формі станового пристава. З обличчя Поліни я помітив, що це товариство їй неприємне.

— Дозвольте вас познайомити з нашим становим приставом, Павлом Сигізмундовичем Ольбрихським, — сказала Поліна.

— Пане приставе, доброго дня! — зрадів я, наче червінець знайшов. — Капітоліно, я так зголоднів. Чи не знайдеться у вас чогось їстівного? Голодний, страшенно! І трохи збризнути чудове знайомство! Ви ж не проти, пане приставе?

— Та піст... — почав було він.

— Вчора був у гостях у отця Євсевія, він сказав, що можна, якщо перший тост за государя, другий за перемогу російської зброї, а третій за приємне знайомство! Сподіваюся, не відмовитеся? — Я загиготав, обійняв пристава, і невдовзі ми вже пили першу чарку під холодну закуску. Пили самі, бо Поліна з радістю нас залишила. Вже за півгодини пристав лика не в’язав і ліз цілуватися, називав братом.

Ще з самого початку він намагався мене розпитувати, для чого це я приїхав і про що довідуюсь, але потім почав скаржитися на місцеву бідність і на свою дружину, що мала занадто різкий характер. Я його підбадьорював, підливав медовухи, але нічого не розпитував. Скаржився тільки, що краї дикі.

— Ані тобі шинку, ані борделю! І відпочити людині немає де! Нудний край, їй-богу.

— Ну, в нас інші розваги є! — усміхнувся пристав.

— Бичкам хвости крутити чи ведмедів ганяти? — трохи зверхньо спитав я.

— О, у нас такі розваги є, про які і в столицях не чули! — сказав пристав. — Такі розваги, що люди з Москви їдуть заради цих розваг! Знамениті розваги! Такі, що ви і не чули!

Пристав потягнувся до чарки. Тут я помилився, бо думав, що в мене десь чарки три в запасі є. А пристав випив одну і гепнувся зі стільця на підлогу. Коли я його трохи до тями повернув, виявилося, що може він тільки мугикати, людську мову геть утратив. А щоб тобі!.. Відніс я його спати на диван, пішов до Поліни, яка у себе в спальні читала.

— Схвилювалася я трохи, Іване Карповичу. Все боялася, що він документи у вас попросить, виведе на чисту воду. А ви бач як його в роботу взяли, — усміхнулася вона.

— Та довелося. Часто він до вас у гості їздить?

— Ні, оце вперше за кілька років. Приїхав, усе про вас розпитував. Мабуть, запідозрив щось.

— Він там про місцеві розваги казав, по які аж із Москви люди їздять. Вам про них відомо? — спитав я.

— Та хіба що полювання, бо які ще тут можуть розваги бути? — розвела руками Поліна. — Мабуть, просто хвалився п’яний. Немає тут ніяких розваг.

— Може, й так, — кивнув я. — Добраніч.

— Добраніч, Іване Карповичу.

Піднявся до себе у кімнату, запалив лампу, сів подалі від вікна. Роздивлявся мапу, ще раз перегорнув нотатник вчителя. Що ж там було такого на останніх сторінках? Почув іржання. Не з конюшні, де були всі коні, а з лісу. Це було дивно. Я обережно підвівся, лампу залишив, сам зійшов униз. Вийшов через чорний хід. На вулиці було вже темно. Почекав, поки очі звикнуть, потім перебіг до паркана, яким був оточений маєток. Переліз, прокрався до лісу. Посидів, прислухався. Потім неквапливо почав крастися. Пройшов лісом, нікого не знайшов. Повернувся додому. Поліна мене чекала.

— Почула, що ви виходили. Що там? — спитала мене.

— Князівно, мені б було спокійніше, якби ви поїхали кудись.

— Поїхала? Чому? — здивувалася Поліна.

— Тут може бути небезпечно.

— З чого ви взяли?

— Мені так здається. І завжди краще дарма готуватися, ніж бути неготовим до неприємностей.

— Я не хочу нікуди їхати. Та мені й немає куди, — сказала Поліна.

— Поїдьте до Житомира, зніміть там готельний номер.

— Ні, Іване Карповичу. Я ж і за вас відповідальна. Втягнула у цю історію і поїхала? Так не робиться.

— Поліно, якби не дитина, я б не просив...

— Усе буде добре, Іване Карповичу, повірте. Так, я вагітна, але руки мої при мені. — Вона несподівано вихопила револьвер. — Стріляю я так само добре, як і колись. То хай тільки поткнеться хтось, одразу кулю в лоб отримає, і не одну.

— Ну добре. Але я прошу, приготуйте речі, на випадок, якщо доведеться поїхати. І коли я побачу небезпеку, ви поїдете. Без суперечок і вагань. Добре? — Я подивився на неї.

— Так, — пообіцяла вона.

— Що ж, тоді добраніч.

Я ще зайшов подивитися, як пристав. Він неспокійно спав, завтра на нього чекав поганий день. Я повернувся до кімнати, загасив лампу і сам улігся. Прокинувся рано, мені гріли чай, коли поруч пробіг пристав зі страшним виразом обличчя. Блював десь надворі, потім повернувся, червоноокий і хворий. Поліна, яка теж прокинулася, дала йому пігулку від головного болю, пристав попив чаю і попросився ще відпочити, бо їхати сили не мав. Його знов уклали, а я рушив до лісу навколо маєтку, знайшов сліди копит. То не почулося мені іржання, двоє вершників стежили за маєтком Поліни з лісу. Я поїхав по слідах. Вони вели до села Вербового, в якому була ще одна економія, що належала пану Крамському. Поїхав просто до неї, побачив палі високі, на яких хижі птахи висіли. Бачив уже такі. Роздивлявся птахів, яких спершу підстрелили, а потім до жердин прибили цвяхами.

— Доброго дня, — почув я голос позаду. Звертався до мене дебелий чолов’яга років п’ятдесяти, з масним волоссям, розкладеним на проділ, у костюмі-трійці.

— Доброго дня, я Варфоломій Мурзін, прикажчик.

— Я — управитель, Савелій Петрович Крупницький. Це ви ліси дивитеся? У пані Капітоліни живете? Чув про вас, — кивнув Крупницький. — Ну як вам наші краї?

— А що це таке? — кивнув я на розіп’ятих птахів.

— Та це щоб курей не крали. Ліси ж навколо, хижих птахів багато, замість того, щоб у лісах полювати, курчат тягають. Ото і лякаємо по можливості. Як ви, ліси подивилися?

— Ліси хороші, але біда з дорогами. До вас їхав, то на дорогу і не потикався, бо багнюка. Верхи не проїдеш, що там уже казати про віз із деревиною, — поскаржився я.

— Так, краї болотяні, з дорогами тут важко. Але з другого боку, лісів багато, та й люди тут працьовиті й сумирні, платні потребують невеликої, — сказав Крупницький, який уважно до мене приглядався.

— Сьогодні невеликої, а завтра страйк влаштують, — зітхнув я.

— Е ні, ніколи тут страйків не бувало і не буде! Народ тихий, страх має і панів слухає. Навіть у 1905 році, коли багато де неспокійно було, тут жодних заворушень.

— Як же це вдалося не допустити отрути бунту? — здивувався я.

— Бо стежимо ми за людьми нашими, піклуємося, щоб не знали вони шкідливих думок. Тут і поліція нам допомагає, і дворянські загони пильнують, щоб бунтівників не було. Чого-чого, а страйку тут можна не боятися, — запевнив Крупницький. — А як вашого пана звати? Я багатьох лісопромисловців знаю.

— Пана мого звати Сава Єрмолов.

— О, добре його знаю! — зрадів Крупницький. — Картоплю йому для армії продавав. Тільки от прикажчики у нього інші були.

— Я вже вісім років на нього працюю. Раніше здебільшого у Харкові був, а тепер ось сюди послали, — збрехав я швидко і впевнено.

— Ну, давайте чаю поп’ємо.

Попили, ще поговорили, і поїхав я далі. Тільки в ліс заїхав, як одразу заліз на дерево і ну контору роздивлятися. Коли бачу, з башти невеличкої, яка над конторою була, вилетів голуб і полетів кудись. Я на мапі подивився, так виходило, що у бік Журавлиного, до Крамського. Цікаво тут було з голубами цими. Почув дитячі голоси. У березовому гаю попід дорогою гуляли діти. Бігали, гомоніли, сміялися. Я лісом їхав, то мене і не помітили. А потім як заволають. Злякалися. Я аж за браунінг схопився, озирнувся, побачив, що з кущів вискочило двоє хлопчиків, вбраних у гілля. Наче кожух із гілок, капелюх, та й ще до чобіт коріння прив’язане. І в руках гілки тримають. Побігли до малих, гарчали, наче хижі звірі. Інші дітлахи заверещали — і тікати. Та так, наче нечисту силу побачили. Як вітром малих здуло, і хлопці за ними побігли, по дорозі гілки з одягу скинули і зникли. Дивні тут ігри.

Проїхав я далі, хотів знайти хату місцевого лісника, щоб із ним побалакати. Тримався дороги, але їхав неподалік, лісом. Потім повернув на стежину, нею ще десь версту лісом плутав, коли виїхав до хатки. І тут подумав, що дивно якось. Оце б у такому місці серед лісу сам Бог велів собаку тримати. Але немає. І взагалі по селах місцевих жодного собаки не бачив і гавкоту не чув. Чого так? Коли дивлюся — і тут палі стирчать, а на них кілька хижих птахів, соколів, кібців.

— Ти хто? — спитали у мене за спиною. Озирнувся я, побачив чоловіка у формі лісника і з гвинтівкою. Не з рушницею, а з мосінкою, якою цілився у мене.

— Доброго дня, я — Варфоломій Мурзін, прикажчик, ліси тут дивлюся, хотів із вами побалакати, — усміхнувся я, а сам на гвинтівку дивлюся. Дивна та гвинтівка, казали, що спокійно тут, то навіщо за зброю ховатися.

— Прикажчик? Це ви у панни Литвинової живете? — спитав лісник. Я тільки здивувався, що місця глухі, доріг немає, а всі про все знають.

— Так точно, у пані Капітоліни маю честь проживати, — кивнув я. — А що це ви зі зброєю? Чи неспокійно у лісах?

— Та ні, чого, спокійно тут. — Лісник гвинтівку опустив, закинув за плече. — Просто нечасто до мне хто приїздить.

— Я питаю, бо мені пану доповідати. А пан хоче лісопильню тут поставити. Дороги в вас погані, але лісу багато. То вагається пан мій. Тут іще ті плітки. — Я подивився на лісника.

— Які ще плітки? — сполошився він.

— Та ото кажуть, що люди тут зникають, дівки, — сказав я і озирнувся, наче перелякано.

— Та брехня це! Хто там зникає? Де тут зникати?

— Люди кажуть.

— Та то побрехеньки того писаки! — обурився лісник.

— Якого писаки?

— Та той... — Лісник скривився, мабуть, не хотів зайвого казати.

— Писака, що за писака? — тиснув я.

— Та приїздив тут один, навигадував бозна-що, почав плітки пускати. Потім виявилося, що божевільний він.

— Як виявилося? — здивувався я.

— А так, що приїхав сюди іще раз, щось рознюхував, а потім посивів і тільки мугикав. Його в божевільню до Житомира відправили. Зовсім на голову хворий. То не треба його побрехенькам вірити! Спокійно у нас тут. Ото коли заворушення були, що мужики бунтували, маєтки панські палили, то в нас нічого подібного. Мир та спокій. А ви кажете, що неспокійно! І бунтівників тут немає, простий люд начальство поважає і кланяється. — Лісник закивав головою.

Ми ще побалакали, я спитав про палі з птахами.

— Та це щоб курей не крали, гироди, — пояснив лісник.

Я ще здивувався, бо хатина його стояла просто серед лісу, навіть як курка і вийде з двору, то тут її лисиця швидше потягне, аніж кібець, якому простір потрібен. Подякував я лісникові, пригостив тютюном і поїхав геть. Потім звернув зі стежини у ліс, сховався в ярку. Дивлюся, а лісник за мною верхи їде, гвинтівка за плечима, їхав, потім зупинився, побачив, що сліди мого коня, який повертався, перервалися. Тут і виїхав я, застібав штани, наче до вітру сходив. Лісник мене побачив, аж злякався трохи.

— А я оце в обхід поїхав, подивлюся, чи не рубають ліс, — сказав лісник.

— Тут дивитися треба, а то знесуть ліси, наче й не було, — кивнув я.

Ми проїхали трохи до дороги, потім лісник повернув в один бік, а я в інший. Повертався до Поліни. Проїздив село, роздивлявся цвинтар на пагорбі. І помітив, що на деяких могилах кущі калинові посаджені. Не поруч, а на самій могилі. Деякі ще маленькі, а деякі вже дебелі виросли. Нарахував кілька десятків таких могил. Ніколи про звичай саджати дерева на могилі не чув. Ну, тут багато дивного було.

Уже далеко по обіді приїхав до маєтку пані Поліни. Вона з дівчатами вела заняття. Сказала, що дала приставу похмелитися, після чого він поїхав.

— Про вас розпитував. Здалося, що не дуже він вам вірить, — усміхнулася князівна.

— Так мене швиденько розкусять. То вам би краще поїхати звідси. Тут може бути небезпечно, — попередив я.

— Та куди їхати, вечорітиме он уже скоро.

— Ну, тоді завтра зранку поїдете. Я вас аж до самого Житомира проведу, є там у мене справи, — сказав я. — Як почуваєтеся? — кивнув я на живіт.

— Та важкувато трохи, але намагаюся не перейматися, — відповіла вона. — На вечерю покличу.

— Дякую.

Я ще посидів у себе в кімнаті, ніяк не міг стулити до купи бачене. Щось воно тут відбувалося, а що саме — незрозуміло. Вирішив Поліну відвезти, а потім пробратися на той острів серед боліт, подивитися, що там. Подумав, що човен якийсь знадобиться невеличкий та жердина, щоб відштовхуватися. Острів лежав майже точно на півночі, то можна за Полярною зіркою орієнтуватися.

Ото лежав, міркував, коли Поліна покликала.

— Я чула, що ви співи полюбляєте, — усміхнулася князівна. — То дівчата вам заспівають.

Усівся я поруч із нею, дівчата вишикувалися і заспівали, та так, що аж сльозу з мене вибили. Ох голоси, золоті голоси. І сила в них, і пристрасть, і тремтіння духу перед довершеністю Господньою. Дослухав і зааплодував, аж уклонився співачкам, бо завжди млів від співу дівочого.

— Чи можу по гривенику піднести на знак подяки? — спитав у Поліни.

— Можете, — кивнула вона.

Подякував дівчатам, потім пішли вечеряти, поїли, вони розійшлися додому, я шепнув Поліні, щоб і служниць відпустила.

— Речі будемо збирати, щоб ніхто не знав, — пояснив я.

— Не хочу я нікуди їхати! — Поліна аж ногою тупнула.

Я її почав переконувати, коли у двері постукали. Три дівчини, які з хутора були далекого. Тремтіли, перелякані, плачуть. Кажуть, що страшно їм додому іти.

— То залишайтеся тут ночувати, — запропонувала Поліна.

— Та не треба, проведу їх. Ходімо, дівчата, — сказав їм, а сам шепнув князівні на вухо, щоб речі збирала.

— Візьміть манліхер, — відповіла Поліна.

— Не відмовлюся, — сказав я.

Гвинтівку за плече закинув, і пішли ми з дівчатами. Вони спочатку боялися дуже, хоч не могли пояснити чого. Я їх веселити почав, різні історії розповідати, ось уже посміхалися вони, а потім і сміялися. Ішли ми лісовою дорогою, темно вже було, але я лампу гасову взяв, на палицю повісив і так світив. Ішли, я щось чергове розповідав, коли одна дівчина як скрикне. Аж підстрибнула, на землю показує, наче зміюку там побачила. Але рано ще, сплять змії. Я присвітив, і решта дівчат закричали.

— Ану припинити паніку! — наказав я, а в самого аж на спині похололо. Бо побачив я на землі дивний слід, такий, наче від коріння. Як на малюнках тих.

— «Лісні» це, «лісні»! — затремтіли дівки і давай плакати. А я зареготав.

— Оце ще дурепи! Ходімо, не звертайте уваги! От іще була одна історія! — почав веселе щось теревенити. Дівчата за мною бігли, тулилися, наче курчата до квочки. Більше не сміялися, однак і не плакали.

Довів я їх до хутора, батьки мені подякували.

— Залишайтеся ночувати, — просили мене. — Не йдіть до лісу. Небезпечно там! Залишайтеся, просимо!

Мені й самому до лісу не дуже хотілося, однак не міг я залишити Поліну. То пішов, хоч селяни мало не на колінах просили в них ночувати.

— Ні, не можу. Пані Капітоліна сама залишилася. Недобре це.

З тим пішов я. Іду, страшно у лісі. Звуки якісь, наче дивиться хтось за мною. У спині холодить, у серці коле, тікати кудись хочеться. Але це ж гріх для християнина — боятися чогось, окрім Господа. Почав я молитви читати і підбадьорився. Ішов собі лісом, славив Господа, коли як затріщать гілки позаду. Розвернувся я, посвітив лампою, а там... Матір Божа! Як вилізе щось із кущів, страшне та незграбне. Чудовисько справжнє. Я аж отетерів від побаченого. Але руки справи не забули. Вихопив я браунінг та й вистрелив у чудовисько. Хоч би що йому, біжить на мене, у гілках усе, величезною палицею махає. Тоді я вище взяв. Не в тулуб, а в шию. Воно як заверещить. А тут іще кущі затріщали. Ще одне чудовисько на мене. І ще одне. Та скільки ж вас буде? Я в те, яке найближче було, кинув лампою. Скло побилося, гас витік, та як спалахне! Аж застрибав гіллястий. Пощастило йому, що калюжа поруч була, то впав туди і збив полум’я. Я ж манліхер з-за спини вихопив і вистрелив у голову ще одному. Поточилося чудовисько, впало. Нові на мене полізли, я ще вистрелив, перестрибнув двох нападників і побіг дорогою. Гналися за мною, але коли двічі вистрелив, то зупинилися.

Так швидко, як тоді, давно вже не бігав. Примчав до будинку князівни, наче хорт загнаний. Хвилин десять стояв перед дверима, віддихатися не міг. Коли сама Поліна на поріг вийшла.

— Наче стріляли у лісі? — спитала вона.

— Стріляли, — кивнув я. — Полізла на мене всяка нечисть. Потім розповім, а поки збирайте речі.

Допомагав князівні, домовилися, що рано-вранці відвезу її до ріки, там на човні до гаража, а вже потім до станції. Зібралися, побажав Поліні доброї ночі, пішов до себе у кімнату. Світла не вмикав, тихенько вікно відчинив, щоб свіжим повітрям подихати. Ох, добряче я злякався в тому лісі. І які страшні були ті чудовиська! З гілок! Ніколи про таке не чув! Хай Бог милує!

Аж зле мені стало. Коли почув кроки внизу. Визирнув обережно у вікно і побачив тінь якусь під будинком. І звук, наче водою плескають. А потім запах. Гасу! Я з вікна більше виліз і роздивився, що бігає хтось навколо будинку. Гасом обливає, негідник! Вихопив я браунінг і вистрелив. Скрикнув підпалювач. Я хотів вилізти з вікна, потім по даху скотитися і схопити його, коли як зчинилася стрілянина! Не з одної гвинтівки і не з п’яти! З кількох десятків! Добре, що стіни у будинку з дебелих колод були складені, то тримали кулі. Впав я на підлогу, перекотився до іншого вікна, побачив, що чоловік зі смолоскипом біжить. Скло побив, вистрелив. Упав чоловік. Тепер по цьому вікну купа куль. З підлоги побачив я, наче блимнуло щось. Здогадався, що хтось смолоскип підхопив і кинув у бік будинку. Одразу спалахнув гас. І крики почалися. Страшні, наче плем’я дикунів напало. Я визирнув і побачив, що будинок горить.

Кинувся до кімнати Поліни. А князівна вже одягнена і з револьверами.

— Підсмажити нас хочуть? — спитала спокійно.

— Хочуть, негідники такі, хочуть! — крикнув я і скривився, бо що робити, не знав. Вибігати зараз із будинку — під кулі потрапити. А тут залишатися — значить, згоріти. — Князівно, біжімо вниз! — подав їй руку.

Бігти вона не могла, але сходами зійшла досить швидко, аж я хвилювався за дитину. Лаяв себе, що одразу не забрав князівну. Хоча куди ми подалися б уночі?

— Зараз я вибіжу через парадний хід, — сказав Поліні. — Спробую відволікти увагу. А ви через покинуте крило та крізь вікно спробуйте втекти!

Розумів я, що план такий собі, але кращого не було. Готовий я був померти, лише б Поліну з дитям врятувати, але то дивом би було. Уже он почало вибухати скло у вікнах.

— За мною, Іване Карповичу! — смикнула мене Поліна і усміхнулася. Була вона шалена дівка і смерті не боялася, це я вже бачив. Але тепер уже що?

Повела мене до якогось закамарка, щось смикнула, і щілина у стіні несподівано з’явилася. Поліна сірники звідкілясь узяла і запалила лампу гасову, яка тут-таки висіла. Побачив я сходи під землю.

— Задушимося у підвалі! — засумнівався я, бо будинок із дубових колод складений, вони як згорять, то страшенний жар дадуть.

— Не підвал, хід це! — крикнула Поліна.

— Хід! Ох, добре як! — зрадів я. — Ідіть, постріляю трохи!

Побіг до парадних дверей. Відчинив їх, вистрелив кілька разів.

Наче град, застукали по дверях кулі, і знову крики ті дикі. Оточили будинок нападники і чекали нашої загибелі. Я закричав, наче поранений, ще раз вистрелив і побіг до сходів. Забіг, зачинив щілину, потім металеву ляду над сходами зачинив. Поліна внизу чекала, присвічувала лампою.

— Як ви? — спитав її перелякано.

— Та не виспалася трохи, — усміхнулася вона. — Ходімо.

Ми пройшли, я зачинив іще одні двері, а далі вузенький хід, тільки на одну людину, і пригинатися треба. Поліна ішла першою, я за нею.

— Що це за хід? — спитав я.

— А бозна, від старого полковника залишився. Для чогось йому потрібно було такий хід мати, щоб потайки з будинку виходити. Про цей хід навіть служниці не знали.

— А ви як знайшли?

— Ми коли оселилися, в мене багато вільного часу було. Щоб не занудьгувати, почала будинок вивчати. Випадково цей хід і знайшла.

— Куди він веде?

— До альтанки в саду. Це метрів сто від будинку.

— Те, що треба! — зрадів я.

Ми дійшли до кінця ходу, далі були двері, зачинені.

— Давайте виб’ю, — запропонував я.

— Ні, не треба, ключ є.

Поліна взяла ключ, відчинила. Почулися голоси. Я дмухнув на лампу, загасив.

— А що то у підпіллі? — почув я чоловічий голос. Здається, був це управитель економії Савелій Крупницький.

— Зараз подивлюся, — сказав хтось, здається, становий пристав, який до нас приїздив.

Він, мабуть, зазирнув у підпілля альтанки, посвітив. Я побачив світло крізь щілини ляди, яка прикривала двері до підземного ходу.

— Та нічого немає, може, миші, — доповів пристав.

— Щось не виходять, негідники, — хвилювався Крупницький.

— Того гирода підстрелили ми, мабуть, конає у вогні, — доповів хтось, із голосу схожий на агронома Нікіфорова.

— А дівка, дружина Литвинова? — сумнівався Крупницький.

— Теж. Не хвилюйтеся, мертві вони. Ми ж увесь будинок оточили. Як не вилізли досі, то вже горять, — запевнив пристав.

— Хитрі вони. І прикажчик той фальшивий, і баба та, — зітхнув Крупницький.

— Хитрі, — кивнув пристав. — Мене он напоїли як.

— Ти, собако такий, сам напитися радий! — гримнув управитель.

— Та ні, то вони мене навмисне напоїли! — поскаржився пристав.

— Що там у селі? — змінив тему управитель.

— Сидять усі по хатах і визирнути бояться, — доповів пристав. — Почули «лісних», тепер до світанку не вийдуть. — Ох же як палає добре!

— Ну, наче весь вогнем узявся. Мертві вони, — сказав Крупницький. — Відправте голуба Великому Ліснику.

Вони пішли. Ми стояли й чекали. Я хвилювався за Поліну, але вона виглядала спокійною.

— Стояти важко. — поскаржилася.

Я зняв свій піджак, постелив на землю, показав, щоб Поліна стала на коліна, а потім присіла. Сам же почав потроху длубати ляду. Відчинив її, заліз у підпілля альтанки. Знайшов там чурбак, перекотив його до входу, щоб князівна могла сісти зручніше. Потім визирнув на вулицю з-під альтанки. Будинок Поліни палав, як свічка. Навколо нього бігали люди зі зброєю.

— Ви вже вибачте, без будинку залишилися, — зітхнув я.

— Та живі, і то добре, — усміхнулася Поліна.

— Так, треба за упокій душі полковника свічку поставити, бо врятував своїм ходом.

Почувся гуркіт. То почали обвалюватися стіни будинку. Я знову визирнув. Почув форкання. Ага, он коні прив’язані.

— Треба йти, — шепнув Поліні. Вона кивнула. Ми вилізли з-під альтанки, пішли до коней. Я взяв одного, старенького та сумирного. Допоміг Поліні всістися на нього, по-жіночому, щоб ноги на один бік, і повів за вуздечку. Пройшли лісом, вийшли до пристані. Там я допоміг Поліні злізти, сісти у човен. Коня відпустив, і той побрів назад. Може, подумають нападники, що просто відв’язався.

Плисти довелося за течією, більше кермував, аніж гріб. Допливли до причалу, де в сараї стояло авто. Сіли у нього, я попросився за кермо.

— А ви вмієте? — здивувалася Поліна.

— Та мене навчили аеропланом керувати, а машиною взагалі легко, — сказав я.

Вивів авто з гаража, набрав повний бак із бочки. Поставив бочку, всілякі ящики з інструментами так, щоб коли вкрити їх брезентом, то можна було подумати, що авто на місці стоїть. Сарай зачинив, і поїхали ми. Вже коли світало, були у Овручі, а до обіду добралися до Житомира, де одразу я Поліну відвіз до готелю, щоб відпочивала.

— Іще раз скажіть, як того лікаря звали, якому ви дивні малюнки показували? — спитав князівну.

— Йозеф Шромт, у нього кабінет у центрі. А для чого вам? — спитала Поліна.

— Хочу з ним поспілкуватися, щодо малюнків.

— Він такий слизький тип, нічого прямо не каже.

— І слизького можна за зябра взяти, — пообіцяв я. — Відпочивайте і не хвилюйтеся.

— Іване Карповичу, я спокійна, як слон, — запевнила Поліна.

Не вихвалялася, справді була спокійна. Що за нерви у людей?

Я згадував нічний напад, і аж трясло мене, коли уявляв тих чудовиськ. Поліна просила розповісти, але я не став. Таке страхіття для дитини шкідливе. Он у селі біля мого хутора одна жінка побачила чорта, а потім народила дитину, таку чорняву, наче циганча. Щоправда тоді ж плітки пішли, що якось зупинявся у селі прикажчик-жид, то, може, і не чорт у такій чорнявій дитині винний. Воно в житті по-різному буває.

Я пішов до лікаря Шромта. Тицьнув його секретареві два рублі, і мене прийняли поза чергою. Лікар виявився невисоким худим чоловіком із тонкими рисами обличчя, рудим волоссям і нервовим поглядом.

— Доброго дня, ви, я бачу, новий пацієнт. На що скаржитеся? — спитав Шромт, а я відчув, що після страху нічного, як від чудовиськ, так і від пожежі, не хотілося мені хитрувати. Вирішив глушити проміж очі, не давати оговтатися.

— Хто такі «лісні», пане лікарю? — спитав я. Шромт так сіпнувся, наче ляпас отримав. Вирячив очі, почав хапати повітря ротом. — І кому ви розповіли про ту дівчинку, малюнки якої показувала пані Капітоліна? Ви ж прирекли бідолаху на смерть!

Я подивився на нього жорстко і наставив браунінг. Треба було дотиснути, і я дотиснув. Шромт затремтів, на його очах з’явилися сльози.

— Н-н-ні, н-н-не т-т-треба, — попросив він.

— Переконайте мене, що не треба. Розповідайте. Хто такі «лісні»?

— Я, я н-н-не знаю... — прошепотів він. Я прицілився йому прямо в голову. А потім несподівано сховав браунінг і усміхнувся. Шромт був дуже здивований.

— А знаєте, я не убиватиму вас. Бо це буде занадто легко. Отримати кулю в лоба — і все закінчиться? Та ви про таку смерть мріяти будете, коли я всім почну розповідати, що був у вас, що ви видали таємницю «лісних», вказали на управителя Крупницького, на агронома Нікіфорова, на станового пристава і на лісника, на всю цю місцеву банду разом із паном Крамським. — Я усміхнувся. — Ось тоді ваші товариші прийдуть по вас і зроблять із вами те саме, що з тим писакою. Або з учителем, у якого серце розірвалося, або зі старим полковником, який був кавалеристом, а потім із коня впав. Чи щось гірше утворять?

Він знову затремтів, схопився за голову. Треба було не передати куті меду, не зламати остаточно.

— Тож у вас є вибір. Розповісти все мені, і цей візит залишиться таємницею, про яку ніхто не дізнається. Або мовчати. Тоді говоритиму я, і невдовзі про вашу трагічну долю напишуть газети. Ці ж хлопці свято зберігають свої таємниці. — Я посміхався недобре. Раніше мені доводилося грати, бо я був із натури людиною доброю. Але останнім часом я став злий. І посміхався недобре цілком щиро.

— Що ви хочете з-з-знати? — спитав лікар.

— Все. Але почнімо з «лісних». Хто це?

— Це воїни Володаря лісу, — перелякано сказав Шромт і так злякався, що в нього затремтіла нижня щелепа.

— Кого? — Я намагався стримувати подив.

— Володаря лісу, повелителя країв на півночі Овруцького повіту.

— Хто той Володар?

— Чудовисько. Могутнє і хтонічне.

— Яке-яке?

— Хтонічне, страшне, прадавнє і всесильне.

— Для чого йому воїни?

— Щоб тримати порядок, не давати людям знищувати забагато лісу. Саме завдяки Володареві лісу на півночі повіту і залишилися праліси, бо Володар воює з людьми, не дає їм можливості розплодитися. Він викрадає дівчат, робить їх своїми рабинями, ховає у підземеллях, злягається з ними, а навесні вони народжують саджанці, які розносять по всьому лісу, збільшують його силу.

— То це «лісні» викрадають дівчат? — уточнив я.

— Так, «лісні» — могутні воїни, зроблені з дерева. Їх не бере куля! — Шромт аж на шепіт перейшов.

— Я не бачив, щоб когось не брала куля, — засумнівався я. Як мінімум кількох цих «лісних» куля взяла.

— Ви не бачили «лісних»! Вони схожі на людей, але зроблені з деревини. Їхні тулуби зроблені з колод, ноги — зі стовбурів та коріння, руки з міцних гілок, голови з пеньків! Їх можна знищити, лише кинувши у вогонь. А куля чи холодна зброя для них байдужі! Ось чому їх так бояться мужики. Коли тільки чують про «лісних», то ховаються по хатах і навіть не думають чинити спротив. Бо «лісних» не можна вбити, а самі «лісні» вбивають легко і залюбки!

— Де живе Володар лісу?

— Він усюди і ніде. Він мешкає в будь-якому кутку лісу. У кожному дереві чи кущі! — перелякано розповідав лікар.

— Ви бачили його?

— Ніхто його не бачив! Ніхто! А якби хтось побачив, то одразу помер би!

— А що ж побачив той писака? До речі, як його звали?

— Олександр Коваль, він працював у київській газеті. Якось почув краєм вуха про Володаря лісу. Приїхав сюди, розпитав кількох людей, написав статтю, яка спричинила скандал. Бо ж не могло у нашій найхристиянішій державі існувати чудовисько, що викрадало дівчат. Втрутилися одразу і охоронне відділення, і Синод, газету закрили, Олександра оштрафували, немов за брехню. Він образився, приїхав знову сюди, потайки, вирушив у ліси, щоб побувати на церемонії.

— На якій церемонії? — перепитав я.

— Кілька разів на рік Володар лісу в супроводі своїх слуг об’їздить ліси. Олександр хотів сфотографувати процесію Володаря лісу і довести, що та стаття не була брехнею. Він повантажив на коня фотографічний апарат, поїхав до лісу, і там усе сталося.

— Що саме?

— На нього напали «лісні», які старанно бережуть таємницю свого правителя. Людина не може витримати вигляду «лісних». Коли Олександр побачив їх, то посивів і збожеволів. Досі сидить у божевільні, і варто йому показати хоча б маленьку гілку, як у нього починається напад паніки, він верещить і намагається вирватися. Страшенно боїться гілок, — розповів Шромт. Я згадав той нічний напад. Якби не молитви та браунінг із манліхером, не знаю, як би я його пережив. Досі було дуже страшно.

— А як із Володарем лісу пов’язані Крамський та інші?

— Вже давно впливові люди повіту змогли домовитися з чудовиськом, щоб те стримувало свої апетити, не знищувало забагато людей. Домовленості було досягнуто ще за часів кріпацтва, коли кожен селянин у цих краях комусь належав. Панам вигідно було обмежити Володаря лісу. Домовленості продовжують діяти і понині. Найкращі люди повіту не заважають Володареві лісу отримувати обумовлену кількість дівчат, але дивляться, щоб він не взяв більше і дарма не винищував мужиків. Так підтримуються мир та спокій. Селяни розуміють, що без панів Володар лісу почав би знищувати їх, і вдячні начальству. Коли по всій імперії відбувалися повстання, тільки тут було тихо, бо мужики розуміли, що коли підуть пани, тут залишиться Володар лісу і його страшні «лісні», які знищать їх.

— Ви бачили «лісних»?

— Ні, дякувати Богові, ні! Вони занадто страшні. Якщо побачиш їх, то або загинеш, або збожеволієш. Але я бачив їхні сліди! У них ноги з коріння, ті сліди ні з чим не сплутаєш. Коли пані Капітоліна принесла малюнки, я одразу зрозумів, що та дівчина бачила «лісних». Мабуть, під час викрадення якоїсь іншої дівчини. Таке буває, але зазвичай діти сильно лякаються і забувають про «лісних». Але те дівча малювало їх, це могло бути небезпечним, бо про них не можна було згадувати. Такий був договір із Володарем лісу, який хотів залишатися невідомим.

— Слухайте, а чому в навколишніх селах немає собак? Я не бачив і не чув жодного. А ще часто стоять палі зі вбитими хижими птахами. Що це за звичаї?

— Собак тут немає ні в кого, бо їх убивають «лісні». Вони ненавидять собак і знищують їх, а ще можуть спалити хату мужика, який завів собаку. Мужики бояться піти проти «лісних». А щодо вбитих хижих птахів, то це роблять люди. Ви ж бачили, які в нас дороги. Щоб забезпечувати зв’язок, використовують голубів. Хижі птахи полюють на голубів, люди вбивають хижих птахів.

— Ви не знаєте, коли Володар лісу вирушить у черговий об’їзд?

— Не знаю, але думаю, що скоро. Бо чув, що дворяни збираються в маєтку Крамського, щоб вирушити на острів.

— Що за острів?

— На болотах. Там є святилище, в якому дворяни приносять жертву Володарю лісу, чим підтверджують дію договору.

— На той острів є якісь брід?

— Ні, всіх везуть туди на плотах.

— Ви бували там?

— Ні, я ж не землевласник, до того ж лютеранин, чужий для місцевих дворян. А чужих туди не пускають.

— А як на все це дивиться поліція? — спитав я.

— Поліція хоче, щоб у повіті був спокій, і поки Володар лісу задоволений, спокій буде. Отже, поліція не проти договору з чудовиськом.

— А церква? Це ж поганство якесь!

— Архієпископ намагався цьому протидіяти, але зі Священного Синоду прийшов наказ не чіпати.

— Як це? Синод за чудовиськ?

— Синод за порядок. Чудовиська ж дозволяють підтримувати його в цілому повіті. Тут ніколи не було жодних заворушень! Хіба це не приклад для інших? Знаю, що до Овруча приїздила навіть комісія Синоду, яка розглядала можливість перенесення місцевого досвіду в інші повіти. Але потім уряд виступив категорично проти і схилив на свій бік государя. Володар лісу залишився тільки тут.

— Як можна знищити того Володаря лісу?

— Ніяк. — Лікар усміхнувся. — Ну, тобто можна спробувати вирубати місцеві ліси і таким чином убити його. Але вирубати ліси не вдасться, бо цьому завадять «лісні». Вони знищують усіх, хто рубає дерева без дозволу.

— А хто дає дозвіл?

— Крамський. Він Великий лісник, той, хто особисто домовляється з Володарем лісу. Крамський знає, де і скільки лісу можна узяти, щоб Володар лісу не образився. Усі, хто рубає ліс у повіті, платять Великому ліснику, — пояснив лікар. — Для чого вам усе це? І хто ви?

— Та ось зацікавився, що тут у вас коїться.

— Краще тікайте звідси, бо вас знищать. Добре, якщо просто вб’ють, але вони можуть віддати вас «лісним»! — Він затремтів і заплакав. Я відчув холод на спині і в серці. Я хотів убивати тих, хто лякав мене.

— Їх багато, тих «лісних»?

— Їх може бути скільки завгодно. Володар лісу робить їх із дерев, може настругати сотні!

— А для чого йому домовлятися, якщо він такий могутній? Міг би захопити весь повіт і наступати далі!

— Він розуміє, що не зможе воювати проти держави. Якщо сюди буде спрямовано цілі армії лісорубів, за кілька місяців усе буде винищено. «Лісні» вбиватимуть багатьох, але самі гинутимуть від гармат. На цьому все закінчиться. Тому Володар лісу тримається миру, принаймні поки йому дають забирати дівчат.

— Звідки ви це все знаєте?

— Мені розповів полковник Литвин. Він лікувався в мене після самогубства сина, — пояснив лікар.

— Самогубства сина? Не чув. Через що це сталося?

— Син учився в кадетському корпусі, потім служив в армії, трохи забув про місцеві звичаї. Коли приїхав, батько взяв його на острів, і там син пустив собі кулю у скроню. Бо не схотів прислужуватися чудовиську. Батько дуже важко переживав смерть спадкоємця. Звернувся до мене, я вів із ним бесіди і колов заспокійливе. Я вже тоді дещо знав, а під час розмов полковник розповів мені, що і як. Йому теж не подобалося, що якесь чудовисько забирає селянських дівчат, але казав, що іншого виходу немає, інакше чудовисько почне знищувати всіх. Ви з газети?

— Ні.

— А звідки?

— Байдуже. Тепер я піду. Я мовчатиму про нашу зустріч. А ви — як бажаєте. Самі знаєте, що на вас чекає, якщо вас запідозрять У зраді.

— Я мовчатиму! — пообіцяв лікар. Я не сумнівався у ньому.

Пішов, поплутав трохи вулицями, впевнився, що хвоста немає, тоді узяв візника і поїхав до божевільні. За рубль санітар провів мене до невеличкої кімнати у напівпідвальному приміщенні. Там страшенно смерділо, стояло кілька ліжок, скоріше, нар, до яких були прикуті хворі. Той, що мені був потрібний, лежав сивий під стіною і блаженно посміхався.

— Оце він, газетяр той. Зараз спокійний, тільки не треба йому гілок показувати. Навіть із мітли чи віника. Бо тоді такий концерт починає, що боронь Боже, — пояснив санітар.

— А це що? — Я показав на дивні чорні малюнки на стіні.

— А це він колись руку одну звільнив, роздер себе до крові й нею ото малював.

Я дивився. Це було схоже на сліди «лісних», які малювала та бідолашна дівчинка.

— До нього ходить хтось? — спитав я.

— Ні. Кому він такий потрібен?

Я подивився на збайдужілі очі хворого, який наче і не помічав мене. Худий, брудний, неголений.

— Дякую. — Я пішов із божевільні, присів неподалік, замислився. Воно-то на всяке наші краї багаті, але оце щоб Володар лісу і його дерев’яні слуги... Якось сумнівався я. Потім підвівся і пішов до готелю, де зупинилася Поліна. Коли прийшов, вона якраз снідала. Револьвер лежав поруч.

— Ну що, щось вдалося дізнатися? — спитала Поліна.

— Та не дуже. Я повертаюся до лісів, там треба дещо довідатись.

— Іване Карповичу, це небезпечно.

— Я розумію, буду дуже обережний, — запевнив я. — Здається, дядько вашого чоловіка був якось причетний до зіткнень. Ви знали, що його син застрелився?

— Так, чоловік згадував про самогубство двоюрідного брата, але без подробиць. То куди діваються дівчата?

— Поки що в мене є лише одне пояснення, і воно занадто дурне. Не хочу про нього говорити, краще дізнаюся більше. Потім уже розповім.

— Іване Карповичу, розкажіть зараз. Я мушу знати, що робити, на випадок, якщо ви не повернетесь.

— Поліно, у вас є що робити: народжуйте і ростіть дитину.

— Але про цю справу я теж не забуду. То розкажіть. — Вона була вперта, ця Поліна, довелося розповісти. Все, про що дізнався. Коли закінчив, вона дивилася на мене здивовано. — І ви вірите у це?

— Я — сищик, я сприймаю все не на віру, а лише завдяки доказам. Останніх поки замало. Здобуду докази, тоді і подивимося. Залишайтеся тут. Якщо за три дні я не повернуся, просто поїдьте куди подалі звідси. У вас є гроші?

— Так, Іване Карповичу, про це не турбуйтеся. Може, треба покликати на допомогу Котовського, він відгукнеться.

— Ні, він буде занадто помітний. А я хочу діяти несподівано. Не хвилюйтеся, все буде добре. І дайте телеграму чоловікові, щоб він не хвилювався. Бо його можуть сповістити, що маєток згорів і ви також. — Я вклонився князівні й пішов.

Ще у Житомирі змінив грим і одяг, вирядився у мужика. Доїхав третім класом до Овруча, там переночував у кімнаті при трактирі. Місцеві балакали про пожежу в маєтку Литвинів і про загиблу панну, яка на останньому місяці була. Крутили головами, зітхали, але про підпал, а тим більше про те, хто його міг учинити, не говорили. Пожежа і пожежа. Шкода бідну панну і чоловіка її, який на фронті.

Вранці я прокинувся раненько, взяв коня на три дні. Мовляв, до родичів у далеке село з’їздити і назад. Потім поїхав до маєтку Крамського. Засів на краю лісу, почав спостерігати. Побачив, що збираються там гості. Місцеві дворяни, при зброї. Близько півсотні їх з’їхалося. Мабуть, бенкетували, бо запах смаженого м’яса аж до лісу доносило. Я слинку ковтав та чекав. Ближче до вечора помітив, як селяни по хатах розійшлися, позачиняли віконниці та двері, наче вимерло село. Потім барабани забили у маєтку. Тривожно якось стало. А потім почув я зовсім поруч іржання. Аж сіпнувся, ледь із дерева, на якому сидів, не гепнувся. Коли побачив, що з лісу їде цілий загін. І не абикого, а «лісних»! Верхи вони були, з дерева зроблені, гілками прикриті, тримали в руках смолоскипи, кричали страшно. Було їх кілька десятків, виглядали вони моторошно.

Я кулаки стиснув і молитви почав шепотіти, а «лісні» поїхали до села. Проїхали ним, поїхали далі. Здається, у бік Роменських Липників. З маєтку Крамського ніхто до «лісних» не виїхав. Били там у барабани і бенкетували далі. Тільки опівночі помітив я рух біля маєтку. Побачив, що виїхали звідти вершники. Усі в білому. Довгі плащі, з каптурами, які обличчя прикривали. Вершники, як і «лісні», тримали у руках смолоскипи, а в деяких поперек сідла лежали дівчата. Мабуть, чимось напоєні, бо і не сіпалися. З боєм барабанним рушив загін до лісу. У бік болота. Наспівували вершники: «Володар лісу! Володар лісу!». Я за ними поїхав. Весь шлях до болота били в барабани і наспівували. Я слідом їхав, потім помітив, як один вершник у кущі повернув. До вітру. Вершника я з коня збив, оглушив, зв’язав, залишив у кущах, надягнув білий плащ, обличчя прикрив, сів на коня і поїхав. Наздогнав вершників, влився у загін, робив те саме, що й інші: в барабан, до сідла прикріплений, бив, верещав «Володар лісу! Володар лісу!».

Приїхали ми до берега болота. Тут іще мені почало в голові паморочитися. Мав я з болотами дуже неприємні пригоди, і від самого запаху болота зробилося мені зле. Хотілося втекти звідси, але я зціпив зуби і втримався. Коли побачив рух на болоті. Щось до нас наближалося. Невдовзі виявилося, що це пліт. Величенький такий пліт, який штовхали довгими жердинами кілька десятків людей. Ось підійшов пліт до берега, з нього скинули дерев’яні щити, по яких вершники заїздити почали. Набилися на пліт тісно, але всі вмістилися. Запрацювали хлопці жердинами, і поплив пліт у болото. На північ, до острова. Поки пливли, знову у барабани били і наспівували. Я робив як усі, не виділявся. Придивлявся до дівчат. Були вони живі, у білих сорочках, прикрашені квітами. Де квіти взяли зараз, коли тільки весна почалася? Мабуть, десь у теплицях виростили. Бідолашні дівчата. Невже віддадуть їх чудовиську? Аж скривився я, але зробити нічого не міг. Бив у барабани, вив, як дурень, чув, як сопіли хлопці, що жердинами працювали і штовхали пліт. Біля берега було їм важко, а потім, мабуть, болото рідшим стало, то попливли швидше. Десь години дві пливли ми до острова, і весь час били вершники в барабани, кричали і наспівували. Смикалися у сідлах, плескали себе, поводилися, наче п’яні. І пахло від них чи то бражкою, чи то чимось подібним. Напилися, ото кров і грає.

Висадилися на берег усі вершники, поїхали вузькою стежиною до лісу. Вів нас якийсь дебелий чолов’яга у білому вбранні, який був тут головний. Хлопці з жердинами залишилися на березі. Ми проїхали десь півверсти, не думав, що такий острів великий. Попереду затемніло щось. Пагорб? Коли роздивився, що фортеця, складена з великих дерев’яних колод. Вершник, який вів нас, зупинився, і всі зупинилися. Вершник підняв руку, і всі замовкли. Не кричали, у барабани не били, тільки важко дихали і відчайдушно боялися.

— Ми зібралися тут, щоб принести велику жертву задля спокою та порядку! — гучно сказав чоловік. За голосом я одразу впізнав Крамського.

— Так, Великий лісниче! — заволав натовп.

— Ми взяли рабських дочок і принесемо їх Володарю лісу, щоб він не починав війни, щоб він годував нас!

— Так, Великий лісниче!

— Зараз обрані підуть до Чорної фортеці і принесуть жертви Володарю лісу!

— Так, Великий лісниче!

— Нехай Володар лісу буде задоволений! Ми виконали свою частину договору!

— Так, Великий лісниче!

— Несемо жертви! — наказав Крамський.

Від загону відокремився десяток вершників. Ті, в яких поперек сідла були дівчата. Вершники поїхали до фортеці, решта залишилися.

— Цієї весни в нас буде багата жертва! Нехай Володар лісу зрадіє! — проголосив Крамський.

— Нехай зрадіє! — закричав натовп.

Крамський і його поплічники наблизилися до фортеці. На мурах я побачив якийсь рух. Там ходив хтось дивний. Потім я впізнав «лісних»! Кілька лісних на стінах! Вершники, що залишилися, почали бити у барабани. Мабуть, від жаху. Я теж бив. Думав, що робити. Мені було страшно за дівчат. У мене був браунінг. Але всі вершники озброєні, війни не буде. Буде полювання за мною на острові, з якого мені не втекти. А ще болото навколо, від одної думки про яке мені робилося зле.

— Ми принесли жертву Володарю лісу! — гучно сказав Крамський і струснув дівчиною, яка безсило висіла на коні.

— Ми принесли жертви! — повторили ті вершники, які поїхали за Крамським.

— Ми поважаємо договір! — промовив Крамський.

— Ми поважаємо договір! — повторювали за ним.

— Прийми наш дар, о Володарю лісу!

— Прийми наш дар, о Володарю лісу!

Крамський підняв руку, запанувала тиша, яку порушували лише важкі подихи переляканих вершників, сопіння коней та тріск смолоскипів. Потім загриміло щось, і у стіні відчинилися ворота. Крамський, чи то Великий лісник, як його тут називали, озирнувся, зітхнув.

— Ми йдемо, браття, — сказав він, і в голосі його було хвилювання.

— Успіхів вам! — сказав натовп.

Великий лісник заїхав у фортецю. З ним інші вершники з дівчатами. Вони пройшли у ворота в стіні, які майже одразу зачинилися. Чоловіки в білому, що залишилися, почали бити в барабани і славити Володаря лісу. Потім повернули коней і рушили до берега. Я трохи поїхав з ними, а потім відстав. Повернув у ліс, зірвав з себе біле вбрання, важко дихав. Що це в біса таке тут коїлося? Залишив коня і побіг до фортеці. Був обережний, бо бачив тіні «лісних», що сторожували на мурах. Вони не рухалися, але ж вони були з дерева, для чого їм рухатися? Я обійшов невелику фортецю. Мацав дерев’яні колоди. В одному місці побачив, що біля самого муру росла сосна. Зняв ремінь зі штанів, надягнув на руки, стиснув стовбур ногами і почав неспішно підніматися. Це було важко, тим більше, що я намагався підніматися тихо. Час від часу давав відпочинок руками. Десь хвилин за десять видерся на дерево. До зубця фортеці було далекувато. Я почав розхитувати дерево, а потім стрибнув і повис на стіні. Якби я впав, то зламав би ноги, але втримався, висів. Прислухався, чи не почули мене «лісні», що сторожували на стінах. Тиша, жодного руху. Я підтягнувся, заліз на стіну, перевалився через зубці, присів у їхній стіні, намагався вгамувати серце, яке дуже билося. Почекав трохи, заспокоївся, набрався сил, пішов стіною. Було темно, тому побачив «лісного», вже коли він був поруч. Я завмер, схопився за браунінг. Збирався стріляти в голову, очікував нападу, але «лісний» був нерухомий. Я обережно підійшов і тут уторопав, що це опудало якесь, поставлене на стіну так, щоб із лісу було видно, наче стоїть стражник.

Пройшов ще трохи, знайшов сходи. Пішов униз. Розумів, що ризикую, але за дівчат хвилювався. Спустився у двір фортеці, де була велика хата з зачиненими вікнами. Підійшов до дверей. Замкнені. Пішов уздовж хати. Складена була з дебелих дерев’яних колод. Вікна вузенькі, та ще й зсередини старанно завішені фіранками. Більше нічого. Двічі хату обійшов, а як у неї залізти, не знав. Ну не стукати ж. Коли почув, що відчинилися двері. Я присів у темряві, визирнув обережно з-за рогу, побачив, що якийсь чоловік побіг. Голий, чи що? Бо чого так виблискував у світлі місяця? А потім розляглося гучне виття, від якого аж мороз по шкірі. Таке гучне, що його мусили почути не тільки на всьому острові, але й на берегах болота. Що могло так вити? Он десь удалині, мабуть на березі, забили барабани, почулися співи та крики. Я швиденько побіг до дверей. Забіг у сіни, в куток забився. Чоловік повернувся, зачинив двері на вулицю, побіг через сіни до хати. Відчинив двері, а там такий крик, що мене аж підкинуло.

Дівчата кричали, та так страшно, що забув я про все. І про хитрість, і про план, і про те, як відступати і що потім робити. Просто ускочив до хати і заверещав від люті. Те, що я побачив при світлі кількох великих ламп, описати не можу, бо краще про таке не знати людині. Скажу лише, що у кімнаті було десятки зо два чоловіків, усі голі і всі у крові. Не у своїй крові, а в крові безневинних жертв, частина яких була вже мертва, а частину вони різали ножами і рвали зубами, наче скажені. Я почав стріляти у чоловіків. Декого я знав. Управитель Крупницький помер першим, потім становий пристав, далі лісник, Нікіфоров. Негідники верещали, намагалися сховатися, коли у мене закінчилися набої. Я побачив, що їхній одяг складено на столі в кутку. Там же була і зброя. Револьвери та шаблі. Я хотів схопити шаблю і рубати їх на шматки.

— До зброї! — крикнув Крамський, який після першого ж пострілу впав на підлогу. Тепер підхопився і кинувся до столу. І ті, що залишилися живими, а їх було близько півтора десятка, кинулися за ним. Я встиг замінити обойму і підстрелив Крупницького, який схопив револьвер, але другий негідник уже вистрелив. Я кинувся з хати. Кулі летіли мені услід. — Убити гада! — заверещав Крамський. Я тільки поранив його, не вбив!

Я вискочив із хати, і тут пролунали постріли зі стін. Здається, там були не тільки фальшиві, але й справжні «лісні». Я перекотився в темряву, ще постріли. Я вистрелив на вогники з дул. Скрик — і тіло полетіло вниз. Ці «лісні» виявилися не такими вже нездоланними для куль. З хати почали вибігати негідники. Я зустрів їх пострілами. Але набої в мене швидко закінчилися. Були ще набої розсипом у кишені, але їх треба було зарядити в обойму. Я підхопився і побіг.

— Лови гада! — верещали негідники і стріляли. Я біг під стіною, в її тіні. Перечепився об щось, покотився. Якісь гілки! А, це той «лісний», якого я збив зі стіни. Ось револьвер у його руці. Звичайній руці, людській. Зі стіни ще стріляли. Там залишився один. Зняв його, покотився по землі, бо мої супротивники одразу почали стріляти в мій бік. Вони припали до землі, в них важко було поцілити. — Здавайся, тварюко! Хто це такий? Як він сюди пробрався? — почулися крики.

Я перекотився ліворуч, вистрелив і покотився праворуч. Я був у тіні стіни, місяць не допомагав побачити мене. Перекотився ще, за кут кам’яного сараю. Наче кіт по паркану, здерся по стіні й опинився на даху. Вистрелив звідти. Кулі зацокотіли поруч. Я принишк, зняв один чобіт і кинув у двір. Чобіт упав.

— Він тут! — Постріли, вороги дірявили мій чобіт. Я ж побіг дахом сараю під самою стіною. — Це не він! Чобіт! — Негідники дуже швидко здогадалися. — Він на сараї! Треба підпалити його!

Я вже був не на сараї. Обережно зліз і почав скрадатися уздовж стіни.

— Де він? Виходь, падло, тобі звідси не втекти! Виходь! — кричали вони.

Я побачив сходи. Зняв і другий чобіт, кинув у бік переслідувачів. Знову стрілянина, під час якої я забіг на стіну. Почав скрадатися під зубцями.

— Знову чобіт! Скільки їх у тебе, падло? Де ти є? Це, мабуть, той прикажчик, що жив у Литвинихи! — гомоніли голі чоловіки, що бігали по двору зі зброєю у руках. — Він згорів! Разом із тою дівкою!

— Це Підіпригора! — крикнув хтось, я аж сіпнувся. З хати обережно визирнув Крамський. Великий лісник, весь у крові, тепер уже не тільки чужій, бо я поранив його.

— Що? Підіпригора? Іван Карпович? Найкращий сищик імперії! Що йому тут робити? — загомоніли негідники.

— Його викликала та сучка! Вона щось запідозрила, коли ми викрали її дівку. Капітоліна була знайома з ним або пообіцяла багато грошей. Так, Іване Карповичу? — крикнув Крамський. Я босоніж скрадався по стіні. Знайти дерево біля стіни, злізти по ньому і спробувати втекти — єдиний мій шанс. Я міг спробувати поцілити у Великого лісника, але мене б миттєво розстріляли на стіні. — Ти десь тут, і тобі не втекти. Ані з фортеці, ані з острова! Не втекти! Шукайте його, в нього вже немає набоїв! Запаліть лампи та смолоскипи!

Наказ чоловіка швидко виконали. І невдовзі вже у дворі фортеці стало світло. Я скрадався по стіні. Якщо вони здогадаються, що я там, мені доведеться стрибати з неї. Я точно зламаю ноги, і тоді все... Чорт, померти від рук якихось диявольських злочинців! Я зупинився, бо побачив якусь тінь. Не повірив, помацав і ледь не зареготав. Бо на стіні, поруч із воротами, стояв кулемет. На високій металевій станині, щоб зручно було стріляти зі стіни. Мабуть, хлопці готувалися до осади. Але вони не готові були до того, що хтось стрілятиме зі стіни всередину фортеці. Я перевірив набої, почав повертати кулемет.

— Щось нагорі! Він на стіні! — вони почали дивитися угору, коли я відкрив вогонь. Черга за чергою, я косив їх у дворі фортеці, наче траву. Деякі намагалися стріляти, але більшість спробувала втекти. І тих, і інших я вбив. Але Крамський, цей клятий Великий лісник, устиг сховатися у хаті. Здається, він єдиний залишився живий.

— Іване Карповичу, у мене дівки! Дві ще живі! Я вб’ю їх, якщо ти полізеш до мене! — крикнув Крамський. — Знаєте, як я здогадався, що це ви? За вашою обпаленою рукою! Коли ви їли, слуги придивилися до вашої руки, сповістили мене! Але я думав, що ви згоріли. Та ви виявилися хитріші. Тільки звідси вже вам точно не вибратися! Що скажете, Іване Карповичу?

Я мовчав. Побачив вогні в лісі. До фортеці швидко наближалися ті вершники, яких не взяли всередину. Хлопці в білому вбранні, ще не достойні кривавих оргій.

— Що трапилося, що відбувається? — кричали вони. — Ми чули, що Володар лісу прийняв першу жертву! Але чому стрілянина?

Я підпустив поближче.

— Володар лісу незадоволений вашими жертвами і оголошує вам війну! Володар лісу захопить усю губернію! — заверещав я і дав кілька черг по натовпу. Крики, люди в білому вбранні кинулися тікати. Я ще посік дерева з кулемета. Хлопці тікали. Я був упевнений, що вони не повернуться. Спустився до хати.

— У мене ще живі дівки, не підходь! — кричав Великий лісник. — Ось, послухай!

Я почув чи то стогін, чи то хрип. Я бачив, що вони з ними робили. Тож не вагався. Підібрав смолоскип і кинув усередину. Постріл.

— Не заходь, я вб’ю їх! — верещав Великий лісник. — Що ти хочеш? Хочеш бути з нами? Будеш! Хочеш отримати грошей? В нас є багато грошей! Що тобі потрібно, Іване Карповичу?

— Твоє життя! — крикнув я.

— Я вб’ю їх! Ти ж не любиш, коли вбивають дівчат! Чи любиш? Може, ти мріяв і сам убивати? Іване Карповичу? Хотів би потримати ніж на пульсі горлянки? Ми влаштуємо це! За кілька місяців! Нові жертви! Десяток! Чи два! Скільки захочеш! Ми можемо вбивати, скільки забажаємо, ми господарі повіту! І маємо на це право! Так влаштований світ! Сильні їдять слабших! Ми вбивали тих дівок, бо мали право, бо ми — володарі життя! А мужики мусять підкорятися і терпіти! А ще боятися! Будь із нами! Іване Карповичу! Ти ж давно йшов до того, щоб стати зі слабкого сильним, щоб стати господарем життя! Ми влаштуємо це!

— Ти горітимеш у пеклі! Але спочатку тут! — крикнув я.

Я зібрав кілька покинутих гасових ламп. Поплескав гасом на хату, підпалив від смолоскипа.

— Ти нічого не зміниш! Уб’єш нас, але прийдуть інші! Так влаштоване життя, що сильніші використовуватимуть слабких на свій розсуд! У тебе є можливість приєднатися до господарів життя, стати тим, хто вбиває, або залишатися жертвою! Подумай сам, Іване Карповичу, ти ж не дурень!

— Пішов ти, — спокійно сказав я.

— Дівчата теж згорять! — заверещав Крамський.

— Вони мертві. Ви вбили їх, — сказав я. — І тепер ти відповіси!

Крамський мовчав, хата добре узялася.

— Для чого це тобі, Іване Карповичу? Хочеш справедливості, то віддай мене під суд! Станеш героєм! — заверещав Крамський.

— Ти купиш суд. Або влада не схоче скандалу. Краще тобі згоріти тут.

— Ти ж хотів би бути зі мною! Хотів би вбивати і різати! — кричав Крамський. — Бо єдиний шлях стати богом — це тримати у своїх руках життя іншої людини. Ти теж хотів би цього! Я знаю, що ти сильний, а всі сильні люди хочуть стати богами! Я б надав тобі таку можливість! Досить бути фіглярем, якимось сищиком! Ти міг би стати богом! Я не жартую! Я можу подарувати тобі те, про що ти мрієш! Тільки залиш мене живим! Чуєш, Іване Карповичу?

— Я чую тільки, як добре гуде полум’я!

— Тварюко, ти не знаєш, від чого відмовляєшся! — верещав Крамський. — Люди покидали Москву лише для того, щоб брати участь у наших забавах! Будь-який дурень може злягтися з жінкою, то не дивина. Зовсім інше, коли ти злягаєшся з дівчиною, а потім убиваєш її! Зовсім інші відчуття! Ґвалтувати і різати! Всі хочуть цього, і ти теж хочеш, тільки тримаєш себе в лещатах забобонів! Звільнися! Дозволь собі бути таким, як ти є, а не зажаханим рабом моральних настанов!

— Ти помреш тут і зараз! Молитися тобі не треба, бо все одно на тебе чекає пекло.

Він вистрелив, але я добре сховався.

— Бачу, тобі не хочеться вмирати. Бо ти не бог, ти — лайно! — Я знову зареготав.

— Що ж, я теж посміюся! Я ж послав своїх людей до тієї сучки! До Поліни! — закричав Великий лісник.

— Що? — підхопився я, і тут же постріл. Куля пройшла поруч із моєю головою. — Тварюка! — заверещав я.

Крамський зареготав.

— Думаєш, я не розкусив, що ніяка вона не Капітоліна, а князівна з Бессарабїї, яку розшукує поліція! І за що розшукує? За пограбування банків! Я розкусив її! І я здогадався, що ви тоді врятувалися! Старий полковник, ще коли був Великим лісничим, хвалився підземним ходом. Я забув про це, а потім згадав. Я послав голубами наказ перевірити всі готелі у Житомирі, ти ж відвіз її туди, в Овручі було занадто небезпечно! В одному з готелів знайшли вагітну жінку! Я наказав викрасти її! Тепер вона в надійному місці! Якщо хочеш урятувати її, то врятуй мене! — Він закахикався. — Чуєш мене, Іване Карповичу, я хитрий!

Я важко дихав. Хотів кинутися до негідника і витрясти з нього, де Поліна. Вже біля дверей зупинився. Зареготав. Хата палала все сильніше.

— Що таке? Ти хочеш врятувати Поліну чи ні? — крикнув він.

— Твої люди вже мертві! — зареготав я. — Я добре знаю Поліну. А ти зараз дізнаєшся, що таке пекло!

Я зачинив двері. Великий лісничий кілька разів вистрелив, але двері були товсті, кулі їх не пробивали. Я підпер їх і відійшов. Уже вся хата палала. Я чув крик негідника, він намагався вибити двері. Знав, що я застрелю його, але це було для нього краще. Крамський почав благати про допомогу, потім ревів, як поранений звір. Я затулив вуха і відійшов. Дочекався, коли впав дах хати і стіни. Узяв смолоскип, пішов двором фортеці. Побачив тіла «лісних». До їхніх чобіт було примантачене коріння, а до одягу пришиті шматки деревини і гілки. На головах дерев’яні шоломи. Якщо дивитися у темряві або з великого переляку, то справді було схоже, що вони з дерева. Страшні дерев’яні маски з довгими носами на обличчях. Але зараз вони нагадували недолугих опудал. Я плюнув на них. Зарядив обойми браунінга, узяв іще револьвер і пішов до берега. Ті, хто залишився, втекли на плоті. Я став шукати на березі. Мав бути човен, на якому вони їздили з острова. Знайшов човен у кущах. Там же і жердина. На човні поплив болотом. Поки пригріб до берега, був уже ранок. Побіг лісом, знайшов свого коня, якого залишив у лісі. Поруч стогнав негідник, у якого я забрав біле вбрання. Хотів убити його, але потім залишив у лісі. Виживе, то виживе. Я сів на коня і поїхав геть від цих болотяних країв з їхніми кривавими культами.

Дуже хвилювався за Поліну, але коли приїхав до Житомира, то виявилося, що вона стала зіркою. Аякже, самотужки вбила двох злочинців, які хотіли пограбувати її номер. Жінка на дев’ятому місяці вбила злочинців пострілами у лоб! Поліну обступили газетярі, які почали використовувати патріотичну тему: якщо в нас у тилу такі героїчні жінки, то ми неодмінно переможемо.

— Іване Карповичу, в мене не було бажання ставати зіркою. Ви ж розумієте, що з моєю біографією краще сидіти тихо. Але ті покидьки прийшли вночі, виламали двері, були озброєні. Довелося їх застрелити. В мене не було іншого виходу. А тепер не знаю, що й робити. — Поліна розвела руками.

— Я знаю, — заспокоїв її.

Невдовзі вже лікар Шромт видав довідку, що Поліна потребує термінового обстеження у найкращих спеціалістів, щоб нервові пригоди не відбилися на дитині. Я відправив Поліну до Москви, де вона мала сховатися і спокійно народити. Посадив її у потяг, в окреме купе, їхав із нею до Києва.

— То ви розкажете мені, що ж сталося, Іване Карповичу?

— Не зараз, Поліно. Вагітним жінкам не можна слухати страшного, щоб не зашкодити дитині.

— Ви заінтригували мене, Іване Карповичу. Я хочу почути цю історію після пологів.

— Я напишу і надішлю вам. Ви будете першою читачкою. Обіцяю вам, — запевнив я.

Більше ми цієї теми не торкалися. У Києві я пересів у поїзд до Криму, а Поліна вирушила до Москви. Я їхав на південь і думав, що мій фах давно вже позбавив мене віри в людство, але щоразу мені відкривалися нові грані людської ушкодженості. Я трохи випив, ліг на полицю і мріяв швидше опинитися в улюблених горах, якнайдалі від людського бруду.