Називай мене Мері...

1

Чекав у машині біля будинку.

Місце для засідки не ідеальне. Важко лишатися непоміченим, коли машина стоїть у дворі, просто навпроти дитячого майданчику. Там, як у роки його юності та юності батьків, за невідомо ким закладеною традицією, збиралися під вечір люди. Парочки, — цілуватися. Невеличкі компанії з пивом або чимось міцнішим. Ось і зараз у сутінках на лавці поруч із низенькою пластмасовою гіркою, які ставлять у дворах новобудов, гуртувалася трійця.

Не мужики.

Дзвінкі жіночі голоси чулися навіть через підняте віконне скло. Він міг визначити вік на слух. Лишень з уривків розмови, що долітали до нього, вирахував: зібралися подруги, плюс-мінус ровесниці його колишньої дружини. Жіночки до сорока. Хто б іще називав одна одну дівчата, нещадно, добіла, перемивав кісточки чоловікам, котрі нічого не роблять по життю й від яких усі давно втомилися, обговорював котрусь четверту, що нарешті пішла від свого, та згадував всує незнайомі йому, але, мабуть, популярні телешоу. Запросто міняли тему, перестрибували на кусючі ціни за комуналку — й так само легко верталися до телевізора.

Компанія, по маківку зайнята собою.

Але для поліції це — свідки.

Свого часу, жуючи глевкий сищицький хліб, найперше шукав таких людей, коли опергрупа виїздила на черговий убій. Сюди, на місце, після всього теж примчить поліція. Нехай телебачення, інтернет і соціальні мережі скільки завгодно розводяться про відтік професіоналів із органів, загальне зниження якісного рівня особового складу та системне нищення карного розшуку як структури. Так, це все має місце. Почалося вже на його пам’яті. Коли спитають — сам може багато розказати про те, що в розшуку справді нема кому працювати, зі злочинністю ніхто не бореться, процент розкриття найнижчий за останніх двадцять років.

Тим не менш, розслаблятися не радив би нікому й ніколи.

Собі — передусім.

Бо оперативники разом із дільничним усе одно зобов’язані закидати найбільшу, найгустішу сітку. Тому будуть вишукувати й детально опитувати всіх можливих та неможливих очевидців пригоди. Не конче бачити. Достатньо чути крики, звуки пострілів чи ударів, шум мотору.

Подібні компанії — завжди знахідка для розшуку.

Так, у березневих сутінках його навряд хтось розгледить, аби потім упізнати.

Проте колективний розум, яким є будь-який розшук, неодмінно складе розрізнені деталі в цілісну картину. Рано чи пізно поліція візьме слід. Професійний рівень тут ні до чого.

Спрацює Система.

Вона лише здається громіздкою та на позір неповороткою, кондовою.

Ще за часів своєї служби в органах встиг переконатися: найкращі злочини планують лише міліціонери. Від того, що їх уже скоро три роки, як переназвали поліцейськими, нічого не міняється. Можливо, Система поповнилася. Та не очистилася.

Цього вечора він збирався зробити в процес очищення посильний внесок.

Той, на кого чатував, затримувався. Хоча його розпорядок дня не був аж таким насиченим. Зранку на службі, потім виходив кудись на обід, міг затриматися для приватної розмови з солідного вигляду чоловіками в дорогих костюмах. Повертався й не виходив з управління раніше сьомої вечора. Далі катався центром, завертаючи тепер уже в невеличкі дорогі ресторани. Сторонні там впадали в око відразу, тож він щораз лишався в машині й чекав, поки об’єкт вийде. Міг лише припускати: у тиші подібних ресторанчиків вирішувалися питання серйозніші, ніж за обідом.

Удома не чекали. Тож вертався близько одинадцятої.

Сьогодні він провів свого підопічного до маленького клубу на Подолі, залишив там і покотив сюди, попід будинок. Все одно приїде, не той, хто міняє звички.

22:30

Він торкнувся бейсбольної біти, що лежала поруч на пасажирському кріслі.

Жіночки, схоже, не збиралися розходитися. Чи їх теж ніхто не чекав удома, чи, скорше за все, подруги давно не бачилися, не ділились наболілим. Роки оперативної роботи навчили читати незнайомців по манері спілкування, інтонаціях, навіть уживаних наголосах. Тож він міг битися об заклад: усі троє працювали десь тут поруч.

Швидше за все, на великому базарі, одному з тих, що дають робочі місця двом третинам мешканців будь-якого київського мікрорайону. Тим більше, спального, тій частині Оболоні, яка межує з метро, названим на честь Героїв Дніпра, й плавно перетікає в одну з міських околиць. Дівчата напевне трудилися до дев’ятої. Потім ще якийсь час прибирали робочі місця, замикали їх. І ось тепер знімали стрес після дванадцяти годин невдячної, ще й малооплачуваної роботи.

Якщо той, кого він зачекався, з’явиться, а вони ще не розійдуться, — доведеться на ходу міняти план.

Там метрів тридцять до майданчика, навряд більше.

Не розгледять, але налякаються.

22:37

Здається, вже все, насиділися.

Полегшено видихнув, проводжаючи поглядом невеличку жіночу компанію, яка нарешті наговорилася й розбрідається. Одна з них зібралася викинути сміття в найближчий контейнер просто з пакетом. Інша зупинила, видерла в подруги кульок, висипала вміст у смітник, а тару акуратно потрусила, згорнула, запхала собі в сумку. Мимоволі зиркнула на його машину, ковзнула поглядом без жодної мети й цікавості, посунула далі, інтимно взявши приятельку під лікоть.

Двір спорожнів.

Він знову лапнув біту.

22:45

Темряву розітнули фари.

Неквапом заїхав знайомий джип.

Зупинився.

Прочинилися дверцята з боку водія.

Час!

У таких випадках краще діяти відразу. Не дати противнику змоги оговтатись, зрозуміти все, бодай якось оцінити ситуацію й відповідно до неї діяти. Ввімкнувши свої фари, він підсунув ближче біту й занадто легко як для людини, котра зібралася переламати руки-ноги давньому знайомому, вийшов з машини назустріч прибулому.

— Здоров, Свистуне!

— Вечір добрий... А...

Дверцята з боку пасажира в цей момент теж відчинилися.

— Оп-паньки! Лилик! — вигукнув Свистун, нарешті розгледівши, хто привітався. — Зай, ти глянь, хто тут! Скільки років! Я думав, тебе на Донбасі вбили!

— Живий.

— Та бачу! Ні, зай, ти глянь на нього! Примара у лаптях!

З машини виходила молода жінка, зовсім ще дівчина. Коротка хутряна шубка, хай не сезон. Під нею — джемпер, спідниця до колін, ботфорти на струнких ногах. Коротка гривка, Свистун завжди любив білявок, навіть фарбованих.

Чорт! Лайко!

Не сам. Такий варіант треба було передбачити.

Свідок, стороння особа, не входила в плани.

Про біту доведеться забути. А іншого плану поки не мав.

— А хто це, Дім? — голос приємний, та неприховано втомлений.

— Старий друг, Олежка Кобзар! Ми його Лиликом називали! Га-га, братан, красунчик! Я зацінив!

Розкривши обійми, Дмитро Свистун посунув на нього.

Олег Кобзар зачинив дверцята свого авто, з сумом ковзнувши поглядом по замашній дерев’яній біті.

Обдало легким запахом — Свистун на його пам’яті частенько сідав за кермо піддатим.

2

Стрижену білявку звали Міленою.

Й вона не дуже зраділа, коли Свистун потягнув Кобзаря до себе.

На її місці Олег так само не надто б тішився, бо це помітно розходилося з її планами. Та в його плани гостини в того, кого планував убити, теж не входили. Проте, поки мляво гарикався, шукаючи правильний вихід, зрозумів: іншого варіанту вже просто нема.

Бо Кобзар не відступиться. Й наступного разу доведеться пояснювати, чому знову отак випадково здибалися. Свистун не пальцем роблений. Знаючи, що довкола відбувається, ситуацію прорахує на раз-два. Тому третьої зустрічі може й не бути.

Думай, думай, думай...

— Я так і не вкурив, за яким хріном ти тут товкся, — спитав Свистун уже в ліфті, ставши між Олегом та Міленою й натискаючи кнопку.

Консьєржки нема.

Кодовий замок на дверях.

Плюс, добре, Олегові подобалося. Ще раніше зауважив цю обставину, коли визначався з місцем для акції. Не мало бути випадкових свідків, і тут ця блонда...

— Так, — відповів непевно. — Справи.

— Конспіратор, ага? — Свистун підморгнув білявці, та закотила очі. — Скажи ще — по роботі. Може, ти в приватний розшук подався.

Він лукавив. Чудово знав, де працює Кобзар після повернення з Донбасу.

— Ми з тобою в курсах, Дімон, який у них хліб. То в книжках усе складно написано. На ділі ще нудніше.

— Не читаю я книжок, Лилику, не читаю. Нема коли, роботи зараз по маківку, — говорячи так, він чомусь чиркнув себе ребром долоні по горлу. — Часу на особисте життя — нуль цілих, нуль десятих. В тебе як, налагодилося?

— Куди. Ще до війни, ти ж знаєш...

— Ой, не треба про війну, я вас благаю! Яка війна, мама рідна! З ким війна! То придумали все, пропаганда. Аби прикриватися, що крадуть. Ну його, ми ж дорослі хлопці з тобою.

Ліфт зупинився на восьмому поверсі. Свистун блазнювато запросив Мілену виходити першою. Вона роздратовано шарпнула Дмитра за рукав, кивком виставляючи з кабіни. Той ступив, але все одно простягнув білявці руку, мовби та була в авто чи старовинній кареті. Кобзар вийшов останнім.

— Так я тебе, брате, прокачав! — вигукнув Свистун, порпаючись у кишені в пошуках ключа. — До когось по холостяцьких справах заїхав. Колися, Лилику, колися!

Вказівний палець націлився йому в груди.

— Вгадав, — Олег розвів руками.

— Теж мені, гадалка. Циганка з картами, — пирхнула Мілена.

— То таке діло. Потрібне.

Підкинувши в’язку ключів у правиці, лівою рукою Свистун легенько ляснув білявку нижче спини, підморгнувши Кобзареві. Він думав, дівчині не сподобається. Та Мілена тримала себе так, ніби нічого не сталося. Лиш зробила крок убік. Свистун влучив ключем у шпарину, і цей жест дав зрозуміти Олегові, наскільки той п’яний.

Відчутно.

Не пару келихів вина чи пива.

Не скляночка віскі з льодом.

Усе серйозніше.

І Кобзаря влаштовувало — новий план склався, щойно зайшли в квартиру.

3

Помешкання двокімнатне.

Нічого особливого, навіть дуже нудно. Планування стандартне для забудов сорокарічної давнини. Господар відразу почав умикати світло по всій квартирі, починаючи з передпокою, у такий спосіб запрошуючи гостей проходити. Вузенький коридор завертав до великої кімнати, двері якої Свистун прочинив легким копняком.

За сучасною модою меблів тут обмаль: стандартний м’який гарнітур, скляний журнальний столик, плаский прямокутник телевізора на стіні. Куток біля вікна відгороджений справжньою барною стійкою. За нею був власне й бар: кілька напівпорожніх пляшок, коньяк та віскі, окремо — круглі низенькі склянки з товстого скла.

— Ласкаво просимо!

Зробивши в бік бару широкий жест, Свистун скинув плащ, жбурнув на кутик дивану, потер руки. Мілена тим часом присіла на краєчок, притиснувшись стегном до столика, й верхній одяг знімати не квапилася. Кобзар скористався нагодою, швиденько став поруч, навіть блазнювато шаркнув ногою.

— Дозвольте?

— Що? — білявка глянула на нього знизу вгору.

— Шубу вашу. Допоможу.

— Давай-давай! — заохотив Свистун. — Я тут трошки той... В таємну кімнату. Всю дорогу терплю. Будь як вдома, Лилику. Бери склянки, наливай, що бачиш. Я зараз.

Господар вийшов, причинивши за собою двері. На коротку мить запала мовчанка, її порушила Мілена:

— Навіть не знаю. Наче відчувала...

— В сенсі?

— Нічого не вийде. У вас тут чоловіча компанія.

— Ви не заважатимете. Я ж випадково нагодився.

— Старим друзям завжди є про що поговорити. Нецікаво.

Мілена підвелася.

Отак просто...

Кобзар зрадів, що все, чого хотів, складається саме собою. А білявка спершу закопилила губи, потім — стисла їх, витягнувши шнурочком, зміряла Олега черговим нищівним поглядом.

— А чого це я раптом? — пальці вже розстібали ґудзики на шубі. — Зрештою, мала плани на вечір. Свої. Через нього, — кивок на зачинені двері, — поміняла. Виглядає, тепер маю міняти плани, вечір пропав? Краще б піти тобі.

Пальці впоралися з ґудзиками.

Тепер Мілена дивилася виклично. І при світлі люстри Кобзар розгледів у її очах ті самі вогники, що у Свистуна. Тільки якщо той п’яний, білявка — ні. Від неї зовсім не відгонило алкоголем. Зате розширені зіниці були красномовніші за будь-які запахи.

— Можу компенсувати, — Олег заговорив білявці в тон.

— Компенсувати?

— Бог трійцю любить.

— До чого...

— До того, — часу вже критично бракло, Кобзар перейшов у наступ, ступив ближче, взяв краї шуби двома руками. — Плани свої поміняла вже двічі. Не страшно, якщо зміниш втретє. Добре. Хороша прикмета.

Мілена далі дивилася на нього невдоволено, з презирством — вже встигла оцінити стару шкірянку, не останнього фасону джинси, дешевенькі туфлі на товстій підошві. Але Кобзар помітив нове: бісик цікавості.

Правиця ковзнула під шубу.

Пройшлася по талії, опустилася на сідниці, ледь стиснула.

— Ти чого?

— Нічого. Або — те саме, — Олег уже не добирав відповідних слів, відпустив, молов перше, що вступало в голову, хай виглядає дурнувато. — Можемо поїхати звідси разом. До мене. Обіцяю, більше твоїх планів на вечір я не порушу. Не загадуй. Ну, як нинішній вечір змінить твої плани на все життя?

— Навіть так?

— Хтозна. Але ж спробувати можна. Таке безумство...

Ось вона — іскорка цікавості.

— Мені подобається. Ти не такий, яким видався з першого погляду.

— Перше враження ніколи не буває правильним. То їдемо звідси?

Поки говорив, двері за спиною прочинилися. Кобзар напружився, та не спішив повертатися. Навпаки, сильніше притис до себе Мілену, вже знайшов її губи своїми. Торкнувся. Вона відповіла, бо бачила Свистуна в отворі та його реакцію.

Їй подобалося.

Завелася.

— Е, стоп! Якого... Твою... Вашу мать, Кобзар! Охрініли зовсім обоє!

4

Тепер Олег дозволив собі повернутися.

Неквапом, з виглядом хазяїна становища. Заступив собою Мілену, яка в цей момент облизала губи й для чогось підморгнула Дмитрові. А той, завмерши в проході, ще не міг остаточно оцінити побачене й впоратися з несподіваними емоціями.

— Тут хтось третій. Отже, зайвий, — мовив Кобзар спокійно. — І взагалі, колего, застебни калитку.

Штани Свистуна були застебнуті.

Але він машинально, як зробив би це будь-який чоловік, зиркнув униз, потягнувся до зіпера. Лапнувши себе спереду, пересвідчився: надурили. Мілена дзвінко реготнула. Кобзар розвів руками. Господар дому почервонів.

— Ну-ну. Десь узявся на мою голову. Виліз з-під землі буквально. Сто років тебе не бачив і ще стільки б не бачити, — Свистун стиснув кулаки, посунув на Кобзаря. — Вали звідси сам, козел. Зовсім вали. А з тобою, — глянув на білявку через плече, — у нас ще буде окрема розмова.

— Він має на тебе права? — запитав Олег, не повертаючись.

— Я його взагалі сьогодні бачу вдруге! — вигукнула Мілена. — А тебе — вперше! Дістали вже обидва!

Це не входило в новий план. Ось що значить імпровізація, коли нічого не продумано.

— Ти хочеш бути тут? — говорив до дівчини, не зводячи погляду зі Свистуна.

— Хоче! — гаркнув Дмитро.

— Тебе не спитали! — білявка виступила наперед. — Тепер точно нічого не хочу! Ви — двоє психів! Я не здивуюся, якщо все розіграли наперед! Придурки!

Мілена рішуче пішла на вихід.

— Стоп! — Свистун спробував її зупинити.

— Пусти! — крикнула вона. — Я кричатиму! Сусіди почують!

Кобзар став між ними.

— Брек! Мілено, ти бачила мою машину. Спускайся, чекай на мене там, біля неї. Я прийду зараз.

— Знайшов дурну! — огризнулася білявка. — Або даєте пройти, обоє, або я викликаю поліцію!

— Забула, сучко? Поліція тут! — Свистун ударив себе кулаком у груди.

— Ах, сучка? — Мілена тупнула ногою. — Швидше дурепа, бо повелася з таким! А ти, — кивок у бік Олега, — не кращий. Пустіть, сказала!

— Ніхто не тримає, — процідив Дмитро.

— Я знайду. Їдь спокійно, — сказав Кобзар.

— Загубіться ви обоє!

Білявці ніхто не завадив пройти. Вже в дверях вона повернулася, показала чоловікам середнього пальця, перед тим облизнувши його. А потім висловила все, що думає про них. Не добираючи слів.

— Ого! — вирвалося в Свистуна.

— Нічого собі, — підхопив Олег.

На якусь мить побачене й почуте навіть примирило обох. Та щойно Мілена пішла, траснувши вхідними дверима, вони знову втупилися один в одного, мов бійцівські пси перед сигналом хазяїв.

— Далі що? — глухо мовив Свистун. — Так і будемо стояти?

— Можемо випити. Не сратися ж через якусь телицю, хай і породисту.

Дмитро зробив два кроки назад, тепер уже змірявши Олега чіпким поглядом з ніг до голови.

— А ти ж не за тим прийшов, — він тверезів на очах, до нього поверталися логіка та здоровий глузд. — Я тебе справді ціле життя не бачив.

— Два роки.

— Півтора.

— Тринадцять місяців.

— Без різниці. Ти виліз з-під землі не просто так. Ти ж не випадково тут крутишся, біля мого будинку.

— Випадково.

— Мені не розказуй! — рявкнув Свистун. — Нічого не буває випадкового! Ти чекав! Ти в засідці сидів! Ти ж у нас ветеран війни, все у войнушки граєшся! Що тобі треба?

Він посунув на Кобзаря.

— Плащ, — сказав Олег.

— Який плащ? — Свистун зупинився.

— Твій. Якщо є при тобі ствол — тільки там. Давай сюди.

Дмитро перевів подих, голосно видихнув. Зараз він протверезів остаточно, і Кобзар зосередився: надалі треба уважно стежити, контролюючи кожен його рух. Але Свистун не спішив. Зміряв поглядом відстань між собою й плащем, демонстративно повернувся, ступив за барну стійку.

— Ти правий. Треба поговорити. Все непросто, я вгадав?

— Нічого ти не вгадав.

— Ти не сам мене шукав. Тебе хтось до мене прислав. Ти придумав, як не говорити зі мною при чужих. Тому розіграв усю цю виставу, аби дівиця захотіла піти сама. То як, правильно все?

Свистун узяв почату пляшку віскі.

— Тепер я кажу — ти слухаєш, — вицідив Олег. — Сьогодні твій вечір. Тобі пощастило. Коли б не білявка, лишився б там, на вулиці. Чесне слово, збирався показати, що буде, як ще хоч раз зачепиш дружину й дитину Артема Головка. Особливо дитину.

— До чого тут я?

— Стули пельку! — Олег стиснув кулаки. — Я сказав — ти почув.

Кобзар захопився й ледь не пропустив — ухилився на секунду пізніше.

Пляшка мусила вцілити в голову, та удар прийняло ліве плече.

Свистун уже мчав на нього, спритно вискочивши з-за стійки.

Стрибнувши, Кобзар поточився, упав — і тут же кинув тулуб убік, дивом уникнувши ста кілограмів живої ваги, яка летіла згори.

Вони скочили на ноги одночасно.

Олег пірнув під руку, ударив знизу, діставши щелепу противника. Той встояв, хоч і гойднувся. Вдруге вдарити не встиг, бо координація ще трохи гуляла, не зважаючи на позірну тверезість. Ініціатива все одно була за Кобзарем, він не церемонився — влупив носаком у пах Свистунові. Коли той заволав від болю й зігнувся — довершив справу, зваливши Дмитра на скляний столик.

Тіло зсунулося на підлогу.

А потім Олег знову ледь не стратив: Свистунова рука ковзнула під диван, виринула вже озброєною.

Значить, пістолет не в плащі.

Або у квартирі їх два.

Відступивши, Кобзар приготувався вдарити.

Тим часом противник, у котре показуючи себе спритником, звівся на рівні, тепер тримаючи Олега під дулом. Жоден із них не боявся, що постріл можуть почути. Стрілянина й вибухи на київських — і не лише на київських! — вулицях стали прикметою воєнного часу. Яка вже чотири роки, як нікого не дивує. Лякає, та й то не всіх. А от чого не роблять люди, так це не біжать на постріли, зачувши їх. Тікають чимдалі. Й не поспішають спілкуватися з поліцією.

Кобзар відчайдушно скакнув уперед, на ходу хапаючи й різко вивертаючи Свистунову правицю донизу.

Той скрикнув — усе ж не чекав, що Олег кинеться на пістолет.

Палець натиснув на спуск від больового шоку.

Одного пострілу вистачило.

Відштовхнувши його від себе, Олег мов зачарований дивився на місце, куди влучила куля. Так ще треба вміти: стегно, пробив артерію, тепер кров текла рікою. Навіть досвідчений хірург не встиг би перетягнути рану — смерть від подібної рани була питанням кількох хвилин.

Помирав Дмитро Свистун здивованим.

А Олег Кобзар аж тепер зрозумів: насправді бажав йому смерті.

Тепер єдиному синові його друга Артема більше ніхто й ніщо не загрожувало.

5

Після себе прибрав.

Знайшов вологі серветки у ванній. Обійшов кімнату, намагаючись не ступати в криваву калюжу. Витер усюди, де брався руками. Діяв так, ніби дванадцять років не розкривав убивства, а сам скоював їх. Обдивившись усе навкруг, переконався — не залишив нічого для себе критичного. Є, звісно, одна проблема, та вона вирішиться швидко й безболісно.

Вимкнув світло. Двері зачинив, розібравшись із автоматичним замком. Потягнув на себе, почув — клацнуло, перевірив, сіпнувши за ручку. Протер після себе її також. Світло вимкнене, завтра субота, на службі Свистуна не чекатимуть.

Пощастить — за ним шукатимуть не раніше понеділка.

Сівши за кермо й запустивши мотор, Кобзар з подивом відзначив: у нього не тремтять руки. До війни йому доводилося стріляти в людей п’ять разів, з них два — влучно, на смерть. Обидва випадки начальство викрутило як необхідну самооборону, що, власне, нею й було. І мандраж відчув лише перший раз. Потім якось воно минулося.

Сьогодні він скоїв ненавмисне вбивство.

Самооборона, хоча хто на кого першим напав — питання. Він же збирався скалічити колишнього колегу. Нехай мав на те формальну причину, але жоден суд її не врахує. Зараз Олег мимоволі зауважив: шукає собі виправдання. Тоді як на Донбасі, куди пішов добровольцем, сумління не мучило. За лінією розмежування — ворог, який намірився вбити тебе. Коли так, ти маєш стріляти у відповідь. Бажано — влучно.

Теж, вважай, самооборона.

Убивство ворога заохочується. За це навіть нагороджують, підвищують у званні, просто поважають. Якщо, звісно, ворог знищений у бою — і це сепар, а не мирний житель, котрий опинився під перехресним вогнем і справді ні в чому не винен. Окрім того, що вимушено мешкає в зоні бойових дій.

Коли до війни Кобзареві доводилося стріляти в людей, писав потім ненависні пояснення, переживав безглузді по суті своїй службові розслідування. Тим не менш, щораз, коли ситуація вимагала братися до зброї — брався, не думаючи про наслідки. Війна ж занурила Олега в світ безкарних убивств, коли нікому нічого не треба пояснювати. Навпаки, дехто, явно надивившись свого часу воєнних фільмів, ставив зарубки на прикладах, пишаючись кожним застреленим ворогом. Чомусь не переймаючись тим, що одного разу сам наразиться на кулю. І десь там, по той бік лінії розмежування, ворожий солдат так само поставить свою зарубку.

Не дивувала тепер цілковита відсутність реакції на вбивство. Байдужість до смерті, заподіяній ворогу — своєрідний воєнний трофей.

Нічого іншого, крім хіба що кількох хвилин сумнівної слави, колишній капітан тепер уже колишньої міліції Олег Кобзар з Донбасу не приніс.

Він перетнув двір, роззираючись, мацаючи очима березневу темряву. Нікого не було, навіть вікна багатоповерхівки світилися лиш де-не-де. Зупинився прикурити, прикинув, куди виходять вікна Свистунової квартири. Зрозумів — не сюди, помешкання кутове. Неквапом оминув дім, огинаючи з правого боку. Тут уже вирахував вікна й посміхнувся сам до себе. Поруч були темні прямокутники. Сусіди, що могли почути звук пострілу, або спали, або їх узагалі вдома не було.

На місці сищика засмутився б.

Проте вбивця потішився.

Повернувся у машину, вмостився за кермо. Витяг телефон, вимкнений раніше, ввімкнув. Одразу ж озвалися повідомлення. За час, поки скоював злочин і замітав сліди, прийшло п’ять повідомлень, усі — замовлення. Пробіг очима, жодним не спокусився. Трохи подумавши, набрав номер, збережений лише в пам’яті.

Відповіли після першого ж виклику.

— Ми домовлялися, Кобзарю.

— Ця лінія в тебе захищена.

— Все одно. Твоя ні. Той, кому треба, зафіксує дзвінок.

— Абонента не визначить, Пасічнику.

— Зате при бажанні вирахує місце. І вже напевне — час дзвінка.

— Це якщо шукатимуть мене.

На тому боці Ігор Пасічник зітхнув.

— Лилику, я знаю тебе так давно, як свою дружину. Й точно краще.

— До чого...

— До того! — тон звучав невдоволено. — Коли б усе пройшло рівно, наче діти в школу, ти б мені отак відразу не озивався. Значить, пішло не так. А мені знову, Кобзарю, за тобою підчищати. Отже, якщо не підчистити, є шанс, що ти проколовся й тебе зачеплять неодмінно.

Тепер зітхнув Олег.

— Життя — воно не просте, сам же розумієш.

— Слухаю, — Пасічника попустило, як завжди траплялося в подібних випадках.

— О двадцятій десять наш друг поїхав до клубу «Торнадо», це заклад на Подолі, — він перейшов до манери рапорту. — За тиждень, що я його водив, був там удруге. Схоже, частий відвідувач, та навряд постійний клієнт.

— Це важливо?

— Це мій висновок.

— Отут ти весь, Лилику. Робиш висновки, які ніколи не стосуються основної справи. Але для чогось усе одно сушиш над цим голову.

— Завжди хочу мати повну картину.

— Тільки не завжди вона потрібна, — відрубав Пасічник. — Бач, ми вже витрачаємо на зайві тертя купу часу.

Іншим разом Олег би заперечив. Тут утримався. Роздушив бичок у попільничці, провадив далі.

— Я провів його до «Торнадо». Був сам. Назад, додому, приїхав за дві години й з бабою.

— Не люблю цього слова.

Кобзар уявив, як Пасічник скривився.

— З дівчиною, так влаштує?

— Свідок? — довго пояснювати не довелося, й Олег відчув настороженість.

— Довелося все міняти на ходу. Але в результаті наш приятель... Як би це пояснити... Скажемо так: налетів на кулю з власного пістолета.

На тому боці довго мовчали.

— Як знав. Звівся з тобою, — почув нарешті. — Дівчина, сподіваюсь, того всього не бачила?

— Баба... дівчина забралася геть. Але чула, як наш друг назвав мене на прізвище, ім’я, ще й Лиликом.

На тому боці запала гнітюча мовчанка.

— Кисло, — сказала коротко трубка. — Ідеї є?

— Навалом. Дівчину звуть Міленою. Ім’я не таке вже рідкісне зараз, та однаково їх не так багато, як Марин чи Оксан. Прізвища не знаю, де живе — теж. Проте зуб даю: наш друг знайшов її в «Торнадо». Зовнішність ефектна, ім’я прикметне. Думаю, вона завсідниця.

— Професіоналка?

— Там не клуб із повіями, Ігоре. Не бордель підпільний. Дівчина з категорії шукачок пригод. Могла поїхати сьогодні з нашим другом, бо бачила його там кілька разів. Тому довіряє. Ну, і навряд це в неї перша подібна пригода.

— Що від мене треба?

— Акуратно вирахувати Мілену. Ресурси маєш.

— Ясно. Лягай спати, Лилику. Я тебе сам знайду.

— Ага, спати. Робота ще є.

— Тоді працюй, але не надривайся. Бережи себе.

У трубці замовкло.

— Твоїми молитвами, — гмукнув Кобзар і перемкнувся на повідомлення.

Нове, шосте.

Олег натиснув потрібну кнопку, викликаючи диспетчера.

— Сорок четвертий, я недалеко від «Мінської». На Бабин Яр беру.

Не відмовився, хоч за таким тарифом о цій порі мало хто їздить. Всі вимагають більшого й кінець кінцем отримують своє. Але зараз Олегові кортіло чимшвидше забратися звідси. Тож не комизився.

Пасажири чекають. Будуть неабияк здивовані швидкістю подачі машини.

6

Кобзар прочинив двері й ступив у звичний бардак. Жив в однокімнатній квартирі на четвертому поверсі дев’ятиповерхівки в надрах Святошина. Колись у сусідньому будинку отримав службову, дві кімнати, які потім Пасічник через знайомого юриста допоміг без проблем приватизувати. Після розлучення рівноцінно розміняти не вдалося. А продати не виходило: житло стрімко втрачало ліквідність.

З дружиною розлучалися за два роки до початку війни. Вже тоді агенції з нерухомості падали рясно, ледь не щодня. Їхні власники перекваліфіковувались у приватних візників, Олега самого кілька разів підвозили у справах учорашні брокери. Його нинішня робота в таксі — ідея, підказана часом. Інших варіантів для тих, хто має авто, втратив постійний заробіток, втомився від усього та цінує незалежність, — годі шукати.

На той час Кобзар ще служив у розшуку. Стосунки з колишньою дійшли стану, коли бути під одним дахом, навіть якщо кожен має окрему буду, ставало фізично неможливим. Він ночував або в кабінеті, або — в Головка, чия дружина на той час ще не завагітніла й сторонні в домі не заважали, а іноді — у порожній камері, якщо така знаходилася. Єдину незручність створювала неможливість регулярно митися під душем. Але Кобзар зі школи навчився приймати себе таким, як є, не намагаючись ламати природу й здаватися кращим.

У даному випадку — охайнішим.

Звик зосереджуватись на чомусь одному, переважно на роботі або просто на тому, чим зайнятий в даний момент. Ця звичка виробила рису, яка багатьма сприймалася негативно. Він не дбав про зовнішній вигляд й побутовий комфорт. На відміну від більшості людей, у тому числі — колишньої дружини, Кобзар міг одягнутися й вдягався аби як. Одяг переважно не прасував, тож намагався вдягати те, що не так очевидно мнеться. Міг не мити машину, не чистити взуття чи просто не витирати бруд. Голився через два рази на третій, а як випадала нагода, то заростав щетиною. З зачіскою вирішив просто: стригся коротко чи взагалі під нуль, чим дратував колишню спершу тихо, на рівні побутових жартів, а згодом — серйозно.

Стан робочого столу Кобзаря цілком відповідав характеру й зовнішності хазяїна. Стоси паперів і розсип папірців, у шафі та шухлядах за бажання можна було знайти скарб чи бодай артефакт. При тому, що постійно шукав потрібний документ. Це забирало більше часу, ніж може собі дозволити оперативник. Але знав його зміст, бо мав справді унікальну зорову пам’ять — і не лише зорову. Вести протокол допиту вважав за кару небесну: не любив витрачати час на писанину. Для чого, коли почуте тримає в голові, завжди згадає, хто, коли й про що говорив. Канцелярія доводила до сказу, тож часто після розмови Кобзар давав візаві чисті аркуші й ручку, аби той записував усе щойно сказане, до найменших подробиць. Коли Пасічник як начальник таки вимагав дати справам лад і належним чином оформити, Олег вказівку виконував, але всім своїм виглядом демонстрував надлюдські страждання.

Удома було те саме. Одяг ніколи не вішав та не клав речі на раз і назавжди призначені для них місця. Якщо дружина прибирала, завжди сварився, бо після неї не міг нічого знайти. Зрештою, вона змирилася з кросівками та черевиками у ванній, светрами на кухні, сорочками й футболками під ліжком у спальні, а шкарпетками — біля тумби для телевізора. Коли розлучалися, жодним словом не згадала про бардак круг себе, бо визнавала вголос і не лише в очі, а й заочно: хай би де валялися шкарпетки, — в Олеговій голові завжди був такий порядок, що дай Боже кожному.

Вона змирилася, що чоловік сприймав усе подібне не вартим уваги дріб’язком. Особливо коли мав перед собою мету, до якої треба йти попри все. У його випадку — знайти чергового вбивцю, маньяка чи ґвалтівника. Справді, тут не слід зважати на дрібниці.

Проблеми почалися, коли прийшло усвідомлення: з якогось моменту, що його проґавила, душогуби витіснили з Кобзаревої голови її.

Отак пішов незворотний процес.

Поки Олег вирішував квартирне питання, на побутові незручності не зважав. Та з якогось моменту відчув: псує життя іншим. Уже з міліцейського Главку цікавилися в Пасічника, чому це в Святошинській управі офіцер спить у камері попереднього ув’язнення. Знайшовши візитку одного з колишніх брокерів, який скаржився на проблеми з законом і бандитами водночас, Олег подзвонив, зустрівся і поговорив із людиною душевно. У того лишилася невеличка клієнтська база, яка не втратила актуальності через те, що потенційні покупці однаково не могли дати справжню ціну. Адже посередники включали в неї свій відсоток, це збільшувало вартість. Крім того тиснув борг — надумався на початку кризи позичити, аби втримати контору й працівників, й тепер доводилося смоктати лапу. Капітан міліції, тим більше — з «убивчого» відділу, мав можливості все це залагодити. Натомість отримав кілька контактів людей, готових платити напряму. Поторгувався, трохи скинув, знайомий юрист оформив оборудку майже задурно.

А потім Кобзареві пощастило. Знайшовся дах над головою — однокімнатна шпаківня в рідному районі, недалеко від колишнього помешкання. На неї впритул вистачало половини грошей, отриманих від колишньої. Там мешкав алкоголік, який все з хати продав і нарешті, на тиху радість рідні, помер на брудному матраці. Спекатися спадку у вигляді нерухомості, яка раптом упала на голову, всі хотіли дуже швидко. Олегові лишалося випередити інших бажаючих.

Звісно, тепер тут були старі, куплені через оголошення меблі. Новий власник об лаштував житло в мінімалістському стилі. Зате нічого зайвого. Широкий, доволі зручний та важкий, з натурального дерева диван. Кобзар його розклав раз і спав, часом навіть не застеляючи. Глибоке крісло, теж із цільного дерева, єдиним недоліком якого минулий власник вважав потерту оббивку. Комод, телевізор на ньому — Олег час від часу любив валятися й перемикати канали, виключаючи мозок та стежачи за тим, як блимає й міняється картинка. Єдина нова річ — ноутбук, який не мав окремого місця. Більше свою обитель самітника він нічим не обтяжив. Брудний одяг носив у пральню. Поки не забруднив — кидав на крісло, кухонний ослін чи на підлогу.

Саме так Олег Кобзар уявляв собі затишну оселю.

Повернувся ближче до третьої ночі, взявши після Бабиного Яру ще два замовлення. По дорозі назад звично завернув до цілодобового маркету, прихопив пляшку віскі. Дешевого, навіть, як підозрював, пальонки. Проте від горілки мав печію, а коньяк підробляли частіше й гірше.

Куртку — на вішак у маленькому передпокої.

Джинси й светр — на крісло, до загальної купи шмаття.

Ввімкнув телевізор. Умостився на дивані як був, у самих трусах.

Пив не через те, що тягнуло й вважав себе алкоголіком. Тим більше не з бажання пом’янути Свистуна, не вартого доброго слова й по смерті. Ще до нинішнього дня встиг нажити собі на пекельний казан.

До війни Олег міг спати ночами. Не завжди висипався, спокійний здоровий сон узагалі був рідкістю. До такого режиму звикає кожний сищик.

Повернувшись з Донбасу, просто перестав спати.

Тому й підписувався на нічну роботу частіше, ніж хтось інший.

Алкоголь присипляв, лиш коли в пляшці лишалася третина. Й однаково сон був коротким. Зате — був, і це вже добре. Залишки Кобзар знаходив у собі сили не допивати вранці, а виливати в унітаз.

З екрану підморгнула якась співачка, послала повітряний цілунок.

А потім почув вибухи — вони завжди починалися в голові, коли засинав. Розумів — це схоже на початкову стадію шизофренії. Та інакше, ніж під канонаду, засинати не міг.

Навіть після випитого.

7

— Тягне тебе до таких місць.

— Нормальне місце. А тобі не набридло кожен раз на це нарікати?

— Треба рости, Лилику. Подібні гадючники карму псують.

— Ага. Зате кабаки, в яких звик сидіти ти, карму чистять.

Хоч Ігор Пасічник зараз не виглядав на мільйон доларів, як належить керівникові служби безпеки великої корпорації. На зустріч прийшов у скромних, навіть дещо заяложених джинсах, дешевих черевиках, сірому светрі під горло й синьому пальтечку, родом явно із секонд-хенду. Образ вічного бюджетника довершував не знати на якому горищі відкопаний повстяний картуз.

Щойно чоловіки вмостилися за дальнім столиком, Пасічник зняв його, оголивши овальну лисину.

Вона вже намічалася, коли Кобзар прийшов працювати у відділ з розкриття особливо тяжких злочинів. Перехід збігся в часі з призначенням Пасічника начальником відділу. Він уже тоді нагадував не грізного мисливця на вбивць, а такого собі простуватого дядька, вайлуватого ведмедика. Так опери називали Пасічника позаочі, навіть коли його ще не поставили старшим над ними. Згодом, подавшись на підвищення в Головне управління, прізвисько забрав із собою. Буваючи там час від часу, Кобзар на власні вуха чув у коридорах, як Ведмедика згадували незлим тихим словом.

У свої сорок вісім відставний підполковник Ігор Пасічник виглядав років на десять старшим. Вже намітилися мішки під очима. Ніс-картоплина робив його схожим одразу на кількох акторів-коміків. Регулярні — Кобзар це знав, — походи в спортзал та басейн не допомогли позбутися кругленького пузця, яке той намагався приховати, міцніше затягуючи пасок. Проте зовнішність оманлива. Хто встиг запізнати Ведмедика ближче й краще, — того точно не зіб’є з пантелику цей мирний з вигляду типовий селюк. Пасічник вирізнявся гострим розумом, умінням розробляти стратегії, ризикувати й приймати нестандартні рішення. Починав службу знизу, з патруля. Вже потім, ставши оперативником, вивчив усі нюанси своєї роботи. Очоливши відділ, завжди брав їх до уваги, робив поправки на те, що ідеалу не буває і стандарти завжди можна порушити на користь кінцевого результату. Через те хватку мав залізну, як всякий, хто мислить асиметрично.

Не дивно, що одного разу Пасічнику стало тісно на посаді нібито керівній, досить високій, але яка не давала можливості вирішувати щось самостійно. Водночас він переставав бути зручним для міліцейського керівництва. Випереджаючи неприємні події, Пасічник тихо пішов у відставку через стан здоров’я, хоча тут міг дати фору багатьом. А за короткий час обійняв непомітну посаду у фінансово-промисловій групі «Капітал-Україна», яка мала інтереси в різних сферах — від банківської до виробничої.

Звісно, підполковник домовився про такий хід раніше. Й не лише через втому від кабінетної, здебільш неефективної роботи. Це сталося відразу після скандалу на Миколаївщині, в маленькій провінційній Врадіївці.

Того літа врадіївські міліціонери викрали, побили, зґвалтували й ледь не позбавили життя молоду жінку. Вона врятувалася дивом, ледь живою потрапила до лікарні. А коли оклигала — побачила одного з катів перед собою. Він, ніби так і треба, прийшов брати в потерпілої свідчення. Справу за звичкою зам’яли та згорнули, бо місцеве міліцейське керівництво мало покровителів у Києві, в Головному управлінні. Тамтешнім же людям урвався терпець. Вони згуртувалися й пішли трощити міліцію. Історія прогриміла й досі згадується, зайвий раз засвідчивши: система прогнила. Не хочеш замазатися безповоротно — треба пакувати речі.

Мудрі робили так.

Ігоря Пасічника за дурня не мали навіть вороги.

Виявився ще мудрішим.

Бо того ж року почався Майдан, і кожного, хто тоді служив у міліції, народ прокляв як усно, так і в соціальних мережах. Досить просто носити форму, мати звання й посаду, аби називатися посіпакою злочинного режиму. Після перемоги Майдану та з початком війни хвиля вимила з органів багатьох. Кожен мав тавро, яке намагався витравити, хто як знав та вмів.

Олег Кобзар, наприклад, пішов добровольцем на Схід.

Аби повернутися зі ще більшою ганьбою й остаточно поміняти рід діяльності.

Поки не нагадав про себе колишній начальник Ігор Пасічник...

8

Тут, у «Фільтрі», давні приятелі зустрічалися вдруге.

До того Ведмедик запрошував його в непримітні, дорогі й помпезні, зазвичай порожні ресторани. Навіть увечері вихідного дня в залах не було відвідувачів. Метрдотелі віталися з ним, не виявляючи більше жодних емоцій, офіціанти ні про що не питали. Пасічник, своєю чергою, не просив меню, завжди замовляючи з пам’яті.

Кобзар за родом діяльності ще в розшуку подібні заклади здебільшого обходив десятою дорогою. Його клієнтів частіше можна було знайти в дешевих забігайлівках, а то й в занедбаних квартирах, притонах, підвалах, на квартирах у повій, віддалених околицях. Словом, всюди, куди людина, що вважається пристойною й солідною, зайде лише в піковому для себе випадку.

Наприклад, кафе «Фільтр».

Насправді воно так не називалося.

Над дверима власник причепив скромну табличку «Бістро», й тут гуртувалися довколишні маргінали. Аж таким притоном «Бістро» не виглядало: дерев’яні столи в два ряди з лавками, курити заборонялося, п’яним не давали впасти, — виводили на прохання, а частіше — вимогу Зої чи Каті. Жінки працювали тут почергово, в їхні обов’язки входило розливати алкоголь, варити каву-чай, розігрівати в мікрохвильовці котлети, варену картоплю, млинці з сиром-м’ясом, засмажені курячі стегенця й пиріжки. Буфетниці мовби навмисне пройшли проби й отримали ролі, настільки колоритною виглядала парочка. Зоя — опецькувата, коротко стрижена, повновида й малоусміхнена. Катя, навпаки, довготелеса, худа, ніколи не носила довго одну зачіску, весь час жартувала й могла налити в борг, якщо, звісно, клієнт постійний та перевірений. Що їх єднало? Це були жінки, чий вік неможливо було визначити на око.

Сьогодні була зміна Зої.

Розташування забігайлівки виявилося дуже зручним для тутешніх таксистів. З одного боку — стихійний риночок, з яким не могла впоратись міліція, а нині — поліція. Поруч спальний район, майже весь забудований старими «хрущовками». Трохи далі — кінцева зупинка кількох маршруток. Усе розміщалося довкола невеличкого майданчика, всі шляхи якого вели до «Бістро». Так склалося, що в окрузі не було іншого місця, де з восьмої ранку до одинадцятої вечора можна випити кави. Тож таксисти давно освоїли місцевість, зробивши п’ятачок поруч із кафе своєю базою. Подібні неформальні стоянки називаються фільтрами. Немає нічого дивного в тому, що забігайлівку, куди постійно навідувалися, вони теж почали звати поміж себе так. А з часом назва «Фільтр» поширилася й на весь мікрорайон.

Аби Пасічник з’явився тут, вбраний звично для себе, на нього б неодмінно звернули увагу.

— Олеж, каву свою забери! — гукнула Зоя.

— Момент.

Кобзар сходив за двома паперовими стаканчиками еспресо, поставив одну біля Ведмедика й гмукнув, коли той гидливо скривився.

— Така сама, за яку ти в понтових кабаках платиш тридцять гривень.

— П’ятдесят, — пальці Пасічника обережно, ніби це було крихке скло, стиснули стаканчик з обох боків.

— Тут шість таких вип’єш, ще й здачі дадуть.

Ведмедик зітхнув — так втомлені батьки реагують на неслухняних дітей-упертюхів.

— Чому я постійно мушу за тобою підтирати, не знаю й не знатиму ніколи.

— Не так уже й постійно.

— Еге, — Пасічник кивнув і ледь пригубив каву. — Коли був твоїм начальником, прикривав тебе через два рази на третій. Саме тебе, Лилику. Не Головка, не Нагорного, не Свистуна...

— Ну-ну, згадай увесь відділ поіменно. Може, збереш усіх, вип’ємо, подуріємо. Без Свистуна, ясна річ.

— Знаєш, як кажуть: своєї дурі вистачає, — відмахнувся Пасічник. — Не зістрибуй з теми, Кобзарю. Говоримо по ділу й розбігаємося. Дружина чекає. Вона довго не може сама, забув?

— Не забув. Як Алла?

— Тримається.

— Не краще?

— Зараз краще. Тому й тримається, поки знову не погіршало.

Дружина — ще одна причина відставки Пасічника. Дітей подружжя не мало, чим Ігор досі журився. Проте безплідною виявилася Алла, тепер у неї ще й діагностували рак. Вдарило, коли він уже працював у Главку. Лікування вимагало чималих грошей, і він не приховував: Алла досі не згоріла, бо на новій службі заробляв значно більше. Що дозволяло час від часу класти її в дорогі клініки, а то й відправляти лікуватися за кордон. Хоч усі втаємничені розуміли — онкології не можуть зарадити навіть найкращі західні лікарі. Відхід Алли Пасічник — питання часу. Проте чоловікові зусилля бодай давали можливість той час відтерміновувати.

— Ми не про жінку мою говоримо.

— Ти сам її згадав.

— Кобзарю, ти почув і зрозумів.

Олег зітхнув. Так було завжди, коли хтось вільно чи мимоволі торкався болючої для Пасічника теми.

— Гаразд. Мілена.

— Мілена. Прикметне ім’я. У «Торнадо» мої люди навели довідки. Справді, заходить туди часто. Має клубну карту, прізвище її Кравець.

— Думаю, не так багато в Києві молодих жінок із такими паспортними даними.

— Правильно думаєш, Лилику, я це вже з’ясував, — Пасічник ледь відчутно дратувався. — Є одна Мілена Кравець, зареєстрована на Анни Ахматової, район Позняки.

— Знаю.

— І знаєш, що там новобудова?

— Це має значення?

— У нашому... У твоєму випадку — велике.

— Саме в моєму?

Пасічник знову зітхнув.

— Давай ти дослухаєш.

— Я — велике вухо.

Ігор гмукнув.

— Пояснюю популярно, один раз. Мілена Кравець ніколи ніде не працювала. Тобто, десь подавала каву й роздруковувала папери в офісах. Але не могла на такій службі заробити на квартиру площею п’ятдесят шість квадратів у новому будинку. Я там не був, мені досить адреси й фотографій забудови. Навряд твоя знайома мешкає в хаті, де немає ремонту й меблів. Докинь до вартості стін ще начиння.

— Її утримують! — вирвалося в Кобзаря.

— Не навчився слухати.

— Вибач, але ж очевидно!

— Без тебе знаю, — буркнув Пасічник. — Математика дуже проста, підручник початкових класів. Хату їй купив один татусь, якому треба приблизно раз чи два на місяць безпечно розслаблятися й не платити за це більше, ніж воно коштує. Дешевше утримувати дівку, яка повністю залежить від твоїх грошей.

— Не знаю. Не утримував.

— Бо в тебе бабла не вистачить. А означений татусь їх має. Але, ясно, не хоче й не буде ділитися ні з ким своїм рухомим майном.

— Ти про Мілену?

— Інакше її не назвеш.

— Нехай так, — Олег допив вистиглу каву. — Тоді дозволь я тепер. Нашій Мілені нудно в золотій клітці. Той, кого ти назвав татусем, справді не часто навідується. Проте навряд чи буде задоволений, дізнавшись про її пригоди в «Торнадо». Через те, до речі, дівчина заглядає в клуб на Подолі, хоча розваг і на Позняках вистачає. Не просто інший район — інший берег. Зуб даю, Мілена буває там, коли опікуна нема в Києві, а то й в Україні.

— Кажу ж — простенька задачка, — Пасічник з погано прихованою огидою відсунув пальцем надпитий паперовий стаканчик. — А відповідь така. Мілена Кравець — не свідок для поліції. Нехай вона навіть з якогось дива дізнається, що останньою бачила Свистуна живим. І з ним був чоловік, якого вбитий назвав на ім’я.

— Ще труп треба знайти.

— Знайдуть. Сам же казав — питання часу. Завтра понеділок. Він не з’явиться на службі. Почнуть дзвонити. Потім — шукати. Додому додумаються навідатись не раніш, як глибоко по обіді. Але, Лилику, я не думаю, що та Мілена цікавиться кримінальною хронікою. Взагалі може не знати про вбивство її випадкового кавалера.

— Якщо раптом дізнається, в неї стане клепки додати до двох два й зрозуміти: краще сидіти тихо, — Кобзар машинально зіжмакав стаканчик. — Інакше спливуть її пригоди, чого вона хоче найменше. Хоча...

— Ну? — Пасічник насторожився. — Щось не враховано? Очі в тебе якось не так заблищали.

— Тільки тепер стукнуло...

— Що?

— Працювати почнуть правильно, Ігоре. Поліцейського вбито, хоч як крути. Найперше пропасуть його останній маршрут. Хтось та й вирахує «Торнадо». Там згадають і його, і Мілену, яка пішла з ним разом.

Пасічник кумедним жестом почухав носа.

— Так і не так, — мовив нарешті. — Нехай наші колишні колеги прийдуть у «Торнадо». Але ми знаємо — дівчина шифрується. Навряд дозволила собі вийти з клубу разом із Свистуном. Вони цілком могли поговорити за столиком. Потім він встав і пішов, чекав її в машині за рогом. Варіант?

— Варіант. Навіть дуже ймовірний. Мілена — конспіратор. Тільки ж її вирахували твої люди. Легко вичислить і поліція. Не суть, чи пішли вони з клубу разом. Важливіше, що сиділи разом і розмовляли. Далі — справа техніки.

— І все одно біжиш поперед паровоза, Лилику. На місці ментів ми б з тобою зрозуміли — докази непрямі. Мало хто з ким спілкувався за столиком? Дівчина без нас чудово це прорахує. Й займе глуху оборону. Ніхто не доведе, що Свистун поїхав з клубу саме з нею. Єдине, на чому вона може спалитися, — якщо татусь зараз у Києві. Й поліція прийде до неї, коли він саме буде на місці. Виникне питання: хріна ти робила ввечері в п’ятницю у клубі на Подолі? Мілені хоч як доведеться напружитись.

Кобзар відкинувся на спинку лавки. Тепер тривожний вираз обличчя зник.

— Навряд опікун заборонив їй ходити по клубах. І взагалі, ситуація для неї виграшна. Сиділа, нікого не чіпала, чекала на подружку. Підсів незнайомий тип, почав чіплятися, клеїти. Відшила, він пішов. А потім забралася геть і вона сама, далі від гріха. Отаку лінію гнув би я.

— Вліз у Міленину голову.

— Завжди намагаюся влізти в чужі голови й діяти, як діяли б інші.

— Та знаю твою манеру, — Пасічник знову почухав носа. — Аби ти ще уважнішим про цьому був. Імпровізуєш багато.

— У тебе вчуся.

— Не бреши. Я сто разів подумаю, перш ніж зробити.

— Але ж однаково враховуєш всі зміни в обставинах. І дієш так, як вони того вимагають. Я теж.

— Ага. Тільки обставини чомусь здебільшого проти тебе, — Ігор зиркнув на годинник. — Ну, поговорили. Дай Бог, аби все склалося, як гадалося. На Головка щоб теж нічого не впало.

— Ага. Свистун всім розказав, що робив. Санкцію від начальства на це отримав. Ми обоє розуміємо: саме тут безпечно. Хай би хто був задіяний у тій справі — кожен мовчатиме.

Пасічник покректав, підвівся, спершись обома руками об стіл.

— Бач, як чудово. Всі причетні й втаємничені мовчатимуть. Мілена — найперша. Забудь про неї, питання вирішене. Інших свідків твоєї вчорашньої, гм, зустрічі, немає. Єдина проблема — справа честі.

— Ти про що?

— Вбивство поліцейського. Ми з тобою, Лилику, теж кістьми б лягли, шукаючи. Тільки сам знаєш, найкращі лиходії виходять із колишніх ментів.

— Це ти про себе?

Пасічник промовчав. Кобзар теж підвівся.

— Про всяк випадок — чиста самооборона.

— Ти переді мною зараз виправдовуєшся? Так не треба.

— Вбивств зараз без нас вистачає. Послухай ранкові новини, ледь не щодня когось вбивають на Донбасі.

Пасічник на мить напружився.

— Що означає — без нас... Ми нікого не вбивали, Лилику. Про себе говори.

Кобзар промовчав — пішов першим.

Руки коротко потиснули біля виходу.

9

Чотири роки тому, тієї зими, оперативників масово відряджали на Майдан.

Сищики під виглядом цивільних мали тинятися між повсталих, видивляючись, дослухаючись, фіксуючи розмови, заводячи контакти. Тими днями від міліції ховали десятки, як не сотні активістів, здебільшого поранених у вуличних боях. Лікарні й лікарі здавали не всіх, і завданням оперів було чимбільше виявляти втікачів. Зловлених пакували, розвозили по управах, там клепали справи, оперативно судили й закривали щонайменше на два місяці.

Кобзар був не у захваті від подібних методів, але й ніщо його не дивувало. Він давно звик до деградації, працював за інерцією, бо не бачив себе ніде, крім убивчого відділу. Лиш намагався по можливості триматися подалі від відвертого й неприхованого свавілля. Чого не скажеш про Дмитра Свистуна. З усього відділу йому таке подобалося найбільше. Артему Головку — зовсім ні. Тому терпів до останнього, а щойно запалало на Грушевського — терпець урвався, написав заяву й пішов.

Сам Олег незабаром через знайомих «змайстрував» собі лікарняний, аби відсидітися. Розумів, наскільки малодушно, та вдіяти з собою нічого не міг. Вічно сидіти на фіктивному лікарняному вдома неможливо. Тож Кобзар повернувся на службу й далі виконував накази пресувати причетних до повстання. Робив це, зціпивши зуби й прагнучи розібратися в собі, зрозуміти власне ставлення до подій довкола.

Хлюпнуло через край, коли міцні чоловіки з «Автомайдану» зловили на вулиці трьох гопників, котрі замалим не забили арматурою на смерть студента з синьо-жовтою стрічкою на рукаві. Кобзар тоді особисто прийняв затриманих, навіть почав працювати й за кілька годин розколов ватажка. Той назвав їхнього старшого, заявив — у них є бази, на кожній — озброєні бійці, лиш команди чекають. Але Тимур Нагорний, начальник відділу, який замінив Пасічника, особисто порвав протоколи, наказав відпустити трійцю, а Свистун з опергрупою радісно погнав у лікарню арештовувати напівживого студента. Його стерегли, почалася сутичка, все знімали на телефони, потім злили в інтернет. Ідентифікованого Свистуна соцмережі прокляли миттєво.

Ось чому після того, як усе скінчилося й зазвучали вимоги гнати, а краще ув’язнювати садистів у погонах й чистити міліцейські ряди, його поперли одним із перших.

Сам Кобзар, як і Нагорний, пішов тихо. Нікого не тримали, не вмовляли лишитися. Всі чудово розуміли, що відбувається. Хоча Олег з усім своїм досвідом навіть припустити не міг, що процес зворотний. Бо не минуло й двох років, як Свистун опинився серед тих, кого поновили в органах. Хіба виринув в іншому управлінні та на іншій посаді.

На той час Олег уже повернувся з Донбасу.

Він пішов добровольцем. Послухав Пасічника. Той лишився чистим, але роботу у своїй фірмі не запропонував. Замість того порадив йти на війну, як тоді робив багато хто з учорашніх ментів. Це давало змогу очиститися, отримати своєрідну індульгенцію та, головне, повернутися в органи без особливих проблем.

Адже вчорашній фронтовик вважався героєм.

Проте Кобзар і без того міркував, чи не податися на Схід. За той час справді багато передумав й нарешті домовитися з собою. Він переконався: загалом почалися правильні речі, які він готовий прийняти. Ще й говорив про все з Головком — той повернувся на службу з репутацією одного з небагатьох чесних офіцерів, хто знайшов сили кинути виклик бандитському режиму.

Та бажання легко обнулити гріхи, отримавши статус учасника бойових дій, було. Воно засіло глибоко. Й домішалося до природної потреби захищати свою країну.

До війни, коли ще тільки починав служити в органах і вони ще не деградували остаточно, Кобзар сприймав свою роботу як охорону певного рубежу від ворога. Саме так: ходив на службу, як на фронт. Вважав себе захисником мирних людей від озброєних бандитів, затятих садистів, хворих на голову ґвалтівників. Уголос такого не казав, розуміючи — цинічніші колеги тицятимуть пальцями, маючи його за білу ворону. Мовляв, він лицар без страху й докору, а вони тупо розгрібають бруд і порпаються в чужому лайні. Але щоденне, навіть у вихідні, спілкування з суспільними покидьками робило Кобзаря не менш цинічним. Проте на його очах ті, хто мав би служити й захищати, самі повільно та впевнено перетворювалися на мешканців темної сторони, таких само озброєних, небезпечних — навіть більш небезпечних, бо мали законну владу й право на насильство.

Придумавши собі казку про захисника та його величну місію, Олег Кобзар намагався бодай уникнути мутацій.

Тож добровольцем пішов, маючи той самий намір: служити й захищати. Навіть не відкидав марнославного бажання повернутися з перемогою та лишитися героєм у людських очах.

Випадок поблизу Гранітного все перекреслив.

Потому Кобзар уже не міг вважатися героєм, якого треба поважати. Через те навіть не домагався статусу учасника бойових дій. Тихо проковтнув прикру історію, пересидів тиждень удома, виходячи лиш за спиртним і консервами. Потім відіспався й подався в службу таксі.

Не підтримував контактів ні з ким із колишніх колег.

Аж поки місяць тому Ігор Борисович Пасічник сам не знайшов його.

10

Зустрілися в порожньому залі невеличкого й на перший погляд дорогого ресторану.

Ведмедик перейшов до справи без зайвих передмов: у Головка викрали дружину й п’ятирічного сина. Сталося це посеред білого дня, і кілька годин Артем не міг ані думати, ані до пуття говорити — бракувало сил. Дружина передзвонила сама, мертвим голосом сказала: з ним хочуть поговорити. Потім Головко почув дитину — синок просив тата нікому не казати, що їх забрали дяді, інакше їм із мамою відріжуть голови.

Далі минула вічність.

Аж раптом усе скінчилося.

Дружина знову подзвонила і сказала — вони вдома, цілі та неушкоджені.

Зірвавшись, Головко примчав до них, аби особисто в тому переконатися. Справді, не знайшов на них ані подряпини. Хіба обоє були смертельно перелякані, а син прилипнув до мами, мов дитинча панди. Щойно Артем видихнув, телефон озвався.

Прийшло повідомлення з номера, який не визначається.

Вітання від Свистуна.

Незнайомець мав надію, що вдома все добре. Попередив: наступного разу так не буде. Головкові краще не рипатися, робити своє, не лізти в чужі справи й не заважати іншим жити й працювати. Навіть якби Артем зміг записати розмову, нічого кримінального не прозвучало. Хід цій історії поліцейський дати не міг — просто не мав нічого на руках. Жодних фактів.

Зате вже не перший місяць завзято збирав дані, що дозволили б коли не посадити Свистуна, то принаймні вимити його з органів назавжди. Головко так і не змирився з його поновленням. Тісно співпрацював із активістами, котрі домагалися реального очищення тепер уже нової поліції. Але все впиралося в брак професійних кадрів, а Дмитро Свистун, попри свою падлючість, дійсно був досвідченим сищиком. Молодь, яка приходила в розшук, таки мала чого в нього повчитися.

Кругова порука нікуди не поділася.

І тоді Свистун пішов у наступ: він вирішив зупинити Головка.

— Ти знаєш систему, — підсумував тоді Пасічник. — І Артему не гірш за тебе відомо: нічого не вдієш. Допоможи собі сам. Тому пішов до мене. Хоча друг твій.

— Тобі теж не ворог.

— Лише колишній підлеглий.

— А я?

— З тобою, Лилику, в нас інші стосунки.

— Я теж так думав.

— Що помінялося?

— Нічого, — Кобзареві не хотілося заходити в коло розмов на тему нинішнього життя, яке все поставило з ніг на голову, тож перескочив: — Головко міг би сказати мені сам. Вважайте, я образився.

— Дмися скільки завгодно. На здоров’я. Тільки чим допоможеш йому ти! Охоронятимеш Ніну з малим? Лилику, ми обоє добре знаємо Свистуна. Зробив раз — зробить удруге. Ніхто не доведе його причетність. Ніна, між іншим, вагітна.

— Не знав. От Головко, а кажеш — мені друг...

— Хіба Артем повинен звітувати тобі, що там у них із жінкою в ліжку? Коли бачилися останній раз?

— На Різдво.

— Тоді вони й надумалися. Ніна тиждень, як підтвердила. Тому Артем ледь не збожеволів.

— Чор-рт!

— Та отож, — погодився Пасічник. — Може, не варто таке казати. Але не дуже засмучуся, якщо Свистун одного разу дограється, як колись Геша Пузо. Не забув?

У той момент Кобзар не відразу зрозумів, що колишній начальник не жартує й навіть не міркує вголос. Та погляд Пасічника, а головне — красномовна й тривала пауза промовляли самі за себе.

— Тобто? — перепитав, наперед знаючи відповідь.

— Не роби таких очей, Лилику. Все ж розумієш.

Ще б пак!

Саме згадана історія свого часу, ще в мирні часи, звела чоловіків ближче, ніж личить начальнику й підлеглому...

П’ять років тому такий собі Геннадій Семенович Пузан з логічним прізвиськом Пузо побив, а потім зґвалтував неповнолітню падчерку.

Подібного бруду вистачало й дотепер не бракує, просто у великих містах він проявляється швидше, бо приховати важче. Сусіди Пузана давно скаржилися на нездорову атмосферу: він вийшов із колонії, де відсидів за збут наркотиків, незабаром пригрів у себе тиху жіночку з дівчинкою-підлітком, яких вочевидь спокусив окремим помешканням. Спершу все було тихо, й сусіди вирішили — помилялися в людині, Пузо взявся за розум, навіть почав працювати й дбати про створену ним родину й чужу дитину. Згодом сіра від горя співмешканка розказала: Пузан взявся за старе, заборгував, втратив товар, тікаючи від міліції, й замість грошей вирішив віддати падчерку. Хто напоумив, не мало значення. Страшніше, що матір не дозволила — й тоді він озвірів.

Результат маєте...

Пузана затримали.

Але відпустили дуже скоро.

Пасічник потім пояснив Кобзареві те, про що Олег здогадувався сам: наркоділки витягнули його за допомогою адвокатів та підмазали, де треба, аби Пузо тримав язика за зубами. І заодно потрапив до них у залежність, вважай — у рабство. Адже борг на ньому висів чималий, та й тепер, після звільнення, ще більше винен.

Тільки дурень не матиме з цього зиску.

Жінка із скаліченою донькою повернулася звідки прийшла, де знову змушена була ділити одну кімнату з батьками. А ті бурчали: мовляв, попереджали, тепер догралася й таке інше. Геша Пузо почав погрожувати, вимагаючи забрати заяву й визнати: все було за згодою. То вони так гралися, значить. Жінка несподівано для себе прокинулася, знайшла сили й зайняла оборону. А потім узагалі пообіцяла повернути Пузана в камеру — знайшлися активісти, котрі мали змогу допомогти.

Тоді в наступ перейшов Пузо.

Не було свідків — але жінка, коли прийшла до тями, назвала нападником його.

Якби це не дійшло до Алли Пасічник, не знати, як глибоко занурилися б у пекло мама з донькою. Та хтось із захисників потерпілих був з нею знайомий, переповів. Вона розказала чоловікові, зі сльозами на очах питаючи, чи можна зарадити.

А Ігор Пасічник запросив на розмову Олега Кобзаря.

За кілька днів невідомий перестрів Пуза у власному дворі пізно ввечері, гепнув по черепу бейсбольною бітою, потому переламав ноги й розтовк мошонку. Ведмедик дочекався результатів попереднього слідства і з чистою совістю доповів начальству: громадянин Пузан, раніше судимий, таки справді на шлях виправлення не став. Взявся за старе, заліз у борги, а всім відомо, що роблять із боржниками.

Керівництво охоче проковтнуло страву — ніхто не мав бажання зв’язуватися ще й з таким.

Більше Пузо нікого не чіпав.

Під кінець року взагалі зник з Києва, хоч це й дивно: так зграбно, як колись, вже пересуватися не міг.

Ну, а Пасічник із Кобзарем дотепер той випадок не згадували.

11

— Не допоможе, — мовив тоді Олег після паузи.

— Зупинить, — хитнув головою Пасічник. — У таких, як Свистун, ворогів навалом. Та й мало хіба нині на вулицях довбнів із бітами? На донецьких спишуть в разі чого.

— Ну і?..

— Побуде на лікарняному. Прийде до тями, подумає. Зрозуміє — це отвєтка. Затихне. З Головком поговорю вже я. Він теж мав би прикрутити гучність, хай на певний час. Борці за справедливість не в пошані, зараз важливіше — боротися зі злочинністю.

— Обидві справи марні, — відмахнувся Кобзар.

— Ну, знаєш, з такими настроями жити. Ти ж за щось воював.

— О! — Кобзар багатозначно підніс пальця вгору. — Ти мені пропонуєш щось на зразок диверсійного виходу. Коли війна й ворог кругом, — це нормально. Тільки тут мир.

— Тут тил, Лилику. То є різні речі.

— Мабуть, погоджуся, — він визнав, трохи помовчавши й обдумавши почуте.

— Свистун — загроза. Погодься із цим. Так чи інакше він працює проти всіх нас. Чесно кажучи, аби не Головко, я б і далі багато на що закривав очі. Але Артем не може нічого вдіяти. Я — теж. Жодному зі своїх людей не накажу.

— Наказуєш мені?

— Ти повинен вирішити сам.

— Я не твоя людина?

— Ти не мій підлеглий. Про нашу зустріч ніхто не знає. Формально про тебе скоро рік, як ніхто ніде не згадує. Кому треба, кому цікавий звичайний таксист, який випадково, на рівному місці зашкварився, коли воював, тож нині сидить собі тихо. Та Господи! Головне — заплутати. І Артем із двома дітьми буде в безпеці. Хіба не це важливіше?

Кобзар пожував губами.

Замислено вибив пучками дріб на поверхні стола.

— Ти обіцяв щось Головку?

— Повторюю: він прийшов сам, бо не знав, до кого ще. Просив допомогти.

— Гаразд. Але ж розмова ваша мусила б на чомусь скінчитися.

— Сказав — подумаю, що можна зробити.

— Скажімо, я згоден. Як виняток. Штатним держимордою до тебе не піду.

— Воно мені й не треба. Якщо після всього я звернуся до тебе знов, — матимеш повне право мене послати.

У той момент у Кобзаря крутилося на язику — так-то воно так, право матиме. Проте ніхто не завадить Ведмедику за нагальної потреби притиснути його цією історією. Вчасно стримався, навіть почервонів. Скільки знав Пасічника, нічого подібного за ним не водилося. Міг назвати свого колишнього начальника ким завгодно, бо ніхто не ідеальний. Але підлим — ніколи.

Він дійсно щиро перейнявся історією Головка.

І запропонував чи не єдиний вихід, прийнятний за даних обставин.

Ігор Пасічник правий: у Києві тил, аж ніяк не мир. Люди так само гинуть щодня, і в новинах почали частіше говорити: на Донбасі втрат у рази менше, ніж на решті території країни. Тут народ гине в аваріях, машини збивають жінок та дітей. На руках громадян повно нелегальної зброї, через те будь-які розмови про легалізацію марні — той, хто захотів, уже роздобув пістолет, автомат, гранату, навіть гранатомет. Перші добровольчі батальйони озброювалися так само, свій «калашников» Олег добув у бою, зійшовшись у рукопашній із сепаром і перемігши його. Той був сильнішим, навіть устиг легко поранити в руку — проте на боці Кобзаря була ефективніша мотивація: лють і непереборне бажання вижити.

Прийшовши з фронту, Олег не відчув у тилу миру та спокою.

Тут розгорнулася своя, непомітна й не бажана для людей війна.

Ну, а на війні — як на війні.

Насправді Кобзар, потай дивуючись сам собі, згодився ще в той момент, коли Ведмедик уперше натякнув. Більше того: слухаючи, мимоволі почав комбінувати, так само не бачачи інакшого шляху. І точно знав — аби Головко прийшов до нього сам, рано чи пізно запропонував би подібний крок.

До війни — ні.

Але вона притупила відчуття.

Жодних деталей не обговорювали. Кобзар отримав повну свободу дій.

Біту хоч і не пустив у діло, та про всяк випадок викинув з мосту, зробивши тієї ночі невеличкий гак по дорозі додому.

12

Про вбивство поліцейського Дмитра Свистуна спершу повідомив інтернет.

За інших обставин схожа новина не зачепила б Кобзаря. Кримінальну хроніку не відстежував, хіба чув про чергове вбивство по радіо чи телевізору. Тепер убивали щодня, народ навіть почав звикати, як і до повідомлень про втрати на Донбасі. Але тут зі зрозумілих причин Олег пильнував новини понеділка, й під вечір зловив коротку інформацію. Зниклого офіцера прогнозовано шукали півдня, аби по обіді нарешті знайшли вдома.

Тієї ночі, як повелося, знову присипляв себе віскі, проте зосередився на кримінальних новинах. Його цікавили будь-які згадки про вбивство Свистуна, і в мережі знаходив їх більше, ніж перемикаючи канали. Хоча дотепер не практикував нічних мандрів «павутинням». Не дізнавшись нового, крім кількох далеких від реальності версій про помсту за арешти під час Майдану, пірнув у короткий сон. Ранок не приніс нічого, окрім не менш передбачуваного повідомлення: зброя, з якої застрелили жертву, вже стріляла в Мукачевому під час передноворічних розборок місцевого криміналітету.

Роздобути нелегальний, та ще й брудний ствол для поліцейського з великим досвідом й не меншими можливостями було завиграшки. На місці оперів сам Олег не брав би до уваги, звідки пістолет приплив до Києва й скількох власників поміняв. Бо країна перевантажена нелегальними стволами. Навіть у глухому селі нині реально знайти непоганий арсенальчик, який дозволить тримати оборону щонайменше добу. Коли так є, не має значення, в чиїх руках ту чи іншу одиницю тримали востаннє.

Важливіше — в домі офіцера поліції знайшли брудний пістолет.

Двері помешкання зламаними не були. Тож логічно припустити, що Свистун сам пустив свого вбивцю. А отже, знав його. Тобто, водив особисті знайомства з представниками злочинного світу. У даному випадку — контрабандистами.

Отак все випадково складалося на Кобзареву користь.

Два наступних дні послабили інтерес до пригоди. Нагла смерть поліцейського з поганою репутацією поступово переставала цікавити людей, а відтак журналісти так само охолонули до неї. У четвер прізвище Свистуна зникло навіть із біжучих новинних стрічок. Кобзар завжди підозрював, що вбити й не попастися легко, особливо якщо знаєш звички та звичаї тих, хто шукатиме. І все одно ще трохи дивувався сам собі: гадав, докори сумління гризтимуть сильніше.

Натомість він зовсім не почувався вбивцею. Олег узагалі нічого не відчував. До війни вдалося розкрити кілька замовних убивств. Коли допитував злочинців, бачив спільне між чоловіками, які напевне й не знали один одного.

Байдужість.

Жоден не був професіоналом. Просто в житті кожного наставав момент, коли стиралися всі межі. Їм пропонували гроші, які за визначенням не могли вирішити проблеми кожного з них до кінця життя. Трапився випадок, коли бізнесмен середньої руки замовив смерть своєї вагітної коханки в обмін на послугу — підключив зв’язки, щоб закрили порушену проти найманця справу за зберігання наркотиків. Згадуючи все це останнім часом наодинці з пляшкою та ввімкненим телевізором, Кобзар частіше доходив парадоксального висновку: за неповний рік, проведений на фронті, не бачив стільки бруду, зради, підлоти й просто людських вад, ніж у житті, що помилково вважалося мирним. І війна, як виявилося, була лише питанням часу.

Не хотілося ставити себе в один ряд із типовими найманими вбивцями.

Са-мо-о-бо-ро-на, чистісінька.

Проте порівняння, хоч як, напрошувалося. Олег нічого не міг із цим вдіяти, тож вирішив прийняти ситуацію такою, якою він сам її зробив. Не заганяти себе, тим більше плюнути на рефлексії. Найкраще — відволіктися, занурившись у роботу. Кобзар і без того не морочив себе нічим іншим, окрім брати замовлення. Й кататися з пасажирами байдужим до всіх і кожного, залежно від пори року накритим — ранковим смогом, липкою денною спекою, мрякою чи незатишним дощем, Києвом, усе одно рідним та знайомим, мов тіло жінки, з якою живеш багато років.

Ні, треба щось інше. Знайоме, але не аж таке звичне.

Озираючись назад, Олег зміг пояснити собі, чому легко й швидко піддався на умовляння буфетниці Зої й сів поруч із тією дівчиною.

13

Таксі замовили на дев’ять тридцять вечора.

Не через диспетчера. За годину до того подзвонив якийсь чоловік, сказав — Олег колись підвозив його в аеропорт, дав на прощання візитку, просив у разі чого дзвонити напряму, дешевше вийде. Тепер ось знову треба в Бориспіль. Якщо машина вільна, просив чекати біля «Фільтру» о пів на десяту.

Кобзаря дзвінок зовсім не здивував. Частенько роздавав візитки, навіть не запам’ятовуючи облич, не кажучи вже про імена. Хоча клієнт назвав себе, та хіба мало Сергіїв. Скажімо, Аристарха чи Євлампія навряд чи забув би. Та й у аеропорт возив людей щонайменше раз на тиждень. Не сушачи голову, Олег погодився, швидко розгріб найближчі справи й уже на двадцять першу двадцять чекав на вказаному місці. Про всяк випадок вирішив набрати пасажира — раптом той теж прийшов раніше, стоїть десь неподалік, нервує. Але номер спершу не відповідав. А за третім разом механічний жіночий голос сповістив, що абонент знаходиться поза межами доступу.

Таке теж траплялося не раз і не два.

Чесно докуривши до призначеного часу, Кобзар знову повторив спробу викликати клієнта. Почувши те саме, сплюнув, беззлобно вилаявся. Щось могло помінятися, навіть зірватися. Тільки ж у таких випадках пристойні люди ставлять до відома. Тепер він сидітиме без діла, дарма крутився.

Сприйнявши все з філософським спокоєм бувалого в бувальцях, Олег швидко знайшов позитив: можна трохи перевести подих, поточити ляси з тими приятелями, хто саме товкся біля «Фільтру», випити вже котру за робочий день каву. Поспішати хоч як нема куди, до глупої ночі й традиційної боротьби з безсонням у чотирьох стінах далеко.

Прочинив дверцята, коли від входу в кафе відділилася тінь, ступила через калюжу до машини.

Дівчина.

— Їдемо? — спитав машинально.

— Куримо.

Голос грудний, ледь хрипкуватий, з темряви блимнули великі круглі очі.

— Тобто?

— Цигарка.

— І що з того?

— Пригостіть.

Кобзар зміряв худеньку дівочу постать спершу знизу вгору, потім — назад.

— А ну, як у мене нема?

— Є. Я бачила. Ви сиділи й курили.

— Ти ба.

Крити було нічим. Видобув пачку, простягнув незнайомці. Вона взяла цигарку двома пальцями, глянула запитально. Зрозумівши, чого ще хоче, Олег клацнув запальничкою. Дівчина звично затягнулася як досвідчений курець, ще й жадібно, спрагло, ніби терпіла без дози нікотину щонайменше добу й вуха згорнулися рурочкою. Пустила вбік густий струмінь диму, кивнула, що мало означати подяку. Ступила через калюжку назад.

— Туди не можна з куривом, — зауважив Кобзар.

— Мене вже вигнали, — озвалася дівчина. — Думала там, із кавою. Останню скурила.

— Чекаєш на когось?

— Ще не знаю.

— Ха. Я теж.

— Що — теж?

— Чекаю, не знаючи кого й чого. Може, разом?

— Не може.

Дівчина повернулася спиною. Та враз передумала — розвернулася назад, зосередилася, мовби перед початком важливого й складного процесу. Піднявши гостре підборіддя, випустила один за одним чотири кільця диму.

— О, як ми вміємо, — гмукнув Олег.

— Я вмію. Ви — навряд.

Це починало цікавити, навіть трохи заводити. Вечір раптом почав набувати не знати ще якого, але точно нового значення. Він прийняв виклик.

— Зараз побачимо.

Затиснувши цигарку губами, викресав вогню, викаблучуючись перед незнайомкою. Підніс запальничку, відтворюючи бачений у якомусь американському фільмі про крутих копів жест. Прикурив, затягнувся, розкрив рота, чекаючи, поки вийде перше кільце.

Нічого не сталося.

Олег заплямкав, мов викинута на берег риба. Навіть махнув перед собою, не вірячи, що дівчина переграла його, сорокарічного, з чималим досвідом курця. Ніби шукав біле кільце в повітрі, хотів схопити, показати трофей. Потому скреготнув зубами, зробив нову затяжку, намагаючись повторити.

Той самий результат.

Ще й закашлявся — перестарався.

Дівчина тихенько хіхікнула, двічі плеснула в долоні, показала великого пальця. Швидко докуривши, щиглем послала бичок у перероблений зі старого відра смітник, тепер уже зайшла всередину. Кобзар лишився стояти, так і не зрозумівши, що то було й для чого воно йому треба. Подивився, як тліє вогник на кінчику цигарки. Жбурнув бичок туди ж, спробувавши повторити щигля. Теж не вийшло: недопалок вдарився об край відра, упав поруч.

Ну що за день сьогодні!

Закривши машину, Кобзар переступив поріг «Фільтру».

14

Пізно ввечері всередині гуртувалися лише знайомі довколишні пияки.

Олег не трудився тримати в голові, хто з них є хто. Цікавіше було визначати на око, ким мужики різного віку могли бути по життю. Вони віталися з ним та іншими таксистами, ніколи не користуючись їхніми послугами. Кобзар здогадувався: жоден із них не часто виходив навіть за межі мікрорайону. Звісно, кожен десь мешкав, працював чи вже дістав пенсію, мав родину й щось попоїсти. Але як діти звично збираються на одному майданчику, граючи в лише їм відомі ігри, так і ці дорослі люди відчували себе потрібними лише тут, під дахом задрипаного генделика, вітаючись із буфетницями, обмінюючись затертими фразами й згодовуючи їм бородаті анекдоти.

Зоя, яка ще не допрацювала тиждень своєї зміни, краще знала кожного. Кобзар заради інтересу в розмовах із нею ніби між іншим цікавився постійною публікою. Відповіді буфетниці тішили його самолюбство, бо вираховував переважно правильно. Вгадав у високому, стриженому йоржиком шатенові з прямими плечами, в строгих, завжди випрасуваних штанях та короткій шкірянці відставного майора. Додумався, що сутулий кудлатий дідок в окулярах, старомодному плащі й вічно брудних черевиках — доцент, колишній викладач фізики. А міцно збитий брутальний парубійко з татуюваннями на обох кулаках — професійний вантажник. Чим займалася круглолиця жіночка непевного віку, яка називала його своїм чоловіком, не знала навіть втаємничена в усі справи Зоя, але переконувала: вантажник регулярно витрачає тут саме її гроші. Час від часу до компанії прибивався бородатий, дуже схожий на професійного актора чоловік із металевою палицею, на яку спирався при ході. Його пригощали всі по черзі, називаючи майстром. Якщо вірити Зої, чоловік свого часу налагоджував високоточні прилади.

Але наразі Олега більше цікавила дивна незнайомка.

Зайшовши, покрутив головою й відразу вгледів дівчину в найдальшому кутку. Там, де минулого разу вони сиділи з Пасічником. Вона ніби забилася туди мишею, яка знайшла хай незатишну, проте свою, безпечну нірку. Кобзар зачепив оком паперову тарілку з залишками якоїсь місцевої їжі, поруч — аж три паперових посудини. Дві високих, у таких зазвичай заварювали чайний пакетик. Одна маленька, з-під кави.

Зробив рукою вітальний жест, мов старій знайомій.

Дівчина схрестила руки на грудях, поправила комір куртки, демонстративно подивилася вбік, наче її раптом зацікавив старий плакат із рекламою сухариків до пива. Зате у відповідь махнув вантажник, а майор уже лаштувався до стійки з трьома порожніми пластиковими стаканчиками.

— Копійки економиш, — буркнула Зоя, але, не питаючи більше нічого, поновила порції дешевої горілки.

— Природу бережу, — пояснив майор. — Викинемо три замість шістьох. Уже на міліметр менше забруднимо довкілля.

— Мало щось сьогодні. Замість шістьох... Ви по дванадцять штук за раз користаєте.

— Математика, — сказав майор глибокодумно, дивлячись при цьому на Олега, а наступну коротку фразу адресував уже йому: — Бач.

— Дай людині пройти, — кинула буфетниця.

Майор, тримаючи три пластика за краї однією лівою, відступив, ніби виконав команду на плацу.

— Каву? — не чекаючи відповіді, Зоя потягнулася до меншого стаканчика.

— Дві, — Кобзар кивнув у бік незнайомки. — Не бачив її тут раніше.

— Я так само, — знизала плечами буфетниця. — Вже майже годину сидить.

— Сама?

— Сама. Нічого особливого. Щось замовила, вийшла, зайшла... В неї проблеми, Олеж.

— Які?

— Якісь, — Зоя закінчила робити першу каву. — Хочеш, то розберися.

— Чому я?

— Чому б ні. Чула, на війні був.

— Недовго.

— Без різниці. З дівкою не те щось, Олеж. Забрав би ти її звідси.

Кобзар зовсім перестав будь-що розуміти.

— Я тут до чого?

— Ні до чого, мабуть.

— Мабуть?

— Точно ні до чого. Але, Олеж, ми ж люди свої. Хіба ні?

— Ми тут усі свої, — він жестом показав на компанію за першим столом.

— Бачиш. А вона чужа. В дівулі проблеми. Товчеться тут, ховається від когось, не інакше. Раптом знайдуть.

— Хто?

Зоя поставила другу каву, лягла грудьми на стійку, давши цим зрозуміти Кобзареві — треба нахилитися ближче.

— Не знаю. Не моє діло. І не хочу, щоб справа стала моєю. Око в мене гостре. З дівкою щось не так. Глядиш, завалиться сюди якесь одоробло. Почнуть розборки, з’ясовувати, хто кому чим завинив. Тікає вона від когось, не бачиш хіба?

— Перекинувся з нею парою слів на вулиці. Наляканою не виглядає. Трохи нарваною — є таке.

— А нарваність — вона від страху! — Зоя перейшла на гучний шепіт. — Голос у неї тремтить. Олеж, я тут працюю скоро десять років. До того — в іншому місці. Але такому самому, як розумієш, про що я. Знаєш, скільки мені років?

— Я не сватаюся.

— У мене чоловік, зять і онуки, — прошипіла вона. — Слухай, я те й роблю, що розливаю горілку людям. Не наливаю, саме розливаю, в ось таку тару, — вона з помітною огидою кивнула на гірку пластика. — Книжок не читаю, в газети хіба щось загорну. Зате ті, хто приходить до мене, як книга відкрита. Нехай вперше бачу того, кому ллю, й ніколи не побачу більше.

— До чого все це? — Кобзар говорив, прикипівши поглядом до дівчини, яка далі старанно робила вигляд, що нікого не помічає і до всього їй байдуже.

— До того. Люди, Олеж, в таких місцях п’ють лише з двох причин: радість чи горе. Навіть вони, — кивок у бік сталого гурту, — ніколи не так просто. У кожного частіше біда, ніж щастя. Вони не можуть сидіти з горем самі, кожен зі своїм. Тому тримаються тут, бо ніхто ні в кого нічого не питає.

— Ти психолог, Зоє. Не знав.

— Знатимеш тепер. Кажу ж: горілку розливаю. В мене оті психологи, з дорогущих больниць, можуть повчитися. Курси відкрию, ще й безкоштовні, — і знову без переходу: — Сталося в дівчини щось.

— Прийшла й горілки замовила?

— Чаю. Погляд, наче її побили. Чи гналися за нею.

— По очах прочитала, що в неї проблеми?

— Це теж. Але про труднощі сама мені натякнула.

— Тобто?

Зоя подалася назад, випросталася.

— Запитала, чи тут стоянка таксі. Я їй: збираються таксисти, правда. Далі вона — чи знаю я когось із таксистів особисто. Я така: всіх знаю. Ну, тоді вона — хто з них надійний, як я думаю.

Тепер дівчина дивилася просто перед собою. Кобзар смикнув головою, відвертаючись і відводячи погляд. Так роблять всі, кого заскочили за чимось непристойним, переважно за підгляданням.

— Що означає надійний?

— Спитала. Її треба вивезти звідси.

— Хай платить — хто завгодно повезе. Й куди завгодно.

— Те саме пояснила. Вона не сяде до того, кому не повірить на сто відсотків. І тут же попросила чаю, картоплі з котлетою. Потім ще чаю, потім кави. Я не вижену, поки замовляють.

— Чого чекає?

— Піди запитай. І слухай, Олеж, — буфетниця знову нахилилася ближче. — Раз ми вже при цьому, прислужися мені. Ми ж всі свої. Забери дівчисько. Чим довше стирчить тут, тим менше все це мене гріє. Ти ж надійний?

— Не знаю, чи такий, як треба.

— Такий, такий. Повір мені.

За дві кави Зоя нічого не взяла.

Хитнула головою, коли Кобзар поліз по гроші.

15

— Можна?

— Ні.

Олег сів навпроти незнайомки спиною до входу. Поставив перед нею стаканчик, вміст якого вже встиг захолонути. Дівчина не торкнулася. Олег ковтком спорожнив свій, поклав на стіл руки, переплівши пальці.

— Мені тьотя Зоя тут дещо розказала.

— Нічого так у тебе тітка.

— Отак, на ти відразу?

— Чому відразу? Знайомі вже.

Кобзар фізично відчув її напругу, в очах прочитав погано прихований переляк. Тут, хай навіть при тьмяному світлі, міг краще роздивитися її й помітити приховане березневою темрявою. Очі колишній опер назвав би особливою прикметою: не лише великі, а й глибокі. Рідкісний зелений колір робив її схожою на кішку, розкуйовджене волосся — на кішку дику, вуличну. Руки з довгими тонкими пальцями теж знали кращі часи, манікюр давній, але був. Зблизька побачив тонкі, трохи завітрені губи, акуратний прямий носик, дешеві сережки у вухах.

Шкірянка.

Довгий плетений светр.

Джинси.

Чобітки на низьких підборах.

І знову цей погляд зацькованої тварини.

— Не зовсім знайомі. Я Олег.

— А по батькові?

— Сама ж тицьнула. Хіба батька згадують тому, з ким отак запанібрата?

— Зважаю на різницю у віці.

— Не гарикай. Не у твоєму становищі.

— Яке воно в мене?

Розплівши пальці, Олег простягнув руку. Дівчина сіпнула правицю, проте не забрала, дозволивши накрити грубою широкою долонею.

— Дивись сюди, — заговорив Кобзар. — Ти шукала, хто забере тебе звідси. Чому саме звідси? Чому тебе треба вивезти? Куди? Ти не хочеш їхати з першим-ліпшим...

— Не можна заходити в ліфт із тим, кого не знаєш. Дівчині небезпечно сідати в чужу машину. Елементарні правила безпеки, в інтернеті найперше виринають при запиті. Або на безкоштовних курсах самозахисту для жінок розкажуть.

— Голову морочити не треба. Я себе назвав. Ти хто?

— Зови Мері, — почув після короткої паузи.

— Прізвисько?

— Чому? Я не блатна. Ти ж хочеш мене якось кликати, Олеже.

— Мері — по паспорту?

Дівчина легенько вивільнила руку.

— Марією батьки назвали. Машкою. Марусею. Скажи, Мері краще звучить.

— Нехай так, — кивнув Кобзар. — Вже трохи розвиднюється. З батьками живеш?

— Це важливо? Я повнолітня, між іншим.

— Бачу.

З вигляду давав їй не більше двадцяти чотирьох. Але при цьому по думки відзначив: життям вже бита. Тож реально Мері могла бути років на п’ять молодшою. І якщо наляканій дівчині менше двадцяти, і вона тиняється київською околицею... Яка ще й неподалік Окружної...

Шукає допомоги в незнайомих.

Цікаво.

На Окружній та довкола неї гуртуються повії.

Вуличні.

Відчайдушні спроби втекти від сутенерів не така вже й рідкість. Кобзар за роки роботи в розшуку досконало вивчив свій район. Часто виїздив на місце, де знаходили понівечене тіло чергової жриці любові, переважно зовсім юної. Так карали за намір вийти з професії, яку обирають, послуговуючись ілюзіями казково-кіношного життя. Постійні клієнти, виїзди на елітні заміські бази, перспектива піти до котрогось «татуся» на утримання. Чарівних казок не виходило, після першого зґвалтування у відповідь на «ні» щодо групового сексу наставало прозріння — разом із безвихіддю.

— Ти на мента схожий, — сказала Мері раптом.

— Багатьох знаєш?

— Чи на бандита, — вона ніби не чула. — Ті ж яйця, тільки в профіль.

— Грубіяниш. Різка надто.

— Помітив? У нас інакше зась. Не вижити, все жорстко.

— У вас — це де, вибачаюсь?

— На Донбасі.

Кобзар повів плечима.

— Так.

Інших слів зараз не знайшов.

— Що — так?

— Нічого. Згадав, де стикався з таким сприйняттям світу раніше. Захищаєшся й нападаєш водночас. Не розбереш, що, коли й до чого.

— Але ти не з наших.

— Був там.

— Де?

Це вже нагадувало допит. Олег незчувся, як почав втрачати ініціативу разом із контролем над ситуацією. Зараз його вело на своїй хвилі дівчисько, яке шукало допомоги й боялося довіритись не тому. Причетності до проституції теж відкидати не слід, та Кобзар уже не був такий впевнений у правильності здогаду.

— Район Гранітного, якщо це тобі говорить про щось.

— А чого ж, говорить. Там війна. Ти воював. Доброволець чи збройні сили?

— Має значення?

Мері похитала головою.

— То Донецька область, Волноваха недалеко. Я з Ровеньків, це вже Луганська. Місто на ровах, якщо чув, — сумно всміхнулася. — Батьки там. Тобто, — прокашлялася й швидко виправилася, — знову там. Утекли звідти, але потім повернулися.

— Ти чому лишилася?

— Що мені там робити? Ми не те, щоб сильно за якусь політику, знаєш... Від війни тікали. Багато таких було, коли все почалося. Потім не прижилися. Нема де жити особливо.

— Ти, значить, знайшла.

— Окрема історія. Не дуже весела. Та хрін з ним! — Мері струснула головою. — Переселенка, біженка, як хочеш. Навіть коли війні кінець, Ровеньки — закрита тема. Не хочу.

— Справа твоя. Хай спершу все скінчиться.

— Ну да.

— Що в тебе сталося? Хтось образив?

— Не має значення. Нащо тобі мої проблеми? Виїхати треба, це правда. Я тут випадково, нікого й нічого не знаю.

— Дурне спитаю, Мері. Раптом... слухай мене... раптом кримінал... Наркотики... Ну, що завгодно. Чому не підеш у поліцію?

— Але ж таки дурне, — дівчина звично різко поміняла тему. — Коли вже на те пішло. Раз познайомилися, все таке. Тим більше, трошки земляки. Ти ж бував у наших краях. — Олегові не здалося, вона пустила бісики. — Коротше, я тобі довіряю. Завезеш? І не питай нічого. Схочу — сама розкажу.

— Не питатиму.

— Грошей немає.

— Розумію. Не заморочуйся. Куди тобі?

— Звідси.

— Десь живеш?

— Туди краще не треба, — тепер її холодна тремка долоня лягла на його руку, ледь стиснула. — Не сьогодні, в усякому разі.

— Куди? На вокзалі ночуватимеш?

Мері промовчала, легка посмішка торкнулася губ.

Кобзар без неї знав відповідь.

Іншої в цій ситуації просто не бачив.

16

— А в тебе тут бардак.

— Це така форма порядку. Бажаючі навести тут лад довго не затримувалися.

— Жінки теж?

— Інтимне питання.

— Швидше особисте.

— Це не схоже на келію монаха.

— Ти був у келії? Справжній? Як ти собі її уявляєш? Як у кіно, отакі склепіння?

Мері зобразила руками півколо над головою, потому скинула куртку. Навіть не шукаючи, де примостити, недбало кинула в куток, на підлогу. Обсмикнула светр, примостилася на дивані скраю. Вперлася руками позад себе, витягнула довгі, як Олег уже встиг роздивитися, ноги. Зухвало гойднула округлим підборіддям.

Ну?

Олег знизав плечами, примостив на комод традиційно куплену пляшку віскі, бовкнув, досі не придумавши, як далі вести розмову й себе загалом.

— Вода на кухні.

— Запивати будемо? О’кей!

Мері посміхнулася. Не розтягнула губи, не скривила кутик рота — саме посміхнулася, широко, щиро, вперше з моменту їхнього знайомства. Тобто, за дві останні години. Цього вечора для Кобзаря багато що відбувалося вперше за тривалий період. Повернувся додому ще до півночі. Поріг барлогу переступила жінка. Нарешті, оцей усміх...

— Так був у келії чи ні?

— От причепилася.

— Чесно, сама уявляла її інакше. Справді бачила тільки в кіно. Все таке старовинне, благочинне, тихе якесь. Сповнене святості.

— Як це?

— Отак, — Мері ледь подалася вперед, розвела руками. — Бабуся була дуже богомольна. Коли згадувалося щось таке, церковне, відразу її кімнатка малювалася, — дівчина засовалася, вмощуючись зручніше. — Ми у своєму будинку жили. Не аж так заможно, але й непогано. Знаєш, спокійно, стабільно. Я завжди знала, що буде наступного дня. За тиждень, місяць... Через рік. Зручно так, розумієш.

— Ну да, — Кобзар теж скинув куртку, трохи подумав, кинув поруч із гостевою. — Впевненість у завтрашньому дні це називається. Або нудьга.

— Краще хай нудно, ніж... — вихопилося в неї, та не договорила, ковтнула замовчане, навіть закашлялася. — Знаєш, до чого я. Баба жила в найменшій, зовсім квадратній. Вікна виходили в сад, і щовесни вона бачила вишневий цвіт. У нас вишні були, яблуні, абрикоси. Треба чути, як воно все пахнуло від травня до вересня. Так, ранньої осені запахи не вивітрювалися. Я дуже любила їх. А в Києві абрикоси не пахнуть.

— Ти ж не фрукти нюхати приїхала, — він завченим жестом скрутив пляшці голівку.

— Приїхала... Втекла, Олеже. Ми тікали. Тільки хтось від бомб, ми — від телека, — тепер її посмішка світилася смутком.

— Зовсім каша якась. Монастирі, абрикоси, телевізор. Чекай, зараз, — Кобзар повернувся, зупинився в дверях. — Чи з одного посуду будемо?

— Ми мало знайомі. Тягни чисту тару. Хіба захочеш, аби я читала твої думки.

На кухні Кобзар на коротку мить завмер біля вікна, невідомо що видивляючись у ночі. Місто не думало гасити вогні, довкола кожна мураха жила своїм життям. Мері мала рацію. Дуже важливо знати, що й для чого ти робиш сьогодні, завтра, за місяць чи рік. Він поки не пояснив собі до пуття, пощо привіз до свого неохайного самітницького лігва дівчину з Донбасу, молодшу за нього років на двадцять.

Мері могла бути його донькою.

Женучи непотрібне геть, Олег пошукав і знайшов чисту склянку. З тією, що лишив на комоді, вона була розпарована. Та — висока, кругла, матова, з половинками яблука по боках. За задумом виробника, такий посуд призначався для соків. А зараз в руці він стискав пузату прозору посудину з товстого скла. Звідки вона взялася, поняття не мав. Але в барах у такі націджують міцний алкоголь, за вимогою клієнтів додаючи туди кубики льоду.

Нова форма цивілізації.

Повернувшись, Кобзар застав Мері вже на підлозі. Вона сповзла, обперлася спиною об диван, саме скидала другий чобіток.

— Курити в тебе тут можна? Ми ж купили куриво.

— На кухні. Тут я сплю.

— І що такого? Провітриш.

Гостя вже по-хазяйськи шукала цигарки. Йому нічого не лишалось, окрім як принести з кухні круглу скляну попільницю. Викресав вогню, нахилився, підніс запальничку. Мері затягнулася так, наче спраглий прочанин, що допався до мілкої калюжі в пустелі після тривалого виснажливого переходу. Кобзар прочинив вікно, пускаючи вогке березневе повітря. Хлюпнув у склянки щедро, теж влаштувався на підлозі навпроти гості.

Пити вона не спішила. Покрутила склянку у пальцях, дивлячись крізь скло на світло.

Олег зробив великий ковток, лиш після того закурив сам.

— Кажеш, каша, — промовила Мері замислено, погойдуючи склянкою й роздивляючись обшарпані шпалери на стіні навпроти. — Справді, таку кашу заварили... В бабусиній кімнаті телевізора не було. Гріх. Ліжко з панцерною сіткою, полуторне, койка, знаєш. Килимок на стіні, килим на підлозі. Стілець. Решта — ікони, ікони, ікони. Вона не збиралася нікуди тікати, їй завжди було добре в тих чотирьох стінах. Мало розумілася на тому, що відбувалося довкола. Зате тато, гірничий інженер, від ящика, — кивок на телевізор, — не відлипав. Як почали показувати, скільки й де стріляють, почалася паніка. Тиха спершу, потім уже розігнав по повній.

— А за кого він... був?

— За мир, — відрізала Мері. — Ровеньки не бомбили. Стріляли десь в окрузі, але в нас кругом стріляли. Та коли на вулицях побачив російські танки, почав пакувати речі. Мама стримувала. Я просила — не спіши, обійдеться все. Він уперся: мене, каже, розіпнуть, бабу застрелять, вас із мамою поґвалтують, дім наш роздовбають прямою наводкою.

— Хто? Кого боявся?

— Війни, — дівчина нарешті пригубила зі своєї склянки. — Я кажу — то росіяни, не наші. А там усе одно, хто в кого стріляє. До лампи, хто кому що винен. Батькові показали війну по телевізору, він її злякався. Як зайшли російські козачки, оголосили свою владу й почали вивозити кудись вугілля вагонами, планка в нього впала отак, — долоня завмерла в сантиметрі від підлоги. — Родичі є в Харкові, під Києвом брат мамин живе. Але ж туди доїхати треба. У нас ні машини, нічого. Тобто, — Мері знову пригубила, — в тата був старий «Жигуль», синій. Все казав, іномарки здохнуть, а зроблене в Союзі всіх переживе. Так віджали.

— Козаки?

— Не питала, хто. Всі в камуфляжі, в папахах, з калашами. Ходили вулицею, від двору до двору. Показували якийсь папірець, типу розпорядження комендатури. Але могли й не показувати. Для чого, в них же автомати. Реквізували на потреби республіки весь транспорт, який був на ходу. Причому кожен власник сам мусив відігнати машину туди, куди скажуть. Й неодмінно взяти розписку. Ми, кажуть, не бандити. Потім, після перемоги, за такою розпискою всім усе повернуть. Чи компенсують грішми. В рублях.

Таких історій Кобзар наслухався на війні.

Не перебивав.

Налив ще собі та Мері.

— Отут раптом баба стала в пригоді, — вела далі дівчина, мовби говорила сама до себе, сповідалася, хоч напевне розказувала комусь не раз і не два. — Не знаю, звідки в неї такі знайомства. Але в якийсь момент прийшов чоловік. З бородою, опецькуватий, мало говорив. Велів збиратися й чекати. Вночі приїхав на джипі, не новому, та яка різниця. Нас чотирьох на борт. Сумки в багажник. Двісті з гаком кілометрів через Луганськ на Святогорськ. Як блокпости проскочили — не скажу, не знаю. Уже там розмістив тимчасово в монастирі. Так я келію й побачила. Нічого особливого. Кімната в гуртожитку.

— Розчарована? — Олег торкнувся краєм своєї склянки її.

— Просто кажу: все не так, як уявляєш.

— Далі що було?

— А нічого особливого! — Мері враз огризнулася, навіть трохи відсунулася вбік. — Пожили трохи там, трохи там. Потім нас обізвали нахлібниками. Якийсь час тинялися по різних точках, де нібито сприяли біженцям.

— А насправді?

— Ні фіга там не гріло насправді, — відмахнулася вона. — Ніби сам не знаєш, яка там допомога. Ставлять десь на облік, виділяють якісь копійки, пропонують кудись іти підлоги мити. Інженерові гірничому, з дипломом, ага. Коротше, вистачило батьків не на довго. Ще ж бабуся, сам розумієш. Так само, тим маршрутом, назад повернулися всі.

— Ти лишилася.

— Як бачиш.

— І зараз ховаєшся від когось. Чи вигадала?

— Не має значення.

— Має.

— Тоді вважай, що я отак чіпляю мужиків. Перших-ліпших. Бо ночувати ніде.

— А це правда?

— Теж не має значення. Я ж тут.

Очі — втопитися можна.

Допила махом.

Кобзар теж.

Справді, не має значення. Він сам хотів, аби Мері поїхала до нього. Не лише тому, що давно не був із жінкою.

Набридло говорити до телевізора.

17

Перестала тремтіти, але лишилася згори.

Тіло давало сигнали, зрозумілі лише коханцям, котрі щойно випили один одного до денця. Мері отак, мовчки, просила Кобзаря лишатися, не виходити з неї. Хоч він уже вичерпався, вивільнився сам, а тим часом мозок жив власним життям. Олег досі не йняв віри: все це сьогодні трапилося з ним, сорокарічним, втомленим і, чого там, не найбажанішим самітником у київських хащах. Звичка крутити в голові все, що трапляється, заганятися, продукувати різні версії стосовно однієї події заважала, як ніколи. Мері подарувала забуття й відчуття повної свободи лише на якихось півгодини — від моменту, коли Кобзар потягнувся до неї, а вона зробила вигляд, що опирається.

Обоє розуміли й приймали цю гру.

— Що? — запитала вона тихо, торкаючись губами вуха.

— Добре, — іншого слова не знайшов.

— Знаю. Побудь так іще.

Мері притиснулася щільніше, мовби намагаючись зростися з ним намертво, назавжди. Олег провів рукою по її тілу, посунувши до живота й затримавшись на шрамі, який відчув раніше, коли роздягав, та роздивитися не мав змоги — вона попросила вимкнути світло. Потім стало не до того, але зараз палець уже водив згори вниз.

— Не треба, — в її голосі з’явилася суміш невдоволення й роздратування.

— Я бачив багато рубців.

— Дуже цікаво.

— У тебе свіжий. Відносно. Шкірка тут, на зашитому місці, ще тонка.

— Відчепися, — Мері прибрала його руку, але лишилася лежати згори.

— Тебе різали. Не так давно. Не вчора, ясно. Навіть не місяць тому. Давніше.

— То й що?

— Ти чогось боїшся. Тобто, когось. І тут шрам внизу живота. Або ти грала від самого початку й справді такою казкою чіпляєш незнайомих чоловіків, або для страхів є причини. Кажи, коли вже ми тут.

— Старший, а дурний, — Мері зітхнула, повільно сповзла, та не відсторонилася, тепер притислася вже під боком, поклала руку йому на груди, провела легенько. — Кесарів розтин. Знаєш, з чим таке їдять?

Кобзар посунувся, аби було зручніше повернути голову. Вікна не запнув. На небі стояв повний місяць. Навіть при такому благенькому світлі побачив, як знову напружились м’язи на її обличчі, а великі очі блимнули на мить небезпечним вогником і кліпнули.

— Так, — Олег сперся на лікоть, дивлячись на Мері згори. — Ти народила.

— Це злочин? — вона відсунулася до стіни, очі блиснули.

— Ні, звичайно. У Пасічника... — він не зрозумів, чому його раптом прорвало й понесло, поспішив зажувати, — ну... тобто... Одного мого давнього товариша... Тобі воно не треба...

— Ой, кажи вже, як почав.

— У мого приятеля нема дітей і не може бути. Хоча він у шлюбі двадцять років. Із жінкою проблеми, й не тільки ці. Коротше кажучи, народити не злочин, а щастя.

— Тобі звідки знати. Не схоже, аби ти був батьком.

— Такі люди, як я, теж бувають, — признався Олег не так Мері, як собі. — Не всі готові до батьківства. Я ніколи не думав про це. Може, якби наважився... — його знову вело не туди. — Але я про тебе зараз. Дитина жива? Вибач, коли що.

— Жива й здорова, — тепер Кобзар почув виклик.

— Радий. Наступне питання: вона ж маленька ще зовсім. Де дитина і з ким?

— Ти не з соціальної служби часом? — Мері відсунулася ще далі.

— Послухай, я хочу розібратися. Все складається не дуже добре. Молода мама маленької дитини не має даху над головою, тиняється бозна-де. Явно чогось боїться. Правда, маєш сказати — кажи. Не дивись на цю хату. В мене є непогані контакти. Допоможуть, якщо треба.

— Не треба, — відрубала Мері сухо. — Сама якось вигребу.

— Поки не вигрібаєш.

— Хочеш, аби встала й пішла?

— Ми підемо разом. Поїдемо. Я відвезу тебе до дитини, хоч би де вона була. І спробую вирішити проблему, хоч би якою вона була.

— Свої вирішуй, ага?

Мері не встала, але ображено відвернулася до стіни, потягнувши на себе жорстку, солдатську ковдру.

Кобзар ліг на спину, поклав руку дівчині на плече. Вона різким рухом скинула її раз, потім, коли спробував ще — вдруге. Олег облизав пересохлі губи. Хотілося пити, та води з кухні так і не приніс, а вставати лінувався. Глянув на млинець місяця за вікном, потім — на стелю.

Отже, дівчині є про що мовчати.

Нічого дивного, від початку запідозрив неладне.

Не хоче ділитися з першим-ліпшим. Гаразд, він чудово все розуміє. Він так само має, що приховувати, хоча його історія відома. Так, минув час, перебилося іншим, ледь не щодня новини підкидають приводи для ненависті разом із черговими об’єктами. Та все одно воно вилазить. Іноді кортить поговорити про все, навіть краще з кимось випадковим. Замість того старанно завертає по дорозі додому в нічний маркет, аби раз-по-раз заглушити прикрі спогади.

Бо повертаються.

Хоч Олег Кобзар не вчинив тоді нічого кримінального.

Застрелити Свистуна під час бійки, хай він триста разів покидьок, — злочин набагато серйозніший.

А тут...

18

Це трапилося на війні, у районі Гранітного, пізньої осені.

Тоді російська та українська армії зупинилися після першого укладеного перемир’я, хай дуже хисткого й непевного. Росіяни святкували перемогу, навіть дражнилися у соцмережах. Українські солдати прагнули кривавої помсти за бійню під Іловайськом, але в Мінську їм чомусь заборонили стріляти у відповідь. Накрило враження: їх кинули, лишили напризволяще, зробили розмінною картою в невідомих, недосяжних, незрозумілих у окопах політичних іграх та договорняках. Кобзар тоді чи не вперше відчув себе заручником чужих інтересів, нікому не потрібним, хіба якщо почнуть торгуватися й робити вояків крайніми, хоч би як розвивалася ситуація далі. Поки високі сторони радилися в білоруській столиці за круглим столом, ходили чутки: ось-ось добровольців та бійців регулярної армії змусять відступити, відсунутися туди, звідки влітку почали впевнений наступ. Доведеться віддати назад Маріуполь, Слов’янськ, інші міста й села, закріпити лінію розмежування по кордонах Донеччини та Луганщини — ще й вибачитися за потовчених сепарів.

Цього не сталося. Не відбулося взагалі нічого. Армії лишилися там, де були, глибоко зарившись у землю. Почалася затяжна позиційна війна, і командири отримали наказ давати здачі, не афішуючи це. У відповідь на снаряди з ворожого боку туди теж насипали, а коли з Генштабу вимагали пояснень — на передовій щиро робили вигляд, що ніхто нічого не розуміє. У штабі так само сиділи не дурні, і сварилися для порядку. Всі морозилися, бо такими виявилися закони нової війни. Тим часом рук ніхто не складав. За лінію фронту з обох боків час від часу просочувалися диверсійні групи, і не завжди могли похвалитися успішними рейдами.

Одного разу бійці з групи Кобзаря не повернулися, і за добу стало відомо: один убитий, решта в полоні. Глянувши карту, командири зрозуміли — трапилася прикра, та, на жаль, банальна й звична на цій війні річ. Група загубилася в ранковому тумані, а тим часом сепарський блокпост перемістився на іншу позицію. І опинився там, де його не мало бути.

Переговори про звільнення в таких випадках приречені. Та менш, ніж за добу Кобзар отримав козир: вдалося захопити ворожих диверсантів. Причому вони виявилися не місцевими, вчорашніми роботягами-шахтарями, котрі не мали іншої роботи, крім як записатися в так зване ополчення. Ні, зловилися російські солдати з лейтенантом на чолі. Документи, яких, звісно, не мали при собі, цілком заміняла характерна для народжених десь на Вологодчині чи Тамбовщині говірка. Імітувати її — все одно, що відтворювати кавказький акцент, розповідаючи етнічні анекдоти.

Після цього сепаратисти швидко пішли на обмін — якщо можна назвати швидкими дводенні перемовини з узгодженням позицій ворогуючих, але зацікавлених сторін. Коли процес нарешті зрушив, Кобзар, як і решта наших, розтумкав, де там собака заритий. Мінялися зранку, щоб кращою вийшла картинка в операторів кількох російських каналів, котрі оперативно налаштували камери й висвітлювали подію. Уже потім, коли сюжети злили в інтернет і всі охочі крутили їх по стонадцять разів, Олег переконався: росіянам показували не звільнення їхніх співгромадян із «бандерівських» лабет, а демонстрували лояльність та людяність борців за свободу й незалежність «республіки». Ніхто словом не обмовився, що українських вояків міняли на російських. Обличчя тих навмисне затонували. Зате чудово, крупним планом показали сепарського польового командира, який взяв собі гордий позивний Торпеда.

До того часу уславився тим, що особисто катував та розстрілював укропів.

Тепер керував обміном з ворожого боку.

З української сторони до нього пішов Олег Кобзар. Який не довго думав, не морочився, нарік себе Лиликом. Так зручніше, менше плутанини.

Коли полонені повернулися кожен до своїх, Торпеда простягнув руку.

Кобзар потиснув її машинально, зовсім не думаючи про наслідки.

Наступного дня соціальні мережі дружно охрестили його зрадником.

Не можна за будь-яких обставин тиснути руку садистові та вбивці.

Спершу Олег не сприймав це серйозно. Кінець кінцем, його бійці бачили на власні очі, що до чого. Прекрасно розуміли розклади. Після обміну слова кривого жоден не сказав, а Кобзар потім особисто доставив звільнених до Дніпра, у госпіталь, щоб хлопці пройшли обстеження. Після повернення в частину відчув на собі зовсім інакші погляди.

Уже два дні потому відомий блогер Чубук по поличках розклав у своєму черговому дописі, чому Кобзар-Лилик може працювати на ворога. Виявляється, такий сюжет про гуманних «ополченців» і персонально Торпеду був запланований у кабінетах ФСБ Росії давно. Для того він, Кобзар, мав послати групу на завдання в той квадрат, де вони точно наскочать на засідку. Потому російські вояки самі, з власної волі, підставилися українцям. Вони, на думку Чубука, нічим не ризикували. Адже питання обміну було вирішене, то лише справа часу. Результат: реальна історія, котра показує сепаратистів у привабливому світлі. Мовляв, не такі вони вже й звірі, якими малює їх укропська пропаганда.

Головний аргумент на користь своєї версії блогер Чубук виклав під фінал допису, який потім передрукували й поширили, як вагому експертну думку й водночас — вирок.

Олег Кобзар до війни й під час Майдану служив у міліції.

Мент.

Управа, в якій він працював, клепала кримінальні справи проти активістів. Тепер Кобзар вирішив відбілитися, тому й пішов добровольцем. Тільки ж горбатого могила виправить. Ось вона, чергова кремлівська консерва...

Кобзаря тимчасово відсторонили від служби, наказавши здати зброю. Дивно, що не заарештували. Почали службову перевірку, й він не мав що ще робити, крім як тинятися в розташуванні, будучи серед людей мов прокажений чи заражений якимось небезпечним вірусом. Щоб не мозолити очі, здебільшого сидів у своєму закапелку й глушив себе горілкою. Благо, спиртне на передку не переводилося.

Вляглося десь за тиждень. Історію зради Лилика витіснила інша, не менш гучна. Службову перевірку тихцем згорнули. Кобзарю повернули зброю й навіть наказали повертатися до виконання обов’язків. Та командиром Олег уже не почувався. Написав заяву, її мовчки підмахнули. Благо, вчорашні добровольці почали вливатися в регулярну армію, та над батальйонами однаково ще не було якогось єдиного, сталого начальства. Кобзар пішов з війни так само непомітно, як прийшов.

На цьому все...

Його історія навряд чи була потрібна й цікава Мері. Чоловіки не люблять про таке говорити. Краще хвалитися перемогами.

Не виходить — ліпше мовчати.

— Водички принести? — почулося під боком.

Олег глянув на дівчину — вона розвернулася, вогники в очах уже не блимали.

— Дивно так.

— Що саме?

— Водички... Стоїть недопитий віскар, а мене після тебе тягне на воду.

— Дуже добре. Звикай до інших напоїв. Так нести?

— Я сам. Лежи.

— Ні, мені приємно.

Перш, ніж Кобзар встиг зробити щось сам, Мері легко відкинула ковдру й підвелася, гола, з вузькими як на його смак стегнами, зате з округлими грудьми, котрі раніше приховував просторий, мішкуватий, напевне на розмір більший светр. Перелізши через нього, дівчина стала босими ногами на підлогу. Покрутила головою, ступила в куток, підняла свою куртку, накинула на голе тіло. Краще б светр, він довший, ліниво майнуло в голові, та яка різниця, могла б взагалі отак, голяка гуляти. Ну, хіба незвично, поки соромиться свого шраму перед чужим ще чоловіком.

Вона ввімкнула на кухні світло й пошаруділа там. Почув, як сама жадібно п’є з залишеної на столі пляшки. Повернулася, простягнула. Хотів випити лежачи, та після першого ковтка закашлявся, трохи залив груди й плечі. Мері реготнула. Кобзар випростався, сів. Тепер уже він хиляв спрагло, спорожнивши без того наполовину випиту пляшку майже до кінця чотирма великими ковтками.

— У тебе хоч чистий рушник є?

— Так висохнеш.

— Смішно. Є чи нема?

— Все в мене є. Пошукай там у ванній.

— Лежи. Я скоро.

— Та будь скільки треба.

Мері знову вийшла. Грюкнули двері, почувся плюскіт пущеної з душу води.

Кобзар ще попив.

Дивно, що не тягнуло до віскі, як і взагалі до іншого пійла.

Чекаючи, поки Мері впорається, заплющив очі й дослухався до звуків із ванної.

19

Не вгавав телефон.

Кобзар думав — йому сниться. Ніхто не може дзвонити йому серед ночі. Потім зрозумів: уже не спить, і це справді не вгаває його трубка. Дзвінок проривався крізь щільний, важкий сон, і Олег ривком змусив себе сісти, ще перебуваючи ніби у тумані.

Кімнату гойднуло.

Нарешті розклепив повіки, роззирнуся й побачив за вікном ранок. Не помітив, як заснув, хоча дотепер так було, коли випивав для прискорення процесу. Коли прокидався, часто бачив перед собою екран не вимкненого з вечора телевізора, кривився й роздратовано клацав пультом, повертаючи собі тишу.

Зараз її вперто, наполегливо розривав дзвінок.

— От же ж мать... — буркнув він, пошукавши й знайшовши трубку. — Кому це там...

Не ясно.

Він спершу відповів, прохрипівши: «Алло!», та на тому боці після короткої паузи відключилися. Знизавши плечами, Кобзар глянув на дисплей, труснув головою, поклацав, знайшов вхідні дзвінки.

Невизначений номер.

Ще не розуміючи нічого до кінця, Олег спробував набрати його. Нічого не вийшло, дзвінок відразу скинули, короткі гудки. Зробивши так ще двічі, Кобзар вилаявся, сплюнув, аж тепер глянув на себе.

Сидів на краю дивана як заснув — голий. Поруч, накрившись уже не ковдрою, а чомусь білим простирадлом, тихо лежала Мері. Схоже, дзвінок її не розбудив, дівчина спала міцніше за нього.

Крекчучи й намагаючись зрозуміти, чому так крутиться голова й сухо в роті, хоч заледве надпита пляшка віскі далі нудьгує на комоді, Кобзар підвівся, знайшов труси, джинси, незграбно натягнув на себе. Потім убрав стару футболку з наполовину витертим написом «ROCK» на тлі двох схрещених блискавок, босяка побрів у ванну. Хлюпнувши холодної води на обличчя, пирхнув, мов песик, поволі приходячи до тями. Витираючись, відчув — рушник ще зберіг запах дівчини.

Повернувся назад.

Зупинився біля ложа, схрестив руки на грудях, придивляючись до сплячої.

Він щось відчув.

До кінця не розуміючи, що відбувається, ступив ближче.

Нахилився.

— Мері, вже ранок.

Вона мовчала.

Її не розбудив телефон, який не вгавав зо п’ять хвилин.

— Мері! Марія! Мері!

Дівчина не відповідала. Навіть не поворухнулася.

Кобзар взяв її за плече, ривком розвернув до себе.

Великі очі дивилися мертво.

Ще нічого не зрозумівши, точніше — не усвідомивши, як так могло статися, Олег ковзнув поглядом нижче. До великих червоних плям спереду на простирадлі. Там, де були груди.

Довкола грудей.

Він смикнув за край. Оголив красиве мертве й понівечене тіло. Прикипів очима там, де мали бути круглі, схожі на стиглі черешні соски.

Дзвінок.

Телефон змусив здригнутися.

Кобзар схопив його, знову побачив — номер невизначений.

— Якого чорта!

Короткі гудки.

А за мить — писк, повідомлення. З того самого невизначеного номера.

Одне слово, чотири літери, мов бітою по голові.

БІЖИ.