Недарма імам Хомейні ставив в один ряд сіоністів, (винних у стражданнях понад мільйона позбавлених даху над головою мусульман), і їх агентуру в Ірані. Ховейда, здійснюючи гучні заяви шаха про модернізацію заради створення "великої цивілізації", не тільки сприяв проституюванню культури на західний зразок, але й заохочував розкраданні національних багатств сотнями американських і європейських фірм, руйнування сільського господарства і відтік "зайвого" сільського населення в міські околиці, де з люмпенів плодилися злочинці.
Схема, тепер уже знайома читачеві, доповнювалася повним підпорядкуванням американському диктату. Великі нафтові багатства країн Перської затоки передбачалося експлуатувати і захищати від потенційної загрози СРСР не тільки під прикриттям авіаносного флоту США, а й шляхом створення потужної буферної іранської армії, що обійшлося б американцям дешевше, оскільки витрати на неї перекладалися на чужі плечі. У 1970-1977 роках Іран витратив на закупівлю американської зброї більше 6-ти мільярдів доларів. Тільки за один 1980 рік шах збирався витратити на озброєння 12 мільярдів доларів, отриманих від продажу нафти, і довести число американських інструкторів до 60 тисяч, але ці плани були зірвані революцією.
* * *
Тринадцять років перебування імама Хомейні в Іраку були наповнені працею з підготовки революції. Вражає енергія цього чоловіка, який на сьомому десятку літ свого життя встигав займатися глибокими теоретичними розробками, бути в курсі політичного становища в Ірані і в усьому світі, виголошував промови, відгукуючись на всі злободенні події, ледь не щодня писав листи своїм прихильникам на батьківщині, підбадьорюючи їх непохитною впевненістю в прийдешньому соціальному і політичному вибухові. Соратників аятолли дивувала його працездатність, швидкість реакції, вміння дуже чітко формулювати свої думки в найкоротший час. Найважливіші документи він накидав майже миттєво, якщо враховувати, що сторінку своїм каліграфічним розмашистим почерком він писав без помилок за п'ятнадцять хвилин. За цим стояли десятиліття наполегливої роботи, всебічна освіченість, феноменальна пам'ять і вміння концентруватися на головному.
У Неджефі навколо нього утворилося потужне ядро вірних йому прихильників, які взяли на себе штабні та охоронні обов'язки, пропаганду ідей аятолли, зв'язок з політичними емігрантами в усіх країнах. До Ірану його послання доставлялися численними кур'єрами, які долали смертельні пастки, розставлені шахською охороною.
Особливо гарячим був 1967 рік. 16 квітня він звернувся до іранських богословських центрів:
"Я запевняю вас, панове, й іранський народ, що режим зазнає поразки. Попереднього шаха іслам змів і його змете… Стійте на своєму твердо, не піддавайтеся пригніченню. Гнобителі підуть, а ви залишитеся… Ці тупі позичені мечі будуть вкладені в піхви!"
І в той же день він написав відкритого листа прем'єр-міністру Ховейді, в якому крім викриття тиранії шаха, було і таке застереження:
Не укладайте братніх відносин з Ізраїлем, цим ворогом ісламу, який зробив бездомними більше мільйона мусульман… Не давайте більше Ізраїлю і його агентам запускати руку на ринки мусульман. Не посягайте на безпеку економіки країни задля вигоди Ізраїлю та його агентів. Не жертвуйте культурою заради задоволення гріховних бажань…"
Обстановка загострювалася. Арабські країни були на межі війни з Ізраїлем, а той, користуючись режимом найбільшого сприяння, митними та податковими пільгами, закидав Іран яйцями, курами та іншими гнилими західними продуктами, підриваючи сільське господарство. 7 червня, під час Шестиденної війни між ізраїльтянами і арабами, аятолла видав фетву, яка забороняла будь-які політичні відносини з Ізраїлем і споживання ізраїльських товарів в мусульманських громадах. Віруючі чинили на шаха тиск своїми заявами.
У відповідь шах наказав здійснити наліт на будинок Хомейні в Кумі. Його праці знищувалися і в будинку, і у семінаріях. Були заарештовані його син Ахмед і багато інших, але й це не могло перешкодити регулярній посилці грошового утримання аятолли, яке виділялося з народних пожертвувань на релігійні потреби і належало йому по сану. Незважаючи на оточення будинку імама, його прихильники пробиралися туди ночами, тому що сама його сім'я була не тільки символом опору, але й активною його учасницею.
17 липня 1967 року до влади в Іраку прийшла партія Баас, яка ревниво ставилася до авторитету аятолли, який скористався настроями ісламського світу під час арабо-ізраїльської війни й розгорнув широку пропаганду своїх ідей. Вже через рік він ухвалив, щоб частина грошей, зібраних шиїтським духовенством для розподілу серед бідних, виділялася і палестинській партизанській організації Аль-Фатх. Положення аятолли ускладнилося тим, що між партією Баас і шахським режимом виникли тертя з приводу кордону, що проходив по річці Шатт-аль-Араб. Баасисти почали виселення з Іраку іранців, які там жили, і одночасно тиснули на аятоллу, бажаючи використати його вороже ставлення до шаха. Йому обіцяли всіляке сприяння, але він твердо знав - варто його рухові потрапити в залежність від іноземної держави, вплутатися в чужі політичні інтриги, і чистота помислів буде порушена, а звичайна політична практика призведе до невдачі всю задуману революцію. Він не поступився своїми ідеалами та принципами і поступив дуже мудро. Його син Мустафа вручив офіційне послання імама іракському президентові Хасану Аль-Бакру. У ньому на весь світ заявлявся протест проти висилки з Іраку іранців і містилася тверда відмова іти на співпрацю з баасистами.
Коли сіоністи спалили частину мечеті Аль-Акса в Єрусалимі, другої за значенням святині мусульман, шах поспішив зробити заяву, що оплатить її відновлення. Він хотів надати ще одну послугу Ізраїлю, а заодно втихомирити розгніваних мусульман, але у аятолли була інша думка:
Оскільки Палестина не звільнена, мусульмани не повинні відновлювати мечеть. Нехай злочин Ізраїлю залишається наочним і буде ще однією спонукальною причиною звільнення Палестини".
До 1969 року, коли це сталося, авторитет Хомейні став незаперечним для дуже багатьох не тільки в Ірані, але й в інших країнах. Тоді ж імам прочитав серію лекцій про ісламське правління і керівництво ісламського правознавця. Публікація збірника лекцій під назвою "Велайяте Факіх" (Правління ісламського правознавця) в Ірані, Іраку та Лівані і поширення її під час сезону хаджу не тільки познайомили мусульман з історією боротьби і цілями руху, очолюваного аятоллою Хомейні, а й визначили майбутнє Ірану.
У квітні 1970 року в Іран прибула група впливових американських капіталістів на чолі з Рокфеллером для переговорів щодо нафтових доходів. Хоча в країні гайки були загвинчені туго і частині духовенства, відданій Імамату, заборонили читати проповіді й лекції, посипалися протести проти посилення американського впливу в країні. Охорона заарештувала і закатувала до смерті кілька впливових релігійних діячів. Аятолла Хомейні написав, що це робиться з наміром "задушити націю в ім'я отримання великих прибутків".
Видобуток нафти становив 6 мільйонів барелів за день, а вартість кожного з них доходила до 30 доларів, особливо під час арабо-ізраїльської війни. Для процвітання тодішніх 33 мільйонів іранців цього вистачило б за очі, проте гроші розкрадалися і йшли за кордон. Не вистачало навіть асфальту для укритих ямами шосе, не кажучи вже про сільські дороги, хоча по запасах нафти і газу Іран стоїть одразу за багатющою Росією, приреченою нині на напівголодне існування. Про газифікацію села ніхто не думав, в лікарнях відчувався брак ліків, 50% населення було неписьменним, а в результаті земельної реформи Іран, який раніше експортував пшеницю, став ввозити її з Америки і Росії. І в такий час шах Мохаммед Реза надумав відсвяткувати 2500-річчя існування монархії в Ірані. За свідченням очевидців, терміново фарбувалися в веселі кольори навіть в'язниці, в яких сиділи борці проти режиму, уздовж доріг висаджувалися квіти, з паризьких салонів виписувалися перукарі, ткалися килими з зображеннями всіх коронованих осіб і глав урядів, запрошених на свято, щоб було чим здивувати гостей.
Студентів університетів попередили, що з 11 по 18 жовтня 1971 року в них будуть канікули, і в цей час їм краще сидіти вдома. Газети відзначали, що відбуваються сутички агентів САВАК з бойовими групами мусульманських бойовиків. І ще чомусь піднімали питання про необхідність введення сексуальної освіти в школах.
Біля руїн Пасаргаду були споруджені грандіозні декорації, а розкішну їжу там готували кухарі "Максима", які привезли з собою з Парижа все, крім іранської осетрової ікри.
І коли все було готове, шах звернувся до порожньої гробниці Кіра Великого, дев'яти королів, п'яти королев, двадцять однієї принцеси, численних президентів і прем'єр-міністрів різних країн, а також до 10 тисяч запрошених з промовою:
- Тобі, Кір, великий цар, цар царів, від мене, шахіншаха Ірану і мого народу, ура!!! Ми знаходимося тут в той момент, коли Іран знову віддає належне історії, і весь народ висловлює величезну вдячність тобі, безсмертному історичному герою, засновнику найдавнішої імперії в світі, превеликому визволителю всіх часів, гідному сину людства. Кір, ми стоїмо перед твоєю вічною усипальницею і промовляємо ці урочисті слова: "Спочивай у мирі, тому що ми прокинулися і будемо пильно стерегти твою славну спадщину!
Його слухав і голова Верховної ради СРСР Підгорний, якому доповіли перед цим монархічним святом, що Кір II Великий, а по древньоперсидськи - Куруш, з династії Ахеменідів, створив велику імперію, що простягнулася від передмість нинішнього Стамбула до нинішнього Пакистану, включаючи давню Вавілонію і Середню Азію, де він і загинув в 530 році до н.е., за рік до дати, взятої довільно для того, щоб відзначити 2500-річчя монархії в Ірані. Він встиг закласти столицю своєї держави Пасаргад, де і був похований.
Але через два століття Олександр Македонський зруйнував Перську імперію, що, здається, пройшло повз вуха Підгорного, який не дожив до смерті більшовицької імперії.
Аятолла Хомейні обурювався величезними витратами на ювілейний бенкет і висловився від імені іранського народу недвозначно:
"Нам не потрібне це святкування, ми голодні, покладіть кінець голоду мусульманського народу, не святкуйте на трупах людей".
Для шаха свято було демонстрацією могутності й стабільності режиму, для аятолли - приводом для показу відсталості країни і викриття настроїв, що панували в іранському суспільстві.
* * *
Становище імама в Іраку ускладнювалося. Історично склалося так, що межа між Іраном і Іраком з 1937 року проходила по іракському березі річки Шатт-аль-Араб. Але усі іранські судна, що прямували в Перську затоку, піддавалися іракському прикордонному і митному контролю. У 1969 році шах зажадав переглянути стару угоду і підтримав курдських повстанців в Іраку. У 1971 році, коли англійці пішли з цього регіону, Іран зайняв три острови в Ормузькій протоці і отримав можливість контролювати всі перевезення нафти з портів Перської затоки. Іракська держбезпека Мухабарат посилила контроль над іранцями, що проживали в країні, все частіше висилаючи їх за кордон. Імам Хомейні протестував і вже вирішив було покинути Ірак, але йому не дали зробити це.
1973 рік ознаменувався несподіваним нафтовим бойкотом арабських країн проти США і Голландії, головних союзників Ізраїлю, що викликало найбільшу кризу на Заході, дозволило раціоналізувати нафтову промисловість у багатьох країнах, зміцнило позиції ОПЕК (Організації країн експортерів нафти) і дало їй можливість диктувати ціни на нафту в світовому масштабі. Це пішло на користь СРСР, торгівля нафтою закривала проломи, які виникли в результаті бездарного ведення народного господарства, і Ірану, який поспішив прийти на допомогу США та Ізраїлю, в яких вже почалися бійки біля бензоколонок.
Під час 4-ї арабо-ізраїльської війни аятолла Хомейні закликав мусульманські народи надавати моральну і матеріальну допомогу палестинським бійцям, здавати кров, постачати ліки, зброю, продовольство. Ісламська нація, - писав він, - не пізнає радості і спокою, поки не вирве з коренем гниючу виразку (Ізраїль), і Іран не побачить дня свободи, поки ганебна династія (Пахлаві) залишається при владі".
Він і сам жертвував великі гроші бойовим організаціям Аль-Фатх і Хамас, які діяли в Палестині і Лівані, зі свого фонду, що складали 25 мільйонів доларів.
Не відпускаючи руки від пульсу країни, він відгукувався на всі події, що відбувалися в Ірані. Так, коли шах, придушивши зовнішній опір в країні, зміцнив свою автократію і вирішив встановити однопартійну систему, формуючи Растахіз або Партію відродження іранської нації, в яку запропонував вступити всім, а незгодним покинути країну, аятолла Хомейні своїм декретом заборонив мусульманам-шиїтам брати участь в ініціативі шаха, оскільки це служить злу, жорстокості і пригніченню. Про себе він сказав:
"Тут, у своїй ізоляції, я відчуваю муки через страшні умови, в яких живе іранський народ. Як добре було би, якби я міг бути з ним в ці тривожні часи і співпрацювати в боротьбі за порятунок ісламу та Ірану".
Під попелом зажеврів вогонь. Багато улемів в країні підтримали заборону. Дитина виявилася мертвонародженою, і через кілька років партія, що мала придворний характер, була розпущена. День повстання 15 хордада відзначався регулярно і кінчався побиттям та арештами. Коло опозиціонерів ставало все ширшим. Імам з надією відзначав:
"Опозиція в університетах, повсюди, як визнано шахом, опозиція вищого духовенства, студентів і різних верств нашого населення - все це є знаменням нашої свободи і позбавлення від ярма колоніалізму".
Цікава боротьба між всемогутнім шахом і мудрим вигнанцем, ім'я якого, однак було в Ірані у всіх на вустах. У лютому 1975 шах скасував офіційний календар країни, що бере свій початок з хіджри, і ввів новий, погодивши його з початком правління Ахеменідів. Згідно нього ішов 2535 шахіншахський рік. Імам Хомейні вважав це замахом на іслам і заборонив користуватися календарем, який був незвичний для народу, прирікши його на ту ж долю, що і партію Растахіз.
А тим часом над головою імама збиралися хмари. Шах все-таки наполіг на тому, щоб кордон з Іраком був відсунутий до середньої лінії русла річки Шатт-аль-Араб, пообіцявши припинити підтримку бунтівних курдів. У дні роботи конференції ОПЕК на вищому рівні в Алжирі за посередництва алжирського президента Хуарі Бумедьєна така угода була підписана шахом і новим персонажем на світовій політичній арені - іракським віце-президентом Саддамом Хусейном.
Можливо, були якісь усні домовленості, але, у всякому разі, будинок імама в Неджефі був щільно оточений агентами Мухабарата, що, однак, не могло змусити його припинити читання проповідей і лекцій, зустрічі з революційними діячами, котрі приїжджали з Ірану, і куди вони відвозили його послання. У 1976 році його відвідав аятолла Мотаххарі, з яким імам обговорював проблеми більш ефективних методів боротьби, ніж пропаганда революційних ідей. Йшлося про створення організації та співробітництво з іншими опозиційними силами. Ядро такої організації вже існувало, очолюване аятоллою Хоменеї та Бехешті, Мотаххарі і Бахонаром, які незабаром загинули і отримало назву Товариства революційного духовенства. Воно поклало початок іншим органам майбутньої революції, а потім і Ісламської республіканської партії.
Іранський посол в Багдаді повідомляв в Тегеран: "Аятолла не сидить, склавши руки в Іраку, і активно працює проти нашого уряду. Прошу інструкцій для внесення ясності в нашу позицію". Шах відповів коротко і злобно: "Я вже кілька разів говорив - заткніть йому пельку!"
На американських виборах 1976 року шах надав фінансову допомогу республіканцям, але в Білий дім прийшов демократ Джиммі Картер, який переміг завдяки обіцянкам захищати права людей і скоротити експорт зброї. Демократи керувалися бажанням впоратися з економічною депресією всередині країни, розвіяти антиамериканські настрої за кордоном і виторгувати у СРСР поступки в здійсненні контролю над ядерною зброєю. Уже в березні 1977 року "Амнесті Інтернешнл" в Гаазі засудила жорстоке поводження з ув'язненими в Ірані, і шах поспішив вислужитися перед Демократичною партією, змістивши прем'єр-міністра Ховейду і оголосивши про "відкриту політичну атмосферу". Але візит Картера з дружиною в Тегеран виявив, що боятися шахові немилості американців нічого, оскільки демократи теж вважали шаха своїм ланцюговим псом в зоні Перської затоки і не збиралися встановлювати ліміт на поставки американської зброї.
* * *
Однак, як це часто буває в політиці, події розвивалися згідно російської приказки: загруз кіготь - всій пташці кінець. Оголошена лібералізація режиму викликала незвичайне пожвавлення в суспільному житті, відродження старих партій і груп, появу безлічі партій лівого, центристського і правого спрямування. Інтелігенція розгорнула боротьбу за розширення конституційних прав і свобод, вимагала обмеження одноосібної влади шаха. І природно, в нових умовах найширшу опору на маси мало духовенство.
Комуністична партія Туде давно вже розкололася. Частина її займалася внутрішньопартійними чварами за кордоном, обмежуючись копіюванням позицій Москви, яка, незважаючи на антиколоніальні, антиімперіалістичні і тираноборчі заклики, підтримувала стосунки з шахом заради економічних вигод. Інша частина її керівників пішла на службу до шаха. Однак і зараз в Ірані визнається, що комуністична революційна практика і марксистська критика західної цивілізації і капіталізму не була марною для опозиційно налаштованого духовенства.
Піднявся Національний фронт, утворений ще Мусаддеґом, якому тепер були ближчі ідеї аятолли Хомейні. Визвольний рух був сильним в університетських колах і емігрантському середовищі. Висунувся ряд просвітителів, лекції яких перегукувалися з ідеями аятолли Хомейні і об'єктивно сприяли Ірану піти революційним шляхом.
Хомейні уважно стежив за міжнародною та внутрішньопартійною обстановкою і в серпні 1977 року заговорив про нові можливості, "які негайно повинні бути використані академічними культурними товариствами, патріотами і студентами як вдома, так і за кордоном, а також ісламськими асоціаціями, в справі здійснення нагальних завдань".
Але один раз запущена сіоністами машина САВАК продовжувала розкручуватися, і 23 жовтня 1977 року імаму Хомейні було завдано жорстокого удару. Отруїли його старшого сина Мустафу, відомого вченого, аятолу, друга і праву руку імама, що було якщо не "затиканням горлянки", то серйозною душевною травмою для батька і великою втратою для його неджефського "штабу". Однак Хомейні сприйняв біду стоїчно. 1 листопада, виступаючи в мечеті шейха Ансарі, він побачив в смерті сина "приховане благословення Боже", що було цілком в дусі жертовності шиїтів.
І дійсно, у багатьох містах Ірану смерть шанованого і самовідданого вченого була відзначена траурними церемоніями і демонстраціями, в яких брали участь усі верстви суспільства. В силу "політичної відкритості", коли шах був змушений скасувати страшні тортури в тюрмах і дозволити своєму новому прем'єр-міністру Джамшиду Амузегару злегка критикувати старі порядки, охорона не посміла скасовувати жалобні церемонії на третій, сьомий і сороковий день загибелі Мустафи, а ім'я його багатостраждального батька вимовлялося з великою надією.
Це і ще один вчинок шахської охорони стали тим запальним шнуром, який викликав вибух. 7 січня 1978 року у газеті "Еттелаат" під псевдонімом Ахмед Мотлакбула була опублікована стаття під назвою "Червоний і чорний імперіалізм в Ірані". Море наклепів було вилито на імама Хомейні. Досить навести один абзац: "Початок шахсько-народної революції 6 бахмана 2521 року за імперським календарем (26 лютого 1963 року) об'єднав червоний і чорний імперіалізм в Ірані, у кожного з яких був, очевидно, свій план дій в нашій країні, і ця тісна співпраця проявилася в бунтах 15 і 16 хордада 2522 року (5 і 6 червня 1963) в Тегерані… Рухоллахе Хомейні був досить підходящим агентом для здійснення цього плану, і червоно-чорна реакція визнала його гідним очолити опозицію революції в Ірані".
Невідомо, хто підсунув міністру інформації Хамаюну статтю з брудними натяками, що імам співпрацює з колоніальними державами.
Невідомо, хто додумався зробити єдине ціле з комуністів-атеїстів і віруючих шиїтів, але видно та ж сіоністська рука, яка створила "червоно-коричневих" в сучасній Росії.
Реакція була миттєвою. Минуло трохи більше тижня з тих пір, як президент Картер в Мармуровому палаці в присутності йорданського короля Хусейна виголосив тост: "Іран - острів стабільності в одному з найбільш неспокійних регіонів світу. Ваша Величносте, і все завдяки вам, вашому керівництву і повазі, захопленню і всенародної любові до вас. Немає такого лідера в світі, до якого я відчував таку подяку і дружні почуття, як до шаха", і ось уже народ висипав на вулиці, поспішає до будинків духовенства. Зі скромності мій знайомий аятолла Хусейн Нурі не розповів, що тоді в Кумі він виголосив запальну промову, перерахувавши в ній гоніння на Хомейні, на його гідність, революційні події, починаючи з повстання 15 хордада, і передрік остаточну перемогу руху імама. Стаття в газеті була згадана, як очевидна безглуздість і образа народних почуттів.
Колона демонстрантів з криками "Хай живе Хомейні!" і "Смерть династії Пахлаві!" рушила в центр і на площі Шухада її обстріляли. Студенти і жителі все прибували і до вечора демонстрація захлинулася в крові під шквальним кулеметним вогнем. Лікарні переповнилися, а вночі агенти охорони добивали поранених і прибирали трупи з вулиць, везучи їх у невідомому напрямку, що загострило горе і бажання мстити у родичів і віруючих, які трепетно відносяться до похоронних обрядів.
Що б там не писали урядові газети про "святотатственний союз червоних і чорних реакціонерів", вибухи гніву охопили всю країну. Громили винні магазини, поліцейські дільниці, але на підступах до державних установ демонстрантів (а подекуди і повсталих) зустрічали військові частини, обрушуючись на них всією своєю вогневою міццю.
Шах намагався робити вигляд, що нічого серйозного не відбувається і відправився з візитом-відповіддю в Америку, а шахиня Фарах - на запрошення подружжя Садата в Єгипет. Однак світові інформаційні агентства своїми повідомленнями з Ірану не давали підстав для благодушності. Шахському режиму залишався жити всього один рік.
Поминки по все нових жертв на третій, сьомий, сороковий день виливалися щоразу в заворушення і розстріли, і цей процес ставав безперервним. Прокламації імама і магнітофонні касети із записами його промов розмножувалися і розповсюджувалися його прихильниками по всій країні, твердо визначаючи курс на повалення монархії і встановлення ісламського правління. До речі, від звинувачення у співпраці з червоними він відмахувався короткими згадками про тиранію Сталіна і його спадкоємців, а з власного досвіду спілкування з людьми з СРСР він міг пригадати лише зустріч з радянськими солдатами під час паломництва в Мешхед автобусом в свої молоді роки, коли в окупованому Хорасані вони просили у проїжджих дати їм закурити. Для контрасту він посилався при цьому на нещасливу сталінську корову.
"Вони були задоволені, якщо хто-небудь пригощав їх сигаретою, і йшли далі, посвистуючи! Комунізм - це засіб обману людей, і нічого більше. Хіба стануть невіруючі, що не визнають невидимого, піклуватися про людей і поправляти їх справи? Ні, це обман".
Так він пов'язував нездійсненність комуністичних ідей з атеїзмом. А що стосується сигарети, то взяти її у колишні часи у нас не вважалося жебрацтвом.
* * *
Однак може скластися враження, що духовенство було цілком налаштоване революційно і визнавало авторитет аятолли Хомейні. Деяким з них був неприємний його радикалізм, який не відповідав старому прислів'ю: "Богу - богове, а кесарю - кесареве". Вони стояли за старі методи викладання, намагалися обмежити коло знань, які дають богословськими центрами, лише темами, освяченими середньовічною традицією. Порівняно недавно учень імама шейх Казім Рашид розповів мені, як аятолла Табатабаї за підтримки Хомейні свого часу домагався у стриманого великого аятолли Боруджерді введення розширеного курсу філософії в семінаріях і як той обмірковував це 24 години, перш ніж дав дозвіл, не дивлячись на опір обскурантів.
У листі до молодшого сина Ахмеда імам чітко як завжди визначив свої відносини з цим колом, який принесе йому ще багато клопоту:
"Рани, заподіяні навмисно і ненавмисно іноземними агентами (маються на увазі ті, кого у нас прийнято називати "агентами впливу" - Д. Ж.) в середовищі духовенства були і залишаються в багато разів більш глибокими, ніж ті, що наносяться нашими супротивниками. На зорі ісламської боротьби, якщо хто-небудь говорив: "Шах - зрадник", то у відповідь негайно чулося: "Шах - шиїт". Група відсталих формалістів вважала все заборонене релігійним законом, і ніхто не міг їм заперечити. Душевний біль твого старого батька через ці відсталі групи непорівняний з тим, який викликався тиском і переслідуваннями з боку інших… Вивчення іноземної мови, заняття філософією і теорією пізнання вважалося гріховним і політеїстичним. В медресе Фейзі мій бідний син, покійний Мустафа, попив води з чашки, то вони потім ретельно помили цю чашку. І зробили це тому, що я викладав філософію!!!" (Виділено мною - Д. Ж.)
З 1961 по 1964 рік Хомейні піддавався не тільки гонінням шаха, але і нескінченним лицемірним причіпкам деяких колег з богословського центру в Кумі. Після смерті аятолли Боруджерді його місця в якості духовного лідера шиїтської громади став домагатися аятолла Шаріатмадарі. У Кумі він мав чимало прихильників, які вважали, що Хомейні ще занадто молодий (в 60 років!) для такого становища, у нього мало богословських творів(?), що свої лексики він читає занадто жваво, включаючи в них гострі політичні питання, всупереч загальноприйнятим схоластичним методам.
Шаріатмадарі навіть заарештовувався під час подій 1963 року, але незабаром його звільнили, оскільки з'ясувалося, що він стоїть за неучасть в політиці і підтримує починання шаха. Але по авторитету серед віруючих, молодих викладачів, студентів, він не йшов ні в яке порівняння з Хомейні, який пропонував активну тактику і рішучу стратегію в боротьбі з корупцією та іноземним засиллям.
Шах підшукував на місце лідера більш авторитетну особистість. Він звернувся до аятолли Хакіма, який керував релігійними центрами Іраку і користувався великим впливом у шиїтів Ірану, Сирії, Лівану, Індії та Пакистану, але іранське духовенство наполягало на тому, щоб резиденцією великого аятолли всіх шиїтів був Кум. Хакім зробити це відмовився, хоча фактично став главою шиїтського мусульманського світу, тобто став наступником Боруджерді. Але це не означало, що в його руках зосереджена вища релігійна влада, оскільки, нагадаємо, ніякої жорсткої владної піраміди не існувало, і чим більше намагаєшся вникнути в систему впливів різних духовних лідерів, тим більше переконуєшся в своєрідному демократизмі шиїтської системи, яка підтримується свободою висловлювання думок, і яка всіма приймається, як належне, якщо не виходить за рамки основ мусульманської Релігії.
Ці рамки не могли бути порушені і самим шахом, який викладав свою ідеологію в численних інтерв'ю та книгах "Моє служіння батьківщині", "Біла революція", "До великої цивілізації". У них він намагався довести велику прихильність іранського народу до монархії, переконував, що його політика - це "революція шаха і народу", що в аграрній реформі, в акціонуванні підприємств він бачить встановлення соціальної справедливості.
Але історія глузлива. Ось шах клянеться бути вірним "священним принципам ісламу", але тут же звинувачує мусульманських лідерів у корисливих, демагогічних і реакційних цілях, явно шаленіючи через те, що не може створити міцний службово-релігійний каркас і підпорядкувати собі всю богословську еліту, а отже, їх багатомільйонну паству. І він починає діяти у власній країні як мародер, спираючись на компрадорську буржуазію, таємну поліцію і армію, керовану американо-ізраїльськими радниками.
Вигнавши Хомейні і перетворивши його в очах народу в мученика і героя, шах лише прискорив антимонархічні настрої, зачепив національну гордість і, по суті, став могильником монархії.
Все оберталося проти нього. Він начебто боровся за прогрес і просвітництво, спираючись на вислів з Корану про обов'язок кожного правовірного здобувати знання, але з цим ніхто і не сперечався. Питання було в тому - які знання? Які розбещують або зміцнюють народну моральність? Підтримувати багатовікову ісламську культуру поведінки в побуті та суспільстві чи слідувати "вестернізації" з усіма її наслідками, що випливають зі знайомими вже нам наслідками?
Він закликав духовенство не займатися політикою, яка - завжди гра, а "політики - гравці навіть в кращі часи", що здавалося явним лицемірством проти "шах - тінь Бога на землі" і суперечило основам ісламу, круто замішаного саме на політиці.
І саме ця обставина спонукала Хомейні і його прихильників звернутися до традицій, до духу і букви Корану, але діяти цілком сучасними методами. Вони виходили з того, що покірність Божій волі не заперечує духовної свободи, єдино реальної свободи в світі, де володарі кажуть одне, а роблять зовсім інше.
Так, західна цивілізація з її технічними досягненнями викликала у деяких зневагу до власних культурних і релігійних традицій, але набагато меншу, ніж в християнському світі, де релігія відсунута на третій план, не виконує своєї ролі і позбавлена будь-якої влади. В Ірані "вестернізація" розбестила верхи і частково молодь, але підвалини були живі в народній глибинці, на яку і треба було спиратися. Марксисти не знайшли там опори, оскільки вони атеїсти, та й світогляд їх, що виник на Заході, мало чим відрізнявся від буржуазного практицизму, який обіцяє народу пригнічення, а правителям благоденство в будь-якому випадку.
Що ж стосується науки і сучасних технічних досягнень, то хіба не відомий хадіс, де Мохаммед говорить: "Я - град знання, а Алі - врата його". Великі держави силою обставин пішли вперед у виробництві комп'ютерів, але чи додалося від цього моральності? А технічний прогрес - справа наживна. При належному ісламському керівництві колегам Хомейні бачився "третій шлях" розвитку, не передбачений ні стовпами капіталізму ні неоколоніалізму, ні світочами комунізму, який, за словами аятолли Телегані, "не змінює психології людини", що залишається "приватновласницькою".
Лише іслам здатний виховати богобоязливу людину в дусі свободи, рівності та гуманізму. Запозичення наукових і технічних досягнень Заходу і Сходу - не гріх, але в "третьому шляхові" не буде місця забороненого Кораном лихварства. Гроші даються банками під відсоток, незалежно від того, як підуть справи на виробництві або в торгівлі. Ісламські банки повинні не пускати виробництво з молотка, щоб вибити свій відсоток, а піклуватися про нього, в залежності від стану справ у виробників, маючи свій дохід або збитки.
Так говорили хомейністи…
* * *
І знову постало питання про владу. Репресії в зв'язку з шахськими реформами включали і заборону на публікацію журналів і збірників кумського богословського центру, а також закриття Центру ісламської пропаганди в Тегерані. Однак це призвело до ще більшої активності богословів, чиє слово звучало в зверненнях до вірних, програвалося в мечетях з магнітофонних плівок і звучало в політизованих проповідях мулл. Люди особливо уважно прислухалися до голосу, який нелегально доставлявся з Неджефу, що викликало особливу лють шаха. За знайдені листівки з текстами люди жорстоко каралися, але підім'яти під себе мечеті монарх при всій своїй розвиненій службі безпеки ніяк не міг. Ми пам'ятаємо, що до шістдесяти років Хомейні не проявляв себе як політик, зосередившись на мусульманській містичній теорії пізнання і юриспруденції. Саме остання послужила йому відправною точкою для боротьби з монархією. Його лекції про розуміння характеру влади і правління в шиїтській державі, прочитані в Неджефі і зібрані в книгу в 1971 році, згодом визначили цілі ісламської революції.
Він ні на крок не відступав від положень Корану, кажучи, що життя людини, душа, майно цілком належать Богу, який є втілення абсолютної влади, абсолютної досконалості, абсолютного знання. У природі людини закладено прагнення до влади, досконалості, знання, і чим більше вона пізнає і вдосконалюється, тим ближче наближається до недосяжного абсолюту. До речі, у мусульманських богословів є цікаве порівняння співвідношення пізнаного і непізнаного - це краплина в океані.
Сучасне суспільство він ділив на знедолених і процвітаючих. Шаха, його оточення, американських та інших імперіалістів він відносив до диявольського кодла. Благоденство знедолених може бути досягнуто лише нещадною боротьбою з сатанинськими силами.
Це загальні положення. Однак стояло питання про верховну владу в ісламській державі під час відсутності Махді, "прихованого імама". Хомейні зазвичай цитував хадіс про те, як на запитання пророку Мохаммеду, хто прийде після нього, той відповів: "Людина, яка під час моєї відсутності передаватиме моє Вчення, приписи і традиції народу". Шиїтські богослови стверджували, що пророк хотів бачити своїм наступником імама Алі. Про спадкові права безгрішних імамів ми вже говорили… Ось що головне в навчанні Хомейні. Чи повинне вище шиїтське духовенство в очікуванні "прихованого імама" займатися лише богослов'ям і вести себе пасивно в сучасних умовах? Він пропонує згадати, як кожен з безгрішних імамів до своєї мученицької смерті за віру боровся проти тиранів і несправедливого правління. Чи не час видатним богословам сучасності наслідувати їхній приклад і зайнятися перетворенням ісламського суспільства?
Використовуючи складну систему доказів своїх попередників, які посилалися на Коран і сказання, Хомейні поки ще припускав, що до приходу Махді ідеальним державним устроєм була би ісламська республіка, а не монархія. Теоретично він уявляв собі її так: владу здійснюють колективно три групи. Це Наглядова рада, що складається з найбільш авторитетних факіхів (богословів-юристів), яка контролює видання фетв та приписів, складених в суворій відповідності з мусульманським правом. Дорадчий орган (Маджліс), який на Заході часто ототожнюється з парламентом, оскільки депутати його обираються народом і приймають закони. І виконавча влада в особі колегії міністрів.
Така схема, вперше запропонована в ісламському світі Хомейні, протягом революційного процесу розвивалася, уточнювалася, конкретизувалася. Але головне в ній залишилося незмінним - це уявлення верховної влади вищого богословського авторитету, правника, знавця Корану і всіх шанованих книг, шанованого всіма віруючими так, що думки його сприймаються беззаперечно. Що ж стосується взаємовідносин всього суспільства, то за Хомейні вони повинні були будуватися на основі мусульманської етики, поваги до особистості і праведно нажитої власності. Це допомогло б створити економіку задоволення скромних і розумних потреб людини і в місті, і в селі, знищити прірву між доходами небагатьох багатих і більшості бідних.
Найбільше Хомейні був стурбований питаннями моральності, в якій він бачив панацею від властивої людині у важкі часи злостивості, яка доходить до злочинного ставлення один до одного. Радість спілкування з Богом, багаторазова щоденна молитва, неухильне виконання заповідей Пророка, на його думку, повинні виправити кожну людину, а через неї і все суспільство.
Але він не був утопістом, щоб забувати про приписи шаріату, згідно яких суворо каралися злодійство, подружня невірність, недотримання посту, вживання алкоголю, наркотиків… Недарма в медресе Неджефа він прочитав п'ятнадцять лекцій на тему шаріату, детально зупиняючись на всіх правилах і подробицях поведінки мусульман в повсякденному житті.
У своїх неджефських лекціях Хомейні засуджував попереднє покоління духовенства, яке допустило прийняття конституції на початку століття, за те, що вона була списана з західних і несумісна з духом ісламу, для якого неприйнятний принцип поділу мирської і духовної влади. Пізніше він скаже в одному з інтерв'ю:
Ми нічого не хочемо від Заходу і його анархії… ми не боїмося західної науки і техніки. Ми боїмося ваших ідей і способу життя. Ми не хочемо, щоб ви втручалися в нашу економіку, політику і наші звичаї".
Іншим разом він говорив, що мусульманські духовні цінності не повинні бути об'єктом купівлі-продажу і що "західна ідеологія паралізує оригінальне мислення мусульман".
Оригінальність вчення Хомейні виявлялася багато в чому. Зокрема, в підході до тлумачення принципу шостого безгрішного імама Джафара Садика, який виправдовував пристосування шиїтів до несправедливого правління з почуття самозбереження. Поставивши собі за мету повалити тиранічний режим, Хомейні закликав до відкритої боротьби, але з тактичних міркувань допускав проникнення деяких молодих мулл і студентів в апарат влади. Допускав і терористичні дії. Але у всіх випадках, якщо борець гинув, то його оголошували "шахідом" (мучеником за віру).
Ідея жертовності зіграла потім велику роль в революції. Студентів на своїх лекціях він закликав йти в низи міст і сіл, готувати революцію і в разі масових виступів бути в перших рядах, незважаючи на смертельну загрозу.
Показав він себе і чудовим організатором. У Неджефі і Кумі були створені досить потужні групи з молодих мулл, викладачів, талібів, яких він підбирав сам, виховував і давав таємні доручення. Вони охороняли свого імама, служили гінцями в різні країни, звідки надходили великі кошти в Фонд Хомейні.
Своїм лідером його тепер вважали шиїти не тільки Ірану, але і Лівану, Пакистану, Кувейту, Саудівської Аравії, Бахрейну. Через Фонд фінансувалася боротьба палестинців проти ізраїльських окупантів, загони Хезболли та інші військові формування, а також підготовка майбутніх бійців революції за кордоном. Особливо активно допомагали йому сини Мустафа і Ахмед, його секретарі та скарбники, які самі вже отримали солідну освіту і високі духовні звання.
Ідеї Хомейні залучали на його сторону не тільки, як кажуть в Ірані, "людей з базару", але й університетських інтелектуалів, налаштованих опозиційно до шахського режиму. Було б несправедливо не згадати інших шиїтських теоретиків, таких як Алі Шаріаті, Мехді Базарган, аятолла Мотаххарі, Бехешті, Телегані і ще багатьох, які були генераторами реформаторських і революційних ідей, і постраждали за свої переконання. Однак розвитку цієї теми перешкоджає брак місця, а не їх складні взаємини з Хомейні.
* * *
До літа 1978 року аятолла Хомейні випустив безліч звернень, з яких черпалися гасла народних виступів. Їх можна згрупувати так:
1. Шах - агент США і Ізраїлю, джерело всіх зол, він стоїть на краю прірви і повинен бути відсторонений разом з усією династією Пахлаві. На ньому кров жертв, і всякий, хто не прагне до помсти за них, здійснює зраду щодо ісламу.
2. Конфліктів між собою не повинно бути, тільки згуртування і взаєморозуміння народу, як і самопожертва в ім'я ісламу і Корану, вирве колоніалізм з коренем. Мовчання і смиренність, пацифізм і будь-які заклики, що ведуть народ в сторону від загального повстання, повинні бути засуджені, бо зараз вони - від диявола.
3. Ніякого відділення релігії від політики, будь-яка політична сила без духовенства не варта і гроша, а тому антиісламські елементи повинні бути вигнані з революційно налаштованого середовища. Навіть в ім'я повалення шаха не можна співпрацювати з марксистами, які, згідно із їх поняттями, неодмінно завдадуть удару в спину.
Шах метався в зачарованому колі, його агентам не було ходу в тисячі мечетей, де кувалася революція. В місяць Рамазан, який співпав з липнем 1978 року, після молитовних зібрань народ виходив на вулиці, вигукуючи: "Смерть шахові!" і піддавався репресіям і розстрілам. Нові жертви розпалювали фанатизм, який лякав шаха, що йшов на ліберальні поступки, лише плодячи безліч партій, груп, асоціацій. Але число його прихильників було малим, вони тонули в загальному русі.
Призначений новим прем'єр-міністром масон Джафар Шаріф-Імамі ратував за "уряд національного примирення", прикидався відчайдушним правовірним, їздив в Кум до аятолли Шаріатмадарі, якого готували через відстороненість від політики на місце номінального глави шиїтського духовенства, але було вже пізно. Вимоги імама Хомейні ставали дедалі жорсткішими. Всю парламентську діяльність і партійну метушню він вважав марною до повстання народу, соціальних змін і культурної революції, заснованої на мусульманській етиці. У своїй ізоляції він не міг безпосередньо спілкуватися з народом в Ірані, але ЗМІ всього світу не могли пройти повз видатні події та висловлювання імама. Ефір був сповнений повідомлень про них, технічний прогрес став на службу тому, кого і Вашингтон, і Москва звинувачували в "біснуванні".
Цікаво, що чимала частина населення Ірану, оброблена телевізійною та іншої пропагандою, що сприйняла "вестернізацію", яка звикла вже до розбещеності, егоїстичності, несправедливої наживи, відвідування різноманітних аморальних місць, під впливом наелектризованої обстановки, громадської думки, замислювалася над сенсом свого існування, переймалася благочестям і загальними настроями, змінювалася на очах.
Сучасні адепти психотронної війни зазнавали поразки. Відпрацьовані до дрібниць прийоми доведення суспільства до морального розпаду і почуття рабської приреченості, які спрацювали в Росії, де народ дозволяє зневажати собою нахабно і відкрито, оскільки звик жити в умовах казарменого атеїзму за сімдесят років подвійного мислення. В Ірані релігійні почуття і традиції не встигли вивітритися з народної товщі. І крім того, все-таки залишається загадкою миттєвий спалах загальнонародної однодумності і дій в шарнірах світової історії, що вселяє надію на запобігання безглуздій загибелі Росії, незважаючи на чудово оснащене технічно підбурення до відцентровості. Ісламська революція і фігура Хомейні ще чекають допитливих дослідників, хоча людство і не схильне вчитися на власних помилках…
7 вересня 1978 року в зв'язку з закінченням мусульманського посту, духовенство організувало гігантську демонстрацію, в якій брали участь жінки в чадрах. Люди скандували гасла: "Незалежність, свобода, ісламське правління!", "Аллах великий, Хомейні - наш вождь!" Сидячі у вантажівках військові не втручалися, їм кидали квіти. Було оголошено, що на наступний день призначається маніфестація на тегеранській площі Жале, яку згодом перейменували в Площу шахідів (мучеників).
Зранку в п'ятницю, пізніше названу "кривавою", по радіо оголосили про введення воєнного стану в Тегерані та інших містах. Незважаючи на це, на вулиці столиці вийшло понад мільйон людей. Військовим було наказано відкрити вогонь. До сих пір не можуть підрахувати, скільки тисяч людей загинуло в той день. "Ми вам квіти, а ви нам - кулі!" - кричали люди. Але армія, вимуштрувана американськими та ізраїльськими радниками, була безжальна.
З цього дня демонстрації і розстріли не припинялися. Прихильники Хомейні озброювалися і їх міцно збиті групи давали відсіч. Також все населення не дотримувалося комендантської години. Мені розповідали, що ночами плоскі дахи будинків заповнювалися жителями, які хором вигукували: "Аллах Акбар!", "Геть шаха!", "Слава Хомейні!" Автоматні черги чути було у всіх закутках, але варто було військовим проїхати далі, і нічні крики поновлювалися.
Імам Хомейні звернувся до народу із закликом почати загальний страйк. Відгукнулися всі, навіть службовці Центрального і приватних банків, що жадали підвищення зарплати. Це затримало виплату зарплати робітникам промислових підприємств, і ті негайно припинили роботу, зажадали звільнення особливо ненависних майстрів, поліпшення житлових умов. Страйкували медики і залізничники, службовці міністерства фінансів, торгівлі, юстиції… Все зупинилося.
А тим часом міністри закордонних справ Ірану і Іраку домовилися про висилку імама Хомейні з Іраку. Будинок його в Неджефі за розпорядженням віце-президента Саддама Хусейна був оточений військовими. Керівники САВАК зв'язалися з шефом іракської безпеки Садун Шакірою, який ультимативно зажадав від нього відмовитися від політичної діяльності або виїхати і отримав категоричну відповідь: "Для мене політика і релігія нерозривні, і я ніколи не зроблю кроку назад і не відмовлюся від своїх політичних поглядів".
За спогадами, імам був напрочуд спокійний і небагатослівний. У свої сімдесят шість років він подавав для свого оточення приклад стійкості і цілковитого самовладання, хоча всі знали, що серце його почало здавати. Про всяк випадок, до цього велися переговори про переїзд до Лівану або Сирії через Кувейт, звідки приватно було отримане запрошення. Охоронці Іраку і Ірану погрожували переслідуваннями родичам і друзям імама.
4 жовтня він розпорядився виїхати до кувейтського кордону. У ніч перед цим ніхто в родині не спав, всі хвилювалися: дружина, його дочка, Хусейн (син загиблого старшого сина Мустафи), невістки. Імам Хомейні заспокоював всіх, говорив про свій релігійний обов'язок і ліг спати в свій звичайний час.
У трьох машинах на світанку після молитви вирушили імам, його син Ахмед і кілька друзів. Слідом їхали люди в штатському з іракської служби безпеки. Кувейтські прикордонники, не дивлячись на отриману заздалегідь візу, цілу годину вели по телефону переговори з начальством. У в'їзді в Кувейт було відмовлено через небажання псувати відносини з шахом. Іракські агенти тримали імама з супутниками на кордоні з другої години дня до одинадцятої вечора. Імам дуже втомився і вимагав дозволу виїхати в Багдад.
Нарешті дозволили їхати. За спогадами Ахмеда Хомейні, вони доїхали до Басри і заночували в готелі. Вночі перебирали країни, куди можна було б виїхати. Ахмед запропонував Францію, де, зупинившись на короткий час, можна було б налагодити зв'язок з усіма і прийняти рішення, що робити далі. Імам погодився, хоча з європейських міст тільки в Гамбурзі була шиїтська мечеть. Рішення, як потім виявилося, було мудрим.
Імам погано почувався, але вранці твердо відмовився від наполягань іракських офіцерів повернутися в Неджеф, і його доставили літаком в Багдад. Наступного ранку він вилетів з Багдада. У п'ятницю 6 жовтня 1978 року літак приземлився в паризькому аеропорту Орлі. Французький президент Жискар д'Естен наказав вислати імама, якщо той не дасть обіцянки не займатися політикою.
- Ми думали, що тут буде по-іншому, ніж в Іраку. Куди б я не поїхав, я буду говорити те, що хочу, я буду перелітати з аеропорту в аеропорт, з міста в місто, щоб говорити світу, що всі уряди гнобителів об'єдналися, щоб не дати пригнобленим почути правду. Але, незважаючи на всі їхні зусилля, я зроблю так, щоб голос хороброго іранського народу почули всі на земній кулі, я розповім світу, що відбувається в Ірані, - заявив імам. Він ще тонко зауважив, що вважав Францію демократичною країною, а дипломати шаха порадили президенту остерігатися іранців і самі попросили надати їм охорону.
З цього часу аятолла Хомейні став осередком уваги всіх засобів масової інформації. До нього стікалися емігранти. У першій же промові перед ними він сказав, що шаха зрадять і його армія, і двір, варто проклятим Богом американцям позбавити його захисту. Але і їм слід поберегтися…
У порівнянні з Іраком, зв'язок з Іраном здійснювалася легко - варто було зняти телефонну трубку… Через два дні багатий іранець Аскарі надав імаму свій маєток в містечку Нофль-ле-Шато, що знаходився в 25 кілометрах від Парижа. Туди кинулися репортери і його прихильники. Чотири місяці він давав інтерв'ю і виголошував промови, висловлюючи свої погляди на ісламське правління, керуючи своїми прихильниками в Ірані. Навіть при побіжному погляді на опубліковані матеріали, що охоплюють цей період, абсолютно неможливо уявити собі, що в цих тисячах сторінок відображена діяльність однієї дуже літньої людини за чверть року.
В Ірані шах то призначав військовий уряд на чолі з генералом Азхарі і вимагав вбивати якомога більше бунтівників, то навідувався в американське і англійське посольства за марними порадами, але багатомільйонні демонстрації, приурочені до релігійних свят, тривали. Шах виголошував промови, визнаючи свої помилки і навіть громив корупціонерів. Але йому, володареві двох мільярдів доларів, які лежали в швейцарських банках, численних розкішних маєтків в Старому і Новому світі, ніхто не вірив. Останньою "вірною людиною Америки" був один з лідерів Національного фронту Шапур Бахтіяр, представлений шахові в якості нового прем'єр-міністра, згідно з домовленістю лідерів чотирьох індустріальних держав в Гваделупі. Заступник головнокомандувача військ НАТО в Європі генерал Хайзер прибув до Ірану з секретним планом відсторонити шаха, підготувати військовий переворот, а потім повернути шаха в країну, як це вже було в 1953 році. Але обстановка була не та. Хомейні наполягав на продовженні революційних боїв.
У Нофль-ле-Шато прибували студенти-іранці з США, Європи та Азії, багато приїжджали з Ірану.
У маєтку імаму Хомейні було відведено два невеликих будинки. У меншому жив він сам з сім'єю, а в будинку навпроти зустрічався з іранцями, проводив молитовні зібрання, і там же розташовувалися його помічники. Для приїжджих був орендований третій будинок, де в кожній кімнаті деколи спало до тридцяти гостей. Імам був настільки педантичний у відношенні релігійних фондів, що забороняв брати з них гроші, призначені на благодійні цілі, і гуртожиток оплачувалося за принципом: плати, якщо в змозі допомогти.
Приходив зворотний зв'язок - імама інформували про події, а він давав вказівки духовенству і робив ставку на молодь, до якої звертався найчастіше, закликаючи йти в глибинку і піднімати народ. Молоді офіцери і солдати все більше прислухалися до голосу імама і приєднувалися до повсталих.
Бахтіяр не скупився на обіцянки змусити шаха виїхати, відродити демократію, розпустити САВАК. дотримуватися ісламських приписів, повернути духовенству привілеї, дати свободу пресі, звільнити політичних в'язнів і заарештувати продажних політиків і корупціонерів, що і було частково зроблено. Натомість він вимагав довіри.
Інакше, погрожував він, в Ірані переможе комунізм, росіяни захоплять країну і розділять її. Якщо пригадати афганські події, що почалися в той час, підстави для навіювання і підозрілості були.
Але імам Хомейні оголосив уряд Бахтіяра незаконним.
* * *
Всенародний рух не був монолітним. Безліч угруповань об'єднувала ненависть до тиранії шаха, але кожне мало свої цілі, недооцінювало вплив духовенства і розраховувало скористатися здобутками революції по-своєму. З в'язниць виходили непримиренні комуністи з партії Туде, вливалися в революційний рух, пробивалися в його керівництво, створювали все нові осередки. Ліві, Організація партизан-федаїв і Організація моджахедів, спираючись на досягнення у збройній боротьбі проти шахського режиму, нагадуючи про жорстоку розправу САВАК з ними, залучали багатьох молодих людей, але імам, побачившись з їх представниками, які клялися у вірності ісламу, поставивши лише кілька запитань, визнав їх віру в Бога неглибокою і орнаментальною, що прикривала неприязнь до духовенства.
Групи ліберальних інтелігентів раді були б повстати і очолити суспільство, але стихійні виступи, що підігрівалися відозвами імама, диктували свої умови, і вони ставали попутниками, які намагалися зайняти чільне місце в русі. Але Хомейні міряв їх хитку відданість своїми, релігійними мірками. Пізніше він отримає шалений опір своїм діям і назве попутників, а потім ворогів, "лицемірами", кличкою, даною нестійким перетвореним мусульманам пророком Мохаммедом.
13 січня 1979 при величезному скупченні народу біля Тегеранського університету було зачитано послання імама Хомейні:
"В силу шаріатського права і на підставі вотуму довіри, даного мені більшістю іранського народу, з метою здійснення ісламських цілей тимчасово призначається Рада ісламської революції, що складається з компетентних, відданих і заслуговуючих на довіру мусульманських діячів…"
У країні встановилося двовладдя. Шах покинув країну. Вулиці Тегерана заповнили радісні натовпи. Люди співали і танцювали. Вони вимагали якнайшвидшого повернення Хомейні, але продовжував діяти військовий стан, і Бахтіяр з генералом Хайзером і іншими американськими радниками все ще не хотіли здаватися, військові робили збройні вилазки з казарм, всі аеропорти були закриті. Ходили чутки, що літак Хомейні збираються підірвати.
Очікуваний приліт був відкладений на шість днів. Найбільш поважні релігійні авторитети сіли в бест в мечеті Тегеранського університету, тобто відмовлялися виходити звідти до повернення імама. У Тегеран стікалися люди з усієї країни, в них стріляли, їх чавили танками, але зупинити потік людей було неможливо. Нарешті, 1 лютого Хомейні ступив на рідну землю. Його зустрічали, за різними даними, від 4 до 6 мільйонів чоловік. Імам виголосив подячну промову і пішов на кладовище Бехешті Захра, де ховали мучеників революції.
Там він проголосив призначення нового уряду.
Бахтіяр не вірив своїм вухам, але через два дні стало відомо ім'я іншого прем'єра, релігійного, інженера Базаргана, якого, незважаючи на його приналежність до ліберального Руху за свободу, рекомендувала революційна рада.
Бахтіяр з Хайзером гарячково готували військовий переворот, але зустрічати імама прийшли також багато військових. Потім на сторону народу стали переходити цілі з'єднання. 9 лютого в Тегерані почалося сум'яття. Дивізія шахської гвардії напала на персонал військово-повітряної бази, яка стала на бік революції. Народ кинувся підтримувати. Бої йшли всю ніч, люди отримували зброю з арсеналу бази.
На другий день радіо за наказом генералів оголосило, що з 16-ї години нікому не дозволяється виходити на вулицю. Імам Хомейні заявив, що це суперечить шаріату.
"Дорогі брати і сестри, не пускайте страх в свої серця, з волі Всевишнього істина переможе…"
Зараз, навіть важко уявити собі, що відбувалося. Відомо, що Бастилію взяли малою кров'ю. Лютнева революція в Росії була майже безкровною, а під час жовтневого більшовицького перевороту загинуло всього шість чоловік. У Тегерані ж казарми різних родів військ атакували багатотисячні натовпи, бідно озброєні, при поки що незначній підтримці військорвих, які відгукнулися на заклик Хомейні. Танки і знаряддя били прямою наводкою, громадили буквально гори трупів, але люди йшли і йшли під вогонь, обліплюючи танки.
Захоплені радіо і телебачення 11 лютого 1979 року оголосили про остаточну перемогу Ісламської революції і встановлення Ісламського правління.
* * *
"Кров переможе меч" - таким був девіз Хомейні, який вважав жертовність вищою стадією духовної досконалості. Тепер, скориставшись революційним підйомом, він поставив перед собою завдання створити здорове суспільство на основі поваги кожним його членом ісламських традицій і дотримання заповідей пророка Мохаммеда і непорочних імамів. Але для цього необхідно було побудувати ісламську державу, ідеологію і структуру якої він розробляв протягом всього свого тривалого вигнання.
Зрозуміло, Хомейні був ідеалістом в загальноприйнятому значенні цього слова, тобто ніколи не зраджував своїм ідеалам, в своєму благочесті вірив у Боже Провидіння і потойбічну нагороду за праведне життя, постійно вдосконалюючись і зводячи до мінімуму свої мирські гріхи. Але це був той рідкісний випадок, коли ідеаліст виявився прозорливим політиком, і дуже спостережливим, працьовитим практиком. Тимчасовий уряд Базаргана, що включав фахівців, підпорядковувався Раді Ісламської революції, яка складалася з революційного духовенства, і обидва були під контролем Хомейні.
Поряд з ними був створений Комітет Ісламської революції, який намагався взяти під свій контроль озброєних під час повстання людей і відповідати за порядок, безпеку. Але не все йшло гладко… Ситуація була складна, оскільки до колишніх політичних організацій додалися нові, і далеко не всі підтримували ідеї ісламського правління. В умовах проголошеної демократії всі вони вимагали собі місця під сонцем і навіть створювали власні збройні сили. На противагу духовенство збирало свою масову партію, на чолі якої стали такі соратники Хомейні, як Бехешті, Ардебілі, Хоменеї, Хашемі-Рафсанджані та Бахонар, Партія Ісламської Республіки (ПІР)…
У країні, де при чисельності шахської армії в 400 тисяч чоловік і в руках народу виявилося 300 тисяч одиниць вогнепальної зброї, якого б то не було спокою чекати було важко. Місцеві революційні комітети і трибунали ставили до стінки осіб, які співпрацювали з шахським режимом, куди потрапляли не тільки саваківці і армійці, які брали участь у розстрілах демонстрацій, а й чиновники, промисловці, інтелігенти. Революційний терор здійснювався не централізовано, за вказівкою керівництва, як це було в Росії, коли купка новоявлених правителів, які належали до юдейського племені, використовуючи ниці і класові інстинкти, нацьковувала корінне населення один на одного, знищувало людей, традиції, релігію. Хомейні був стривожений і закликав населення здавати зброю, але місцеві комітети заносило, і було далеко до втілення ісламського способу правління, коли, за його словами, "вся нація - начальники і підлеглі, співробітники установ і торговці, релігійні діячі та студенти, роботодавці і робітники - усі будуть братами і рівноправними. Вочевидь, що між ними буде панувати братерство, не існуватиме конфліктів з приводу посад, рангів, багатства і т.п.; майно всіх і кожного буде щиросердно надане в розпорядження всіх і кожного".
Тоді він зробив, мабуть, єдиний правильний хід в умовах революційного кипіння і прагнення груп всіх відтінків політичного спектру, особливо ліворадикальних бойових дружин, відтіснити духовенство від керівництва революційним процесом. Утримати владу можна було лише створивши військово-політичну організацію, до якої б увійшли озброєні загони розрізнених революційних комітетів і окремі бойовики, полонені харизматичною особистістю імама. І така дисциплінована організація була створена 24 лютого 1979 року під назвою Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). Вона була створена на противагу армії, але визнавала авторитет духовенства, і, ще не відзначена повною його довірою, збиралася "стійко і пильно захищати ісламську революцію від підступів її ворогів".
Як і під час будь-якої революції, країну лихоманило. У провінціях повставали національні меншини. Терористичні групи скоювали замахи на багатьох видатних релігійних діячів, поповнюючи список мучеників. Американські агенти вербували людей серед незадоволених новими режимом і навіть близьких до ліберального Тимчасового уряду. Радянські агенти підстьобували бойові комуністичні групи.
Економіка країни розвалювалася на очах. Як тільки було оголошено про конфіскацію власності шаха і членів його сім'ї і передачу її в Фонд знедолених, великі підприємці кинулися вивозити капітали з країни. Робочі захоплювали підприємства, але не могли налагодити функціонування їх без досвіду і грошей. Нафти видобувалося менше, та й ціни на неї падали стараннями Саудівської Аравії і США. Іранські авуари, які зберігалися в американських банках, були заарештовані. Імпорт промислових і продовольчих товарів, що досяг при шахові колосальних розмірів, різко скоротився. Економічна блокада, інфляція, безробіття… Незадоволених вистачало.
Не можна сказати, що богослов і правознавець Хомейні добре знався на економіці, оскільки керувався лише загальними поняттями про справедливість. В Іраку разом з шиїтським ідеологом ас-Садром вони розробили такі принципи: збереження доходів на рівні потреб, боротьба проти надмірностей і зосередження багатств в руках небагатьох, регулювання цін, заборона лихварства, введення безкоштовної освіти і медичного обслуговування. Економічний радник імама Лазні Садр написав книгу "Тоухідна економіка" (тоухід - єдність, божественна гармонія), в якій обгрунтовувалося органічне поєднання приватної і суспільної власності. Розподіл по праці, а не за капіталом, намічалося згодом замінити принципом: "від кожного по здібностях, кожному за благочестя" що цілком відповідало поглядам мораліста Хомейні, який спочатку вводив своїми указами безкоштовні комунальні послуги, передачу конфіскованого знедоленим, безкоштовний проїзд, не зважаючи на уряд, але це викликало такий наплив населення в Тегеран, що створилися великі труднощі, і рішення економічних питань прийняло більш помірний і розважливий характер.
Зокрема, Хомейні оголосив "творчий джихад". На його заклик тисячі фахівців і революційних загонів поїхали у відсталі райони країни, будуючи дороги, медичні центри, електростанції, поліпшуючи умови життя, заодно створюючи ісламські ради, покликані пожвавити життя в провінції і зробити його стерпним.
* * *
1 березня імам Хомейні повернувся у сповнений радості Кум, де 16 років тому заклав початок революційного руху. Він погано почувався, але справа його вже знаходилося в міцних і вірних руках. Залишалося закріпити революційні завоювання. 30 березня був проведений народний плебісцит і 98% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, висловилася за проголошення Ісламської Республіки Іран (ІРІ), і 1 квітня, день підведення підсумків голосування, відзначається святково і понині.
У Кумі імам Хомейні чи не кожен день зустрічався і розмовляв з тисячами своїх прихильників у семінарії Фейзі.
А говорити було про що. Якщо трибунали засудили до смертної кари колишнього прем'єра Ховейду, главу САВАК генерала Насирі і багатьох інших, то група лівих терористів "Форкан" знищувала сподвижників Хомейні, серед яких були революційні генерали, аятолли Мотаххарі, Табатабаї, Ірага. Горіли елеватори, вибухали нафтопроводи. А тим часом конфісковані землі шаха і інших великих землевласників розподілялися серед селян…
* * *
У країні було три сили: ліберальні і демократичні партії, на які спирався Тимчасовий уряд, технократи і політична еліта; ліві і радикали комуністичного і навіть ісламського толку, теж запеклі борці з шахським режимом, і хомейністи, духовенство, що спиралося на найширші маси віруючих.
Реальна влада все більше переходила до останніх, незадоволених кабінетом Базаргана, який, в свою чергу, намагався контролювати діяльність великих аятолл, реанімувати армію, зібрати в єдиний кулак світську інтелігенцію та студентів.
Переговори членів Тимчасового уряду і Ісламської революційної ради тривали деколи до десяти годин і ні до чого не приводили. Прихильники Хомейні мали своїх емісарів в усіх органах влади і проводили свою політику, спираючись на загони вартових ісламської революції і Хезболла (партії Аллаха). А ліві, партизани-федаї і моджахеди, навіть вирішили бойкотувати референдум про Ісламській республіці.
Все вирішив заклик Хомейні. За ним пішли й студенти. 12 серпня 1979 року розкол серед них став очевидним. У Тегеранському університеті, почалися зіткнення різних угруповань, були сотні поранених. Хомейні виправдовував своїх прихильників.
- Я приїду в Тегеран, - погрожував він, - і буду діяти в революційному дусі.
А далі сталося те, що імам Хомейні назвав "другою ісламською революцією". 3 листопада він опублікував відозву до студентів і учнів та закликав їх до "потужної атаки проти інтересів Америки та Ізраїлю". На другий день група молоді, яка назвала себе "студентами-мусульманами - послідовниками курсу імама", захопила штурмом посольство США і взяла в заручники його співробітників. Одночасно ЦК Партії Ісламської Республіки зробив запит уряду, на якій підставі прем'єр Базарган веде в Алжирі неоголошені переговори з радником Білого дому з питань безпеки Бжезинським? Уряд Базаргана впав.
Папери, виявлені в посольстві, потім були поступово опубліковані під заголовком "Документи американського шпигунського гнізда в Ірані" і склали 50 томів. Відразу ж стали відомі імена американських агентів і методи шпигунства не тільки в Ірані, але і інших країнах. Імам виступив з промовою, сенс якої зводився до фрази: "Всі наші труднощі - через Америку"
Москва оголосила такі дії "антиамериканською істерією", що було більш ніж дивно, оскільки Ісламська революція обернулася для її суперників в "холодній війні" втратою величезного плацдарму біля протяжного південного кордону СРСР. Когось влаштовував союзник Ізраїлю і американський жандарм в районі Перської затоки. Когось не надихав приклад успішної визвольної боротьби. Цікаво, що саме в цей час упав залежний від США нікарагуанський режим, посилився опір народів Палестини і Лівану, піднялися ісламські рухи у всіх арабських країнах і Туреччині, а проамериканські радники Кремля спровокували його на наказ щодо кривавого перевороту в Афганістані і безнадійну війну з ще не підкореним гордим народом, сподіваючись обкласти Іран зі сходу.
У самому Ірані проявилася дивовижна одностайність лівих і правих контрреволюціонерів, які керувалися вказівками з радянського і американських посольств. Координувалися дії США і СРСР щодо гарячкового озброєння Саддама Хусейна, який прийшов до влади в Іраку. Аятолла Хомейні дотримувався твердого принципу: "Не Захід і не Схід".
А ненавидіти Америку було за що. Не кажучи вже про 22 мільярди доларів заблокованих авуарів, з яких все-таки черпалися кошти на боротьбу з революцією, американці запросили шаха, який поневірявся з країни в країну, до себе, підлікуватися і відмовлялися видати злочинця, винного в смерті десятків тисяч іранців.
* * *
Ще влітку 1979 року після виборів до Ради експертів був розроблений новий проект конституції ІРІ, у якій, на думку Хомейні, треба було закріпити принцип "вілаєте факіха" (управління богослова-правознавця). У лібералів був свій проект. Не підтримувала Хомейні і частина духовенства на чолі з великим аятоллою Шаріатмадарі, який за відсутності імама вважався головним релігійним авторитетом в Ірані і, небезпідставно боявся ще більшого зростання впливу імама на революційні події.
Однак, переміг проект конституції, який відбивав погляди Хомейні на ісламське правління. Він був прийнятий на референдумі і затверджений конституційними зборами 24 шабана 1358 року, що відповідає даті 15 листопада 1979 року. Через десять років по указу духовного лідера країни деякі статті її було переглянуто, як того вимагав накопичений державний досвід.
Цю конституцію, яка в корені відрізняється від основних законів старих демократій, які тупо копіюють, пристосовуючи їх під ту чи іншу правлячу особу і в інтересах груп, які дорвалися до влади і грошей, було б цікаво вивчити і супроводити належними коментарями. Що за браком місця в короткому нарисі зробити неможливо.
Віддавши належне 60 тисячам полеглих шахідів (мучеників за віру) і сотням тисяч поранених, творці Конституції підкреслювали, що нація самоорганізується, щоб досягти кінцевої мети (прийти до Бога), а на цьому шляху - створити зразкове ісламське суспільство, приклад для ісламських і народних рухів за кордоном.
У конституції чітко простежується бажання затвердити релігійний контроль над усіма сторонами політичного і громадського життя країни і турбота про мораль і розвиток здібностей кожного мусульманина. Над усіма ставиться визнаний духовний вождь нації, який в силу своїх особистих якостей і вченості здатний оцінити дії президента, прем'єра, міністрів, законодавчих зборів, спираючись на вказівки священних книг ( "Справи вершаться улемами, точно виконують веління Бога щодо дозволеного і недозволеного", - сказано в священному хадісі).
Економіка оголошена не метою (оскільки концентрація і збільшення багатства, згідно зі світовим досвідом, призводять лише до деградації особистості і розкладання суспільства), а засобом досягнення кінцевої мети. Головне в ісламському правлінні - віра єдиного Бога, у встановлені ним закони шаріату, в Страшний суд, в божественні одкровення і справедливість, в спадкоємність імамів, в початкове благородство і цінність кожної людини, в запереченні гноблення і гегемонії.
Інша справа - як цього досягти. Відомо, що риба гниє з голови. Державним службовцям забороняється будь-яка ділова діяльність, включаючи адвокатську, за винятком викладацької. Скажете, що ви про це вже чули і знаєте, як спритно зневажаються закони у корумпованих тоталітарних і демократичних режимах, але, в жодній з конституцій я не читав нічого подібного зі статтею 142 Конституції ІРІ:
"Власність лідера країни, Президента, заступників Президента, міністрів, а також їхніх дружин і дітей перевіряється главою судової влади до і після закінчення служби зазначених осіб на предмет запобігання її незаконного збільшення".
При цьому судова влада повністю незалежна і очолюється одним з вищих релігійних авторитетів, який керується не тільки буквою закону, а й мораллю ісламських джерел.
Прибувши в березні в Кум, аятолла Хомейні заявив: Ми не хочемо, щоб наша судова система була системою Заходу і щоб наші закони були законами Заходу, так як у нас є свої, божественні, ісламські закони".
Задоволених серед грішників, природно, було мало, але чесні люди схвалювали нововведення, і наслідки, навіть коли суворі революційні закони були пом'якшені, стали очевидними. "Міжнародна прогресивна громадськість" протестувала проти "дикого середньовіччя", керуючись, як завжди подвійною мораллю, вдаючи, що не помічає, що від вбивств гине в тисячі разів більше людей, ніж від страт.
До речі, бездоганна сінгапурська демократія, ще раніше прийняла закони, що карають неодмінним розстрілом володіння зброєю без дозволу і торгівлю наркотиками. І це нікого не дивує, як і спокій американців з приводу того, що в багатьох штатах введена сувора цензура на показ сексу і сцен насильства по телебаченню, які здійснюється ретрансляційними станціями, чого не скажеш про наш телевізійний смітник, куди зливаються нечистоти з усього світу за фінансової підтримки Держдепартаменту США.
Всякому, хто відвідав Іран останнім часом, помітна незлостивість його жителів по відношенню один до одного, відсутність догідливості перед вищестоящими за посадою, якщо не брати до уваги традиційної поваги до старших за віком, що не можна було б повністю віднести до вимог конституції вважати "загальнообов'язком заклик до добра, проповідь схвалюваного і заборону несхвалюваного" без уточнень про захист честі і гідності кожного. В армії, наприклад, заборонялося будь-яке використання чого-небудь казенного в особистих цілях, навіть праці солдата при переїзді офіцера з квартири на квартиру… Іноземцям ні баз, ні концесій, ні будь-яких фірм, ні служби, ні власності за конституцією в Ірані не бачити. Такого не було навіть за нашого убогого соціалізму. Зате чесно набута власність охороняється законом. Але держава не випускає з рук великої промисловості, банків, страхування, електроенергії, зв'язку, безкоштовної середньої освіти… І не відмовляється від планування. Від п'ятирічок!
Що ж стосується чесності, то закони, які захищають мораль громадян, вельми суворі, і особливо, якщо це стосується нечесної наживи, оскільки вона - мати всіх вад. Найбільші гроші наживаються присвоєнням чужої власності, хабарами, витратами і на слабкостях людських, на розпусті та азартних іграх. До речі, аятолла висловив свою думку про азартні ігри в фетві, яка забороняє їх мусульманам, включаючи шахи, але потім для останніх зробив виняток, як для розвиваючих у молодих людей швидкість розуму.
До числа несхвалюваних ісламом здавна видів діяльності відноситься лихварство. Втім, і християнство ставило під його заборону, віддавши на відкуп іудеям, які за тисячоліття на лихварстві, работоргівлі та утриманні місць розпусти зібрали неймовірні багатства, які використовуються нині єврейськими націоналістами для скупки задешево всього, що погано лежить, придбання засобів масової інформації, підкупу впливових осіб і зміцнення раптово різко проявленої своєї влади.
Але як функціонують банки, якщо не можна віддавати гроші в зростання, якщо це забороняється ісламськими законами, які настільки ревно підтримував імам Хомейні? Банк зазвичай безжалісний. Він дасть гроші під відсотки і, після закінчення терміну, забере собі твоє майно і підприємство. У нас він переправляє гроші за кордон, зменшуючи грошовий обіг, плюндруючи виробництво, позбавляючи людей законного заробітку. В Ірані банки дають безвідсоткові позички і ставлять себе в ризиковану залежність від прибутковості виробництва, направляють, підправляють, підживлюють його, щоб не нести збитки, а отримувати обумовлений дохід.
Іслам за своєю сутністю інтернаціональний, він не визнає винятковості ні крові, ні раси. Тому Хомейні був такий суворий щодо захоплення шаха арійством, до націоналізму взагалі і ніколи не виділяв персів серед численних арабів, азербайджанців, туркменів, курдів. Конституція вважає офіційною мовою перську, але і будь-яка інша мова не обмежується, ні в школах, ні на телебаченні, ніде, хоча адміністративний поділ країни за національною ознакою не здійснюється. Поблажливість до інших релігій проявляється в тій статті конституції, яка передбачає окремі вибори зороастрійців, юдеїв, ассірійців, халдеїв і християн-вірмен, по одному депутату в парламент, що складається з 270 чоловік, що навіть перевищує їх процентну чисельність в країні. До речі, всі спроби звинуватити Хомейні в антисемітизмі обсипалися, як лушпиння, оскільки гнів його поширювався лише на сіоністів і шахраїв, які поспішили після перемоги революції з Ірану геть, оскільки шахраї виявилися не в пошані, до якої б національності вони не належали. Тим більше, що у нього була добра дещиця арабської, чи то пак семітської, крові. Після відставки Тимчасового уряду Революційна рада на основі прийнятої конституції створила новий уряд, в якому міцно утвердилися релігійні діячі, учні Хомейні. Але протести в країні тривали. Крім лівих і лібералів, були незадоволені створюваною Хомейні владною ієрархією деякі шиїтські авторитети, які вважали це порушенням традицій. Їх "Партія мусульманського народу" теж провокувала заворушення і створювала свої бойові групи. У каші змов, інтриг, миттєво виникаючих і зникаючих союзів, терору, її шлях перетинався з шляхами комуністичних і монархічних груп, і вона була розпущена…
Серце імама Хомейні не витримало постійної напруги, і в лютому 1980 року його звалив інфаркт. Після 39 днів лікування в Тегеранській кардіологічній клініці він оселився в столичному окрузі Дарбанд. Навесні він переїхав з родиною в невеликий будинок в передмісті столиці Джамаран, де жив до своєї смерті.
А країна готувалася до виборів президента. Хомейні до інфаркту вірив, що ним не повинен бути представник духовенства. Серед кандидатів почалася війна компроматів, чому сприяли документи, захоплені в американському посольстві. Серед всіх імам виділив Абульхасана Бані Садра, сорокасемирічного сина аятолли Садра, який з 60-х років брав участь в опозиційному русі. Його заарештовували, потім він емігрував, закінчив Сорбонну. Це в його паризькій квартирі провів свої перші дні у Франції імам, з яким Бані Садр і повернувся в Іран. Однак в передвиборних заявах Бані Садр не підкреслював особливої ролі шиїтського духовенства, і воно ніяк не приховувало свого роздратування з приводу його перемоги, тим більше що кандидат Партії Ісламської республіки, якою керував аятолла Бехешті, отримав всього півмільйона голосів з 14 мільйонів.
Бані Садра викликали в клініку, де лежав Хомейні, і він поцілував руку імама, який побажав йому успіхів, не знаючи ще, що той задумав таємно звести нанівець досягнення ісламської революції. Клерикали відігралися на парламентських виборах і серед депутатів Маджлісу більше половини носили чалми. Почалася боротьба між угрупованнями Бехешті і Бані Садра, якого на перших порах підтримував сам Хомейні.
Йшли сварки через міністерські портфелі. Але аскетичний імам нагадував обом сторонам про бідних і голодних:
"Адже саме вони дали вам революцію і дозволили зайняти ваші пости. Так чи можете ви сперечатися через посади?".
Але така вже природа людей, які дорвалися до влади - кожен, навіть мулла, хотів мати гарний будинок, гарну машину, красиву дружину.
"Перестаньте витрачати так багато! - сердився імам. - Згадайте, як ви обмежували себе раніше!"
Після захоплення студентами заручників в американському посольстві, Захід, в свою чергу, піддав економічній і політичній облозі весь Іран. Створювався небезпечний прецедент, який міг призвести до війни. Імам Хомейні заговорив про необхідність створення двадцятимільйонної армії… 22 квітня шість американських літаків С-130 приземлилися на своїй колишній військовій базі в Табесі, в пустелі на сході Ірану. Перед льотчиками поставили завдання: після прибуття літаків-заправників і 8 вертольотів взяти курс на Тегеран, де десантники повинні були за допомогою американської агентури скинути бомби на житло імама Хомейні в Джамарані і на інші важливі об'єкти, і у виниклій паніці під шумок напасти на американське посольство і визволити заручників.
Але сталося те, що тепер інакше, ніж дивом, не називають. Здійнялась піщана буря. Частина вертольотів повернулася на авіаносець "Німітц", а інші спішно приземлилися. Один з них зіткнувся з уже приземленим літаком, і обидва вибухнули, вісім осіб загинуло, інші втекли, кинувши кілька літаків, вертольотів і спорядження.
У серпні в Єгипті помер шах. Відпала вимога видати його в обмін на заручників, і їх відпустили після того, як в Алжирі на переговорах США зобов'язалися не втручатись у внутрішні справи Ірану і розблокувати іранські авуари. До речі, гроші американці так і не віддали.
Була ще одна спроба офіцерської змови, що фінансувалася американцями, але наближалося ще більше випробування. Саддам Хусейн у серпні з великою помпою здійснив хадж до Мекки, де зустрівся з багатьма видатними людьми і з'ясував, що честолюбним планам зробити Ірак найпотужнішою державою за рахунок захоплення нафтових багатств Ірану перешкоджати не будуть. Ще влітку 1978 року він заявив: "Один з двох барелів нафти, що видобувається в світі, повинен надходити з Іраку". 22 вересня іракські танкові колони, перейшовши кордон, подалися вглиб провінцій Хузестан, Ілам, Курдистан, Керманшах. МІГи і "Міражі" обстрілювали і бомбили іранські аеродроми, включаючи столичний аеропорт Мехрабад. Захоплене велике місто Хорремшехр негайно було перейменоване в Аль-Мухаммару, як воно називалося тисячу років тому, за часів халіфів, що говорило про амбіції Саддама.
Розрахунок був такий: по-перше, потужна іракська армія, споряджена сучасною зброєю і Заходом, і Сходом, швидко розгромить іранську армію, яка після революції знаходилася в процесі становлення, і, по-друге, Саддаму здавалося, що нафтоносний Хузестан, населений арабами, повстане проти персів і утворить державу Арабістан під патронажем Іраку.
Ні того, ні іншого не сталося. Повстання арабів в Ірані не відбулося, громадяни всіх національностей виявилися вірними батьківщині. Що ж стосується бліцкригу, то навіть елемент раптовості не спрацював.
Імам Хомейні негайно виступив зі зверненням до народу. "Ми повинні бути вдячні Аллаху за війну, яка об'єднує нас", - сказав він, здавалося б, дивну фразу і закликав іранців не шкодувати життя в ім'я порятунку ісламу. Однак він знав, що говорив, бо чудово знав історію революцій, після яких неодмінні війни. Цивільні внутрішні були страшніше воєн проти зовнішнього ворога. А розв'язання громадянської війни було в планах, виявлених в американському посольстві.
На шляху іракців стала армія і Корпус вартових ісламської революції, незабаром до них приєдналися добровольці. Мільйони молодих людей записувалися в ополчення (басідж). Натхнення було таке, що слабо озброєні, вони йшли натовпами на кулемети і танки регулярної іракської армії, гинули тисячами, але ворожий наступ був зупинений. Вісім років після цього тривала війна, яку можна назвати позиційною, оскільки великих зрушень військ не було, а звільнення Хорремшехра було з радістю прийнято населенням всієї країни.
Занадто великим був іранський шматок для малого іракського рота.
* * *
Війна війною, а боротьба за владу тривала. Як і раніше Партія Ісламської Республіки (ПІР) на чолі з релігійними діячами Бехешті, Рафсанджані, Хоменеї та іншими ревниво ставилися до діяльності президента Бані Садра, призначеного, до того ж, головнокомандувачем збройними силами.
Прем'єр-міністр Раджаї, діючи спільно з керівництвом ПІР, призначав в міністерства своїх людей. Колишній міністр закордонних справ Готбзаде, який, до речі, добув в Парижі за 200 тисяч доларів таємний план повернути за допомогою Іраку на трон шаха, коли він був ще живий, різко критикував духовенство, відображаючи погляди Бані Садра. Його заарештували. Прихильники Бані Садра влаштовували маніфестації, вимагаючи обмежити діяльність духовенства мечетями. Відповідні маніфестації проводилися "проти змови, яка мала на меті підрив позицій духовенства і ісламу". Доходило до рукопашних сутичок на вулицях. Імам Хомейні побачив в діях Бані Садра, який все більше віддалявся від нього, відхилення від початкових цілей революції, здійсненої в ім'я ісламського правління. За Бані Садра виступали багато торговців, студенти, інтелігенти. У вітринах магазинів з'явилися його портрети. Частина духовенства була незадоволена релігійною пірамідою, яка будувалася замість колишньої системи незалежних авторитетів, і звинувачувала Хомейні в претензії стати "мусульманським папою".
Дійшло до того, що 5 березня 1981 на мітингу в Тегеранському університеті, де були присутні і ліберали, і ліві, а також члени ПІР і Хезболла, Бані Садр фактично закликав до фізичної розправи зі своїми противниками. У зіткненні одразу ж після того було поранено 45 осіб. Маніфестації і сутички обох сторін тривали. Бані Садр, побувавши на фронті і заручившись підтримкою деяких вищих офіцерів, почав готувати переворот. Але змова була зірвана.
Бехешті і Хашемі-Рафсанджані надали імаму докази провини президента і зажадали зняття його з посади головнокомандувача. Але імам не хотів "виставляти противнику напоказ наші розбіжності".
І все ж імам звільнив Бані Садра від обов'язків верховного головнокомандувача, а парламент, звинувативши його в недостатній прихильності до "лінії імама" і навіть в симпатіях до США, позбавив президентства. Колишній особистий пілот шаха і лідер бойової організації "Моджахедін Халк" (Народні борці) Раджаві відвіз його в жіночій сукні на льотне поле аеродрому Мехрабад і доставив літаком в Париж. Це нагадувало втечу Керенського з Гатчини.
З цього дня почалися масові демонстрації прихильників Бані Садра, їх розгін, арешти моджахедів, і ті оголосили терор. Аятолла Хоменеї був серйозно поранений. 28 червня в приміщенні штаб-квартири Партії Ісламської Революції під час великого зібрання пролунав вибух. Під уламками будівлі опинилися аятолла Бехешті, чотири міністри, двадцять сім депутатів парламенту - всього 72 людини.
Ідеалізм Хомейні розбивався об людську жорстокосердість. Його ідеї підхоплювалися людьми дуже рішучими, але для втілення їх в життя був потрібен час, тому що опір чинили люди теж дуже рішучі.
Новим президентом був обраний Раджаї, а прем'єр-міністром вперше призначена духовна особа - Бахонара. Разом з головою парламенту Хашемі-Рафсанджані вони склали тріумвірат, який почав усунення моджахедів, які колись самовіддано боролися проти шахського режиму. Було заарештовано 7 тисяч осіб, а півтисячі страчено. Ці ісламісти з марксистською економічною програмою (буває і таке) виявилися серйозною силою. 30 серпня в канцелярії глави уряду прогримів новий вибух. Загинули новий президент і прем'єр-міністр.
Все-таки це була громадянська війна зі своїми Вандеями, таборами бойових загонів моджахедів і федаїв, партизанськими діями і індивідуальним терором. Не кажучи вже про втрати армії і "вартових революції", було вбито більше двох тисяч вищих політичних і релігійних діячів. З семи улемів, які були надіслані Хомейні управляти різними районами країни, загинули чи були важко поранені шість. Але революційний уряд за підтримки більшості народу успішно тіснив іноземну агентуру…
* * *
Через місяць після загибелі Раджаї президентом був обраний аятолла Хоменеї. Набирав силу великий аятолла Монтазері, який очолював штаб ісламської культурної революції і знаходився біля імама з сімнадцяти років. Всенародно обрана Рада експертів готувала його в наступники імама.
Війна з Іраком протікала мляво, але послужила відродженню збройних сил. В армії і Корпусі вартових було вже по півмільйона людей, і поповнювалися вони з тримільйонного ополчення, але до "20-мільйонної ісламської армії", задуманої Хомейні, було ще далеко. Однак і цього виявилося досить, щоб потіснити армію Саддама Хусейна, який за власний кошт і кошти арабських шейхів купував зброю і в західних країнах, і в СРСР. І всі в один голос, в тому числі і Кувейт, вмовляли іранське керівництво укласти перемир'я, на що погодитися було неможливо, так як залишалися окупованими кілька тисяч квадратних кілометрів, і потім їх довелося б випрошувати. В результаті світового пропагандистського галасу у необізнаних людей вже створювалося враження, що це Іран напав на Ірак, а не навпаки.
Більш того, коли обстановка почала змінюватися на користь Ірану, в Перській затоці з'явилися французький, британський та радянський флоти. Почалася "танкерна війна" - Ірану не давали вивозити нафту. Оглядалися і арештовувалися комерційні судна, що доставляли необхідні товари. У прибережних водах підпалювали іранські нафтові свердловини. Іракці піддали хімічному бомбардуванню місто Халабче, де від задухи померло майже п'ять тисяч чоловік.
Дійшло до того, що 3 липня 1988 року в чистому небі над затокою двома ракетами з американського військового корабля "Вінсент" був збитий аеробус (рейс №655) з 297 пасажирами, серед яких були жінки і діти. Їх загибель була подана як чиста випадковість, і можна лише уявити собі, який галас піднявся б, якби був збитий ізраїльський або американський літак. Досить згадати вибух літака над Англією, коли невиправдані підозри впали на Лівію, в результаті чого столицю суверенної держав бомбили і були жертви в родині Каддафі.
З самого початку імам Хомейні оголосив війну з Іраком священною, спрямованою проти США і міжнародного сіонізму. Він закликав до жертовності, і народ почув його заклик. Цю війну можна назвати вітчизняною. І, природно, сіоністи розглядали її цинічно, радіючи усобиці мусульман, прагнучи покористуватися нею. Ізраїльський міністр оборони Рабін сказав: "Перемога Іраку або Ірану у війні в Затоці стане загрозою для безпеки Ізраїлю. Нам вигідно, щоб ця війна тривала якомога довше". Те ж, приблизно, говорив Трумен, коли ми воювали з Німеччиною.
У 1988 році у Хомейні був другий інфаркт, ще сорок днів він провів у клініці, де, перемагаючи біль, жваво цікавився справами на фронті і в тилу, в якому після придушення лівої і правої опозиції розпалювалася неабияка боротьба за лідерство в разі смерті імама.
Через рік Рада безпеки ООН прийняла резолюцію 598, в якій був враховані деякі вимоги Ірану. Імам прийняв рішення створити комісію з обізнаних людей, щоб вивчити нові умови перемир'я. Свою думку він висловив ще через рік в "Посланні прийняття", де дав вичерпний аналіз свого бачення політики протистояння супердержавам і втілення в життя ідеалів і цілей революції. Ось уривок:
"Що ж стосується прийняття резолюції, яка, по суті, є справою гіркою і марною для всіх і особливо для мене, то ще кілька днів тому я вважав, що треба дотримуватися оборонної тактики і позиції, яких ми дотримувалися протягом всієї війни. Я вважав, що це буде корисним і вигідним для Порядку, для Країни і Революції, але події, які мені зараз не подобаються і стануть ясними, по Божій волі, свого часу і які розглянули всі високопоставлені політичні і військові фахівці, чиїй вірності я довіряю, привели мене до рішення погодитися з резолюцією і примиренням. В даний час я вважаю це доцільним для Революції і Системи, хоча і не надихаючим для всіх нас, але ми повинні пожертвувати своєю честю і постійністю заради користі для ісламу і мусульман. Я б не погодився, приймаючи до уваги, що мученицька смерть принесла б мені більше радості, але що поробиш? Всі повинні підкорятися волі всемогутнього Бога, що неодмінно виконувалося і буде виконуватися хоробрим народом Ірану…"
Однак нота примирення була сприйнята Саддамом, як слабкість. Було зроблено новий наступ на півдні. Моджахеди-"лицеміри", як їх називав імам, за підтримки іракської армії проникли в Іран з боку західного кордону, але, пройшовши місто Ісламабад, були знищені в результаті операції "Мерсаді". Підступність Саддама і проникливе слово імама знову сколихнули народ, ворог був відкинутий.
Нарешті 20 серпня 1988 року, між Іраном і Іраком було укладено перемир'я, на кордоні з'явилися спостерігачі ООН. Судячи зі спогадів, більшістю народу це було сприйнято зі зневірою, оскільки готовність іранців-шиїтів жертвувати собою заради спільної справи разюча.
* * *
В посланні імама Хомейні промайнуло слово "доцільно". Незважаючи на війну, криваві політичні розборки, блокаду, економічне життя не завмирало. Будувалися дороги, греблі, збільшувався видобуток нафти. Нове послання Хомейні про політику і плани реконструкції країни з 9 пунктів передбачало і створення Ради з визначення державної доцільності, покликаної примирювати конкуруючі сторони всередині хомейністського руху і звернути зусилля на процвітання держави, на боротьбу з розростанням ракової пухлини сіонізму, на повну незалежність від великих держав. Покінчивши з кублами, розпустою, пияцтвом, влада зіткнулася з проблемою наркотиків, особливо гострої на Сході (а тепер і в нашій країні). Ще під час війни на афганському і пакистанському кордоні були зосереджені війська для боротьби з контрабандистами, та й у самій країні проблема була вирішена найбільш радикальним чином. Зміцнення сім'ї, моральних підвалин, чиста від хімікалій їжа не забарилися позначитися на здоров'ї нації.
За двадцять років, що минули після революції, чисельність населення збільшилася майже вдвічі. При цьому дві третини його молодші двадцяти п'яти. Серед молодих людей панує справжній культ знань, відкриваються дуже багато нових університетів та інших навчальних закладів, які готують фахівців для роботи в різних областях - від ядерних досліджень до ветеринарної справи, не кажучи вже про богослов'я, правознавство та філософію, основи основ ідеології ісламського держави.
Однак у зв'язку з поширеним знанням англійської мови, уявлення про російську культуру вони отримують спотворене. Енциклопедії, довідники, навчальні посібники, що знаходяться під контролем міжнародного сіонізму, називають лише імена російськомовних діячів, залишаючи за бортом величезний шар російських письменників і діячів справді національної культури. Втім, під впливом засобів масової інформації таке ж відбувається в нашій країні, де населення, що знаходиться в умовах колоніального режиму, близького до шахського, зменшується, на відміну від іранського, щороку більш ніж на мільйон, а ведучі злиденне існування основні маси, при повній відсутності будь-якої позитивної ідеології та харизматичних вождів, при угодовстві православної ієрархії, все більше охоплюються почуттям відчаю, маючи перед очима дуже невеликий вибір "ідеалів" - несправедливу наживу, політичну безпринципність і злочинність. Іранські студенти, які навчаються в наших університетах, під пильною увагою просіоністських елементів теж піддаються посиленому промиванню мізків…
* * *
Третій інфаркт імам Хомейні переніс в 1988 році. Коли людині вісімдесят шість років, вона, природно, думає про близькість миті з'єднання з Богом. Містичні настрої, які заволоділи ним, давали сили для молитов і благочестивих роздумів, але життя грубо вторгалася, порушуючи їх і тяжко ранячи серце.
Нелегко йому далося рішення про перемир'я. "Немов випив отрути", - сказав імам. Поранила звістка, яка прийшла з Мекки, де під час хаджу фанатичні ваххабіти зі зброєю в руках раптом напали на пілігримів з Ірану та інших мусульманських країн, які на заклик Хомейні здійснювали марш, проголошуючи єднання в боротьбі проти США, СРСР та Ізраїлю, розсадників світового безбожництва. На вулицях Мекки загинуло 400 пілігримів, 5000 було поранено. Осквернення святого місця при потуранні саудівських правителів, тісно пов'язаних з Америкою, викликало праведний гнів імама.
За його сприяння зменшилися розбрати між сунітами і шиїтами. Створювався єдиний фронт мусульман, заснований на спільності культурно-історичних цінностей і релігійних догм. Однак ідеологічний натиск Заходу під виглядом заохочення етичного вільнодумства тривав. У всіх на слуху була нашуміла свого часу історія з романом Салмана Рушді "Сатанинські вірші". Пам'ятається, який резонанс викликав у нас демонстративний показ фільму про Христа, де спотворювалося Євангеліє. Але кожен, хто познайомився з деякими сторінками "Сатанинських віршів", вважав би фільм нудною фантазією, тому що іносказання про життя пророка Мохаммеда і його сім'ї відображають всю гидоту, породжену сучасною "сексуальною революцією" і уявою розпусника-збоченця. Ісламські громади всіх країн протестували проти появи книги в друкованому вигляді, але уряди англомовних країн взяли публікацію під своє заступництво, вбачаючи в ній чудову зброю проти дедалі міцніючої мусульманської моралі.
Палке релігійне почуття і моральна чистота Хомейні були ображені. Він видав декрет, в якому відлучав Рушді від ісламу і закликав віруючих покарати його смертю, що викликало бурю в західних засобах інформації. Однак згодом міжнародна організація Ісламська конференція, розібравшись у справі, підтвердила відлучення без вказівки на страту Рушді і його видавців. Цікаво, що одностайність мусульман, незалежно від їх місця проживання і переконань, настільки охолодила вдаване обурення західних діячів, що вони стали намацувати шляхи зближення з Іраном.
Бані Садр, який втік у Париж, писав в своїх мемуарах про імама: "Він і при смерті буде працювати".
4 січня 1989 року імам Хомейні написав послання Горбачову, а 7-го в Москву прибув його учень аятолла Амолі в супроводі заступника міністра закордонних справ Ірану і пані Дабах, члена парламенту. На другий день вони були прийняті в Кремлі Горбачовим, і під час двогодинної бесіди йому було вручено послання Хомейні. Документ виявився настільки вражаючим, що його сховали від тоді ще радянського народу, а опублікований він був заднім числом і лише в опозиційному "Дні" тоді, коли вже ніяке викриття або свіжа думка не сприймалися читаючою публікою, замороченою телевізійними балакучими головами найрізноманітніших політичних відтінків і привчену до тупого споглядання нещасть, які валяться на голову.
Лист аятолли був філософським, кожна фраза його, наповнена сенсу, вимагала уваги, і можна тільки уявити собі, як поверхнево освічений Горбачов, що ллє в промовах одну воду, сприйняв його зміст. Слабкий володар, іграшка в руках марксистсько-капіталістичних діячів, які, покрутивши нею, відкинули через непотрібність, був, зрозуміло, задоволений дипломатичними лестощами мудрого старця про "сміливість і дерзання", проте генсека компартії не могли не збентежити твердження, що "відтепер комунізм слід шукати в музеях політичної історії", і що комунізм загнив, не добившись створення справедливого суспільства з непридатного і озлобленого атеїстичного матеріалу, і "хрускіт його кісток вже почутий нащадками".
Але Хомейні явно метав бісер перед свинями, коли намагався вселити атеїстові Горбачову, що людина потребує пізнання світобудови і кінцевої мети свого життя, що справа зовсім не в питаннях власності, економіки і свободи, а в порятунку людини від кризи віри і духовності, від трясовини підлості, від безвиході, в яку заганяв і заганяє Росію диявольський Захід, який сам хворий і загруз в тих же проблемах, що і комунізм, хоча і в інших формах. "Зрозуміло, що в результаті поганої економічної політики колишніх комуністичних властей на вас міг справити враження Західний світ, такий собі ілюзорний рай, але правди Ви там не знайдете, якщо ви маєте надію розрубати економічні гордієві вузли соціалізму і комунізму, звернувшись до осерддя Західного капіталізму, не вилікувавши жодного недуги вашого товариства, Ви зробите помилку, виправляти яку доведеться тим, хто, врешті-решт, прийдуть на Ваше місце", - писав Хомейні.
Матеріалістичних потуг виправити людство в останні століття було більш ніж достатньо. Хомейні пропонував Горбачову відмовитися як від утопій, так і від "природного відбору" в царстві наживи, і звернутися до кожної окремої людини, яка "за своєю природою прагне у всьому досягти абсолютної досконалості". В ході своїх міркувань Хомейні приходить до висновку, що абсолютне знання, як і абсолютна влада, які так притягують людину, повинні існувати. І це всемогутній Бог.
"Людина прагне до абсолютної істини, щоб розчинитися в ній, в Господі. І, взагалі, прагнення до Вічного життя закладено в кожній людині, і воно свідчить про існування Безсмертного світу".
Бідний Горбачов! Його засипали філософськими і релігійними термінами, цитатами десятків мудреців, з яких він чув, мабуть, лише про Платона, Аристотеля і Авіценну. Йому навіть порадили направити до Ірану фахівців, щоб вони вилікувалися від "американської релігії" - цього справжнього "опіуму для народу", і набралися розуму. Що вже там зрозумів з послання Горбачов, не знаю. Але відповідь він за допомогою "фахівців" написав і доручив доставити його… Шеварднадзе. Цей колишній міністр закордонних справ, який тоді вже сильно нашкодив Росії і обкраяв її на догоду Америці, очікував розкішного прийому в палаці духовного вождя Ірану, усіляких церемоній, а виявився в 12-метровій кімнатці саманного будинку в Джамарані, на північній околиці Тегерана.
Довгий ЗІЛ довелося залишити, не в'їжджаючи на вулицю Шахіда Хасана, де йому не було місця розвернутися, і пішки пройти до будинку, та ще зняти туфлі біля входу. Всередині обстановка була спартанська: низенький столик з Кораном і чотками на ньому, кушетка, стілець, газети, радіо, молитовний килимок… ось, мабуть, і все. Старець запропонував Шеварднадзе стілець, а сам сів на підлогу поруч зі столиком, що довелося зробити і якомусь високопоставленому радянському чиновнику, який супроводжував Шеварднадзе. Їм принесли по чашці чаю з двома шматочками цукру, і вони, мабуть, подумали, що їх розігрують чи нарочито принижують, тим більше що спокійний старець прийняв їх сухо, проникливо розгледівши, що це за птахи. Їм, комуністичним вельможам, які звикли до спецобслуговування, і в голову не приходило, що значення і вплив великого релігійного, державного і громадського діяча далеко не завжди в'яжеться з показною розкішшю та іншими атрибутами влади. До речі, мені говорили, що імам не любив говорити по телефону - йому треба було бачити очі співрозмовника, і правда рідко ховалася від нього…
Лист Горбачову виявився пророчим. Росію і справді загнали в економічний глухий кут і трясовину вульгарності, визначивши для її населення рабську частку в сировинному обслуговуванні "золотого мільярда".
Дослідник праць імама Хомейні пан Ансарі недавно прокоментував звернення до Горбачова так:
"На жаль, російські лідери не почули цього попередження і порад, і американські, і європейські корпорації і компанії перетворили сучасну Росію в економічний полігон, де випробовуються нові форми експлуатації для майбутнього, в якому немає нічого, крім темряви і глухих закутків, якщо тільки народ країни не повстане! "
* * *
Старий революціонер давно вже підготувався до зустрічі з Всевишнім, але земні справи все не давали спокою. Він не міг примиритися з захопленням ісламських земель сіоністами, їхніми звірствами в Лівані, розправами з палестинцями, компромісом правителів деяких арабських держав зі світовим сіонізмом, який викачує з однієї Америки три мільярди доларів на рік для ненависного Ізраїлю, і який не збирається повертати мусульманам священне місто Єрусалим.
Він ще шість років тому в докладному заповіті проаналізував чільні порядки в сучасному світовому співтоваристві і спробував дати корисні поради всім верствам населення рідної країни. Мабуть, головним у його релігійно-політичному кредо було прагнення розрізнити два типи ісламу. Один, названий ним "американською версією ісламу", підтримується деспотичними колоніальними правителями і брехливими кліриками. У ньому залишаються математично вивірені обов'язки віруючого, але забуваються заповіді Корану і традиції, скасовуються заповіти, що визначають соціальні та економічні взаємини, ісламське правосуддя, заохочення добра і боротьба зі злом, забувається джихад, як вища напруга духовних і фізичних сил в ім'я ісламу, а сама релігія розглядається як якась множина тих, хто молиться і займається релігійними обрядами, незалежно від власної філософії і справжнього стану душі. Саме такий іслам дозволяє дегенеративній західній культурі проникати глибоко в ісламське суспільство, нав'язувати свої звичаї, інститути і закони, що врешті-решт призведе якщо не до загибелі, то вихолощення віри і жалюгідного існування мусульман.
Цьому він протиставив "чистий" ортодоксальний іслам, позбавлений недоліків "американського" і здатний не тільки підняти суспільство на повстання, як це було зроблено в Ірані, але й морально зміцнивши кожного, домогтися процвітання і вказати людству вихід з нинішньої безвиході, безвір'я і торжества сил зла. Він твердо вірив у світове визнання своїх ідеалів і заповів нинішньому і майбутнім поколінням поширювати своє вчення, сподіваючись, що його підхоплять і втілять в життя всі знедолені.
Але була ще одна обставина, яка турбувала старого. Зайнятий питаннями високими і містичними, він вірив і в людський фактор, в сильну особистість, яка могла би підхопити прапор в разі його смерті. У 1983 році, як ми пам'ятаємо, Рада експертів обрала його наступником аятолу Монтазері, вірного учня імама, який пройшов разом з ним весь тернистий шлях і користувався великим впливом.
Однак ні для кого не було секретом, що Монтазері виявився слабкою особистістю, часто підпадав під вплив сумнівних осіб, здійснював помилки. Імам поправляв його, наставляв, довіряв важливі завдання, щоб той піднабрався досвіду, і раптом, після шести років, імам став сумніватися, чи зможе той діяти самостійно. Монтазері отримав від нього листа, в якому вже було твердо сказано, що для прийняття на себе тяжкої і серйозної відповідальності духовного лідера країни (малася на увазі смерть імама) у того "не вистачить життєвих сил".
Важко зізнаватися у власних помилках, але всі відзначають, що він умів це робити. Він відкрито говорив про свої сумніви, віддаючись на суд сподвижників. 10 квітня 1989 року імам звернувся до парламенту і кабінету:
"... Мій релігійний обов'язок волає до прийняття рішення для захисту порядку та ісламу, і тому я з кровотечінням серця звільняю плід моїх життєвих зусиль (Монтазері) з посади…"
* * *
"Зі спокійним серцем, радісною і впевненою душею і з надією на мудрість Господа я розлучаюся з братами і сестрами по вірі і вирушаю в світ вічний. Я дуже потребую ваших добрих молитв. Я прошу милостивого і милосердного Господа пробачити мої гріхи, помилки і недоліки і сподіваюся, що народ теж простить мої недогляди і недоліки та потужно і впевнено піде вперед…"
Так писав він в заповіті ще в 1983 році, додавши, що доручає зачитати його після своєї кончини синові Ахмеду, який тепер не відходив від ліжка хворого, у якого відмовляло серце і травна система. Імаму робили операції в невеликій лікарні, спеціально побудованій на сусідній вулиці. Там постійно чергувала бригада лікарів, а імаму говорили, що це загальна лікарня, для всього містечка. І справді, там лежали хворі, щоб імам не здогадався, що його якось виділяли з народу.
Я бачив вражаючий фільм, дивитися який було боляче, тривожно, навіть моторошно. У мене на руках вмирали близькі… Відчуття було майже таке ж. У палаті встановили приховану телевізійну камеру, а потім змонтували відрізки стрічки… Спершу це був гарний старий з чудовою бородою, якому допомагали встати з ліжка і опуститися на килимок для молитви… Минав час, і в нових кадрах чоловік худне. Тане на очах, поки не перетворюється на тінь…
Кажуть, що, поряд з бюлетенями про стан здоров'я імама, по телебаченню показували деякі кадри. Люди плакали біля екранів і молилися. "О ти, нічим не затьмарена душа! Вернись до Владики свого, йому бажана і задоволена…" - йдеться в Корані.
О 22 годині 20 хвилин 3 червня 1989 року відлетів останній подих разом з недовершеною молитвою. В ту ніч багато іранців через переживання були доставлені в клініки і кілька десятків померло від серцевих нападів.
На другий день в Раді експертів, замість недужого Ахмеда Хомейні, заповіт імама було оголошено аятоллою Хоменеї, і він же був обраний наступником покійного.
5 червня або 15 хордада, в річницю повстання 1963 року, мільйони жителів Тегерана і приїжджих з інших міст зібралися навколо високої платформи, покритої зеленою матерією, на площі Мусалла і прилеглих вулицях. Все відбувалося без звичайних церемоній. Одягнені в чорне, люди плакали. Вночі загорілися тисячі свічок, ніхто не йшов. На ранок всі стали хором читати похоронну молитву.
Підраховано, що зустрічали імама, коли він прилетів з вигнання, 6 мільйонів чоловік, а проводжали в останню путь 9 мільйонів. Діти, жінки, чоловіки голосно стогнали, били себе в груди і по голові. Похоронна процесія в сторону Бехешті-е-Захра, кладовища мучеників Ісламської Революції, не могла рушити з місця. Збереглися кадри, на яких видно, як чіпляються люди за вертоліт з тілом імама, як вертоліт намагається злетіти і люди падають…
Коли тіло було все-таки доставлено на кладовище, оточення не змогло стримати натовпу. Ледве вдалося вирвати труну з рук, і тіло відвезли назад в Джамаран, до оселі імама. Оголосили, що похоронна церемонія відкладається, але це було проти звичаю, і, до того ж, в Тегеран прибувало все більше народу. Незважаючи на всі труднощі, похорони відбулися в той же день. Тіло імама, загорнуте в саван, опустили в могилу, головою до Мекки.
Над могилою давно вже виріс мавзолей - мечеть з позолоченим куполом і чотирма мінаретами, гігантська, в десять тисяч квадратних метрів, з мармуровою підлогою, вистеленою килимами. Вона знаходиться на південній околиці Тегерана, біля дороги в Кум, з яким у імама було стільки пов'язано. З усього Ірану стікаються сюди паломники, щоб помолитися і поклонитися його праху. Зростає готельний комплекс, тягнуться вгору дерева в парку-оазисі серед кам'янистої пустелі. Планується побудувати університет і студентське містечко…
Я опинився біля могили Хомейні на третій день свого приїзду до Ірану, біля прозорого гратчастого куба над могилою, удаваного крихітного в циклопічному просторі мечеті. Там не було ніяких вартових, люди підходили до куба і негайно розосереджувалися, стелили на підлогу молитовні килимки, сідали на п'яти обличчям в сторону міхраба, ніші, що вказує напрямок на Каабу, кам'яний куб в Мецці, в який вмуровано чорний метеорит. Вони заглиблювалися в себе, шепочучи молитви, що вихваляють Господа.
І мене раптом вразило одне явище, не бачене мною ні в одному з храмів чи молитовних будинків, а тим більше в усипальницях і пантеонах. Раз у раз привозили дітей, хлопчиків і дівчаток, ошатно одягнених в світлі сорочки і блузки (темна чадра на голові носиться лише в дівочому віці), цілі класи, школи. Діти щебетали, зойкали, пустували, ганяли по мечеті наввипередки, і ніхто з тих, хто молився не повернув голови, не зробив їм зауваження.
Якось стало ясніше в цьому будинку смерті. Подумалося, що і Хомейні зрадів би в тому світі, звідки, як сказав Шекспір, "ще ніхто не повертався". Згадалися вірші Пушкіна: "І нехай біля могильного входу грає молоде життя…"
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: кінцева
Нас, росіян, намагаються переконати, що "ліміт на революції вичерпаний", що нічого доброго з революцій не виходить, що все владнається само собою, коли сильні і багаті світу цього, наситившись грабунком, раптом зрадять своїй ненаситній природі і почнуть обсипати благодійністю пригноблених і знедолених.
Але будь-яка медаль має дві сторони. Так, майже в кожному з нас живе і тиран, і власник, і раб, готовий до кровожерного бунту, заради потурання своїм руйнівним інстинктам, і має надію на кінцеве збагачення. Імам Хомейні говорив:
"Людина - це чудо, яке може стати божественною або диявольською істотою!"
Він сподівався на краще, роздуваючи вогонь ісламської революції і вважаючи за необхідне створити умови, за яких з безгрішної дитини виросте гідна людина. Навіть сам дух спротиву жорстокому режиму він вважав виховним. Кажуть, що після придушення повстання 1963 року друзі запитали його, впертого, з ким він збирається підняти країну і встановити справедливе правління? Він, мовчки, вказав на колиску. Через 15 років підлітки були в перших рядах… Розмовляючи з його онуком Масіхом Боруджерді в Кумі, я допитувався, яким був імам в сім'ї:
- Я маленький був, але пам'ятаю його проникливий погляд, - розказав Масіх. - Він задає питання, а ти відчуваєш, що він знає все, і кажеш правду. Бувало, сидить, розмовляє і дивиться вниз, щоб не бентежити. Нас, онуків, любив, але зауважень його боялися, як вогню, особливо, коли справа стосувалася моральності. А так був уважний з кожним, як з близьким, і завжди знаходив потрібне слово, щоб переконати…
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги