Небратнi

Розділ 3 Українська кланова буржуазія

На початку 1990-х після краху соціалістичної системи в країнах так званого «соцтабору» та колишнього СРСР бурхливо розгорталася приватизація. В Україні після розвалу Радянського Союзу державі належало 85,4 % підприємств усіх галузей економіки.

На відміну від країн «соцтабору», де реалізація політики «шокової терапії» призвела до швидкого оздоровлення економіки (на сьогодні Польщу вважають взірцем застосування політики «шокової терапії»: швидко проведені приватизація й енергійні реформи забезпечили підвищення ВВП утричі), повернення до приватної власності на руїнах Радянського Союзу відбувалося напрочуд тяжко. Процес роздержавлення в Україні розвивався відособлено, ті, хто його проводив, цілковито нехтували досвідом потужних західних економік. До певної міри така ситуація була зумовлена об’єктивними відмінностями умов приватизації. Скажімо, у Великій Британії, де у 1980-х роках, після приходу до влади Маргарет Тетчер, уряд дозволив продаж низки великих державних корпорацій (серед них — гіганти на кшталт «British Aerospace», «British Airways», «Rolls Royce», «British Petroleum», «Jaguar» та ін.), приватизацію реалізовували в умовах розвиненої ринкової економіки та чітко прописаного й «обкатаного» законодавства. Співвідношення між державним і недержавним секторами залишалося стабільним упродовж багатьох років, несуттєве у відсотковому значенні зменшення частки державних підприємств не впливало на суспільство й економіку. Іншими словами: у Британії йшлося лише про економічні, а не соціальні аспекти приватизації.

В Україні все було інакше. Особливості, масштаби та темпи української приватизації у 1992–1996 роках визначалися соціально-економічними й ідеолого-політичними реаліями періоду. Підґрунтям приватизаційної моделі слугували принципи соціальної справедливості та рівності розподілу державного майна, що означало безоплатне передання більшої частини державного майна населенню, гарантування рівності прав громадян у приватизаційному процесі. А це не завжди видавалося корисним для підприємства, економіки. Помилковим виявився підхід до приватизації великих і середніх підприємств шляхом оренди державного майна трудовим колективом із правом подальшого викупу, бо в умовах відсутності державного контролю та недосконалості системи корпоративного управління багато підприємств опинилось «у користуванні» трудового колективу чи, здебільшого, керівництва підприємства: для першого було типовим «проїдання» прибутків, спрямованих замість модернізації виробництва та розвитку бізнесу на виплату заробітної плати та різноманітні соціальні витрати; для другого — особисте збагачення менеджерів підприємства за рахунок укладання збиткових для підприємства контрактів, продажу та суборенди виробничих площ тощо. В обох випадках на підприємствах не відбулося потрібних реструктуризаційних змін: зберігалася висока енерго-та матеріаломісткість продукції, скорочувалися обсяги капіталовкладень, бракувало кваліфікованого менеджменту.

На відміну від Польщі першим українським реформаторам не вдалося створити реальні конкурсні умови під час роздержавлення економіки. Це сталося здебільшого тому, що фінансова (часто посткримінальна) еліта, яка зародилася на початку 1990-х і швидко перейшла у владні структури, активно протидіяла цьому. Новоспечені українські магнати, котрі ще вчора працювали звичайними пожежниками (Дмитро Фірташ[35]), інженерами (Віктор Пінчук[36]) чи торговцями на ринку (Ринат Ахметов) і які раптово — просто тому, що опинилися у правильний час у правильному місці, — отримали можливість накопичувати капітали, для акумуляції яких у розвинутих європейських країнах знадобилося б не менше двох-трьох поколінь, не були зацікавлені у прозорості приватизаційних схем. Відсутність дієвого державного регулювання зумовило ситуацію, за якої приватного власника обирали не з огляду на його ефективність для підприємства, а завдяки хабарам і наближеності до певних фінансових чи політичних кіл. Очевидна загроза монополізації окремих галузей і видів виробництв зрештою вилилась у створення могутніх олігархічних кланів і, що основне, початок у промислово розвинутих регіонах на сході України форсованої криміналізації економіки.

Фінансово-політичні (олігархічні) клани в Україні формувалися за регіональною ознакою навколо найбільших промислово розвинутих міст: Києва, Дніпропетровська, Донецька та Харкова.

Найперше фінансово-олігархічне угруповання, яке обійняло основні керівні державні посади в середині 90-х років і втримувало владу приблизно до початку нового тисячоліття, — це дніпропетровське.

Цікаво, що так званий дніпропетровський клан виник задовго до розпаду Радянського Союзу та становлення України як незалежної держави. Ця фінансово-політична група функціонувала із 60-х років ХХ століття та мала значний вплив не лише на Україну, але й на весь Радянський Союз. Серед найбільш яскравих представників клану протягом «радянського» періоду — генеральний секретар ЦК КПРС у 1966–1982 роках Леонід Брежнєв[37] і перший секретар ЦК компартії Радянської України Володимир Щербицький[38].

До другого покоління дніпропетровського клану, котре перебрало на себе керування країною після розвалу СРСР, належать президент Леонід Кучма та прем’єр Павло Лазаренко[39].

На сьогодні чимало вихідців із Дніпропетровської області залишаються у владних структурах (Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов) або входять до першої десятки найбагатших людей України (Сергій Тігіпко, Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Віктор Пінчук), однак говорити про сформованість дніпропетровського клану недоцільно: і дніпропетровські політики, і дніпропетровські олігархи діють розрізнено, поодинці, не маючи достатньої політичної ваги. Формально дніпропетровський клан припинив функціонування після завершення другого президентського терміну Леоніда Кучми, хоча насправді втратив вплив на глобальні процеси у країні за кілька років до того.

Дніпропетровський олігархічний клан чітких політичних цілей не мав, через що був відтіснений від влади значно могутнішим і агресивнішим угрупованням зі сходу.

Паралельно з приходом до влади дніпропетровського клану на початку 90-х на сході України набирав сили донецький.

Становлення донецького кримінально-олігархічного угруповання нерозривно пов’язане з ім’ям його засновника — татарина Ахатя Брагіна, відомого донецького кримінального авторитета на прізвисько Алік Грек.

У другій половині 1980-х економічні реформи останнього генсека СРСР Михайла Горбачова призвели до появи на території Радянського Союзу приватних кооперативів. У різних частинах країни інтенсивність виникнення кооперативів була різною. Український Донбас став щодо цього одним із найактивніших регіонів: перелік заснованих кооперативів зростав на очах. Цьому сприяла неабияка кількість шахт і заводів, а також значна густота населення регіону: ще із середини ХХ століття на роботу в шахтах Донбасу люди з’їжджалися з усіх куточків СРСР. За роботу платили добре. Якщо наприкінці 80-х колгоспник із заходу України заробляв приблизно 100 карбованців на місяць, то шахтар із Донбасу міг отримувати до 1000 карбованців. При цьому через дефіцит товарів, який у 1988–1989 роках набув просто катастрофічних масштабів, шахтарі могли витрачати гроші лише на розваги. А де обіг коштів і розваги — там завжди криміналітет.

Формування перших злочинних угруповань припадає на час ще до розвалу Радянського Союзу. Практично в кожному місті Донецької та Луганської областей діяла банда, що контролювала місцеві ринки, ігрові та розважальні заклади. Одну із таких банд очолював Ахать Хафізович Брагін.

Брагін починав свій трудовий шлях м’ясником на ринку неподалік шахти «Октябрьская». У дитинстві грав у футбол і займався боксом. Подейкують, що в одному спортклубі із Брагіним боксували також молоді Ринат Ахметов і Віктор Янукович, хоча підтвердити цю інформацію неможливо. У період горбачовської Перебудови Ахать Хафізович став підприємцем, займався операціями на валютному ринку, вкладав гроші у фірми, що возили з-за кордону відеомагнітофони, комп’ютери й іншу техніку, поступово взяв під контроль центральний ринок Донецька, де на той час працював Борис Колесніков[40]. Наприкінці 80-х про сорокарічного татарина говорили як про найбільшого донецького підприємця, «хазяїна» Донецька.

На початку 90-х угруповання Ахатя Брагіна розпочало боротьбу за централізацію бандитської влади. На Донеччині спалахнула справжня війна за базари, кооперативи, металургійні заводи із застосуванням вогнепальної зброї, великокаліберних кулеметів і гранатометів. За словами Сергія Приймачука, начальника міліції міста Слов’янськ Донецької області в 1994–1999 роках, люди впродовж цього періоду зникали десятками. Брагін і поплічники безжально усували всіх конкурентів, спочатку із кримінального, а згодом — із бізнесового середовища. Упродовж 1991 року в одній лише Донецькій області зафіксовано 55 убивств на замовлення. І то був лише початок. 1992-го відбувалося 5–6 убивств на замовлення щотижня. Для порівняння, в усіх західних областях України (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Закарпатська й Івано-Франківська), разом узятих, протягом 1991 року зареєстровано всього 4 убивства на замовлення.

Поступово Брагін охопив контролем увесь Донбас. Колишній м’ясник і картяр заснував фірму «Люкс», придбав футбольний клуб «Шахтар» і став його президентом.

Поруч із Брагіним — завжди молодий Ринат Ахметов, котрий після смерті Аліка Грека успадкує його фінансову імперію і згодом стане найбагатшою людиною України.

15 жовтня 1995 Ахатя Брагіна вбили на стадіоні «Шахтар» під час матчу його команди із сімферопольською «Таврією». Зловмисники підклали під трибуни радіокерований вибуховий пристрій надзвичайної сили. Як вибухову речовину використали п’ять кілограмів пластиту (тротиловий еквівалент — 11,5 кг). У результаті вибуху загинули всі, хто знаходився поруч із Брагіним. Більшість тіл розірвало на шматки. Усе, що лишилося від Ахатя Брагіна, — шматок руки із годинником «Ролекс» на зап’ястку.

За офіційною версією, замах було скоєно кримінальною групою Євгенія Кушніра, яка протистояла Брагіну. Одним із безпосередніх виконавців визнали кілера Вадима Болотських, якого звинуватили також у вбивстві підприємця та народного депутата Євгена Щербаня. Замовника убивства Ахатя Брагіна до цього часу не знайшли. Окремі експерти з обережністю стверджують, що ним міг бути пізніше засуджений за відмивання грошей та інші злочини дніпропетровський олігарх Павло Лазаренко, інші як замовника називають самого Рината Ахметова, оскільки після смерті Брагіна більшість активів останнього перейшли у власність Ахметова, проте жодна з версій не має достатньо доказів.

Після загибелі Брагіна фірма «Люкс» переходить до Ахметова, який швидко стає мільярдером, найвпливовішим промисловцем Донбасу, а згодом — найбагатшою людиною України. Протягом 2000-х чимало видань (німецькомовна швейцарська газета «Neue Zürcher Zeitung», англомовна українська газета «Kyiv Post», російськомовне інтернет-видання «Обозреватель», газета «Le Figaro») намагались пов’язати стрімке зростання Рината Ахметова зі злочинною діяльністю Аліка Грека, натякаючи на зв’язок Ахметова з організованою злочинністю та на кримінальне походження капіталів найбагатшого українця. Юристи Ахметова миттєво подавали до суду, звинувачуючи журналістів у наклепі, і щоразу вигравали справи. Спочатку «Neue Zürcher Zeitung», а за нею «Kyiv Post», «Обозреватель» та «Le Figaro» були змушені публічно просити вибачення й опублікувати спростування із заявами про відсутність юридичних доказів зв’язку Рината Ахметова чи підконтрольних йому структур із кримінальним світом. Незважаючи на те, що існують відеозаписи, на яких видно, що на початку 90-х Ахметов і Брагін завжди з’являлися на публіці разом, попри наявність незаперечних свідчень того, що Ахметов і Брагін разом організовували вечірки у Донецьку, попри те, що Ахметов і Брагін спільно заснували низку компаній (фірма «АРС», пізніше — «Лемтранс», котра нині належить Ахметову та тогочасна назва якої «АРС» складається із перших літер імен Алік, Ринат і Самсон, де Алік — це Брагін, а Ринат — це Ахметов; компанія з реалізації нафтопродуктів «Гефест»; корпорація «Індустріальний союз Донбасу»), формально довести причетність Ахметова до кримінальної діяльності Аліка Грека неможливо.

Утім, після фізичного усунення Ахатя Брагіна вбивства на Донбасі тривали.

У травні 1996-го вбито Олександра Момота, засновника компанії «Данко», одного з акціонерів «Індустріального союзу Донбасу» і власника Єнакіївського металургійного заводу, пізніше введеного до бізнесових структур Рината Ахметова.

3 листопада 1996-го близько 12 години дня просто на території донецького аеропорту впритул розстріляли Євгена Щербаня, народного депутата України 2-го скликання, губернатора Донецької області (з 11 липня 1995 до 18 липня 1996), одного із найбагатших людей тогочасної України. Злочин вражав своєю зухвалістю. Щербаня вбили в режимній зоні аеропорту, коли депутат приватним літаком «Як-40» повернувся із Москви з ювілею геронтодонта російської естради Йосипа Кобзона; свідком розправи став син депутата Руслан Щербань; окрім самого бізнесмена, в хаотичній стрілянині, яку розпочали нападники, відступаючи з аеропорту, загинула дружина Щербаня, бортмеханік, авіатехнік та інспектор аеродромної митниці. У ході слідства встановлено, що вбивство скоїли члени «банди Кушніра» у складі Вадима Болотських (на прізвисько Москвич), Геннадія Зангеліді (на прізвисько Звєрь) та їхніх спільників. 2003-го Болотських засудили на довічне ув’язнення (під час слідства виявилось, що Болотських — виконавець убивства на замовлення Олександра Момота, а також причетний до замаху на Ахатя Брагіна), а Зангеліді на той момент уже не було серед живих.

Убивство Євгена Щербаня — одна із найгучніших і найбільш зухвалих справ в історії незалежної України. Серед імовірних замовників усунення депутата називають донецький клан (Щербань був головним акціонером «Індустріального Союзу Донбасу» й одночасно конкурував із донецьким кланом за владу на Донбасі; після знищення Щербаня більшість його активів перейшли до Ахметова, а політичну владу в регіоні захопила команда Януковича, чого просто не могло відбутися, якби Щербань залишився живим) або — що менш вірогідно — тогочасного лідера дніпропетровського клану Павла Лазаренка. Достеменно встановити замовника до цього часу не вдалося.

У травні 1997 вбито Сергія Романа, власника фірми «Юг». Фірма перейшла у власність товариша Ахметова та Брагіна, торговця із донецького центрального ринку Бориса Колеснікова.

Невдовзі по тому ліквідовано директора «Донецького пивзаводу» Юрія Павленка. Павленка вбивали з особливою жорстокістю — металевими заточками. Коли молодому директору пощастило вирватися та пораненим вистрибнути через вікно, вбивці вийшли на подвір’я та безжально добили його. «Донецький пивзавод» увійшов до бізнес-імперії Рината Ахметова, пізніше його перейменували на завод «Сармат».

На сьогодні Ринат Ахметов зі статками 22,3 млрд доларів (2013, 26-те місце у світі, версія «Bloomberg»[41]) — це найбагатша людина України. 2000 року він об’єднав більшість активів, заснувавши компанію «Систем Кепітал Менеджмент (СКМ)», а з 7 квітня 2009 року є її єдиним акціонером. Станом на 2014 рік до основних активів групи «СКМ» належать:

акціонерне товариство «СКМ» (Україна);

«SCM Advisors» (Велика Британія);

«Метінвест Холдинг»;

ДТЕК[42] (енергетика);

банки «Ренесанс Кредит» і ПУМБ (Перший український міжнародний банк);

компанія «АСКА» (страхування);

медіа-група «Україна» (до неї належить телеканал «Україна», який навіть після початку війни із Росією продовжує опосередковано підтримувати сепаратистів);

мобільний оператор «life:)» і телекомунікаційна група «Vega»;

«Corum Group» (нерухомість);

«UMG Limited» (виробництво глин);

«Паралель» (автозаправний бізнес);

«Український ритейл» (роздрібна торгівля);

«Лемтранс» (транспортний бізнес);

«HarvEast Holding» (сільське господарство).

У середині 90-х український Донбас остаточно перетворили на кримінальне гетто. Проте донецькому клану цього видалося замало. Після усунення всіх кримінальних, бізнесових і політичних конкурентів на території Донецької та Луганської областей «нові донецькі» вирішили поширити свій вплив на всю Україну. Настав час стати «законною» владою.

Перша спроба легалізувати панівне становище донецького клану належить Ахатю Брагіну: йдеться про створення Ліберальної партії України. Нічого путнього татарину не вдалося: маріонеткова партія не змогла закріпитися в політичному істеблішменті України. Зате з другої спроби — вже після смерті Брагіна — клан Ахметова та Колеснікова спромігся досягти більшого. Набагато більшого.

Початок загарбання донецьким кланом політичної влади на Донбасі пов’язують із приходом на керівні посади в Донецькій облдержадміністрації генерального директора територіально-виробничого об’єднання автомобільного транспорту «Донецькавтотранс» Віктора Януковича. У серпні 1996-го Янукович став заступником, у вересні того ж року — першим заступником, а 14 травня 1997 року (невдовзі після усунення Євгена Щербаня, котрий категорично заперечував можливість такого призначення) — головою Донецької обласної державної адміністрації.

Який стосунок мав Янукович до клану Ахметова? Становлення Віктора Федоровича як регіонального лідера відбувалося у першій половині 90-х років. Януковича вважають одним із перших, хто зреалізував «викачування» державних грошей за схемою «вугілля-кокс-метал». Сутність афери проста: вже на початку 90-х більшість вугільних шахт в Україні отримувала дотації; використання коксу, який виробляли з дешевого вугілля, видобутого на державних шахтах, забезпечувало очевидне зниження собівартості металу, який, однак, продавали за кордон за світовими ринковими цінами; об’єднання в одних руках усього виробничого ланцюжка — від видобування вугілля до експорту металопродукції — давало змогу привласнювати відшкодований державою податок на додану вартість і частину прибутку за проданий метал. Саме тоді й перетнулися шляхи Віктора Януковича та Рината Ахметова.

Попри це, мені важко зрозуміти, чому Ахметов та інші очільники донецького клану, вирішивши, що настав час виходити із кримінальної тіні та пробиватися на політичну арену, зробили ставку саме на Януковича — необтесаного вайлуватого велетня, який не міг зв’язати двох слів без папірця й у молодості двічі відсидів у в’язниці. З огляду на ляпсуси, а також подекуди відверто безкультурну поведінку Віктора Федоровича під час перебування на вищих керівних посадах у 2001–2014 роках складається враження, що гіршу кандидатуру годі було підшукати. Щоправда, про судимості Януковича суспільство дізналося доволі пізно: інформація про кримінальне минуле голови Донецької облдержадміністрації спливла незадовго до президентських виборів 2004 року.

Уперше Віктора Януковича засудили у грудні 1967 року на три роки позбавлення волі за статтею 141 ч. 2 Кримінального кодексу УРСР за участь у збройному пограбуванні. На той час майбутньому прем’єр-міністрові та президенту України ще не виповнилося вісімнадцяти. Після здобуття Україною незалежності матеріали слідства було знищено — причому й в архіві суду, і в архіві виправної колонії, де Янукович відбував покарання, — проте тодішні односельці Віктора Федоровича стверджували, що юнак наприкінці 60-х входив до злочинного угруповання «Півновка», що діяло в місті Єнакієве Донецької області.

Через амністію, приурочену до 50-річчя Великої жовтневої революції, термін ув’язнення зменшили до 1,5 років. Хоча й того Янукович не «відсидів». Майбутній президент відбував покарання у Кременчуцькій виховній колонії та був достроково звільнений за клопотанням адміністрації за зразкову поведінку. За інформацією мешканця Сміли Миколи Московченка, який на той час також «сидів» у Кременчуцькій колонії, протягом усього періоду ув’язнення Віктор Янукович активно співпрацював з адміністрацією виправної установи.

Удруге Янукович опинився на лаві підсудних наприкінці 1969 року. Його звинуватили в заподіянні тілесних ушкоджень середньої тяжкості та 8 червня 1970 року згідно зі статтею 102 Кримінального кодексу УРСР засудили на два роки позбавлення волі. Досудове слідство та розгляд справи із незрозумілих причин тривали дев’ять місяців. За свідченням Олександра Мартиненка, одного з приятелів Януковича, в інциденті, через який Віктор Федорович сів на нари вдруге, фігурувала якась дівчина, а кримінальну справу насправді порушили не через заподіяння тілесних ушкоджень, а за спробу зґвалтування відповідно до статті 118 Кримінального кодексу УРСР. Утім, завдяки співпраці Януковича з правоохоронними органами буцімто зникла заява потерпілої, а справу перекваліфікували. Янукович відбував покарання у Єнакіївській виправній колонії № 52, розташованій у селищі Оленівка.

У грудні 1978-го ухвалою президії Донецького обласного суду судимості Віктора Януковича було скасовано, висунуті проти нього звинувачення визнано безпідставними. Останнє стало можливим завдяки персональному зверненню до суду космонавта Георгія Берегового[43], депутата Верховної Ради СРСР, який, як виявилось, перед Другою світовою вчився літати в Єнакіївському аероклубі разом із Федором Володимировичем, батьком Віктора Януковича.

2004 року, після того, як інформація про кримінальне минуле прем’єр-міністра Януковича прогриміла на всю Україну, до Донецька екстрено скликали журналістів для висвітлення ситуації із судимостями. Прес-служба Партії регіонів постаралася: розшукала «друзів», сусідів, адвокатів і навіть суддю Януковича, котрі в один голос розхвалювали чесність і порядність Віктора Федоровича, розповідали, що другий строк прем’єру та кандидату в президенти присудили за те, що він устряв у бійку, нібито захищаючи дівчину від п’яних залицяльників, що докази участі у збройному пограбуванні, через яке Януковича посадили вперше, хисткі та непевні, що даних про судимості в біографії Віктора Федоровича немає винятково через те, що їх «погашено».

Через рік після донецької прес-конференції — після перемоги Помаранчевої революції — нова влада запідозрила, що зняття судимостей 1978-го відбулося з порушенням закону (якщо відбулося взагалі). Донецька обласна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом можливої фальсифікації рішення про зняття судимостей. Під час розслідування встановлено підроблення протягом 2002–2004 років співробітниками Донецького обласного апеляційного суду двох постанов президії Донецького обласного суду від 27 грудня 1978 року про скасування стосовно Віктора Януковича вироків народного суду міста Єнакієве за статтею 141 ч. 2 («грабіж, пов’язаний із насильством») і статтею 102 («свідоме заподіяння тілесних ушкоджень»). У ході експертизи, проведеної Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС у Донецькій області, як і наступної, проведеної Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром Управління МВС України, факт фальсифікації було підтверджено. У висновках обох експертиз ішлося про те, що сторінки із постановами відрізняються від інших сторінок справи, а отже, видається ймовірним їхнє вставлення у справу після її розшивання та підроблення підпису судді, який вивчав справу Януковича, іншою особою. Юрій Луценко, тодішній міністр внутрішніх справ, зазначав: «Експертиза однозначно встановила, що рішення було сфальсифікованим, і, наскільки мені відомо, секретарка, яка підписалася під рішенням того суду (котрий зняв судимості), на той час мала вік близько семи років… Забули поставити когось більш дорослого».

Хай там як, 1973 року 23-річний Янукович вийшов на волю; юнак повернувся до нормального життя, працював спершу електриком, потім — механіком. Через три роки після звільнення Віктор Янукович несподівано опинився на посаді директора автобази виробничого об’єднання «Орджонікідзевугілля» у місті Єнакієве. У другій половині 70-х майбутній прем’єр перебрався до Донецька, де почав обіймати щораз вищі керівні посади. 1980-го Віктор Янукович вступив до лав КПРС, після чого його кар’єра стрімко пішла вгору: очолював підприємства «Донбастрансремонт», «Укрвуглепромтранс», об’єднання «Донецькавтотранс».

Яким чином двічі засуджений злочинець усього за три роки після виходу із в’язниці зміг стати директором? До цього часу ніхто не може дати відповідь на це запитання. За однією з версій Янукович завдячує всім, чого досяг, покровительству радянського космонавта Берегового. Найбільш палкі адепти цієї теорії стверджують, що Георгій Береговий заступався і протегував молодому Януковичу тому, що останній був його позашлюбним сином. Звісно, можливо все, проте я не вважаю, що слід сприймати останнє припущення всерйоз.

Злет кар’єри В. Януковича після засуджень варто, очевидно, пов’язувати з «особливими взаємозв’язками» з КДБ, які склались під час перебування Віктора Федоровича за ґратами. Серед доказів справедливості такої версії — стрімка політична кар’єра Януковича, підкреслено зневажливе ставлення до нього Путіна, а також маловідомий факт виїзду 1974-го, через рік після виходу з тюрми, Януковича за кордон для участі в авторалі, — що було немислимо для будь-якого іншого радянського в’язня, який щойно вийшов на волю. Цю версію неодноразово було озвучено в пресі задовго до подій на Майдані протягом зими 2013–2014 років, однак жодного разу не спростовано самим президентом чи його оточенням. У квітні 2014-го, приблизно через два місяці після втечі Януковича до російського Ростова-на-Дону, де розташований один із розвідувальних центрів РФ, Служба безпеки України заявила, що Януковича контролює (і контролювала) російська розвідка, а Кремль почав «вирощувати» з нього агента КДБ/ФСБ відразу після другої відсидки в Єнакіївській виправній колонії. Унаслідок аналізу подій в Україні із 2010 року, тобто з моменту інавгурації Януковича, а особливо — дій і рішень останнього під час Євромайдану я мушу визнати, що така версія виглядає цілком правдоподібною.

Та навіть без імовірного зв’язку із російськими спецслужбами Януковича потрібно вважати останньою людиною, що мала право претендувати на пост президента найбільшої європейської країни. Передусім — через катастрофічно низький рівень освіченості та виховання.

Після школи Віктор Янукович вступив до Єнакіївського гірничого технікуму, проте 1967 року, відповідно до постанови прокуратури міста Єнакієве, його відрахували за участь у злочині.

Згідно з офіційною біографією 1980-го Янукович закінчив Донецький політехнічний інститут і отримав спеціальність «інженер-механік». Однак слід урахувати, що Віктор Федорович здобував спеціальність заочно, оскільки на той час уже повний ходом керував автобазою виробничого об’єднання «Орджонікідзевугілля», що навряд чи залишало багато часу на навчання.

2001-го Янукович одержав диплом магістра зі спеціальності «Міжнародне право» в Українській академії зовнішньої торгівлі. На жаль, ніхто з тих, хто закінчив академію того ж року, студента на прізвище Янукович не пам’ятає. Журналісти інтернет-видання «Українська правда» стверджують, що випускники академії 2001 року були напрочуд здивовані тим, що їхнім однокурсником виявився Віктор Янукович, позаяк вони його там ніколи не бачили.

В автобіографії Янукович зазначав, що є дійсним членом Академії економічних наук України, членом-кореспондентом Транспортної академії України, а також почесним академіком Каліфорнійської міжнародної академії науки, освіти, індустрії та мистецтв. «Українська правда» намагалася, але так і не знайшла наукової інституції за назвою Каліфорнійська міжнародна академія.

Різнобічно розвинутий губернатор, прем’єр-міністр і майбутній президент захистив в Інституті економіко-правових досліджень НАНу дисертацію на тему «Управління розвитком інфраструктури великого промислового регіону», написав понад п’ятдесят (!) наукових праць, що водночас не завадило йому у власноруч заповненій анкеті, наданій Центральній виборчій комісії України перед виборами 2004 року, припуститися дванадцяти грубих помилок. Зокрема, кандидат у президенти написав «прємьєр-міністр» із м’яким знаком, а слово «проффесор» — із двома літерами «ф». Хтось зі співробітників ЦВК ризикнув викласти в мережу фотокопію анкети, спричинивши справжній вибух у медіа-просторі. «Проффесора» Януковичу згадували протягом усього періоду його правління, а помилки із передвиборної анкети стали класикою української безграмотності.

Загалом про ляпсуси й обмовки «проффесора» можна написати окрему книгу. Ось кілька із найвідоміших:

23 березня 2012 року під час робочого візиту до Запорізької області Янукович сказав, що «медицина — це та галузь, яка повинна йти попереду, як дим від паровоза»;

у травні 2012 року, виступаючи з нагоди Дня перемоги, Янукович неправильно розставив акценти та сказав: «Ви (ветерани) пройшли крізь пекло війни, — пауза. — З фашизмом до кінця виконували свій обов’язок перед батьківщиною»;

25 травня 2012 року під час засідання РНБО з приводу заходів безпеки перед початком Чемпіонату Європи з футболу 2012 року Янукович обмовився, переплутавши слова: «…ми вважаємо взагалі, що територію нашої держави треба зробити небезпечною для життя наших громадян, а коли до нас поїдуть гості — тим паче»;

29 травня 2012 року під час саміту НАТО в Чикаго Янукович пообіцяв, що «президент України відвідає Україну» і посилить із ним співпрацю;

20 вересня 2012 року під час спільної прес-конференції із президентом Польщі Броніславом Коморовським Янукович, розповідаючи про відкриття меморіалу на честь загиблих поляків і українців у «Биківнянських могилах», не зміг вимовити слово «тоталітаризм»: «…це дуже важливий крок для пам’яті й шани загиблих, встановлення правди злочинів тота… тота… тоталіризму та гідного вшанування жертв… е-е-е… його жертв»;

28 вересня 2012 року під час спілкування з пресою після візиту до США Янукович сказав, що «президент Обама поцікавився, як ідуть поставки обладнання для лабораторій, які ми будуємо у Харкові, які будуть працювати на низькозбагачувальному Ірані»;

20 вересня 2013 року під час форуму «Ялтинська європейська стратегія» Віктор Янукович, представляючи президента Литви Далю Грибаускайте, назвав її Далею Гріскауте;

окрім того, Янукович назвав Антона Чехова «великим українським поетом»[44], обізвав львів’ян «кращим геноцидом країни» (маючи на увазі генофонд), казав «Ісаак Бебель» (маючи на увазі Бабеля) тощо.

Безграмотний кримінальник на посаді голови уряду чи в президентському кріслі — здавалося, що гірше бути не може. А проте більше за неграмотність лякало демонстративно презирливе ставлення Януковича до політичних опонентів, а також до тих українців, хто не мав наміру голосувати за нього на президентських виборах 2004 року. Найбільш виразні вияви цього спостерігали 21 жовтня 2004-го в ході візиту Віктора Януковича до Луганська в рамках передвиборної кампанії 2004 року. Виступаючи перед представниками територіальних громад Луганської області, прем’єр-міністр заявив: «Ми не думаємо, що ми прийшли на один рік, ми думаємо, що прийшли надовго. Усім скептикам не вдасться на цьому шляху поставити нам перепони, — а тоді, після невеликої паузи, підкреслив: — Я вірю, що сильних і здорових людей набагато більше, ніж цих козлів, які заважають нам жити!»[45]

Що вже геть погано — після цих слів представники територіальних громад Луганської області один по одному піднялися зі своїх місць і захоплено зааплодували. Припускаю, що не всі з тих, кого силоміць загнали до зали на зустріч із кандидатом у президенти, хотіли підніматися та плескати в долоні у відповідь на почуте. Принаймні хочу вірити, що навіть у Луганській області, найближчій до Росії, достатньо тверезомислячих людей, які розуміли, що прем’єр-міністр бовкнув дурницю, не гідну виваженого політика і тим більше особи, котра претендує на посаду президента всієї країни. Та після того, як зірвалися на ноги перші півтора-два десятки людей, решта хоч-не-хоч мусила вставати, аби не бути звинуваченою в недостатній лояльності до «великого лідера». Достоту як у радянський час.

У ході президентських виборів 2004 року в Україні стало очевидним те, що «козлів», які заважають їм («донецьким», тобто) жити, все ж більше, й, окрім того, те, що ці «козли» готові відстоювати свій вибір навіть у тому разі, якщо хто-небудь спробує його відібрати.

14 травня 1997 року Указом президента № 435/97 Віктора Януковича було призначено головою Донецької обласної державної адміністрації на місце звільненого Сергія Полякова. Цим призначенням, фактично, започатковано формалізацію влади донецького клану у східних регіонах країни, а також поширення такої влади на всю Україну. Улітку 1998-го, анітрохи не переймаючись тим, що обіймає посаду держслужбовця, Віктор Федорович узяв участь у місцевих виборах до Донецької обласної ради[46] та переміг, набравши 78,41 % голосів виборців, а 14 травня 1999-го (рівно через два роки після призначення на пост губернатора області) на шостій сесії Донецької облради депутати обрали Януковича головою, тим самим дозволивши йому суміщати дві найвищі посади в області — керівника обласної виконавчої та керівника обласної представницької влади, що суперечило чинному законодавству України. Янукович залишив крісло голови Донецької облради у травні 2001-го, «передавши» посаду давньому колезі та партнерові Рината Ахметова — Борису Колеснікову.

Наприкінці 90-х донецький клан контролював на Донбасі політику, бізнес, кримінал, а також мав усе необхідне для початку експансії на захід. На цей раз, замість вигадувати нову, «донецькі» вирішили скористатися наявною політичною силою.

26 жовтня 1997 року в Києві було створено Партію регіонального відродження України (ПРВУ). Нікому невідома політична партія з малозрозумілою програмою брала участь у парламентських виборах 1998 року та набрала менше ніж 1 % голосів (прохідний бар’єр за тогочасним законодавством — 3 %). Утім, кілька представників ПРВУ потрапили до Верховної Ради України за мажоритарними округами.

На III позачерговому з’їзді ПРВУ в березні 2001 року делегати вирішили відмовитися від занадто довгої назви партії та перейменували Партію регіонального відродження України на Партію регіонів. Тоді ж партію очолив Микола Азаров[47], на той момент — голова Державної податкової адміністрації України, у майбутньому — маріонетковий прем’єр сформованого Віктором Януковичем 2010-го уряду.

2002 року Партія регіонів увійшла до провладного/пропрезидентського виборчого блоку «За Єдину Україну!», який на чергових парламентських виборах посів третє місце (13 % голосів). Із мажоритарних округів Донецької та Луганської областей до Верховної Ради пройшли переважно висуванці цього блоку, котрі й склали основу парламентської фракції «Регіони України».

Янукович, будучи губернатором Донецької області, тривалий час не вступав до Партії регіонів, хоча не приховував своїх симпатій у заявах про те, що ця політична сила «має велике майбутнє в Донбасі». У листопаді 2002 року президент Кучма відправив у відставку прем’єр-міністра Анатолія Кінаха та запропонував на цю посаду Віктора Януковича. «За» проголосували 234 народні депутати. Відразу по тому декілька осередків партії у Донецькій області офіційно висловили прохання, щоб Янукович очолив Партію регіонів. Віктор Федорович погодився. Його було обрано лідером на 5-му з’їзді партії, який відбувся 19 квітня 2003 року. Микола Азаров став головою політичної ради Партії регіонів.

Таким чином Янукович, Ахметов, Колесніков та інші опинились за крок від того, щоб протягом одного покоління втілити в життя чотириходову схему американських мафіозі: «мій дід — гангстер, батько — бізнесмен, я — сенатор, мій син — президент».

Після фіаско 2004-го Янукович, а разом із ним донецький олігархічний клан на диво швидко повернулися у велику політику.

На виборах до Верховної Ради України, що відбулися 26 березня 2006 року, Партія регіонів набрала 32,14 % голосів і посіла перше місце. Утворити більшість лише із депутатів Партії регіонів не вдалося. ПР довелося об’єднуватися із Соціалістичною партією України та комуністами, внаслідок чого сталося немислиме: всього лише через рік після перемоги Помаранчевої революції Віктор Янукович — людина, безпосередньо відповідальна за масові фальсифікації на президентських виборах 2004 року, — спромігся вдруге «пробитися» на посаду прем’єр-міністра. Янукович залишався прем’єром до призначення нового уряду за результатами позачергових виборів народних депутатів 2007 року, після чого очолювана ним партія пішла в опозицію.

У лютому 2010-го Віктор Янукович узяв реванш: у другому турі президентських виборів переміг кандидата від опозиції Юлію Тимошенко (Янукович набрав 48,95 % голосів — на 3,48 % більше, ніж Тимошенко (45,47 %). Донецький клан став повноправним володарем України.

Миттєво почалися жорсткі кадрові чистки. На більшість керівних посад у державі призначено вихідців із Донбасу. Під час формування Кабінету Міністрів, який очолив Микола Азаров, ураховували не професійні характеристики претендентів, а регіональну належність і особисту відданість Віктору Януковичу. Більш ніж третина міністрів походила з Донецького регіону. Співдоповідач Парламентської асамблеї Ради Європи по Україні Ханне Северинсен так прокоментувала зміни у владній вертикалі, реалізовані Януковичем протягом перших двох місяців після інавгурації: «Я дуже занепокоєна. Я завжди знала, що в Україні вразлива демократія. Але я навіть не уявляла, що впродовж двох місяців, відколи працює новий президент, можна дібрати під себе уряд, скасувати результати виборів 2007 року, повністю підкорити собі Вищу раду юстиції, Верховний Суд, СБУ та навіть парламент».

І то був лише початок.

Перебуваючи в опозиції протягом 2007–2010 років, Віктор Янукович зберігав хороші взаємини не лише із представниками донецького клану, але й з іншими олігархами (Фірташ, Тігіпко й ін.), завдяки чому більшість із них підтримала його президентську кампанію. Після обрання президентом 2010 року Янукович швидко зосередив у руках своєї родини не лише політичну владу, але й усі фінансові потоки, примусивши країну працювати на одну сім’ю, чим налаштував великих бізнесменів, нещодавніх союзників, проти себе.

У лютому 2010-го сформований Януковичем Кабінет Міністрів зібрав представників щонайменше дев’яти різних груп підприємців. Унаслідок швидкої реалізації серії урядових змін до кінця 2012 року залишилися представники лише двох, а на початок 2013-го в уряді — й узагалі в економіці — повністю домінувала група молодих бізнесменів, друзів старшого сина Януковича, 40-річного Олександра. Ця група відома за назвою «Сім’я».

«Сім’я» (або «Сім’я» Януковича) — це найближче політичне та бізнесове оточення президента України Віктора Януковича та його сина Олександра; новий олігархічний клан, створений протягом 2010–2014 років шляхом відколу від донецького олігархічного клану Ахметова для встановлення тотального контролю над усіма сферами життя в Україні.

До складу «Сім’ї» зараховують таких осіб:

Олександр Янукович — старший син Віктора Януковича. 2013-го в рейтингу журналу «Кореспондент» «ТОП-100 впливових українців» посів 3-тє місце. За освітою Олександр Вікторович — стоматолог (через що у блогах його часто образливо називають Саша Стоматолог). Після перемоги батька на президентських виборах 2010 року Олександр Янукович швидко став одним із найбагатших і найвпливовіших бізнесменів України. Точно встановити, наскільки великі активи накопичив колишній стоматолог упродовж періоду «царювання» батька, до цього часу не вдалося. Відомо, що Олександру Януковичу належить Всеукраїнський банк розвитку, ПАТ «ВнєшБізнесБанк», ТОВ «Донснабтара», MAKO Trading SA, ТОВ «Будинок лісника». Ось один із прикладів стрімкого збільшення активів Олександра Януковича після обрання його батька президентом: протягом двох із половиною років після інавгурації Януковича-старшого відбулося зростання активів Всеукраїнського банку розвитку на 1240 % до рівня 2,5 млрд грн станом на 1 липня 2012 року. Депутатка Інна Богословська, яка першою залишила лави Партії регіонів під час протистояння на Майдані на початку 2014-го, в інтерв’ю телеканалу «1+1» розповіла, що під час президентства свого батька Олександр Янукович очолював тіньовий Кабінет Міністрів, сформований винятково із членів «Сім’ї», котрий і ухвалював усі найважливіші рішення у країні; уряд Азарова слугував лише ширмою. Фактично, Янукович-старший, прийшовши до влади, віддав країну на розшматування старшому синові та його ненаситним і знахабнілим друзям.

Віктор Янукович — молодший син президента України, майстер спорту в категорії «автоспорт», чемпіон України з трофі-рейдів 2011 року, кандидат наук із державного управління, народний депутат України 5-го, 6-го і 7-го скликань, розбещений молодик, серед зацікавлень якого лише автомобілі, алкоголь і жінки. Попри те, що Янукович-молодший був депутатом трьох різних скликань, у кулуарах чи залі засідання Верховної Ради його бачили нечасто: перед написанням законів той надавав перевагу автомобільним перегонам.

Віктор Вікторович Янукович уславився завдяки своїй феноменальній тупості, котра затьмарює навіть безграмотність його батька. Янукович-молодший старанно уникав випадкових контактів із пресою (за винятком заздалегідь погоджених інтерв’ю), проте іноді журналістам усе ж удавалося підловити його в коридорах парламенту. І кожного разу Віктор Вікторович молов нісенітниці. Ось приклад. 7 грудня 2012 року, в розпал обговорень держбюджету на 2013 рік, журналіст і оператор «5 каналу» перехопили Януковича-молодшого перед входом до сесійної зали. Журналіст запитав: «Пане Вікторе, опозиція назвала бюджет (на 2013 рік) „бюджетом для своїх“. Чи виходить так, що „свої“ лише в Генпрокуратурі, МВС і РНБО?» (у проекті державного бюджету на 2013 рік Партія регіонів запропонувала на 20 % збільшити фінансування правоохоронних органів — Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України). На що кандидат наук Віктор Вікторович Янукович вдумливо відповів (лексику збережено): «Е-е-е… як вам сказать… — пауза секунд на п’ять. — Що стосується мене особисто, я скажу, що бюджет складається із засобів та можливостей багатьох громадян України, всіх громадян України. Тому, що стосується мене, то стаття бюджету — це дуже відповідальне рішення, і… мені хочеться в це вірити, що він буде продуманим і вдалим, цей бюджет».

Сергій Арбузов — перший віце-прем’єр-міністр України за президентства Януковича, близький товариш Олександра Януковича. Під час подій Євромайдану зник з України. Із 22 квітня 2014 року перебуває в розшуку МВС за звинуваченнями у зловживанні службовим становищем і привласненні державного майна в особливо великих розмірах. Сергій Арбузов не мав реєстраційного номера облікової картки платника податків, бо відмовився від нього з релігійних міркувань. На думку народного депутата України Володимира Ар’єва, «…це дає йому можливість здійснювати будь-які фінансові операції від свого імені без зазначеної системи державного фінансового моніторингу і без контролю податкової адміністрації».

Віталій Захарченко — міністр внутрішніх справ України за президентства Януковича. Швидке кар’єрне зростання Захарченка пов’язують із його наближеністю до старшого сина президента Януковича — Олександра. За безпосереднім наказом Захарченка співробітники МВС 20 лютого 2014 року застосовували вогнепальну зброю проти активістів Євромайдану. За результатами дослідження Інституту масової інформації та Незалежної медіа-профспілки, Віталія Захарченка визнано найбільшим ворогом української преси в 2012–2013 роках. Під час подій Євромайдану Захарченко втік до Росії, де переховується разом із Віктором Януковичем, колишнім генпрокурором Пшонкою й іншими членами «Сім’ї».

Олександр Клименко — міністр доходів і зборів України за президентства Януковича. Із 21 лютого 2014 року перебуває в розшуку Служби безпеки України.

Сергій Тимченко — голова Державного агентства земельних ресурсів.

Едуард Ставицький — міністр екології та природних ресурсів, пізніше — міністр енергетики та вугільної промисловості за президентства Януковича. За час перебування при владі зміг стати власником таких підприємств: ТОВ «Фаворит Систем», ТОВ «Кувейт Енерджі Юкрейн» (сьогодні відоме як ТОВ «Арабський Енергетичний Альянс Юей»), ТОВ «Голден Деррік» тощо. Із 24 березня 2014 року перебуває в розшуку. Під час обшуку однієї з квартир, яка до 15 березня 2014 належала Ставицькому, правоохоронці вилучили близько п’яти мільйонів доларів США готівкою, майже п’ятдесят кілограмів золота у злитках, а також коштовності, попередня вартість яких становить декілька мільйонів доларів. 20 листопада 2014 року народний депутат від «Блоку Петра Порошенка» Сергій Лещенко заявив, що один із найбільш розшукуваних спільників Віктора Януковича Едуард Ставицький став громадянином Ізраїлю, змінивши прізвище на Розенберг. «…Громадянин України, арешт якого санкціоновано по всій планеті, перетворився на респектабельного громадянина Ізраїлю. І, на відміну від Ставицького, власник паспорта на ім’я Едуард Розенберг може вільно подорожувати планетою», — зазначив Лещенко у своєму блозі на «Українській правді».

Сергій Курченко — «головний фінансист» «Сім’ї» Януковича; журналісти й окремі експерти називають його також «п’ятим елементом Сім’ї». Курченку немає й тридцяти, він народився 1985 року в малозабезпеченій родині в Харкові, навчався у звичайній середній школі. Однак фінансова група «ГазУкраїна-2009», яку він очолював упродовж двох років, досягла фантастичних результатів на нафтогазовому ринку. Маючи небачені пільги, «ГазУкраїна-2009» фактично монополізувала український ринок скрапленого газу. Більше того, наприкінці 2012 року Сергій Курченко, як справжній маститий олігарх, придбав футбольний клуб «Металіст» (Харків).

Звідкіля у 29-річного харків’янина із малозабезпеченої сім’ї гроші на купівлю одного із найкращих футбольних клубів української Прем’єр-ліги за останні роки? Пояснення таке ж, що й раніше: особисті зв’язки та дружба з Олександром Януковичем і Сергієм Арбузовим. Свій капітал Курченко збив, купуючи в держави за наднизькою, пільговою ціною скраплений газ і перепродуючи його для заправки автомобілів за ринковими цінами, зокрема й за кордоном (для цього Курченко придбав мережу газових заправок у Німеччині). Реалізація такої схеми призвела до недоотримання бюджетом України близько 1,6 млрд грн лише за дев’ять місяців 2012 року. Серед джерел доходів компаній Курченка — держзакупівлі. У 2011–2012 роках Курченко виграв державних тендерів на суму понад 4,5 млрд грн. Левова частка — це тендери «Нафтогазу» на постачання обладнання для дочірніх компаній: «Укргазвидобування», «Укртрансгаз», «Чорноморнафтогаз» та ін.

21 червня 2013 року група компаній «ВЄТЕК», що належить Сергієві Курченку, придбала 98 % акцій одного із найбільших медіа-холдингів України «UMH group», у складі якого — журнали «Кореспондент», «Forbes Україна», газети «Комсомольська правда в Україні» й «Аргументи і факти — Україна». Головний редактор «Forbes Україна» Володимир Федорін заявив, що продаж «Forbes Україна» структурам Курченка є завершенням проекту в нинішньому його вигляді. На думку редактора, основна мета покупця — заткнути журналістам рот перед президентськими виборами, відбілити власну репутацію та використати видання для вирішення питань, які не мають нічого спільного з медіа-бізнесом.

На сьогодні Курченко переховується в Росії, де, попри порушення українського законодавства, отримав громадянство РФ.

До складу «Сім’ї» також входять куми Януковича-старшого:

Микола Присяжнюк — міністр аграрної політики України в уряді Азарова, кум Віктора Януковича. Віктор Федорович — хрещений його сина Романа.

Присяжнюк представляв інтереси «Сім’ї» в аграрному секторі. Його діяльність пов’язують із приватною компанією «Хліб Інвестбуд», котра, за даними ЗМІ, належить іншому «регіоналу», вихідцю із Донбасу та давньому другові Януковича-старшого Юрію Іванющенку. Компанія «Хліб Інвестбуд» одержувала постійні преференції від міністра аграрної політики. Лише на експорті зерна компанія «Хліб Інвестбуд» у 2010–2012 роках заробила понад 1 млрд доларів: 280 млн у 2010–2011 та близько 700 млн у 2011–2012 маркетингових роках. Компанія «Хліб Інвестбуд» отримувала левову частку квот на експорт зерна, використовувала державні потужності, наприклад, елеватори, та навіть здавала їх іншим холдингам в оренду.

Міністр Присяжнюк із офіційною зарплатою в розмірі 16 тис. грн дозволяв собі їздити на роботу автомобілем «Maybach», вартість якого — 600 тисяч доларів.

Сергій Льовочкін — глава Адміністрації Президента, кум Януковича (Віктор Федорович хрестив його молодшого сина). Льовочкіна називають «тіньовим ляльководом», котрий відповідав за всі кадрові призначення в уряді та профільних міністерствах. Олігарх і нинішній голова Дніпропетровської облдержадміністрації Ігор Коломойський (про нього ми ще поговоримо) вважає Сергія Льовочкіна єдиним справжнім українським олігархом, котрий, попри незначний рівень задекларованих легальних доходів, контролює решту фінансових і промислових магнатів в оточенні Януковича (наприклад, Дмитра Фірташа, Юрія Бойка й ін.).

Віктор Пшонка — генеральний прокурор України. За даними ЗМІ, Віктор Федорович — хрещений його сина Артема, хоча Пшонка цю інформацію спростовував.

Призначений Януковичем голова головного наглядового відомства був представником славної суддівсько-прокурорської династії, представники якої, крім Генпрокуратури, «прикрашали» також парламент (син Артем Вікторович) і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (брат Микола Павлович). Під час роботи в Донецькій обласній прокуратурі саме Віктор Пшонка курував розслідування резонансного вбивства журналіста Ігоря Александрова[48], яке прокуратура безуспішно намагалася повісити на бомжа Юрія Вередюка. Коли шита білими нитками справа почала розвалюватись, Вередюк загинув за загадкових обставин. Александрова вбили незадовго до виходу телепередачі про сина Віктора Пшонки Артема, тодішнього заступника прокурора Краматорська, якого начебто сфотографували, коли він сидів, обійнявшись із місцевими бандитами.

У лютому 2014-го, відразу після втечі генпрокурора до Росії, журналісти пробралися до його особняка, розташованого у селі Гореничі Києво-Святошинського району Київської області. Зняте ними там дивує досі. Маєток Пшонки нагадує каліфський палац із «Тисячі та однієї ночі». В оздобленій золотом резиденції містилась величезна кількість дорогих ікон, картин, виробів із золота та діамантів, колекція холодної зброї, мощі різноманітних святих, а також украдений примірник старовинного Євангелія. Крім того, журналісти сфотографували безліч картин самого Пшонки. На одній із них колишнього генпрокурора зображено у вигляді… римського імператора Цезаря.

Серед вищезгаданих прізвищ немає прізвища Ахметова. Ринат Ахметов був близьким партнером Віктора Януковича із 1990-х років. Проте раніше його вважали старшим партнером. Із 2010, після того, як Янукович став президентом, Ахметов, безумовно, перетворився на партнера молодшого.

Молоді бізнесмени та рейдери із Донецька, котрих згуртував довкола себе Олександр Янукович, поступово обійняли всі ключові економічні посади в уряді, а також головний «силовий» пост міністра внутрішніх справ. Відтак почали скуповувати, загарбувати підприємства. Ці продажі не завжди були добровільними, зважаючи на те, що «Сім’я» контролювала правоохоронні органи, суди та податкову. У руках Олександра Януковича через Клименка, Захарченка та сім’ю Віктора й Артема Пшонок опинилася досконала система «відтискання» приватного бізнесу. Для повного щастя бракувало тільки кишенькового голови СБУ. Монополізація всіх силових і правоохоронних структур — МВС, податкової та прокуратури — дала змогу поставити процес «відтискання» чужого бізнесу на конвеєр. Колишня система, за якої захист від податкової можна було знайти в міліції, а від міліції — у прокуратурі, зазнала остаточного знищення: у 2010–2014 роках усі перераховані відомства належали до єдиної централізованої рейдерської системи, непоборної через можливість порушення абсолютно безпідставних кримінальних справ без жодних шансів довести рацію.

На 2010-й припадає остаточне завершення «бандитського» періоду первинного накопичення капіталів і його заміна «прокурорським». Відмінності між названими періодами полягали в тому, що до підприємців більше не приходили «братки» із бейсбольними битами: їхнє місце посів слідчий прокуратури із протоколом затримання чи постановою про арешт. При цьому нікому із «Сім’ї» навіть на гадку не спадало зберігати хоча б видимість законності.

Окрім рейдерських захоплень, дієвий спосіб накопичення капіталу членами «Сім’ї» — це державні тендери. Протягом президентства Януковича нормативні акти, що регулюють державні закупівлі, змінили так, що тендери стали непрозорими, доступними лише членам «Сім’ї» та лояльним щодо Януковича підприємцям із Партії регіонів, яких, безумовно, зобов’язували ділитися із «Сім’єю». За даними журналу «Форбс» (до того, як його придбали структури Сергія Курченка), на кінець 2012 року незаперечним тендерним чемпіоном у державних закупівлях був президент корпорації «Менеджмент ассетс компані» Олександр Янукович. 2013 року в лідери вийшов Ринат Ахметов, а Олександр Янукович опинився на другому місці із незначним відставанням.

Таблиця 3

«Тендерні лідери» в Україні за результатами 2013 року

№—Прізвище, ім’я — Загальна сума за виграними тендерами, млрд грн

1—Ринат Ахметов—72,995

2—Олександр Янукович—38,775

3—Дмитро Фірташ—11,018

4—Юрій Іванющенко—10,099

5—Олександр Тисленко—7,716

6—Юрій Бойко—7,278

7—Олександр Єфремов—5,028

8—Ігор Єремеєв—4,940

9—Степан Івахів—4,940

10—Сергій Лагур—4,940

Більшість осіб у списку вам уже знайома. Не сумнівайтесь, усі нові персоналії — Юрій Бойко[49], Олександр Єфремов[50], Олександр Тисленко й ін. — це найактивніші члени Партії регіонів. Єдиний олігарх, котрий формально не входить до клану Януковича, — це Дмитро Фірташ. Утім, лише формально.

2007 року, на прес-конференції, присвяченій презентуванню журналом «Кореспондент» щорічного рейтингу найбагатших українців, один із журналістів зронив цікаву репліку: «Ви написали про розмір статків Дмитра Фірташа, хоча насправді такої людини не існує». 2007-го в те, що бізнесмен Фірташ — це фантом, могли повірити не лише журналісти, але й досвідчені експерти. Мільярдер старанно уникав публічності. Навіть 2014-го достовірної інформації про нього напрочуд мало. Українське суспільство дізналося, що Фірташ існує, коли заснована олігархом компанія «RosUkrEnergo» стала посередником під час постачання російського газу до України та ЄС, а згодом — фактичним газовим монополістом в Україні.

Відомо, що Фірташ починав трудовий шлях водієм пожежної команди в пожежному відділенні Чернівецької взуттєвої фабрики. Наприкінці 1980-х зайнявся продажем продовольчих товарів, після чого переїхав із Чернівців до Москви, де, за словами самого Фірташа, започаткував енергетичний бізнес і налагодив торговельні зв’язки із Туркменістаном. 2 січня 1996 року — «буремні дев’яності» — Дмитро Фірташ дістав вогнепальне поранення під час «розборок» у ресторані «Європейський» у Чернівцях.

2007-го для консолідації управління активами в різних сферах Фірташ створив компанію «Group DF», прибутковість якої з приходом до влади «Сім’ї» Януковича почала стрімко зростати. Нині під контролем Фірташа — хімічна галузь країни, газове постачання, виробництво й експорт титану. Про опосередкований зв’язок із «Сім’єю» дає підстави стверджувати не лише третє місце в десятці «тендерних чемпіонів» України за 2013 рік, але й те, що протягом 2011 року Дмитро Фірташ установив чи не світовий рекорд зі зростання власної капіталізації — 540 % на рік. Навіть зараз, наприкінці 2014-го, перебуваючи в Австрії в очікуванні екстрадиції до США, де його, ймовірно, судитимуть за давання хабара в особливо великих розмірах індійським чиновникам, Фірташ не полишає спроб впливати на події в Україні.

За оцінками нового керівництва України, Янукович зі своїм оточення вивів на офшорні рахунки близько 70 млрд доларів (третина річного ВВП країни за курсом долара 2013 року), залишивши державну казну порожньою та пограбованою.

Окремі аналітики вважають цю цифру заниженою, стверджуючи, що протягом чотирьох років правління «Сім’я» розікрала та вивезла за кордон не менше ніж 100 млрд доларів.

Переважна більшість західних експертів і журналістів констатує, що основна причина соціального вибуху взимку 2013–2014 років в Україні, відомого як Євромайдан, — це згортання євроінтеграційних процесів тогочасним керівництвом України. Та це не так. Основна причина криється в іншому. 2010-го, після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, донецький клан охопив своїм впливом усю країну. Зосередивши в руках три гілки влади — законодавчу, виконавчу, судову, взявши під контроль правоохоронні органи та податкову інспекцію, «Сім’я» Януковича шляхом податкового тиску, фейкових приватизаційних тендерів, а нерідко шляхом шантажування та залякування загарбувала найбільші підприємства України. Украй несприятливі умови призвели до занепаду малого та частково середнього бізнесу (за даними журналу «Український тиждень», протягом 2011 року внаслідок посилення фіскального тиску понад 56 тисяч підприємців пішли з легального бізнесу). Незручних, одіозних політиків безцеремонно саджали за ґрати. Із 2010-го відбулося різке зростання тиску на вільну пресу, у державних і підконтрольних «Сім’ї» ЗМІ — запровадження жорсткої цензури, якої не було навіть за Кучми. Улітку 2012-го російська мова набула статусу регіональної, а в окремих регіонах — навіть не другої, а першої державної, через що на 23-му році незалежності в столиці держави з назвою Україна я змушений був боротися за право вільно говорити українською (все точно навпаки до того, про що під час Євромайдану та подальшого протистояння з Україною заявляла Російська Федерація!).

Фактично, відмова від угоди з ЄС стала лишень іскрою, що призвела до вибуху, а паливо, яке живило той вибух, підготувала донецька «Сім’я», менше ніж за чотири роки перетворивши Україну з молодої демократичної держави на феодальне князівство із хворобливою залежністю від автократичної Росії.