Небратнi

Розділ 4 Майдан 2.0

У другій половині четверга 21 листопада 2013 року — рівно за тиждень до початку 3-го саміту ЄС «Східне партнерство» у Вільнюсі — прес-служба прем’єр-міністра України Миколи Азарова оприлюднила розпорядження про призупинення підготовки до підписання угоди про асоціацію із Європейським Союзом. «Призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським Співтовариством із атомної енергії та їхніми державами — членами, з іншої сторони», — йшлося в документі. Свій наказ голова українського уряду мотивував потребою вжити заходів «щодо забезпечення нацбезпеки, більш детального вивчення й опрацювання комплексу заходів, які необхідно здійснити для відновлення втрачених обсягів виробництва та напрямів торговельно-економічних відносин із Російською Федерацією». У своєму розпорядженні Азаров також доручив Міністерству закордонних справ і Міністерству економічного розвитку запропонувати Європейському Союзу утворити спільно з Росією тристоронню комісію з опрацювання питань української євроінтеграції.

Прес-служба Миколи Азарова оприлюднила розпорядження в той момент, коли президент Янукович розповідав європейським журналістам у Відні про продовження євроінтеграційного курсу та європейські перспективи України.

Відразу після того, як озвучене Азаровим рішення українського уряду з’явилося на офіційній сторінці Кабміну, президент Росії Володимир Путін заявив, що російська сторона готова до переговорів у форматі «Росія — Україна — ЄС», чим дав чітко зрозуміти, що без його втручання не обійшлося.

Увечері того ж дня небайдужі громадяни України почали самоорганізовуватися в соціальних мережах (переважно у Facebook і Twitter[51]): пролунали заклики до акцій непокори, перші ультимативні вимоги щодо відставки уряду та президента. О 22:00 активісти зібралися на мітинг на Майдані Незалежності в Києві. Ближче до півночі на центральній площі столиці зосередилося близько півтори тисячі осіб.

У цей же час на Майдані з’явилася міліція та бійці спецпідрозділу «Беркут».

Протягом усіх наступних днів, що передували Вільнюському форуму, європейська преса вирувала в обговореннях рішення керівництва України згорнути євроінтеграційні процеси. Журналісти цитували слова верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Кетрин Ештон про те, що угода про асоціацію з ЄС була шансом для початку реформування України, обурювалися втручанням Путіна в переговори («наче зараз 1939 рік, і він (Путін) міг би довільно володіти територіями, як колись Гітлер і Сталін»), зазначали, що Україна «втікає від Європи», а також вказували на те, що ситуація у Києві нагадує перші дні Помаранчевої революції. Що там казати — піддатливість українського президента стала сюрпризом не лише для лідерів Євросоюзу, але й для соратників самого Януковича, навіть для найдавніших його союзників в Україні. До моменту офіційно задекларованої зміни зовнішньополітичного курсу та розвороту в напрямку Росії мало хто спромігся б припустити, що Віктор Янукович аж так залежить від Володимира Путіна. Лідери Партії регіонів намагались пом’якшити спричинений відмовою ефект, непереконливо наголошуючи, що в розпорядженні Миколи Азарова йдеться винятково про призупинення, а не про скасування процесу євроінтеграції, та всі подібні заяви були лише намаганням зберегти гарну міну при поганій грі — люди чудово розуміли, що означає «призупинення».

Польське видання «Rezczpospolita» 22 листопада опублікувало нищівну статтю під заголовком «Україна провалила екзамен із незалежності». Безумовно, провалила — сперечатися немає про що. Однак я хотів би зауважити, що реакція європейських ЗМІ та провідних західних політиків (а також Ангели Меркель) на загрозливий за своїми масштабами тиск Москви надійшла занадто пізно та була занадто слабкою. Рішення про відмову від підписання угоди про асоціацію ухвалювали не на саміті у Вільнюсі та не 21 листопада в залі засідань Кабінету Міністрів. Сигнали про те, що Росія не має наміру відпускати Україну і тим самим остаточно прощатися з імперіалістичними амбіціями, надходили задовго до призначеного на 28 листопада підписання угоди з ЄС.

2010-го, після інавгурації, Віктор Янукович підтвердив (або вдав, що підтверджує, — зараз важко сказати, як усе було насправді) незмінність зовнішньополітичного курсу на інтеграцію із ЄС. Свій перший закордонний візит як президента України Янукович провів до Брюсселя, де зустрівся із тодішнім президентом Європейського Союзу Германом Ван Ромпеєм. 4 червня 2010 року Янукович заявив, що Україна не визнає незалежності псевдореспублік Абхазії та Південної Осетії, що стало болючим ляпасом Росії.

12 квітня 2011 року до Києва з офіційним візитом прилітав «тимчасовий» прем’єр-міністр Росії Володимир Путін (із 8 травня 2008-го до 7 травня 2012-го Путін сам себе призначив головою уряду РФ). Першочергова мета приїзду — спроба переконати Україну вступити до Митного союзу, до якого погодилися ввійти Білорусь і Казахстан. Віктор Янукович однозначної відповіді не дав, запропонувавши Путіну пакетну угоду про співпрацю за формулою «3+1». Така позиція українського президента не означала відмову, та все ж увиразнювала пріоритетність для України зближення з ЄС. На кінець травня 2011-го угода про створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом перебувала практично на етапі завершення, у 2012-му відбулося остаточне залагодження всіх юридичних, політичних, економічних і безпекових нюансів щодо угоди про асоціацію. 30 березня 2012 року в Брюсселі голови переговорних делегацій від України та ЄС парафували угоду про асоціацію[52], а 20 червня 2013-го текст угоди опублікували на офіційному сайті Комітету з євроінтеграції Верховної Ради України.

Реакцію Росії можна було легко передбачити.

Наприкінці липня 2013-го російські митники розпочали безпричинну перевірку всіх транспортних засобів із продукцією українських товаровиробників, що призвело до їх простою на кордоні та псування продуктів. 14 серпня 2013 року митна служба Російської Федерації без жодного офіційного пояснення внесла до переліку «ризикових» усіх без винятку українських імпортерів, заборонивши ввезення до Росії українських цукерок, сирів, кисломолочних продуктів, м’яса. 18 серпня 2013 року радник президента Російської Федерації Сергій Глазьєв ненав’язливо натякнув, що в разі підписання Україною угоди про асоціацію з Європейським Союзом митне адміністрування з боку Росії буде посилено.

19 серпня 2013-го в результаті переговорів між представниками українського Міністерства доходів і зборів і Федеральної митної служби Росії було погоджено, що додаткові процедури митного контролю щодо українських товарів не застосовуватимуться й українські товари перетинають російську митницю в штатному режимі. 21 серпня Микола Азаров заявив про завершення торговельної війни[53]. Мало хто тоді — й в Україні, і на Заході — здогадався запитати: якою ціною?

Попри публічні запевнення керівників митної служби РФ, «додаткові процедури контролю» застосовували до українських товарів ще не раз протягом вересня, жовтня та листопада — доки Україна офіційно не відмовилась від асоціації з ЄС.

Уночі з 21 на 22 листопада до мітингувальників у Києві приєдналися люди з інших регіонів. Нечисленні антиурядові виступи відбулися у Львові, Ужгороді, Донецьку, Івано-Франківську та Луцьку. Із другої половини дня 22 листопада, незважаючи на кепську погоду, на київському Майдані продовжили збиратися активісти. Міська влада наказала звести неподалік Монумента Незалежності різдвяні кіоски (до Нового року залишалося шість тижнів…) і виставила довкола «Беркут» — нібито їх охороняти. Тривалий час правоохоронців було більше, ніж протестувальників, але надвечір, за повідомленнями українського «24 каналу», довкола Монумента Незалежності скупчилося до 5 тисяч людей. О 21:00 зав’язалися перші сутички з міліцією, котра намагалася перешкодити активістам установити на Майдані намети.

У неділю 24 листопада 2013 року центральною вулицею Києва мирною ходою пройшло, за різними оцінками, від 100 до 150 тисяч людей. На її завершення було проведено великий мітинг на Майдані Незалежності. Натовп мітингувальників не зміг розміститися на центральній площі: люди зайняли весь Хрещатик — від перетину центральної вулиці із бульваром Шевченка аж до Європейської площі. Учасники мітингу одноголосно ухвалили «вимоги Євромайдану» до української влади: 1) відправити у відставку уряд Азарова; 2) до 27 листопада (тобто до саміту у Вільнюсі) надати чинності необхідним євроінтеграційним законам, зокрема й закону про звільнення Юлії Тимошенко; 3) скасувати рішення про призупинення підготовки до асоціації та підписати угоду про асоціацію України та Євросоюзу на саміті у Вільнюсі. У разі невиконання озвучених вимог і непідписання угоди мітингувальники домовилися, що вимагатимуть розпуску парламенту й імпічменту Януковича за державну зраду.

О 15:00 розпочалися серйозні зіткнення між міліцією та мітингувальниками. Протест під Кабінетом Міністрів проходив мирно, доки на вулиці Грушевського під будинком уряду хтось із натовпу не приснув сльозогінним газом у правоохоронців. Згодом у лави міліції полетіли петарди. Міліціонери спробували розігнати натовп, зав’язалася бійка, під час якої правоохоронці активно застосовували гумові кийки, сльозогінний газ і світлошумові гранати. Спроба виявити людей, які спровокували зіткнення, ні до чого не призвела. За свідченнями очевидців, петарди у правоохоронців почали кидали проплачені провокатори, яких пізніше міліція організовано завела до будівлі Кабміну через третій під’їзд.

Одночасно з багатолюдним мітингом у Києві відбувалися протесті виступи в інших містах України, причому — росіяни досі не хочуть цьому вірити — на сході України не менш активно, ніж на заході. У центрі Луганська, неподалік пам’ятника Тарасові Шевченку, побилися прихильники євроінтеграції та проросійськи налаштовані «донські козаки». У Харкові більш ніж тисяча жителів міста вийшла до пам’ятника Шевченку висловити незгоду з політикою керівництва країни. Проходив мітинг у Донецьку. Протягом 23–24 листопада «євромайдани» виникли у великих містах Європи: Мюнхені, Берліні, Женеві, Парижі, Лондоні, Стокгольмі, Будапешті, Вільнюсі, Тбілісі й ін.

Із понеділка на Майдані Незалежності в Києві постійно залишались активісти. 28 листопада, незважаючи на активний спротив керівництва, студенти вищих навчальних закладів столиці вийшли на загальний страйк. Студентські колони з КПІ[54], Києво-Могилянської академії, Національного університету ім. Т. Шевченка, Національного педагогічного, Національного медичного та низки інших університетів об’єдналися в парку Шевченка, після чого вирушили до Майдану Незалежності. Організатори страйку стверджували, що в ході взяло участь не менш ніж 20 тисяч студентів.

Попри все, вже 28 листопада стало зрозуміло, що на саміті «Східне партнерство» у Вільнюсі Янукович нічого не підписуватиме. Зранку 29-го угоди, подібні до тієї, яку готували для України, підписали представники Грузії та Молдови. Українська делегація того дня не підписала жодного документа.

Після фінального фотографування з учасниками саміту Віктор Янукович ганебно втік від журналістів, не з’явившись на запланований брифінг для української преси.

Увечері 29 листопада на Євромайдані пройшов черговий великий мітинг. Лідери опозиції — Арсеній Яценюк, Віталій Кличко й Олег Тягнибок — намагалися виглядати впевненими, але насправді не уявляли, як діяти далі. Саміт у Вільнюсі завершився, угоду про асоціацію, котру готували протягом шести минулих років, не було підписано, й Україна розпочала повільний дрейф на схід — у напрямку Російської Федерації. На мітингу вирішили, що опозиціонери у Верховній Раді домагатимуться перевиборів.

Наприкінці листопада 2013-го добігав кінця промо-тур на підтримку мого трилера «Твердиня», який вийшов друком у вересні того року. Презентуючи книгу, я об’їхав майже тридцять міст України; залишалось провести декілька презентацій, які, незважаючи на події в країні, я не міг скасувати. Того дня — у п’ятницю, 29 листопада 2013-го — я перебував у Рівному, своєму рідному місті. Увечері організатори рівненського Євромайдану запросили мене виступити на місцевому — меншому, ніж у Києві, та все ж достатньо людному — мітингу. Я погодився.

Після виступу я стояв позаду змонтованої посеред площі сцени, оточений місцевими активістами. Ми притупували ногами, щоб зігрітися, похмуро зиркали з-під низько натягнутих шапок і каптурів та ділилися думками, намагаючись спрогнозувати, як розвиватиметься ситуація, разом шукали відповідь на просте запитання: що робити далі? Більшість схилялася до того, що акції протесту доведеться згортати: угоду не підписано; дату наступного саміту з ЄС не призначено; стояти на майданах і вимагати у Януковича негайно змінити своє рішення безглуздо — станом на 29 листопада підписувати не було чого. Двері до Європи формально залишалися відчиненими, та перед тим ми мали навести лад у власній країні. Яким чином це зробити? На той час Партія регіонів узурпувала всі гілки влади та стала копією Комуністичної партії Радянського Союзу: її лідер займав президентське крісло, її депутати становили більшість у Верховній Раді, її члени контролювали силові відомства та судову систему, всі ключові посади в Кабінеті Міністрів обіймали або її представники, або лояльні до «Сім’ї» маріонетки. Безумовно, що до наступних виборів законним шляхом відсторонити Януковича та «Сім’ю» від влади не вдасться. Порадившись, ми вирішили розійтись і чекати президентських виборів 2015 року. Подібне рішення ухвалив координаційний центр київського Євромайдану: акції згортають, опозиція в парламенті добиватиметься відставки уряду, а лідери регіональних і київського Євромайданів узгодять між собою порядок оповіщення, способи зв’язку та мобілізаційні заходи на випадок, якщо доведеться захищати вибір українців 2015 року. Отакий був план… Трохи більше ніж за добу російські ЗМІ захлинатимуться, навперебій обзиваючи українських патріотів фашистами, бандерівцями, нелюдами, що готові проливати кров заради досягнення політичних цілей, але ніхто з тих хлопців, які пізнього вечора 29 листопада стояли навкруг мене на рівненському майдані та частина з яких через три місяці йтиме беззбройною під кулі снайперів у центрі Києва, не прагнув збройного перевороту. Ніхто не хотів кровопролиття.

На жаль, доля розсудила інакше.

За одну жахливу ніч усе перевернулося з ніг на голову.

Приблизно о третій годині ранку 30 листопада на Майдані Незалежності зник мобільний зв’язок, а за кілька хвилин до четвертої активістів, що залишилися, оточили бійці спецпідрозділу «Беркут». Загалом до центру столиці було стягнуто 2000 спецпризначенців із трьох регіонів України — Чернігівської, Луганської (за іншими даними — Донецької та Луганської) областей, а також Автономної Республіки Крим. На той час довкола Монумента Незалежності перебувало не більш як 400 осіб — переважно студенти київських університетів, які, попри рішення політиків згорнути активні протестні акції, не полишили Майдан. Лідерів опозиції з мітингувальниками не було. На щастя, на площі перебували фотограф та оператор агенції «Reuters», які самі постраждали від «беркутівців», але встигли зафільмувати частину безжального побоїща.

За кілька хвилин по четвертій «Беркут» пішов у наступ. Із перших секунд стало зрозуміло, що основна мета спецпризначенців — не просто зачистити площу, а жорстоко побити мирних демонстрантів. Не було створено коридору, яким мітингувальники могли б відступити, на людей напирали з усіх боків. У натовп полетіли шумові гранати, пішов сльозогінний газ. Стомлені, змерзлі та деморалізовані активісти не мали сил чинити опір, стокілограмові «беркутівці», лаючись російською, швидко відтіснили їх під Монумент Незалежності, після чого почали нещадно бити. Били всіх без винятку — і хлопців, і дівчат. Валили на землю, чавили ногами, молотили кийками по руках і головах. На відеозаписі, знятому оператором «Reuters», чути, як хтось із чоловіків, певно, не вірячи в те, що відбувається, безперестану кричав: «За що?! За що?!» Тих, хто виривався з оточення, спецпризначенці наздоганяли, збивали з ніг і добивали кийками. Добивали навіть тих, хто, стікаючи кров’ю, намагався самотужки дістатися до карет швидкої допомоги, які стояли на Хрещатику, — бійці «Беркуту» перехоплювали травмованих демонстрантів на півдорозі та били, по суті, на очах у лікарів. Камери зовнішнього спостереження зосереджених уздовж Хрещатика та суміжних вулиць магазинів зафіксували, як «беркутівці» переслідували активістів за сотні метрів від Майдану Незалежності, причому ловили й били не лише людей, які прагнули сховатись у підземних переходах чи провулках, але й випадкових перехожих.

О 4:30 усе скінчилося. «Беркут» звільнив Майдан Незалежності від активістів Євромайдану та впустив на центральну площу комунальників для встановлення новорічної ялинки, яку відтоді стали називати «кривавою». Ще півгодини — приблизно до п’ятої ранку — тривало зачищення прилеглих територій. Знавіснілі від запаху крові бійці «Беркуту» металися Хрещатиком, погрожуючи кийками та нецензурно лаючи присутніх громадян. Мобільний зв’язок у центрі Києва було відновлено лише о 5:30.

Звірячий розгін Євромайдану — це переломний момент в історії незалежної України. Події на Майдані Незалежності вночі з 29 на 30 листопада втягнули в протестний рух усі верстви населення, вивівши на вулицю навіть тих українців, які до цього часу демонстративно відмежовувалися від політики. Основну масу людей більше не цікавило питання інтеграції з Євросоюзом. Із того моменту, як шоковані кияни вранці 30 листопада виходили на Майдан, отетеріло телющилися на плями засохлої крові на бруківці, після чого мовчки, зціпивши зуби, йшли до Михайлівського собору, перед воротами якого виник стихійний мітинг, завданням номер один стало усунення від влади зграї знахабнілих злодіїв — донецької «Сім’ї», — котрі вперше від часу здобуття незалежності спричинили кровопролиття в мирній Україні.

Якби мене попросили назвати п’ять основних причин збройного протистояння в Україні протягом зими 2013–2014 років і врешті-решт усунення клану Віктора Януковича від влади, я вагався б, чи згадувати відмову Януковича від євроінтеграції.

На початку вересня 2014-го, під час мого візиту до Польщі в рамках прес-туру на підтримку роману «Бот», організатори фестивалю «Polcon-2014» запросили мене на дискусію «Ураган зі Сходу — Польща, Росія й Україна в обіймах „Демократора“». Разом зі мною в обговоренні російської агресії брали участь відомі польські письменники Пьотр Ґочек, Матвій Паровські й Анджей Пилип’юк. Розмова вийшла цікавою, попри те, що я не прихильник таких заходів. Зазвичай під час подібних дискусій письменники вдають із себе напрочуд проникливих і глибокодумних експертів, якими вони, звісно, не є. Та зараз не про це. Нас зібралося послухати не менш ніж сотня людей, і, як це завжди буває, найцікавішою частиною дискусії стали запитання від слухачів. Один чоловік середніх років підвівся та звернувся до мене. Він говорив довго та трохи плутано (запитання вийшло помітно довшим за відповідь), розписуючи, скільки негативу в повсякденне життя пересічного польського громадянина привнесло входження Польщі до Євросоюзу. Зрозумівши, що зміст його чи то доповіді, чи то запитання окреслений спробою з’ясувати мою думку з приводу того, чи не зависоку ціну заплатила Україна за зближення з Європою і чи не думаю я, що це зближення зрештою нічого не дасть, я був змушений його обірвати. «А хто говорить про входження до Євросоюзу?» — запитав я.

Чому всі друзі-європейці, з якими я підтримую спілкування (а таких із часу навчання у Швеції чимало), думають, що основною і єдиною причиною Євромайдану була відмова Януковича підписати угоду про асоціацію з ЄС? Я однозначно «за» євроінтеграцію, бо прагну бачити свою країну частиною європейської спільноти, але бути частиною Європи означає для мене поділяти європейські цінності, при цьому зовсім не обов’язково мати надпис «European Union» на першій сторінці паспорта. На сучасному етапі у відносинах із ЄС для України важливими є два питання: 1) асоціація, тобто створення зони вільної торгівлі, спільного ринку з країнами Євросоюзу, що забезпечить усунення будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили, і 2) безвізовий режим. Питання про входження до ЄС наразі неактуальне і, мабуть, ще дуже довго таким залишатиметься.

Соціальний вибух в Україні на межі 2013–2014 років мав багато причин, і я твердо переконаний, що більшість із них — внутрішні. Оскільки ще від 2010 року тривало постійне зростання протестних настроїв українців, відмова Януковича від угоди про асоціацію та жорстокий розгін мирної демонстрації на Майдані — це лиш останні краплі у прийнятті людьми рішення домагатися правди на вулиці.

Янукович почав випробовувати терпіння власного народу відразу після інавгурації.

Протягом перших семи місяців на посаді президента Віктор Федорович двічі порушив Конституцію України — основний закон, гарантом якого він мав би виступати. Уперше це сталося 9 березня 2010-го, коли Партія регіонів у неконституційний спосіб сформувала коаліцію в парламенті й таким чином отримала можливість формувати Кабінет Міністрів. Неконституційність формування більшості полягала в тому, що згідно з основним законом України парламентську коаліцію могли формувати лише фракції, які перемогли на виборах і сукупно отримали понад 50 % депутатських місць. 2007 року — попри те, що і «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ), і блок «Наша Україна — Народна Самооборона» (НУ-НС)[55] поступилися Партії регіонів, яка набрала 30,71 % голосів, — сумарно БЮТ і НУ-НС зайняли понад половину парламентських місць, що дало їм можливість законно сформувати демократичну проєвропейську коаліцію, до якої пізніше приєднався Блок Литвина. На позачергових виборах до Верховної Ради 2010 року, що стали логічним наслідком політичної кризи та розбрату між БЮТ та НУ-НС, перемогу знову здобули «регіонали», однак для формування більшості їм катастрофічно не вистачало депутатів. ПР потрібно було або залучити до коаліції одну з демократичних сил — чи то БЮТ, чи то НУ-НС, — або йти на перевибори. Проте Янукович і Партія регіонів сформували коаліцію всупереч Конституції: об’єдналися з Компартією і Блоком Литвина, а решту депутатів, яких усе ще не вистачало для більшості, набрали із перебіжчиків — так званих «тушок»[56] — парламентарів, які пройшли до Верховної Ради за списками БЮТ і НУ-НС.

Удруге основний закон було порушено 30 вересня 2010-го, коли підконтрольний Януковичу Конституційний Суд узагалі відмінив Конституцію України в редакції 2004 року, тим самим надавши президенту право формувати уряд та одноосібно призначати чи звільняти керівників інших гілок влади. Але відповідно до українського законодавства Конституційний Суд може лише трактувати Конституцію, але не має права змінювати основний закон, тобто вносити зміни до Конституції вповноважена лише Верховна Рада, при цьому за рішення повинна проголосувати «конституційна більшість» — не менш ніж 300 депутатів. Упродовж 2010–2014 років Януковичу не вдалося зібрати (читай — скупити) потрібну кількість голосів. Таким чином протягом усього часу його президентства Україна жила без легітимної Конституції.

Через два місяці після перемоги на президентських виборах, 21 квітня 2010 року, без попереднього суспільного обговорення Віктор Янукович підписав із президентом Росії Дмитром Медведєвим угоду про подовження терміну розміщення Чорноморського флоту РФ на території України на 25 років — до 2042 року. По суті, йдеться про третє грубе порушення основного закону, оскільки згідно з Конституцією на території України заборонено розташовувати військові бази іноземних держав. База Чорноморського флоту РФ у Севастополі з’явилася в результаті поділу Чорноморського флоту СРСР — на той час Росія просто не мала куди подіти стільки кораблів. Крім того, на момент укладання угоди про тимчасове базування російського Чорноморського флоту в Криму української Конституції ще просто не існувало. Після ухвалення Конституції парламентом 1996 року планували, що російський флот лишатиметься у Севастополі до 2017-го, після чого перебазується на новозбудовану базу в Новоросійську. Результат підписання угоди — багатотисячні мітинги й активний спротив опозиції її ратифікації у парламенті.

Навряд чи у Європі хтось знає, що події на Євромайдані — це далеко не перші масові виступи в Україні за період президентства Віктора Януковича.

22 листопада 2010 року кількадесят тисяч представників малого та середнього бізнесу зібралися на Майдані Незалежності у Києві, протестуючи проти ухваленого напередодні парламентом Податкового кодексу, відомого як «кодекс Азарова-Тігіпка[57]». Протести тривали до 2 грудня 2011-го й дістали назву Податкового майдану. На Майдані Незалежності розгорнули наметове містечко, в якому постійно перебувало кілька сотень осіб, час від часу проходили багатолюдні мітинги. Протести призупинили тим, що парламент частково врахував вимоги демонстрантів і доопрацював Податковий кодекс.

На перший погляд видається, що Податковий майдан завершився перемогою мітингувальників. Насправді, щойно протести вщухли, влада зініціювала репресії проти організаторів та учасників антиподаткових мітингів. Податкова служба почала з особливою прискіпливістю ставитися до підприємців, що підтримали Податковий майдан. Трьох учасників протестів затримали за звинуваченням «в умисному знищенні майна в особливо великих розмірах»: їм інкримінували… пошкодження тротуарної плитки під час установлення наметів на центральній площі столиці.

Улітку 2012-го Верховна Рада з порушенням регламенту ухвалила Закон України «Про засади державної мовної політики» (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова, або «мовний закон»), згідно з яким російській мові було надано статусу регіональної, а де-факто — другої державної. «Мовний закон» спричинив нову хвилю протестів, які, втім, не призвели до яких-небудь поступок з боку панівної партії.

В останній день осені 2013-го, не розігнавши, а навмисно безжально ліквідувавши мирну демонстрацію на Майдані, режим Янукович перейшов межу. Пробачити таке народ уже не міг.

2 грудня 2013-го, за два дні після розгону Євромайдану, я випадково почув по телебаченню коментар російського режисера Микити Михалкова стосовно подій в Україні.

Запитання журналістки українського телеканалу «1+1»:

— Вам шкода українців, що постраждали під час розгону Майдану?

Відповідь Микити Сергійовича:

— Це ті, що за ЄС? Ні, не шкода, по заслугах отримали. Я підтримую лише тих українців, що за Росію.

Перша реакція: обурення. Відразу захотілось в’їдливо прокоментувати, написати щось у Facebook, нещадно критикуючи твердолобий природний російський шовінізм. Та за хвилину я заспокоївся. Тієї миті раптово усвідомив основну різницю між людьми на Сході — й українцями, і росіянами (власне, всіма росіянами…) — й українцями, орієнтованими на Захід. Нетерпимість.

НЕ — ТЕР — ПИ — МІСТЬ.

Росіяни і частково українці, які виступають проти євроінтеграції, які не просто погодилися, а схвалювали безжальне побиття студентів на Майдані, не припускають, що хтось інший може думати по-іншому, інакше, не так, як вони. Немає значення, скільки є думок, наскільки хибні вони чи правильні, коли існує лише твоя думка, і вона — єдина, що має право на життя.

Я пригадую, як у ті дні на всі мої спроби довести друзям-росіянам (тоді в мене ще були друзі в Росії, і я, наївний, не полишав надій пробитися крізь пропагандистський шлак до їхніх мізків чи сердець), що в цивілізованій країні тупоголові спецпризначенці не можуть без причини місити молодь із багном, лупцювати її просто так — лише через те, що та насмілилася публічно висловити своє незадоволення владою, чув у відповідь здивовано-презирливе: «А чого вони там стояли? Треба було думати, куди лізуть». Я пригадую, як у грудні 2013-го запекло переповідав подрузі із Москви, в чиїй квартирі зупинявся влітку за півроку до розгону Євромайдану — під час підготовки до виходу російського перекладу технотрилера «Бот», — твердження очевидців розгону про те, як «беркутівець» бив вагітну дівчину, навмисно прицілюючись у живіт, на що отримав відповідь: «Та дурепа повинна була думати не про себе, а про дитину та зважати на те, куди йде». Я намагався довести їй, що «та дурепа» якраз і думала про майбутнє своєї дитини, але мої слова рикошетили від голови співрозмовниці, немов від броні…

Мені стало шкода Микиту Сергійовича Михалкова, та водночас я розумів: він лише продукт — типовий, пихатий і пафосний — системи, котра його виховала: спочатку СРСР, згодом — путінської Росії. Він не може бути інакшим. Старигань помре, так і не збагнувши, наскільки помилявся. Не стосовно вибору українців. Стосовно того, що українці мають беззаперечне право цього вибору.

З іншого боку — дуже добре, що є такі, як Михалков, люди, що блискуче демонструють те, від чого ми, українці, активно віддаляємось.

1 грудня 2013 року на центральну площу та прилеглі вулиці Києва вийшло, за різними оцінками, близько одного мільйона людей. Поміститися на Майдані всі не змогли: колона розтяглася на півтора кілометра — від парку Шевченка до Майдану Незалежності. Оцінивши кількість мітингувальників і налаштованість натовпу, загони міліції, що блокували підступи до Майдану, відступали, не вживаючи жодних заходів. Люди з вигуками «Йолку[58] — геть!» знесли металеві загородження довкола недобудованої ялинки, встановлені на Майдані після кривавого розгону. Міліціонери в паніці розбіглися.

О 12:30 на Майдані почалося Всеукраїнське віче, на якому лідери опозиції озвучили план дій і оголосили про створення Штабу національного спротиву (ШНС), який розмістили на першому поверсі Будинку профспілок (навпроти Майдану Незалежності). До складу ШНС увійшли керівники та депутати трьох опозиційних партій («Батьківщини», «Свободи» й «УДАРу»), громадські діячі, журналісти, активісти із націоналістичних і патріотичних організацій. Серед них — Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок, Степан Кубів, Андрій Парубій (комендант наметового містечка Євромайдану), Борис Тарасюк[59], Едуард Леонов, Ольга Герасим’юк[60] та ін. Начальником Штабу національного спротиву призначили Олександра Турчинова[61].

У цей час мітингувальники вилазили на каркас Кривавої ялинки, чіпляли до балок конструкції українські прапори, антиурядові й антипрезидентські плакати.

Близько 13:00 півсотні невідомих молодиків спортивної статури — у масках, із касками на головах — почали трощити вікна та двері першого поверху будівлі Київської міської державної адміністрації (КМДА; знаходиться на вулиці Хрещатик на півкілометра південніше від Майдану Незалежності). Міліція, попри невелику кількість нападників, не чинила опору провокаторам. До групи агресивних молодиків приєдналися півтора десятка активістів організації «Правий сектор»[62] і журналістка Тетяна Чорновол[63]. Разом вони виламали центральні двері в будівлі КМДА, після чого провокатори розбіглися, розчинившись у натовпі. Пізніше залишену напризволяще будівлю КМДА поступово зайняли мирні мітингувальники. У ній розташувались на ніч демонстранти, що приїхали до Києва з інших міст.

Після того як віче на Майдані завершилося, ще одна група провокаторів-«тітушок»[64] імітувала штурм Адміністрації Президента, що знаходиться на вулиці Банковій, на два квартали західніше від Хрещатика. Вони закидали працівників міліції бруківкою та футбольними фаєрами. Потому, захопивши невідь-ким залишений неподалік Майдану величезний навантажувач «LongGong CDM833», спробували прорвати ланцюг силовиків, що охороняли підходи до Адміністрації. У натовпі перебував співак, лідер гурту «Тартак» Олександр Положинський і майбутній голова держави Петро Порошенко, які закликали демонстрантів не піддаватися на провокації та намагалися втримати невідомих молодиків від активних дій. Напад імітували 50–60 осіб у масках, решта мітингувальників, які поступово підтягувалися на Банкову з Майдану та Хрещатика, просто спостерігала[65].

Як згодом виявиться, псевдоштурм із ефектним наїздом навантажувача, яскравими фаєрами, кийками, ланцюгами та грізними викриками невтомно знімали російські журналісти, причому, судячи з окремих кадрів, деякі з них перебували в приміщенні Адміністрації.

Присутній Петро Порошенко переконував, що в нападі на правоохоронців під Адміністрацією Президента брали участь наймані владою провокатори, так звані «тітушки», а учасники Євромайдану та члени націоналістичної партії «Свобода» до організації проведення штурму не мали жодного стосунку. Думку Порошенка підтвердила депутатка Інна Богословська, яка вийшла з лав Партії регіонів 30 листопада. Колишня регіоналка заявила, що, за словами очевидця, працівника готелю «Київ», провокаторів завезли до цього готелю напередодні, обіцяли після завершення акції заплатити по 250 гривень за день. Ще більш вагомим доказом є викладений в Інтернеті відеоролик, на якому видно, як о 12:00, приблизно за дві години до псевдоштурму, два білі автобуси із державними номерними знаками АА9967ВВ та АА9965ВВ завезли до внутрішнього двору одного з будинків на вулиці Банковій півсотні «тітушок». На відео також чути, як невідомий чоловік за кадром каже: «Коля, тут ще тітушок завезли»[66]. У ході вивчення зібраних журналістами фото-та відеоматеріалів несподівано виявили, що окремі учасники недільного штурму вільно перетинали ланцюг правоохоронців, опинялися на території, яку захищали внутрішні війська, та спілкувалися зі співробітниками МВС; потім так само вільно проходили на бік демонстрантів і продовжували чинити провокації[67]. Були й інші докази організації штурму Адміністрації тодішньою українською владою: шлях для велетенського китайського навантажувача, який нападники використали під час спроби прорвати кордон із бійців внутрішніх військ, заздалегідь очистили, що зафіксовано на записах із камер спостереження, та жоден із правоохоронців не намагався зупинити «LongGong CDM833» дорогою до Адміністрації Президента; бійців внутрішніх військ навмисне виставили проти натовпу без щитів і в значно легшому, ніж у «беркутівців», які згодом розганяли натовп, захисному спорядженні: якби провокація вдалася і демонстранти, що прийшли із Хрещатика та Майдану Незалежності, пішли на штурм, без жертв серед правоохоронців не обійшлося б; протягом трьох годин (!) від початку заворушень на подвір’ї Адміністрації за рядами незахищених бійців внутрішніх військ стояли краще оснащені та підготовлені до оборони загони «Беркуту», які не робили спроб відбити навантажувач у нападників, розгін почали лише після того, як безпосередні учасники колотнечі з міліціонерами залишили територію; після псевдоштурму молодики в масках, які вдавали агресивно налаштованих українських «націоналістів», відпочивали та робили фото на згадку в приміщенні, яке нагадувало вестибюль одного із входів до Адміністрації Президента.

О 16:30, коли провокатори щезли та ситуація стала більш-менш стабільною, «Беркут» кинувся у наступ. Людей погнали назад до Майдану та Хрещатика. Тих, кого спецпризначенцям удалося наздогнати, валили на землю та жорстоко били. Кількох захоплених мітингувальників «беркутівці» притягли на подвір’я за Адміністрацією Президента, де продовжили з них знущатися. Після розгону 1 грудня було заарештовано декілька осіб за звинуваченням в організації масових заворушень. За словами журналіста української служби ВВС Романа Лебедя, всіх затриманих жорстоко побито. Він поговорив із рідними та друзями восьми з дев’яти заарештованих і з’ясував, що ніхто з ув’язнених не перебуває в жодних політичних організаціях і раніше не притягався до відповідальності за сутички з міліцією. «Беркутівці» просто затримували тих, кого змогли наздогнати.

За даними «Громадського телебачення», того дня було побито не менш ніж 22 журналісти, фотокореспонденти й оператори (реальна кількість значно більша, адже багато хто з постраждалих зі зрозумілих причин побоявся звертатися до лікарів). Нікого з них не врятували яскраві жилети із надписами «ПРЕСА» та поспіхом витягнуті журналістські посвідчення[68]. Навпаки — всі спроби пояснити, що вони є представниками медіа, викликали ще більшу агресію «беркутівців». На журналістів налітали гуртом, валили на землю, трощили їхні камери й, обзиваючи, молотили ногами до крові.

Незважаючи на те, що операторам російських ЗМІ вдалося краще й детальніше, ніж представникам української преси, відзняти штурм Адміністрації, на сьогодні невідомо, щоб хоч один російський журналіст постраждав від атаки «Беркуту» 1 грудня 2013 року. Більше того, на записах російських операторів чомусь немає моментів, коли знавіснілі бугаї з «Беркуту» лупцювали ногами їхніх беззахисних українських колег. Після того як «Беркут» пішов у наступ, росіян неначе засліпило. Того вечора по всіх телеканалах Російської Федерації показали лише, як зграя молодиків у чорних масках кидається бруківкою, розмахує підпаленими фаєрами та підганяє до шеренг наляканих правоохоронців величезний жовтий «трактор»…

Опозиція звинуватила в причетності до організації звірячого розгону Євромайдану, провокацій і побиття журналістів 1 грудня 2013-го біля Адміністрації Президента секретаря РНБО Андрія Клюєва[69] та лідера громадської організації «Український вибір», олігарха Віктора Медведчука. Про останнього, гадаю, варто поговорити більш детально.

Віктор Володимирович Медведчук, українець за походженням, народився в глухому сибірському селі Почет Абанського району Красноярського краю, де його батько перебував на засланні. Історик Дмитро Чобіт у книзі «Нарцис, або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука», що вийшла друком у Києві 2001 року, пише, що батько Медведчука, Володимир Нестерович, під час Другої світової війни з причини наявності фізичних вад уникнув призову до лав Червоної армії, а в роки німецької окупації — від квітня 1942-го до листопада 1943-го — активно співпрацював із окупантами. Володимир Медведчук працював у трудовому відділі німецьких окупаційних сил. До його обов’язків належав відбір працездатної української молоді для примусового вивезення на роботу до Німеччини. За безпосередньої участі Володимира Нестеровича Медведчука з України було вивезено понад дві тисячі молодих людей як рабів організації «Аrbeitstamt». У листопаді 1943 року, після відступу німецьких військ, Володимира Медведчука схопила військова контррозвідка Народного комісаріату оборони СРСР. Дивувала м’якість рішення суду (8 років ув’язнення та 4 роки заслання) та незрозумілість його формулювання («за участь в українській націоналістичній діяльності»). Батька Віктора Медведчука аж ніяк не можна вважати українським націоналістом: він підтримував політику колабораціонізму щодо німецьких окупантів. Дмитро Чобіт схиляється до думки, що Володимира Нестеровича працівники НКВС змусили назвати себе членом ОУН[70] під тортурами.

У середині 60-х Медведчукам дозволили повернутись із Сибіру до України, де вони осіли спершу в селі Корнин Житомирської області (рідному селі батька Віктора Медведчука), а згодом переїхали до містечка Борове Київської області. 1971 року Віктор Медведчук закінчив школу та спробував вступити до міліцейського училища. Абітурієнту відмовили через неблагонадійність його батька. Улітку 1972-го Віктор Медведчук намагався вступити на юридичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Успішно склав іспити, однак у зарахуванні йому відмовили: формально тому, що не пройшов за конкурсом, а насправді через «погану кров» — «заплямовану» біографію батька. Абсолютно несподівано 12 вересня 1972 року, за два тижні після початку навчання, особистим наказом ректора Київського державного університету ім. Шевченка Віктора Медведчука було зараховано студентом на юридичний факультет. Хоча номінально приводом до зарахування було клопотання, надіслане з Міністерства внутрішніх справ УРСР, реально ж такою причиною слугувала згода Віктора Медведчука на співпрацю із правоохоронними органами СРСР.

На другому курсі університету Медведчука призначили командиром комсомольського загону добровільної народної дружини. 8 листопада 1973 року під час чергування у Києві Медведчук разом із двома членами свого загону жорстоко побив неповнолітнього Андрія Кричака. 25 квітня 1974 року вироком суду Ленінського району міста Києва В. В. Медведчука, І. Д. Яковенка та С. В. Авраменка засуджено за статтею 102 Кримінального кодексу УРСР до 2 років позбавлення волі. Звинувачених взяли під варту просто в залі суду.

Здавалося, такий прикрий епізод — це «крапка» у кар’єрному зростанні Віктора Медведчука. Проте знову втрутилися таємничі покровителі із правоохоронних органів: 6 червня 1974 року постановою судової колегії з кримінальних справ Київського міського суду вирок Ленінського народного суду скасовано, кримінальну справу повернуто на додаткове розслідування. Як наслідок — звинувачення із «завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості» перекваліфікували на «перевищення влади або службових повноважень» (стаття 166 ч. 2 Кримінального кодексу УРСР), за якою передбачено відчутно менше покарання. І це ще не все — завдяки клопотанню міліції, котра позитивно відгукнулася про підсудного, притягнення до кримінальної відповідальності визначили недоцільним. Віктора Медведчука негайно звільнили з-під варти, а через рік — 20 травня 1976 року — на підставі розпорядження міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР поновили в університеті. Дмитро Чобіт стверджує, що з того часу Медведчук став постійним агентом КДБ СРСР.

Пізніше Віктор Медведчук подав до суду на Дмитра Чобота за наклеп, образу честі та гідності, наголосивши в позові, що низка наведених у книзі «Нарцис» фактів його біографії (колабораціонізм батька, власна співпраця із радянським КДБ, незаконно скасована судимість тощо) не відповідає дійсності. 4 липня 2007 року Верховний Суд України ухвалив рішення на користь відповідача, а це означає, що фрагменти книги «Нарцис», які Віктор Медведчук спробував опротестувати, цілком і повністю відповідають дійсності. Фактично, Верховний Суд України визнав, що Медведчук був (і, ймовірно, лишається) агентом російського КДБ/ФСБ. Рішення суду збіглося в часі із проведенням з’їзду Партії регіонів, на якому делегати голосували за виборчий список кандидатів у депутати перед позачерговими виборами до Верховної Ради. Із 2002 до 2005 року Медведчук очолював Адміністрацію Президента Леоніда Кучми, був лідером Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), котра мала власну фракцію в парламенті, його називали «сірим кардиналом» в апараті Кучми, людиною, відповідальною за всі важливі рішення. До 2007-го партія СДПУ(о) зійшла з політичної орбіти, напередодні з’їзду ПР Медведчук залишив посаду її лідера, тож експерти припускали, що в передвиборному списку Партії регіонів має фігурувати його ім’я. Після з’їзду регіоналів стало відомо, що до Партії регіонів увійшли інші впливові члени СДПУ(о) — Нестор Шуфрич і Михайло Папієв. Медведчука у списку не виявилося. Програвши суд Дмитру Чоботу, «нарцис» змушений був аж на п’ять років відійти від політики.

Надмірну цікавість журналістів до біографії Віктора Медведчука варто пояснювати популярністю майбутнього політика й олігарха ще в період Радянського Союзу. 1978 року, після закінчення університету, Медведчук починав трудовий шлях адвокатом Київської міської колегії адвокатів. Він одразу потрапив до групи «вибраних», яким МВС і КДБ доручали вести важливі справи. Медведчук спеціалізувався на «захисті» українських літераторів-дисидентів, зокрема був адвокатом Юрія Литвина, Миколи Кунцевича, а також одного з найбільш яскравих представників українського культурного руху шістдесятників, поета, перекладача та правозахисника Василя Стуса.

Адвокатом Василя Стуса Медведчука затвердили, незважаючи на численні протести звинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Те, як Медведчук «захищав» свого підопічного, описано в журналів «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що злочини Стуса заслуговують на покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи в 1979–1980 роках на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію на шлунку. Після промови адвоката суд пішов на перерву. 2 жовтня засідання почали із зачитування вироку (таким чином, у Стуса вкрадено належне йому за законом „останнє слово“)». Пізніше Медведчук виправдовувався, кажучи, що адвокат у таких процесах мав формальне значення: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі». Після «захисту» Медведчука суд призначив Василеві Стусу максимальне покарання — 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Поета доправили до табору ВС-389/36-1 в Кучино (Чусовський район Пермського краю, Росія), заборонили побачення з родиною. Востаннє Стус бачився із дружиною навесні 1981-го. На знак протесту проти жорстокого поводження із політв’язнями Василь Стус кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за те, що передав на волю зошит із віршами, поета на рік запроторили до камери-одиночки. 28 серпня 1985 року Стуса кинули до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту поет оголосив безстрокове голодування, внаслідок якого й помер уночі з 3 на 4 вересня. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. 1985 року українська діаспора намагалася висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури (номінально на отримання премії поета висунув німецький письменник Генріх Бьолль), проте не встигла підготувати матеріали до смерті поета.

Наведу ще один приклад «видатної» адвокатської діяльності Медведчука. 1985-го його призначили захищати дисидента Миколу Кунцевича. Прокурор вимагав для підсудного 3 роки позбавлення волі, на що «адвокат» заявив: «Я повністю згоден із товаришем прокурором стосовно міри покарання. Але товариш прокурор із незрозумілих мені причин забув про те, що підсудний не відсидів ще один рік і дев’ять місяців із попереднього терміну покарання. Вважаю за потрібне приєднати цей термін до нового покарання». Суд урахував прохання «захисника».

2004-го Медведчук став кумом Володимира Путіна. Президент РФ — хрещений батько його доньки Дарини.

У квітні 2012 року Віктор Медведчук створив проросійську громадську організацію «Український вибір», що ознаменувало його плавне повернення у велику політику. Основна мета організації: зупинити асоціацію України із ЄС, вступити до Митного союзу з Росією та встановити народовладдя в Україні (іншими словами, перейти до федеративного устрою). Відразу після заснування «Український вибір» узявся лякати українців тим, що їх чекає в разі вступу до ЄС. По всій країні з’явилися безглузді агітаційні білборди із надписами на кшталт «Український вибір попереджає: Асоціація з ЄС — це одностатеві шлюби» (на плакаті — силуети одностатевих пар), «Український вибір попереджає: Асоціація з ЄС — це зростання цін» (на плакаті перекреслено цінник із надписом «19,99 грн», а під ним намальовано інший — із надписом «19,99 €») тощо. Від початку протестних акцій на Майдані Незалежності «Український вибір» збирав мітинги на підтримку тодішньої влади, учасники яких удавалися до аналогічної брудної та примітивної агітації (скажімо, 24 листопада на Європейській площі наймані особи махали кульками із надписом «Євро = гомо»). У грудні 2013-го значний суспільний резонанс викликала опублікована на сайті «Українського вибору» антисемітська стаття «Євреї, євреї, довкола одні євреї», в якій ішлося про те, що всі опозиційні щодо Віктора Януковича сили очолюють представники єврейської общини. Журналісти радіо «Свобода» вважають, що влітку та восени 2013-го російська влада всерйоз розглядала «Український вибір» як політичну силу, через яку впливатиме на українську владу, якщо Янукович не передумає і не відмовиться від зближення з Європою.

17 березня 2014 року Сполучені Штати Америки ввели персональні санкції проти осіб, які загрожують стабільності, суверенітету та територіальній цілісності України. У цьому списку опинився і Віктор Медведчук. Уряд США звинуватив його в наданні фінансової, матеріальної та технологічної підтримки Януковичу, а також у тому, що він є лідером антиукраїнської та ксенофобської організації «Український вибір», члени якої підривають демократичні процеси в Україні.

Євромайдан продовжував зростати. Наступної неділі — 8 грудня 2013-го — на Народне віче в центрі Києва зібралося, за різними оцінками, від кількасот тисяч до понад один мільйон учасників. Один із лідерів опозиції Олександр Турчинов оголосив про намір почати блокування Адміністрації Президента, будівлі Кабінету Міністрів та інших урядових установ. Євродемонстранти дали Януковичу 48 годин на задоволення вимог Майдану, в інакшому разі пообіцявши взяти в облогу президентську резиденцію в Межигір’ї. В урядовому кварталі міста — на вулицях Грушевського, Круглоуніверситетській, Лютеранській, на перехресті Шовковичної та Богомольця — почали спорудження потужних барикад.

Цього ж дня на бульварі Шевченка повалили пам’ятник Леніну. Знесення пам’ятника Леніну в Києві спричинило виникнення ланцюгової реакції — монументи комуністичному тирану почали валити по всій Україні. Пам’ятники знесли у Житомирі, Чернігові, Прилуках, Полтаві, Дніпропетровську, Корсуні-Шевченківському, Кіровограді, Каневі, Миколаєві, Херсоні та багатьох інших населених пунктах. Це явище ввійшло в історію сучасної країни за назвою Ленінопад. Протягом зими 2013–2014 року загалом було знищено більш ніж сотню пам’ятників вождю пролетаріату.

Україна нарешті почала здобувати незалежність. По-справжньому.

9 грудня силовики перейшли в наступ. Об 11:30 міліція закрила найближчі до Євромайдану станції метро — «Театральну», «Хрещатик» і «Майдан Незалежності» — нібито через мінування та загрозу вибуху (метро не працювало протягом усього дня). Водночас загони внутрішніх військ оточили урядовий квартал і центральну площу. У другій половині дня навпроти мітингувальників установили водомети, підігнали пожежні машини, міліцейські «автозаки» — влада демонстративно готувалася до штурму та чергового силового розгону.

О 13:00 між правоохоронцями та мітингувальниками стали священики. Разом із ними, спинами до силовиків, вишикувалася молодь, утворивши живий кордон для захисту бійців внутрішніх військ і «Беркуту» від провокацій. О 14:30 на Євромайдан вийшли посли країн Європейського Союзу, сподіваючись, що їхня присутність убезпечить демонстрантів від агресивних дій із боку влади.

Усе марно.

Із настанням темряви — приблизно о 16:30 — спецпризначенці разом із «тітушками» атакували блокпости Євромайдану в урядовому кварталі. Почалось руйнування барикад. Сутички тривали до 4 години ранку 10 грудня. У підсумку проурядові сили та «тітушки»-найманці спромоглися зруйнувати всі барикади, зведені проєвропейськими активістами протягом 8 грудня. Євромайдан відтіснили назад до Майдану Незалежності та вулиці Хрещатик.

Уночі з 10 на 11 грудня «Беркут» удруге посунув на Майдан. Найбільш прикро те, що спробу остаточного зачищення Євромайдану зреалізовано відразу після бесіди Віктора Януковича із представницею Європейського Союзу Кетрин Ештон і помічником держсекретаря США Вікторією Нуланд, під час якої президент України запевнив, що «влада діятиме винятково в рамках закону та ніколи не вживатиме сили проти мирних зібрань».

Цього разу на Майдані залишилося значно більше людей, ніж уночі з 29 на 30 листопада. Та й самі «майданівці» приготувалися до спротиву.

Силовики розгорнули наступ о першій годині ночі: атакували мітингувальників із боку вулиці Інститутської та Європейської площі. Здіймаючи тривогу, закалатали дзвони Михайлівського собору. Наступ транслювали через Інтернет; на сцені Майдану звучали заклики до киян прийти на допомогу — виступали співачка Руслана Лижичко, Віталій Кличко, лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук, унаслідок чого тисячі піднятих по тривозі киян приїхали чи прийшли пішки. «Беркут» і внутрішні війська дотиснули мітингувальників до Майдану Незалежності, але далі просунутися не змогли. До ранку Євромайдан відстояли, а об 11:00 нападники покинули Хрещатик, повернувшись на вихідні позиції.

11 грудня 2013-го Віктор Янукович збагнув, що без застосування вогнепальної зброї придушити масові протести на Євромайдані йому не вдасться.

Влада не бажала йти на поступки, продовжуючи ігнорувати основні вимоги Майдану.

29 грудня 2013-го активісти Євромайдану організували мирний автопробіг до представників влади з метою нагадати їм про вимоги, висунуті опозицією. Першим, до кого завітали мітингувальники, був Віктор Янукович. В автопробігу взяла участь величезна кількість автомобілістів, велосипедистів і навіть людей без транспортних засобів, яких брали до себе власники автомобілів, — автоколона, що вирушила до президентської резиденції в Межигір’ї, розтягнулась на кілька кілометрів. Серед пікетувальників знаходилися лідери опозиції — Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.

Доїхати до дачі президента активістам не вдалося. За 300 метрів перед будинком Януковича дорогу перегородили стіною з автобусів і солдатів внутрішніх військ. Проте мітингувальники агресії не виявляли: акція пройшла мирно.

Після завершення акції під Межигір’ям автомобілісти організовано рушили до будинку Віктора Медведчука. Учасники автопробігу назвали Медведчука «ляльководом» через переконання, що саме він — призвідник кривавих подій на Євромайдані 30 листопада, 1 та 11 грудня, а також жорстокого побиття журналістки Тетяни Чорновол. Люди вишикувалися вздовж паркану, стукали по ньому, а також написали фарбою гасло «Палаци — дітям!».

Віктор Медведчук до активістів не вийшов, зате пізніше в інтерв’ю заявив: «Ані залякати, ані зупинити мене не вийде… Я і рух „Український вибір“ будемо активно, всіма законними способами боротися за наші православно-слов’янські цінності, за дружбу й економічне співробітництво з Росією». Після того додав: «Їм (опозиційним лідерам) хочеться воювати? Я воювати вмію. У нас достатньо сил і можливостей, щоб відстояти наші погляди і переконання».

Слова Медведчука поширили всі українські ЗМІ, проте на той момент мало хто усвідомлював, що вони насправді означають. По-справжньому їх зрозуміли лише в січні 2014-го, коли режим Януковича розгорнув проти Євромайдану повномасштабний терор.

Нову хвилю ескалації конфлікту невдовзі після Нового року, 16 січня 2014-го, зумовило ухвалення Верховною Радою України так званих «законів про диктатуру».

Поза тим, що самі по собі закони не можна визнати правовим явищем, вони набували чинності із кричущим порушенням регламенту Верховної Ради. Голосування проходило без будь-якого попереднього обговорення. Пакет із десяти «диктаторських законів» — фактично удар влади у відповідь на заходи та дії активістів Євромайдану — «підсунули» депутатам у день голосування за бюджет України на 2014 рік. Якщо ухвалення бюджету було заплановано заздалегідь, то про зміни до Кримінального процесуального кодексу та закону про судоустрій нічого не знала не лише опозиція, але й більшість рядових депутатів із Партії регіонів. Повністю тексти внесених до законів змін оприлюднили лише після того, як депутати за них проголосували.

Голосування відбувалося шляхом підняття рук, без використання електронної системи «Рада», а голова лічильної комісії Володимир Олійник — відомий депутат-«тушка», символ брехливості та продажності «регіоналів»[71] — навіть не намагався створити видимість підрахунку. Перший заступник голови Верховної Ради, народний депутат із фракції Комуністичної партії України Ігор Калєтнік по черзі оголошував номер і назву законопроекту та закликав депутатів голосувати, відразу після чого Олійник викрикував кількість депутатів, що нібито проголосували «за», — 239 (щоразу одну й ту саму цифру, попри те, що за ухвалення окремих із «підкинутих» законів було піднято не більш як сотню рук).

Насамкінець спікер парламенту Володимир Рибак порушив регламент Верховної Ради в тому, що підписав ухвалені закони ввечері того ж дня, 16 січня, ігноруючи чинне законодавство, де сказано, що голова парламенту повинен затвердити поданий на підпис закон «не раніше двох і не пізніше п’яти днів з дня його подання».

17 січня 2014-го, на тлі бурхливої критики, Віктор Янукович поставив підпис під проголосованими із порушенням законами. Незважаючи на суспільне незадоволення, що спричинило сплеск насильства на Майдані, та переговори з опозицією, 21 січня тексти законів було опубліковано в газетах «Голос України» й «Урядовий кур’єр», після чого 22 січня 2014 року вони набули чинності.

На думку більшості експертів, протиснуті «регіоналами» законодавчі акти поставили під сумнів демократичну сутність Української держави та відкрили панівній партії шлях до масових репресій проти її громадян. Нові закони надавали правоохоронним органам більшу свободу дій, установлювали безглузді обмеження свободи слова та мирних зібрань, різко посилювали покарання за участь в акціях протесту та спротив чинній владі, чим, по суті, криміналізували опозицію та людей, що відстоювали свої права на Майдані. Зміст законодавчих актів розкриємо у нижченаведених положеннях[72].

Передбачено штраф у розмірі 850 грн або позбавлення права керувати автомобілем на термін до двох років із можливим вилученням автомобіля за рух у колонах, утворених більш ніж із п’яти автомобілів. Де-факто, ця норма ставила поза законом похоронні процесії та весільні кортежі.

Регламентовано, що штрафуванню за порушення правил дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі (камерою), підлягає не водій, а особа, за якою зареєстровано транспортний засіб (захід спрямований проти учасників автопробігів).

Заборонено діяльність інформаційних агентств без державної реєстрації. За продовження мовлення без згоди із державою прописано сплату штрафу в розмірі 17 000 грн із конфіскацією «виготовленої продукції та знарядь виробництва».

Збільшено майже в 10 разів штраф (3400 грн) за порушення порядку під час проведення мітингів, вуличних походів і демонстрацій, зокрема біля органів влади, установ і приватного житла.

Заборонено участь у мітингах у шоломах (після 30 листопада більшість активістів Євромайдану надягала на голову мотоциклетні, велосипедні, будівельні шоломи чи військові каски) та масках чи інших елементах одягу, що унеможливлюють ідентифікацію особи. За порушення норми — штраф у розмірі 4000 грн.

Передбачено за встановлення без дозволу міліції наметів і конструкцій, які може бути використано як сцену, штраф у розмірі 5000 грн або арешт на 15 діб.

Визначено покарання будь-якої особи, яка надала для проведення недозволених протестів приміщення, транспорт, технічні засоби тощо, штрафом у розмірі 10 200 грн.

Установлено зростання втричі розміру штрафу за вияв неповаги до суду — із 1700 до 5100 грн.

Передбачено процедуру обмеження доступу до інтернет-ресурсів, що порушують законодавство, причому основою для такого відімкнення визнано достатнім не судове рішення, а лише експертний висновок. Для надання послуг доступу до Інтернету визначено необхідною наявність спеціальної ліцензії.

Передбачено штраф у розмірі 2500 грн за невиконання вказівок працівників Служби безпеки України і/або створення перешкод для виконання ними своїх обов’язків.

Запроваджено покарання за екстремістську діяльність і наклеп, зокрема й через Інтернет (аналогічна норма чинна в Росії; до 16 січня 2014 в українському законодавстві не оперували поняттям екстремістської діяльності та, відповідно, не прописували покарання за неї). За виготовлення та розповсюдження екстремістських матеріалів у ЗМІ чи Інтернеті передбачено штраф у розмірі 14 000 грн або ув’язнення на строк до трьох років.

Уведено нову норму про блокування доступу до житла. Покарання — до шести років за ґратами.

Запроваджено новий вид покарання за блокування споруд, що забезпечують діяльність органів місцевого самоврядування. Покарання — обмеження волі або ув’язнення на строк до п’яти років.

Посилено обмеження на збирання та поширення інформації про працівників правоохоронних органів та їхніх родичів.

До податкового кодексу введено поняття громадських об’єднань, які виконують функції іноземних агентів. Регламентовано обов’язковим сплачування останніми податку на прибуток (аналогічна норма чинна в Росії: до 16 січня 2014 р. в українському законодавстві не оперували поняттям іноземний агент).

Передбачено можливість придбання телекомунікаційних SIM-карток лише за наявності паспорта (аналогічна норма чинна в Росії).

Також було схвалено поправки до закону про регламент Верховної Ради України, які передбачають спрощення процедури позбавлення народного депутата недоторканності. Згідно з цим законом подання прокуратури про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності чи арешт народного депутата вносять до порядку денного сесії Верховної Ради позачергово без голосування та без висновку профільного комітету, як це було раніше.

Порівняння нових регулятивних норм, ухвалених Верховною Радою 16 січня 2014-го, з відповідними російськими законами викриває їхню разючу та невипадкову подібність. Більше того, окремі з описаних норм відчутно жорсткіші за російські аналоги. Після їхнього ухвалення британська газета «Financial Times» написала, що нові українські закони унеможливлюють будь-які протести в Україні. Американська «The Washington Post» зазначала, що ухвалені Партією регіонів нормативні акти аж ніяк не є доказом налаштованості Януковича на поглиблення співпраці із ЄС. Затверджуючи «диктаторські закони», Віктор Янукович, фактично, спроектував на Україну російську авторитарну управлінську модель. От тільки він не врахував, що Україна — це не Росія.

17 січня 2014-го понад сто громадських організацій оголосили про повну мобілізацію на Майдані Незалежності. 19 січня мирна акція поступово набула вимірів жорсткого протистояння із силовиками. Здебільшого сутички відбувалися біля входу на стадіон «Динамо» імені Валерія Лобановського (навпроти якого «беркутівці» перегородили дорогу до урядового кварталу) — із застосування кийків, гумових куль, гранат із сльозогінним газом і, попри скажений мороз, водометів із боку правоохоронців — та бруківки, кийків і «коктейлів Молотова» з боку протестувальників.

Сутички, то вщухаючи, то наростаючи, тривали протягом трьох днів. За цей час було поранено кількасот мітингувальників (точну цифру встановити важко, оскільки більшість із активістів, побоюючись переслідування, просто не зверталася по допомогу до медиків). 22 січня із вогнепальної зброї «беркутівці» застрелили двох активістів Євромайдану — Сергія Нігояна та громадянина Білорусі Михайла Жизневського. Сергій Нігоян — двадцятирічний українець вірменського походження, який проживав у Дніпропетровській області. Перебував на Майдані з 8 грудня 2013-го. Його підстрелили на одній із передніх барикад близько шостої години ранку 22 січня — час перемир’я між мітингувальниками та силовиками. Сергій помер на місці від трьох вогнепальних поранень картеччю — в голову, шию та груди. Білорус Михайло Жизневський виїхав до України через політичні переслідування білоруської влади і тривалий час мешкав у Києві. В Україні вступив до націоналістичної організації «УНА-УНСО». Його вбив «беркутівець»-снайпер на одній із барикад на вулиці Грушевського пострілом точно в серце.

Після перших смертей шляху назад не було: проти режиму Януковича піднялася вся Україна. Із 22 січня люди брали штурмом обласні держадміністрації, регіональні управління Міністерства внутрішніх справ, будівлі СБУ та прокуратури — спочатку на заході, а згодом на всій території країни, — відмовляючись підкорятися центральній владі.

Після загострення протистояння на київському Майдані влада розпочала терор проти всіх його учасників. Представники правоохоронних органів викрадали (часто просто із лікарень), катували й убивали людей, що так чи так мали стосунок до Євромайдану. У Києві, Харкові, Одесі й інших містах України лютували банди «тітушок», підпалюючи машини, нападаючи на журналістів, проукраїнських активістів і звичайних людей. Тими днями людину в Києві могли забити мало не на смерть просто через жовто-блакитну стрічку, прив’язану до одягу.

Ось лише кілька прикладів.

23 січня в Інтернеті з’явився відеоролик, на котрому видно, як бійці спецпідрозділу «Беркут» і внутрішніх військ знущаються із затриманого «євромайданівця» Михайла Гаврилюка, добровольця із Четвертої сотні самооборони. Його спіймали під час чергового набігу на мітингувальників, схопивши в той момент, коли чоловік намагався відтягнути в безпечне місце контуженого світлошумовою гранатою побратима. Михайла Гаврилюка роздягли на морозі та жорстоко побили, після чого, не даючи вдягнутися, заштовхали до автобуса. Дорогою до відділку чоловік кілька разів втрачав свідомість, через що з відділку його доправили до лікарні, звідкіля згодом «витягнули» колишні воїни-афганці.

«Вони повалили мене на землю, ставили ноги на голову і так фотографувалися, — розказував про перебування в полоні „беркутівців“ Гаврилюк. — Це в них була така розвага. Били всі по черзі. А потім хтось запропонував відрізати мені чуба. Вони тримали мою голову і по частинах відрізали чуба ножем… Вони створили коридор і вимагали, щоб я крізь нього пройшов, але я не виконав їхніх наказів».

Із 20–21 січня «беркутівці» — переважно у формі, але на машинах без номерних знаків — почали чатувати біля лікарень, куди доправляли поранених мітингувальників, викрадаючи та вивозячи безпорадних активістів у невідомому напрямку. Таким чином із Олександрівської лікарні міста Києві було викрадено активіста Ігоря Луценка та львівського сейсмолога, кандидата фізико-математичних наук Юрія Вербицького. Ігор привіз Юрія Вербицького з Майдану до лікарні для надання медичної допомоги, після чого їх обох схопили з десяток чоловіків у цивільному, вкинули до автомобіля та вивезли до лісу. Луценка пізніше випустили. Активіст розповів, що: «…нас спочатку разом допитували з елементами насилля, а потім розтягнули по різних кінцях лісу і обробляли окремо. Я лише чув, що дуже сильно пресують цього Юрія. Чому його, а не мене? Бо він виявився зі Львова, а для цих людей, за їхніми ж словами, це особлива каста ворогів. Тому за нього взялися, так би мовити, найбільш охочі люди. Мною, порівняно з ним, практично не займалися». За словами Ігоря Луценка, викрадачі били їх зі знанням справи, що, на його думку, вказує на належність до правоохоронних органів.

Юрію Вербицькому пощастило менше. Його тіло знайшли 22 січня на околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області. Чоловікові перебили обидві ноги, поламали ребра (так, що кістки стирчали крізь шкіру), вщент понівечили обличчя та спину. Вербицького закатували до смерті просто тому, що він львів’янин і розмовляв українською…

З огляду на наростання протестних настроїв в усіх регіонах України 28 січня 2014 року на позачерговій сесії Верховна Рада ухвалила закон № 732-VII «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України», яким скасувала дев’ять із десяти законів, ухвалених 16 січня (крім закону про Держбюджет). «За» скасування проголосував 361 народний депутат. 31 січня Віктор Янукович підписав закон № 732-VII, а 1 лютого 2014 року його текст було опубліковано в газеті «Голос України».

Таких кроків влади виявилося недостатньо — деескалації не відбулося. Більшість облдержадміністрацій у західній, центральній і північній частинах країни залишалася під контролем протестувальників (правоохоронцям вдалося відбити лише одну — Черкаську). В усіх без винятку регіонах не припинялися багатотисячні мітинги з вимогами до Януковича покарати винних за вбивства та тортури мирних демонстрантів, призначити перевибори парламенту, а самому піти у відставку. Спроби штурму державних адміністрацій зреалізували також і на півдні та сході України, за винятком Криму та Донецької області. Та найгірше — по всій країні тривали переслідування активістів Євромайдану. «Тітушки» та переодягнені правоохоронці продовжували викрадати й катувати людей.

18 лютого 2014 року збройне протистояння між силовиками та мітингувальниками поновилося. На ранок активісти Майдану підготувалися до «Мирного наступу» — походу до Верховної Ради України, де в той час мали розглядати питання про повернення до конституції 2004 року й обмеження повноважень президента. Десятитисячна колона на чолі з Олегом Тягнибоком і депутатами з опозиційних фракцій вирушила до будівлі парламенту на вулиці Грушевського. На розі вулиць Грушевського та Кріпосного валу учасників демонстрації зустріли бійці внутрішніх військ. Зав’язалася сутичка. Силовики застосували світлошумові гранати, відкрили вогонь із помпових рушниць. Окремі спецпризначенці піднялися на дах будинку 17/5 на вулиці Інститутській, звідки вели вогонь по натовпу.

Протягом двох наступних днів у результаті сутичок у центрі Києва загинуло понад 100 осіб, поранено — півтори тисячі, не менш як 100 до цього часу залишаються зниклими безвісти. Більшість із загиблих була підступно розстріляна снайперами на вулиці Інститутській неподалік Майдану Незалежності.

Пізно ввечері 20 лютого 2014-го Верховна Рада України ухвалила постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України» — фактично, сформувала наказ Кабінету Міністрів України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України та підпорядкованим їм військовим і воєнізованим формуванням негайно припинити застосування сили та вивести всі збройні підрозділи із центру столиці. «За» проголосувало 236 депутатів, серед них — 35 депутатів від фракції Партії регіонів. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії.

Наступного дня лідери опозиції — Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок — підписали з Віктором Януковичем угоду про врегулювання кризи в Україні. Домовилися про відновлення дії Конституції України в редакції 2004 року, формування нового уряду та позачергові президентські вибори у грудні 2014 року. Угоду засвідчили глави МЗС Польщі Радослав Сікорський і Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер, а також глава Департаменту континентальної Європи МЗС Франції Ерік Фурньє. Представник від Росії Лукін ставити підпис під угодою відмовився.

Пізніше Володимир Парасюк, один із сотників самооборони Євромайдану, нині — народний депутат України, піднявся на сцену після виступу лідерів опозиції та заявив, що Майдан не терпітиме президента, який розстріляв десятки людей, до кінця 2014 року. Парасюк оголосив Януковичу ультиматум: якщо той не подасть у відставку до 10:00 завтрашнього дня (22 лютого)], то самооборона піде на штурм:

«Ми прийшли сюди сотнею. Ми ні в якій організації, ми звичайний народ України, який приїхав відстоювати права. Ми не з секторів, не самооборон, ми просто бойова сотня. І хочу вам сказати, що ми, прості люди, кажемо до наших політиків, які стоять за моєю спиною: ніякий Янукович — ніякий! — цілий рік не буде президентом. Завтра до десятої години він має піти геть… 77 чоловік поклало голову, а вони домовляються… Кажу від своєї сотні, де є мій батько, який приїхав сюди: якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович ішов у відставку, ми йдемо на штурм зі зброєю!»

Уночі з 21 на 22 лютого Янукович залишив свою резиденцію у Межигір’ї та вирушив до Харкова. Після чого — втік до Росії.

Увечері 22 лютого 328 народних депутатів проголосували за постанову Верховної Ради України про усунення Віктора Януковича з посади президента, визнавши його таким, що «в неконституційний спосіб самоусунувся від виконання обов’язків президента».

Революція перемогла.

24 лютого 2014 року Віктора Януковича та ряд інших посадових осіб України (Пшонку, Захарченка, Клюєва й ін.) було оголошено в розшук у рамках кримінальної справи за масові вбивства мирних громадян в Україні.

26 лютого колишній президент України придбав маєток під Москвою, вартість якого — 52 млн доларів — сума, яка в декілька разів перевищує всі задекларовані ним цінності за весь час перебування на посаді президента.

Прокручуючи в голові життєвий шлях Януковича, не можу не визнати, що він — унікальна людина. Історії цивілізованого людства, крім Януковича, відомий лиш один чоловік, котрий, відсидівши у в’язниці за кримінальні злочини, згодом зміг «вийти в люди» і стати законно обраним президентом своєї країни. Цей «унікум» — Чарльз МакАртур Ганкай Тейлор, президент африканської країни Ліберія у 1997–2003 роках.

Наприкінці 1970-х Чарльз Тейлор навчався у Сполучених Штатах Америки, де потрапив до тюрми тому, що, протестуючи проти політики тодішнього президента Ліберії Вільяма Толберта, спробував захопити консульство рідної країни. Згодом його випустили. Тейлор повернувся до Ліберії, де, після затяжної громадянської війни, став її законним президентом.

На цей момент Чарльз Тейлор відбуває покарання у Гаазькій в’язниці в Голландії. 26 квітня 2012 року Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне визнав його винним у масових убивствах і тортурах мирних жителів сусідньої з Ліберією Сьєрра-Леоне, у захопленні заручників, викраденні людей, використанні дітей як солдатів, зґвалтуванні, приниженні людської гідності та сексуальному рабстві й засудив колишнього президента Ліберії до 50 років ув’язнення. На сьогодні Чарльзу Тейлору 66 років, тож можна небезпідставно припустити, що колишній президент Ліберії сидітиме у голландській в’язниці до смерті.

Я дуже хотів би, щоб Віктор Федорович Янукович теж опинився на лаві підсудних у Гаазькому суді. Але я реаліст і усвідомлюю, що Росія ніколи його не видасть. Янукович сам по собі Росії не потрібен. Росії потрібен живий приклад того, що проросійські політики з України завжди знайдуть прихисток на території РФ — хай там що вони накоїли у власній країні. Російська влада дбатиме, щоб український президент-утікач якнайдовше залишався при доброму здоров’ї, бо Янукович слугуватиме прикладом майбутнім маріонеткам, що лобіюватимуть інтереси Кремля в Україні: робіть, що заманеться, — розкрадайте мільярди, катуйте людей, поставте снайперів розстрілювати неозброєний натовп, — та, попри все, ми завжди будемо раді забезпечити вам надійний тил.