Небратнi

Розділ 5 Синдром Ярмольника

На початку протистояння на Майдані Незалежності в Києві наприкінці 2013 року кремлівські вожді трималися нібито осторонь, обмежуючись удавано незворушними, формальними заявами. 3 грудня 2013-го після зустрічі з президентом Вірменії Сержем Саргсяном президент РФ Путін уперше стримано прокоментував Майдан, підкресливши, що «події в Україні більше нагадують не революцію, а погром». Протягом кривавої зими 2014-го російська влада демонстративно не втручалася в події, що вирували в Україні. Перші по-справжньому різкі заяви з боку російських лідерів залунали наприкінці лютого, коли стало остаточно зрозуміло, що режим Януковича програв і встановити проросійську диктатуру в Україні не вдасться. 20 лютого 2014-го Дмитро Медвєдєв, голова уряду РФ, констатував, що «ми з українськими партнерами продовжимо співпрацю в усіх напрямах, про які домовлялись… у той же час потрібно, щоб самі партнери були в тонусі та щоби влада, яка працює на Україні, була легітимною й ефективною, щоб об цю владу, як об ганчірку, ноги не витирали». У цей же час «влада, об яку, як об ганчірку, витирають ноги», продовжувала розстрілювати беззбройних людей у центрі Києва.

Невтручання Росії було лише зовнішнім, показовим. Насправді ще з першого дня демонстрацій на Майдані російські спецслужби за допомогою цілковито підконтрольних інформагентств, телеканалів і сайтів ініціювали агресивну пропаганду проти України. Спочатку — для зриву підписання угоди про асоціацію України та Європейського Союзу. Пізніше — для розколу країни та створення інформаційного підґрунтя військового вторгнення на територію України.

Якщо бути точним, то латентну пропаганду проти України розпочали за десять років до Євромайдану — відразу після Помаранчевої революції 2004-го року. До виявів такої пропаганди, можливої завдяки поступовому заглушенню опозиційних голосів у самій Росії, належить повільне, але цілеспрямоване посилення тиску Російської Федерації на незалежні ЗМІ, контрольовані приватними особами. Спочатку Бориса Березовського змусили віддати контрольний пакет акцій основного телеканалу Росії — «ОРТ»; згодом за борги передали у власність «Газпрому» телекомпанію «НТВ» олігарха Володимира Гусинського; невдовзі припинив мовлення телеканал «ТБ-6» (ТВС), де після зміни редакційної політики працювала частина незаангажованих журналістів «НТВ». За час першого президентства Володимира Путіна найважливіші телевізійні канали Російської Федерації — «ОРТ» («Перший канал»), «Росія», «НТВ» та ін. — перейшли у власність держави або під абсолютний контроль державних компаній. Окрім того, з’явилася низка телеканалів «нового покоління»: «LifeNews», «RussiaToday», «Росія-24», які від заснування провадили агресивне, відверто антиукраїнське мовлення.

2013-го, після початку Євромайдану, російська пропаганда еволюціонувала у відверто шовіністичну, агресивно-імперську та фашистську, набувши вимірів повноцінної інформаційної війни, пріоритетна мета якої — обґрунтувати в очах пересічних росіян зовнішню агресію проти України. Російська пропагандистська машина не гребувала жодними засобами: відверта брехня, постановочні зйомки, немислиме, іноді безглузде перекручування фактів, використання кадрів із фільмів і фотографій з інших, далеких від України конфліктів, для ілюстрації вигадок про Майдан чи події на сході країни — словом, годилося все. Потік брехні та бруду був настільки щільним, масованим, безапеляційним, що в результаті всього за кілька місяців після початку Євромайдану російські ЗМІ створили в уявленні росіян образ «нової України» — країни, в якій процвітають фашизм, безправ’я, бідність, у якій лютує голод і навісніють націоналісти. Картинка видавалася далекою від реальності, такою ж схожою на реальні події, як сповнені життям джунглі Амазонії на холодну марсіанську пустелю. Одначе це не зупиняло російських «журналістів». Українські блогери, журналісти, політики послідовно спростовували розкручені російською пропагандою вигадки, аргументовано доводили брехливість породжених російським телебаченням історій та образів, але потік брехні не слабшав.

Навіщо це Росії? Або, якщо точніше, навіщо це нинішній російській еліті, що заправляє у Кремлі?

Щоб дати відповідь на це запитання, наведу цитату з книги «Ефект Люцифера: Чому хороші люди перетворюються на лиходіїв» відомого американського соціального психолога Філіпа Зимбардо, автора сумнозвісного Стенфордського тюремного експерименту. В «Ефекті Люцифера» Зимбардо аналізує вплив ситуативних чинників на поведінку особистості, зокрема досліджує, як під дією зовнішніх обставин звичайні люди перетворюються на кровожерливих монстрів. Як приклади автор розглядає передумови жахливих зловживань в утримуваній американцями секретній іракській тюрмі Абу-Грейб 2003 року, винищення євреїв нацистами, геноцидів у Руанді 1994-го, в Судані 2006-го та Іраку за часів диктатора Саддама Хусейна.

Ось що пише Зимбардо:

«Якщо владна еліта (країни) хоче знищити ворожу державу, вона звертається до експертів із пропаганди, які розробляють програму ненависті (курсив мій — М. К.). Що може примусити громадян однієї країни настільки зненавидіти громадян іншої, щоб ізолювати тих, катувати та вбивати? Для цього потрібен „образ ворога“, психологічна конструкція, глибоко вкорінювана в голови громадян країни за допомогою пропаганди, яка трансформує інших людей у „ворогів“. „Образ ворога“ — найсильніший мотив для солдата, він заряджає його зброю набоями ненависті та страху. Образ страшного ворога, який загрожує особистому достатку громадян і національній безпеці країни, примушує матерів і батьків відправляти синів на війну та дає змогу урядам по-новому розставляти пріоритети, замінюючи знаряддя праці знаряддями війни.

Це роблять, оперуючи словами й образами. Перефразовуючи давнє прислів’я: коли слово б’є, то й палка не потрібна, передусім ідеться про створення стереотипних уявлень про „інших“ із дегуманізованого образу „інших“ як усесильних, демонічних, абстрактних монстрів, які становлять тотальну загрозу нашим найдорожчим цінностям і переконанням. В атмосфері всезагального страху, коли ворожа загроза видається неминучою, розумні люди починають поводитися абсурдно, незалежні люди підкоряються безглуздим наказам, мирні люди перетворюються на воїнів. Виразні та зловісні образи ворога на плакатах, по телебаченню, на обкладинках журналів, у кіно чи в Інтернеті фіксують глибини лімбічної системи, структури примітивного мозку, і цей процес супроводжується сильними почуттями страху та ненависті».

Упровадження такої «програми ненависті» дозволяє сформувати (або змінити, якщо ми говоримо про вже сформовану особистість) людей — переважно чоловіків, солдатів, — котрі з любов’ю пеститимуть власну дитину, а наступного дня без жалю та сумнівів катуватимуть і вбиватимуть інших чоловіків, не сприймаючи їх за людей, не задумуючись над тим, що у ворогів, імовірно, також є сім’ї, діти, мрії.

ХХ століття можна сміливо наректи «століттям масових убивств». Із 1915-го в Туреччині було знищено та закатовано 1,5 млн вірмен. У 1930–1940 роках німецькі нацисти в таборах смерті ліквідували не менш ніж 6 млн євреїв, 3 млн українців, 2 млн поляків, а також сотні тисяч представників інших — «нижчих» — націй. Радянська імперія Леніна-Сталіна у першій половині ХХ століття, за найскромнішими підрахунками, винищила не менше ніж 20 млн радянських громадян, серед яких чималу частку становили українці. Політика Мао Цзедуна призвела до смерті 30 млн ні в чому не винних китайців. Підтримуваний Радянським Союзом комуністичний режим Камбоджі знищив щонайменше 1,7 млн громадян країни. Партія «Баас» Саддама Хусейна санкціонувала вбивства сотень тисяч іракців. Перелік можна продовжити. І кожному із перерахованих вище злочинів проти людства передував етап масованої пропаганди, передувало розгортання отої «програми ненависті», основна мета якої — дегуманізувати ворога, викликати агресію до інших, тих, хто по той бік межі, хто розмовляє іншою мовою чи думає інакше, примусити вважати, що ці «інші» є монстрами, нелюдами, вбивати яких почесно.

Часи змінилися. Здавалося, що на початку ХХІ століття жахливий «парад геноцидів» відгримів, назавжди відійшовши в минуле. Але ні. Наприкінці 2013-го російські ЗМІ розгорнули безпрецедентну пропагандистську кампанію проти сусідньої країни, готуючи росіян до війни і тим самим відкидаючи і Росію, і Україну щонайменше на століття назад, в епоху абсурдної взаємної ненависті та безглуздих убивств.

Що вже зовсім погано — пропаганду можна зупинити просто зараз (урешті-решт росіяни колись же мають прозріти), але для того, щоб знівелювати її наслідки, знадобляться роки. Багато-багато років. І я був би наївним оптимістом і мрійником, якби сказав, що йдеться про лічені десятки років…

Цинічні викривлення російські медіа практикували з перших днів Євромайдану. Російські журналісти вдавалися переважно до напрочуд примітивних методів. Ще більше дивно, що майже завжди такі примітивні методи спрацьовували — до цього часу більшість знайомих мені росіян уважають створені путінськими ЗМІ фейки правдою.

Наприклад, 24 листопада 2013-го під час поспіхом зігнаного мітингу на підтримку рішення уряду Азарова про призупинення асоціації з ЄС журналісти російського «24-го каналу» записали одного з учасників збіговиська, який розповідає про те, чому він прийшов на мітинг. В інтерв’ю учасник повідомив, хто і скільки обіцяв заплатити йому за мітинг. А вже 25 листопада на центральному російському телеканалі «Росія-1» у підсумковій програмі «Вести» було показано вправно змонтований і цілковито перекручений сюжет, у якому цього ж мітингувальника журналісти представили як учасника Євромайдану.

Паралельно з ескалацією Майдану в працівників російських медіа зростали труднощі з арифметикою й орієнтуванням у Києві. Ті постійно занижували кількість людей, що збиралися на мітинги (навіть 8 грудня 2013-го, коли на вулиці української столиці вийшло не менше ніж мільйон людей, примудрялися показувати провулки, де майже не було мітингувальників), навмисно плутали назви площ, будівель і вулиць.

Найбільш резонансі фейки російських ЗМІ пов’язані із найтрагічнішою сторінкою Євромайдану — розстрілом мирних мітингувальників на вулиці Інститутській 18–20 лютого 2014-го. «Офіційна» російська версія вражає своїм цинізмом: демонстрантів розстрілювала самооборона Майдану з будинків № 4, № 7 та № 13 на вулиці Інститутській. Мета: вбити якомога більше мирних людей, а вину за розстріли покласти на «нещасного» президента Януковича і таким чином примусити його зректися влади. Погодьтеся: складається враження, наче нічого тупішого вигадати не можна було. У дні розстрілу на Майдані постійно перебувало від кількох тисяч до кількох десятків тисяч людей. Невже ніхто із цих тисяч і тисяч мітингувальників не помітив би, що вогонь ведуть у спини демонстрантів, адже будинки № 4 та № 7 знаходяться безпосередньо в зоні, де розстрілювали людей? Для тих, хто все ж здатен повірити, що «снайпери із самооборони» стріляли в спину власним побратимам, із якими протягом трьох місяців простояли пліч-о-пліч на Майдані, є безліч відео, на яких із того, як падають люди, зрозуміло, що кулі прилітають з боку Адміністрації Президента (або будівель, розташованих неподалік Адміністрації). Попри це, російські ЗМІ одноголосно підхопили запропоновану політтехнологами історію. Маячливу версію в ефірі телеканалу «Росія-1» (в уже відомій нам передачі «Вести») підтвердив колишній голова Служби безпеки України Олександр Якименко. Він заявив, що в мітингувальників стріляли з даху будівлі Національної філармонії, за яку нібито «відповідав» комендант Майдану Андрій Парубій. «Коли перша хвиля відстрілів закінчилася, то багато хто зафіксував вихід із цієї будівлі двадцяти чоловік, гарно так одягнутих… спеціально одягнута форма була… У них були сумки…» Як доказ слів Якименка журналісти каналу «Росія-1» продемонстрували кадри, на яких одягнуті у військову форму представники «Правого сектора» з наплічниками, згорнутими спальниками та карематами виходять з… готелю «Дніпро», що неподалік Європейської площі. Цей готель під час Євромайдану слугував київським штабом організації. Кадри було знято представниками українського «5 каналу» 31 березня 2014 року. За словами диктора програми «Вести», в наплічниках за спинами членів «Правого сектора» — снайперські гвинтівки. Основна неув’язка полягає не в тому, що «снайпери самооборони» виходили з готелю «Дніпро», а не з філармонії, і не в день розстрілу, а майже на два тижні пізніше. Найважливіше те, що будівля Національної філармонії має лише два поверхи і знаходиться аж на Володимирському узвозі. Від місця розстрілу філармонію відділяє не менш як 750 метрів суцільної забудови. З даху Національної філармонії відкрити вогонь по демонстрантах неможливо, оскільки звідти їх просто не видно. Можна, звісно, припустити, що Олександр Якименко помилився і насправді мав на увазі не Національну філармонію, а будівлю консерваторії на Майдані Незалежності, проте з даху консерваторії обстрілу також не могли вести, оскільки її будівлю від місця загибелі «майданівців» затуляє шістнадцятиповерхова громадина готелю «Україна». Консерваторія має лише чотири поверхи.

Усередині квітня «Перший канал» (підкреслю — головний телевізійний канал РФ) виплеснув в інформаційний простір ще один абсурдний фейк. Журналісти програми новин несподівано «виявили», що на місці дерев уздовж Інститутської залишилися самі лише пеньки. Насуплена дикторка розгніваним голосом повідала довірливим російським глядачам, що дерева зрубали за наказом нової української влади — мовляв, за слідами куль на стовбурах слідчі могли б визначити, звідки вели вогонь по демонстрантах. Це, на її думку, слугувало доказом, що «майданівців» на Інститутській розстрілювали в спини снайпери самооборони. Коментувати насправді немає чого. Обурення ведучої прозвучало дуже щиро та переконливо, от тільки… дерева з Інститутської нікуди не зникали. Усі дерева в зоні розстрілу людей височать там, де височіли на момент обстрілу, — будь-хто може вийти на Інститутську і сам це побачити. Ніхто нічого не рубав, не зрізав і не викорчовував. Зайве казати, що спростування відверто брехливої інформації працівниками «Першого каналу» так і не прозвучало.

За місяць до виходу в ефір сюжету про нібито зрізані дерева на Інститутській — 2 березня 2014-го — той самий «Перший канал» повідомив, що громадяни України поспіхом залишають країну, побоюючись «зачисток» і безчинств із боку «фашистів», які захопили владу в Києві, й утікають, зрозуміло, до Росії. Спочатку йшлося про 140 тисяч біженців; наступного дня, 3 березня, журналісти заговорили про 600 і навіть 675 тисяч переселенців, вимушених шукати захисту на території РФ. На підтвердження своїх слів «Перший канал» показав чергу з легкових автомобілів на одному з пунктів пропуску російсько-українського кордону. На кадрах видно навіси та будівлі українського контрольно-пропускного пункту з вишикуваною перед шлагбаумом вервечкою автомобілів, великим тризубом на фасаді та підписом під ним — «ШЕГИНІ». Все гаразд, гарна картинка, от тільки пункт пропуску «Шегині» знаходиться у Мостиському районі Львівської області на українсько-польському кордоні, за одну тисячу кілометрів на захід від Росії. Намагаючись переконати глядачів в утворенні на кордоні України через велику кількість охочих дременути до Росії заторів, журналісти «Першого каналу» пустили в ефір кадри кількарічної давності, на яких зафіксовано жителів суміжних із Польщею районів України, що їдуть на закупи перед Новим роком і Різдвом[73].

Уже після перемоги Євромайдану російські ЗМІ почали активно послуговуватися словом «хунта» для позначення нової української влади: «київська хунта», «фашистська хунта», «нацистська хунта», цілковито ігноруючи той факт, що тодішню Верховну Раду України було законно й, на відміну від самої Росії, демократично обрано народом України, а всі нові призначення проведено згідно з вимогами та процедурами чинного законодавства і Конституції України. Немає історичних прецедентів, щоб таку владу називали «хунтою» і щоб такі органи влади мали будь-що спільне із фашизмом чи нацизмом. Після позачергових, усенародних і демократичних виборів президента України 25 травня 2014 року й осінніх виборів до Верховної Ради російські ЗМІ продовжують називати українську владу «хунтою», незважаючи на те, що керівництво РФ визнало вибори й органи влади України легітимними.

Серед породжених російською пропагандою фейків один вирізняється винятковою абсурдністю. 12 березня 2014 року в ефірі російського телеканалу «Дождь» відомий і у РФ, і в Україні російський актор Леонід Ярмольник висловив свої думки з приводу ситуації в Україні. Актор говорив, що Західну Україну потрібно віддати Австро-Угорщині (розпалась 1918 року) з огляду на те, що західні українці — «бандерівці» — давно про це мріють. Також він переконував, що Східна Україна прагне возз’єднання з Росією. По тому Ярмольник згадав шкільні роки, «тяжке» дитинство, проведене у Львові: «Я багато разів бився, і один із перших переломів носа також був із цим пов’язаний, там, на Україні, оскільки є… е… москалі, є жиди і є негри. При мені… е… хлопця, який вчився у Політехнічному інституті… чорний, він упадав за місцевою дівчиною, за студенткою, — його порвали на березах на Високому Замку[74], як у Середні Віки»[75].

Уявіть собі: відомий актор, телеведучий, продюсер, лауреат державної премії РФ у сфері кіномистецтва, не зморгуючи та не відводячи погляду, розповідає в ефірі російського телеканалу про те, як на його очах у центрі Львова порвали на березах негра. Перша думка, що зринула в моїй голові після перегляду запису передачі: звідкіля на Високому Замку берези? У травні 2014-го я приїжджав до Львова та навмисно довго блукав Високим Замком, підіймався на оглядовий майданчик, намагаючись відшукати сумнозвісні дерева, на яких кровожерливі українські націоналісти прикінчили бідолашного чорношкірого студента. Протинявшись парком 4 години, я не знайшов там беріз. Один мій знайомий, корінний львів’янин, усе ж переконував, що обабіч стежки до оглядового майданчика на вершині пагорба росте одна береза, просто я не помітив її. Хай так, але поясніть тоді: як можна порвати негра на гілках однієї берези? Таке можливо хіба що тоді, коли негр ну зовсім маленький — сантиметрів із тридцять заввишки, та й то перед тим, як четвертувати, гадаю, його треба буде трохи понадрізувати.

Розповідь Ярмольника уривчаста й плутана. До пуття незрозуміло, про який період свого життя говорить актор: про дитячі роки, проведені у Львові, чи про якийсь із візитів до Львова у зрілому віці. Навряд чи Леонід Ісаакович мав на увазі, що негра вбили ті ж самі люди, що стояли на Майдані у Києві протягом зими 2013–2014 років. Ні. Швидше за все він переповідав «невигадану історію» зі свого дитинства. В такому разі виникає запитання: яким чином у СРСР, країні, котра жорстоко придушувала найменші вияви вільнодумства та націоналізму, залишилося непоміченим варварське вбивство іноземного громадянина радикальними українськими націоналістами? Чому немає жодного свідка, свідчення чи документа (крім слів Ярмольника) на підтвердження звірячої розправи у Львові? І найважливіше: якщо пан Ярмольник — справді очевидець того, як українські юнаки в центрі одного із найбільших міст Української РСР четвертували чорношкірого студента, то чому стільки років мовчав про цей злочин? Чому розповів про побачене лише тоді, коли Російській Федерації конче знадобилося виправдовуватися перед власними громадянами через вторгнення до сусідньої країни? Чому відразу не заявив про вбивство до міліції та не почав вимагати покарання винних?

Я можу переосмислювати інтерв’ю Ярмольника десятки разів, але до цього часу не здатен осягнути, як таке можливо: сам Леонід Ярмольник знає, що каже неправду, ведуча в студії — я майже переконаний у цьому — також розуміє, що її співрозмовник бреше, але при цьому ніхто нічого не робить, щоб зупинити цей ідіотський фарс.

Подібна історія виглядала б комічною, якби більшість росіян не вірила в розповіді ярмольників.

Із того часу безпідставний і хворобливий потяг росіян до викривлення реальності — коли брехню доведено до абсурду, але більшість, а також сам оповідач, продовжують у неї вірити — я став називати синдромом Ярмольника.

До створення та поширення брехні про Україну долучилися не лише загальнонаціональні російські канали, діячі російської культури, російські науковці та політики, але й одне із найважливіших урядових відомств Росії — Міністерство закордонних справ. Я вже писав на початку цієї книги, що більшість повідомлень російського МЗС щодо Євромайдану (а згодом і подій на сході України) була напрочуд алогічною. На окрему книгу заслуговують спроби МЗС РФ виправдатися через порушення Будапештського меморандуму та пояснити, чому так сталося, що ядерна держава напала на країну, яку два десятиліття тому сама ж зобов’язалася захищати.

Нижче наведено один із прикладів викривлення фактів основним дипломатичним відомством Росії. 24 березня 2014 року МЗС РФ на своєму сайті опублікувало офіційний коментар із приводу нібито пограбування потяга Москва-Кишинів на території України. Наводжу текст повністю мовою оригіналу:

«На Украине, похоже, возрождается анархия начала XX века.

К ужасу пассажиров поезда № 65 Москва — Кишинев, который совершил остановку на вокзале в г. Винницы 21 марта, в пассажирские вагоны вошли люди в форме украинской повстанческой армии и занялись „проверкой документов“. При этом граждан, предъявивших российские паспорта, заставляли сдавать имевшиеся у них деньги и золотые украшения. Грабеж сопровождался „политической разъяснительной работой“. Вызывает недоумение, что попытки ограбленных подать соответствующие заявления в местные органы внутренних дел окончились безрезультатно. Милиция отказалась принимать такие заявления.

Такое вот „правовое государство“ формируется в настоящее время на Украине!»[76]

Гадаю, не варто акцентувати на тому, що крикливим висловленням на кшталт «формування такої ось „правової держави“ відбувається нині на Україні», «на Україні відроджується анархія початку ХХ століття» чи «до жаху пасажирів…» не місце в офіційно оприлюдненому коментарі такої солідної інституції, як Міністерство закордонних справ Російської Федерації. Подібні висловлювання більше пасують більшовицькій газеті «Правда» зразка 1930–1940 років чи Facebook-сторінці прихильників сепаратистських республік на сході України із верескливими назвами «ДОНБАСС УБИВАЮТ» чи «СПАСИТЕ НОВОРОССИЮ».

Натомість, застосувавши «інструментарій тверезомислячого критика», спробуємо з’ясувати, що не так у повідомленні російського МЗС.

Перше. 21 березня потяг № 65 Москва-Кишинів зупинився на вокзалі у Вінниці, до пасажирських вагонів зайшли люди у формі Української повстанської армії[77], після чого… Стривайте. А що таке форма Української повстанської армії? Я вважаю себе людиною, що непогано знається на історії Української держави в ХХ столітті, але при цьому без доступу до мережі Інтернет не зможу сказати, який із запропонованих на огляд одностроїв належав воякам УПА. УПА не була регулярною армією і, попри те, що її керівники намагались вдягати своїх вояків в однострої із характерними знаками розрізнення, стабільної можливості шити однотипну форму не мала. Вояки УПА використовували трофейні однострої Вермахту, Червоної армії, армій Угорщини, Польщі, Румунії, Чехії та Словаччини. Траплялися випадки комбінування елементів форми, наприклад, німецький мундир і радянська пілотка тощо. Далі — потяг Москва-Кишинів складається із не менш ніж 10–12 вагонів. Очевидно, що для його успішного пограбування знадобиться чимало люду. Запитання: звідкіля взяти стільки комплектів уніформи військового формування, останній боєць якого загинув більше ніж півстоліття тому? Нападники пошили її на замовлення? Обікрали кількадесят краєзнавчих музеїв у Вінницькій і прилеглих до неї областях? Для чого взагалі описаним у коментарі МЗС РФ українським радикалам спало на гадку виряджатися в уніформу УПА?

Друге. Бійці «повстанської армії» почали перевіряти документи пасажирів; у громадян із російськими паспортами відбирали золото та готівку, супроводжуючи грабунок «політичною роз’яснювальною роботою». 10–12 вагонів, приблизно п’ятдесят пасажирів у кожному, 500–600 людей у потязі. Трохи дивно, як це все втиснулося у 5 хвилин, оскільки потяг № 65 прибуває до Вінниці о 15:54, а вирушає далі о 15:59.

І третє. МЗС РФ дивується й обурюється, що спроби пограбованих пасажирів подати заяви до міліції залишилися безрезультатними. Припустимо, що не менше ніж третина пасажирів потягу — це росіяни, тобто орієнтовно 200 осіб. 90 % із них повинні мати акаунти у соціальних мережах Facebook, ВКонтакте, Одноклассники. Чому ніхто із постраждалих не написав обурений пост про безпрецедентний злочин на станції Вінниця та відмову міліції приймати заяву про пограбування? Інтернет мав би кишіти подібними повідомленнями! Втім, скільки б ви не нишпорили в мережі, не знайдете нічого, крім офіційного коментаря МЗС РФ, а також його передруків на сайтах російських інтернет-видань.

Описаний випадок не є винятком.

За тиждень до «інциденту» з потягом № 65 російське МЗС видало одне із найбільш цинічних і нахабних від часу повстання Євромайдану повідомлень. Ідеться про опублікування у п’ятницю, 14 березня 2014 року, на офіційному сайті МЗС РФ заяви з приводу резонансних подій у Донецьку, що відбулися напередодні. Так, 13 березня 2014-го в Донецьку більш одна ніж тисяча агресивно налаштованих проросійських активістів напали на учасників проукраїнського антивоєнного мітингу. Спочатку проросійські молодики закидали опонентів яйцями, петардами, димовими шашками. Українські патріоти не реагували, заявляли про неприпустимість війни, співали гімн, вигукували «Слава Україні»! Після того як мітинг на підтримку єдності України завершили і люди почали розходитися, прихильники Росії кинулися навздогін мітингувальникам і почали їх бити. Людей висмикували з натовпу, валили на землю та зграями, вигукуючи «Беркут! Беркут!», добивали. У результаті один чоловік загинув, щонайменше троє потрапили до лікарні в критичному стані. Того вечора «російська весна» забуяла в Донецьку вповні.

До 21:00 міліції вдалося відтіснити озвірілих нападників і припинити побиття.

Описуючи події четверга, 13 березня, російське МЗС перевернуло все догори дриґом, назвавши проукраїнських демонстрантів противниками української влади та заявивши, що в смерті учасника нібито проросійського мітингу винні озброєні українські націоналісти: «13 березня в Донецьку відбулися трагічні події, пролилася кров, — ідеться у заяві. — На мирних демонстрантів, які вийшли на вулиці міста з метою висловити своє ставлення до деструктивної позиції людей, що називають себе українською владою, напали праворадикальні угруповання, озброєні травматичною зброєю та битами, які напередодні почали з’їжджатися до міста з інших регіонів країни. Результатом зіткнень стала велика кількість поранених, одна людина загинула. Ми неодноразово заявляли, що люди, які прийшли до влади в Києві, повинні роззброїти бойовиків, забезпечити безпеку населення та законне право людей на проведення мітингів (і це заявляє МЗС країни, в якій за несанкціонований вихід на площу з плакатом можна на кільканадцять діб загриміти до тюрми — М. К.)».

Мене досі пересмикує, коли переглядаю згадану вище заяву МЗС Росії. Водночас я не можу не визнати професіоналізму й оперативності кремлівських технологів. Застосований під час написання цього коментаря метод є своєрідною «брехнею на випередження». Заяву російського дипломатичного відомства від 14 березня 2014-го побудовано таким чином, що кожна її теза віддзеркалює реальну ситуацію, те, що насправді сталося, однак із строго діаметральним заміщенням протилежними явищами та подіями. Чого цим досягнуто? Будь-яка спроба спростувати неправдиву інформацію, викрити брехню, наявну в заяві, передбачає повторення вже згаданих у тексті фактів, утім, представлення їх із іншого кута зору, що завчасу ставить викривача у програшне становище. «Демонстранти вийшли висловити ставлення до деструктивної позиції людей, що називають себе українською владою…» — насправді мітинг був проукраїнським. «Напали праворадикальні угруповання…» — на мирних мітингувальників накинулися якраз проросійські активісти. «Які напередодні почали з’їжджатися до міста з інших регіонів країни…» — не українські радикали, а проросійські бойовики заполонили східні області України відразу після перемоги Майдану. Кожен із можливих аргументів «проти» вже вміщено у текст заяви, проте у викривленому вигляді.

Але й це ще не все. МЗС РФ пішло далі. «Росія усвідомлює свою відповідальність за життя співвітчизників і співгромадян в Україні та залишає за собою право взяти людей під захист», — підсумовано в заяві. Ось вам блискучий приклад зовнішньополітичної доктрини сучасної Росії: розхитати ситуацію до краю, завезти в місто/регіон зграю агресивно налаштованих шовіністичних молодиків, нацькувати їх на українських патріотів, кількох із яких бажано забити до смерті, після чого використати смерті українців як привід для введення військ.

Чи не найважливішою причиною введення військ в Україну президент РФ Путін назвав загрозу життю громадян Росії в Криму. Тезу про вбивства росіян підхопила та підтвердила спікер Ради Федерації Валентина Матвієнко. Достовірність такого твердження найвищі посадовці Кремля виводять із лише одного сюжету новин, показаного на телеканалі «Росія-1», про нібито зініційовану ультраправими українськими націоналістами стрілянину в Сімферополі. На відео видно, як чоловіки в масках, захисній уніформі та жовтих пов’язках на руках метаються центром Сімферополя, чи то відступаючи, чи то нападаючи на невидимого супротивника, посеред вулиці лежать кілька тіл, а жителі Сімферополя із подивом, але без помітного страху дивляться на все, що відбувається. За повідомленнями журналістів каналу «Росія-1», представникам самооборони Криму (читай — російським військовим в уніформі без розпізнавальних знаків) удалося взяти під контроль будинок Ради міністрів Автономної Республіки Крим і відігнати радикалів[78].

Унаслідок більш прискіпливого вивчення відео спостерігаємо, що люди в чорних масках (за відомостями російського телебачення, бандерівці, що приїхали до Криму вбивати росіян) прибули до столиці автономної республіки на автобусах із кримськими номерами й емблемами кримського парку левів «Тайган», розташованого в Білогорську неподалік Сімферополя; тримали в руках найновіше російське озброєння — автомати Калашникова 100-ї серії та гранатомети РГ-94, яких не було і немає на озброєнні української армії. На те, що «вторгнення бандерівців» — видовище постановочне, вказує абсолютна відсутність крові, незважаючи на те, що кілька людей на вулицях лежали, неначе мертві.

Зрештою інформацію про загиблих у псевдострілянинах спростував навіть генеральний консул Росії в Криму. Та це вже не мало значення. Путін, Матвієнко, російське телебачення та чиновники продовжували переконувати: українські націоналісти розстрілюють росіян у Криму.

Із початком збройного протистояння на Донбасі між Збройними силами України, добровольчими українськими батальйонами, з одного боку, та місцевим криміналітетом, так званими ополченцями та російськими регулярними військами, з іншого, вигадки кремлівської пропаганди перейшли всі мислимі межі, шокуючи бездушністю та зухвальством навіть людей, уже звиклих до російської брехні. Росіяни почали активно спекулювати на темах загибелі дітей, а також страждань матерів за загиблими в боях синами.

27 травня 2014 року журналістка російського телеканалу «LifeNews» Ерміна Котанджян вивісила у своєму Twitter-акаунті (@JustErmina) фотографію восьмирічного хлопчика, який нібито загинув від рук українських «карателів» у донецькому аеропорту[79]. Знімок блискавично розповсюдили російські ЗМІ, викликавши шквал обурливих коментарів від користувачів російського сегмента Інтернету. Наступного дня несподівано з’ясували, що 10 травня цим самим фото спекулювали інші російські сайти, стверджуючи, що хлопчика підстрелили у Слов’янську Донецької області нібито через те, що до його одягу було причеплено жовто-коричневу георгіївську стрічку — символ перемоги радянських військ над німецькими окупантами, який після початку війни на сході України проросійські терористичні угруповання використовують як свій символ.

Унаслідок проведеного українськими журналістами розслідування виявлено, що насправді фотографія не має ніякого зв’язку ні зі Слов’янськом, ні з донецьким аеропортом. Пораненого хлопчика сфотографували рік тому — у квітні 2013-го — в сирійському місті Алеппо. Малюк постраждав унаслідок обстрілу міста урядовими військами так палко підтримуваного Путіним сирійського президента Башара Асада. Оригінал фотографії можна побачити на сайті «Світ ісламу» в статті «Сирія: під час обстрілу Алеппо загинули діти», опублікованій 7 квітня 2013 року[80].

У липні 2014-го, вже після звільнення міста Слов’янськ від терористів, нібито біженка зі Слов’янська Галина Пишняк зі сльозами на очах повідала журналістові російського «Першого каналу», як українські нацгвардійці влаштовують публічні страти у звільненому місті. За її словами, «карателі» збиткувалися навіть із дітей. «Узяли дитину трирічну, хлопчика, маленького, в трусиках, футболочці, як Ісуса, на дошку оголошень прибили. І все це на материних очах. Матір тримали, і вона дивилась, як дитина стікає кров’ю…» — схлипуючи, розповідала пані Пишняк. Щоправда, у Слов’янську, де після звільнення було поновлено виплату пенсій і зарплат, з’явилося світло та вода, ніхто із місцевих про жахливе розпинання не чув. Жодного відео, фотографії чи хоча б опосередкованої усної згадки про описану страту дитини, крім слів Пишняк, немає. І це при тому, що, за твердженнями «бідолашної» біженки, розпинали дитину на центральній площі Слов’янська у присутності трьох тисяч жителів міста.

Через соціальні мережі блогерам і журналістам удалося розшукати Галину Пишняк. Встановили, що вона є дружиною колишнього «беркутівця» Костянтина Пишняка, який став бойовиком терористичної організації ДНР. Родом Пишняк із Закарпаття, хоча виїхала звідти на початку 90-х і з рідними відтоді не спілкується. Російський опозиціонер Олексій Навальний запропонував притягнути до суду авторів брехні про події у Слов’янську, проте його заклик залишився без відповіді. Ніхто із представників «Першого каналу» донині не спростував брехливу інформацію.

Невдовзі після початку Антитерористичної операції (АТО) на сході України та перших втрат серед українських силовиків у мережу запустили відеоролик із заголовком «Фрагмент звернення до київської хунти матері вбитого українського військового», в якому Олександра Онищенко, мати вояка з міста Суми, який загинув від рук терористів 5 травня 2014 року, звинувачує українську владу в загибелі сина[81]. Насправді звернення згорьованої матері — це черговий нахабний фейк. Справжній ролик має назву «Звернення до В. Путіна матері росіянина, вбитого російськими найманцями у Слов’янську». Крім того, що тривалість оригінального, не посіченого пропагандистами ролика майже вдвічі більша за російську підробку, із нього стає зрозумілим, що Олександра Онищенко насправді зверталася не до київської влади, а до російського правителя — Володимира Путіна[82].

На кінець 2014-го в Інтернеті, українських газетах і журналах було опубліковано не менше ніж два десятки великих оглядових статей, у яких розвінчано міфи російської пропаганди про Україну. Можна сміливо стверджувати, що на сьогодні накопичено достатньо документів і матеріалів для написання на цю тему окремої книги. Протягом протистояння на сході України контрольовані Кремлем медіа видавали зйомки розбомблених міст і фотографії трупів із Дагестану, Чечні, Сирії за докази звірства українських «карателів» на Донбасі. Фотографія заповненого трупами наркоторговців моргу в одному із міст на півночі Мексики, зроблена журналістом мексиканської служби «Associated Press» у лютому 2009-го, «обернулася» на знімок мертвих вояків Нацгвардії та «Правого сектора». Відео ураження сирійськими повстанцями гелікоптера урядових військ Асада перемонтували та перетворили на відео знищення гелікоптера ЗСУ над Краматорськом. Розбомблений Белград несподівано «ставав» розбомбленим Донецьком. Аерофотознімки вибуху 6 липня 2013-го внаслідок залізничної катастрофи в містечку Лак-Мегантик, провінція Квебек, Канада, слугували «ілюстрацією» бомбардування літаками ВПС України міста Слов’янськ. Невтомні журналісти із «LifeNews» публікували фотографії вертольота із символікою ООН на фюзеляжі, «підтверджуючи» таким чином участь американців у конфлікті на Донбасі. Із цього приводу Лавров, голова російського МЗС, навіть просив світову спільноту провести розслідування. Фото виявилося скрін-шотом із відеоролика про діяльність миротворців ООН в африканській країні Конго. Фотографія маленької дівчинки, що сидить, зі сльозами обіймаючи іграшку, біля вбитої жінки, яке російські блогери та журналісти позиціонували як фото реальних подій на Донбасі та розповсюджували із популярним хештегом #SaveDonbassPeople, — це кадр із білорусько-російського фільму 2010 року «Брестська фортеця». Виступи італійських студентів у Римі проти скорочення соціальних програм у новинах на каналі «НТВ» подано як італійські маніфестації проти «викривлення» європейськими ЗМІ інформації про події на сході України.

Потік брехні не припиняється досі. Основна причина неперервності його плину — сліпа віра росіян у все, чим їх «годують» із телевізора.

У моєї мами двоє братів і двоє сестер. Один із братів — найстарший — уже помер. Наймолодша її сестра живе у місті Феодосія, на південному узбережжі окупованого Криму, ще один брат і сестра — на півночі Російської Федерації. Відтак, після березня 2013 року вся рідня по материній лінії опинилася «по той бік фронту» — в Росії.

На сьогодні ні з ким із них ми не спілкуємося. Після їхніх коментарів стосовно нас самих, стосовно людей і подій Євромайдану, стосовно України зрештою я маю сумніви щодо відновлення спілкування у найближчий час. Моя російська рідня твердо переконана, що до влади в Києві прийшли націонал-фашисти, що Євромайдан було організовано за гроші США, що бійці Національної гвардії та «Правого сектора» вирізають російськомовних громадян за відмову спілкуватись українською й основне — що конфлікт на Донбасі — внутрішньоукраїнський, тобто на сході України точиться громадянська війна, а російськими військами там навіть не пахне. Родичі з Росії справді вірять, що українські вояки розп’яли трирічного малюка на дошці для оголошень у центрі Слов’янська, що чоловіки у формі УПА пограбували поїзд із росіянами, що українська армія використовує заборонені міжнародними договорами боєприпаси та навмисне бомбардує житлові квартали. Моя тітка із Феодосії після перемоги Євромайдану телефонувала моїй мамі, своїй сестрі, та з жахом розповідала, що після перемоги Євромайдану націоналісти мають намір виселити всіх російськомовних із Криму, а ще про те, що до Автономної Республіки Крим вирушили 1800 (одна тисяча вісімсот!) автобусів із озброєними радикалами. Найбільш божевільна кримська байка, яку довелося почути в ті дні, — це побрехенька про чорну машину, що нібито роз’їжджає Феодосією і пасажири якої розстрілюють із кулемета всіх, хто на їхні привітання відповідає не українською мовою.

Я не один такий. Подібні історії можуть розповісти десятки та сотні тисяч українців — усі, хто протягом першого року війни спілкувався (або намагався спілкуватися) з друзями, колегами чи родичами в Росії. Усюди одне й те саме: Україна, про яку розказують росіяни, не має нічого спільного із країною, в якій ми живемо. Це наче й не країна більше, а якась гіпертрофована версія нацистського концтабору з натиканими в кожному кутку газовими камерами для росіян. Український публіцист Віктор Трегубов у колонці для газети «Дзеркало тижня» написав: «Щиро кажучи, такій Україні ми самі оголосили би війну!»

Іронія долі в тому, що мамині брати та сестри зростали на Кіровоградщині, в центрі України. Вони провели в Україні дитинство, Україна виростила їх, дала їм освіту. Кожен із них не раз приїжджав до мого рідного Рівного, міста, розташованого, згідно із російською пропагандою, в серці населеної «бандерівцями» Західної України. Тут вони сиділи за столом із друзями моїх батьків, разом співали пісень і пили горілку. Тому я не раз запитував себе: що сталося? Чому вони повірили брехні про людей, із якими спілкувалися, і про місця, які добре знали? Чому вони, як Леонід Ярмольник, почали вигадувати нісенітниці про вбивства та насильство, що заполонили Україну? Чому росіяни повірили у весь той шлак, яким їх поливають із телевізорів, і не дослухаються до найближчих, до рідних, до тих, кого знали протягом десятиліть? Невже російська система із промивання мізків настільки ефективна?

Однозначну відповідь дати непросто. Проблема сама по собі значно глибша.

25 травня 2014 року, в день позачергових виборів президента України, російський «Перший канал» показав сюжет про те, що, відповідно до даних Центральної виборчої комісії, на виборах перемагає лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош із більше ніж 30 % голосів. На підтвердження цього режисери випуску новин продемонстрували скрін-шот сторінки офіційного сайту ЦВК із результатами підрахунку голосів, на якій Яроша виведено на перше місце. Фейк по-дитячому банальний. Для того, щоб перевірити, чи справді в Україні перемагає лідер «Правого сектора», будь-якому росіянину (зокрема випусковому редактору новин на «Першому каналі») достатньо було зайти на справжній, не фейковий сайт ЦВК і ознайомитися з офіційними результатами підрахунку голосів. На виборах переміг Петро Порошенко, набравши 54,7 % голосів. Дмитро Ярош посів 11-те місце, набравши всього 0,7 % голосів.

От вам реальний вплив Яроша, справжній рівень його популярності — 0,7 %. Близько 100 тисяч людей у 45-мільйонній країні. Дмитро Ярош — це український Marek Jurek. Ви не знаєте, хто такий Марек Юрек? Я теж не знаю, але на минулих президентських виборах у Польщі він набрав приблизно стільки ж голосів, що й Дмитро Ярош, тож очевидно, що вплив Юрека на політику Польщі аналогічний впливові Яроша на політику України. Достатньо відкрити сайт ЦВК, щоб збагнути, що «фашисти», «бандерівці», «войовничі молодчики», «хунта» — не більше ніж міфи кремлівської пропаганди. Проте ніхто цього не робить. Росіяни відмовляються розуміти, що насправді і «Правий сектор», і його лідер мають мізерну підтримку серед населення України. Їм краще вірити в те, про що розповів «Перший канал»: фанатичний український радикал, фашист і націоналіст «перемагає» на президентських виборах в Україні.

Проблема криється не в якості пропаганди. Проблема прихована в категоричній відмові розпізнавати брехню, особливо, коли ця брехня суперечить заснованому на шовінізмі світоглядові.

Протягом останнього року в Росії відбулося формування системи, в якій усі брешуть, усі знають, що брешуть, а за відмовою брехати чи визнавати брехню відокремлюють ворогів від своїх. Нечисленних демонстрантів, що виходили на вулиці Москви із плакатами «Ні війні!», «Досить брехати!» й ін., цькували як зрадників, лаяли та нерідко гнали геть. Причина — не в драконівських законах, де словесне зазіхання на єдність Федерації прирівнено до зґвалтування, і навіть не в неадекватному лідері. Причина — в тім, що за час правління Путіна Російська Федерація перетворилася на країну, в якій викривлене сприйняття дійсності набуло ваги обов’язкового вияву громадянської свідомості, а нерозуміння та відторгнення українців, агресія до них — обов’язковим елементом цього сприйняття. Замкнення брехні на самій собі зумовлює мимовільне витворення в головах людей альтернативної реальності.

Найгірше в цій ситуації те, що я не бачу способів чи шляхів її виправлення. Марно доводити, переконувати, аргументувати. Я намагався: результат — нульовий. У березні 2014-го в мене не залишилося друзів із Росії.

Мені здається, що росіяни вірять в абсурдні байки з телевізора просто тому, що вони росіяни. «Я згідний із позицією Росії, бо я росіянин». Брехня злилася з правдою та стала патріотизмом. Вони вірять у створені пропагандою фейки, бо вважають, що, визнавши свою помилку, виявлять слабкість і виставлять себе на посміховисько. Вони вірять у брехню, бо, врешті-решт, це дозволяє їм уявляти себе великими, могутніми та — не в останню чергу — почуватися захищеними.

А ще, мабуть, тому, що їм більше немає в що вірити.

До речі, конфлікт між Україною та Росією навесні 2014-го супроводжувало масштабне перейменування Київської Русі на «Дрєвнєрусскоє государство» в усіх вільних для редагування інтернет-джерелах, зокрема у Вікіпедії.

Київська Русь — це середньовічна держава на території Східної Європи із центром у Києві, що функціонувала з кінця IX до середини XIII століть. Термін «Київська Русь» — штучний, вилучений не з історичних джерел, а зі сторінок російських історичних праць першої половини XIX століття. У доступних на сьогодні писемних джерелах Київську Русь називають просто Руссю, або Руською землею. Втім, протягом останніх двохста років терміном «Київська Русь» історики позначали велетенську державу, сформовану внаслідок об’єднання східнослов’янських племен під владою династії Рюриковичів, яка проіснувала до середини XII століття, а також об’єднання роздрібнених князівств періоду середини XII — середини XIII століть, центром яких усе ще залишався Київ. Термін давно став загальноприйнятим.

Під час кожного загострення відносин між Україною та Росією росіяни бралися завзято акцентувати на тому, що Київська Русь — це етап історії їхнього (і лише їхнього!) народу. На початку XIX століття серед українців виникло зрозуміле невдоволення такою монополізацією «слави та традицій Києва». Російські історики доводили, що, оскільки росіяни — це єдина східнослов’янська нація, яка в новітні часи створила державу, то зв’язок Московської держави із першою державою східних слов’ян очевидний, бо українці та білоруси, в яких у новітню епоху держав не було, жодного стосунку до Київської Русі мати не можуть. На початку ХХ століття вагомий аргумент проти такого тлумачення історії Київської Русі висунув український історик Михайло Грушевський. Він піддав сумніву ідею росіян, що визначальна, стрижнева характеристика розвитку нації — це її здатність утворити сильну державу. Грушевський під час вивчення історії певної етнічної спільноти більш вагомим називав досвід, накопичений нею впродовж існування на землях своїх предків. Учений припускав, що українці постають прямими нащадками полян — племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Приписувати Київській добі фундаментальну роль у російському минулому не просто неправильно, але й згубно, адже такий підхід лише обтяжує російську історію синтетичним додатком, що перешкоджає пошукам її справжнього коріння. Більше того, колись давно самі росіяни визнавали власну вичерпну відособленість від Києва. Одна з основних причин підписання московськими боярами із Богданом Хмельницьким Березневих статей 1654 року (я згадував про це в першому розділі) полягала в можливості долучення, за умовами Переяславської угоди, Московською державою частини земель Західної Русі із Києвом включно, що давало змогу російському цареві легально присвоїти титул «государя всієї Русі». Лише тоді, після 1654-го, московські монархи почали величати себе «збирачами» всіх слов’янських земель із православним населенням.

Як Галлія — колись провінція Риму, а нині сучасна Франція — запозичила з Риму чимало елементів римського законодавства та культури, так і Москва перейняла від Києва багато традицій суспільно-економічного устрою. Проте Москва не була продовженням чи логічним наступним етапом історичного процесу, започаткованого у Києві. Куди більшу частину київського спадку ввібрало Галицько-Волинське князівство, а пізніше — Велике князівство Литовське.

З огляду на останнє спроби росіян викорчувати згадки про Київську Русь у статтях електронної енциклопедії Wikipedia — черговий виток «історичного» протистояння, розпочатого після перемоги Євромайдану та відмови української нації еволюціонувати за російським сценарієм — виглядають жалюгідними. Спостерігаючи, як користувачі російського сегмента Інтернету протягом березня-квітня 2014-го затято та невтомно замінюють словосполучення «Київська Русь» на «Давньоруська держава», переконуючи самих себе, що древній Київ був чимось на кшталт дрібного поселення на околиці Хозарського каганату, яке значно поступалося Старій Ладозі чи Новгороду (таким собі осередком «жидобандерівців» давніх часів), я не міг стримати співчутливої посмішки. А ще на той момент я пригадував вислів Чака Паланіка, відомого американського письменника з українським корінням, із його книги «Рент: усна біографія Бастера Кейсі»: встромляння пір’я в дупу ще не робить тебе куркою.

Вину за «спрацювання» російської пропаганди у південно-східних регіонах України цілком і повністю потрібно покладати на Україну.

До середини 2014-го частка російського контенту на загальноукраїнських телеканалах сягала 70 %. Більшість фільмів, серіалів і навіть розважальних програм Україна за скажені гроші закуповувала в Росії. Причина криється в тому, що для власників українських медійних холдингів українське телебачення не є первинним бізнесом.

На сьогодні в Україні діють 4 основні медіа-групи, всі 4 — підконтрольні олігархам:

«StarLightMedia» Віктора Пінчука («СТБ», «ICTV», «Новий канал», «М1», «М2», «QTV»);

«Inter Media Group» Дмитра Фірташа та Сергія Льовочкіна («Інтер», «Інтер +», «НТН», «К1», «К2», «Мега», «Піксель», «Enter-фільм» і «ZOOM»);

«Медіа Група Україна» Рината Ахметова («Україна», «Футбол 1», «Футбол 2», «НЛО-ТВ»);

«1+1 медіа» Ігоря Коломойського («1+1», «2+2», «ТЕТ», «УНІАН-ТБ», «1+1 International»).

За словами Костянтина Стрюкова, директора рекламного агентства «Vizeum», який у 2010–2013 роках обіймав посаду генерального продюсера нішевих каналів «Inter Media Group», ринок телереклами становить 450 млн доларів, а згадані вище українські телегрупи витрачають на виробництво та закупівлю контенту не менш ніж 700 млн, тобто телевізійний бізнес збитковий для його власників. Завдання телеканалів — набрати якомога вищий рейтинг. У період чергових виборів є можливим конвертувати рейтинг у політичний вплив. Оскільки до сьогодні Україна просто не спромоглася продукувати таку кількість контенту, всі телеканали потребували російських серіалів і розважальних передач, разом із якими до українського ефіру просочується латентна пропаганда.

Після втрати Криму, коли інформаційний тиск Росії із прихованого став очевидним, чимало українських політиків і громадських діячів закликало повністю відмовитися від російського контенту, а Верховну Раду — ухвалити відповідний законопроект. Із чотирьох телегруп відгукнулася лише «1+1 медіа» Ігоря Коломойського, публічно заявивши, що знімає з ефіру своїх телеканалів пропагандистські російські серіали: наявність такого контенту в українському телеефірі, на думку керівництва групи, має «всі ознаки державної зради».

Дніпропетровський олігарх Ігор Коломойський узагалі заслуговує на окрему увагу.

Ігор Валерійович Коломойський (нар. 1963) — один із найвідоміших українських підприємців, засновник фінансово-промислової групи «Приват», представленої в банківському та нафтохімічному секторах, металургії, харчовій промисловості, спорті, медіа й авіаперевезеннях. Станом на 2013 рік Коломойський зі статками 3,645 млрд доларів посідає 2-ге місце в рейтингу найбагатших людей України.

Після подій Євромайдану та російського вторгнення Коломойського можна заслужено називати найбільш популярним олігархом України. Своєю популярністю підприємець завдячує низці резонансних заяв.

22 лютого 2014 року, після перших сепаратистських заяв із боку проросійських політиків на сході України, Ігор Коломойський ствердив, що «на його рідній Дніпропетровщині сепаратизм не пройде». «Сепаратизм не пройде в жодному з південно-східних регіонів нашої країни, — наголосив олігарх. — Я хочу, щоб усі політики тверезо дивилися на ситуацію і формували свою позицію перш за все з урахуванням Конституції України і кримінально-процесуального кодексу. Той, хто спробує піти проти єдності України, обов’язково програє… Україна ніколи не вела загарбницьких воєн, але й землі своєї не віддасть».

2 березня Олександр Турчинов, на той час виконувач обов’язків президента України, своїм наказом призначив Ігоря Коломойського головою Дніпропетровської обласної держадміністрації. За словами Коломойського, він сам запропонував призначити себе на цю посаду. 14 квітня Дніпропетровська обладміністрація з ініціативи Коломойського почала формування батальйону спеціального призначення «Дніпро» для захисту області від російських диверсантів. Заступник Коломойського Геннадій Корбан на прес-конференції, присвяченій початку набору добровольців до батальйону «Дніпро», попередив «зелених чоловічків», які напередодні захопили адміністративні будівлі в Донецьку та Луганську, що на Дніпропетровщині зібралася команда не з боязких і в разі спроби захоплення підрозділів СБУ та МВС по загарбниках буде відкрито вогонь на ураження: «Усі, хто захоче влаштувати війну в (Дніпропетровській) області, повинні знати, що Дніпропетровськ стане для них другим Сталінградом, тільки в цій битві виграє український народ».

На початку квітня Коломойський став героєм загальнонаціональних ЗМІ, оголосивши про винагороду для населення за здачу владі «проросійських сепаратистів» і зброї. Бізнесмен пообіцяв виплачувати по 1000 доларів США за кожен зданий автомат, 1500 доларів за кулемет, 2000 доларів за гранатомет і 10 000 доларів за кожного впійманого російського найманця чи диверсанта. На кінець квітня 2014-го Коломойський виплатив винагороду за 8 упійманих сепаратистів і кількадесят одиниць зброї, після чого в Україні навіть набув популярності анекдот:

«З огляду на оголошення винагороди за російсько-фашистських окупантів відомо про перші випадки обдурювання й ошуканства.

Увага всім:

фашистів відловлюють у Росії та привозять до України силоміць;

фашисти здаються самі та просять переслати гроші рідним на Батьківщину;

фашистів розтинають надвоє та здають половинки до різних відділень „Приватбанку“, виправдовуючись тим, що „друга половинка десь загубилася“!

Громадяни, будьте пильними: вищеназвані дії підпадають під статтю кримінального кодексу України про незаконні махінації та караються грошовим штрафом!

Генеральна прокуратура України».

У червні 2014-го Ігор Коломойський запропонував Верховному Головнокомандувачу України Петрові Порошенку побудувати укріплену стіну вздовж кордону з Росією на території Донецької, Луганської та Харківської областей (на той момент кордон у Донецькій і Луганській областях контролювали українські прикордонники). «Мирну Фінляндію від Сталіна врятувала „лінія Маннергейма“. Таку лінію повинна звести й Україна, щоб захистити себе від Путіна», — сказав олігарх. Проект передбачав побудову на кордоні суцільного металевого паркану з високоміцної сталі. Прилеглі до паркану смуги землі планували перегородити ровами та колючим дротом. Ширина та глибина ровів забезпечувала б їхню непрохідність для автотранспорту та бронетехніки. Якби «лінію Коломойського» збудували, Збройні сили України могли б ефективно відсікти терористів від російських баз і зупинити приплив найманців, зброї та боєприпасів. На жаль, після російської інтервенції в серпні 2014-го, через яку Україна втратила контроль над ділянкою кордону протяжністю щонайменше 400 кілометрів, проект втратив свою актуальність.

Після перемоги Петра Порошенка на президентських виборах, парламентських перевиборів і формування нового Кабінету Міністрів Ігор Коломойський залишається на посаді голови Дніпропетровської облдержадміністрації.

Пригадаймо, як у середині 90-х українські олігархи, зосередивши у своїх руках колосальні грошові активи та де-факто контролюючи певні регіони країни, почали шукати способи формалізації влади як логічного шляху подальшого збагачення та розширення сфери впливу і без того немалих фінансових імперій. Більшість промислових магнатів не балотувалася до парламенту, а контролювали депутатські фракції. Окремі олігархи все ж намагалися стати або протягом певного періоду виконували обов’язки народних депутатів (Фірташ, Ахметов), а також обіймали міністерські чи найвищі адміністративні посади (Тігіпко, Клюєв, Льовочкін та ін.). Після узурпації влади донецьким кланом на олігархів перетворювалися в неймовірно стислі строки — вже після приходу до влади. Власне, проти такої політичної системи (системи, що забезпечувала злиття олігархії й адміністративних управлінців) і були спрямовані виступи на Майдані протягом зими 2013–2014 років.

Чомусь і західні, й українські оглядачі не говорять про те, що новий уряд України добровільно призначив олігархів на посади губернаторів окремих областей. Тимчасове керівництво в умовах війни із Росією, без законно обраного президента, було змушене піти на подібний крок, сподіваючись, що олігархи захищатимуть єдність України, в котру вони й так уже вклали чимало. Київ натякнув олігархам, що ті збережуть свою владу, якщо втримають лояльне до української влади населення та зможуть дати відсіч сепаратистам. Наслідок такої політики — неочікуваний «вибух» Рината Ахметова, який після кількох місяців відмовчування взявся критикувати проросійських сепаратистів. Запізно, та все ж…

Питання в іншому. Призначення Коломойського губернатором Дніпропетровської області дало результат: сепаратизмом на Дніпропетровщині навіть не пахне. Та чи правильно призначати одного з найбагатших промисловців країни на посаду, на якій той стане ще багатшим? Чи розумно дозволяти олігарху створювати та набирати добровольців у власні воєнізовані формування? Про які зміни в країні, про яку демократію може йтися, якщо одних олігархів замінили іншими, бодай і суперпатріотичними? Це точно не той сценарій, за який помирали люди на Євромайдані.

Хоча, мабуть, правильніше сформулювати запитання так: чи мало тодішнє тимчасове керівництво України інший вибір?

Український політолог, політтехнолог і директор «Інституту глобальних стратегій» Вадим Карасьов стверджує, що Україні, якщо вона хоче будувати своє майбутнє без впливу олігархів, потрібно або налагодити судову систему, або відмовитися від сходу країни. «Для того, аби рухатися у демократичному напрямку, нам потрібно створювати централізовану, не корумповану, не заангажовану політичною складовою судову систему. Це шлях до того, що олігарху буде просто не потрібно вкладати гроші в партії, аби захищати свій бізнес. І вони поступово перетворяться на олігархів типу Бахматюка[83], котрі — так — мають зв’язки в політиці, але не більше того», — вважає експерт.

Очевидно, що всі «великі» олігархи України — це люди не з аграрного бізнесу. Коломойський, Пінчук, Ахметов — це передусім металургійні магнати, чиї промислові активи зосереджені переважно на сході України. «Якщо ми хочемо жити без олігархів, нам потрібно жити без сходу України. Якщо ми хочемо зберегти Україну в таких територіальних межах (у яких вона є зараз), доведеться з олігархами миритися», — переконаний Карасьов.

Пропагандистська істерія сягнула піку протягом перших трьох місяців після анексії Криму та появи перших «зелених чоловічків» у містах Донецької та Луганської областей. Саме на цей час припадає різке збільшення кількості агресивно налаштованих росіян, які безпричинно писали мені у Facebook чи ВКонтакті «кілометрові» приватні повідомлення з погрозами й іншою єрессю. Погрожували не мені особисто, а відразу всім українцям: «Убивать вас всех было бы проще!», «Хохляндии как государства уже нет — это факт», «И не надо мне на польском языке писать, у тебя же написано, что ты украинец, а украинцы всегда на русском общаются», «Суки, вы нас предали!» тощо.

Химерна ситуація, правда? Я у себе вдома, ходжу із дівчиною до кіно, спілкуюся із друзями, читаю книги, вигадую щось цікаве для промо-туру із наступним романом — коротше, живу чи, зважаючи на обставини, намагаюся жити, — а купа людей за тисячі кілометрів від мене, людей, яких я не знаю і ніколи не бачив, які востаннє ходили до театру, мабуть, іще в дрімучому дитинстві зі значком жовтенятка на заношених до дірок сорочках, згорають від бажання вбити мене та стерти з лиця землі мою країну. Бо ми, бачте, їх «зрадили»!

Я взагалі не можу не дивуватися людям, для яких чиєсь життя важливіше за власне. От уявіть: чоловік приходить із роботи і замість того, щоб узяти до рук книжку, сходити кудись із дружиною, піти до спортзалу — зробити щось для себе! — сідає за комп’ютер, шукає українські сторінки в соціальних мережах і починає спливати лайном. Звідти, за тисячі кілометрів, із глушини, куди, либонь, не долітає навіть запах цивілізації, розказує мені, що українська держава — це штучне формування, що української нації не було й немає, що мови, якою від народження розмовляю я, якою розмовляють мої батьки, якою розмовляли батьки мого батька тощо, просто не існує. Причому розказує у такій формі, наче виступає у фіналі світової першості з російської лайки.

Власне, я до чого. Після австралійського саміту G20, на якому Путіна хіба що не ставили в куток на коліна, і запаморочливої девальвації російського рубля британські букмекерські контори почали приймати ставки на те, чи досидить Володимир Путін у президентському кріслі до кінця 2015 року. Проте не варто думати, що достатньо усунути Путіна — і ситуація владнається, а росіяни вмить стануть білими та пухнастими. Це не так. Блискуча з технічної точки зору та безглузда в сенсі наповнення пропаганда зробила своє: віднедавна Україні й українцям протистоїть не Путін, українцям протистоять 150 мільйонів озлоблених людей, які прагнуть знищити сусідню націю, тим самим довівши, що вони мають рацію в тому, що це не українці хочуть свободи та процвітання, а зла й нехороша Америка намагається допекти росіянам.

Згадайте нацистську Німеччину. Гітлер пішов війною на Європу не тоді, коли опинився при владі, а приблизно через 10 років, коли виплекані пропагандою хлопчики та дівчатка з Гітлерюгенду стали повнолітніми та готовими піти на війну — помирати за фанатичні ідеї свого фюрера.

Отож прибрати свинопаса — це, звісно, чудово! — проте мені здається, від того нічого не зміниться: стадо безмозких свиней залишатиметься стадом безмозких свиней.