Небратнi

Розділ 6 Перша гібридна

Прусський генерал Карл фон Клаузевіц колись сказав: «Війна — це продовження політики за допомогою інших засобів».

Наприкінці лютого 2014-го, після втечі Віктора Януковича і прискореної дезінтеграції Партії регіонів, у Володимира Путіна більше не лишилося точок опори в Україні. Уперше після розвалу СРСР Росія несподівано опинилася без важелів впливу на внутрішню та зовнішню політику свого найважливішого сусіда — України. І це сталося в той час, коли сама Російська Федерація застигла на порозі стагнаційної кризи, чергового спаду в трагічно залежній від цін на енергоресурси економіці.

Росії конче були необхідні українські ринки, щоб забезпечити — бодай слабке й екстенсивне, та все ж — зростання. Росія потребувала України, щоб підтримувати в головах своїх громадян міф про імперську велич. Водночас Росії не було чого запропонувати Україні. Російська Федерація не змогла створити економічних умов для добровільного наближення й інтеграції України до Митного союзу та інших міждержавних євразійських утворень. Це усвідомлював навіть Янукович. На початку 2014-го стало остаточно зрозуміло, що Росія може втримати Україну у сфері свого геополітичного впливу в єдиний спосіб — так, як утримувала Угорщину 1956-го та Чехословаччину 1968-го, — ввівши танки та розпочавши повномасштабну війну.

От тільки, як не крути, час зараз інший, а отже, і війна повинна бути іншою.

У квітні 2014-го, в інтерв’ю для «Радіо Свобода», голландський генерал-майор у відставці, член верхньої палати парламенту Нідерландів Франк ван Каппен розповів про якісну зміну способу ведення воєн, яка чекає на світ у ХХІ столітті.

Ще 2004 року з ініціативи НАТО було проведено аналітичне дослідження за назвою «Multiple Futures»[84], основна мета якого — аналіз потенційних у найближчому майбутньому викликів перед світовою спільнотою у сфері міжнародної безпеки. Над дослідженням працювали понад вісім тисяч учених, військових і політиків, причому не лише із країн НАТО. За одним із розроблених сценаріїв, слабкість і політична неоднорідність світової спільноти зумовить повернення до геополітичних методів ХІХ століття, коли сильні у військовому сенсі держави нав’язували свою волю слабким. Саме відсутність єдності та згуртованості серед тих розвинутих країн, які могли б знівелювати означену поведінку в зародку, — це причини неможливості зупинити агресора. За результатами виконаного НАТО дослідження, згадані конфлікти розгортатимуться на лініях стику геополітичних платформ, зокрема між Росією та Заходом. Утім, якщо раніше ця лінія проходила через Польщу, Угорщину, Чехію та Словаччину (згадайте історію цих країн у ХХ столітті), то нині вона пересунулась на схід і тягнеться через Україну, Білорусь, Грузію та Молдову.

Та найважливіше у висновках аналітиків — це припущення, що у ХХІ столітті держави-агресори вдаватимуться до нового способу ведення бойових дій, відмінного від того, що застосовували раніше. «Це називають hybrid warfare, гібридною війною, — говорить генерал ван Каппен. — Гібридна війна — це поєднання класичного способу ведення війни із застосовуванням нерегулярних збройних формувань. Держава, яка веде гібридну війну, укладає угоду із недержавними виконавцями — бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок із якими формально повністю заперечує (курсив мій — М. К.). Ці виконавці можуть робити речі, які сама держава робити не може, оскільки будь-яка країна зобов’язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, договори з іншими країнами тощо. Усю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних військових формувань».

На жаль, світова спільнота поки що не знає, як правильно протидіяти описаній завуальованій агресії: «На війну за такою схемою надзвичайно важко відреагувати, — каже Франк ван Каппен. — Коли кордон суміжної держави перетинає танкова дивізія, тоді все зрозуміло. Але в нашому контексті нічого схожого не відбувається. Замість цього проходить безшумна анексія із використанням бойовиків і етнічних груп на місцях за домовленістю і під керівництвом із Росії. Спробуй знайди відповідь на такі дії».

Сьогодні за розглянутим сценарієм розвиваються події на сході України, адже введення військ без розпізнавальних знаків і подальше вперте заперечення їхньої присутності, власне, і є гібридною війною.

Вторгнення російських бойовиків почалося відразу після усунення від влади президента Януковича. Перший етап протистояння розгортався у березні 2014-го на території Автономної Республіки Крим на півдні України.

Захоплення Криму росіяни проводили під гаслами возз’єднання з Росією та нібито відновлення історичної справедливості, через що в неупередженого очевидця могла виникнути хибна думка, що Крим зроду-віку належав Росії. Насправді 230 років тому Росією на Кримському півострові навіть не пахло, а корінне населення Криму становили не росіяни, а кримські татари.

Уперше Крим приєднали до Росії 1783 року, коли імператриця Катерина ІІ захопила Кримське ханство та спеціальним маніфестом проголосила його частиною Таврійської області. Через гноблення та жорстоке ставлення окупантів більшість татар, що населяли півострів на той час, залишила батьківщину та переселилася до Османської імперії. Царський уряд запровадив пільги для переселенців, заохочуючи росіян із півночі заселяти півострів, але навіть за сто років після першої анексії росіяни не стали більшістю в Криму. Станом на 1897 рік більшість усе одно становили кримські татари: останні — приблизно 36 %, росіяни — лише 33 %. Частка українців у населенні півострова — 12 %, німців — 6 %, євреїв — 4 %, греків — 3 %.

Із розпадом Російської імперії на території півострова постала Кримська Народна Республіка, яку в січні 1918 року окупували більшовики. У квітні 1918-го до Криму ввійшли війська армії УНР. Попри те, що Німеччина поважала суверенітет Української Народної Республіки, визнавати владу УНР над Кримом відмовилася, внаслідок чого останній опинився під владою німецького командування. Після відступу німецьких військ 1919-го півострів знову наводнили більшовики, яких 1920-го вибила армія Денікіна, проте з 1921 року Крим остаточно перейшов до більшовиків, ставши частиною Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки.

У складі Російської імперії Крим залишався 134 роки.

Що відбувалося далі? Яким чином Крим набув статусу частини УРСР? Згідно з офіційною версією, яку активно популяризує російська пропаганда, Крим за власною примхою, химерною забаганкою 1954 року передав Україні перший секретар ЦК КПРС із 1953 до 1964 року, Герой Радянського Союзу Микита Сергійович Хрущов. Формально так і сталося, але чому ніхто з росіян, які так запекло обстоюють думку про те, що рішення про відхід Криму до України необґрунтоване та безпричинне, не поставлять собі простого запитання: з якого дива Хрущову за рік після смерті Сталіна, практично через десятиліття після закінчення Другої світової війни, коли формування адміністративних кордонів у межах СРСР давно завершено, відривати Крим від повністю радянської Російської Федерації і передавати його повністю радянській Україні?

Рішення Микити Хрущова та причини, що спонукали передати Крим Україні, задовго до березневих подій у Криму описав у своїй книзі «Диявольська гра» український публіцист і журналіст Юрій Краснощок. У 1944–1945 роках радянська влада організувала чергову депортацію кримських татар із півострова. Після виселення більшості корінного населення до Сибіру Сталін не знав, що робити з Кримом: знелюднений півострів слід було кимось заселяти. У лютому 1944 року із пропозицією до вождя народів звернувся Єврейський комітет на чолі з головою Радінформбюро[85] Соломоном Лозовським[86] і дружиною народного комісара зовнішніх справ СРСР В’ячеслава Молотова Поліною Жемчужиною[87]. Лозовський і Жемчужина підготували лист із пропозицією для Сталіна віддати Кримський півострів євреям для заснування там Єврейської автономної республіки. Сталін, прочитавши подану пропозицію, відповів: «Мені ще бракувало, щоб навколо Севастополя та Чорноморського військового флоту створити мережу американських розвідувальних центрів».

Починалася холодна війна. Протистояння між США і СРСР наростало. Сталіну повсюди ввижалися іноземні агенти, що стало причиною нового витка «війни проти своїх». Із 1947 до 1950 року з Вірменської РСР виселили понад 100 000 азербайджанців. 1949-го до Сибіру відправили понад 20 000 естонців, 42 000 латишів, 32 000 литовців. За одну ніч — із 6 на 7 червня 1949-го — із Молдавії вивезли 35 050 людей. Наприкінці 40-х репресії поступово набули антисемітського характеру. У січні 1948-го за особистим наказом Сталіна співробітники МДБ СРСР убили всесвітньо відомого театрального режисера Соломона Міхоелса. Того ж року заарештували кількох відомих євреїв-лікарів за звинуваченням у створенні терористичної групи та змові проти партійного керівництва (так звана «справа лікарів»). 1949-го у цій фанатичній боротьбі з іноземними розвідками Соломона Лозовського та ще кількох чоловік із ініціативного комітету щодо створення єврейської автономії заарештували (1952-го після розгляду в суді справи Єврейського антифашистського комітету їх розстріляли як ворогів народу). Того ж 1949-го Поліну Жемчужину заслали на Колиму, до Кустанайської області, навіть Молотов не зміг допомогти дружині. І тоді Сталін наказав заселити Крим росіянами. До Криму рушили переселенці з Тамбовщини, Вологодщини, інших регіонів Росії. Росіяни передусім заселили покинуті татарами житла. Сіяти хліб і вирощувати виноград вони, на жаль, не вміли — суха кримська земля стала для переселенців непосильним тягарем. 1947 рік узагалі видався неврожайним: в Україні панував голод, тож Крим голодував. Через нестачу води для зрошення на голодному пайку опинився навіть Чорноморський флот. Проблеми із продовольством у Криму тривали до 1953 року — смерті Сталіна.

1954-го в СРСР святкували 300-річчя «возз’єднання» Росії з Україною, на честь чого наступник Йосипа Сталіна Микита Сергійович Хрущов, чудово розуміючи територіальну й економічну відірваність Криму від Російської Федерації, ухвалив рішення про перехід Криму до України. Рішення легітимізували Верховні Ради РРФСР та УРСР.

А тепер найважливіше: такий перехід не був безвідплатним.

За Кримську область Російська Федерація зажадала від України відповідної компенсації і землею, і людськими ресурсами. Унаслідок переговорів Україна віддала Росії частини територій Сумської, Харківської та Луганської областей, сумарна площа яких приблизно дорівнювала території Криму. Віддала разом із українськими жителями. На відібраних в України землях у Російській Федерації постала нова — Білгородська — область, якої до війни не існувало.

Обмін вийшов украй нерівноцінним. Крим — станом на 1954 рік аж ніяк не російський — сидів без хліба та води, його поступово заселяли росіяни. Щоб освоїти кримську землю та зробити її придатною для сільського господарства, Україні довелося побудувати Кримський канал від Дніпра, через кримські степи, до Сімферополя, Севастополя та курортних міст на південному березі півострова. Далі в Криму (як і на решті території України) більшовики зініціювали насильницьку русифікацію. І навіть це ще не все — Міністерство оборони СРСР відвело Крим під поселення морських офіцерів усіх флотів Радянського Союзу, що виходили на пенсію. За три-п’ять років до виходу на пенсію на Чорноморський флот переводили всіх бажаючих офіцерів, які після завершення служби осідали в Криму незалежно від того, в якій частині Радянського Союзу починали військову кар’єру. Зрештою Крим російським не став, хоча росіян у ньому відчутно побільшало.

Цікаво, що в аналогічний спосіб радянське керівництво намагалося приєднати Калінінградську область до Литовської РСР. Після закінчення війни й аж до 1980-х таких спроб було декілька. Однак на відміну від Верховної Ради УРСР, яка без нарікань прийняла «подарунок» Російської Федерації та навіть закріпила належність Криму та міста Севастополь у Конституції УРСР 1978 року, литовське керівництво вперто відмовлялося приєднувати до своєї країни заселену росіянами область. Далекоглядності литовців можна тільки позаздрити. Уявіть, що було б, якби Росії все ж удалося заштовхати Калінінградську область до складу Литовської РСР. Сучасна Литва мала б у своєму складі масивний баласт у вигляді щонайменше мільйона російськомовних громадян, які будь-якої миті могли взятися за зброю через те, що їм перехотілося чути поряд себе литовську мову або раптом закортіло до Росії.

Після розвалу СРСР до Криму почали активно повертатися його корінні жителі — татари, — виселені радянською владою у 1920–1940 роках. На Всеукраїнському референдумі 1991 року 54,19 % громадян, що проживали на території півострова, підтримали Акт проголошення незалежності України. У місті Севастополь частка тих, хто проголосував за незалежність, була ще більшою — 57,07 %. Попри це, відразу після здобуття Україною незалежності в Криму стали очевидними перші проросійські сепаратистські настрої. 5 травня 1992 року кримська влада зробила першу спробу відділитися від України шляхом ухвалення документа за назвою «Акт про проголошення державної незалежності Республіки Крим». 13 травня 1992 року цей акт було визнано Верховною Радою України як такий, що суперечить законам України, а 21 травня його скасовано й Верховною Радою Криму. Вдруге кримчани спробували відділитись 1994 року, в самісінький розпал боротьби за Чорноморських флот. Парламент Криму ухвалив постанову «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим», що повертала в дію Конституцію Криму в редакції від 6 травня 1992 року, згідно з якою «республіка Крим входить у державу Україна та визначає з нею свої відносини на основі Договору й угод», а також «самостійно вступає у відносини з іншими державами й організаціями». Цю постанову Верховна Рада України скасувала 18 травня 1995 року.

Після перемоги Євромайдану відбувся новий вибух сепаратистських настроїв у Криму. 23 лютого 2014 року в Севастополі пройшов двадцятитисячний мітинг, на якому не було жодного українського прапора, лише російські триколори, Андріївські знамена та символіка Комуністичної партії України. Демонстранти тримали гасла «Путин — наш президент», «Россия, мы брошены, возьми нас обратно!» тощо. Учасники мітингу ухвалили рішення не перераховувати до Києва податків, а міським головою — без виборів, навіть без імітації голосування — проголосити громадянина Росії Олексія Чалого. Чалий відмовився визнавати нову владу в Києві. Пізніше він стане одним із тих, хто в Москві підпише договір про приєднання Криму та Севастополя до Російської Федерації.

Того ж дня РФ відкликала свого посла Михайла Зурабова з України «для консультацій».

25 лютого сепаратистські акції організували перед Кримським парламентом, після чого, власне, й розпочали вторгнення. Уночі проти 27 лютого 2014-го будівлі парламенту й уряду Автономної Республіки Крим захопили «невідомі» бойовики, вивісивши на дахах прапор РФ. Далі почалася «демократія по-російськи». Пізніше, виправдовуючись перед світовою спільнотою через анексію Кримського півострова, російське МЗС не раз наголошувало, що Росія не мала жодного стосунку до подій у Криму, що референдум, відділення від України та подальше приєднання Криму до РФ — це результат складних внутрішньополітичних, але цілком демократичних процесів, рушійною силою яких є так званий кримський народ. «Волевиявлення» кримського народу сталося якраз тоді — вночі з 26 на 27 лютого 2014-го. Удень 27 лютого в захопленій озброєними автоматичною зброєю та найновішими російськими гранатометами бойовиками будівлі Верховної Ради Криму, з піднятим над будинком прапором Росії, без посилання на жоден чинний нормативний акт України, без жодного документального чи візуального свідчення проведеного «голосування» було ухвалено рішення про референдум щодо статусу Криму, а також проголошено нового прем’єр-міністра республіки — Сергія Аксьонова. До лютого 2014-го Сергій Аксьонов (нар. 1972, молдаванин за походженням) — це маловідомий український політик, знаний вкрай обмеженою групкою людей у Криму, причому винятково через його українофобські заяви та кримінальне минуле. 22 грудня 2009-го, задовго до Євромайдану та початку російської агресії, на прес-конференції у Сімферополі тогочасний заступник голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим Михайло Бахарєв оприлюднив інформацію про причетність у 1990-ті роки Сергія Аксьонова до організованого злочинного угруповання «Сейлем», у якому той фігурував під прізвиськом «Гоблін». Із 2008 року Аксьонов — член громадських організацій «Російська громада Криму» та «Громадянський актив Криму». 2009-го очолив Всекримський суспільно-політичний рух «Російська єдність». Попри те, що голосування за обрання Аксьонова головою уряду автономії проходило під дулами автоматів, Російські ЗМІ величали його «народним прем’єром». Це, як на мене, трохи дивно та надміру патетично, оскільки геть не збігається із результатами попередніх виборів до парламенту Криму (того самого парламенту, який «проголосував» за «народного прем’єра»), на яких партія Аксьонова «Російська єдність» набрала аж 4,02 % голосів, отримавши всього три депутатські крісла. Погодьтеся: 4,02 % — замало, щоб претендувати на звання «народного».

27 лютого невідомими у військовій формі без розпізнавальних знаків було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, а також зупинено поромну переправу в Керчі.

1 березня 2014-го «народний прем’єр» Криму Сергій Аксьонов звернувся до Володимира Путіна з проханням «посприяти в забезпеченні миру та спокою» на території Автономної Республіки Крим. Того ж дня російський президент відправив до Ради Федерації запит на дозвіл ввести до Криму російські війська. Про те, як проходило голосування сенаторів, я написав у 5-му параграфі 2-го розділу.

Відразу після отримання дозволу від Ради Федерації російські війська розпочали неприховане блокування українських військових частин, транспортних магістралей та інших стратегічних об’єктів на території Криму. Частину завдань виконували переодягнені у форму українського загону спеціального призначення «Беркут» російські десантники 31-ї окремої десантно-штурмової бригади. Решта військових діяла у формі без розпізнавальних знаків, через що й дістала назву «зелені чоловічки».

Із величезним запізненням, аж через чотири місяці, 2 липня 2014-го, Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ) визнає очевидне, визначивши «неспровоковані та засновані на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах» дії Росії «військовою агресією на догоду власним інтересам».

Спочатку напхана озброєними людьми Верховна Рада Криму призначила проведення «референдуму» щодо визначення статусу Криму на 25 травня 2014 року. На момент «голосування» (27 лютого) центральна київська влада де-факто була неспроможна скасувати незаконне рішення: у лютому-березні 2014-го Київ просто не мав для цього засобів — бійці загонів спецпризначення МВС були деморалізовані після перемоги Майдану, подекуди відкрито переходили на бік сепаратистів, а більшість заклякла в невизначеності, не знаючи, чиїм наказам підкорятися. Кращого часу для початку анексії годі вигадати. Втім, українська влада почала приходити до тями — поволі, та все ж швидше, ніж на це розраховували ініціатори псевдореферендуму, — через що голосування перенесли спочатку на 30 березня, а згодом — на 16 березня. Крім того, Сергій Аксьонов наполіг на зміні винесеного на референдум питання. Спершу в бюлетені планували ввести одне запитання: «Автономна Республіка Крим має державну самостійність і входить до складу України на основі договорів і угод — так чи ні?» Тобто: ви бачите Крим незалежним чи у складі України? Однак 6 березня стало відомо, що на референдум винесено два запитання: «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?» та «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?», біля одного з яких виборець повинен поставити позначку. По суті, кримчанам пропонували передати Крим до РФ без оголошення незалежності.

За результатами опитувань, організованих компанією «International Republican Institute» у листопаді 2011-го та травні 2013-го, за приєднання півострова до складу РФ виступали 23–33 % мешканців Криму, за збереження статусу автономії у складі України — 49–53 %. За даними соцопитування, проведеного із 8 до 18 лютого 2014 (в час найбільш жорстокого протистояння на Майдані) Київським міжнародним інститутом соціології, 41 % жителів Криму бажали входження автономії до складу Росії.

За даними організаторів референдуму, за входження Криму до складу РФ як суб’єкта федерації проголосувало 96,77 % виборців, за збереження Криму в складі України — 2,51 %, 0,73 % бюлетенів визнано зіпсованими. Щоправда, на початку травня 2014 року на веб-сайті Ради при президентові Росії з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини з’явилася стаття, де йшлося, що, за попередніми підрахунками, на березневий референдум у Криму прийшло не більш ніж 30–50 % громадян і лише половина з них проголосувала за приєднання до Росії. Іншими словами, долю українського Криму визначила проросійська меншість — від 15 % до 30 % населення. Після оприлюднення в пресі новину зі сторінки швидко прибрали.

Суперечки про те, які з названих цифр достовірні, я вважаю недоречними, оскільки голосування відбувалося без участі міжнародних спостерігачів: ні ОБСЄ, ні ЄС, ні СНД своїх представників не надсилали. Натомість спостерігачами на «референдумі» виступили представники малочисленних праворадикальних і нацистських європейських партій, зокрема Енріке Равельйо (Enrique Ravello) з Каталонії, Бела Ковач (Béla Kovács) з Угорщини, Люк Мішель (Luc Michel) з Бельгії й інші — всі як один відомі через свої неонацистські та ксенофобські погляди.

Результат кримського «референдуму» не визнала жодна цивілізована держава світу. Рада Безпеки ООН оголосила його нелегітимним. Парламентська асамблея ОБСЄ назвала голосування «незаконним актом, результати якого не мають жодної юридичної сили». Визнавати «волевиявлення» під дулами автоматів відмовилися США, Канада, Європейський Союз і Туреччина. 27 березня 2014 року шляхом відкритого голосування на 80-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН було ухвалено резолюцію про підтримку територіальної єдності України та визнання незаконним приєднання Криму до Росії. За цілісність України виступили 100 держав. Проти проголосували лише 11 країн — напрочуд показова добірка, згадана в 1-му розділі: Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве та Венесуела. Навіть Казахстан, який попервах поставився із розумінням до «волевиявлення» кримського народу, під час фінального голосування на пленарному засіданні Генеральної Асамблеї утримався.

Та все це не мало значення для Володимира Путіна. Ще 28 лютого депутат російської Держдуми Сергій Миронов вніс на розгляд законопроект про спрощення процедури прийняття нових суб’єктів до складу Російської Федерації. До цього згідно із чинним російським законодавством прийняття нового суб’єкта ставало можливим зі згоди і Росії, і держави, у складі якої знаходиться територія, яку планують приєднати до РФ; причому ініціатива повинна належати саме державі, від якої територію відторгають. Депутати Держдуми швидко «підтасували» процедуру під «кримську ситуацію». Тепер, за новим російським законодавством, для приєднання нового регіону до Росії достатньо лише звернення його органів влади та результатів місцевого референдуму, однак зовсім не потрібно згоди держави, частиною якої є цей регіон.

Через два дні після «референдуму», 18 березня 2014 року, у Георгіївській залі Великого кремлівського палацу Володимир Путін підписав договір про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації й утворення в ній нових суб’єктів. З боку так званої Республіки Крим угоду підписали Сергій Аксьонов, Олексій Чалий і Володимир Константинов (кримський олігарх, голова Верховної Ради Криму, офіційно — найбагатша людина Автономної Республіки Крим).

Ще одна об’єктивна та дуже неприємна особливість гібридної війни: агресор ні з ким ні про що не домовляється та ставить світову спільноту перед уже звершеним фактом. Попри всі резолюції, попри заклики одуматися та заяви про «стурбованість ситуацією», анексія Криму відбулася. Росія, скориставшись правом сильного, прикрившись фіговим листочком сміховинних вигадок про кровожерливих «бандерівців» і загрозу життю російських громадян у Криму, демонстративно проігнорувавши і думку світових лідерів, і бажання значної частини жителів півострова, загарбала Автономну Республіку Крим для царювання там Володимира Путіна.

Захопленням Криму Путін втілив у життя мрію всіх авторитарних правителів — провів «маленьку переможну війну», що підняло його рейтинг у Росії до захмарних висот. На цьому все могло й скінчитися. Олег Назаров, мій колишній товариш із Москви, в якого я гостював протягом літа 2013-го та який у травні 2014-го, наслухавшись побрехеньок російського телебачення про звірства українських військових на Донбасі, писатиме про українців, що «убивать вас всех было бы проще», в перші дні після захоплення Криму заспокоював мене, запевняючи, що Росія далі не полізе: «Заспокойся, чувак, Крим „відтиснули“ — це все, що було треба. Нікому не потрібен ваш Донбас».

Утім, зупинятися Путін не мав наміру. Наступний етап російської інтервенції — повноцінна війна на сході України.

До продовження агресії Путіна підштовхнуло не лише бажання відірвати якнайбільший шматок від України та притаманні середньовічному світогляду мрії про розширення імперії, але й кричуща необхідність.

По-перше, Росії після підписання договору про введення Республіки Крим до складу федерації потрібно було терміново відвернути увагу світової спільноти від анексії, зробити щось таке, що примусило б лідерів країн розвинутого світу забути (або вдати, що забули) про проведений під дулами автоматів «референдум» і про кримінальника, який, сидячи поруч із Путіним у Георгіївській залі в Кремлі, підписав договір про входження Криму до РФ. Єдиний реальний спосіб — розпочати війну. Справжню війну — з трупами, біженцями, розбомбленими містами, а не які-небудь стихійні демонстрації із розмахуванням прапорами, скиглінням про утиски російської мови та закликами до повернення в СРСР. Війну на самісінькому кордоні з Європою.

Мушу визнати: Росії це вдалося. Європа та США покірно прийняли нав’язну Росією гру, швидко «забувши» про силове відторгнення Кримської автономії. 17 квітня 2014-го в Женеві відбулася чотиристороння зустріч у форматі «Україна — ЄС — США — Росія». Після її завершення голова російського МЗС Сергій Лавров хіба що не стрибав від щастя. Зовсім не через те, про що поговорили під час зустрічі (жоден пункт Женевських домовленостей так і не було виконано, очевидно, Путін і не думав їх дотримуватися), а радше через те, про що не поговорили. У документі, оприлюдненому за результатами перемовин, ішлося лише про шляхи врегулювання кризи на Донбасі та навіть не було згадки про анексію Криму чи невиконання Росією Будапештських домовленостей.

Певною мірою така ситуація вигідна Заходу. Вторгненням до України Кремль поставив провідні держави світу перед непростим і дуже неприємним вибором — вибором між війною та безчестям. Щось подібне вчинив Гітлер, удершись до Чехословаччини. Сьогоднішня ситуація ускладнена тим, що ініціатором агресії є держава із найбільшим арсеналом ядерної зброї, котра впродовж 70 років витрачала немислимі кошти на підготовку до війни за панування у світі. Зрозуміло, що ні Америка, ні Британія не починатимуть Третьої світової та не встряватимуть у конфлікт із ядерною державою, чий лідер демонстративно нехтує статутом ООН, Гельсінським заключним актом 1975 року про непорушність кордонів у Європі та безліччю інших міжнародних документів, на яких засновані сучасні міжнародні відносини. Утім, Будапештського меморандуму ніхто не скасовував. Це очевидно так само, як і те, що Росія напала на країну, яку, роззброюючи, пообіцяла захищати. Відтак, надавши Америці та Британії можливість делікатно самоусунутися, Російська Федерація зіграла на руку Заходу. США та ЄС беруть участь у переговорах, докладають зусиль до врегулювання проблеми, нібито тиснуть на Росію, але про Крим більше ніхто не говорить. Проблеми Криму вже наче й не існує.

По-друге, захоплення Кримського півострова — це обмежена тактична перемога, яка в стратегічному сенсі (крім спокою стосовно того, що Чорноморський флот РФ матиме де зимувати після 2017-го) не передбачає жодних переваг. Захопити Крим із Севастополем і безповоротно втратити контроль над рештою України — це не влаштовувало Путіна. Продовжувати інтервенцію російського правителя мотивувала необхідність пошуку інструменту тиску на українську владу зсередини. Загалом Путіну потрібен регіон, на 100 % керований із Кремля, належний до складу України, але такий, що перешкоджатиме дрейфуванню Києва на Захід, поступовому інтегруванню в ЄС чи НАТО. Мало хто знає, що на початку ХХІ століття Москва вже намагалась за подібним сценарієм покремсати одну з колишніх радянських республік. 2003 року на сході Молдови вкотре збунтувалися проросійські сепаратисти, і Кремль узявся активно нав’язувати молдовському керівництву так званий меморандум Козака (названий за іменем колишнього заступника керівника адміністрації президента РФ Дмитра Козака). В останній момент молдовани відмовилися підписувати документ. У положеннях меморандуму йшлося про зміну статусу Молдови на федерацію, сформовану з трьох, по суті, незалежних суб’єктів: Придністров’я, Гагаузії та власне Молдови. Кожен із суб’єктів мав право блокувати підписання міжнародних угод, що унеможливлювало вступ молдовської федерації до ЄС чи НАТО, але дозволяло підписання власних договорів з іншими країнами та міжнародними організаціями. Серед інших умов вступу до федерації — наявність у кожного суб’єкта власного бюджету, податкової, судової систем і навіть державної символіки, однак заборона зміни статусу суб’єктів федерації без їхньої згоди. Фактично, із набуттям чинності меморандуму Козака молдовська державність поставала таким собі городнім пугалом. Якби Кишинів 2003-го погодився на підписання меморандуму, Придністров’я стало б інструментом російського тиску на молдовську центральну владу.

Путін розуміє, що не здатен захопити та силоміць утримати всю Україну. Він також чудово усвідомлює, що після анексії Криму та тривалої антиукраїнської пропаганди не зможе безпосередньо контролювати українську політику, покладаючись на проросійську політичну силу так, як покладався на Партію регіонів та Януковича. Недобитки із ПР сформували напередодні виборів 2014 року «Опозиційний блок», але його підтримка в Україні незначна. Сумнівно, що впродовж найближчих кільканадцяти років в Україні з’явиться проросійська політична сила, яка матиме хоч якийсь вплив у Верховній Раді чи уряді. Єдиний спосіб втримання України на кремлівській орбіті — це федералізація за «молдовським» зразком, тобто перетворення Донбасу на українське «Придністров’я».

По-третє, у Путіна не було вибору. Навіть якщо відкинути хворобливе бажання президента РФ помститися українцям за Євромайдан, об’єктивно він не міг не розпочати вторгнення на схід України. Окупації Криму передувала масована антиукраїнська пропаганда, а сам процес відторгнення автономії проходив під гаслом: «Мы своих не бросаем!» Якби після анексії Криму Путін раптом відмовився допомагати проросійським сепаратистам у Донецьку, Луганську чи Харкові, його не зрозумів би власний народ. Захопивши Крим, Путін став на слизьку похилу площину, з якої вже неспроможний зістрибнути та якою може рухатися лише вниз. Російський лідер сам себе загнав у глухий кут, тобто створив ситуацію, в якій змушений обирати менше із двох лих: з одного боку — сприяння нечисленним донбаським сепаратистам, продовження постачання зброї та найманців призведе до нових економічних санкцій і виллється у міжнародну ізоляцію Росії; з іншого — відмова від підтримки невизнаних ДНР і ЛНР викличе різкий осуд серед більшості росіян, що в перспективі може зумовити передчасну втрату Путіним президентського крісла.

Війну на сході України було розпочато 6 квітня 2014 року, коли озброєні проросійські сепаратисти захопили приміщення Донецької облдержадміністрації та зірвали із флагштока український прапор. Наступного дня в захопленій будівлі терористи проголосили «декларацію про суверенітет Донецької народної республіки» та попросили Путіна ввести війська. На відміну від подій у Верховній Раді Криму, донецькі сепаратисти навіть не намагалися створити видимість голосування: кількадесят озброєних «зелених чоловічків» просто зайняли адміністрацію та заявили, що відтепер у межах Донецької області буде ДНР.

Опам’ятавшись, 10 квітня сепаратисти призначили регіональний «референдум» — для визначення жителями області долі регіону та легітимізації керівництва ДНР. «Референдум» було проведено 11 травня 2014-го — без підготовки, без будь-яких спостерігачів, із роздрукованими на чорно-білому принтері бюлетенях. За даними «виборчої комісії» ДНР, за проголошення Донецької народної республіки проголосувало 89,07 % виборців. За даними українських ЗМІ, у голосуванні взяло участь не більше ніж 15 % донеччан.

12 квітня 2014 року під керівництвом офіцера Головного розвідувального управління (ГРУ) РФ Ігоря Стрєлкова (Гіркіна)[88] у місто Слов’янськ Донецької області ввійшли «зелені чоловічки». О 9-й ранку невідомі в камуфляжній формі зі зброєю захопили міське управління Міністерства внутрішніх справ та інші адміністративні будівлі. Того ж дня обрали «народного мера» Слов’янська — В’ячеслава Пономарьова[89]. Протягом кількох наступних днів інспіровані Кремлем групи озброєних злочинців захопили міста Краматорськ, Артемівськ, Красний Лиман, Єнакієве, Дружківка, Харцизьк. 27 квітня група осіб, яка захопила будівлю управління СБУ в Луганську, проголосила так звану Луганську народну республіку. Російська пропаганда наголошувала на тому, що захоплення адмінбудівель на сході України є дзеркальною відповіддю на події Революції гідності, під час якої активісти Євромайдану захоплювали обласні адміністрації в усіх регіонах України (за винятком Донецької області й Автономної Республіки Крим). Однак таке порівняння видається безпідставним і невмотивованим. По-перше, люди, що захоплювали будівлі органів влади в січні-лютому 2014-го, не мали зброї. По-друге, метою таких захоплень було задоволення однієї вимоги — відставка Януковича, а тому ніхто не вивішував над адміністраціями прапори іноземних держав, не проголошував незалежних «республік» і не закликав лідерів країн Євросоюзу ввести до України війська. По-третє, активісти Євромайдану не перетворювали захоплені будівлі на катівні, куди стягували всіх, хто думає не так, як вони, чи розмовляє іншою мовою.

Ситуація, напевне, і далі розгорталася б за «кримським сценарієм», якби українська влада, отямившись, не почала вживати заходів. 13 квітня призначений Верховною Радою виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов заявив про початок широкомасштабної антитерористичної операції на сході України. Наступного дня відбулися перші зіткнення між українськими силовиками та сепаратистами на підступах до Слов’янська. Несподівано виявилось, що бойовики, яких Росія назвала ополченцями, що стали на захист власних домівок, озброєні чи не краще за сили антитерористичної операції: вони мали сучасні міномети, гранатомети, великокаліберні кулемети, переносні зенітно-ракетні комплекси та чудово вміли всім цим користуватися. По суті, перший етап АТО потрібно визнати цілковито провальним, переважно тому, що українські спецпризначенці просто відмовлялися вступати в підконтрольні ДНР і ЛНР міста без прикриття бронетехніки.

Протягом квітня 2014-го сутички спорадично спалахували в різних містах Донецької та Луганської областей. Повноцінними бойовими діями варто вважати взяття силами АТО сепаратистів у кільце для відсікання їх від Росії, що відбулося в другій половині травня.

Про активну фазу протистояння я вирішив поговорити з кадровим військовим, полковником ЗСУ, комендантом одного із секторів оборони на півдні Донецької області, який із лютого 2014-го й до цього часу є безпосереднім учасником війни на сході України. Офіцер зі зрозумілих причин попросив мене не згадувати його ім’я у книзі.

Ми домовилися про інтерв’ю у Полтаві, куди військовослужбовець приїхав напередодні нового 2015-го року, щоб побачитися з ріднею.

Мене зустрів кремезний чоловік середнього зросту з міцними руками і не по-військовому добрими очима. Наша розмова тривала з невеликими перервами від 9-ї ранку до 11-ї вечора. Я вирішив зав’язати спілкування із запитання про те, що для полковника було точкою відліку протистояння із проросійськими силами на Донбасі.

— 27 лютого 2014-го, це був четвер, я перевівся із Полтави до Донецька, де очолив Донецький зональний відділ (раніше — комендатура), а в суботу — бойова готовність повна, бойова тривога, кримські події і таке інше. Уже від початку захоплення державних установ я, як начальник штабу, і четверо моїх підлеглих залишилися на території військової частини, а решта, попередньо знищивши всю техніку, яку не забирали із собою, перебазувалася під аеропорт (Донецька). На початку квітня чоловік із п’ятдесят зі стріляниною та криками увірвались на територію частини. Вони захопили міський воєнкомат і наш зональний відділ у районі Шахтарської площі Донецька. Зібрали всіх полонених, випитували, хто старший. Я назвався, пояснив, що я — командир. До нас вийшов Здрилюк, більше відомий як Абвер[90], і взявся переконувати, мовляв, думайте, у Краматорську зараз війна, карателі вбивають мирних жителів.

— Хотів, щоб ви перейшли на їхній бік?

— Так. Харизматичний чоловік, україномовний. Він не наполягав і не тиснув, казав: розумію, що ви не за власним бажанням в українській армії, те-се…

— Абвер україномовний? — здивувався я.

— Він україномовний, так. Із Вінницької області, жив у Криму. Я домовився, щоб хлопців відпустили, а мене, відповідно, залишили під вартою. Приставили вартового із позивним Монах. Через якийсь час після захоплення з’їхалася купа техніки, спеціалісти, почали перегороджувати дорогу, чіпляти ліхтарі — словом, готуватися до оборони. Це прибув перший підрозділ батальйону «Кальміус».

— На вашу думку, хто були ці люди: місцеві проросійськи налаштовані сепаратисти чи росіяни?

— «Русская православная армия»[91]. Скільки серед них етнічних росіян, точно не знаю, але принаймні мій вартовий, той, що Монах, розговорившись, розповів, що сам він із Ростовської області, звичайний дільничний — майор міліції із вислугою 22 роки, до війни з Україною служив у повітрянодесантних військах. «Русская православная армия» — на шевронах чітко написано. Хоча частина людей, безперечно, місцеві. Поки мене тримали під вартою, чув, як кілька з них обмовилися про те, що їхні особові справи лежать у місцевому військкоматі й таке інше. Для мене насправді не важливо — місцевий чи росіянин. У Ростовській області є табори, де проходять підготовку всі місцеві жителі. Багато людей через них пройшли. Навіть якщо ти з Донецька, тебе все одно озброювала і готувала Росія. Готують артилеристів, кулеметників, інших спеціалістів.

— Наскільки велика частка тих, хто рветься до таких таборів, щоби потім піти воювати за ДНР?

— Насправді невелика, відсотків п’ятнадцять. Мої враження: на визволених територіях 15 % — люто за ДНР, ховають очі, але видно, що підтримують сепаратистів, 15 % — свідомо за Україну, решті — начхати. Пенсія, зарплата, аби не голодувати.

— Як вам вдалося вирватися з полону?

— Пощастило втекти того ж дня. Монаха по рації покликали показати, де вивантажити якісь блоки. Мене залишили без нагляду, і в тому рейваху спромігся загубитися та вислизнути.

— І далі до своїх? До аеропорту?

— Спочатку додому, до Донецька. Бо там документи. А наступного ранку я вже був під аеропортом. Близько сотні військовослужбовців ЗСУ, які не зрадили присяги, закріпилися на території зенітно-ракетного полку, що на вулиці Стратонавтів, на північній околиці Донецька, просто навпроти Донецького міжнародного аеропорту. У травні як таких бойових дій не було[92]. Усе почалося 26 травня, коли з’явилися чеченці. 26 травня о 5-й ранку кількадесят «кадирівців»[93] захопили новий термінал. О 13:00 прилетів наш штурмовик, Су-25, здається, і відпрацював НУРСами[94] — при цьому нас ніхто не попереджував, абсолютна секретність, повідомили про наліт за 3 хвилини до початку, — і ще 7 чи 8 вертольотів зайшли. От 26-го якраз і почалось активне протистояння. Цього ж дня до лісу, що біля зенітно-ракетного полку, де ми стояли, з аеропорту набігло дуже багато чеченців. Відтоді із «зеленки» нас постійно накривали з мінометів, гранатометів, пострілювали снайпери.

— Аеропорт захоплювали чеченці?

— Однозначно. На виході з лісу, що біля аеропорту, ми часто ловили «зеків». ДНРівці засилали до аеропорту людей, переважно зеків, тобто раніше засуджених — принаймні нам такі траплялися, — завданням яких було закопувати трупи просто в лісі. І збирати зброю. На всіх відібраних у «зеків» зразках стрілецької зброї магазини перемотано зеленою клейкою стрічкою. Ізоляційна стрічка зеленого кольору на магазинах — це характерна ознака чеченських найманців, «кадирівців». Закопано їх там дуже багато — не менше ніж сотня. Може, більше. Може, набагато більше[95]. За місяць, 29 червня, ми виходили через аеропорт на Авдіївку, і я пригадую, наскільки сильний стояв трупний сморід у новому терміналі. Мене тоді надзвичайно вразила фантасмагорична картина: дванадцята ночі, наполовину розбитий новий термінал — сучасна будівля зі скла та бетону — підсвічений із усіх боків, переливається у вогнях. І все це під канонаду мінометних і гарматних залпів, приправлену запахом трупних газів.

— За вашими підрахунками, скільки чеченських найманців було знищено під час першого бою за Донецький аеропорт?

— Трупи вивозили «камазами». Наші дозволяли вивозити, не перешкоджали.

— Чому їх не зупиняють подібні втрати? Невже «кадирівців» спонукає воювати з українцями винятково бажання заробити гроші?

— Гроші. Лише гроші. Їдуть за скаженими грошима. І місцеві також: на сьогодні, мабуть, чи не єдиний спосіб заробити гроші в ДНР чи ЛНР — це стати ополченцем і піти на війну.

Незважаючи на перші невдачі, зрадництво серед вищих військових чинів і співробітників СБУ, підступні напади із засідок і появу в бойовиків значної кількості сучасної бронетехніки та реактивних систем залпового вогню «Град», українські війська поступово відтісняли терористів. 13 червня 2014-го від терористів звільнено місто Маріуполь. 5 липня російсько-терористичні війська покинули Слов’янськ і Краматорськ, а 6 липня — місто Артемівськ. 18 липня сили АТО взяли під контроль південно-східну частину міста Луганськ. 21 липня відчутно звужено кільце навколо Горлівки та Донецька. 23 липня від бойовиків очищено населені пункти Карлівка, Нетайлове та Первомайськ. 26 липня повністю звільнено Лисичанськ, українські війська вступили до Горлівки. 29 липня український прапор замайорів над містом Дебальцеве. 4 серпня під контроль українських силовиків перейшов населений пункт Ясинувата. 19 серпня бійці батальйонів «Дніпро», «Донбас» та «Азов» у результаті штурму зайняли частину міста Іловайськ. Ситуація для бойовиків із терористичного угруповання ДНР склалася критична. За кілька днів сили АТО могли повністю витіснити бойовиків із Іловайська та замкнути кільце оточення навколо Донецька, відрізавши сепаратистів від Росії та, відповідно, від необмежених запасів зброї, техніки та боєприпасів. Російська Федерація відчайдушно намагалася врятувати становище, перекидаючи через кордон величезні колони бронетехніки. Командувач АТО в Луганській області Ігор Воронченко стверджував, що одного лише 19 серпня до Луганська з боку РФ прорвалося декілька десятків одиниць важкої бронетехніки. Утім, ніщо не допомагало. Врятувати скупчення терористів у Донецьку могло лише вторгнення регулярних військ РФ.

Розповідає полковник ЗСУ, учасник антитерористичної операції на сході України:

— Свого часу, аби не Росія, ми б сьогодні сиділи й розмовляли з тобою у звільненому Донецьку. Ще до безпосереднього вторгнення РФ не лише постачала озброєння, але й забезпечувала бойовиків вогневою підтримкою. Усі позиції вздовж кордону — все, до чого діставали «Гради», — постійно накривали вогнем із російської території. Мені в тих окопах, що біля кордону, побувати не довелося, але із розповідей колег на нарадах я чудово знаю, як там було. Росіяни безперервно лупили, лупили, лупили «Градами», поки наші не відходили. Примушували відходити.

Поодинокі обстріли сил АТО на території Донецької та Луганської областей із території Росії, факт яких РФ уперто заперечувала, траплялися протягом червня 2014-го. Після 13 липня 2014-го обстріли українських військ росіянами стали постійними і більше не приховуваними. Причина — інцидент у місті Донецьк[96] Ростовської області, розташованому відразу під кордоном із Луганською областю України. За повідомленнями російських ЗМІ, вранці 13 липня українські війська навмисне обстріляли територію Росії; кілька снарядів потрапили в житлові будинки російського Донецька, внаслідок чого загинув мирний житель — 46-річний громадянин РФ Андрій Шулятьєв. Ще двоє жителів міста дістали поранення осколками. По всіх каналах показали картинки із розбомбленими будинками.

Із цього приводу МЗС РФ опублікувало на своєму сайті офіційну заяву із неприхованою погрозою ввести війська до України:

«Заява МЗС Росії з приводу агресивних дій України стосовно Російської Федерації.

Зранку в неділю 13 липня українською армією було обстріляно фугасними снарядами місто Донецьк Ростовської області. У результаті влучення снаряда в житловий будинок один громадянин Російської Федерації загинув, двоє дістали серйозні поранення.

Того ж дня запрошеному до МЗС Росії повіреному у справах України в Російській Федерації було висловлено рішучий протест російської сторони. У переданій дипломату ноті відзначено, що російська сторона розглядає таку провокацію як черговий агресивний акт української сторони щодо суверенної російської території та громадян Російської Федерації. Підкреслено, що вказаний інцидент є підтвердженням вкрай небезпечної ескалації напруження в районі російсько-українського кордону, що може мати незворотні наслідки, відповідальною за які буде українська сторона (курсив мій — М. К.).

Російська сторона черговий раз наполягає на негайному вживанні українською стороною рішучих заходів для припинення подібних провокацій.

13 липня 2014 року».

А тепер поверніться по тексту назад і перечитайте уривки з ноти протесту, врученої народним комісаріатом зовнішніх справ СРСР фінському послу після «обурливого та зухвалого» обстрілу радянських прикордонників біля Майніли в листопаді 1939-го. Небагато змін, правда? Кілька снарядів, запущених невідомо ким, які прилетіли невідомо звідки, кілька невинних смертей, оскаженілий вереск у пресі — й у російської сторони розв’язано руки. Речник Ради національної безпеки та оборони Андрій Лисенко заявив, що українські військові, чудово усвідомлюючи, чим це загрожує, не ведуть і не вели вогню по території Росії. Радше навпаки: протягом літа РНБО неодноразово фіксувала обстріл проросійськими бойовиками території РФ з метою покласти провину за жертви на українських військових. За версією російських журналістів, обстріл Донецька Ростовської області могла вести лише українська армія, оскільки «київській хунті» нібито вигідно спровокувати РФ на відкритий конфлікт. Якщо вірити російським журналістам, то протягом минулих ста років усі суміжні із СРСР/Росією країни — Фінляндія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Грузія, Молдова, Україна — тільки й мріють про те, щоб обстріляти кілька прикордонних поселень із росіянами та почати війну з найбільшою країною на континенті.

Як доповнення до заяви МЗС голова російського уряду Дмитро Медведєв підкреслив, що Росія реагуватиме на схожі провокації так, як реагують усі цивілізовані держави — вогнем у відповідь знищуючи точки, з яких здійснено обстріл. З того часу артилерійські та ракетні обстріли прикордонних регіонів України з боку Росії стали безперервними. Якщо переглянути інтерв’ю з учасниками АТО за липень-серпень 2014-го, то в кожному чути нарікання військових на те, що з липня силам антитерористичної операції доводиться воювати із бойовиками під безперервним вогнем із території РФ. Вогнем, на який вони не мають права відповісти.

Утім, наприкінці серпня ні вогнева, ні потужна матеріальна підтримка Росії вже не могла врятувати ДНР: українські війська дотискали сепаратистів. У такій ситуації Путін пішов ва-банк, зважившись на введення російських регулярних військ.

— 24 серпня, в День незалежності України, російські регулярні частини вторглися до нашої держави, — продовжив розповідати полковник ЗСУ, — проникли вздовж узбережжя та зайняли кілька сіл перед Новоазовськом: Хомутове, Клинкине, Рози Люксембург. Поза всяким сумнівом, то були російські регулярні війська. По-перше, зайшли на танках Т-72, а таких танків немає на озброєнні української армії. По-друге, знаю точно, що такої кількості боєприпасів, які використано під час наступу на Новоазовськ і замикання Іловайського котла, на Донбасі ніколи не було. Росіяни стверджують: «Боевики это захватили». Не могли вони захопити такої кількості. Такої кількості просто не було. Та й узагалі — про це мало хто знає — на Донбасі перед початком конфлікту не залишилося боєздатних військових частин. Усе зроблено для того, щоб прийти туди маршем і захопити практично без бою.

— Коли зникли ці частини? Хто їх розформував?

— Янукович. Під час правління Януковича. Наприклад, в Артемівську колись стояла дивізія, зараз — лише база зберігання. З усіх військових частин на території Донецької та Луганської областей залишилися лише військові комісаріати, комендатури та склади стрілецької зброї. — Військовослужбовець виклав на стіл пластикову течку та витягнув із неї два аркуші А4 із роздрукованими на них таблицями. Підсунув до мене. — Ось список усіх військових частин Донецької та Луганської областей перед конфліктом із Росією, — я роздивився шапку таблиці: в першому стовпчику — номер військової частини, далі — її короткий опис, за ним — адреса розташування, прізвища командирів тощо. — Тут близько двадцяти частин, але більшість із них є лише на папері. Дивись, — водячи пальцем по першій таблиці, полковник узявся характеризувати частини. — Ось це — Донецький військовий комісаріат, із ним усе зрозуміло. Далі — Військова комендатура залізничних сполучень, три людини максимум. Наступна — радіолокаційна частина, гадаю, не варто пояснювати, скільки там людей. Ось це — база зберігання стрілецької зброї, десять осіб охорони, не більше. За нею — військове представництво в Маріуполі, пафосна назва, за якою лише невеликий кабінет і двоє осіб, що формують замовлення для армії. Ось тут — зенітно-ракетний полк на околиці Донецька, який ми утримували, поки не відійшли на Авдіївку, але ти сам розумієш, що ЗРП — це частина, призначена для протиповітряної оборони.

Після зайняття плацдарму перед Новоазовськом із території РФ у напрямку Іловайська вирушила величезна колона танків і бронемашин. За повідомленням прес-центру АТО, йшлося про сотні одиниць техніки.

— Дуже недобре, що оточення Донецька збіглося із Днем незалежності, — злегка насуплячись, пояснив мій співрозмовник. — Людей висмикували на парад у Києві, давали відпустки. 23 серпня все гарно виходило. Уся ділянка вздовж кордону на півдні Донецької області наша. Українські силовики й армія підтискали бойовиків із боку Іловайська та з боку Горлівки. Готувалися замкнути кільце навколо Донецька. Окремі командири вищого рангу, щоб відзвітувати про успішне завершення оточення до Дня незалежності, кинули все, що в них було, на Іловайський напрямок. У Торезі сепаратисти мали потужний укріплений район, але це інша історія. Якби наприкінці серпня вдалося замкнути оточення, донецьке угруповання сепаратистів не протрималося б і трьох діб: вичерпано запаси снарядів для «Градів», немає артилерії, а далі — звичайне зачищення. У цей час, щоб врятувати бойовиків, у гру вступає Росія. Російська армія переходить кордон, заходить на південь (Донецької) області та займає плацдарм перед Новоазовськом. Українських військ у тій частині не було, південь області залишався нашим тилом, і це наш великий прорахунок. Наступного дня дві бригадні тактичні групи росіян — декілька тисяч осіб із бронетехнікою — зайшли на Старобешеве та Кутейникове, ще одне угруповання виступило в напрямку Тельманове, таким чином «перебивши» всі шляхи відступу для українських військ в Іловайську. Так утворили котел.

Українські війська залишалися в Іловайському котлі до 29 серпня, після чого українське керівництво розпочало переговори із сепаратистами та Путіним про надання коридору для виходу українських частин із оточення. Уночі з 29 на 30 серпня домовленості було досягнуто, однак під час відходу українських солдатів завчасу обговореним шляхом російські війська відкрили по них вогонь з усіх видів зброї. Пізніше Путін пояснив це тим, що українські війська скористалися наданим коридором для того, щоб перегрупуватися і прорватися з оточення з боєм.

До цього часу про точну кількість загиблих українських вояків у Іловайському котлі невідомо. Дані засекречено. За найбільш оптимістичними оцінками, під час відходу з Іловайська росіяни знищили не менше ніж двісті українських військових.

— На мій погляд, забагато істерії довкола цього котла, — висловив свою думку полковник ЗСУ. — Не потрібно було відступати. Були б «двохсоті», були б «трьохсоті», але можна було вкопатися в землю та стояти. На жаль, в оточенні опинилися генерали, що готувалися відрапортувати про відсікання Донецька. Крім того, на той час уздовж річки Кальміус, перед Маріуполем, стояла одна «нитка» солдатів, яку росіяни могли легко прорвати. Довелося відходити. У котлі перебували кількадесят полонених і поранених російських військових — із тієї частини, солдати якої напередодні «заблукали» та нібито випадково потрапили на територію України[97]. Українські офіцери з оточення домовилися про відхід, пообіцявши залишити полонених і поранених російських десантників у наперед узгодженому місці. Все марно: під час відступу російські війська розмолотили наших разом зі своїми. Я тоді перебував під Волновахою. І на власні очі бачив вантажівку, завалену трупами українських солдатів… Треба було воювати. Підтягнули б якісь резерви, а так… Із того часу росіян там дуже багато. ДНР у військовому сенсі для нас не супротивники. Все, на чому тримаються невизнані республіки, — це російські регулярні війська.

— Що було б, якби наші війська залишилися в Іловайську?

— Гірше не було б. Потужне угруповання, достатньо зброї, в місті легко тримати оборону. Якби швидко зорієнтувалося керівництво, то, ймовірно, ми повернулися б на попередні позиції та врешті замкнули кільце навколо Донецька. Нормально все було б.

5 вересня 2014 року в Мінську представники України, Росії, ОБСЄ та терористів підписали угоду про тимчасове припинення вогню. У переговорах брали участь представник ОБСЄ Гайді Тальявіні, другий президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов, а також представники самопроголошених республік на сході України Олександр Захарченко[98] й Ігор Плотницький[99]. Остаточний текст підписаної угоди не передбачає визнання Донецької та Луганської народних республік, натомість закріплює за підконтрольними бойовикам територіями українських областей «особливий статус» у складі України.

Під час «перемир’я» й надалі тривали обстріли з боку бойовиків, а також спроби штурму ними Донецького аеропорту. За даними Управління верховного комісара ООН з прав людини, упродовж двох місяців від моменту підписання Мінського перемир’я — із 6 вересня до середини листопада 2014-го — внаслідок діяльності незаконних військових формувань на сході України загинули 957 осіб: 838 чоловіків і 119 жінок.

Після укладання «перемир’я» було виявлено, що непідконтрольна українській владі територія Донецької та Луганської областей переповнена озброєними до зубів бандами, які не підкоряються ні Росії, ні керівництву невизнаних республік. На початку жовтня 2014-го «некеровані терористичні угруповання», які нападали й на українську армію, і на російських військових і бойовиків із ДНР і ЛНР, діяли на всій території самопроголошених республік. Наприклад, район міста Стаханов Луганської області — місце «дислокації» «31 козацького округу війська Донського», чиї бойовики не підпорядковуються ні отаману Козіцину, ні місцевому терористу Мозговому, ні «народному» керівництву ЛНР. За твердженнями журналістів espreso.tv, саме Володимир Путін, повністю ігноруючи мінські домовленості, демонстративно нехтуючи обіцянками західним лідерам, продовжує накачувати подібні «шалені загони» зброєю та боєприпасами. Путіну потрібен кривавий хаос на сході України, який, на його думку, переконає Захід у тому, що Росія має виступити миротворцем у нею ж створеному конфлікті.

На сьогодні ситуація на захоплених терористами територіях Донбасу справді нагадує неконтрольований хаос. Богдан Овчарук, речник представництва правозахисної організації «Amnesty International» в Україні, у листопаді 2014-го розповів у інтерв’ю журналу «Український тиждень» про випадки викрадення та катування людей, позасудові страти місцевого населення, більшість із яких скоєна бійцями ДНР і ЛНР. Здебільшого терористи викрадали проукраїнських активістів, хоча нерідко «проукраїнськість» жертви слугувала лише приводом, особливо за наявності в потерпілого грошей чи високовартісних речей для отримання за нього викупу. «На сході справді депресивна ситуація, — стверджує Богдан Овчарук, — і люди хочуть поживитися чим завгодно, бо усвідомлюють свою безкарність. На Донбасі (на сьогодні) людина у камуфляжі та зі зброєю — це є авторитет».

Після виборів 2 листопада, які варто тлумачити як грубе порушення мінських домовленостей, українська влада вирішили припинити всі соціальні виплати в містах і селищах Донецької та Луганської областей, які підконтрольні терористам. Рішення було непростим, оскільки, фактично, означало відмову від суверенітету над захопленими територіями, однак напрочуд дієвим. До цього моменту події розвивались цілковито за російським сценарієм. Утягнутий у конфлікт Київ реагував достоту так, як і розраховувала Москва: під патріотичні заклики втрачав на сході колосальні засоби та сили. Виснажуючи Україну, Російська Федерація терпляче вижидала, коли українське суспільство втомиться від війни та згодиться на нав’язані нею умови. Відмовившись від суверенітету над Донбасом, Україна чи не вперше за весь час конфлікту перехопила ініціативу. Володимир Путін знову опинився в ситуації, у якій йому слід обирати менше із двох лих. Установивши контроль над територіями ДНР і ЛНР, Росія наштовхнеться на нову, цього разу, мабуть, убивчу, хвилю санкцій із боку США, Канади, Австралії та ЄС. У нинішній ситуації саме по собі приєднання п’ятимільйонного регіону зі зруйнованою війною інфраструктурою та десятками розрізнених, але чудово озброєних банд для Росії стане чимось на кшталт самогубства. Двомільйонний Крим, який дістався Росії із неушкодженою інфраструктурою, і так проробив чималу діру в бюджеті федерації. З іншого боку, відмовитись від регіону Путін також не може: його не зрозуміють й у Росії, і на захоплених територіях, де чимало прихильників сепаратизму. Місцевим любителям Росії буде непросто зрозуміти, чому це так шанована ними Російська Федерація після, здавалося б, перемоги над «хунтою», хоче спихнути їх назад до «бандерівців».

За словами міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова, підписаний у Мінську мирний договір нагадує Хасав’юртовські угоди, що на певний час дали змогу припинити чеченську війну, проте не вирішили конфлікту. Усе, чого було досягнуто внаслідок підписання Хасав’юртовських домовленостей, — це штучне заморожування протистояння до 1999 року, коли воно спалахнуло з новою силою.

Станом на початок 2015-го війна на сході України далека від завершення: російські війська не залишають східних регіонів, загони терористів продовжують викрадати, катувати й убивати українських громадян. Тож, як на мене, і перший, і другий Мінські протоколи — навіть за умови суворого дотримання всіх пунктів Росією — точно не крок у напрямку остаточного вирішення конфлікту.