Новітні міфи та фальшивки про походження українців

українців виходить за межі археології та історії?

Протягом останніх років у нашому медіа-просторі неабияке поширення здобули псевдонаукові теорії походження українців, автори яких гріють руки на щирому патріотизмі наших громадян. Низький рівень знань суспільства про історію своєї країни, криза життєвих орієнтирів, світоглядний хаос, відсутність зрозумілих дороговказів у майбутнє, брак зрозумілої національної ідеї - усе це створює родючий ґрунт для зростання різноманітних спекуляцій аматорів, шахраїв та «істориків від політики». Давня історія України замість того, щоб бути предметом наукових досліджень, стає полігоном для поширення ідей, дуже далеких від науки, а часом і від здорового глузду,

У газетах та на телебаченні при обговоренні таких питань домінують не науковці, не фахівці, а «епохальні першовідкривачі», «пророки» та самозвані «академіки». Гонитва журналістів за сенсацією в свою чергу спричиняє спотворене уявлення суспільства про минуле. З іншого боку, самі ж академічні науковці (люди здебільшого непублічні) або уникають «принизливих» суперечок з шахраями, або критикують їхню псевдонаукову ахінею лише у своїх фахових виданнях, які читає лише коло їхніх колег. Наслідком цього стала дискредитація українських науковців в очах їхніх колег з інших країн, падіння репутації української науки взагалі, а виклад історії України у шкільних підручниках став посміховиськом. Найгірше те, що частина псевдонаукових теорій плекає серед своїх прихильників нацистські, расистські та антисемітські настрої. Ми переконані, що це становить пряму загрозу стабільності та безпеці України.

Центром соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Ли-пинського за підтримки Національного університету «Києво-Мо-гилянська академія», зокрема її магістерської програми «Археологія та давня історія України», 20 лютого 2007 року було проведено круглий стіл експертів «Міфологізація походження українців». В обговоренні проблеми взяли участь провідні науковці: археологи, історики, мовознавці, антропологи, етнологи, які дійсно гідні представляти наукову спільноту в цій царині. Форум зібрав переважно людей, які фахово, протягом багатьох років вивчають етногенез (походження) українців та давню історію України в інститутах Національної Академії Наук України та провідних навчальних закладах Києва, є авторами численних наукових публікацій та мають авторитет серед колег в Україні та поза її межами.

Запрошені експерти:

Григорій Півторак, доктор філологічних наук, професор, член-ко респондент НАНУ, завідувач відділу загальносла-вістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні.

Леонід Залізняк, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу кам’яної доби Інституту археології НАНУ.

Віталій Отрощенко, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу єнеоліту-бронзи Інституту археології НАНУ Сергій Сегеда, доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ Наталя Яковенко, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії НаУКМА.

Ми поставили нашим експертам наступні запитання:

1. Чому сьогодні вважаються актуальними питання походження українського народу?

2. Наскільки етногенез українців та давня історія України правдиво висвітлюється в мас-медіа? Наскільки сучасним є викладання історії України, зокрема щодо походження українського народу?

3. Чи є питання етногенезу українців та давньої історії України політизованими і чому? Чи є спроба зробити історію українського народу більш давньою проявом комплексу національної меншовартості?

4. Чи створює міфологізація етногенезу українців та давньої історії України загрозу суспільству та майбутньому держави? Яки існують ризики через невірне ставлення до етнічної історії?

5. Чому саме трипільська культура стала відправною точкою для створення етноміфологп?

Результати обговорення поставлених питань, доповнені деякими довідками та матеріалами, подаються у цьому числі «LIKBEZ-АБЕТКИ».

І

Центр соціогуманїтаринх досліджень ім. В. Лигшнського

Кирило Галушко,

кандидат історичних наук, доцент, директор Центру імені В, Липинського

І Битий шлях від археології до нацизму, або які «теорії» ми обговорюємо

“Сьогодні починається одна з тих епох, коли історія повинна бути переписана наново. Старі картини людського минулого поблякли, контури дійових осіб видаються невірними, їхні внутрішні рушійні сили витлумачені невірно, уся їхня сутність недооцінена. Нове відчуття життя, яке вважає себе, тим не менше, визнаним здавна, прагне до оформлення, світогляд зароджується і починає сперечатися зі старими формами, священними звичаями й відбитим змістом. І вже не історично, а принципово. ”

Альфред Розенберг, “Міф XX століття”, 1929 рік (Розенберг А., 1998,С. 24)

"Усе, що ми маємо тепер в сенсі людської культури, в сенсі результатів мистецтва, науки і техніки - усе є майже виключно продуктом творчості арійців. З цього, звісно, можна не без підстав зробити висновок, що у минулому саме арійцям належала ця висока роль, тобто арійці стали основоположниками людства. Арієць є Прометеем людства"

Адольф Гітлер,“Моя боротьба” 1928 рік (Гитлер А., 1992, С. 242-243)

«Ґрунт України - то містичне місце Землі, де відбувається передача естафети знань від послідовно змінюючих одна одну рас планети: лемурійської, атлантичної, арійської».

М. Продум (І. Каганець), «Нація золотих комірців» (Тернопіль, 1995, С. 142).

Аби було зрозумілим, про що саме піде мова у подальших текстах наших експертів, ми подамо спочатку інформацію про найпоширеніші псевдонаукові теорії, «розкрутка» яких сьогодні в Україні та в “адаптованих версіях” у Росії викликає у науковців занепокоєння. «Класиками» цього сумнівного жанру є Юрій Шилов та Юрій Канигін, у другому ешелоні йде Ігор Каганець, а романтично-українське тло (свідоме чи несвідоме) для цих теорій становлять історично-фантастичні есеї Сергія Плачинди.

У своїй творчості згадані “дослідники” приділяють основну увагу давнім аріям (індоєвропейцям), арійським корінням українців, несамовитій давнині слов’ян взагалі та українців зокрема, пов’язують походження українців з трипільською культурою доби мідного віку (дивись розвідку Натапії Бурдо на с. 75) та прадавньою напівлегендарною державою «Арагта» (дивись дослідження Михайла Відейка на с. 87). Стверджується також, що саме Україна (а не Месопотамія, Єгипет, Близький Схід) є місцем виникнення світової цивілізації як такої. Щодо решти великих винаходів людства, то Україна тут є “батьківщиною слонів”. Сама або разом з Росією та Білоруссю - поза коло “обраних слов’янських народів” цей геній явно не виходить..,

Подібні ідеї можуть тішити ультра-патріот і в або палких слов’янофілів, але найпевніше вони розраховані на людей з комплексом національної меншовартості, які прагнуть компенсувати це незручне відчуття, вигадуючи собі славетне минуле. Чомусь логічним продовженям усіх згаданих теорій є міркування про чисті раси, обрані народи. “Чистокровні арійці” з нацистської доктрини лише перейменовуються на “аріїв-українців”, а природним і одвічним ворогом стають усе ті ж євреї. Проблеми стародавньої історії України, як не прикро, новітніми самозваними пророками і провидцями подаються в дусі ідеологів “третього рейху”.

Зауважте: в засади, логіку, смисл давньої української історії авторами псевдотеорій закладаються ті ж аргументи, які слугували підставою для знищення українців як “неповноцінних слов’ян” у 1941-1945 роках.

Ще одне: загалом наші експерти як представники наукової спільноти дійсно марнують час, приділяючи зайву увагу навколо-історичним вигадкам. Але на плідному ґрунті “смутних часів”

України ці марення можуть дати згодом такі сходи, що ті вчені, які сьогодні промовчали, сидячи у своїх кабінетах, згодом пожалкують, що не зійшли зі свого Олімпу.

[Про наукові дискусії щодо походження українців - читайте розвідку Леоніда Залізняка на с. 121 ]

Отже, по порядку:

Юрій Шилов, автор численних сенсаційних праць, зокрема; “Праісторія РусІ-України VII тис. до н.е. - І тис. н. є." (К., 1998), “Гандхарва - арийский спаситель; Ведическое наследие ПоЬнепровья” (М., 1997), “Победа” (К., 2000), “«Велесова книга» та актуальність прадавніх учень” (К.,2001), “Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н. е. -II тис. н. е(К., 2002), “Праслов’янська Аратта” (К., 2003) ".Истоки славянской цивилизации” (К., 2004), "Чого ми варті” (К., 2006).

Праці Ю. Шилова видаються у Києві та Москві, оскільки його ідеї користаються попитом як українських, так і російських ультра-правих та неонацистів. Популяризатором ідей Ю. Шилова в Україні стала адміністрація київського приватного вузу “Міжрегіональна Академія Управління Персоналом” (МАУП), який відомий також своїми виданнями антисемітського спрямування.

Першість саме Ю. Шилова у рейтингу фальсифікаторів давньої історії України обумовлена тим, що лише він один з “класиків жанру” починав як професійний археолог. Правда, його професійне зростання виявилося доволі нетривалим. Згодом, після низки скандалів, він був змушений залишити Інститут археології НАН України через профнепридатність (див. статтю Віталія От-рощенка, с. 51). Звісно, сам «новітній пророк» пояснює це травлею його епохальних відкриттів з боку «офіційної науки».

Тож сробуємо з’ясувати, яке х< нове слово в науці сказав “народний академік” Юрій Шилов.

Насправді все просто. Він дійшов висновку, що стародавня Трипільська культура була найдавнішою в світі державою Аратта. Це була не лише матір усіх стародавніх цивілізацій (Шумеру, Єгипту, Китаю тощо), а й одночасно колиска трьох братніх народів - українців, росіян та білорусів. Бо саме після розпаду Арат-ти (звісно, не без єврейських підступів) трипільці розділилися на кілька частин, утворивши білорусів, українців та росіян. А от саме ці останні (!) подалися до Малої Азії, де й заснували Трою. Однак після того, як греки спалили це легендарне місто (щось начебто про таке йшлося в гомеровій “Ілліаді”?), її захисники -трилільці-росіяни - подалися до Італії. Тернистий шлях трипіль-ців-росіян проліг через Італію (ось, виявляється, звідки етруски! Це ж“русскіє”!) до Скандинавії (там - варяги) і далі на Русь - коло замкнулося. І лише після татарського погрому Києва ця публіка помандрувала на Верхню Волгу будувати Російську імперію. Таким чином саме ця імперія і є, цитуємо за оригіналом, “прямой наследницей древнейшего государства Аратты, и следовательно хранительницей этнокультурного корня индоевропейских народов и земной цивилизации вообще”.

Хочеться звернути увагу читача на “глибину буріння” в книжках Ю, Шилова: з кожним роком він шукає наше з вами коріння все глибше й глибше. Вже маємо 20 тисяч років (!). З великими надіями чекаємо на продовження заглиблення...

Більш пильно і фахово до праць Ю. Шилова придивилися наші експерти: Леонід Залізняк (с.ЗЗ), Віталій Отрощенко (с. 51), а проблему “Аратти” проаналізував Михайло Віденко (с. 87).

Провідний арієзнавець Юрій Канигін є автором низки також сенсаційних праць, найбільш значимими серед яких є “Шлях аріїв”(К., і 995, українською та російською, перевидання щороку) та “Віхи священної історії: Русь-Україна" (К., 1999, українською та російською, перевидання щороку), “Начало и конец времен: Новый взгляд на историю" (К., 2005), “Последние времена: Новая парадигма истории“ (К., 2006).

Варто процитувати анотацію до “Віх”:

“Автор, осмисляючи окремі історичні факти і події, змальовує картину інтелектуального та духовного розвитку цивілізації з найдавніших часів. Показує, що колискою світу після Всесвітнього Потопу стали регіони Північного Причорномор’я, зокрема українські землі. Нетрадиційний підхід до розкршп-тя теми, насиченість фактами, доступний виклад роблять цю книгу цікавою для широкого кола читачів. Стиль автора художньо та публіцистично досконалий, що забезпечує його книгам небувалу популярність”.

Усе - щира правда: в дивний спосіб осмислені окремі “факти”, які або вигадані, або відірвані від усіх інших фактів, відомих науці; підхід, дійсно, вельми нетрадиційний; виклад - дуже доступний; популярність, ніде правди діти, - таки є. Звісно, що “нудні” фахівці не витримують конкуренції.

Автор одразу зазначає, проти кого пише. У передмові до “Віх” Ю. Канигін перераховує свої здобутки, змішуючи праведне й грішне:

"... моя предыдущая работа «Путь ариев», вызвавшая «скандал в благородном семействе» официальных историков и философов, а также в среде масонствующих проповедников учения Николая и Елены Рерихов”.

Тут Ю. Канигін вельми спритно об'єднує в один гурт наукову спільноту та іншу, значно небезпечнішу для автора, команду містиків та окультистів. Зауважимо одразу, що скандалу серед істориків, філософів та археологів ця книжка аж ніяк не спричинила, оскільки не належить до власне наукових - а як відомо, науковці ніколи не дискутують з фантастами.

Заявлена мотивація автора - суто патріотична: він рятує історію українців та слов’ян від знецінення, критикуючи при цьому уявлення Гегеля, Маркса та академіка Дмитра Ліхачова про давність та історичне значення слов’янства. Останнії! шанований автор критикований за те, що визначає початок руської культури 988 р. (хрещенням Русі). Запізно взявся. От Ю. Канигін суттєво її поглиблює і щасливо рятує нашу історію від “німецької окупації”, постульованої “офіційною наукою” Відчувається, правда, що основними опонентами автора є все ж таки не “офіційна наука”, а адепти українського неоязичництва (РУНВгра) та вже згадані 'реріхівці”. Очевидно, на відміну від “дітей лейтенанта Шмідта” із твору Ільфа й Петрова, шанувальники праісторії ще не уклали конвенцію про розподіл “експлуатаційних зон”.

Натхненний вимогою громадськості застосовувати ще глибший підхід до історії, Ю. Канигін дійсно інтенсивно заглиблюється у вир вигаданих подій, які блискуче аналізує і робить вражаючі висновки. Критикуючи “німців”, які зневажали слов'ян як “неісторичний народ”, він надалі залюбки використовує не лише аргументацію німецьких арійських теорій, а й їхній зміст. Єдина відмінність - ті, кого Г’юстон Чемберлен¹ та Альфред Розенберг² уявляли собі арійцями-германцями, в уяві Ю. Канигіна тепер стають аргями-українцями.

Очевидно, не бажаючи віддавати славне українське минуле язичникам-рунвірівцям, Ю. Канигін забирає собі в “експлуатаційну зону” християнство. Він стверджує, що Г. Чемберлен так і не дав правдивої відповіді на питання, ким насправді був за національністю Ісус Христос, і все це лише через те, що “пошуки “генетичного коріння Христа вели ... на Прикарпаття та Придніпров’я”. З такою патріотичною мотивацією Ю. Канигін будує версію про галілеян, які не були юдеями, а отже й євреями. Насправді вони - галати, а ще раніше - галли (кельти-індоєвро-пейці), але які могли прийти, звісно ж, лише з України, бо де у нас Галичина? - правильно, в Україні! Такий довгий шлях привів автора до епохального висновку:

LIKBEZ-R6ETKR

“Із заглибленням у тему все більше впевнююся у тому, що по-справжньому зрозуміти Русь-Україну в контексті світової цивілізації можна лише на базі нової нової історичної парадигми — парадигми священної (сакральної) історії людства — Історії, що починається не з пітекантропа та неандертальця, а з створення людини в особі Адама І Єви”.

Суттєвими моментами теорії Ю. Канигіна (і, відповідно, “віхами священної історії”) є такі: “ми вийшли з Атлантиди”, “Друга Атлантида. Прихисток "нордичних аріїв“боротьба людей і мавп”, "арійський період розвитку післяпотопного світу”, “Пра-україна: етнічний казан Індоєвропи”. Ці цікаві процеси і події відносять Ю. Канигіна та його довірливих читачів на хвилях всесвітнього потопу не куди-небудь, а куди треба: на українські терени. “Земля Праукраїни - Ноєв ковчег”, ось вам усім! Тут утворилася перша світова держава Аратта (знову звертаємо читача до дослідження Михайла Відейка - с. 87). Прикарпаття стає батьківщиною галІлеян, які мандрують собі до Палестини, там тривалий час опираються фанатичним юдеям і нарешті - очікуваний нами логічний висновок автора: “Христос не був євреєм’". Звісно, не можна пройти повз “єврейське питання” та юдеїв як месіанського народу, який конкурує з аріями. Всесвітня змова не забарилася. Юдеї підступно проникають в усі суспільства і держави: “Навіть Джоу Еньлай, друга людина в Китаї після Мао Цзедуна, був юдеєм” (дякуємо, що хоч не євреєм!).

Не можна не згадати аж ніяк не предтечу (були й до нього)» а лише “представника попередньої генерації” адептів цього вчення: Альфреда Розенберга. Правда його Галілея чомусь відносилася до аріїв, які розмовляли німецькою мовою, і Христос, відповідно, не “арій”, а те, що зветься “істинним арійцем”.

“Аморити [арійці які після Потопу йшли з потонулої Атлантидиі заснували Єрусалим, вони створили нордичний прошарок у пізнішій Галілег, тобто у “Гайдеш'ау”, звідки колись вийшов Христос”. Далі вони рухалися на невідомих раніше “північних типах кораблів” “з сокирою та трилисником як символом” (Розенберг, 1998, С. 24).

Психічно нормальним українцям раджу бути пильними: цей давній трилисник (як і будь-яке давнє зображення, що хоч якось складається зтрьохчастин)вітчизняні“пророкими нуло г о ” ча со м тлумачать як український “тризуб”. От би Розенберг здивувався...

Усі народи на нашій планеті - неповторні, як і кожна країна та земля, на якій здавна живуть люди. З цим ніхто не може і не буде сперечатися - для всіх нас важливі патріотичні емоції, пам’ять поколінь, перекази і фольклор. Але це - наша глибоко особиста справа, бо кожен народ має свою Батьківщину, свій грунт, від якого він, як міфічний Антей, черпає свою силу. І неможливо визначити, чия земля краща, встановити “курси обміну” батьківщин.

Але Юрій Канигін все ж таки прагне переконати українця. Що його земля таки найунікальньніша й таки найкраща. Робить він це, спираючись на “геофізичну неординарнгсть нашого регіону та навіть його унікальність”. Нас всіх має втішити, що “індійські йоги здавна виявили особливо чисті поля високих енергій у районі Києва, і це підтверджують екстрасенси, що спеціалізуть-ся на тонких енергіях”. Вам вже стадо легше? Я ось живу в Києві, але реалії київського життя зазвичай залежать не від '‘високих енергій”, які відчувають індійські йоги, а від дуже "низьких” і банальних енергій, якими відає міська адміністрація або ЖЕКи і вплив яких може відчути не екстрасенс, а пересічний громадянин. І на ці банальні речі жодним чином не вплине будь-яка шизофренічна “нова парадигма” історії України.

Навряд чи ми почуємо з приводу “геофізичної неординар-ності” чітку позицію фізиків чи істориків: для науки головне слово “знаю”, а для того, хто стоїть на “шляху аріїв” - головне слово: “вірю”, А може, "вірю, тому що абсурдно”. А для творця цієї нової віри: “вигадую, бо купуються і купують”.

Те, що дійсно знає світова історія та археологія, з опусами Ю. Канитіна просто не перетинається, бо немає ні місця, ні предмету для зустрічі та дискусії.

Зауважимо, що справжні священні давні тексти є для учених поважним джерелом для пізнання минулого, цим займаються вже генерації науковців і поважні наукові школи. А от новітні “священні тексти” Ю. Канигіна - це радше джерело для дослідників шахрайств на релігійно-окультні теми.

Але заради необізнаного читача не можу не зупинитися на окремих епохальних відкриттях на «шляху аріїв».

Аналізуючи проблему розбіжностей між расами, наш тямущий автор попереджає читача, аби той не злякався (тут і далі цитуємо мовою оригіналу): «Мы полностью отвергаем биологический расизм», але переконані, що “в будущем расовые проблемы станут весьма актуальными и острыми... поэтому важно не выбрасывать «за борт науки» расовые проблемы, как это мы делали до последнего времени, а приступить к их серьезному изучению и цивилизованному разрешению” (Каныгин, 2005, С. 68). Цікаво, як автор собі уявляє майбутнє розв'язання “расових проблем”? Прямої відповіді я не знайшов, але пошуки спорідненої за “духом” літератури принаймні дозволяють визначити тих однодумців Ю. Канигіна, які вже пропонували свої рецепти.

Ю. Канигін - прихильник теорії існування “допотопних цивілізацій”, провідними з яких були Атлантиди (одна з яких - допотопна, інша - в доколумбовій Америці). Вони існували вже 20000 років тому, а жили тоді люди на зріст близько 3 м. Нагадую, що як самої Атлантиди, так і решток цих велетів досі ніхто не знайшов, але автор звідкись володіє докладною інформацією про допотопне життя, яке він і розписує з великими подробицями на десятках сторінок. Його джерела - окультні аріософські (від “арійської мудрості”) доктрини та відомості тібетського Гуру, який час від часу десь і якось ділився з автором сокровенним знанням. Оскільки Ю. Канигін людина тямуща, то він одразу ж відкидає першу асоціацію та підозри, що виникають в освіченої людини з приводу “арійських теорій”:

“Гипотезу про две Атлантиды активно использовали оккультисты - члены гиммлеровского «научного» общества «Аненэрбе» (Наследие предков). Я пользуюсь лишь внешней стороной их концепции: анализируя вопрос по существу, обнаруживаешь, что у немцев и хронология, относящаяся к допо' топному миру, растянута на миллионолетия, и одна из Ат-лантид, описанная Платоном, спутана с землей Альтланд (Старая земля), Последняя, как известно (кому? - К. Г.), находилась в северной части Атлантики и воспета в легендах «арийско-нордического цикла». Но, как бы то ни было, гипотеза о первой и второй Атлантидах действительно дает возможность многие исторические феномены расставить на свои места” (Каныгин, 2005, С. 76).

Дивіться-но - це ж майже критика “позанаукових” оккульт-них концепцій нацистів, але зазначимо, що помилилися німці лише у певних другорядних аспектах. Решта ж гідна до вжитку і продовження, Часом автор трошки критикує нацистів, які зіпсували непогану ідею своїми звірствами. Просто вони були не справжні арії, а так собі - самозванці. Але Ю. Канигін готовий визнати існування арійської Атлантиди із зауваженням, що там були жорстокі звичаї. Останні у тексті смакуються; “Закуски из маринованных человеческих зародышей”, “девочки и мальчики... для сексуальных утех и сырье ... для приготовления деликатесов”. (Каныгин, 2005, С. 86). Розгляд у тексті цих тем нам може йбез подальших «аналізів» багато що сказати про цікаві для автора речі.

Але, можливо, у цьому збоченому сенсі нацисти й справді є нащадками цих “поганих” атлантів? Проте, мають десь бути й альтернативні, “хороші арійці”. Вгадайте, де саме? Вітаю, правильно -ненька-Україна! Тут ембріонів таки не маринували.

“Около 26 тысяч лет назад начался постепенный многотысячелетний процесс угасания Атлантиды как цивилизации. Духовный центр стал перемещаться в понтийско-эгей-ский регион. Именно здесь, на землях Праукраины, медленно, но неуклонно закладывалась, формировалась основа нового духовного стержня человечества. Здесь, кстати, был обнаружен древнейший алфавит мира”. (Каныхин, 2005, С. 91).

Аякже... Де, як не тут?! Дивно, що та перша дуже розвинена Атлантида проіснувала тисячі років, але так і не вигадала письмо.

Згодом був ще один потоп, який затопив суходіл на місці Чорного моря, а мешканці цього краю ("наші предки”) відійшли на терени сучасної України.

“Так возникла Аратта, вставшая как птица Феникс, из пепла, впоследствии переросшая в знаменитое Триполье. В середине 6 тысячелетия [дон.э.] сюда пришли новые племена ариев из Северо-Западной Европы. Это были отряды Ту бала, ведомые легендарным Аватаром Рамой. Заложив основы нового общества на берегах Борисфена, Рама и его сподвижники ушли на Восток - творить новый мир. Это произошло в 5508 г. до н. э. - году, вошедшем в историю как дата начала подлунного мира.

Подчеркнем главное: наша Аратта - страна,, в которой, согласно античному мифу, с неба упал золотой плуг”. (Каны-гин, 2005, С. 100).

Коли це читаєш, то, здається, здогадуєшся, на чию саме голову той плуг упав. До речі (якщо читач ще не знає), вогнище Рами знаходилося якраз в Києві, на місці сучасного Майдану Незалежності (там, де раніше стояв Ленін, а тепер - колона), а “священний майданчик” - трохи вище консерваторії. А на місці арки Дружби народів (яку, правда, в народі називають інакше) - ще один “майданчик”, “Гуру показал мне эти места” (С. 105). “Рама как зачарованный смотрел на киевские дали. Широкая речная лазурь и золото берегов, островов, холмов и долин. Синь и желтизна, синь и желтизна...” (С. 106). Здогадалися? Так це ж наш рідний прапор!.. Приємно, що він у нас такий давній виявився. Хоча запровадили його як національну ознаку лише у 1848 р. у Галичині на основі кольорів її середньовічного гербу (золотий лев на лазурному полі), але ж, звісно, це був просто спогад про діяльність Аватара Рами.

Спираючись на “легенди і перекази арійського циклу”, Ю. Канигін виводить Раму і компанію ("світловолосих, блакитнооких, кремезних, довгоногих” красенів) з північного заходу Європи - землі Туле (Фуле). “Впоследствии, когда у них появится великий аватар и великая осознанная цель, их назовут учителями человечества ... и даже (кое-где) богами” (Каныгин, 2005,С. 102). Свою батьківщину Рама з товаришами залишив у середині 6 тисячоліття до н. е. через затоплення океаном її земель.

А ось що з цього приводу зазначає нацистський окультизм: “Тулемислилося як магічний осередок цивілізації, що зникла. Еккарт та його друзі були впевнені, що не всі таємниці Туле загинули. Існувала проміжна ланка між людиною та розумними трансцендентними істотами, до якої мали доступ посвячені (тобто члени Товариства Туле), вона становила собою джерело сил, які могли дозволити Німеччині оволодіти світом... Провідники Туле повинні були бути людьми, що знають усе, які черпають з основного джерела енергії і які ведуться Великими Древнього Світу. Такими були міфи, на які спирались доктрини Еккарта та Розенберга і за допомогою яких ці пророки розігрівали медіумічний розум Гітлера”. (Гудрик-Кларк, 1993, С. 237). Один із популярних в ультранаціоналістичних та антисемітських колах Німеччини аріософських авторів Йорґ Ланц фон Лі-бенфельс у 1929-1930 роках в “Історії аріософії” викладав речі, майже тотожні ідеям Ю. Канигіна. Порівняйте:

“...найбільш давніми предками сучасної «арІо-героїчної» раси були атланти, які жили на континенті, розташованому у північній частині Атлантики. Вони були наділені... надлюдськими здатностями. Катастрофічні повені затопили їхній континент близько 8000р. до н. е., і атланти рушили на схід у двох напрямках. Північні атланти перебралися на Британські острови, у Скандинавію та Північну Європу, південні - через Західну Африку потрапили до Єгипту та ВавІлонії, де заснували давні цивілізації Близького Сходу”. (Гудрик-Кларк, 1993, С. 227). Як бачимо, Ю, Канигін лише дещо пізніше затоплює північну Атлантиду та спрямовує маршрут аріїв одразу в Україну, а вже звідси вони розійшлися вчити примітивне людство засадам цивілізації.

Як доводить британський автор Н. Гудрік-Кларк у своїй ґрунтовній праці “Окультні коріння нацизму. Таємні арійські культи та їх вплив на нацистську ідеологію", масштаби впливу окуль-тистів на Гітлера часто є перебільшеними любителями сенсацій. Але ці ідеї, без сумніву, відобразилися в дусі нацистської ідеології та прагненні “розв’язати расове питання”. Ю. Канигін, згадаємо, відносить це “розв’язання” до майбутнього, але ми пам’ятаємо, як це робили його однодумці-знавці “арійської мудрості” у минулому Н, Гудрік-Кларк цілком слушно зазначає, що розуміння передумов формування поглядів, подібних до гітлеризму, залишається вирішальним чинником збереження світової безпеки (Гудрік-Кларк, 1993, С. 226-227).

Згаданий раніше Ю. Шилов теоретизує у тому ж руслі, але на відміну від Ю. Канигіна є археологом, тож своїми міркуванням про Трипілля-Арапу дуже нагадує провідного гітлерівського антрополога та археолога Ґеорґа Геберера, який з приводу одного доісторичного поселення у ТЮрингії виголошував у 1943 році: “Це каміння пов’язане з одним з найзначніших феноменів історії-народженням індогерманізма! Німецький простір; те, що Німеччина була част иною цієї раси, покликаної до найви-щіх культурних звершень, не може нас, спадкоємців, залишити байдужими. Ми володіємо спадщиною, яка належить нам по праву: вона не прийшла до нас із зовні... Тут вона виникла і розвивалася протягом тисячоліть. Це зобов’язує нас... ” (цит. за: Л. Поляков, 1996, С. 287).

LIKBEZ flEETKfl

Правда, Ю. Шилов та Ю. Канигін замість германців-арійців знаходять, куди б не дивилися, слов’ян-аріїв чи українців-аріїв, або ж трипільців-араттів, які є і першим, і другим, а замість Німеччини - Праукраїну чи колиску слов’янства.

Залишивши поки осторонь нацистів, наведемо одну ілюстрацію щодо внутрішньої логіки викладу Ю. Канигіна. На сторінці 91 він справедливо зазначає, що “большая часть земель нынешней Украины (до Полтавы) была покрыта льдом (льодовиком. - К. Г.)”. Танути цей льодовик почав 13,5 тисяч років тому (С. 109). Але на тій же 109 сторінці раніше йшлося про те, що “много тысячелетий назад была обширная процветающая страна Арктида, раскинувшаяся за Каменным поясом, простиравшимся от Северного Урала до нынешних Скандинавии, Гренландии и Исландии. [...] 15 тыс. лет назад, перед Потопом, «люди ледниковой кромки» подразделялись на 3 народа”. Тобто на території теперішньої України ще лежав льодовик, а от на далекій півночі у цей час уже “процвітала” якась “Арктида”. Цікаво, в який спосіб?..

Те саме відбувається і з рештою “віх священної історії”. Тямущий пан Канигін слушно зазначає: “Мифологизация истории, пренебрежительно скажет современный жрец Клио, сны человечества выдаются за реальность. Но ведь сны - это нормально! Того, кто не видит снов, психиатры считают больным”. (Каныгин, 2005, С. 113). Але ж не можна бачити сни в дійсності весь час, не прокидаючись. До цього у психіатрів вже дещо інше ставлення. “Сни” Ю. Канигіна - це саме той “сон розуму, що породжує чудовиськ”. А для нас - людей пересічних - пояснення ще простіше: це комерційно дуже вигідна за смутних часів розкрут-ка неонацизму. Логічним наслідком цих “історичних дослідів” є висновки про “сионистские элитные круги, уходящие корнями в тайные «жидомасонские» организации” (С. 234).

Ігор Каганець, згідно з відомостями, вказаними у його книзі 2006 p., - завідувач Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України, головний редактор “журналу нової еліти” “Перехід-IV” автор книг “Нація золотих комірців” (1994) та “Психологічні аспекти в менеджменті: типологія Юнга,соціоніка,психоінформатика”(1997). Нас цікавить його основна праця "Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу” (К, 2003, перевидання: К., 2006).

Згідно анотації, у роботі ставляться наступні ключові питання, дещо вже нам знайомі з попереднього розділу:

“Ким був Ісус Христос - арійцем чи євреєм? Як у Святі Євангелія потрапили ворожі вставки? Що таке юдеохристи-янська єресь? Коли виникли людські раси? Хто такі слов’яни? До якої держави ми йдемо - диктатури, демократії чи гетьманату? На основі синтезу новітніх досягнень археології, ар-хеогенетики, кліматології, історії, антропології, психоінформатики та лінгвістики у цій книжці наводиться цілісне бачення основних закономірностей розвитку людського роду від 40-го тис. до н. е. до наших днів епохи Великого переходу. Розкривається сутність арійства як еволюційного локомотива, а також планетарна функція та перспективи українського геосоціального організму”

Щоб не занурюватися надто глибоко у ще одну расистсько-арійську маячню, бо терпець не безконечний, я зупинюся переважно на передмові, яка написана живим класиком жанру Ю. Ка-нигіним. Ми можемо йому довіряти, бо вже дещо розібралися є його творчості. Як же ж провідний арієзнавець оцінив працю свого молодшого колеги? “Свіжість думки, оригінальність постановок і рішень, основаних на аналізі нових, інтегрованих патентованими істориками матеріалів у галузі найгостріших проблем сучасності, якими живуть широкі кола читачів, - ось особливість цієї книги Ігоря Каганця” (правопис оригіналу. - К. Г.). Автор “робить (...] інтелектуальне відкриття: на основі ретельного дослідження біблійних текстів переконливо доводить арійське походження не лише галілеян Ісуса Христа і Діви Марії (про що вже писалося у згаданих книгах [Ю. Канигіна. - К.Г.]), а й самого царя Давида!” (Каганець, 2006, С. 7-8). Як бачимо, навіть Ю. Канигіну не все вдалося у цій царині. Є над чим працювати послідовникам.

До переваг дослідження відноситься й те, що “автор, мабуть, першим в Україні відкинув лицемірну «боязнь» расових досліджень і повернув історію «на круги своя» [...} Усе це об’єднано ідеєю арійського впливу на хід світової історії, першоджерелом якого виступили етноси Північного Надчорномор’я». Ю. Канигін дуже слушно припускає, що “іавтору будуть закидати расизм — такі закиди вже пролунали на адресу журналу «Перехід-IV» та гнтернет-сайту www. perehid.org.ua, редагованих І. Каганцем." Але автор передмови вважає такі закиди 'інерцією замореного мислення і лицемірної моралі”. Аби така позиція не виглядала голослівною, Ю. Канигін зазначає, що люди, як і раси, не є рівними у функціональному відношенні. “Тут нічого не вдієш, і цього не треба боятися. Що з того, - демонструє свою скромність “класик”, - що мій посередній розум не рівня розуму Ньютона, Достоєвського, Гоголя чи Тараса Шевченка важливо, щоб не заважали мені самореалізовуватися і поважали мене як особистість” (Каганець, 2006, С. 9), Не вступаючи в суперечку щодо самооцінки розумових здібностей Ю. Канигіна (він тут, звичайно ж, кокетує), не можна не засумувати з приводу морально-етич-них аспектів його “самореалізацїї”, так само, як і “самореалізаці'Г І. Каганця. А це вже прямо впливає на повагу до них як до “особистостей”. Ми такі “особистості” вже спостерігали у всій їхній красі у геноцидні роки XX століття. Тому прагнення І. Каганця “повернути історію «на круги своя»’’ викликає відверті побоювання.

LlKgEZ-BSETKB

Звісно, що як “об’єктивний дослідник” Ю. Канигін не може ПОГОДИТИСЯ з усім, написаним І. Каганцем: “Книга, точніше, окремі її місця, дуже дискусійна ”. Бона навіть відзначається “українським «цен -тропупЬмом» ” (від кого це ми чуємо!), у чому самого Ю. Канигіна, звісно, аж ніяк не можна звинуватити. Виглядає, нібито старший і більш досвідчений колега журить молодшого, який, хоч і однодумець, але дещо страждає на щирий юнацький максималізм - хоча 1. Каганець, як можна прочитати на обкладинці, 1961 року народження, тобто "журити” вже, мабуть, запізно. Загалом же складається враження, що “зозуля хвалить півня, бо хвалить той зозулю".

Це властиво не лише ситуації “Канигін про Каганця”. Автори псевдотеорій формують цілий самодостатній простір вигаданих світів, у якому є більше, або менше радикальні “теорії”, більші україно- або слов’яно-^<<пупісти’^>. Цікаво, що не виникає суттєвих дискусій між україно- та росіє-“пупістами”. Якщо російські автори пишуть, що Трипілля-Аратта - це круто, але їхня така ж міфічна Гіперборея - крутіша, більш слов’янська та більш арійська, то українські одразу визнають існування Гіпербореї, але зазначають перевагу Трипілля-Аратти. Бони не можуть принципово посваритися, бо які аргументи можуть застосовуватися у суперечках різних “снів розуму” та різних фантазій? їм простіше гуртом визнавати сукупну реальність своїх фантастичних світів, декларуючи спільний фронт проти т. зв. “офіційної науки”. Так формується міжнародне “псевдонаукове біле братство”, як влучно назвав цю когорту “дослідників” Сергій Сегеда (с. 67).

Втім, повернемося до нашого цікавого тексту:

“І, нарешті, про «Арійський стандарт» (така назва книги). Автор виводить ряд еталонних рис характеру, якими повинні володіти люди (народи), що бажають стати лідерами людства. Такими кращими рисами, принаймні, у потенції, володіють українці, які і формують (будуть формувати) «стандарт» поведінки у грядущому складному світі. Все це у них (українців) - від арійців, від давніх предків.” (Каганець, 2006, С. 11) Звертаю увагу читача, що нарешті Ю. Канигін вжив не повсякчас застосовуваний ним термін “арії”, а дещо відвертіший У сенсі небезпечних асоціацій - “арійці”. Але, звісно, взяти на ві-РУ одразу усе, написане у книзі І. Каганцем Ю. Канигін начебто не може. Щоправда, це не заважає йому завершити свою передмову наступними доброзичливими міркуваннями:

.. тут потрібні не лише серйозні застереження і додаткова аргументація, а й нові фундаментальні дослідження в рамках авторської парадигми. Залишається лише побажати авторові подальшого просування у сфері етнології та історії в річищі своїх конструктивнтих концепцій. Думаю, що книга стане резонансним явищем у нашому житті.” (Каганець, 2006, С. 11, виділення моє. - К.Г.)

Ох, не подобається чомусь ця “авторська парадигма” та “річище його конструктивних концепцій”... А тим більше, його висновки з аналізу спадщини “великих рас” “основ расології” “арійської ідеї”, “єврейського міфу”, “арійців та євреїв” “галілеян та юдеїв”,“істинних арійців” (це розділи книги). Звичайно, І. Каганець нас “заспокоїть” і скаже, що “ідеологи Третього Рейху міфоди-зайн ставлять вище археології, антропології і взагалі науки” (Каганець, 2006, С. 229). Адже зрозуміло, що найчистіші арійці були не в Німеччині, а в Україні. Зазначимо, що автор палко критикує помилки німців, а особливо вражає сентенція, що “комплекс неповноцінно стІ, як відомо, має тенденцію переходити у свою протилежність - манію величі” (Каганець, 2006, С. 231, виділення моє, - К.Г.). Найкумедніше у “критиці” нацистів з боку Ю, Канигіна та І. Каганця те, що у ній наведений повний перелік тих комплексів та псевдонаукових марень, які можна закинути їм самим. Вони дивляться на ідеологію третього Рейху як у дзеркало.

І що ж далі пише І. Каганець про діяльність нацистського режиму? Читаємо і замислюємося;

“Це був час соціальних експериментів, «чернеткових зразків» і «діючих прототипів», коли нові ідеї реалізовувалися в максимально відвертій і екстремальній формі, коли відбувалося зондування меж добра і зла, можливого і неможливого. Цей досвід не можна Ігнорувати. Він вимагає критичного осмислення, інакше знову будемо «винаходити велосипеди» і повторювати старі помилки” (Каганець, 2006, С. 231)

Висновки з цього “критичного осмислення” можно побачити в останніх тезах книги, які ми подаємо з авторським виділенням: Український геосоціальний організм сьогодні народжує нову арійську державу.

Головний принцип її утворення - арійський стандарт. Ідеал його реалізації - Ісус Христос, істинний арієць. Як говорили древні, “розумному - достатньо”.

Тут варто завершити огляд досягнень наших трьох славних “класиків”, бо починаю побоюватися за своє душевне здоров’я. Адже психіатри, як відомо, надто довго спілкуючись душевнохворими, часто й самі стають дивакуватими. А українському читачеві книжок про “популярні теорії” раджу також поберегтися. Душевні хвороби часом бувають заразні.

Література:_

ІЬтлер А. Моя борьба. М., 1993.

Гудрик-Кларк Я. Оккультные корни нацизма. Тайные арийские культы и их влияние на нацистскую идеологию. СПб., 1993.

Каганець І. Арійський стандарт. К., 2006.

Каныгин Ю. Вехи священной истории: Русь-Украина. К., 2005.

Канигін Ю. Шлях аріїв. К. 1997.

Ро$енберг А. Миф XX века. Опыт дуковно-интеллектуаяькой борьбы фигур нашего времени. Таллинн, 1998.

Поляков Л. Арийский миф. Исследование истоков расизма. СПб., 1996,

Шилов Ю. Джерела витоків української етнокультури XIX тис.до н.е.-ІІ тис. н.е. К., 2002.

Шилов Ю. Праслов'янська Арагта. К., 2003.

Энциклопедия «Третьего рейха». М., 1996,

І Витримки з виступів на круглому столі “Міфологізація походження українців”

Григорій Пі втор ак,

доктор філологічних наук, професор, нлен-кореспондент НАНУ, завідувач відділу загаяьнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. 0. О. Потебні

...Мас-медіа патріотичного спрямування значно поміркованіші у своїх публікаціях [аніж проросійськи налаштовані медіа], але досить часто їхніми авторами виступають дилетанти, які, керуючись добрими намірами, будують свої версії етногенезу українців не на документах і фактах, а на припущеннях і фантазіях.

...Зокрема, прихильники відтворення колишнього СРСР хоч би у формі тісного союзу слов'янських держав - Росії, України та Білорусі - намагаються довести, що росіяни, українці та білоруси становлять по суті єдиний «русский народ», і створення на уламках радянської імперії трьох суверенних держав вважають тимчасовим і прикрим непорозумінням, фатальною помилкою політичних лідерів, яку варто якнайшвидше виправити. На противагу їм, українські політичні діячі патріотичного табору прагнуть на історичних фактах довести давність українців як самостійного етносу, а, отже, й закономірність та логічність утворення самостійної української держави. При цьому спостерігаються і спроби зробити історію українського народу більш древньою, ніж вона є насправді. Але навряд чи це є проявом комплексу національної меншовартості Радше це прояв національної гідності, але в деяких випадках - і національного чванства, властивого не тільки деяким українцям. Досить згадати, що в часи диктатури Ніколає Чаушес-ку в Румунії на офіційному рівні пропагувалася доктрина, згідно з якою румуни - найдавніший народ на земній кулі, а від румунської мови походять усі інші індоєвропейські мови, зокрема, й латинська. По суті це дві полярно протилежні міфологізації (проімперська та проукраїнська]; і ставлення української наукової спільноти до них хоч у цілому й негативне, проте оцінюються по-різному: різко негативно великодержавно-шовіністині потуги і негативно та негативно-поблажливо - спроби кардинально поглибити давню історію українців, вбачаючи в цьому й деякий позитив, котрий полягає в пробудженні в українців патріотичних почуттів та інтересу до давньої історії свого народу Проте слід визнати, що в такій псевдопатріотичній міфологізації історії України негативу все ж таки більше, аніж позитиву.

Наталя Яковенко,

доктор історичних наук, професор, зав. кафедри історії НАУКМА

П Мені дуже важко погодитися з професором Півтораком, що зацікавлення давньою історією України “стало можливим через об’єктивне вивчення історії”. Причиною тут є явища зовсім іншого характеру - це перемонтування історичної пам’яті, яке завжди відбувається в суспільстві під час великих соціальних змін та інших зрушень. “Історична пам’ять” - я завжди беру це поняття в лапки - є синонімом міфу, бо історичної пам’яті як такої не існує. “Історична пам’ять” - це міф, сфабрикований підручниками та популярною історією, У ситуації, в якій опинилася Україна під час Перебудови і за початків незалежності, постала потреба перемонтувати стару “історичну пам’ять”, виготовлену в кабінетах партійних керівників. Як вона була перемонтована, яких клінічних форм вона набрала (я не боюся вжити це слово) - краще скажуть

колеги-археологи____Я би повторила слідом за незабутнім Свири-

дом Петровичем Голохвастовим: “Бее от необразованности". Тому що абсурдні ідеї, висловлені аматорами на кшталт Плачинди, або археологами, які займалися одними проблемами, а потім занурилися в речі, їм незнайомі, на зразок Шилова, були зустрінуті з таким ентузіазмом інтелігентною спільнотою України - письменниками, журналістами, учителями. А це показує, яким був рівень освіти цього середнього прошарку інтелігенції в Україні. Рівень, гідний Плачинди... Тому що інакше цю ситуацію пояснити важко.

В Який стан освіченості шкільних учителів, і який стан письменницького середовища, і який стан т. зв. “зацікавлених” рідною історією - такий і стан освіченості журналістів. Журналісти цілком дорівнюють рівнем освіченості тим, хто їх навчав. У мас-медіа саме тому й переважають ці дивні уявлення... Те, що їм було запропоновано, настільки вражало екзотичністю, та ще й (ви пригадайте) особливо в умовах ром антично-патріотичного піднесення кінця 80-х - на початку 90-х років... .Такий був час, така хвиля була розкручена і піднята журналістами. І головна провина того, що цей вірус набув такого величезного масштабу, лежить на глибокій, дрімучій неосвіченості наших журналістів. Годі сказати, що через Міністерство освіти у нормативні програми шкільного підручника пройшла "Велесова книга”. І це такого масштабу скандал, який показує - хто сидить у Міністерстві освіти... Це показує, яким є рівень освіченості членів науково-методичної ради шкільного підручника. Ми зараз живемо у демократичному просторі - можна видати будь-яку книжку, але на таких книжках не мусить стояти гриф Міністерства освіти. Такі речі не повинні запроваджуватися у шкільний підручник.

В Коли у т. зв. “історичну пам’ять” закладається заряд ксенофобії - це ніколи нічим хорошим не кінчається. Кого цікавлять приклади, - зверніться, - Європа ними повна, і як правило ілюстраціями такого типу пам’яті є Перша і Друга світові війни. Історична пам’ять та історичний міф - історичний підручник може в собі містити що завгодно, крім елементів ксенофобії та закликів до неї.

Н Тут я скажу дуже прагматично, бо Трипілля - це, по-перше, добре досліджена ділянка, по-друге, це - добрий бізнес-об'єкт, яким вона й залишається, і через це розкручується.

В Я не погоджуюсь з тим, що подібні речі можуть служити хоч у якійсь мірі для патріотичного виховання молоді...

У моєму “герметичному колі” колег до усього цього снобістське, в’їдливо снобістське ставлення. Що тут коментувати, про що тут дискутувати, бо усе абсолютно очевидно. Але це для нас, -а для журналістів,масового споживача, до того ж з не дуже гарною гуманітарною освітою, ці речі такими очевидними не є. Чи можна переконати прибічників, адептів, пропагаторів цих ідей, переконати шляхом газетних статей та проповідей з екрану телевізора? Думаю, що ні. “Історичний міф” або т, зв. “історична пам’ять”

не піддається деконструкц» шляхом учених розмов... Канони історичного міфу задаються красним письменством та задаються школою. Це не значить, що не треба писати чи говорити... Але найголовніше - треба подумати про міністерство освіти, щоб воно викорінило це зі шкільного підручника, який і закладає основи "історичної пам’яті”

Леонід Залізняк,

доктор історичних наук, професор, завідувач відділу кам’яної доби Інститу ту археолог it НАН У, професор НАУКМА