Новітні міфи та фальшивки про походження українців

Ш Міфологізація етногенезу українців

П Чому сьогодні вважаються актуальними питання походження українського народу?

Питання походження українського народу лишатимуться вічно актуальними, так само як і проблеми походження будь-якого іншого народу. Це є одна з тих тем історичної науки, що не піддається остаточному розв’язанню, позаяк ключові відповіді на питання щодо походження того чи іншого етносу ховаються в мороці доісторичних часів. Археологія, яка мала б прийти на допомогу історикам, за своєю сутністю є наукою предметною, але фрагментованою.Тому будь-які історичні реконструкції на археологічному матеріалі завжди лишатимуться гіпотетичними, а професійні науковці будуть вимушено обережними у своїх висновках. Такою є предметна реальність археології.

Підозрюю, що ця відповідь навряд чи задовольнить ширші кола патріотичної та заклопотаної проблемами рідної історії громадськості. Остання підсвідомо вимагає простих відповідей на складні питання. А всякий попит породжує пропозиції, у нашому випадку - у вигляді розмаїття псевдонаукових сурогатів, які сукупно формують угноєне поле для визрівання плодів сучасної міфотворчості. Емоційно поданий та науково упакований міф оволодіває масами за посередництва засобів масової інформації. Та міфотворцям цього замало й вони розпочинають галасливу кампанію за визнання “науковості” міфу професіоналами. Такий процес є практично некерованим. Науковці відповідають стримано, фактично знаходячись у стані пасивного опору чи кругової оборони. У міфотворців, зазвичай, жодних гальм помітити не вдається. Вони звертаються до широкого загалу і паплюжать "офіційну”, з 'їхньої точки зору, науку, маючи з того непоганий практичний зиск.

Конкретним прикладом дієвості такого підходу є текст “Захистимо священну Аратту” (Шилов Ю. Чого ми варті, - К„ 2006, С. 35-38). Від кого ж слід захищати антинаукову байку про трипільську Аратту? Виявляється, від “...провідних фахівців з трипільської археологічної культури” Н. Бурдо та М, В ідейка, від “щирих українців” професорів Л. Залізняка та В. Отрощенка, літератора та видавця В. Довгича (Там само, С. 36-37). їм протиставлені “дійсні патріоти: академіки М. І. Сенченко і Г. В. Щокін, підприємець В. М. Лазоренко,колекціонер О. С. Поліщук” (Там само, С. 37), що фінансували видання трьох грубезних томів іниловсь-ких фантазій. Це щодо реального практичного зиску від скандального конфлікту колишнього науковця, а нині - літератора, з професійною наукою.

н Наскільки етногенез українців та давня історія України правдиво висвітлюється в мас-медіа? Наскільки сучасним є викладання історії України> зокрема щодо походження українського народу?

Відповіді на другий блок питань логічно продовжують перше. Етногенез українців та давня історія України висвітлюються в мас-медіа настільки правдиво, наскільки сумлінними є конкретні журналісти. Коли вони звертаються до науковців, то й одержують інформацію, яка дозволяє подати доволі об’єктивну панораму праісторії українського народу. Використовуючи не підтверджені ніякими фактами “сенсації”, журналісти ллють воду на млин міфотворчості.

Між наукою та громадою існує такий собі посередник у вигляді учбової літератури. На жаль, міфотворцям, час від часу, вдається проштовхувати свої “відкриття” на сторінки підручників, особливо шкільних. На рівні вузівської літератури ситуація загалом виглядає кращою. Але сьогодні студенти-історики Могилянки, наприклад, ставлять мені питання щодо наявності фантастичних сюжетів у шкільних підручниках з історії України. Чому школярі мають засвоювати відверто неправдиву інформацію? Адже в університеті їм викладають принципово інше бачення генези українців, зважену оцінку комплексів Кам’яної Могили,

Трипільської культури чи фантому міфічної, як для теренів України, Аратти. Наявність такого протиріччя є проблемою для освітянської сфери.

Заслуговує на увагу той факт, що деякі західні історики України, цілком усвідомлюючи пікантність “нетрадиційних історичних теорій” Ю. Канигіна, Ю. Шилова, Л. Силенка, О. Бердника, переповідають саме їхню версію давньої історії України, як от у розділі “Військо Гога І Магота: міфи про українську давнину” (Вілсон, 2004, С. 44-73). Тут же Е. Вілсон застерігає, що “більшість (якщо не всі) “мейнстрімових” істориків чітко відмежувалися від подібних теорій" відсилаючи англійського читача до академічної “Давньої історії України” (Там само, С. 45). Отже, інформація щодо існування двох версій доісторії України (наукової та нетрадиційної) помічена навіть у віддаленому англомовному середовищі й стала вже приводом для іронічних коментарів. Та чи додає такий історичний дуалізм поваги до нашої науки в світі?

В Чи є питання етногенезу українців та давньої історії України політизованими і чому? Чи можна назвати спроби зробити історію українського народу більш древньою проявом комплексу національної меншовартості?

Знову ж таки, питання етногенезу українців та давньої історії України є політизованими настільки, наскільки у політиків вистачає бажання втручатися в делікатні сфери науки. А таке бажання, чи радше сверблячка, є. Один лише приклад. Лідери Української народної партії (І. Заєць, П. Мовчан, В. Черняк) ще на початку нового тисячоліття вирішили нашвидкуруч розібратися з Трипіллям на засадах автохтонності та українськості. Можливо, таким чином вони планували протоптати стежку до тоді ще кандидата в президенти, небайдужого до Трипільської культури. Звичайно, що нічого осудного в таких добрих намірах немає. Проте, втручаючись у далеке й незнайоме для них питання, політики уникли консультації з боку однопартійця, ідеологічно близької до них особи. Мова йде про мене, як керівника відділу археології енеоліту - бронзової доби Інституту археології НАН України, де працює найпотужніший колектив спеціалістів з трипільської проблематики. Схоже, що тодішні народні депутати не потребували фахових порад, бо вже одержали базові установки від міфотворців та прочитали, за їхнім же зізнанням, певну кількість книжок з трипільської проблематики.

Упродовж 2003-2006 років мала місце масована спроба українізації Трипілля заднім числом і поперек наукового знання та здорового глузду. Створено благодійний фонд “Трипілля” (голова -політик Іван Заєць), проведено конференцію “Трипільська цивілізація у спадщині України” (травень 2003 р.) з виданням її матеріалів. Перші три тексти цієї збірки належать уже згаданим політикам, де дано установку на “правильне” вивчення та осмислення Трипілля. “І це не є політизацією науки, бо наука перед тим, як дати відповідь на якесь питання, спочатку має його сформулювати” (Трипільська цивілізація у спадщині України, К., 2003, С. 7). Так-то так, але чому тоді формулюють питання не фахівці, а політики?

LIKBEZ ЯБЕТКІ

Далі - більше, 7-11 жовтня 2004 p., у розпал президентської виборчої кампанії, в Києві було скликано Перший всесвітній конгрес “Трипільська цивілізація” (фінансування здійснив “Індустріальний союз Донбасу”, голова Оргкомітету - керівник ІСД, меценат та колекціонер старожитностей С. Тарута). До папки учасника конгресу організатори дбайливо вклали тексти В. Черняка “Трипілля - вікно у початок історії”, І. Зайця “Стан і перспективи досліджень, охорони та популяризації трипільської цивілізації” та тези від Оргкомітету “Трипілля - зародок світової цивілізації”. Інститут археології НАН України ухилився тоді від участі в цій помпезній акції профанації науки, а один із запрошених іноземних дипломатів, розповідаючи про перебіг Конгресу, зазначив, що атмосфера його засідань являла собою дивну суміш націоналізму з провінціалізмом. Цей факт є наочною ілюстрацією групового вияву комплексу національної меншовартості, підпертого невіглаством так званої політичної еліти, перед очима запрошених іноземців.

Вже після проведення круглого столу “Міфологізація етногенезу українців” (20.02.2007 р.) до мене звернувся І, Заєць з побажанням рецензії його виступу на конференції “Трипільська цивілізація у спадщині України” (Київ, 30.05.2003 p.), виданого в однойменній збірці (Заєць, 2003, С. 12-27). Спробую виконати це побажання, хоча й без особливого ентузіазму. Адже оцінку політики названої конференції й виступу І. Зайця на ній мені вже доводилося робити (Отрощенко, 2004, С. 130-132). Уважно перечитавши рецензований текст, мушу засвідчити його непро-фесіоналізм, тобто - ненауковість. Вона проявляється не лише у відсутності необхідного апарату посилань, так само, як і прізвищ археологів, з якими шановний політик веде непримиренну дискусію. Такий собі бій з тінню. До того ж з тінню неприємною в усіх відношеннях - носієм усього негативу в проблематиці вивчення Трипілля. Що ж протиставляє аморфній масі недолугих археологів І. Заєць? Виявляється . .погляд громадськості на таке унікальне явище, як Трипільська цивілізація, на проблеми її дослідження, охорони і популяризації.” (Заєць, 2003, С. 12). “Громадськість” цю ніяк не конкретизовано, вона така ж безлика й аморфна, як і “археологи” але цілком здатна “...пізнати справжню стародавню історію українського народу.” Мабуть за принципом: чим менше знаєш - тим більше пізнаєш. Ставши поміж двох ним же створених фантомів, політик надає собі функції арбітра у дискусії “науковців” з “громадськістю”.

Перевіримо кваліфікацію арбітра: “Останнім часом мені вдалося прочитати кілька десятків наукових праць та газетних публікацій з даної проблематики.” (Там само, С. 16). Отже, на переконання політика, наукові праці та газетні публікації є джерелами одного рівня. Між тим, газетна інформація щодо наукової сфери у фаховому середовищі сприймається як така, що не заслуговує на довіру. Занурюючись у наукову проблему варто забути все, про що ти почитав у газетах. Навряд чи 1. Заєць сприйме таку пораду. Адже в газетах є сенсаційно прості відповіді на складні питання, а в публікаціях - рутинне колупання в трипільському посуді чи нудна типологія жіночих статуеток.

Розставивши учасників інсценізованої ним же дискусії по кутках рингу, політик формулює дві концепції щодо статусу Трипільської культури: 1) наукова - це одна з культур в системі енеоліту Євразії; 2) громадська - . .не просто одна з культур, а за-саднича для європейської цивілізації культура.” (Заєць, 2003, С. 12).

Науковий підхід вимагає всі явища розглядати в системі, а не висмикувати одне з них із контексту, як чорний археолог вибирає трипільську статуетку, кинувши решту знахідок напризволяще. Вже на цьому рівні зіставлення видно, що громадська концепція ніяк не перетинається з науковою. Вони існують у різних вимірах і цілком самодостатні. Але, щоб якось урівноважити позиції сторін, І. Заєць голослівно заявляє, що частина науковців підтримує громадську концепцію. Назвіть їхні прізви-ща, будь ласка! Звертання до В. Хвойки тут не проходить. Знаменитий копач старожитностей помітив неординарну культуру в Києві та Трипіллі, дав їй ім’я і виніс свої спостереження на суд науковців. Його ж інтерпретація Трипілля, зокрема на засадах автохтонізму, становить на сьогодні суто історіографічний інтерес. До того ж називати чеха “першовідкривачем” Трипільської культури, як це робить І. Заєць, буде перебільшенням. її відкрили: польські археологи на теренах Галицького Поділля ще в середині 70-х pp. XIX ст. і назвали культурою мальованої кераміки; румуни - в Західній Молдові у 80-х і назвали культурою Кукутень. Так що В. Хвойка в 90-х міг вважати себе хіба що третьовідкрива-чем (Бурдо, 2005, С. 10-13).

Сьогодні Трипілля є великою гілкою дерева, що зветься культура Кукутень. Під назвою Кукутень трипільську культуру, здебільшого, знають у Європі. Втім, Трипілля стало великим, а Кукутень - малою в результаті анексії Бессарабії, північної Буковини та Галичини на першому етапі Другої світової війни. Ось так загарбницька війна посприяла розвою окремо взятої археологічної культури, нові межі якої сантиметр в сантиметр співпали з новим державним кордоном СРСР.

У тоталітарній державі археологія абсолютно залежна від політики. За Сталіна археологічні культури спочатку заборонили (30-ті роки), а потім - реабілітували та оголосили автохтонними (40-ві роки). Міграціоністів тоді не лише затаврували (ну, майже так само як І. Заєць нас сьогодні), а й відправили декого на перевиховання до Сибіру в товарняках.

Така преамбула потрібна для того, щоб показати як непросто все в археології, а тим більше - в політиці, яка експлуатує науку. Рішуче заперечую політикові, що міграційна концепція “всуціль вибудована на міфах” (Заєць, 2003, С. 15). Вона побудована на датованих матеріалах розкопок, що засвідчують неквапний рух кількох хвиль мігрантів з Румунського Прикарпаття на схід. Хочу висловити своє співчуття громадськості, але питання щодо приходу прекукутеньців на наші терени в науці вирішене. Звинувачення, що воно вирішене за гроші, потребує конкретизації: хто? кому? скільки? Ну й, бажано, з належною документованістю фактів. Ви, пане Іване, закидаєте нам “недеколонізоване наукове мислення” (Там само, С. 16). А що, громадськість вже встигла деколонізувати ненаукове мислення? Всі ми складаємо одне хіостгеноцидне суспільство, але це не значить, що треба місити в багнюці тих, хто знає трохи більше від інших. Проявіть бодай дещицю терпимості до позиції науковців.

Не знайшовши жодного доброго слова для людей, що поклали своє життя на вивчення Трипілля, Ви висуваєте до них низку як слушних, так і надуманих претензій. А, зрештою, все зводиться до пропозиції створити декілька нових бюрократичних структур для керування процесом вивчення та популяризації Трипілля: Громадська координаційна рада, Трипільська комісія при НАН України, Національний музей археології. Чи не забагато надбудовних прожектів на плечі тих сорока дослідників, які реально займаються вивченням Трипілля? А так же хочеться кермувати!

Як для керманича, то бажано було б уникати дитячих археологічних помилок. Не варто вимагати, щоб музейні експозиції знайомили нас “...зі сценами полювання на брилах Кам’яної Могили” (Там само, С. 13), бо немає таких сцен на згаданих брилах. Не можна твердити про прямий зв’язок між фактами матеріальної культури, якщо їх розділяють 15 000 років (Там само, С. 17). Твердження, що мисливці на мамонтів верхнього палеоліту прийшли з Близького Сходу не е абсурдним. Найдавніші рештки людини розумної знайдені в печерах Палестини. Звідти вона, вийшовши попередньо з Африки, заселила терени Євразії, з Україною включно. Неправда, що прихильники міграційної концепції заперечують зв’язок городсько-волинської, усатівської та софіївської культур з Трипіллям (Заєць, 2003, С. 18). Перелічені явища складають заключну фазу існування Трипілля, що загальновідомо, а ось після них трипільська традиція, попри всю Вашу незгоду, дійсно переривається. Ніхто з науковців не відтворює антропологічний тип трипільців за статуетками, бо це заборонено відповідною методикою досліджень, а виключно за черепами. Висновок щодо домінування східносередземноморського антропологічного типу серед чоловіків антропологи одержали за вимірами черепів. Водночас спостережено, що фігурки реалістичного стилю мають “вірменоїдні” риси обличчя (Мовша, 1973, С. 19). І, останнє, існування трипільської цивілізації ще ніким не доведене. Тому ліпше уникати використання цього терміну всує.

Хочеться побажати шановному Іванові Олександровичу більшої об’єктивності та толерантності в підходах до наукових проблем та науковців.

Е Чи становить міфологізація етногенезу українців та давньої історії України загрозу суспільству та майбутньому держави? Які існують ризики через невірне ставлення до етнічної історії.

Безумовно становить, та ще й чималу загрозу. Спробую проілюструвати реальну небезпеку ситуації на прикладі текстів професійного міфологізатора (арієзнавця) Ю. Шилова. Він рекламує себе як “Академік (Православной Русской Академии, Української академії оригінальних ідей, New York Academy of Sciences), професор (ПРА та МАУП - Міжрегіональної Академії управління персоналом), член Союзів письменників України й Росії, голова історичної секції Всеслов’янського собору (союзу громадських організацій слов’янських країн)” Народний академік скромно замовчує, що в колишньому науковому житті він був відомий як кандидат історичних наук. Можливо його бентежить той факт, що процедура проходження його скандальної дисертації розпочалася з фальсифікації результатів голосування на відділі археології енеоліту - бронзової доби Інституту археології АН УРСР, здійсненої його науковим керівником (Шилов Ю. Победа, К., 2000). Втративши роботу в Інституті через порушення трудової дисципліни, Ю. Шилов цілком присвятив себе творенню міфічної історії України, невимушено вписуючи її до арійського контексту.

Арійська ідея й відповідна теорія та практика накоїли в XX столітті стільки лиха, що повертатися до цього питання в новому тисячолітті здавалося б немає жодного сенсу. Проте реалії нашого життя засвідчують помітні рецидиви арійської хвороби як серед українців, так і в наших східних сусідів. І якщо сусіди через представників інтелектуального сегменту російського суспільства перейшли, принаймні, до осмислення цієї проблеми (Шнирельман, 2004), то наші “оріяни” практично без перешкод розвивають наступ на інтелектуальні редути громади (Каныгин, 2005; Шилов, 2006). Варто зазначити, що як тільки арійську нитку починають вплітати у вінок національної ідеї, відразу ж вигулькує виразний антисемітський мотив (Шилов, 2006, С. 185-191). Так само й у сусідів: “Шнирельман устанавливает в неоарийском мифотворчестве антисемитские и мессианские мотивы, а так же тесную связь с оккультизмом XIX (Е. П. Блаватская) и XX веков (Э. Бейли, течение “New Age”)” (Кореняко, 2006, С. 203).

В. Шнірельман присвятив арійському міфові на російському грунті другу частину своєї монографії, а третю - неоязичництву. Суть його підходу до проблеми виразно проступає вже з назв окремих глав частини 2: "Второе пришествие арийского мифа”, “Зачем русским арийская идентичность?”, "Страсти по Аркаиму: арийская идея и национализм” "Русский ответ: археология, русский национализм и Арктическая прародина”. Остання глава починається з розділу “Русские в беде”. Звісно, висновок щодо “великой арийской цивилизации - матери русского племени” не може не тішити росіян, що потрапили у пострадянську біду (Кореняко, 2006, С. 203-205). В. А. Шнірельман резонно звертає увагу на тих фахівців (Б. О. Рибаков, О. М. Трубачов, Н. Р. Гусєва, С. В. Жарнікова і - увага! - Ю. О. Шилов), які не лише брали участь у такому фантазуванні, а до того ж освячували його своїм академічним авторитетом.

З тим, що Ю. Шилов - фантазер, сперечатися не доводиться, а ось з приводу його “академічного авторитету” хочеться заперечити, позаяк він не працює в жодній академічній установі й не є дійсним членом НАН України. Бутафорії на кшталт “Академії оригінальних ідей” чи “Православної російської академії” нічого спільного з академічною наукою не мають. Пікантність ситуації полягає ще й в тому, що православна братія сусідньої держави одарила академічним саном ... неоязичника, себто - поганця, що трактує факт християнізації Київської держави, як перший крок до загибелі слов’янства. Цитую: "А треба “повертатися до нової весни” Неоязичництва з його природними архетипічними засадами цивілізації; іншого виходу-порятунку немає” (Шилов, 2006, С. 194). Зазначу, що наше неопоганство вже помітили іноземні дослідники цієї теми, звернувши увагу на його виразний антисемітизм у поєднанні з відвертим расизмом на слов’янсько-арійському тлі (Шнирельман, 1999,С. 130-143).

Власне, й збірка есе, статей та нарисів "Чого ми варті?” підтверджує, що арійська ідея, яку Ю. Шилов так дбайливо викохує в українському грунті, подається українському читачеві в пакеті з поганством, націоналізмом нацистського гатунку, антисемітизмом та окультизмом. Цю гостру приправу арієзнавець свідомо намагається долучити до української національної ідеї. Показово, що “оріянин” не заперечує своєї співпраці з неонацистськими часописами сучасної Росії "Наследие предков”, “Новые правые” (Шилов, 2005, С. 177). І це - позиція. Тому, мабуть, не випадково він нині працює у приватному вузі, який, свідомо чи підсвідомо, але системно дискредитує Україну перед світовою спільнотою. “Професор із селянського роду” також додає до скарбнички дискредитації свій срібник: "Уже следует явления называть своими именами, а события определять системно - избегая ограничений интересами одной этнокультуры (ныне это обычно еврейская, выборовшая такое право своими сомнительными Торой, сионизмом, холокостом, "антисемитизмом” - направленным ею же против арабов и др.)” (Шилов, 2006, С. 184). Потрапляючи до середовища “своїх”, ну, скажімо, на “Собор народов Беларуси, России, Украины” (Запоріжжя, 17-19.05.2004 р.), народний академік висловлюється ще конкретніше: “Следует признать, что три революции, гражданская и, как минимум, Вторая мировая война, по крайней мере два голодомора - есть Холокост, проводимый (поныне!) евреями против славян. ...Блаватская, Рерихи, Шилов - уже свое слово сказали: концептуальное, идеологическое тоже.... Слово теперь за политиками, за военными, за экономистами” (Шилов, 2005, С. 288,290). Цікаво, на що розраховує Ю. Шилов, закликаючи військових до розв’язання суто ідеологічних міжетнічних проблем? Схоже, йому ввижається “остаточне вирішення єврейського питання”, яке розпочав Гітлер і продовжив, але не встиг завершити Сталін: Голокостом по Голокос-ту! Але, ніби передчуваючи такі закиди, творець “нової теорії історії людства” на ним же поставлене питання: “Як рятуватися (від сіонізму. - В. О.)?” відповідає: “Хірургія не допоможе (Гітлер уже спробував), терапія також (спробував Сталін): «-», повторюю, є необхідним і незнищенним. Вихід тільки один: зміцнення «+», організму”. Єдиним “у державі та світі” політиком, “який має мужність вказувати на смертоносність сіонізму й протиставляти йому життєдайність українства, - це Г. В. Щокін, засновник МАУП” (Шилов, 2006, С. 87). Ці відверті цитати наведені з передвиборного інтерв’ю кандидата в народні депутати до Верховної Ради від Української консервативної партії Ю. Шилова.

Такі щирі рецепти розв’язання єврейського питання звучать не вперше. Просто в цивілізованих країнах на людину, що їх озвучує, невідворотно чатує кримінальна відповідальність, а ми чомусь лише очима кліпаємо на витівки провокаторів. Попри титанічні зусилля Ю. Шилова та Г. Щокіна, Верховна Рада таки розібралася, хто винний у геноциді українського народу в формі голодоморів - комуністичний режим Імперії Зла. Нагадаю, що вперше звинувачення радянському режимові в геноциді українців пролунало 25 років тому в Єрусалимі, у доповіді Дж. Мейса на конференції з проблем Голокосту.

Але повернемося до арійської теми в опусах Ю. Шилова. Не можна твердити, що він механічно її скомпілював за російськими лекалами. Як людина творча і з багатою фантазією, народний академік конструює суперавтохтонну етнокультурну конструкцію протяжністю в 21 тис. років. Його російські колеги обмежують прабатьківщину аріїв, якщо не тундрою, то Південним Уралом і виводять з аріїв слов’ян (“Москва - третий Аркаим” та “место исхода пр ото слав я некой группы арийского народа”). Натомість Ю. Шилов розуміє, що за полярним колом прабатьківщини бути не могло, а про Аркаїм воліє не згадувати взагалі. Він починає власну історію праслов’ян ледь не з мисливців на мамонтів верхнього палеоліту, посилаючись на щонайдавнішу в світі історичну пам’ять слов’ян. І лише десь з середини V тис. до н. е. під крилом у трипільців Аратти, на її степовій окраїні визрівають арії (Аріан, за термінологією есеїста). Слов’янський етап розвитку етнокультури прямих спадкоємців Аратти розпочинається в 2400-1700 роках до н. е. Арії Наддніпрянщини в середині II тис. до н. е. залучають слов’ян до міграції в Індію, де на межі 11-1 тис. до н. е. оріяни (діти від шлюбів араттів та аріїв) та боруси (борисфені-ти) нарікають себе етнонімом слов’яни. Потім частина з них повертається на прабатьківщину. Кім мерія та Скіфія оголошуються найбільшими об’єднаннями слов’ян. “Общинна” слов’янська цивілізація протиставляється рабовласницьким Греції та Риму, потім Візантії та Хозарії й зрештою переможно трансформується в царську Росію: “общинность-“коммунизм” исконно присущ и храним славянством” (Шилов, 2006, С. 21, 286-287). Хочеться запитати: “Яким слов’янством, окрім, звичайно, російського?”

На чому ж базується такий революційний перегляд доісторії слов’янства? Звичайно ж на трьох китах: 1) праці не зовсім адекватного шумеролога А. Кіфішина; 2) інформація з “Велесо-вої книги”, яка вважається науковцями фальсифікатом; 3) власні фантазії-видіння народного академіка. Зрозуміло,що професійна наука тут відпочиває, позаяк затаврована самим же Ю. Шиловим як “офіційна”. Коментувати припущення щодо парування араттів з аріями, від якого й пішли слов’яни/оріяни надто важко. Нагадаю, що арії покинули прабатьківщину, де б вона не знаходилася, та вийшли на арену історії близько 1500 р. до н. е. на Передньому Сході, а мову слов’ян історики фіксують після 700 р. н. е. в Цент-рально-Східній Європі. Тому для переконливого поєднання названих етносів у часі ми просто не маємо ніяких фактів. По суті проповіді Ю. Шилова є типовою локшиною на вуха так званої "элиты славянских народов” (Шилов, 2006, с. 290). Яка в нас сьогодні “еліта” - загальновідомо.

Втім, займатися будь-яким аналізом зальотів Ю. Шилова -справа марудна й марна, позаяк той живе у світі недоведених аксіом. Зрозумілішим він є у своїх політичних уподобаннях. Ось, наприклад, віхи “погибелі слов’янству”, виведені ним: 867,988, 1905, 1917, 1991, 2004 роки (Шилов, 2006, С. 285). Торкаючись останніх віх, бачиш, за логікою теоретика, що коли в Кремлі виникають проблеми, то це вже й погибель слов’янству загалом. Правда, невідомо, якому слов’янству? Міф щодо слов’янської цивілізації, нав’язуваний Ю. Шиловим (Шилов, 2004) не більше ніж фантом. Не було такої ніколи. Бог дасть і не буде. Адже слов’яни належали й належать до різних цивілізацій (католицької, православної, мусульманської). Сталося так, що за підсумками Другої світової війни Кремлю вдалося поневолити практично весь слов’янський світ, силоміць загнати його до соціалістичного хліва. У 1991 р. цей хлів остаточно розвалився, після чого почався прогресивний та динамічний процес відродження слов’янських державностей, що завершився 2006 року відновленням незалежності Чорногорії. Кому з слов’ян від того стало гірше? Проблеми є виключно у тих, хто досі ще не визначився з європейським вибором. Нормальні ж слов’яни вже долучилися до “золотого мільярду” успішної західної цивілізації. Ось і нам не запізнитися б, долаючи брудну хвилю псевдослов’янської контрпропаганди з арійським присмаком ксенофобії, пропоновану Ю. Шиловим та його наставниками з МАУПу.

А тепер про ризики. Істеричне нацьковування “життєдайних українців” на “сіоністів” з боку ініціативних міфотворців запрограмоване не лише на ускладнення наших відносин з державою Ізраїль. Помічено, що кожна антисемітська акція після Другої світової війни спрямовувалася, головним чином, проти США - держави, що є нині чи не єдиним гарантом нашої безпеки.

Саме на ефект послаблення американського бажання захищати Україну і спрямовані нині, на мій погляд, зусилля демонстративних антисемітів. Відомо, що хвилі світового тероризму, піднятій на початку 70-х років минулого століття, передувала системна антисемітська пропаганда серед арабів Палестини. Проект було розроблено аналітиками з КДБ СРСР, а рух кривавої хвилі, що стала самодостатньою, не вдається зупинити й сьогодні. Не виключено, що декому кортить застосувати палестинські рецепти щодо нашої держави, з відповідними наслідками. Тут ризики можуть швидко трансформуватися в пряму загрозу нашій державності. Слід чітко усвідомити, якщо антисемітські акції спрямовуються проти США - гаранта нашої безпеки, то вони направлені й проти України, принаймні ті з них, що мають місце е межах кордонів нашої держави. Патріотизм і антисемітизм є речі несумісні.

В Чому саме трипільська культура стала відправною точкою для створення етноміфології?

Питання непросте й таке, що має низку відповідей. По-перше, ця культура, створена мігрантами, що прийшли з теренів Молдови, вражаюче яскрава, просто красива в своїх матеріальних виявах. Поселення-гіганти, домобудівництво, керамічні печі та чудовий посуд високої якості, вервечка жіночих образів трипільської дрібної пластики, таємничі знаки й зовсім незрозумілі звичаї магнетично притягують до Трипілля науковців, митців і просто закоханих у давнє минуле своєї землі людей. По-друге, вона запаморочливо давня (V-IV тис. до Христа, 7 тис. років від сьогодення - часи Адама), Ось вам і привід до балачок про “зародок світової цивілізації”. По-третє, Трипілля було розкручене в колах заокеанської української повоєнної еміграції, завдяки літературним творам Докії Гуменної, присвяченим Трипіллю. Письменниця брала участь в розкопках Т. Пассек напередодні Другої світової війни. Тому її книжки з трипільської тематики по-жіночому емоційні та позначені ефектом присутності. Фундатор неопоганської РУНВіри Лев Силенно відчув магнетичний вплив цієї культури, прилаштувавши Трипілля наріжним каменем до своєї еклектичної релігійної конструкції, а далі прямо ототожнивши давніх українців з трипільцями. Таким чином, Трипілля перетворилося з археологічної абстракції в символ віри, принаймні для рунвірян.

Від 1993 р. їхня конгрегація стала офіційно зареєстрованою в Україні, маючи дещицю прихильників у середовищі інтелігенції.

Отже, Трипілля, на хвилі відновленої незалежності, було ідеологічно використане як прийнятний будівельний матеріал для підвалин Великого українського міфу.

LIKHEZЙЕЕТКЙ

Наведений вище перелік причин позанаукової експлуатації Трипілля не є вичерпним і може бути розширений колегами. Зазначу лише, що чи не в кожній країні є своє Трипілля, тобто, Велика археологічна культура - об’єкт поклоніння та міфологіза-ції. У Польщі це, наприклад, лужицька культура, в Грузії культура Тріалеті, а в Росії, схоже, синташтинська. Тому українську міфотворчість слід розглядати не як ізольоване явище, а в системі тенденцій світової міфотворчості та неопоганства.

В Яким є ставлення наукової спільноти до мІфологізацгі історії України?

За всю наукову спільноту свідчити не стану, а ось археологічна її частина ставиться до міфотворчості негативно. Тому що археологія України надто багата, щоб випинати з її системи якусь одну археологічну культуру. Вже виділено сотні археологічних культур на теренах України. Кожна з них є неповторною. В межах самого Трипілля нині позначено до десятка окремих культур і типів пам’яток. І не всякий ентузіаст пояснить, чим же відрізняється західно трипільська культура від східн ©трипільської. Тому поняття “трипільська культура” сприймається сьогодні у фаховому середовищі як певний анахронізм чи прояв археологічного жаргону. Коректніше вживати термін культурно-історична спільнота Кукутень-Трипілля.

Пройшло вже 12 років відтоді як видано статтю “Міфотворчість шкодить Україні” (Отрощенко,“Вечір ній Київ"К.: 12.07.1995). За цей час міфотворці зробили чимало для дискредитації науки та по пуля риз а ції к в аз і науки. То му те з а, ви несе на в її заголовок, стала ще актуальнішою, що й засвідчує круглий стіл “Міфологізація етногенезу Ук р аїн и ”, п р ов е дени й у стін ах Ки є в о - Могиля не ь кої ака -демії Центром соціогуманітарних досліджень ім. В. Липинського.

Література:

Бурдо Н.В. Трипільська культура - 110 років дослідження II Археологія. - 2005. - № 4. - С.10-25.

Вілсон Е. Українці: несподівана нація. - К., 2004. - 552 с.

Заєць І. О. Стан і перспективи досліджень, охорони та популяризації трипільської цивілізації // Трипільська цивілізація у спадщині України. - К.> 2003. - С 12-27.

Каныгин Ю. Начало и конец времен. К.: А.С.К., 2005. - 500 с.

Корненяко В, А. Рец.; Шнирельман В. А. Интеллектуальные лабиринты: очерки идеологии в современной России / Московское бюро по правам человека. М., Academia, 2004. 480 с.; Шнирельман В. А. Лица ненависти (Антисемиты и расисты на марше) / Московское бюро по правам человека. М., Academia, 2005.360 с. II Вестник Евразии. Москва, 2006. - № 1 (31). Независимый научный журнал. - С. 198-218.

Мовша Т. Г. Нові дані про антропоморфну реалістичну пластику Трипілля // Археологія. - 1973. - Вип. 11. - С. 3-21.

Отрощенко В. Міфотворчість шкодить Україні II Вечірній Київ, К.: 12.07.1995.

Отрощенко В. В. Рец.: Трипільська цивілізація у спадщині України. К.: Просвіта, 2003. 328 с. // Археологія. - 2004. - № 3. - С. 130-132.

Шилов Ю. А. Победа. - К, 2000.

Шилов Ю. А. Истоки славянской цивилизации. - К.: МАУП, 2004.704 с. Шилов Ю. Чого ми варті. К.: Аратта, 2006. - 292 с.

Шнирельман В. А. Назад к язычеству? Триумфальное шествие неоязычества по просторам Евразии // Неоязычество на просторах Евразии. -Москва, 1999. - С. 130-169.

Шнирельман В. А. Интеллектуальные лабиринты: очерки идеологии в современной России / Московское бюро по правам человека. М., 2004. - 480 с.

доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ

Міфологізація походження українців (проблема Трипілля)

fl Проблема етногенезу українців - надзвичайно складна, її висвітлення - ключ до розуміння витоків культури, ментальності й етнічної самосвідомості народу. Звідси - її заполітизованість, прагнення політиків використати ті чи інші етногенетичні схеми для обгрунтування певних ідей, пов’язаних із майбутнім України. Починаючи з 30-х років минулого століття і майже до останніх днів існування СРСР наукові пошуки в царині етногенезу і етнічної історії українського народу фактично були забороненими. Звільнення з роботи, поневіряння і навіть арешт - ось що ще кілька десятиліть тому чекало тих поодиноких дослідників (Я. Дашкевич, М. Брайчевський та ін.), які наважувалися піддати сумніву тезу про походження українців, росіян і білорусів зі спільної колиски - Київської Русі. Усе, що суперечило цій тезі, заборонялось, усі, хто відстоював ЇЇ, заохочувалися. В наші дні її продовжують експлуатувати для власних цілей політики і науковці, орієнтовані на обслуговування інтересів північного сусіда України.

0 Багаторічне "табу” на висвітлення даної проблематики спричинилося до вкрай негативних наслідків: навіть після проголошення незалежності України науковців, які займаються цією темою на належному фаховому рівні, небагато, їх можна перерахувати на пальцях рук однієї людини. Аналіз наукової літератури показує, що кожен з них веде свої власні пошуки, опираючись на здобутки тих напрямків знань, які вони репрезентують. Як і п’ятнадцять років тому, координація зусиль представників етн о ге не ги ч них дисциплін (власне історія, порівняльно-історичне мовознавство, археологія, етнологія, історична антропологія тощо) є актуальним завданням української гуманітарної науки. Йдеться не про

банальне використання фактів, запозичених в працях своїх колег для ілюстрації власних поглядів, а про вироблення концептуальних комплексних підходів до висвітлення цієї проблематики. Відомо, що для того, щоб загубити якусь справу, слід створити комісію. Однак в даному випадку створення міждисциплінарної комісії з етногенезу, до роботи якої варто залучити провідні наукові кадри з різних галузей гуманітарних знань, дискусії! публічне обговорення питань, пов’язаних з походження українського народу, дозволили б кардинально змінити ситуацію в цій сфері.

В Буд ь-яка порожнина мусить бути заповненою. Доки поодинокі представники багатотисячної армії академічної та вузівської гуманітарної науки України намагалися висвітлити ті чи інші аспекти складної етногенетичної проблематики (лінгвісти - лінгвістичні, археологи - археологічні, антропологи - антропологічні і т. п.), публікуючи результати своїх пошуків у фахових виданнях, малодоступних широкому загалу читачів, в Україні сформувалося теж не дуже численне, але надзвичайно активне і настирливе “біле псевдонаукове братство”. Його очолили новоявлені “пророки”, які оголосили українців найдревнішим народом у світі, світочем цивілізації, що внаслідок підступів зловредних “воріженьків” втратив колишні здобутки і велич. Де пророки, там і паства. Книги “пророків”, видрукувані масовими тиражами, користуються широким попитом. їх купують, незважаючи на досить високі ціни, систематично цитують в періодичній пресі (часом у цілком серйозних виданнях), вони не сходять з екранів телебачення, звучать на радіо. “Аратта”... Національно свідомі праукраїнці-язич-ники і чужорідні космополітичні християни, які знищили самобутність наших предків... Боротьба між генетичними і духовними нащадками неандертальців, лідером яких один дипломований психолог проголосив Леоніда Кучму, що тоді був президентом, і кроманьйонців (головний сучасний кроманьйонець, на думку того ж “психолога” це - Віктор Ющенко)... Ось коло понять і проблематики, які домінують в творах “пророків” Декотрі з них на світанку своєї наукової діяльності навіть спромоглися здобути ступені кандидатів наук, а згодом без зайвих церемоній стали величати себе академіками, одним махом перескочивши ієрархічний щабель, що має не дуже пристойну назву - член-кореспон-дент. Поняття “офіційна наука” в працях “пророків” і свідомості 'їхніх послідовників, не обтяжених вантажем наукових знань, набуло вкрай негативного змісту.

0 Найбільше етноген етичних міфів створено навколо трипільської культури, носіїв якої відомий український письменник Сергій Плачиндаоголосивтворцямиукраїнськоїдержавності,що має шеститисячолітню історію. В працях, придбаних на книжковій розкладці в Києві на Майдані Незалежності, часом можна також довідатися, що трипільці вже в добу енеоліту любили їсти борщ, майстерно грати на бандурі та володіли бойовим гопаком. Час від часу вони розсилали в усі кінці світу своїх представників, які несли варварам Центральної і Західної Європи, Передньої Азії і Далекого Сходу свої цивілізаційні надбання, світло надії і прогресу. Автори цих праць не знають, як мінімум, про те, що помідори, перець і картопля - неодмінні складники нашої національної страви - з’явилися в Україні через більше як чотири тисячі років після загибелі Трипілля. Та й бандура (кобза - “ко б о з”) поширилася тут не раніше XIV ст. і має тюркське коріння.

Прагнення довести, що українці - найдавніший європейський етнос, що вони першими в Європі створили власну державність, є виразним проявом національної меншовартості частини національно-патріотично налаштованої верстви українського суспільства, сформованого в умовах бездержавності, напівколоніального статусу і постійних національних утисків. Об’єктивно це є викривленою формою протесту проти думки про бездержавність української нації, яка тривалий насаджувалася російськими шовіністами і навіть в наші дні активно, жовчно і послідовно пропагується в періодичнії! пресі кримської автономії і Південного Сходу. Чому ж саме трипільська культура опинилася в центрі міфологізації етногенезу українців?

По-перше: відомо, що поширення землеробства на історичних українських землях, безперечно, пов’язано саме з трипільською культурою. Чимало елементів традиційної матеріальної та духовної культури українців почали формуватися саме в трипільський час, що у виразній і дещо емоційній формі відзначив відомий український вчений Віктор Петров в праці “Походження українського народу” : “Немає сумнівів, уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етногра-фінної культури українського народу, як народу хліборобського. Від трипільських часів і до наших часів протягом 5 тисяч років існує на Україні хліборобство й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо. В тих самих кліматичних і ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і на просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів трипілля, так і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототипі до трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях”. Землеробський характер культурогенезу українців об’єктивно породжує інтерес широких кіл громадськості до Трипілля як першої землеробської культури на теренах України,

По-друге: трипільська культура має яскравий, самобутній характер, вражає масштабністю поселень І естетичною довершеністю керамічних виробів, Трипільці споруджували одно-двоповер-хові будинки, стіни яких обмазувалися глиною і прикрашались яскравими малюнками. Під час розкопок пам’яток цієї культури виявлено велику кількість зооморфної і антропоморфної пластики, серед якої відомо близько 60 статуеток з реалістичними, індивідуальними рисами обличчя. Природно, що Трипілля не могло не привернути уваги широкого загалу, чому сприяли також виставки трипільських речей, зібраних приватними колекціонерми,

В Активізація міфотворців етногенезу українців в гуманітарному просторі України застала зненацька представників академічної науки, які загалом виявилися непідготовленими до цього явища і не спромоглися на адекватну відповідь своїм опонентам. Праці фахівців-археологів, наукові інтереси яких знаходилися в площині вивчення Трипілля, були здебільшого присвячені висвітленню окремих аспектів матеріальної і духовної культури її творців, мали доволі безсистемний характер і не давали цілісної картини, яка б знайшла відображення в узагальнюючій монографії, підготовленій колективом авторів. Цю лакуну останнім часом частково заповнила науково-популярна книга Михайла Ві-дейка “Трипільська цивілізація” і розділи колективних монографій Інститу археологи НАН України, однак цього не достатньо, ■

В Ситуація в академічній і вузівській науці спричинилися до то- К го, що головним джерелом інформації з історії і археології Три- І пілля для широкого загалу читачів стали праці тих авторів, в яких ■ псевдонаукові схеми поєднуються з невтримним польотом фан- і тазії, не підкріплених жодними науковими фактами. їх положення увійшли навіть в навчальну літературу, освячену грифом Мініс- І терства освіти і науки України. Як приклад можна навести посіб- І ник директора Інституту українознавства, підпорядкованого цьому міністерству, доктора філологічних наук професора П. П. Ко-ноненка “Українознавство”, який витримав кілька видань. Співробітники цієї науково-дослідницької інституції цілком офіційно, за кошти платників податків розробляють також “концепцію школи-роди ни на засадах Мізинської верхньопалеолітичної стоянки”.

В Недовір’я до висновків фахівців-археологів, що виплеснулось на сторінки друкованих органів, пояснюється також тим, що в їхніх публічних виступах, розрахованих на широку аудиторію, іноді простежується певна недооцінка ролі Трипілля в культуротворчих процесах на теренах України. Полемізуючи зі своїми опонентами, співробітники Інституту археології часом з надмірним ентузіазмом стверджують, що вона є вторинною, провінційною, невиразним відлунням Близького Сходу, яке не залишило після себе переконливих ліній розвитку (інакше кажучи - кануло в безвість). Певною мірою ці заяви можна пояснити полемічним запалом і суто людською реакцією на заяви новоявлених "пророків”, які не гребують у суперечках аморальними методами (найбільш поширеним є звинувачення представників академічної науки в належності до світового сіонізму). Однак навіть у не-заангажованих свідків цих баталій виникає логічне запитання: якщо Трипілля є таким собі ординарним явищем, то чому в За-

хідній, Центральній чи Східній Європі в добу енеоліту не було гігантських поселень (протоміст), площа яких займала 200-450 гектарів, на яких розміщувалися до 3 тисяч споруд, де проживало до 10-15 тисяч осіб? Чи не надто категоричною є також теза про неіндоєвропейську приналежність трипільських племен, якої чомусь дотримуються здебільшого вітчизняні археологи? Адже поруч із відомою схемою американського археолога М. Гїмбутас про перших індоєвропейців-скотарів - будівельників курганів, запропоновані й концепції фахівців-лінгвістів, які пов’язують швидке поширення індоєвропейських мов на теренах Євразії саме з розповсюдженням землеробських традицій.

0 Заданими історичної антропології, формування фізичних рис українського народу розпочалося задовго до появи слов'янства на історичній арені. В окремих регіонах України, надто на Правобережному Поліссі, простежуються дуже давні, архаїчні компоненти соматотипу (поєднання широкого й низького обличчя), коріння яких сягають неолітичної доби. Дуже глибока лінія морфологічної спадковості, пов’язана з доліхокранним вузько-

1 низьколицим типом, простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме: племена тшинецької культури доби бронзи ->■ скіфи лісостепової смуги -» населення черняхівської культури ->■ нащадки літописних полян -*■ сучасні українці. Відносну сталість антропологічних ознак людності цих регіонів України, яка на перший погляд суперечить інформації про цілком очевидні хронологічні зміни етнокультурних характеристик, можна пояснити тим, що, з одного боку, ці регіони входили до ареалу прабатьківщини слов’ян, а з іншого - мова і культура могли поширюватися шляхом запозичення і не обов’язково були пов’язані з кардинальними змінами населення. Що ж до антропологічних ознак, то вони контролюються генетичними чинниками і самі по собі мало змінюються в часі. Теоретично це дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадковості можна реконструювати навіть тоді, коли в антропологічному вивченні окремих історичних епох наявні “білі плями”, зумовлені відсутністю вихідних даних. З точки зору оцінки ролі трипільських племен в антропологічній історії України важливо мати на увазі, що вони за майже одностайною оцінкою фахівців принаймні на ранніх етапах існування Трипілля ха-рактеризувалися рисами південних європеоїдів. Ці ж риси доволі виразно простежуються в антропологічному складі українського народу. З цього логічно випливає, що відкидати участь творців Трипілля в етногенезі українців немає жодних підстав. Так само, як оголошувати їх “праукраїнцями”.

ЕЗ Політичне забарвлення проблеми етногенезу українців і міфотворчість в цій царині матимуть місце доти, доки залишатиметься загроза існуванню української держави і не сформується українська політична нація. Парадоксально, але факт; історичні міфи об’єктивно сприяють формуванню української політичної нації, як свого часу сприяли консолідації українського етносу. Що ж до вчених-гуманітаріїв України, дослідницькі інтереси котрих лежать у площині етногенетичної проблематики, то їхнім завданням були і залишаються пошуки наукової істини, які передбачають скрупульозний аналіз фактів і не мають жодного стосунку до створення міфів, покликаних обслуговувати інтереси політиків.

Наталя Бурдо,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник hicrnитуту археології НАН України