Новітні міфи та фальшивки про походження українців

І Украіногенеза в тумані міфології

На шістнадцятому році незалежності змушений констатувати, що витоки українського народу все ще губляться в тумані численних міфів, наукових та псевдонаукових, часто політизова-них концепцій. Попри свою важливість для формування модерної української нації проблема україногенези тривалий час лишається такою ж невизначеною, як і цивілізаційна орієнтація самої України. Це ще раз засвідчив круглий стіл на тему “Міфологізація етногенезу українців” проведений в НаУКМА 20 лютого 2007р. Центром соціо-гуманітарних досліджень імені В. Яипинського та магістерською програмою ‘'Археологія та давня історія України”.

У доленосний для будь-якого народу час питання його історичного коріння набуває надзвичайної актуальності. Адже народ, який не знає своєї історії, не відрізняє її від історії сусідів і забуває своє минуле, не має майбутнього, він неминуче приречений зійти з арени історії. Відома з античних часів сентенція твердить, що для підкорення народу мало захопити його територію, треба написати йому історію. Адже історична свідомість усякого етносу є потужним консолідуючим фактором.

Сучасні нації цементує національна свідомість, стрижнем якої є національна історія. А біографія будь якого народу починається з його народження. Отже, не давши чіткої і правдивої відповіді на питання, де, коли і як народилися українці, ми не матимемо завершеної національної історії. А без цього неможливе формування повноцінної національної свідомості, а значить і модерної української нації.

У драматичні часи чергової спроби відродження української держави з’явилося багато аматорських розвідок. В міру своєї обізнаності різні автори викладають своє бачення складної проблеми ук-раїногенези. Поява численних історичних міфів та квазінаукових концепцій в сучасній Україні - явище закономірне для переломних етапів історії людства. Психологічний сгрес_: що переживає людина, спостерігаючи падіння звичного для неї старого порядку, змушує її шукати причини та закономірності глобальних негараздів, що спіткали її та близьких до неї людей. Пробуджується масовий інтерес до світоглядних історичних концепцій. Звертаючись до минулого, люди підсвідомо сподіваються прогнозувати власне майбутнє. А оскільки старі інституції та ідеології показали свою нежиттєздатність, тим самим втратили колишню привабливість, то відбувається пошук принципово нових концепцій та пророків.

Суспільна нестабільність дезорієнтує людину, створюючи ґрунт для так званих кризових культів, що пропонують себе як універсальний засіб для подолання усіх негараздів у нестабільному світі. Кризовий культ - це масовий, ірраціональний, месіанський рух за радикальне вирішення усіх проблем, порятунок та звільнення людства, побудову щасливого майбутнього. Його прибічники борються за нездійсненну мету, але з конкретним ворогом.

Виразні риси кризового культу несуть на собі великі ідеології сьогодення - буддизм, християнство, мусульманство, більшовизм, нацизм тощо. Ці релігії, ідеології, політичні течії зароджувалися в буремні періоди історії людства, коли поряд з Буддою, Ісусом Христом, Магометом проповідувала величезна кіль кісті» інших пророків та лжепророків, носіїв різноманітних альтернативних до офіційної ідеології єресей. Згадайте, скільки політичних партій, ідеологій, фантастичних концепцій та сект з’явилося у 1917 р. під час розпаду Російської імперії та формування більшовизму або ж у 1989 p., у часи так званої “перебудови”. Яскраві риси кризових культів демонструє не тільки більшовизм, але й відоме в Україні “Біле братство’', численні різновиди неоязичниц-тва, в т. ч. РУНВіра та квазінаукова “концепція” Священної трипільської Аратти “народного академіка” Ю. О. Шилова.

З розвалом Радянського Союзу його колишні громадяни втратили довіру як до старих концепцій, так і до офіційної науки, що їх продукувала. Тотальна недовіра (аж до масового відторгнення наукових постулатів минулої епохи) збіглася з пробудженням інтересу до історичного минулого, як потенційної можливості прогнозування непевного майбутнього. Оскільки природа не терпить порожнечі, то зростаючий суспільний голод на історичну інформацію почали задовольняти не «дискредитовані” роботою в радянських університетах та Академії Наук УРСР науковці, а політизовані аматори та оперативні мІфотворці-заробіт-чани. До того ж їхні яскраві, не о б тяже ні аргументацією фантазії вигідно вирізнялися на тлі занадто сухих і складних для сприйняття пересічного громадянина міркувань академічних вчених.

На переломних етапах історії людям притаманно відмовлятися від застарілих ідеологічних концепцій на користь нових, які більше відповідають новим реаліям. Однак поява нових ідей, як правило, супроводжується великою кількістю так би мовити “інтелектуального браку”: релігійних єресей, кв аз і ідеологій, псевдонаукових концепцій, які за логікою побудови часто важко відрізнити від неоязичницьких релігійних текстів. Адже нерідко вони будуються не на раціоналістичних причино-наслідкових зв'язках, а на ірраціональних принципах віри, а їх прибічники утворюють своєрідні секти. Автори таких новітніх псевдонаукових "концепцій” походження індоєвропейців, арійців, росіян, казахів чи українців, як правило, політично заангажовані, ультрапатріотично налаштовані аматори, які зазвичай не володіють проблемою, але нетерпимі не лише до критики своїх побудов, але й до усіх незгодних.

Все це стало причиною того, що псевдонаукові, ультрапатріо-тичні фантазії на теми походження росіян, казахів, туркменів, українців та інших колишніх народів СРСР заполонили увесь пострадянський простір. Так, відомий російський археолог Б. О. Сафронов запропонував ефектну версію походження численних народів індоєвропейської, фіно-угорської та тюрко-монгольської мовних сімей від мисливців на північного оленя свідерської палеолітичної культури Поліської низовини (Сафронов, Иванова, 1999). Спираючись на монографію автора цих рядків (Зализняк, 1989), незважаючи на його рішучі заперечення, московський дослідник робить настільки ж фантастичні, як і бездоказові висновки про розселення свідерців Північної України 10 тис. років тому далеко на схід за Урал, аж до Алтаю, на південь у Палестину, на захід у Центральну Європу. Саме ця неймовірна свідерська експансія нібито заклала підгрунтя майбутньої євразійської цивілізації, лідером якої на сьогодні є Москва.

Ці сміливі, але абсолютно відірвані від реальних археологічних матеріалів версії надто умоглядні, щоб бути переконливими. Однак вони створюють примарне, ніким не визнане археологічне підґрунтя під започатковану ще на початку XX ст. князем М. Трубецьким неоімперську концепцію евразійства, яка активно відроджується у сучасній пострадянській Росії.

Російська дослідниця Н. Р. Гусєва з патріотичних міркувань виводить індоєвропейські народи з Архангелыцини. Адже най-давніші індоєвропейці, зокрема стародавні арії Індії та Ірану за Ригведою та Авестою були блондинами - а на берегах Білого моря так багато блакитнооких блондинів! До речі, легендарний галюциноген ний арійський напій соому (хоому) Н. Р. Гусєва (1999) називає молочним самогоном, який, на її думку, давніший від пло-дово-овочевого самогону трипільських племен Надчорномор’я. Не вдаючись у дискусію про переваги арійського самогону над трипільським, сам факт існування яких не має жодних доказів крім сміливої декларації Н. Р. Гусєвої, зазначу, що й решта положень згаданої концепції аргументовані на рівні самогоноваріння загадкових аріїв Архангелыцини чи трипільців України.

Не менш сміливі за згаданих росіян у своїх етнологічних побу-довахідеякі вітчизняні автори, особливо прибічники трипільських витоків українців та усього прогресивного людства. Із затвердженого міністерством освіти України навчального посібника для студентів педагогічних закладів “Історія педагогічної думки і освіти в Україні”, Київ, 1993 (автори проф. О. О. Любар та Д. Т. Федоренко) дізнаємося (стор. 29), що відома з давньоарійських текстів хоо-ма, виявляється, ніякий не російсько-арійський молочний самогон, а предковічне українсько-трипільське питво, бо саме від нього походить українське ім’я Хома. На стор. 22 посібника читаємо “Праукраїнці-трипільці стали родоначальниками... славнозвісних борщів українських, вельми вітамінізованої страви, яка... і досі не знайшла собі альтернативи”. Як вдавалося трипільцям зварити борщ без картоплі, помідорів, буряка, моркви, цибулі, часнику, перцю і навіть без капусти, про існування яких вони тоді й не підозрювали, - це ще одна таємниця Трипілля, відповідь на яку знає лише професор О. О. Любар з Криворізького педінституту. Він докладно аналізує “новий підхід до постановки навчання і виховання підростаючого покоління населення праукраїнців трипільської культури” І хоча “не знайдено жодного підручника чи посібника для шкіл праукраїнців, як відсутні навчальні плани і програми, бо всі вони, як і численні унікальні духовні книги епохи неоліту знищені вогнем, мечем і водою під час і враз після хрещення Київської Русі в 988 р.” Все ж “система виховання і освіти населення праукраїнців уже в IV—III ти-ся-чоліттях до Різдва Христового була найбільш прогресивного у порівнянні з будь-якими цивілізаціями тогочасногосвіту”(Лю-бар, Федоренко, 1993, С.23-25). Чого не скажеш про сучасну освіту українців, якщо такі посібники Міністерство освіти рекомендує українським студентам.

Романтико-фантастична трипільська версія походження українців розквітла за роки незалежності в середовищі патріотично налаштованих аматорів. Незважаючи на повне неприйняття фахівцями цього квазінаукового ггокруча та його неодноразову критику різними дослідниками, в тому числі і автором цих рядків (Залізняк 1997, 2002а, 20026, 2004а, б)], цей відверто фантастичний міф має досить широке коло прихильників серед свідомих українців.

А Розселення найдавніших землеробів у Європі в VII- V тис до н. е.

Кількість літературних фантазій на цю тему не піддається обліку, утворюючи окремий квазінауковий жанр україністики, що вже отримав назву “трипологія”. Одним із його наріжних каменів є непохитний автохтопізм “трипологів". Схоже, що вони й не підозрюють, що своїм корінням він сягає гірших традицій радянської археології. На противагу космополітичним міграціо-ністам, відстоювання місцевого коріння стародавніх культур і народів СРСР мало патріотичний підтекст, який нерідко виливався у твердження на кшталт: “наш радянський неандерталець най-протресивніший неандерталець у світі”.

Сучасні “трилологи” категорично заперечують давно очевидне для фахівців балкано-дунайське коріння трипільської культури. Цій непатріотичній, на їхню думку, позиції запродаи-дів - м і грац і он і ст і в вони протиставляють школу патріотичних автохтоністів. Останні не тільки не визнають загальновідомі балкано-дунайські генетичні зв’язки Трипілля, але й вважають Україну батьківщиною землеробства та скотарства, а Трипілля давньотераїнською державою, матір’ю усіх цивілізацій. Не во-лодіючи в належній мірі науковими джерелами з трипільської проблематики “трипологи” для зміцнення своєї позиції зараховують до автохгоністів таких авторитетів минулого, як Б. Хвойко, М, Грушевський, М. Біляшівський, В. Щербаківський, В. Дани-ленко, О. Кандиба-Ольжич, В. Петров та інших знаних українських вчених. Змушений розчарувати патріотичних трипіллязнав-ців - згадані поважні дослідники не тільки не вважали трипільців українцями, а Трипілля автохтонним в Україні, але й бачили його витоки у Подунав’ї, на Балканах та в Малій Азії.

В. Хвойка (1907, С.3-4) на зорі української археології виводив від трипільців зовсім не українців, а взагалі слов’ян, чиї корені він опускав аж у палеоліт. А первісний центр землеробства він локалізував не в Україні, а між Карпатами і Балканами.

М. С. Грушевський бачив аналогії щойно дослідженим В. Хвойкою під Трипіллям матеріалам далеко на південь від України “в знахідкахсередньодунайськихкраїв” у Фесалії“і в пам’ятках старої егейської культури передмікенських часів”. Ці паралелі, на думку історика, “роблять досить мало правдоподібною гіпотезу самостійності (Трипілля. - Л. 3.) і більш кажуть сподіватися розв’язання справи від дальших азійських нахідок” (Грушевський, 1913,С. 45-46).

М. Ф. Біляшівський вважав, що трипільська культура “проникла с юга через Эгейское и Мраморное моря с берегов Малой Азии или через Средиземное море из Финикии или Египта и в расписной керамике чувствуется больше всего влияние Востока” (Биляшевский, 1899, С. 45). На тих же позиціях стояли фундатори російської археології В. О. Городцов та О. А. Спіцин: “Высокоразвитая культура киевских площадок - восточная, именно малоазийская” (Спицын 1904, С. 14; Городцов, 1907, С. 149-155).

В. Щербаківський (1941, С. 39) писав “Трипільці - це круглоголовці передньоазійського типу (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з Передньої Азії.”

В. Петров був учнем В. Щербаківського і також вважав, що “трипільці належать до так званого передньоазійського антропологічного типу. Вони є представниками арменоїдного (баскоїд-ного) типу... Проф. В. Щербаківський мав цілковиту рацію, вказуючи на спорідненість між трипільцями і хет іт а ми Малої Азії. Для хетітів властиве також скошене чоло, вигнутий вірлячий ніс, продовгасте, витягнене обличчя, як і для трипільців... За своїм антропологічним типом українці не є трипільці. Як в мовному відношенні український народ говорить однією з індоєвропейських мов, а не однією з передіндоєвропейських, яфетичною абощо, так і антропологічно український народ не може бути ототожнений з народами, що справді є прямими нащадками неолітичної людності Європи” (Петров, 1992, С. 22,24).

Або: “Теперішня українська людність не належить до неолітичного “арменоїдного” расового типу, репрезентованого в третьому тисячолітті до Різдва Христового на території України трипільською людністю, як і мова українська ґрунтовно відрізняється від яфетичних мов Кавказу та Малої Азії, не маючи з ними нічого спільного” (Петров, 1992, С. 109).

О. Кандиба-Ольжич також не вважав Трипілля автохтонним на українських землях: “Культура мальованої кераміки... була одним із форпостів могутньої цивілізації Близького Сходу” (1937, С. 9).

В. Даниленко серед культур розписної кераміки Європи, до яких належить і Трипілля, виділяв лінію розвитку, яку “в силу очевидного родства с юго-западноанатолийской культурой, естественнее всего связывать с проникшей из Восточного Сре-диземномор’я в Южную Европу ветвью архаичного семито-ха-митского массива” (Энеолит Украины. - К., 1974. - С. 142,147).

Таким чином розмови про знаних дослідників, які нібито масово притримувалися автохтоністських поглядів на походження Трипілля слід віднести до розряду аматорських фантазій. Адже сам М. Грушевський стояв біля витоків непатріотичної міграційної версії походження трипільців з Подунав’я, Балкан, Малої Азії, а В. Даниленко долучився до прасемітизації балкано-дунайського неоліту (а отже і Трипілля), бо виводив культури розписної кераміки Європи зі Східного Середземномор’я.

Щодо мрії “трипологів” проголосити Україну батьківщиною землеробства, то на цій ниві їх також чекає розчарування. Адже найдавніші сліди землеробства у вигляді відбитків зерен на черепках неолітичного посуду у нас датуються близько 8 тис. років тому, а на пам’ятках натуфійської культури Східного Середземномор’я понад 11 тис. років тому, в Східній Греції - більше 9 тис. років тому. Більше того, дикі пращури найдавніших культивованих рослин (пшениця, ячмінь, бобові), які вирощували в неоліті Європи (трипільці в тому числі), та перших доместикованих тварин (вівця, коза) відомі лише на Близькому Сході й абсолютно відсутні в стародавній Україні. Вони потрапили до нас уже в одомашненій формі з неоліту Подунав'я десь на початку VI тис. до н. е.

Як відомо, культура Кукутені-Тринілля сформувалася близько 7 тис. років тому на території Румунії, а вже звідти її носії просунулися на Правобережну Україну. Прибічники трипільської версії походження українців у такому разі мусять визнати, по-перше, що ми родом з Румунії і не є корінним етносом в Україні, а по-друге, що українці - найстарший народ у світі і нам 7000 років. Останнє повністю суперечить усім відомим науковим фактам. До того ж постає питання, чому трипільці були саме українцями, а не румунами, як це стверджують румунські ультрапатріоти? Адже Трипілля було молодшою східною гілкою культури Преку-кутені Румунії, як а існувала на теренах Румунії паралельно з Трипіллям, До того ж наше Трипілля розвивалося під впливом нових хвиль кукутенських мігрантів із Молдови.

Після тривалого перебування в статусі “молодшого брата” нам дуже хочеться бути найстаршими з народів світу, якому всі завдячують світлом цивілізації. Відомий археолог і поет Борис Мо-золевський якось висловився про трипільську версію походження українців: “Чого ми такі нерозумні, що хочемо бути старшими за всіх? Адже чим старший, тим ближчий до могили”. Народи, як і люди, не живуть вічно. Це добре відомо археологам, що досліджують рештки культур десятків народів, які мешкали на території нашої країни до появи тут українців. Де ті кіммерійці, скіфи, сар-мати, готи, гуни, авари, хозари, печеніги, половці? Вони пройшли свій життєвий цикл від народження через пасіонарний розквіт (за Л. Гумільовим), зістарилися і поступилися місцем молодшим етносам. Тільки степові кургани нагадують про їхнє існування в минулому. То ж чи варто правдами і неправдами записувати українців до дряхліючих народів-пенсіонерів?

Однак було б невірно абсолютно заперечувати будь-яку роль трипільців в україногенезі. Як і інші стародавні народи України (скіфи, сармати, фракійці, балти, численні тюрські етноси тощо) трипільці не були українцями, але певною мірою були їхніми пращурами. На нашу думку, деякі елементи традиційної культури, що мають близькосхідне походження, потрапили в український етнокультурний комплекс як спадщина трипільців. До них зокрема належать релікти культів священного бика, небесного змія тощо в українському фольклорі. Ці ж витоки має архаїчна лексика близькосхідного походження в індоєвропейських мовах, у тому числі в українській. Мабуть деякі елементи землеробської етнокультури українців (зокрема глинобитна хата) успадковані нами від найдавніших балканських землеробів, у т. ч. трипільців.

Елементи культур не тільки трипільців, але багатьох стародавніх народів території України стали органічними складовими неповторного українського етнокультурного комплексу, який, на мою думку, склався в V-V1I ст., тобто у ранньому середньовіччі. Саме тоді формувалася етнокультура більшості великих народів середньої смуги Європи: французів, англійців, німців, сербів, хорватів, чехів, словаків, поляків, українців та ін.

Отже, українці не кращі, але й не гірші за інші народи Європи. їхній етногенез - це об’єктивний процес, зумовлений універсальними законами етнотворення континенту. Оцінювати ж концепції походження українців, чи будь-якого іншого народу, мірилами патріотизму романтичних сентиментів чи політичною доцільністю - безглузда, контрпродуктивна, а часом і небезпечна справа. Яскраві приклади такого підходу знаходимо в побудовах сучасних “трипологів⁵⁵-міфотворців.

Останні роки апологетом антинаукової фантастики на трипільську тему став народний академік Ю. Шилов, який виклав ЇЇ суть у своїх численних брошурах (“Победа⁵⁵ 2000 p., “Праслов’янська Аратта” 2003 р., “Чого ми варті” 2006 р. таін.). Якщо серцю згадуваної росіянки Н. Р. Гусєвої миліша архангельська версія походження легендарних аріїв Індії та Ірану, то Ю. О. Шилов сміливо виводить усе прогресивне людство, точніше індоєвропейські народи з усіма відомими світовими цивілізаціями Старого і Нового світів з рідної трипільської культури. Така географічна диференціація зазначених реконструкцій минулого свідчить не так про принципову боротьбу наукових концепцій, як про вагому політичну складову в етнологічних побудовах згаданих авторів. Та Ю. О. Шилов не тільки не приховує, а навпаки постійно декларує у своїх текстах свою політичну орієнтацію та відверті месіанські амбіції.

Після двох років плідної праці в “Российском Объединительном Движении” що бореться проти “колониальной экспансии Запада... за объединение братьев-славян в единое экономическое пространство и оборонный союз на территории бывшего СССР” (Шилов 2000, С. 52, 56, 58) він повернувся з Москви до Києва, де активно пропагує свою політизовану казку про найдавнішу у світі трипільську державу Аратту.^кВключивши екстрасенсорику і ясновидіння”, Ю. Шилов (2003, С. 3) дійшов висновку, що Три-пілля-Аратта була не тільки матір'ю усіх стародавніх цивілізацій (Шумеру, Єгипту, Китаю тощо), але ще й колискою трьох братніх народів - українців, росіян та білорусів. Після її розпаду (звичайно ж зі злої волі сусідів - підступних євреїв, греків та латинян) частина трипільців пішла в болота Полісся і започаткувала білорусів. Більш консервативна частина лишилася в Україні й стала пращурами українців. Росіяни, за Ю. Шиловим, є нащадками найактивнішої частини трипільців, які нібито сіли на кораблі кріто-мікенського типу і подалися до Малої Азії, де й заснували легендарну Трою (Шилов 2000, С. 59-62).

Коли греки спалили Трою, її захисники - трипільці-росія-ни - втекли до Італії. Пропливаючи повз Грецію, вони побачили там чорнявих людей, яких назвали “граками” (Шилов 2003, С. 40). На думку Ю. Шилова саме так і виник етнонім “греки”, а легендарний герой Одісей, виявляється, звався так, бо був родом з Одеси!

Присутність росіян на Апеннінському півострові нібито фіксує етнонім “етруски”, що за Ю. Шиловим значить “это русские”. Хитрі латиняни, будуючи свою Римську імперію, вигнали бідних етрусків і ті попливли світ за очі до холодної Скандинавії, де прославилися під іменем норманів-вікінгів. Пізніше ці літописні вікінги-варяги нарешті повернулися на свою колишню трипільську батьківщину у Подніпров’я, де започаткували державу Русь, Але й тут довго еони не всиділи, і після татарського погрому Києва варяги-великороси нібито помандрували на Верхню Волгу будувати Російську імперію. Таким чином остання, за Ю. Шиловим, є “прямой наследницей древнейшего государства Аратти, и следовательно хранительницей етнокультурного корня индоевропейских народов и земной цивилизации вообще. С крушением Российской империи начался смертоносный процесс”, який загрожує усьому людству і зупинити його можна дише об’єднанням Росії, Білорусії та України (Шилов 2000, С, 75, 92, 105). “Братьев славян” знову закликають гуртуватися навкруг Москви, як запоруки збереження індоєвропейської цивілізації, єдиної надії “на построение коммунизма грядущего”, проти натиску ненависних сил Заходу та Сіону,

Не коментуючи настільки ж абсурдні, як і бездоказові марення “спасителя людства” Ю. Шилова (як він сам себе називає), зверну лише увагу на їх відвертий неоімперський характер. Виявляється, трипільська археологічна культура - це все та ж пріснопам’ятна колиска трьох братніх народів, що розпалася зі злої волі сусідів. Однак трипільській колисці східних слов’ян не 1000 років, як давньоруській, а 7000 років, що, звичайно, зобов’язує до чергового “єдінєнія”, зрозуміло з ким, під ким і проти кого.

Так квазіпатріотична трипільська версія походження українців, яка нібито повинна піднести Україну й українство в очах сусідів, трансформувалася в черговий банальний міф, що знову тягне нас в старе імперське стійло “єдиної і неділимої"’.

Ця шовіністична маячня зібрала під свої прапори значну частину свідомого українства від мрійливих романтиків до деяких знаних політиків і народних депутатів.“Народний академік”, як відомий щуролов середньовічної казки, награючи на дудочці солодкі трипільські мелодії, завів багатьох українців-романтиків у драговину нового імперського псевдоісторичного міфу, що кличе українців до чергового єднання зі східними сусідами для подальшого протистояння цивілізованій Європі.

Дивує не політична гнучкість “православного академіка оригінальних ідей”, а діалектична терпимість деяких українських патріотів, у тому числі й кількох нардепів, які морально та матеріально підтримують цю одіозну фігуру, яка за українські гроші не тільки дискредитує українську науку, але й наполегливо бореться проти незалежності України.

Хтось скаже, що трипільський міф піднесе престиж української держави в очах сусідів і згуртує українців, як свого часу популяризований Голівудом ковбойський історичний міф консолідував американську націю. Історичний міф у європейському розумінні - це реальний, правдивий сюжет чи явище національної історії конкретного народу, популяризований (як кажуть “розкручений”) талановитими митцями серед громадян. Прикладом позитивного впливу історичного міфу на консолідацію нації може служити не тільки ковбойський жанр у кіномистецтві США, а й романтизоване Т, ґ. Шевченком українське козацтво. Саме навкруги цього “розкрученого” класиками української літератури, але реального явища української історії розпочалася в XIX ст. консолідація модерної української нації. Існує навіть думка, що оспіване генієм Кобзаря та іншими талановитими українськими митцями й істориками козацтво затьмарило іншу важливу епоху нашої історії - княжу Русь, що полегшило “прихватизацію” княжого Києва сусідами.

На відміну від позитивного впливу історичних міфів на на-ціогенез маємо численні приклади зворотного ефекту, коли неправдою та брутальним насиллям над історичною реальністю намагаються звеличити свою країну за допомогою псевдоісторичної міфології, яка не має відношення до реальної історії. Адольф Гітлер спробував причепити до німецької історії яскравий арійський сюжет, який дійсно мав місце в далекому минулому Індії, але не має ніякого відношення до Німеччини, Що з цього вийшло - добре відомо. Дискредитованою виявилася не тільки німецька наука, але й уся Німеччина і навіть ні в чому не винні давньоіндійські арії, до проблеми яких вчені сучасної Європи й досі не наважуються наблизитися.

Інший приклад. Ультрапатріотичні румуни починають свою історію також від культури Кукутені-Трипілля або від заснування Рима, стверджуючи, що не румунська мова походить від латини, а навпаки. Чи вивищила ця абсурдна фантазія румунську націю над сусідами? Питання риторичне.

Врахуємо помилки сусідів і не будемо смішити їх сутужними спробами притягти за вуха Трипілля до етнічної історії українців. Адже розумні люди вчаться на помилках сусідів, а нерозумні намагаються особисто наступити на всі граблі. Патріотизм українського вченого полягає у максимальному наближенні до історичної правди. Всі спроби прикрасити історію свого народу, навіть з найкращих патріотичних міркувань, як показує світовий досвід, мають зворотний ефект. Рано чи пізно, історична неправда стає очевидною, що боляче б'є по престижу країни. Тому три-пільсько-український міф не піднесе Україну, як сподіваються його прихильники, а навпаки “опустить” її в очах сусідів, дискредитувавши нашу науку і зробивши країну посміховиськом в очах цивілізованої Європи.

Якщо вже так хочеться комусь показати світові важливість України для Євразійського континенту з найдавніших часів, не варто викривляти дикими фантазіями трипільське минуле. Чому б не зосередити свої зусилля, наприклад, на популяризації України як батьківщини індоєвропейської сім’ї народів, що відповідає даним сучасної науки. Саме до такого висновку дійшло багато провідних індоєвропеїстів світу: німець О. Шрадер, англійці Г. Чайлд, Д. Мел-лорі, Д. Ентоні, поляк Т. Сулемирський, уродженка Литви М. Гім-бутас та багато інших (Залізняк, 1994, С. 78-117; 1999, С. 97-145).

Повертаючись до міфу про Священну Аратту Ю. Шилова, зверну увагу, що в ній простежуються виразні риси згадуваного месіанського кризового культу. Попри претензії на науковість, жанр його творів скоріше сакрально-релігійний, бо вони фактично не містять аргументації. Як відомо, релігійні догми, на відміну від наукових побудов, не потребують доказів, а лише беззастережної віри. Саме цього не просто очікує, а вимагає від своїх читачів Юрій Олексійович, який не випадково оголосив себе “Спасителем людства”, що отримав священні космічні знання в тунелі безсмертя мало не від брахманів Священної трипільської Аратти. Прозоро натякаючи на власну персону, він патетично закликає: “Давайте-ка.,. уважать тех поводырей, которые живут среди нас!” (Шилов, 2000, С, 78).

Новий месія не реконструює історичний процес. Він закликає “братьев-славян... к построению светлого будущего на основе воспоминания о райском прошлом” (у трипільській Арат-ті.- Л.З.). У цьому "коммунизме грядущего... предрасположенные к умственному труду должны прогнозировать и повелевать, предрасположенные к физическому - обязаны руководствоваться и созидать» (Шилов, 2000, С. 76,92,105). Зрозуміло, що “предрасположенных к умственному труду”, які будуть “повелевать”, буде визначати особисто “спаситель людства”. Усе це нагадує сумно відому з недавньої історії гітлерівську версію "комунізма грядущого” - там це називалося і навіть писалося на деяких воротах: "Кожному своє”.

Твори Ю. О. Шилова не просто фантазії з трипільсько-індоєвропейської тематики багато здобрені екзотичними сюжетами про польоти відьм над курганами з “торсионными полями” та “силовыми установками в виде магнитного канала с биоэнергетическим трансформатором” (!?), про тунель безсмертя, заповіти трипільських брахманів та “пришельцев с иных миров” (Шилов, 2000, С.86,87). Образні тексти народного академіка говорять самі за себе: “Не следует братья-славяне срывать с себя ветхозаветные, новозаветные и прочие чужеродные, но к плоти прикипевшие формы... Если русский (чому не український? - Л.З.), славянский, индоевропейский, аратский корень откроется токам весны - то пробьются свои и листва и цветы, сбрасывая с кроны ожившего дерева мишуру зловредных омел” (Шилов, 2000, С. 78, 98). Яка там наука! Перед нами проповідь грізного шамана, нового месії перед нерозумною паствою.

Свобода совісті забезпечує Юрію Олексійовичу повне право практикувати на популярній нині ниві неоязичництва, однак зовсім не забов’язує громадськість беззастережно сприймати його сакральні тексти як наукову істину в останній інстанції. А саме за таке визнання затято бореться народний академік останнє десятиліття, погрожуючи своїм опонентам усілякими негараздами, в тому числі й власним суїцидом: “Якщо покінчу з собою, чи вчиню ще якусь капость - вважайте те навіяним диявольською зброєю, черговим злочином сіонізму” (Шилов, 2006, С. 82). Як кажуть, “no comments” і нема тому ради.

Трипільська версія україногенези замішана на постколоні-альному комплексі меншовартості, щирому патріотизмі, аматорстві та зрозумілій недовірі до офіційної науки, тому являє собою типовий приклад псевдонаукової міфотворчості. Користь від неї Україні сумнівна, а шкода очевидна. Вона не тільки не наближає нас до істини, а навпаки заводить на далекі від історичних реалій манівці. Крім того, в наш непростий для України час дезорієнтується і вводиться в оману громадськість, дискредитується українська історична наука в ідеологічній боротьбі за місце України в сучасному світі. Сповідуючи і декларуючи ці абсурдні фантазії, ми робимо себе посміховиськом в очах цивілізованої Європи.

У численних мареннях на тему священної трипільської Арат-ти постійно присутній антисемітський та антизахідний пафос. Напевне, патріотичні трипологи розуміють, що з такими ксено-фобськими настроями Україні не варто сподіватися на американські інвестиції чи на скорий вступ до цивілізованої Європи. Тож, може, їхній патріотизм має не західний, а східний вектор і демонстративною ксенофобією вони сподіваються відвернути Європу від України, змусивши останню знову будувати “комму-низм грядущего” за Ю. Ши ловим у складі “единого экономического пространства и оборонного союза на территории СССР” А чи не стимулюється аратське запаморочення наших трипологів певними силами та установами східних сусідів, яким дуже не хочеться, щоб Україна “втекла” на захід, як висловився один одіозний політик сусідньої держави?

А Рорзселення індоєвропейців у TV-11 тис. до н. е.

Змушений констатувати, що за роки незалежності надзвичайно важлива для формування історичної свідомості українців проблема україно ген ези виявилася затиснутою між Сциллою та Харибдою двох імперських псевдоконцепцій походження українців - трипільською Араттою та давньоруською народністю. Ці дві модифікації імперського міфу про спільну колиску трьох братніх народів викривлюють реальну історичну картину з очевидною метою створення ідеологічного підґрунтя для реанімації імперії. Особливо прикро те, що в утвердженні у свідомості української громадськості чергового неоімперського міфу беруть активну участь і деякі відомі політики.

Від українських науковців можна почути, що дискутувати з прибічниками міфологічних фантазій типу священної Аратти Ю. О. Шилова немає сенсу, бо вони не мають відношення до науки. Однак ігнорувати цю проблему теж небезпечно. Не отримавши належної фахової оцінки, дикі фантазії аматорів на історичні теми мають небезпечну тенденцію поширюватися в суспільстві, потрапляючи на сторінки підручників, а через них викривляти історичну свідомість наступних поколінь.

Одна з причин тотальної міфологізації проблеми походження українців полягає в катастрофічній нестачі кваліфікованих фахівців у галузі первісної історії та археології. Три сотні археологів на 47 мільйонів українців надто мало, щоб задовольнити цікавість суспільства до далекого минулого. Дефіцит археологів, здатних популярно і переконливо донести історичну правду до широкої громадськості, створив передумови для задоволення зрослого попиту українців на археологічні знання хворобливими фантазіями аматорів. Нестача фахівців у будь якій царині науки призводить до здичавіння суспільства у цій галузі знань. Саме таке здичавіння спостерігається в уявлення українського суспільства про своє далеке минуле. Перемогти цю небезпечну для українського суспільства соціальну хворобу можна лише суттєво збільшивши чисельність вимираючої верстви археологів в Україні. Саме цим уже сьомий рік переймається Магістерська Програма НаУКМА “Археологія та давня історія України”, випускники якої вже складають більше 10% активно діючих археологів України.

У тому, що пошуки українцями свого коріння затягайся на багато років, винна й українська етнологія. 20 лютого 2007 р. у Національному Університеті “Києво-Могилянська Академія” був проведений круглий стіл на тему “Міфологізація етногенезу українців”. Серед присутніх були представники академічного інституту з проблем етнології, двох кафедр та двох відділів етнології різних наукових установ Києва. Виявилося, що в жодній з цих етнологічних структур проблема походження українців не вважається актуальною настільки, щоб офіційно затвердити її як планову наукову тему співробітників. То чи не пора вже й офіційним етнологам долучитися до вирішення ключового питання української етнології?

Зрозуміло, що в цих умовах затвердження започаткованої М. С. Грушевським сто років тому концепції походження українського народу з часів антів та склавинів все ще лишається справою майбутнього. Без вирішення цього ключового питання національної історії неможливе завершення формування історичної свідомості українців, що у свою чергу гальмує остаточне формування модерної української нації.

Література:

Биляшевский М. Ф. Археологическая летопись Южной России. - 1999. — Т. 1. - С.45,46.

Городцов А. В. Бытовая археология. - М,, 1907, - С. 149-155.

Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. 1. - С. 45,46.

Гусева Н. “Арктическая родина в Ведах”// Древность: Арьи. Славяне. - М., 1996,С. 8-31.

Николаева Н.А., Сафронов В. А. Истоки славянской и евразийской мифологии. - М., 1999. - 310 с.

Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. - К., 1994. - 256 с.

Залізняк Л. Л. Походження українського народу. - К., 1996. - 80 с.

Залізняк Л. Л. Первісна історія України. - К., 1999. - 264 с.

Залізняк Я. Л. Від склавинів до української нації. - К., 1997,2004а.

Залізняк Л. Л. Проблема етногенези українців з позицій сучасної європейської етнології // Магістеріум. - Витт. 6. - Археологічні студії. - К., 2001.-С. 49-56.

Залізняк Л. Л. Новітні міфи в індоєвропеїстиці Східної Європи іі Археологія. - № 4. - 2002а. - С.88-98.

Залізняк Л.Л. „Свиня як критерій нордичних народів та семітів” 11 Київська старовина. № 3. - 20026. - С. 152-160.

Залізняк Л. Л. Трипілля очима науковців і політиків // Археологія, 20046, № З,-С.95-103;

Залізняк Л. Л. Про трипільців, семітів та нардепів-трипіллязнавців // Дзеркало тижня, 2004в,№ 18-19.

Залізняк Л. Л. Походження українців. В лещатах імперських міфів // Магістеріум. - Вип. 20. - Археологічні студії. - К., 2005. - С. 95-100.

Кандиба-Ольжич О. Шипенці. - Прага, 1937,Чернівці, 2004. - С. 9

Любар О. О., Федоренко Д. Т. Історія педагогічної думки і освіти в Україні. - Київ, 1993. - 110 с.

Петров В. Походження українського народу. - К., 1992, - С.22,24

Спицын А. А. Раскопки глиняных площадок близ с. Колодистого в Киевской губ. 11 Известие арх. комиссии. - М., 1904. - вип. 12. - С. 14.

Шилов Ю. О. Победа, К., 2000. - 111 с.

Шилов Ю. О. Праслов’янська Аратта. - К,, 2003. - 93 с.

Шилов Ю. О. Чого ми варті. - Київ, Аратта. - 2006. - 200 с.

Щербаківський В. Формування української нації. - Прага, 1941, С, 39.

Віталій Отрощенко,

доктор історичних наук, професор, завідувач відділу енеоліту-бронзи їнст итуту археології НАНУ, професор НАУКМА.