Новітні міфи та фальшивки про походження українців

І Пригоди священної Аратти

В останнє десятиліття можна чимало прочитати про те, що трипільська археологічна культура в Україні - не що інше, як Священна Аратта з легенд Стародавнього Шумеру. Що самі аратти - родом з України, вони винайшли писемність, колесо - словом, вони є батьками-засновниками світової’ цивілізації. Слово “Аратта” стало в Україні, надзвичайно популярним.

Однак фахівці, що вивчають месопотамську археологію й стародавню історію, а також археологію України, щодо цього мають свою, окрему думку. Правду кажучи, іноземці, - британці, американці, німці, італійці та французи, не кажучи вже про вчених з Індії або Ірану, не читали праць про українську Аратту. Втім, так само, як і багато українців ніколи не читали написаних ними праць по археології Месопотамії або Індії. А для того, аби розібратися з “проблемою Аратти”, варто дізнатися якомога більше про усе, що з нею пов’язане, потрібно набагато більше інформації, аніж подається популяризаторами “української Аратти”.

У пропонованій статті зроблена спроба розповісти про те, що знають і що думають про загадкову країну Аратту вчені з різних країн, що думають і пишуть про Аратту в Україні. Пройшло десять років відколи мені вперше довелося взятися за пошук відомостей про Аратту. Інформацію вдалося знайти не тільки в бібліотеках, але й в інтернеті - властиво, там її зараз набагато більше*. Результатами цих розвідок, а також спостереженнями над побутуванням міфу про Аратту в Україні я в черговий раз хочу поділитися з тими, кого цікавлять давня історія й археологія.

Варто зауважити, що відомостей про Аратту нині опубліковано чимало. Я маю на увазі в першу чергу серйозні наукові праці, а не доробки Ю. О. Шилова та його послідовників. І якщо дізнатися щось зі згаданої проблеми в бібліотеках непросто, то інтернет відкриває для цього приголомшливі можливості, а за наявності певних пізнань в іноземних мовах і наполегливості можна зібрати чимало корисної інформації. Ця стаття - спроба представити таку інформацію читачам, а також досвід зіставлення даних з різних джерел.

Після прочитання клинописних табличок, знайдених серед руїн міст древньої Месопотамії, світ довідався не тільки про богів, царів і героїв, але й про чимало забутих, невідомих країн і міст (мал.1). Забутих настільки, що проблемою стало визначити їхнє місцезнаходження.

Серед цих примар месопотамського минулого однією із най-загадковіших і відомих є місто-держава Аратта. Значення її у давній історії Месопотамії помітне навіть порівнянно з такими легендарними (і досить добре дослідженими археологами) містами Шумеру, як Урук, Ур й Ереду. Кілька генерацій правителів Великого Шумеру вели війни і торгували з Араттою. У цих війнах переміг Шумер, Аратта була забута.

Але все могло повернутися інакше. У кровопролитних боях і дипломатичних змаганнях цілком могли перемогти правителі могутньої Аратти. І тоді на тисячоліття були б забуті й закинуті Урук, Ур й Ереду. Не були б написані поеми про створення світу й пригоди могутнього героя Гільгамеша. А головне - не утворилися б ті країни й держави, які відіграли свою роль у наступній долі Месопотамії. І хто знає, якою була б у цьому випадку не тільки історія стародавнього світу, але й історія світу сьогоднішнього. Не дивно, що про ті події були складені легенди, епічні поеми. До наших днів дійшли й були прочитані чотири з них³,

Через майже чотири тисячі років були; перекладені записи поем, складених приблизно за часів Саргона Великого, правителя Шумеру й Аккаду (XXIV ст. до н. е.). Створені ці епічні сказання були, на дум-ку вчених, щонайменше років за 500-700, а то й за 1000 до того моменту, як переписувачі, що працювали при царській бібліотеці, нанесли клинописні знаки із давніми віршами на глиняні таблички.

У першій з поем оповідається про те, як благочестивий Енмер-кар, правитель Урука вирішив якось прикрасити святилище богині Інанни. Для цього він відправив гінця в далеку Аратту за золотом, сріблом, лазуритом і камінням для будівлі. У поемі описаний маршрут, за яким був відправлений гонець. Йому довелося подолати сім гірських хребтів і поклонитися країнам Елам й Аншан: “На блискаючу гору нехай він здійметься, із блискаючої гори нехай він спуститься,

Су зам і країні Аншан

Подібно до молодого співака нехай він вклониться Через великі гори У пилу до нього нехай рушить!”

Оскільки розташування Урука й згаданих країн стало відомо завдяки археологічним розкопкам і знайденим при цьому письмовим документам, нанести на карту першу частину маршруту, а саме Урук-Сузи-Аншан не становить проблеми (мал.2). Є в поемі також опис вигляду міста Аратти:

“ . .Білі стіни Аратти стоять серед гір”.

Дипломатична місія посланця Енмеркара вимагала не тільки багаторазової подорожі до Аратти й назад, вона призвела, якщо вірити поемі, до виникнення писемності:

“Для посла слова стали важкими,

і після того, як він не зміг їх повторити, Верховний жрець Кулаби до глини доторкнувся й слово у вигляді таблички встановив До цього дня слова, поміщеного на глину, не було... ”

Цього разу протистояння закінчилося обміном, який можна назвати взаємовигідним: із Шумеру до Аратти було відправлене зерно, а з далекої гірської країни отримали, нарешті, золото, срібло й лазурит.

Однак ця історія отримала продовження. Поема за назвою “Енмеркар й Енсукушсірана” оповідає про новий виток напруженості між містами-державами. Цього разу у двобій вступили най-могутніші маги обох країн. Араттський чаклун був осоромлений месопотамською відьмою, яка врятувала Ен мер кара, правителя Урука, а заодно й рідний край від ворожої чорної магії.

Ще дві поеми присвячені більш пізнім подіям. Вони оповідають про те, як могутній Енмеркар зібрав військо в похід проти “Аратти, гори священних божественних сил”. Армія складалася з восьми загонів, на чолі яких стояли молоді воєначальники. Називається навіть чисельність окремих загонів - по 300-600 чоловік і загальне число воїнів, що перевищило декілька десятків тисяч. Навряд чи Урук у ті часи міг зібрати настільки численне військо, але якщо це так, то в поемі описана, мабуть, одна з найбільших воєнних операцій тої епохи. У поході брав участь спадкоємець Енмеркара - Лу-гальбанда, пригодам якого й присвячена більша частина оповіді.

Армія виступила в похід, за шість днів вона підійшла до підніжжя гір і на сьомий ступила на гірські шляхи. Війська дійшли до стін Аратти й закріпилися. З неприступних червоних стін міста, “подібно зливі” падали стріли, дротики й летіли камені. Довелося посилати за підмогою, причому не тільки до далекого Уруку. Пророцтва попереджали, що для успіху кампанії необхідно провести певні обряди на честь великих богів. Оскільки обидві поеми дійшли в уривках,то простежити подальший хід подій поки що неможливо.

Однак Урук все ж таки не програв цю війну, оскільки спадкоємці Енмеркара правили вже не тільки Уруком, але й низкою сусідніх міст. А от Аратта зникає зі сторінок шумерської літератури. П’ятий цар першої династії Урука, Гільгамеш, чимало помандрував Месопотамією та її околицями - то у пошуках деревини для будівництва храму, то у пошуках вічного життя. Він дістався до Лівану й побував навіть на Бахрейні, але, як не дивно, Аратту він не відвідав.

Наш огляд згадок про Аратту був би неповний, якби ми не сказали, що пам’ять про цю “країну серед гір” збереглася також

і в сказаннях стародавньої Індії. У сказаннях-брахманах⁴ є згадки про міграції різних племен:

"...Амаавасу (союз племен] на Заході. Приналежні до неї люди це Гандхари, Парсу й Аратта... ”

“На Заході” означає на захід від території Індії, Вчені вважають, що тут йдеться про прикордонні з Іраном та Афганістаном райони. Адже у цитованому вище переліку є “люди Пар су”, тобто швидше за все - перси, І якщо перерахування йде із заходу на схід, то люди Аратти перебували, нйімовірніше, біля території Індії, До пізніших часів відносяться сказання, що локалізують Аратту в лісистій місцевості серед рік, що протікають на півночі Індії, біля підніжжя Гімалаїв:

"Там, де простягнулися ліси дерев пилку й протікають п’ять рік - Шатадру, Віпаша, Іраваді, Чандрабхага й Вітас-та, - а шоста ріка — це Інд, там, удалині від Гімалаїв, розташовані країни, відомі за назвою Аратта Ставлення брахманів до Аратти, а, головне, до самих араттів, не можна назвати дуже шанобливим. її мешканці сприймаються, як іновірці (вахіки), ця країна взагалі виявляється не вартою відвідування віруючими людьми:

“Там немає чесноті й релігії. Ніхто не повинен іти туди.” “Ці області звуться Аратта, Люди, що живуть там, називаються вахіками... Боги ніколи не приймають дарунків від них” Є ще цікаві подробиці з життя “вахіків” подробиці, що характеризують певні деталі їхнього побуту:

“Вахіки, не відчуваючи ніякого почуття відрази, з великим апетитом їдять із дерев'яних посудин і глиняних тарілок і посудин, облизаних собаками й забруднених товченим ячменем й іншим зерном. Вахіки п’ють молоко овець, верблюдиць й ослиць та їдять сир й інші продукти, приготовлені з молока цих тварин. Багато хто із цих занепалих людей народилися поза шлюбом. Вони вживають у їжу будь-яку їжу й будь-який вид молока. Варто уникати вахіків Аратти, які погрязли у своєму неуцтві”. Отже, для щирого брахмана мешканці Аратти - люди, які живуть у неуцтві та гріху, люди, від яких боги не приймають дарунків, 3 контексту інших висловлень можна зрозуміти також, що в араттів існував матріархат. Ми бачимо разючий контраст із ставленням шумерів до Аратти, як “країні чистих обрядів”

і ставленням про неї брахманів Індії, як до країні нечестивців.

Можливо, саме проти жителів Аратти здійснив похід у 714 р. до н.е. великий завойовник Стародавнього Сходу - Саргон ІІ,правитель непереможної Ассирії. Він відправився в похід проти Руси, царя Урарту, про що була записана повість клинописом на глиняній табличці (дякуємо Енмеркару-винахіднику писемності!): "Я переправився через Раппу й А-рат-та-а ріки, що виті-кають із водойм високо в горах, [немов це] ставки для зрошення. Я здійснив переправу навпроти Сурикаша, області маннеїв, що межують із землями Каралла й Аллабрія^,>.

Біля підніжжя гори Уаш Саргон II розгромив армію країни Урарту, ймовірно; спадкоємиці колись “сонцеподібної Аратти”. Його війська захопили міста цієї країни, серед них Таври (сучасний Тебріз).

Одне із найпізніших імовірних згадок про жителів країни Аратти дослідники можуть знайти в Геродота, Так “батько історії” йменував мешканців Персії - Artai. В одному грецькому периплі (навігаційному описі), складеному в епоху, що передувала походам Олександра Македонського, згадані якісь Arattii, які живуть на узбережжях Персії, - ймовірно мова йде про одне й те саме населення⁵.

З усього вищенаведеного може бути складена наступна історична картина. Реальна Аратта знаходилася десь між Месопотамією та Індією. її жителі (принаймні спочатку) - одновірці правителів Урука й Ереду, але аж ніяк не творців “Рігведи”. Вони розводили худобу й вживали в їжу молочні продукти. Цікаво, що вчений брахман уже не згадує про наявність у цій країні вмілих ремісників, як це було за часів Енмеркара. Не згадує він і про міста. Виникає, природно, питання, чи та сама це Аратта й чи це ті самі аратти, або ж мова йде про різні країни й народи.

Якщо Аратта з вшценаведених свідченнях малася на увазі одна й та сама, то отримуємо наступну картину. Шумерські поеми описують ситуацію кінця IV—III тис. до н. е., а роздуми брахманів відносяться до набагато пізнішого часу, а саме до кінця III, а швидше за все й до II тис. до н, е., напис Саргона - до VIII, праця Геродота і перипл (керівництво з навігації) - до V-IV століття до н. е. Отже, цілком можна припустити, що перед нами не що інше, як драматична історія древньої держави та народу, який її населяв протягом майже двох з половиною тисяч років.

Аратта доби Шумеру (перша половина III тис. до н. е) - це міс-то-держава, розташована в горах багата країна хліборобів та вмілих майстрів-ремісників. У Шумері та в Аратті однаково моляться пресвітлій Інанні. Аратта часом торгує, часом веде війну з Уруком. Але якось численні армії Урука вдираються на землі Аратти і, розоряючи усе на своєму шляху, підкоряють гірську країну. Аратта скорена, вона сплачує данину дорогоцінними металами і коштовним камінням.

Через майже тисячоліття, наприкінці III тис. до н. е. в силу різних обставин жителі Аратти (швидше за все якась їхня частина) перетворюються на скотарів, поступово відкочовують на схід, спочатку в напівпустельні степи Афганістану, а потім на північ Індостану, де їхня історія завершується в лісах Шестиріччя у підніжжі Гімалаїв - саме про цей край повідали брахмани.

Частина араттів, імовірно, залишається в горах на сході ни-ніїннього Ірану, хтось живе на узбережжі (про них пишуть греки в периплах), інші відкочовують на захід Іранського плато (про них згадує Геродот) і навіть на заході опиняються високо в горах, біля озер Урмія й Севан. Отут до них і добирається вояцтво доблесного Саргана II, яке знищує останні уламки Аратти.

Залишимо тепер у спокої Геродота та Саргона II - на разі щодо реальності цих персонажів історики не сумніваються. Однак наскільки реальні історичні персонажі шумерських поем та згадані в них міста й країни? Свого часу неймовірною здавалася сама думка про те, що Троянська війна - не лише гарний античний міф, але й цілком реальна подія. Знадобилися спочатку тривалі зусилля Генріха Шлімана, а потім багатьох учених, щоб відкрити світу ту далеку епоху. Але герої Троянської війни війни все ж таки брали в облогу “міцностінне місто” якихось 3 тисячі років тому, Реалії, описані в шумерських поемах, старші за Трою, троянців і ахейських героїв на ще 2 тисячі років Невже через п’ять тисячоліть усе ще можливо знайти хоч якісь достовірні сліди тих подій?

Виявляється, що шляхом зіставлення давніх джерел (причому не тільки клинописних, месопотамських, але й Біблії!), результатів археологічних розкопок, можна спробувати визначити ступінь правдоподібності й “прив’язати” до певного часу й простору подвиги древніх царів і героїв.

Хто такий, наприклад, могутній правитель Урука Енмеркар, переможець гордої Аратти? Згідно відбитих на глині древніми переписувачами царських списків - син першого царя, котрий правив Уруком після Потопу. Енмеркар, великий маг І будівничий, безстрашний воїн, винахідник писемності, нарешті син бога Уту. Той, хто привів в Урук богиню Інанну з її гірських володінь...

Початок його правління датують нині близько 2850-2750 р. до н. е. До речі, якщо згадати, що саме Енмеркарові поема приписує винахід клинописної форми писемності, то таке датування виглядає цілком прийнятним. Найдавніші протописьмові документи у Месопотамії датуються нині близько 3400 р. до н. е, але це ще піктографічне письмо, а не клинопис. Ще один хронологічний орієнтир - правління Енмеркара після Потопу, що його деякі дослідники нині датують близько 3200 р. до н. е.

Д. Роллом висловлене цікаве припущення, що легендарний Енмеркар був згаданий у Біблії, але там його ім’я звучить трохи інакше. Дійсно, ім’я володаря має кілька складових: Ен-Мер-Кар. “Ен” - титул правителя шумерської міста-держави, “кар” - мисливець, звіролов. Отже, у перекладі все це звучить у такий спосіб: "'Правитель (цар) - Мер - Звіролов" або “Енмер-мисли-вець”. Оскільки у давнину записували лише приголосні звуки, то у давніх написах (не шумерських) залишилося б щось на кшталт “Н-м-р - мисливець”. У Біблії ж якраз і згадується Німруд "сильний звіролов перед Господом, що жив після Потопу”, він же, імовірно Н-м-р - звіролов. Це той самий правитель країни Шин-нар (Шумер), котрий взявся за будівництво Вавилонської вежі й тим самим спровокував описане в Біблії “вавилонське стовпотворіння” і змішання мов!

До речі, Енмеркар якраз і будував храми на вершинах зікку-ратів в Уруці та Ереду. Саме зіккурати і були прототипами Вавилонської вежі. А щоб гідно прикрасити храми на вершинах зік-куратів, Енмеркар і встряг у конфлікт із Араттою. У такий спосіб легендарна гірська країна, ймовірно, виявилася дотичною до біблійної історії, хоча на сторінках Книги безпосередньо й не згадана. Втім, це зовсім не дивно. Ті, хто записував Біблію, не застали ані Урука, ані Ереду, ані Аратти, хоча добре знали, що є таке велике місто - Вавилон.

Уже за часів “Великого Змія” могутнього Шумеру Гільгамеша, який правив після 2615 р. до н.е. (можливо, з 2514 р.,за Д. Роллом), Аратта не становила інтересу як об’єкт для воєнних або торговельних (що за тих часів по суті те ж саме) експедицій. Можливо, вона упокорилася й сплачувала данину Уруку. Тоді є шанс, що колись будуть знайдені клинописні таблички зі списками присланих до храмів Урука або Ереду золота, срібла й лазуриту з Аратти. Колись багата країна була розорена доблесним воїнством Енмеркара й Лугальбанди. Адже війни на сході історії завжди велися на знищення. І не даремно, очевидно, у поемі про Гільгамеша сказано прямо, що лише зірки на небі відають шляхи в Аратту. Уже лише зірки, а не люди країни Шумер.

Було запропоновано кілька версій щодо того, де розташовувалася Аратта (мал.З). Можна зустріти локалізацію в районі озера Урмія, що розташоване у Північно-Західному Ірані. На користь цього начебто свідчать як географічні (сім перевалів), так і геологічні реалії: у горах там є срібло, золото. Правда, тут не добувають лазурит, але його, на думку авторів цієї гіпотези, цілком могли отримувати караванними шляхами з Афганістану. Там неподалік від джерел цієї сировини відомі міста, що процвітали вже на початку III тис. до н. е. Однак такій локалізації суперечать згадки про те, що в Аратту можна потрапити не тільки сухопутним, але й морським шляхом. До озера ж Урмія морем аж ніяк не потрапити.

До речі, італійські археологи вже давно запропонували ототожнювати Аратту з одним із міст на сході сучасного Ірану - величезним древнім городищем у Східному Ірані, Шахр-І-Сохте, яке розташоване в пониззі ріки Хільмунд. Більше ЗО років тому з’явилося декілька серйозних наукових праць, автори яких, ґрунтуючись як на згаданих раніше шумерських текстах і деяких археологічних знахідках, Аратту помістили саме тут⁶.

У давнину на сході іранського плато був квітучий оазис, а в горах Афганістану, далі на північ, видобували не тільки золото, срібло й свинець, але й лазурит. Саме ці “геологічні” міркування, описані в поемах гірські шляхи, а також наявність знайдених при розкопках месопотамських речей привели дослідників цього регіону до висновку про Шахр-І-Сохте, як Аратту.

Однак згадане городище, як виявилося, все ж таки не було ні головним, ні єдиним центром цього регіону в давнину. Протягом останніх 5 років з’явилися цікаві археологічні знахідки, які підтверджують наявність у цьому районі сучасної Шумеру т. зв. “цивілізації Джірофт” (мал. 1). Назву їй дало сучасне місто у іранській провінції Керман, на околицях якого знайдено городище, некрополі й сільські поселення (мал. 1). Головний зіккурат Джирофта за своїми розмірами перевершував піраміду Хеопса. Усього відомо більше 700 пам’яток цієї цивілізації, розпочаті розкопки міст, похоронних пам’яток⁷. Уже знайдені зразки писемності, подібної еламській. Правда, прочитати ці таблички вчені поки що не можуть⁸.

Але були виявлені та ідентифіковані з конкретними пам’ятниками старовини твори мистецтва, вирізані з каменю культові посудини й амулети, що підтверджують найвищу репутацію араттських ремісників, засвідчену древніми поемами. Вирізані з м’якого каменю вази “типу Керман”, нелегально вивезені з Ірану, активно розпродавалися на аукціонах у Європі й за океаном. Товар був настільки ходовим, що з’явилася безліч майстерно виконаних підробок, виготовлених заповзятливими спадкоємцями цивілізації араттів - сучасними іранськими ремісниками⁹. Тепер у конфіскованому на кордоні Ірану “антикваріаті” підробок “під Джирофт” часом вилучають набагато більше, аніж справжніх речей, а найві-доміші музеї, не кажучи про колекціонерів, мають головний біль і з контрабандним антикваріатом, що раптом одержав “історичну прописку”, і з підробками.

Слід зазначити також, що від Джирофта не так вже далеко до узбережжя, тож цілком реальним виглядає морський шлях уздовж берега з Аратти в Шумер. Отже, аргументи іранського археолога Юсуфа Маджідзаде, який ототожнює цивілізацію Джи-рофт із Араттою, виглядають сьогодні доволі переконливими.

Врешті, варто зазначити, що число сучасних країн і народів, які вважають себе спадкоємцями Аратти в Азії чимале. Серед них - Вірменія, Азербайджан, Іран, де відкрита “цивілізація Джи-рофт”, а також курди, які проживають на території сучасних Туреччини, Ірану та Іраку. Особливо відзначимо те, що мова у згаданих випадках іде тільки про офіційні версії історії згаданих держав і народів.

До відомих раніше освіченому людству країн-легенд, таким, як Ельдорадо, Атлантида, Му, Гіперборея, в останні роки додалася ще й Аратта, “священна країна хліборобів” із пропискою на території України.

Від початку й до кінця драматична історія “Праслов’янської Аратти” була придумана Ю. О. Шиловим. Нині вона зажила власним життям, причому не тільки в писаннях його численних послідовників, але навіть у підручниках для школярів і студентів, посібниках для вчителів, на сторінках газет й у передачах на вітчизняному телебаченні, не кажучи про портал “Аратта” та про приватніш музей Аратти-України в селі Трипілля неподалік Києва. Так наприкінці XX століття ми стали свідками створення й фантастичного “розкручування” чергового історичного міфу, який поступово переростає в релігійне вчення.

Появою версії про країну Аратту в Україні у 90-і роки XX століття ми зобов’язані працям А. Г. Кіфішина та Ю. О. Шилова. Перший, як він сам вважає, прочитав назву цієї країни на виробі з глини культури Криш (VI тис. до н. е) і плитах Кам’яної Могили в Приазов’ї. Ю. Шилов ототожнив з Араттою трипільську археологічну культуру (реальне датування - кінець VI - перша половина III тис. до н. е). Аратта була оголошена праслов'янською (одна з останніх книг для масового читача так і називається -“Праслов’янська Аратта”) безкласовою первіснокомуністичною державою, що перебувала під мудрим і доброчинним керівництвом самовідданих духовних еліт-жерців¹⁰.

Праці про “трипільську праслов’янську Аратту” за рівнем популярності та тиражів, а головне - за впливом на розуми чинних українських політиків залишили далеко позаду наукові видання. Адже як приємно знайти своїх предків серед шляхетних ведичних аріїв! Дійсно, комусь лестить казка про те, що “Веди” склалися на берегах Дніпра, особливо коли при цьому ще й проводиться ідея спадковості між “Ніжньодніпровською Аріаною, Кіммерією, Таврією, Скіфією, державою антів, Київською Руссю й Запоріжжям”.

Саме аратти-трипільці, за Ю. Шиловим, стали засновниками індоєвропейської та шумерської цивілізацій. Саме вони після 3000 р. до н. е. заклали місто Урук, переселившись у Месопотамію із придніпровської Аратти, започаткували першу династію Урука. І правителі Урука нібито пам’ятали про своє араттське походженні. Ну а назва країни Аратти якимось дивним чином “перенеслася” із Придніпров’я в Азію (цікаво, а чому це вони сам Шумер на Аратту не перейменували?).

Для створюваних історичних полотен з життя древніх мешканців України у свій час Ю. Шилову явно не вистачало такого солідного джерела, як древні написи. І отут виявилися дуже доречними праці А. Кіфішина¹¹.

Головне “джерело” знань про Аратту - праці саме цього згаданого московського ассиріолога, які не знайшли визнання серед науковців Росії, але ледве не удостоїлися державної премії в Україні. Ще б пак, адже він стверджує, що саме звідси найдавніша у світі шумерська писемність була перенесена до Месопотамії. У Приазов’ї, у гротах давнього святилища Кам’яна Могила,

А. Кіфішин відшукав сотні “написів”, найстарші з яких, за його твердженнями, були зроблені ледве чи не 20 000 років тому. Вони й склали "Архів Шу-Нун” (тобто Кам’яної Могили), що оповідає про правління “царів-богів”, від яких нібито й походять шумерські династії, які прийшли у Месопотамію з території України! Отже, шумери - лише бічна гілка українського народу. На думку вчених, трактування зображень Кам’яної Могили як “написів” -винятково плід уяви А. Кіфішина (рис. 4).

Залишимо на його совісті і фонетичне прочитання неолітичних піктограм, і “архіву” Кам’яної могили - це особлива тема. Як і “читання” написів на фрагментах древньої кераміки, які е зовсім не древніми написами, а фрагментами орнаменту¹². Автор-де-шифровщик, іменований то шумерологом, те ассиріологом, археологією доісторичної Європи не займався і не володіє цим предметом настільки, щоб претендувати на історичні реконструкції.

Про якість і суть цих “прочитань” свідчить випадок зі знаменитими тертерійськими табличками, які А. Кіфішин “переклав” ще років ЗО тому. Ці таблички, зроблені зовсім не з глини, як про них пишуть, а з м’якого каменю, походять із розкопок на території сучасної Румунії (мал, 5). У “перекладі” йшлося про принесення в жертву із застосуванням вогню чоловіка - старійшини або жерця. При цьому А. Кіфішин, зрозуміло, знав з публікацій археологів про знахідку разом з табличками обпалених людських кісток. Це дало йому можливість скласти більше-менше правдоподібний, на його погляд, “переклад”. Однак вивчення знайдених при табличках людських останків, проведене нещодавно італійськими антропологами, установило, що вони належали... жінці.

Назва “Аратта” була “прочитана” на глиняному виробі культури Криш, датованої VII-VI тис. до н. е: “вівця схоплена жерцем Аратти”¹. Я спеціально знайшов фотографію цього предмета, щоб цікавий читач зміг порівняти число слів і літер у “перекладі” із числом знаків на виробі. Слід зазначити, що професійні асси-ріологи не сприйняли всерйоз ці роботи А. Кіфішина, який має в наукових колах Росії доволі специфічну репутацію. Можливо, ця історія з Араттою не отримала б продовження, якби нею не зацікавився Ю. Шилов.

Фрагменти кераміки і статуеток у працях самого Ю. Шилова моментально перетворилися на “глиняні таблички із протошу-мерськими письменами, більше сотні яких знайдено вже в Поду-нав’ї”. До них додалися не менш фантастичні “письмена Кам’яної Могили”¹³. Так з’явилися “свідчення” необхідні для оформлення міфу про європейську Аратту, засновану ще винахідниками писемності - мисливцями на мамонтів.

При цьому Ю. Шилова не бентежило те, що всі вищезгадані “письмена” (а також розписи в палеолітичних печерах Франції та Піренеїв) були прочитані А. Кіфішиним "протоиіумерскою" мовою. Із усього цього випливало що homo sapiens від моменту заселення Європи для ведення “кам’яних архівів” та й у побуті протягом більше 20 000 років застосовував винятково шумерську мову. Засновники ж європейської Аратти, за Юрієм Олексійовичем, - арії-індоєвропейці. Не зрозуміло одне: чому й навіщо індоєвропейці вели записи нерідною мовою? Або шумери - також носії індоєвропейської мови? Вкрай сміливе твердження. Втім, для міфу про “світлих аріїв” це не має значення.

Що стосується Трипілля-Аратти Ю. Шилова, то тут у наявності як підтасування фактів, так і незнання археології мідного й початку раннього бронзового віків як України, так і Месопотамії. Усе починається з датувань культур і подій. Тут нарівні йдуть календарні й радіовуглецеві дати, причому культура датується саме так, як це необхідно авторові у кожному конкретному випадку. Дата 6200 р., взята у Дж. Мелларта, з врахуванням калібрування становить 6900-7100 р. до н. е, що робить Чатал-Гуюк¹⁴ давні-шим за Кам'яну Могилу, з якої в Ю. Шилова вся історія й починається. Культура Кукутень, що виникла близько 4600 р. до н. е., у Ю. А. Шилова ніяк не може бути попередницею Трипільської (що виникла бл. 5400 р. до н. е). За такі пізнання звичайний студент не одержав би заліку з основ археології, але для міфотворчості такого рівня точність не має значення.

Своєрідними можна назвати уявлення Ю. Шилова і про трипільську та інші культури неоліту й мідного віку. Він помістив у пониззі Дунаю культури Боян, Кереш, Старчево й Кукутень, які ніколи там не були. Ю. Шилов слабко уявляє собі територію поширення трипільської культури, місцезнаходження поселень, що згадуються ним.

У результаті суміші плутаної археології та заплутаної географії й вийшла Придніпровська праслов’янська Аратта. Яка, до речі, не відповідає ні географічним, ні геологічним реаліям Аратти цілком реальних древніх написів, поем Шумеру, про які мова йшла у першій частині нашої статті. Де ж це в Україні зосереджені за сімома гірськими перевалами родовища срібла, золота, не кажучи вже про лазурит, де руїни міста з білими стінами біля підніжжя гір? Немає нічого такого ні в Прикарпатті, ні на сході країни (якщо вважати високими горами Донецький кряж). Втім, аби зняти це протиріччя, і був придуманий нехитрий хід про “переніс назви” з Подніпров’я в Азію.

Про археологію, найдавнішу історію й культуру Месопотамії та суміжних місць знання в Ю. Шилова, схоже, не менш дивні. Так, трипільці-аратти, що залишили (на його думку) землі України після 3000 р. до н. е. виявилися засновниками Урука. Але це місто на той нас уже було давно засноване - за даними розкопок, щонайменше за тисячу років до того, наприкінці V або на початку IV тис. до н. е. Крім Toro_t варто мати на увазі характерні матеріальні культури Шумеру й Трипілля тієї епохи - вони цілком різні. Питання походження Трипілля, як і древніх культур Месопотамії, досить добре досліджене й не дає приводу для висновків, подібних до зроблених Ю. Шиловим.

Що ж до деяких нюансів у ставленні щирих брахманів до Аратти, то тут Ю. Шилов взагалі не відає, що творить. Інакше 6 не писав, що мешканці древньої Індії ставилися до Аратти винятково з особливою повагою.

Втім, суто науковий аналіз (з погляду археології або історії) до праць Ю. Шилова навряд чи можна застосувати. Очевидним є злиття наукового й окультного, містики (до речі, публічно деклароване самим автором Трипілля-Аратти¹⁵), тобто маємо формування чергового релігійного вчення, яке покликане врятувати й звеличити країну Україну. Вигадана історія Аратти перетворена на міф, а вивчення (або критика) міфів, тим більше сучасних, не є предметом історії або археології.

Сумн, що далекий від науки неоміф про Трипілля-Аратту в Україні став популярним і вже зажив своїм власним, причому доволі бурхливим, громадським життям. Він не лише розтиражований у курсах лекцій, потрапив у шкільні підручники, але й озвучений політиками, причому часом високого рангу.

Те, що “повний курс” читається в МАУП професором Ю. Шиловим, не є дивним. Однак останнім часом лекції читаються в такому унікальному місці, як приватний музей України-Арагти в селі Трипілля під Києвом (мал. 6). Тобто, до друкованих праць додався музей, в якому за допомогою приватних зібрань знахідок трипільської культури, етнографічної колекції з території України та інших наочних засобів у чотирьох музейних залах створена доволі ефектно оформлена експозиція, яка ілюструє феномен Аратти-України на землях нашого краю. Правда, заради досягнення більшої переконливості творцям музею довелося виготовити певну кількість фальсифікатів, але це вже виключно заради користі справи й кращої наочності, Та й хто це помітить? Студенти МАУП навряд чи, а професійні археологи цей музей відвідують рідко. Мабуть, це може бути перший музей Аратти у світі взагалі. На жаль, Аратти вигаданої. Навряд чи щось подібне є в Туреччині, Ірані, Афганістані або Індії. Тут Україна безумовно обійшла всіх претендентів на спадщину Аратти.

Є й підручники, посібники. Крім згаданих видань МАУП, є шкільні (поки лише регіональні) видання, наприклад, у Полтавській області, де викладена історія Аратти (і не тільки) за Ю. Ши-ловим, Є також посібник для вчителів (на жаль, з відповідним грифом Міністерства освіти і науки) - з назвою “Україна древня: євразійський цивілізадійний контекст” (автор - А. А. Білоусько). У цьому посібнику до таблиці XV під № 19 автор включив “трипільську (індоєвропейську) цивілізацію, ... віддалено споріднену з шумерською”. Карта 39 представляє взаємне розташування “держав Аратта й Аріан у період 4000/3600-2250/2200 pp. до н. е.” Неподалік, на с. 98 учитель може довідатися те, що “трипільське суспільство керувалося інтелектуальною елітою - жерцями-брах-манами, чия влада базувалася на інституті Спасительства... Три-пілля-Аратта характеризується, як первіснокомуністична держава, на відміну від рабовласницького Шумеру”. Сама ж первіснокомуністична держава показана на карті 40 - зрозуміло, на території України і ...Шумеру. Щоб усе було ясно, більша стрілка веде від України у Месопотамію, показуючи шлях трипільців-араттів, який вони пройшли, аби заснувати шумерську цивілізацію¹⁶. Очевидно, Міністерство науки і освіти особливо не хвилює ні те, як сприймуть розповіді про Аратту на іспиті у вищих навчальних закладах, ні тим більше те, як все це псевдонаукове марення виглядає з-за меж нашої країни.

Тепер дещо про те, як цей тріумф паралельно-альтернативної історії може виглядати збоку. Як реагують сусіди на араттознав-чі праці, видані в Україні? Природно, їх у першу чергу читають у Росії, тож цікава й доволі показова реакція читаючої публіки там. Одні розглядають сучасні історичні українські міфи, як незграбні потуги обґрунтування легітимності самостійної української держави. Повз таких читачів не пройшов і той факт, що фантастичні ідеї про джерела української державності поширюються не тільки мас-медіа, але й за допомогою підручників для шкіл і вузів. З іншого боку книги про Україну, як батьківщину аріїв і найдавнішої у світі держави Аратта, часом всерйоз сприймаються російськими журналами, які вважають себе цілком респектабельними. Загалом же, ніде правди діти, ці українські доісторичні міфи менш популярні серед адептів російського “арійства”, котрі відстоюють первородство своїх предків.

Крім того, критиками також були відзначені явні елементи містики й окультизму в працях українських міфотворців, зате досить перспективною здалася ідея слов’янсько-арійської єдності. Адже у свій час у Росії місцеві “альтернативні” історики вигадали ще одну "найдавнішу” країну, праматір всіх земних цивілізацій -слов’янську Гіперборею, сховану у вічній мерзлоті за полярним колом. Цікаво, що деякі з них (приміром, А. І. Асов) не тільки помітили, але й зуміли зв’язати “Праслов’янську Аратту” Ю, О. Шилова з Гіпербореєю, вважаючи араттів-трипільців, з одного боку, не ким-небудь, а нащадками мешканців Атлантиди, а з іншого (що не дивно для росіян) “молодшими братами” гіпербореїв-руси-чів¹⁷. Атланти-аратти-українці в черговий раз виявилися додатком до великої й славної історії північного сусіда, цього разу гіперборейсько-російського народу. Але до чого тут історична наука?

Одначе, далеко не всі такі свідомі росіяни вважають українців нащадками аріїв. Наприклад, відомий своїми альтернативними історичними концепціями В. М. Дьомін¹⁸. Причина проста: оскільки українці - нащадки, як стверджується, трипільців, а трипільці, на думку деяких учених, - семіти, то семіто-трипільці аж ніяк не можуть бути аріями! Тим більше, що ствердилася думка про протиставлення мирних хліборобів до і ндоє в роп ей ців-трипільці в войовничій “індоєвропейській расі” пастухів-степовиків. Однак, у В. М, Дьоміна аратто-трипільці не такі вже й мирні, а шкідливі істоти, які сповнені підступів проти аріїв-русичіе. Що ж стосується доробку Ю. О. Шилова, то його В. М. Дьомін оцінює так: "...Деякі при житті здаються великими, а через час їх вважають посередностями. Відносно згаданих істориків (Б. О. Рибакова і Ю. О. Шилова. - М. В.) можу сказати тільки те, що вони помилилися у своїх оцінках трипільської й араттської культур”¹⁹.

Мал. 1. Клинописна табличка з текстом, що оповідає про подвиги Епмеркарау боротьбі з Араттою. Внизу-клинописний напис “Аратта".

Мая. 2. Карта вірогідного шляху з Уруку до Apamrrtu

Мал. 4, Вид па Кам’яну Могили та плита із петрогліфами.

Рис. 5. Тертертсыа та&шчки, друга половина VI тис. дон-е.

Мал. 6. Розпис на зовнішній стіні музею “Придавня Аратта-Україна” у с. Трипілля Обухівського району Київської області.

Треба відзначити, що в інформаційному просторі Росії достатньо виступів проти псевдонауки²⁰. Російською сходознавчою школою встановлено, що так звана “ведична культура” складалася в Індії вже після приходу туди індоаріїв, а знахідки у Кам'яній Могилі не мають ніякого відношення до Шумеру. Чимало написано в Росії і про те, що історичні побудови А. Г. Кіфішина та Ю. О. Шилова не мають відношення до науки. Спростовуються домисли про тотожність трипільської культури й Аратти, про мандрівних жерців-брахманів в Україні “індарійської культури”, що процвітала в степах. Однак неоязичницький журнал “Спадщина предків” де була поміщена критична стаття, у тому ж номері рекламував книгу Ю. О. Шилова “Прабатьківщина аріїв” як “новий розділ, відкритий у світовій археології”

У ставленні росіян до творчості “українських братів” з яким легко познайомитися на інтернет-форумах, помітні як презирство, так і співчуття до бідних далеких родичів із глухої провінції, що з’їхали з глузду. Тим більше, що в Росії нині не є проблемою прослухати серйозний курс лекцій з історії Давнього Сходу, в якому поважні вчені викладають цілком наукові версії історії Аратти. Зрозуміло, не згадують вони в цих лекціях ні про яку “праслов’янську Аратту”²¹. Українські студенти такі курси поки що прослухати не можуть, часом навіть у новітніх вітчизняних підручниках інформацію про справжню Аратту не знайти²².

Зазначу насамкінець, що міфи в політиці - штука, може, й необхідна, але доволі підступна й небезпечна - прикладів чого ми достатньо бачимо в недавнії! історії XX століття. Країни, що обґрунтовували свою політику (особливо зовнішню) історичними міфами (згадаємо СРСР та Німеччину 30-40-х років,) прийшли до жалюгідних результатів. Правда, окремі люди, котрі виклали та наполегливо пропагували ці міфи, зуміли на певний час зовсім непогано влаштуватися в реальному житті.

Але навряд чи Україні варто наступати на ті ж граблі на початку третього тисячоріччя, пред’являючи сумнівні права на історію й спадщину легендарної Аратти. Поки в Україні народні міфотворці та окремі народні обранці продовжують пошуки глибокого трипільського коріння українців, в Росії від міфічних предків - гіпербореїв (яких рекламували на рівні Державної Думи) - перейшли до більш практичних тем, значно важливіших для сьогоднішньої Росії, крім того, простіших, а тому й зрозумілі-іних широкому загалу. Під патронатом Президента В. В. Путіна академічними вченими була сформульована концепція давньої історії східних слов’ян, співзвучна сьогоднішній російській національній ідеї. У своїй історичній частині вона проста, зрозуміла й відтончена: давнє місто Стара Ладога в нинішній Новгородській губернії було засноване близько 755 p.,тож саме воно,а не Київ є справжня “мать городов русских” Помилявся Нестор-літопи-сець.,. А державність у часи князів Рюрика й Олега, виявляється, була принесена на береги Дніпра з півночі. Перші князі тепер вже бачаться як напівваряги-напівросіяни. Росія XXI століття виявилася навіть більш терпимою і прихильною до норманської теорії, проти якої російська національно свідома Інтелігенція боролася від часів М. В, Ломоносова. А Київ - то тепер лише третя столиця Русі (після Старої Ладоги і Рюрикова городища). І якщо нині столиця Росії в Москві, то це лише відновлення історичної справедливості. А ота київська державність - то не що інше, як прикре і тимчасове непорозуміння...

Можливо, в Україні настав час полишити заняття міфотворчістю? Можливо, нам варто звернутися до більш актуальних проблем, наприклад, збереження й наукового вивчення нашої унікальної культурної спадщини, ц популяризації та раціонального використання, в тому числі в контексті сучасної політики? Відзначимо, що література, подібна до нашого вітчизняного “араттознав-ства”, видавалася, видається й буде видаватися в усьому світі. В Україні такі доробки стали доступними в російському перекладі -працями фон Денікена, Захарія Ситчина, академіка Фоменко завалені наші книжкові прилавки. Проблеми не в наявності чи відсутності такої літератури, складність полягає у відсутності простого і ясного науково-популярного викладення питань давньої історії.

Зрозуміло, що прийняте в академічних колах спілкування професійних учених свідомо виключає дискусії з дилетантами чи непрофесіоналами. Ми можемо спостерігати тільки обмін ударами у вигляді рецензій (надзвичайно рідкісних з боку вчених) та гучних піар-кампаній (яким надають перевагу творці народно-історичної міфології). Тому найбільш прийнятна форма оцінки -час від часу робити і публікувати огляди навколонаукового марення, як де прийнято робити на Заході²³. А ще - побільше й частіше розповідати зацікавленій публіці про результати реальних досліджень в царині археології та давньої історії. Можу запевнити, що ці результати доволі цікаві самі по собі, без усяких вигадок,

Василь Лучик

доктор філологічних наук, професор НАУКМА