Інтерв’ю з колоритним дідом - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Андрій Степанович Крижанівський (ЕТЮДИ З МАНЖЕТІВ) #2

ЕТЮДИ З МАНЖЕТІВ

ДИСКУСІЯ

Відомий боксер захищав кандидатську дисертацію на тему «Удар — вирішальний фактор диференціального аналізу (розкладу) суперника у боксі».

Виступив опонент.

— Головне у боксі — маневр,— заявив він.

— Ні, удар,— спростував опонента дисертант.

— Ні, маневр,— спростував дисертанта опонент.

— Ні, удар,— захищався претендент на здобуття вченого ступеня.

— Ні, маневр,— перекреслював опонент здобутки претендента.

— Ні, удар!

— Ні, маневр!

— Удар!

— Маневр!

Дисертант ударив.

Опонент не встиг зманеврувати.

Вчена рада одностайно проголосувала за надання дисертантові звання кандидата.

...Інститут оголосив конкурс на заміщення вакансії опонента.

ВАРІАНТ КЛАСИЧНОГО СЮЖЕТУ

У нашій конторі велика радість.

Директор забарикадувався шедеврами світової лірики і невтомно творить віршовані тости-експромти.

Заступник майнув літаком аж на Кавказ за видатним тамтешнім тамадою.

Експерти одностайно включились у змагання на краще оформлення банкетного залу.

Секретарки невтомно розучують естрадний сюрприз «Лиш той бадьорість не втрача, хто може втнути «ча-ча-ча».

Референти впріли у пошуках екзотичних напоїв.

Я добув вітчизняний кальвадос та шотландський самогон і блискавично отримав посаду старшого товарознавця.

У нашій конторі велика радість.

До нас знову їде ревізор.

БАТЬКИ І ДІТИ

— Танцював рок з Галькою?

— Та не рок, а шейк.

— Одна холера. Викаблучувався на шкільному вечорі?

— Таке скажете, тату. Танцював. Все одно, як наш гопак, тільки навпаки.

— І оце витанцював навпаки самі трійки?

— Є така думка, тату, що трійка — оцінка задовільна.

— І в життя на трійках підеш?

— Молодим усюди в нас дорога, тату.

— Хто ж тебе виховував, іроде?

— Ви, тату, школа і громадськість.

— Та-а-к... З передовиць чешеш?

— Газета — наш друг і порадник, тату.

— А-а-а... А якщо я тебе зараз паском по нульовому циклу?

— Не ті часи, тату. Діти — наші квіти. Ще Макаренко писав...

Важка батьківська длань непедагогічно впала нижче синівського попереку. З криком «більше не буду!» юний мораліст вихопився з кульмінаційного моменту і з квартири.

А поруч жив письменник. І слухав пульс життя. Крізь вібропанель. Зараз він пише повість «Боротьба поколінь».

КОНСУЛЬТАЦІЯ ПОСТФАКТУМ

— Дозвольте за ваш столик? Ні, дякую, непитущий... Як засвідчують сумні тости, ви успішно завалили екзаменаційну сесію? Ні, навряд чи зможу допомогти... Думаю, що вся справа у диспропорції. Наука гайнула вперед, а шпаргалізм — могутнє знаряддя інтелектуального прогресу — тупцює на старих позиціях. Отож і трапляються масові поодинокі випадки, коли окремі студенти з’являються на деякі сесії темні як ніч.

Ну, погодьтеся, шановні мікрозоологи... Що? І мікрофілологів теж нема? Ах так, так! Мікробіологи... Вибачте, я людина макро-темна... Отож погодьтеся, що студент і нині тягне шпаргалкову гармошку з рукава, а підручник — з-за пояса. Підручник падає, штани падають, викладач наголошує, що він ще не зовсім дурний, студент з переляку заперечує, і відбувається вульгарна сцена вигнання. Потім невдаха падає ниць перед екзаменатором і белькоче, що напередодні сесії його вкусив кажан. Який примітив!

А коли поворушити звивинами? Ось лише одна з можливих комбінацій. Ви ангажуєте на період сесії гіпнотизера. Так і так, мовляв, шановний телепате, хочу примножити ряди дипломованих фахівців, але на заваді стоїть екзаменатор. Телепатніть зануду! Гіпнотизер їде з вами на вищу математику, навіює викладачеві думку спитати, скільки буде двічі по два. Ви задумливо відповідаєте: — «Чотири» — і отримуєте «п’ять».

Або інший варіант. Запрошуєте відомого футболіста Ігоря Петрушанського. Який, скажіть, професор утримається від спокуси отримати з перших ніг подробиці про мадрідський матч? А ви тим часом спокійно списуєте відповіді. Бо коли говорить футбол, наука мовчить. Окрім, зрозуміло, науки про футбол, складовими частинами якої, за останніми даними, є біоніка, психологія, кібернетика...

Дивак, кажете? Добре, хоч «чокнутим» не охрестили. Бачите, у мій час кафе, дансингів, барів було обмаль, а часу та грошей ще менше. Отож і доводилось над підручниками та саморобними пристроями гнутись. І так гнувся, що якось в академіки проліз... Та куди ж ви, хлоп’ята? Я свою каву допив — і в бібліотеку, дещо підучити треба. А ви лише третю пляшку замовили. Часу у вас, як кажуть енциклопедисти, навалом — аж до наступної сесії...

КОНТЕКСТИ

І на Пегасах часом галопують вершники без голови.

Вибивався в люди, як звір.

Ми стільки взяли від природи, що не можемо чекати від неї милості.

Вас принижує карлик? Значить, він вище.

Епітафія: «Нарешті ти повірила, хай тобі грець, що я справді був тяжко хворий?»

Окрім футболу, він любив іще життя.

Нині дітей годують лише доти, доки вони не вийдуть на пенсію.

ЧАРІВНА ЯЛИНКА

Разом із знайомою дівчиною я пропхався на новорічний бал в солідне об’єднання, де вона працювала.

— Дами-трудівниці і товариші кавалери! — кричав розпорядник балу.— Завдяки турботам місцевкому до нас прийшов Новий рік! Всі до ялинки! Святковий інвентар руками не мацати!

На ялинці замість традиційних прикрас висіли черевики, транзистори, капелюшки, краватки, кофти, панчохи та сила-силенна інших речей «для дому, для сім’ї».

Жінки стогнали від захоплення.

Чоловіки позбулися впливу буфетного магнетизму.

Розпорядник балу тріумфував.

— Які чобітки! — щебетало схвильоване жіноцтво.— Це французькі чи італійські?

— Ви помиляєтеся! — весело відповів розпорядник.— Це чобітки «Будні» нашого виробництва.

— Який транзистор! — приєдналося до жіночого хору джинсове козацтво.

— Це японський,— напруживши інтелект, пояснив я.

— Ви співаєте з чужого голосу, мій недосвідчений друже,— недбало кинув розпорядник.— Це транзистор «Соня» нашого виробництва.

Я відчув, що з мене зробили блазня на громадських засадах.

— Яка кохта! — заверещала моя дівчина.—Ну, признайтеся, що це шотландська, що я не помилилася!

— На жаль, моя чарівнице! — ніжно заперечив розпорядник.— Це кохта «Вівці мої, вівці» нашого виробництва.

— А цей мережаний нейлон? Невже...

— Саме так. Це панчохи «Польова радість» нашого виробництва.

— Але ж краватки напевне імпортні! — вискочив відомий артист-скандаліст Пилип Конопельський.— Не бачу рідної гами кольорів — жовто-малинової чи зелено-рудої!

— І ви не вгадали,— торжествував розпорядник балу.— Це краватки «Гордіїв вузол» нашого виробництва.

— Невже... Невже всі речі наші?

— Так! — урочисто мовив розпорядник.— Наші. На виставку.

ПРОНЕСИ, ГОСПОДИ...

— Наша секція вийшла в лідери по завалу роботи

Лектори принишкли, мов потерчата.

— Лише один ганебний факт! — гримів, як Саваоф, завідувач секцією.— У клубі села Соколівка наш лектор не зміг відповісти попові, що таке антисвіт і гравітація!

«З тим попом зв’яжись,— зіщулився лектор Фантомасенко.— Усі атеїстичні журнали виписує, антихрист».

— І це в селі, де функціонує церква,— розвінчував зав.

«А до церкви ходять півтори старушенції — резерв геронтології,— подумки поправив Фантомасенко.— Піп молодий, ні в чорта, ні в бога не вірить, гаспид...»

— І є сигнал, що тамтешній піп п’яничка і паливода,— розлягався трубний бас зава.

«Справді,— згадав Фантомасенко,— той стиляжний попик якось відпустив у чайній гріхи механізаторам і студенткам. Ще й проповідував, що голова колгоспу ні біса в гульні не смислить. От чортяка!»

— Цю ситуацію треба виправити!

«Мадонна міа! Що він надумав?»

— Треба дати гідну відсіч!

«От сам і дай. Розспівався, ангел...»

— Треба, нарешті, провчити отця-халамидника...

«Як мені відхреститися?»

— І добряче провчити...

«Забожусь, що на бюлетені».

— Від нас поїде...

«Свят, свят, свят...»

— Досвідчений лектор...

«Пронеси, господи...»

— Товариш Фантомасенкої

У мозочку Фантомасенка розпросторився хор: «Радуйся, ой радуйся, ни-и-во-о, син божий народився...»

Він відчув, що його кроплять.

Розплющив очі — і побачив блідий лик зава. Той лив на Фантомасенка воду просто з графина.

— Боже милосердний,— смикався зав,— що з вами?

— Хіба ж діло, отак, з кондачка, відповідальне завдання давати,— гомоніли навкруг лектори.— Запросто богові душу віддати можна...

ШЕДЕВР

Я переступив поріг кабінету Цезаря Амвросійовича.

— Шедевр готовий? — спитав він.

— Гм... Текст є.

— Художній домисел має місце?

— Не без цього...

— Шедеврально! Велика штука цей художній домисел, га?

— Якщо взяти образні узагальнення...

— Я й кажу: вам, перодряпам, легше — крути, як хочеш. А нас, господарників, за цей самий домисел добряче луплять. Тим паче, за художній... Читай!

Я начепив окуляри і почав:

«Жили-були двоє друзів. І купили вони водночас машини. Перший по шию заліз у борги. Другий фінансово не постраждав. Перший дні і ночі копирсався у моторі. Другий лише підкачував шини. Перший наморочився з гаражем. Другий і тут не мав клопоту. Перший не вилазив зі штрафів. Другого автоінспекція не чіпала. Перший обважнів від поїздок і почав скаржитися на серце. Другий їздив і молодшав, наливався силою.

Бо:

Перший купив автомашину «Москвич».

А другий купив веломашину «Метеор».

Поспішайте! Купуйте велосипеди «Метеор»!»

— Шедеврально! — вигукнув Цезар Амвросійович.—

Музика, кантата, ораторія! «Лісова пісня»! «Шампаніана»! «Крейцерова соната»! Люблю я вас, літераторів, чортів собачих, за художній домисел, їй-право, люблю!

— Я той... не літератор. Я літпрацівник.

— Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув! Затоварились наші «Метеори», гори вони синім полум’ям!

І мене преміювали новеньким велосипедом «Метеор».

— За доблесні художні зусилля! — урочисто сказав Цезар Амвросійович.— І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг!

— Романтика...

— Я про це й кажу... Гайда у пробний виїзд!

Я натиснув на педалі. За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму «Москвичі».

— Тримайся за мною, буде легше! — крикнув він.

На другому повороті я шугнув у кювет: неприємна то

річ — ковтати газ із вихлопної труби!

ДІМ, В ЯКОМУ Я ЖИВУ

Дім цей новий.

Швидкопанельний.

Тут і потоваришував я з сусідою.

Познайомились ми якраз на новосіллях. Не встигли мої гості закусити, як знизу вдарила музика.

Ми, звичайно, скористалися і вшкварили український народний танок циганську молдавеняску. Аж паркет хвилями пішов. Дев’ятим валом. Тільки відсапались, як знизу гука сусіда:

— А тепер ви давайте! Що-небудь наше, змістовне — про любов!

Що-що, а співає моя кумпанія не дуже погано. Затягли ми до болю знайому мелодію, а сусідська кумпанія підхопила. Ото увертюра була! Симфонія!

Отак і заприятелювали.

Бува, сусіда знизу кричить:

— Агов! З яким рахунком наша збірна програє?

— А звідки ти знаєш, що програє?

— Невже виграє?

— Ні, програє.

— То на біса голову морочиш? Підкрути свого приймача голосніше — разом послухаємо, як наші крекчуть. Може, їхні форварди ворота переплутають?

Бува, я йому крізь підлогу гукаю:

— Егей! Прокидайся, бо проспиш царство небесне І земну роботу!

Чую: стук-грюк! Це у сусіди меблі сучасні. Комбіновані. Стіл-ліжко. Від поштовху розвалюються. Шезлонг виходить.

— Спасибі, що розбудив,— сусіда кричить,— бо вчора я прийшов втомлений, як чіп.

— Чому?

— Та свято ж було!

— Яке свято?

— День грака.

— А-а...

Отак і живемо — перегукуємось. Він мені магнітофон знизу крутить, я йому приймач згори вмикаю на всі заставки. Дружба! Погано, що інші сусіди нам заважають та ще й гніваються.

Вибачте, я зовсім забув сказати: друг мій живе на першому поверсі, а я — на п’ятому.

P. S. — Ну, це вже ти занадто,— сказав редактор. І виправив мій п’ятий поверх на четвертий.

ВИХОВНИЙ МОМЕНТ

— Івасику... Івасику, вставай!

— Ух... Ще рано... Спатоньки хочу...

— Вставай, бо хлюпну води!

— Ой! Встаю, уже встаю... Дай пиріжок!

— Ось тобі по руках, невмивахо! Марш митися!

— Бр-р-р... Знову гарячої нема...

— Гартуйся! Зубки почистити не забудь!

— Емаль стирається...

— Не знаю, як емаль, а штани ти стер... На тебе не напасешся! Ні, щоб сидіти тихо, либонь, крутишся-вертишся...

— А на сорочці... той... чорнила нема?

— Он, лишенько! Звичайно, є! Промокашка нещасна! Вуха шатир — там, мабуть, чорнильні озера.

— Все! Помився! Чистий, аж бридко...

— Не колупайся в носі! Вчиш тебе, вчиш...

— То я думаю... Думаю з пиріжків почати...

— Ага! Циганське весілля обійдеться без марципанів! Поклади пиріжок! Берись за манну кашку. Ну! Ложечку за себе, ложечку за мавпу...

— Бр-р-р... Що я — маленький?

— Дурненький!

— Чого ти, чого!?

— А того! Цукерки з шафи потяг?

— Взяв...

— Не взяв, а поцупив!

— Чого ти, чого!?

— А того! Не тягни капусту рукою — виделка є.

— Все! Я пішов!

— А що сказати треба?

— Я більше не буду...

— Більше снідати не будеш?

— А! Дякую за сніданок!

— Стій! Портфеля забув. Забудько!

— Набрид той портфель — зошити, підручники...

— Івасику! Щоб я цього не чула!

— Добре, добре...

— Обережно через вулицю... На зелене світло...

— Та знаю! Побіг, бо сам директор сьогодні на дверях

чатуватиме...

— Дожилися! Вже до науки вас ломакою заганяють...

— Біжу!

— Щасливо, Івасику!

Івасик, а якщо офіційно — кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський — поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.

КОНТЕКСТИ

Погладив по голові. І зняв скальп.

Гімн канцелярщині: концерт для скрепки з реєстром.

З анкети: «освіта — висча».

І від стирання грані можуть гострішати.

У буфеті кібернетичного центру відвідувачів обраховував електронний касир.

Боєць літературного фонду.

Він був безпощадний у своєму гуманізмі.

— Так, фальшивлю! Але ж на високій ноті!

КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ

Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт.

Якийсь індивід буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк: це був мій сусіда по під’їзду.

— Чув? — дихнув він недільним відпочинком.

— Чу-у-в! — відказав я, переборюючи етиловий наркоз.— Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку.

— Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак М. повісився.

— Дурниці! — засміявся я.

— їй-бо, повісився! На джинсових штанях...

— Плітки!

— Чому ж плітки? — втрутилась дама в пенсне.— Нині майже всі мають джинси...

— Точно! — зрадів підтримці сусіда.—Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастроному. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав.

— Мабуть, перебрав, сердешний! — зітхнула кондукторка.

— Я чула, що в нього планувався рак горла,— підтримала розмову дама в пенсне.

— Рак... напився... повісився... жах...— пішов схвильований гомін.

— Та що ви, люди добрі! —засміявся я.— Він учора по телевізору співав!

— Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було...— почулися голоси.— Поки повідомлять, увесь світ уже гелготітиме...

Хтось почав настроювати транзистор.

Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячково мізкував, як накрити мокрим рядном брехунця-сусіду.

— Гей! — гукнув я до нього.— Вчора... ха-ха... вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганів-п’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові.

Вибухнув регіт:

— Дурниця! Нісенітниця! Брехня!

— Чому ж брехня! — почулося контральто дами у пенсне.— У нас на Подолі компанія дошкільнят-рецидивістів напала...

Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу.

Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди.

— Чув? — кинувся він до мене.—Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав...

ЙДИ!

— Товаришу майстер! їду поступати на заочний. Підпишіть!

— Три ха-ха! І під ніс оце... з маком. В інтелігенти пнешся, а може, навіть у майстри?

— Вчитися треба...

— А-я-яй! Виходить, ти розумний, а я дурень?

— Я цього не кажу...

— Виходить, я сам себе дурнем обізвав? Так виходить? А план хто буде тягти? Мцирі Пушкіна?

— Лєрмонтова...

— Виходить, Мцирі Лєрмонтова буде план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг — роби з болванки гайку. І йди, йди, йди...

— Товаришу майстер! Іду здавати за другий курс. Підпишіть!

— Три ха-ха! І під ніс оце... з маслом. В професори пнешся, а може, навіть у майстри?

— Без знань не можна...

— Можна! Відпустки не дам!

— Так не ви даєте — держава.

— Держава — це ми!

— Тобто ви і я?

— А ти мені тут філософій не розводь, ти мені тут абстракціонізму не напускай! Іч, воно — держава. Прошарок нещасний! А план хто буде тягти? Бурлаки Шишкіна?

— Рєпіна...

— Виходить, бурлаки Рєпіна будуть план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг —роби з болванки болт.

І йди, йди, йди...

— Товаришу майстер! Переведіть на першу зміну. У мене курсовий проект.

— Три ха-ха! І під ніс.оце... з конфітюром. В академіки пнешся, а може, навіть у майстри?

— Переведіть...

— Нікода! Ну, молодьож пішла. Пруть без жодних труднощів. Ні, щоб ото культурно вечір провести, одну-другу «торпеду» з майстром прийняти. Розумні дуже! Тільки фізика й лірика в голові. А план хто буде тягти? Папа Римський? Папа Пий з 12-ти?

— Папа Пій давно помер...

— Виходить, папа вмер, а план тягти буде дядя? Зупиняй верстат. Бери терпуг і болванку... І йди, йди, йди..,

— Товаришу майстер! Іду захищати диплом. Підпишіть!

— Три ха... хи-хи-хи... вибачайте, пальці якось самі в «оце» скрутилися. Даються взнаки пережитки проклятого

минулого. Та й буржуазна ідеологія, кажуть, проникає. їдьте, рідненький, ні пуху вам ні пера! Я завжди казав, що ви далеко підете. Згадали? Йди... йди... йди... Це я по-батьківському, в смислі — до осяйних вершин знання...

НОВОРІЧНИЙ СЮРПРИЗ

Натхнений рішенням дружини, я подзвонив до бюро добрих послуг.

— Вас ще слухають! — відгукнулося бюро.

— Потрібен один Дід Мороз з подарунком для шестирічного хлопчика.

— Внесок? Час? Адреса? Прийнятої

— Який порядковий номер Діда?

— Повідомляю особливі прикмети: біла борода, червоний ніс, біла шапка, червона шуба.

...Дід Мороз запізнювався. Мій Сашко нервував. Я вискочив на вулицю. Повз мене галопували спітнілі Діди Морози. Особливі прикмети не допомогли.

Через годину, коли Сашко, скоса позираючи на мене, мугикав пісеньку про баранця-брехунця, щось грюкнуло в двері.

— Я — Дід Моріз, подарунки приніс...— почулося жалібне квиління.

Сашко притьмом відчинив двері.

Дід Мороз бебехнувся долу, але намагався співати. Ми ледве відтранспортували його волоком до крісла під ялинкою. Особливі прикмети сходилися, лише борода була кольору маренго.

— Хлопчику, розкажи мені казочку...—простогнав Дід.

— Це ви маєте йому розповідати,— пошепки підказав я.

— Яка різниця,—схлипнув Дід.—Скрізь формалізм...

Сашко досить пристойно продекламував мою казку про Кощія-валютника.

— Для дитини непогано, є підтекст,— сонно відзначив Дід Мороз.— Візьми, хлопчику, у мішку літак, який я придбав у лисички-сестрички згідно з фінансовими можливостями твого татка.

Я тицьнув Дідові під ніс флакон з нашатирним спиртом.

— Не буду... не хочу... не можу пити горілку! — заволав Дід Мороз.

— Це спирт,— пояснив Сашко.

— Рятуйте!..— захрипів Дід.

— Нашатирний! — крикнув я.

— Дякую! — чхнув Дід Мороз.— Ви врятували мене від клінічної смерті. В третій квартирі діти підпалили мою інвентарну бороду. В іншій хаті чарівна дівчинка підбила мені око матрьошкою, бо сподівалась на імпортну ляльку за чотирнадцять карбованців з копійками. Потім близнюки обстріляли мене конфеті. Батьки ображаються, якщо не перехилиш з ними чарку. А це злочин при нашому навантаженні! Одного Діда Мороза — передовика — вже відправили до витверезника. Разом зі Снігуронькою...

Дід втер сльозу бракованою бородою:

— Ви — тринадцятий клієнт, тільки у вас і відпочив. Спасибі! Рости, хлопчику, великий і добрий!

— В іншій квартирі буде веселіше,— замріяно сказав Сашко, зачинивши двері за Дідом Морозом.— Я засунув йому в мішок бульдога нашої сусідки...

МОНОЛОГ БЕЗСМЕРТНОГО АКТОРА

Вибрався з театром на гастроль.

А в аеропорту, як завжди, нелітна погода.

Залітаю в буфет. А там — культурна молодь.

Конєшно, впізнали. Конєшно, приємно.

Тягнуть попід руки до стойки. Бо люблять театр.

Я пручаюсь, але не дуже. Бо люблю молодь. Нашу.

— Хлопці! Ставлю сам! — речу.

— Ні в жисть! — скандують.

Перший тост, конєшно, за мене.

Другий тост, конєшно, за женщин.

Потім пішло на біс.

— Покажіть перевтілення! — просять.—Ви ж артисті

— Сипо-кійно! — речу.— Закусюйте, хлопці. Бо усі перевтелющимось...

І наврочив.

Прокидаюсь, бо дюдя. Холодно, як на полюсі.

Софіти світять. Що за мізансцена?

Кліп сюди. Кліп туди.

Ліворуч бачу голі ноги.

Праворуч бачу голі ноги.

Посередині лежу я. Геть голий. Лише на нозі номерок теліпається.

Лап попід себе. Мармур! На мармурі лежу!

Господи, куди ж я залетів?

Сипо-кійно! Оно віконце. Загратоване.

Що у віконці?

Человєк при берданці.

— Любєзний! — тарабаню в шибку.— Випусти мене звідси! Бо ввечері тре грать п’єсу. На моральну тему.

Человєк обертається. Руку до лоба дере. Ружжо падає. Человек падає.

Нервенний...

Що діяти?

Кручу бирку. Знімаю її з ноги. Читаю:

«№ 17. Труп неопознаний».

Сипо-кійно! Я в морзі. Гутен морген!

І сам, конєшно, одключаюся.

Така драма. Затим трагедія. На профкомі мене розбирали.

Тільки один заступився. Він у нашому театрі подлєцов грає.

— Безобразіє! — виступив.— Живого актора в трупарню засунули!

Конєшно, зразу вліз режисер. З ремаркою, дракон!

— Живого? — каже.— Ха-ха! П’яного в смерть. Ще й підмерзлого. До анабіозу дійшов! Його, як мамонта,— каже,—у сугробі знайшли. Діждався,— каже,—наш театрик безсмертного актора!

Отакий, товаришочки, водевіль зіграв.

Добре, що не в ящик...

«МЄСТОВ НЕМА»

Я безнадійно стовбичив у холі готелю.

У пам’яті зринув приємний спогад: вперше (і востаннє) самотужки дістаю номер. З плюшем і душем. Правда, тут-таки мене взяли за душу черговий адміністратор і приїжджий ревізор —саме з останнім мене й переплутали. Але я відстояв свій комфорт. До ранку.

Тепер надходив вечір.

На мене холодно дивилися пластикове бюро, райдужні вітражі, настінне карбування, різнобарвні світильники.

Усю цю відчужену розкіш олюднював аркушик з написом від руки «МЄСТОВ НЕМА».

І все ж я зважився на рішучий крок. До віконця адміністратора.

— Одне місце на одну ніч для командировочного! (Мій тон нагадував давнє «дайте, не минайте...»)

— Громадянине, ви з Марса чи з Видригайлівки? У нас проістекають два спінозіуми, два колокуми й семінар! — адміністраторка кивнула на дошку оголошень.

Я підсвідомо посунув до плакатів. Пробіг очима:

СИМПОЗІУМ ПОБУТОВИХ ХІМІКІВ СЕРЕДА. ДОПОВІДЬ І ДЕБАТИ.

ЧЕТВЕР. ЕКСКУРСІЯ НА ПИВЗАВОД.

П’ЯТНИЦЯ. ПОЇЗДКА. ДО ВИНРАДГОСПУ.

СУБОТА. КУЛЬТПОХІД НА «ЦИГАНКУ АЗУ».

ЗАКЛЮЧНИЙ БАНКЕТ.

«Всеосяжна наука — хімія»,— подумав я, переходячи до іншого оголошення.

КОЛОКВІУМ ЛЕКТОРІВ-ЗАОЧНИКІВ

ЧЕТВЕР. РОБОТА СЕКЦІЙ.

П’ЯТНИЦЯ. ВИЇЗНИЙ ПРАКТИКУМ НА СПИРТЗАВОДІ,

СУБОТА. ЕКСКУРСІЯ НА КОНДФАБРИКУ.

НЕДІЛЯ. ДЕНЬ ВІЛЬНИЙ. ВВЕЧЕРІ БАНКЕТ.

— Ви не до нас часом? — почув я бадьорий голос. Біля мене спинився кремезний вусань. Він тримав саморобну табличку: «Семінар «Режим економії». Реєстрація учасників».

— На жаль, ні! — зітхнув я.

— Мабуть, із цих невдах? — недбало махнув він на дошку.

— Чому невдах?

— Організація шкутильгає — програми бідненькі. У нас, приміром, ще заплановано відвідання дегустаційного залу, виїзд на туристичну базу й похід до мисливського заповідника.

— Мабуть, у них гірше з режимом економії,— бовкнув я.

— М-да! — процідив вусань, вклавши в голос з півкіло металобрухту.-— А ви, до речі, по якій лінії приїхали?

— По лінії потокової лінії. На монтаж.

— М-да! Теж потрібна справа. Не буду вас затримувати...

Я човгав до вокзалу, а на думці вертілося:

«Один ум добре, а симпозіум краще».

КОНТЕКСТИ

Думки юрмилися в його голові, давлячи одна одну. Атеїст, а плює в душу.

Епітафія: «Потрапив під колесо історії».

Кам’яний ГОСТ.

Підрядився писати брошуру з питань моралі, щоб відшкодувати витрати на розлучення.

Дороговказ: «Обережно! Поворот долі!»

Скількох Колумбів згубили сорокаградусні широти!

НІЧОГО ПОГАНОГО НЕ СКАЖУ

— Вибачте, жодного негативного слова про моїх колег ви не почуєте. Тим паче, що йдеться про висування. Хай ви згори, хай складете думку, що я ліберал, але заявляю категорично: всі мої колеги — люди високого польоту. І варяги нам не потрібні. Чому я не сокіл? — так формулює питання фольклор. А я відповідаю: тому, що людська заздрість обтяла крила не одному соколу, який міг би ширяти у вищих сферах...

— Візьмемо Мукузанського. Орел. Енергійний, компетентний. І от поширили плітку, що він випиває. А хто не випиває? Я перший підніс келих шампанського за перевиконання, хоч на робочому місці такі акції заборонені. Підніс за нові успіхи, а Мукузанський вибив келих у мене з рук. Вибив у падінні, головою, як форвард. Сміху було! Мабуть, устиг в інших відділах товаришів поздоровити. Ну, поклав я Мукузанського у таксі і відвіз додому, щоб зайві балачки не плодилися. Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками...

— Візьмемо Дорфманчука. Чудова людина. Роботу веде як по нотах. Акуратист. А тихий — мухи не зачепить. А на тихих, як відомо, їздять. Одному допоміг, другого пристроїв, третьому протекцію склав... Якби ми всі так своїх родичів любили! Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками...

— Візьмемо Пляспігальську. Вулкан ідей. Пам’ятаєте репліку Шекспіра: «О женщини, підступність вам ім’я!» Так от, при всій повазі до цього популярного автора, я категорично проти подібних узагальнень. Ми затискаємо жінок не там, де треба. У тої ж Пляспігальської інтелекту більше, ніж у дюжини мислителів нашої установи. До того ж вона демократична, особливо до молоді. Чоловік у неї геолог, їздить, знаєте. Вусатого Аполлона з лабораторії бачили? А патлатого Нарциса з техбюро? Якось Пляспігальська вкупі з ними до мене серед ночі заявилася. «Працювати — то працювати, а гуляти — то гуляти!» — каже. Вулкан-баба! Отож голосую за неї, як кажуть, обома руками...

— Що про Юрчишина можна сказати? Талант! І головне — з кожним поділиться всім, що має. У нас, знаєте, є звичка розповсюдженим дефіцитом хвалитися. Він не з таких. Учора два блоки американських сигарет колегам роздав. У нього дід у Канаді, мабуть, посилочки підкидає...

— Черепахін? Сокіл! Коршун! Гриф! Папку з грифом

«Терміново» посіяв. Але не в цьому суть. Такого хоч сьогодні у міністри. Найважчу справу витягне. А як захищає свої ідеї! Двічі на колишнього шефа з кулаками кидався. Галасливий, кажуть. А хто не галасливий? Візьміть хоча б мене. На дружину сьогодні накричав, сніданок довго готувала. «Вибач,— кричу,— я не Черепахін, не маю такої звички — на роботу запізнюватись!» Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками...

— М-да... Нічого на кріслах моститися. Розмова не затягнеться. Критиканствуете? Заздрите, що не вас, а мене затвердили? А я, дурний, розпинався за кожного: Мукузанськнн — орел, Пляспігальська — вулкан ідей, Юрчишнн — талант, Дорфманчук роботу веде як по нотах, Черепахіна хоч зараз у міністри... Ні, не самодура треба у мені випікати, а ліберала! І випечу! Всіх випечу розплавленим залізом. Мов-чать-ать-ать-ать!

НЕГАТИВНИЙ ТИП

Настрій — сонячний. В кишені — місячна премія.

— Таксі! — вигукнув я.

Під’їхали до ательє мод. Розрахувався.

— Іншим разом попереджайте, що ви митець,— буркнув водій.— Підвезу безплатно.

— Я не митець, я технік! Я дав вам на десять копійок більше. Цілий карбованець на старі гроші!

— Нові гроші — не старі гроші,— аполітично бовкнув шофер.

— Преса пише, що один таксист відмовився брати на чай!

— Значить, на горілку бере...

— Преса пише, що ми ображаємо вас подачкамиї

— А ви ображайте, ображайте, не соромтесь!

Довелось образити його ще на сорок копійок.

Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою.

Я бадьоро зайшов до ательє. Тут мене потішили —

костюм вийшов на славу.

— Європа-«А»! — вигукнув майстер.

Я поцікавився, коли він там крутився.

— Не перебував зовсім,— поквапливо запевнив майстер.— Це народна мудрість, що означає «шик-модерн». До речі, в Європі-«А» традиційно віддячують червінцем у конверті.

— У мене нема конверта,— розгубився я.

— Давайте так,— заспокоїв майстер.

Довелося сягнути рівня Європи-«А».

Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою.

Я весело попрямував до перукарні, де вибив чек на фасонну стрижку.

— Вас обробити згідно з тарифом чи індивідуальними прийомами краси? — поцікавився перукар.

— Красиво і згідно з тарифом!

— До вас уже був один жартівник,— індиферентно повідомив перукар.— Згідно з тарифом пішов стрижений під напівбокс. Його тут же зупинили — сплутали з відомим рецидивістом.

Я автоматично опустив до кишені перукаря карбованець.

Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою.

В елегантному костюмі, з ів-монтанівською зачіскою я попростував до корчми вищого розряду.

Офіціантка швидко піднесла хліб і до хліба.

— На скільки обрахуєте? — дипломатично запитав я, коли «до хліба» приємно булькнуло.

— Навіщо обраховувати такого симпатягу,— посміхнулася офіціантка,— Самі щось підкинете. Ви ж не шмендрик якийсь, не доцент.

Я зашарівся і розрахувався з щедрістю стипендіата ЮНЕСКО.

По дорозі додому виявилося, що з премії не залишилось навіть міді на сигарети. Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою. Я попросив закурити у перехожого і з гумором переповів йому свої філантропічні пригоди.

— Так затьмарюються ідеали,— пожартував я.

— А ви їх не затьмарюйте,— одчикрижив перехожий.

— Тобто, при чім тут я?

— Не давайте хабарів — і край!

Я спохмурнів. Ну й типи зустрічаються! Чіпляються до дрібниць — і псують настрій.

ШАЙБУ!

У нашому місті зустрічалися дві хокейні команди. Преса величала їх елегантним імпортним словом «аутсайдери».

— Хокей — не балет! — заявив тренер «Штурму».

— І не іменини! — поглибив суперника тренер «Шторму».

Матч розпочався. Супротивники вдарились у груди в центрі, спікірували до борту і там зчепилися. Суддя смугастим чортом видряпався на борт, але його дістали і там. Другого арбітра знайшли через хвилину під хокейними тілами.

Комбінація повторилась біля протилежного борту. Цього разу в халепу якось ускочили кілька аборигенів з першого ряду, які зіграли другорядну роль прокладок між гравцями і льодом.

Наприкінці періоду мій сусіда сказав, що все це він десь бачив. Врешті він пригадав Льодове побоїще і

висловив думку, що в фільмі батальні сцени менш переконливі, аніж тут.

— Мистецтву важко відтворити всю повноту життя,— відзначив мій сусіда.

Я не зміг цього заперечити.

У другому періоді «мала купа» утворилася ще до свистка судді, а після свистка набула сталої форми.

— Тепер я переконався, що життя — неминуча боротьба,— сказав мій сусіда.

— Класична, вільна, самбо чи дзю-до? — запитав я.

— Хокей! — вигукнув він. І тут же затаврував бокс як дитячу забавку і взагалі дурницю.

Завдяки вчасній, кваліфікованій і безплатній допомозі лікарів, справжній силовий хокей тривав. Мій сусіда

заявив, що ніколи не бачив бою биків, та, здається, нічого не втратив.

Я не зміг цього заперечити.

У третьому періоді гра пішла цікавіше. Хокеїсти стомилися від колективного побиття. Один з нападаючих навіть вискочив на зручну позицію перед воротами. Але похизуватися індивідуальною технікою йому не вдалося. Захисник самовіддано вперіщив ного ключкою по голові з усіма наслідками, що звідти випливли.

На допомогу невдасі кинулись його колеги і продемонстрували перевагу комбінаційної гри. Вони припечатали захисника до борту, намагаючись встромити йому під ребро такий незручний інструмент, як ключка. І що найсмішніше — це їм вдалося.

Судді усунули з поля половину гравців.

— Перестрахувалися! — закричав мій сусіда.—Щоб легше було тікати від хокеїстів!

Я не зміг цього заперечити.

Мій сусіда гнівно заявив, що він нарешті хоче подивитися за свої гроші, як забивають шайбу. Телепатія таки існує, бо один з нападаючих все ж помітив шайбу і повів її до воріт суперників. Якимось побитом він обійшов захисника і залишився сам на сам з воротарем. Стадіон завмер.

— Шайбу! Шайбу! — заволав мій сусіда.

Кидок був сильним і точним.

Мій сусіда не зміг цього заперечити.

Шайба заліпила йому рот.

ТВОРЕЦЬ ДОСТАТКУ

Гексохлоранський, пробивний фотокор, вхопив мене за гудзика:

— Позич троячку!

— У кого?

— Мені позич!

— Звідки? Завтра получка. Завтра позичу.

— Ет! Завтра я буду купатися в шампанському.

— А сьогодні молоком обійдешся.

— Не вмієш жити!

— Ти вмієш. Позичаєшся, як каса взаємодопомоги.

— Парі!—спалахнув Гексохлоранський.— Парі, що ввечері, без копійки, буду дегустувати коньяк під гиндичку!

— Холодильник напханий?

— Голий, як факт!

— Сільські родичі наспіли?

— Пальцем в небо!

— Десь в розстрочку вгощають?

— Тю! Продаю методу, йолопе! В кишенях, значить, голографія. Сідаю на телефон. Дзвоню, скажімо, Степану. Гальо! Стьопчику? Казимірчик турбує. Слухай нюанс. Моя тітка притарабанилася. З райцентру. Знаєш, що привезла? Півкабана смаженого, раз. Пів-оленя в’яленого, два. Ні, не заливаю... У них уже розводять... Голубих оленів... Бо з кормами... А олені мох їдять... Ага, слухай далі: відро раків! Живих. Яка містика!? У них договір по споживспілці. З Парижем. Ага... Літаками доставляють. Бортмеханік дав, кум її чи свояк. Ще — курчата-табака. У них одразу. Пневмометодом. Інкубатори під тиском. То запрошую! І не думай! Тільки горючого в мене ні краплі... Перед получкою... Таку закусь — гріх... Ні, білу не треба... У них район передовий... Ну, півкіло коньяку... Гуляти так гуляти! Шампанії візьми. Тітка молода, співає після шипучки... Отож-бо! За півгодини встигнеш? То ми розігріваємо...

— Високий клас! — зазначив я.— А з закускою як?

— Тут-таки кручу диск. Дзвоню, скажімо, Вільямчику. Гальо! Шекспір? Привіт від лорда Бекона! Прошу без латині, це я — Казимірчик. Слухай нюанс. Щойно Нодар прилетів. Ага... Ми кровні кунаки. На курорті

познайомились... На шампурах поклялися, шашлик зняли — і поклялися... Знаєш, що привіз? Це само собою. Два бурдюки. І чачу! Ну! Сто один градус... Зрозуміло, мандарини, гранати, чурчхелу... А в мене — будеш реготати! — і шкоринки хліба в хаті нема... Перед получкою... На тебе вся надія. Заріже! Ну, позич. Такі напої киснуть! В Івана є? Тягни Івана! Тут на батальйон вистачить. Ковбасу? Незручно. Що ми — старці? Візьміть півгиндичкн. Насмажимо... За півгодини впораєтеся? То я дістаю гранчаки... Кришталеві... Гамарджос!

— Архіталановито! — похвалив я.— За таке і канделябром можна...

— Пам’ять головне. Щоб на заангажованих знову не наскочити. Але ж і знайомих — півміста. Отак і стрічаються в мене: один — з випивкою, другий — із закускою. Сміхи! Але царська вечеря забезпечена!

...У получку здибався з Гексохлоранським. Ой-ой-ой! Фізіономія — у бинтах. На щоках — нашльопки.

— Невже наскочив?

— І не кажи! Зліва били пляшкою, справа — гиндичкою... Склероз підвів. Отакий нюанс.

ЩОСЬ ТРЕБА РОБИТИ

Уперше відчув себе обікраденим.

Відчуття було гостре, як радикуліт.

«Тебе обікрали!» — тьохнуло серце.

«Обі-кра-ли!» — пащекувало гайвороння.

Я приречено опустився на лаву в скверику.

Де портмоне? Ось портмоне. Посвідчення, права, резервний п’ятдесятник однією асигнацією. Ось він, рідненький! Порядок! Більше красти нічого.

«Обікрали, обікрали, обікрали!» — цвірінькали у мозок горобці.

Так... Вимикаю емоції, вмикаю здоровий глузд.

«Такого обікрадеш, аякже! — посміхнувся здоровий глузд.— А втім — аналізуй».

Аналізую. Спочатку — громадське, потім — особисте.

У чині нібито не ошуканий.

«Не ошуканий? — включився здоровий глузд.— Перевищений! Передрав ідею друга і вліз у крісло, яке належало іншому».

Так... У чині справді не ошуканий. Беру день нинішній. Зіпхнули плановий проект.

«З масою недоробок»,— підказав здоровий глузд.

У всіх недоробки. Зіпхнули у строк. Подяки не треба — премія забезпечена.

«Подарував шоферові запальничку»,— нагадав здоровий глузд.

А! Чудова запальничка! Оздоблена перламутром. Подарував! Від серця одірвав...

«Ну, артист! — хихикнув здоровий глузд.— Навзаєм новенький скат перекотився зі службового автоландо на твоє власне, а твій підтоптаний — на службове».

Ну й що? Держава багата. А ми бідні. Хто ж мене обікрав? Може, дружина? Скупердяйка! І взагалі не Мерілін Монро.

«А столична прописка?» — нагадав здоровий глузд.

Було. Мені в зуби — диплом і розподілення у незабутній край босоногого дитинства. А я — шлюбне посвідчення і прописку. Підніс під ніс. Потім тесть підпер номенклатурною сідницею...

«А щодо Мерілін Монро,— телепатнув здоровий глузд,— оформив секретарку з формами».

Ну! Стегна, скажу я вам... Де ж мене обікрали? Дача! Точно — дача! На біса мені здалася та латифундія? Своїх підлеглих не використовував — тільки стіни звели. А на дах запросив шабашників. Обідрали як липку! Хоча...

«Хоча збитки перекрила черепиця, яку тобі списали ніби брак»,— обчислив здоровий глузд.

Справді... Але ж почуваюся ошуканим! Нутрощами чую, що обчистили!

«Не повірю, хіба щось у лісі здохло»,— ущипнув здоровий глузд.

Так... Перевірю ще раз. Носовичок на місці. Десять копійок мідяками. А було п’ятнадцять. Ага! Як машину відпустив, вліз до автобуса. П’ятак кинув до каси. А проїхав дві зупинки. Куди їхав? їхав до пивбару! Точно! Вирішив прийняти кухоль пива у демократичній обстановці. Дружина, сердобольна дурепа, тицьнула вранці рубляку. Де рубляка? Носовичок осьдечки... Десять копійок мідяками... А рубляки нема. Нема рубляки! Витяглії в автобусі! Притисли до каси і витягли! Рубляку витягли! Розплодили, розумієте, кишенькових активістів! Пропала рубляка! Випарилася, згинула, шелеснула! Нема рубляки! Ні, щось треба робити...

ПЛАТА ЗА СТРАХ

Заявляю без будь-яких «але»: я — за страхування.

Я за всі види страхування і за всі його підвиди: від вогню, дощу, духових інструментів, сімейних обставин тощо.

Я люблю страхування.

Я обома руками за те, що «страхова сума виплачується при дожитті застрахованим до вказаного у договорі строку».

Хоча ви не знаєте моєї дружини, не кажучи вже про мого тестя.

Я за всі мудрі й гуманні пункти страхування, особливо за § 68 Правил змішаного страхування життя:

«Якщо смерть застрахованого настала внаслідок умислу особи, призначеної для одержання страхової суми, то цій особі страхова сума не виплачується».

Хоча ви не знаєте мого тестя, не кажучи вже про мою дружину.

Це патетика. А патологія у тому, що я боюся страх-агентів.

Він прийшов, коли вдома я лишився сам — дружина й тесть відбули у середземноморський круїз.

Я показав страхагентові останній червінець, передостанні штани, а на додачу — ікебану страхових квитанцій.

Та кругленький страхагент, попри кролячі очі, мав анакондову хватку. Зігнорувавши доказові червінець і штани, він миттю виявив за квитанціями, що я не застрахований від постійної втрати працездатності од нещасного випадку, не кажучи вже про летальний кінець. Дружина й тесть, звичайно, були застраховані й від цих прикростей. Хто-хто, а я таки добре їх знаю. А вони мене.

Ну, нежданий візитер вчепився за мою особу, як кліщ весняно-літнього енцефаліту. Цей страхагент був якимсь неперевершеним ентузіастом летального кінця.

Із запаморочливими подробицями він наводив хвилюючі приклади виплати чималих сум за летальний кінець застрахованих «внаслідок вибуху, обвалу, опіку, удару блискавки, дії електричного струму, обморожування, нападу злочинця, нападу тварини, раптового отруєння, крім алкогольного (що мене насторожило) та отруєння іншими речовинами, вжитими замість алкоголю (що теж не порадувало з огляду на дружину, не кажучи вже про тестя), а також від кліщового весняно-літнього енцефаліту (який згадувався вище), патологічних родів або задушення внаслідок попадання в дихальні шляхи стороннього тіла».

— Помирать нам ранувато! — грянув я, намагаючись заглушити страхагента.

Він витримав мій спів до кінця (не летального) і сумовито посміхнувся.

— Днями один клієнт, викапаний ви, по-хуліганському викинув мене зі своєї квартири. Поки я обтрушувався, він з’їв тарілю їстівних грибів, серед яких був один

неїстівний. І гаплик, тобто — летальний кінець. А яка радість сім’ї, коли страховки нема?..

Тут я оскаженів і, озброївшись досвідом покійного, потяг страхагента за петельки на східці. Він пручався, але я, тренований тестем, не кажучи вже про дружину, успішно спустив летальника вниз.

— Допоможіть! — почувся стогін.

Я блискавично скотився до бідолахи.

— Здається, зламана нога,— мужньо мовив він.— Бюлетень бюлетенем, але ви, як чесний клієнт, маєте утримувати мене принаймні місяць. Ну, ліки, соки...

— А страховка? — недоречно прохопився я.

— Чого нема, того нема! — скрушно зітхнув страх-агент. — Кожна копійка на обліку: на «Жигулі» збираю...

КОНТЕКСТИ

Суб’єктивно всі ми об’єктивні.

Інфузорії розмножуються діленням: я — тобі, ти — мені.

Думка назавжди заблукала у звивинах його мозку.

Гриз науку. Граніт лишив для п’єдесталу.

Всесвіт — місце, де захищено безліч дисертацій на тему: «Чи є життя на Землі?»

До речі, про американську свободу. Чому вона перетворилась на статую?

ГРОЗА ХУЛІГАНІВ

Мої ребра ледь витримали обійми щасливого новосела.

— Дивися, друже! — кричав він.— Вікна у півстіни, сейсмобезпечний паркет, кахляна ванна, стерильний туалет! А що я мав раніше?

— Куток у тітки...

— І секретні поцілунки з власною дружиною!

— А нині маєш палаццо!

— Ура! — вигукнув приятель.

Бабахнуло шампанське. Ми вийшли на балкон.

Серед зелені й води височіли новенькі небодряпи.

Бульдозери згортали до рукотворного урвища залишки блоків, плиток, скла та іншу умовну економію.

— Там буде Парк будівельників, — повідомив приятель.

— Яка краса! — видихнув я.

— Міф! — підтримав приятель.

— Дарницька Венеція!

— Дніпровська Швейцарія!

Втомлене сонце поволі занурювалося у далекі втаємничені плеса.

— Ідилія! — розчулився приятель.

І тут занявкало, заверещало, завило на манір котячого концерту.

Внизу, на містку через канал, джаз-банда непризовного віку дерла горлянки під гітару і банджо.

— Вилізли... Себе показати, людей полякати... Стиляжна кумпанія — ганьба мікрорайону,— пояснив приятель.

Через місток чимчикували дві літні жінки з продовольчими сумками типу «рюкзак».

— Зараз почнеться хуліганство,— попередив приятель.

І справді, тільки-но поважні матрони наблизились до

молодиків, кумпанія ревнула:

Не долго мучилась старушка В матросских опытных рука-а-ах!..

Жінки підстрибнули, мов школярки, і пустилися навтьоки.

— Міліція! — чомусь пошепки покликав я.

— Ет... Що там один старшина зробить! — махнув рукою приятель.

У цей час джаз-банда вміло змахнула берет з якогось чоловіка і вибила на ньому (на береті, а не чоловікові, його щастя!) чечітку.

— Кого ображають, іроди,— затіпався приятель,— члена-кореспондента з Інституту педагогіки!

— Паском би їх! — сказав я.

— Для таких і батога не жаль,— підтримав приятель.

Аж ось хулігани кинули збиткуватися над жертвою і всі як один ввічливо вклонилися двометровому парубку.

— Ти ба! —зачудувався я.

— То борець,—прокоментував приятель,— учасник міжнародних спортивних форумів...

Борець посварився на кумпанію пальцем і посунув далі.

Знову вдарили щипкові інструменти, і джаз-банда пішла вихилясом навколо якихось нещасних молодиць.

Сутеніло.

— Ну, мені час,— заквапився я.

— Та не бійся! — засміявся приятель.—Проведу, не зачеплять. Вони мене десятою дорогою обходять! Як-не-як — дружинник!

І він з гідністю помахав червоною пов’язкою.

ЛЕГЕНДАРНА ШУБА

— Доповідай НП! — Директор пригладив зачіску напівбокс і нервово струсив прах «Казбеку» на френч.

— Слухаюсь! — Главспец зблід і клацнув підборами.— Спроектована нами труба у процесі зведення виявила тенденції Пізанської вежі.

— Судити мало!

— Становище виправив на місці Непролаза. Є у нас такий тямущий інженер.

— Добро! Додаткові витрати віднести на рахунок замовника. Непролазу підвищити. Компрометуючих плям нема?

— Не перебував, не має, боже борони, ні... Хіба що була якась історія з шубою...

— Цигейковою?

— Не можу знати!

— Дрібнобуржуазний ухил. З підвищенням зачекаємо. Преміюємо половиною окладу за тарифною сіткою...

— Рекламації є? —Директор пригладив зачіску «їжак» і недбало струсив прах сигарети на жилетку.

— Мають місце,—зам’явся главспец.—Розраховані нами перекриття роблять з панелей гармошку.

— Вигнати мало!

— Становище виправив на місці інженер Непролаза за рахунок стандартних блоків.

— Добро! Додаткові витрати віднести на раціоналізаторські пошуки. Непролазу підвищити. Компромете нема?

— Нібито ні. Окрім тієї історії з шубою...

— Нейлоновою?

— Не поцікавився...

— Пережитки минулого. З підвищенням зачекаємо. Підкинемо премію з мого фонду...

— Як з недоробками? — директор пригладив бакенбарди і звично струсив прах «Марлборо» на смокінг.

— Дещо є,— і собі задимів главспец.— Поплив об’єкт «Ікс-ігрек», не врахували місцевих аномалій вічної мерзлоти.

— Відшмагати мало!

— Становище виправив на місці інженер Непролаза за рахунок бурових паль.

— О’кей! Тобто, добро! Додаткові витрати віднести на користь науково-технічної революції. Непролазу підвищити. Аморалки нема?

— Чистий янгол! Хіба що ота історія з шубою...

— Котиковою?

— Не маю зеленої уяви...

— Рецидиви добробуту. З підвищенням зачекаємо. Відвалимо подвійну прогресивку...

— Товаришу директор!

— Якісь огріхи?

— Не вгадали! йде на пенсію інженер Непролаза. Запрошує на бенкет.

— А! Надійний кадр. Прибуду. У нього щось було з дублянкою?

— З шубою, Пал Палич.

— Норковою?

— Біличою!

— То що за історія?

— Анекдот, Пал Палич! У незапам’ятні часи відзначили Непролазу путівкою до санаторію. І там у його дружини шубу потягли...

ФІЛОСОФСЬКА ЛІНГВІСТИКА

Двоє бородатих діток реактивної епохи чалапали бульваром.

Сунули в ногу з віком: міні-чоботи плюс дідівські кожушки, кастровані до панєвропейського рівня; техаські джинси одеського пошиву плюс максі-окуляри «очі, як ночі...».

Коротше — суперклас. Квазі-мода. Еліта!

А еліта не плює на моду. Еліта плює на умовності. В даному разі акуратно обпльовувався «отих тополь приречений кортеж» і тлінний гудрон.

Міжплювальні паузи заповнював інтелект:

— Як сабантуй?

— Залізобетон!

— Набралися у дрободан?

— До потері сознатєльності.

— Предки не засікли?

— Відвалили на тачці в Одесу.

— Везуха!

— Не кажи!

— Як твоя чува?

— Цвіте і пахне.

— Нові кадришки були?

— Про що ти шепчеш? Такі лушпайки — закачаєшся!

— Похиляли на похмеляж?

— Пас. Треба вкалувати.

— Був шухер?

— Ідейні накапали. Викликають на килим.

— Вставлять клістир?

— З товченим склом і мідним наконечником!

— Кошмар!

— Кіно і німці!

— Трухаєш?

— В гробу я їх бачив...

— У білих тапочках...

— Сорок п’ятого розміру...

— На вечір є варіант?

— Сінема в писклубі. Імпорт.

— Стріляють?

— Самі бомби і секс-бомби!

— Потрясно!

— Кльово!

— А потім — на мою хату.

— Годиться! Маг скрипить?

— Лабає на всі сто. Записи — ляжеш! Біти і блатна класика...

— Шик!

— Ну! Сармак є?

— П’ять монет — розкурочив діда.

— Забашляєш на банку бренді?

— Ну! А закусон?

— Харч — шик! Сало, шинка, кров’янка!

— Сільські аборигени підкинули?

— Папахен предка розколовся на сувенір.

— А що з них більше візьмеш?

— Хутір!

— Прерії!

— Чао!

— Салют!

І вони зайшли у храм науки.

Перший повернув на філологічний факультет. Другий — на філософський.

ГО-О-Л!

Вмикаю телевізор — і одразу заплющую очі. Хай футболісти мляво бавляться м’ячиком, мені що? Бринить у душі пристрасний голос:

— Удар! Бив Тигран Кріль. Великий майстер нашого футболу! Але промахнувся...

— Набрав швидкість Лев Ссавець. Великий майстер! А-я-яй! Упав! Зачепився за суддю...

— Дріблінгує Миша Амфібія. Великий майстер нашого футболу! Але упав. Наступив на м’яч...

— Азарій Хек красиво пробив з ходу! Пробив би, але м’яч проскочив повз Хека. Хек за ним поповз, але пізно... Все-таки великий майстер ударів з ходу...

— Молодий Андрон Муха стрибає, як Блохін! Великий майстер росте!

— Ось Альберт Барановський веде головоломну дуель. Все-таки великий майстер боротьби на другому поверсі! М’яч відскакує. Ні, то голова. А м’яч уже на землі.

Барановський знову просить м’яч на голову. Великий майстер, головатий!

— Наші бігають. Бо розуміють усю відповідальність. А їхні не розуміють. Ліниво відбирають м’яч...

— Їхні возяться з м’ячем... Я вже нарахував сім передач... Таке враження, ніби їхні буквально хочуть завести м’яч у сітку... Ніхто не б’є... Догралися! Буквально завели м’яч у сітку! Гм... Все-таки великі майстри не нашого футболу...

— Час іде. Наші бігають. Ще можна відігратися. А як відіграються — напевне заб’ють переможний гол...

— Увага! Вітьок Кажан залишив за спиною всіх захисників. Удар! Го-о-л!

Розплющую очі. Дивлюся повтор радісного моменту. Вітьок справді прогулювався за спинами захисників. Явне положення поза грою. Суддя напнувся, як дирижабль,— свистить. Боковий арбітр відчайдушно вимахує білим прапорцем, ніби збирається негайно здатися у полон. Але Вітьок Кажан нічого не бачить і не чує. Він мчить просто на воротаря і лупить у нього зі страшною силою. Воротар рятується від смертельного удару, стрибнувши за штангу.

— На жаль, офсайд...— констатує коментатор.

Суддя жестами показує Кажану — положення поза грою. Кажан показує судді на голову. Суддя показує Кажану жовту картку. Кажан показує судді... Суддя показує Кажанові — з поля!

Я заплющую очі. І слухаю, слухаю...

— А-я-яй! Кажана усунули з гри. Не стримався великий майстер... Гра триває... Але мало часу... Важко щось вдіяти... Десятий рік не можуть пробитися крізь відбіркові ігри великі майстри нашого футболу... Звучить фінальна сирена... Футболісти знімають футболки... Тренер знімає капелюха... Тренера теж знімають...

Вимикаю телевізор. Сиджу із заплющеними очима. А в плоті й крові моїй бринять безсмертні знахідки: «ве

ликий майстер» та «го-о-л». «Го-о-ла» нема. «Великі майстри» є. На біса майстрам той «го-о-л», якщо вони і без

нього великі?