Інтерв’ю з колоритним дідом

ВЛАСНА ДУМКА

Наш шеф увів колегіальність.

— Чудово! — зрадів новий колега Таран.— Є можливість висловити власну думку. Бо я встиг переконатися, що шеф — елементарний невіглас.

— І до того ж він не поінформований про свою манюпусіпьку ваду,— лагідно уточнив Марик Аврелій.

— Вважайте ваше відкриття службовою таємницею,— втрутився я.— Бо вилетите з власною думкою за власним бажанням, аж гай зашумить.

— Колеги! — заявив Таран.— Пробачте за кумпанію. Але я гомо сапієнс, що в перекладі з іноземних мов означає «мисляча людина», а тому ніколи не відмовлюсь од власної думки.

І ми попаняли на обговорення.

Шеф подивився крізь нас (він завжди дивився крізь нас, мабуть, у ясну далечінь) і сказав:

— Я остаточно відхилив проект під девізом «Посмішка». Н-ну?

Ми наввипередки погодилися. Лише новий колега Таран пробурмотів:

— У мене є власна думка з цього приводу.

На щастя, шеф не звернув уваги на сакраментальну репліку і радився далі:

— Я зняв головного інженера промкомплексу, бо він дуже розумний. Н-ну?

Ми наввипередки погодилися. А новий колега Таран знову витиснув із себе:

— У мене є власна думка з цього приводу.

Шеф скривився, але зберіг колегіальність:

— Я дав категоричну вказівку перекинути людей з культурних об’єктів на каналізаційні роботи. Н-ну?

Ми наввипередки погодилися. Новий колега Таран втер піт, але не здав своїх позицій:

— У мене є власна думка з цього приводу.

— Браво...— прошепотів Марик Аврелій.

Качкорот вдав, ніби чухає потилицю, і підпільним помахом руки привітав звитяжця.

Я теж продемонстрував солідарність: лунко висякався.

— Здається, хтось розпатякався,— скреготнув шеф.— Будемо кінчати. Я безповоротно вирішив наплювати на всі оті плитки, кераміки, мозаїки, які нібито облагороджують наші блоки. Н-ну?

Ми наввипередки закахикали, зиркаючи на зблідлого Тарана. Шеф почав повільно підніматися:

— Ну-ну? Порадимося наостанок... Може, в когось з кандидатів на виліт є власна думка?

— Так! — твердо відповів новий колега Таран.— Ось моя власна думка з цього приводу: начальству видніше...

ЛЕГКИЙ ХЛІБ

Я сів на поезію. В журналі.

Попередили: поети — натури ніжні. Можуть побити.

Наліг на рукописи. Віршів —до стелі. Переконуюся: поезія сягнула значних висот.

Згадую критерії: художність та ідейність.

Дивлюсь. Є художність, нема ідейності. Є ідейність, нема художності.

Чухаю потилицю. Лисина жевріє, йду на грозу. Відбираю молодих класиків та здібних ветеранів.

Відповідаю «та іншим»: «Вчіться на світових шедеврах. З незмінною прихильністю...»

Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав кількох обласних корифеїв з

початківцями. Луплять дуплетом. Одни лист — мені. Копія — в Спілку.

Вліз!

Далі в ліс: приймаю авторів.

Атакує поетеса. Є форми, нема змісту.

Штурмує лірик. Є кучері, нема серця.

Пішли косяком. В одних — символи. В інших — порохня в порохівницях.

Беруть за горло:

— Друкуй! Мистецтво вимагає жерти!

На закуску— початківці. Накидаю оком: вірші — слабо-тонічні, біцепси — титанічні. Відсилаю на комісію по боротьбі з молодими.

Гвіздкую плакат: «Завідувач відділу поезії — першорозрядник з боксу».

Злазю на свіжого автора.

— Здрясця!

— Трясця!

— Надрукуйте!

— Хто такий?

— ...ський. Майстер спорту з боксу.

Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею. Вона на ставці літконсультанта. Витурює майстра.

Домальовую на плакаті:

«Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів, приймає редактор».

З’являється редактор. Знімає плакат.

Натякає: за плакатом на черзі —я.

Що робити?

Вчить: радься з провідними.

Мерсі, спасибі, дякую.

Заходить А. Показую йому вірші Б.

— Заскорузлий реаліст.

Заходить Б. Показую йому вірші А.

— Безнадійний естет.

Заходить В. Показую йому вірші Г.

— Темний символіст.

Заходить Г. Показую йому вірші В.

— Голий абстракціоніст.

— Такий собі Пікассо?

— Це який? З одеської філії?

— Ні... Живописець!

— А-а... Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються...

Видираю останню волосину.

Дибаю до редактора.

— Де мій попередник?

— Втік на легкий хліб.

— Куди?

— В шахтарі...

СПОГАД ПРО МАТРІАРХАТ

Міжпромівська контора перелетіла до хмарочоса на околиці міста, полишивши у старому обшарпаному приміщенні обірвані телефони та бухгалтерію.

Бухгалтерія складалася виключно з осіб ніжної статі. Забезпеченість фінансової олігархії загсочоловіками була досить високою, якщо не рахувати дівиць Ліду та Люду і незалежну молодицю Ладу.

У Лади був день народження.

— Ніяка холера з тої околиці не прителіпається! — сказала Нінель Домкратівна, головбух.— Відгуляємо самі!

Із сумок випорхнули наїдки та напої, шампанське поєдналося з домашньою вишнівкою, і Нінель Домкратівна виголосила тост:

— За Ладусю! Жоден з мужчин-слизняків і мізинця її не вартий!

— Жаль, що переселяємося в останню чергу,— зітхнула іменинниця.— Якось незвично без мужчин...

Усі засмутилися.

— Наливай! — перепинила мінор Нінель Домкратівна.— Що є мужчина? Істота слабкодуха і підступна. Згадайте часи матріархату! Мужчина тоді виконував функції, що не вимагали великого розуму,— чубився і добував їжу. А жінки вершили справи вічні — підтримували родинне вогнище і виховували дітей. Вибивши неповоротких мамонтів, мужчина винайшов тайні вечері та гру в дурня і посіяв перші чвари серед жіноцтва. Бо потрапляв з тих міроприємств у безтямному стані до чужих печер. З неймовірними труднощами жіноцтво привернуло мужчину до землеробства. Наслідки цього даються взнаки й донині. Надалі, завдяки бійкам, тютюну і шпагатівці, мужчина почав катастрофічно вироджуватись. Жіноцтво сполошилося, перебрало на себе добрячий шмат мужчинської роботи, щоб забезпечити дітей молоком, а нахлібників — закускою, і до того ж передало мужчині владу, сподіваючись на її дисциплінуючий вплив. То вже була непоправна помилка: мужчина зовсім розсобачився, сів нам на шию і викинув гасло: «Бережіть мужчин!»

— Їх за статистикою менше! — водночас пискнули Ліда та Люда.

— Брехня! сказала Ніпель Домкратівна.— Мужчина для статистики невловимий, бо шастає від куми до куми!

Усі опустили очі долу.

— Вперед, до матріархату! — піднесла келих Ніпель Домкратівна.

Лада тицьнула клавіш магнітофона, і той зайшовся в одчайдушному ритмі «стегно-біт». Амазонки вчинили неймовірну хитавицю з елементами рідних дріботушок.

— Хоч би чорт приніс якогось завалящого мужчину! — простогнала Лада серед розгулу матріархату.

І приніс! Рипнули двері, і до бухгалтерії вкотилося щось кривоноге, волохате, з ріденькими патлами і легковажною хустиною на гиндичій шиї.

— Салют жрицям любові! — заверещало створіння, що мало деякі ознаки мужчини (запалі груди, хтиві очиці, нетверда хода).

— Ура! Мужчина! Мужчина! — захоплено відгукнулися амазонки.

Танок набрав екстатичної могуті, бо створіння, пожбуривши у куток шубу й підсмикнувши джинсові панталони, хвацько вкрутилось у стегнобітний вир, застрибало, пішло скоком, встигло притулитися до кожної солістки і розпалило справжні мавританські пристрасті.

На ніжних жіночих (і дівочих) руках створіння попливло до столу.

— Який ти молодець, Бобчику, що не забув поздоровити Ладусю! — пишалася Нінель Домкратівна на правах законної дружини створіння.

— Штрафну Бобу Степановичу! — щебетали жінки (і дівчата).— Тост! Тост!

— Я вас люблю! — клацнув високими підборами Боб Степанович.— Так ніхто не любив! Що можу я іще сказати? Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання!

— Браво! Браво! — співало жіноцтво, обдаровуючи Бобчика цілунками.

Нінель Домкратівна вчепилася у благовірного обіруч, згадуючи качалку, випробуваний передаточний механізм священних почуттів — любові і ненависті.

Бобчик охоче приймав поцілунки, намагаючись втримати у мозку телефони Ліди, Люди і Лади, вивідані у танцювальній веремії.

— За мужчин! За мужчин! — дзвеніли схвильовані жіночі (і дівочі) голоси.

Епоха нового матріархату відкладалася до кращих часів...

СВИСТУН

І від геніїв наука страждає. Бо вони некеровані.

Пам’ятаю, мав адміністративне крісло в одному науковому філіалі. Народу — орда. Але тихо.

У нас так: хтось шумне, а ми критикану штемпель — некерований. І у протокол. І втришия. Тому тихо було — дисципліна.

У нас так: номерок повісив — і не диш. Твори, видумуй, пробуй. Видумав — сам не пробуй. Віддай керчастині. Вона розбере, що натворив. І народить твою ідею. У свій час. І без тебе. Нам генії без надобності. У нас розум колективний. Я сам співавтором був.

Кандидатів у філіалі, як тирси. А тут доктора одного прислали. Не медичного, а технічних наук. Кандидати сиділи тихо. Звикли. А цей не звик. Посвистує. Коридорами тиняється. На підвіконнях моститься. Щось у блокноті черкає.

— Не свисти,— кажу.

— Я теоретик,— каже,— свищу і думаю.

— А я практик,— кажу,— витурю, тільки свиснеш.

— Якби не ваш стаж,— каже,— послав би вас...

І пояснив, до кого. Так фразу сплів —не підкопаєшся. Теоретик! Ніби послав, а ніби нічого подібного. Але обидно.

— Шуруй— кажу,— у свій закапелок. І сиди як миша. До сімнадцятої нуль-нуль. Здаси номерок — і свисти на вулиці. Там думай. А тут щоб тихо!

— Як на кладовищі? — каже.

— У нас не виступають,— кажу.

— На кладовищі теж,— каже.

— Що маєш на увазі? — кажу.

— Покійників,— каже.

— А з гумором,— кажу,— в цирк треба йти. У нас,— кажу,— не один гуморист слізьми вмився.

— Наздоганяю вашу мисль,— каже. І, насвистуючи, поплив від мене «Лебединим озером». Ручками — мах, мах! — як Плісецька крильми.

«Потанцюєш!» — думаю. Куди свистун, туди і я. Назбирав компрометацію — і до директора.

— Так і так, Микито Петровичу, з’явився один некерований.

— В курсі, Петре Микитовичу, маю наукову інформацію.

— Хто ж устиг? От кар’єристи!

— Що пропонуєш, Петре Микитовичу?

— Поперти за невідповідність посаді, Микито Петровичу.

— За невідповідність він нас швидше попре. Теоретик!

— Тоді — за моральне обличчя.

— А плями?

— Назбирав — він прогуляв два дні у бібліотеці, п’є пиво у буфеті, цілувався...

— З тобою?

— З вашою секретаркою!

— Він холостий, а я одружений. І, на жаль, не на своїй секретарці.

— Зайдемо з іншого боку...

— Краще ззаду...

— Він мене обізвав!

— Ким?

— Шептуном-спринтером.

— Дотепно.

— А вас — кладовищем ідей.

— От гад!

— Ми йому теж формулюваннячко вліпимо. За КЗоТом на повну котушку.

— Вліпити — вліпимо. А як прийде коза до воза?

— Перевірка?

— Вона. Ми в нулях самоокупності, а цей гад ідею на мільйони дав.

— Ну? От кар’єрист!

— Перекинемо його в центр за науковим обміном. Хай там його ідею гризуть, може, вкупі і свистуна згризуть.

— Ви геній, Микито Петровичу!

— Тому і директор, Петре Микитовичу!

— А компрометація...

— Компрометація — категорія вічна. Запротоколюйте. Як повернеться, ми його свиснемо...

А свистун повернувся лауреатом.

— Лауреата не дуже свиснеш, Микито Петровичу,— поділився я.

— Швидше він свисне, і дуже, Петре Микитовичу,— погодився директор.

Колишній директор. І колишній я.

Лауреат з комісією повернувся. І з усього філіалу одна лабораторія лишилася. Для реалізації перефутболеної нами ідеї.

Отак один некерований цілу наукову інституцію просвистів...

БАБЦЯ З КОПЕНГАГЕНА

Виступав я в одному селі. Оприділили мене на постій до Улити Луківни, а простіше — до баби Лити.

— Ласкаво просимо до господи! — привітала мене жвава, як на свої роки, бабуся.

У світлиці вже був накритий стіл.

— За знайомство по крапелиночці не гріх! — і господиня поставила на стіл розцяцьковану пляшку.

— Віскі? — зачудувався я.

— Еге ж, шотландський самогон. Наливайте по вінця, щоб очі не западали.

— Щастя вашій хаті!

— Будьмо! Та до денця, щоб лихо в чарці не лишилося.

— Хух! Вибачте, але звідки у вас «Вайт хорз»?

— А, «Біла кобила»! Подарунок дипломатичний... А вам у правлінні хіба не розповідали?

— Ні...

— Ну й слава богу! Бо набалакають лишнього, а я, щоб ви знали, на парниках передова. Разом з кумою Мотрею...

— Гарне віскі! — знічев’я похвалив я.

— Отакої! — засміялася баба Лита.— Бачу, цікавить вас закордонна цяцька. Та ви їжте, поправляйте своє городське здоров’я, а я вам усю історію переловім, як на духу. Отож колись, ніде правди діти, я не в колгоспі, а по базарах славилась ударним трудом. Огірочки у нас з діда-прадіда знамениті, мабуть, на всенькому світі найраніші. Та не гідропонт якийсь, а справжнісінькі — диво матінки-землі. Зберемо ми, бувало, з кумою Мотрею наші гірки, всядемось на аероплан і — на північ летимо, мов янголята. Людям — вітаміни, нам — у сім’ю копійка. Отак якось аж до Мурманська дісталися.

Базарюємо розкішно! Коли один шмендрик, щоб йому жаба цицьки дала, і напоумив: мотайте, каже, старушенції, на острів Шпіцберген по навігації — там вас нашенські шахтарі озолотять...

Помізкували з Мотрею —діло! На квитки гроші тринькати—нема дурних! Як звечоріло, пролізли в порт. Пароплавів— до біса. Вибрали якесь задрипане корито,

щоб не дорого сторгуватися. Бачимо, біля драба матросик хилитається, та вже такий темний, як ніч. Кума йому:

— На Шпіцберген встроїш?— і четвертаком манить.

Той, хоч і лика не в’яже, зрадів, белькоче:

— Ієсть! Ієсть!

— Та що з ним довго розпатякувати! — ріже кума, а вона бідова.— Запрягай!

Помочі з того матросика було, як з дитини нерозумної. Та якось погрузилися, щастя, жодної душі на пароплаві не було. Пристроїлися нагорі у човні, ще й брезентом для конспірації прикрилися. Піди знайди!

А матросик — за четвертак, та й здимів, як дідько. Пішов очі свої бідолашні заливати...

На світанку — гудок. І сидимо ми з кумою під брезентом, тихі, як миші, і пливемо на острів Шпіцберген. Хилитає нас немилосердно, але тримаємося, сало та часник виручають.

Пливли довго, мов на край світу. Але припливли врешті, слава мореходству! Вилізли на світ божий, ой леле! Будинки стирчать, як чортові голоблі — за хмари чіпляються. Народу — гвалт! — як на толоці!

— Не полошись, кумо! — підбадьорює Мотря.— Ми їм зараз ціну накинемо — повтихають! — і рукава плюшові засукує.— Відбазарюємося тут — мотоциклетку своєму дідові куплю, грім мене бий, коли брешу!

її б устами та мед пить. Бо тут якраз і наспіло лихо. Оточили нас матроси і гелготять усі, як гуси, не по-нашому. Потім пани якісь поважні наспіли, і потягли нас до приміщення, вроді контори. Лантухи з гірками випорожнюють...

— По якому такому праву! — бушує Мотря.— До прокурора дійду, баньки погані видряпаю. Не чіпайте гірків, гаспиди окаянні! Огірочки наші по десятці за кіло йдуть!

— Куди лізете, іроди! — веду і я підголоском.— За пазухою своє, зароблене! На, подавись моїм документом, щоб твою неньку затіпало!

Що було, поки свої прибігли!

— Цитьте, баби! — кричить один.— Не в своєму селі на гулянці — в Копенгаген попали! Містика! Міжнародний скандал!

І рідне наше аташе за голову схопилося.

Тут ми з Мотрею вже у парі заголосили, мов на панахиді.

Не буду переповідати, як переправляли нас на Батьківщину, і про те, як у селі стрічали, не буду... Біда! На що вже Мотрин Панько Аполлонович тихий — сорок літ за її спідницю тримався і ні пари з уст, і той сказився, до ультимату дійшов:

— Сію секунду в двадцять чотири години,-— кувікає,— подаю на розвод. Бо загальноєвропейського скандалу стерпіти не можу...

Одне слово, хоч вішайся. Ось тоді й рішили ми з Мотрею, що не буде нам прощення ні від люду, ні від совісті своєї, коли громада нас, як бджіл працьовитих, не визнає... Ну, я вже хвалилася, що на парниках ми перші, а Мотрі точно медаль вийшла б, якби не той Копенгаген...

А пляшечку цю — віскі — і хустину барвисту один посольський хлопець подарував, земляк наш. Душевний парубок, усе сміявся та приповідав: «Ну, бабулі, влипли ви в історію дипломатії».

Та ви їжте, пригощайтеся на здоров’я. Холодець у мене, як пісня,— з копитків, кров’яночка свіжісінька — щойно пацю заколола, цибульку, капустку, помідори беріть, редькою не гребуйте... Жаль тільки, що гірків наших знаменитих у мене не скуштуєте. Після того Копенгагена я на них дивитися не можу...

КОНТЕКСТИ

Нарешті він глянув правді в очі, й та не витримала його брехливого погляду.

Народжені плазувати злітають на дутих авторитетах.

З характеристики: «Скромний розумом».

У графоманів теж є свої класики.

Фінал футбольних дворових команд: двір ЖЕКу проти королівського двору.

У кожному жарті є доля...

ГНОМО САПІЄНС

Теперки не розгуляєшся! А було ж! Приймеш з причепом — у шлунку май, кулацюри грають... Фіксу на зуб, кепуру на черепушку —і на танцюлю. Гуляй, Васю!

Без церемоній, за талію — просю! — і ріжеш падеспанець, і дріботиш впадепатінер! Тарілки: дзінь-дзень! Труба: ба-бу! Щебетушечки: хі-хі! Культурно! Чого не вистача? Фрайера! Хто в шляпі? Є в шляпі! Шляпу — на носяру, і по ній кулацюрою, як праскою. А тут і попурі — погуляли, пора на бокову...

А ниньки? Ну, кльош повернули. Заробітки — во! А гульні ніякої. Самі неприємності. Стрів якось Колюню, кореша колишнього. Він по техніці пішов — доктором технічних наук влаштувався. Гульнемо, кажу, Колюню? Як колись? Мастодонт ти, Васю, відповідає, і коли вже з тебе гомо сапієнс вистругають...

— Від такого чую,— кажу. Бо не второпав. І гуляю далі. Біля пивавтомата якраз очкарик нагодився. В шляпі. З ним дамочка: перука, а решта — ніжки. Фігура — во! Все є. Міліції нема.

— Мадам! — кажу.— Просю в ресторацію, на предмет тет на тет.

Шляпа окулярчики знімає, очиці жмурить, виступає:

— Катай, дитя прерій, далі від гріха...

— Ах ти,— кажу,— камбала одноока...

— У мене,— пищить,— два ока...

— Зараз,— заспокоюю,— буде одне...

Дамочка у паніку:

— Не зв’язуйся з цим мастодонтом, Славцю...

Я їй:

— Мерсікаю за не наш компліментарій!

І йому:

— Пощезни, медузо обморочна...

І шляпу — на баньки...

Хотів...

Удар! Лечу... Сонячне затемнення, земля дибки стала. Ширяю — центнер живої ваги...

Хрясь! — приземлився.

— Нащо ти, Славцю, цього буфета подвійним звалив,— підсвідомо чую щебетання дамочки.— Він без реакції, некоординований — і підсічкн вистачило б...

— Міліці...— хриплю, а встати — зась.

— Циц! — тупає перед моїм носом дамочка.— Славця в мене нервовий, бо на педагогічній роботі... А вам сором, ви ж гомо сапієнс...

— Сама ти...

— Це по-латині!

Тут і я по-латині — вони ходу.

Ледь підвівся. Пивом заливаюсь. А сам киплю. Зиркаю — хто в шляпі?

Ага! Стоїть один. У брилі. Зуби вишкірив. Я — до нього. Щось не те: піджак малиновий, сорочка малинова, штани малинові, черевики малинові. В аристократа грає чи зарубіжний іноземець? Мабуть, акула імперіалізму. Ікру жерти приїхала...

Коли до малинового дамочка цокає, вся в штанях. Фігура — во! Все є. Міліції нема.

— Ферапонтику! — виспівує.— До Дарниці, нараяли, краще на метро.

Ага! Наші! Рідні! Зараз погуляємо!

— Нащо Дарниця? — включаюсь.—Вам у бік Нивок треба.

— Чому-чому? — це Ферапонт і Ферапонтова.

— Бо там зоопарк. А в зоопарку якраз конкурс на кращого папугу. Ферапонтик має шанс.

Піжон малиновіє. У тон вбранню. І вирубується.

Ферапонтова заводиться:

— Сором майте, чоловіче, ми вам неабищо. Мій Ферапонт вчений агроном, селекціонер...

— Я сам мічурінець,— перебиваю,— з учених роблю товчених.

І за Ферапонтового бриля...

Хотів...

Удар! Лечу... В очах — зорі...

Хрясь! — приземлився.

— Тікаймо, Ферапонтику,—доліта ніби з космосу,— з ким зв’язався, він до нашого биці Мастодонта подібний...

— Я цього шифоньєра вмент на гомо сапієнс окультурю! — чую Ферапонта.

Такий може!

— Міліці...— хриплю.— Мать... Мать... Мамо!..

Полопотіли.

Так! Зіп’явся! Пиво — пріч! Давай плодовигідне! Чорнило давай! Я ще погуляю! Хто в шляпі?! Розбіглися... Ага! Дівуля підстрибує. Сама. Добре, що сама.

— Дєточка! — підсипаюсь.— Просю ручку, швиргонемо на файний клок.

— Малошановний амбал! — відповідає.— П’яненький мастодонтику! Випаріться хутко, бо я з вас вовни настрижу.

Очі, мов у пантери. Плаття — до п’ят. Далеко не втече. Фігура — во! Все є. Міліції нема.

— Кльова скубенточко,— видаю молодіжний текст,— не виламуйся, бачили таких...

— Студенточка-юристочка! — загрожує.

— Я гомо! — задкую в культуру.

— Цього ще не вистачало!

— Цапіенс!

І — цап! — за плечико...

Хотів...

І знову — лечу... Через її плече! У неї — метр вісімдесят. Як помножити на мій центнер...

Хрясь!

— И никто-о не узна-а-ет...

Лікарня. Чисто, як у витверезнику. Перед очима ляля — ніженька моя. На блоках. І поліспастах. Думки з’являються. Ех, колись було. Гуляй, Васю! А ниньки? Хоч пощезни: кожне гомо з тебе сапієнса зробити може...

ВСЕ ВИЩА...

Новоспечений декан Петренко-Валуа вскочив у халепу.

Затьмарений молодечим запалом, він зголосився бути відповідальним секретарем приймальної комісії рідного університету. Петренка-Валуа блискавично загнуздали відповідним наказом. По наївності він устиг вискнути: «Я зворушений!» — і його впрягли у бричку, яка репалася від засилля абітурієнтів. Найловкіші з борців за високу освіту відразу ж перелізли на секретареву шию. І не самі. А з уболівальниками, секундантами, меценатами і предками при клевретах та нукерах.

Отож життя засвітилося Петренкові-Валуа новими гранями, кожна з яких могла порізати. Вже на початку своєї приймальної діяльності наш секретар міг стати мільйонером. З перспективою подальшого існування в краях золотих розсипів... На щастя, він у потрійному стрибку подолав східцеві марші, рятуючись від чадолюбної трійці — білобрового помора, аксакала, спеченого сонцем середньоазіатських пустель, і ще одного джигіта з Подолу. Кожен з них пропонував дещо, вимірюване каратами, за університетське майбутнє своїх діамантових нащадків...

Телефон, який Петренко-Валуа виборов дорогою ціною принижень, довелося перевести на тестя, який жив у сусідньому під'їзді. Після кількох цілодобових телефонних тортур тестя влупив стрес. Принаймні, свідки запевняли, що він тупотів ногами на зятя-декана і верещав:

— Забери телефоняку, бо як стресну!..

На Петренка-Валуа тисли знизу і згори, і він опинився, за образним висловлюванням одного аспіранта філологічного факультету,— між Цилею і Карбідом.

Добила бідолаху балерина, перед якою падав ниць увесь бомонд Парижа і Лондона, не кажучи вже про Мальорку і Шрі-Ланка. Прима опустилася перед секретарем на коліна і, простягнувши лебедині руки, благала записати свого племінника Зігфріда зі спортінтернату в якісь міфічні «прохідні» списки. Виявилося, що той Зігфрідунчик розчарувався у народній греблі і вирішив стати міжнародником...

Отут і чкурнув Петренко-Валуа світ за очі, точніше — в рідне село. Проте, знаючи про високий освітній ценз свого і сусідніх хуторів, а також про природну міграцію юних хліборобів до університетських центрів, декан-се-кретар не затримався в отчій хаті. Наспіх почоломкавшись з працьовитою ріднею і прийнявши скромні подарунки (кожуха — від батька, піджак-блайзер — від матері), він, яко тать в нощі, відбув на далеку лісову пасіку до дядька Аристарха, щоб відпочити душею і тілом.

У глухій сторожці Аристарх Платонович за один вечір облагородив нервову систему племінника медом та узваром. І потекла неквапна розмова про вино, бджоли та про мед, і світло стало на декановій душі...

— Щільники в мене, як дзвін, медку я тобі підкину,— чув дядькове бурмотіння Петренко-Валуа, склеплюючи

повіки.—А ти мені по-вченому розтовкмач, племінничку: оті всі протони, нейтрони, електрони, позитрони, мезони — путяще діло чи якісь витребеньки?

Було вже приспаний декан розплющив одне око:

— Вершина наукового прогресу... А вам воно нащо, дядьку?

— Мені воно, конєшно, без надобності, а от Вітька, небіж куми Мотрі, тої, що на емтеесівському кутку живе, сильно цими штуками інтересується...

Вчений небіж розліпив друге око.

— Не повіриш, цей Вітька усі транзистори порозбирав, що на премії дають, старого телевізора розшаботив, десь генератора списаного потягнув. І що ж втнув, гаспид,— зладнав якогось електронного Лазаря і вмент розрізав тим Лазарем негодящий хлів, що портив пейзаж при битому шляху, а розвалити руки не доходили. Сам голова зачудувався, обіцяв Вітьку на ВДНГ послати... То до чого я веду — встрой Вітька по-сімейному у якусь там радіофізику чи, на лиху годину, у кібернетику, щоб талан у хлопця не пропав... А медку я тобі підкину, про це не турбуйся, щільники в мене, як дзвін...

Коротше — з дядькової сторожки декан «бежал быстрее лани». Трьома типами літаків — АН-2, ЯК-40 і ТУ-134 Петренко-Валуа дістався передгір’я Паміру, а потім на ішаку — захмарного альпіністського табору. Тут у гордій високості, серед людей веселих і мужніх, декан почувався у повній безпеці.

Одного разу, заблукавши десь в околицях табору, Петренко-Валуа вирішив спуститися до гірської стежки досить небезпечною ущелиною. Підстрахувавшись линвою, він почав спуск... і нараз відчув на комірі чиюсь кам’яну руку. Ця рука легко, мов цибулинку з грядки, висмикнула його з ущелини, поставила на скельну площадку і розвернула на сто вісімдесят градусів.

Декан перевів подих, звів очі, і доречне у таких випадках словосполучення застрягло йому в горлі.

Велетенська статура... Два з половиною метра зросту... Ноги-стовбури... Шкури ведмедів на плечах і стегнах... Обдерта сосонка у правиці... Так, сумніву не було — перед Петренком-Валуа стояла снігова людина! Він був першим, хто побачив її на власні очі!

— Йєті... Снігова людина! — прошепотів декан.

— Я йєті — громоподібно підтвердило створіння. І нараз його обличчя набуло улесливого виразу, з очей ринули великі фальшиві сльози, і він по-підлабузницькому заскиглив:

— О, декане, барсе приймальних урвищ, тигре таємних голосувань, гомо сапієнс при ректораті, надіє печерного віку! Встрой моє дитя, декане, перстом-рогом молю— встрой! — і буде тобі докторська з проблем йєті, і всі багатства Паміру будуть твої...

— Куди встро... влаштувати? — машинально видихнув декан.

— Куди хош,— радісно залопотів йєті,— хоч на зоологічний, хоч на дефектологічний. Аби дитю вища! Що вже ми поневірялися, недоїдали, недосипали — то хоч діти наші хай у культурі порозкошують...

І МИ ВЕРТАЄМ

На роботі — Сцілла й Харібда.

Вдома — дружина й теща.

У школі синок теж наакселератив.

Куди подітися змученій душі? До мамиї

— Здрастуй, синку! Здрастуй, манюня!

(У мене — манюні — довоєнна метрика й центнер живої ваги).

— Здрастуй, мамо! Втомлений, як віл. Голодний, як вовк. Спати хочу, як ведмідь.

— Ах ти ж, мій зайчику! Ух ти ж, мій побігайчику!

— Вибач, мамусю, одразу ляжу...

— Ручки вимий. Від мікробів...

— А! Вже мию.

— Тепер борщику, борщику!

— Я їв борщ.

— Де?

— На роботі в буфеті.

— Хіба то борщ? То бовтанка на мазуті.

Сьорб... Сьорб...

— Геніально!

— Це ти нарошне, щоб матір похвалити,

— Не борщ, а симфонія!

— Невже прісний?!

— Що ти! Шедевр!

— Завжди мене перехвалюєш. Може, сметани додати, часнику накришити?

— З борщем повний порядок.

— Бери пиріжки.

Плям... Плям...

— Рахат-лукум!

— Невже не допекла?!

— Що ти! Такі пиріжки і в раю не подають.

— Нарошне хвалиш, щоб мені приємно...

— Слово честі!

— Сіль не сип, не сип сіль!

— Я люблю сіль!

— Від солі капіляри. Дуня з третього під’їзду злягла від капілярів. Сирок бери...

— Терпіти не можу...

— А ти з ягідкою... Сирок — перше діло для мозкової діяльності.

— Пивка б для мозкової...

— Від пива водянка... Дядька Сашка пам’ятаєш, з п’ятнадцятої квартири? Помер від водянки.

— Від водярки...

— Нащо, нащо наговорюєш на людину?

— На мене теж наговорюють...

— А хіба від цього ти гіршим стаєш? До людей будь привітним. І роби. Робота сама за тебе скаже.

— Будь певна, мамо...

— А я певна. Тільки гарячий ти, викапаний батько...

— Холоднокровних і так багато розплодилося.

— Аби не байдужих. Пам’ятаєш, батько говорив: справжній звір — байдужий звір.

— На все життя запам’ятав.

— Ой, у тебе повіки склеплюються! Бідна дитина! Спатоньки,спатоньки!

— Уф! Уже сплю.

— Зніми шкарпетки. Шкарпетки зніми! Нейлон пори закриває!

— Зняв, уже зняв.

— Тобі не дме?

— Ти що!

— Дме! Зараз ковдру принесу.

Хр... Хр... Хр-р-р...

— Так! Підіткну ковдру...

— Мамо, я вже сплю.

— Спи. Я кватирку зачиню...

— Уф... Хай повітря...

— Буде протяг. У тебе носик слабкий... Ось візьму табуретку і...

— Мамо! Не лізь під стелю. Сам закрию.

— Спи! Ти не вмієш...

— Не лізь, кажу! Бо торохнешся...

— Все, закрила. Спи. Подушка низько...

— Хай... Я люблю низько...

— Ніжки підібгав... Простягни. Хай від голови кров відливає. Так. А під голову ще подушечку...

Я сплю...

Спи, спи... Тверда подушка. Принесу м’яку. У мене е з гагачого пуху...

— Ма-мо!

— Ти спи. Це я до себе кажу. Молоді, а вже нерви...

— Спа-а-ти хочу... Вмер... Нема мене...

— Може, пустирнику? Зразу й заснеш...

— Да-а-й поспати... Кінчаюсь...

— Спи, спи. Я мух відганятиму. Кляті мухи. Звідки вони налітають? До війни стільки не було. Киш! Ш-ш-ш...

Хр... Хр... Хр-р-р...

І сон легкий мені сниться: теща дає прочухана дружині; син вправляє мізки моєму шефові; дружина й шеф повзуть до колиски, з якої стирчать мої бакенбарди; колисають мене; цілують в обидві щоки...

— О, вже прокинувся! Тільки приголубила, а ти прокинувся.

— Спасибі, мамо. От врізав по сну!

— Хіба то сон? Передрімнув дві годинки.

— Ну? То я побіг!

— Вимий ноги. Ноги вимий!

— У мене сьогодні день миття голови.

— Ніякої гігієни у цих дітлахів...

— Я пожартував...

— Гарні жарти! Двічі на день мий ноги. Від цього І голова свіжа...

— Та мию. Вже мию.

— А тепер узвару випий. Випий узвар! Це від серця. Бери мед. Мед бери! Мед від голови допомагає... Ось авоська — тут фрукти, цукерки, квіти. Невісточці та онучку. А онучку ще гарну футболку дістала...

— Знову переплачувала?

— А де Ясь дістане таку футболку?

— Спасибі, мамо! Золото ти наше!

— Завжди перехвалюєш... Телеграму твою всім читала. На мої іменини. Дядьку Паші читала, пам’ятаєш його? З батьком в одній роті був, без руки повернувся... Ліді, Лізі, Мар’яні, Мотрі читала, бабі Жені читала...

— Нащо, ма?

— Як нащо? Як не поділитися? Не чужі — сусіди. На руках тебе, малого, носили... Просльозилися... Слова такі

знайшов: «Живіть, рідна, сто літ, а біля вас і ми проживемо...»

— Заспокойтеся, мамо. Ви живі-здорові, то й ми куми королю.

— Ти бабі Жені склади телеграму... Душевну. В понеділок її день, а вона одна-однісінька...

— Складу, мамо.

— Йди, синку. Не гнися. На повен зріст іди...

Йду. І друзі поруч. І сонце не заходить.

Ех, випередив поет:

І ми вертаєм...

У вічну казку...

До матерів.

Умри, сатирику! Краще не скажеш.

А ПЕТРА ПАМ’ЯТАЄТЕ?

Треба ж! Прилетів зі столиці — одразу ввіпхнули в сільський автобус: «За годину Ваша лекція у веселівському ательє...»

Сиджу спресований, повернутися — зась. Поруч дві бабусі при порожніх лантухах, ігноруючи автоперенаселення, ведуть дивно-давню розмову.

— Хоч на базарі душу відвела...

— І не кажи...

— Ото як пішла на пенсію, сіла на дурні гроші, ніби вимерло село...

— І я про те...

— Повлазили у телевізори — і нічого цікавого. Раніше хоч горіло. На один куток побіжиш — покричиш, а на іншому вже дим стелеться...

— А ниньки скрізь шлакоблоки, скрізь шифер...

— І нічого цікавого... Повіриш, учора без тебе ледь не сказилася, аж на переїзд забігла. І нічого цікавого! Раніше, було, хоч слона циркового у теплушці побачиш. І мій Петро на ручній дрезині за козами ганявся, щоб розписаніє не зривали. А счас нічого цікавого, як не комбайни, то сіялки везуть...

— А я про що? В хаті — пустка, нікого-нікого, сама-самісінька з племінником і племінницею. Приїхали дисертації дописувати, вночі пера портять, а вдень сплять. Отож і я закуняла посеред дня, поки барабан вдарив і зорі висипали. Хутенько скочила — і до клубу, а там патлаті топчуться. Ні говоряки заїжджого, ні кіна. Посиділи з Олькою-сторожихою, пограли в мовчаники, і подалися собі під кожухом ледаря празнувати...

— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Не руки — граблі. Як згребе дівок на вечорницях, пищали, аж заходилися, і я за всіх голосніше.

— І не кажи...

— Хоч на базарі відкричалася...

— Але ж і населення вредне пішло! Як колись у «Торгсині»...

— Ой! У мене вже й голосу не стало, як та патлата шльондра причепилася, що деру за яблука, як у супермаркеті...

— Здрасті! Понаїздилася, шмаркачка, по закордонах...

— А я їй: «...па кругла, як горіх, так і проситься на гріх! А зуби вставні!»

— Пани мої дрібнесенькі, а воші як біб!

— Отож-бо! Вона пащеку роззявила, а я їй донешту межи щелепи...

— Подавилася?

— Схрумала!

— А там таки кріпко зуби ставляють...

— Слава богу! На наші яблучка! Схрумала — і півлан-туха забрала без торгу...

Тут і я вліз, як Пилип з конопель.

— Бабулі! Де ательє у Веселівці?

Затихли.

— Ателье питає...

— Нащо йому ательє?

— Бозна...

— Вроді піджачок справний...

— І при штанях...

— Що воно забуло у тому ательє?

Кажу:

— Бабулі! Причім піджак, причім штани? Чекають на мене в ательє.

Перезирнулися.

— Ждуть на нього...

— На таке?

— Бува...

— В ательє?

— Дівчата там... Шиють і порють...

— Женихатися їде?

— Ма’ть...

— Та воно ж лисе!

— Ниньки всіх підбирають... Лисе, патлате, дурне — аби в штанях.

— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Як свисне на перелазі...

— ...груші на всьому кутку обсипалися!

Гарячкую:

— Бабулі! Причім груші? Причім Петро? Де ательє у Веселівці?

Глянули.

— Кричить, бачиш...

— Ма’ть, больне на нерви...

— Ще сопливе, а вже негодяще...

— І лице жовте...

— Ма’ть, з колиски падало...

— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? На бугая виліз...

— ...і цибав, як на моторолі!

Зриваюсь:

— Бабулі! Причім больне? Причім бугай? Де Веселівка? Де ательє?!

Відсахнулися.

— Витріщилося...

— Цур! Цур!

— Таки порчене!

— Оце вже Веселівка! Вилазьте!

— Ательє?

— Паняйте, паняйте! Поспитаєте!

Я вивалився. Автобус пішов. Кручуся, як каботажний лоцман. Долоню човником до очей тулю. Бруківка і степ. А на видноколі ніби садки кучерявляться. Чи марево? До зупинки — хвала Магеллану!—дівчина велосипедом котить.

— Благаю! Де Веселівка? За півгодини маю виступати в ательє!

— Ательє? А! Пошивочна майстерня! Це рукою подати. Кілометр до переїзду, а там — під поїзд не втрапте! — ще з кілометр і праворуч.

— Зачекати автобус?

— Він ходить, як мертве бігає. Беріть ноги в руки і чимчикуйте. Воно надійніше.

Зриваюся й барабаню бруківкою. Сонце прицільно лупить у тім’ячко. Вітерець бавиться краваткою, а та ляскає по очах. Модерні черевики без задників — «ні кроку назад!» — влаштовують фігурне катання. Не розженешся!

Перші будиночки — пру попідтинню. Черевики в правиці, ошую—тека, посередині я — босоніж і при краватці. Натюрморд!

Переїзд пропихкав, як товарняк. Знов попідтинню — хоч би ніхто не стрівся! Ех! Дві фігури під парканом — вилізли на осоння. Ух! То ж мої бабулі! Мчу повз них, а в спину — трансляція:

— О! Наше лисе чеше...

— Ма’ть, гарбуза вчепили...

— Та ще з виляском...

— Аж з виступців випав...

— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш?

— Куди нинішнім!

— Як поцілує — опік третього ступеня!

У мене друге дихання відкрилося — ледь пошивочну майстерню не проскочив. Тільки вліз у сабо... тажні черевики, як зграйка літніх майстринь попід руки мене підхопила й в ательє занесла. Встиг!

Не перевівши подиху, починаю:

— Тема нашої лекції «Деякі аспекти виховання методом переконання».

Літери в конспекті стрибають, мов коники. Шпарю з голови:

— Куди не глянь, скрізь як не лисі, то патлаті, як не витрішкуваті, то больні на нерви. А було ж! Вашого Петра пам’ятаєте? Як свисне на перелазі, то на кутку водночас усі дівочі серця солов’ями витьохкували...

Пролунали сердечні оплески.

ФЕНОМЕН

Урологія — не мед. Урологія — це нирки. А втім, тут ліпше бути дилетантом, ніж пацієнтом...

Після вечері у телехолі урологічного відділення спалахували оповіді, сповнені непідробного художнього темпераменту вкупі з суворим документалізмом: про вихід назовні камінця, подібного обрисами до піка Ай-Петрі, про жовчні міхури, натоптані булигами, про піщані самуми та про інші урологічні — пардон! — катаклізми, які не в силі відтворити квола естетична думка.

Хором ниркоманів непомітно, але твердо диригував довгожитель відділення, давньоримського типу дідок у пурпуровому жіночому халаті. Йому допомагала дама, що нагадувала катрана, правда, засушеного. Новачки тихцем панікували, хапалися за боки, ковтали пігулки, стенографували рецепти диво-узварів, вимолювали законспіровані (від фінінспекторів) адреси заслужених знахарів (народних гомеопатів), уповні осягаючи усю безпорадність медицини у справах наших внутрішніх органів.

Окремих оптимістів катраниха вколошкувала словесним нагаєм, сплетеним з чистого сарказму.

— Наші лікарі справді дещо тямлять,— підтримувала вона надії. І додавала: — У нирках-соте під соусом — є така ресторанна страва. Тільки-но я з’являюсь тут, мій лікар одразу відбуває на курси підвищення декваліфікації. Воленс-неволенс усі тутешні ескулапи долали на моїх нирках лікнеп,— губи дами тоншали, зуби більшали,— тобто, лікарський непросвіток.

Санітари якраз протранспортували чергового неофіта. Він був кольору хакі.

— Напівфабрикат реанімації! — поставив діагноз дідок-кесар.

І всі потяглися до палат, приречено човгаючи капцями.

Проте остання теза виявилась помилковою. Ще вчора пожмаканий і жовто-зелений, як солдатське галіфе, неофіт за ніч оклигав. Він притупав на сніданок самостійно, стрясаючи своєю гривою і перечіпляючи столи полами халату.

— Привіт симулянтам! — невимушено привітався сивоголовий.

Пурпуровий дідок викотив очі.

— Що, батьку, вдавився казенною закускою?

Старійшина перевершив себе у лютих витрішках і захрипів. Усі напружились, але марно,—дідок справді вдавився від гніву.

Неофіт ляснув його межі плечі лопатою-дланню, а вільною рукою згріб зі стіни меню.

— Цікаво, чим давляться на снідання? Кнелі парові... Бр-р... Білковий омлет... Хм... А жовтки куди йдуть? На гоголь-моголь діабетикам? Від такого харчу і здоровий згибіє!

— У нас прийнято говорит тихо! — гаркнув нарешті дідок.

— А у нас навпаки.

— Киньте демагогію!

—• Куди?

Пацієнти пожвавішали.

— За вісімдесят років я нічого подібного не...— набрав повітря довгожитель.

— Як?! — підхопив неофіт.— Дожити з каміннонирковою хворобою до такого віку? Батьку! Я ледь стримуюся, щоб не поцілувати вашу пантофлю! Таких аксакалів за гроші показувати треба! Ах, сплять наші геронтологи, втрачають ходячу дисертацію! Товариство, переконуйтесь, наші кольки — то дурнички. Йду на парі, що дідуган переховується тут від ревнощів старої або від здирства патлатих племінничків, які шматують персональну пенсію на аморальні коктейлі!

Шелеснув підпільний смішок.

Пурпуровий старійшина зовсім заполум’янів і знову вдавився, його понесли в палату.

Похваливши у такий спосіб дідка, сивоголовий кинув клич медсестричкам:

— Дівчатка! Щоб на обід було пиво! Краще «Праздрой», воно на нирки не впливає... Як відчую кольки, завжди жену консультантів за чеським. По-перше, камінь, як з пращі, вискакує, по-друге, фестиваль для шлунку!

— Дикунство...— тихо і страшно зронила дама-катраи.

— Цілком згоден, мадам,— підхопив неофіт.— Замість пива ковтають імпортний «Уроліт-У», завдаючи шкоди і ниркам, і валютним запасам.

— Якийсь нонсенс! — мекнула катраниха.— Хтось плутає лікарню з кабаре!

— Ах, мадам, ви вгадуєте мої думки! Нащо влаштовувати стриптиз навкруг лікарів, коли є спокій, режим і змога цілодобово розважатися! — правив своє неофіт.— Променад до ліска, спортивні ігри, флірт з сестричками — виключно заради мензурки чистого медичного, абсолютно нешкідливо для нирок, повністю йде у голову. А телевізор? І ніякого тобі начальства! Нам поталанило, мадам! Усі хвороби, як відомо, від нервів, лише любовні — від задоволення...

— Припиніть балаган! — зірвалася з безособового тону катраниха.

— Рибонько моя...

— Я вам не рибонька!

— Ах, ах, а я обожнюю рибоньок! Особливо тараню. До речі, мадам, до мене дійшли чутки, що ви замінили вечірнє телебачення не менш цікавими заупокійними вікторинами. Цього досить, щоб проголосити вас міс Реанімацією!

Катраниха вистрибнула з-за столу летючою рибою, розсіваючи навсебіч неінтелігентні слова вітчизняного походження.

Поки неофіт зорганізував гоп-компанію для міні-футбольної зустрічі з гастритниками, грізна дама достроково випарилася з лікарні.

Реванш спробував узяти пурпуровий диктатор.

— Дехто,— виступив він на вечері,— злочинно применшує небезпеку нашої хвороби...

— Аналогічний випадок був у моїй системі,— без паузи підхопив сивоголовий.— Один експерт, світла голова, вбив собі в голову, що у нього хворі нирки, ліг у лікарню і ледь не загнувся. На щастя, ми втовкмачили йому, що треба закусювати, і він до цього часу гецає зі мною на полігоні.

— Я взагалі непитущий! — кудакнув дідок-кесар.

— Взагалі не п’ють тільки сови.

— Які сови? — втрачав ініціативу диктатор.— Чому?

— Бо вдень вони сплять, а вночі гастрономи зачинені.

— Що за смішки! — напинався бідний дідусь.— Я сорок років працював у банку!

— Невже... Невже ви ковтали коштовне каміння?!

— А-бе-бе-бе...

І дідка знову понесли. На щастя, крім склочного характеру, він мав воляче здоров’я (неофіт якось вивідав цю лікарську таємницю). Чи треба говорити, що кесар не забарився з випискою.

Занепадницьке відділення непомітно переінакшилося на хі-хі та ха-ха. Негативні емоції згорали у спортивних дискусіях біля телевізора. Молодші засмагли, бавлячись м’ячем у ближньому ліску. Звучали фривольні куплети. Невгамовний сивоголовий з ватагою лжеасистентів брав у новачків аналізи поту, вкутуючи останніх усіма наявними ковдрами й перинами.

Летальна самодіагностика перейшла в розряд моветону. Натомість зажили популярності клініцистичні парадокси.

— Аналогічний випадок,— підключав вдячних слухачів сивоголовий,— був у моїй родині. Ще за кукурудзяних баталій мого діда Андрона забрали з весілля — він тамадував — і розітнули на предмет ниркового нефриту. А виявилось, що у нього банальний рак, до того ж застарілий. Тут-таки його похапцем зшили й повернули на гулянку. Оце відбив мені телеграму, що сьомий день справляє двадцятирічний ювілей злополучного розтину...

І лише одного разу душа-неофіт скипів.

Одному новачкові (з породи сердитих молодих людей) сивоголовий порадив вдатися до хабара.

— Петрушка в тому,—довірливо пояснював він,—що ваш палатний лікар експериментує з двоцеберковим клістиром. Я ледь врятувався від цієї садистської процедури, тицьнувши йому червінця. У вас є червінець?

Новітній клерк, попри всю свою серйозність, клюнув.

По веселому скандальчику він посунув на сивоголового, озброєний олівцем.

— Дозвольте поцікавитися,— вкрадливо почала жертва містифікації,— де маєте честь працювати?

— А нащо?

— Скажімо, на предмет сигналу...

— Ах ти ж чорнильний довгоносик! Я тобі зляпаю персональний супутник і закину в туманність Андромеди. Будеш звідти сигналізувати!

Сердитий молодик вмент переорієнтувався і мало не припав до руки містифікатора. Боляче було дивитися, як з особистості вилузгався підлабузник...

Виписувався сивоголовий при велелюдному збіговиську. Лікарі тисли йому руку. Сестрички ронили солону росу. Та й пацієнти чухали очі.

Старенький генерал, спустившись долу після обіймів з неофітом-життєлюбом, верескнув зірваним дискантом:

— До зустрічі на гражданці!

— Вище голову! — гримкотів сивоголовий на прощання.— Не куриш, не п’єш — здоровеньким помреш!

Невдовзі урологічне відділення спустіло...

КОНТЕКСТИ

З місця — в кар’єру.

Людина глибокої внутрішньої культури. Зовні її зовсім непомітно.

Дебютував лебединою піснею.

А як з пенсіями по творчій інвалідності?

Вивіска: «Хімчистилище».

Гігант дрібних чвар.

Його Пегас прийшов до фінішу першим. Але без вершника.

Авжеж, скромність прикрашає людину. Найчастіше — синцями.

Найпоширеніший дипломатичний акт: тиждень поліпшених стосунків з дружиною.

«Евріка!» — радісно вигукнув Архімед, завітавши до господарчого магазину.

ІНТЕРВ’Ю З КОЛОРИТНИМ ДІДОМ

— Слухай сюди! — сказав редактор.— Знайдеш колоритного діда. Ну, оновлений психологізм чорнозему, влучне слово про міндобрива, гострий погляд на міні-спіднички, сучасні ідіоми... Одне слово, життя крізь призму віковічної мудрості. Бо ми вже так засушилися на центнерах і гектарах, що живих людей не помічаємо. А вони є!

— Вони справді... мають місце! — підтримав я розмову.— Бо живі таки живуть. А неживі, вони... той... навпаки...

— Що верзеш, що верзеш! — скривився редактор.

— Людина — цілий світ, пани б’ються — у підпанків чуби тріщать, народ скаже, як зав’яже...

— От-от, у такому самобутньому дусі. Тільки без самогонної лірики.

— Я непитущий!

— Всі ви непитущі — на півпальця відро не допиваєте. Щоб від нарису не тхнуло! Щоб усе тонко було, естетично. Пам’ятаєш, як у мене: «Будьмо! — сказав дід Яків, відкоркувавши пляшку мускатного шампанського».

— То я побіг за шампан... тобто — за відрядженням.

— Паняй... А на чому паляниці ростуть, ти хоч знаєш?

— На дріжджах! — кинув я і прищикнув дверима якесь нечисте слово, пущене мені у спину. Потім виявилось: «урбаніст».

— ...Є такий дід,—сказав чорнобровий голова, доправляючи зелений ромбик на лацкані середньоєвропейського піджака.— А ви не з «Перця» часом?

— Ні. Нам у плані прогресу. Крізь призму діда. Щоб був психологізм чорнозему, міні-прислів’я, афоризми з міндобрив...

— Ага! Стирання граней... Це дід Павло може. Хоча він більше по критичній лінії. Так чистив мого попередника на загальних зборах, що пір’я летіло. Прокатали на вороних...

— І де той нещасний екс-голова дівся?

— Та в область перекинули, в управління.

— А-а...

— То я вас підвезу на баштан до діда Павла, а опісля організуємо прес-бар.

— Кого-чого?

— Прес-бар: пообідаємо, побалакаємо.

— А-а...

Сіли у «Волгу». Поїхали.

— Телещогли стійко вписалися у пейзаж села,— відзначив я.

— Телевізорів, як гною,—підтвердив голова.—Гною не вистачає.

— Бетон і скло на тлі предковічних верб!

— Ага, нова крамниця,— пояснив голова.

— Як у місті!

— Точно!

— Культура йде вперед!

— Ще й як! Учора наш комірник періщив дружину французькими підтяжками. Замість віжок...

— Асфальт веде село за обрій! — повернув я розмову у позитивне русло.

— Якби ж — лише до ферм замостили. А за обрієм учора всюдихід райшляхвідділу в багні втопився.

— А-а...

Звернули до лісосмуги. Над полем тріпотів велетенський паперовий змій. За ним бігли хлопчаки.

— Наша зміна,—сказав я.—Зоряні мрійники. Майбутні космонавти. Аргонавти всесвіту.

— Механізатори! — засміявся голова.— 3 інструкцій і вказівок таке диво змайстрували. Один заїжджий кореспондент казав, що з цього змія добрива розсівати можна.

— Здібний журналіст? — ревниво запитав я.

— Талант — допоміг нам дістати трактор-бульдозер «С-100»! А у вас нема часом зв’язків у «Сільгосптехніці»?

— Нема,— буркнув я.

— Жаль,— зітхнув голова.— У нас із трубами для консервного заводу діло труба.

— Дайте заявку,— порадив я.— Є відповідні фонди.

— Із фондів тих хіба що пару пищиків для дітлахів змайструвати можна.

— А-а...

— Тпру-у! — голова урізав по гальмах.— Приїхали. Курінь посеред баштану бачите? Ото і є літня резиденція діда Павла. До скорого побачення!

Курінь був темний, як студент-заочник. У кутку дід давав хропака.

— Привіт, діду! — гукнув я.

— Салют, старий! — почув я хрипкий бас.— На практику, чи що?

— На практику,— схитрував я на користь неупередженого інтерв’ю.— Як життя?

— Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов.

— Та що ви, діду!

— Хохма така, означає — закурити дай. Не чув?

«Перша ідіома»,— подумав я, простягаючи в куток

пачку «Прими».

Чиркнула запальничка. Вогник вихопив з темряви скуйовджену бороду й колючі очиці.

«Від кресала до запальнички»,— зафіксував я у пам’яті психологічну деталь.

— Відстаєш од життя, старий! — критикнув мене дід.— Пристойні люди курять сигарети з фільтром.

— Діду, може, на сонечко вийдемо? — запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві записничок.

— Пардонуюсь, старий! Радикуліту не боюсь —у мене техаські джинси.

«Взаємопроникнення культур!» — майнула в мене думка.

— Не те нині село, діду, як колись,— підстроювався я.

Дід продекламував:

Колись було та загуло!

Тепер як крашанка село!

— Як писанка! — вихопилось у мене.

— «Як писанка» — вже хтось використав. Власна образна концепція світу — ось що головне. Така селявуха!

— Хто-що?

— Така селявуха. Знаменита хохма від французького «се ля ві», що означає — «таке життя». Не шурупаєш у культурі, бебі!

«Не дід, а золота жила,— затрусився я.— Інтелектуал ріллі!»

— Які думки навіює вам сучасне поле, діду?

— Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі,— відгукнувся дід.— Слухай рядки, які народилися у мене біля силосної ями:

«Шейк опущу, бо не повірять,—мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі.— От дає!»

— Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? — коментував геніальний дід.— І головне, є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірико-епічного полотна...

— Ваша думка про культурне будівництво на селі? — кував я залізо мудрості.

— Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий: спочатку звести пивний бар, біля нього — більярд, поряд — коктейль-хол...

— Далі бібліотеку і клуб,— підключився я.

— Та ні, цих точок до біса! Потім — кафе-експрес, танц-клас...

— А якщо...

— Слухай, старий, ти мені набрид! Хиляй по своїх справах, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися —в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь!

...До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки прес-бар.

— Не дід, а Гомер! — кричав я.—Нарис напишу. Баладу-репортаж! Есе-ноктюрн!

— Тільки без художнього домислу,— вмовляв мене голова.— Бо чує моє серце, щось не те набалакав дід Павло. Мо’ жартував? Не забудьте, кожний гектар дасть п’ятсот карбованців прибутку, що більше проти минулого року на...

— Геть цифри, які затуляють живих людей! — репетував я.— Поему в прозі утну! Реквієм застарілим поняттям про село! Джинси діда Павла на сто рядків розпишу!

— Що-що?

— Джинси! Техаські штани з мідними клепками!

— Щось із клепками у вас не той... Я ж просив без художнього домислу! — розхвилювався голова.— Звичайнісінькі штани у діда, ватяні!

— Погано знаєте людей! — гарячкував я.— Може, й бороди у діда Павла нема?

— А нема! Таки нема! Зроду не було! — загомоніли провожать

— Товариші! — засіпався я.—Облиште недоречні жарти. Ваш дід навіть вірші пише, а ви...

— Та стривайте! — втрутився голова.— Техаські штани, борода, вірші... Про свинарку Варку?

— Про доярку Дарку!

— Ой, щоб мене грім побив! Ой, гвалт! Та ви ж надибали в курені оте бородате ледащо, яке в діда Павла щоранку кавунами похмеляється! Воно десь на поета вчиться. А у нас життя вивчає. По чайних...

— Ря-туй-те! — заголосив я.

— Без паніки! — голова втримав мене на підніжці.— Клуб наш розпишіть — п’ять мільйонів старими поклали, самодіяльність намалюйте — у Болгарію їздила, їй-бо!

— Зупиніть експрес! — волав я.— Уб’ю лжедіда!

— Та грець із ним! —умовляв голова.— Тримайте краще оце для підтримки духу...

І він тицьнув мені на ходу... пляшку мускатного шампанського! Заткнуту кукурудзяним качаном.

НЕОФІЦІЙНИЙ ОПОНЕНТ

Як на мене, процедура дисертаційного захисту —не таке вже стихійне лихо.

Зачувши боягузливий голос дисертанта: «Вельмишановний голово... Вельмишановні члени Вченої ради...» — я одразу поринаю в тихий сон, вельми доречний перед банкетним фіналом.

Так було і цього разу. Прокинувся я вчасно — аудиторія пожвавилася.

На трибуні сяяв вставними щелепами білогривий колобок.

— ...приєднуюся до думки моїх високознаних колег,— доспівував він.— Дисертант, безперечно, вніс... Сподіваюсь — ніхто не кине чорний шар в молодість, яка пробиває... Фініта ля комедія, тобто пропоную скінчити дебати!

І під грім оплесків колобок скотився з трибуни, вітаючи присутніх зчепленими над головою руками.'

Його обличчя видалося мені знайомим.

— Що за один? — пошепки спитав я у дами науково-фантастичного вигляду.

— Як? Ви не знаєте? Професор Свирид Коловорот з Координаційного центру! Улюбленець аспірантських мас, ліберал, душка!

Оголосили голосування: одноголосно!

Новоспечений кандидат, блідий, як мрець, і весь у квітах поплив до виходу. І тут я нарешті пригадав...

Років з п’ять тому мені довелося висвітлювати судовий процес, окрасою якого (на лаві підсудних) був інтелігентний шулер за кличкою Доцент. Вибачаюся, нині вже професор — оцей Свирид Коловорот, який щойно вітійствував на дисертаційній трибуні! Чіпка репортерська пам’ять не могла мене зрадити...

Не чуючи біди, люмпен-науковець весело базікав у колі професури та великої рідні аспіранта...

— Громадянине Доцент! — покликав я.

— Професор! Професор! — затюкали мене присутні.

Колобок крутнувся в мій бік. Чіпка шахрайська пам’ять не могла його зрадити...

— О! Прошу пардону! — знайшовся він.— Інтерв’ю великій пресі...— і поволік мене в темний куток.

— Поздоровляю з черговим званням,— кинув я двозначний комплімент.

— Ви поводитеся некоректно,— обірвав Коловорот.— Минулому — амба! Зав’язав! Повністю віддався науці.

— Спалах альтруїзму, прикритий професорською мантією?

— Під монастир не підведете? — озирнувся навсебіч колобок.

— Сподіваюся на щиру сповідь...

— Добро! Для вас розколюсь! У науку я увійшов чесним банкетним шляхом. Після курорту, тобто відсидки, шастав якось під ресторацією. І от спостерігаю мерзенну картину: нетесаний швейцар виставляє з вестибюля інтелігентну жертву при золотому пенсне і тугенькому крокодилячому саквояжі. Я — при метелику і манжетах — по-джентльменському поспішаю на поміч. Згоряючи від сорому, очкарик переповідає на інтимі, що в портфелі у нього — горілка, а в ресторані — кореші, молоді вчені з Нобелівським майбутнім, давляться нарзаном. Один з них захистив дисертацію, але ресторанні націнки знівелювали тріумф. Коротше, провів я саквояж вкупі з очкариком чорним ходом і за столом мене стріли, як рідного...

Того вечора я вперше відчув, що таке справжнє життя. Вчені при застоллі — довірливі, відкриті й пустотливі, як діти, і в той же час по-справжньому великі у своїх неосяжних задумах і проектах.

За що ми тільки не пили! За фазотрон і сінестрол, за АСУ і азу, за біоніку та іоніку, за гравітацію й компіляцію, за центрифуги і фуги Баха, за бар і барокамеру, за інтеграцію, за комп’ютери третього покоління, їхніх пращурів і просто за баб-с! Ніде наука не розсуває так свої гігантські обрії, як у стані забухону...

Новоспечений кандидат пив зі мною брудершафт і кричав: «Зізнайтеся, колего, ви наш, я бачив вас у Новосибірському академмістечку!» І тут мене пойняла гординя, смикнув, зізнаюсь, лишнє, і я поніс якусь беліберду щодо свого професорського сану і Координаційного центру...

«Гіп-гіп-ура, професора! — скандували наївні технократи.—- Пріть завтра до нас, захищається Васька — збацав потрясну дисерташку!»

— І ви наважилися...

— Так, я осягнув всю ницість свого минулого і пішов ва-банк у чисті обійми науки!

— Але ж професорство...

— О, з цим не було жодних складностей! Записався до бібліотеки Академії наук, одержав ксиву, слово «бібліотека» витравив, «Академія наук» лишилася, вписав звання і одноголосно скріпив його печаткою, вирізьбленою мною ж на сирій картоплині...

— А Координаційний центр?

— Ет! Чи мало міфічних установ? Координаційних центрів нині стільки, що ніякій координації вони не підлягають! Тек-с! — продовжую — тоді у Васька, це для мене він Васько, а для інших давно Василь Васильович — член-кор, розв’язав якусь паскудно-вічну теорему,—так от у Васька я перевершив сам себе в організації спиртної контрабанди, спічах і панегіриках. Перезнайомився з масою корифеїв науки і від науки. Впіймав на гарячому (деволяй) офіціантку, яка обрахувала нас на червінець сімнадцять копійок,— і зажив відтоді слави математика класичної школи. До речі, врятований червінець став моїм першим науковим гонораром.

І пішло... В банкетній справі я швидко висунувся на передній край науки. Запрошень — море. Тричі виїздив на захист дисертацій до Томська, Махачкали та Донецька. Переманювали на високі наукові пости, але я лишився вірним своєму Координаційному центру, бо анкетне паблісіті мені, самі розумієте, ні до чого. Отже, я не розміняв свій духовний багаж — респектабельність, доброзичливість, оптимізм — на примарне адміністративне благополуччя, як деякі абсолютні наукові нулі.

Потроху почав виступати на захистах і — тьху! тьху! — при мені не завалили жодного дисертанта. Подейкують, лише моя поява в залі розтоплює лід опонентських сердець... І я пишаюся тим, що у науковому розвої є,— хай не прямий, хай опосередкований,—але об’єктивно чесний внесок Свирида Коловорота!

— А яка матеріальна винагорода?

— Ну... Дисертації захищаються майже щодня... Люди в нас не меркантильні, як на Заході... Перепадають крихти з кожного дисертабельного столу... Одне слово, заробляю як ординарний професор... Відповідно званню...

— Чи не забагато?

— Що ви! Одна респектабельність — це дистрофія портмоне. Смокінг, масаж, пластрон, теніс, штиблети, діловий коктейль — то грубі гроші. А перебої з замшею? Потім — підвищення кваліфікації. Наука пре, як на буфет, а в мене, знаєте, сім класів і вчився, так би мовити, факультативно — по допрах... Збираю бібліотеку — «Цікава фізика», «Цікава хімія», «Цікава математика», «Цікава лінгвістика», «Кібернетичний словник», твори Бред-бері, Лема, Азімова, наукові анекдоти, а вчені дорого жартують, особливо фізики...

— Свириде Томасовичу! — прибіг новонароджений кандидат.— Кортеж прибув. Біля під’їзду на вас чекає «Чайка»...

— Один момент, мій юний друже, преса варта того...

— Слухайте,—нахилився я до колобка,—але ж банкети давно відмінили!

— В тому й річ,— зашепотів Коловорот,— тим в більшій я ціні. Тихі заміські ресторанчики, пікніки на вцілілих оазисах навколишнього середовища... Ву ком-прене?

— Йєс!

— Але знаєте...— в очах білогривого містифікатора засвітилися тривожні вогники. Він припав до мого вуха: — Знаєте, мабуть, ця лафа скоро скінчиться... У мене таке враження, що кандидатів наук уже більше, ніж самої науки...

— Вн перебільшуєте, професоре! — вигукнув я цілком щиро.

Ще б пак! Адже попереду на мене чекав захист власної дисертації!

КОМІСІЯ

Став мов укопаний.

Гак, увігнаний між блоками, намертво присобачив табличку:

ДІМ ВЗІРЦЕВОГО ПОБУТУ.

Задер голову. Шістнадцять поверхів! І всі без родимих плям. Гамузом чкурнули у післязавтра.

Замерехтіли образи: м’яке світло торшера; піжама сипле харч у телевізор, переобладнаний на акваріум; туніка спринцює щілини хлорофосом; мундирчики з математичним нахилом, мерсікаючи, вкладаються спати; виникають сусіди у повстяних капцях; квіти, чай по-англійському, благолєпіє; починається вечір забутої поезії; піанісімо звучить ранній Ющенко...

Та з усієї голографії переді мною матеріалізувався рожевощокий суб’єкт середнього пенсійного віку. Репрезентувався:

— Член комісії.

— Якої?

— Побутової боротьби.

— Але ж дім взірцевий!

— А рецидиви? — шепнув він.

— Мають місце? — нахилився я.

— Дуже! — роззирнувся член.

— А який постулат комісії?

— Щоб мертва тиша!

— Комісія пенсійна?

— Звідки ви знаєте?!

— Наші пенсіонери — наймолодші у світі! — пояснив я.— Плем’я нерозтрачених сил!

Рожевощокий запишався.

— Один не пенсіонер,—повідомив—Голова комісії.

— А йому нащо? — здивувався я — Робити нічого?

— Скажете! Університетський доцент!

— І бореться?

— Як звір! Дружина від нього втекла...

— А привід?

— Без приводу. Руб у день видавав. І лекції на ній апробовував.

— Садист?

— Скажете! Він логік і психолог!

— А не шизик і псих?

— А ти що за один? — розсердився член.

— Не тикати! — наїжачився я.—Інспектор стіннівок!

— Невже? — зрадів рожевощокий.— Прошу до нашого сатиричного вікна!

— Сатира? У взірцевому домі?

— Випікаємо останніх!

З вікна сатири обпекла моє серце сучасна Мавка. Під фотопортретом червоніли літери: «...овська М. М. з квартири № 108 о другій годині ночі пила шампанське у товаристві мужчин! Ганьба!»

— А як дізналися? — поцікавився я.

— У неї бокова квартира. На закругленні можна зазирнути у вікно з сьомого поверху...

— Але ж деталі! Шампанське, мужчини! І все глупої ночі!

— У голови телескоп... Він якраз на сьомому... Заліз на шифоньєр... Навів трубу... Як побачив, бабахнувся з шифоньєра... Сьомий день бюлетенить... На копчик приземлився...

— А телескоп?

— На друзки!

Мені полегшало. Задивився на сьомий. На бокові вікна.

— Не вийде! — потер руки рожевощокий.—У неї знову мужчини. Делегація!

— А вона?..

— Актриса!—зітхнув член.—Лауреатка. От і їздять, порушують...

Повз нас прослизнув до парадного вельветовий індивід.

— Вітатися треба, Електроне Івановичу! — зупинив його рожевощокий.

— Здрасть...

— А чому не на службі?

— Відгул! — буркнув вельвет.

— А телефончик у канцелярії не змінився? Подзвонимо — перевіримо...

— Дзвоніть! — гахнув дверима вельвет.

— Ображається...— констатував член.

— Теж рецидивіст? — запитав я.

— Кібернетик. Співали в нього після двадцяти трьох нуль-нуль...

— Кричали?

— Спати треба! А раз співали, значить...

— Випивали! — рубонув я.

— От-от! А ще кібернетик! Робота зліпив: «око — рука».

— То є від чого співати!

— Доспівається! А як у програму дихне?

— Чию?

— Робота!

— Чим?

— Перегаром!

— То що?

— І наробить той робот! «Око — рука»: око косе, а в руці чекушка. Ми подзвонили...

— Куди?

— В інститутську канцелярію.

— Ну?

— Вислухали і послали.

— Може, робот? У них є говорящі.

— Навряд... Щоб робот у такого бога гнув? Далеко науці до цього!

— Нелегко вам!

— І не кажіть! Діти стрибають, роялі бренькають, телевізори голосять, гості регочуть... Зажиріли!

— А комісія здорова?

— Аякже! Сміттєвоз якось у дворі на ніч лишили, то ми його перекинули. ЗІЛ!

— Я в моральному плані..,

— Глибоко між нами?

— Ще глибше!

— Двоє зірвалися... Пенсіонери-початківці.

— Міні підвели?

— Іменини. Ми їх на сектор іменин кинули. Щоб без галасу гуляли. А їх за стіл запрошували...

— Амба! Хто ж об одинадцятій у нас не за столом? Хіба ті, хто вже під столом...

— На інструктаж з піснею приходили...

— З якою?

Член знову роззирнувся і тенорком повідав:

Писали хлопці, писали хлопці

До Риму,

Чи можна сватать, чи можна сватать

Марину.

А Рим одвітив, а Рим одвітнв,

Чом би й нє?

Марина гарна, Марина файна

До спаннє...

— Крім Риму все морально,— зазначив я.— Профорієнтація.

— Все одно вичистили! — сказав член.

— А дальша доля штрейкбрехерів?

— Живуть поза комісією. Як усі.

Тут рожевощокий зіщулився. До нас наближався легконогий старий у кітелі без погонів.

— Найзловредніший фуліган на пенсії,— шепнув член.— Льотчик-випробувач...

— Фізкульт-привіт, комісія! — привітався на ходу крилатий пенсіонер.— В будинку стіни сипляться, а ти винюхуєш, де борщ варять? Штангою займися або ядром...

— Завжди так! — поскаржився рожевощокий.— І листи пише, щоб пенсію чоловікам з шістдесяти п’яти років давали...

— Нікак і нікогда! — скрикнув я.

— І нізащо! — підтримав член.

— Нізащо не дав би пенсію вашій комісії в шістдесят п’ять років, у сімдесят —як мінімум!—закінчив я і подався геть.

— Фуліган! — бабахнуло вслід.— От взнаємо, взнаємо, з якого дому, і повідомимо, що вештаєшся в робочий час чужими подвір’ями! Дармоїд!

ВУЛЬГАРНА СОЦІОЛОГІЯ

Пал Палич вдавив клавіш селектора й видав команду в приймальню:

— Гнати всіх поганою мітлою! Ап-чхи!

Чхалося... Дужі вітри останньої чверті електронно-космічного віку таки надибали шпари у дерматиновій герметизації кабінету Пал Палича — вузького керівника широкого профілю.

— Ап-чхи!

Знову чхнув — на правду! — Пал Палич. Чхати він хотів! Та вже далеко не на все. Ще вдавалося залізною рукою у замшевій рукавичці приборкувати локальні смерчі типу «компетентність», «мікроклімат», «прогнозування» й тому подібні інтелігентські витребеньки. Номенклатура виробів, якість, договірні поставки? Вмів, вмів Пал Палич тихою сапою провести дредноут валу й крізь ці рифи

прогресу. Ах, вал! На його гребені не раз підіймався до вершин Пал Палич. Але відкочувався і дев’ятий вал на хвилерізах комп’ютерних підрахунків, полишаючи на мілині непродуктивні скелети гладких китів-звітів.

— Ап-чхи!

Ех, які рапорти складав колись Пал Палич! Поеми екстазу! В світлі, дусі, русі й на часі! І плив німб-флюгер над мідною лисиною Пал Палича — невмирущого кадрового бронтозавтра. Звичайно, ляскало, звичайно, блискало... Заклубочувався перистий ореол в кучові, а кучові — в грозові хмари. Вибухав очисний розряд. Та Пал Палич, мов неопалима купина, відводив блискавки на потрійний живопліт власноручно зрощених кадрів-«йєсменів». Приймали удар віддані дуби з розгалуженим кореневищем старих зв’язків, перекидали ватру на ліанове нетрище спеців з еластичними спинами, а останні іскри згасали в дрижаках середньої осикової ланки. І виходив у грозових відсвітах монументальний Пал Палич, сіяв навсебіч догани, брав зі стелі підвищені зобов’язання, вишукував приховані від держави резерви, розкидав умовні проценти... Дайош останні декади й штурмові години!

— Ап-чхи!

Якраз на світанні сон дурний привидівся Пал Паличу. Тестом його мордували.

— Ваш фах?

— Керівник.

— Це покликання. А фах?

— Безпорочно забезпечую...

— Пригадайте фах. Може, ви були вчителем, може, конструктором...

— Бе-бе... Був... Е-е... Заочником був!

— Заочником чого?

— Бе-бе... Забув...

— Не хвилюйтеся. Бачите, вийшла диспропорція. На одного виконавця припадає півтора розпорядника. От і розбираємося, хто що може...

— Можу довідку нагору й вказівку вниз!

— І все?

— Доповідь можу!

— Полишмо балаканину західним парламентам... Урок геометрії школярам дасте?

— Нє...

— Гайку виточити можете?

— Нє...

— А відштампувати?

— Нє...

— Доменний жолоб вирихтуєте?

— Боже збав!

— Шибку вставите?

— Нікак нєт!

— Автоматичну лінію сконструюєте?

— Сію секунду дам команду СКБ!

— А самі?

— Проконтролюю, розжену, доповім!

— Ясно! Марш на курси!

— Підвищення кваліфікації?!

— Контролерів для палаців перших шлюбів...

Зрозуміло, після такої чортівні Пал Палич встав з лівої ноги і не міг взяти себе в руки. А ще родинні неприємності. Влаштував недавно сімейно-виробничий банкет з нагоди перевиконання недовиконання.

Пал Палич наш Наполеон,

Він наробив би і в ООН! —

виголосив віршований тост маг-штовхач Аугустопсовченко. Звичайно, про ООН він трохи... того... загнув, бо Пал Палич володів лише материною та матірною мовами, але було приємно.

— Цей твій неліквідний штовхач має хоч якусь освіту? — поцікавилася дружина, прибираючи стіл. То була третя половина Пал Палича — дві попередні згоріли від ентузіазму, активно впрягаючись до командного воза.

Третя в його парафію не лізла, служила в якійсь легковажній установі — чи Пресфото чи Телефільм — і пускала шпильки.

— Має чи не має, а чорта з-під землі дістане,— буркнув Пал Палич.

— То міг би знати, як Наполеон закінчив.

— Це символічно, мовляв, за Пал Паличем у вогонь і воду...

— І загуркочеш ти зі своїми блюдолизами під мідні труби! — каркнула дружина прокурорським голосом.

— Слухаюсь! — вихопилося у Пал Палича. й одразу гарикнулося: — Мовчать!

— Два слова — і словесний портрет готовий! —не злякалася дружина.— Нагорі — вуж, внизу — крук.

— Гнати тебе поганою мітлою!

— Свою мітлу не прогав, Пашо! Загородився дурнями, ще дурнішими за себе. На такому тлі, звичайно, і корова керівником виглядає. Колись це був хід конем, а нині — примітив. Дилетанти твого рівня давно оточили себе талантами. Господи! Запросив би до себе аналітиків, та дав би їм простір, та навчився б посміхатися, та лишив би собі прогнозування та зв’язки з суміжниками, і вимер би на банкетах, не заважаючи справі, зі славою народного менеджера. Для початку хоча б соціолога запросив, щоб знати, звідки перший камінь тебе торохне...

Клята баба! Сварка сваркою, але втримав таки Пал Палич у черепушці варіант з соціологом. Другий тиждень лазить по об’єктах джинсовий шмендрик-кандидатик, анкетує, диктофонує, винюхує соціологію для Пал Палича.

— Ап-чхи!

Д-р-р... д-р-р... хря... хря...— озвався селектор.

Тицьнув клавіш:

— Гнати всіх поганою мітлою!

— Соціолог хуліганить,— рюмсала секретарка,— рветься до вас...

— А! Запускай!

— З привітом, Пал Палич! — сказав соціолог.

— Всі ви з привітом! Доповідай, соціологія...

— Ось картки з попередніми тезами...

— Давай! У тебе все?

— Раджу підключити комплексну групу: економістів, техекспертів, психологів.

— Обійдемося без нахлібників. Шарлатанів розплодилося — футурологи, ергономіки, екологи, АСУстенти, етики, естетики, паразитики... Тьху! Хіромантія якась.

— Я пішов.

— Гуляй і не чхай... Ап-чхи!

Д-р-р.. д-р-р... хря-хря... д-р-р...

Штрикнув клавіш:

— Гнати всіх поганою мітлою!

— Ой-йой-йой-йой...— заквиліла секретарка, і під ту мерихлюндію перед очі Пал Палича представ Дехто: сивий, коректний, стрункий і з прапорцем на лацкані.

— Доброго здоров’я! Кого гнати будемо, Пал Палич?

— Я вибачаюсь...— став струнко Пал Палич.

— Сідайте, сідайте...

— Я вибачаюсь...— сів струнко Пал Палич.

— Нерви? — і собі підсів до столу Дехто,—Текучка заїдає?

— Заїдає! — вхопився за рятівний круг побілілий Пал Палич. Машинально намацав соціологічні картки і розгорнув їх, як козирі.—Доповідаю: веду соціологічний пошук!

— Молодця! От не чекав! Дозвольте проглянути?

— Прошу! Попередні тези...

— Цікаво... «Штурмівщина, примітивний технічний рівень». Самокритично. Далі... «Модернізація на папері. Відсутність комплексного плану на перспективу. Авторитарний стиль керівництва». Так! Далі... «Попередні висновки на основі анонімного опитування». Чому анонімного? Ага, ось примітка — «критиконебезпечна ситуація».

Так! Далі... «Параграф перший: гнати директора поганою мітлою». Гм... Не зовсім наукове формулювання. А втім, я його тут чув, мабуть, чули й інші... Що ж, Пал Палич, наші висновки повністю збігаються з вашим соціологічним дослідженням. Отже — здавайте портфель.

...Певне, її били перший раз у житті. Бо верещала дружина Пал Палича на весь мікрорайон. Верещала, але відгавкувалась:

— І-гі-гі-ой! Мужлан вульгаріс! І-гі-гі-ай! Вульгарний тип!

— Я... Вульгарний? Ех-гех! — гекав від фізичних зусиль Пал Палич.— Ех-гех! Вульгарний? А твоя соціологія, соціологія твоя яка?..

ДВОЄ В БАРІ, ЯКИЙ НЕ ВІДВІДУВАВ ХЕМІНГУЕЙ

Двоє, видублені вітрами й сонцем, зайшли до бару субтропічного пансіонату «Колгоспник».

«Селяни»,—визначив бармен. Але нічим свого подиву не виказав.

Гості вперлися па почесні місця за стойкою. Якраз навпроти бармена.

— Добре сідало,— сказав русявий, вмощуючись на гвинтовому сидінні.

— Ти схожий на орла, дорогий,— схвалив чорнявий.

— Може, на курку?

— Як мінімум, на бойового кочета, дорогий.

— Ти втішив мене, Іраклію,—сказав русявий.

— Твоя втіха — моя втіха, Остапе,— відповів чорнявий.

— Закусимо, Іраклію?

— Ти читаєш мої думки, Остапе.

— Поруч з пансіонатом функціонує їдальня,— повідомив бармен.

— Я поважаю їдальні, що функціонують,— сказав Остап.

— Чудова їдальня! — сказав Іраклій.

— Особливо мухи,— сказав Остап.

— Чудові мухи! — підтримав Іраклій.

— І черга.

— Чудова черга!

— Як на елеваторі,— сказав Остап.

— На елеваторі менша,—заявив Іраклій.

— Там і мухи менші,— сказав Остап.

— Там не мухи, а якісь ліліпути,— погодився Іраклій.

— Інша річ — в їдальні.

— Ніякого порівняння, дорогий!

— Ви з нашого пансіонату? — поцікавився бармен.

— Ти з нашого пансіонату, Остапе? — спитав чорнявий.

— Так само, як і ти, Іраклію,— відповів русявий.

— Ми з нашого пансіонату,— повідомив бармена чорнявий.

— Хіба ми не схожі на завсідників «Колгоспника»? — спитав русявий.

— Серпень — не сезон для селян,— ухильно відповів бармен.

— Кому потрібний цей серпень? — підтримав Іраклій.

— Море як парне молоко,— сказав Остап.

— А сонце мов щойно спечений лаваш,— продовжив Іраклій.

— Моє тіло проситься в лютий,— сказав Остап.

— Грудень теж має свої принади, дорогий.

— Тільки лютий! — затявся Остап.

— У лютому фрукти,— згадав Іраклій.

— Навіть сухофрукти,— сказав Остап.

— Саме їх я мав на думці, дорогий.

— А лютневі дощі?

— Чудові дощі!

— Вони назавжди залишаться у моєму серці!

— І в попереку, дорогий.

— Чудовий сезон!

— Сезон для селян.

— Все чудове — селянам!

— Що будемо? — перебив бармен.

— Що будемо? —• повернувся Остап до Іраклія.

— Що будемо? — повернувся Іраклій до бармена.

— Коньяк і шампанське,— повідомив бармен.— Портвейну нема.

— Нема портвейну, Остапе!

— Портвейн є в їдальні,— підказав бармен.

— Чудова їдальня! — сказав чорнявий.

— Чудові мухи,— сказав русявий.

— Чудовий портвейн! Чому ти зневажаєш портвейн, Остапе?

— Люди кажуть, що коньяк корисніший, друже.

— Вір людям, Остапе!

— Я вірю їм, Іраклію!

— Правда, дорогий?

— Свята правда, друже.

— Ти віриш, що я теж їм вірю, Остапе?

— Я вірю тобі, як собі, Іраклію.

— Добре вірити людям! Візьмемо коньяк.

— І шампанське.

— Як? Хіба я не замовив шампанське?

— Ти замовив, але подумки, друже.

— Бармен має вгадувати думки клієнтів! — заявив чорнявий.

— Якщо він справжній бармен,—уточнив русявий. Бармен позеленів.

— Важко вивчитися на справжнього бармена, Остапе!

— Важко, але вивчаються, Іраклію.

— Вивчаються робити коньяк з портвейну та горілки.

— Приємно чути.

— Але не пити.

Бармен зашарівся.

— Коньяк і шампанське,— замовив чорнявий.

•— Чи не забагато? — спитав бармен.

— Ми візьмемо ще,— заспокоїв русявий.

— Між іншим,— зауважив бармен, розкорковуючи пляшки,— наша професія за навантаженням прирівнюється до металургів.

— Жаль барменів,— сказав русявий.

— Жаль до сліз! — схлипнув чорнявий.

— Допоможемо людині? — спитав Остап.

— Влаштуй, влаштуй його на мартен, дорогий! — попросив Іраклій.

— Я влаштую його на конвертор.

— Влаштуй, влаштуй його на конвертор, він з дитинства марив конверторами!

— Я використаю свої парламентські зв’язки,— сказав

Остап.— Де телефон?

— Не треба,— зблід бармен.

— Жаль,— зітхнув русявий.

— Жаль до сліз чорну металургію! — схлипнув чорнявий.

Бармен одсунувся у темний закуток.

Мов дзвони вдарили келихи.

— Твоє здоров’я, Остапе!

— Твоє здоров’я, Іраклію!

— Не забувай стару дорогу і старих друзів!

— Будь квітучий, як весна, багатий, як земля, здоровий, як вода!

— За Миргород!

— За Сурамі!

— Гамарджос!

— Будьмо!

Поступово дійшли до Владивостока.

— Тут тихо,— схвалив русявий.

— Післяобідній час,— пояснив бармен.

— Сієста,—додав чорнявий.

— Зараз прийдуть,— сказав бармен.— У вечірніх туалетах.

— У тебе е вечірній туалет, Остапе?

— Є. Він же ранковий і полуденний. Нужником зветься.

— Я не про ті туалети,— зашарівся бармен.

— Ми бережемо вечірні туалети,— повідомив чорнявий.

— Ми люди дипломатичного протоколу,— сказав русявий.

— Дипломатичний протокол вимагає вечірню каву, Остапе!

— Ти читаєш мої дипломатичні думки, Іраклію!

— Спочатку розплатіться,— заявив бармен.

— Ти завжди роплачуєшся, Остапе?

— Це наріжний принцип мого існування,— сказав русявий, видобуваючи солідну асигнацію.

— Наші кредо збігаються,—сказав чорнявий, простягаючи купюру ідентичного достоїнства.

— Прошу на місця для почесних гостей! — розцвів бармен.

— Почесні гості ніколи не розплачуються,— зауважив Остап.

— Я теж помітив таку тенденцію,— підтримав Іраклій.

Тим часом бар пансіонату «Колгоспник» олюднів. Переважали глибокі декольте, час від часу спалахували діаманти чистої води, але траплялися і джинси з символами маловідомих артілей.

— Землелюбці,— сказав Іраклій.

— Хлібодари,— сказав Остап.

Стойку атакувала акселерована отара. Верховодили емоційна юнка та довготелесий обормот, облагороджений прищами.

— Якісь зайди вперлися на наші місця! — пищала юнка.

— Піджаки! — висловився обормот.

— Чортили! — шуміла отара.

— Наша зміна,— зазначив русявий.

— Юні колгоспники,— розчулився чорнявий.

— Ці дітки нам насіють, Іраклію!

— І головне — нажнуть, Остапе!

— Оголена пищалка, напевне, доярка! — показав русявий на емоційну юнку.

— А юний прищ, напевне, технік штучного запліднення — показав чорнявий на довготелесого обормота.

— Ви знаєте, хто мій папа?! — зойкнув прищ.—Він вам покаже!

— І мій папа вам покаже! — пищала пищалка.

— Як думаєш, Остапе, чий папа вище?

— Гадаю, папа папиного синка вище, Іраклію.

— Чому так думаєш, Остапе?

— Бо пищалка, хоч і нахабна, але красива, і навряд чи упадала б біля юного прища, якби її папа був вище.

— В цьому є резон, Остапе.

— Ви багато собі дозволяєте! — галасувала акселерована отара.

— Дай діткам соку! — наказав чорнявий барменові.

— Вони п’ють інше,— зауважив бармен.

— Вони п’ють соки! — наполягав чорнявий.

— Наші соки,— додав русявий.

Акселерована отара випарилася.

— Бачу справжніх мужчин! — по праву руку Іраклія вмостилася пишна блондинка.

— Справжні мужчини тут дефіцит! — по ліву руку Остапа вмостилася струнка брюнетка.

— Ах, вперше бачу зблизька живих селян! — стріпнула білою гривою світська левиця і присунулася до Іраклія.

— Ах, милі наші пейзанчики! — кліпнула чорними віями емансиповаиа пантера і присунулася до Остапа.

— Але ж ваші чоловіки...— почав Іраклій.

— Ах, не нагадуйте нам про тих архівних кажанів! — закотила очі блондинка, переміщуючи обручку на ліву руку.

— Нас рятують від них тільки курорти! — пустила бісики брюнетка, дублюючи комбінацію з обручкою.

— Джентльмени! Є пропозиція махнути в шашличну на Ріцу! — проголосила левиця.

— Зловимо кайф! — підтримала пантера.— У вас є машини?

— Є! — сказав Остап.— У нього «Сакартвело».

— Є! — сказав Іраклій.— У нього «Колос».

— Ура! — піднесли келишки дами.— Вип’ємо за свято, яке завжди з нами!

— Хемінгуея на них нема,— шепнув русявий.

— Його,— кивнув чорнявий,— Ернеста...

КОНТЕКСТИ

Між керівником і підлеглими встановилися сердечно-інфарктні стосунки.

Його чоло увінчали фіговим листком.

«Точність — ввічливість королів». Спробуй до них запізнитися!

Впав у щасливе дитинство.

Демагог — той же Демосфен, тільки камінці у нього за пазухою.

Чи не забагато тих, хто тримає камінь за пазухою, випливають на поверхню?

На Парнас прагнуть навіть ті, хто досяг Олімпу.

ВЕЛИКА СУНИЧНА ГАЛЯВИНА

Оповідання для маленьких читачів

Я отримав надзвичайне завдання.

Нервував — ввижалися мені джунглі, дзижчання комариних ескадрилей, орди кропиви, навальний наступ грибів-поганок. З-під кожного куща зиркали у біноклі вовчиська у футболках з емблемами-черепами. І чи листя шелестіло, чи сіроманці перешіптувались:

— Отаке худе, не першої свіжості — нам на обід? Що в нас — дієтична їдальня? Знову кістки гризти?

Я застогнав:

— Зозуле, зозуле, скільки років маю жити?

Зозуля прокувала п’ять разів, і я зрозумів, що сон скінчився. То була зозуля з мого старовинного настінного годинника, і прокувала вона п’яту ранку. Я зіскочив з ліжка, начепив окуляри і привів себе у бойову готовність: взяв до рук бамбукову палицю, а на пояс повісив плетений кошик.

«Прощавай, Києве!» — сказав подумки і вийшов у невідомість. Спочатку був трамвай. А потім його швидка сестричка — електричка домчала мене до маленької станції, що губилася серед старезного таємничого лісу.

О цій порі перон був порожнісіньким. Але я хоробро зіскочив з бетону на лісову стежину. Займався сонячний червневий ранок.

— Кар! Кар!—спікірували на мене якісь чорні тіні. Я сахнувся, засіпався серед кущів, що мовчки оточили мене. Тіні шугнули кудись угору і зникли. Вовки, на щастя, теж не з’явилися.

Я хвацько підбив ногою велетенського мухомора і рушив у гущавину.

— Стій, блідолиций! — нараз бабахнуло просто з неба.

Мої коліна без мого дозволу — самі! — затремтіли. Посоловілі очі закотилися під лоба... І тут я побачив на

дубовій гілляці аж чорного від смаги маленького індіанця з луком, стрілами і... і в піонерському галстуку!

— О Чингачгуку, дитя природи! — проспівав я.—Хай стріли твої без промаху вражають мерзенних браконьєрів! А перед тобою блідолиций брат твій — Соколині Окуляри.

— А звідки тобі відомо, що я Чингачгук? — грізно запитав лісовичок.

— Тільки Чингачгук здатний вийти на охорону лісів о шостій ранку! — проказав я солодким голосом.

— Мене звуть Митько, а на прізвисько я справді Чингачгук,— подобрішав індіанець.

«Лестощі — велика сила!» — подумав я і перестав тремтіти.

— Показуй, блідолиций прибульцю, чи не ховаєш кресало й пилку, капкан і сильце?!

— О володарю лісів, лицарю навколишнього середовища!— скиглив я.— Мій кошик порожній, як голова двієчника. Маю надзвичайне завдання від дівчинки, котра носить червоний галстук, як і ти, о засмаглий і добрий!

— Яке завдання?

— Добути хоч пригорщу лісової ягоди — суниці.

— А чому не з’явилася сама?

— Вона тяжко хвора, о безстрашний Дмитре Чингачгуковичу!

Тоді інша річ! — сказав володар лісів і лицар навколишнього середовища.

Дозволь, о засмаглий і мудрий, заглибитися в нетрі ввіреного тобі лісу!

— Покуняйте на пероні з годину! — наказав лицар навколишнього середовища і володар лісів.

— Нащо?

Я принесу суниці моїй бідній, хворій, блідолицій сестрі

— Ні! —відрубав я —Маю знайти цілющу ягоду сам. Бо інакше ніколи не читатиме дівчинка моїх казок про добрих звірят і добрих людей.

— Ви письменник? — з повагою запитав лісовичок, ховаючи стріли до сагайдака.

— Член Спілки письменників,— чесно зізнався я.

— А яка різниця — член Спілки письменників чи просто письменник? — здивувався Митько Чингачгук.

— Тут така справа,— знітився я.— Візьмімо, наприклад, Чехова чи Руданського...

— То були великі письменники! — вчительським голосом проказав індіанець.

— Так, великі, звичайно, великі,— плутався я,— а членами Спілки письменників вони не були...

— Погано! — взявся за стрілу лісовичок.

— Що погано?

— Погано, що серед вас нема Чехових та Руданських.

— Ми виправимося...— сплів я дурницю, опустивши очі долу.

— Не виправитесь! — жорстко сказав засмаглий і мудрий.

— А-а... А ти як вчишся? — викручувалися Соколині Окуляри, тобто я.

— Належно! — відчикрижив лісовичок.

— На чотири і п’ять? — поставив хитру пастку я, тобто Соколині Окуляри.

— Мають місце окремі граматичні помилки,— педагогічно відповів Чингачгук.

— Великі?

— І чого ото базікати, коли хвора дівчинка чекає на суниці? Кроком руш!

— Єсть!

— Стій!

Я завмер з піднятою ніженькою сорок п’ятого розміру.

— Затям, Соколині Окуляри, що суниця любить узбіччя доріг, сонячні галяви з папороттю й листям конвалій, сухі узвишшя й видолинки побіля сосон та дубів. А ще любить суниця, щоб низько вклонялися їй...

— Спасибі тобі, о засмаглий і мудрий!

— Чи дуже хвора моя блідолиця сестра?

— Дуже, Митю.

— Тоді слухай лісову таємницю. Побачиш на стежці криницю, а праворуч від неї хащі, куди звір не йде і птиця не летить. Сміливо рушай туди. Орієнтирами будуть берізки. Вони виведуть тебе по естафеті на пагорб з військовим укріпленням — дзотом. А за дзотом відкриється тобі лісова таємниця — Велика Сунична Галявина.

— Може, підемо разом, о хоробрий і добрий?

— Ні, дядьку Соколині Окуляри, у Чингачгука свої стежки!

І Митько зробив відчайдушний стрибок з дубової гілки у зарості ліщини і зник, ніби його й не було.

Чомусь засмучений, я пішов стежиною. Ліс розспівався наді мною дзвінкоголоссям пернатих солістів. Дятли розкотистою азбукою Морзе попереджали короїдів про невідворотну розплату. Сонце клало жовті смуги на різнотрав’я. Випростувалася парость, малиновіли стрункі тіла сосон. Навіть насуплені дуби ховали посмішку в листяних бородах.

Я пильно оглядав узбіччя, примічав мереживо карликових гаїв папороті, подвійне туголистя конвалій. І тендітне листячко суниці теж ніби кущилося навсебіч, а диво-ягід не було, хоч плач. Здалося — ондечки засвітилися заповітні червоні кульки. Але то сіли спочити чарівні сонечка, яких чомусь кличуть корівками, та ще й божими.

Я сів на просотаний сонцем горбок поміж дубом і сосною, протер окуляри, став навколішки і сотворив промову:

— Сунице моя рідна, земна сестра Сонця! Яви свою красу перед мої короткозорі очі заради хворої дівчинки! Бо нема більшої ганьби, як не прийти на поміч людині, тим паче маленькій!

І — диво! Просто перед моїм носом запишалася червонолика ягідка, за нею вигулькнули ще — одна, дві, три, чотири, а за ними... а за ними пурпурово мінилися, посміхалися, виглядали і ховалися цілі розсипи цілющої ягоди.

Я закляк, щоб на хвильку втримати міраж. Але то було не видиво — мені справді відкрився найдорогоцінніший лісовий скарб. Я обережно простяг руку, і перші ягоди червоними краплинами полилися в кошик.

Хрокнувши з нетерплячки, я почав орати зелений килим ліктями й колінами. Але зірки суниць зненацька розтанули.

Присоромлений, я повернувся до горбка і ліг на теплу глицю. І знову засвітилися у траві рожеві світлофори. Обережно, щоразу присідаючи, я збирав суницю, перепочивав, вдивлявся у незнаний світ різнотрав’я. А помічав бодай одну ягоду, неквапом посувався до неї, вклонявся земно — і вона відкривала мені нові суничні Ельдорадо. Руки спухли від комариних укусів, голова йшла обертом від млості, а покинути гру з видимкою-невидим-кою було несила.

«Стій!» — стукало серце. «Ти вже назбирав не одну пригорщу»,— підказував розум. А очі втуплювались у кошик і під’юджували: «Теж мені, шукайло! Он і денце не закрилося!» Руки безтямно сіпалися — «згребемо все!» — рвали листя, стебла, ще зелені ягоди... І ображені суниці знову заховалися.

З бриючого польоту пішли в атаку комарі, почувся зенітний виляск,— то я бив агресорів на власному лобі,— і загребущий шал скінчився. Крекчучи, я став на рівні і вийшов на стежину. Пішов помалу до Митькової криниці. Призвичаєне око вихоплювало червоні цяточки на узбіччі, я нахилявся знову й знову і, підкоряючись лукавим пустощам суниці, заглиблювався в ліс. Нарешті ледь видряпався з сухого рівчака, де зарості папороті плекали цілий суничний сад, і знесилений сів на повалену

сосну. Роззирнувся — і побачив звабливе мигтіння суничних ліхтариків. Правда, трава доокруж була витолочена, парость поламана, кущі зім’яті.

«Еге! — подумав я —Тут хазяйнував не Вінні-Пух, не Гена-крокодил, не Заєць-ну-Постривай, а справжнісінька горила».

Крім дикунського розгардіяшу, горила лишила по собі лискучу галошу.

Затріщали, застогнали кущі. Я виставив наперед бамбукову ключку, але на мене викотилася ситцевою діжкою огрядна тітка.

— Тю! — кувікнула ситцева діжка.— Думала, якась примара, а то ви!

— Здрастуйте! — сказав я.

— Наше вам... Чи не бачили мого чоловіка Гаврила Гавриловича Горило?

— Який він?

— Подібний до мене, тільки в брилі і галошах.

— Не зустрічав,— похмуро відповів я, відсуваючи галошу в потрощені зарості.

— Чорті-що! — підсіла ситцева діжка.— Нащо люди брешуть, що тут суниць, як проса?

— Люди правду кажуть...

— І ти свій глек на капусту! Де?

— А перед вами. Тільки нахиліться.

Ситцева діжка залягла.

— Аж осьдечки ти, триклята! — вискнула так, що в мене похолов живіт. І діжкоподібна тьотя з термосом поплазувала серед кущів. Ото був цирк!

— Де ще? — повернулась засапана, з хижим вогником в очах.

Я показав на рівчак.

— Хро-хро! — видала клич ситцева діжка і знову поплазувала. Нараз обернулася до мене:

— А ти чого отут розсівся? Ану паняй з моєї галяви. Геть!

Я встав і підібрав галошу.

— Геть! — верещала гетьманша, заглиблюючись у рівчак.

— Обережно, напівшановна, там змії! — я пустив галошу, вона ковзнула по траві і прошелестіла поруч з тіткою.

— Ра-та-туйте, люди! — ревнула тітка.— Гадюка!

І дременула наосліп, трощачи все навкруги. Якби поблизу були вовки, вони б тихо сконали від жаху. Так протаранити ліс спромоглася б хіба що розлючена бегемотиха...

З чистим серцем я рушив далі.

Навстріч пихкав, як паровоз, дебелий дядько. Його праву сандалю облагороджувала галоша, а ліва нога сиротіла безгалошною.

— Тут суниць нема! — повідомив одногалошник, ховаючи за спину козуб.

— Зате рясно ростуть галоші,— підморгнув я.

І тут він помітив пропажу.

— Де? — видихнув брехун.

— Отам у рівчаку, Гаврюшо, де ваша половина ледь не подавила всіх змій...

Гаврило Гаврилович Горило лишився на місці з відкритим ротом, а я вибрався на стежку.

Ранковий ліс повеселішав.

— Агов, люди! — лунало доокруж.— Нумо сюди, до суничних галяв!

Голоси даленіли, стежка вела мене в гущавину. І коли я зовсім знесилів, навстріч випливла лісова криниця під дерев’яним шатром.

Напоєний і вмитий живою водою, я сміливо ступив у кропив’яне царство, далі в ліщинові нетрища, а далі в тьмяний драглистий праліс. Берізки, як парламентери, білими прапорцями освітлювали путь. Колись тут падали не шишки, а снаряди, вмирали червоні бійці — за цей ліс, за цей світ... Остання берізка допомогла мені здолати крутий пагорб, і я побачив суворі очі-бійниці дзоту. Вони промовляли: так було.

Хтось випередив мене. На залізних нитках глибокого кам’яного шраму, що розчахнув амбразуру навпіл, полум’яніли квіти. Поруч ліг мій скромний лісовий букет.

А за дзотом, серед почту корабельних сосон, солодко розкошувала Велика Сунична Галявина.

Суниці не ховалися, вони були скрізь. Але кошик видавався мені якимось зачарованим, справді бездонним. Ну, ще трохи, бадьорився я, кріпись, козак, і не розказуй

потім казок, що диво-ягоди самі стрибають у кошик на Великій Суничній Галявині.

— Присягаюсь завжди робити ранкову зарядку! — поклявся я, але поперек мені не повірив. Я ледь розігнувся і побачив лаву, змайстровану якоюсь доброю душею. А на лаві у листі папороті рожевіли — одна в одну! — суниці. Солодку гірку вінчала записка з двох слів:

форій дівчинці

Це було здорово, хоч і мала місце окрема граматична помилка.

Цілющі ягоди обережно покотилися до кошика — і він сповнився по вінця.