Інтерв’ю з колоритним дідом - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Андрій Степанович Крижанівський (ХУДОЖНІЙ СВИСТ. Пародійне) #5

ХУДОЖНІЙ СВИСТ.Пародійне

ПОЕЗІЯ І ДІЙСНІСТЬ

То був справжній тріумф. Шоферові Аполлінарію Втулці аплодувала вся літературна студія. Сам керівник відзначив «своєрідну метафоричність, яка сприяла втіленню матеріалістичних емоцій в оригінальну образну концепцію світу».

Розвиваючи висновок метра, літстудійці наголосили, що Втулка заглибився у життя і, зокрема, в автосправу і сміливіше, ніж деякі класики.

Усі дійшли висновку, що вічна тема — зрада коханої — заграла у вірші Аполлінарія новими барвами, бо поет несподівано синтезував почуття ліричного героя і (теж шофера) зі станом його автомашини. Звідси й потяглася низка художніх знахідок: сльози відставного коханця капали, як вода з радіатора, бідне серце стугоніло, як перегрітий мотор, нерви буксували, як педаль зчеплення, вовком ревнощів гарчав кардан...

Та попри все, відзначили літстудійці, громадянська струна заглушила песимізм ліричного героя, і він витиснув рекордну швидкість на трасі трудової романтики, хоч гальм чортма.

Вірш надрукували. Літкерівник особисто зателефонував до Втулки у гараж і поздоровив з літературним дебютом.

— Та ну вас усіх! — гарикнув у трубку здібний початківець.

— Пардон, Аполлінарію! Ти здурів? — скрикнув вражений метр.

— Згорів! — надривно відповів Втулка.—Завгар прочитав мого вірша у газеті й перевів мене в автослюсарі за експлуатацію аварійної машини...

ЦЕ БУЛО НЕ В ПАРИЖІ

Етюд. Образок. Шкіц. Пастель.

Малюнок. Інтермеццо. Ноктюрн.

Перші грайливі промені ясноликого сонця, цього небесного світила, просотавши густо-синє прядиво темно-зелених сутінків, ласкаво вдарились у лискучу лисину сторожа, що бовванів аж ген на виднокрузі біля таємничого, мов єгипетська піраміда, золотаво-солом’яного куреня, і, віддзеркалившись, сонцесяйвом затопили не тільки мальовниче село і зачудовані вибалки, але й всеньку плантацію № 42.

— Кру! Кру!

Сповістило птаховиння.

— Рип! Рип!

Одізвалася хвіртка.

— Знову на роботу, Мусію?

— Еге... Сьогодні ж не вихідний...

— Любиш ти землю, друже!

— Не варто про це. До речі, Порфирій дзвонив?

— Ні. Він Кафку читає.

— А-а... Непоганий прозаїк. Але я люблю поетів!

-— На долині тума-а-н...

— На до-ли-ні ту-ман розта-а-в...

— Ча-ча-ча!

Сонячною, жовтогарячою піснею вставав новий трудовий день (п’ятниця).

РІЗНІ ДОЛІ

Кувікаючи від задоволення, я дописував дев’яносто шосту гумореску про алкоголіків. Робота йшла, як брехня по селу. Аж тут з’явився Юрко. Та ви про нього начувані — відомий фейлетоніст. Сатирик!

Він був жовтий, як чорна кава у деяких кав’ярнях.

— Привіт зубатим сатирикам! — привітав я гостя.— Як здоров’я?

— Привіт губатим гумористам! Спасибі, погано.

— Отакої! Ти ж — як бог! — гуманно збрехав я.

— Еге ж, як Ісус, знятий з хреста швидкою допомогою.

— Наша інтелігенція в основному здорова,— викрутився я.—Тож піднімемо фужери за твоє здоров’я і

твої успіхи! Тобі «Кубанської», «Житомирської», «Чернігівської»?

— «Київської».

— Такої нема,—розгубився я,— у нас борються...

— Мінеральної.

— Овва! Я й забув, що в тебе виразка шлунка ще з студентських років. Тоді ти вперіщив фейлетоном декана і два роки сидів без стипендії, поки того знімали...

— Це був мій перший успіх,— розчулено сказав Юрко.

— А як тобі щастило потім! Інтермедію «Графоман — це звучить гордо» пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Перелом ребра.

— Твоє здоров’я! А фейлетон «Дві долі бараболі» пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Нервовий тик.

— Твоє здоров’я! А оду на честь молодих, але здібних кар’єристів пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Ревмокардит.

— Твоє здоров’я! А сатиричні нотатки про мікродобрива пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Мікроінфаркт.

— Твоє здоров’я! А комедію «Або план, або пропав» пам’ятаєш?

— Ще б пак — повний невроз. Із цим і приїхав до вас на лікування.

— Які успіхи, які успіхи! Та куди ж тікаєш?

— До лікарні час повертатися. Ось тобі свіжа газета з моїм фейлетоном. Інсульт-привіт, як кажуть москвичі.

— Грип-грип-ура! — автоматично попрощався я і сів читати новий витвір Юрка. Після першого ж речення мої очі полізли на лоба і залишилися там до останнього рядка. Юрко відкрив на головному медичному світилі своєї лікарні такі плями, які знімає тільки народний контроль.

Я негайно подзвонив до бюро добрих послуг і замовив вінок з написом:

«Спи спокійно, незабутній Юрку! Ми продовжимо твою справу».

І з подвійною енергією взявся за дев’яносто шосту гумореску про алкоголіків.

ТВІР ЗБАГАЧУЄ

Рецензія

Розміри не дозволяють сказати все, що я думаю. Проте нова повістина Мартина Мартинчика «Аве Маруся» заслуговує. Звичайно, рецензований твір не позбавлений, образно висловлюючись, галіматні. Однак він приваблює щирістю і, щоб не сказати більше, безпосередністю. Головне, що автор спромігся уникнути інтелектуалізму. Варто одразу зазначити: зміст відповідає формі, тоді як форма, навпаки, змістові, що приваблює.

Фабула повістини приємно насторожує: дояр Цезар Пустоцвіт іде на колгоспну стипендію у столицю вивчати латинь. У цей час дівчина Марусина виховує групу його корів (усі ялові), хоч і сама вивчає не наші мови, щоправда — заочно. Цезар підступно обирає для переддипломної практики Рим, хоч у рідному селі перед ним відкриті усі двері, у тому числі Марусині, яка продовжує заочно кохати Пустоцвіта.

Перед від’їздом у закордони Цезар приїжджає додому і на пікніку-риболовлі нарізається, образно висловлюючись, як свиня, і припускається неетичного вчинку по відношенню до Марусини. Вона дає героєві гідну відсіч. Як наслідок, колишній дояр тікає, стрибає у гречку, а потім — у річку і пливе, образно висловлюючись, чортибатьказна-куди. Його вчасно зупиняють дружинники, отже Рим — тю-тю! На щастя, Марусина бере Цезаря на поруки і несе до Палацу одруження. Герой протверезів, але вже пізно. Щаслива пара співає відому латинську кантату «Аве Маруся» рідною мовою. Тут є над чим замислитись...

Автор вимогливий у мовних засобах, неупереджене око не помітить нічого зайвого, крім деяких латинських висловів і рідних вставних слів. Цим досягається, образно висловлюючись, стислість або, щоб не сказати більше, лаоконізм.

Стосовно ж закидів протилежної мені критики, то ці, з дозволу сказати, критики є, образно висловлюючись, критиканами і, щоб не сказати більше, кретинами.

Твір збагачує не тільки автора.

ГІСТЬ ІЗ НОЧІ

О першій годині ночі у мікрорайоні «Академмістечко» зупинився асенізаторський грузовик. З кабіни притьмом вихопився молодик у вечірньому костюмі.

— Шеф! — прохрипів шофер —А валюта?

— Мільйон пардонів! — обернувся невідомий.— Тримай!

Зблиснуло срібло грубенької монети. Автомобіль рушив.

Молодик кількома натренованими стрибками досяг затіненого боку вулиці. Тут він причаївся у декоративних кущах навпроти непоказного, на перший погляд, будинку. йому був потрібен саме цей 'будинок, хоч інші на масиві нічим не відрізнялися.

Якби хтось пильнував за молодиком, відразу здогадався б — не наша людина. Справді, від незнайомця ледь пахло дорогим коньяком і несло жіночими парфумами. Коли б у кущах зібралися троє —це зрозуміло, але він був один.

Невідомий втупив погляд у крайнє зліва вікно на п’ятому поверсі. Йшла друга година ночі, а там ще світилося.

«Ризикнути? — подумав невідомий.— Ні, попадуся!»

Чалап... Чалап...— почулися кроки. І голос:

— Твою дивізію!

Незнайомець похапцем настромив чорні окуляри, прилип до куща.

«Двірник! — обпік здогад.— Якщо засіче, обов’язково повідомить!»

Тіло молодика вкрив липкий піт. Підкочувалася гикавка.

«Нерви здають»,—встиг подумати невідомий. І тої ж миті його ляснуло, засліпило, заюшило...

Він знепритомнів, а коли отямився — поруч нікого не було.

Тхнуло...

«Вилив помиї, дебіл!» — вмент зорієнтувався молодик. Втер мармизу і ледь не зойкнув. У крайньому зліва вікні згасло світло! Фосфоресцентний циферблат на руні невідомого показував рівно дві години ночі.

Незнайомець, мов привид, посунув кущами до будинку і за мить ковзнув у під’їзд.

Тремтячий палець ледь не торкнувся кнопки ліфта. «Без шуму!» — подумки наказав собі молодик. Зняв штиблети. В самих шкарпетках нечутно дістався п’ятого поверху. Заліг, щоб не помітили крізь вічко. Зняв пальцем дещицю брильянтину із зачіски і обережно змастив замок. Вправним поворотом ключа відчинив двері. Прослизнув до кімнати.

Зорієнтувався.

«Головне — без пригод проникнути до кабінету»,— подумав. Поліз навпочіпки...

Позаду нечутно розсунулася портьєра. Тонка хижа рука з довгими кривавими нігтями й золотою обручкою повільно підняла макогона...

(Далі йому буде!)

ГІПОТЕЗА ЩОДО ЗНИКНЕННЯ МАТЕРІЇ З трактатів прикладної науки

«Ваші висновки, пардон за вибачення, з наукової точки зору не витримують критики. Справді, що таке матерія у розумінні міжгалактичному? Це вічна субстанція. Наша Земля у Всесвіті — тьху! — мізерія. Дієтичне яйце. Але у смислі збереження матерії вона теж підкоряється загальному кругообігові природи.

Матерія нікуди не зникає! Ось про що ви забули, будуючи свої докази. Це знає будь-який кандидат наук, який живе з науки. Візьмемо за приклад один з видів

матерії — на костюм а ля натюрель. Вона нагромаджується білим золотом у коробочках на бавовняних плантаціях. Пройшли комбайни. І що ж — бавовна зникла? Ні, шановний! З неї насукали ниток, напряли пряжі, наткали погонні метри. І ось уже пишається у костюмі без усякої синтетики якийсь молодожон. Минає медовий місяць, грядуть буремні роки. На костюмі — дьоготь, штопка, тління. Викинули... Та не зникла, не зникла матерія — її прибрала вторсировина. І знову тягнеться білий сувій з папероробних машин, рябіє шрифтом сучасних книг, обмінюється центнерами на «Королеву Марго», виходить після утилю третім сортом — і так до туалетної стрічки включно. Вступають у дію складні хімічні реакції — і от перекачують на бавовняні плантації перегній, і знову гордо підносяться коробочки з білим злотом.

А ви твердите про зникнення матерії! Навіть смішно, вибачаюсь за пардон. Матерія лише переходить з однієї якості в іншу. Пошлюся на власний приклад. Пам’ятаю, були в мене велосипед і дитяча коляска. Хіба зникли ці іграшки далекої молодості? Аж ніяк, шановний! Пішли в мартен на переплавку і повернулися до мене мотоциклом з коляскою. Потім відбулися інші матеріалістичні перетворення: мотоцикла — на «Запорожець», «Запорожця» — на «Москвич», «Москвича» — на «Жигулі», «Жигулів» — на «Ладу». А ще ж є « Волга»!

Бачите, скільки вад мають ваші припущення щодо зникнення матерії! Ні,— вигукує моїми вустами велика наука,— матерія вічна, вона нікуди не зникає, а лише набуває нових якостей!

Тепер, коли ми розглянули проблему в усьому комплексі міжгалактичних взаємозв’язків, коли ми знаємо, що матерія первинна, а дух вторинний, як матеріально відповідальна особа, мов на духу заявляю: в усьому винні щури! Щурів у нас справді достобіса, і жеруть ці вітчизняні алігатори, як відомо, все підряд. Я вжив заходів — приніс власну кішку, але вона щезла, тобто в бойовищі зі щурами перейшла в іншу якість. От вам і наукова розгадка явища: істина, якої ви дошукуєтеся, перебуває у посліді щурів.

Прошу даний трактат, громадянине слідчий, вважати виправдувальним документом на звинувачення щодо зникнення матерії (п’ятдесят метрів закордонного кото-ну) з ввіреного мені магазину.

За вибачення — пардон».

ЕФІР З ПЕРЦЕМ

Диктор 1. Передаємо новини.

Диктор 2. Слухайте випуск про запуск.

Диктор 1. Щойно нам подзвонили з міста Дев’ятий Вал і повідомили, що три дні тому тут відбулася хвилююча подія: запуск парового котла в кочегарці номер 13/31. Ми раді першими привітати колектив кочегарки з трудовою перемогою!

Диктор 2. Надаємо слово нашому коментаторові з комунальних питань Костю Гладкому.

Гладкий. Місто Дев’ятий Вал посідає десяте місце за кількістю парових котлів у кочегарках.

Дуже приємно, що у звичайній кочегарці номер 13/31 запущено звичайний паровий котел. Підрахунки спеціалістів свідчать, що турбіна в мільйон кіловат не змогла б працювати в кочегарці на повну потужність.

Диктор 1. Почин кочегарки 13/31 підхопленої

Диктор 2. «У відповідь на звершення кочегарки — буряки рядочками стеляться листочками»,— повідомив голова артілі імені Олександра Македонського Македон Олександрович Макогон.

Диктор 1. Продовжуємо випуск про запуск. Надаємо мікрофон нашому спеціальному кореспондентові Левку Настирному. Він веде репортаж із центральної площі міста Дев’ятий Вал.

Настирний. Я підходжу з мікрофоном до першого-ліпшого. Він ще не старий, але досить високий. Хто він: швець чи жнець, академік чи нумізматик? Важко визначити за одягом. Але його засмаглі очі свідчать, що він один з тих, хто хоче відгукнутися щедрим серцем на радісну подію: запуск парового казана в кочегарці номер 13/31. Чи не так?

Голос. Дєвствітельно... Запущеність... Какось воно той...

Настирний. Так, йому важко говорити від радощів, від хвилювання. Але прислухайтесь до інтонації і ви зрозумієте, що він щасливий!

Голос. Дєвствітельно... Інтонація... Какось воно конєшно...

Настирний. Правда, це чудесно?

Голос. Дєвствітельно... Харашо... Какось воно такось...

Настирний. Грандіозне вам спасибі за змістовну бесіду!

Голос. Дєвствітельно... Нема за що... Приїздіть до нас ще!

Настирний. І коли на закінчення я потиснув йому прізвище і попросив назвати руку, він заявив: «Повідомте просто — наш прекрасний сучасник!»

Диктор 2. А тепер — трансляція чергового футбольного матчу. Включаємо стадіон.

Спортивний коментатор. Йде вісімдесята хвилина матчу. Команда «Шаланда» — в смугастих футболках. Команда «Ураган» — у білих футболках. Суддя темний.

Пробачте, здається, гол. Так, я не помилився. Ось мені підказують — забила «Шаланда». На табло з’являється прізвище: автор гола — шаландівець Вумний. Його дружину звуть Карменсита. її прабабка співала у циганському хорі, а прадід —у церкві. У Вумного від Карменсити є син Джон, тобто Іван. До речі, п’ятирічний Джон уже пробує грати у футбол. Вумний з гордістю повідомив, що у сина таке ж тактичне мислення, як і в нього.

Пробачте, я трохи відхилюсь від репортажу. Здається, рахунок вирівнявся. Баланс, як кажуть у народі. До речі, так само «Ураган» вирівняв рахунок позаторік у міжнародній зустрічі з клубом «Саламур». Там грають виключно професіонали. А у нас футболісти-заочники.

Пробачте, ось мені підказують: рахунок два-один. Зараз ми спробуємо дізнатися, на чию користь. До речі, про користь молодих сил. Чудово вписався в ансамбль «Урагану» юний Бичок. Раніше він ніде не вчився, а нині зарахований до університету.

Ви чуєте оплески? Вгадайте, що сталося? Не буду вас довго інтригувати: ураганівець Крокодиляк використав гольовий момент. До речі, у товариських зустрічах у Норвегії він не забив жодного м’яча. Бо там туман. А у нас сонячно, справжня футбольна погода. Для футболу це добре, для врожаю — погано. До речі, в команду «Врожай», яка сьогодні не грає, прийшов новий тренер. Він має вищу освіту — закінчив ветеринарну академію. Спочатку тренував студентські команди, а нині влаштувався за фахом.

Пробачте, я знову відхилюсь від репортажу. Ось мені підказують — рахунок чотири-два. Систему чотири-два-чотири колись народили бразільці. У нас грають всі за одного і один за всіх. Це — воротар. Нині ми розставляє-гравців за схемою чотири-три-три. Так вони і стоять.

Пробачте, ось мені підказують — матч закінчився. Хто ж переміг? А втім, перемогла дружба!

Диктор 1. У наступній програмі ви почуєте...

Диктор 2. Сільськогосподарський нарис «Відкриття бюста голові».

Диктор 1. Передачу для дітей «Лисичка-медсестрич-ка та ведмедик-кібернетик».

Диктор 2. Концерт для пенсіонерів «Пора в путь-дорогу»...

ОБІКРАЛИ Мемуарне

Дачка у мене за містом. Типу голубника. Зате природа. Простір для розперезаної творчості.

Обладнав кабінетик. Збив стелажі на всю стіну. Літературний інтер’єр виставив: класику, перлини світового письменства. Поряд власні твори примостив, десять книжок у розкішних оксамитових оправах — ціла палітурня на моє спецзамовлення працювала.

Сидів якось на дачці — новий роман катав. Тема геніальна! НТР на селі. Голова колгоспу відбуває на симпозіум до штату Колорадо. З доповіддю про колорадського жука у наших умовах. А чорнобровий заступник тим часом вводить НТР. Допомагає йому головиха — молода кібернетичка (голова їй ходу не давав). Виписують ЄС ЕОМ для повної кібернетизації просапних культур. Хтось тягне з системи два секретних кристали, а головиху тягне на кисле. З’являється сільський детектив... І пішло, і поїхало!

Накатав, як завжди, сторінок двадцять. А під вечір задощило. Сів на електричку — і в місто. Дачну шерсть обстригти. Вранці повернувся — обікрали! Кватирку відчинену залишив!

Крім книг брати нічого. Нічого й не взяли. Крім книг. Тільки мій рукопис на столі не зачепили. А на рукописі... Записка!

Читаю:

«Книжка — найкращий подарунок на іменини. А в мене якраз іменини. Дякую за найкращий подарунок. Невідомий вам книголюб».

Нахаба!

— Ось! — показую записку старшині залізничного відділення.—Слід! Злодій сам до вас проситься! Графологічна експертиза і...

— І залишмо літературщину,— продовжив старшина.—Діяв не рецидивіст, а підпилий дилетант-початківець.

— Чому дилетант?

— Записка.

— Чому підпилий?

— Рядки стрибають, як косий по стерні.

— Може, сусіди щось примітили?

— Розпитаємо. Та навряд. Дощ періщив, вигнав туристів з лісу. Море людей, і всі з рюкзаками. Ваш літературознавець заштовхав книжки до рюкзака — і на електричку. На лінії двадцять станцій. Три мільйони чоловік. Ходити й питати: «Чи не ваш почерк?»

— Як бути?

— Давайте назви. Може, на книжкових товчках злодій спіймається.

Я перелічив видання. Свої етично не назвав.

— Повезло злодюжці,—констатував старшина.

— Злодіяці! — уточнив я.— Сорок кілограмів духовного багажу на собі пер!

— Ваша правда,— погодився старшина.

— Благаю! — приклав руки до серця.— Розшукайте! Неоціненний художній скарб — мінімум на тисячу карбованців!

— Культурний злодій нині пішов,—задумливо сказав старшина.

Але мені не полегшало. Спливали місяці. Набрякав мій колгоспно-детективний роман. А злодій гуляв на волі.

Якось повернувся на дачку з творчого відрядження. А на підвіконні... пишалися мої оксамитові томики! Десять як один!

Старшина примчав з собакою. Марно! Вночі знову прорвало небо.

— Дірок у небесах навертіли, а в собаки нюх пропадає,— бідкався старшина.

— А відбитки пальців? — підказав я.

— Ваші?

— Злодія!

— А-а... Подивимось...

Старшина витяг лупу і дослідив мій творчий доробок. Не знаю, як з відбитками, а записку він знайшов. Відкашлявся і зачитав:

«Обурений до краю! Ризик, нерви, фізичне навантаження! А ви серед літератури підсунули пуд власної творчості, законспірованої благородними палітурками. Ганьба графоманам!»

— Нахаба! — вискнув я.

— Культурний злодій нині пішов,—задумливо сказав старшина.

ТРІУМФ БАЛЕРИНИ

Випадково стрів мистецтвознавця Н. Заснувалася напівсвітська розмова. З аліментів ми несподівано перескочили на балет.

— Пам’ятаєте балерину X.? — запитав я.— Щось не бачу нині подібних танцівниць.

— Не скажіть,— заперечив Н.

— Згадайте її стрибки! — наполягав я.

— Акробатика,-- відповів Н.

— А фуете? — запалювався я.— Вона крутила тридцять два фуете, не хекнувши!

— Дзига,— сказав Н.

— Ну, знаєте! — гарячкував я.

— Дещо знаю,—сказав Н.—Знаю, що природа й хореографічна бурса дали їй все: високий стрибок, конячу витривалість, мотоциклетні піруети...

— От-от! — підхопив я.— Віртуозна техніка!

— Скоріш залізна, бо танцювала вона як робот.

— А її зоряна година? — не вгавав я —Згадайте партію шахині! Бенефісний спектакль! Висока мистецька премія!

— О, ви були на тій виставі? — примружив око мистецтвознавець.— Може, знаєте подробиці?

Подробиць я не знав. Знав лише примхливу еволюцію спектаклю. Річ у тім, що у першому лібретто ніякої шахині не було. А була цариця виноградних плантацій — ланкова. Танцювальний сюжет стрибав під гарну музику по любовно-виробничому трикутнику: ланкова — молодий агроном — голова колгоспу. Ланкова горнулася до агронома, який палко підтримував її стан та агротехнічні новації. У заключному па-де-труа молоді герої затанцювали голову — джигуна та ортодокса — до «строгача»... Коротше, спектакль провалився з великим успіхом. Однак лібреттист швидко переорієнтувався: переніс дію з плантації, колгоспної контори та загальних зборів у прадавній сад, на бранне поле та у будуар шахині. Відповідно трансформувалися і герої: ланкова стала шахинею, агроном — джигітом, голова колгоспу — підступним візиром. І витанцювався балет!

От і все, що я знав. Мистецтвознавець Н., як виявилося, знав більше.

— Спектакль справді потягнув на премію,— потвердив він.— А з тріумфом вашої прими було так...

Нервові дрижаки передували прем’єрі.

— Завалить прима спектакль! — бідкався танцівник, який виконував партію джигіта.

— Кам’яна бабенція! — поділив думку колеги соліст-візир.

— Вона позбавлена будь-яких емоцій! — бідкався джигіт.

— Кінь у спідниці! — констатував візир.— Гавкнеться наша премія!

— Хоча б якийсь зблиск очей!

— Ага! Зблисне вона... П’ятою до сонця... (Тут слід зауважити, що майстри найумовнішого з усіх видів мистецтв у житті висловлюються без усіляких умовностей).

— Як її розворушити? — ламали руки солісти.

— Як? Як?! Як??!!

Уже сяяли у партері пробори та лисини балетоманів, уже віддзеркалювалася люстра у коштовностях дам, уже вклалася на плюш директорової ложі вагома оглядова комісія, уже за сутанами куліс підставив лоба під хресне знамення пожежниці баби Насті балетмейстер (атеїст),— коли соліст-візир висловив дикунську пропозицію: провести виробничу п’ятихвилинку.

Балетмейстер затупотів хворими ногами, але вчасно згадав, що візир, він же голова місцевкому, теж неабияка сила у мистецтві розподілу матеріальних благ,— і скис.

— Саме після тої п’ятихвилинки,— наголосив мистецтвознавець Н.,— і почався тріумф. Ви пам’ятаєте...

Ще б пак! Прима X. перевершила тоді всіх. Де й поділась її скам’янілість! Вона була живим нервом, гранатою, катаклізмом... Очі, губи, руки, все тіло її співало у танці з джигітом: кохаю, кохаю, кохаю... А гнівні стрибки навколо підступного візира зі страшною силою вирізьблювали його дрібнофеодальну, міщанську, аморальну сутність...

«Розлучуся!» — ревнував в оркестровій ямі корнет-а-пістон, законний чоловік прими. А в ложі приречено хлюпнула носом дружина (теж законна) соліста-джигіта — домогосподарка-психолог.

До заключної овації на порушення усіх правил приєдналася навіть оглядова комісія. Премія була у кишені, тобто —на лацканах...

— Дякую за чудовий спогад! — сказав я мистецтвознавцеві.— Як бачите, жевріло у душі балерини X. високе почуття!

— Ніщо у ній не жевріло і навіть не тліло,— хитнув головою мистецтвознавець.— Уся петрушка у тій п’ятихвилинці, про яку я згадав.

— А причім тут п’ятихвилинка? — здивувався я.

— А при тім, що вона зіграла роль детонатора мистецьких пристрастей,— відповів Н.

— Якого ще детонатора?

— Найжиттєвішого. Склочного! — сказав Н.— А було так...

П’ятихвилинку відкрив візир (голова місцевкому).

— Добірне товариство!—сказав він.— Є така думка, що примі X. більше пасує роль няньки шахині, а на партію самої шахині слід висунути когось з молодих балерин...

— Браво! Давно пора! — заверещав кордебалет.

— Дозвольте вважати ваші вигуки за схвалення цієї пропозиції,— підхопив склочну ноту візир.

— Не забувайте, хто я! — вкрилася червоними плямами прима.

— Висловлюю протест! — став на захист прими джигіт (член місцевкому).—Наша шановна X. неперевершена!

Тут закричали усі, розкрутилася веремія, почалися шарварок, гармидер, рок-опера, розгардіяш, вакханалія, але тут грянула увертюра й розпашілі профспілкові активісти викотилися на публіку...

— От вам і непідробні пристрасті, любов і ненависть, тріумф балерини X,.—підсумував мистецтвознавець.

— Жорстока містифікація,— промимрив я.

— Париж вартий меси,— відповів Н.

— Врешті-решт,— розмірковував я,— мистецька премія мирить усіх.

— Якби ж то так! — заперечив мистецтвознавець — Після тої вистави ваша люба прима зчинила таку бучу, що соліст-візир злетів з голови місцевкому, вилетів з преміального списку і всох на другорядних ролях. Мистецтво, як відомо, завжди вимагає жертв...

ХАЛЕПА З ХЕПІ-ЕНДОМ

Бестселер

Інколи, подеколи, часом трапляються поодинокі випадки, коли окремі літератори створюють деякі твори методом «галопом по Європам».

З критики

Стояв уїк-енд, тобто хепі-енд трудового тижня. Та диво дивне —у барі «Гуд бай» («Добрий сон») ніякого шарварку не спостерігалося.

За шинквасом бовванів корчмар Джек Амадей Джин-Джус.

А за столиком навпроти дверей розчепіжився Джон Бидл — бос фірми «Ситуейшн».

Між ними сновигав зі склотарою — то по вінця, то до денця — бой-метис (битий циган).

Бидл встиг смикнути гранчаків з п’ять дрінку (кок-тейль-холу) і тепер наминав стек (м’ясце). Нараз він вихопив стек (ковіньку) і уперіщив ним метиса-офіціанта межі плечі.

— За що, дядьку-сер? — схлипнув бідний парубійко.

— Про всяк випадок,— зареготав Бидл.— Щоб не забував, хто бос, а хто босяк.— І просичав, як кобра

підколодна: — Швендяєш, мов сновида, двері затуляєш. Уб’ю, бойї

Пригноблений працівник громадського харчування позадкував до шинквасу, щоб оговтатись, але там його злапав Джек Амадей і почав трусити, як чорт суху грушу.

— Пусти його, куме! — процідив Бидл.— Хтось сунеться...

Справді, у забігайлівку лізли якісь патлаті жевжики, лаючись, мов биндюжники.

Джон Бидл розпросторив плечі. Вздрівши бугаєву статуру, голову-стріху та кнурячі очі, гультяї одразу припинили художню самодіяльність і кинулися навтьоки.

І це зрозуміло. Бо тут, на західному сході шосе «Г» (гарна бруківка), у райцентрі Сплін, усі джентльмени, баби та бебі знали Бидла не лише як завідуючого конторою по розповсюдженню трико й іншої вторсировини. Він був відомий і як гангстер-хуліган, та ніхто про це теревені не правив, щоб не наблизити свій неминучий енд (кінець).

— Превеликий гуд! — задоволено тер черево Джон.— Ач, гультяї!

— Туди їхню маму, сер! — підхихикнув Джек.

Бидл вп’явся поглядом у двері — хтось знову пхався через сіни.

Просунулася пика, хоч телят бий. Полісмен! На тобі, небоже, приймай о’кейчик!

— Зачинено! — знайшовся Джин-Джус.— Переоблік!

— Помовч, бидло! — одповів новий центуріон і рушив до Бидла.

Той зиркнув на нахабу впівока.

— Насмоктався, алкаш? — задушевно спитав полісмен.

Бидл вирячився, як жаба.

— Мармизу б тобі начистити, п’яндиго,— вів далі страж.— Вдома, либонь, доньки плачуть, бодай ти вдавився тою шпагатівкою!

Бидл роздувся, аки гиндик:

— Ах ти ж... Паняй звідси, містере полісмен! Життя набридло?

Страж закону видобув з галіфе наганяку.

— Ще й патякає, дармоїд. За витверезником скучив? То зараз пройдемо...

— Амадейовичу! — ледь стримуючись, крикнув Джон бармену (людина-бар, тобто завідувач кафе).— Поясни паразиту, хто є хто...

— З глузду з’їхав? — бризкав слиною на полісмена людина-бар.— Перед тобою сам Джон Бидл!

— Невелике цабе! — посміхнувся полісмен.

— Забирайся геть! — верескнув отетерілий бармен, насуваючись на полісмена.

Той відмахнувся правицею, і ствол потонув у череві буфетника, як у діжі з тістом. Людина-бар кувікнула і сповзла на долівку, загрібаючи руками, мов на міроприємстві «Вчися плавати сам».

Тут-таки Бидл вихопив з-за підтяжки кольт, але страж вибив пушку з Бидлової руки, як іграшку.

Метис аж рота затис.

— А тепер слухай сюди, Джончику! — сказав полісмен.— Я і є той бізнесмен, який запропонував тобі зустріч для продажу за півмільйона краденої ікони «Маня-Ліза», XX вік до нашої ери. Грошва при тобі?

— А-а! — зрадів Бидл.— А де ікона?

— В музеї,— пустив смішок лжеполісмен.—Хочеш подивитися, злітай в Європу. Вхід всього двадцять копійок, а позичиш десь студентський квиток —за десять копійок пройдеш.

— А тепер послухай мене, жартівник! — оговтався Бидл.—Мої хлоп’ята тримають бар на прицілі. Живим ти звідси не вилізеш. Усі ходи-виходи перекриті.

І Джон ковтнув самограй із содовою, занюхавши спагетті.

— Ай! — удавано жахнувся авантурник.— Невже вони наважаться смалити з обрізів у вашу доньку?

— Яку ще доньку?

— Старшеньку. Мерілін. Та ось і вона, ніби скупана в любистку.

— Папашко! — кинулася на шию Бидлу Мерілін.— Це і є той Айк, якому ти відмовив у моїй руці, а відтак і в моєму посагові. Айк вчиться зі мною у Східному коледжі. Теж на філолога. Не гнівайся на нього за цю витівку. Сам винен. Жени монету, і ми поберемося!

— Міс Бидл! — суворо-родинно-ніжно вигукнув батько-гангстер.

— Була міс, поки зі мною не здибалась, а тепер, само собою, місіс! — заливався містифікатор-філолог.

— Була баба дівкою! — захоплено вискнув метис.

— Розбещувач! Аморальник! Спокусник! — волав Джон Бидл.

— Від такого чую! Сам рекетир! — нахабнів студент.— Гуляш з омарами щодня жереш! А ми — на біляшах! Давай півмільйона!

— Дулю з маком!

— Давай! — махав кишеньковою базукою зятьок.— Бо жаба цицьки дасть!

— У нас дитина буде, папашко! — відлила і свою кулю доця.

— Сиротою вона буде, сиротою! — погрожував крізь схлипи бізнесмен-бандит.

— Або без діда зростатиме...— рюмсала Мерілін.

— Жени посаг! — веселився лжеполісмен.— Ве віктіс —горе переможеним!

Рипнули двері. Нечиста трійця обернулася.

Нова дійова особа також виявилася полісменом. Пика — возом не об’їдеш. Солодка така і нахабна водночас.

— Сери!— єлейно-фальшивим голосом проспівала по-ліційна мордяка.— Хто з вас буде містер Бидл—джентльмен, бізнесмен і сім’янин?

— Теж переодягнений студент? — затіпався гангстер, стискуючи гаманець і пригадуючи образ молодшої доньки, Бриджіт, студентки Західного коледжу, майбутнього історика...

(Далі буде)

КІНО

Кажуть, руки у мене золоті. Та й голова, повірте, не мідна. Проте буває й лихо з розуму, як справедливо застерігав Олександр Сергійович Грибоєдов.

Якось виступали у нашому цеху аси художньої інтелігенції. Здорово виступали! Одразу видно — працюють на совість. Хай у генах хоч цебро таланту, а діжки поту не додаси — і чекай на рекламації.

Так і сказав я на тій зустрічі. І трохи критики навів щодо окремих недоліків, які мають місце (і не одне!) в індустрії прекрасного.

Читаєш твір — ніби про твоє життя. Але крім планових інтриг запліснявілого директора проти молодого Наукодоносора (або навпаки) та позапланових конфліктів науково-фантастичної дружини зі спокусницею-кранівницею (або навпаки) — торічеллієва порожнеча. Таке враження, поділився якось з бібліотекаркою, що творець побував на заводі один раз. «Не раз! — образилася повпред красного письменства.— Двічі!»

А взяти босоноге дитинство, що загрузло в проблемах шістдесятих років по самі імпортні мокасини? Ніби агропромислова інтеграція відбувається десь у четвертому вимірі! Дядькизм!

А балет на сучасну тему? Не витанцьовується! І не витанцюється, допоки у такому тендітному мистецтві па-де-де з перфораторними молотками фугуватимуть...

Ну, дістав я тоді компліменти. На прем’єри почали запрошувати, на творчі бойовища-обговорення. Цікаво, що не кажіть, у мистецьких лабораторіях побувати, на власні очі побачити, як художній переділ твориться, як відокремлюється метал від шлаку. Бо таки правда — митці просівають тисячі тонн словесної руди заради єдиного радійового слова, як образно зазначив Володимир Володимирович Маяковський, маючи на увазі не радіо, а вісімдесят восьмий елемент періодичної таблиці Дмитра Івановича Менделєєва.

Спочатку я дослухався та розмірковував, а потім і виступати навчився.

Ну, розв’язку, відчуваю, вгадали всі. Згідно з сюжетними канонами, мав я за тими дискусіями «завалити» виробничий план і перейти до розряду невизнаних геніїв. Не поспішайте. Як був, так і лишився «майстром «золоті руки», а спілкування з майстрами прекрасного допомагало моїй робітничій творчості.

Пробуксовка вийшла на кінематографі — мистецтві незбагненних можливостей. Дістав якось запрошення на прем’єру — перегляд у вузькому колі «кінововків». На початок фільму я запізнився.

Коли спалахнуло світло, встав голова і розпочав:

— Як говорив один чин, я змушений вас вітати у цьому залі. Пропоную, дорогі колеги, перед тим, як ми почнемо чуйно гамселити одне одного кінотермінами, послухати думку нашого вельмишановного «майстра «золоті руки».

Я підводжуся й ріжу правду-матку:

— Вибачте, кажу, пропустив титри, та, мабуть, воно на краще. Бо, як молодий режисер, робимо скидку: «Все попереду...» А як старий режисер, робимо скидку: «Може, востаннє...» Авторів фільму я не знаю, то дозвольте без усяких скидок. Режисерський задум такий: натуралізувати заводські будні, грати «під життя», що й зумовило добір невідомих акторів. У суто виробничому плані до картини, як кажуть, не причепишся. Безкомпромісно поставлена проблема впровадження нової техніки. Але! Вся дія відбувається у цехах та управлінських службах. Чи виправданий такий прийом кінорозповіді? Я нарахував п’ятнадцять виробничих операцій, вісім нарад і... один день народження. Нудота! Навіть на однісінькому святі розгорнулася дискусія про недостатнє стимулювання технічного переозброєння...

— Саме так і було! — підскочив замшевий дідусь.

— Можливо,— кажу,— але справжнє мистецтво є збільшуваним склом, а не дзеркалом, до того ж нешліфованим.

— Нешліфованим?! — знову підкинуло дідуся.

— А так! — правлю своє.— Вже не кажу про те, що в картині з’являється і зникає з десяток персонажів, і не добереш, хто з них позитивний, а хто негативний. Молоді чомусь усі із залисинами, а старші люди — патлаті. Жінки всі до одної красуні, ноги, як кажуть, з вух ростуть. Майстри грають під рафінованих інтелігентів. Директора у джинсовий костюм увіпхнули...

— Так у житті! — злітає під стелю замша.

— Художність де? — ставлю питання руба.— Де багатогранність життя? Чи самою технікою живе людина? Кому стрічку показувати збираєтеся? Держплану?

— І Держплану теж! — танцює у повітрі дідусь.— Може, в першу чергу!

— То нащо художній город городити? — питаю.— Приїздіть до нас на завод і накручуйте документальну стрічку!

— А це яка? — падає в крісло, як підстрелений, дідок.— Документальний проблемний фільм... Машзавод... Приховані камери... Рік творчих мук...

Набираю повітря, б’ю себе в груди і видаю:

— Ну, заєць!

І на хвилі загального пожвавлення вища категорія тому документальному фільмові випливла...

А я подумав, чи не від того маємо кінопрорахунки, що на кіно, як і на футболі, у нас розуміються всі?

ОДІССЕЯ У ТАРІЛЦІ

З трактатів прикладної науки

«Всі домисли щодо мене мають емпіричний характер, тобто позначені антинауковістю. Я впевнена, що ви зумієте захистити мою дівочо-жіночу честь від деяких плейбоїв та екс-бомб нашої контори, які з певних істеричних причин мислять комунальними категоріями. В силу своєї обмеженості, вельмишановий шефе, вони неспроможні піднятися до розуміння загадкових планетарних явищ, скажімо, Бермудського трикутника чи НЛО.

Не буду морочити Вашу голову Бермудами, бо відстань до них вимагає профспілкової відпустки плюс три тижні за власний рахунок. Зверну вашу увагу, шановний шефе, на НЛО (нерозпізнані літаючі об’єкти). За конфігурацією НЛО розподіляються на ЛТ (літаючі тарілки), ЛБ (літаючі брилі), ЛЦ (літаючі циліндри).

Перш за все, вельмишановний шефе, нагадаю систематизовані наукою факти щодо НЛО. 1952 року зграя чудернацьких літальних апаратів у вигляді перевернутих тарілок та брилів влаштувала атракціон над Вашінгтоном. Спроби наздогнати їх чи збити виявилися марними. Американці пояснили цей феномен «рукою Москви».

Потім НЛО стали таким самим масовим явищем, як джинси. їх спостерігали над Петрозаводськом, Києвом, Воркутою, Паміром, Хацапетівкою, Нальчиком — у нас, над Пенсільванією, Невадою, Колорадо, Лас-Вегасом, Голлівудом, Бродвеєм — у них, а також на навколоземних орбітах (у нас і у них). Скажімо, над Нальчиком велетенська літаюча тарілка висіла півтори доби, і невдовзі після цього з прилавків — від Нальчика до Влади-востока — зникли сервізи, але це пояснили прорахунками плануючих органів.

Є припущення, що НЛО — мандрівники з зірки Дзета Сеті (37 світлових років від Землі), або туристи з інших міжгалактичних цивілізацій, або фокусники з четвертого виміру, або жартівники з антисвіту. Можливо, випадок зі мною наблизить науку до розгадки таємниці НЛО.

Відчуваю, дорогий шефе, що вам нетерпеливиться дізнатися про безпосередні, прямі контакти НЛО з людьми. У США тарілчани затягали землян до своїх апаратів принаймні сто разів (зробимо поправку на рекламу, паблісіті, інфляцію та інші американські штучки).

У нас таке сталося двічі. І в обох випадках у Києві (прошу звернути чільну увагу на цей факт, адже ми з вами кияни!).

Перший випадок: молодший науковий співробітник X сів відпочити у Пушкінському парку Києва об 11-й годині вечора, а прийшов до тями об 11-й годині ранку біля пам’ятника геніальному поетові в Москві. Запам’яталися йому ревище, якийсь ілюмінатор і видиво подвійного Місяця. Наука виявилася безсилою і списала інцидент на злий жарт пілотів нічного рейсу Київ — Москва.

Другий випадок: двох вантажників У та Z станції «Київ-товарний» востаннє бачили на залізничній колії 31 грудня. А виявили їх уже в новому році, 6 січня, на невеликій сибірській станції вкупі з великою таріллю, що мала сліди студенистої маси і вензель ресторану «Київ-пасажирський». На жаль, і тут відбулися хіхоньками та хахоньками, точнісінько як у нашій конторі.

Для вас, інтелігентної людини і керівника демократичного стилю, природно, вже відкрилася суть прикрого інциденту, що стався з вашою підлеглою.

Так! Я була викрадена НЛО в неділю на Водопарку, пробула в тарілці під гіпнозом п’ять діб (згадайте одіссею вантажників!) і з’явилася на роботу в розпатланому вигляді лише в п’ятницю.

Сподіваюся, дорогий шефе, що тепер ми разом від душі порегочемо з міщанських натяків деяких наших пуританок і донжуанів з приводу мого кримського загару та облупленого носа. Справді, у нас другий тиждень періщать дощі, але в світлі НЛО з їхніми гіперпросторовими швидкостями моя смага може бути канарською, багамською і навіть австралійською.

Лишилося спростувати останню інсинуацію, що виповзла з чорної душі цієї жаби-відпускниці Пенелопської. Вона твердить, що бачила мене в середу на ялтинському пляжі з вусатим хлопцем. За науковими даними, тарілчани бувають трьох типів: до метра зросту, рахітичного вигляду; до трьох метрів, як центрові у баскетболі; і, нарешті, так звані гуманоїди, які нічим не різняться від мужчин у соку. Отже, або ця сліпиндя Пенелопська стала жертвою оптичного обману, або побачила в Ялті гуманоїда. Та скоріш за все вона розповсюджує плітки з ревнощів, бо її чоловічок-недомірок— глибоко між нами! — вщипнув мене на новорічному балу.

Прошу моє пояснення, дорогий шефе, вважати виправданням за ті нещасні чотири дні, коли я фізично не перебувала у конторі з волі незрозумілого розуму. Дозволяю передати цей документ КОЗІ (комісії з орбітальних зондів інопланетян). Хоч я нічого не пам’ятаю, але мені було добре, що свідчить про слабкість тарілчан до красивих жінок. І якщо НЛО колись підуть на контакт із земною цивілізацією, то тільки завдяки нам — амазонкам сучасності, позбавленим будь-яких забобонів!»

НАДСУЧАСНИЙ ДЕТЕКТИВ

Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменитого кабінету.

— Товаришу кандидат кібернетичних наук, член секції мариністів, віце-президент клубу поліглотів, почесний

доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник...

— Вільно, юначе, називайте мене просто «Орел-один»,— перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж телеекранами, ЕОМ, магнітофонами, телетайпами і мікрофонами.

— ...лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики!

— Ага... Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзю-до, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені...

— Звідки ви знаєте?! — вихопилось у лейтенанта.

— Досвід, досвід, мій юний друже,— посміхнувся «Орел-один».— А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити?

— Хотілося б знешкодити шпигуна...

— Ах молодість, молодість,— приязно засміявся полковник.— Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте.

«Орел-один» натиснув якусь кнопку, і відразу засвітився телеекран.

— Ви бачите шматок чорноморського узбережжя,— інформував полковник Марка.— За п’ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима.

Лейтенант миттю схопився на ноги:

— Товаришу «Орел-один», треба негайно летіти туди!

— Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки дістанете квиток, шпигун замете свої сліди...— І полковник нахилився до мікрофону.

— Хто на трубці? — пожартував він.

— Капітан Кучерявий! — почулось у динаміку.

— Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею

інфарктів з’явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просувається в глиб території.

— Єсть!

Марко першим помітив на екрані шпигуна.

— Доповідаю! Агент прибув. Одягнений у водолазний костюм типу «болонья-схід», що розрахований на десять годин автономного плавання.

Полковник підсилив контрастність:

— Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики «Стан твій смерековий». Гроші й ампули ховає за пазуху, автомат —у рукав.

— Марка зброї «бульдог-морган», калібр 9 міліметрів,— доповів Наївний.

— Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію.

Лейтенант зашарівся.

— Переключаємося на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції.

Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю курортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самшиту.

— Непередбачена ситуація, це дружинник,— пояснив полковник.

Тим часом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав.

— Ай-ай-ай-ай! — закричав Марко.

— Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслідування. Включаю автобусну станцію.

Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і подався до кафе-павільйону.

— Замовив гуляш і мінеральну воду! — доповів гострозорий Марко.

— Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помилку — розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. Як діятиме він після обіду, лейтенанте?

— Піде в туалет?

— Логічно. Та ви забули, юначе, що маете справу з підступним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об’єкту звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж.

Полковник знову схопив мікрофон.

— «Чиж-п’ятнадцять»! Говорить «Орел-один»! Передаю контроль над об’єктом «Суб’єкт». Сідайте з ним до автобуса, супроводжуйте до обласного центру.

— Вас зрозумів! — почулося з люстри.

«Орел-один» вимкнув апаратуру.

— Шпигун прибуде до міста Ікс за три години. Згуляємо поки в доміно, лейтенанте?

...— Офіцерський козел! — вдарив Марко кістяшкою по столу.— Закриваю гру.

— Що ж, а тепер закриємо підступну гру шпигуна,— сказав полковник і включив телеекран.

Шпигун якраз сідав у таксі на автовокзалі міста Ікс.

— Куди подасться агент, юначе? — спитав «Орел-один».

— До резидента?

— Правильно! А резидент живе по вулиці Колгоспній, будинок номер двадцять вісім.

— Може, варто туди підскочити? — спитав Марко.

— Навіщо? По-перше, у холодильнику резидента схована телекамера, по-друге... проте дивіться!

Екран показав шпигуна і резидента, які щось жваво обговорювали за столом. Потім резидент вийняв з каструлі ополоника і по-домашньому тюкнув агента в тім’ячко. Той посунувся під стіл...

— От і все, юначе! — весело промовив полковник.— Поздоровляю вас із закінченням операції.

Марко Наївний розгублено кліпав очима.

— Пояснюю секрети успіху, лейтенанте! Шпигунський центр повідомив час і місце висадки агента резидентові, а замість нього давно працює наш товариш. Він розпитав чергового агента про мету візиту і — ополоником...

Марко спохмурнів:

— Тю... Виходить, дружинник загинув зовсім безглуздо?

— А хто сказав, що він загинув?

— Та ви ж бачили, як бідолаха беркицьнувся після пострілуї

— Знепритомнів од переляку. Постріл був холостий. Наша людина в шпигунському центрі замінила агенту обойму.

Марко зовсім скис:

— Якась фантастична елементарність, тобто... кгм... елементарна фантастика,— промимрив він.

— Ви ображаєте мене, лейтенанте. Погодьтеся, що нам вдалося дотриматись класичних концепцій переважної більшості пригодницьких творів. Отож, діяти інакше — значить відняти кусень хліба у наших майстрів детективного жанру! Ну, чого ви набурмосились?

— Коли така петрушка, товаришу «Орел-один», то я краще зміню фах. Може, в торгівлю подамся, там принаймні є елемент ризику...

— Струнко, лейтенанте! Хіба про таку зміну я мріяв? Ви хочете, щоб я один стрибав із сюжета в сюжет зі своїм хворим серцем, надприродною обізнаністю й унікальною апаратурою? Я лишаю вам тільки один шанс, аби змити ганьбу!

У Марка Наївного загорілись очі:

— Я готовий виконати будь-яке небезпечне завдання!

— Чудові слова, прекрасний штамп,— подобрішав полковник.— Дивіться, ось тематичні й архітектурні плани кількох видавництв. Ви повинні вилучити звідти рукописи халтурних детективів.

— Доведеться дертися по ринвах,— задумливо відзначив Марко, вивчаючи архітектурні достоїнства видавництв.

— Візьміть кілька своїх віршів,— сказав полковник,— тицьнете вахтерам, якщо здибають вас ненароком. Вони графоманів відпускають.

— Дякую за цінну вказівку, дозвольте йти!

— Йдіть, мій хлопчику! Вахтерів не лякайтесь. Та коли спіймаєтесь авторам детективів, я вже нічим не зможу вам допомогти...

І «Орел-один» потай втер непрохану сльозу.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВИБУХ

НОП У ДІЇ

Після впровадження наукової організації праці у тресті «Мала індустрія» зекономили годину. Обідаючи безпосередньо на робочих місцях, працівники на годину раніше відбувають додому.

ЛЮДИ МІСТО ПРИКРАШАЮТЬ

Облагородив архітектуру мікрорайону «Слобідські Черемушки» комірник Корбюзюк, який звів тут власний будинок у мавританському стилі. Почином Корбюзюка вже зацікавились.

ЩАСТЯ БАТЬКА

Як стало відомо, в інженера-техніка Сироти народилися троє синів. «Усі три породіллі почувають себе добре,— повідомили нам у міліції.— Батька розшукуємо».

ОДЕРЖИМІСТЬ

«Ваше хобі?» — запитали соціологи майстра Абияка.

«Робота!» — чесно зізнався той.

РЕГУЛЯТОР БАЗАРНОЇ СТИХІЇ

Паніку у фруктових рядах критого привозу викликав зять директора магазину «Ой у саді-винограді» громадянин Фрукт, який продав на базарі п’ять ящиків апельсинів з Марокко за державною ціною.

МОЛОДЦІ І РОЗЗЯВИ

На недільнику по збиранню металобрухту перше місце вибороли школярі Молодіжного району.

У понеділок на будівництві у Молодіжному районі виявили зникнення висотного крана.

ЗГОРІВ НА РОБОТІ

відповідальний за протипожежний стан шостого складу Водяний. Пожежа зайнялася від недопалка сигарети, яким покійний не влучив у діжку з піском.

БЛАГОРОДНИЙ АКТ

Після банкету, який влаштував директор гастроному Пройдис ревізору Віту, останній записав у акті ревізії: «Скарги на порушення правил торгівлі не підтвердилися».

ВІДМІННІ ЗНАННЯ

«Що можете сказати про останні збірки поета Д.?» — запитав викладач у студента Мислюка.

«Нічого»,— знітився майбутній філолог.

«Правильно!» — погодився викладач.

СУБ’ЄКТИВІЗМ КРИТИКА

«Який поет вам найдорожчий?» — запитали літстудійці критика Л. С. Мічмана.

«Фред Голий,— відповів маститий літературознавець.— Він позичив у мене дві тисячі карбованців на кооператив».

БЛОК І ХАРЧОБЛОК

«І річний бій! — сказав бармен пивбару «Ліра», списуючи розбиті келихи.—Нам спокій тільки сниться!»

ЖУРНАЛІСТ ЗМІНЮЄ ПРОФЕСІЮ

Після свого чергового фейлетону змінив професію журналіст Обушок. Нині він передовик у бригаді вантажників.

АКСЕЛЕРАЦІЯ У ДІЇ

Громадянин Б. вирішив провчити свого п’ятнадцятилітнього синка Ілька за низьку успішність при незадовільній поведінці. Внаслідок цього Ілько доставив батька до найближчого травмопункту.

НОВИНИ ТЕЛЕПАТІЇ

Одразу після початку нової комедійної п’єси у залі заснув відомий гіпнотизер-телепат Дивовижнер.

ТАЄМНИЦЯ ЛІТАЮЧИХ ТАРІЛОК

Математичний лінгвіст Базарний помітив літаючі тарілки, які під вереск пікірували на клумбу з висотного дому. На жаль, продовжити спостереження не вдалося — на голову Базарному впала макітра.

СОН В РУКУ

Складне запитання було поставлене на лекції «Наука про сон і сновидіння»:

— А якщо сниться, що зраджує дружина?

— Це до грошей,— відповів лектор.

ДЕЛЬФІНИ КОНТАКТУЮТЬ З ЛЮДЬМИ

На вимогу науковця Акульчика дістати червінця до получки дельфін Аванс послав його під три чорти азбукою Морзе.

У СВІТІ ПРЕКРАСНОГО

Невідомий народний умілець вирізьбив на столітньому каштані античну композицію «Амур посилає стрілу в серце Мирослави Кузькіної».

УСПІХ РОМАНІСТА

Плодовитий письменник X. Тось успішно закінчив черговий роман. Йому вдалося уникнути аліментів.

ДАЛІ ВІД БІЗЕ

Оперу на сучасну тему створив композитор-ентузіаст Симфонюх. «Мій поліфонічний твір нагадує досить відому оперу «Кармен» Георгія Бізе,— повідомив митець.— Але на противагу циганщині мені вдалося порушити актуальні проблеми громадського харчування. Так, колишній сержант, а нині метрдотель Хосенко перевиховує неврівноважену офіціантку Кармен Ситу. «Друзі, тост за вас я підіймаю,— зокрема співає він.— Метрдотель клієнту друг і брат».

ТВОРЧА ПЛІДНІСТЬ

Десять прем’єр на рік — такий творчий ужинок Театру трагікомедії. «Це більше, ніж поставили за цей час

МХАТ, франківці, «Гранд Опера» та Лондонський королівський театр разом узяті»,— відзначив головний режисер театру Тараня-Бренді.

ТВОРЧЕ НАПУТТЯ

Відбувся фестиваль поетів-початківців. Форум ліриків пройшов під девізом «Поэтом можешь ты не быть...»

У СВІТІ ПРИГОД

Вдруге за поточний місяць позбувся у трамваї гаманця юрист Н. Е. Обережний. «На біса мені такі пригоди?» — заявив він.

ПЕРЕМІГ НАИСИЛЬНІШИИ

Болючої поразки зазнали в ігровому павільйоні майстри з міжнародних шашок Левченко та Барсман. їх побив

майстер-водопровідннк Зайчук, коли вони відмовилися зіграти з ним у доміно «на інтерес».

40°—З—З

Три форварди команди «Залізобетон» при підтримці напівзахисників дійшли до воріт міського парку. Далі довелось їхати на машині з «лампасами».

КУБОК ЗМІНЮЄ АДРЕСУ

Особи, які залишилися невідомими, в ніч на суботу винесли зі спортклубу «Молот» срібний кубок.

У ЛАБЕТАХ ЗВІРА

За таємничих обставин потрапив вночі до клітки ведмедя-грізлі громадянин Заблудига. Вранці його знайшли

в обіймах північноамериканського чудовиська. «Я тільки запитав, чи він мені друг?» — заявив потерпілий. Напівзадушеного грізлі вдалося врятувати.

ДОДОМУ З СУДАКОМ

Завзятий рибалка Карасик нарешті повернувся додому з рибою. Дружина виявила в його рюкзаку залишки судака в тісті.

ВИПАДОК НА ПОЛЮВАННІ

Відкрили сезон чотириста мисливців нашого міста. їм вдалося підстрелити одного зайця. Ним виявився кріль колгоспниці Артеміди Лютенької. «Ви мені дорого за це заплатите!» — заявила хазяйка. Так воно і сталося.

НОТАТКИ НАТУРАЛІСТА

Тішить око веселе різнобарв’я плавок, купальників, тенісок, брилів та панамок на прилавках магазинів. Отже, прийшла зима — пора Сніговиць і Морозенків.

АНОТАЦІЯ

У своїй новій книжці байкар Шустряк висміює дармоїдів, п’яниць, хуліганів, усіх тих, хто разом з автором паплюжить ім’я людини.

ЗАХОДІВ УЖИТО

Майстер К. навів факти зловживання службовим становищем з боку директора комбінату. Як повідомила нам адміністрація, заходів ужито: майстер К. звільнився за власним бажанням.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ФЕНОЛОГА

Ніч яка місячнаї Зоряна, ясная! Видно, хоч голки збирай.

АНОНС

Нічого з цього не вийде.

ПОРАДИ ЛІКАРЯ-СЕКСОЛОГА

Червону руту не шукай вечорами.

ПРОГНОЗ ПОГОДИ

За туманом нічого не видно.