Інтерв’ю з колоритним дідом

ПОСМІЯЛИСЯ

Чекали на нового шефа — людину збоку.

Задзеленчав телефон. Трубку взяв Сидоров.

— Так! Ні! Здирський кудись вийшов. Так — непоганий спеціаліст. Але є й інші достойні кандидатури. Передаю трубку Маляренку.

— Хто? — пошепки спитав Маляренко.

— Згори...

— Радий слухати і слухати! Тут Маляренко. Зрозумів! Безумовно, справу знає, безумовно, товариський. Вибачте, йдеться про висування? Зрозумів! Радий мовчати і мовчати! Передаю трубку Саунському.

— Слухаю! У принципі, може бути. Спеціаліст не дуже поганий. Я нічого проти не маю, але у нас багато таких. Взагалі, більше знає Дримба. Передаю йому трубку.

— З відповідною повагою, Дримба! Зрозумів! У мене дещо на нього є. Дозвольте передзвонити з іншого телефону. Ай! Усе вирішено? Тоді доповідаю: прекрасний спеціаліст, чуйний колега, любить жінку і взагалі жінок... Так, так — нащо нам людина збоку? Моє шануваннячко з відповідним привітом!

Трубка вклалася на важелі.

— Отже, на шефа тягнуть Здирського,— сказав Сидоров— А чим, скажімо, гірший я?

— Я теж не з дуба впав,— насупився Саунський.

— Згори видніше,— зауважив Маляренко.

— Нащо патякати, коли усе вирішено! — додав Дримба.

Тут прибіг Здирський.

— Я піду в далекі го-о-ри! — заспівав він.— Завтра викликають нагору. Де б його взнати нащо?

— Медом помажуть,— сказав Сидоров.

— Кинь містику! — махнув рукою Здирський.— Тут від своїх навіть на каву запрошення не діждешся, а який вже мед там..

— Запрошую і запрошую! — скрикнув Маляренко.

— З твоїми копійками? — перехопив ініціативу Саунський.— Каву беру на себе!

— Я теж радий здійснити акцію з кавою на честь колеги Здирського! — відрапортував Дримба.

— Кінчай роботу! — підсумував Саунський.

Кава трансформувалася у досить теплий бенкет. Здирський насолоджувався загальною увагою.

— Демократичність для шефа — перше діло! — казав Саунський.

— Ми всі мостили тобі крісельце! — нагадував Маляренко.

— Я завжди підкидатиму тобі відповідну інформацію,— ліз цілуватися Дримба.

— Не забувай друзів! — повторював Сидоров.

Шелеснули «на стремено» останні купюри, і товариство, обіймаючи Здирського, вивалилося з неонового кубельця у сутінки провулку.

— Братця! — веселився Здирський — Що маємо на календарі?

— Перший день першої декади першого місяця другого кварталу,— доповів Дримба.

— А по-людському?

— Перше квітня! — напружив пам’ять квартет.

— З чим вас і поздоровляю! — зайшовся Здирський.— То я дзвонив по телефону з приводу мого висування — ха! ха! — дурники мої дорогесенькі! З днем сміху, невтями!

Запанувала драматична пауза. А потім брудний, зате вагомий портфель Сидорова стер посмішку з єдиного щасливого обличчя — обличчя містифікатора. Інші портфелі виявилися теж досить натоптаними...

Здирський на власній шкірі відчув усі нюанси переходу від комічного до трагічного, а його колеги, навпаки, з кожним помахом портфелів веселішали...

Однак наступного дня на пожмаканому обличчі містифікатора знову засвітився усміх, а веселий настрій його колег розтанув у трагічній задумі: надійшов наказ про призначення Здирського шефом.

Сміх, як бачите, штука тонка і серйозна. А головне — двосічна.

КАПУСТА

Таксі підібрало ще одного клієнта. Він гепнувся на заднє сидіння, притис до дверцят тихого пасажира і почав виступати.

— Видаю анекдот. Підставляй лопухи: він голий, а тут дзвінок, ніби чоловік припхався, то вона зумисне будильник завела, а того голого параліч ударив, а ця йому кашу варить, а той паралітик — сіп, сіп! — що, мовляв, настрахала, спокуснице? Наказую реготати!

— Капуста таки овоч. Візьмеш двійко тугеньких качанів і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Ага, прокинувся, літаргик! — зрадів багатоградусний клієнт.— Слухай сюди. Я бог. Усі на колінах: дай! І дам, кажу. Дам! Хоч кому! Так дам, що рамочка чорненька буде. І група товаришів. Хаваєш?

— Овоч-таки капуста. Двійко тугеньких качанів візьмеш і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Кажу тобі, я бог. Пиломатеріалів. Дай більше, просять. На більше, кажу. Номенклатуру виробів, кажуть, дай. ГОСТи, кажуть, дай. Звиняйте-посуньтеся, кажу. Хаваєш?

— Таки капуста овоч. Тугеньких двійко візьмеш качанів і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Бо голова у мене. Не качан. Пиломатеріали! План як спускають? У кубометрах. Хаваєш?

— Капуста овоч-таки. Візьмеш тугеньких качанів двійко і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Кажу тобі — у кубометрах. Капуста — в тоннах. Прокат — в тоннах. Як капуста. Консерви в умовних банках. Гроші — в державних. І в секретері. Тс-с! А пиломатеріали — в кубометрах. Я їм — нате дошки. В кубометрах. Нарізайте самі, хай з вас тирса сиплеться. Хаваєш?

— Овоч капуста-таки. Двійко візьмеш тугеньких качанів і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Хай підстрибують! Капусти, кажу, нема. Беріть дошки. Кубометр кожна. Шаткуйте... Номенклатура виробів? Не чую. Мотивація? Реалізація! Овація... Де оплески? Не чую! Ану давай оплески, бо...

— Таки овоч капуста. Тугеньких двійко качанів візьмеш і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Дай, кажуть, номенклатури капусти. Якої капусти? Шаткованої... Тьху! Оскаржуйте, кажу! А я з вас плінтусів, планочок, усякої столярочки настругаю. Паркетину дам. Шість дощок. Сороківочок. Скриньку таку збити можна. А до неї критиканів — хай полежать, заспокояться. Хаваєш? Ану відповідай, бо...

— Капуста овоч-таки. Візьмеш качанів двійко тугеньких і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Всіх на капусту! Хто сигналізує! Я не качан! Зловживаєш, кажуть, становищем. Зловживаю! Бо є становище. Шатковане. А у вас, кажу, нема. І не зловживайте. Моїм терпінням. Посічу на капусту! Дай капусти! Як друга прошу, дай, бо плакати буду...

— Таки овоч капуста. Двійко качанів візьмеш тугеньких і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Нащо капуста? А! Ревізія? Офіціант! Капусту провансаль. У нас строго. Режим економії. І окремо — все меню. Прошу тост! Як сказав поет: «Поднимем бокалы и вдвинем их в разум!» Дозвольте доповісти: розробляємо заходи. Клянуся — становище виправимо...

— Овоч-таки капуста. Тугеньких качанів візьмеш двійко і шаткуєш,— відповів тихий пасажир.

— Яка капуста? Я вибачаюсь! Причім капуста? Де ми? Що ви прив’язалися зі своєю капустою?!

— Капуста. Тугенька. Шаткуєш-радіеш,— відповів тихий пасажир.

— Таксист, стій! Яка вулиця? Шолом Алейхема? Я виходжу! Кому здалася ця капуста? Якісь божевільні їздять! Нудить від цієї капусти! Сам знаю, де виходити! Тримайте п’ятірку. Три качани здачі... Тьху!

На цьому «пиломатеріал» вивалився з таксі.

— Ти диви! — здивувався таксист.— Лика не в’язав, а став тверезим, як кінь. Це ж йому ще кілометрів зо три галопувати!

— А все від капусти,— підсумував тихий пасажир,— Капуста-таки овоч!

ГОЛІВНА ВУЛИЦЯ

Вибрався, нарешті, на пейзанське лоно.

Вік на селі не був — урбанізація засмоктала.

Лечу на мотоциклі битими шляхами. Дегустую чебрецеве повітря. Різнобарв’ям впиваюся. Верби побачу — плачу.

Розкіш яка зелена! Солодко до щему. Як на телепередачі «Вікно у світ природи».

Пісні в грудях вибрунькуються:

— Як на ті чорнобривці погляну..,

— А дзяучина жита жала...

— В тихім шелесті трав...

— И все вокруг мое!

Рідних місць не впізнаю. Села-причепури обіч пливуть. Мов у широкоформатному кіно.

Які писанки запишалися! Вілли, їй-право!

Які кам’яниці вимурувалися! Палаци, право слово!

І без гармидеру. Прошкують, як по шнурку, котеджі у вишневих кучерях. Антени хрестять небо вище дзвіниць. Комбікормові заводи виринають з пшениць, як парламенти. Силосні башти перпендикуляряться — не те, що в Пізі, італійському райцентрі.

Може, й стріх вже катма? Ні. Витикаються деінде.

У ліси вкручуюсь. У глушину супіщану.

Сільце... Вилітаю на вулицю, збиту з древніх пиломатеріалів.

Хати мигтять: тут стріха — там толь, тут стріха —там черепиця, тут стріха — там цинк з корит розплесканих...

Ех, поліщуки!

Коли — видиво на узліссі. Проспект: котедж глазурований; двоповерхова хижа з мансардою; дім, як гамазей; зруб, як гражина; кам’яниця, як Палац культури... Екзотика! Не панельний мікрорайон.

Прообраз?

О, від галявини гід на мотопеді підстрибує — акселерований підпасок при батіжку і «Спідолі-231».

— Добридень!

І «Яву» мою оцінює.

— Це,— киваю на архітектуру,— головна вулиця буде?

— Не так головна,— каже,— як голівна.

— Чому?

— У нас все приймаки в головах.

— Ну?

— І всі з будівництва починають.

— Ого!

— І кожен носа втирає попередникові. Своєю домівкою...

— Ага!

— П’ятого голову,— хлопець махнув на палаццо,— недавно зняли.

— А де шостий фундамент? — виявляю розуміння місцевої специфіки.

— Новий не будується...

— Нарешті!

— Бо в місті живе...

— Як?

— «Волгою» сюди-туди мотається...

— Ну?

— Колгоспівською...

— Ага!

— Грані стирає. Між містом й селом.

— І протектори!

— То пусте! — байдуже цвьохкає батіжком (а в очах — бісики). Машин ниньки повно. Прудкі машини. Такі прудкі — свідомість обганяють...

БОРЕЦЬ

Він увірвався в мікрорайон, як цунамі.

...Прооравши кооперативну лісосмугу (благо — в’їздив у бельетаж), здоровань організував входини просто через вікно.

Утвердившись на трояндовому кущі, він левиним риком скеровував розвантаження:

— Комод!... Буфет!.. Шифоньєр!.. Койку!.. Абажур!.. Етажерку!..

Летіло у вікно гарнітурне начиння.

Зойкав зелений друг — рукотворна флора.

Під комодом зіграла в ящик верба.

Під буфетом — берізка, біла подруга.

Під шифоньєром — вічнозелений самшит.

Як з-під землі виник провідний склочник — сам голова кооперативу. Гронами звисли з вікон цікаві. Голова роззявив щербатого рота, та здоровань недбалим помахом руки змів його в урну,

Розлігся іржавий бас:

— А хто боровся?!

І, пригвіздкований грізним гуком новосела, нещасний склочник-голова вкляк в урні.

...Могутній торс здорованя зім’яв залізну чергу пенсіонерів. Розправившись у такий спосіб з конкурентами, нахаба вправно заштовхав у свою авоську-невід кільканадцять диво-кавунів.

Отямившись, дика дивізія наманікюрених бабусь, надихаючи лементом відставників, пішла в жахну контратаку.

Але стихійний гнів правдоборців живої черги захлинувся у реві здорованя:

— А хто боровся?!

...Залізною ногою він висадив сусідські двері.

Людським голосом варнякнула придавлена ангорська кішка.

З рук переляканої господині вистрибнув назавжди кришталевий жбан — дорога сімейна реліквія.

Іменинник — уславлений токар — ледь не став заїкою.

Засукуючи дакронові рукава, бригадні хлопці піднялися як стій за честь свого наставника.

їх зупинив магічний рик:

— А хто боровся?!

І здоровань, колупнувши нігтем циферблат наручного будильника, стрілки якого показували 23 години 01 хвилину, безкарно подався геть.

...Я зустрівся з ним на пляжі.

Здоровань сидів у довгих чорних трусах з оранжевими лампасами і дудлив коньяк. Морально витриманий — три зірочки.

Його обличчя не було спотворене інтелектом. Але зламані вуха засвідчували важкий життєвий шлях. Волохаті груди облагороджувала тілогравюра: орел-стерв’ятник несе в пазурах розкішну молодицю, яка хтиво посміхається попри трагізм моменту. В написі теж вчувався символізм: «Не забудем, не простим».

Зграйка довгоногих дівчат пролетіла над водою, розплескуючи навсебіч бризки.

Здоровань гримнув як з гаубиці:

— А хто боровся?!

Дівчата шубовснули в річку. Я засунув голову в пісок.

Над пляжем гриміло:

— А хто боровся?!

Я відповз до знайомого рибалки — далі від гріха.

— Справжній борець...— проказав знічев’я.

— Ага! — охоче відгукнувся рибалка — Він усе життя боровся у пересувному цирку. Колись були такі — шапіто називалися...

П’ЯТІРКА

Лейтенант міліції Віктор Стрільчук при партикулярному костюмі і препоганому настрої наближався до університету.

На те були свої причини: студент-заочник Стрільчук ішов на екзамен до професора криміналістики Муромця Іллі Давидовича, відомого своїм драконівським характером.

Нараз Віктор застиг. Якийсь дідок, стрельнувши очима навсебіч, перемахнув через парапет і, лавіруючи між машинами, підстрибом подався вперед. Лейтенант кинувся за ним, ухиляючись від важких шоферських компліментів. Він наздогнав порушника, коли той скоком намагався подолати загорожу над протилежним тротуаром.

Дідок бризкав слиною, лаявся і навіть замірявся ціпком.

Віктор передав старого черговому старшині і командирським голосом наказав:

— Штраф — п’ять карбованців! І повідомити на роботу! Проте, яка в нього робота...

Старшина охоче виконав наказ. Він знав Стрільчука в обличчя.

А з приводу роботи дідугана Віктор фатально помилився.

Промашку свою він зрозумів лише тоді, коли, вдаривши палець об палець — на щастя! — останнім представ перед грізним екзаменатором.

На заочника з цікавістю позирав зухвалий дідок-порушник. Тобто, сам бог криміналістики Муромець Ілля Давидович.

Хай це лишиться глибоко між нами, але Стрільчук зомлів.

Очуняв Віктор лише тоді, коли перелякане світило спорожнило на нього сифон газованої води.

— Ах, нещасне дитя! — бідкався професор, гарячково пригадуючи методи штучного дихання.

Двометрове дитя само зіп’ялося на рівні і клацнуло закаблуками.

— До-доз-вольте відповідати...

— Ні в якому разі... Що ви! — зовсім розхвилювався професор.

Стрільчука знову захилитало.

— П’ять! Ставлю п’ять! — нарешті знайшовся Муромець.— За професіональну принциповість! За почуття обов’язку навіть у цивільному костюмі!

На вулицю Віктор вийшов у стані «грогі». Добре, хоч на прощання професор пригадав (феноменальна пам’ять!), що його напівсвідомий студент і є той лейтенант Стрільчук, який здійснив одчайдушний стрибок з мотоцикла на машину рецидивіста...

Віктор перепочив у сквері і рушив додому. Недалеко від підземного переходу лейтенант побачив професора Муромця, який... знову кинувся навпростець через вулицю, вміло маневруючи між тролейбусом, моторолером і «Волгою».

«Така людина! Небезпека!» — майнула думка, а ноги вже перекинули Стрільчука через парапет і понесли на порятунок старого.

Знайома до болю сила крутонула Віктора за руку і він опинився в обіймах сержанта.

— Пусти! — крикнув лейтенант, намагаючися вирватись.

Сержант виявився кріпкеньким.

— Штраф мінімум п’ять карбованців! — виголосив він.

Краєм ока Стрільчук помітив, що професор благополучно причалив до протилежного тротуару.

— П’ять карбованців! — повторив сержант.

— Ти знаєш, хто я! — скипів Стрільчук.

— Хоч генерал,— збиткувався сержант.— Закон для всіх закон.

— А старого чого не спинив! Я за ним біг!

— Старого! — передражнив сержант.— Це професор Муромець — бог криміналістики! Мені йому завтра екзамен складати...

— Завалиш! — зловтішно сказав Віктор.

— А ви не тикайте, громадянине порушнику! — гримнув сержант.— Виписувати квитанцію будемо чи, може, пройдемо?

Стрільчук зітхнув і поліз до кишені.

КОНТЕКСТИ

Сонети від безсоння.

Перестраховка часто користується псевдонімом «життєвий досвід».

Але ж у декого рудиментарний орган — це голова.

Всі люди брати. Навіть тещі.

«У поезії нема генералів». Нащо ж їй стільки рядових?

З усіх фортець найнадійніше заброньовані готелі.

Доримувався до білого вірша.

Деякі службові характеристики нагадують гру в підкидного.

— Гумор? То від лукавого...

СМАЧНОГО!

Добре думати про вічність.

У наших ресторанах.

Мав хвилин сто вісімдесят вільних, а тому сміливо зайшов у храм шлунку.

Взвод офіціанток звично тримав оборону біля службового столика. Загнані за найдовші столи різнокаліберні клієнти мляво працювали щелепами.

Поодинокі любителі затишку скніли, як сироти, у сподобаних кутках, крадькома мастячи хліб гірчицею.

Стягнувши по дорозі меню, я навгинці почовгав до вільного столика, очікуючи на шрапнельне:

— Ти б іще за банкетний стіл вперся!..

Минулося.

Втупив очі в меню.

Салат столичний — є.

Салат овочевий — нема.

Рибне асорті — кусається.

Солянка м’ясна — є.

Солянка рибна — нема.

Котлети по-київськи — є.

Судак у тісті — нема.

Лангет — е.

Печеня з грибами — нема.

Пива нема. Є кава-глясе.

Все.

Пішли позіхи...

— Вибачте! — випурхнула молоденька, гарненька, білявенька, чепурненька офіціанточка.— У нас замовлення — за п’ять хвилин. Я вже зайву згаяла. Але порадую вас шампіньйонами — щойно привезли. Рекомендую взяти і в маслі, і в сметані.

Мені відібрало мову.

— Солянка сьогодні невдала, але зелений борщик — як з материних рук, рекомендую, — щебетала білявка, простеляючи свіжу скатертину.

У мене засвербіли очі.

— Асорті не гребуйте: дорого, та мило. Ікорку кладемо до мікрона,— витьохкувала чарівниця.— Шашличок по-карськи рекомендую. Із солодощів вибір, на жаль, невеликий, але дещо знайдеться: банани і кава по-турецьки влаштують?

— Плям... Плям...— млів я.— Випивки!

— Нащо? — сплеснула руками мавка.— Ви такий інтересний, мужчина в соку, а під очима вже мішечки. Це ж від неї, клятої! Хіба що до шашлика візьміть келих хванчкари, а до кави двадцять шість грамів коньячку, вірменського. І ще пляшечку новоросійської пепсі-коли рекомендую.

Я лиш розчулено мугикав.

— Сигарети антинікотинні є в буфеті. Беріть одразу блок,— голубила душу солодоня.— І ще раджу прихопити додому баличок, сулугуні, салямі, буженину найсмачнішу — з хутора Воронкова, що під Борисполем. Я акуратний пакунок загорну. Що вже сім’я зрадіє!

Гаряча сльоза обпекла мені щоку.

— Чудово! — підсумувала принцеса сервісу.— Шампіньйони будуть за сім хвилин. А взагалі не дуже поспі-шайте — у програмі нашого ансамблю сьогодні старовинні романси.

— Може, півлітру? Символічно! Для плануї — стогнав я від захоплення.

— Спиртне з плану знято. На виробіток не впливає, — співав янгольський голосок.

— Я не сплю? Вщипніть мене!

І тут-таки вщипнуло. Боляче! За вухо.

— Куняти на вокзалі будеш! — Ніжне піанісімо враз набрало тембр месіанської труби.

Я підскочив. Перед моїм носом швиргала серветкою-ганчіркою дебела молодиця.

Таки закуняв! Рівно сорок хвилин!

— Що будемо? У розблюдовку заглядав? — Офіціантка налаштувалася чкурнути у безвість.

— Півлітру! — заволав я.— І якогось закусону!

— Та не кричи! — стрельнула очима навсебіч можновладна.— Зараз подам. У графинчику. Бачу, свій хлопець. Не перебирало жебракувате...

СЛОВА

Директор заводу промінився.

Я підготувався до найкращого.

— План по обсягу?

— Сто два відсотки.

— План по реалізації?

— Сто один відсоток.

— Кругом вперед? — заяснів я.

— Про що мова! — засяяв директор.

— І останнє...

— Взяли підвищені...

— Я не про це...

— Дякую за увагу!

— Як з продуктивністю праці?

— А-а-а... Порядок...

— Який?

— Залізний!

— Скільки процентів?

— Кого?

— Продуктивності!

— Чого?

— Праці!

— Норма.

— Прошу процент.

— А люди? — зманеврував директор.

— Творці продуктивності? — уточнив я.

— Ну!

— Внесли свій вклад?

— Ого-го-го!

— На скільки процентів?

— А дрібносерійне виробництво? — відбився директор.

— А новітня оснастка? — напосідав я.

— А напружений план? — парирував директор.

— А НТреволюція? — я загнав його в куток.

— Вас зрозумів,— здався директор.— Як благородна людина — кореспондента.

— Отже, продуктивність?

— План недовиконали.

— Не виконали?

— Недовиконали.

— ???

— Ну, майже виконали. З маніпусіньким недо,— і директор для наочності показав мені півмізинця.

— То виконали чи...

— Іще б ледь-ледь,—директор підстрибнув у кріслі,— і в дамках!

— То виконали чи не виконали? — приречено тягнув я.

— Рецидиви лобової журналістики! — перейшов у наступ директор.

— Виконали?

— Недо...

— Не виконали?

— До...

— Ре!

— Мі!

— Фа!

— Соль!

— Ля!

— Сі!

— Не пита-ай...— чомусь затягнув я.

— Не пита-ай, чого в мене заплакані очі,—приємним баритоном підтягнув директор. І звичним рухом увімкнув світлове табло.

На екранчику дужа рука затуляла рота пустобрехові. Напис проголошував: «Час — матеріальна цінність».

Я втер зволожені очі записничком і тихо запитав:

— Що таке «перенедопив»?

У директорових очах майнула зацікавленість, і він вимкнув табло.

— Вперше чую!

— Це коли випив більше, ніж міг, але менше, ніж хотів.

— Го-го-го-го... Люблю парадокси! — І директор натиснув кнопку селектора: — Головного інженера. Це ти? Катай сюди! У мене кореспондент — послухаємо побрехеньки. Про наші успіхи я вже розповів...

ГІПЕРБОЛА

Була собі в одному місті торговельна база. Величенька, багатенька, але невезуча.

Впродовж багатьох років з цієї бази жили її працівники та працівники ОБХСС. Перші — на зарплату. Другі — виключно на зарплату.

ОБХСС, як і було в дійсності, з’явиться в оповіді двічі. На кульмінаційний момент та розв’язку.

А сюжет рухатиме торгівля. Точніше — один її представник.

Молодий дипломований спец Ігор Ох прийняв базу замість товариша, якого певний час називатимуть не товаришем, а суворо й урочисто — громадянином. Як зазначалося в експозиції, ця база була невезучою. її один за одним очолювали товариші, яких потім довго називали громадянами.

Ох навів порядок досить швидко, але дивним для бази методом: по руках давав, а сам не брав. Понад те — він розбазарив базу бази: звільнив досвідчених торговельних зубробізонів, які теж свого часу жили за державний рахунок, а потім на рахунок держави.

Зубробізони висловили протест.

Ох відхилив протест з допомогою відповідних юридичних вердиктів (доповнених і уточнених).

Зубробізони звинуватили Оха в крючкотворстві. Якби всі параграфи закону втілювались у життя, твердили вони, база вимерла б.

Але вчорашні випускники торговельних вузів, на яких Ох проміняв базу бази, довели життєдіяльність торгівлі в рамках закону.

Вибух — кульмінаційний — не забарився.

Анонімний дзвінок в ОБХСС сповістив служителів богині Феміди, що служитель бога Гермеса Ігор Ох переховує у своєму кабінеті валюту. Служителі Феміди не здивувалися, бо знали з міфології, що Гермес був богом торгівлі та покровителем злодіїв за сумісництвом. Отже, корені зла тягнуться ще з Еллади.

Ох зустрів працівників ОБХСС блідий, але спокійний, як і належить кожному, хто йде на базу, усвідомлюючи, на що йде.

Вівчарка знайшла у кабінеті Оха три пакунки з написами «Ігорку за послуги». Інтелігентний собацюра обнюхав понятих і поклав дорогі пакунки до ніг трьох потомствених трудівників бази: долари — Ведмежатникову, гульдени — Витягайлу, ієни — Фарцу. І бездарні поплічники звільнених зубробізонів рушили з почесним ескортом «в путь-дорогу дальню».

Про Оха заговорили.

— Нащо виламуватись? — дивувалися хитромудрі.— Треба жити як усі.

— Він і живе як усі,— відповідали наївні.

— Як усі на базі,— пояснювали хитромудрі.

А один викладач з інституту перепідготовки торговельних кадрів висловився так:

— В естетичному відношенні мистецтва торгівлі до дійсності Ох утопіст. Утоплять!

Час спливав, але Ох не тонув.

При зустрічах на вулицях він охоче давав секретні адреси шукачам дефіцитних скарбів. Точніше — одну адресу. Ви вгадали — адресу ОБХСС.

На дзвінки Ігор Ох теж відповідав стереотипно:

— Просіть голосніше. До телефону підключений магнітофон.

Хамство, звичайно. Але дзвінки припинилися.

А от проти зливи записок Ох був безсилий. Якось він позбирав ті, що на бланках, і відніс до ОБХСС.

— Криміналу нема,— пояснили йому.

— А якщо...

— Тоді посадимо вас.

— А якщо перейти до ОБХСС?

— Приймемо з радістю.

І Ох перейшов...

ПСИХОЛОГ

Ще раз про психів.

Точніше — про психологію.

Найліпші психологи зайняті у сфері сервісу, де у нас відставання. Це — офіціанти й таксисти, бармени й театральні адміністратори, провідники й продавці.

Їх би у психологічну науку, де у нас теж відставання!

Але річ не в тім. Я з дружиною запізнювався на традиційну вечірку до шефа. Безрезультатно голосував і галасував. Нарешті дружина створила аварійну ситуацію і грудьми спинила таксі. Курортним тенором завищали гальма.

— Вам до крематорію? — з нахабною ввічливістю спитав таксист.

Мені заціпило. Та, дякуючи дружині, ми встигли вдертися в авто.

— На проспект Прогресу, дім номер тринадцять,— крижаним тоном наказала моя половина.

— От-от, там і реанімація поряд,— прокоментував шофер, але рушив.

— Чи не можна швидше? — крізь зуби процідив я.

— Можна, ще й як можна! — охоче відгукнувся таксист.— Сьогодні вранці один такий швидкий голоснув машину з другого таксопарку. «В аеропорт! — кричить.— Жени!» Водій — на газ. Тут з-за тролейбуса вискакує довгожителька, нині покійниця. Таксист — на гальма, в свинячий голос. Отой швидкий головою уперед — лобового скла як не було! — полетів доганяти свого літака. В машині тільки шкарпетки та штиблети лишилися. Імпозантний був пасажир...

Мені знову заціпило.

— Менше базікайте, більше на сошу дивіться! — відрізала дружина.

Таксист повів носом.

— З огляду на вашу імпортну перуку, ви культурна женщина. І духи у вас культурні — «Нефертіті», арабські. Мабуть, начальник на роботі подарував, бо чоловіки не купують дружинам духи за сім карбованців, та й до Восьмого березня ще далеко... То я й кажу — духи дорогі, культурні, а культурою, вибачаюсь, не пахне...

Моя благовірна розкрила було рота, але таксист підгазував, і дружина захлинулась струменем навколишнього середовища. Може, я внутрішньо й посміхнувся б,

але дурний натяк на духи — я таки не дарував! — вимагав гідної відсічі.

— Знаєте що!..

— Знаю, все знаю,— перебив таксист.— Вас це, зрозуміло, не стосується, але часто так буває: везеш якусь дамочку з ресторану, видно, з порядної сім’ї, а чоловіка поруч не видно. Підсаджує її в машину якась гоп-кумпанія, найвусатіший ручки цілує. Скаже вона свою адресу, а потім за півкварталу машину зупиняє і купує чоловікові на вечерю молочні сосиски, грамів двісті, мовляв, наробилася, та про тебе не забула, по роботі в чергах парилася...

— Всяко буває,— сказав я і підозріло подивився на свою половину. Вона відповіла гнівним поглядом.

— Але найгірше,— розпатякував далі таксист,— коли подружжя в таксі розплачується. Оце комедія! Якийсь жебрацький водевіль! Чоловік одразу першим вискакує, ніби за ним чорти женуться. Щоб не пекти раків, поки дружина мідяки відраховує...

Мене кинуло в жар, я гарячково пригадував, у яку кишеню сховав заповітну троячку.

— Вибачте за балаканину, це професійне, щоб за кермом не закуняти. Вас не стосується — одразу видно, ви благородна людина. Зважте, таксисти не помиляються: ви науковець, у гарному чині. От і приїхали!

Дружина кулею вилетіла з машини.

— Прошу! — гречно сказав я, вручаючи водієві троячку.— Здачі не треба!

— Дякую, дорогий науковцю! — з гідністю відповів він.

Я поблажливо поплескав шофера по плечу.

— І все ж ви переоцінили свої здібності. Я не науковець, а інженер, правда, кгм... старший. Отож не такий вже ви й психолог!

— Можливо,— погодився таксист.— Зате маю троячку! — І він помахав перед моїм носом моєю ж асигнацією.—А на лічильнику вісімдесят п’ять копійок. Це варто психології, га?..

НЕПІДСУДНІ

Затримані розмахували сап’яновими посвідченнями й голосно обурювалися:

— Це вам так не минеться!

— Може, й зірочки з погонів полетять!

Лейтенант Володимир Волинський зітхнув. За час роботи в міліції з нього словесно зняли стільки зірок, що ними можна було б вистелити Чумацький Шлях.

— Доповідайте, Іване Івановичу,— звернувся Волинський до сержанта.

— У Парку культури і фізкультури оцей громадянин у кепці вигукнув: «Каландровський нас заріже!» А оцей лисий громадянин без кепки застеріг його: «Не горлай, навкруг люди!» І вони хутенько подалися в гущавину, до альтанки закоханих, де, як відомо, постійно збирається алкоголічний елемент. Я, звісна річ,—за ними. В альтанці вони розробляли якийсь темний план. Той, що в кепці, кричав: «Каландровського треба усунути!», «Каландровський накапає!», «Каландровський багато знає!» Лисий без кепки хрипів: «Твоя справа підставити ніжку, мені легше буде його добити...»

— Пахне несвіжим детективом,— зазначив Волинський, перебираючи посвідчення затриманих.

— Кримінал,— розвів руками сержант, який не знав слова «детектив».

— Ви, ви... Це сваволя. Ви жартуєте з вогнем!..— хрипів лисий без кепки.

— Погони... зірочки злетять...— вів підголоском у кепці.

— Хто такий Каландровський? — запитав Волинський.

— Не ваша справа... Негайно відпустіть!

— Відпустіть, бо буде вам, буде!

— Хто він? — повторив лейтенант.

— Не має значення...

— Для вас не має, а для нас має. І для Каландровського теж. Підніжка, добити, усунути — ваші слова?

— Це фігуральні вислови!

— Ви з нас гангстерів не робіть, ой буде вам, буде...

— Це гіпербола!

— Образне слово? — надав своєму голосу наївності лейтенант.

— Звичайно! — зрадів лисий без кепки.— Художнє перебільшення!

— Та воно ж, трясця його ма...— зрадів у кепці.

— Хто такий Каландровський? — нудно запитав Волинський.

— Ах... ма... кгм... Та дався вам цей критикан! — спохмурнів лисий без кепки.

— Вискочка! — висловився той, що в кепці.

— Ага, прояснюється,— посміхнувся лейтенант.— Отже, він працює у вас?

— Так...— вичавив із себе лисий.

— Ну і чим Каландровський не подобається вам, начальнику цеху? — напрямки пішов Волинський.— Він нероба, бракороб, нехлюй?

— Як вам сказати...— почав лисий начальник цеху.

— Так чи ні? — перебив його лейтенант.

— Ні-і...

— Ясно! Запитання до майстра цеху.

— Давай! —сказав той, що в кепці.

Кваліфікація Каландровського?

— Слюсар-наладчик, шостий розряд, багато на себе бере, носиться з модернізацією, як дурень з торбою, капає директору, а пов’язати станки в поток це така халепа, що з рік план горітиме, а потім накинуть ще, і морока з новою вентиляцією, бо мехлінія вимагає, щоб...

— Ясно! — зупинив Волинський майстра в кепці.— Значить, розправляєтеся з раціоналізатором? І що ж ви пришиєте Каландровському — критиканство, склоку, маніловщину?

— Не перебільшуйте своїх повноважень, лейтенанте! — оговтався лисий без кепки.

— Ой, буде вам, буде! — заторохтів у кепці.

— Можете йти! — перебив лейтенант, простягаючи документи.

— Сподіваюся, це непорозуміння залишиться між нами? — недбало кинув начальник цеху.

— Будемо сподіватися разом,— охоче відгукнувся Волинський—А там, диви, і народний контроль приєднається...

Двері грюкнули.

— А я думав — рецидивісти,— розвів руки сержант.

— Це як подивитися,— зітхнув лейтенант.

КОНТЕКСТИ

Парадокс еволюції: і в дурнів є зуби мудрості.

Добув з-за пазухи філософський камінь і торохнув ним опонента.

Так боявся відповідальності, що підробляв власний підпис.

Дрібниці життя — мікроінфаркти.

Коли настає склероз, так хочеться поділитися своїми думками!

КИМ БУДЕ ВАЛЬОК?

Відзначали десятиріччя Валька.

Вечеря була лукуллівською.

Гості відкинулись у зручних фотелях, як римляни після симпозіуму.

— Уф! — відсапувався господар.— Якби хто сказав мені десь у сорок шостому, що отак молотити будемо, пику набив би за ідеалізм.

— Згадав! Мене тоді й на світі не було,— кокетувала господиня.— Я про інше думаю, як при такому життєвому рівні фігуру на рівні втримати? На дієту сісти?

— Хай на Заході режимлять,— не схвалив господар,— там раціони на дистрофіків розраховані. А я люблю, щоб в тілі...

— До кави, рідні, до кави,— припрошувала господиня.— Змішала «плантейшен» та «арабіку». Закачаєтесь!

— А Вальок щось на ф-ні змендельсонить для кайфу,— підтримав господар.— Ану, Вальок, влупи по клавішах, щоб не розсохлись!

Іменинник поважно вибренькав класику.

— Ще в ізостудію ходить і в хореографічну секцію,— шепотіла господиня,— оце про іноземні мови домовилась...

— Ех-ма! Культура! — розчулився дядько Спиридон.— Йди сюди, Ріхтер. Сідай дядькові на коліна. Артистом будеш, племінничку?

— Таке скажете, дядьку! — розсудливо мовив іменинник.— Хіба без блату в народні проб’єшся? А всі інші — кловуни, потаскуни.

— То катай до мене, разом пошахтарюємо,— засміявся Спиридон.— У нас без блату, аби руки золоті й голова світла.

— Пупок рвати, килу наживати? — батьковим голосом прорік Вальок.

Спиридон похлинувся кавою.

— В науку давай, Вальок! — кинув клич Дормидонт, аспірант.

— Ха! Наука! — маминим голосом мовив іменинник.— Очі в окулярах, а зад голий.

Аспірант вдавився цукеркою «Космос».

— Ну жартівник! — прийняла естафету тітка Малайка.— Ну Тарапунька, Ільченко й Карцев! В радіо катай, у нас гумор у шані.

— Ха! Не смішіть, тьотю. Мама каже: лопоче щодня наша радіодама, а шубу пристойну ніяк вибалакати не може.

Маланка вимкнулась.

— Що мелеш! — бахнув кулаком господар.

— Обережно, чеський сервіз,— зойкнула господиня.— У синулі жар, грип, мабуть, пандемія ходить австралійська. Подивись, Парфентію, ти ж лікар...

— Ортопедом ти, зрозуміло, не будеш,— одразу поставив діагноз Парфентій, садовлячи спадкоємця на коліна.

— Ще чого, дядьку! — батьковим голосом мовив Вальок.— Сім років штани терти, щоб у костоломи вибитись...

— Здоровий! — жорстко поставив діагноз Парфентій.— То ким будеш, симулянте?

— Писателем можна,— відповів іменинник.— Наш сусіда анонімки писав, як романи. Тато й мама хвалили — оце писатель! Інвалідного «Запорожця» й трикімнатну квартирю виписав.

— Замовкни! — гахнула чашку господиня.

Гості розтанули, як привиди. Ні тобі — дякую! — ні тобі — до побачення! На англійський манір.

Лише бовванів у кутку монументально мовчазний Гервасій.

— Так їх, Вальок! — загув він, перехиляючи десертний коньяк просто з пляшки.— Я в меблевому магазині, приміром, а всього навалом. Академіки, бува, руку тиснуть...

— Вас скоро посадять,— сказав Вальок татковим голосом. І з маминим зітханням додав: — Бо гуляєте, як інтурист.

— От спасибі! Сердечне вам мерсі, свояки! — зійшов на поросячий вереск монументальний Гервасій.— Як кажуть, вік не забуду!

І вимівся, як вихор, не випускаючи пляшки.

Так ніхто й не дізнався, ким буде Вальок. До вух Гервасія ще долинув його зойк:

— Ой, не буду! Ой, не буду!

СЕРВІС

Перша фраза мого чергового репортажу народилася легко.

«Як тісно переплелися в нашому житті суспільне й особисте!» — написав я. І відразу згадав, що маю вирішити кілька невідкладних особистих справ.

— Йду перевіряти факти! — солідно збрехав я секретарці і втік з редакції.

Програма-мінімум була такою: спочатку перукарня, потім — магазин, ще — пломбування зуба, п’яте-десяте і... якраз встигну забрати на службі портфеля.

Підійшов до перукарні і вперся лобом у табличку:

«Перукарня працює щоденно, крім неділі. Вихідний день — вівторок».

Був вівторок.

«О всесильний законе єхидства! — подумав я.— Хто відкриє твій таємничий механізм, хто нарешті...»

— У «Дарах ланів» тараню дають! — почувся схвильований голос. Я плюнув на філософію і побіг за дефіцитним продуктом. Черга звивалася гігантською анакондою. Я записався п’ятисотим (почесним!) прихильником тарані і побіг до прилавка стежити за порядком.

Дефіцит відпускала одна ледь жива душа. Поряд, у бакалійному відділі, шість метких продавщиць переставляли банки з полиці на полицю. їхні дії коригував якийсь чолов’яга у брудному халаті і з хронометром у руці.

— Батьку! — гукнув я.— Перекиньте сюди кількох

дівчат, бо черга от-от сягне кордонів нашої неосяжної країни.

Чолов’яга з хронометром повернув до мене фізію, зрошену творчим потом.

— Прошу не зривати впровадження наукової організації праці! — визвірився він.— Волюнтарист!

Я зніяковів і ретирувався в чергу. Попереду мене залишалося дванадцять покупців, коли тараня закінчилась.

Із почуттям інтелектуальної неповноцінності я подався до універмагу. У відділі «Сорочки для чоловіків усіх розмірів» сиділа хімічна красуня і читала книжку,

«Штрих висхідного рівня культури»,— відзначив я і люб’язно запитав:

— Дівчино, яка сорочка мені до лиця?

— Арештантська!

Я відчув, що перевтілююсь у телеграфний стовп.

— Повилазило? Не бачите, що в нас відкрита викладка товарів? Дєрьовня! Заллють зранку очі й чіпляються...

— Та як ви смієте!.. Отаке культурне обслуговування?!

— Нині служниць нема!

— Але ж — сервіс! План товарообігу, нарешті...

— Ха! План ми закрили на полотняних сорочках...

— Дайте книгу скарг!

— Ой держіть мене ззаду, бо я зараз впаду! — зареготала юна відьма.— Він читати не вміє...— І вона тицьнула манікюром у плакат, що майорів над прилавком.

«Тут працюють без скарг»,— прочитав я гасло-кредо. І відчув, як уся моя нервова система концентрується в кулаці.

— Ага... Знущаєтесь? То я вас на увесь світ знеславлю! Я... я письменник!

— Налякав! Теж мені, інструктор людських душ, Жора Сіменон...

— І це в наш час,— запінився я,— коли ми штурмуєм стратосферу, атомне ядро і сферу обслуговування! Громадяни, будьте свідками...

Але тут до моєї кривдниці підскочило ще одне фірмове створіння і заверещало:

— Манько, кінчай базар, у секцію Любки підкинули безрозмірні імпортні бюстгальтери!

І вони чкурнули до Любчиної секції, а за ними — всі мої свідки.

Я вдарив кулаком по прилавку і розбив свого годинника. Миттю з’явилася старша продавщиця:

— Працівник на хвилинку відлучився, то й хуліганити можна? Вчора отакий нервовий дві сорочки поцупив!

Я загарчав і побіг... до годинникаря.

Тут мене привітав замок, в якому стирчав аркушик паперу:

«Викликали до міліції, коли повернуся — невідомо».

Я подався у бар «Вареники», аби випити чарку кави з чашкою коньяку і заспокоїтись. У барі був санітарний день. У стоматологічній клініці — перерва на обід. Навіть на фундаментальній загальнодоступній вбиральні висіла якась табличка. «Переоблік»,— майнула в мене думка, але я помилився: тут йшов звичайнісінький ремонт.

В редакції на мене чекала чергова неприємність.

— Де ви швендяєте? — засичала секретарка.— Призначили зустріч позаштатним авторам, люди на вас дві години чекали!

— Ат... не помруть,— втомлено відповів я.— Хай навідаються в четвер. Якщо дощик буде...

ХТО СПАЛИВ КАРФАГЕН?

Амбіціозний вчитель-молодик Омелян Римський наскочив на голову колгоспу, як півень.

— Чом вечірників на нічну роботу ставите?

— У тебе забув спитати.

— Не маєте права!

— Я все маю.

— Ну, знаєте!..

— Я все знаю.

— Еге ж! А колгосп теліпається з тими знаннями, як хвіст, у кінці зведень.

— Бо розумних багато розплодилося. Таких, як ти.

— Або як ваші помічники...

— Ті хоч не цибають поперед батька... І моєї голови стачить.

— Та я вас на елементарному питанні посаджу!

— Коли ти посадиш, не так страшно. Яке таке питання, кандидате без наук?

— Хто спалив Карфаген?

— Коли?

— Не знаете? За таке й голову по голівці не погладять!

— Ану стій!

Та університетський бурсак уже звихорився на молодих ногах.

— Чув? — повернувся голова до бухгалтера.— Хтось спалив Карфаген.

Бухгалтер зчинив трісканину на арифмометрі і пробурмотів:

— Не чув. А конюшина після дощу запалилася. Не перетрусили — ото вже збитки будуть.

— Ти пожди з конюшиною! Хто спалив Карфаген?

— Хто спалив, хай і відповідає. Я з ранку до ночі у конторі, за цифрами й телефоном світу божого не бачу...

— Заскиглив! Крути телефон, шукай заступника...

— Гальо! Де тебе чорти носять? Про ферму потім. Ти мені краще скажи, хто спалив Карфаген? Не знаєш? Думай, думай, мислителю... Який саж? Ну, було. Ще торік згорів. На паску. Я про теперки питаю. Ну, помічники! Кидай трубку, як ні біса не знаєш...

Забіг механік.

— Лавре Микитовичу, я до вас...

— О! Вчасно нагодився...

— Оце з ремонтною літучкою шарварок, я їм діло, а вони в одну душу — хай голова розпорядиться...

— Розпоряджусь. Про це потім. Слухай, тут нагальна справа. Хто спалив Карфаген?

— Який Карфаген?

— Який! Отакий! Простий!

— Ніби не було нічого... Михайло диск зчеплення спалив, коли до куми трактором торт віз. То йому нащитали...

— От керівнички! Тут усе господарство згорить, аж на сороковий день почухаються... Накручуй телефон дільничному...

— Гальо! Андрію? Здравія желаєм! Це сам. Слухай, у тебе є дані, хто спалив Карфаген? Жодного підпалу за півроку? Ну да, задощило... Це тобі добре, а в нас городина на корню підгнила... Точно жодного підпалу? Де? А! То єрунда, то не в нашому районі... Ну, бувай!..

Забіг агроном:

— Лавре Микитовичу! Коли скінчиться цей волюнтаризм? Я технолог поля чи ви?

— Ти, агрономе, не кричи. Молодий ще. Є серйозне діло. Слухай, не чув, хто спалив Карфаген?

— До лампочки мені ваш Карфаген!

— Не ваш, а наш! Зразу в кущі... Він так само мій, як і твій! Всі відповідати будемо...

— Ой, будемо! Говорив — дамо наукову норму висіву, а ви «на глазок». І всі посіви зріджені... А вам історія. Карфаген! Римський Еміліан його спалив...

— Римський? Та-ак... Усім сісти! Розбиратись будемо з одним... розумним. Посильний! Вчителя історії сюди, Омелька Римського! Тягни, хоч на налигачі! Зараз ми йому...

Вчителя знайшли швидко.

— Кликали, Лавре Микитовичу? Вирішили з вечірниками?

— Громадянин Омелян Римський! В агронома є дані, що саме ви влізли в історію з Карфагеном! То хто його спалив?

— Ага, допекло, закортіло таки взнати! Спалив Карфаген римський харцизяка Сціпіон Еміліан. Рим, скажу вам, не раз зазіхав на аристократичну республіку Карфаген, яка з північної Африки володарювала усім Середземномор’ям. Перша Пунічна війна призвела до того, що Рим прибрав до рук Сіцілію та Корсіку, частину грецької Ілларії. У другій Пунічній війні Рим прихопив Іспанію та карфагенський флот. У третій Пунічній війні — це були 149—146 роки до нашої ери — Сціпіон Еміліан про всяк випадок спалив і Карфаген. Як наслідок експансії Риму...

Але дослухати урок стародавньої історії правлінцям не вдалося, 3 гуком: «А ниньки я покажу тобі нашу

еру!» — голова, мов гладіатор, кинувся на ентузіаста вечірнього навчання.

Прудконога молодість перемогла — голова не зміг наздогнати вчителя. І так засапався, що, повернувшись, впав на стіл і прошепотів:

— Тільки ж ви — нікому, нікому...

ДЖЕНТЛЬМЕНИ УДАЧІ

Розмова не клеїлась. У цьому товаристві я був зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.

— До речі, скільки ви заробляєте? — спитав дідок у золотих окулярах.

— Сто тридцять... і гонорар... бува, місячно двісті виходить,— знітився я.

Товариство саркастично закахикало.

— Браво! — поплескав у долоні дідок.— І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті...

— Е-е... шість — я заочник...

— Парадокс епохи! — хитнув головою дідок.— Шість років — і нічого не навчився! Костю,— повернувся він до парубійка закордонної моделі,— скільки ти поклав днями у «Кавказі»?

— Сім червінців — це стіл, і тридцятку просадив на більярді — не було прухи...

— Гм... розгулявся, як ревізор... Не схвалюю... Ну, зробимо скидку на молодість... кгм... на тлінний вплив західного кінематографа... І все ж,— перст дідка взяв мене на приціл,— так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!

— Місяць тому,— включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста,— я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані «Діоскурі». Фантастика! Форель... дві балерини... кава у срібних джезвах...

— Теж піжонство,—буркнув дідок.—Ах, ця сучасна молодь...

— Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам,— реабілітувався аматор екзотики.— «Обмивав» жигулівський фіат після обкатки.

— А... Ну, що ж... І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?

— Три роки... Як кажуть, недоїдав у ресторанах...

— От! —дідок знову вистрілив у мене пальцем.— Три роки — і свої колеса, хоч Сева не член Академії художеств, а телемайстер. Так, так, простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у яких у кишені диплом, а на шиї — баняк...

— Я з вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу,— подав голос чоловічок з обличчям літнього шимпанзе.— Вища освіта не завадить, звичайно, якщо ти не зовсім дурний,— усі подивилися на мене.— Я своє чадо думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом поперся добувати тюменську нафту...

— Недовиховали,— осудив дідок.— А скільки ви поклали б на цей варіант з вузом?

Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.

— Е, що вже там! — махнув рукою Себастян Хомич.

— Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі на старі рахую...

— Але ж ваша посада...— не втримався я.

— Так, я скромний оцінювач комісійного магазину,— з гідністю відповів недовихователь.

— І ваша зарплата...

— До чого тут зарплата, ставка, оклад! — скипів дідок.— Треба вміти жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все життя на базі кручуся..,

— А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! — благоговійно сказав Сева.— Версаль!

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського! — висловився Костя.

— Ет, хіба він зрозуміє!—добив мене директор овочевого магазину Хаам.— Праведник... схимник... адвентист тринадцятої зарплати... З усіма своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!

— Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! — вставив Костя.

— Ми вас не затримуємо! — бундючно виголосив дідок-нелауреат і показав мені на вихід.

У цей момент двері відчинилися — увійшов ставний чоловік з акуратно підстриженою борідкою.

— Ну-с, ваш візит затягнувся,— сказав він мені.— Всього найкращого, товаришу кореспондент! — І бородань повернувся до вишуканого товариства.

— Підслідні, встати!

— Слухаємось, громадянине слідчий! — хором відповіли вони.

СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ

Це сталося недавно: на Місяці тільки-но змонтували перші лабораторії, зникли черги на п’ятикімнатні квартири.

Саме в той час нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на веранді ресторанчика «Під чумацьким возом». Так, так, на мальовничих дніпрових схилах.

Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і Дельфін.

Я розумію ваші сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди. Але це було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї безкомпромісно, навіть через ресторани.

До речі, старший з їхніх референтів категорично заперечував проти цього культпоходу. Але Космос — крутенький, скажу вам, дядько! — буркнув:

— Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе?

Референт завів було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою знамениту фразу:

— Не гавкайте, куме!

І дискусія блискавично припинилася.

Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку горілочку з перцем, смалили сигарети «Прима» (захоплення зі студентських років) і дивилися на молодь, яка вигицувала під електробандури танок-модерн «мадагаскарський гопачок».

Світила на когось чекали. І явно нервували.

— ВаЙ! Чи прийде наш дорогий бічо? — спитав Антисвіт.

— Не беріть собі в голову, він точний, як одеські биндюжники,— мовив Дельфін.

— Авжеж! — підтвердив Космос.— Я телефонував особисто.

— Маємо кілька хвилин, дорогі,— Антисвіт дзеленькнув кришкою старовинного годинника.—Я продовжую, цей генацвале потрібен мені більше, ніж вам...

Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися лише окремі репліки:

— Дзуськи... Тільки у мене засяє його талант...

— Прогрес без нього неможливий...

— Автор геніального...

— Стане стрижнем моєї стратегії...

— Його носили на руках у Римі, Мехіко, Ріо-де-Жанейро...

— Шеф у нього тямущий...

— Але ж втілює всі ідеї він...

Джаз раптом змовк на сі-бемоль.

На веранду піднявся молодик у захисних окулярах, вдягнений скромно, але з добрим смаком.

Всі зааплодували.

Оркестр врізав туш.

Молодик стримано вклонився і швидко пройшов до відомого нам столика. Світила схопилися з місць.

— Інтерв’ю... Закордонна преса...— шелеснуло по веранді.

— Стас Кібертюк! — представив гостя Космос.

— Смикнете за кумпанію? — запропонував Дельфін.

— Грузинський «ОС»? —поліз до портфеля Антисвіт.

— Пас! — відповів молодик, сідаючи у затінений куток.— Ми не належимо собі.— І він налив у фужер тонізуючий напій.— Останній раз я випив ковток джину після виступу в Сан-Діабло...

— О, то був таки тріумф! — сказав Дельфін.

— Отже, до справи, шановні! Мій час розрахований буквально по хвилинах. І майте на увазі: квартира, авто, гранд-ставка — усім цим забезпечив мене рідний колектив. Ви можете якісно збільшити або подвоїти блага, я не заперечую. Але цікавлюсь передусім своїм інтелектуальним, науковим зростанням. Ваші пропозиції?

— Місце у першому спецрейсі в глибини Всесвіту! — сказав Космос.

— Окрема каюта у надглибинному «Наутілусі»! — сказав Дельфін.

— Я пропоную дещо більше, дорогий бічо! Мій колектив на порозі відкриття антисвіту! І ви, дорогий, будете серед перших, хто...

— Заманливо...— хитнув головою молодик.— Але це — аванс. А щоденна робота?

— Старший конструктор? — запропонував Космос.

— Старший біонік? — зорієнтувався Дельфін.

— Провідний фізик-теоретик! — кинув козирного туза Антисвіт.

— Мілко... На такі умови пристане лише нездара Хомутовський зі Львова...

— Ну, знаєш, парубче! — почервонів Космос.— Не можна ж отак зразу... Я в твої роки лише тримісні ракети проек...

— А я з вами не пас свиней у сузір’ї Козерога,— з гідністю відповів Стас Кібертюк.

— I все ж дозволю собі...

— Не дозволите! Ліміт мого часу вичерпаний. Надумаете — дзвоніть. I не на службу, а матері. Ще — не прохопіться десь про цю зустріч. Бо коли дізнаються там,— і він штрикнув пальцем кудись у напрямку Полярної зірки,—вас будуть клізмувати...

Минув якийсь час. Ось тоді і Космос, і Антисвіт гірко пожалкували, що не довели розпочату справу до кінця, їхня надія і гордість — футбольні клуби КСК (Космічний спортивний клуб) та «Фізика» зазнали нищівних поразок від команди «Чорномор» — 0 : 3 та 0 : 4!

Три голи забив у цих зустрічах Стас Кібертюк— «другий Пеле», «геній півзахисту», «корифей сучасного футбола», як охрестила його світова преса.

Дорогою ціною заплатив Дельфін за екстра-зірку — довелося призначити Стаса своїм заступником по науковій частині. Але жертва не була марною — «Чорномор» вийшов у лідери і невдовзі став чемпіоном!

А що ж знаменитий «Славутич», еталон футбола, чемпіон чемпіонів? Команда психологічно зламалася після втечі Кібертюка і була змушена залишити вищу лігу...

А ви кажете, що час геніальних одинаків минув!

КОНТЕКСТИ

У природі нічого не зникає, крім самої природи.

Якщо вас назвали дурнем, не гарячкуйте — подумайте. Якщо вгадали — тоді ображайтеся.

Людина відрізняється од мавпи ще й тим, що легко може нею стати, а мавпа людиною — ніколи!

Його Пегаса вигнали з Парнасу.

Акселерація: нетверезий молокосос.

Під мухою і заєць — лев.

Поетеса пустила сльозу десятитисячним тиражем.

Сміється той, хто сміє...

РЯТІВНИЙ РЕЙС

Нас підняли глупої ночі. Розхристані, змерзлі на кізяк, ми пробилися крізь заметіль до шефа.

Вільям Анатолійович ледь підвівся нам назустріч, і по його очах ми зрозуміли все.

Макінтошенко, Панібаба, Стограмович і я виструнчилися, як на панахиді.

Вільям Анатолійович тихо проказав:

— Щойно телеграфував Гідравлічек: «Надій нема». Він не повернеться. Отже, нам теж — амба! Сьогодні двадцять дев’яте, на порятунок лишається одна доба. Нас врятує тільки диво. Диво або...

— Шарпанський! — видихнули ми.

— Так, Шарпанський... Нащо ми відмовились від послуг старого?..— Шеф схлипнув.— А він... він подався нині на лід!

— Яке горе! В таку ніч... В хугу й туман... Самогубство...—застогнали ми.

Вільям Анатолійович змахнув невидиму сльозу і випростався.

— Його треба знайти. Це наш останній шанс... Отже,— в голосі шефа задзвенів легований метал,— наказую вам вийти на лід і відшукати Шарпанського живого чи... обов’язково живого!

— Але ж ополонки... Сніг... Замети... Мряка...— заголосили ми.

— Що-о?! Сподіваюсь, боягузів і панікерів серед вас нема?

— Не... ма-ма!

— Отож-бо! Дозволяю взяти спирт... е-е... гідролізний. Курс — норд-норд-віст...

— Пас! — машинально шепнув Панібаба.

— Всюдихід чекатиме вас біля затоки! Літак забезпечую я! — гримів шеф.— 3 богом, бісові діти!

...Першою жертвою льодового походу став Стограмович. Він шубовснув в ополонку, як білий ведмідь, на льоту згадав чиюсь неньку в невигідному для неї контексті і лише потім ревнув:

— На поміч, люди!

Ми витягли Стограмовича досить легко — черево послугувало йому за понтон, і з болем лишили невдаху і дещицю спирту серед холодних просторів.

Про подальші наші мандри у білій німотності зміг би оповісти хіба що майстер критичного реалізму Джек Лондон.

...— Я сліпну, все двоїться в очах,— скиглив бідний Панібаба.

— Ковтни спирту! — крикнув я, пробиваючись крізь заметіль.

— Все! Нема... В баклазі пусто... — плакав Панібаба, закладаючи віражі дикої амплітуди.

Макінтошенко героїчно просувався попереду навкарачки і їв сніг, як північний олень.

— Сушить, проклятий! — хрипів він.— Пожалкували чистого, медичного.

На крутому торосі Макінтошенко не втримався і з’їхав униз на тій самій точці, де спина втрачає свою назву.

Панібаба, який теж добряче вивалявся, жіночим голосом заспівав йому вслід:

Хлопчики й дівчата,

Нумо на санчата!

— Галюцинації! — жахнувся я і відчайдушним ривком видряпався нагору. І тут я побачив Шарпанського. Він сидів перед ополонкою у позі роденівського Мислителя.

«Все! Замерз!» — обпекла думка.

Але в цю мить монументальна фігура хитнулася і похилилася до ополонки. Побачили б фахівці королеви спорту мій потрійний стрибок! Я вмент скрутив Шарпанського і, попри його відчайдушний опір, поволік від ополонки.

— Гангстери, рекетири, свині собачі! — пручався Шарпанський.— Ви розтоптали святі хвилини мого життя!

— Калістрате Віссаріоновичу! — і собі горлав я.— Не комизьтеся, бо ми на грані катастрофи! І ваш святий обов’язок...

— Геть! — не здавався Шарпанський.

На щастя, наспіла підмога. З кличем: «Ату його!» — на старого навалилися Макінтошенко та Панібаба. І ми потягли Шарпанського способом «з варягів у греки».

Як знайшли всюдихід, я не пам’ятаю. Шеф власноручно прийняв від нас Шарпанського, рикнув шоферові: «До літака!» — і машина здиміла, мов привід.

...Світанок застав нас у шефа.

— Звістки від Шарпанського нема, чи не розбився літак? — нервував Вільям Анатолійович.— Чого у вас пики такі пожовані? Праскою не розгладиш! Залишки спирту здали?

Ми делікатно промовчали.

Напруження зростало з кожним обертом годинникової стрілки. І коли всі були на грані клінічної смерті, вбігла сяюча секретарка з телеграмою.

Вільям Анатолійович урочисто прочитав:

«Готуйте оркестр. Вибив десять ящиків запобіжників. Гідравлічек не постачальник, а пацан. Вилітаю з вантажем рейсом 43. Спасибі наперед. Шарпанський».

Шеф включив селектор:

— Увага! Аврал! Складальний цех переходить на цілодобову роботу! Запобіжники до приладу «Мікро-макро» надійдуть за дві години... Увага! Відділ реалізації! Занарядити літаки до замовників на тридцять перше... Так! Хай викручуються як можуть... Плановий відділ! Готуйте рапорт: план по номенклатурі та реалізації виконано...— тут Вільям Анатолійович глянув на стелю,— виконано на сто один процент...

Ми дружно зааплодували.

— Ну, начальнички, здається, вилізли! — звернувся до нас шеф.— Шарпанського доведеться поновити на роботі. Звичайно, Гідравлічек прекрасний інженер, але як постачальник до цього старого пройдисвіта не доріс. Ах, Шарпанський, не штовхач — ас! Врятував план. До речі! По дорозі в аеропорт старий скаржився, що ви зламали йому вудку, і саме в той момент, коли він тягнув з ополонки судака розміром з крокодила...

— Бреше! — похмуро сказав я.— Біля лунки якісь дві тюльки валялися...

— Як там не було,—підсумував Вільям Анатолійович,— а прогресивку забезпечив саме Шарпанський. От і скинетесь усі четверо на спінінг старому...

ТЕХДОПОМОГА

Двірниківський, автосервісний механік, визнавав тільки гіпнотичний метод самоосвіти.

Одразу по обіді він влігся на підшивках журналу «За кермом» у своєму закапелку.

Та підвищити кваліфікацію не вдалося.

Скреготнув селектор, і почувся стереоогидний голос завгара:

— Поза чергою візьми ракету. Профілактика-два.

Зачудований Двірниківський викотився у гараж. На

ямі справді стояла невеличка ракетка. Біля неї юрмилася автослюсарівська братія.

З бічного люку, як із старого «Запорожця», крекчучи, видряпався огрядний космонавт з пласким обличчям.

«Селюк,— подумав Двірниківський.— Облапошимо».

А вголос сказав: ,

— Хитра штука!

— Елементарна,— стенув плечима космонавт.— Сімнадцять гайок, чотири шпильки.

— Як-не-як — ракета! — торгувався Двірниківський.— Лайнер всесвіту!

— Від сьогодні ракети по профілактиці прирівняні до «Жигулька»,— пояснив космонавт.— Газет не читаєте?

— Читаємо,— невпевнено сказав Двірниківський (він і справді дещо читав, а саме — програми телебачення, лотерейні таблиці та некрологи).

І машинально видав:

— Навар буде?

Космонавт розгублено помацав кишені оранжевого комбінезона.

— Десятку дам...

— Мало!

— А прокурор додасть,— розсудливо сказав космонавт.

— Шуруйте, слюсарнки, в темпі,— індиферентно розпорядився Двірниківський.

І пірнув до закапелка. Та селектор швидко відірвав його від теплих підшивок:

— Вже зляпали, механік! У них змащення — на автоматиці. Закривай наряд.

«Халтурнули? — подумав Двірниківський на ходу.— Ні, на перший раз побояться».

Космонавт стояв біля відчиненого люка. Хлопці для годиться шатирили ракету ганчірками.

— Давайте червінець,— кинув Двірниківський.— І полум'яний привіт марсіянам.

— А пробний виліт? — спитав космонавт.

— А летіть хоч під три чорти! — звично підсумував сервіс Двірниківський.

— Чому я? Хто лагодив, той і випробовує,— відповів космонавт. І не встиг механік отямитися, як причепа-клієнт вхопив його обіруч і вкинув у люк.

Двірниківський ляпнувся у пілотське крісло, відзначивши його амортизаційні якості. У люку з’явилося пласке обличчя:

— Зелена кнопка — газ. Червона — гальмування. Повороти — кермом, як в машині. Жовтий промінь на екрані— ваш курс до околиць Волопаса. Суміщуйте з променем стрілку напряму — і всі діла. І не метляйтеся по узбіччях, бо КАІН — космічна автоінспекція — зажене на штрафмайданчик аж у сузір’ї Дракона. Там покукурікаєте!

— Заявляю протест! — рипнувся Двірниківський.— Вимагаю засідання профкому!

— Старт автоматичний! — вів своє космонавт. І люк одразу хряпнув. Заблимали прилади. Ракета загула й завібрувала, як холодильник після ремонту реостата.

Механікове серце йойкнуло і провалилося у шлунок — він зрозумів, що летить.

Проте ракета йшла легко, як «Волга» в експортному варіанті. І перший переляк минув.

«Так,— оговтався Двірниківський, маніпулюючи кермом,—повернуся— здеру командировочні... і підйомні... і за швидкість... і за невагомість... і за шкідливість... Сам увесь фонд зарплати з’їм! Я їм покажу експеримент!»

У бічні ілюмінатори підморгували велетенські зорі. Навстріч вигулькнув метеоритний щит: «Підвищимо видобуток солі у районі Чумацького Шляху!»

«От дають!» — подумав механік, закладаючи віраж.

Але на курс повернувся без пригод. Попереду метлялася кометка з довгим газовим шлейфом.

«Хуліганить,— розсердився Двірниківський.—А карбюратор не регульований».

Почав гальмувати. У бічні ілюмінатори вдарили червонясті бризки.

«Гальмівна рідина! — обпекло.— Спрацьовані прокладки поставили. Халтурники!»

Хід зразу ж прискорився. Кометна крутилася на курсі, як п’яна.

Двірниківський безнадійно тис червону кнопку. «Так-так,— билося у скронях,— манжети не замінили, троси не підтягнули».

«Обійду на швидкості,— знайшовся,— газ!»

Ракета пішла, як застояний кінь. Почулося: чмих-чмих! Рвонуло: вперед-назад, вперед-назад! Механік ледь не розтрощив лобом екран.

«Карбюратор! — здогадався.—Не прочистили. Голку не змінили. Насосом прокачали — і все! Бракороби!»

Кометка, яка виросла до розмірів БелАЗа, теж засмикалася. «Наша профілактика! — майнула божевільна думка.— Розжену всіх. І себе! Тільки б повернутися!»

— Дзень! — почулося. Ракету завалило ліворуч.

«Стабілізатор відвалився! — визначив дев’ятим чуттям

механік.— Підпаяти не додумались».

— Дзень! — ракета завалилася праворуч. Туди ж шугнула кометка-кометуля-кометище!

«Все!» — подумав Двірниківський, вдавлюючись у крісло.

І тут-таки ракета влипла в комету...

— Механік, живий? — почувся вереск.

Двірник івський розкрив очі і побачив, що лежить на моріжку, а над ним заливається слізьми Боря —шофер ремонтної літучки.

— Ми в кометі?

— У кюветі! — скиглив Боря.—Виїхали на лінію. За викликом. А тут рульова тяга луснула! І залетіли в кювет. Я вас ледь витяг з кабіни!

— А ракета де? — безтямно спитав Двірниківський.

— Ракета? Літучка? — ридав Боря.— Оця стара черепаха — ракета? Оно в кюветі доходить...

Двірииківськнй повернув голову і побачив літучку, що завалилася на узбіччя. З борту просто в очі били чіткі літери:

ТЕХДОПОМОГА.

СІЛЬСЬКИЙ ЩОДЕННИК ДІАМАРА СЕКТАНЮКА

Милу хохмочку підкинув мені рідини вуз! Я, майбутній поліглот, мушу їхати в радгосп збирати томати, ікск’юз мі — вульгарні помідори.

«Містика! — сказала маман.—Поясни декану, що ти не коняка Пржевальського, а світла надія скромної професорської сім’ї!»

Але мій дядько Теодор застеріг, що протест може кинути тінь на моє громадянське обличчя. «У важкі роки,— згадав він,—я не раз бував на селі. Уповноваженим по кролях і яровій пшениці. Ще на торфоперегнійних горщиках зуби з’їв! І нічого... Живий, як бачите!» І дядько притаскав мені свої мисливські чоботи, а мутер вибила довідку про застарілий плеврит. Плеврит — це звучить, але звідки застарілий, якщо мені лише дев’ятнадцять?

Востаннє ковтнув цивілізації на Хрещатику...

Прибули в радгосп. Ми з Лесем Бігуді розмістилися у сторожихи Степаниди Степанівни. Комунікабельна бабка! З телевізором, але без холодильника. «Нащо він, коли у мене погріб, як хокейний майдан»,— пояснила старушенція.

На обід зарізала нам півня. «Та не жалко,—каже,— бо вилупився, ірод, як чапля. Мабуть, гиндик курку потоптав».

А до півня —мама міа! — подала справжнісінький французький «Арманьяк»! «Це зілля,— каже,— мій мен-шенький у відпустку привіз». Виявляється, молодший син баби Степаниди літає на міжнародних рейсах. «А старшенький,— говорить,— у мене невезучий. Дипломатом у Парижі мучиться. Роботи, пише, стільки, що навіть у Фолі-Буржері (мабуть, лазня?) ще не побував. Бідна дитина!» Ну, здохнути можна!

Болота тут, як виявилось, нема. А є став розміром з озеро Ріца. Чоботи довелося зняти, взув кеди...

Вийшли на роботу. «Ось ваші трудові гектари,— показав керуючий відділком.—Зберете в строк —честь вам і слава!»

Я отетерів — поле до горизонту! А наші — хоч би хни! «У Тюмені,— сміються,— й не таке лопатили!» Теж мені самохідні комбайни!

Люська і Колька організували групи. Я напросився у вантажники. Почали тягати переповнену тару. Скоро ми с Лесиком гахнули два ящики. «З вас вантажники, як з посліду куля!» — розлютилася Люська. От зануда! Я запсихував і зламав на мізинці ніготь, який відрощував для шику. Тишком-нишком кинув цю ломову роботу і подався до літньої кухні. Фліртував з куховарками, але вони цього не зрозуміли. Хихикали, щоб я заплів косу, бо патли мені не йдуть. Темнота!

За обідом з мене кепкували усі. «Мабуть, він звик працювати з маринованими помідорами»,— підкусила мене Люська. За підначку я з нею ще поквитаюся!

Після обіду милувався видами на врожай і якось випадково заснув у кукурудзі. Очуняв тільки під кінець роботи. Тіло обм’якло, відчув розслабленість. Може, дається взнаки застарілий плеврит?..

Сьогодні на роботу не пішов. Мозолі, як в орангутанга. І взагалі відчув легке серцебиття в грудях. По радіо передали, що в Гонконзі знову спалахнула епідемія вірусного грипу. Це дуже небезпечно.

Рвонув десятикілометровий крос до райцентру. Молоденька «вухо-горло-ніс» прийняла мене, як рідного. Дала довідку про грипозний стан. Довідку я взяв, хоч і впевнений у своєму плевриті. От вам наша медицина!..

Потихеньку хворів. Без наших у селі нудно. Відпрацьовую у ставі кроль і брас. Проявив плівку. Один кадр екстра-класу: я відбиваюсь батогом від цапа, який хоче взяти мене на роги, а на задньому плані юрмляться перелякані свині. Треба віддрукувати і послати предкам.

Увечері ледь приплентався з роботи Лесь Бігуді. Сказав, що, мабуть, захворіє, бо зберегти розумову гігієну в таких умовах неможливо. Виявляється, ми вже обігнали радгоспну бригаду, з якою змагаємося. Знай наших!

Ледь не забув! Сьогодні всіх фотографував кореспондент з обласної газети. Якби ж знаття — виліз би на роботу. Перша прикрість...

Стало веселіше — захворів Лесь. Випив звечора кілька глеків молока (не пастеризованого!), і з привітом! Побігли до знайомої «вухо-горло-ніс», але номер не пройшов. Бігуді влип — поклали у стаціонар для перевірки на дизентерію. Я змотався у чайну і зустрів там одного третьокурсника — Цезаря Нетудихліва. Він дудлив чеське пиво і зніяковів, побачивши мене. Довелося з ним хильнути. Цезар повідомив, що в нього, здається, діабет, бо постійно відчуває спрагу, а допомагає тільки пиво. А пропо, до речі, їхня бригада завоювала перехідний вимпел. Треба сказати нашим, щоб натиснули...

Вийшов на працю. Все валилося з рук, бо зранку мені добряче попсували нервову систему. Під час ленчу (куліш зі свининою, ряжанка і кавуни) Люська і Колька кричали, що я симулянт плюс опохмелянт. Я не лишився в боргу і обізвав Люську активісткою. Тут мене з’їли всі гуртом, а закусили Лесем Бігуді.

В обід знайшов у сметані муху. Маю підозру, що це робота Вольдемара — Володьки Чепігонця. На обіді я ловив на полі мух І складав їх у портмоне. За вечерею непомітно висипав їх у компот Чепігонцю. Зуб за зуб!..

Ура! Сьогодні вперше вибив норму! Тіло аж гуде! Жаль, що не підвернувся кореспондент. Маміта підкинула телеграфом тридцятку. Леся Бігуді нарешті виписали з карантину, і ми на радощах поперли у магазинчик, який діди називають «монополькою». Зустріли біля стойки (тут за неї править діжка) знайомих механізаторів і вирішили напоїти їх. Як вони донесли нас до хати Степаниди Степанівни, ми не запам’ятали...

Зранку мене страшенно нудило. Я вирішив не добивати своє здоров’я (воно дається один раз!) і на роботу не пішов. Лесь сказав, що вихований на гуманістичних традиціях, і його совість не дозволяє залишити товариша в біді.

Бабка Степанида порадила нам ретельніше берегти своє здоров’я, тим паче, що сто років тому по цих місцях пройшла чума. Кепкує, чи що? Все ж вирішив із завтрашнього ранку чистити зуби.

Ходили в «монопольку» для повернення апетиту і по дорозі бачили у вікні сатири карикатуру: я і Лесь прикриваємося щитами у вигляді лікарняних бюлетенів і відбиваємо атаку помідорів пляшками-булавами. Пошлість! Примітив!

З горя взяли пляшку коньяку, хоч мали намір пити тільки пиво...

Вів ля мезон! Нарешті їдемо додому. Правда, радість зустрічі була дещо затьмарена. На урочистих зборах усі одержали грошові премії, а Люська, Колька і Володька ще й фотоапарати. Мені ж і Лесику дісталася гран-дуля і гвалт, що ми недостойні, що з нами буде окрема розмова в альма-матер. Ха! Чхати я хотів! В альма-матер ще не знають мою матір! Застарілий плеврит, та її істерика, та лантух нових медичних довідок свою справу зроблять!

А загалом настрій бадьорий, тонус підвищений, загар

африканський, ще й прибавка на п’ять кілограмів живої ваги... Що там не кажіть, а трудове життя на лоні при» роди якось облагороджує людину!

А СОЛОВІЙ НА КАЛИНІ

Чарівні, мов сама юність, столичні молодята Тетяна та Євген звихорилися по весіллі подалі од світу — в карпатську хатину, що примостилася на далекому груні. Одинокі газда та газдиня приголубили їх, мов рідних.

Першого спільного вечора протрембітав газда у всесвіт честь молодим, і здригнулася хатина від здравиць та дріботушок під транзистор. Вгинали долівку навперейми, допоки не гепнулися столичний легінь та місцевий кожум’яка на дубову лаву.

— А я таки добряче вигуляла вашого чоловічка! — піднесла переможний келих моторна газдиня.

— За любов! — виголосила юна леді.

Смерічки й потічки, червона рута й сиве зілля ромену, щебетливі гаї й звивисті плаї, груні й полонини поволі розкривали молодятам свою щемну пісенну таїну. Із на-півсфери неба зоріли близькі зірки на золотий та чорний діаманти — пшеничночубого юнака та смагляву юнку — в зеленій духмяній оправі Карпат. А може, ввижалися зіркам найяскравіші світила — кохання подвійні сонця.

О лірико, чому так заблизько від тебе, на відстані людського тяжіння, палахкотять протуберанці сатири! Ех, білявко й чорнявка! Ще точився медами заповітний місяць, як єдність протилежностей перейшла у боротьбу.

Якось молодята спустилися на роздоріжжя цивілізації і флори. І тут у буковій ресторації «Під березовим дубом» медвяна квітка прив’яла від краплі скипідару.

Тетяну запросив до танцю джинсово-шкіряний ковбой Роберт, і вони вшкварили «бебі-козачок» під овацію всього екзотичного шинку. Євген тут-таки підхопив опасисту подругу ковбоя Матильду, і вони врізали під бурю оплесків «дарлінг-бариню».

— Бухла і лабухів! — вигукнув Роберт. І заголосив на честь знайомства арію зайвої людини Євгенія «Ужель та самая Татьяна...»

Євген також замовив вино і музику. І виконав арію зайвого аристократа Роберта «Кто может сравниться с Матильдой моей...»

Діставшись свого гірського притулку, молодята вперше вклалися нарізно: вона — на ліжку, він — на скрині.

На світанку почалося.

— Де ж твоя Матильда? — ласкаво запитала Тетяна.

— А там, де твій Роберт! — моментально відповів Євген.

— Чому я не зідрала шиньйон з цієї овечки? — задумливо проказала молода.

Молодий теж вдався до риторичного запитання:

— Чому я не врізав цьому Робертунчику?

— Послав бог чоловічка! — сказала Тетяна.

Євген відповів анекдотом:

— Коли подружнє життя — це діжка з дьогтем, а медовий місяць — тонка плівка меду згори, то ясно, що мені відкрили діжку не з того боку...

— Пошляк! — вибухнула молода.

І тут зі світлиці проклюнувся голос газдині. Вона виспівувала:

Пісня урвалася.

— Чув? — проказала Тетяна.

— Що саме?

— Що всі ви, мужики, до весілля присягаєтесь нас на руках носити...

— Я й носив, поки ти не перескочила на руки Робертунчику...

— Це просто смішно! Відмовити сусідові по столику в танці принаймні нешляхетно...

— А не запросити покинуту даму на танець шляхетно?

— На танець?! Обійми під музику ти називаєш танцем? Ось тобі! — і молода вліпила аплодисмент у щоку молодому.

— Як ти сміла?!.— і Євген гахнув об долівку глек-сувенір.

Тетяна, як пантера, стрибнула до тарілі з крашанками...

Але її зупинив голос газдині. Вона виводила:

Газдиня змовкла, а Євген пошепки спитав:

— Цікаво, що таке тарагання?

— Спитай у своєї Матильди! — відчикрижила молода.

— Якого чорта ти причепилася зі своєю Матильдою? — скипів Євген.

— З моєю? З твоєю, любий мій! Ти мені своїх майбутніх пасій у подруги не підсовуй! — і крашанка вліпилася в стіну побіля Євгенового носа.

— Ах, так? — і в кохані очі полетіла пачка сигарет.

Тетяна вивернулася і пожбурила у білий світ полив’яну миску.

Євген звузив очі... І тут з новою силою розлігся голос газдині.

Тетяна чмихнула і сповзла на долівку. А газдиня в світлиці набирала голосу:

Євген опустився на коліна поруч з Тетяною. Щока торкнулася щоки, руки сплелися на глиняному прахові.

— Перепиши слова, люба...

— Обов’язково, любий... Винесеш черепки непомітно...

— Так, кохана...

— Цікаво, як закінчується пісня...

І одразу виник голос газдині:

— Котик і бальончик...— шепнув Євген.

— Голубчик і горобчик...— шепнула Тетяна.

— Назавжди...

— Назавжди...

ВИШИБАЛА

Не люблю, як придурюються! Є чим похвалитися — перснем чи кожухом — хвались. І тобі кайф, і людям шпилька.

Да! Сам я по авточасті. Це така кібернетика, що без неї, без авточасті, далеко не заїдеш. Роблю в столиці, а живу в Дачному — півгодини на електричці. І нащо та столиця, де кожен прищ викаблучується, фурункула з себе строїть. Плюнеш — і не в того попадеш, лишні нерви.

На своїй Помідорній вулиці я перший чоловік. І бугаю роги скручу. Але не хочу, бо культурний. Мене так і звали — граф. Відгрохав хату, як музей, на два поверхи. Нагорі я, внизу мать.

Мать, правда, стогне: взяв би, каже, якусь негорду заміж, бо фрукта гниє і в телевізор кольоровий ніколи глянути. Бери, раджу, мать, на грядки транзистор і гартуй характер, бо якраз візьму горду, з ногами і бюстом, і щоб по-австралійському шпрехала.

Щоб срізь фірма. Сам я в «Ладі», а що на мені? Джинси «Лев і Страус», двісті монет кинув. Зате до інтуристочок підвалитися чи нашу вщипнути — всігда пожалуста. Бо фірма! На мені все японсько-техаське, а галстук взагалі з невідомого острова. Давлю класового і даром не треба, хіба щось попоїсти.

Да! А в ресторані? Куртку потрясну відірвеш і нехотя заходиш, але за стіл не прешся, а до стойки. Ніби випадково заблукав після умственої роботи — і нуль вніманія на всіх. Сідаєш на вертушку-табуретку, ніби весь у мислях. Куртка малинова, а підкладку відкинеш — зелена. І знехотя, ніби про щось думаєш, виймаєш заграннчну пачку, ліпиш фільтр до губи. Бармен тобі сірничка, а ти — клац! — запальничка «ронсон». І тут ніби повертаєшся до тями і дивуєшся, що в ресторані зі своїми мислями, і гукаєш бармену:

— Бой! Коктейль «хемінгуей»!

Бармен Буба Пасльон, однокашник, колись на хімії зрізався і не жалкує, хімічить «хемінгуея». А ти вже бонжуришся з оркестром, підпираєш голову рукою і меланхолійно троячкою даєш знак. Ударник, електронний асенізатор — піаніно під током, гітари, бубон як вріжуть:

Дівулі, по-нашому герли,— в коло, та стегнами, стегнами — круть, верть! Хлопці рвуть на грудях капронові мережива — і туди ж. Регбі!

Да! А якраз прислали до нас у Дачний училку молоду, щоб по-англійському шкетів мучила. Строга! Але такої красоти я ніде не бачив. Журнальчик один роздобув, «Плебей» називається, там американські кралі в натуру роздягнені. То ті місісіпочки проти училки нашої, як кози. Хлопці біля неї закрутилися, як мошва при торшері. Тут я попередив, що скелета школі пообіцяв подарувати. Висушеного. І всі ласі одразу від училки відпали. Женюсь! — вирішив.

Да! Тоді якраз грандіозний випивон намітився. Сусідка Мотря Карпівна, передова помідорна женщина, дочку-студентку заміж видавала за доцента-сироту. Мене запросила, бо фірма!

— В саду під навісом ставлю стіл на сто чоловік,— поділилася Мотря Карпівна.— І окремий навіс для оркестру з ресторану.

— Кайф! — кажу.— Хай всі бачать, як наші гуляють. Моя «Лада» до ваших послуг.

— Прийми мерсі! — сказала Мотря Карпівна.—Приходь з училкою, може, швидше окрутиш.

— Мерсі обратно! — кажу.— Все буде тіп-топ, свого не випустимо.

— Є секретна просьба,— продовжує Мотря Карпівна.— Дістань вишибалу.

— Кого? — дивуюся.

— Вишибалу. Щоб тихенько в кінці столу сидів, а як хтось перебере, вишибав з двору. Я в кіно бачила такого дилду в сомбрері,— пояснює.

— Нащо, коли всі свої? — дивуюся.

— Для гонору! В куми гуляли свайбу всього три дні й то з п’яних очей жениха через паркан перекинули. Ледь у кропиві не спікся.

— Може, Петра візьмемо, грузчика з гастроному?

— Цур! Його після третьої чарки бити починають. За вираженія. Дістань невідомого вишибалу. Червінця даю!

Взяв я десятку, сів у лайбу і покотив до річки. А навстріч один дачник суне. Такий собі чмур, халупку зняв і в ліс ходить — дихає. Патякали, що із закордонів повернувся. А дивитися нема на що. Зашмигана спортивна куртка і штани рогожні. Буває, що наша рогожа у заграниці самий тиць — лорди носять. Але має бути на заду нашльопка — фірма. Придивляюся до чмурового заду — нема фірми. Голодранець! Я б такі штани на свого псявіру Джексона посоромився натягнути!

— Слухай! — гукаю чмуру.— Є непильна халтура. Свайба у нас. Треба вишибалу. Чи не підеш за п’ятірку? І випивон на дурняка...

— Вишибалою? — перепитує.

— Вишибалою. Ніхто й не взнає.

— Прибуду! — примружив очі. — П’ятірки не треба.

— Замьотано! — радію.— Стріху причеши, щоб собаки не гавкали...

— Причешу. А квіти...

— Без квітів обійдемося! Там букетів буде стільки, що підсвинку на місяць січки вистачить.

— Тоді привіт,— каже,— підсвинку!

Свайба була розкішна. Дванадцять машин з гудками й стрічками весільний картьож привезли.

— Де вишибала? — не забула спитати Мотря Кар-півна.

— Буде! — кажу.— На початку він без надобності.

І закрутилося. Тости, шампанське, сльози — як положено. Молодий — блідий, молода —як вода, діди в галстуках, хлопці —в бородах, молодші п’ють, старші закусюють.

Вишибала з’явився, як гостей на пісні потягло. Я його спочатку не впізнав, а впізнав — отетерів. Костюмчик, сорочка, галстук — люкс з небаченого краму, і сиділо все як влите, ніби він у тому кайфі і вродився. Волосся прилизане на пробор, на лацкані лауреатський знак, а на пузі брелок на ланцюжку золотому. Я, вуличний граф, як опудало проти нього!

А вишибала цілує ручки нареченій, розкланюється, як балерун, і пре на стіл коробку-сувенір, сервіз на дванадцять персон. Вже не знаю, наш чи звідти, але Мотря Карпівна ледь з крісла не випала. А той перевертень штовхає тост голосом Левітана:

— Увага! Увага! Говорить Дачний! Сьогодні тут в ім’я продовження роду людського, а також для заохочення лікеро-горілчаної індустрії відбувся запуск на орбіту подружнього життя доцента Кості та студентки Насті! Стан нормальний. Температура наближається до сорока градусів. Ура!

Тут наші ревнули. Зірки з неба посипалися. Мотря Карпівна стисла вишибалу в залізних обіймах і вдарилася в сльози. Наречена заплескала в долоні, а жених-сирота вперше подав голос:

— Ми щасливі, що нас напучує в невідому путь знаменитий сталевар, герой Запоріжжя та Бхілаї! Ляснемо з цього приводу, як заведено у доцентів, фужерами!

Весілля пішло як підстебнуте. Вишибала посипав тости, позбирані на міжнародних столах, і з моєю учил-кою встиг перемовитись тиць-а-тиць. А я сиджу, як обпльований, без нуля вніманія.

Училка вшкварила стиль з тим сталеваром, а я спіймав на танець Мотрю Карпівну і шепчу:

— Скажіть цьому, щоб не сіпався, а сидів вишибалою. Бо не люблю, як придурюються...

— Сказився! — відпускає Мотря Карпівна аперкот мені під ребро.— Що мелеш?

— А хто буде вишибалою?

— Ти й будеш, не велике цабе! Червінця взяв?!

Ну, думаю, я вам покажу вишибалу! І чарку за чаркою!

А сталевар-дипломат уже без дипломатії бере училку за талію, та іржуть, як лошаки, та стрекочуть по-англійському, як сороки. І головне, я все розумію без перекладу, і вже сам жаліюсь сусідам по-англійському, але вони ні чорта не розуміють...

Ну, закінчилося весілля в рожевому тумані. Правда, одного вишибли. Мене. Сталевар вишиб. А сам кудись зник. І не сам — з училкою...

Да! Було діло. З того часу авторитет мій підупав — вишибалою кличуть. А училка й сталевар прислали мені потім свою весільну фотішку. І джинси в благодарность за знайомство. Джинси, конєшно, фірма. Тільки не люблю, як придурюються...

КОНТЕКСТИ

Алладіну все до лампочки!

Потонув у дипломатичних каналах.

Геній — це людина, яка знає про свій винятковий талант і, незважаючи на це, продовжує працювати.

«У випадку загорания дзвоніть по телефону 01». А у випадку тління?

Захлинувся від повноти життя.

Культура пішла вперед. Безкультур’я залишилось на місці.

Крилаті слова: «Людина вище ситості» — чомусь найчастіше лунають на бенкетах.

Що ті зуби мудрості проти гострих ліктів!