Одіссея найкращого сищика республіки

Стрілянина у горах, стрілянина у морі

отяг прибув до Пловдива пополудні. Я вийшов, погладив чорну бороду, поправив червоний турецький капелюх — феску. У дзеркалі виглядав турком. Воно б, звісно, міг вийти конфуз, якби справжній турок підійшов поговорити з одноплемінником. На щастя, турків не трапилося. А от болгарська військова поліція так і шустала потягом, заглядала в обличчя. У руках у поліцейських я бачив свою фотографію. На станціях вона теж висіла. Шукали мене, досі шукали, обіцяли велику нагороду, треба було стерегтися. Прибувши до Пловдива, я збирався швиденько піти геть від вокзалу, винайняти десь житло, роздивитися, а потім уже шукати, хто б переправив мене через гори.

Ще з вокзалу не відійшов, як почув спів. Не просто спів — Анютин! Із патефона. Якісь, мабуть, італійські пісеньки. Слів я не розумів, але голос упізнав одразу. Це видалося досить дивним, і я пройшовся пероном. Побачив Бориса. Борис стояв у строгому костюмі й роздивлявся навкруги. Наче чекав когось. Здається, мене, але навіщо?

Що Борис не сам приїхав, а прислав його пан Крік, у мене сумнівів не виникало. Але до самого Кріка були питання. Обіцяв доправити в Пловдив, натомість мене ледь не втопили, а потім його людина ще й здала мене болгарській контррозвідці. От як це розуміти? Зайшов до вокзалу. Подивився, сам Борис чи з бійцями. Наче сам. Постояв на пероні, поки з потяга не вийшли останні пасажири, потім зайшов до вокзалу, у невеличку кімнату, вимкнув патефон. У кімнаті, крім нього, нікого не було, але за стіною сиділи поліцейські, тому зайти я не наважився. Почекав іще. Борис вийшов, подивився на годинник і пішов із вокзалу. Я рушив услід. Обережно, сам озирався — і помітив, що за Борисом слідкують. Чоловік у потертому піджаку. Працював добре, не світився, відстань тримав. Я прилаштувався за ним. Борис зайшов у якусь харчевню, звідкіля добре пахло, і замовив обід. Чоловік залишився на вулиці. Мабуть, грошей на обід не мав. Згадав я, як працював у Києві й теж частенько доводив клієнтів до ресторану, а сам залишався чекати на вулиці. Зима, ти голодний, холодний, тупцюєш на місці й бачиш у вікно, як твій клієнт, зазвичай бунтівник, наминає всіляку смакоту, попиває вино й нікуди не поспішає. Хоч вовком вий! Аж перехрестився, що не треба більше було служити. Потім подумав, що турецькому вірнопідданому краще не хреститися, вони ж магометани.

Чоловік, між тим, сів на кам’яну брилу й закурив. Тут уже була весна й на камені, нагрітому сонцем, цілком можна було вмоститися. Я зайшов до харчевні, побачив, що Борис сидить за столом із глиняним келихом. Мабуть, вино пив. Я підійшов, штовхнув дулом браунінга, який подарував мені доктор Гальванеску.

— Не смикайся, допивай, розплачуйся, і вийдемо через чорний вхід, — прошепотів тихенько. Борис спочатку таки смикнувся, злякався.

— Іване Карповичу! — зрадів, чи що? — Я обід замовив, може, поїмо?

— За тобою хвіст ходить.

— Хвіст? Чорт, я й не помітив. Добре, тоді ходімо. Залишу обід на користь бідних. — Борис розплатився, щось спитав. Нас пропустили за шинквас, ми вийшли у двір, там якраз патрали курей. Потім на вузеньку вулицю. Борис ішов першим, я за ним. Тримав руку на пістолеті, бо довіри не мав. З одного боку розумів, що Кріку ні для чого мене вбивати, а якби він і хотів, то міг би обійтися без цієї вистави з канонеркою та вибухівкою. Але ж саме Крік організовував мій переїзд, і саме його людина здала мене.

— Може, присядемо тут?

Ми вийшли до потічка, річище якого було обкладене каменем. Води багато, весна ж.

— Давай, — кивнув я.

Ми сіли на невисокий парапет.

— У вас, Іване Карповичу, мабуть, багато запитань. Я готовий відповісти на них, але перед тим я б хотів, щоб ви прочитали листа від Бенціона Менделевича. Дістану його з кишені. Добре? — спитав Борис. Він бачив, що я тримаю його на прицілі, й намагався бути обережним.

— Добре.

Він неквапливо опустив руку до кишені, взяв звідти конверт. Запечатаний. Подав мені.

— Розкривай.

Борис розірвав конверт, дістав аркуш паперу з вензелем «Варшави». Я побачив великі, не дуже впевнені літери. Видно, що Крік нечасто писав.

«Добрий день, Іване Карповичу. Перш за все хочу попросити вибачення за турботи й небезпеки, з якими ви зіткнулися під час переходу кордону. Провина повністю на мені, бо саме я обіцяв вам безпечний коридор і не забезпечив його. Коли я дізнався, що човен Бороди знищено, я дуже близько взяв це до серця й наказав провести розслідування. Спочатку про обставини загибелі човна не було нічого відомо, крім того, що його уламки прибило до румунського берега. Про це мене повідомила людина, яка мусила зустріти вас у Варні. Всіх здивувало, що уламки обгорілі. Це видалося мені підозрілим, і я наказав опитати інших контрабандистів, які були в рейсі тієї ночі. Вони розповіли, що бачили щось схоже на салют, потім чули вибух і постріли кулеметів. Помітили канонерку, яка так далеко зазвичай не заходила. Це вже було зовсім дивно, і я запитав про події ночі капітана канонерки. Той із поваги до мене розповів, що отримав наказ від командувача флоту будь-що знищити човен контрабандистів, бо ним начебто плив до Болгарії дуже небезпечний німецький шпигун. Капітан розповів, що не знайшов би човен уночі, але з того спочатку полетіли світлові ракети, а потім він узагалі вибухнув і загорівся. Канонерці залишалося підплисти й розстріляти з кулеметів тих, хто примудрився залишитися живим. Наказ був саме знищити, а не брати у полон. Я наказав дізнатися, хто привозив на човен Бороди вантажі для останнього рейсу. Виявилося, що, крім мого товару, привезли два ящики від портових митників. На допиті митники радо повідомили, що ящики їх попросили перевезти чини з військової контррозвідки. Наші люди в штабі флоту доповіли, що операцію теж розробляла військова контррозвідка. Її керівника, полковника Радова, я запросив на заміське рандеву. Там полковник виявив дива щиросердності, розповів, що випадково дізнався про ваше перебування в Одесі. Вас, Іване Карповичу, впізнав один із його агентів. Радов повідомив у Петроград, звідти наказали слідкувати за вашими діями. Люди Радова дізналися, що вас повезуть до Бороди, і зрозуміли, що ви переправляєтеся через кордон. Полковник доповів, наказали не допустити вашого виїзду, бо за кордоном вами могли скористатися вороги Росії, і швидко розробив план вашої ліквідації. Цікаво, що наполягали на вашому знищенні й кілька поважних членів Синдикату з-поміж тих, які мусять загинути найближчим часом. Мабуть, вони не забули, як ви завадили їм знищити мене, і хотіли помститися.

Здавалося, їм це вдалося, бо моя людина у Варні повідомляла, що нікому з човна Бороди не вдалося вижити. Про це говорив і капітан канонерки. Він запевнив, що з кулемета розстріляв залишки човна. І навіть якщо б хтось дивом залишився живим серед уламків, він би гарантовано замерз і втонув, бо до берега було не менше десяти верст. Я навіть замовив по вас панахиду в Спасо-Преображенському соборі, яку мусив служити сам архієпископ Назарій. Та тут до мене почали доходити дивні звістки — буцімто болгарська контррозвідка та військова поліція шукають вас по всій окупованій частині Румунії. Я відправив Бориса, який дізнався, що, на жаль, моя людина у Варні зрадила і почала працювати на болгар. Талєв хотів здати болгарам і Бориса, але тому вдалося втекти, а потім викрасти зрадника. Під час допиту зрадник зізнався, що вас урятував румунський контрабандист, який підібрав вас, ледь живого, в морі за кілька верст від берега. Талєв знайшов контрабандиста, впізнав вас, а потім продав болгарській контррозвідці, у якої висів на гачку. Болгари збиралися здати вас німцям. Та ви, Іване Карповичу, змогли якось утекти з тюрми, і тепер вас шукають. Коли Борис мені це повідомив, я зрозумів, що ви, людина рішуча, не відмовитеся від свого плану. Я наказав Борису прибути до Пловдива і чекати вас там. Порадив йому використати платівки з записами пані Анетти, щоб ви точно почули. Якщо ви читаєте цей лист, ви зустрілися.

Отже, Іване Карповичу, прийміть мої вибачення за те, що сталося, але зважте на те, що у справу втрутилися обставини, на які я не міг вплинути. Почуваюся вашим боржником, прошу дозволу, щоб Борис супроводжував вас і надавав потрібну допомогу. Тим паче, він трохи знає грецьку й непогано — італійську. Борис візьме на себе всі фінансові витрати під час подорожі, щоб хоч якось компенсувати попередні недоречності. Прийміть мої запевнення у дружбі. З повагою Бенціон Крік».

Я відклав лист, думав.

— Якщо у вас є якісь питання, Іване Карповичу, я спробую на них відповісти, — сказав Борис. — Пан Талєв убитий. Полковник Радов зробив успішну спробу самогубства, залишивши посмертну записку, в якій пояснював свою смерть зрадою. Можливо, це вас утішить.

— Мене давно вже не тішать смерті.

— Тоді, якщо дозволите, можна обговорити подальші дії. Я знайшов перевізників через гори. У них великий екіпаж на вісім пасажирів. Чотири вже є, ми з вами — шість. Якщо додадуться ще два, можемо виїхати. Нам краще виїхати швидше, бо болгари вас дуже шукають. Хоча ви, звісно, добре замаскувалися. Я одразу помітив турка на пероні, але й подумати не міг, що це ви.

— Знаєте, хто слідкує за вами?

— Думаю, болгарська контррозвідка. Приїхав якийсь руський, винайняв на вокзалі кімнату, ставить гучно італійські пісні. Підозріло ж?

— І чому вони вас не арештували?

— Бо зрозуміли, що я когось чекаю, і теж вирішили почекати.

— І ви зустрічали з патефоном кожен потяг?

— Так, кожен. Їх прибуває за день чотири, я ходив на вокзал, як на роботу. Сподівався, ви не станете змінювати план.

— Я міг би прибути сюди й не потягом.

— Навряд чи, ви ж не знаєте болгарської. Та і їхати возом довго.

Ми сиділи, мружилися на сонці, поруч дзюрчала вода. Вдалині було видно гори. За тими горами море, а за морем Італія, дивна країна, схожа на мапі на чобіт.

— Іване Карповичу, прошу, дозвольте вас супроводжувати. Я буду корисним, повірте. І коли ви зробите свою справу в Італії, я повернуся до Одеси, а ви продовжите свою подорож, куди забажаєте.

— Це буде досить небезпечна справа.

— Та я розумію, що ви їдете не старожитності роздивлятися.

— І ти знаєш італійську?

— Досить непогано.

— Звідки?

— Я починав в італійських купців, які працювали в Одесі. Там і навчився. Розумію добре, говорю гірше, з акцентом, але італійці мене розуміли.

Мені вистачило німої подорожі Болгарією. Тлумач мені був потрібен.

— Добре. Поїдеш зі мною.

— Дякую, Іване Карповичу.

— Я тепер Бендер-бей, забувай про Івана Карповича, бо його всі шукають.

— Добре, пане Бендер-бей, — кивнув Борис.

— Ходімо до перевізників.

— Ні, спочатку пообідаємо. Хочу відсвяткувати нашу зустріч.

Борис добре знав місто, провів мене павутинням вулиць до закладу, де нас добряче нагодували місцевими стравами. Спочатку був гарячий та гострий м’ясний суп, а потім як наші голубці, тільки не в капусті, а в листках винограду. Все гостре, потім іще принесли по келиху якогось кисленького молочного напою. Я відчув ситість, зітхнув. Борис щось замовив, і нам принесли маленькі чашечки, трохи більші за наперсток. У чашках парувала якась чорна рідина.

— Кава по-турецьки, вам мусить сподобатися, пане Бендер-бей. — Борис усміхнувся. Я скуштував, скривився. Гірке. Єлизавета Павлівна каву любила, а я цього напою не розумів. — Нічого, з часом розсмакуєте. Напій богів.

— Напій богів — то чай, особливо якщо з мелісою, та ще молочка додати, — сказав я. Потім помітив, що на нас дивиться якийсь чоловік за сусіднім столиком. Високий, із вусиками, у європейському вбранні. Уважно так дивиться. Я непомітно штовхнув Бориса під столом і сказав щось на кшталт:

— Бахчі калахчі сатурбила кахіні садабуда арч! — І з розумним виглядом закивав головою. Борис спочатку здивовано глянув на мене, потім второпав і відповів приблизно так само. Ми ще кілька разів обмінялися такими фразами, чоловік цікавість до нас втратив.

Потім Борис розплатився, ми вийшли, покрутилися трохи вулицями. За нами ніхто не пішов. Борис зупинив візника, і той відвіз нас на околицю міста. Там ми ще походили, поплутали сліди, а потім підійшли до великого двоповерхового будинку за високим парканом. Борис постукав, нам відчинили, провели до кімнати. Борис поговорив із господарем, кремезним сивим однооким дідом.

— Вони кажуть, що виїздять завтра вранці, — сказав мені. — Тут можна зняти кімнату, відпочинете, а я повернуся на вокзал, щоб контррозвідка думала, що я досі чекаю. Вранці приєднаюся.

— Перевізники надійні?

— Найкращі. Але в горах неспокійно через кочовиків-арнавітів, які час від часу нападають на мандрівників. Тому нас будуть супроводжувати двоє озброєних візників. І самим краще бути при зброї.

— Будемо.

— Залишитеся тут чи хочете зняти кімнату десь в іншому місці?

— Залишуся тут. А ви купіть мені європейського одягу, бо я все боюся, що турок підійде, а я ж ні бе, ні ме турецькою, не хочу бути викритим.

— Добре, куплю.

Борис переговорив із господарем, той крикнув, прибіг якийсь хлопчик, відвів у кімнату на другому поверсі.

— Тут зможете і повечеряти, я замовив. До ранку.

— Бувайте, — кивнув я.

Він пішов, а я зачинився у кімнаті. Як завжди перетягнув ліжко, визирнув, подивився навколо. Добре було видно підходи до будинку. Глянув, куди краще тікати, якщо виникне потреба. Приліг. Прислухався. Кроки в коридорі чутно добре. Ось хтось пройшовся, ось іще хтось. Потім якісь голоси в сусідній кімнаті. Російською, чи що? Важко було розібрати, говорили тихо. Потім затихли. Я задрімав. Посопував собі солодко в ліжку, а потім почув голоси в коридорі. Хтось п’яний лаявся російською. Я підхопився, припав на ногу. Рани від капкана вже загоїлися, але ступив якось невдало, заболіло, я аж зашипів. Пошкандибав до дверей, визирнув. Побачив тлустого сивоголового чоловіка, якого під руки вели хлопець і дівчина. Попереду ішов ще один хлопець.

— Мастики хочу! Ще мастики! — вередливо сказав сивочолий.

— Та досить вам, Сергію Миколайовичу! — суворо сказала дівчина.

— Ні, не досить! Мастики давай!

— Сергію Михайловичу, ви зараз приляжте, полежіть, а ввечері ми ще вип’ємо! — сказав хлопець, що йшов попереду, і я з подивом упізнав голос Стаха, того самого, з яким я плив на човні Бороди. Стах? Тут! Це мені вкрай не сподобалося. Що він тут робив? Востаннє я бачив його в будинку румунського контрабандиста, котрий підібрав нас у морі. Потім я спробував утекти, мене арештували, що сталося зі Стахом, я не знав, і ось він з’являється тут, у мене під боком.

— Заходьте, Сергію Михайловичу, відпочиньте! Прошу-прошу! — Стах, наче той швейцар, вигинався перед сивоголовим. І тут я почув поскрипування трохи позаду. Причинив двері й припав оком до замкової щілини. З подивом побачив, що протилежні двері в коридорі відчинилися і звідти визирнув чоловік. Уважно спостерігав, як заводили сивоголового, і прислухався до Стахової балаканини. Потім двері зачинив. Я подивився вперед і помітив, що інші двері через коридор теж відчинені. В них нібито майнула жіноча хустка. Здається, всі дуже уважно прислухалися до того, що сталося в коридорі. Чого б це? Я не знав, але все це не дуже мені подобалося. Не подобалися руські, які могли привернути увагу поліції. Поліція наскочить до них, а почне перевіряти інші кімнати. Стах чомусь із ними. За дверима стежать. Як це все пояснити?

Я влігся, деякий час ламав голову, потім покинув, бо частенько так буває, що геть нічого не зрозуміло, бо мало що відомо. Треба почекати, розвідати, а тоді вже розумувати. На тому і заспокоївся. Лежав, думав про Моніку, замріявся. Тут у двері постукали. Я почекав. Постукали знову. Я підвівся, одягнув турецький жупан і феску на голову, пістолет тримав у кишені, відчинив. Побачив чоловіка років сорока, високого, худого, з руденькою бородою і блакитними очима. Він трохи здивовано подивився на мене, мабуть, не чекав побачити турка.

— Вибачте, що турбую, російську розумієте?

— Ахалар махалар ач мач кучасаб урбак! — сказав я строго. Чоловік сказав щось незнайомою мені мовою. Я злякався, чи не турецькою хоч? Помітив шрам у нього на обличчі. Схоже, від кулі.

— Так, англійської не знаєте. Тютюн є? Курити хочеться! — сказав чоловік і почав показувати, що курить.

— Урбадай сардабай далінджа чаране сок! — закрутив я головою. Дивився так само грізно.

— А, ну вибачте, — закивав розчаровано чоловік і пішов. Я зачинив двері. Це був той, який дивився за сивоголовим. Теж росіянин. Медом їм тут намащено, чи що?

Приклав вухо до стіни. Почув хропіння. Здається, п’яний росіянин заснув. Я ще походив, потім зняв чоботи, сів на ліжко, оглянув рану на нозі. Непогано. Я знову приліг і лежав у тиші, думав. Як усе буде добре, завтра виїдемо, післязавтра в Салоніках, далі пароплав, іще кілька днів — і я в Італії. Зроблю те, що запланував, знову корабель — і нарешті дістануся Моніки. І за тиждень міг упоратися, але згадав про Одіссея який, здається, десь у тих самих краях плавав, — он як його кидало. Вирішив особливо не обнадіюватися. Нехай буде, як буде. Заснув.

Прокинувся, вже сіріти почало. У двері постукали. Одягнувся, відчинив підліткові з місцевих, який показав, що можна йти їсти. Ще раз подивився на себе у дзеркало. Не мусив Стах впізнати, якщо на вечерю прийде. Зачинив двері на ключ. У коридор якраз виходила жінка — із замотаною головою, як магометанки ходять. Я таких надивився, коли служив у Туркестані. Але чого вона мене злякалася, коли я виглядав як її одновірець? Зрадіти б мені мусила, а вона відсахнулася, наче від нечистої сили. Побачила і заскочила назад. Сховалася за тими самими дверима, з яких за сивоголовим спостерігали. Цікаво, цікаво.

Я пройшов до великої зали, де стояло кілька столів. За одним сиділо одразу четверо. Перший — сивий чолов’яга, якого я бачив у коридорі. Трохи проспався, а зараз знову набирався, якраз перехилив у рота повний келих. Другий — хлопець років двадцяти. В окулярах, чорному сюртуку, серйозний, аж напружений. Ще була дівчина, молоденька, років вісімнадцяти, білява, кров з молоком, зиркала очима, як із гвинтівки стріляла. Усе усміхалася. Ну, і Стах сидів, щось шепотів — мабуть, анекдоти.

За іншим столом сидів рудий, який заходив по цигарки. Сидів сам і час від часу дивився на сивого. Я зайняв вільний стіл. Підліток, який мене чекав, поставив переді мною миску з якоюсь стравою. Пахла приємно, я взявся їсти. Виявилося — фарш, запечений із картоплею, щось на кшталт наших дерунів, тільки ще яйцями з молоком залиті. Смачна штука. Хлопець приніс карафку повну і чарку глиняну. Налив. Я понюхав. Запах якийсь незнайомий. Випив. Видихнув. Міцненький напій, і пішов добре. Далі їв. Ось до зали ще чоловік зайшов, озирнувся й чомусь вибрав мій стіл.

— Дозвольте? — спитав. Знову російською. Я кивнув, а сам подумав, що зовсім уже підозріло — стільки росіян в одному місці зібралося.

— Чахрик махарик салівішта йок, — сказав я. Ну, типу смачного бажав. Чоловік присів. Років сорока, середнього зросту, плечистий. Не сподобалося мені, як він роззирнувся. Дуже вже професійно та уважно. Перед ним їжу поставили, він побажав мені смачного і сам їсти взявся. Я ще келишок собі налив. Випив. Чоловік здивовано подивився. І тут я згадав, що магометани не випивають. Хоча як не випивають — от коли я в Києві служив, пам’ятаю, приїздили купці з Казані та Бухари, випивали дуже навіть добре. Казали, що Аллах — це так бога їхнього звуть — над Києвом не літає, то можна й порадувати душу. Може, над Пловдивом теж не літає?

Доїдав уже я, коли зайшла жінка в хустці на голові. Всі столи були зайняті, присіла біля рудого. Акуратно їсти почала. За столом у сивого всі аж покотилися від сміху, Стах їх веселив черговим анекдотом. Сивий замовив іще «мастики», і йому принесли точно таку карафку, як і мені. Така «мастика» все замастить. Я ще собі чарку налив.

— Російською розумієте? — спитав мій сусід.

— Ачак карачак ульбельди дурундай, — сказав я і випив.

Мені принесли велику чашку чаю і миску солодощів, які в Криму звуться пахлавою. Стах підвівся з-за столу.

— Я швиденько, шановне панство! — Пішов геть. Я чай допив, останню чарку налив, випив і теж пішов. Хотів зі Стахом побалакати, спитати, що він тут робить. Пройшов верандою, почув у коридорі звуки боротьби. Зазирнув і побачив Стаха та ще якогось чоловіка. Той чоловік сидів на Стахові зверху і душив обома руками. Я кахикнув. Чоловік мене побачив, скривився, підхопився, подивився на мене.

— Чого тобі? Проходь! Проходь! — махнув лівою рукою, а правою поліз у кишеню. Знову росіянин! Та скільки ж вас буде! Наче це не Пловдив, а Москва якась. — Ну, чого вирячився? — Чоловік посунув на мене. Дивився недобре. Знайомий погляд. Зазвичай так дивилися злодії. І цей був із них, зухвалий, нахабний. — Вали звідси, морда турецька, а то...

Замовк, бо я наставив на нього браунінг. Усміхнувся.

— Та чого ти, братушка, чого ти. Я ж просто так, проходив поруч, оце зіштовхнулися із землячком. Так же? — спитав він Стаха, який кахкав на підлозі, схопившись руками за горло. Я показав, щоб він руки підняв. — Що? Не розумію тебе, братка. — Я прицілився. — Ну добре, добре, спокійно, чого ти.

Говорив голосом тоненьким, усміхався улесливо, підняв руки. Я його поставив обличчям до стіни, дуло впер у потилицю, щоб і не думав смикатися. Лівою рукою тримав пістолет, а правою перевірив кишеню. Ніж знайшов.

— Братка, це мій ніж, не чіпай ти йо... — Замовк, бо натиснув я дулом йому на потилицю. Ще помацав по кишенях. Більше зброї не було. Відштовхнув від стіни й дав такого копняка здоровою ногою, що хлопець аж полетів коридором, на веранду вискочив, ледь через бильця не перелетів у двір. Побіг геть. Я присів біля переляканого Стаха.

— Я той, я в кімнату хотів зайти, тільки ключ уставив, а тут цей! Він у нас у кімнаті нишпорив! — шепотів переляканий і блідий Стах. Я його по плечу поплескав, щоб заспокоїти. — Ви мені життя врятували! Як вас хоч звати?

— Бендер-бей, — сказав я, змінивши голос.

— О, пане Бендер-бей, дуже дякую! Не хочете купити волосину з бороди пророка? Мені її залишив дядько, що був найманцем у Албанії. Недорого продам, справжня... — Стах замовк, бо я поклав йому палець на губи.

Пішов до себе в кімнату. Підпер двері стільцем, подивився, чи можна до вікна з вулиці залізти. Важкувато. Перевірив защіпку на вікні, роздягнувся і приліг. Щось мені дедалі більше тут не подобалося, але ж не на вулицю йти ночувати. Вже якось ніч перетерплю, а там поїдемо.

Дрімав я в ліжку, але прислухався. Чув, як сивий зі своїм почтом до кімнати пройшов. Голос Стаха чув. Хлопець далі жартував, наче нічого й не сталося. Щось іще балакали, потім сивий почав пісні дурним голосом співати, але його вклали спати. Самі ще трохи поговорили і теж вляглися. Ще кроки — це інші по кімнатах розійшлися. Далі тиша. Та тривала вона недовго. Десь за годину коридором хтось пройшов. Тихенько, навшпиньки. Підвівся я, підійшов до дверей, прислухався. Ні, не до мене гість. До сивого. Послухав під дверима і пішов. Я почекав, тільки влягатися хотів, коли знову кроки. І знов не до мене, а до сивого. Постояв хтось під дверима, а потім пішов. Диви як, наче до образа священного, до тих дверей люди ходили. Та що ж воно тут робиться, чорт забирай?

Тільки я в ліжку сів, знову кроки. Та скільки ж можна? Я б на це все і плюнув, лежав би та відпочивав, але боявся, що почнеться, прибіжить поліція, зіпсує завтрашній виїзд. Навіщо це мені? Думав, що б ото зробити, щоб усе втихомирилося, коли в коридорі зчинилася бійка. Запалив гасову лампу, вибіг.

Побачене мене спантеличило. На підлозі борсалися одразу п’ятеро людей. Стах, рудий, який просив у мене тютюну, чорнявий, який зі мною вечеряв, зухвалий, у якого я ніж забрав, і жінка в магометанській хустині. Усі чубилися на підлозі. Мовчки чубилися, тільки кректали. Коли я вибіг із лампою та пістолетом — завмерли. Я дивився на них, вони дивилися на мене. Показав пістолетом, щоб підводилися. Підвелися. Показав, щоб розходилися. Розійшлися по своїх кімнатах. Тиша. Я повернувся до себе. Ще почекав. Знову перевірив двері й вікно, приготував зброю і влігся спати.

До ранку ніхто не турбував. Я вже прокинувся, дивився, як сонце сходить, коли почув крик із номера сивого.

— Гаманець, гаманець украв! Ах мерзотник! — Далі тупотіння якесь. У двері постукали. Я відчинив. У коридорі стояла дівчина, яка з сивим була.

— Доброго ранку, вибачте, що турбую. А ви не бачили хлопця, який з нами був? Стахом його звати. Він кудись зник, і гаманець мого дядька разом із ним. Ви нічого не бачили? — спитала вона. Я закрутив головою.

— Чуркак муркак самбалі цурукуц! — вимовив суворо.

— А, вибачте. — Дівчина пішла. Почув, як чоловіки говорили, що поліцію викликати не треба, а гаманець — чорт із ним, із тим гаманцем. Я тільки головою покрутив. Ось що тут Стах робив. Відчув, що є у сивого гроші, і крутився поруч, щоб їх забрати. Зміг гаманець вкрасти і з ним утекти.

У двері постукали. Я відчинив, побачив Бориса.

— Що це ви такі насторожені? — спитав він, помітивши, що руку тримаю на пістолеті. — Як ніч минула?

— Бувало і краще. Заходьте, — пошепки сказав я. Зачинив за Борисом двері.

— Щось трапилося?

— Тут повно росіян!

— Ну звісно ж. Кордони закрили, це один із небагатьох шляхів на південь, ось люди і їдуть. Ми з Одеси відправляємо по десятку людей щоночі. І більшість їде до Пловдива. Росіян тут справді багато, — пояснив Борис. — Але не хвилюйтеся. Коней уже запрягають в екіпаж, ходімо поснідаємо, і вирушимо.

— І всі ці люди поїдуть із нами?

— Ну, коли вони тут живуть, то поїдуть. Іване Карповичу, ми з ними тільки до Салонік, а там розбіжимося й забудемо про них.

— Може, краще почекати наступного рейсу?

— Як скажете, Іване Карповичу. Але навколо багато розмов про те, що Греція ось-ось може вступити у війну. Якщо це станеться, кордони закриють. Доведеться шукати інші маршрути. Справа може затягнутися. Вам вирішувати.

— Ну добре, поїдемо з цими навіженими.

Ми зайшли до зали. Там сиділи всі, кого я бачив. Рудий, Чорнявий, Сивий з почтом, Бандит, Магометанка. Тільки Стаха не було. Утік із чужим гаманцем. Прийшов дідуган, власник будинку. Він говорив поганою російською. Повідомив, що екіпаж готовий, що зараз ми мусимо заплатити за перевезення наперед, що нас будуть охороняти аж четверо його людей, бо в горах неспокійно. Але нам боятися немає чого.

— І ось ваш гаманець, — сказав старий і подав Сивому гаманець. — У цьому домі ніколи не будуть красти.

Пройшовся між столами, зібрав із усіх гроші і пішов. Нам подали сніданок, ми швидко поїли, випили кави.

— А що вони зроблять із крадієм? — спитав я Бориса.

— Ну, звичаї тут суворі.

Я підвівся і пішов шукати господаря. Старий сидів у дворі, курив люльку.

— Де крадій? — спитав я.

— Для чого тобі? — Він не здивувався, що турок розмовляє російською.

— Хочу викупити.

— Викупити крадія? — А ось тут здивувався.

— Скільки?

Старий замислився, уважно подивився на мене.

— Дві тисячі левів.

— Кронами візьмете?

— Візьму.

Я розплатився за високим курсом. Старий не перераховував, сховав гроші й підвівся. Відвів мене в сарай, відчинив ляду. Я побачив у підвалі зв’язаного й побитого Стаха. Хлопець увесь тремтів від страху. Дід показав на нього — мовляв, бери. Витягнув, перерізав мотузки ножем, який забрав у Бандита. Узяв за вухо і вивів на вулицю.

— Не озирайся, — сказав, додавши турецького акценту як я його розумів.

— Я-я-я не хотів, — зашепотів Стах.

— Тебе хотіли вбити. Можливо, правильно і зробили б. Але я тебе викупив. Більше ніколи не порушуй Карне уложення. Зрозумів?

— Зрозумів, зрозумів! Шануватиму Карне уложення, шануватиму! Я знаю сто відносно законних способів відбирання грошей! Більше ніколи не переступатиму закон!

— Ось трохи грошей. Повертайся додому і цінуй волю.

— Дякую вам, Бендер-бей! Дякую! — зашепотів він.

— А тепер біжи звідси, і щоб я більше тебе не бачив, — сказав спотвореним голосом і вухо відпустив. Просити двічі не довелося, Стах помчав, наче за ним сто собак бігло.

Коли я повернувся у двір, там уже почали сідати у великий екіпаж, запряжений шістьма кремезними кіньми. Багаж складали у відділення позаду, пасажири заходили в салон. На місці візника сиділо двоє хлопців із рушницями, ще двоє вершників гарцювало поруч.

— М’які місця — поїдемо з комфортом, — прошепотів Борис. — Куди ви ходили?

— Займався добрими ділами.

— Сідайте, сідайте! — попросив старий.

Ми з Борисом зайшли всередину. Там уже всі сиділи, нам залишилися місця біля дверей. Старий перехрестив нас і щось крикнув. Екіпаж рушив. Завдяки ресорам навіть розбитою дорогою їхав м’яко. Ми сиділи мовчки, поки не виїхали за Пловдив і не покотили в бік гір. Тоді Борис покашляв, наче перед виступом.

— Шановне панство! Якщо я правильно розумію, ми всі з Росії, всі через різноманітні обставини опинилися за кордоном. Нас чекає непростий і довгий шлях. Пропоную познайомитися, щоб не сидіти мовчки, наче чужинці якісь.

Усі мовчали й підозріло дивилися на Бориса. Я дивився у вікно, на поля, де вже працювали орачі. Борис усміхнувся.

— Що ж, почну з себе. Може, стану прикладом для інших. Мене звати Борис Блюмін, я представник торгової фірми «Горліц», що продає бакалію. Нам дуже бракує кави, тому я їду до Європи, щоб знайти можливі канали її постачання. Мій товариш, турецький вірнопідданий Бендер-бей, буде допомагати налагоджувати зв’язки на Сході. Може, хтось продовжить?

Пасажири мовчали, потім кахикнув Рудий.

— Ну, справді, руські ж люди, а дивимося один на одного вовком. Мене звати Костянтин Петрович Волков. Я інженер Трьохгірної мануфактури. Їду в Європу, щоб пройти курси підвищення кваліфікації. На нашій мануфактурі англійське обладнання. За роки війни воно вийшло з ладу, треба відновлювати, але англійські фахівці їхати до нас відмовляються. Ми вирішили готувати своїх. Мене хотіли відправити через Мурманськ, але я все життя мріяв побувати у Середземному морі, тому попросився поїхати південним шляхом в обхід війни.

— Ну, що ж, приємно познайомитися, — сказав Борис. — Може, ще хтось?

— Я, — сказав Сивий. Від нього знову пахло алкоголем. Здається, встиг набратися вже з самого ранку. — Мене звати Сергій Миколайович Паліцин, я оренбурзький землевласник. Це моя племінниця Алевтина. — Показав на дівчину. — А це мій секретар Володінька. — Показав на хлопця. — Ми їдемо на прощу до Святої землі, щоб помолитися там за нашу бідолашну Вітчизну!

Паліцин аж сльозу пустив.

— А що не так із нашою Вітчизною? — спитав Чорнявий. Помітив погляди інших пасажирів. — Мене звати Олександр Григорович Вялькевич. Я вчений із Петрограда. Їду до Італії, щоб пройти таки курс навчання. То що не так із нашою Вітчизною, пане Паліцин?

— А те, що страшні часи наближаються! Воістину страшні! Оце тікаєте ви всі з Росії — і правильно робите, дуже правильно! Нема чого там залишатися, бо буде там лише плач та скрегіт зубовний, істинно вам кажу! — пробубонів Паліцин і заплакав.

— Дурниці! — скривився Вялькевич.

— Не дурниці, а істинна правда! На пекло перетворюється наше улюблене Отєчєство! На справжнє пекло! Пам’ятаєте, як там у Лєрмонтова? — Паліцин несподівано підхопився і прочитав голосно:

У вікно зазирнув один із наших охоронців. Борис показав, що все добре.

— Пане Паліцин, не треба так кричати, ми вас добре чуємо, — попросив Борис.

— Гине наша Вітчизна! Ще, може, не всім помітно, але гине! Хочу відмолити у Господа Росію! Днями буду молитися, чоло в поклонах розіб’ю, а випрошу в Господа, щоб повернув монархію, бо без неї загине Росія, ох, загине!

Паліцин витер піт. Був він вище від середнього зросту, тлустий і якийсь м’якотілий, із лисиною і сивуватим рідким волоссям на схилах голови. — За день після того, як стало відомо про зречення государя-імператора, явилась мені уві сні Діва Марія. Наказала все покинути й вирушити до Святої землі, аби вимолити у Господа повернення Росії під оруду імператора і врятувати державу від подальших негараздів. Бо государ — це ж не просто так! Це помазаник Божий! Скинувши государя, ми від Господа відмовляємося, відходимо від його благодаті! Хіба це не гріх? А що ж Росія без Бога? Та вона таке пекло всьому світу покаже, що уявити важко! Бо коли Бога немає, все дозволено! А ти дозволь руській людині все — і вона так розвернеться, що кров ріками тектиме та дим від пожеж сонце застилатиме! Щоб урятувати країну, продав я все й на останні гроші відбув у цю важку подорож до Святої землі! Голодуватиму, на вулицях спатиму, бо грошей мало, але Росію відмолю, не віддам її на потурання безбожникам! — Паліцин гірко заплакав, вихопив із кишені флягу, відкрутив кришку і зробив кілька ковтків. — Ох, біда, біда!

— Не будемо порушувати політичні теми, — запропонував Борис. — Щоб зайвий раз не сперечатися. Що ж, чекаємо наступних знайомств. — Він подивився на Бандита, в якого я забрав ніж.

— Мене звати Григоріу, я з Бессарабії. Їду до родичів у Грецію, — сказав він. Брехав. Це зрозуміло було вже з того, як зухвало дивився, коли говорив.

— Ну, залишилася я, — сказала магометанка правильною російською. — Мене звати Фатіма, я донька ногайського мурзи. Мій батько розорився і застрелився, мій брат загинув на війні. Зараз я їду до своїх родичів, які давно вже переселилися в Ліван. Це єдині близькі мені люди. — Жінка зітхнула.

— Ну що ж, тепер ми знаємо одне одного. Гадаю, не будемо сидіти всю дорогу надуті, наче сичі. — Борис усміхнувся. — Хтось знає, чи багато пароплавів ходить із Салонік?

Люди почали розмовляти, розповідали, хто що знав. Я сидів мовчки, роздивлявся у вікно краєвиди, тут були схожі на Крим. Потроху наближалися до гір, почали дертися на перевал. Сонце стояло високо, коли зупинилися на якомусь постоялому дворі, щоб пообідати. Всі зайшли, а ми з Борисом затрималися на вулиці.

— Слухайте, добрі люди, а ви на них скаржилися, — тихо сказав Борис.

— Вони брешуть.

— Ну, всі люди брешуть. Це не страшно. Ходімо.

— Ще погріюся на сонечку. Після ночі в холодному морі став цінувати тепло.

— Ну, тепла в нас попереду буде досить. — Борис усміхнувся і зайшов всередину. Там уже подавали їжу. Зайшли й наші охоронці. Я вже теж би зайшов, коли побачив вершника, що їхав вулицею. Вершник дуже уважно роздивлявся наш екіпаж, особливо відсік для багажу, вщерть забитий валізами та клунками. Потім нагнав коня й поскакав до гір. Може, просто місцевий, та щось він мені не сподобався. Хоча у нас чотири охоронці, та й ми з Борисом озброєні. Непросто підступитися.

Я зайшов, поїв разом з усіма, поїхали далі. Піднімалися вище у гори.

— За перевалом буде ночівля, а вранці вже поїдемо до Салонік, — сказав Борис.

— Ночівля хоч у безпечному місці? А то про ці гори багато поганого кажуть, — спитав Паліцин.

— Гори як гори. — Григоріу сплюнув у вікно. Поводився, як босяк, ним же і був. Дивився на мене скоса, мабуть, про відібраний ніж згадував.

Пролунав постріл. Наші охоронці закричали, зчинилася метушня. Я визирнув з екіпажа й побачив позаду загін вершників. Постріли не припинялися.

— Що там? — це визирнув Борис. — Куди? Стійте! — заверещав він, коли побачив, як наші візники стрибнули на коней до охоронців і помчали геть від нападників, залишивши нас. — Чорт забирай!

— Що там, що там? — закричали пасажири.

— Відстрілюйся! — крикнув я Борису, вискочив, видерся на передок і нагнав коней. Постріли не припинялися. Я озирнувся. Вершники, дико кричучи, наближалися. Я гнав коней, але екіпаж був досить громіздкий і дуже швидко ми їхати не могли. Побачив, як наші охоронці звернули з дороги на якусь стежину і помчали нею геть. Нам повертати не було куди. Мабуть, нападники хотіли влучити у коней, щоб примусити нас зупинитися. Але екіпаж добре прикривав.

— Зброя у когось є? — закричав Борис.

— Не стріляти! Підпустити, а потім із двох рук! — наказав я.

— Слухаюся!

— За командою!

— Добре!

Судячи з голосу, він не злякався, хоча до нас летіло чи не півсотні вершників у кожухах, із гвинтівками та шаблями. Здається, це були ті самі арнавіти, про яких нас попереджали.

— Стріляй! — заверещав Паліцин.

— Слухатися наказу! — гримнув Борис.

Я наганяв коней, але нападники наближалися. Добре, що не могли прицілитись, а з льоту прицільно бити важко. Та й багажне відділення захищало екіпаж, приймало кулі на себе.

— Пора, Іване Карповичу, пора! — крикнув Борис.

— Чекай! — наказав я і визирнув з-за екіпажа. Куля збила з голови феску, я сховався.

Дзенькнуло скло одного з вікон, потім іще одного. Нападники вже були поруч, волали як божевільні, мабуть, у передчутті здобичі і грабунку.

— Вогонь! — закричав я, лівою рукою тримав повід, а з правої прицілився з браунінга, висунувшись над дахом. Зсередини відкрили вогонь, та такий, наче там цілий загін сидів. Я чекав, що Борис буде стріляти з двох рук, ну, може, ще в когось зброя буде, а тут заговорив одразу ледь не десяток дул. Нападники покотилися із коней, залунали крики, зчинилася метушня. А з екіпажа стріляли й стріляли, збиваючи нових вершників. І ось уже арнавіти почали зупиняти коней, і ми віддалилися від них.

— Відбилися! Відбилися! — закричав Борис, і весь екіпаж радісно заволав на різні голоси.

— Треба відзначити! — заволав Паліцин.

— Можна!

— Іване Карповичу, вам! — Борис подав мені пляшку. Я скуштував. Отой болгарський напій, «мастика».

Гнав коней далі, а потім побачив рівну місцинку і зупинив екіпаж.

— Що трапилося? — спитав Борис.

— Коням треба перепочити! Зайняти оборону! Нас можуть переслідувати! — наказав я.

Залягли за камінням при дорозі. Виявилося, що всі мандрівники напрочуд підготовлені до нападу. Окрім двох Борисових кольтів, у нас знайшлося два револьвери Паліцина, один — його племінниці, люгер секретаря, маузер Грігоріу, два нагани Волкова, ротстейр Вялькевича і браунінг Фатіми. Ціле військо, чорт забирай. І видно, що зброю тримали не вперше, зараз упевнено перезаряджали, готувалися до бою. Та арнавіти, мабуть, приголомшені вогневою потугою екіпажа, більше нас не переслідували.

— Дивний у вас приятель. Турок турком, а кричить російською, — сказав Борису Паліцин.

— І «мастику» п’є добряче, — додав Вялькевич.

— І свинину їсть тільки так, — нагадав Волков.

— І пістолетом любить погрожувати, — підкинув Григоріу.

— Та різні турки бувають, — спробував відбрехатися Борис.

— А ще ви його Іваном Карповичем називали, — додала Фатіма, поправляючи хустку.

— То вам здалося, я кричав «Бендер-бей»!

— Іван Карпович! — аж скрикнув секретар Паліцина Володінька. — Той самий!

— Та хіба мало на світі Іванів Карповичів? — не здавався Борис. Може, аби я був у фесці, не впізнали б, а без фески й борода приклеєна не рятувала, тим паче, що обірвалася з однієї щоки.

— Його ж розшукували по всій Болгарії! Через нього до всіх росіян чіплялися! — поскаржилася племінниця Паліцина.

— Іване Карповичу, це ви! — Володінька підбіг і почав роздивлятися. — Точно ви! А бороду приклеїли! Іване Карповичу! Оце так!

Усі підхопилися й оточили мене, забувши про загрозу нападу.

— Я читав про вас, Іване Карповичу! — сказав Вялькевич.

— А я чув від одного приятеля, — додав Волков.

— І я чула про ваші пригоди, — закивала Фатіма.

— Та ти той лягавий, який чесних бродяг ловить? — спитав Грігоріу.

— Казали, що ви — мазепинець! Сподіваюся, це неправда? — спитав Паліцин.

— Забагато запитань. А хвилювати нас мусить те, як добратися до Салонік, — відповів усім я. — Коні перепочили, їдьмо!

— А ви знаєте куди? — спитав Володінька.

— Прямо.

Я всівся на місце візника, інші зайняли місця в салоні, й ми рушили далі гірською дорогою. Переїхали перевал, униз пішло легше. А коли вже почало потроху сутеніти, побачили постоялий двір. Господарі нас намагалися не пустити, але важко не пустити ледь не десяток людей зі зброєю.

— Чого вони валують? — спитав я.

— Вони чули, що ми вбили арнавітів, і бояться, що ті помстяться. Кажуть, вони вже збирають ціле військо, аби знищити нас, — відповів Борис, поговоривши з господарями. Жінка вказувала на дітей і щось кричала. Я ж дивився не на жінку, а на будівлю.

— Може, треба їхати далі? — спитав Волков. — Ці дикуни справді можуть спробувати помститися. Проти війська ми не встоїмо, а так можемо втекти.

— Уночі не втечемо. Дороги не видно, та й коні заморені, — сказав я. — Одна справа приймати бій у чистому полі, а інша — у цьому будинку, міцному, як фортеця. Будемо ночувати тут. Борисе, скажи господарям так: якщо бояться, нехай тікають у гори.

— А хто ви такий, щоб наказувати? — спитав Паліцин. — Тут не ваш хутір! Тут є досвідчені люди, які...

— Хочете їхати — беріть екіпаж і їдьте. Нікого тут не тримаю.

Їхати ніхто не схотів. Екіпаж загнали у двір, коней завели до конюшні. Господарі, коли побачили це, зібрали речі й дітей і побігли у гори. Я тицьнув їм грошей із тих, які взяв у замку братів Ракоці. Ми повечеряли припасами з будинку. Пити я заборонив.

— Ти кому наказуєш, Ванько! — образився Паліцин.

— Хто питиме — спатиме на вулиці, — сказав я.

— Я питиму, і що, ти мене викинеш? — Паліцін дивився на мене п’яними очима.

— Викину. Я свого слова дотримую, про це у всіх моїх пригодах написано.

Паліцин іще щось хотів крикнути, але до нього забалакали і племінниця, і секретар, якось заспокоїли.

— Тепер треба зрозуміти, що у нас із набоями. Покажіть, що є в кожного.

Виявилося, десь по півсотні набоїв на людину, взагалі непогано, але на цілу ніч бою могло не вистачити.

— Ще трохи динаміту є, — сказав Борис. — Прикупив про всяк випадок.

— Ну, це добре. Тоді так. Зараз поставлю кожного на місце. Стояти весь час, не спати, зброю тримати напоготові і...

— Слухай, фраєрок, справді, а чого ти тут керуєш? Думаєш, як у копійчаних журналах про тебе пишуть, так ти вже герой? А що ти в житті бачив, окрім того, як сидіти за столом та побрехеньки своїм калякати? — спитав Григоріу.

— Тобі ще раз копняка дати, першого замало виявилося? — спитав я.

— Ах ти ж козел! — Григоріу поліз по маузер.

— Чуєш, босяк, заспокойся, — тихо сказав Борис.

— Торгаш, ти поплутав щось?

— Босяк, не рипайся краще, а то на сраку сядеш, — попередив Борис.

— Хлопці, не треба... — спробував втрутитися Вялькевич.

— Не лізь! — гримнув Григоріу. — Ти що, мені погрожувати будеш? — Він почав сунутися на Бориса. — Ти хто такий?

— За Синдикат чув? — спитав Борис. — Чи розповісти?

— Синдикат? А що Синдикат? — Гнів Григоріу куди й подівся. — До чого тут Синдикат? Я...

— До того, що сиди мовчки і слухай, що люди кажуть.

— Ну добре, добре, слухаю, чого ти? — Григоріу розвів руками.

— Говоріть, Іване Карповичу.

— Стояти цілу ніч, кожен на своєму місці, кожен береже набої. Стріляти тільки прицільно, підпускати ближче. Стіни товсті, куль не бійтеся. Головне — не впустити всередину. Я буду без місця. Де важко, туди і прибіжу. А ви пам’ятайте, що тікати нам немає куди. Якщо відступити — приріжуть нас розбійники. Все зрозуміло?

Кивнули. Я повів розводити. Жінкам місця безпечніші, а чоловікам які були. — Буду обходити цілу ніч, щоб не спали.

Три обходи я зробив, коли почувся стукіт копит.

— Смолоскипи! — крикнув Борис, який на горищі сидів. Я до нього поліз. Смолоскипів було багато, сотні зо дві. Кочовики наближалися, верещали, у повітря стріляли.

— Лякають нас! — крикнув я, щоб заспокоїти своїх. — Під кулі лізти бояться, сподіваються, що зламаємося і тікати почнемо.

Арнавіти наблизилися на відстань ста кроків і зупинилися. Волати припинили.

— Здавайтеся, братушки, здавайтеся! — закричав хтось із їхнього боку.

— Ти хто такий? — спитав я.

— Російський підданий Ігнатов!

— І що ти тут робиш?

— У полоні страждаю! Їхав у справах, у полон узяли. Викуп за мене вимагають, а ніхто викупу не платить! Здавайтеся, хлопці! Інакше вб’ють вас! Дуже розлючені арнавіти, дуже!

— Хоч так, хоч сяк уб’ють, — відповів я.

— Ні, вони обіцяють лише того вбити, хто за візника сидів! Він їм потрібен, а інших відпустять!

— Бреши більше! — втрутився Борис. — Хочеш, щоб ми дикунам цим повірили?

— Віддайте візника і багаж, а самі їдьте! Відпустять вас! — крикнув чоловік. — Не гнівіть цих арнавітів, братці, ох не гнівіть! Страшні ж люди! Таке роблять, що й не уявити! Віддайте його, і відпустять вас. Віддайте!

Я вистрелив. Довго на голос цілився з браунінга. Аби манліхер, узагалі б добре, та сподівався і так якось влучити. Закричав Ігнатов, потім залаявся. Живий, злякався тільки.

— До ста рахуватимуть! Якщо видасте ватажка — житимете. А якщо ні, візьмуть арнавіти цей будинок і вас знищать! Усіх! До ноги виріжуть! — Ігнатов тепер кричав кілька слів, перебігав, знову кричав, щоб ми не поцілили.

— Чуєш, Іване Карповичу, а може, здати тебе цим варварам? Га? — спитав Паліцин і сам зареготав. — Та не бійся, не здамо. Я не дурень, щоб зарізякам таким довіряти. Хочуть, щоб ми самі між собою перегризлися, а вони взяли нас тепленькими! Так само вороги Отєчєство наше послабили, коли государя від Росії відторгли! Але не дамо ми себе обдурити, не дамо!

Арнавіти заверещали хором раз, потім удруге.

— Почали рахувати! Думайте, думайте, думайте! — волав Ігнатов, щоб видали мене. Розповідав, що арнавіти полоненим вуха відрізають, та інші жахи, а нападники рахували. Дорахували, заверещали й кинулися в атаку.

— Чекати! — наказав я. Нападники не чекали, скакали, стріляли, наблизилися майже впритул. — Вогонь!

Спочатку стріляти було легко, бо зі смолоскипами наче в тирі — бери та вибивай, але потім смолокипи полетіли на нас — мабуть, хотіли будинок чи сарай підпалити, а самі потім із темряви стріляти. Густо стріляли, але стіни берегли нас. Я з хати вибіг, до сараю кинувся. На горищі сиділи Григоріу та Волков, Вялькевич неподалік. Стріляли правильно, по одній кулі клали, прицільно. Я браунінг перезарядив, допоміг трошки.

— Тримайтеся! — Побіг до хати. Дорогою побачив якісь тіні, вистрелив. І по мені стріляли. А потім набої закінчилися, з темряви стрибнули на мене, з ніг збили, покотилися ми. Нападник на мені всівся і давай душити, а я його ножем, який у Григоріу забрав, — та в шию. Захрипів, завалився, я його гвинтівку взяв, зарядив обойму і прицільно по тих, хто через огорожу ліз, стрельнув. Почув, що ворота ламати почали. — Борю, ворота!

Борис зметикував, підпалив шашку, почекав і кинув. Після вибуху лунали крики, іржали коні.

— Ще давай! — наказав я. Боря кинув удруге, і другий вибух арнавітів зламав, почали вони відступати. — Прикрийте мене!

Я з воріт вибіг, зібрав десяток гвинтівок убитих нападників. І набої зібрав. Затягнув усе добро у двір, зачинив ворота. Потім розніс гвинтівки. Вже щось.

— Вони знову підуть у наступ? — спитала Фатіма.

— Не знаю. Треба бути готовими.

— Але ж усе буде добре? Не може ж найкращий сищик імперії загинути?

— Не може, — підтвердив я, хоча розумів, що цілком навіть може. — Я ж герой книжки. Ця книжка про подорож, про повернення до доньки. Що це за книжка така, яка на половині урветься, і герой не побачить доньку? Дурниці якісь.

— Я теж так подумала!

— Всім уважно дивитися! Не підпускати!

— Вони щось готують! — крикнув Борис.

— Що?

— Не знаю! Молотками, здається, стукають!

Я піднявся на горище. Точно, гупали молотками.

— І що це може бути? — спитав Борис.

— Не знаю. Динаміт іще є?

— Ще дві шашки. Аби знав, треба було кулемет купити. Мені пропонували.

— Так, кулемет зараз би був як знахідка, — кивнув я.

— Припинили. — Справді, молотки більше не стукали. — І що далі?

— Тихо! — прошепотів я, прислухався. — Наче котять щось?

— Ну що, не надумали ще здаватися? — крикнув Ігнатов. — Вирішили померти героїчно? Навіщо?

Борис вистрелив на голос. Мабуть, зовсім не туди, бо Ігнатов зареготав.

— Ох і косорукі ви! Ну, що, хлопці, останній у вас шанс здатися. Віддайте того, хто кіньми правив, і того, хто бомби кидав, а інші їдьте собі. То як?

— Котять щось, — прошепотів я. На крики Ігнатова не звертав уваги, до звуків дослухався. Гримотіло по дорозі.

— Віз, чи що? — спитав Борис.

— За мною! — крикнув я. Борис розпитувати не став, одразу побіг. Стрибали сходами, вибігли з хати, вже гримотіло страшенно. — Відчиняй! — заволав я.

Вийняв засув, схопив стулку воріт, потягнув на себе, Борис тягнув другу. Щось швидке і величезне увірвалося у двір, пролетіло біля нас.

— Зачиняй! — крикнув я. Страшенний удар, аж іскри повилітали. Постріли, крики. — Вогонь! — заволав я. Наші почали стріляти, арнавіти вже були біля воріт, але ми їх встигли зачинити. — Тримай ворота! Підіпри! — крикнув я Борису, а сам побіг дивитися, куди покотився віз. Нападники навантажили його камінням і збиралися ним зламати ворота, потім заскочити у двір і скористатися чисельною перевагою. Але ворота ми вберегли. Віз проскочив двір, вивалив огорожу й гепнувся в урвище за нею. Височенько — звідси долізти нападникам важко. Я повернувся до воріт, збивав із гвинтівки нападників, які намагалися перелізти. — Борю, бомба!

Полетів динаміт. Гніт його тлів. Вибух. Крики, постріли. Нападники знову відступили. По них били з вікон і горищ. Потім тиша.

Я знову збігав подивитися до стіни, виваленої возом. Звідти ніхто не ліз.

— Ну що, Іване Карповичу, відбилися? — спитав Борис, витираючи піт.

— Та наче.

— Думав я, що пригоди будуть, але щоб такі — передбачити не міг! Наче в книжці про індіанців! І знову ви, Іване Карповичу, всіх обдурили! Як вам вдалося про віз здогадатися?

— Та оце читав я одну цікаву книжку. Про пригоди хвацького парубка Одіссея. Там вони фортецю в облогу взяли й довго мучилися, поки хитрість не вигадали. Ну а ми ж у фортеці й були, тільки хитрістю нас узяти можна було. Коли зацокотіли колеса, второпав, що возом хочуть ворота виламати. Віз уже швидкість набрав, як ти його зупиниш? Та ніяк. Навіть динаміт його не візьме. А от якщо пропустити віз, ворота вберегти можна. Ну ми так і зробили.

— Відбилися, чи що? — спитав Паліцин, який вийшов до нас.

— До ранку почекати треба, — відповів я. — Всі на позиції! Не спати!

Сиділи зі зброєю до ранку, я ходив пости перевіряв, слідкував, щоб не поснули люди. Але арнавіти більше не з’явилися. Вже засвітла постукав хтось у ворота.

— Хто там?

— Це я, Ігнатов! Пустіть, будь ласка!

Відчинили хвіртку, побачили худого брудного чоловіка в дранті.

— Арнавіти втекли! Вони бояться, що грецькі війська прибудуть! Тут же кордон поруч! Вивезіть мене звідси, дуже прошу! Я вже рік тут в полоні! — Він заплакав. Я сльозам не вірив, але дав поїсти. — У торгових справах їхав. Ціла валка товару, чотири вози! Не мого, звісно, купець Касатонов із Москви спорядив. Я і двох охоронців найняв, а ще ж чотири візники при рушницях. Ми поїхали, а тут арнавіти. Місцеві їх страшенно бояться. Одразу втекли, бо якщо арнавіта вбити, вони потім мстяться, наче наші кавказькі дикуни. Не наважуються місцеві в арнавітів стріляти. Кажуть, утекти краще, ніж із ними зв’язуватися. Ну, і тоді втекли. Я теж утекти хотів, але гір же не знаю. Спіймали мене, у яму кинули. Якщо читали пригоди славетного сищика Івана Карповича Підіпригори на Кавказі, мусите знати, як це — у ямі жити. Ці арнавіти подумали, що я купець, хотіли за мене викуп отримати. Спочатку десять тисяч золотом правили, тепер уже за дві тисячі віддати готові, тільки ж ніхто платити не хоче. Купець Касатонов про мене забув, а в дружини грошей немає. Відпускати мене не хочуть. Тримають у ямі. І примусили їм перекладати.

— А звідки вони дізналися, що ми з Росії? — спитав я.

— Вони охоронця вашого спіймали, а той сказав, що руські якісь їдуть, при грошах. Мене з ями витягли і примусили з вами балакати. А коли бій почався й дали ви тим дикунам по сраці, я в метушні втік. Сховався у кущах, висидів до ранку, оце до вас прийшов. Будь ласка, заберіть мене з собою, не залишайте! Бо знову до ями посадять і триматимуть на ланцюгу, наче собаку! — Ігнатов гірко заплакав. — Заберіть, благаю, браття!

— Вершники! — Це Борис із даху прибіг.

— Це греки! Греки! — крикнув Ігнатов. — Раніше їх тут не було, а тепер у горах цілий полк стоїть. Кажуть, що війна буде!

Справді, виявилося, що їхав до нас цілий ескадрон грецької кавалерії, підсилений кількома кулеметами і невеличкою гарматою. Спочатку поставилися підозріло, але коли побачили російські паспорти, заспокоїлися і супроводили горами. Вже по обіді ми почали спустилися з гір, а під вечір були в Салоніках. Та всі так виснажилися, що не було сил бігти до порту. Ігнатова висадили перед містом, самі доїхали до першого-ліпшого постоялого двору і розбіглися по кімнатах спати. Я ще намагався чергувати, але теж заснув.

Уже вранці Борис сходив у порт і дізнався, що там під парами стоїть пароплав «Афродіта», відбуває до Александрії, а звідти до Неаполя.

— Пароплав невеличкий, але є пасажирські каюти. Капітан трохи по-нашому балакає, бо в Чорному морі плавав. Ціну править велику, я поторгувався, збив зовсім трохи. Можна ще почекати, щоб дешевше. Але невідомо, коли наступний буде. Через війну їх зараз небагато ходить,— доповів Борис. Мені назва сподобалася, я одразу згадав про Афу і подумав, що цей пароплав довезе мене куди треба. Іншим теж пароплав підходив, навіть Паліцину, який узагалі-то збирався до Святої землі.

— А я з Александрії кіньми доїду! — запевнив він. Поки швиденько снідали, я продав екіпаж, досить-таки пошкоджений кулями, й коней. Цим екіпажем іще приїхали в порт, де й побачили пароплав. Невеличкий, брудненький, і команда якась дивна.

— Чисто тобі розбійники, — сказав я Борису.

— Греки, що ви хочете. Та й не страшні нам розбійники, у нас таке товариство, що всіх розбійників перестріляє. Арнавіти в цьому вже переконалися.

Повантажилися ми на пароплав. Капітан особисто провів нас до чотирьох пасажирських кают. Тільки валізи поставили, а пароплав уже відплив. Я пішов погуляти, капітан запросив до себе на мостик. Російською говорив погано, але вже якось спілкувалися. Розповів, що бував у Маріуполі, Батумі, Херсоні, Одеса взагалі для нього рідний дім.

— До війни плавати. Чорне море знати, як свій долонь. А зараз не плавати. Турки пролив закрив, — зітхнув капітан. — А ви хто, куди плисти?

— Та хто як. Дехто до Святої землі подорожує, на прощу.

— О, то, значить, не бунтівник? Я бунтівник знав. Бунтівник возив газета, зброя, друкарня. Добре платити. Я не брати, не возити, але інші — брати, — пояснив капітан. — Бачити — хмари. Буря буде. Шторм. Небезпечно. Спробувати випередити.

Випередити не вдалося, почав дути вітер, хвилі росли, пароплав почало підкидати. Пасажири стали бігати і схилятися за борт, не звичні до штормів.

— Шторм — погано. Ховатися треба. Тиха бухта! — сказав мені капітан, коли я вкотре прийшов до нього, побілілий, захлюпаний хвилею, що накрила мене на палубі. — Тут є, неподалік. Острів. Він нас захищати.

Пароплав деякий час маневрував біля острівця без жодних ознак поселення. Потім ми пірнули у вузьку бухту і несподівано опинилися в царстві спокою. Хвилі сюди майже не добивали, вітер завивав десь високо у скелях, що нависали над нами. Матроси кинули якір, загасили котли.

— Тепер чекати. Шторм — немає, ми — плисти, — сказав капітан.

— Довго чекати?

— Може, день, а може, і тиждень. Навесні бувати тривалий шторми. Не боятися. Їжа — маємо, вода — маємо, вино — маємо. Стояти, відпочивати, — запевнив капітан. Його звали Спиридон. Невисокий, чорнявий, із невеличкою борідкою й сережкою у вусі. Носив при собі револьвер. — Пірати. З Алжир. Нападати, грабувати, треба зустрічати. Немає зброї — пірат захопив, є зброя — піф-паф, — пояснив він, помітивши мій погляд. — Ходити, кают-компанія, наш кухар приготувати обід.

Ми зібралися в кают-компанії всі разом. Із команди був лише кухар і якийсь підліток, що працював офіціантом. Ми добре поїли й напилися вина. Не всі, правда. Паліцин, наприклад, приніс із собою пляшку «мастики», яку самотужки й випив. Потім капітан відкланявся і сказав, що піде відпочити. Паліцин запропонував пограти в карти. Я помітив шафу з книгами, серед них було кілька атласів. Узяв один і став роздивлятися Італію та Іспанію. У першій мене чекала одна давня справа, а в другій — донька. Із Салонік я встиг відправити листа Єлизаветі Павлівні, попередив, що їду. Тепер ось дивився ті краї, де ніколи ще не бував.

— Італією цікавитеся? — спитав Вялькевич, що підійшов з келихом вина.

— Ага, дивна країна. Ну чобіт чоботом! Ще й з носаком!

— То Сицилія, острів. А ви надовго з Росії?

— Не знаю. А що?

— Просто дивно, що найкращий сищик імперії, зірка книжок і журналів, несподівано виїздить таємно з країни. — Вялькевич уважно подивився на мене.

— У цьому світі багато дивного.

— Вас можуть спробувати використати супроти Росії. Недарма вас так у Болгарії розшукували, усюди ваші фотографії.

— Знаєте, багато хто намагався мене використати, й нікому не вдалося, — запевнив я. — А що ви так моєю долею переймаєтеся?

— Ну, я ж ваш читач. Оце думаю, як же без нових пригод Івана Карповича? Хвилююся.

— А вам які пригоди подобаються?

— Мені більше детективні. Коли злочин скоєно, злочинець невідомий і ви його шукаєте. Тільки щоб без містики. Я ж учений, коли читав у вас про вовкулаків чи живих трупів, а тим паче про драконів, аж червонів. Ні, я розумію, що підліткам таке подобається, але ж у детективі мусить бути все чітко та логічно. Вовкулаки, дракони й оті нападники з рідкого заліза — це ж якась вигадка! Або отой палець, який паровоз скинув із рейок на Владикавказькій залізниці! Для чого це все?

— Вам скільки років?

— Тридцять чотири, а що? — здивувався він.

— І ви ніколи в житті не бачили випадків, де все відбувалося нечітко і нелогічно?

— Та бачив, звісно. Життя — така каламутна справа, особливо в царській Росії. Але річ у тому, що література мусить від життя відрізнятися. Фільтрувати життя, очищувати, рафінувати. Щоб усе було прозоро: ось злочинець, ось мотив, ось так він злочин скоїв, а ось так ми його знайшли. Від цієї ясності жити легше. Бо каламуті і в житті вистачає, а як ще і в книжках вона трапиться, то хоч...

Пролунав постріл. Усі, хто був у кают-компанії, підхопилися зі своїх місць і схопилися за зброю.

— Здається, в каютах! — сказав Борис.

Ми вийшли в коридор. Дивилися на двері чотирьох кают. Стогін з-за дверей каюти, яку займав Паліцин із племінницею й секретаркою. Ми підійшли. Паліцин відчинив двері. Дивно, він же видавався п’яним, а зараз ходив і не хитався, руки не тремтіли, і зброю тримав упевнено. Ми зайшли в каюту і побачили на підлозі скривавленого Григоріу.

— Ах ти ж негідник! — закричав Паліцин. — Він хотів пограбувати мене!

Це й так було видно. Григоріу лежав біля відчиненої валізи і тихо лаявся.

— Хотів відчинити мій дорожній сейф! Але не знав про маленьку таємницю, яка чекала на злодіїв! — Паліцин зареготав. Григоріу смикнувся і затих. — У сейфі вмонтовано невеличкий пістолет на той випадок, якщо хтось чужий спробує його відчинити без відома господаря! Німецька конструкція! Спрацювала!

Ми всі дивилися на тіло Григоріу.

— Що з цим робити? — спитав Вялькевич.

— Та що, дочекаємося темряви й викинемо за борт! — сказав Паліцин. — Собаці — собача смерть! Це ж треба! Ми разом спина до спини відбивалися від розбійників, а зараз він вирішив обікрасти мене! І двері якось відчинив!

— Він був не той, за кого себе видавав, — сказав я. — Якийсь злодій.

Перевірив кишені. В одній знайшов в’язку відмичок. Ось чим він відчиняв двері. У внутрішній кишені знайшов пакунок, зашитий у брезент.

— Подивимося? — спитав у товариства. Всі кивнули. Я взяв ніж покійного, розрізав брезент. Там був паспорт на ім’я Костянтина Туманова, ростовського міщанина. Ще у паспорті була вирізка з газети, яку я показувати не став, а непомітно сховав.

— То він точно не Григоріу! — сказала Фатіма. — А я ж дивлюся, що він розмовляв не так, як у нас у Бессарабії!

— У вас у Бессарабії? — перепитав Волков. Фатіма почервоніла.

— Ну, я там проїздила і деякий час жила, чекаючи коридору на кордоні. То що ми будемо робити з тілом? — змінила тему жінка.

— Зачиніть двері в каюту! — наказав я. Двері зачинили, я зрадів, що тіло не бачив ніхто з команди.

— Якщо сповістити капітана, він попливе до найближчого порту, щоб здати нас поліції. Поліція провадитиме розслідування, що коштуватиме нам багато нервів, часу й грошей, — сказав Борис.

— За борт покидька — та й усе! — сказав Паліцин.

Ніхто не став йому заперечувати. Тіло віднесли під стіну каюти, племінниця Паліцина прибрала кров. Усі стали якісь напружені. Здавалося, відбита атака розбійників у горах нас об’єднала, а тепер знову кожен був сам за себе й дивився на інших вороже. У кают-компанію ніхто повертатися не схотів, розійшлися по каютах. Я ж вийшов на палубу. Побачив двох моряків, що палили люльки. Їхній кубрик на поверх нижче, у трюмі. Мали почути постріл, попри завивання вітру.

Я відійшов на корму і захоплено почав дивитися на шторм. Хвилі, величезні хвилі розміром із гору, з пінястими шапками, з темною потугою крутих схилів, гуляли морем, перекочувалися одна в іншу, а потім, страшно зашумівши, зіштовхувалися з острівцем. Страшно було уявити, що сталося б із будь-яким кораблем, який потрапив би під ті гори хвиль. Вони нагадували про справжній розмір людини у цьому світі. Пилом були, пилом і залишаємося, хоч інколи думаємо, що справжні гори, що можемо все і ніщо нас не зупинить.

Вітер вив, а я згадував про Одіссея. Маленька людина пливла проти течії, не втрачала надії і боролася до останнього. Пил пилом, та, як кажуть, і в горобця серце є. Як мене тільки не ганяло, а ось уже серед моря я. І як же було радісно від того, що наш пароплав кинув якір у невеличкій, вузенькій бухті, стиснутій високими скелями маленького острівця.

Ось знову хвиля, заввишки як дзвіниця Преображенського собору в Сумах. Як же приємно було спостерігати за цими величезними хвилями з бухти, де наш пароплав лише трохи погойдувався, прикритий скелями. Як же було добре перебувати на відстані від страшної небезпеки, роздивлятися її у бінокль і не боятися, що вона наздожене! Подумав що, мабуть, старішаю. Раніше любив небезпеку, відповідав на всі виклики долі, раніше б мені було цікаво вийти в море і битися з тими хвилями, здолати їх, приборкати, перемогти. Я так і робив, стрибав із небезпечної хвилі на ще небезпечнішу, перетворивши своє життя на суцільну низку ризикованих пригод. Я дещо вмів, і мені щастило, я перемагав і залишався живим. І щоразу мені було мало, і я хотів нових пригод, нових хвиль. Я відчував у собі силу, і мені щастило. Я любив грати і грав, відчайдушно, захоплено, забувши про все.

Але тепер я дивився на хвилі і відчував не захват, не солодке передчуття боротьби та перемоги, а якусь виснаженість. Я не хотів кидатися у хвилі життя, які оточували мене, я хотів знайти ось таку саму бухту, сховатися в ній і дивитися на все з безпечної хованки, а то й зовсім не дивитися, відвернутися і забути. Я не хотів ризикувати, я наситився пригодами, я мріяв про тишу та спокій, цінність яких гостро розумів саме зараз, коли дивився на страшенний шторм, що загнав нас у цю бухту. Вона наче не знала про жоден шторм. Маленькі хвильки ніжно погойдували пароплав, мов материнські руки — немовля. Тут було так затишно і спокійно, що я пустив сльозу і подякував Богові.

Дивувався сам собі. Невже постарішав Іван Карпович? Не помолодшав точно. Можливо, наївся пригод. Небезпечних, неприємних, які залишали по собі рани на тілі й душі. Я б хотів сховатися і зачекати, але, на відміну від пароплава, не міг сховатися в бухті, мусив плисти попри шторм і вітер, мусив долати хвилі й перемагати стихію. Я стиснув зуби. Так, мені це не подобалося, я втратив наснагу від пригод, але я мав сили і я зробив би все, що мав зробити, аби тільки доплисти до Моніки.

Я знову дивився на величезні стіни води, які носилися морем і врізалися у скелі. Іноді ставало страшно, чи не змиє острів і нас разом із ним. Але команда пароплава, кілька десятків лінивих греків, спокійно дудлила вино на нижній палубі й нічим не переймалася. Капітан Спиридон узагалі десь спав. З одного боку, це значило, що перебувати в бухті безпечно, з іншого, — що шторм швидко не закінчиться й ми можемо застрягти тут на день чи й кілька днів. Це не входило в мої плани, але я розумів, що життя часто чхає на твої плани. Тим паче такі амбітні та чудові, як у мене. Я готовий був чекати й далі боротися. Стиснув кулаки. Я знав, що мені робити, куди плисти. Я все це знав.

— Іване Карповичу. — На корму вийшов Борис. — Дивитеся на шторм?

— Дивлюся.

— Якісь ви невеселі.

— А чого радіти? Людина загинула. Боюся, не остання на сьогодні.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що брешуть усі, сучі діти.

— Брешуть? Хто саме?

— Усі, усі до одного, Борю. Паліцин удає дурня і п’яницю, хитає його, меле абищо, але в потрібний момент завжди при зброї, стріляє добре й готовий давати відсіч. Дурень дурнем, а в сейфі зробив капкан. Племінниця його — не племінниця, а коханка.

— З чого ви узяли?

— З того, як дивиться він на неї. З синців на шиї, які вона старанно припудрює. З того, що у їхній каюті ліжка зсунуті.

— Може, племінниця з секретарем спить?

— Ні, секретар окремо, з Паліциним вона спить, який, я думаю, зовсім не Паліцин. І не до Святої землі їде.

— А куди ж?

— Цього не знаю. — Знизав плечима. — Далі. Волков, буцімто інженер із Тригорської мануфактури. Він із обладнанням працює, з металом та маслом, а руки в нього чогось білі, ніжні, наче, крім книжок, нічого не торкалися. А Вялькевич начебто вчений, тільки чому виправка в нього військова, чому спину тримає, як на параді? Або Фатіма. Російською розмовляє, не просто російською, а як у Бессарабії. Ми ж цю говірку знаємо. А ще свинину їсть, хоч і магометанка. І при зброї, хоч у них це не заведено. Усі брешуть.

— Але для чого? Нехай би ще коли в Росії були, а зараз навіщо брехати?

— Не знаю, але щось їх тримає тут разом.

— Для нас хоч небезпеки немає?

— Наче ні. Але Вялькевич дуже чогось мною зацікавився. Усе ходить розпитує.

— То спитаймо його. Під час вечері в кают-компанії?

— Може, і спитаємо, — кивнув я.

— Ох і хвилі! — зачаровано сказав Борис. Ми почули постріли. Десь у каютах.

Побігли на наш поверх, я про всяк випадок зачинив двері, щоб матроси не зайшли. Більше пострілів не було. Побачили відчинені двері в каюті Паліцина. Забігли туди.

Зібралися всі й наставили один на одного зброю. З одного боку Паліцин із дівкою і хлопцем, з другого боку — Волков, Фатіма та Вялькевич. Паліцин поранений у бік, Волков теж.

— Припиніть, ви що творите? — гримнув я. Браунінга не вихоплював, тут і без нього зброї вистачало.

— Арештуйте їх, Іване Карповичу! Це розбійники! — закричав Паліцин. — Грабувати мене прийшли!

— Брешеш, негіднику! — скрикнула Фатіма.

— Затули пельку, бабо! — гримнув на неї Паліцин. Вона на нього зброю наставила, а він на неї.

— Ну вже стріляйте, як померти дуже хочеться, — сказав я. — А як ні, то сховайте зброю. Нумо! Не почув, може, хтось? Ховайте зброю!

Не сховали.

— Він мусить померти, — сказала Фатіма.

— Мусить-мусить! — повторив Волков, який тримався рукою за поранений бік.

— Самі ви здохнете, нечиста сила! Вони з бунтівників, Іване Карповичу! З тих негідників, які государя нашого примусили відмовитися від корони! — кричав Паліцин. — Арештувати їх!

— Зброю сховали! — крикнув я. — Сховали!

— Іване Карповичу, я на державній службі. Виконую важливе завдання, будь ласка, не перешкоджайте мені, — схвильовано сказав Вялькевич. Усі здивовано на нього подивилися.

— То що, шпик? — Волков забув про Паліцина й прицілився у Вялькевича.

— Яка державна служба? — здивувався Паліцин.

Зброї ніхто не опускав, і так мені це все набридло, що хотілося плюнути та піти. Але я боявся, що вчинять тут знову стрілянину. Вже й так один труп є і двоє поранених, а може бути ще більше. Капітан відмовиться везти, здасть поліції, і спробуй потім відкараскатися. Не хотілося мені нових пригод, мусив залишатися, щоб спробувати втихомирити попутників, розібратися у грі, де нічого поки не розумів.

— Така служба, — прошепотів Вялькевич. — Іване Карповичу, допоможіть мені. Це справа державної ваги.

— Нікому я допомагати не буду, доки зброю не опустите. Бо розмови з наставленою зброєю ні до чого доброго не призводять.

— Він мусить померти! — сказала Фатіма.

— Сама здохнеш, суко! — заволав Паліцин.

— Усі мене знають? — спитав я. Здивував, подивилися на мене. — Усі, чи ні?

— Та всі. Усі, Іване Карповичу. Усі.

— Чи є в когось до мене якісь претензії, чи, може, хтось налаштований проти мене?

Закрутили головами.

— Пропоную не чинити свавілля, а відкласти зброю і провести суд. У кожного з вас є претензії одне до одного. Я вислухаю кожного і скажу, хто винен, а хто ні. Погоджуєтеся?

Подивився на них. Помітно було, що розгубилися.

— Я буду виконувати свій присуд, зобов’язуюся судити чесно й справедливо. Ніхто і ніколи не міг мені дорікнути, що я десь пішов проти сумління. Якщо погодитеся, я проведу цей суд. Якщо ж ні, я йду звідси, і робіть, що хочете.

— Але чому саме ви суддя? — спитав Паліцин.

— Тому що я єдиний, хто тут назвався справжнім ім’ям і нічого не приховує. Кожен же з вас бреше. Кожен!

Вони замислилися.

— Що ж, я не тільки забезпечую чесний суд, я ще і відповідаю за безпеку. Якщо хтось спробує напасти на іншого, я буду сприймати це як замах на себе. І реагуватиму. Якщо ви читали мої оповідки, то знаєте, що стріляю я добре. — Показав їм свій браунінг. — А тепер, Борисе, збери зброю.

Борис пішов каютою і зібрав весь тутешній арсенал. Ніхто не чинив спротиву. Ніхто не хотів, щоб до його ворогів додався і я.

— Що ж, тепер треба оглянути поранення. Я не хочу, щоб хтось стік кров’ю.

Фатіма оглянула поранення Волкова, а племінниця обробила рану Паліцину. В обох випадках поранення були несерйозні.

— Добре, продовжуємо.

— Може, вам треба щось записувати? — спитав Володінька і подав мені нотатник.

— Не треба, — сказав я.

Узагалі після того, як я зібрав зброю, можна було просто піти. Хай роблять, що хочуть, аби тільки без стрілянини. Але все одно чекати, поки шторм закінчиться, то чого б і не послухати шановне товариство — як його сюди занесло і для чого?

— Що ж, дамо слово першій парі ворогів. Фатімі й пану Паліцину. Які у вас претензії?

— Вона увірвалася до моєї каюти зі зброєю! Тут уже був ось цей. — Паліцин кивнув у бік Волкова. — Вимагав якихось скарбів. Пограбувати хотів. А тут ця малахольна почала кричати, що вб’є мене.

— І вб’ю! Обов’язково вб’ю, я присягалася... — рішуче сказала Фатіма.

— Та я тобі зараз голову відкручу! — заверещав Паліцин і подався до жінки.

— Стояти! — Я наставив на нього браунінг. — Сидіти всім на місці, говорити, лише коли я спитаю. Зараз говорить Фатіма. Чи хто ви там? — Подивився на неї уважно. Вона трохи знітилася.

— Добре. Так, я не Фатіма. — Вона зняла хустку, розправила волосся. — Я Сара Гуревич, міщанка з Кишинева.

— Вона жидівка, Іване Карповичу! — гримнув Паліцин, а я тупнув ногою.

— Говорити по черзі! — Подивився на цю Фатіму, яка виявилася Сарою. — Продовжуйте.

— Я донька купця Якова Гуревича, що мав крамницю колоніальних товарів у Кишиневі. Мій батько, мій старший брат Аарон і мій дідько Пінхус загинули під час Кишинівського погрому! Ми з матір’ю дивом урятувалися. Батько наказав нам залізти в ящик зі сміттям. Ми сиділи там, прикидані тирсою, і чули, як їх убивають!

— Собакам — собача смерть! — крикнув Паліцин.

— Мерзотнику! — заверещала Сара.

Вони кинулися одне до одного. Я схопив жінку за руку, Борис наставив зброю на чоловіка.

— Припинити! Якщо ви ще раз порушите порядок, я виставлю вас за двері! — гримнув на Паліцина.

— Але ж вона...

— Мовчати! — Я відпустив Сару, вона сіла. — Продовжуйте.

— І ось тоді, коли ми тремтіли у ящику зі сміттям і чули, як убивають наших рідних, я поклялася, що помщуся. І за батька, і за брата, і за дядька. Я тут, саме щоб помститися!

— Який стосунок пан Паліцин мав до погрому? — спитав я.

— Він ніякий не Паліцин. — Сара скривилася. — Він — Олександр Аляб’єв, землевласник із Дубоссар, мав контору і в Кишиневі.

— Це правда? — Я подивився на Паліцина.

— Ніколи не вірте жидам!

— Це правда?

— Це правда, — несподівано сказав Вялькевич. — Це — Олександр Кирилович Аляб’єв, один із затятих монархістів Бессарабії, очільник дубоссарського осередку «Союзу руського народу».

— Хто ти такий? — спитав у Вялькевича Паліцин-Аляб’єв.

Я вийняв ніж, який забрав у покійного Туманова. Показав усім.

— Я не прихильник жорстких методів, але обіцяю — якщо хтось іще втрутиться у виступ свідка, я щось йому одріжу. Вухо, палець, кінчик носа. На вибір. Чуєте, пане Паліцин, точніше, Аляб’єв?

— Не погрожуйте мені!

— Я просто попереджаю. Продовжуйте, Capo.

— Вбивства у нашому будинку чинив цілий натовп. Якісь наймити збіглися до центру міста з околиць. Керували ними двоє, і їхні голоси я запам’ятала на все життя. Одним був поручик Забіяко, що тоді працював у кишинівському охоронному відділенні. А другим був цей Аляб’єв, що возами приїхав до Кишинева з Дубоссар, прихопивши два десятки своїх поплічників. Саме вони увірвалися до крамниці мого батька. А також і тому, що Аляб’єв був винен йому гроші.

Аляб’єв щось забурмотів собі під ніс і закрутив головою, але нічого зрозумілого не вимовив.

— Я присяглася і я зробила все, щоб помститися. На жаль, я не могла діяти одразу. Я була ще дитина, мені було лише одинадцять років. Після погрому ми продали магазин, бо мама не могла жити в будинку, де вбили наших чоловіків. Ми переїхали в Херсон. Там мама спробувала почати справу, але прогоріла. Чоловіки не могли допустити, щоб баба не сиділа вдома, а вела торгівлю. Ми збідніли, часом голодували, але якось виживали. Мама наполягла, щоб я закінчила гімназію, а потім вступила в університет. Бідній жидівці вступати було важко. Мама вийшла заміж за німецького колоніста, записалася в лютерани й записала туди мене. Це полегшило вступ. Я вчилася, але не забувала про свою клятву. Із Забіяко все вийшло легко. Після кишинівського погрому його перевели кудись до Сибіру, але за кілька років він повернувся і став служити в Одесі. Там його поранили революціонери під час арешту друкарні. Про нього написали в газеті. Я написала йому листа від імені юної дурепи-монархістки, що шаленіє від захвату перед таким от героєм, стовпом самодержавства і православ’я.

Аляб’єв знову засопів.

— Він відповів. Йому подобалася слава. Він писав мені жахливо похабні листи, в яких примудрявся суміщати моралізаторство й прозорі статеві натяки. Він просив про зустріч, але мені не було з чим його зустрічати. Мені довелося віддатися одному торговцю зерном, щоб заробити грошей і купити браунінг — той самий, який при мені. Виїхала пароплавом на Ягорлицький кут — це така місцина біля Херсона, де влітку багато відпочивальників, а навесні й восени безлюдно. Там вистріляла цілу обойму, щоб відчути зброю. Коли повернулася, подруги спитали, чи не чула я пострілів. Я сказала, що то були мисливці. Ніхто й подумати не міг, що то стріляла я. Забіяко теж не міг. Коли я написала, що готова віддатися моєму герою, прилетів за два дні. Він був одружений, троє дітей, але це йому анітрохи не завадило. Він повірив, що його чекає незаймана. Я попросила його привезти всі свої листи. Мовляв, хочу віддатися на них. Він привіз, фиркав від нетерпіння, я перевірили, чи справді всі, чи з конвертами, потім запропонувала, щоб він узяв човна й ми попливли на протилежний берег. Пояснила, що хочу зберегти наше кохання в таємниці, він радо погодився. Сам пішов, винайняв човен, підібрав мене у безлюдному місці, потім погріб через Дніпро. Я розповідала, як давно мріяла віддатися йому, Забіяко тільки кректав. Сказала заплисти у невеличку бухту, оточену очеретом. Там нікого не було. Попросила відвернутися, мовляв, роздягатимусь. Він відвернувся. Я вистрелила. Спочатку хотіла у голову, а потім подумала, що так усе станеться занадто швидко. А коли він убивав мого батька, брата й дядька, це тривало довго. Їх різали, топтали, били, підвішували. Вистрелила в живіт. Він упав, захрипів, нічого не розумів. Пояснила, хто я і чому вирішила вбити його. Він злякався, став казати, що це не він. Але я нагадала йому день убивства в подробицях. Я ж усе дуже добре запам’ятала. Він злякався ще більше, поліз у гаманець, пропонував гроші, показував фотографії дітей, просив не залишати їх сиротами. Я вистрелила йому проміж ніг. Він завив. Я думала, він знепритомніє від больового шоку, потім я б допомогла йому опритомніти за допомогою холодної води і ще б мучила. Але він став кричати, міг привернути увагу. Я вистрелила йому в рот. Нарешті замовк. Я забрала гаманець, там було шістдесят рублів. У кишені піджака — він же приїхав у цивільному — я знайшла обручку, годинник, золотий хрестик на ланцюжку, портсигар, флягу, модну краватку. У валізці — пляшка вина, цукерки й пачка кондомів. Він не хотів, щоб я завагітніла.

Вона хрипко засміялася, стояла бліда й наче божевільна.

— Далі я причалила до берега, витягла з води клунок, який сховала заздалегідь. Там було кілька каменюк. Я засунула їх у кишеню піджака, під сорочку, у штани, відпливла й посеред бухти випхала тіло з човна. Ледь не перевернулася — оце б було сміху! Забіяко швиденько зник під водою. Взагалі-то там було неглибоко, метра півтора, не більше. А ще там було багато раків. На них я і сподівалася. Випливла з бухти, пристала до піщаного берега, пустила човен за течією, залишивши валізу з речами й переконавшись, що особу зниклого не можна встановити. Сама пройшлася пішки до пристані й повернулася в місто прогулянковим пароплавом. Наступного дня човен знайшли. Уже без валізи, яку, мабуть, хтось забрав. Човняр описав чоловіка, який брав човен. Усі вирішили, що чоловік упав у воду і втонув. Особу встановити не вдалося. Цікаво, що Забіяко, на той момент вже капітана охоронного відділення, в Одесі не шукали. Принаймні шуму не піднімали. Я навмисно ходила в бібліотеку, в газетах не було жодної згадки про зникнення офіцера охоронного відділення.

Паліцин, чи то вже Аляб’єв, підняв руку.

— Прошу слова, Іване Карповичу!

— Говоріть.

— Щойно ми почули зізнання у вбивстві! Сама злодійка зізналася, мабуть, від впливом вашого авторитету, Іване Карповичу, як найкращого сищика імперії! Пропоную арештувати негідницю і здати владі у першому ж порту!

— Суд іще не закінчено. Я хочу вислухати обидві сторони. Продовжуйте Capo.

— Після Забіяка я звернула увагу на пана Аляб’єва. Спробувала задіяти ту саму методу, написала листа, розповідала, що читала про його мужню і патріотичну позицію з газет. Та він не клюнув. Не відповів на перший лист, не відповів на наступний. Я з’їздила в Дубоссари. Маленьке містечко, в якому важко залишатися непомітною. До того Аляб’єв завжди був не сам. То зі своєю коханкою. — Сара кивнула на племінницю. — То із секретарем, а частіше з обома. А ще кучер, четверо слуг у будинку, кілька прикажчиків. Можливо, якби я пожила в Дубоссарах хоча б місяць, я б змогла знайти момент і завершити помсту. Але вже наступного дня до мене прийшли з поліції і почали розпитувати, хто я і що я. Довелося поїхати. Я спробувала підстерегти Аляб’єва під час подорожей до економій, які йому належали. Я робила засідки. Так-так, справжні засідки! В образі художниці з валізкою і мольбертом я приїздила на місце, ховалася в кущах, діставала манліхер. Про високу точність цієї гвинтівки я прочитала у ваших історіях, Іване Карповичу. Я змогла купити кавалерійський карабін цієї марки, обрізала йому приклад, і зброя вміщалася в чохлі разом із ніжками для мольберта. Я все добре продумала. Та мені не пощастило. Двічі Аляб’єв проїздив біля мене, але назустріч їхали цілі валки селян і в мене не було б шансів утекти. Утретє валок не було, тільки візок Аляб’єва, де їхав він, його секретар і візник.

Аляб’єв підхопився, його очі налилися люттю. Сара презирливо подивилася на нього.

— Я вистрелила. Поцілила і думала, що вбила. Але згодом виявилося, що ні. У нього досі шрам на шиї. Серйозне поранення, але зовсім не смертельне.

— Іване Карповичу, дивіться! Ось слід її злочину! — Аляб’єв роздер комірець сорочки й показав шрам. — Вона не вбила мене лише дивом!

— Продовжуйте. — Я дивився на Сару.

— Після цього він зробився зовсім обережний. Сидів удома в оточенні слуг, випивав, навіть до вітру не виходив, йому носили відро. Я спробувала вночі підпалити будинок гасом. Він зайнявся, але слуги змогли погасити. Потім будинок обнесли парканом і завели собак. Я вже не могла наблизитися. Через знайомих знайшла майстра, який зробив мені бомбу в ящику з-під «мастики» — це така болгарська горілка. Аляб’єв її дуже любив, йому возили її з Варни. Ящик із бомбою опинився в черговій закупці.

— У вас незвичайні друзі, — здивувався я.

— Так, революціонери, з есдемів. Я допомагала їм, вони допомогли мені з бомбою. Вибух стався у будинку, але загинув слуга, а не Аляб’єв.

— Бідний Михайло! Вона вбила його, вбила! — Аляб’єв заплакав.

— І після цього всього ви не відступили? — спитав я.

— Я не могла відступити! Моя мама виїхала до Америки, хотіла забрати і мене. Але я відмовилася. Я сказала собі, що мушу завершити помсту. Я чекала на зручний момент. Коли царя скинули, я вирішила, що тепер зможу зробити те, що присягалася зробити. Я хотіла діяти легально, звернулася в поліцію з вимогою розслідувати вбивства під час кишинівського погрому. Але там тільки сміялися. А тут я дізналася, що Аляб’єв збирається тікати.

— І як ви про це дізналися?

— Через свого інформатора. У мене було кілька інформаторів в оточенні Аляб’єва. Я сплела навколо нього справжню павутину!

— Слухайте, для цього ж потрібні гроші! Купувати карабін, їздити, робити засідки, знаходити майстра, що робить бомби, платити інформаторам. Для цього потрібні час і гроші. — Я подивився на Сару.

— У мене було і те, й інше. Завдяки коханцю. Багатий купець, із вихрестів. Він жив у Києві, скуповував зерно і переплавляв його по Дніпру. Наїздами бував у Херсоні, де я прикрашала йому дозвілля. Він був досить щедрий.

— Проститутка! Вбивця і проститутка! — сказав Аляб’єв. Ми не звернули на нього уваги.

— І ось мені стало відомо, що Аляб’єв тікає. За кордон. Мабуть, злякався, що без покровителів із імператорського двору може сісти в тюрму. Я поїхала до Дубоссар, але з’ясувалося, що Аляб’єв уже відбув до Одеси. Не наздогнала його й там, але дізналася, що контрабандисти переправили його до Варни. У Варні шукала вас, Іване Карповичу, і перевіряла всіх росіян. Довелося вдавати магометанку. Болгарія з Портою зараз союзники, до турків добре ставилися. Я заплатила і дізналася, що Аляб’єв відбув до Пловдива. Туди їхали, щоб переправитися через гори до Салонік. Я поїхала і ледь наздогнала його. Але в будинку було забагато свідків. Та й після вбивства я мусила втекти. А де б я ховалася у тому Пловдиві? Вирішила почекати. За моїм планом, коли нападуть арваніти, я пристрелю Аляб’єва, і всі подумають, що куля випадкова. Та коли арнавіти напали, стало не до помсти. Так само і в постоялому дворі, де ми оборонялися. У Салоніках я була така знесилена, що заснула і проспала до ранку. Вирішила вбити його на пароплаві. Ось прийшла, але у Аляб’єва вже був гість. — Сара кивнула у бік Волкова.

— І що ви там робили?

— Мені набридло брати участь у цьому цирку. — Волков підвівся й пішов до дверей. Але там чекав Борис із кольтом у руці. — І що, ви будете стріляти? — спитав Волков зневажливо, але зупинився. Бо з обличчя можна було легко зрозуміти, що стріляти Борис буде.

— Виявляйте повагу до суду. І відповідайте, — сказав Борис. Волков скривився. Повернувся на стілець і сів.

— Я не вважаю себе винним і не визнаю цей суд. Я нічого говорити не буду. — Подивився на мене.

— Він бунтівник. Сказав, що прийшов зробити експропріацію. Вимагав гроші й золото, які начебто у мене є, — поскаржився Аляб’єв.

— Не начебто, а насправді є. — Волков посміхнувся.

— Я їду на Святу землю молитися за Росію! — сказав Аляб’єв.

— Маячня, ви їдете на Лазуровий берег, де у вас будинок, — спокійно заперечив Волков.

— А ваш будинок на каторзі!

— Був, поки я звідти не втік.

— Так, пане Волков, чи хто ви там є! У вас, бачу, багата біографія. Поясніть нам, що ви тут робите? — попросив я.

— Жодних пояснень співробітникові охранки, нехай і колишньому, я надавати не буду. Тут я у власних справах, які нікого не обходять. — Він подивився на мене.

— Воля ваша, тоді я у своєму рішенні буду враховувати лише слова пана Аляб’єва, що ви — звичайний грабіжник.

— Мені начхати на ваше рішення.

— Іване Карповичу, дозвольте, я прострелю йому коліно? — спитав Борис. — Ось побачите, це вплине на бажання відповідати.

— Лякаєте? — Волков посміхнувся. — Тільки я не боюся. Всі знають, що Іван Карпович чесний і справедливий, що він карає лише винних, захищає жінок і навіть зі злодіями не вдається до зайвого насилля. Він не дозволить просто так прострелити ногу людині, тим паче вже пораненій. Так, Іване Карповичу?

— Просто так — ні, а за неповагу до суду — цілком. Стріляй, Борю, — сказав я і Борис прицілився.

— Зачекайте! Відколи це найкращий сищик імперії користується допомогою уркаганів? — спитав Волков, який помітно захвилювався. Поранення його було несерйозне, невеличка плямка крові на боці.

— З чого ви це взяли?

— Я чув його слова про Синдикат. Я знаю, що це! Цей Синдикат убив кількох наших товаришів в Одесі. Це найбільша організація кримінальників на півдні Росії! Влада Синдикату доходить аж до Волги, де править Харлам.

— О, та ви добре знаєте про кримінальний світ Росії. Тільки от Харлам уже не править, він мертвий. Ну, а стосовно Синдикату можу лише сказати, що Борис тут — приватна особа, яка допомагає мені в подорожі. Та це не означає, що він втратив свої стрілецькі навички.

Борис цілився, Волков подивився. На мене, на Бориса, знову на мене.

— Добре, нехай. Хочете, щоб я пограв у цей цирк, — я пограю. Мене звати Олексій Котомкін. Я належу до партії більшовиків. Зараз ми активізуємося, і для цього нам потрібні гроші. Мені стало відомо, що пан Аляб’єв, один із найбагатших людей Бессарабії, збирається виїхати за кордон. Думаю, пану Аляб’єву не давали спокою власні ж методи заробляння грошей, які полягали у шантажі єврейських підприємців. Або ви платите, або погром іде до вас. У 1905—1907 роках пан Аляб’єв заробив на цьому десятки, якщо не сотні тисяч рублів, отримав у володіння величезні ділянки ріллі та пасовищ, десятки млинів, крупорушок, олійниць та іншого майна. За нашими даними, пан Аляб’єв — мільйонник. Звісно, про його методи збагачення було відомо, але вплив на двір громадянина Романова дозволяв Аляб’єву не боятися покарання. Та після того, як царя було скинуто, багато хто з жертв почав вимагати притягнути Аляб’єва до відповідальності. Тоді наш герой влаштував швидкий розпродаж майна. Всім розповідав, що збирається їхати у Владивосток, щоб звідти відплисти до Америки, але сам обрав значно коротший шлях. Як мені відомо, частину грошей Аляб’єв відправив через банки, а частину везе з собою готівкою, золотом і коштовностями. Мабуть про ці скарби стало відомо і кримінальним елементам. — Волков кивнув у бік мертвого Туманова. — Я теж вирушив за паном Аляб’євим, збирався полегшити його тягар ще в Одесі, але наш герой утік. Я поїхав за ним, майже наздогнав у Варні і остаточно наздогнав у Пловдиві. Спробував уночі провести експропріацію, але ми — я, пані Сара, загиблий і пан Вялькевич, який про себе ще розповість, — завадили одне одному. Те саме сталося і зараз, на пароплаві. Я увірвався до каюти, щоб пристрелити Аляб’єва. Я зміг його обеззброїти і став вимагати гроші. Та прекрасне створіння, що супроводжує пана Аляб’єва, вистрелило в мене і поранило. Я вистрелив в Аляб’єва, потім увірвалася Сара, а за нею пан Вялькевич. Потім прийшли і ви, Іване Карповичу. Ось і вся моя історія.

— Дякую за щирість, пане Котомкін. Тепер я хочу вислухати пана Вялькевича. Точніше, пана, який називає себе Вялькевичем. — Я подивився на нього. Він трохи знітився, деякий час вагався, врешті-решт кивнув.

— Так, я не Вялькевич. Мене звати Костянтин Конрадович Сільванський. Я військовий офіцер. Мене поранили під час третьої облоги Перемишльської фортеці. Лікувався в Петрограді, отримав пропозицію почати роботу на військову контррозвідку. Після Лютневої революції відділ, у якому я служив, став займатися монархістами, що міряли повернути царя до влади. Серед чільних наших клієнтів був і пан Аляб’єв. Ми знали, що він їздив до командувача Південно-Східного фронту Олексія Брусилова з вимогою направити резерв військ у Петроград, щоб повернути царя до влади. Ми збиралися арештувати Аляб’єва, але він зміг переконати наше керівництво, що виїде за межі країни і припинить політичну діяльність. Думаю, взяли своє і гроші. Так чи інакше, але нам було наказано не заважати виїзду. Але керівництво наказало прослідкувати за ним та його контактами за кордоном. Були побоювання, що Аляб’єв спробує організувати якийсь монархістський рух. Ось і все.

— Але чому ви прийшли в каюту Аляб’єва?

— Я вирішив, що якщо зможу конфіскувати — звісно, на користь нашого Отєчєства, — гроші Аляб’єва, то унеможливлю підривну діяльність за кордоном. Тому вирішив провести реквізицію коштів і золота.

— Чорт забирай, Іване Карповичу, оце так товариство! Втікач-багатій, месниця, більшовик, урядовий агент! — Борис закрутив головою.

— Не забувайте ще про бандита і найкращого сищика імперії, які виступають у дивовижному тандемі, — сказав Волков, або ж Котомкін.

— Що ж, пане Аляб’єв, тепер послухаємо вас.

— На відміну від цих людей, я говорив і говорю тільки правду. Ми з племінницею і секретарем ні від кого не тікаємо, а їдемо до Святої землі, щоб молитися за Росію та її законного правителя, государя Миколу Другого. Спасіння Отєчєства — наша єдина мета, нічого іншого ми не бажаємо. Всі ці балачки про злочини, які я начебто коїв, — лише прикриття для цих негідників, які хочуть обікрасти мене. Я мушу їх розчарувати — у мене немає скарбів, які вони намріяли. Звісно, деякі гроші на дорогу до Святої землі й тамтешнє перебування в мене є. Але ані великих сум, ані золота чи коштовностей я не везу, — спокійно сказав Аляб’єв.

— Бреше! — в один голос вигукнули Сара й Котомкін, а Сільванський кивнув.

— Може, проведемо обшук? — спитав Борис.

— На яких підставах? — захвилювався Аляб’єв. — Я чесний громадянин нашого Отєчєства, до якого немає претензій у поліції чи суду. Подивіться, хто мене звинувачує! Божевільна, що вбила офіцера! Більшовик-грабіжник! І агент Тимчасового уряду, незаконного і підлого, того самого, який позбавив нашого государя трону! Іване Карповичу, захистіть мене від цих образливих звинувачень!

— Я все одно вб’ю тебе. — Сара посміхнулася.

— А я заберу твої гроші. — Котомкін посміхнувся.

— Гроші слід конфіскувати, щоб ви не завдали шкоди новій Росії, — кивнув Сільванський.

— Іване Карповичу, здається, ці троє хочуть перебрати на себе повноваження суду! — крикнув Аляб’єв.

— Іване Карповичу, здається, я можу запропонувати варіант, який влаштує всіх, — сказав Котомкін і підвівся. Борис наставив кольт, Котомкін підняв руки. — Спокійно, спокійно! Так ось, Іване Карповичу, дивіться, яка ситуація. У тому, що Аляб’єв злочинець і заслуговує на покарання, сумнівів немає. Сара хоче його голову. Вона її отримає. Це задовольняє і пана Сільванського, якому було доручено нейтралізувати Аляб’єва. А що може краще нейтралізувати, ніж загибель? Нарешті, я візьму гроші Аляб’єва. Ось так усі будуть задоволені.

— А ми? — несподівано спитала племінниця Аляб’єва. Всі здивовано подивилися на неї. Аляб’єв теж.

— Дівчинко, не лізь у розмову старших, — сказав Котомкін.

— Це наші гроші, — відповіла племінниця.

— Це мої гроші! — аж заревів Аляб’єв і потягнувся до дівчини, щоб ударити її. Виглядало так, наче він робив це й раніше. Дуже здивувався, коли дівчина несподівано вихопили «велодог». Ще більше здивувався, коли вистрелила йому в обличчя. Двічі. Аляб’єв скрикнув і завалився на підлогу. Дівчина навела «велодог» на отетерілого Котомкіна.

— Це наші гроші, — повторила вона.

— Чорт, що ти зробила! Це я мусила вбити його! — закричала Сара. — Я! Я присягалася помститися!

Вона кинулася до Бориса, в якого від подиву аж щелепа відпала.

— Віддай мені пістолет! Я дострелю того покидька! Він іще живий! — кричала Сара. Борис відштовхнув її. Сара кинулися до Аляб’єва і стала душити.

— Припиніть, він мертвий! — наказав я. Сара вдарила його по обличчю, плюнула, почала проклинати. На це страшно було дивитися. Нарешті відійшла. Я дивився на дівчину з «велодогом».

— Поклади зброю, — сказав Борис.

— Ні!

— Хто ти така? — спитав я.

— Мене звати Алевтина. Цей покидьок — вона кивнула в бік Аляб’єва — вимагав, щоб я називалася Анною-Марією. Розповідав усім, що я француженка. А коли вирішив тікати, призначив своєю племінницею.

— Ти була його коханкою?

— Так. Він купив мене. У батьків. Заплатив стільки, що вони змогли купити коня і корову. Для селян дуже важливо мати коня і корову, для цього можна віддати одну доньку з сімох. Мені було десять років. Найняв виховательку, яка вчила французької. Хотів, щоб у нього була коханка-француженка. У нього були гроші, щоб завести собі бонну, але біда в тому, що з ними він не міг робити все, що хотів. А зі мною — міг. І робив.

Вона говорила це спокійно, без сліз чи тремтіння у голосі. Всі ошелешено слухали.

— Ми давно хотіли вбити його. Але розуміли, що нас спіймають. Володя боявся, він і зараз боїться. Та я пообіцяла собі, що ми вб’ємо його в цій подорожі. Вб’ємо й забудемо назавжди. Але його гроші належать нам. Ми їх заслужили. Я витерпіла стільки усього, що я не віддам їх нікому. Краще загину, але не віддам. Ці гроші наші. Що б там ви не вирішили. — В її очах не було страху. В її очах була заморена впертість, яка буває у важкохворих чи дуже старих людей. А вона ж іще була дитям.

— Ну що, Іване Карповичу, історійка так і проситься до книжки! Так? — несподівано спитав Котомкін і зареготав. — Тут тобі і помста, і старий розпусник, і ображені жінки — все як ви любите! Напишете про це? Якщо напишете, не забудьте врахувати мою думку. Алевтино, я вірю, що вам довелося пережити багато неприємного, може, навіть страшного, але я не можу піти без грошей. Вони потрібні нашій партії. Потрібні Росії. Наближаються стрімкі зміни, до яких ми мусимо бути готові...

— Пристрелити й тебе? — спитала Алевтина. Схоже, запитувала вона для годиться, з ввічливості, і все вже вирішила. Котомкін це відчув і трохи розгублено подивився на мене.

— Поклади зброю, — наказав я дівчині.

— Ні, це наші гроші! — сказала Алевтина.

— Поклади зброю, інакше я муситиму тебе вбити.

— Ви не зможете. Ви ніколи не ображаєте жінок, а тільки захищаєте, — сказав Володінька. — Я ж читав усі ваші пригоди і знаю це. Іване Карповичу, Алевтина більше за всіх постраждала у цій історії. І вона справді має право на ці гроші.

— Ідеться не про гроші, а про зброю. Якщо Алевтина вважає, що «велодог» допоможе їй чогось досягти, вона помиляється. Дуже помиляється. Дівчино, поклади зброю. — Я дивився на неї. У моїй руці був браунінг. У Бориса — два кольти. У неї не було жодних шансів.

— Я не віддам ці гроші, — сказала Алевтина.

— Я теж, — кивнув Котомкін. Він був зацікавлений у тому, щоб докрутити ситуацію до вибуху, в якому спробував би виграти.

— І я. — Це вже долучився Сільванський.

— І я теж, — сказала Сара.

— Що скажете, Володю? — спитав я. Мене не цікавила його відповідь, я це сказав лише для того, щоб Алевтина подивилася на свого спільника і повернула руку з револьвером. Я вистрелив, дівчина скрикнула, револьвер упав, Алевтина схопилася за скривавлену руку. — Ані руш!

Мій крик подіяв, ніхто не рухався. Я підійшов, узяв «велодог» і засунув до кишені. Подивився на всіх.

— Може, хтось не розуміє, але зі мною краще не розмовляти мовою погроз. А вже наставляти на мене зброю — зовсім погана ідея.

— Найкращий сищик імперії підстрелив дівчину! Таким буде ваш черговий подвиг. Так? — спитала Алевтина. Насправді там була радше подряпина, ніж рана. — Вистрелити в цього покидька, який убивав і ґвалтував, ви не змогли. — Вона вдарила носаком тіло Аляб’єва. — А ось мене ви підстрелили! Ви такі ж, як і інші, Іване Карповичу? Ви не вважаєте, що я можу на щось претендувати? Бо я — дівчина, баба по-вашому! — Вона вже кричала.

— Підвищувати голос теж не треба.

— А ви не вказуйте мені, що треба, а що ні!

— Повертаємося до грошей. Я так розумію, це зараз ключове питання, стосовно якого ми мусимо дійти згоди. — Я подивився на присутніх.

— Вважаю, що гроші мусять отримати постраждалі від цього покидька. Алевтина — постраждала, Володя і я — теж, — запропонувала Сара.

— Е ні, так діло не піде. — Котомкін засміявся. — Тут вам не церква, тут страждання нічого не варті. Бо той, хто страждав, винен — він не чинив опору, не боровся, лише терпів. Ми всі тут маємо рівні права на гроші Аляб’єва.

— Ні, не рівні! — скрикнула Алевтина.

— Я, представник уряду, вважаю, що більша частина грошей мусить повернутися до Росії. Нашій країні, що веде важку війну з ворогом, потрібні гроші. Але я згоден, щоб частину — наприклад, чверть суми — розподілили між усіма нами. Вважатимемо, що ми знайшли скарб.

— Ну ти і дурень! Ти хочеш, щоб я віддав гроші моєї партії Тимчасовому уряду? Та ніколи! — закричав Котомкін.

— Яка партія? До чого тут партія? Чи уряд! Це — приватна справа! — тонким голосом сказав Володінька. — Гроші, як компенсацію, отримують постраждалі від дій Аляб’єва.

— Гроші для всіх!

— Ні!

І вони почали битися. Котомкін штовхнув Сару, хотів ударити Володю, але Алевтина стрибнула на нього й почала дерти волосся. Сільванський схопив її, хотів відтягнути, але Сара боляче вдарила його нижче пояса. Крики, удари, лайки. Я вистрелив.

— Зупиніться! Зупиніться! Що ж ви робите? Ви поскаженіли всі! Що у вас із головами? Чому ви хочете отримати все й заради цього на все готові? У вас розум залишився, чи його забила жадібність? Ну, чого мовчите?

Вони припинили битися, підвелися з підлоги, розійшлися, ошелешені власною люттю.

— Яка ваша пропозиція, Іване Карповичу? — спитала Сара.

— Моя пропозиція — не треба пускатися берега. Не давати жадібності забивати памороки. Бо це погано закінчується, я бачив на власні очі гори трупів, що лежали біля скарбів.

— Пан суддя каже правильні речі, але щось мені здається, він сам вигадує, як би зробити так, щоб отримати найбільше. — Котомкін недобре зиркнув на мене. — Може, перестріляєте нас? Вся зброя у вас із вашим кримінальним товаришем. Це ж легко! І всі гроші будуть ваші!

— Іван Карпович ніколи не вчинить так! — запевнив Володінька.

— Ну, це ж він добрий та чесний у своїх історіях, а як воно насправді, хто там знає. Що, Іване Карповичу, через багато трупів ви переступили, поки дісталися до висот своєї копійчаної слави? Га? — спитав більшовик.

— Іване Карповичу, я дивлюся на цього покидька і розумію, що його таки варто пристрелити, щоб не гавкав! — сказав Борис.

— Зробимо так. — Я обвів поглядом присутніх. — Нас тут семеро. Я відмовляюся від будь-яких претензій на гроші покійного. Мені не треба ані копійки. Вас залишається шестеро. Алевтина, Сара, Володя, Борис, Котомкін та Сільванський. Ви мусите домовитися між собою, як поділити гроші. Як скажете, так і буде. Але рішення має підтримати більшість, тобто четверо. Вирішуйте самі, діліть гроші, й покінчимо з цим.

— Іване Карповичу, ви маєте такі самі права на гроші, як і всі інші, — сказав Борис.

— Я не хочу цих грошей. Мене нудить від них, від їх влади, яка перетворює людей на дурнів. Я не хочу бруднитися ними. Я так вирішив. Тепер вирішуйте ви. Борисе, віддай мені свої кольти. Зі зброєю мушу залишитися тільки я, особа незацікавлена.

Борис із деяким сумнівом подивився на мене, але кольти таки віддав. І торбу зі зброєю теж.

— Ну, якщо ви так вважаєте, Іване Карповичу.

— Тепер обговорюйте. Але прошу, не починайте битися чи лаятися. Пам’ятайте, що треба не тільки вимагати, а й поступатися.

— У демократію вирішили пограти, Іване Карповичу, — скривився Котомкін. — Тільки дарма. Ми, руські, — дикі люди, ми тільки силу розуміємо. Силу та примус!

— Дурниці, — сказав Сільванський. — Після того, як ми скинули царя, ми зможемо жити інакше. Я пропоную віддати гроші нашому Отєчєству. Не всю суму. Добре, давайте половину поділимо між собою, а половину віддамо Росії!

— Чхала я на вашу Росію! — обурилася Сара. — Я їду в Америку, де живе моя матір і де мене не будуть убивати за те, що я єврейка!

І я жодної копійки не віддам вашій Росії! Бо не я заборгувала Росії, а Росія мені!

— А я не хочу, щоб Росію прирівнювали до Тимчасового уряду! Він не має до Росії жодного стосунку. І я теж не дам ані копійки! — заявив Котомкін.

— Ми з Володею проти цієї ідеї, — сказала Алевтина.

— Я теж нічого Росії не винен, — закінчив обговорення Борис.

— Добре, більшість проти такого розподілу, — сказав я. — Які ще будуть ідеї?

Ідеї у всі були прості. Кожен хотів отримати більше, і ніхто не хотів поступатися. Жодна з пропозицій не набрала голосів. Люди лаялися, доводили свої права, але не визнавали прав інших.

— От бачите, Іване Карповичу, демократія не для нас, — сказав Котомкін, коли всі вже втомилися від суперечок. — Може, ви як верховний суддя та государ-імператор цієї каюти запропонуєте якесь своє рішення?

Усі подивилися на мене з надією, що моя пропозиція буде сприятливою саме для них.

— На мій погляд, справедливо було б визнати рівні права всіх шістьох присутніх тут на гроші Аляб’єва. Страждання пані Сари та пані Алевтини мали б компенсуватися загибеллю кривдника. Я пропонував би виплатити кожному по п’ятнадцять відсотків від загальної суми грошей Аляб’єва.

— Але в сумі це дев’яносто відсотків. А ще десять? — спитала Сара.

— Десять відсотків я б залишив на домовленість із капітаном. Він чув постріли й може зацікавитися тим, що тут сталося і куди поділося одразу два пасажири. — Я кивнув на трупи. — Йому треба заплатити, щоб не здав нас поліції.

— Але десять відсотків для цього забагато! — поскаржився Сільванський.

— Залишок піде на премію пані Алевтині, яка взяла на себе гріх убивства.

— О, та ви пропонуєте преміювати вбивцю! Оце так суддя! — зауважив з іронічною посмішкою Котомкін.

— Я думаю, в цьому випадку правосуддя здійснилося, хоч і не досить звичайним способом, — відповів я.

— Наче стукають? — спитала Сара.

Справді, стукали у двері, які вели на поверх, де були каюти.

— Я зачинив двері на наш поверх. Мабуть, хтось із команди. Борисе, відчини, але сюди не пускай, скажи, що у нас усе добре, — попросив я.

Борис кивнув і вийшов.

— Ну, в принципі, мені подобається пропозиція Івана Карповича, — сказав Котомкін. — Я б, звісно, хотів отримати більше, але збільшити частку можливо лише за допомогою зменшення числа претендентів. А це ризикований, неконтрольований процес. Справді, краще отримати по п’ятнадцять відсотків, аніж по кулі в голову. Я за.

Котомкін підняв руку. Мені здалося, він говорив нещиро і його згода була лише маневром.

— Ну добре, здається, це справді найкращий варіант. — Сільванський теж підняв руку.

— Я б мусила отримати більше, але нехай уже буде стільки. — Підняла руку і Сара.

Я був упевнений, що Борис теж погодиться і... Пролунав крик і почувся тупіт багатьох ніг у коридорі. Я наставив браунінг на двері, де з’явився натовп озброєних матросів. Кілька гвинтівок і пістолетів, рушниці, ножі. Вони зупинилися й дивилися на мене, я на них.

— Іване Карповичу, вам краще здатися, — почув я голос Ігнатова. Того самого, якого ми врятували з арнавітського полону й довезли до Салонік. — Я вас упізнав, упізнав! Здавайтеся, шановний. Ви, звісно, найкращий сищик імперії, але для куль це не суттєво.

Ігнатов у дверях не з’являвся, ховався за перетинкою.

— Де капітан? — спитав я.

— Тут капітан, тут, — почув я голос Спиридона.

— Так вийдіть і скажіть, що сталося! — Я зобразив обурення.

— Він не вийде, не вийде, Іване Карповичу! — прокричав Ігнатов. — Я пояснив, яка ви небезпечна людина і як добре стріляєте!

— Що ви тут робите, Ігнатов? — спитав я.

— Мені стало цікаво, куди це мандрує таке високоповажне товариство! Я відчув запах грошей. У мене на них нюх! І він мене не підвів! Гроші справді є! І вони потрібні нам!

— Ми заплатили за плавання!

— Я кажу не про ті копійки! Я кажу про справжні гроші! Ті, які ви ділили! Я підслухав усі ваші розмови, — пояснив Ігнатов, а я пожалкував, що не залишив його в горах. Бачив же, що він негідник. — Чесно кажучи, сподівався, що ви перестріляєте одне одного і полегшите нам роботу. Та ви чомусь вирішили розійтися миром. Це взагалі-то нетипово. Жадібність мусила б засліпити, але ви завадили. Довелося втрутитися. Покладіть зброю, Іване Карповичу. У вас немає жодних шансів.

— А які шанси у мене будуть, коли я залишуся без зброї?

— Іване Карповичу, ось ваш товариш, — сказав Ігнатов. У кутку дверей біля підлоги з’явилася скривавлена голова Бориса. Здається, непритомного. — Вам же неприємно буде, якщо я його пристрелю?

Ігнатов засміявся. Він боявся визирнути у двері. Я подумав, що він стоїть за перетинкою, яку з близької відстані куля мусить пробити. Ще подумав про те, що команда неодмінно вб’є нас. Ми — якісь невідомі чужоземці, що крадькома сіли на пароплав. Хто шукатиме і хто питатиме, тим паче зараз, під час війни? Вбити, поділити гроші й гуляти. Іншого варіанта в цих товаришів не було. А як так, то варто мені було лише покласти пістолет — і життя моє закінчилося. І не тільки моє.

— Іване Карповичу? — перепитав Ігнатов. Матроси вороже дивилися на мене. — Чи капітану таки віддати наказ, щоб вас розстріляли?

— Добре, — кивнув я. — Зроблю, як ви скажете.

Я неквапливо підійшов до тіла Аляб’єва, присів і підняв покійного. Він був важкий, але коли хочеш жити, звідки тільки й сили беруться. Розрахунок мій був на те, що матроси не розуміють наших розмов із Ігнатовим і не почнуть одразу стріляти, бо подумають, що я роблю те, що від мене вимагалося. І вони не стріляли.

— Що ви там робите? — спитав Ігнатов.

— Те, що ви сказали, — збрехав, аби його заспокоїти.

Виставив плече, на яке спер Аляб’єва, лівою рукою схопив краватку на його товстій шиї, кулаком уперся під підборіддя. Рухом усього тіла відірвав труп від підлоги й покрокував до дверей каюти. Матроси розгубилися, один щось закричав капітану, той закричав у відповідь.

— Вогонь! Вогонь! — заверещав Ігнатов, який здогадався, що сталося щось не те. Але матроси не розуміли російської й тим дали мені кілька секунд. Почали стріляти тільки тоді, коли я вистрелив. Спочатку в перегородку, за якою ховався Ігнатов. Потім у матросів. Лівою рукою я тримав тіло Аляб’єва, яке поклав на себе, наче щит, а правою стріляв. Удар, іще один — боляче! — іще. Це кулі пробивали труп і впиналися у мене. Несподівано закричав Котомкін, і згасло світло. Він здогадався розбити лампу під стелею.

— Зброю! — заволав я, щоб люди розбирали пістолети з торби, яка залишилася у кімнаті. Дотягнув тіло до дверей і викинув його в коридор, прямо на матросів. Вони повалилися й від несподіванки стріляли абикуди. Я нахилися, щоб затягти до каюти Бориса, коли побачив, що він вже поплазував всередину. Чи опритомнів, чи раніше вдавав непритомного. Я відскочив у глибину каюти, впав і спробував знову прикритися тілом, цього разу Туманова. Грюкнули двері.

— Меблі! Треба підперти двері! — закричав Котомкін, який швидше за всіх метикував, що треба робити. Кулі пробивали отвори у дверях, через які в каюту потрапляли промені світла з коридора. Матроси почали ламати двері. — Меблі!

— Вони прибиті! — закричав Сільванський.

— Ламай! — гримнув Котомкін, який уже теж почав стріляти, щоб відігнати матросів. Я перезарядив браунінг. Почув хрускіт. Матроси ламали двері, в каюті ламали меблі. Теж почав стріляти. Крики і удари по дверях припинилися. Матроси відступили. Двері були всі в дірках.

— Ви живі? — спитала тихо Сара.

— Живий.

— Цілі?

— Не дуже. — Я важко підвівся. Біль у боку, в правій руці, у плечі.

— Іване Карповичу! — Мене підхопив Борис. — Як ви?

— І що далі? — крикнув із коридора Ігнатов. Роздратований Спиридон лаявся. Російські лайки він знав, як виявилося, дуже добре. Думаю, йому не сподобалося, що нам вдалося поки що врятуватися. — Що далі, Іване Карповичу? Куди ви подінетеся з цієї каюти?

— Ламайте меблі, — прошепотів я. — Нам потрібна барикада, щоб захищатися від куль.

— Що ви тим бурчите? — нервувався Ігнатов.

— Дивуюся, що ти живий, собако! Я ж так старався тебе пристрелити!

— А ви щасливчик! Це ж треба — таке утнути і залишитися живим! Але далі що? Здавайтеся, інакше ми вас перестріляємо! — пригрозив Ігнатов, а капітан щось залопотів по-своєму. — Не ламайте меблі, негідники! Ці каюти нещодавно відремонтували!

Капітан почув, як мої товариші відривають від підлоги шафу, стіл, ліжка, кілька тумб, стільці — все, що було в каюті. — Я рахую до п’яти! Той, хто не вийде, буде вбитий!

— А той, хто вийде? — спитав я. — Що ви зробите з тими, хто вийде?

— Іване Карповичу, не вірте їм, не вірте! — зашепотів Володінька. Я й не збирався, мені просто потрібно було трохи затягнути час, а ще я прислухався, щоб зрозуміти, де капітан.

— Капітан дасть вам човен, і пливіть, куди хочете! Він пообіцяв! — запевнив Ігнатов.

— У такий шторм вийти в море на човні? Та це ж певна смерть!

— Ну тоді він залишить вас на острові. День-два — і вас хтось підбере. Тут же ходить багато кораблів. Та не ламайте ви меблі! — закричав Ігнатов, і капітан закричав. Мабуть, переживав за ремонт. Думав швиденько заробити, а не вийшло. — Все, рахую до п’яти! Один!

Я вистрелив кілька разів, Ігнатов закричав, але, здається, лише з переляку, а не тому, що я його поранив. Моряки теж почали стріляти. Я сподівався, що набоїв в них небагато. Бо в нас їх було зовсім обмаль. Ми ж витратили майже все на бій з арнавітами, а відновити запаси не встигли.

— Бережіть набої, бережіть! — зашепотів я.

— Іване Карповичу, ви весь у крові! — Борис теж шепотів, десь поруч.

— Нічого, поранення неважкі. — заспокоїв я. — Меблі під двері!

Ми посунули шафу. Вчасно, бо матроси знову спробували вибити двері. І знову стріляли. Потім почали стріляти з сусідньої каюти і з коридору. Кулі з гвинтівок пробивали стіни, але дуже втрачали у швидкості й застрягали в меблях, за якими ми поховалися. Два столи, крісла, стільці, ліжка. Ми все перекинули і побудували цілу барикаду.

— Ну що там, Іване Карповичу, не передумали здаватися? — спитав Ігнатов.

— А ви? — спитав я, і він зареготав. Якось зовсім не весело. — Іване Карповичу, краще здавайтеся. Бо ж ми розраховуємо узяти за вас багатий викуп. Тому нам немає сенсу вас убивати. Ми залишимо вам життя, якщо ви зараз вийдете. Ваші товариші взагалі нас не цікавлять. Чуєте? Не цікавите ви нас! Ми просто заберемо Підіпригору, візьмемо гроші й залишимо вас на острові, а самі попливемо до Туреччини. Там за Підіпригору дадуть дуже добру ціну! Здавайтеся, так усім буде краще! А якщо не здастеся, ми вас знищимо! У нас три десятки людей, у нас гвинтівки, нарешті, у нас харчі й вода! А у вас — нічого! Ви приречені! Або здаєтеся на наших умовах, або загинете!

— Ігнатов, ти дурень, якщо думаєш, що нас можна легко обдурити! — крикнув Котомкін.

— Ну, якщо хочете померти, я тут безсилий! — крикнув Ігнатов.

Вони, здається, про щось балакали з капітаном.

— Борю, про що вони говорять? — спитав я пошепки.

— Погано чути. Але, здається, Ігнатов пропонує проламати стелю і атакувати згори. А капітан не хоче псувати пароплав. Ігнатов розповідає, що в нас дуже багато грошей і капітан зможе купити новий пароплав. Капітан не дуже вірить.

— Кляті гроші, — прошепотів я. У котре переконався, що дурні гроші до добра не доводять.

— Що будемо робити, Іване Карповичу? — пошепки спитав Котомкін.

— Промацайте підлогу і стелю. Чи немає якихось люків.

— Вони щось говорять про дим. — Борис прислухався.

— Про дим? Що про дим?

— Не знаю. Капітан кудись вийшов.

Ми сиділи в темряві і слухали. Моряки заспокоїлися, на штурм більше не лізли, перемовлялися.

— У когось є сірники чи запальничка? — спитав я.

— Тут була свічка. Зараз спробую знайти, — сказала Алевтина.

— Сірники є, — повідомив Сільванський.

— Іван Карпович поранений. Йому треба перев’язати рани. Хтось уміє? — спитав Борис.

— Я вмію. Доводилося перев’язувати пораненим товаришам. — Котомкін присів поруч зі мною. Алевтина знайшла свічку, запалила. — Нічого собі, ви весь у крові.

— Бік, плече, рука, — сказав я. — Всі тримайте зброю напоготові. Але при нападі берегти набої. Першим стріляє Борис, потім, якщо треба, приєднуються інші. Бити прицільно.

— Алевтино, дайте чисту сорочку! — попросив Котомкін. — Може, у вас і розчин йоду є?

— Є, зараз даю.

Котомкін порвав сорочку на смуги, почав мазати мені рани.

— О, я ось одну кулю так голіруч вийняв, — похвалився він. — Втратила швидкість у Аляб’єві, вас тільки подряпала. А ви молодець, Іване Карповичу. Вибачте, я до вас із підозрою деякою ставився, але зараз мушу визнати, що помилявся. Справжній боєць!

— Тихо! — Я почув у коридорі тупотіння. Потім важкі удари у двері. Виламати їх тепер було складно, бо підперті. Почали гупати по перегородці. Сокирами. — Борю!

Він кілька разів вистрелив, але удари продовжувалися. Зі стіни випав шматок дошки. У дірку миттю залетів шматок тліючого клоччя, потім іще один.

— Загасити! — крикнув я.

— Вогонь! — крикнув Ігнатов. Моряки почали стріляти з гвинтівок, не підпускали нас до клоччя, що диміло перед барикадою з меблів.

— Зараза! — Борис схопив стіл і почав сунутися вперед, ховаючись за ним. Кулі пробивали стінку, але на кришку стільця їх вже не вистачало. Борис зірвав піджак і накрив клоччя.

— Вікна відкрийте! — наказав я. У каюті їх було два. Невеличкі, кругленькі такі, на кораблях їх називали ілюмінаторами.

— Ну що, Іване Карповичу, яка вам там, добре дихається? — спитав Ігнатов і в дірку залетіло клоччя. Дим швидко став заповнювати каюту. Борис накрив, але дихати вже було нічим.

— По черзі дихаємо! — наказав я, бо біля ілюмінаторів зчинилася штовханина.

— Не хочете здаватися? Іване Карповичу? Невже до раків хочете, на дно? — Ігнатов зареготав.

— Треба щось робити! — прошепотів Котомкін.

— Є пропозиції?

— Ви ж найкращий сищик імперії!

— Може, таки здамося? — спитав Сільванський. — Вони ж греки, православні. Висадять на острові, а звідти вже виберемося.

— Лайно! — сказав Котомкін. — Вони нас пристрелять.

— А тут ми задихнемося!

— Алевтино, де гроші? — спитав я.

— Ви що, вирішили здатися? — здивувався Котомкін.

— Іване Карповичу, вони нас уб’ють! — крикнув Борис.

— Де гроші, Алевтино? Кажи швидше!

— Для чого вони вам? — нервово спитала дівчина.

— Щоб спробувати врятуватися.

— Як?

— Зараз побачиш!

— Що ви задумали, Іване Карповичу? — спитав Котомкін.

— Алевтино, або давай гроші, або ми приречені! — прошипів я і закахикав. Усі кахикали, кидалися до ілюмінаторів, щоб схопити повітря.

— Алю, послухай його! Іван Карпович — найкращий сищик імперії! Він не обдурить, він завжди перемагає! Послухай його, благаю! — прошепотів Володінька.

— Я теж багато про нього чула, — додала Сара. — До нього варто прислухатися.

— Давай гроші, він щось вигадав! — попросив Котомкін.

— Добре. — Алевтина полізла у якийсь темний куток. Котомкін їй присвітив.

— Що ви там шепочетеся, Іване Карповичу? Ще не надихалися димом? Зараз новий буде! — закричав Ігнатов.

— Добре, ми здаємося! — крикнув я. Усі в каюті здивовано перезирнулися. Я показав, щоб мовчали.

— Здаєтеся? — спитав Ігнатов.

— Так, не стріляйте, я відчиняю двері. — Я підвівся, показав, щоб Алевтина швидше шукала гроші. Притиснув палець до губ, підійшов до дверей. — Не стріляйте.

— Якщо ви замислили якусь зі своїх хитрощів, краще не треба, Іване Карповичу! Ми вас застрелимо! Просто здавайтеся!

У відповідь я лише закахикав. Дуже сильно, хоча дим уже потроху витягувало у відкриті ілюмінатори.

— Як вам цей тютюн із корабельних канатів, Іване Карповичу? Дере горлянку?

— Дере, дере, — сказав я і почав відсувати меблі. Показав, щоб зброю тримали напоготові. Алевтина порпалася в якомусь залізному ящику. Обережно відчинила одні дверцята, потім іще одні, потім узяла звідти кілька пачок грошей і мішечок, мабуть, із червінцями. Показала мені.

Я підійшов. Пачка російських асигнацій, пачка франків і пачка доларів. Узяв пачки франків та рублів, розірвав паперові смужки, якими вони були скріплені, перемішав. Потім узяв мішечок. Там була, мабуть що, сотня червінців монетами. Взяв жменю.

— Що там, Іване Карповичу, не передумали? — захвилювався Ігнатов.

— Та дайте віддихатися! — я знову почав кахикати і потроху розсував меблі. Нарешті звільнив двері, більше схожі на друшляк. — Я виходжу, не стріляйте.

— Ви під прицілом! Краще не рипайтеся! — попередив Ігнатов.

— Якщо ви вистрелите в мене, мої товариші будуть відстрілюватися!

— Ми не стрілятимемо, якщо ви не будете нічого витворяти!

— Добре.

Я трохи відчинив двері. У правій долоні стискав жмуток купюр і червінці. Було трохи зле, боліли рани, я зчепив зуби. Розмахнувся і кинув гроші в коридор. З переляку моряки почали стріляти. Потім один закричав, мабуть, побачив гроші. Я кинув ще.

— Зупиніться! — заволав Ігнатов. Не мені, матросам, які кинулися підбирати гроші. У коридорі зчинилася справжня метушня. Штовханина, бійки, крики. Кричав Ігнатов, кричав капітан, кричали матроси. Я знову набрав грошей і ще кинув. Наче дрова в пічку. — Сволото! Мерзотнику! — верещав Ігнатов, крики гучнішали, а потім пролунали перші постріли. — Ні! Ні! — Крик Ігнатова перейшов у виття, а потім урвався. Знову крики, удари, біганина.

Я вказав на Бориса, Котомкіна та Сільванського. Дівчат залучати не хотів, а Володінька був ще дитиною. Показав, щоб узяли зброю в кожну руку й підійшли до мене. Бійня в коридорі тривала. Я наказав Котомкіну взяти тіло Туманова.

— Руки під руки трупа. Вийдеш за ним і стрілятимеш. Притискайся до стіни. Я буду бити з підлоги. Борис і Сільванський визирають згори. — Я показав, де мусить бути кожен. — Усе зрозуміло?

Хлопці кивнули.

Постріли у коридорі припинилися, але тривала метушня з криками, хрипами та зойками.

— Уперед! — прошепотів я. Котомкін із тілом вистрибнув першим, за ним виліз я, потім вистромилися і хлопці. Вистрелив, збивши кількох матросів, що борсалися у грошах. — Не стріляти!

Я підвівся. Мене хитало. Пішли коридором, наставивши зброю. Ось відчинені двері нашої з Борисом каюти. Увірвалися в неї. Нікого. Те саме в наступних. Он мертвий Ігнатов. Хтось ударив його ножем у шию. А ось мертвий капітан, якого застрелили. Стискав у руці револьвер, який не допоміг. Я підібрав гвинтівку. Хлопці теж додали зброї. Кілька моряків стогнали, поранені. Показував їм, щоб лежали й не рипалися. Біля дверей на палубу зупинилися. Ззовні нас могли чекати. Я показав на тіло Ігнатова. Його підхопили і викинули у двері. Якби нас хтось чекав, мав би вистрелити. Але все було тихо. Наступним вистрибнув я. За мною хлопці. Побачили, як кілька матросів уплав добралися до острова і тепер дерлися його крутими берегами. Хлопці прицілилися з гвинтівок. Стріляти було зручно, наче в тирі.

— Не треба! — наказав я.

— Вони б нас убили! — сказав Борис.

— Вони заслужили, — кивнув Котомкін.

— Ні, — тихо сказав я, і вони опустили гвинтівки. — Обшукайте пароплав. Щоб не було сюрпризів. Ходіть разом, прикривайте одне одного.

Вони пішли, а я знесилено всівся на палубі. До мене підійшли дівчата. Алевтина винесла ковдру, Сара збігала в кают-компанію, принесла чаю і хліба з м’ясом.

— Їжте, вам потрібні сили.

— Не хочу. Кров’ю тхне. — Закрутив головою. За кілька хвилин прийшли хлопці. Сказали, що перевірили пароплав, із команди на ньому нікого не залишилося. — Подивіться поранених.

Подивилися, але всі були дуже важкі.

— Тут лікар потрібен, Іване Карповичу. — Котомкін знизав плечима. — Операції щоб робив. Я тільки перев’язати можу.

— Ну хоч перев’яжіть.

Поранених винесли на палубу і почали перев’язувати. Всі теж вийшли. Стояли чи сиділи, приголомшені.

— А ви це блискуче вигадали, Іване Карповичу, з грошима! — сказав нарешті Котомкін.

— Я ж казав, що Іван Карпович завжди виграє! — зрадів Володінька.

— Я вже думав, що все, припливли. Іване Карповичу, я — досвідчена людина, я бував у бувальцях, усе-таки вісім років на підпільному становищі, три роки на каторзі, суди, тюрми, експропріації. Та все що завгодно! І я завжди вмів швидко знайти вихід із найскладнішої ситуації. А ось тут подумав, що нас викурять, наче лисиць із нори! — Котомкін присів біля мене і закурив, тримаючи цигарку скривавленими руками. — Як ви вигадали цей прийом із грошима?

— Я бачив, що гроші роблять із людьми. Ці хлопці з пароплава були вже розпалені передчуттям багатств. Тільки й думали про гроші. А тут купюри розлітаються у повітрі, монети котяться підлогою! Хтось один намагається їх підібрати, інші теж хочуть. І все! Жадібність забиває розум. Вони забувають, що в каюті значно більше грошей. Вони хочуть отримати все, що викинуто. Зчиняють бійку. Капітан хотів навести порядок, але його не слухають. Капітан вихоплює револьвер, але в інших теж зброя є, і він отримує кулю. Гроші засліплюють — і ось уже команда нищить сама себе. Та ви ж кілька годин тому готові були так само повбивати одне одного, щоб тільки не ділитися. Гроші — страшна річ, і щоб витримати їх тягар, треба мати міцний хребет. А краще взагалі обходити десятою дорогою, як Одіссей сирен, — сказав я і помітив, що всі дуже здивувалися.

— Я думав, ви, Іване Карповичу, персонаж із народу, без освіти. А ви Одіссея знаєте. — Котомкін видихнув дим. — Непроста ви людина, Іване Карповичу.

— Прості тільки мертві. А живі — складні. — Я підвівся, подивився на море. Вітер піднімав хвилі й завивав у скелях. — Чекати доведеться до ранку, поки шторм стихне. Залиште чергових по два, бо моряки можуть схотіти повернутися. Піклуйтеся про поранених.

І дуже вас прошу, не перебийте одне одного через ті кляті гроші. Ви бачили, що вони роблять із людьми. Майте це на увазі.

Я потеліпав до каюти, там упав у ліжко, навіть двері на зачиняв. Миттєво провалився в морок. Хтось нападав, я відстрілювався, потім мені сказали, що Єлизавета Павлівна померла. Я став кричати, так сильно, що прокинувся. Був весь у поту, виснажений. Ще й цей клятий сон. Але я ніколи не вірив у сни. Вірити у сни — це як вірити у марення або маячню. Погані сни треба забувати одразу. Я ліг на інший бік і заснув. Більше нічого не снилося. Або я не запам’ятав.

Уранці мене розбудив Борис.

— Іване Карповичу, вставайте, сніданок готовий.

— А мені треба подивитися ваші рани, — сказав Котомкін.

Розгорнув смуги тканини з засохлою кров’ю. Було боляче, але я терпів, жодного разу не зойкнув.

— Загоюються добре, Іване Карповичу. Ви — міцний чолов’яга. — Котомкін намотав чисті смуги, потім допоміг мені підвестися.

Ми пішли в кают-компанію, де зібралися вже всі.

— Ніч минула спокійно. Матроси приходили і просили продуктів та води, бо на острові немає ані того, ані іншого. Ми переправили їм їжу, води та поранених. Хай піклуються про своїх товаришів самі, — доповів Котомкін, який був тут за головного.

— Дайте людині поїсти, потім справи, — сказала Сара. — Я приготувала поїсти.

— Дякую, — кивнув я. Поїв. Сили потроху відновлювалися. — Що з погодою?

— Хвилі ще є, але вщухають. Година-дві — і можна плисти. От тільки на чому? — Котомкін дивився на мене.

— Пароплав ми не запустимо. Залишається човен. Човен же є?

— Два човни, — кивнув Котомкін. — Я подивився по мапі, ми на островах Північні Споради. До грецького берега досить близько. За день допливемо.

— Нам краще не затримуватися у греків, бо можуть спитати, що сталося з командою пароплава. А в моряків буде зовсім інша розповідь про ці події. Добре було б підсісти на будь-який пароплав і виплисти з грецьких вод.

— Так, правда ваша, Іване Карповичу.

— Тоді ходімо, подивимося човни. — Я підвівся.

— Ще одна справа. — сказала Сара. — Ми тут подумали і вирішили, що поділимо гроші на всіх. І на вас теж, Іване Карповичу. Так усі вирішили. Ви заслужили частку, бо без вас нас би вбили. Ось.

Вона розгорнула переді мною рушник. У рушнику були асигнації різних країн, золоті червінці, прикраси.

— І як вам вдалося не перегризтися під час розподілу? — спитав я.

— Пан Сільванський — затятий мисливець. Він розповів, як розподіляють здобич на полюванні. Спосіб видався нам справедливим. Ми розділили всі цінності на сім рівних частин. Потім пан Сільванський став спиною, я показувала на ту чи іншу частку, а він казав, кому вона належить. Так ми й розділили всі гроші, — пояснила Capa. — Якщо перевести на рублі, в кожній частці близько дванадцяти тисяч асигнаціями, плюс золото й прикраси тисячі на три-чотири. Тобто десь по п’ятнадцять тисяч на кожного. Непоганий капітал.

— Непоганий. — Я замотав гроші у рушник. — Ну, ходімо до човнів.

Човни виявилися великі, людей на десять. Вибрали новіший, спустили на воду, повантажили речі, а також запас води та їжі, мапу з капітанського мостика, бінокль та ракетницю. Відпливли, залишився пароплав у бухті. Коли вийшли у відкрите море, човен почало потроху хилитати. Володінька і Борис сиділи на веслах ліворуч, а Котомкін та Сільванський — праворуч. Я був на стерні, а дівчата готові вичерпувати воду, якщо хвиля перекинеться через борт.

— Чи не поженуться моряки за нами? — спитав Котомкін, коли зупинилися на перепочинок.

— Я відкрутив стернове колесо й викинув його за борт. Швидко не зможуть відплисти, — заспокоїв я. Дивився навкруги у бінокль. Через кілька годин побачив хмарку диму. Десь там був пароплав. Попливли назустріч, але наш човен був не дуже маневрений, наблизитися до корабля ми не змогли. Після обіду побачили ще одну хмарку. Вона була далеко, годі й думати про те, щоб перестріти, однак поступово почала наближатися. Ми стали на шляху пароплава. Ось вже я чітко бачив його, а потім і прапор роздивився.

— Хтось знається на прапорах? — спитав я.

— Так, я, — сказав Володінька. Узяв бінокль, подивився. — Жовте поле посередині, червоні смуги зверху та знизу. Якийсь герб. Це іспанський прапор.

— Точно? Не грецький? — перепитав я.

— Ні, у греків білий хрест на синьому полі, точно не греки. Це іспанці.

— Що ж, ніхто нічого не має проти іспанців? — спитав я. — Ніхто. Ну, тоді спробуємо їх зупинити.

Я взяв ракетницю й вистрелив. Потім узяв у Сільванського білу сорочку й матляв нею. Пароплав помітив нас, загув і став повертати в наш бік. Ми заздалегідь домовилися, що казатимемо: наш пароплав затонув, команда встигла посадити нас на один човен, сіла в інший, потім нас розкидало хвилями. Сільванський, що знав англійську, розповів це іспанському капітану, в того питань не виникло. Він запропонував висадити нас у Афінах, бо сам ішов на Мальорку. Ми попросилися пливти далі. Пройшли Коринфський канал, потім вийшли до Йонічного моря і там уже полегшено зітхнули. Сара збиралася плисти до Майорки, а звідти до французького Бреста й там сідати на трансатлантичний корабель до Америки. Алевтина з Володею вирішили їхати в Париж. Котомкін і Сільванський збиралися повертатися в Росію, але північним шляхом, бо південний видавався занадто небезпечним. Ми з Борисом домовилися з капітаном, що той висадить нас у Сіракузах на Сицилії.

Удалині вже виднівся острів, коли до мене підійшов Котомкін.

— Приділите мені кілька хвилин, Іване Карповичу? Хочу з вами побалакати.

— Про що?

— Про майбутнє. Іване Карповичу, я вражений вашими здібностями і вашою вдачею, і я хотів би запропонувати приєднатися до нас.

— До вас?

— До нас, до більшовиків, або до лівого крила Російської соціал-демократичної робітничої партії.

— Я взагалі-то в охранці працював.

— Знаю. І тепер розумію, як важко було нашим товаришам у Києві, коли проти них діяли ви. Але то було давно. Зараз мало хто пам’ятає, що ви з охранки, зараз ви — найкращий сищик імперії, зірка книжок і журналів.

— Радше колишня зірка, війна відволікла читачів від моєї персони.

— Іване Карповичу, вас дуже добре знають. Але я запрошую вас, зважаючи не на відомість, а на здібності. Нам потрібен такий боєць, як ви, Іване Карповичу.

— Помилуйте, але навіщо мені з вами сплутуватися?

— Бо за нами майбутнє, Іване Карповичу.

— За вами?

— За нами, за нами. Я бачу вашу іронічну посмішку. Так, зараз ми ще далекі від влади, яку захопив Тимчасовий уряд. Але він же недарма Тимчасовий. Кілька місяців, максимум рік, — і його знесе хвиля народного гніву, яку очолимо ми, більшовики. Ми, бо наша політична сила найбільш організована та рішуча. Всі інші — просто тюхтії порівняно з нами! Тюхтії! У них немає кадрів, немає потрібного рівня дисципліни, немає організації й немає керманичів, здатних на великі зміни. Ми, Іване Карповичу, переможці, майбутнє за нами. Єднайтеся з нами, й це майбутнє буде вашим.

— У мене зараз інші плани.

— Я не кажу зараз. Просто зараз. Місяць-два у вас є, щоб подумати. Ми ведемо дуже активну роботу в Росії. Країна швидко змінюється. Так швидко, що випереджає наші найсміливіші прогнози! Ми чекали, що зможемо повалити самодержавство років за десять, а ось уже царя скинуто! Тимчасовому уряду залишилися місяці, після чого ми візьмемо владу. І ті, хто буде з нами, матимуть майбутнє, а тих, хто буде проти нас, знищать. Я не погрожую, Іване Карповичу, я знаю, що вас не залякати. Але просто подумайте. Величезні зміни вже почалися. Вода закрутилася зі страшною швидкістю, і життєво важливо пристати до правильного берега, який дасть прихисток. Майбутнє за більшовиками, Іване Карповичу, бо ми — кращі, сильніші та рішучіші. Ми візьмемо владу. А ви подумайте. Якщо вирішите бути з нами, ми з великою радістю приймемо вас до своїх лав.

Він говорив упевнено і, здається, вірив сам собі. Я кивнув.

— Я не хочу...

— Іване Карповичу, не треба нічого говорити зараз. Просто подумайте. Після того, як зробите свої справи, вирішите. А зараз поспішати не треба. — Котомкін поплескав мене по плечу і відійшов.

За кілька хвилин прийшов Сільванський. Попросив відійти з ним на корму.

— Іване Карповичу, у мене до вас серйозна розмова.

— Яка саме?

— Від імені Тимчасового уряду я хотів би запропонувати вам роботу.

— Я не працюю на уряд, тільки сам на себе.

— Іване Карповичу, йдеться про порятунок Росії. У нашої країни, що скинула кайдани самодержавства, зараз дуже багато ворогів. З одного боку — монархісти, які мріють повернути до влади царя, з іншого, — радикальні елементи, які...

— Мене це не хвилює.

— Іване Карповичу, я розумію, що у вас могла сформуватися деяка неприязнь до влади у Петрограді, бо ж та влада заподіяла вам досить багато неприємностей. Але це були ваші вороги при дворі. Тимчасовий уряд дуже цінує вас і закликає приєднатися, бо зараз ідеться про порятунок Росії!

— Слухайте, я сищик, я розслідую злочини, а не рятую Росію.

— Іване Карповичу, ви для нас дуже важливі. Особливо зважаючи на події у малоросійських губерніях.

— А які там події? — здивувався я, бо там завжди було тихо і мирно.

— Досить тривожні. Підняли голову деякі елементи, які мріють про розпад нашої країни й навіть ведуть за це свою агітацію.

— Який іще розпад? — не второпав я.

— Ви що, зовсім не стежили за політикою? Ну, хоч про Центральну Раду чули?

— Ні, а що за рада така?

— Ну як же так, Іване Карповичу! Ви що, газет не читаєте?

— Я справи розслідував, не до газет мені було. То що за рада така?

— Зібралися різноманітні горлохвати з мазепинців і починають говорити про так звану Україну. Мовляв, малоросійські губернії мусять отримати певну автономію, мовну та церковну. Але це ж тільки перші кроки, далі вони залюбки підуть на те, щоб по-живому вирвати малоросійські губернії з Росії! Цю Центральну Раду фінансують німці, як, до речі, і більшовиків. Німці радо підтримують усіх ворогів Росії. Внутрішніх ворогів.

— Я тут до чого?

— Іване Карповичу, ви досить відома та впливова людина. До того ж ви з Малоросії. І ваша позиція, ваша думка відіграватимуть важливу роль у збережені єдності Росії. Ви мусите...

— Я нічого не мушу!

— Ну добре, ми були б дуже вдячні, якби ви викрили німецьке коріння цієї Центральної Ради, вказали на шкідливість і непотрібність будь-якої автономії для малоросійських губерній, бо ми ж народ одного коріння! Руські люди!

— Та який же я руський, я з-під Полтави.

— Іване Карповичу, я з Катеринослава — і що? Всі ми руські люди! І зараз кожен патріот Росії мусить стати до боротьби за її майбутнє! До цього закликаю і вас. Не вимагаю відповіді просто зараз. Подумайте, прислухайтеся до свого патріотичного серця.

Я кивнув. Але думати не збирався. Не хотів я мати жодних справ із урядом. Хоч із тимчасовим, хоч із довічним.

— Я так розумію, у вас є ще якісь справи. Але коли будете повертатися до Росії, обов’язково заїдьте до Петрограда. І ставайте до роботи. Треба зберегти Росію, не дати ворогу знищити наше Отєчєство! — У Сільванського аж сльози на очах виступили. А я був байдужий до його слів.

Пароплав став на рейді. З порту до нас виплив човен, куди ми з Борисом пересіли, перед тим з усіма попрощавшись. Невдовзі зійшли на берег, щоб зробити останню, як я сподівався, справу в цій подорожі. Моніка була близько, але зараз я більше думав про її покійну матір.