Одіссея найкращого сищика республіки

Іван Карпович дає «Титаніка»

вагітна, Іване Карповичу, — сказала Анюта.

Ми їхали потягом до Одеси, в окремому купе. Я дозволив собі трохи випити по царицинських трудах. Що там із нею робили, не розпитував. Балакали аби про що, я думав про Моніку, Анюта про щось своє. А потім оце сказала, дивилася на мене.

— Я б привітав, але ви, здається, чомусь не раді. Це через контракт Кріка? Я думаю, що зможу переконати Бенціона Менделевича відмовитися від нього.

— Ні, я сумна не через той контракт. Я сумна через сумніви щодо того, хто батько.

— Сумніви?

— Так. Харлам спав зі мною. Це не було ґвалтуванням. Ну, точніше, було, бо я його боялася. І цей страх паралізував мене. Я бачила, що він робить із людьми, я дуже, дуже його боялася. Я ніколи в житті так не боялася.

— То дитина від нього?

— Іще піаніст. Талановитий. Міг мати блискуче майбутнє, але Харлам викрав його. Для всіх, хто потрапляв у маєток, життя закінчувалося. Живими звідти не виходили. Було кілька спроб втечі, але втікачів завжди ловили й робили з ними страшні речі на очах у інших. Деякі музики стали накладати на себе руки. Неможливо жити у вічному страху і без жодної надії на волю. Людина не може цього витримати. Тоді Харлам поділив увесь оркестр на трійки. Якщо хтось із трійки накладав на себе руки, двох інших катували. Всі почали слідкувати один за одним. Доносити, що хтось збирається полізти в зашморг. Іване Карповичу, це було пекло. Справжнє пекло. — Вона затремтіла.

— Анюто, пекло залишилося позаду. Я знаю, це непросто, але залиште його в минулому. У вас тепер є дитина. Ось що важливо.

— Іване Карповичу, я не знаю, хто батько! Точніше, знаю. Ну, здогадуюся. Я б хотіла, щоб це був той піаніст, Арнольд. Він був дуже талановитий і ніжний. І він єдиний, хто не боявся Харлама. Всі інші боялися навіть дивитися на мене. Страх убиває чоловічу силу, перетворює чоловіка на євнуха. А ось Арнольд не боявся. Не боявся говорити зі мною, навіть бути зі мною не боявся. І за це його вбили. — Вона заплакала.

— Ну він же міг бути батьком?

— Міг. Але навряд чи. Ми були з ним лише раз. А з тим негідником, із Харламом, чи не щодня.

— І що? Головне — що ви завагітніли. Ви ж мріяли про це. І ось це сталося. Бог забирає, і бог дає.

— Я не хочу народити харламівського виблядка, — тихо сказала вона.

— Що?

— Я назавжди запам’ятала його погляд убивці. І я не хочу побачити цей погляд у власної дитини. Я позбавлюся її.

— Це гріх, — тихо сказав я.

— Гріх — народжувати вбивць.

— Ніхто не народжується вбивцею! Анюто, в мене така робота, я стикався з найбільшими мерзотниками світу цього. Я бачив найбрудніших покидьків людства. Я знаю, про що кажу. Так-от, ніхто не народжується вбивцею чи мерзотником. Ніхто, чуєте! Дитина народжується безневинним янголом. Убивцею чи ще кимось вона робиться згодом. Її роблять. Батьки, товариші, люди, які оточують.

— То Харлам ні в чому не винен? Його зробили таким кривавим чудовиськом, яким він став?

— Коли він народився, він не був чудовиськом. І батько його не був, і дитина його не буде. Анюто, повірте мені, злочинність не передається кров’ю.

— Тоді звідки беруться злодії? Звідки беруться вбивці і кати?

— З відсутності любові.

— Іване Карповичу, ви говорите, наче провінційний піп!

— Я говорю так, як думаю, Анюто. Діти за батьків не відповідають. І дивитиметься на вас дитина, а не батько.

— У злих собак народжуються злі собачата! Якщо батько був убивцею, то й дитина буде!

— Маячня, Анюто! Мій батько був негідником. Мерзотником. Він мав гроші та зв’язки, купував собі молоденьких дівчат, а потім кидав їх напризволяще. Знаєте, як живеться на селі дівчині, яка приносить у подолі дитину? Знаєте, що їй доводиться витерпіти? Мій батько знав. Але йому було начхати. Він робив те, що хотів, і ні про що інше не думав. Я теж мусив бути таким, чи ні? Я не янгол, Анюто, я людей убивав. Багато крові на моїх руках, але ніхто не дорікне мені, що я ображав слабких чи робив боляче безсилим. Я не став таким, як мій батько. І я не вважаю того чоловіка моїм батьком. Буває так, що у дитини немає батька. От у мене не було. Я виріс таким, як є, і на мені не лежала чужа печать, мене не штовхала чиясь кров!

— Ви просто дуже добрий, Іване Карповичу. Занадто добрий. У теперішні часи так не можна. Добрим тут не місце.

— Добрим завжди є місце.

— Ви просто не бачили того Харлама, ви...

— Анюто, повірте, я бачив дещо страшніше. У це важко повірити, але бачив. Та я залишив його в минулому. Не треба носити з собою страх і ненависть. Беріть із собою доброту і любов. Так краще.

— Іване Карповичу, ви як дитина!

— Я трохи пожив і дещо бачив. Кажу, як є. Кажу щиро. А вже вам вирішувати, дослухатися до моїх слів чи ні.

Ми трохи помовчали.

— У мене контракт, який забороняє народжувати, — нарешті сказала Анюта.

— Думаю, з контрактом я допоможу.

— Пан Бенціон не любить втрачати гроші.

— Крік заробить на цьому.

— Як?

— Я знаю як, за це не хвилюйтеся.

— Але... — Анюта затнулася, думала. — Розумієте, я не хочу залишати сцену.

— Розумію. Так само розумію, що виносити і народити важко. Але повірте, коли у вас буде дитина, все зміниться. Ви ж хотіли її. Не вигадуйте дурниць і не поспішайте. Подумайте, прислухайтеся до свого серця.

— Я боюся, що не любитиму дитину. Через батька, через те, що доведеться покинути сцену.

— Анюто, тієї миті, коли ви візьмете свою дитину на руки, ви полюбите її раз і назавжди. Так сталося зі мною, і так стається з усіма. Ви забудете про все, у вас буде тільки любов. Це я кажу, бо знаю. Я сам тримав дитину на руках. Нічого кращого бути не може. Я не люблю давати поради тим, хто про це не просить. Але вам, Анюто, я пораду дам. Виносіть, народіть і любіть.

Я підвівся.

— Піду подихаю свіжим повітрям.

Вийшов у тамбур. Не любив когось учити, бо був людиною простою, але бачив, що Анюта може помилитися, і хотів допомогти їй. Чесно хотів. І випити хотілося. Оці події в Царицині були занадто криваві. Як і ті, в Одесі. І в Єлисаветграді не кращі. Усюди кров, трупи, вбивства, люди-звірі. От як це мені було зображати? Мене ж видавці просили писати про щось смішне, легке, наче бульбашки шампанського. А тут густа кров, що швидко чорніла. Ні про що тут було писати. Вигадувати я не любив і не міг. Як можна вигадувати? Коли історії немає, звідкіля їй узятися? Граф Осика-Маєвський — той вигадував залюбки. Останнє, що я про нього чув, — потрапив він до шпиталю після поранення на фронті. Там здибався з якимись диваками, що проповідували голодування як спосіб вдосконалення, і втік, перетворившись на дезертира. Тепер десь переховувався. За чутками — в маєтку якогось дивного пана за Сеймом. Мені не писав.

Я ще раз згадав події останніх тижнів і зовсім нічого смішного не знайшов. До мене вийшла Анюта.

— Ви образилися на мене, Іване Карповичу?

— Ні, що ви. Оце стою, намагаюся згадати смішне, бо ж видавці кажуть, що читачі втомилися від війни й хочуть сміху. Але нічого смішного зі мною не траплялося.

— Все ще попереду, Іване Карповичу, все ще попереду.

Я в це теж хотів вірити. Ми прибули до Одеси вранці й одразу поїхали до «Варшави». Наша поява зчинила фурор. Пан Бенціон зголосився одразу нас прийняти.

— Я сам, — сказав я Анюті й пішов у кабінет до Кріка. Мене попросили здати зброю. Раніше не просили. Я віддав браунінг. Мене ретельно обшукали й тоді тільки пропустили. Пан Крік чекав. Підвівся, потиснув руку.

— Ви вкотре здивували мене, Іване Карповичу. Таки знайшли Анетту. Розкажете, як і де?

— Обов’язково, але іншим разом. Зараз я хотів би поговорити про її контракт.

— І про що тут говорити? — Крік здивувався, був невдоволений.

— Про те, що я доклав дуже великих зусиль, неодноразово ризикував життям, коли шукав і рятував пані Анетту, й цілком заслуговую вирішувати долю цього контракту.

— Я ціную вашу роботу й не сумніваюся у ваших словах, Іване Карповичу, але я не розумію ситуації, коли мені просто пропонують втратити гроші й не роблять якихось зустрічних пропозицій.

— Моя пропозиція — Волга, від Астрахані й до Казані. Харлам мертвий, Митрофан теж, їхні банди знищені. Беріть і заходьте, — сказав я і помітив, як заблищали очі Кріка.

— То це ви? — Крік закрутив головою. — Іване Карповичу, я воював із цим прибацаним і мусив відступити, бо не бачив перспектив перемоги за прийнятною ціною.

— Тепер Харлам труп.

— Як це вам вдалося?

— Вдалося. Мені здається, я зробив добру пропозицію?

— Для чого вам контракт Анетти?

— Щоб спалити його.

— Спалити? Іване Карповичу, ви ж доросла людина, а мрії у вас наче в гімназиста, якому баньки забивають тілесні хвилювання!

— У кожного з нас є свої слабкості. Я люблю допомагати дамам.

— Це ваша ахіллесова п’ята, Іване Карповичу.

— Чия п’ята? — перепитав я.

— Ви знаєте чия. Ви тільки придурюєтеся темним та неосвіченим, але ви багато чого знаєте. Так ось, на цій ахіллесовій п’яті вас колись і спіймають. Ваші вороги. Вони скористаються нею. Краще позбудьтеся її.

— Дякую за пораду. А як щодо контракту?

— З контрактом вирішено. Я погоджуюся на вашу пропозицію.

— То я можу отримати контракт?

— Сам папірець? Його не існує. Ми домовлялися з Анеттою на словах. Цього завжди достатньо.

— Що ж, тоді й ми домовилися. А тепер я хочу спитати, чи досі можу скористатися вашою допомогою, виїжджаючи з країни?

— Звісно. Поки йдіть відпочиньте, десь за годину вас повідомлять.

— Дякую. — Я вийшов, сказав Анюті, що контракту більше немає. Вона спочатку не повірила.

— Як немає?

— Як не було.

— Господи, Іване Карповичу. Іноді мені стає страшно.

— Чому?

— Бо я згадую ті дурні чутки, що ви продали душу дияволу.

— Маячня.

— Так, але як пояснити, що ви раз за разом робите неможливе?

— Я роблю важке, але можливе. Дозвольте з вами попрощатися. Я вирушаю у подорож.

— Якщо хочете, я можу вам сьогодні заспівати.

— Я думаю, зараз у вас погані спогади про спів. Відпочивайте. А коли повернусь, я залюбки вас послухаю.

— Ви чули про Одіссея? — несподівано спитала Анюта.

— Ага, це грек, але не такий, як зараз, а якийсь стародавній.

— Точно! Він вирушив у похід і плавав багато років, бо доля заважала йому повернутися додому. Бажаю вам, щоб ваша подорож була значно коротшою.

— Дякую.

Мене провели до окремої кімнати у «Варшаві», там я трохи подрімав. Потім прийшов Борис із валізою.

— Іване Карповичу, вже сьогодні ви можете відпливати. Але якщо заморилися з дороги, можна через день.

— Ні, сьогодні — то сьогодні.

— Увечері я відвезу вас. — Борис захоплено дивився на мене. — Я чув, що ви зробили в Царицині. Іване Карповичу, це щось! Харлам був одним із найпотужніших наших ворогів. Я б залюбки супроводжував вас. Бенціон Менделевич дозволяє, а я б хотів побільше навчитися.

— Мушу відмовити. Це особиста подорож.

— Прикро. Ну, добре. О шостій я заїду. Будьте готові. А ось ваші документи й гроші. Якщо не бажаєте брати всю суму, можете залишити частину. Відпочивайте.

— Та я вже відпочив, піду прогуляюся.

— Я відправлю з вами наших людей.

— Не треба, в Одесі все ж наче спокійно.

— Спокійно, але я не хочу жодних несподіванок. Вас охоронятимуть. На відстані, заважати не будуть.

— Ну, як скажете.

Борис пішов, я перевірив документи, подивився на гроші. Тут були і болгарські, і грецькі, й італійські, всі в окремих пачках, із підписами і вказаними курсами. Приємна турбота. Подивився документи. Телеграму від уявних родичів із Ріо-де-Жанейро. Пішов прогулятися. Зайшов до книгарні, спитав книгу про Бразилію.

— А що саме вас цікавить? — спитав продавець.

— Ріо-де-Жанейро. Місто там таке, — сказав я, хотів хоч щось прочитати про ті краї, на випадок, якщо про них питатимуть.

— Зараз подивлюся. — Продавець відійшов, приніс якусь тоненьку книжечку. — Це туристичний путівник, виданий іще до війни. Але не думаю, що він застарів.

Я почав той путівник читати. Виявилося, що у Бразилії дуже спекотно, живуть дивовижні птахи, саме Ріо-де-Жанейро — на березі океану.

— Подорожі подумки? — спитав продавець.

— Що? — не зрозумів я.

— Зараз багато хто так робить.

— Як?

— Ну, приходять до книгарні, беруть книжки про якісь далекі краї, читають і уявляють, що вони там. До мене один дідусь ходить, у нього була фабрика в Познані, зараз німці її захопили. Дідусь їздив щороку в Біарріц, а зараз грошей ледь вистачає, щоб із голоду не померти. Прийде, візьме книжку про Біарріц із картинками, роздивляється їх, а потім очі заплющить і зітхає, згадує минуле, уявляє себе на знайомих берегах. А ще один — так той до Ефіопії їздив. Ото коли приходить, дивиться тільки книгу про Ефіопію. А бувають і такі, що кожного разу про нові краї книжку беруть. Цього тижня вони в Тибеті, наступного — в Андах, потім — Африка, пустеля Гобі, Індостан, Амазонка — і так далі! Весь світ можна об’їхати завдяки книжкам. Тим паче зараз, коли кордони закриті. А вас, я бачу, Ріо-де-Жанейро цікавить?

— Та є трохи, — кивнув я.

— Чарівне місто. Океан, сонце, білий пісок! А мулатки! О, ви бачили мулаток?

— Це хто?

— Це суміш білих і муринів. Дами в тілі, такі, що очей не відвести! Ось тут фотографія мулаток була! Так уявіть, вирізав хтось! Ножичком, я й не помітив! Тому я путівник цей на полицях і не тримаю, бо бракований. Але вам ось вирішив показати. Гарний путівник! Який стиль! «Головні вулиці міста багатством крамниць і пишністю будівель не поступаються першим містам світу»! Бухти, кава, мулати, танці! У вас чудовий смак, ви обрали справжній рай на землі! Там немає морозів! Ви уявляєте, яке чудове життя без морозів? Я сам із Вологди, мені дуже подобалося в Одесі, тут не буває великих морозів, але коли я прочитав про Ріо-де-Жанейро! Я б хотів там жити! Чесне слово, хотів би!

— А про Одіссея у вас книжки немає?

— Про Одіссея! Та звісно ж, є! Чудовий переклад Жуковського! О, та я бачу, ви любите мандрувати не тільки в просторі, але й у часі! Довга подорож у прадавні часи! — Продавець подав мені книжку, де були картинки якихось гостроносих кораблів і людей у дивному одязі, зі списами та круглими щитами.

Я купив і книжку, і той путівник, нехай і з вирізаною фотографією мулаток. Вийшов на вулицю. З протилежного боку на мене вирячився якийсь пан, але коли побачив, що до мене підійшли двоє охоронців із людей Кріка, швиденько пішов геть. Я подивився йому услід, чоловік навіть не озирався. Можна було б спробувати піти за ним, дізнатися, чого це він так мене роздивлявся. Але в Одесі вже була весна і тепло, особливо на сонці. Я насолоджувався променями, я був у передчутті подорожі, я пішов гуляти до моря. Дивився на нього, потроху звикав, бо невдовзі ним доведеться плисти. На набережній усівся на причалі й розгорнув книжку про того Одіссея, якого згадували при мені різні люди. Почав читати й захопився. От не любив я вірші, й зараз не люблю, а тут хоч і вірші, але читати цікаво. І цей Одіссей дядько виявився спритний. Я б із таким за будь-яку справу взявся. Але так уже кидала його доля — борони боже! Він же хотів до дружини, на рідний острів, де земелька, де хутір. Він плив, а його відкидало. Він уже і так, і сяк, а доля проти, і що більше докладав зусиль, то далі опинявся від рідного дому. Це мені щось нагадувало.

Так поринув я в пригоди Одіссея, що й лік часу втратив. Ото тільки що сонце за хмарами сховалося, подув вітерець і змерз я, тоді схаменувся. Дивлюсь, а охоронці терпляче чекають. Спитав у них, котра година, сказали, що вже на п’яту пішло. Я підхопився й побіг збирати речі. Документи й гроші завернув у чотири шари брезентини й старанно перемотав. Бо море є море. Перевірив браунінг, набої, одяг. Речей брав небагато, невеличку валізку. Більшу частину грошей залишив. Вийшов повечеряв, а потім чекав Бориса і про Одіссея читав. Борис приїхав вчасно.

— Готові, Іване Карповичу?

— Готовий.

— А що читаєте?

— Та про грека одного, про Одіссея.

— Ох, ці греки й слизький народ. Гірші тільки італійці!

— Та не народами міряти треба, а людьми. У кожному народі й такі є, і сякі, — відповів я. — Що ж, їдьмо.

Поїхали ми. На двох авто, бо з охороною.

— Везу вас до найкращого нашого контрабандиста, до Бороди. Ми йому найкоштовніші речі довіряємо, і жодного разу не схибив, — розповідав Борис. — Ближче до ночі випливете. За хорошого вітру вранці вже будете у Констанці. Там зараз болгари, але в Бороди свої люди є, болгари й не знатимуть. Далі до Варни. Там Борода відведе до нашої людини.

— Як його звати?

— Борода все знає.

— Я б теж хотів знати, про всяк випадок.

— Його звати Добрі Талєв, негоціант. Уже багато років працює з нами. У нього кілька крамниць по місту. Він відвезе у Пловдив, допоможе домовитися про переїзд через гори до Салонік. Але з вами не поїде, у нього якісь конфлікти з греками.

— Часто бувають зриви на кордоні?

— З Бородою ніколи. Він відчуває небезпеку. Його довго не могли піймати, потім приїхали найкращі сищики прикордонної охорони, таки спіймали, але Борода примудрився здатися сам, а товар на човні доплив до адресата. Потім Бенціон Менделевич Бороду викупив. Тепер він працює на нас.

— За нами їде якесь авто, — сказав я, вкотре глянувши у заднє скло.

— Не може бути! — запевнив Борис, озирнувся сам.

— Вони ведуть нас від самої «Варшави».

— Зараз перевіримо! — Борис постукав шоферу, відділеному від нас склом. — Зупиняйся!

Ми зупинилися, авто з охороною теж.

— Залишайтеся в салоні. — сказав Борис.

Авто ж, яке їхало за нами, спробувало проїхати повз, але Борис вихопив кольт. Авто різко загальмувало. Борис підійшов до водія, щось спитав, зазирнув у салон. Охоронці тримали руки на зброї. Але зброя не знадобилася. Борис поплескав по даху авта, воно поїхало.

— Хибна тривога, Іване Карповичу, — сказав Борис, сівши на своє місце. — Двоє офіцерів із митниці, їдуть на Кароліно-Бугаз до дівок.

— Вони сиділи в нас на хвості!

— Просто маршрути збіглися, ми теж їдемо в той бік. І тепер вони проїхали, чого хвилюватися? — Борис постукав водію, щоб той рушав.

Ми виїхали за місто й попрямували кудись на південь, уздовж моря. Більше за нами ніхто не їхав.

— Підозріле авто, — сказав я.

— Не хвилюйтеся, Іване Карповичу, ми зараз тримаємо Одесу в кулаці, тут немає кому стежити за вами. Хоча вашу обережність і зосередженість я поважаю. Бенціон Менделевич сказав мені вчитися у вас, що ніколи не можна розслаблятися, завжди треба бути готовим.

Ми їхали далі, потім повернули з дороги, в’їхали у якесь рибацьке селище, радше хутір. Сітки, човни, глиняні хати. Зупинилися біля одного з дворів. Борис глянув на годинник.

— Ну, ми вчасно, — сказав. Я кивнув. — А у вас є годинник?

— Ні. Я їх часто втрачав чи псував у пригодах. Не накупишся.

— Дарую! — Борис зняв свій і віддав мені.

— Не треба.

— Іване Карповичу, візьміть! У дорозі треба знати час. Беріть, беріть! Мені буде приємно!

— Ну, дякую.

— Надягайте. Ось так. А тепер ходімо.

Ми підійшли до двору, оточеного високим парканом Борис постукав — не просто так, а якось особливо, цілу мелодію вистукав. Нам відчинили хвіртку. Охоронці залишилися на вулиці. Пройшли через двір з сараями та будинком, вийшли до моря. Там на піску стояло кілька великих човнів, деякі зі щоглами. Назустріч вийшов невисокий чоловік із люлькою. Був він чисто поголений — не те що бороди, навіть на голові жодної волосини не було.

— Борода, доброго вечора, — сказав Борис. Борода кивнув. — Це людина, яку нам потрібно перевезти. — Борис вказав на мене. — Це дуже цінний пасажир, цінніший за все, що ти перевозив для нас. Ми дуже сподіваємося, що все буде добре.

Борода подивився на мене не так щоб дуже привітно чи радісно. Він виявився неговірким.

— У Варні його чекає Талєв, — продовжив Борис. Борода кивнув. — Це дорогий гість Бенціона Менделевича. Ти розумієш, як важливо, щоб його подорож була успішною.

Борода знов кивнув.

— Ну от і добре, — сказав Борис. Борода пішов.

— Щось він не дуже радий.

— Він завжди такий. Але він найкращий контрабандист по всьому Чорному морю. Він забезпечує нам хороші доходи і старанно виконує роботу. Ну що ж, Іване Карповичу. Відпливати будете, як стемніє. А поки йдіть до хати, відпочиньте. Щасливої дороги. Сподіваюся, ми ще з вами побачимося.

— Дякую.

Борис потиснув мені руку і пішов. Загули двигуни, й машини покотили в бік Одеси. Я сів у дворі, взяв книжечку і став далі читати про того Одіссея та його неймовірні пригоди. Чого тільки з ним не траплялося! Я сподівався, що моя подорож буде швидшою і безпечнішою. Читав, аж поки не почало сутеніти. Тоді двір став оживати. Чоловіки випхали на воду один із човнів. Приїхали якісь люди на возі, щось почали перевантажувати.

— Чаю не хочете? — спитала мене якась жінка — мабуть, дружина Бороди.

— Та можна, — кивнув я.

У хаті мені налили великий кухоль чаю з самовара. Я присів біля гасової лампи, попивав чай і читав.

— Добрий вечір! — У хату забіг молодий хлопець років вісімнадцяти. Середнього зросту, худий, одягнений у старенький сюртук. Простягнув мені руку.

— Стах Тираспіль!

— Хто? — перепитав я, а хлопець почервонів.

— Стах Ібрагімович Тираспіль, — повторив він, намагаючись не втрачати впевненості. — Звуть мене так.

— Якого це ти племені? — здивувався я.

— Я син турецького вірнопідданого, що потрапив у полон під час останньої турецької війни й одружився з чарівною польською панянкою! — урочисто сказав хлопець і подивився на мене, наче я йому був винен грошей.

— Петро Олексійович Шатирьов, полтавський міщанин. — Я потиснув руку гостя.

— І що полтавський міщанин робить у лігві одеських контрабандистів?

— Їду до родичів у Бразилію.

— У Бразилію? Звідки у вас родичі в Бразилії?

— Переселенці. Взагалі-то пливли в Аргентину, але пароплав зламався, довелося висаджуватися в місті Ріо-де-Жанейро, де живуть і донині. Зараз захворіла улюблена тітка, поспішаю до неї, — ладно брехав я.

— Ріо-де-Жанейро? — Хлопець насупився, а потім усміхнувся. — Ну так, Ріо-де-Жанейро! Пам’ятаю! У нас у гімназії був чудовий учитель географії! Розповідав, що дуже гарне місто.

— Так, бухта, пляжі, кавовий імпорт, мільйон населення, — а це значно більше, ніж у Харкові! — і всі в білих штанях! — чесав далі я.

— А чого в білих? Це мода така? — спитав Стах.

— Ні, спекотно там. А ще всі танцюють. Інколи цілодобово! П’ють місцевий самогон кашасу і танцюють танці, подекуди непристойні.

— Оце так місто! — аж зойкнув Стах. — Слухайте, у вас немає зайвого квитка?

— Та в мене взагалі квитка немає. Треба ще добратися до Середземного моря. А ви куди прямуєте?

— Я до Константинополя. — Хлопець озирнувся, наче перевіряв, чи ніхто не підслуховує. — У дуже, дуже, важливій справі! — сказав він пошепки. Ще раз озирнувся. — При смерті заступник головного візира Сулейман Берта Марія! І знаєте, хто це?

— Та ви ж сказали — заступник головного візира.

— Та ні, то посада! Цей Сулейман Берта Марія — мій рідний дядько, молодший брат мого дорогого батька! — Стах вибалушив очі.

— І що?

— Спадок, спадок! — прошепотів він і нахилився до мене. — Двадцять тисяч десятин родючої землі у Румелії та Анатолії, цінні папери, золото, індійські діаманти. Не менше мільйона рублів!

— Хіба в турків теж рублі?

— Це на наші гроші якщо перерахувати. Уявляєте — мільйон! Ви б хотіли отримати мільйон?

— Та як же його отримаєш? — зітхнув я.

— Треба знати місця. У світі ходить багато мільйонів, якщо знати, де шукати, їх можна знайти!

— А як можна дізнатися, де мільйони ходять? — здивувався я.

— Треба гроші любити.

— Так хто їх не любить?

— Не просто любити треба, а ще й страждати щодня через їх відсутність! Я щоранку прокидаюся і думаю: де мій мільйон? І ця думка — наче ніж у серце! І підхоплююся я, шукаю його! Та ось нарешті знайшов! Я ж єдиний спадкоємець, бо в дядька своїх дітей немає. У битві з зулусами отримав поранення й залишився бездітним.

— Біда яка!

— Але із зулуського походу привіз величезні скарби! Цілі вози золота, двадцять мавританських невільниць і трьох дресированих слонів, які подарував султану! А султан у відповідь подарував землі!

І все це тепер чекає на мене!

— Вітаю! Всім буду розповідати, що з цілим мільйонником плив!

— Не поспішайте радіти. Є одна проблема. — Хлопець знову озирнувся і посерйознішав.

— Яка?

— У турків нічого неможливо зробити без бакшишу.

— Без чого?

— Ну, без того, щоб підмазати.

— Так це і в нас так! Поки паспорт для виїзду отримав, стільки грошви виносив! — зітхнув я.

— У нас так, але мільйон там. Чекає мене в Константинополі. Дядько помре зо дня на день, а далі треба дати десять тисяч бакшишу в канцелярію візира, щоб визнали мене спадкоємцем. І тоді мільйон мій! Уявляєте, який прибуток? Вкладаєш десять тисяч, а отримуєш мільйон!

— Це я й порахувати не можу, який прибуток, — закивав я.

— Не хочете взяти участь? — прошепотів хлопець і нахилився до мене.

— У чому?

— В отриманні спадку. Річ у тому, що в мене трохи не вистачає на бакшиш. Я б зібрав, для мене десять тисяч — це так, дріб’язок! Але треба діяти швидко. Платити вже цього тижня. Я бачу, що ви людина серйозна, розважлива, але й не бовдур, що сидітиме на місці й згає можливість розбагатіти. Казково розбагатіти! — Хлопець несподівано кинувся до дверей, перевірив, чи нікого за ними немає, потім пройшовся кімнатою, зазирнув під стіл і чомусь під лаву, хоча видно було, що там точно нікого немає, окрім сплячого кота. Повернувся до мене. — Треба зберігати справу в таємниці! Зрозумійте, цілий мільйон на терезах!

— Розумію! Мільйон! — Я аж зойкнув.

— То як? — зашепотів Стах. — Певна справа! Вкладаєте п’ять тисяч і отримуєте третину спадку. Триста тридцять тисяч! З поваги до вас, бо бачу, що людина ви добра, збільшу до чотирьохсот тисяч! Та ви потім у те Ріо-де-Жанейро власним пароплавом відбудете! Як тітку вашу звати?

— Марія Стефанівна.

— Ту-ту! — загудів він. — Розступіться, човни, до порту Ріо-де-Жанейро входить пароплав «Марія Стефанівна», окраса трансатлантичних рейсів! І ви на капітанському мостику, в мундирі! Уявляєте? Хочете так?

— Та я б залюбки, тільки в мене немає п’яти тисяч.

— А скільки є? — трохи розчаровано спитав хлопець.

— Сто сімнадцять рублів двадцять чотири копійки. Все, що було в мене, продав, але ж той паспорт дорого обійшовся!

Хлопець замислився, озирнувся.

— Ну що ж, тільки з поваги до вас, мабуть, погоджуся взяти вас у компаньйони і з такою скромною сумою. Давайте гроші. Щойно отримаю спадок, поверну вам п’ятдесят тисяч. Так би мовити, на тарілочці, з блакитною облямівкою. П’ятдесят тисяч! Уявляєте? Такої оборудки у вас у житті не було й не буде! Ви потім мене довіку пам’ятатимете і ставитимете свічки за Стаха!

Не треба дякувати, прибережіть захват до моменту, коли рахуватимете прибутки, і готуйтеся бути багатим! Ще ніколи гроші не зароблялися так легко! Але ж гроші люблять таких, як я: молодих, відчайдушних і довгоногих! О, бачу, ви вже замислилися, куди витратити майбутні статки! Не турбуйтеся, у Ріо-де-Жанейро це просто! Як казав мій гімназійний товариш Микола Остен-Бакен, Ріо-де-Жанейро — це місто, куди треба приїздити з грошима! А Микола знав, про що говорить, бо переплив п’ять океанів, ледь не одружився з формозькою принцесою, втік від папуасів-людожерів і показався при дворі, де всіх здивували його чудові манери! Мої манери трохи гірші, але мене люблять гроші! І тих, хто поруч зі мною, — теж! А ви ж зі мною, так, товаришу? Гроші — ваші, ідеї мої, багатство — наше! Цій схемі позаздрив би сам Рокфеллер! І він заздритиме, коли дізнається про мільйон від мого великодушного дядька! — Хлопець напирав на мене, вже сам поліз до внутрішньої кишені мого легкого пальта, щоб узяти гаманець, коли дулом браунінга я вперся йому в живіт. Стах усе одразу зрозумів, зупинився, обережно підняв руки. — Ну добре, добре, я все зрозумів, не треба так, не треба, воля ваша! — забубонів він і відійшов. — Піду, мабуть, повітрям подихаю.

Я допив чай, хотів іще почитати Одіссею, коли зайшов Борода. Кинув у самовар трісок, підпалив.

— Трохи затримуємося? — спитав я, бо бачив, що за вікном уже темно, а ми досі не відпливали. Борода не відповів, стояв спиною до мене, наче й не помічав. — Колись знав вашого товариша. Такого, у віці. У нього був цілий хутір, кілька синів та онуків, які ходили через кордон. А потім хутір спалили. Разом із будинком і всіма човнами.

— Ви знали Старого? — Борода здивовано подивився на мене.

— Трохи знав.

— Він згорів на хуторі, разом зі всіма хлопцями, — зітхнув Борода.

— Ні, він зміг тоді втекти. Загинув пізніше, на очах у моїх знайомих, — відповів я і згадав пригоди в Одесі, під час яких познайомився і з Анютою, і з Поліною.

— Що? Ні, він загинув на хуторі! Всі там загинули!

— Старий утік. Із ним був іще один чоловік, із бунтівників, Степан. Він замовив Старому друкарню, чекав, коли її привезуть з-за кордону.

— Так, була друкарня, була! Я її віз! — Борода здивовано подивився на мене. — Слухайте, я добре знав Старого! І дуже поважав його! Він був найкращим! — Борода підійшов до мене. — Як він помер?

— Він хотів помститися людям, які знищили його родину. І помстився. Не до кінця, його поранили, намагалися врятувати, потім прискочили ті люди. Він відстрілювався до кінця. Не здався.

— Він був хорошою людиною, Старий. Усього мене навчив. Коли хутір спалили, я був по той бік кордону. Коли повернувся, попіл іще не вистиг. Я думав, усі загинули, і Старий теж. — Борода засопів. Поліз у стіл, узяв там пляшку. Якась іноземна етикетка. — Пом’янемо його.

Налив у келихи, не чаркувалися, випили.

— Я поминаю Старого щороку. В день, коли спалили хутір, я випливаю на човні, беру з собою пляшку і тютюн. Випиваю келих, а другий виливаю у море. Старий там, я знаю. І він випиває зі мною. Закуски не кидаю, Старий не любив закуски. А ось тютюн любив. Курю сам і ділюся з ним тютюном. — Борода зітхнув.

— Чому не відпливаємо?

— Вантаж запізнюється. Я ніколи не чекаю, але це люди з митниці. Ми мусимо товаришувати з митницею. — Борода скривився.

— Зрозуміло, — кивнув я. — Хто попливе?

— Я, один матрос, мій племінник і ще двоє з Петрограда.

— Що за люди?

— Не знаю. Але після того, як царя скинули, з’явилися люди, яким треба потайки перейти кордон.

— Я думав, у Росію повертаються ті, кому за царя тут було недобре.

— Повертаються. Вчора тільки повен човен привіз, навіть товару не брав. Але звідси їдуть ті, кому за царя було добре, а зараз стало не дуже. Кордони ж закриті, всі йдуть до мене, — пояснив Борода.

На вулиці почулося гуркотіння машини.

— О, нарешті їдуть. Будьте готові. — Борода вийшов у двір. Я за ним. Почув, як Стах балакає з двома тінями під хатою.

— Це натуральні мощі Миколи Чудотворця, покровителя моряків і подорожніх! Я заплатив за них триста рублів! Триста! І тепер я в безпеці. Якщо хочете, можете доєднатися! Платите по сто — і Микола Чудотворець буде охороняти вас. Зараз сезон штормів, море неспокійне, треба захистити себе! А мощі продав мені один монах, який плавав до Індії! Його корабель потонув під час шторму, а монах і зовсім не вмів плавати, але завдяки мощам дивовижно перенісся на берег. За двадцять верст! Двадцять! Ви уявляєте? Надійна річ! По сто рублів — і можна нічого не боятися у подорожі! — бубонів Стах.

Я вийшов із двору, побачив, як до човна понесли два великих ящики. Поставили їх на ніс, прив’язали мотузками.

— Можемо відпливати, — сказав Борода.

Піднявся трапом до човна. Прийшов і Стах, якому, здається, таки вдалося взяти грошей із подорожніх, бо насвистував щось веселе. Зайшли й ті двоє з Петрограда, чоловіки, вгодовані, схожі на чиновників. Вони спустилася в трюм, до облаштованої невеличкої каюти.

— Там лавки, можете посидіти, — сказав мені Борода.

— Ні, подихаю свіжим повітрям.

— Ну, з Богом. Відчалюємо!

На березі відв’язали канат, матрос на носі змотав його, двоє хлопців зіштовхнули нас із піску, матрос почав веслом відгрібати, щоб розвернути човен чи, радше, баркас, метрів вісім завдовжки. Потім розправив вітрило на щоглі. Легкий вітерець неспішно повів нас уздовж берега. Борода сидів на кермі й потроху забирав у відкрите море.

Ніч, темрява, море, хвилі. Подивився на зірки, що виднілися між хмарами. Стало радісно. Нарешті я плив. Я ж стільки про це мріяв — нарешті відплисти. Тепер тиждень, ну, може, десять днів, — і я побачу доньку. Моніка. Я перехилився через борт, ухопив рукою трохи води. Холодної та солоної. Я любив цю воду, якою я плив до своєї доньки.

— У мене є знайомі в болгарській митниці. Вам же треба буде якось сховати пістолет. Можу допомогти провезти його. — Біля мене присів Стах.

— Тобі мало тих грошей, які ти взяв за мощі?

— Грошей завжди мало.

— Відчепися! — строго сказав Борода, і Стах відійшов на ніс. — Горе, а не племінник. Постійно когось дурить. Дійшло до того, що виключили з гімназії. Зараз ховається від поліції! Обшустав однокласників. Закінчить на шибениці, не інакше.

— Зустрічав таких, — кивнув я.

Ми пливли далі. Борода розповідав про життя контрабандистів, важке і небезпечне. Потім різко замовк. Вилаявся пошепки.

— Що? — спитав я. Роздивився вдалині якісь вогники.

— Канонерка. Вона ж не повинна була виходити з порту!

— Звідки ви знаєте?

— Говорив з матросами. Ніколи не виходжу в море, коли канонерка на чергуванні.

— Повертаємося?

— Та ні, обминемо. — Борода взяв іще далі в море. Сам уважно дивився за ліхтариками. Ті пливли в наш бік.

— Дядю, там пливе щось! — прошепотів Стах, що прибіг із носа.

— Не плутайся під ногами, — наказав Борода. Не міняв курсу, правив далі. Ми пливли назустріч канонерці. Але я не хвилювався. Звик довіряти досвідченим людям. Ось канонерка почала розвертатися і посунула до берега. Борода тихо засміявся й повів човен уздовж берега, який виднівся вдалині. Поступово канонерка залишилися позаду. Ми було вже заспокоїлися, коли почули тихе гуркотіння її двигунів. Схоже було, що пливла до нас. Борода знову вилаявся.

— Вони переслідують нас? — спитав я.

— Вони не бачать.

— А чому не вмикають прожекторів?

— Бо тут же кордон поруч, болгарські й турецькі кораблі можуть бути. Взагалі канонерка так далеко не заходила раніше, — відповів Борода. В його голосі була тривога.

Ми взяли далі від берега і пропустили канонерку. Вона пройшла від нас зовсім недалеко. Якби не хмари, що затуляли місяць, нас би помітили. Все почалося з чоловіка, який дивився на мене біля книгарні. Потім те авто з митниками, яке наче їхало за нами, а наче й не їхало. Далі вантаж, який привезли з запізненням. Тепер канонерка Це могло бути збігом обставин, а могло й не бути.

— Ще півгодини — і будемо в румунських водах. Канонерка туди точно не попливе,— сказав Борода. Вітер посильнішав і ми пришвидшилися. Майже порівнялися з канонеркою.

— Там щось цокає, — це знову прийшов Стах.

— Остапе, не вигадуй! — прошепотів Борода.

— Наче годинник якийсь.

— Та звідки тут годинник? — спитав Борода.

— Ось у мене є, — я показав подарунок Бориса. Годинник цокав, але ледь чутно, хіба до вуха прикладати треба було. Стах, якого Борода чомусь називав Остапом, приклав вухо. — Та ні, там інакше. Наче в отих ящиках. — Він кивнув на ніс, де стояли два ящики, які повантажили останніми.

— Маячня! Сиди й не мели дурниць! — наказав Борода.

— Та я що, я просто спитати хотів.

Знову пливли мовчки, канонерка була неподалік, може, за півкілометра, не більше.

— Якого біса! — аж скрикнув Борода. Я теж підхопився, наставивши пістолет. А з ящика на носі почали вилітати ракети, наче у святкових феєрверках. Вони злітали вгору, освітлювали небо і нас. — Лайно! Гаси його! — Борода кинувся до ящика, десь узяв цеберко й почав заливати водою. Устигло злетіти ще кілька ракет. Я підбіг, черпав воду з-за борту, подавав Бороді. Погасили.

— Канонерка! — скрикнув Стах. Ми чули, як загули двигуни і канонерка стала швидко наближатися. Борода стрибнув до керма, спробував закласти якийсь маневр, щоб сховатися. Шепотів накази матросу, який порався з вітрилом.

— Що тут робиться? — Це вилізли з каюти інші пасажири.

— Неприємності! Але не хвилюйтеся, ви під захистом мощів! — запевнив Стах. Пасажири повернулися до трюму.

— Це ж вони нам підсунули це лайно! — просичав Борода. — Ну, гади, я їм відплачу!

— А ящиків же було два, — згадав я.

— Там усе одно щось цокає, — сказав Стах.

— Це той другий ящик! Ну, сволота! — закричав Борода і смикнув мене за руку. — Тримай кермо, прямо! — наказав він, а сам побіг на ніс. — Точно цокає! Що вони підсунули?

Я згадав бомби, якими користувалися бунтівники. У деяких був годинник. Ті бомби можна було налаштувати так, щоб вони вибухнули в потрібний час. Так просто!

— Борода, тікай! — заволав я. — Там бомба, тікай! Усі за борт!

— Не кричи! Нас спіймають! — гримнув Борода.

— Що трапилося? — Це знову вибігли пасажири.

— За борт! Зараз вибухне! — крикнув я й почав розстібати пальто. Знав, що в пальто плавати дуже незручно.

— Припинити паніку! — закричав Борода. Я кинув пальто і стрибнув за борт.

Я міг помилятися, міг виставити себе дурнем. Міг. Але я не вірив у простий збіг кількох підозрілих обставин одразу. З головою увійшов у холодну воду, випірнув, почув лайку Бороди, а потім пролунав вибух. Він перетворив човен, яким ми пливли, на купу палаючих уламків, що розліталися навколо. Я був такий приголомшений, що перестав рухатися і знову занурився під воду. Зарухався, виплив. Побачив палаючий шматок деревини, що гепнувся неподалік. Поплив до нього, почав вертіти, збив полум’я, схопився. Здається, це був уламок основи щогли. Він більш-менш мене тримав. Уже щось. Почув поруч сплеск.

— Хто тут?

— Це я, Стах! — почув уже знайомий голос. Дуже переляканий.

— Пливи сюди і хапайся за деревину! — наказав я. Хлопець підплив.

— Що сталося? Де дядько, де дядько? — нервово питав він.

— Тихо! Мовчи! — прошепотів я. Канонерка стрімко наближалася.

— Допоможіть, допоможіть! — закричали якісь люди з води. Мабуть, ті двоє пасажирів, які теж встигли стрибнути з човна. — Допоможіть! — Вони кричали, сподіваючись на допомогу канонерки, яка була вже поруч.

— Пливемо до них! — прошепотів Стах.

— Сиди тихо!

— Холодно!

— Тихо!

Холодно було дуже. Ми схопилися за шматок деревини. Одяг намок і став дуже важким, пальці закоцюбли.

— Допоможіть! Допоможіть! — кричали пасажири.

На канонерці увімкнувся прожектор. Із води замахали руками. Ледь трималися, бо не встигли скинути пальт.

— Ми тут, ми тут, допоможіть! — верещали вони.

По залізній палубі канонерки щось загриміло. Прожектор намацав людей.

— Допоможіть, допоможіть! Ось ми, ось! — кричали вони з останніх сил.

Затріскотів кулемет. «Максим», я впізнав звук. Прицільна черга, обидва смикнулися і пішли на дно. Стах із переляку скрикнув.

— Наче ще хтось є! — крикнули на канонерці.

— Перевірити! — гримнув чийсь командирський голос.

Прожектор заметався по воді.

— Пірнай! — прошепотів я й потягнув Стаха під воду, коли прожектор був поруч. Вже з-під води побачив, що прожектор зупинився на дровиняці, об яку ми трималися. Від куль вона закрутилася у воді. Прожектор побіг далі, ми випірнули. Хапали повітря. Я спіймав дошку. Ми схопилися за неї. Потім довелося ще двічі пірнати, бо прожектор шукав і шукав.

— Нікого немає! — почулося на канонерці. — Треба плисти звідси, болгари можуть з’явитися будь-якої миті!

— Ну що, ніхто не врятувався, відходимо, — наказав той самий голос. Загули двигуни, і канонерка швидко відпливла.

— Ми загинемо, — прошепотів Стах.

— Припинити паніку! — наказав я. Ми були не дуже далеко від берега. Але біда в тому, що берег темний. Поки я міг орієнтуватися по канонерці, але за деякий час вона зникне з очей. — Знімай шинель!

— Для чого? — перелякано спитав Стах. — Мені холодно!

— Гріти вона не гріє, а на дно потягне, знімай! — наказав я. Допоміг зняти. — А тепер ми залишимо цю дровиняку і попливемо до берега.

— Ні, ні, я не допливу! Дровиняка тримає, ні!

— Або ми допливемо до берега, або замерзнемо! Кидай!

— Ні!

Я штовхнув Стаха ногою, вирвав дерево і відштовхнув у темряву.

— Ні! Ні! — заверещав хлопець.

— Пливемо! — наказав я і погріб туди, де мусив бути берег. До нього було верст п’ять, не більше. Якось допливемо, головне — не збитися з напрямку.

Я гріб попереду, позаду гріб Стах.

— Зачекайте! — попросив він.

— Наздоганяй!

— Я заморився!

— Тримайся!

Холодно, страшенно холодно, та нам не можна зупинятися.

— Ногу судомить! Ногу! — захрипів Стах.

Я поплив до нього.

— Ляж на спину, дай ногу! — наказав йому. — Не хапай мене! Інколи потопельники хапали тих, хто намагався їх урятувати, і топилися всі разом. Ось його нога. Так, судома зібрала м’язи в клубок. Почав розтирати.

— Пливемо далі!

— Я не можу! В мене немає сил!

— Тоді залишайся! — Поплив сам. Прислухався. Стах теж плив, намагався не відставати. Хмари трохи розійшлися. Місяць присвічував. Знайшов Полярну зірку. Вона була праворуч, як і треба. А онде вогник! — Берег поруч! — збрехав я, щоб додати хлопцю сил.

Ми пливли далі. Ще двічі зупинялись, і я розтирав Стаху ноги. Мої теж почало судомити. Кожен рух давався важко.

— Не кидайте мене, не кидайте!

— Пливемо, ще зовсім трохи! — знову брехав я.

Зсудомило обидві ноги. Перевернувся на спину і розминав їх. Ось підплив Стах.

— Потонемо, потонемо! — прошепотів він.

— Не для того ми від вибуху врятувалися і від кулемета сховалися, щоб потонути! Допливемо! В тебе ж і мощі з собою!

Насправді я не знав, чи допливемо. Берег наче наближався, але якось повільно. А ще нас зносила потужна течія. Наче не від берега, але куди саме, я не знав. Потонути в цьому чортовому морі! Далеко від Моніки! Ну як так? Я стиснув зуби і гріб. Не знав, чи допливу, але знав, що плистиму до останнього. Поки зможу.

— Тону! — закричав Стах. — Тону!

— Тримайся! — я поплив до нього. Сил не було, але я не міг його покинути.

— Обидві ноги й рука! — верещав Стах. У нього почалася паніка. — Ні! Не хочу тонути! Ні! — Він бився однією рукою і головою, намагався не піти під воду. — Ні!

Я підхопив його, коли він майже зник під водою. Випхав на поверхню, сам занурився. Стах спробував схопити мене, я вдарив його, вирвався, заплив зі спини, підхопив під руки.

— Не хапай! Я тримаю, не хапай! Втопимося удвох! — закричав я.

— Не залишайте мене, не залишайте! — просив він.

Залишати його не було сенсу. Я вибився з сил, до берега ще далеко. Можливо, якби я одразу залишив Стаха, в мене був би шанс. А так пізно про щось жаліти.

— Не залишайте!

— Я тут, я тут, спокійно, — сказав йому і почав пошепки молитися. По-всякому міг померти Іван Карпович, але, бачу, доведеться риб годувати.

— Ні! Ні! — здається Стах почув, що я пошепки молюся, і почав вириватися. — Ні! Ні! Ні! Я жити хочу! Ні! — Вирвався і поплив. Я поплив за ним. Він видихнувся вже після кількох гребків, я теж.

І тут пролунав голос. Незнайомою мовою. Хтось, мабуть, питав нас про щось.

— Допоможіть! Допоможіть! — закричав я, сам іще не вірячи, що порятунок можливий.

— Це румуни! Румуни! — хрипко закричав Стах і став викрикувати незнайомі мені слова. Він кричав, але відповіді не було. Невже нам ввижався той голос?

А потім я почув плескіт води і скрип весел у кочетах. Човен!

— Ми тут! Ми тут! — Я замахав рукою. Ледь тримався на поверхні, ще й мусив підтримувати Стаха.

Ось тінь. Точно — човен. Людина з нього щось спитала і нахилилася. Я випхав Стаха з води. Чоловік підхопив його й почав тягнути до човна. Витягнув, наче величезну безсилу рибину. Мені запаморочилося. Сили скінчилися, я схопився руками за борт, щоб не зіслизнути в темряву холодної води. Потім мене наче тягли, але я вже нічого не пам’ятав. Знепритомнів.

Далі були важкі і неприємні сни. Я задихався, мені тисло у грудях, мене хотіли вбити, я намагався втекти, але ноги не слухалися. Я боявся, панікував, дратувався, сни повторювалися, я хотів якось позбутися їх, але не міг. Безсилля, відчай, спека, бракувало повітря, щось тиснуло.

Це тривало дуже довго, аж поки мене не почали трусити за плече.

— Прокидайтеся! Прокидайтеся! — просив мене чоловічий голос із трохи дивною вимовою. Я розплющив очі. Наче в тумані побачив чоловіка років п’ятдесяти. Він схилився наді мною, від нього тхнуло тютюном і горілкою. Завдяки цьому я зрозумів, що це не янгол і я не на тому світі. Чорнявий — може, диявол? Але ні, помітно було хрестик на срібному ланцюжку. — О, ну нарешті! — чоловік помітив мій погляд. — Як ви?

Я щось пробурмотів і заплющив очі. Намагався второпати, де я і що зі мною. Згадав, як тонув, згадав човен, що виплив із ночі. Тепер я був у якийсь хаті. Сонячні промені світили у вікно. Чоловік знову поторсав за плече. Я не хотів говорити з ним, бо не знав, де я.

— Ну прокидайтеся вже, будь ласка, — сказав чоловік. Російською, але вимова була якась дивна. Може, іноземець. Упертий, смикав і смикав, довелося таки розплющити очі. Чоловік усміхнувся. — Нарешті я вас знайшов!

— Хто ви? — хотів спитати, але лише прохрипів щось, став кахикати. З горла полетіли шматки слизу, чоловік подав мені носовичок. Я довго кахикав, нарешті повторив питання.

— Я Добрі Талєв. Борода мусив вас привезти до мене у Варну. Але не довіз. Що трапилося?

Я дивився на нього. Мовчав.

— А, ви не довіряєте мені, підозрюєте, що брешу. Ось мій паспорт, вас це задовольнить? — Він показав свій паспорт. І там нашими літерами було написано, що його справді звати Добрі Талєв.

— Де я?

— У хаті рибалки, який врятував вас. Ну, як рибалки. Тут, у гирлі Дунаю, ваш гостинний господар займається контрабандою. Він плив із товаром, потім почув вибух, начебто якусь стрілянину на російському боці. Вирішив почекати, дрейфував, потім таки поплив далі, почув голоси. Витягнув вас і якогось хлопця. Що сталося?

— Щось вибухнуло на борту.

— Що? — Талєв дуже здивувався. — Як це вибухнуло?

— На носі. Там стояли якісь ящики, вони вибухнули. Мене викинуло з човна.

— А Борода?

— Він, мабуть загинув, бо був саме на носі.

— А стріляв хто?

— Канонерка.

— Канонерка? — знову здивувався Талєв. — Для чого?

— А для чого ще стріляють? Мабуть, щоб убити.

— Нічого не розумію. Борода завжди оминав канонерки! — Талєв скривився. — І човен потонув? Весь? З товаром?

— Човен не потонув, човен розлетівся на шматки, — уточнив я. — Скільки я тут пролежав?

— Ви проспали дві доби. Господар каже, що у вас був страшенний жар, він боявся, що ви не виживете. Але лікаря привезти не зміг, бо румунські лікарі втекли, а болгарським він не довіряє. Та у вас виявилося міцне здоров’я.

— Як ви знайшли мене?

— Коли Борода не приплив, я одразу захвилювався. Він же був найкращий, він ніколи не підводив. Не приплив — значить, щось трапилося. Я приїхав сюди, на окуповану територію колишньої Румунії. Тут нас, болгар, не люблять, але, знаєте, в торгівлі заведено не звертати уваги на національність. У мене були тут знайомі, теж пов’язані з переміщенням товарів, вони почали дізнаватися, що сталося. Спочатку стало відомо, що на берег викинуло обгорілі залишки якогось човна. Обгорілі! Я дуже здивувався. А потім мене повідомили, що в морі врятували двох чоловіків, які під час марень розмовляли не румунською. Я й подумав, що це можуть бути пасажири Бороди. Одного з них я мусив доправити до Пловдива. Це ж ви? — Талєв уважно дивився мені в очі. — Так, Іване Карповичу?

— Я — Петро Олексійович Шатирьов, міщанин із Полтави.

— Знаю, знаю, бачив ваші документи, вони, до речі, добре збереглися. Гроші теж. Частиною доведеться подякувати господарю, але не хвилюйтеся, Бенціон Менделевич наказав відкрити вам необмежений кредит!

— А хто такий Бенціон Менделевич? — Я вдав, що здивувався. Талєв по усміхнувся.

— А де мій товариш? Стах? Він живий?

— Ваш товариш уже заграє з господарською донькою. Він опритомнів іще вчора увечері. Що ж, відпочивайте і ви, набирайтеся сили. Якщо все буде добре, післязавтра я повезу вас на Пловдив. Якщо ж ні, почекаємо ще. Нам немає куди спішити, ваше здоров’я головне, Іване Карповичу.

— Ви, мабуть, мене з кимось плутаєте. — Я зніяковіло усміхнувся. — Я — Петро Олексійович.

— Ну, добре. Відпочивайте, набирайтеся сил.

Талєв підвівся і вийшов. Я озирнувся. Кімната селянської хати, трохи схожа на наші. Я лежав у ліжку, вкритий одразу кількома важкими кожухами. Був геть спітнілий. Скинув їх, сів і закахикався. Горло дерло сильно, ледь угамував. Підвівся. Від слабкості трохи хитало, схопився за стінку ліжка. Постояв, потім підійшов до вікна. Мружився на сонці. Яке ж воно було приємне! Я згадував холодну темряву ночі у морі, крики Стаха і свій відчай. Я вижив! Знову бачив сонце, грівся в його променях! Ну хіба не диво? А он і Стах, крутиться біля якоїсь дівчини. Молодший, відновився швидше. Я постукав у вікно. Стах почув і одразу побіг до хати.

— Доброго ранку! Ви опритомніли! — Кинувся до мене обніматися. — Ми врятувалися, врятувалися! А я вже попрощався з життям! Думав, не випливемо! Все, більше я не плаваю через кордон! Тільки пішки, тільки суходолом! З мене досить!

— До мене приходив чоловік.

— Він сказав, що його звати Талєв і він чекав вас. Розпитував про вас і дядька. — Стах спохмурнів. — Борода загинув?

— Так, він же був на носі, де вибухнуло.

— Що це було?

— Бомба.

— Як вона там опинилася?

— Човен хотіли знищити.

Щоб убити мене. На мене полювали. Я не знав, хто і для чого. Але хтось дуже впливовий. Хтось, хто міг швидко знайти вибухівку та зв’язки, щоб доправити її до Бороди. Хтось, кому підкорялася канонерка. Найгірше ж було те, що полювання, цілком можливо, досі тривало.

— Дядьку! — Стах стиснув кулаки і заплакав.

— Нам треба тікати звідси, — сказав я.

— Чому? Господарі дуже добрі люди! А ще в них донька-красуня!

— Мені не подобається цей Талєв.

— Чим не подобається? Він привіз харчів, пообіцяв привезти одяг, він допоможе вам рушити далі, а мені повернутися!

— У нього бігають очі.

— Що?

— Бігають очі. Він бреше. Я не довіряю йому. Треба тікати.

— Іване Карповичу, куди? Ми в чужій країні! В окупованій країні! Тут усюди болгарські війська, які арештують нас як російських шпигунів. Так і розстріляти можуть!

— Де наш одяг? — Я був налаштований рішуче. Цей Талєв не тільки двічі назвав мене Іваном Карповичем. У кишені в нього стирчав журнал із моїм портретом. Здається, він звіряв його з моїм обличчям, поки я був непритомний. І потім, коли він говорив про подальші плани, голос у нього трохи тремтів. Він брехав. — Де одяг?

— Одяг тут, він висох. Але я загубив у морі обидва чоботи, а ви один. Іване Карповичу, нам не можна зараз іти. Ви ще слабкі! І я кахикаю!

— Якщо хочеш — залишайся. А я піду. Де мій одяг?

— Ось там у шафі.

Я пішов до шафи. Костюм був на місці. У внутрішній кишені документи й гроші, загорнуті в брезент. Усе ціле. Я відклав частину для нашого рятівника, одягнувся. Бракувало чобіт.

— Поклич господаря.

— Вам не треба йти звідси!

— Поклич. І чому Борода називав тебе Остапом? — згадав я. Стах чомусь почервонів.

— Він не називав.

— Називав. Я добре чув.

— Вам здалося.

— А от зараз ти брешеш. То чому?

Стах скривився і дивився у підлогу.

— Ну.

— Остап — мені не подобається. Дикувате якесь ім’я, так лише селюків називають. Євстахій — воно якесь старорежимне, наче царя ще не скинули. А Стах — те що треба, польське, модне ім’я! Стах! Як постріл! Хіба ні?

— То це і прізвище твоє не Тираспіль?

— Не Тираспіль. — Він іще більше почервонів.

— Ох ти й плутаний. Ну добре, поклич господаря. — Збирався купити в нього чоботи, нагородити за спасіння, потім заплатити і попросити вивезти звідси.

Господар, кремезний дід із видубленою сонцем та морем шкірою, прізвище його було Йонеску, поштиво взяв гроші, а також мій годинник, Борисів подарунок. Годинник не працював, набрався води, але я подумав, що його можна буде продати. Дякував Йонеску, той слухав переклад Стаха, який знав румунську. Як виявилося, зовсім трохи, бо далі мені довелося на мигах пояснювати старому, що мені треба їхати звідси в бік Констанци. Господар кивнув і вийшов. Я подивився за ним у вікно. Він пішов до сараю і вивів звідти пару коней. От і добре. Стах приніс чоботи. Старенькі, але які вже є.

— Звідки у вас стільки грошей? — спитав він, коли побачив мою готівку. — А казали, що зовсім трохи! — Хлопець аж образився.

— Одягайся.

— Е ні, хочете — тікайте, а я тут залишуся. Поспілкуюся ще з донькою господаря. Ох і гарна ж!

— Ну, як знаєш.

Узувся, одягнув поверх піджака кожух. Бракувало пістолета, бо без зброї почувався непевно. Але зброї у старого Йонеску не було, а мій браунінг десь подівся.

— Може, таки залишитеся? — спитав Стах.

— Ні, треба їхати.

— Слабкий ви ще, — сказав він і був правий. Ноги підгиналися, як у новонародженого лошати. Але залишатися не хотів. Десь в іншому місці відпочину.

— Витримаю. Бувай. — Ми обійнялися. — Зроби якийсь висновок із того, що сталося.

— Який висновок?

— Ну, ти ж дивом вижив. Тебе мали висадити в повітря, розстріляти з кулемета, втопити у морі, а ти вижив. Подумай, може, не просто так Бог дарував тобі життя.

— А як?

— Ну, може, він дав тобі аванс.

— Який аванс?

— Життя! Тобі явлене було диво! Невже ти висновків із цього не зробиш?

— Я подумаю.

— Думай. Добре думай!

Я пішов. На вулиці вже чекав Йонеску в запряженому возі. Я ліг на солому, і ми рушили. Вже встигли добряче від’їхати від села, як побачили попереду кавалерійський загін. Він поспішав у наш бік. Йонеску подивився на мене, я озирнувся. Ховатися було ніде. Показав, щоб він їхав далі, а сам зарився в солому. Тупіт наближався. Вдалині я розрізнив гуркотіння двигуна авто. Йонеску з’їхав на узбіччя і зупинився, щоб пропустити вершників. Вони процокотіли повз, а ось авто чомусь зупинилося, аж гальма виснули. Хтось заговорив. Я впізнав голос Талева. Він щось питав Йонеску. Той не відповів.

— Іване Карповичу, вилазьте, і без жартів! — крикнув Талєв. — Ну! Інакше ми стрілятимемо!

Талєв ударив ногою по возі. Ховатися далі не було сенсу. Я виліз із соломи, Талєв засміявся і щось сказав двом офіцерам, із якими разом їхав. Офіцери цілилися в мене з револьверів і уважно роздивлялися.

— Ви — Іван Карпович Підіпригора? — спитав один із них російською, майже без акценту.

— Та ви чи показалися? — зморено скривився я. — Звати мене — Петро Олексійович Шатирьов. Міщанин із Полтави. Ось мої документи. — Я поліз у кишеню піджака, коли сам Талєв наставив на мене револьвер.

— Краще не треба! — сказав він.

— Руки вгору, — наказав офіцер. Інший закричав щось вершникам. Ті вже від’їхали, тепер почали повертатися.

— Ваша благородь, це помилка якась, — сказав я.

— Ось журнал із портретом Підіпригори! Можете самі порівняти! — закричав Талєв.

Офіцери подивилися на портрет і на мене.

— Якийсь він худий та блідий, — сказав офіцер, який говорив російською.

— Ну звісно, схуд, у нього ж було переохолодження, він дивом вижив! — пояснював Талєв. — А ви, Іване Карповичу, хитрун! Якось же відчули небезпеку! Я ж умію брехати, а ви тільки опритомніли! Як ви могли зрозуміти, що треба тікати?

Я мовчав.

— Але бачите, я ж теж не дурень, розумів, із ким маю справу. Одразу помчав до міста і привіз шановних офіцерів із нашої контррозвідки, які вами й займатимуться. — Талєв зареготав.

Мені надягли наручники, посадили в авто і повезли в місто. Дорогою Талєв вийшов, а мене доправили до місцевої тюрми. Там дали чаю. Руки у мене були в наручниках, знімати їх відмовилися, якомусь солдату довелося мене напувати. Відвели на допит, який проводили ті самі два офіцери. Я їм почав розповідати, що вони помиляються, що я — Петро Шатирьов.

— Їду до родичів у Ріо-де-Жанейро в Бразилії. Це за океаном. Тітка моя захворіли і попросила телеграмою приїхати. У документах телеграма є.

— Іване Карповичу, у вас немає жодного резону далі брехати. Ми знаємо, хто ви, і вам нас не обдурити. Ми дуже раді, що спіймали птаха такого польоту.

— Я не птах, я міщанин!

— Ми знаємо, хто ви. Оповідки про ваші пригоди були популярні і в Болгарії. Вас у нас теж добре знають. Цікаво, що знають вас і німці. Принаймні наші німецькі союзники дуже зацікавилися вашою особою. З Бухареста по вас уже виїхало одразу два кайзерівські генерали! Два! Здається, дуже велика честь, як для простого міщанина.

— Це якась помилка.

— Це успіх, Іване Карповичу, блискучий успіх! Я впевнений, що нас нагородять і підвищать. Бо, здається, на німців у вас великі плани. Вами скористаються для виведення Росії з війни, а після цього ми зможемо виграти цю війну!

— Я не розумію, про що ви.

— Ці німці дуже розумні, завжди думають наперед. Це ж вони попросили нас звернути особливу увагу на контроль за контрабандистами після того, як руські скинули царя. Німці передбачали, що зі зміною влади країну можуть спробувати покинути впливові люди, що злякаються нової влади. І ці люди можуть мати дуже цінну інформацію. Нам треба було слідкувати, хто саме їде. Ми притиснули давнього знайомого Талева, який працював на одеських бандитів. Талєв боїться Синдикату, але ще більше боїться надовго сісти в тюрму. Ми відслідковували всіх, хто їхав із Росії. Паралельно наші союзники просили допомоги в організації повернення в Росію деяких осіб. Бунтівники, що були на еміграції, зараз охоче повертаються до Росії й цим її послаблюють. Як можна цьому не сприяти? — Офіцер засміявся. — Так ось, ми перевіряли всіх втікачів і з Росії і в Росію. Але нам траплявся якийсь малоцікавий дріб’язок. Ми знову притиснули Талева, і він пообіцяв вас. Німці, коли почули про це, прямо збожеволіли! Вони дуже хотіли вас! Ми розставили тенета, чекали, але ви не припливли того дня, коли вас чекали. І наступного. І за тиждень. Ми вже думали, що ви відчули небезпеку і вирішили скористатися іншим маршрутом. Турки на другому кінці Чорного моря теж чекали на вас. А ви ось несподівано з’явилися, та ще й із пригодами. Чи я правильно розумію, що вас хотіли вбити руські? Що трапилося, Іване Карповичу, чому найкращий сищик імперії став її ворогом?

Я не відповідав.

— Спочатку вас хотіли висадити в повітря, потім по вас стріляли з кулеметів. Чесно кажучи, ми думали, що ви загинули! Але Талєв виявив упертість і відшукав вас, дивом врятованого. Вам знову дуже пощастило! Врятуватися від вибухівки й кулемета, а потім проплисти кілька кілометрів у крижаній воді й випадково наштовхнутися на контрабандиста, який узяв вас на човен! Та це фантастичне везіння, Іване Карповичу! Просто фантастичне! Далі вам пощастить ще більше. Навряд чи у вас є дані, що цікавлять наших німецьких союзників. Мабуть, німці хочуть використати вас у своїй грі. Ми знаємо, що ви дуже популярна персона в Росії. Чого б вас не задіяти для розхитування ситуації? Думаємо, у німців давно вже розроблений план дій. Вони ж такі завбачливі. Не знаю, як саме вони використовуватимуть вас. Можливо, спробують розіграти українську карту? Я трохи знаюся на цьому питанні. Думаю, відвезуть до Галичини, до Львова, де вас добре знають. Там зроблять лідером українського руху, який почне розкладати фронт. Думаю, ваш заклик до солдатів російської армії кидати зброю та здаватися знайде потрібний відгук. І не тільки серед українців. Бо ж вас люблять усі народи імперії! Переможена Росія дозволить закінчити справу з румунами й додати ще територій. Добруджа — це теж болгарська земля, а взагалі колись наші горді предки кочували біля Дніпра. Невдовзі ми зможемо побачити Велику Болгарію від Родопських гір до Карпат, а то, може, і до гір Кримських чи Кавказьких! І все це завдяки нашій блискучій операції! Хіба ми не варті найбільших нагород?

Офіцер і його товариш засміялися.

— У принципі, в нас немає до вас запитань, є тільки одне прохання. — Офіцер узяв портфель, відкрив його і вийняв кілька журналів із моїм портретом. — Підпишіть нам свої пригоди. Може, згодом ви станете великим князем галицьким, нам буде приємно мати підпис майже монарха. Будь ласка, Іване Карповичу.

Він посунув до мене журнали, поруч поставив чорнильницю, поклав перо. Я взяв його, вмочив, старанно, аж язика висолопив, вивів «Шатирьов» та поставив поруч хрест. Офіцер скривився, коли побачив мій підпис.

— Іване Карповичу. Ми ж до вас по-доброму, хотіли запросити повечеряти з нами. В нас є бочечка доброго болгарського вина. Та й місцевий мускат вельми непоганий. А ви ось так.

— Я не Іван Карпович, — зітхнув я. — Відпустіть мене, будь ласка. Тітка ж помирає. А мені ще оно скільки через океан плисти.

— Ну, як знаєте. — Офіцер криво посміхнувся і крикнув. — Заберіть його! Наручники не знімати!

За мною прийшли двоє солдатів і відвели в підвал. Там була невеличка камера з дерев’яними нарами. Мені принесли старий, злежаний матрац, набитий соломою, діряву ковдру і цеберко замість убиральні. Солдати зачинили двері й пішли. Я підвівся. З руками за спиною не дуже-то зручно мацати стіну, але я мацав. Намагався знайти якесь слабке місце. Але стіна була міцна, двері теж. За кілька годин приліг. Мусив лежати на боці, бо ж руки за спиною. Думав, що потрапив з одної халепи в іншу. Ледь не вбили, ледь не втонув, а тепер ось схоплять німці, спробують гратися мною. Не боявся я німців, але полон знову віддаляв мене від Моніки, й від цього робилося мені дуже сумно. Я лежав і думав, як бути, коли почув шепіт.

— Ви тут? — говорив хтось російською, але з помітно іншою вимовою. Я мовчав. — Читав про ваші пригоди. Дуже вражений.

Я второпав, що шепіт лунав із нижнього кутка. Зліз із ліжка, присів поруч.

— Хто ви? — спитав тихенько. Це могла бути провокація, але втрачати мені було нічого.

— Я місцевий землевласник.

— І що ви робите у тюрмі?

— Болгарські окупанти вирішили обібрати мене. Звинуватили у шпигунстві, забрали все майно і погрожують розстріляти.

— Співчуваю.

— Немає чому. Сьогодні вночі я втечу звідси. Якщо хочете, можете до мене доєднатися. Однак у мене є одна умова. — Чоловік замовк.

— Яка? — спитав я, трохи подумавши.

— А ось про це зараз і поговоримо. — Співрозмовник помітно зрадів. А я подумав: може, в мене знову з’явився шанс на дивовижний порятунок?