Одіссея найкращого сищика республіки

Дитина інженера Бойда

ване Карповичу, ідуть до вас! — крикнув один із робітників, що ремонтували дах. — Поштар? — спитав я, бо чекав звісток із Одеси і попросив знайомого поштаря в Ромнах одразу повідомляти, коли надійде телеграма.

— Та ні, не поштар, двоє якихось.

Обтрусився від стружки, причесався, вдягнув піджак. Біля воріт побачив двох чоловіків, які поспішали на хутір. Уже коли підходили, помітив я, що одягнені вони легенько, як для цієї погоди, а взуті взагалі погано — у черевики, які геть промокли. Але чоловіки бігли до мене, не зважаючи на свої черевики. Один був молодик років двадцяти п’яти, високий, худий, чорнявий, із трохи східними рисами обличчя. Другий — червонопикий та рудий, із пишними вусами і заплаканими очима, одягнений не по-нашому, мабуть, іноземець. Побачивши мене, гості перейшли на біг. Калюж уже не минали, шурували навпростець і поки наблизилися, були геть забрьохані і мокрі.

— Іване Карповичу, добрий день, — сказав молодший. Від холоду в бідолахи аж зуби цокотіли. — Мене звати Ілля Губайдулін, я прикажчик акціонерного товариства Роберта й Томаса Ельворті з Єлисаветграда. А це — головний інженер нашого заводу, пан Джозеф Бойд.

— Добрий день. Прошу за мною, — запросив я гостей у сарай. Не міг почати розпитувати їх про мету візиту, поки не завів у тепло. — Роздягайтеся, вішайте одяг і взуття сушитися, ось вам ковдри, а ось валянки, щоб зігріти ноги. Сенько, зроби чаю! — сказав хлопцю, який для артілі куховарив.

— До вас непросто добратися, — сказав Ілля. — Ми їхали на авто, але воно застрягло десь версти за дві звідси, вже після повороту з шосе.

— Поки я був удома, щороку ремонтував дорогу. Але під час війни ремонт не робили, ось і маємо, — розвів я руками. — Вип’єте?

Прикажчик спитав інженера не нашою мовою. Той закрутив головою. Дебелий чолов’яга, видно, що випити любив, але тепер відмовлявся і взагалі виглядав якось дивно. Заплаканий, весь аж тремтів, наче інститутка від нещасного кохання.

— Поки відмовимося, Іване Карповичу. Ми до вас у справі.

— Зараз я не беруся до справ, на жаль.

— Іване Карповичу, це особлива справа! І ми добре заплатимо.

— Питання не в грошах.

— Питання в дитині! Викрадено дівчинку! Доньку пана Бойда!

— Мені дуже шкода, але я справді не беруся зараз за справу, бо...

Інженер, мабуть, зрозумівши, що я відмовляю, палко заговорив до мене своєю мовою. Я не знав її, але розумів, про що він говорив і чому хапався за серце. На почервонілих очах знову виступили сльози. Наша б людина кинулася навколішки, але цей іноземець, мабуть, ніколи на колінах не стояв. Зараз просто просив мене відкрити серце, почути його.

— Пан Бойд благає, — тихо сказав Ілля.

— Є інші приватні детективи, є поліція. Чому я?

— Іване Карповичу, якби не йшлося про життя маленької дівчинки, ми б вас не турбували. Але в нас немає іншого виходу! — Інженер закивав і подивився мені в очі. Я сам батько, маю маленьку доньку, яку не бачив уже більш як два роки. Я розумів його. — Дирекція нашого товариства готова підвищити платню. Ми заплатимо стільки, скільки ви скажете. Власники заводу, вражені зникненням дитини, дуже співчувають пану Бойду. Вони готові на будь-які витрати, аби врятувати дівчинку. На будь-які.

Я підвівся, узяв із полиці пляшку з самогоном, настояним на горіхових перетинках, розлив по чарках. Пан Бойд щось заговорив по-своєму, поліз до кишені й вийняв фотокартку. Подав мені. Чарівне дівчатко в білій сукні, густе волосся кучериками, усмішка. Справжнє янголятко. Фотокартка тремтіла в руках. Я зітхнув, подивився інженерові в очі й кивнув. Не міг відмовити. Я ж теж батько. Він щось сказав.

— Пан Бойд дуже вдячний вам.

— Вип’ємо за успіх цієї справи. Розповідайте.

Ми почаркувалися, випили.

— Пан Бойд — англієць, як і власники нашого товариства. Він працював у Південній Африці та Індії, а потім його запросили до нас. Він дуже талановитий інженер, багато зробив для вдосконалення виробництва. Перша дружина містера Бойда померла від холери. Другу вбили під час нападу африканських дикунів. Третя довго не могла завагітніти. Не допомагали ані лікарі, ані прощі по святих місцях. Та потім сталося диво, жінка завагітніла і народила чарівну донечку, Мері.

— Мері! Мері! — Пан Бойд закивав і знову заплакав.

— Усе було добре, дівчинка зростала, їй уже минуло п’ять років. Вона жила з батьками в мальовничій місцевості на березі Інгулу. Тиждень тому гувернантка, мадемуазель Леґран, вийшла з нею до парку прогулятися. Вони там завжди гуляли. Але цього разу їх чекали. Мадмуазель Леґран начебто чула кроки позаду. Потім удар по голові. Вона знепритомніла. Її, скривавлену, знайшли в кущах випадкові перехожі, почувши стогін. А дівчинка, Мері, зникла. Скоєно страшний і зухвалий злочин, якого досі не бачив Єлисаветград. Ми підняли на ноги поліцію, добровольці з робітників заводу обнишпорили весь парк і навколишні райони. Дитина зникла. А потім ми отримали листа з вимогою викупу. Сорок тисяч рублів. Після виплати дівчинку обіцяли повернути. У пана Бойда не було такої суми, але власники товариства виділили необхідні для викупу гроші. Наш касир уночі поїхав за місто з валізою асигнацій. Дорогою його мусили зустріти викрадачі, забрати гроші і віддати дівчинку. Натомість касира було вбито, гроші щезли, а дитину так і не знайшли.

— Викрадачі порушили свої обіцянки? — кивнув я.

— Боюся, що ні. — Прикажчик скривився і подивився на Сеньку, який порався біля плити.

— Сеню, вийди, подихай свіжим повітрям, — наказав я.

Сенька здивовано зиркнув, але вийшов. Прикажчик мовчав.

— То що ж сталося?

— Я думаю, нашого касира вбила й пограбувала поліція, — хрипко сказав Ілля і подивився мені в очі. Дуже здивувався, не побачивши в них подиву. — Поліція! Поліція! — повторив він, наче намагався пояснити.

— Я зрозумів. У вас є якісь докази?

— Докази? Прямих немає. Але поліція знала, куди і коли поїде касир із грошима. Після тієї ночі справник улаштував гульбище в одному з будинків розпусти, купив собі авто й почав шукати новий особняк. А двоє стражів, які були вірними слугами справника, взагалі щезли.

— Щезли?

— Так. Наче й не було. Думаю, що одного з них міг застрелити під час нападу касир. Він був озброєний, рішучий чолов’яга, пережив кілька спроб пограбувань і просто так гроші не віддав би. А другого міг убити сам справник, щоб не ділитися й позбутися небезпечного свідка.

Англієць щось запитав у прикажчика, Ілля відповів.

— Пан інженер питає, про що я розповідаю. Я не кажу йому всієї правди.

— Чому?

— Бо ці англійці не можуть повірити, що поліція на таке здатна. Вони вірять поліції. Коли ми готували гроші для передачі, я наполягав, щоб час і місце залишалися таємницею. Але власники самі повідомили поліцію. Вони довіряють владі й поліції і вважають, що напали якісь випадкові розбійники. Я гадаю інакше, бо весь Єлисаветград балакає про те, що справник несподівано розбагатів.

— Потрібні надійніші докази. Але я не схильний відкидати ваше припущення, бо досить добре знаю нашу поліцію. Викрадачі більше не виходили на зв’язок?

— Виходили. Надіслали ще одного листа. Здається, вони стали свідками того пограбування, але не наважилися чи не змогли втрутитися. Вони знову призначили сорок тисяч рублів викупу і вимагають, щоб ми зберігали в таємниці деталі передачі грошей.

— Що за деталі?

Прикажчик подивився на інженера і щось спитав. Той кивнув.

— Завтра увечері наша людина мусить сісти в потяг у напрямку станції Помічна. За двадцять хвилин після відправлення вона мусить вийти з грошима в тамбур і дивитися у вікно праворуч по ходу потяга. Коли побачить біля колії три багаття, мусить одразу викинути валізу у вікно, повернутися у вагон і їхати далі. Заборонено подавати якісь сигнали чи зупиняти потяг. Викрадачі наполягають: якщо їх інструкції не буде виконано, дівчинку вб’ють. Власники товариства хочуть бути впевнені, що гроші потраплять до викрадачів, а ті повернуть бідолашну Мері батькам.

— Я відчуваю у вашому голосі якусь зневіру.

— Так, Іване Карповичу. Не хотів про це говорити, але я боюся, що малої вже немає серед живих.

— Чому?

— Викрадачі могли вбити її, щоб не заважала. Судячи з усього, вони дуже жорстокі люди. Вони проламали гувернантці череп, бідна мадемуазель Легран досі в лікарні, невідомо, чи виживе. Якщо вони були готові вбивати гувернантку, де гарантія, що вони не вчинили те саме з дитиною? Але я не говорю про це вголос, щоб не травмувати пана інженера.

— Страшна історія.

— Дуже страшна. Власники нашого товариства попросили приватно переказати, що вони зацікавлені в поверненні дівчинки. Якщо ж, борони Боже, виявиться, що її вже немає серед живих, власники хочуть покарання злочинців. Жорстокого покарання.

— Я розплутую злочини, шукаю злочинців, але не виконую вироки.

— Іване Карповичу, про це не йдеться. Ми просимо знайти злочинців. Решта — вже наша справа, — запевнив прикажчик.

У сарай зазирнув Сенька.

— Борщ подивитися треба.

— Заходь.

— Щодо оплати. Я уповноважений задовольнити всі ваші побажання, — додав Ілля.

— Я назву суму по завершенні справи.

— Як вам буде зручно. Якщо ви згодні, нам треба поспішати, щоб встигнути на нічний потяг. Завтра ми мусимо бути в Єлисаветграді.

— Поки грійтеся і сушіть одяг, а я підготую візок, щоб не йти пішки, — відповів я і пішов запрягати Чалого.

Перед дорогою пообідали. Бідний батько не міг і ложки борщу ковтнути, але охоче випив іще кілька чарок. Узяли з собою Сеньку, щоб він повернувся з Чалим зі станції. По дорозі бачили авто, яке так і стояло у великій калюжі. Допомогли його витягти. Вже коли сіли в потяг, я докладно розпитав прикажчика.

— Чи не могла бути гувернантка причетною до викрадення?

— Що ви, Іване Карповичу, її ледь не вбили! — аж обурився Ілля.

— Це нічого не доводить. Може, викрадачі просто намагалися позбутися свідка.

— Ну, не знаю. Мадмуазель Леґран справляє враження працьовитої чесної дівчини. У неї, як мені відомо, були хороші рекомендаційні листи.

— Де вона працювала раніше?

— У Нижньому Новгороді, а перед тим у Ревелі. Я знаю, бо ми спілкувалися з нею, вона давала мені уроки французької. А тепер вона ледь жива. Жах якийсь. Я впевнений, що ваші підозри, Іване Карповичу, марні.

— Я просто звик перевіряти всі версії. Жорстокість викрадачів може свідчити як про їх кровожерливість, так і про те, що вони справді хотіли з якихось причин убити гувернантку. Як ви отримували інструкції від викрадачів?

— Листами. Їх кидали у поштову скриньку контори нашого підприємства. Останнього разу ми схопила хлопчика. Хлопчик розповів, що отримав гривеник од невідомого чоловіка, який і вручив листа.

— Викрадачі писали чи друкували?

— Писали. Досить гарний почерк, без помилок. Писала людина з освітою, це точно.

— У місті останнім часом траплялися якісь гучні злочини: вбивства, пограбування?

— Так, останнім часом у Єлисаветграді стало неспокійно. Було кілька нападів на пошту, банки, купців. Наше товариство встановило охорону в конторі й біля комплексу житлових будинків, де мешкає керівництво. Але грабували завжди дорослих, ніхто й подумати не міг, що злочинці зможуть підняти руку на дитину!

— У вас є якісь версії стосовно того, хто б це міг зробити?

— Жодної. Я не знаю. Ми спробували поспілкуватися з міськими кримінальниками, але вони нічого не чули. Можливо, це якісь приїжджі.

— У вас останнім часом не було скандальних звільнень? Якісь страйки чи судові процеси? Ні в кого не було бажання помститися вашому товариству, зокрема самому панові інженеру?

— Ні, страйків у нас не було жодного разу. Наші робітники отримують досить високу зарплатню, вдвічі більшу, аніж на інших заводах. Коли наші цехові збираються на свято, ви ніколи не подумаєте, що це робітники. Всі в капелюхах, у нових костюмах, із годинниками й ціпками. Завод надає дуже вигідні кредити під будівництво житла, наші робітники живуть не по бараках чи винайманих кутках, а у власних будинках. Харчуються в їдальні. Найкращим робітникам дарують тури для відпочинку і оздоровлення. Наші хлопці їздили аж на Лазурне узбережжя. Зараз через війну доводиться обмежуватися Кримом і Одесою, але й це непогано. Всі діти наших робітників ходять до школи, родини отримують медичну допомогу в заводській лікарні. Власники піклуються про трудовий колектив — у нас жодних страйків! — Прикажчик помітно пишався своїм підприємством.

— Якийсь прямо рай божий на землі, — аж трохи засумнівався я.

— Наші власники впевнені, що лише забезпечений робітник працюватиме якісно. А якість — це те, чим продукція нашого товариства відома у всій імперії!

— Але чому саме пан інженер? — спитав я. Бойд подивився у мій бік. Мабуть, здогадався, що я спитав про нього. — Чому не викрали когось із родин ваших власників?

— Власники з родинами живуть у Англії. На місці керують директори, але їхні родини теж в Англії. Лише пан Бойд перевіз сюди дружину та доньку, бо дуже за ними сумував.

— Чи не міг це бути привіт із минулого пана інженера?

— Пан Бойд стверджує, що ні. Ані в минулому, ані тепер у нього не було ворогів, готових на такий зухвалий вчинок. Я підтверджую, що пан інженер — вимоглива людина, але я не бачив, щоб він брав участь у якихось конфліктах. У нього є авторитет, і робітники його поважають.

— У поліції є якісь версії?

— Жодних. Справник останні дні не виходить із запою, інші тільки головами крутять. Наше товариство обіцяло нагороду тому, хто знайде дитину, але грошей так ніхто і не отримав.

— У вашого підприємства є конкуренти?

— Є, але це не вони. В нашій галузі не заведено вдаватися до якихось кримінальних дій, тим паче до викрадання дітей.

— А раніше були спроби вимагати гроші?

— Останнім часом ні.

— А не останнім?

— Років п’ять тому якісь революціонери намагалися шантажувати директорів. Погрожували збройним нападом, навіть стріляли у вікна з рушниці. Але їх дуже швидко затримали і відправили за ґрати. То було радше хуліганство, дуже несерйозне.

— Сам батько не міг бути причетний до викрадення? — спитав я. Ілля здивовано зиркнув на мене.

— Що ви маєте не увазі?

— Йому знадобилися гроші. Картярські борги, неприємності з коханкою, шантаж, щось таке.

— Іване Карповичу, та як ви тільки подумати таке могли! Ви ж бачите, що з ним робиться? — дорікнув прикажчик. — Він же стогне і плаче!

— Людина може зобразити все, що завгодно. Особливо якщо має хист. Ви вивчали справи батька?

— Ні, не вивчали, але він днями працює на заводі. Я не чув, щоб він ходив грати в карти чи до коханки. У нього молода дружина, і вони дуже тішилися зі своєї доньки. Тепер дружина з нервовим зривом у лікарні, а за серце самого інженера я вже боюся.

— Свідки викрадення у парку були?

— Ні. Напад стався на невеличкій алеї, серед густих кущів. Гувернантку вдарили, дівчинку забрали.

— Її треба було винести з парку. Можливо, бачили людей із багажем або якихось візників?

— Поліція опитала всіх і...

— Поліція працює погано.

— До нас приходило кілька десятків людей, які стверджували, що були свідками викрадення. Готові були розповісти, але тільки за гроші. Ми послухали одного, другого, третього, а потім виявилося, що всі брехали. Одні розповідали про циган, які схопили дівчинку, інші про жидів, знайшлися й такі, які розповідали, що доньку інженера викрали німці! Ми припинили платити, і потік свідків миттєво вщух.

— Листи від викрадачів з вами?

— Так, ось. — Прикажчик дістав із валізи конверт із листами. Я їх уважно вивчив. Білий папір, недорогий, без жодних позначок. Почерк красивий, без помилок, ще й зі стилем написано, з вибриками, як полюбляв мій приятель граф Осика-Маєвський, що був зараз десь на фронті.

У другому листі викрадачі обіцяли, що після того, як гроші викинуть із потяга у вказаному місці, вже до ранку «улюблена донька повернеться до невтішних батьків жива, здорова і сповнена незабутніх вражень про російську гостинність».

Інженер щось спитав англійською.

— Пан Бойд цікавиться, що ви про це все думаєте, — переклав прикажчик.

— Поки нічого, бо мало знаю.

Інженер спитав щось і заплакав. Дивився мені в очі.

— Пан Бойд питає, чи жива його донька. Як ви гадаєте?

— Я не знаю, але гадаю, що шанси є.

Для чого вбивати надію? А раптом усе справді закінчиться добре? Я не відводив очей. Інженер кивнув. Не зрадів, не обнадіявся. Він був розумною людиною, цей інженер, і все розумів сам. Стиснув кулаки, щось прошепотів.

— Він хоче вбити їх власноруч, якщо вони зробили Мері щось погане. Власноруч.

Я кивнув. Не став говорити, що треба сподіватися на краще. Англієць знову заговорив.

— Пан Бойд просить знайти викрадачів. Будь-що знайти. Вони прийдуть по гроші, вони — жадібні покидьки.

— Спробую, — відповів я.

У мене була фляга, ми трохи випили. Англійцю підливав більше, бо йому було дуже погано. Невдовзі він захмелів, а потім і заснув.

— Він уже кілька діб не міг заснути. А тепер он посопує! — здивувався Ілля.

— Хай спить.

Ми ще трохи поговорили і вляглися, щоб відпочити перед завтрашнім днем.

У Єлисаветград прибули вранці. Там чекало заводське авто. Я відпустив водія, Ілля сів за кермо, ми поїхали містом. Виявилося, що дуже багато в ньому було набудували коштом акціонерного товариства «Ельворті Роберт і Томас», головного тутешнього мецената. Ми заїхали до лікарні, поспілкувався з гувернанткою. Вона була ще досить слабка. Розповіла, що в парку не помітила нічого підозрілого, спокійна гуляла з Мері, а потім удар — і темрява.

— У парку до вас хтось підходив? Можливо, щось питав?

— Ні, ніхто не питав, — відповіла бідолашна. Вона добре розмовляла російською, хоча й чутно було, що іноземка.

— Може, підходив? Чи проходив повз? — спитав я і помітив, що бліда, аж біла гувернантка несподівано трохи зарум’янилася. — Як він виглядав?

— Іване Карповичу, вона ледь жива! — обурено прошепотів Ілля.

— То як? — наполягав я.

— Ну, підходив якийсь пан. Із ціпком таким красивим. Він зробив мені комплімент і пішов далі. Ось і все, все! — запевнила гувернантка.

— Як він виглядав?

Виявилося, що пан був середнього зросту, з борідкою, трохи шкутильгав і спирався на ціпок зі срібним руків’ям. Висловлювався вишукано, видно було, що з освічених, подарував цукерку Мері, але та їсти не стала, віддала виховательці. Пан пішов в один бік, гувернантка з дитиною в інший, а потім — удар на вузькій малолюдній алеї.

— Меґан дуже пощастило, що вона, непритомна, почала стогнати і її почули. Інакше так би могла і сконати в кущах, — розповів мені молодий лікар, що займався пораненою.

— Можете сказати, чим саме завдали удару?

— Чимось важким.

— А форма? Що б це могло бути?

— Я не знаю, я так сказати не вмію.

— Обух сокири? Дерев’яна палиця, молоток, металевий набалдашник, рукоятка револьвера — що?

Лікар замислився.

— У нас тут нечасто голови пробивають, — наче вибачався він. — Може, молоток, а може, набалдашник.

— Коли дівчина була непритомна, нічого не казала?

— Ні. Тільки стогнала.

Я кивнув і вже пішов до виходу.

— А я вас упізнав, Іване Карповичу, — сказав лікар навздогін. — Я ж вас бачив, коли ви в нас тих поляків-футболістів, що банки грабували, арештовували. Дуже тоді добре вийшло. Потім я про ту вашу пригоду читав і аж здивувався, що ані слова не прибрехали. Все по правді написали! А я думав, що ви вигадуєте все.

— Ніколи не вигадував. Уява в мене занадто бідна.

— А Мері ви знайдете?

— Спробую.

— Знайдіть. Я їй запалення легенів лікував. Дуже хороша дівчинка. Не уявляю, що мусить бути замість серця в людини, яка зробить їй шкоду.

— На жаль, покидьків не бракує, — кивнув я. — Ви про мій візит поки не розповідайте, щоб бандити не почали нервувати і не зробили Мері гірше.

— Так, добре.

Я вийшов, сів до авто, де на мене чекав Ілля.

— На заводі є надійні люди, що вміють поводитися зі зброєю? — спитав його.

— А для чого?

— Спробуємо взяти на живця. Пустимо чутку, наче гувернантка впізнала чоловіка, який брав участь у викраденні.

— Але це ж неправда!

— Це може примусити викрадачів занервувати.

— Не можна ризикувати життям Меґан! — закричав Ілля. Так звали гувернантку, в яку прикажчик, здається, був закоханий.

— Ілля, ви вирішіть, треба нам ловити викрадачів чи ні.

— Меґан і так настраждалася!

— Якщо ми спіймаємо викрадачів, її кривдників буде покарано. Якщо ж ні, її життя буде під постійною загрозою. Ми мусимо піти ва-банк, — наполягав я. — Дайте людей, і в нас буде шанс спіймати злочинців. А поки я хочу поговорити з хлопчиком, який приносив листи.

Мене відвезли кудись на околицю міста. Дорогою я побачив цілий район ошатних хаток, біля яких гуляли вгодовані й добре вдягнені діти. Я спочатку подумав, що, може, колонія якась німецька, але Ілля сказав, що так добре живуть робітники заводу.

— Аж не віриться.

— У нас тут революціонери неодноразово намагалися діяльність розпочати, агітували робітників, але марно. Тут і так люди добре живуть, навіщо їм усілякі революційні примари? — похвалився прикажчик.

А от далі почалися бідацькі халупи, де наче зовсім інше плем’я жило. Облуплені хатки, діряві тини, замурзані діти. До авто привели хлопчика років десяти. Він розповів, що якийсь дядько біля вокзалу дав гривеник і наказав віднести листа до контори Ельворті. Що за дядько, хлопець не пам’ятав, раніше його не бачив.

— Пане Ілля, вийдіть, будь ласка, — попросив я. Прикажчик здивовано глянув і вийшов із машини. Хлопчик, що сидів поруч на задньому сидінні, трохи перелякався.

— Ну, що, тепер ніхто не чує, розповідай, — сказав і строго на нього подивився. Помітив переляк і не помітив здивування.

— Про що розповідати?

— Про того чоловіка. Дивися мені в очі! — гримнув, коли малий спробував відвести погляд.

— Я нічого не знаю...

— Знаєш. Дивися, який у тебе вибір. Розкажеш — отримаєш рубль. Цілий рубль. Мовчатимеш — я відвезу тебе до поліції. Вирішуй сам.

Я тиснув на нього поглядом. Я не знав, чи хлопчик справді щось знає, але звик усе перевіряти. Десять разів тицьнеш навмання і промажеш, а в одинадцятий поцілиш. Зараз, здається, я поцілив. Хлопчик заплакав.

— Ніхто не знатиме, — запевнив я. Узяв із гаманця рубль, пошелестів купюрою. — Ну!

— Я його в шинку біля пивоварні раніше бачив. Він там пиячив.

— Як звати?

— Не знаю.

— Я думав, ти хочеш рубль заробити... — зітхнув і сховав гроші.

— Чума! Чума його звати. Він із ножем завжди ходить. Бояться його.

— Чума, кажеш... — подивився, наче не бреше хлопець. — Чому він тебе обрав?

— А я втекти не встиг. Усі геть побігли, а він мене за вухо. Дав гривеник і наказав лист віднести. Ножиком ось тут полоскотав. — Хлопець показав на шию. — З Чумою краще не жартувати.

Був він наляканий, але рубль схопив.

— Добре, дякую, — кивнув я і двері відчинив. Хлопець побіг геть. Ілля сів за кермо.

— Налякали ви малого, Іване Карповичу. Так побіг, наче п’яти йому сверблять. Щось дізналися?

— Трохи. Вези тепер мене у поліцію.

— Та чи варто?

— Варто, варто.

Відвіз мене Ілля у відділок. Там усі сидять нетверезі й сумні. Нетверезі, бо справник відро виставив, а сумні, бо думають, що в начальника стільки грошей з’явилося, а в них ані копійки не додалося. Зі мною й балакати не хотіли, але я одного городового розговорив. Запросив пообідати. Пішли в трактир, там усілися, я горілки замовив, бульйону гарячого й пиріжків із горохом. Городовий випив чарку, перестав кректати, по другій — посміхнувся, а по третій — заговорив.

— Чума? Та знаю я Чуму, як же не знати. Відомий злодій. Уже тричі в тюрмі сидів і ще кілька разів сісти міг, але обережно працює, гад такий.

— А з ким працює?

— Та сам любить. Гордий дуже, щоб із кимось. Норовисте цабе.

— А зараз де він?

— Зараз якось притих. Уже кілька днів його не видно. Кажуть, десь за містом відпочиває.

— А де саме?

— Цього не знаю, — закрутив головою городовий. Я ще йому чарку, і ще. Але про Чуму він справді не знав. Натомість розповів про стражів, які зникли. — Вони справнику служили, бігали за ним, наче собаки, кістки підбирали. А потім зникли. Справник родинам по сто рублів відправив і наказав мовчати. І мовчатимуть же, мовчатимуть!

Про викрадачів Мері городовий нічого не знав, окрім того, що добре було б її знайти та отримати нагороду від товариства Ельворті. Але де шукати — бозна. Ще чарку випив і остаточно сп’янів. Підскочили два полових, під руки потягли кудись. Видно, не вперше поліцейський чин так напивався. А ми поїхали на вокзал. Дорогою купили в магазині мапу Херсонської губернії. Залізничники розповіли, де приблизно будемо за двадцять хвилин по відправленню з Єлисаветграда. Самі степи з розкиданими хуторами. А де саме багаття палати будуть і де викрадачів чекати — невідомо.

— Ну що, Ілля, їдьмо десь пообідаємо.

— Вас у конторі чекають.

Відвіз мене Ілля до контори, пообідав я з керівництвом товариства братів Ельворті. Двоє цибатих довгоносих англійців із суворими поглядами мене докладно розпитали про хід справи, але чимось значним порадувати їх я не міг. По обіді приклеїв чорну бороду, одягнув димчасті окуляри і пішов у шинок за вокзалом. Розпитував там про Чуму. Казали, що з тиждень уже не з’являвся. Начебто справа якась у нього солодка. Обіцяв повернутися й славно погудіти. А що за справа, де і з ким, місцеві не знали і на мене почали підозріло дивитися. Я розмову на викрадення дитини інженера перевів, цю тему всі підхопили. Одні уявляли, скільки викрадачі викупу візьмуть, інші хотіли про все дізнатися, англійцям викрадачів продати і отримати десять тисяч. Балакали, що викрадачі, швидше за все, не місцеві, бо місцеві так би хитро все не зробили, що досі їх не спіймали. Пустив чутку, що гувернантка наче впізнала чоловіка, який із нею розмовляв. Про це загомоніли. Послухав іще трохи, дізнався, що в Чуми жінка була неподалік. Пішов у гості. Якраз сонечко визирнуло, пригріло. Тут, у степах, куди більше весна відчувалася, ніж у нас на Посульщині. Вже і снігу не знайдеш, і трава де-не-де висохнути встигла. Дороги більш-менш просохли.

Прийшов до хатинки старої, давно не біленої, не мазаної. Навколо тин стоїть, аж покосився, торішній бур’ян у дворі, горіх старий височіє. У цих краях у кожному дворі горіх, а то й два. Мабуть, добре родять. Постукав. Відчинила жіночка якась. Червонопика, з похмілля, дихає, а запах — наче у винокурні. Спитав я про Чуму — вона в крик, мовляв, знати нічого не знає і нехай би я забирався звідси. Я браунінг вийняв, замовкла.

— Будемо говорити чи мовчатимемо?

Була наче й п’яна ще, а зробилася шовкова. Розповіла, що Чума у степу десь, справи там має. А що за справи, вона не знає.

— З ким працює?

— А ви з поліції? — спитала обережно.

— Аби я з поліції був, я б із тебе полтину вимагав, а не про Чуму розпитував. То з ким працює?

— Та двоє, не місцеві босяки, наче з Бессарабії. А один панич, мабуть.

— Розмовляє красиво?

— Ага, соловейком співає.

— Ціпок у нього з набалдашником?

— Ціпок із набалдашником, — здивовано подивилася на мене.

— Як звати його?

— Та Паничем і звуть. Йому подобається.

— Що за справа?

— Не знаю, мовчали про неї. Чума тільки сказав, що як повернеться, два тижні гулятиме. Чекаю.

— А де саме вони у степах?

— Не знаю. Чума вночі втік, нічого не сказав, мерзотник такий. А ви хто?

— Та ніхто. Дякую.

З тим і пішов. Повернувся в контору. Там директори сидять, дивляться на мене.

— Що будемо робити? — питають. Вони добре розмовляли російською.

— Гроші готові?

— Готові.

— Тоді відправляйте людину. Нехай це буде Ілля. — Я подивився на прикажчика, він кивнув.

— А ви, Іване Карповичу?

— Мої плани нехай залишаться таємницею.

Не те щоб я їм не довіряв, але хто не знає, не розпатякає. Директори перезирнулися. Потім кивнули Іллі. Той вийшов.

— У нас теж є план, — сказав один.

— Який?

— Річ у тому, що ми мусимо визнати — бідолашна Мері мертва.

— Ви знайшли тіло?

— Ні, але ми думаємо, що викрадачі вбили її ще тоді, під час першої спроби передачі грошей. Вони вдали, наче гроші хтось забрав. Насправді їх забрали вони самі. Тепер вони хочуть іще сорок тисяч. Ми багата компанія, але ми не можемо розкидатися грішми. Не можемо. — Вони говорили по черзі, речення за реченням. — У нас є інший план. Причепити до замка валізи гранату. Після відкриття граната вибухне. Викрадачів буде покарано.

— Ви говорили про свій план пану Бойду?

— Джозеф сам усе розуміє. Йому важко, але він мужня людина.

— Ви говорили?

— Ні. Ні. Просто немає сенсу перекладати відповідальність на бідолашного батька. Він і так забагато пережив.

— У валізі мусять бути гроші, а не бомба. Якщо є хоч невеличкий шанс, що дівчинка жива, ми мусимо ним скористатися.

— Іване Карповичу, не треба обманювати...

— Не вчіть мене. Ви найняли мене, і я виконуватиму свою роботу. Я спробую врятувати дівчинку і зберегти гроші. Іншого виходу я не бачу.

Як батько я дуже співчував інженерові і не міг допустити, щоб сорок тисяч рублів переважили життя доньки. Директори невдоволено подивилися на мене.

— Ви гарантуєте повернення викупу?

— Я гарантую, що зроблю для цього все необхідне.

Вони ще раз перезирнулися, кивнули. Я вийшов. Сказав Іллі придбати білу валізу. Її мусило бути краще видно вночі. Потім поїхав до лікарні. Палату гувернантки охороняли, але ніхто не приходив. Нічого дивного, банда готувалася прийняти гроші. Я трохи повечеряв і всівся вивчати мапу місцевості. Позначив кілька місць, де викрадачі могли нас чекати. Потім поїхав на вокзал. Поговорив із машиністом, який мав вести потяг. Дав йому п’ять рублів і попросив стишити хід, коли побачить три багаття. Поговорив з Іллею. Той приніс аж два револьвери.

— Викинь валізу з грошима і їдь далі. Навіть не думай втручатися. — сказав я йому. Він кивнув. Не дуже переконливо. — Я розумію, тобі подобається та гувернантка і ти хочеш помститися. Але ти можеш зробити тільки гірше. — Прикажчик мовчав. — Коли я беруся за справу, злодіїв завжди чекає покарання.

— Вони мусять померти. І за Меґан і за Мері, — тихо сказав він. — І я їх вб’ю!

— Ти не залишаєш мені вибору, — зітхнув я і різко заламав Іллі праву руку. Він засичав, я повалив його долілиць, натиснув коліном на спину, забрав обидва револьвери. Допоміг йому підвестися.

— Віддайте зброю! — засичав прикажчик.

— Ні.

— Віддайте! — він кинувся до мене. На перон почали виходити люди.

— Просто викинь валізу, коли побачиш багаття.

Я пішов, щоб не привертати уваги. Купив квиток третього класу, одразу за паровозом. Пасажирів було небагато. Невдовзі рушили. Я почекав хвилин п’ятнадцять, потім вийшов у тамбур і став дивитися праворуч. Ілля був на сім вагонів позаду.

Навколо був темний нічний степ. Згідно з мапою, навколо не було не те що лісів, а навіть якогось гайочка. Лише степ. Проїхали кілька роз’їздів. Ілля вже мусив вийти в тамбур. Гарячий хлопець, аби дурниць не наробив. Хоча, може, і я зараз робив дурниці. Може, треба було залишатися в місті й чекати, поки до гувернантки прийдуть або Чума з’явиться? Тільки тоді був ризик, що викрадачі отримають свої гроші і зникнуть з ними. І хоч рік тут чекай, а не дочекаєшся. Тому й вирішив я поїхати.

Он наче блимнуло щось. Ага, багаття! Три! Потяг трохи стишив хід, проїхав. Я двері відчинив, визирнув у темряву, стрибнув. Покотився по траві, яка пом’якшила удар. Наче щось гупнуло. Але не чутно ж, бо гримотів потяг. Ось проїхав він — і стало тихо. Помітив щось біле на схилі. Обмацав себе, наче цілий, підвівся і пішов у бік багать. А їх миттю не стало, наче й не було. Мабуть, тримали поруч ряденця з землею, висипали й загасили великі багаття, як цигарку пальцем. Темно стало. Почув попереду голоси якісь. Тіні помітив. Місяць слабенько, але світив. Присів я.

— Є валіза, є! — зашепотів хтось хрипко метрів за тридцять.

— Де? — це ще хтось.

— Сюди тягни! — і третій у темряві.

Зашелестіло щось. Підповз ближче, не боявся, що помітять, бо дуже хлопці валізою зацікавилися.

— Відчиняй, зараз подивимося! — наказав один. Клацнули замки, сірник запалав. Присвітили, щоб подивитися. — Грошики! Грошенята! Ходімо!

Схопили босяки валізу і побігли геть від колії. Я за ними. Тихенько так іду, не відпускаю далеко.

— Сорок тисяч, мужики! Сорок тисяч! І що ж, оце половину Паничу віддавати? Чума, ну хіба справедливо це? — шепочуться між собою. — Га, Чума? Для чого кульгавому стільки грошей?

— Він із Сибіру, йому здоров’я поправляти треба.

— А ми ж усе робили! Ми!

— Панич теж робив.

— Чума, нам і по сім тисяч не буде, а йому двадцять. Ну як так, Чума? Неправильно це!

— Ми ж у нього переховуватися будемо. Чи одразу хочете до міста, щоб замели вас?

— А ми в іншому місці переховаємося! На південь подамося! До Одеси! В Одесі з грошима розкішне життя! А, Чума?

Ішли вони втрьох. Один попереду (його Чумою називали), а двоє позаду. Шепотілися між собою, мене не помічали. Попереду форкнув кінь. Босяки в якийсь ярок зайшли. Ага, тут їх коні чекали, зараз сядуть верхи, і шукай вітру в полі. Вирішив я їх брати за зябра. Пришвидшився. Отих двох спочатку покласти, а потім Чуму. Чума нікуди не дінеться, без валізи не втече. Прямо переді мною щось нечутно гупнуло на траву. Я й подумати нічого не встиг, просто стрибнув убік і покотився. Вибух. Гранату мені під ноги кинули. А далі — постріли, крики, потім тупіт копит. Мене оглушило добряче, нічого й зробити не встиг. Лише браунінг вихопив, якщо кинуться босяки мене добити. Але хитріші виявилися, не полізли, стрибнули на коней і зникли. А я навіть тупоту кінського не чув, бо вуха заклало. Ще раз себе оглянув. Намацав мокру пляму на спині. Осколками добряче шинель на спині порвало. Аби не стрибнув убік та не припав до землі, посікло б на смерть. Але навчив мене фронт, і врятувався я.

Відпустило вуха, знову чути став, тільки пізно. Тиша в степу. Аж вилаявся. Не чекав, що босяки такі хитрі й когось залишать дивитися, щоб хвоста не було. Це, мабуть, Панич той. Дуже мені стало цікаво його схопити. Підвівся я і почапав до залізниці. А що було робити? Ризикнув, не вдалося, тепер треба було сподіватися, що в місті з’являться.

Коли підходив до колії, почув стогін. Здивувався. Присів. Підійшов обережно.

— Ти хто? — спитав тихо, відкотився, наставив браунінг. У відповідь — мовчання.

— Це ви, Іване Карповичу? — спитав Ілля. — А я думав, убили вас. Вибух чув і постріли.

— Аби мене легко було вбити, вже б давно вбили. А ти що тут робиш?

— Стрибнув-таки з потяга. Але невдало, здається, ногу зламав.

— Дурню, казав же, щоб їхав собі спокійно!

— А де викрадачі, Іване Карповичу? Ви їх убили? Бодай одного?

— На жаль, ні. Втекли.

— Чорт! — Ілля застогнав. Я присів поруч, помацав ногу. — Тепер ми їх ніколи не знайдемо.

— Знайдемо, — відповів я, згадав мапу. До станції було верст вісім. Далекувато, щоб на собі пораненого тягнути. — Ось тобі револьвер, чекай, я по допомогу.

І пішов собі рейками. Ішов, думав. Дратувало мене, що в дурні пошився, і водночас відчував я, що десь тут мотузочка, за яку варто тільки потягнути — і розкрию справу. Тільки де вона, та мотузка, як її схопити? Поспішав, замислився, перечепився й гепнувся. Забив коліно, але замість лаятися підхопився й затанцював. Здається, знайшов. Аж побіг до станції. Засапався, поки добудився місцевих, поки запрягли віз, поки доїхали. Коли забирали Іллю, світати почало.

— Слухай, ти казав, що колись із товариства вашого думали гроші вимагати революціонери якісь, — спитав прикажчика.

— Ага, було.

— А скільки їх?

— Та троє. Анархісти. Один єврей з Умані, двоє місцевих. Один — нашого робітника син. Той дитині освіту забезпечив, за університет платив, а йому така дяка. Батько тоді сина прокляв, так йому соромно стало перед дирекцією.

— А як звали невдячного сина?

— Степан Кравченко. Він коли в університеті вчився, Стефаном став зватися, щоб по-модному. Казав, що Степанами лише мужики бувають, а Стефанами — лише благородні. Але коли анархістом став, знову в Степани повернувся.

— Ти його знав?

— Та трохи. Навіть подумати не міг, що він у революціонери подасться. Він же такий модник був, все щоб нове та паризьке, а тепер, бач, узявся світле майбутнє будувати. Та ще й шантажем.

— А він часом не накульгував?

— Ні, ходив прямо. А чого ви питаєте?

— Згадалося просто. А де той Степан-Стефан зараз?

— Та на каторзі, в Сибіру. Коли арештовували, він по поліції стріляти почав і найбільше отримав. Потім листи писав, перепрошував. Кажуть, і на фронт просився, щоб на війні спокутувати провину. Але не взяли його до армії. Бунтівник же. Ох! — застогнав Ілля, коли візок на вибоїні стрибнув.

Довіз я Іллю до лікарні, там мені подряпини на спині обробили і нову шинельку дали, бо стара наче сито була. Потім швиденько в контору поїхав. Хотів зі Степановим батьком поговорити. Але виявилося, що старий Кравченко помер кілька років тому від серцевого нападу. Всі казали, що за сина, за Стьопку переймався. А Стьопка ще восени з каторги втік і зник. Усі вважали, що десь у тайзі помер, і не було ні звісточки від нього. Почав я розпитувати про родичів і з’ясував, що Степанів дядько жив на хуторі у степу. Подивився на мапі. Виходило, що верст за десять від того місця, де Ілля гроші викинув. Зовсім цікаво стало. Вийшов із контори, домовився з мужиком, який мене з Іллею в Єлисаветград привіз, щоб іще повозив. Мужик погодився, а коли гроші наперед отримав, зовсім повеселішав. Але тільки від’їхали, зупинив нас городовий. Той самий, якого я вчора напував. Тепер он із похмілля руки трусяться і щоки порізані, бо голився невдало.

— Пан справник вас бачити бажає.

— Увечері заїду.

— Ні, зараз вимагає. — Городовий був переляканий. Я на нього гримнув, але побачив, що переляк не переб’ю. Сказав їхати в поліцію. Вже коли під’їжджали, дав я візнику рубль і сказав трохи осторонь почекати.

— Як за півгодини не вийду, лети до лікарні, до того хлопця, якого ми привезли, скажи, що зачинили мене в поліції, виручати треба. Він тобі ще рубль дасть. Зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув візник.

Я вийшов і пішов пішки. Мене провели в кабінет до справника, чоловіка років п’ятдесяти, вже добряче п’яного.

— Чим зобов’язаний? — спитав я холодно.

— Що ж ви, Іване Карповичу, правила порушуєте? — спитав він. Мабуть, очікував побачити моє здивування. Але я не здивувався, бо нітрохи не сумнівався, що приїзд мій не залишиться в таємниці.

— Які такі правила?

— Я у повіті господар, і якщо збираєтеся тут рити щось, дозволу спитати треба.

Справник дивився на мене роздратовано.

— Тон вашої розмови видається мені неприпустимим. Я працюю тут на прохання акціонерного товариства «Ельворті Роберт і Томас» і... — Я хотів показати йому, що маю потужну підтримку в Єлисаветграді, але справник наставив пістолет. Такий самий браунінг, як і в мене, тільки мій був у кишені, і це різко зменшувало його корисність.

— Руки вгору! — сказав справник. Якось не помітив я в його очах сумнівів щодо того, чи буде він стріляти, якщо я чинитиму опір.

— Ви що творите?

— Руки вгору! — У цього п’яниці з непевними руками погляд несподівано зробився холодним, гадючим. Руки я підняв. — Дарма ти сюди приїхав! За грошима полюєш? Тільки не бачити тобі грошей! Не бачити!

— А тобі бачити тюрму, каторгу. У Сибіру бував? А доведеться. — Я навмисно намагався його розбурхати. Бачив, що нічим його не переконаю, і сподівався лише на те, що роздратується справник і дасть шанс його обеззброїти. Але цей змій не підходив близько і тримав мене на прицілі.

— Узяти його! — крикнув. Я почув позаду кроки. Озирнувся. На мене бігло одразу троє стражників. І не просто так, а з кийками. Одного я відштовхнув, але два інших почали мене гамселити, збили з ніг, повалили, зв’язали.

— Не рипайся! — Справник приставив мені до потилиці дуло пістолета.

— Ти розумієш, що підписуєш собі смертельний вирок? — спитав я. Справник хрипко засміявся. — Всі знають, що я до тебе пішов! Ельворті тебе знищать!

— Не знищать! Це за царя англійці сміливі були, бо мали в столиці придворних покровителів. А зараз не мають, а я маю! Хай тільки полізуть! Одразу їх знищу! Та й не полізуть! Бояться вони! Я в них сорок тисяч забрав — і хоч би щось писнули!

— Я — не сорок тисяч! За мене тебе зітруть на порох!

— Хто зітре? Та ти в тюрмі сидів, і якби царя не погнали, на світ білий би не вийшов! Нікого в тебе немає, і нікому ти не потрібен! Ходив тут, рознюхував! Хотів гроші забрати? А вони мої! Хто в мене щось забрати хоче, той довго не житиме! Навіть Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії! — Він неприємно зареготав. — Читав я твої пригоди, читав. І знаєш, що мене дивувало? Чого всі з тобою панькалися? Патякали щось, гралися, інтриги якісь розводили, обдурити намагалися чи залякати. Але ж ти хитрий жук, ти їх завжди дурив і перемагав. І от я подумав: навіщо з тобою зв’язуватися, в ігри грати? Пристрелю — і все. Куля ж не розбирає, найкращий сищик імперії чи простий мужик. Куля всіх зрівняє!

— І ти її отримаєш, якщо мене не відпустиш! — захрипів йому, а він реготати почав.

— Я, Ваню, людина проста, малоосвічена, книг про мене не писали. Але навіть я розумію, що відпустити тебе — собі смертний вирок підписати. Краще вже я тебе вб’ю, а там якось розбиратимуся.

— Про пана Бенціона з Одеси чув? Його люди тебе на смуги різатимуть за мене, — спробував налякати.

— Чув, чув. Тільки я ж, Ваню, по-простому все роблю. На сто кроків, як ти, не обмірковую. Я на один, але вже так, щоб надійно. Зроблю крок, уб’ю тебе, а приїдуть із Одеси хлопці — з ними вирішуватиму, як бути. Немає в мені польоту, Ваню, але на землі я стою міцно, не зішкребеш! — І знову зареготав, огидний такий. — Підніміть його!

Підняли мене, а справник ударив кулаком по губах. Заюшило. Пішов до столу, узяв журнал із моїми пригодами й портретом на обкладинці.

— Ось, Ваню, твої пригоди. Хочу, щоб ти підписав. Так підписав, як ніколи ще не підписував! — зареготав він і притиснув журнал мені до губ. Потім подивився на кривавий відбиток. — О, те що треба. Погано, що не зможу я розповісти, як закінчив свої дні найкращий сищик імперії. Що це я тобі віку збавив. Ну нічого, я не марнославний. Заберіть це стерво, вивезіть за місто, у ярок, як завжди!

Я ще щось хотів сказати, але мені запхали в рот кляп, на голову надягли мішок і потягли кудись. З того, як уміло все робили, зрозумів, що не одне тіло з кабінету справника вже виносили. Тягли сходами, потім запхали в ящик, повантажили на віз і поїхали. Уб’ють — тут у мене сумнівів не було. Якось не врахував я цього справника, захопився викрадачами, лише про них думав. А справник вирішив, що мене англійці найняли, аби гроші повернути, і вирішив убити мене, щоб від гріха подалі. Тупий був справник, і не врахував я його тупості та зухвалості.

Згадав про візника. Він мусив у контору повідомити, але ж міг злякатися, не спокуситися зайвим рублем. А якщо навіть повідомить? Ну, прийдуть із контори в поліцію, а там скажуть, що не чули про мене і не бачили мене. І городовий скаже, що нічого мені не казав, а справник ще й ображеного вдасть. Усе. Був Іван Карпович і зник, а де зник, невідомо. Може, якісь вороги його вбили? А може, сам вирішив зникнути? Бозна.

На візника надії мало, власноруч треба рятуватися. Але як ти врятуєшся, коли руки зв’язані, а в роті кляп? Непросто. Прислухався. Цокотіли бруківкою, потім трамвай поруч проїхав. Трамваї в Єлисаветграді теж англійці завели. Багато для міста зробили. Думаю аби про що, а сам кляп жую. Чиргикаю зубами, давлюся слиною, руками смикаю, тільки ж міцна мотузка.

— Що він там робить? — питає один з охоронців. — Ану не смикайся!

— Та хай смикається. Вмирати ж скоро, — сказав другий.

— Перед смертю нехай насмикається, — пожартував третій.

Далі почали говорити, що справник дав рубль, щоб увечері випити, й домовлялися, куди б ото краще піти, в який трактир. Сперечалися, різне пропонували, а я знай собі жую кляп. Не жую, а тру зубами, як ото корова жуйку. Ось уже бруківка закінчилася, путівцем поїхали. Степ почався. Охоронці про якихось жінок розмовляти почали, а я знай собі желіпав. Уже щелепи зводити почало, але я не зупинявся. Поспішав, бо треба було кляп пережувати й заговорити. Єдина надія на порятунок — язик мій.

Аби проїхали ще півгодини, пережував би, але зупинилися. Охоронці зістрибнули і щось робити почали. Наче яму рили. Могилу мені. Потім зняли ящик, відкрили кришку, мішок із голови смикнули.

— Диви, у слині весь! А ще найкращий сищик імперії. — Сміялися з мене. А я до них замугикав.

— Чого ти мукаєш, корова, чи що? Ну, хай останнє слово скаже, в суді ж дають.

Кляп зняли. Дивлюся, в якомусь ярочку ми. І яма вирита. Неглибока, але скільки там людині треба.

— Ну, чого мовчиш? — спитав один. — Від страху заціпило?

— Та я такий самий мертвий, як і ви, — сказав тихо і посміхнувся.

— Це ти про що? — Бачу, що здивувалися.

— Думаєте, справник таких свідків, як ви, живими залишить? За відомості про мене товариство Ельворті велику нагороду дасть. Тисяч двадцять, не менше. Гадаєте, справник не подумає, що ви можете спокуситися на гроші?

— Ти нам тут не заливай! — сказав один охоронець і ногою мене вдарив. Я повалився на землю.

— Двоє ваших товаришів, які сорок тисяч справнику добули, — де вони тепер? Мертві, черваків десь готують. Бо не хотів справник ділитися і свідків небезпечних мати не хотів. Думаєте, з вами інакше вчинить?

Дивляться вони на мене, вже не б’ються.

— Рубль на кабак дав. Отак він вас цінує. Брудну роботу переклав на вас, щоб кров’ю заплямувати, а потім іще й продасть. Англійцям. Скаже, що знає вбивць моїх, нагороду отримає, а ваші тіла в контору привезе. Мовляв, ось негідники, які найкращого сищика імперії вбили, але я їх викрив і застрелив, коли втекти намагалися. Диви як виходить — і мене вб’є, і гроші за мене отримає, і свідків позбудеться. Красиво, — закивав я.

Мовчать, замислилися, злякалися. Давайте, хлопці, думайте, думайте!

— І що ж нам — тебе просто відпустити? — спитав один.

— Тоді справник нас точно знищить! — злякався другий.

— Краще не треба! — скрикнув третій.

— Ні, не просто відпустити. Я вас на викрадачів доньки інженера Бойда виведу. Вони вночі новий викуп отримали, знову сорок тисяч, — закинув я гачок.

— Що? Та не бреши! За дурнів нас маєш? Викуп же справник забрав!

— Перший він забрав, а другий узяли викрадачі. Я їх намагався зловити вночі, але втекли, гади, гранату в мене кинули.

— Ага, щось казали, наче біля залізниці вибух був. Та бреше він, обдурити хоче! Ви ж чули, що він хитрий, цей Іван Карпович! Вигадав про викуп і про викрадачів! — гомоніли охоронці.

— Чуму знаєте? — спитав. Здивував їх, вирячилися. — Чума серед викрадачів, ще двоє з Бессарабії босяків і Степан Кравченко, пам’ятаєте такого?

Ще більше здивувалися стражі. Стоять, перезираються.

— Той Степан, що англійців потрусити хотів, але спіймали його, — нагадав я.

— Так він же на каторзі, в Сибіру! — сказав один.

— Утік він, іще восени! Нам депеша приходила! Ми до батька їздили, щоб дізнатися, чи не з’являвся. Але виявилося, що батько помер, — згадав інший.

— Явився Стьопка і затіяв те, що раз не вдалося. Тільки тепер уже підготувався краще, — пояснив я.

— І ти знаєш, де вони?

— Де вони, і де гроші. Сорок тисяч. Знаю.

— Кажи де! — посунули на мене, а я посміхнувся.

— Е, ні, хлопці, так діло не піде. Я вам зараз скажу, а ви мене в яму! Давайте так. Я вас відведу до хати у степу, де викрадачі ховаються. Разом візьмемо їх. Вам — гроші, сорок тисяч, а мені — дівчинка, інженерова донька. Я ж її обіцяв знайти. Так поділимо і розійдемося з миром. А що ви зі справником зробите — ваш клопіт. Але щось робіть, бо він вас так не залишить.

Дивлюся, сонечко з-за хмар вийшло, наче весна. Добре так. Невже, думаю, не доведеться в сиру землю лягати? Але радіти не поспішаю.

— Сорок тисяч? — спитав один.

— Сорок. У білій валізі. В степу викрадачі ані копійки не витратили. Все при них.

— А раптом вони вже втекли?

— Ні, вони планували ще ніч пересидіти на випадок, якщо шукатимуть їх. Поспішати треба. Я ж до них їхав, коли схопили мене.

Тупцюють. І гроші ваблять, і справника бояться.

— Ви ото, хлопці, просто поміркуйте, що і як. Справник вас так не залишить. Усе одно вб’є, бо йому свідки не потрібні. Якщо вже дуже боїтеся, просто візьмете гроші і втечете. З грошима вам усі раді будуть. Тоді я справником займуся. Бо тут так: або йому не жити, або нам. Іншого виходу немає. Самі вирішуйте, хто труп.

І вже вирішили вони, вже й порахували, скільки буде сорок тисяч на трьох, коли тупіт копит почувся. Мчав хтось сюди. Один побіг подивитися.

— Справник! — крикнув. Інші стражі злякалися.

— Ага, вирішив не чекати. Зараз тут усіх нас і покладе, — сказав я.

— Мовчи! — гримнули на мене, встромили кляп, надягли мішок на голову, а самі наче яму копають. Тупіт уже близько. Залетів у ярок справник. Коня на мене направив, ледь не затоптав. І ну реготати!

— А я вже думав, Ванько, що ти отрути у вуха моїм накапав! Сидів я, випивав, а потім змикитив, що зразу ж треба було тебе вбивати! Килим кабінетний пожалів, дуже вже килим у мене добрий, перський, чи не тисячу коштує, не хотів кров’ю бруднити. Відправив тебе, а потім згадав, скільки разів ти зі смертельної пащі рятувався. Непростий же ти, хитрий, і знаєш, як людей зваблювати, як отруту їм у вуха заливати. Що він вам казав, хлопці?

— Нічого не казав, ваша благородь, у нього ж кляп у роті! Лише мугикав! — доповіли стражі.

Справник зірвав мішок, почав роздивлятися. Добряче п’яний був.

— Диви, Ваню, а ти ж кляп майже перегриз. Хитрий. Хотів заговорити і обдурити людей моїх? Так? Тільки не вийде, Ваню. Ти хитрий, а я ще хитріший. Вчасно згадав про підступність твою, про те, скількох ти обдурив. Згадав — і на коня, гайда сюди! — Справник зірвав кляп. — Ну, що ти там казати збирався, говори, говори! А ми посміємося! Чого мовчиш?

— Кінчайте, хлопці, цього клоуна, — сказав я. І побачив переляк у його очах. Ото вже не чекав так не чекав справник! Аж підстрибнув, озирнувся і ще більше злякався.

— Що він таке каже? Що він таке каже? Брехун! Хлопці, кінчайте його, я вам ще по рублю дам! — Він поліз у кишеню, але замість гаманця вихопив браунінг, мій браунінг! Наставив на охоронців. — Ах ви ж сучі діти! Зрадили мене! Та я вас! Як куріпок перестріляю! Ану на коліна! На коліна!

Наче й хитрою цей справник був людиною, підступною і небезпечною, а от повернувся спиною, забув про мене. Дарма. Не можна Івана Карповича за спиною залишати, якщо він тобі ворог. Бо я навіть зв’язаний небезпечний. На коліна кинувся, з розгону головою під коліна вдарив, справник завалився на спину, вистрелив у небо, заверещав, хотів підвестися, аж охоронці на нього накинулися. Вирвали браунінг, руки заламали. Справник лаятися почав, погрожував голови відірвати, а його зв’язали. Мій кляп йому в рот, руки за спину — і в яму. Засипати почали живого ще. Швиденько так усе зробили, земельку притоптали. Мовчки, вміло. Потім згадали про гаманець та портсигар. Розкопали. Справник уже мертвий був. Забрали і хрестик, і кільця золоті, й годинник, навіть чоботи зняли і рукавички лайкові. Зарили знову, речі поділили. Сіли перекурити.

— Ач який! Рублем хотів відкупитися! Жадібний пес! Усе йому замало було, а могили вистачило! — затягувалися хлопці тютюном, спльовували. Потім подивилися на мене.

— Ну що, Іване Карповичу, веди нас до викрадачів.

Хотіли грошви і вже нічого не боялися.

— Руки розв’яжіть, — попросив. Розв’язали, тільки попередили, щоб не намагався втекти. — А чого мені тікати? Мені доньку інженерську знайти треба.

Дістав із кишені мапу. Хлопці показали, де ми приблизно, узяв на південь, до хутора, де Стьопа Кравченко ховався. Іду, а самого аж нудить трохи. Не так через те, що на межі смерті був, як через те, що чужу смерть побачив. Як подумати, то чого б мені ото за справником побиватися, — але неприємно дуже. Огидно від смерті. Якось від убивства мене стало вернути. Раніше не замислювався. Коли нападали — відбивався. А зараз аж нудило. Аби дали мені пістолет, не зміг би справника вбити. Хоч той справник і покидьок, і злодій, і мерзотник, і в пеклі йому палати, — а не зміг би. Чи постарішав, чи що воно таке? А може, Господь напоумлює потроху, відвертає від гріха. Аби ще я не ліз куди не треба, а сидів на хуторі спокійно! Так ні, поперся бозна-куди. І сам ледь не загинув, і людину ледь не вбив.

Та пізно сумувати, треба справу до кінця довести й додому повертатися.

Озирнувся навколо і аж замилувався степом. Наче й одноманітний він — ані тобі лісочка, ані пагорба, рівний, наче млинець. Але є якась краса в оцьому розгоні до самого виднокраю. І хоч зараз пожухлий він, іще мертвий, та вже невдовзі заквітне й набереться життя та краси. А дихається як у степу легко! Ото їхав, милувався, і якось так добре стало, що почав подумки вихваляти Господа за творіння його чудові, на кшталт цього степу.

Проїхали ми години зо дві, побачили праворуч горбок, а на ньому чорніє щось. На мапі нічого не позначено.

— Що то, хлопці?

— Курган. Якісь давні люди його посеред степу насипали і зверху кам’яну бабу поставили, — розповів старший з-поміж трьох. — Подейкують, що там скарби зариті. Начебто хтось намагався їх добути, але гинув, бо прокляття на них.

— Тьху, прокляття, — сплюнув молодший. — Та попа б привели, аби службу провів і прокляття зняв, а потім копай собі.

— Не так просто все. Справник наш у той бік теж дивився, але не наважився лізти. Бо то землі генерала Колоксаєва.

— О, генерал — грізний, — закивали охоронці. — Проти генерала ніхто не піде.

За пагорбом село було, на мапі позначене як Паралатівка. Назва дивна, але тут часто дивні назви траплялися, бо населяли цей край різні народи. Окрім наших, німці тут були, болгари, серби, волохи та інші. Тому й назви незвичні.

За Паралатівкою зупинилися відпочити у ярку. Охоронці сіли в карти грати на речі справника. Балакали між собою, що шукатимуть його, тільки ж ніхто не знатиме де. І не знайдуть, гада такого, який за рубль усе хотів купити. Особливо за рубль, який справник пропонував, хлопці образилися. Якби хоч по сотні дав, я б у тій могилі лежав. А він жадібний був, людей не поважав, беріг сотню, а голову втратив.

Поснідали ми трохи, чим було. Можна було в Паралатівку заїхати, їжі купити, але вирішили не світитися дарма.

— Та й паралатівські чужих не люблять, тим паче з поліції, — сказав охоронець, який місця знав.

До хутора потрібного залишалося ще верст десять. Чоловіки мені довіряли, бачили, що веду їх упевнено, не плутаюся. Приїхали вже під вечір. Сіріти почало. Коней залишили в ярку неподалік, а самі тихенько наближалися. Охоронці з револьверами, а мені кийок дали. Підійшли, роздивилися. Хатинка невеличка, сарай, поруч колодязь і кілька горіхів, як у цьому краї заведено. У вікнах темно, вже злякався я, чи не втекли викрадачі, коли з труби дим пішов. Та й коні в сараї форкали. Почекали ми, щоб стемніло, і пішли. Обережно наближалися, прислухалися. Раптом у хаті почали стріляти. Один, два, три... Дзвін розбитого скла. Наче хтось у вікно вистрибнув, разом із шибкою виніс.

— Уб’ю, падло, уб’ю! — аж ревів хтось. Як би не Чума, судячи з голосу.

— Наздогнати спочатку спробуйте, мон шер! — крикнув якийсь чоловік і забіг за ріг. Пролунав іще один постріл. Ми лежали на землі, придивлялися, намагалися второпати, що воно тут робиться. Чума тим часом почав страшно лаятися. Виліз із вікна і впав. Кректав на колінах чи блювати намагався.

— Отруїв, сука, отруїв! — аж ревів бандит.

— А ти ж мене зі своїми дружками вбити хотів! Тільки я за вас розумніший, за дурнів таких! Побачили горілку — і ну дудлити! Випити, а потім убити мене і гроші забрати хотіли? Дулю! Екскременту вам на лопаті, а не грошей! Бо вони мені належать, мені! Я всю операцію розробив! То все моє! А ти конай, Чума. Я на твоїй могилі танцюватиму!

— Тварюка! — Чума спробував підвестися, ледь зіпнувся на ноги і знову впав. Його почало судомити, він хрипів, лаявся, стогнав, а потім заскавчав, кілька разів сіпнувся і закляк.

— Ну що ти там, віддав богу душу, га, Чума? — спитав чоловік і обережно визирнув з-за хати. — Який ти грізний був, усе ножичком своїм хизувався, а навіть подумати не міг, що мозок небезпечніший за будь-який ніж! Дурнем мене вважав. А я ж, Чума, Сибір пройшов. З каторги нас восьмеро тікало, один я політичний, а інші кримінальники, такі самі зухвалі, як і ти. Вели вони мене, щоб з’їсти, дурня такого, коли харчі закінчаться. Це в них звалося «втеча з бичком». Вони ж досвідчені, вони ж хитрі, вони ж сильні, а я що, я каліка кульгавий, політичний, нічого не знаю, крім світлого майбутнього, але вгодований, «бичок» — що треба. Так вони думали. І от закінчилася їжа, і вже нічого вечеряти. Сіли двоє ножі точити. Для мене ножі. А я наче не розумію, балакаю собі, вишукано, як умію. Бачу, пішов один до річки водички попити. Ну, і я з ним. Потім повернувся, кажу, що Шнурок упав і головою об каміння вдарився. Пішли вони, лежить мертвий Шнурок. Каміння ж мокре, послизнувся, впав, та так невдало, просто на каменюку, мозок аж пирснув. Шнурка їсти почали, а мене на потім залишили. Далі тайгою йдемо. Коли доїли, нашептав я Мітяю, що Санька Ніс про нього погано сказав. Дуже погано. Мітяй до Носа, а той молодий, гарячий — за ножі взялися. Мітяй мертвий, Ніс доходить. Знову ми при свіжині. Далі я у Сохатого його тютюн украв і Соплі в торбу поклав. Сохатий кинувся, а тютюну немає. Почав торби перевіряти, знайшов, назвав Соплю щуром, а той битися кинувся і Сохатого вбив, одним ударом. Здоровий же був, чисто тобі Голіаф. Але інші потім Соплю вбили, бо щура не можна залишати. Так і далі йшло. Коли сам старий Арап лишився, він щось підозрювати про мене почав. Але взнаки не дав, ночі чекав. А я чекати не став. Забив його ціпком, із яким ішов. Їсти не їв, бо старий він і худий, наче тараня. Сам на станцію вийшов. Без нікого. Ось як! А дражнили ж мене Паничем, мовляв, не знаю я звичаїв злодійських і розмовляю, наче інститутка якась. Воно-то, може, й так, але я був від усіх хитрішим. І від тебе, Чума, теж. Хотів ти мене на ніж підняти, а натомість сам у блювоті сконав.

Чоловік вийшов з-за хати, помітно накульгуючи. Уважно вдивлявся у темряву. Мабуть, боявся, що Чума вдає мертвого й чекає, аби вистрелити. Постояв-постояв, потім підійшов. Перевірив тіло. Засміявся.

— Подолано Чуму, я переможець, браво, тепер я поспішаю до грошей на забаву! — виразно продекламував, узяв Чуму за ноги й потягнув до хати. Важко було, аж захекався. Тут охоронці підхопилися, скориставшись його зосередженістю на тілі, наблизилися й кинулись на викрадача. Збили з ніг, може б, і вбили, але я крикнув, щоб залишили мені. Обшукали, забрали зброю і все цінне. Панич злякався, мовчав, тільки тремтів. Я схопив його за барки й потягнув до хати. Там горіла пара свічок. Біля столу лежали двоє мертвих босяків із піною на губах.

— Де дівчинкаа? — спитав я. Панич вирячився на мене й мовчав. Довелося дати кілька ляпасів.

— Іване Карповичу! — видихнув він. Упізнав, мерзотник, мабуть, у журналах портрет мій бачив. — Як ви мене знайшли?

— Дівчинка де? — поки я питав, охоронці схопили валізу, вивалили грошву на стіл і почали ділити. Панич сумовито за цим спостерігав. — Не туди дивишся, мерзотнику.

Повалив його на підлогу і притиснув горлянку ціпком. Він закахкав, захрипів. Я потримав його, а потім відпустив.

— Востаннє питаю, дівчинака де?

— Я скажу, скажу! Тільки ви мене не вбивайте! — прошепотів Панич.

— Кажи.

— Як скажу, то навіщо я вам? — Спитав і несподівано підморгнув мені. Поглядом показав під лавку. Там на підлозі тьмянів револьвер. Кивнув у бік охоронців, які страшенно напружено і серйозно рахували гроші. Пропонував мені схопити револьвер і всіх перестріляти, щоб гроші забрати. — Дівчинка вам, гроші мені — й розійдемося, — ледь чутно прошепотів. Аж очі в нього запалали. Я ударив в обличчя.

— Де дівчинка? — спитав і взявся за кийок, знову душити.

— Не треба! Не треба! — злякався Панич.

— Де тіло лежить?

— Яке тіло? — Панич дуже щиро здивувався й цим мене втішив. — Яке тіло? Та жива вона! Продав я її, продав. Усе розповім — і кому, і коли, і де. Тільки не вбивайте! Навіщо вам мене вбивати? Навіщо?

Я намагався зрозуміти, бреше він чи ні, але не міг. Такі вже очі масляні, що не розбереш нічого. Міг брехати, а міг і правду говорити.

— Кому продав?

— Більше нічого не скажу. Бо ви ж потім мене вб’єте! Не скажу, хоч ріжте мене на шматки!

— Різати? Це ти добре вигадав! — Я підвівся. — Хлопці, ножа не бачите? Треба цього товариша на смуги пустити.

Хлопці й уваги на мене не звернули, аж прикипіли до грошей, усе рахували. А Панич злякався, затремтів.

— Не треба, не треба, не треба! — задзявулів.

— Заберіть його звідси, заважає! — сказав один. Я свічку взяв і витяг Панича на вулицю. Дорогою ніж помітив, узяв, показав йому.

— Жартувати я не буду, а буду різати. Чи одразу все розповіси, чи потім, коли тебе поменшає, — твоя справа. Але розповісти доведеться. Почну з носа. — Схопив я його за ніс і ножа приставив. Тут Панич усе і розповів. Що дівчинку ще першого дня продав циганам, табір яких на Катеринослав прямував. Я спочатку не повірив, бо часто брешуть, що цигани чи жиди дітей крадуть. Але Панич присягнув, що саме циганам продав.

— Їм дівчинка була потрібна, білява або руденька. А в мене ж якраз руденька. Вони ж із Єлисаветграда їхали, чому б не продати?

І давали триста рублів.

— Звідки в циган такі гроші? — засумнівався я.

— Не знаю. Думаю, хтось замовив їм дитину. Бо гроші в конвертику були. Бачили ви, щоб цигани гроші в конвертику носили?

— Не бачив. Що за табір? Як їх головного звали?

Про головного Панич не знав, але коли я йому ножем до носа торкнувся, дуже докладно розповів, які там вози були, які коні, що за люди. Серед іншого згадав, що був у циганів ведмідь, який, коли німецьку мову чув, страшенно дратувався і ревіти починав.

— На початку війни той ведмідь великі гроші приносив. А зараз уже все одно людям, хоч німець, хоч австріяк, а хоч і турок. — Панич зітхнув, а сам дивився на хату. — І що ж оце вам, Іване Карповичу, не хочеться отих грошей? Сорок тисяч! Великими купюрами!

— Не хочеться.

— Святий ви, чи що?

— Я не зажерливий.

— Невже багатим стати не хочете?

— Я й так не бідний.

— Сорок тисяч, а візьмуть їх якісь невігласи. Скажіть хоч, хто вони, бо я не роздивився.

— Охоронці поліцейські.

— Справникові люди? А щоб йому! Та чи першого викупу йому замало! — аж образився Панич. — Усе ж так розплановано добре було! Не операція, а мрія! Я ж її з осені обмірковував, кожну дрібницю сто разів обдумав. І ось приїхав касир із заводу, я метрів за сто ховаюся, вискочили люди справника. Касир давай стріляти. Одного поклав, і його вбили. Я вже хотів другого покласти і гроші взяти, коли тут сам справник з’явився. Схопив валізу, у візок кинув і поїхав геть, гад такий! Хоча яке він право на ті гроші мав? Та ніякого! Мої вони були, мої!

— То ти збирався касира застрелити й гроші забрати, а справник тебе випередив?

— Випередив, гад такий, випередив. Я ж і подумати не міг, що ті дурні англійські поліцію сповістять. От навіщо? Хіба вони не знали, що справник наш — гірший за всіх злодіїв мерзотник?

— Навіщо ти гувернантку так ударив? Ледь не вбив. Упізнала вона тебе?

— Упізнала. Я ж і раніше підходив, коли слідкував, коли вона до парку з дитиною ходить. Нащо мені свідок? Убивати збирався, але в останню мить рука зрадила. І слава Богу.

— Хоч про Бога не згадуй, покидьку, — сказав суворо.

— Та я, може, Іване Карповичу, і покидьок, і мерзотник, і вбивця, і плоть людську їв, але все одно крові на мені менше, аніж на вас, улюбленці публіки, найкращому сищику імперії. Скільки вже ви людей на той світ відправили? Мені до вас далеко, дуже далеко. Тож про Бога мені говорити не забороняйте. Бо раз вам можна його згадувати, то мені — тим паче, — засміявся він так тихенько і отруйно.

Погано, що правду каже. Справді на мені гріхів багато. Оце поверну Мері батькові, може, хоч трохи відмолю. Тільки подумав, коли в хаті почулися постріли. Я до землі припав. Постріли припинилися, почалися стогони. Обережно зазирнув, а там темрява.

— Що тут робиться? — спитав. А у відповідь тихенька лайка. Ще почекав — припинилися і стогони. Вийшов у двір, узяв свічку, повернувся. А там лежать охоронці. Всі в крові, кожен по револьверу тримає у правій руці й по жмутку грошей у лівій. І на столі пачки грошей лежать, кров’ю забрьохані. Аж плюнув я. Ну це ж треба таким дурнем бути, щоб замість частину грошей узяти й жити, інших повбивати й самому загинути, ані копійки не отримавши! Правду кажуть, що засліплюють гроші людей, дурними роблять.

— Хлопці, хлопці, ну що ви тут затіяли!

Оглянув їх. Двоє вже мертві, третій непритомний, із кількома пораненнями в грудях. Почав рани перемотувати. На моїх руках і помер бідолаха. Вийшов надвір, дивлюся — Панича немає. Втік. Швидко все зметикував. Відпускати його не хотілося. По-перше, я до кінця не вірив історії про циган, а по-друге, спокійніше б мені було, аби він до Сибіру повернувся. Я поліз на дах. У степу не дуже-то і сховаєшся. Побачив тінь, що накульгувала. Аби Панич здоровий був, може б, і втік. Я з хати зліз, забіг усередину, прихопив свічку з сірниками — і чкурнув услід. Швидко біг, хвилин за п’ять наздогнав. Панич, мабуть, почув мої кроки, стрибнув в улоговинку і принишк. Я спокійно свічку запалив і став ходити навколо. Знайшов негідника. Привів його до хати, прив’язав і ліг спати, бо заморився. Прокинувся вже вдосвіта, зайшов у сарай. Там віз був. Запряг коней, почав вантажити тіла.

— Що ви зі мною зробите, Іване Карповичу?

— Та що. Поліції здам.

— Оцій, продажній, яка гірша за будь-якого злодія?

— Та вже яка є.

— Вони ж мене до Сибіру відправлять! — аж сліз в очі підпустив Панич.

— І добре.

— Мені не можна до Сибіру! Я ж каліка! Мені колодою ногу причавило! Відпустіть, Іване Карповичу. Я ж вам усе розповів! І дівчинка жива!

— Погана ти людина, Стьопо. Краще будеш на каторзі.

— Чим погана? Що Чуму отруїв та інших злодіїв? Так вони ж зарізяки були страшні, на них крові багато! І мене вбити хотіли! Що ж мені було — сидіти й чекати, поки на ножі мене піднімуть, щоб частку не віддавати? Так?

Носив я тіла на віз. Про справника вирішив не згадувати, а про охоронців сказати, що загинули від рук викрадачів. Може, хоч родинам пенсію якусь платитимуть.

— Іване Карповичу, відпустіть мене і забирайте все гроші, — сказав Панич. — Я зникну, назавжди зникну! А гроші вам будуть, усі гроші! Сорок тисяч!

Я далі тіла носив.

— Це що ж ви, гроші тим англійцям повернете?

— Поверну, бо гроші їхні.

— Та в них же грошей — наче в собаки бліх! І хіба не заслужили ви нагороду? Хіба не ризикували ви життям?

— Спокушаєш? — Посміхнувся я. — Дарма. Нагороду мені заплатять, як домовлялися, коли дівчинку поверну. А зайвих грошей мені не треба.

— Та хіба ж гроші бувають зайвими! — аж зойкнув Панич.

— Бувають.

Повантажив я останнє тіло.

— Іване Карповичу, краще відпустіть мене, по-доброму.

— Погрожуєш?

— Погрожую! Я ж повернуся. Я вже з Сибіру тікав і ще раз утечу! Легко! До вас першого в гості прийду! До вас і до доньки. Є ж у вас донька, є? — аж зашипів, зміюка.

— Ти зовсім дурний? — скривився я. — Може, хочеш на возі проїхатися разом з іншими?

— А я не проїдуся! Я ж вас розкусив, Іване Карповичу, розкусив! Слабак ви! Найкращий сищик імперії, зірка пригодницьких романів, те-се, а слабак! Слабак! Убивати ви боїтеся! Мене б мусили давно вбити, але не хочете руки кров’ю бруднити! Повезете до поліції. А ось я вбивати не боюся, я — надлюдина! Чули про німецького філософа Ніцше?

— Не чув і чути не хочу.

— Надлюдина має право на все! Жодних обмежень і побоювань! Убити — убити! І я вб’ю! Краще вам зі мною не зв’язуватися, краще просто зараз відпустити і забути, як про страшний сон! Чесно вам кажу, Іване Карповичу. Слабкий ви, щоб із такою людиною, як я, боротися! Мені вбивати за радість, ані бога я не боюся, ані диявола. Потраплю в пекло й там убиватиму, бо надлюдина! — Він зареготав демонічно.

— Дурень ти. — Я пішов у хату. Помітив у кутку якусь торбу важеньку. Це були речі Панича. І схема парку, і записи часу прогулянок гувернантки, і мапа з позначеним місцем, де треба розвести багаття біля колії. Парфуми, дзеркало, лезо для гоління, кілька книжок. Німецька граната з дерев’яною ручкою. Я такі бачив на фронті. Такою, ж мабуть, і в мене кидав, коли спину подряпало. Подивився я на неї, покрутив головою, розкрутив ручку. Випав шнурок із кулькою. Я пошукав і знайшов голку з ниткою. Міцно пришив шнурок до торбини, гранату всередину закинув. Виніс торбу, поклав на землю, біля Панича. Той уважно дивитися почав.

— Ти молодець, хлопче, всі докази проти себе зібрав. Я ж думав, як у суді доводити, що ти до викрадення причетний? Важко. А тут у торбині все є, щоб жоден суддя не сумнівався.

Панич аж загарчав на мене. Я вивів за ворота коней із возом і пішов по валізу з грошима. Зайшов до хати, але одразу визирнув і побачив, що Панич почвалав до торби. Відкрив, зв’язаними руками взяв бритву і перерізав мотузку. Швидко так, умілий був мерзотник.

— Ти що робиш! — гримнув я. Він схопився за гранату, хотів вийняти. Смикнув, але граната шнурком до торби пришита. Хотів кинути, а як її кинеш, гранату з таким причепом?

— Бувай, дурню! — сказав йому і сховався за дверима. Він закричав страшно, залишив гранату, спробував утекти, та де там. Кілька осколків у дверях застрягло, один пробив, просвистів наді мною. Я підхопився, вийшов у двір. Панич лежав на землі, посічений, але живий, лаявся, що обдурив я його. Помітив, що мені байдуже, іншої завів.

— Ти вбив! Ти! На тобі гріх, Іване Карповичу! Ти!

— Ні, Стьопко, ти сам себе вбив. Поганою людиною ти виявився, схопився за гранату. Раз мене ледь не вбив, лише спину подер, думав, удруге вийде? А не вийшло.

— Ти! Ти! Покарає тебе бог. — Хрипів він і кров’ю швидко стікав.

— На все його воля, Стьопко, — сказав йому, а він знову на мене лаятися. — Слухай, ти ж помираєш. Може, хоч покаєшся? За життя своє безпутне.

— Жив, як хотів, весело жив!

— Батька в могилу звів.

— Батько мій рабом був! Усе життя верстату англійському кланявся! А я не такий! Надлюдина я! Все мені належить, і на все право маю, беру, що схочу! — хрипів Панич.

— Та бачу, взяв ти сповна. Хотів, щоправда, золота, а вийшов свинець. Ну, буває.

— Надлюди не вмирають! Я до тебе з того світу прийду і вб’ю! Вб’ю!

— Приходь, Стьопко, приходь.

Він іще полаявся трохи і помер. Я вийшов із двору, привів коней, які в степ утекли разом з возом, бо злякалися вибуху гранати. Повантажив Панича, залишки з торби та валізу з грошима. Поклав у кишеню свій браунінг, який побував спершу в руках у справника, а тоді в охоронців. Поїхав у Єлисаветград. Моя поява біля контори з возом трупів і грошима спричинила справжній фурор. Питали й про зниклого справника, але я відповідав, що після вчорашньої розмови його не бачив, а де дівся, не відаю. Прибіг до мене інженер Бойд, бідолаха ледь на ногах тримався, геть виснажений. Я йому сказав, що донька його, дуже ймовірно, жива, але треба ще пошукати. Іллі, який до мене на милицях пристрибав, розповів, що чоловік, який мадемуазель Меґан ледь не вбив, сам загинув.

— Ви його вбили, Іване Карповичу?

— Ні, я жодної людини не вбив. Пощастило, — запевнив його, а сам подумав, що справді важко мені стало вбивати. Правий був Панич. Чи то заслаб я, чи то постарішав. Багато над цим розумувати не став, поїхав у Катеринослав. Там потрібного табору не було, але місцеві цигани підказали, де шукати. Наздогнав уже аж під Юзівкою. Вони й звідти вже їхали, перестрів на дорозі, крикнув кілька фраз німецькою, які ще на фронті вивчив. В одному з возів заревів ведмідь. Вони.

Барон зі мною говорити спочатку не хотів, але коли побачив чотири Александри III, ставлення змінив. Я спитав про дівчинку. Барон знову злякався.

— Не знаю! Не пам’ятаю! Не було такого! Немає про що говорити!

— Бароне, як вона до вас потрапила, я знаю. Панич усе детально розповів. Мені цікаво, де вона ділася, і тут вам краще розповісти, бо без цього я не піду. — Показав свій браунінг, щоб не було сумнівів у серйозності моїх намірів.

— Продали ми її. Нам замовили, ми добули.

— Як замовили?

— А як. Сказали: біленьку чи руденьку, років до шести, дівчинку, з хорошої родини. Аванс дали, потім обіцяли вдвічі більше. А тут Панич прийшов, дівчинку привіз, саме таку, як потрібно. Де він її взяв, я не знаю, — перелякано запевнив барон, і стало зрозуміло, що все він добре знає.

— Кому була потрібна дівчинка?

— До мене прийшов чоловік. Ми тоді стояли під Вінницею. Років за п’ятдесят, з освічених. Заплатив аванс, залишив адресу, куди давати телеграму. Коли дівчинка в нас з’явилася, я повідомив. Домовилися зустрітися в Катеринославі. Там він заплатив, як і обіцяв, забрав малу, сів на візника, і більше я його не бачив. Чесне слово!

— Як він виглядав? — спитав я. Барон детально описав.

— Де він жив?

— Не знаю, він завжди сам приїздив до табору.

— З різними візниками?

— Ні, з одним. Гніда кобила і бричка зеленого кольору.

— На яку адресу треба було відправляти телеграму?

— Готель «Версаль» у Києві, для пана Хованського.

— Може, ще щось згадаєте? — спитав я, уважно слідкуючи за бароном, але той був досвідчений жук, дивився мені в очі, наче на сповіді.

— Більше, на жаль, нічого. Я передав йому дівчинку й відтоді не бачив малої.

Я передав йому одного «александра».

— Занадто мало ти знаєш, — пояснив я. Барон скривився, але сперечатися не став. Я поїхав. За першим поворотом з’їхав у кущі й чекав. Сподівався, що барон пошле когось до міста дати телеграму своєму спільнику. Але барон нікого не послав, табір посунув кудись на південь.

Довелося їхати до Києва. В готелі «Версаль» пана Хованського пам’ятали, він жив у номері на третьому поверсі кілька тижнів. Чоловік років за п’ятдесят, сивий, у пенсне і з елегантним ціпком. Він з’їхав, не заливши адреси, куди переправляти листи. Та листів йому і не було, лише одного разу надійшла телеграма, після якої пан Хованський розплатився і виїхав. Це мені розповів портьє. Коли я спитав, чи бачив він паспорт Хованського, чоловік розхвилювався, запевнив, що, звісно ж, бачив, але, здається, Хованський обійшовся грошовою подякою. Отже, прізвище, швидше за все, вигадане. Я поговорив із покоївками, які прибирали в номері. Вони розповіли, що гостей у Хованського не було, сам він днями читав і лише інколи виходив пообідати в готельний ресторан. Там Хованського теж пам’ятали. Їв він небагато, алкоголю не вживав, залишав непогані чайові. Одного разу забув гаманець, але йому повернули. Я розпитав офіціанта, який знайшов гаманець, що там було. Офіціант запевняв, що не дивився всередину, але рубль покращив його пам’ять. Виявилося, що в гаманці було близько двадцяти рублів, фотографія якоїсь білявої жінки і візитна картка харківського торгівця.

— Німецьке якесь прізвище чи жидівське, на вулиці Сумській крамниця, — пригадав офіціант. Яке саме прізвище, згадати не зміг, хоча заробив би п’ять рублів. — Чесне слово, не пам’ятаю!

— А чим хоч торгував?

— Мануфактурою.

Зачіпка поганенька, але інших не було. Поїхав до Харкова з поганим передчуттям. Можу й не знайти дівчинку. Дуже вже старанно хтось ховав сліди. Навіщо тому чоловікові дівчинка, думати не хотілося.

У Харкові пройшовся Сумською. Виявилося, що підходящих крамниць там чотири. Поговорив із власниками двох, за описами на Хованського не схожими. Третя лавка, купця Боргмана, була зачинена. Розпитав сусідів. Виявилося, що купець закрив справу й переїздив до Москви. Я спитав, чи не від’їздив він куди останнім часом. Виявилося, що від’їздив, і приблизно в ті самі дати, коли Хованський жив у Києві. Я спитав, як виглядав Боргман, а прикажчик із сусідської лавки показав фотографію. Боргман відповідав описові Хованського, і серце моє застукало швидше. Я дізнався домашню адресу купця і поїхав на Павлове поле. Там, трохи осторонь від вулиці, якраз над яром, стояв кам’яний двоповерховий будинок. Я спитав у місцевих, чи вдома власник, ті відповіли, що купець їздив до Москви, але вже два дні як повернувся. Я підійшов до дверей, натиснув на дзвінок. Двері відчинив чоловік, у якому я одразу впізнав Хованського, але нічим це показав. Був спокійним.

— Слухаю вас. — Чоловік теж не нервувався.

— Мені потрібен пан Боргман.

— Це я.

— Я чув, що ви будинок продаєте. Прийшов оце спитати за ціну.

— На жаль, будинок уже проданий. Новий господар в’їде наступного тижня. — Чоловік розвів руками. Уважно дивився на мене. — Ще щось?

— Може, я переб’ю ціну?

— Уже запізно. Купчу підписано. Якби ви прийшли на тиждень раніше! А так — нічим не можу допомогти. — Боргман уважно придивився. — А скільки ви хотіли запропонувати?

— Ну, треба спочатку подивитися.

— Це просто. Прошу. — Він пропустив мене до будинку, геть порожнього. — Вибачте, меблі я вже всі вивіз. Переселяюся до Москви.

— Неспокійний час обрали.

— Я ж раніше планував. А часи, сподіваюся, заспокояться. Так, це була вітальня. Є камін! Ось, дивіться!

У великій кімнаті на мене кинулося двоє чоловіків. Одного я встиг повалити, інший збив мене з ніг, ми покотилися підлогою, я опинився зверху, вдарив нападника кулаком, хотів підскочити, відчув на потилиці дуло.

— Ану спокійно, — сказав мені пан Боргман. — Руки догори, і я не раджу вам робити різких рухів.

Я підняв руки.

— Тепер підведіться і станьте обличчям до стіни, — наказав Боргман. Я підвівся, разом зі мною підвелися і двоє нападників. Надягли на мене наручники, забрали браунінг і дали кілька болючих стусанів. — Усе, досить! — наказав Боргман. Нападники зупинилися. Молоді, кремезні хлопці. — Принесіть стілець і прикуйте до нього.

Один вийшов, притягнув дебелий, грубий стілець. Мабуть, ним користувалася прислуга, тому його й не забрали до Москви. Мене пристебнули до нього ще одними наручниками. Непомітно для Боргмана якийсь із нападників висмикнув мій гаманець. Я не пручався. Хай беруть.

— Ось, як домовлялися. А це премія. — Боргман відрахував гроші, нападники мовчки взяли їх і пішли. Зачинив за ними двері, повернувся до кімнати разом зі стільцем. Із якогось гарнітуру, але пошарпаний, теж залишили. Господар усівся навпроти мене, метрів за чотири.

— Ну що, Іване Карповичу, я вражений. — Він посміхнувся. А я вже в цій справі заморився дивуватися. Звідки він мене знав? — Ви таки змогли знайти мене! Я, чесно кажучи, до останнього не вірив. Але все одно готувався.

— Де дівчинка?

— З нею все добре, не хвилюйтеся.

— Де вона?

— Вона в родині, з коханою матір’ю, до якої ось-ось приєднається щасливий батько. — Боргман усміхнувся.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі те, що Аріна знайшла нову родину.

— Аріна?

— Нова родина — нове ім’я. Дівчина вивчить російську, забуде англійську, і все буде добре. — Чоловік кивнув. Він не був схожий на злочинця.

— Я нічого не розумію.

— Дивно це чути від найкращого сищика імперії.

— Навіщо ви викрали дівчинку?

— Я не викрадав, я врятував її з рук циган. Яке б у неї там було майбутнє? А так вона житиме в Москві, оточена любов’ю та увагою, матиме все, що схоче.

— Для чого вона вам?

— Так сталося, що ми з коханою дружиною не мали дітей. Ми витратили досить багато часу та грошей на лікування, дружина їздила на прощі до святих місць, але марно. Вона не могла завагітніти. Я думав, що справа в ній, завів молоду коханку, яка мусила народити нам дитину. Але виявилося, що справа в мені. Ніколи не скаржився на здоров’я, досі не обділений чоловічою силою, але щось не те з сіменем. Лікарі нічого не могли зробити, дружина дуже переймалася, бо хотіла дитину. Я дуже кохаю свою дружину, і я не хотів, щоб вона збожеволіла. Вирішив виправити цю прикру помилку долі. Розумієте, в цьому світі дуже багато людей мають дітей, яких не хочуть. Народжують, а потім не знають, що з ними робити. А ми, ми дуже хотіли дитину, але не могли народити. Це несправедливо, і я вирішив усе змінити.

— Ви ж могли просто всиновити дитину з притулку!

— Що за діти потрапляють до притулку? Якесь сміття! Нащадки жалюгідних людей, які несуть на собі відбиток цієї жалюгідності! Ні, нам була потрібна значно краща дитина. Гарненька лялечка, яку б ми любили і яка б не розчарувала нас. Я почав думати, як це можна зробити. Гроші в мене були, за рік я склав план. Найняв циган, які, за чутками, могли мені допомогти. Зробив усе, щоб ті цигани не змогли мене потім знайти. Я не хотів стати жертвою шантажу. Тримав їх на безпечній відстані. Як-от вас. Я поїхав до Києва, чекав там телеграму, потім виїхав до Катеринослава, побачив Аріну...

— Мері!

— Аріну! Тільки Аріну, ніякої Мері вже немає! — гримнув Боргман. — Дівчинка мені дуже сподобалася. Справжній руденький янгол. Так, вона була перелякана, цигани не надто добре вміють поводитися з дітьми. Але я дав їй цукерку, механічну ляльку, чистий одяг, я піклувався про неї, і Аріна заспокоїлася. Ми виїхали до Москви. За планом ми мусили змінити місце проживання, щоб ні в кого не було питань щодо появи Аріни. В Москву ми приїхали вже з нею, це була наша дуже хвороблива донька. Вона поки не виходить з дому. Зараз моя дружина Ангеліна вчить її російської. Думаю, що ще місяць-два — і Аріна почне називати нас мамою і татом.

— Ви хоч уявляєте якого болю завдали її батькам?

— Уявляю, Іване Карповичу, дуже добре уявляю. А ви уявляєте, що таке роками лікуватися, чекати, сподіватися і щоразу дивитися на сльози коханої жінки, коли в неї починалися місячні? Ви це уявляєте? Місяць за місяцем, рік за роком! Навколо всі народжують, якісь плебеї плодяться, наче таргани, а ми — освічені і забезпечені люди, біла кістка суспільства — ми тільки чекаємо і втрачаємо надію. Ви знаєте, що таке сидіти біля непритомної дружини, яка наковталася пігулок після чергової невдалої спроби? Уявляєте, як це?

— Не можна красти дітей у батьків!

— Іване Карповичу, це жорстокий світ. Світ у якому виживає і перемагає сильніший. Хутчіший, розумніший, хитріший. Я склав чудовий, досконалий план, завдяки якому майже не ризикував і отримував результат. Я все обміркував і все виконав. Так, я не врахував вас, Іване Карповичу, чесно кажучи, я про вас не дуже-то й знав. Я серйозна людина, негоціант, я не читав бульварну літературну. Так ось, я заслужив Аріну. Ми з моєю дружиною заслужили її. Всіма нашими стражданнями, але головне — нашою роботою, щоб отримати дитину. Ну а те, що комусь там боляче... Іване Карповичу, завжди комусь боляче. Хтось багатіє, а хтось біднішає, хтось хворіє, а хтось одужує, хтось народжується, а хтось помирає. До того ж мені важко відчувати сентименти до англійців, цих острівних варварів. Росія мусила вступати в союз із Німеччиною, а не з жабоїдами й бульдогами. Тоді б ми перемогли! Але государ помилився. І тепер його позбавили трону. Сподіваюся, Росія вийде з війни і дозволить Німецькій імперії перемогти ворога. Горе англійцям. І на фронті, і тут!

— Крадене не приносить щастя.

— Маячня, Іване Карповичу, маячня, і ви це знаєте. У Росії всі крадуть. Якби від крадіжок ставали нещасними, всі б уже давно полізли у зашморг. Але щось не лізуть. І знаєте, я завжди торгував першокласним товаром, моїми клієнтами були багаті люди, серед них було немало тих, хто крав. Щось я не помітив, щоб їм ті гроші ставали поперек горла. Ну і взагалі, я не крав, я отримав належне. Аріну я щиро полюбив, дружина щаслива, ну хіба можна бажати чогось кращого? І от уявіть, я тільки розсмакував щастя, як дізнався, що ви прибули в Єлисаветград, шукати дівчинку. Я ж знав, звідки привезли Аріну, стежив за пошуками бідолашної Мері. Газети написали, що приїхав найкращий сищик імперії. Я не ставився до вас серйозно, але звик усе перевіряти. Я спитав про вас у кількох розумних людей у Москві і отримав надзвичайно схвальні відгуки. Мені сказали, що якщо Іван Карпович узявся за справу, він неодмінно її розкриє. Я не хотів у це вірити, я ж розробив досконалий план, який блискуче виконав! Я не залишив жодних слідів! Але мої знайомі казали, що ви маєте ірраціональні здібності розплутувати найзагадковіші злочини. Деякі казали, що ви продали душу дияволу. Ну, в це я не вірив, але зрозумів, що мушу готуватися до вашої появи. Я купив у книгарні кілька ваших книжок, за ніч проковтнув їх і зрозумів, що ви можете розплутати справу. Я не знав як, я досі не знаю, яким чином ви знайшли мене, але я вирішив піти назустріч біді. Я переконався, що від вас не сховаєшся, але навчився у вас діяти несподівано. Робити те, що ви називаєте «хід конем». Мисливець не чекає нападу з боку дичини. Я вирішив завдати удару першим. Повернувся в свій харківський будинок, найняв двох бевзів і чекав. Інколи мені здавалося, що це дурниці, що ви не зможете мене знайти, але я мусив бути готовий захистити свою родину. І ось ви з’явилися, Іване Карповичу. Це диво якесь. І я дуже хочу довідатися від вас, де саме я помилився, залишив слід, який вивів на мене. Отже, я вас слухаю.

— Поки що все можна відіграти. Ви повернете дівчинку її батькам, а я забуду про вас.

Він засміявся. Потім зробився сумним.

— Уже запізно, Іване Карповичу. Ви можете мені не вірити, але я полюбив ту дівчинку як рідну. Я не уявляю, як житиму без неї, і тим паче не уявляю, як житиме без неї моя кохана дружина. Ні, про повернення не може бути й мови.

— Ну, тоді чекайте в гості поліцію.

— Так, я знаю цей прийом. Ви зараз будете казати, що все записали і лист із інформацією про мене потрапить до поліції, якщо ви не повернетеся. Але я вам не вірю. Бо ви не знали, чого шукали. Коли ви розпитували прикажчика на Сумській, ви не знали, хто я. Прикажчик — я заздалегідь заплатив йому — повідомив про вашу появу і зацікавленість. Ви не знали про мене. Іване Карповичу, не блефуйте. Краще розкажіть те, що мене цікавить. Де я проколовся? Якщо будете щирі, я обіцяю вам безболісну та швидку смерть. А коли ні, я прострілю вам живіт і дивитимуся, як ви будете конати. Судячи з книг, це дуже боляче. — Боргман вийняв із кишені сюртука люгер. — Аюблю німецьку зброю. Ви, наскільки я знаю, полюбляєте браунінг. Дарма — англійці погано знаються на зброї. То що, розкажете, як знайшли мене? Чи спробуєте провернути одну з ваших історій із дивовижним порятунком? Ви ж справжній фахівець виймати голову з зашморгу, який ось-ось має придушити. Про що ви будете мені говорити, як обдурите?

— Ті двоє вас чекатимуть.

— Хто?

— Босяки, яких ви найняли, щоб схопити мене.

— Ні. Вони вже зараз пропивають отримані гроші. Дні зі мною, коли я забороняв пити, були для них важким випробовуванням.

— Вони досвідчені злодії, вони вміють чекати, і вони побачили, що у вашому гаманці ще залишилося грошей. І в поліцію ви не підете. Ідеальна жертва.

— Звідки ви знаєте слово «ідеальна»? Ви ж мужик, Іване Карповичу, без освіти! От звідки у вас це «ідеальна»?

— Знайомий навчив високого штилю. — Я посміхнувся, згадавши графа Осику-Маєвського.

— І ви думаєте, що змогли мене налякати?

— Я не думаю, я бачу на власні очі. Подивіться на пістолет. — Дуло люгера помітно тремтіло разом із рукою. Боргман сховав зброю, спробував посміхнутися.

— Дурниці. Ви завжди так робите. Намагаєтеся налякати людей, роздратувати або спіймати на жадібності. Якось вивести зі спокою, примусити відмовитися від плану, почати діяти нераціонально і схибити. Але ж я вас непогано вивчив. Поки чекав, тільки те й робив, що читав книжки про ваші пригоди. Усе, що вийшло під час війни, оті ура-патріотичні помиї, — це ж не ви писали?

— Ви ладні говорити хоч про слововжиток, хоч про книжки, аби тільки не думати, що двоє бевзів чекають на вас.

— Я озброєний!

— Ви торговець, а вони вбивці.

— Вони силачі з цирку! За два дні вони сядуть у свої кибитки й поїдуть із Харкова геть!

— Ще раніше вони вб’ють вас.

— Для чого? Якщо їм потрібні гроші, я просто віддам їм усе, що в мене є.

— А ви не чули, що грошей завжди мало? Якщо ви віддасте все, що у вас в гаманці, ті хлопці захочуть усе, що у вас у банку.

— Ну, там я вже розберуся.

— Як? У поліцію вам іти не можна.

— Чому ж не можна?

— Бо хлопці розкажуть про мене.

— А хто їм повірить? Вони якісь циркачі, а я поважний член громади!

— Вони скажуть, що бачили мене, а я зник. Розслідував викрадення дівчинки. А у вас невідомо звідки з’явилася донька. Неважко все зрозуміти.

— Поліція не схильна до зайвих розумувань! Особливо якщо їй приплатити!

— Так, але англійці готові заплатити ще більше. І в грошах ви не можете змагатися з товариством Ельворті. До того ж ви німець.

— Це зараз уже не так важливо! Важкі часи позаду.

— Але війна триває.

— Стоп, Іване Карповичу! Стоп! — Він підхопився. — Ну, це щоразу так і буває! Тільки почнеш із вами говорити, й ви маніпулюєте! Ви занадто небезпечний...

Мабуть, він хотів сказати «тому мені доведеться вас убити». Але я не дослухав, бо знав: якщо Боргман витягне пістолет, шансів у мене вже не буде. Я підхопився разом зі стільцем, до якого був припнутий, і побіг на купця. Той устиг відстрибнути, висмикнув із кишені люгер. Думав, що я спробую ще раз його збити, але я побіг далі, до вікна. Це дало мені ще секунду чи дві за рахунок розгубленості Боргмана. Я стрибнув сторчголов у вікно. Нічого іншого мені не залишалося. Була надія, що стілець додасть ваги, я вивалю скло і опинюся на вулиці. Там треба буде швидко підвестися, бігти під стіною і кричати: «Поліція! Вбивають!». Боргман зможе підстрелити мене з вікна, але, можливо, побоїться, бо ж постріли неодмінно почують. Все ж таки, хоч і околиця Харкова, але не зовсім глухі місця.

Шанси в мене були, і розігнався добряче, але вікно виявилося міцним. Скло вибив, але вивалитися на вулицю не зміг, застряг, зачепився тим клятим стільцем.

— Поліція! Вбивають! Поліція! — останнє слово я вже сказав пошепки. Боргман за ноги втягнув мене назад і приставив до голови пістолет.

— Тихо! — прошепотів він. Прислухався. Я чув, як б’ється його серце. Моє теж неслабо билося. — Ану ходімо!

— Ні, не піду.

— Ходімо, я сказав! — розгнівався Боргман. Але я знав, що тут він стріляти не буде, бо у вибите вікно звук буде добре чутно. Мене треба відвести в іншу кімнату, а краще у підвал.

— Я тебе пристрелю! — зашипів він.

Ага, пристрелить. Та він говорити вголос боїться. Не пристрелить!

— Ходімо, я сказав!

Він спробував потягнути мене разом зі стільцем, але я всіляко пручався. Боргман вилаявся німецькою. Я спробував ударити головою. Не вийшло. Він повалив мене зі стільцем на підлогу. Відійшов, важко дихав.

— Ну, Іване Карповичу, а ви справді вмієте битися до останнього! Це ж треба — зі стільцем у вікно стрибати! А ще мене хотіли збити! Небезпечний ви. Але я хитріший.

Я спробував ударити його ногами, але Боргман тримав дистанцію. Можна було б спробувати кричати, але тоді він міг почати стріляти. Поки що не схотів ризикувати. І дарма. Боргман несподівано замахнувся і вдарив мене руків’ям пістолета по голові. Цілив у скроню, але я встиг смикнути головою й удар пройшов трохи повз. Додав іще, по потилиці, і я знепритомнів. Коли розплющив очі, він мене кудись тягнув разом зі стільцем. Сходи. Отже, точно в підвал. Там зможе спокійно пристрелити. Я смикнувся, щоб хоч якось завадити, він штовхнув, і я покотився кудись униз.

Дивом не зламав шию. Це я вже зрозумів, коли опритомнів. Навколо сира й холодна темрява. Покрутив головою, витягнув ноги, смикнув скутими руками. Наче цілий. А де Боргман? Чому досі не пристрелив мене? Що йому завадило? Чи, може, збирається залишити тут, помирати від голоду? Але якщо так, він би неодмінно розповів про це, щоб побачити мій переляк чи гнів. Не міг же він просто піти? Не знав, що і думати. Раптом почув голоси.

— Іване Карповичу, ви тут? — спитав хтось. Темряву прорізало світло гасового ліхтаря. Голос не Боргмана. Я подумав, що гірше мені вже не буде.

— Тут, допоможіть.

Світло почало наближатися. Сліпило очі, я не міг роздивитися хто до мене йде.

— А ми вже злякалися, що ви мертвий!

— Та майже. Витягніть мене звідси!

— Зараз!

Мене підхопили сильні руки й разом зі стільцем витягли з підвалу. Вже нагорі, у хаті, я побачив тих двох хлопців із цирку, які допомагали Боргману схопити мене.

— Ну нарешті! Чого так довго? Я чекав вас раніше!

— Ви знали, що ми прийдемо?

— Ну а чого б я дозволив вам узяти мій гаманець! Там же візитні картки!

— А ми їх викинули й не дивилися. Вже потім я подумав, що десь вас бачив. А далі згадав стос журналів у нашого фокусника. Він любить почитати про ваші пригоди! І тут я второпав, що це ж сам Іван Карпович Підіпригора! Мабуть, потрапив у біду! Ми вирішили вам допомогти.

— Правильно зробили, хлопці. За це буде вам нагорода.

— Та не треба, не треба! — сказали вони нерішуче. З голосу чутно було, що дістати нагороду вони зовсім не проти.

— Де Боргман?

— Зараз принесемо.

Вони пішли і повернулися зі скривавленим купцем. Руки зв’язані ремінцем. Боргман був притомний, але ошелешений. Мабуть, не чекав, що так вийде.

— Візьміть у нього ключі від наручників, — сказав я. Хлопці звільнили мені руки і відстебнули від стільця.

— Вам до лікарні треба, Іване Карповичу, ви у крові весь.

— Устигну до лікарні, спочатку хочу поговорити з паном купцем. Яка твоя адреса у Москві? — спитав Боргмана. Він не відповів. Дивився в підлогу, мов оклунком ударений. Я дав йому ляпаса. — Адресу кажи!

— Як? Як це вам вдається? — спитав він і подивився на силачів. — Чому вони прийшли?

— Бо ми впізнали Івана Карповича! А це ж найкращий сищик імперії! Нам фокусник про нього багато розповідав. Ось ми й вирішили врятувати. А тут іще почули, як він кричав: «Поліція! Вбивають!».

Боргман заплакав.

— Так нечесно! Це неправильно! Я не заслуговував на це!

Дав йому ще ляпаса.

— Адреса у Москві!

— Я не скажу. Не скажу! Хоч що робіть, а не скажу!

— Хлопці, дайте мені його гаманець. — попросив я. Хлопці дали, вже порожній, без грошей. Але візитні картки були. Крамниця Боргмана на Тверській вулиці. На дорогім папері, золотом виписано. По-багатому.

— А-а-а-а-а-а! — Боргман підхопився й кинувся на мене. Я відстрибнув, він, коли пробігав повз, намагався схопити хоч зубами. Хлопці його повалили, зв’язали ноги.

— Що з ним робити?

— Посидьте тут. Ось вам гроші. Потім іще додам, бо ви мені життя врятували, за це я вам вдячний.

— У крові ви весь. Хоч умийтеся. — Хлопці принесли води, я вмився. Голова трохи гуде, подряпини від скла, забої від падіння у підвал, а так більш-менш цілий.

Увечері вже на Москву їхав. Наступного дня у крамниці дізнався домашню адресу і прибув до п’ятиповерхового будинку, де Боргман винаймав шестикімнатну квартиру. Подзвонив, відчинила покоївка. Сказав, що до пані Боргман. Прийшла вона — статечна білявка, висока і гарна. Сказав, що забираю Мері й повертаю батькам. Жінка спробувала вихопити дамський браунінг, але я був готовий і зброю забрав. Жінка влаштувала істерику, а я вийшов до репортерів. Їх багато зібралося на сходах. Кілька англійських кореспондентів забалакали з дівчинкою, й мала розповіла, що вона справді Мері Бойд. Коли поліція приїхала, мене якраз шанували оплесками. Пані Боргман арештували, й того ж дня вона спробувала повіситися у тюрмі, але її врятували.

Ціла делегація московських англійців забажала їхати зі мною в Єлисаветград, куди вже дали телеграму про те, що дівчинку знайдено. Нас зустрічав оркестр і величезний натовп щасливих городян. Тільки-но я вийшов із вагона, завили сирени на заводі Ельворті. Керівники підприємства зустрічали мене особисто. Бідний інженер Бойд ледь устояв на ногах, коли побачив доньку. Мері підбігла, й вони удвох заплакали. Дуже щемка сцена, яка потім розійшлася фотографіями. Я отримав великий аванс від видавця, який хотів докладний опис розшуків доньки англійського інженера. П’ятсот рублів з авансу я відіслав хлопцям-циркачам, подякувавши за порятунок. У Єлисаветграді мене носили на руках, товариство Ельворті заплатило вдесятеро більше від звичайного гонорару і окремо покрило всі витрати. Інженер Бойд подарував діамант, зароблений під час роботи в Південній Африці. Я намагався відмовитися, але щасливий батько був невблаганний. Я дивився, як вони з дружиною сидять біля Мері й не можуть на неї надивитися, і сам змахував сльозу. Сентиментальний якийсь зробився.

Попросив окрему кімнату на території заводу, де мене не повинні були турбувати. Кімнату мені надали, і я сів там писати ці пригоди — дуже важкі й подекуди страшні, але зі щасливим кінцем, як і вимагав видавець. Виснажувався, рано лягав спати, прокидався пізно, сідав писати й коли заново все переживав, здавалося, що сил геть не залишилося. Але я не дозволяв собі розкисати. Писав, чекав на звістку з Одеси, отримавши яку, збирався вирушити в далеку подорож. Але сталося не так, як гадалося.