Одіссея найкращого сищика республіки

Кара небесна

и вже сиділи у вагоні поїзда до Царицина, коли я вирішив поговорити з Василем Петровичем Самсоновим, щоб попередити його.

— У журналах та книжках мої пригоди виглядають яскраво й весело, але насправді вони повні поневірянь і небезпек, — сказав я. — Ви врятували мені життя, я ваш боржник, тому й погодився узяти вас із собою. Але серце в мене неспокійне, бо ж разом зі мною ви можете потрапити в халепу, а мені б цього дуже не хотілося.

— Іване Карповичу, я цілком розумію, що ви не дрібних шахраїв ловите, а серйозних злочинців, тому й справи у вас бувають небезпечні. — Самсонов задоволено усміхнувся.

— Не просто небезпечні, а смертельно небезпечні.

— І смертельно теж. Але, по-перше, Іване Карповичу, це ж не шістнадцятирічний підліток проситься до вас у справу, а дід, якому шістдесят два роки. Дід цей багато чого бачив, небезпеку теж бачив. Двічі мене рубали сокирою, чотири рази ножем шуряли, стріляли в мене взагалі багато, поцілили тричі, ну, і ще дріб’язок — душили, кастетом били, вилами намірялися. Тобто ціну небезпеки я знаю і не думаю, що буде у нас із вами легка поїздка на Волгу. Та вже якось викрутимося. Небезпек я не боюся, а боюся нудьги, коли немає чого робити, коли сидиш удома і розумієш, що нікому не потрібний. А так при справі я, вже веселіше. Ну, і щоб остаточно вас заспокоїти, скажу, що дітей у мене немає, дружини теж. Було два брати, померли, тепер сам я на світі. І смерть моя, якщо вже трапиться вона, нікому горя не завдасть. Помру — так помру, воно при справі померти краще, ніж залитися чи в зашморг полізти, як багато хто з колишніх служивих людей чинить. Ось так. А тепер розкажіть мені, будь ласка, подробиці, якщо можна.

Таїти не було чого, я все й розповів про Анюту. Мовляв, шукаю співачку викрадену, жодних слідів немає, є лише підозри, й серед підозрюваних — ось такий скотопромисловець Харламов, якого нам і треба перевірити.

— Може, він, а може, і не він, може, буде так, як із «Білим Єрусалимом» сталося. Непевна така справа, невідомо, в який бік і дивитися.

— Так, справа темна, — кивнув Самсонов.

Ми ще трохи побалакали і вляглися спати, бо їхати було довгенько. Я спочатку заснув, а серед ночі прокинувся від думок про викрадення Анюти. Вкотре міркував про це, те саме в голові пережовував, але нічого зрозуміти не міг. Тут іще й сум накотив, бо замість на захід плисти, їхав я на схід, подалі від доньки. Аж серце заболіло, і закректав я.

— Не спиться? — спитав у темряві Самсонов.

— Ні.

— Про справу думаєте?

— Про неї.

— Я теж. І ось що мені подумалося. У чому викрадачі пані Анетту повезли?

— Та чи в екіпажі, чи в авто.

— Ні, то Одесою возили чи в екіпажі, чи в авто. А далі? Якщо до Царицина везти або взагалі до Єкатеринбурга, возом чи авто не довезеш. Це тільки потягом треба. А як у потязі сховати викрадену, щоб не бачили її?

— Ну, так, навіть якщо купе окреме, все одно ж сховати важко. Та ще й на кілька днів!

— Значить, щось інше вигадати мусили.

— А що як окремий вагон найняли? Бувають же такі в людей багатих, яким не хочеться з посполитими їздити!

— Може, і так, — погодився Самсонов.

— Перевіримо! — Я підхопився, вдягся, побіг питати, коли наступна станція. Там дав телеграму до Одеси. Попросив Бориса на вокзалі дізнатися, чи не приїздили окремі вагони, а якщо так, то кому належали.

Забіг у вагон, попросив коньяку й чарок. Приніс їх вагонник.

— Давайте, Василю Петровичу, вип’ємо, бо, може, схопили і взяли ми слід.

— Чи варто поспішати радіти?

— Варто. Бо хоч щось може бути! — запевнив я, ми випили й почали балакати. — Спати хочете?

— Ні, Іване Карповичу, не спиться мені останнім часом. Вляжуся, очі заплющу, а сну й крихти немає. Лежу, ворочаюся, потім підведуся, чайник поставлю, покурю, пригоди ваші почитаю. Якщо під ранок засну, то й добре. Думаю, від неробства це. Аби бігав днями, а не вдома сидів, то й спав би краще.

— Може, і так, — погодився я. — Від неробства і настрій поганий, і сну немає, і сум бере. Страшна справа неробство. Не розумію я людей, які люблять лінуватися. Та якщо я до обіду в ліжку пролежу, в мене голова заболить! А є люди, які б лежали і лежали!

— Це тому, Іване Карповичу, що служаки ми з вами. Звикли до служби, бігати звикли, і нам інше життя не личить.

Ото за такими розмовами прибули ми до Царицина, де Самсонов пішов шукати свого знайомого, а я відвідав поштамт. Уже надійшла відповідь від Бориса, який повідомив, що в день викрадення Анюти на вокзалі в Одесі не стояло жодного особистого вагона. Один вагон відбув за два дні до пограбування, другий прибув за три дні після. Ось і все. Я попросив дізнатися ще й про сусідні станції. Анюту могли вивезти за місто, а там уже посадити в поїзд. Вийшов почекати до центрального входу. Був із вусами і в окулярах, щоб часом не впізнали. Помітив натовп, людей двісті, на чолі з чоловіком у чернецькому вбранні. Чоловік кричав про розбещення молоді і гріх. Натовп дружно йому відповідав. У руках у декого була бруківка, виламані штахетини, а то й сокири. Поліція на цей безлад уваги чомусь не звертала.

— А хто це? — спитав я у візника, що курив поруч і теж дивився на натовп.

— Це отець Іліодор, боєць наш, — задоволено відповів візник.

— Боєць?

— Ага, нечисть різноманітну виводить. Спершу німців тут бив, потім жидів. Потім магометан нечестивих. Наших людей захищає, а нечисть усіляку — до нігтя!

— А зараз що?

— Пішли театр Солонця громити.

— За що?

— Бо там хвільми розпусні показують. Молодь псують, послаблюють православний люд, щоби ми німцю війну програли. Може, відвезти кудись?

— Поки не треба, товариша чекаю. — Я пішов на станцію, поговорив із залізничниками. Спитав, чи були тут особисті вагони. Сказали, що приїздили, а місцевих не було. Якось так виходило, що зарано ми з Самсоновим коньяк пили.

Знову вийшов я до входу, побачив товариша мого.

— Їдьмо, знайшов я знайомого, — сказав чомусь сумний Самсонов. Ми сіли до візника, якраз того, що про Іліодора розповідав, і рушили. Я подивився на Самсонова, хотів дізнатися, чому засумував він. Але Василь Петрович кивнув на візника, і ми мовчали, аж поки не приїхали на берег Волги. Велика ж річка — що вже Дніпро здоровенний, а ця ще ширша буде. Але мені не до річки було.

— Що сталося?

— Та зараз послухаєте. Ходімо, — сказав Самсонов, а сам аж зблід.

Він повів мене вулицею, частенько озирався.

— Спокійно, Василю Петровичу, не слідкує ніхто за нами, я за цим дивлюся.

— Дуже погано говорять про цього Харламова, — зітхнув мій товариш.

— Якщо ризиковано, то ви їдьте. Це моя справа, я і займатимуся.

— Та не про те йдеться, Іване Карповичу. З вами я, це вирішено.

Ми пройшли кілька кварталів, повернули від Волги, зайшли в підвал триповерхового будинку. Там кілька кімнат було. В одну, з окремим входом, ми зайшли. З нами привітався чоловік віком десь як Самсонов, дуже хворий. Блідий, ледь підняв руку з ліжка, кахикав, наче роздирало його.

— Ось мій товариш, — відрекомендував мене Самсонов і показав на господаря. — А це мій колишній колега з розшукової поліції.

Ми кивнули один одному.

— Отже, цікавий нам скотопромисловець Харламов, розкажи, що про нього знаєш, — попросив Самсонов. Господар аж зашипів.

— Тихо ти, тихо! Пошепки кажи!

Скривився і знову закахикав. Схоже, хворів на туберкульоз, і місце в темному сирому підвалі йому для життя не годилося. Але кращого не мав.

— Не знаю, навіщо він вам потрібен, але краще з ним справ не заводити. Ціле місто в руці тримає. І не тільки місто, а й усю ріку від Астрахані до Нижнього, весь степ між Волгою та Уралом! Перший багатій у повіті, й у всій Саратовській губернії не останній. А губернія заможна!

— І з чого багатий він такий став?

— Починав із худоби. Купував у козаків уральських, а також у орд киргизів-кайсаків, після чого перепродував до Нижнього. Потім став до Москви возити, до самого Петербурга. Де народу сила, м’яса всім хочеться. Але таких, як Харлам, — його всі Харламом звуть, а не Харламовим, — багато було. Він вигадав одного року всі вагони для перевезення худоби винайняти. На залізниці не схотіли одному всі вагони здавати. Тим паче Харлам знижку вимагав. А потім у голови правління Волго-Донської залізниці будинок пограбували. Голова, німець, із дому з’їхав, родину до Москви відправив, але вагони не віддавав. У поліцію поскаржився, Харлама арештували. Хлопці мені розповідали, що вже тоді при ньому було кілька зарізяк, яких він у Персії з рабства викупив і зробив охоронцями. При зброї були, але Харлам наказав здатися. А потім прискочив сам німець, сказав, що помилився, жодних претензій до Харлама немає, а він готовий укласти договір про передачу вагонів. Ось так!

Господар захлинувся кашлем. Я почекав, потім спитав:

— І чого ж німець позадкував?

— Та кажуть, що якось прийшов він до свого кабінету, а там на столі голова ляльки лежить.

— Ляльки?

— Так, улюбленої ляльки його доньки, яка в Москві була. Хтось пробрався в будинок, відрізав ляльці голову і до Царицина привіз! Ось такий цей Харлам був!

— Так він же у в’язниці сидів!

— Він — так, а ось Митрофан Сковородников — ні.

— Що за Митрофан?

— Права рука Харлама. Колишній контрабандист. Хвалинським морем до Персії плавав. Як треба купцям в обхід митниці товар провезти, до Митрофана зверталися. Він возив. Бувало, що повезе й не довезе — мовляв, прикордонники спіймали. Насправді ж собі товар забирав і перепродував. Покрекчуть купці, але знову по допомогу звертаються, бо в Митрофана один раз із п’яти невдалий, а в інших кожен другий. Добре заробляв, але знахабнів. Мало що частіше став купців дурити, так іще й нікому більше плавати не давав. Змовилися купці, найняли туркменів, ті схопили Митрофана на березі, в пустелю відвезли й зарили зі зв’язаними руками та ногами. Там би йому і гинути, але якось зміг вилізти. Кілька днів біг, поки підібрали його кочовики. Відгодували трохи і перетворили на раба, щетини підпустили.

— Це як?

— Щоб раб не втік, панахають йому п’яти на ногах ножем, сиплють у рани щетину кінську. Потім бинтують і не дають із тиждень ходити, чекають, поки загоїться. Щетина в рані залишається, і потім на ногу прямо не станеш, вивертати треба, інакше болить страшенно, коле, наче по голках ідеш. Із такою ходою далеко не втечеш. Залишили Митрофана в рабах — щоб за худобою дивився, кізяки збирав. Але не та він людина, щоб у рабах бути. Втік. Спіймали його, били страшенно, а потім по пальцю на руці відрізали й ніс пошматували. Для науки. Тільки зовсім іншого Митрофан навчився. Якось поїхали чоловіки зі стійбища худобу переганяти. Залишилися жінки та кілька підлітків. Ті Митрофана ображали, били, знущалися. А він терпів. Уночі узяв із чавуна кінську ногу обгризену і, наче палицею, всіх своїх кривдників прибрав. Забрав зброю, заліз на коня без сідла та стремен і помчав до Уралу-ріки. Митрофана переслідували, але він утік, доїхав до козаків. А там якраз Харлам худобу купував. Наказав Митрофана сховати в скриню. Наскочила орда, давай вимагати віддати. Козаки про втікача не знають. Погрози, крики, стрілянина. А Харлам тишком-нишком виїхав. Так став Митрофан йому служити. Щетину з ніг лікарі вийняли, а ніс порізаний він собі залишив. Щоб страшніше виглядати. І бояться його всі. Кілька разів приходили з орди азіати, мститися. А він їх убивав. І туркменів убив, які його викрали, і купців убив. Такий він. — Господар замовк.

— Ох і звичаї у вас тут, — закрутив я головою.

— Азія-с, — кивнув чоловік. — По всій державі у нас кров пустити не бояться, а тут узагалі люблять.

— Далі про Харлама розкажіть.

— Ага, значить, викупив він усі вагони. Восени пригнали скотопромисловці худобу до станції, а там Харлам сидить і каже, що всі вагони його, чужу худобу він возити не буде, а от купити може. Тільки ціну давав удвічі меншу. Скотопромисловці — люди з важким характером. Змовилися і вночі прийшли до його контори — спалити та й годі. А Харлам прожектори увімкнув — і ну з кулеметів поливати! Кажуть, півсотні людей поклав! Скотопромисловці до поліції, а там кажуть: нічого не знаємо.

— Чого ж поліція не схотіла Харлама притиснути?

— Бо перед тим страйк на залізниці був. Мітинги, заворушення. Чекали зі столиці на комісію, і для багатьох вона була дуже недоречна. А тут Харлам запропонував лад навести. Запросив голів страйкового комітету на баржі поплисти. Обіцяв допомогу — мовляв, сам із селян, за трудовий клас горою. Страйккомівці на баржу сіли, їх на середину Волги вивезли і втопили. Жоден не врятувався. Ще кількох агітаторів-бунтівників у степу без голів знайшли. І злякалися залізничники. Вийшли на роботу. Після цього Харлам у пошані був, поліція його й зачепити не могла. Сидів він у себе в конторі, ховався за кулеметами. А худоба ж не чекає. Пригнали десятки тисяч голів, із ними щось робити треба. Вагони є, але паровози всі біля контори Харлама. А та контора — наче фортеця, не візьмеш. Почали скотопромисловці по одному здаватися. Цей продасть Харламу, і цей. Бо ж худоба не зерно, не чекає. І потягнулися ешелони на північ. І з кожного Харламу добрячий прибуток капав! За ту осінь збагатів він шалено! Думали, в загул удариться, бенкетувати почне, як у наших людей заведено. А цей — ні. Цей людей найняв, контору зміцнив, а взимку, коли роз’їхалися скотопромисловці, почав по одному їх ловити. Десятків зо два за зиму мертвими знайшли. Всіх, хто до останнього не здавався й худобу не продав, — усіх прибрав. Уже наступної осені всі череди його були! І став він багатий страшенно. Пароплав купив, на той пароплав сам саратовський губернатор приїздив відпочивати.

— Як пароплав називається? — спитав я.

— Тоді був «Чайкою», а зараз «Анетта».

— А чого перейменували?

— Не знаю, — відповів господар.

— Може, закохався він у дівку яку?

— Тю, в нього ж серця немає, у цього Харлама! В кого він закохатися може? — Господар головою закрутив. — Та й навіщо йому закохуватися, коли всі будинки розпусти в місті — його! Сотні дівок у нього є.

— О, то він і дівками займається?

— І дівками. Будинки спочатку належали одному татарину з Казані. Він і поліцмейстеру платив, і міському голові, і в губернію, і в столицю, всюди знайомства мав. Схід же поруч. До Персії та Індії наших дівок відправляв, а звідти персіянок віз і негритянок.

— Господи, негритянки хоч кому потрібні? — скривився Самсонов. — Чорні ж вони, наче сажа.

— На кожен товар, Васю, є свій покупець, — відповів господар. — То були негритянки в ціні, дорожче від наших коштували. Я вже тоді тут у поліції служив, тому знаю. І от якось прийшов до татарина Харлам і запропонував продати будинки. Як восени ешелони з худобою відправить Харлам, так валізи готівки й має. Але не любив, щоб гроші так просто лежали, вкладав їх завжди, щоб працювали. Гроші мають гроші робити — таке у багатих правило. Сказав ціну татарину, а той продавати відмовився, бо ж не ціна, а половина від ціни. Поторгуватися хотів. Та тільки Харлам торгуватися не любить. Любить, щоб за його ціною все було. Поїхав до отця Іліодора, настоятеля чоловічого Свято-Духового монастиря. Це відомий пастир тут був, багато до нього ходили, особливо на проповіді, вмів він читати так, що аж серця запалював. І в найближчій проповіді завів Іліодор, що недобре, коли магометани торгують людом християнським, наче в ярмі татарському, коли цьому буде край, питав. Так повів, що обурилися люди. Поліція заметушилася, нам же треба, щоб тихо все. Прибігли до Іліодора, сказали, щоб припиняв він такі проповіді, а то й до погромів дійти може. Він обіцяв припинити, але наступного разу ту саму пісню завів. Тут уже татарин, Хафізов його було прізвище, захвилювався. Поїхав до міського голови, попросив угамувати проповідника. Міський голова до Синоду звернувся, щоб забрали отця Іліодора. А той у неділю знову почав проповідувати. Та так людей розпалив, що вискочили з церкви, а там якраз палиць дерев’яних віз стоїть. Наче дрова. Розхапали і побігли. Не до будинків розпусти, а до будинку Хафізова. Двері виламали, господаря так віддухопелили, що ходити більше не міг. Продав усе Харламу і виїхав геть.

— І що, не знайшлося того, хто бодай кулею зупинив би?

— Та чого ж, були й такі. Це вже потім, коли Харламу худоби мало стало і вирішив він за нафту взятися.

— У вас тут і нафта є?

— У нас немає, але вся нафта з Баку і Грозного через Царицин іде. Харлам це второпав і почав пропонувати нафтопромисловцям охорону. Мовляв, степи дикі, їдуть ними цистерни, як би чого не сталося. Але ж нічого не ставалося. Кочовикам нафта не потрібна, цистерни цілі їхали. Роками так було. А потім запалала одна. Ще одна, ще. Потім цілий ешелон вигорів. Збитки, паніка. Але ж нафтопромисловці — люди впливові. Як же вони будуть якомусь босяку платити? Зібралися у столиці, труснули калитками — і вирішено було Харлама арештувати. Місцевій поліції не довіряли, надіслали вагон агентів аж із Царства Польського й піхотний полк виставили. Оточили контору, увірвалися, а там нікого. Бо виявилося, з контори підземний хід був на двісті метрів у ярок. І тим ходом Харлам улив. Сховався у степу. Але ж вік весь бігати не будеш. Послав Харлам до столиці отця Іліодора, кажуть, не з порожніми руками, а з двома валізами катеринок!

І зміг Іліодор до самого царя на прийом пробитися, дві години з ним розмовляв і якось улестив. Потім государ наказав Харлама не чіпати. За це Харлам отцю Іліодору новий будинок купив, дві машини і довічний кредит організував. А нафтопромисловці відступили, і стало з кожної цистерни Харламу капати. — Господар знову закахикався.

Я подав йому чашку води. Він випив трішки.

— Та не заспокоїлися нафтопромисловці. Якось плив Харлам кудись на пароплаві, сидів на палубі, кумис пив. Він за звичками справжній азіат. Кумис п’є і кров свіжу полюбляє. Так ото сидів, сьорбав, а тут куля в голову. В потилицю зайшла, зі щелепи вийшла. Смертельне поранення — це всі лікарі говорили. Пароплав до берега пристав, Митрофан кинувся шукати вбивцю, знайшов окопчик на берегу, де той чекав, і кінські сліди. Утік убивця. Митрофан прибіг на пароплав, повезли до міста Харлама. Коли в лікарню привезли, живий ще був. Усі думали, що там помре. І помер. Сповістили людей, похорони почали готувати. І прийшли до Митрофана нафтопромисловці, й сказали, що платити більше не будуть. А якщо хоч одна цистерна згорить, Митрофан отримає те, що господар його отримав, — у голову. Митрофан послухав, а потім двері відчинилися й завезли на візку Харлама. Ходити він не міг і говорити не міг, бо щелепу подробило, але живий. Наказав нафтопромисловців убити. Страшно якось, за азійським звичаєм, я навіть не буду говорити, як саме. Далі платили йому за нафту, за кожну цистерну. Хотіли було прокласти нову дорогу через Військо Донське, щоб Царицин оминути, так усю команду інженерів, які пошуки проводили, живцем закопали. На тому все і скінчилося.

— Ач який, — закрутив головою Самсонов, приголомшений почутим. — Диявол у людській подобі.

— Та й не таких дияволів я зустрічав. — Згадав я про купця Піменова, якого деякий час охороняв.

— А ще був випадок, коли на початку війни, тільки-но сухий закон почався, приїхали хлопці спиртним торгувати. Були у них винокурні десь на півдні, в Херсонській губернії. Звідти везли залізницею і тут продавали. Харлам сказав, що сам торгувати буде. І в Царицині, і далі по всій Волзі від Астрахані до Рибинська. Та не погодилися хлопці. Гонорові були, завжди в чорних костюмах, у капелюхах широкополих, озброєні винятково пістолетами кольт. Круті були, а Митрофан їх у степ вивіз і десь подів. А Харламов сам винокурні запустив. У ярках, у степу, куди жодна поліція не добереться. Хороші гроші почав заробляти. Після замаху він досі говорить нерозбірливо, обличчя в нього страшне. Частіше в конторі у себе сидів. Раз під контору вантажівка під’їхала. Шофер вийшов і пішов собі. Охоронці його спитали, чого приїхав. Шофер навтьоки. Охоронці за ним, а по них із кулемета вдарили, з легковика. Одразу півдесятка поклали. Водій дременув, і легковик поїхав. А далі пролунав вибух. Такий сильний, що рознесло всю контору. Кілька десятків людей у ній сиділо, охоронці, бухгалтери, діловоди — жоден не вцілів. А Харлама саме не було на місці. Підземним ходом вийшов за півгодини до вибуху. Пощастило мерзотникові. Наказав він знайти, хто вибухівку привіз. Митрофан шукати почав, на шматки людей різав, щоб розповідали. А тут у степу винокурні запалали. В один день усі. Кількох підпалювачів спіймали. Перед смертю вказали вони, що з Одеси їх найняли. Митрофан хотів людей узяти й до Одеси їхати воювати, але Харлам зупинив. Страшний він, але не божевільний. Домовився з тими хлопцями так: від Астрахані до Самари по Волзі він торгує, а все, що вище, — Їм. Так і досі, хоча замість хлопців тих тепер Синдикат працює. А Харламу, крім нафти, з питва підпільного капає!

— А що він сам за людина? Є в нього родина? Як відпочивати любить?

— Людина, кажу ж, страшна. Вбити йому — як плюнути. Тому і хвилююсь я за вас, хлопці, коли розпитуєте. Я-то мовчатиму. Мені жити залишилося добре, коли місяць. Але якщо когось іншого спитаєте, вже за годину Митрофан знатиме, що господарем цікавляться. А цього тут не люблять. Якось приїхав один із Москви. Казав, що книжку хоче написати про Харлама. Обережний був, але вже наступного дня зник. Митрофан забрав і де подів — або риби волзькі знають, або черваки степові, або тобети харламські.

— Хто? — перепитав я.

— Тобети. Пси дебелі. Кожен двох вовків придушити може. Але не на вовків вони навчені, а на людей. Беруть слід, женуться, наздоганяють, загризають, голову відкушують і в пащі приносять Харламу. А як не принесуть, убиває він. Ось як!

— Аж повірити важко в таке. Але Азія, всяке тут буває, — кивнув я, згадавши про службу в Туркестані. Потім почувся мені наче рух у коридорі. Я тихенько ноги випростав і навшпиньки до дверей підійшов. Відчинив їх різко, і в кімнату ввалився чоловік, що підслуховував.

— Ти хто такий? — спитав я грізно і кулак заніс.

— Сусід я, сусід, проходив повз! — закричав чоловік. Нетверезий, переляканий, у брудному одязі.

— Сусід, сусід, відпустіть його, — кивнув господар. Я відпустив, двері причинив, повернувся до ліжка. Побачив, що господар іще більше зблід.

— Наче тільки підійшов, не встиг підслухати, — заспокоїв я. Господар тільки рукою махнув, знову закахикався. — Переїхати вам звідси треба. Підвал, та ще й сирий, могилою стане.

— І так могили не минути. — Махнув рукою господар і вкутався у ковдру. Холоднувато було тут. — Василю Петровичу, а сходіть купіть дров в’язанку. Розтопимо хоч, — попросив я і грошей дав. — Поїсти теж купіть, ми тут почаюємо. Ви ж не проти?

Господар закахикав, махнув рукою, що не проти. Самсонов пішов, я почекав. Нахилився ближче, щоб говорити пошепки.

— То що з родиною в нього? Є?

— Була родина. Але дружина чи то померла, чи то він сам її вбив. Залишився син, але він, той, не весь, на голову хворий. Кажуть, що то божа кара Харламу за гріхи його. — Господар тихенько шепотів.

— І де син той живе?

— Наче десь у степу, а де саме — ніхто не знає.

— А Харлам?

— У Харлама маєток на острові. Волга навпроти міста надвоє розходиться, острів великий посередині, на ньому Харлам живе. На той острів припливати не можна, бо охорона озброєна, тобети, знову ж таки, вмить знайдуть і вб’ють. Кажуть, що там цілу фортецю Харлам побудував. Із баштами та кулеметами. І сидить там майже безвилазно. Як щось йому потрібно, везуть людину до Харлама. І як прогнівить, то не повертається людина, а що з нею стається — невідомо. Погане щось. Буває, людину на острів до Харлама викличуть, а вона кулю собі у скроню пустить, аби тільки не їхати.

— Майстер він лякати, — закрутив я головою.

— Добрячий майстер, — кивнув господар. — А що вам від нього треба?

— Та справу одну ми розслідуємо. І треба зрозуміти, чи причетний до неї Харлам, чи ні. Оце намагаємося.

— Краще, аби не причетний був. Бо ж як причетний, на порохню вас зітре. Страшна людина.

— А не чули, щоб він співи любив?

— Співи? — здивувався господар. — Хіба коли людей на смуги ріже, а бідолашні кричать. Може, оті співи він любить!

— Зараз у нього вороги є?

— Таких, хто тиждень пиячитиме, коли Харлам помре, багато. А ось таких, які б до цього руку приклали, немає. Були, але всі в землі лежать, із відрубаними руками.

— А він і досі не балакає, Харлам цей?

— Та балакає. Йому ж лікарів аж із Лондона привозили. Вони операції зробили, як могли зібрали щелепу і шкіру підлатали. Виглядає все одно страшно, і вимова погана. Але як жити захочеш, то зрозумієш. Ніхто не перепитує.

— То він весь час у маєтку сидить?

— Наче так, але ніхто напевно не знає. Може, в маєтку, а може, на «Анетті» поплив кудись чи полетів аеропланом у справах.

— Аеропланом? — здивувався я.

— Так, за містом школа авіаторів є. Армійська, але коли треба Харламу, не відмовлять йому. Та сам він літати не любить, більше вагоном своїм їздить.

— У нього є свій вагон?

— Ага, один нафтопромисловець подарував. Цілий палац на колесах! Із меблями й ванною, окрема спальня, окремий кабінет. Вагон броньований, кулеметні кулі тримає! З ним завжди ще вагон охорони їздить. Митрофан Сковородніков від господаря ані на крок не відходить! Кажуть, Митрофан душу дияволу продав і за те отримав можливість людей наскрізь бачити! Тільки подивиться в очі — і вже знає, чи брешеш ти, чи ні. Ніхто ще Митрофана не обдурив. Якщо вже побачить він брехню в очах, катують людину, до того катують, поки не з’ясують, у чому зрада. Чи гроші краде, чи на когось іншого працює! Тому не зраджують Харламу й не крадуть у нього. Страх навіть жадібність перебиває!

— Мала сума страх не переб’є, а велика — легко, — сказав я, бо бачив же, як за великі гроші люди про все забували.

— Е ні, то дивлячись який страх! Раз мужик один із села вище за течією плив на човні, коли дощ сильний почався. Ну, він до берега пристав, помітив печерку невеличку в кущах, сховався там перечекати. Робити немає чого, почав ножем у пісочку копирсатися. Наштрикнувся на тверде щось. Копати почав, викопав ящик. І знаєте, що там було?

— Що?

— Гроші! Дванадцять тисяч рублів асигнаціями!

— Звідки в печері гроші?

— І мужик про це подумав. Знаєте, що зробив?

— Не знаю. Що?

— Поніс ящик у контору до Харлама. Ось, мовляв, знайшов, ваші ж, бо більше тут ні в кого таких грошей немає. Мужика до Харлама притягли, той послухав і наказав засідку зробити біля печери. Сам пустив чутку, що ящик із грошима в березі знайшли. Наступного ж дня прискочили до печери троє братів Солоухіних, які на Харлама працювали, худобу по степах скупляли і на станцію гнали. Виявилося, їхні гроші. Братів схопили. Одного вбили, бо відстрілюватися почав, а двох на острів до Харлама доправили. Той їх особисто допитав і з’ясував, що таки крали в нього і вкрадене ховали у печері. У банк не клали і в ріст не давали, бо інакше б дізнався Харлам. Думали, що в печерці ніхто не знайде. Помилялися. Вбив Харлам братів, і не просто так убив, а наказав шкіру зняти, соломою набити й відправити до рідної заїмки. А м’ясо тобетам своїм згодував. Покарав крадіїв. А як боятися треба мужику, щоб дванадцять тисяч знайти й не забрати, не втекти, а до Харлама віднести! А ти кажеш, що жадібність страх переб’є! Дивлячись який страх!

— А що з мужиком тим сталося?

— Що? Харлам йому в нагороду сто рублів дав. Мужик святкувати почав і втопився. У Волгу впав. Чи сам, чи допомогли, щоб залишки грошей забрати.

— Небезпечне у вас місто.

— Ага, злодіїв тут багато. Раніше такого не було, бо працювала поліція, охороняла. А зараз поліція Харламу служить. Харламовських людей злодії десятою дорогою обходять, а всім іншим немає на що сподіватися.

— А бувало таке, щоб Харлам людей викрадав?

— І бувало, і є! Ось у степу в Харлама десятки тисяч голів худоби пасуться. Можна б киргизів найняти, але то ж треба гроші платити. Тому люди харламські в містах по Волзі ловлять людей. Здебільшого п’яниць. Кілька чарок наллють, а потім у вагон для худоби — і везуть. Проспиться бідолаха, а вже серед степів він. Виженуть із вагона, дерев’яне ярмо надінуть і женуть до степу. Там примушують за худобою доглядати. Не платять і копійки, лише годують сяк-так. Нікуди не втечеш, бо степ на сотні верст і охоронці харламські гарцюють. А як проти них сказати, одразу живим у землю закопають чи тобетів напустять. Можуть і спалити. У такому страху тримають людей, що ті й слова не скажуть.

— Та це ж кріпацтво якесь!

— Справжнє рабство! А все минається Харламу, бо скаржитися немає кому і немає куди! А ще ж крадуть дівок для борделів своїх і до Персії на продаж. До того доходить, що по селах молодиць і з хати не випускають. Бо тільки вийде — налетять, схоплять, і немає дівки.

— А поліція що ж?

— А що поліція? Все на киргизів списує, мовляв дикуни азіатські страх утратили. Хоча знають же, що то харламські хвати! Але бояться і згадати про них. Як я захворів і без роботи залишився? Прибіг до нас у відділок чоловік один, кричить, що доньку його викрали. Ну, поїхали на хутір до нього. Воно-то в степу спробуй знайди. Але тут якраз назустріч їдуть молодики, і я бачу, що на одному з коней щось смикається у мішку. Ми б, може, і проїхали б повз, бо ж бачили, що харламські шибеники. Коли як закричить із мішка: «Допоможіть! Викрали мене!». Почула дівка, що хтось їде, і заволала. А батько її впізнав — і до мішка. Харламські за гвинтівки схопилися, але я раніше двох зняв. Третій руки підняв, не хотів помирати. Звільнили ми дівку, бандита арештованого у відділок відправили, почав я папери оформлювати. Коли приїхало моє начальство і давай волати на мене — влаштував, мовляв, тут Кавказ якийсь. Двоє вбитих, викрадача людей схопили. Який ще викрадач, коли в нас людей не викрадають? — спитало в мене начальство. А тут ще й сотник харламський приїхав. У нього ж не просто так, у нього все по десятках і по сотнях. І якщо хтось із десятка схибить, утече чи вкраде, весь десяток покарають. А якщо десяток весь зрадить, то сотню. Завдяки цьому всі за всіма дивляться і подумати бояться, щоб зрадити. Сотник забрав свого бійця, а мені сказав забути про все, наче нічого й не було. Ані викрадення, ані стрілянини, ані трупів, ані арештованого. Геть нічого. Я відмовився, бо як же так? Вже ж зовсім подуріли, дівок серед білого дня крадуть! Мені погрожувати звільненням почали. Але я ж один з найкращих, як мене звільниш? Та потім якось додому я повертався увечері, а на мене напали. По голові вдарили й у Волгу кинули. Це ще минулої осені було. Мусив я спокійно на дно піти, але коли у воду впав, опритомнів, виплив якось, до відділку доплентався і там уже впав. Відвезли мене в лікарню, врятували. Але тут начальство почало казати, що напився я, сам у річку впав, службовий револьвер утопив. А голова розбита, бо перед тим на бруківку гепався. Навіть свідків знайшли. І звільнили мене без пенсії, гади такі! Тут іще й туберкульоз почався. Оце тепер жеврію. Скоріше б померти та не мучитися.

Я подивився на сирий холодний підвал. Померти тут було легко. Почулися кроки в коридорі. Господар перелякано подивився на двері. Я поклав руку на браунінг. Та це прийшов Самсонов — із в’язанкою дров, пакетом їжі й пляшкою гасу. Помітив, що гас закінчувався, а без нього ж у підвалі ще й темно стало б. Я почав вогонь розпалювати, Самсонов нарізав їжу. Допомогли господарю піднятися, поїли разом із ним. Ми їли мало, щоб побільше йому залишити, бо, крім хліба цвілого, нічого в нього не було. Я трохи грошей на стіл поклав, хоч господар і відмовлявся.

— Беріть, беріть. Я просто так грошей не даю, а тільки за допомогу, — запевнив його.

Коли вийшли на вулицю, аж легше стало. Тут весна, сонечко, а там наче в могилі.

— Ох, важко чесній людині на світі, — зітхнув Самсонов. — Ані кар’єри не зробив, ані родини не завів, служив сумлінно, а помирає, наче п’яниця якийсь у сирому підвалі.

— Ну, в нас часто так буває, і тому сподіватися краще на себе, а не на державу.

— І то так, — кивнув Самсонов. — Що зараз робитимемо?

— Та треба довідатися, чи в Харлама Анюта, чи ні.

— Як же довідаєшся?

— Та є в мене деякі думки. Ходімо до ріки.

Царицин весь уздовж Волги витягнутий, вузький та довгий, і до берега всюди недалеко. Ми підходити почали, коли я штовхнув Самсонова у провулочок. Товариш мій навіть не здивувався. Забігли ми, сховалися, дивимося за вулицею.

— Хвіст за нами?

— Та наче йшов якийсь, — кивнув я. — Он той.

Вулицею простував чоловік. Озирався навколо. Може, просто ішов, а може, за нами. В будь-якому разі, краще було стерегтися. Ми почекали, вийшли, ще вулицями поплутали і спустилися таки до річки. Йшли вздовж причалів із пароплавами, баржами та човнами. Багацько по Волзі плавало всякого. Побачили й пароплав «Анетта». Білий, гарний, назва великими літерами, і навколо намальовано щось на кучерики Анютині схоже. А може, просто на хвильки піняві. Біля пароплава стояли кілька охоронців, дивилися уважно. Час від часу якісь машини приїздили, виходили люди, заносили торби якісь. Ми кілька разів пройшлися повз, а потім присіли на лавці. Наче просто відпочивали, а самі дивилися за «Анеттою». Сам пароплав до берега припнутий стояв, а от поруч кілька парових катерів швартувалося — ці моталися кудись частенько. Якихось людей відвозили, якихось привозили. Мабуть, до маєтку Харлама.

— Ходімо, Іване Карповичу, щоб уваги не привертати, — прошепотів Самсонов.

— Зараз, — сказав я, бо побачив, як під’їхав до пароплава екіпаж із написом: «Григорій Ставицький — налаштування музичних інструментів». З екіпажа вийшов чоловік у костюмі-трійці, в руці тримав невеличку валізку. Пішов до одного з катерів, де його обшукали охоронці. Ретельно обшукали — і до валізки зазирнули. Потім пропустили до катера, і поплив той. Кудись на протилежний берег. А звідти інший катер прибув, вийшли якісь люди, на вигляд купці. Сумні, наче у воду опущені. Було їх семеро, а між собою не балакали, сиділи голови похнюпивши.

Активний рух тут ішов. Один катер туди, один звідти, повантажиться — і знову туди. Так і літали.

— Ну, тепер ходімо, пообідаємо, — запропонував я.

Відійшли від Волги, побачили трактир. Зайшли, взяли по мисці юшки з осетра, капусти смаженої з реберцями, штоф горілки і хліба. Добряче так пообідали, але бачу, що невеселий Самсонов.

— Боїтеся?

— За товариша мого хвилююся. Помирає ж. Треба його рятувати.

— Треба, — погодився я. — Тоді ходімо, заберемо, повезете його звідси.

— Куди везти?

— До санаторіїв, де туберкульоз лікують. Є такі.

— А ви?

— За мене не хвилюйтеся.

— Дуже вже небезпечний цей. — Самсонов скривився. Ми домовилися Харлама на прізвище не називати, від гріха подалі.

— Страшно, коли небезпечний, а ти не знаєш. А коли знаєш, то вже половина справи, — запевнив я. — А товариша вашого треба рятувати з тієї нори.

Пішли в підвал, а потім я планував відвідати того налаштовувача. Вже коли були неподалік від будинку, я прошепотів:

— Іду першим. Якщо зайду в підвал — ви за мною. А як ні, то ні.

Самсонов кивнув. Людина досвідчена, все розуміла. Я пройшовся першим і одразу помітив двох чоловіків, що курили трохи осторонь. І кілька облич у вікнах будинку. Щось цікаве у дворі відбувалося, от люди й роздивлялися. Я спокійно пройшов біля входу в підвал і не подивився, що там.

— Звідки будеш? — спитав один із тих, що курив, коли я проходив поруч. І подивився підозріло.

— З Воронежа. Земляка шукаю. Він такий дебелий, і на лобі шрам, бо кінь копитом ударив. Не знаєте тут такого?

— Копитом у лоба і живий? Міцний у тебе земляк!

— Міцний, міцний! Раз по столу в трактирі кулаком ударив — і навпіл переламав! Оце такий! Не знаєте його?

— Не знаємо. — До мене цікавість втратили, за входом у підвал спостерігали. Я за ріг повернув, а там екіпаж стоїть і ще кілька хлопців курять, чекають. Я далі пройшов, дочекався Самсонова, зовсім блідого. Пройшли мовчки кілька кварталів.

— Товариш мій не міг нас зрадити! — сказав нарешті він.

— Я на нього й не думаю. Сусід той, мабуть, таки щось почув. Доповів, от і вирішили дізнатися, хто тут розпитує.

— Вони вб’ють його? — спитав Самсонов.

— Не знаю. Але, судячи з того, що ми почули, він вже мертвий. А нам треба берегтися. Шукатимуть двох, тому ходити будемо нарізно. Зараз підете житло шукати. Кімнатку якусь, краще з окремим входом. Як винаймете, сюди прийдете і крейдою адресу напишете, щоб я знав, де шукати.

— А ви куди?

— Та треба з’ясувати дещо. Все, побачимося.

Пройшов іще кілька кварталів, подивився, чи немає хвоста. Не було. Тоді побачив крамницю патефонів. Зайшов, спитав про Григорія Ставицького. Мені адресу сказали. Взяв візника, але наказав відвезти на два десятки будинків далі. Коли проїздив, помітив, що зачинена контора. Вийшов, походив навколо, чаю випив. Нарешті приїхав налаштувальник. Пішов я до контори.

— Добрий день, чим можу допомогти? — спитав господар. Чоловік у віці, невеличкий, худенький, із довгими пальцями й трохи сумними очима в пенсне.

— Хотів би з вами поговорити.

— Слухаю вас. — Він трохи здивувався, але залишався ввічливим.

— Щодо вашого сьогоднішнього візиту, — сказав я — і тут він злякався. Смикнувся, наче я його батогом пригостив. Зблід, потім почервонів, око сіпатися почало.

— Вам краще піти звідси. Краще піти. Вам краще піти звідси, — повторював він і вказував рукою на двері. Я до дверей підійшов і причинив їх. Налаштувальник вихопив дамський браунінг і прицілився.

— Шановний, у мене браунінг більший, — сказав я і показав рукоять свого пістолета. — Але і вам, і мені краще не піднімати шуму. Я не місцевий, але начуваний про вашого клієнта.

— Я не буду з вами говорити! — перелякано прошепотів налаштувальник.

— Доведеться. І сховайте пістолет. А то вистрелите випадково, будуть проблеми і у вас, і в мене.

— А чому в мене? — нервово спитав настроювач.

— Бо Харлам спитає, чому я прийшов саме до вас. І що ви скажете у відповідь?

— А чому ви прийшли? Чому до мене? Я просто налаштувальник! Благаю вас, залиште мене! — Чоловік заплакав і опустив пістолет.

— Спокійно. Плакати немає чого. Я запитаю вас, вислухаю ваші відповіді й назавжди зникну з вашого життя. Ви зможете спокійно мене забути, наче поганий сон. Ось і все.

— Я не хочу нічого розповідати, за це відрізають язик!

— Відрізають, якщо дізнаються. А ніхто не дізнається.

— А, це ви перевіряєте мене! Так? Ви від Харлама!

— Якби він хотів вас перевірити, зараз би ви висіли в нього на дибі. Я сам від себе, а не від нього. Отже, ми говоримо, чи ви хочете, щоб про мій візит стало відомо? — спитав я. Налаштувальник у відчаї подивився мені в очі. — Добре, я так і знав, що ви розумна людина. Отже, що ви налаштовували в маєтку Харлама?

— Я не знаю про що ви... — почав було налаштувальник. Я дістав пістолет.

— Бачите, я навіть не в вас цілюся. Просто в стелю. Якщо ви не хочете говорити, я вистрелю в стелю, можливо, у вітрину, і піду. Приїдуть люди Харлама, спитають вас, що трапилося. Можливо, ви витримаєте розмову, але, найімовірніше, вам доведеться розповісти про мій візит. І вам дуже складно буде переконати, що ви нічого не розповіли. То що — розмовляємо, чи нехай усе буде погано?

Налаштувальник знову плакав. Опустив голову і плакав.

— Не поспішайте себе жаліти, у вас іще є шанс пожити. Отже, що ви налаштовували в маєтку?

— Рояль.

— Рояль?

— Так. Досить дорогий «Август Фьорстер».

— Хто на ньому грає?

— У маєтку живе цілий оркестр. У тому числі два піаністи.

— Харлам так любить музику?

— Я не знаю.

— Ну, вони ж для нього грають?

— Мабуть. Але я не знаю. З піаністами ми розмовляємо лише про рояль. Вони бояться, і я боюся.

— Вони там живуть увесь час? У місто виїздять?

— Здається, ні. Принаймні я не бачив їх у місті.

— То, може, Харлам їх просто викрав?

— Я не знаю цього, не знаю! — аж закричав налаштувальник.

— Тихо, тихо, не треба кричати. З вашого переляку я зрозумів, що знаєте. Розповідайте!

— Я нічого не знаю! — Чоловік затремтів.

— Я слухаю вас, — наполягав я і дивився строго. Браунінг не прибирав.

— Один із них попросив передати записку. Непомітно засунув мені під комір піджака. Невеличкий шматочок паперу.

— І що там було написано?

— Я не читав. Я з’їв її, ще коли плив катером.

— З’їли?

— Так, з’їв! Я не міг ризикувати! А раптом би її знайшли?

— Ви розповіли про записку?

— Звісно, ні! Я з’їв її, і я мовчав! Але коли я приїхав наступного разу, того піаніста вже не було. Був новий, переляканий і побитий.

— Того вбили?

— Я не знаю! Я нічого не знаю, я просто працюю з роялем!

— Де він стоїть, цей рояль?

— У залі. Там велика зала і сцена. На сцені рояль, під сценою яма для оркестру.

— То це концертна зала?

— Так, але вона дивна.

— Чим?

— Там немає сидінь для глядачів. Точніше, є, але одне. Велике крісло і маленький столик поруч.

— Одне сидіння на всю залу?

— Так, одне.

— Воно завжди одне?

— Завжди. Ну, принаймні ті рази, коли я був.

— Зала відокремлена від будинку Харлама?

— Я не знаю. Вже десь на середині річки мені на очі надягають пов’язку і знімають лише тоді, коли приводять до рояля. Я бачу лише залу й піаністів, усе. Господи, тільки нікому не кажіть, що я розмовляв із вами! Бо мене вб’ють! — Його аж судомило від жаху.

— Не хвилюйтеся. Кажу ж, ви забудете цю розмову, наче страшний сон. Іще одне запитання. А ви не бачили там жінки? Чи, може, чули жіночий спів?

— Ні, ніколи. Я бачив тільки піаністів і охоронців на катері. Ще раз зі мною говорив Митрофан.

— Про що?

— Він зазирав у очі й питав, чи не зраджую я Харлама. Це було дуже страшно, я знепритомнів і думав, що мене вб’ють. Але вони відпустили. Вже на катері отямився.

— А самого Харлама бачили?

— Що ви, жодного разу.

— Добре, дякую. Зараз я піду, а ви про мене забувайте. Нічого не було — ані мене, ані питань, — і ви мовчали. Їдьте додому, чарочку випийте, відпочивайте.

— Добре, — кивнув налаштувальник.

З тим я й пішов, поїхав у той район, де «Анетта» стояла. Там поруч кілька будинків було, поспитав, чи не здають житло. Була одна квартира на дві кімнати. З вікна добре було причал видно.

— Менш, ніж на два тижні, не здаю, — попередила господиня, стара жінка з бородавкою на лобі.

— Добре, за два тижні мені їхати треба буде. У Баку збираюся, нафту добувати, — збрехав я.

— Кажуть, платять там добре, — кивнула стара.

— Та, аби ж завжди платили як кажуть, а то ж ні, — зітхнув я. Стара порахувала гроші наперед і вийшла, я подивився у вікно, написав дещо на аркуші, пішов гуляти. Знайшов крамницю, де продавалися телескопи. Купив один із триногою. Потім пішов до місця, де Самсонов мусив адресу написати. Адреса була Я внизу написав свою і хотів було йти, коли Самсонов підбіг. Блідий, весь тремтить.

— Що з вами? — спитав я.

— Забрали Петьку, забрали, гади такі! Я заходив у підвал! Двері виламані, кімната порожня! Погубив я Петьку, погубив!

— Василю Петровичу, не ви погубили, а вони, бандити харламські. Вашої провини тут немає.

— Я того гада вб’ю, вб’ю! — зашепотів Самсонов. І тут я мусив із ним погодитися, бо як виявиться, що Анюта у Харлама, доведеться таки його вбити. Бо він із тих, які не відступають. Не віддасть він Анюту, навіть якщо якось викраду, шукатиме і знайде. Впертий негідник.

— Що ви дізналися? Тут та дівчина?

— Точно досі не знаю, але, можливо, й там вона Я винайняв квартиру, з вікон видно «Анетту». Буду дивитися, хто до Харлама плаває, може, щось помічу. А вас попрошу до Камишина поїхати. Чи пароплавом, чи залізницею. Треба надіслати телеграму до Одеси. — Подав Самсонову аркуш із написом. — Там і адреса вказана, і текст є. Я подумав, якщо Харлам викрав, він міг послати на справу Митрофана, а його порізаний ніс міг би запам’ятатися. Нехай в Одесі дізнаються, чи не вигулькував той ніс перед викраденням Анюти.

— Добре, зроблю, — кивнув Самсонов.

— Ну, тоді розходимося. І дивіться, щоб хвоста не було. Бо шукають нас.

Повернувся в номер, встановив телескоп, почув, як загули двигуни «Анетти». Пароплав відчалив і поплив на протилежний берег. Невдовзі сховався в темряві. Біля причалу залишилося одне авто з охоронцями. Я хотів роздивитися маєток Харлама, але він був схований серед дерев. Тільки дахи видно. Наступного ранку, щойно світати почало, я вже сидів під вікном і слідкував. Ось припливли катери і «Анетта». Під’їхало якесь авто. З нього валізу винесли, занесли на пароплав. Хвилин за двадцять із пароплава перевантажили на катер, і катер поплив. Я придивився до «Анетти». В одному з вікон побачив, що люди за столами сидять. Голі чомусь. Здивувався дуже. А потім іще авто приїхало — знову з валізою. Валізу підняли до голих, висипали на стіл цілу гору готівки. Голі її перераховувати стали, пакувати в пачки. Голі точно не вкрадуть — ховати ж немає куди. Ось порахували все, у валізу склали й до катера її понесли. Вирушила валіза на той берег. Я тільки головою закрутив. Виходило, що грошей тут не менше, ніж у синдикаті Кріка. Потім приїхала вантажівка. З неї мішки почали тягати на катер. У плямах мішки. Я придивився й побачив, що плями криваві, а в мішках якісь люди. Три перенесли, взялися за четвертий, а з п’ятого чоловік виліз. Руки зв’язані, ноги теж, і на очах пов’язка. З кузова стрибнув і пострибав наосліп. Охоронці з «Анетти» помітили, стали спостерігати. А чоловік головою крутить і стрибає прямо до Волги. Огорожа попереду. Втікач із розгону об неї вдарився, зойкнув, перевалився і у воду впав.

Тут бійці, які мішки носили, помітили, одразу вдвох кинулись у воду, хоч і холодна ж була. Довго борсалися, мені не видно було, що там діється, а потім випхали втікача на причал. Живого, здається. Побили, повантажили на катер і повезли. Сувора була дисципліна. Наказали привезти — везли, не дали втопитися. Далі ще валізи з грошима прибували. Потім якісь азіати приїхали у чалмах. Потім залізничники якісь. Потім отець Іліодор, якого я запам’ятав. Весь день катери через річку моталися, когось відвозили, когось привозили, але не всі поверталися. От тих, кого в мішках везли, я більше не бачив. І азіатів їхало туди шість, а повернулося чотири, і такі перелякані, що їх із катера виносили, бо самі ходити не могли. Ще кілька разів аероплани літали. Один Волгу перелетів, зробив над тим берегом коло, щось скинув, далі полетів.

Ополудні сходив я поїсти, повернувся й далі спостерігав. І десь уже ближче до вечора зайшов на катер чоловік. Мабуть, кравець, бо в руках тримав розкішну жіночу сукню. Я телескоп навів, щоб фасон роздивитися. Рукави короткі, коміра взагалі немає, навпаки — є декольте. Анюта таких не носила. Тільки скривився. Час ішов, а я досі не знав, тут вона чи ні. Цей Харлам теж особливого захвату не викликав. Небезпечна людина, хай йому грець. Та не з тих я був, що відступали. Далі спостерігав, сподівався таки щось побачити.

Увечері постукали у двері. Визирнув, побачив Самсонова, який доповів, що надіслав телеграму.

— А ще їхав із торговцем одним. Він трохи перепив — і давай патякати. То про те, то про се. Сказав, що віз із Царицина чотири ящики фруктів делікатесних і квітів багато. Я здивувався, бо рано ще ж, сніг тільки зійшов. Звідки фрукти, звідки квіти? А він розповів, що тут неподалік місто Сарепта-на-Волзі є, там німці живуть. У них теплиці великі, що хочеш вирощують. Торговець розповів, що він би й більше на Москву фруктів і квітів узяв, але німці мусили частину віддати якомусь багатію місцевому, якого побоювалися. Імені не назвав, але я одразу про нашого подумав.

— Думаєте, тішить фруктами та квітами співачку?

— Не знаю. Оце почув і вирішив доповісти вам, Іване Карповичу.

— Добре. — Я покрутив головою. — От яка зараза. Все якісь дотичні докази, а прямого жодного. Може, на Уралі Анюта, а ми тут тільки час втрачаємо? Як його напевне дізнатися?

Але я не знав як. Домовилися, що вранці Самсонов на пошту сходить, по відповідь із Одеси, а потім на вокзал, спробує довідатися про вагон Харлама, той самий, броньований. Пішов Самсонов, а я за ним. Перевірити хотів, чи немає хвоста. Не було. Я повечеряв, додому повертався. Перестріла мене проститутка дорогою. А воно, чесно сказати, після пригод у «Білому Єрусалимі», а точніше, після дивовижного порятунку з-під молота, якось гостро хотілося уваги жіночої. Але все часу не було. А тепер ось вирішив, що хороша нагода.

— Ти хоч до ліхтаря вийди, а то ж кіт у мішку.

— Сірник можу запалити. — І запалила.

— Ходімо, красуне.

— Ходімо, красеню, — засміялася вона.

Привів я її до квартири. Дорогою купив вина солодкого, тістечок. А там у мене кілька пляшок порожніх, одяг розкиданий, а телескоп схований. Готувався, раптом зазирне господиня. Вино відкоркував, налив, роздивився при світлі дівку. Молода зовсім, а така заморена. Обличчя сумне, шрамиків кілька, волосся ріденьке. Щось за спиною показала, я озирнувся, потім дивлюся — вино в моєму келиху хвильками пішло. Снодійного кинула.

— Дарма це ти. Брати в мене особливо нічого.

— Про що це ви? — злякалася.

— Про те, що ти у вино мені кинула. — Я келих відставив.

— Та нічого я не кидала, звідки ви взяли? — А в самої очі перелякані, зіщулилася, одразу видно — били її. Якщо людину б’ють, завжди помітиш. — Наплутали ви щось, не брала я нічого, не...

— Заспокойся. Бачу, що нелегке в тебе життя. Ну, у вашого племені воно всюди таке, — кивнув я. — Але ти мене не дури. Не люблю я цього.

— Вибачте. Дуже вже важко тут, — сказала вона і заплакала. Я спочатку думав, може, на жалість бере. Буває таке часто у жінок продажних. Заради того, щоб доплатив, і заплаче, і розповість історію сумну, як її, сиротину, життя кидало. Але ні, замовкла, сльози втерла. Узяла мій келих, пішла до вікна, вихлюпнула. Поставила, налила знову. — Вибачте, дурна я, не побачила, що ви людина серйозна. Давайте вип’ємо.

— Залюбки.

Почаркувалися, випили.

— Пригощайся. — На тістечка вказав. Вона половину швиденько підібрала. — Всі їж, я ситий. — Всі і з’їла.

— То як ви — в ліжко чи поговорити?

— А що, бувають такі, що поговорити? — здивувався я.

— Бувають. Ото почнуть душу вивертати, а я сиджу, слухаю. Я слухати вмію.

— А гроші потім платять?

— Ну, звісно, платять. Якщо я без грошей прийду, мене мамка битиме.

— Мамка? Отаманша ваша?

— Вона. Справжня моя мамка далеко, десь аж на В’ятці. У нас хліби замокли, їсти нічого стало. Голод. Мамка мене за руку повела на пристань, там пароплав пристав. За мішок борошна і полтиник продала мене. Бо менших братів-сестер у мене четверо. Тут або разом помирати, або їх рятувати. Я на мамку не ображаюся. А мене оце почало носити, поки сюди не занесло. Ви ж мені заплатите? Як прийду без грошей, мамка поскаржиться десятнику, а той битиме, може і в степ назавжди вивезти. Не хотілося б.

— Заплачу, не хвилюйся. А що це у вас за правила такі, жорстокі?

— А це ж Царицин.

— Поліція вас пасе?

— Поліція і підійти боїться. Інший у нас господар.

— Місцевий?

— Місцевий.

— Бачу, що боїшся навіть говорити про нього.

— Я боюся говорити, а вам треба боятися чути.

— Та вже боюся. — Налив іще вина. Випили.

— А ти сам хто? — спитала вона.

— Людина божа.

— А покурити в тебе є, людино божа?

— У мене немає. Як своє є, то кури, тільки у віконце, бо не люблю я тютюну.

Цигарку свою взяла, підійшла до вікна, кватирку відчинила і курила. На вулиці вже темно було, але причал освітлювався кількома ліхтарями. І на кораблях та човнах, які Волгою плавали, ліхтарі були. Дівчина курила, дивилася у вікно, потім сховалася.

— Чого ти?

— Он наш десятник ходить, не хочу, щоб мене побачив.

Визирнув, побачив чоловіка, який на «Анетту» зайшов.

— На пароплаві, чи що, служить десятник ваш? — Я далі дурнем прикидався. Зареготала дівчина.

— Скажеш таке. Цей пароплав Харламу належить, тут його контора.

— Харлам — це той, що головний тут?

— Він, — кивнула дівчина.

— То пароплав не плаває, якщо контора він?

— Чого ж, плаває. Я навіть на ньому раз плавала.

— Подорожувала?

— Ні, нам подорожувати не можна. Якщо спіймають у потязі чи на пароплаві, то вб’ють. У нас одна дівка хотіла аеропланом утекти. Все одно спіймали.

— Аеропланом? Де вона аероплан узяла?

— За містом є школа, вчать там на військових авіаторів. Груня з одним авіатором домовилася, той її й відвіз аж у Саратов. Звідти до Москви поїхала, домовилися з авіатором там зустрітися. Але хлопця Харламові люди прихопили, він усе розповів. Знайшли Груню в Москві, привезли сюди і навчили нас не тікати. Добре навчили. Тому ми не подорожуємо. А на «Анетті» нас на той берег возили.

— А що на тому березі?

— Харламів палац і угіддя.

— Так-таки й палац? Може, хатина просто? — засумнівався я.

— Палац! Палац! Таких і в місті немає! Справжній палац!

— І чого вас туди возили?

— А там охоронці сидять — Їх повеселити. За це нам не платили, але і плану в той день не вимагали.

Я ще вина налив, підніс келих.

— І що ви там робили?

— Та погули добре. Харлама не було, і оркестр грав, і феєрверки були, і вина досхочу. Кричали, танцювали, пили. Харлам дозволив, і ми гуляли.

— Прямо в його палаці?

— Ні, що ти! У палац і з охорони не всіх пускають. Для нас шатро велике напнули, як у цирку буває. Там столи поставили, сцену для оркестру.

— А оркестр тут наймали?

— Ні, в Харлама свій є. Грав нам, добряче так грав. Я так витанцьовувала, що аж ногу трохи вивихнула. Але там і лікар був. Віднесли мене в палац, допомогли.

— Оркестр, лікар — там іще багато людей живе? — спитав я, наче вражений розповіддю.

— Ні, там острів, лісом порослий. Колись, кажуть, було кілька хуторів, але як Харлам купив, усе звідти прибрав. Тепер тільки він і охорона. Навіть рибалки туди не плавають, бо кожного, кого на острові спіймають, собакам віддають. У Харлама собаки дебелі та злі, азійські, тобетами звати. Людину тільки так загризають!

— Ох і жахи ти розповідаєш!

— Та чисту правду! На власні очі тих собак бачила! — Вона келих підняла. — Щоб їх більше не бачити!

Випили, вона недопалок у вікно викинула, повернулися за стіл.

— А в цього Харлама родина є?

— Не чула.

— Тоді, мабуть, коханка якась там живе?

— А чого ти питаєш?

— Та цікаво — охоронцям дівок возить, а сам що куштує? — Я посміхнувся, підморгнув, наче вже п’яний був.

— Не знаю. — Вона келих допила, поставила на стіл і в підлогу почала дивитися. Я поліз у кишеню і золотий червінець звідти узяв. Поклав на стіл, біля себе. Дівчина голову підняла, подивилася на червінець, на мене, знову на червінець. — І що хочеш?

— Коли в палаці була, жінку бачила?

— Ні.

— Добре подумай.

— Ти оце червінець мені даєш, а мені ж голову ті тобети відгризуть.

— Це аванс. Якщо, звісно, розповіси щось цікаве.

— А може, мені цікавіше тебе здати, га, людино божа?

— За мене тобі й копійки не дадуть. А я червінцями плачу. То була там жінка?

— Ну, була.

— Як виглядала?

— Я її не бачила.

Я червінець зі столу взяв, щоб у кишеню сховати.

— Зачекай! — сказала дівчина. — Бачити не бачила, але чула!

— Чула?

— Чула. Співала вона. — Я й не смикнувся, сидів, наче нічого цікавого не почув.

— Співала? — спитав недовірливо.

— Ага. Хтось на піаніно тихо грав, а вона співала. Гарно так. Голос сильний, я такого й не чула ніколи. Коли лікар до мене прийшов, почав ногу вправляти, припинився спів.

— Так до вас і не вийшла вона? — Спитав я, вона подивилася. Я монету на стіл поклав і до неї посунув. Вона схопила і сховала. Я ще одну поклав. — То як?

— Ні, не виходила. Я її більше не бачила. І не чула. А того піаніста потім убили страшно.

— За що?

— Бо нікому, крім Харлама, вона співати не може! Нікому! А вона піаністу співала. Охоронці почули і донесли. Ну, і все.

— Хто вона, знаєш?

— Ні.

— А про неї щось інші дівчата говорили?

— Мовчать усі про неї. Бо почнеш говорити — одразу без голови залишишся.

— Але ж про піаніста знаєш звідкілясь.

— Десятник наш раз п’яний прийшов до мене і розповів. Потім зранку допитував, чи не патякав зайвого, але я казала, що сама п’яна була, нічого не пам’ятаю.

— Про ту жінку нічого не казав?

— Казав, що один із оркестру в неї закохався. Пропонував утекти. Закатували його. Тепер на неї й подивитися бояться. А Харлам час від часу сідає і співати наказує. Там, наче, зала окрема, і ніхто більше ту жінку чути не може.

— Давно вона тут?

— Цього не знаю. Гроші давай.

— Може, ще щось згадаєш?

— Більше нічого.

— Ну, тримай. Ще таких дорогих дівок у мене й не було.

Вона підвелася.

— Куди ти? Не поспішай. Сходи он у ванну, помийся, а то ж наче циганча.

— Боюсь я тебе з оцими питаннями твоїми.

— А ти не бійся. Червінці сховай, за ніч я окремо заплачу. Ті гроші віддай мамці, наплети, що п’яниця якийсь тебе замовив, тільки в ліжко впав, як заснув одразу. А про розмову нашу мовчи. Для всіх нас так краще буде.

— Та вже не дурна, мовчатиму, — кивнула. — То помитися можна?

— Можна. Вода гаряча є, мийся.

Вона пішла митися, а я аж підстрибнув на місці. Тут була Анюта! Тепер залишалося лише забрати її у Харлама. Як це зробити, я не знав, але певен був, що щось вигадаю. Підійшов до вікна, подивився на «Анетту», яка відпливала на той берег. Зникла в темряві. На її місці черговий катер залишився.

Почув позаду кроки босих ніг. Озирнувся і побачив, що гостя моя не тільки не взулася, але й не одяглася.

Читачі часто питають про мої стосунки з дамами. Одні бувають невдоволені, що не одружився, жив без шлюбу і в гречку стрибав, творив гріх, що зараз зветься «вільним коханням». Який приклад молоді подавав тими стрибками своїми? Чому насмілювався розбещувати невинні серця та душі? Лаяли мене читачі, писали листи до Священного Синоду і Цензурного комітету, просили мене зупинити і покарати. А інші читачі, навпаки, лаяли, бо мало в моїх історіях романтики, особливо тілесних пригод із подробицями. Мовляв, тільки ввечері з красунею здибався, а ось уже і ранок, цілую в рожеву щічку й відбуваю далі справу розслідувати. А де ж пристрасті, де симфонія тіл, де танок тісних обіймів, кохання-махання та інший статевий романтизм і дивовижні способи злягання від французького поцілунку до індуських витребеньок, про які тільки з підпільних журналів і відомо? Хочуть читачі отримувати повний опис того, що між вечірнім знайомством і ранковим прощанням сталося. Бажано не просто опис, а поезію цілу, зі сміливими метафорами і двозначними порівняннями, з докладним списком, що я на вухо дамі шепотів, а що вона, чи стогнала і як саме, як я лежав, а як вона, та інші подробиці. Видавці про це мені теж говорили — мовляв, треба б додати перцю пристрасті, бо ж читачі бажають помріяти, а над коханням мріяти дуже приємно, нумо, Іване Карповичу, зображайте ночі, сповнені пристрасті, в найкращому вигляді, не забуваючи жодних подробиць.

Однак, на превеликий жаль, обидві категорії читачів я задовольнити не міг і не можу. З одного боку, зобов’язався писати правду і тільки правду, тож не міг збрехати, що після ванни дівка одяглася й пішла, і нічого між нами не трапилося, незважаючи на радість мою через порятунок від молота. З іншого боку, я прихильник такої позиції: коли щось між двома відбувається, нехай тільки вони про те і знають. І розповідати я жодного бажання не мав. То вже вибачайте, дорогі читачі обох категорій, — може, і застарів Іван Карпович, але принципів своїх дотримується неухильно.

Отже, вже коли в чоло цілував я дівку біля дверей, поцікавився:

— Як тебе хоч звати?

— Клеопатра.— Вона скривилася. — Ну, насправді Гапка, але сказали, що треба Клеопатрою бути, щоб наче міська, а не з села.

— Ну, бувай, Клеопатро. Червінці сховай, мене забудь, язик тримай за зубами, якщо хочеш, щоб і зуби були цілі, і язик. Зрозуміла?

— Звісно!

Кивнула вона і пішла. Я трохи почекав, потім визирнув і поладнав номер на дверях. Зачинив їх, одягнувся, чоботи взув і влігся спати. Наснилася мені Моніка. Усміхалася, ручки тягнула, і від щастя, що ось скоро вже побачу її, аж прокинувся я. Полежав трохи, коли почув наче виск гальм на вулиці. Потім крики. Я з вікна визирнув і побачив, як до будинку побігли хлопці з револьверами. І ще одне авто на причалі зупинилося. З нього витягли Клеопатру, скривавлену всю. Вона ще в мій бік подивилася, а потім кинули її в катер і повезли на той берег. Я аж зубами заскрипів. Дівко-дівко, казав же тобі мовчати, а ти схотіла продати мене. Тільки ж я хитрий. Я одиничку зідрав, і стала у мене квартира шість, а була шістнадцять. Воно-то дивно, що поверх четвертий, а квартира тільки шість, але не подумала про це Клеопатра. Як і про те не подумала, що не грошей їй дадуть, а смерті відсиплють. Не з тих людей Харлам, щоб дівці якійсь платити. І так усе розповість.

До шостої квартири увірвалися, крики. На щастя, там нікого не було.

— Утік! Утік, гад! Знайти!

Почали будинком бігати, стукати по дверях. Я не відчинив. Наче нікого вдома немає. Побігли хлопці далі, а я горищем на сусідній будинок перейшов, потім на ще один. Там почекав трохи, спустився і пішов геть. Під ранок знайшов кімнатку, де Самсонов жив. Постукав у віконце, він відчинив.

— Що сталося, Іване Карповичу?

— Тут вона, тут! — сказав я. — Тепер точно знаю.

— І то добре, — зрадів Самсонов.

Уранці ще на пошту по телеграму сходив. Борис із Одеси сповістив, що бачили якогось вуркагана з носом порізаним якраз у ті дні, коли Анюта зникла. Точно вона була тут.

І сів я думати, як визволити її від цього Харлама. Розумів, що часу в нас небагато, що шукають нас і знайдуть, і треба діяти швидко, на випередження. День посидів, ніч не поспав — і ось уже вранці план у мене був. Без Самсонова перевдягнувся в селянські лахи, які він мені приніс. Сорочка, кожух, штани штопані, чоботи порепані, картуз бувалий. Убрався, дай, думаю, подивлюся навколо. А навколо околиця Царицина, хатинки, паркани, сараї, свині на вулицях риються, грязько, бо ж весна. Коли дивлюся — Самсонов іде. Несе пакунок зі сніданком, час від часу озирається. Коли я працював в охоронному відділенні, ми так часто бунтівників ловили. Бо ж знає людина, що треба дивитися, аби хвоста не було, але дивитися не вміє. Ідеш по місту, бачиш, що оглядається сам-один. Сміливо можна було рушати за ним, і кудись би та вивів. Треба навчити товариша дивитися обережно, щоб увагу не привертати.

— День добрий, — сказав йому. Самсонов насторожено подивився.

— Добрий.

— А чи не знаєте, де тут коня продають? Рудого такого, а між очима плямка біла. Хороший кінь!

— Не знаю, не знаю, — закрутив головою Самсонов.

— А ти чи не місцевий? — спитав я. Дивлюся, захвилювався товариш мій.

— Місцевий, але кіньми не цікавлюся. — Пішов собі. Десяток кроків зробив і озирається. Я почекав трохи, потім рушив за ним. Житло Самсонов винаймав у мазанці на два входи. З одного господарі жили, а з іншого кімнатку здавали. Постукав я в двері. Самсонов відчинив, здивовано подивився на мене.

— Чого тобі? — спитав. Дивлюся, рука під шинель пішла.

— Та спокійно, це я, Іван Карпович.

— Іван Карпович! — Він ошелешено придивлявся. — Ну, вмієте ви приховуватися!

— Нам зараз тільки так і треба, — відповів я, коли в кімнату зайшов. Говорили ми пошепки і прізвище Харлама не вживали. — Як новини?

— Та як, шукають нас. Кажуть, він нагороду призначив. Його люди всюди нишпорять. І на базарі були. Добре, що я пальто на шинель перемінив, до мене не підходили. До вас тим паче не підійдуть, бо ви наче звичайний мужик виглядаєте!

— Я і є мужик. Селянського походження, на хуторі живу. Правда, землі не залишилося, бо майже всю продав, і все ж.

— Поснідаємо?

— Давайте.

Поїли ми добре, Самсонов поставив на грубці чайник грітися.

— Що робити будемо, Іване Карповичу?

— Та є один план.

— І що за план?

— Ну, можна було б цілу війну почати. Був у мене досвід в Одесі, де хлопці не гірші за нашого діяли, але я їх переламав. Тут же треба розуміти, що сидить він царем, ніхто й не подумає проти нього повстати, бо бояться, бо знають, що проти нього не попреш. Але якщо по нашому брату вдарять, якщо будуть тріпати з різних боків, одразу ж почнуть замислюватися люди. Бо дуже багатьом заважає. Можна так розхитати все, що впаде. Із царем те саме було. Наче ж сидів при повній владі, хто подумати міг, що від престолу відмовиться?

— Царя війна прибрала. Аби не війна, сидів би далі.

— Правильно. Ми б нашому війну і влаштували. — Я далі не називав Харлама на ім’я. — Таку війну, що все б горіло і вибухало. Не знав би, куди бігти. Та от біда — часу в нас немає. Точніше, у мене. Доведеться обрати швидший варіант.

— Це який?

— А такий. Прибрати нашого.

— Та як же ти його прибереш, коли він на острові, в оточенні загону цілого сидить? — здивувався Самсонов.

— То треба вдарити звідти, звідки він не чекає.

— Це звідки ж?

— Із повітря. Товариш ваш розповідав, що за містом авіаційна школа є, а там аероплани. Я коли дивився, то бачив, що літали над річкою. Вони стоять на північ від міста. То ви, Василю Петровичу, їдьте туди. Обережно дізнайтеся, скільки аеропланів є, якої моделі, як охороняються. Всі подробиці.

— Але для чого це? — не зрозумів Самсонов.

— Потім скажу. Дійте обережно, бо шукають нас по місту. Чекайте мене в тій авіашколі.

— Добре, — кивнув Самсонов.

На тому й розійшлися. Я в селянській личині ходив спокійно. Харламські шукали чоловіка у пальто та костюмі, в черевиках, а тут мужик у кожусі й чоботах. Купив пиріжків смажених із горохом, поїв. Потім до зброярської крамниці зазирнув. Збрехав, що пан мій наказав манліхер подивитися. Манліхер був, не новий, але в доброму стані. Сказав, що пан завтра зайде. Далі вулицями плентався, пішов до причалу, де «Анетта» стояла. Охоронці тамтешні на мене й не дивилися. Воно ж видно, що ванька з села, кому він цікавий? Я собі присів, чобіт один зняв, почав ступню розминати, наче натер.

— Чого сидиш? — спитав хлопець, прикажчик із крамниці неподалік. Удвоє молодший, а дивиться гордо, бо він же з міста, а я — сільський.

— Братку чекаю. Він рибу повіз продавати.

— Щось ти балакаєш, наче не місцевий.

— А я ж не місцевий і є, з Калача я.

— Це де хохли? — спитав прикажчик. — Чутно.

— У нас усі так балакають, — кивнув я.

Дивилися на метушню на площі. Там якраз вискочили з «Анетти» бійці харламські, стрибнули у два авто й помчали кудись. Поруч до пароплава стояла ціла черга машин. Шість штук. Мабуть, привезли готівку, але її приймати не поспішали.

— Тривога якась, чи чого вони так женуть? — спитав я. Дивився, що перед причалом одразу шість.

— Та якихось чужих шукають, — сказав із розумним виглядом прикажчик.

— Яких чужих? — буцімто не второпав я.

— Та приїхали якісь і про Харлама розпитували.

— А хто це? — спитав я і простодушно подивився в очі хлопцю. Той аж головою закрутив.

— Ти що, не знаєш?

— Та я ж із Калача, не місцевий.

— Та Харлама навіть у Москві знають! Це ж Харлам! Володар Волги! — Хлопець аж очі вирячив.

— У-у-у...— Я закивав — мовляв, розумію, яка це поважна людина.

— Харлам хоч кому голову скрутить! Ото й шукають тих чужих!

— Ой, я ж теж не місцевий! — Я наче злякався.

— Та спокійно! Сиди, мужик, кому ти потрібен? Шукають освічених, у пальто. А ти що?

— Я — нічого! — закивав.

— Ох, як пава! — аж засичав прикажчик і став поглядом їсти даму, що крокувала до машин, які чекали в черзі трохи осторонь «Анетти», під’їздили до пароплава по одній. Дама була висока, струнка, з розкішним білявим волоссям, у гарному пальті, яке підкреслювало всі її принади, і в елегантному капелюшку. Прикажчик аж ногами перебирати став, наче жеребець.

— Мати Божа! — видихнув я.

— Та не хвилюйся ти так, село, не по тобі ця цукерочка! — сказав прикажчик. А я й не хвилювався, просто здивувався, бо дама здавалася знайомою. Обличчя б побачити! І чому волосся біляве?

— Оце б із такою любов закрутити! — переймався прикажчик.

Дама зупинилася біля останнього авто в черзі до «Анетти». Заговорила з водієм, узяла зі свого ридикюльчика цигарку. Мабуть, попросила підкурити, бо харламський боєць, який сидів біля водія, вихопив запальничку й подав дамі вогню. Потім вискочив, відчинив задні двері й запросив до салону. Вона всілася, харламський заскочив слідом.

— Ох, підфартило десятнику! — зітхнув прикажчик.

— Кому?

— Десятнику.

— З козаків, чи що? — здивувався я.

— Сам ти з казаків! У Харлама все так побудовано, наче у війську. Десятники десятками командують, підкоряються сотникам, а ті вже тисяцьким, які особисто Харламу доповідають. Оце гроші десятники привозять, кожен зі свого напрямку. Одному пощастило, бо і гроші отримає, і таку паву спопашить! От кому життя! — Прикажчик закрутив головою, відвернувся, але потім знов уважно дивився за авто, яке трохи коливалося.

— А що це воно робиться? — спитав я.

— Що, що! Злягаються вони!

— В авто?

— Ну ти й темінь неосвічена! — аж зареготав прикажчик. — Та в авто саме ж те! Я от теж раз в авто з дівкою був! Був!

І далі як почав заливати. Багата уява у хлопця виявилася, слиною бризкати почав, так захопився розповіддю. Я аж записати хотів, щоб у книжку потім дати, бо там же й деталі всі чуттєві, й подробиці, що, як та куди. Але писати нічим було, промову згаяв. А я за авто дивився. Бо якщо не помилився, події далі мусили розвиватися дуже швидко. Авто смикнулося і хитатися припинило. А потім із нього вийшов шофер. За шию обома руками тримався. Зробив кілька кроків, наче нетверезий, хитало його. Двигун машини завівся, й рушила вона з місця. А водій упав на коліна, і видно стало, що шия у нього вся в крові, як буває, коли горлянку людині переріжуть. До нього вибігли харламські з інших машин.

— Тривога! — закричали. І прикажчик, і ті, хто був поруч, на землю впали. Мабуть, навчені були. Залунали постріли. Але авто вискочило з набережної на вулицю й зникло за рогом. — Наздогнати! Наздогнати!

Харламські почали розвертатися, але, я так розумію, шоферів у них добрих не було, тому зачепилися один об одного. Кричали, лаялися, потім розчепилися, одне авто залишилося, бо заглухло. Пасажири з нього в інші машини розбіглися, а шофер вискочив — і ну штовхати! Якось завів, заскочив і хотів їхати за своїми. Аж тут я на дорогу вибіг.

— Ти куди! Тікай! — злякався прикажчик. Водій переді мною загальмував і страшенно вилаявся — мовляв, чого тобі, селюче, потрібно? Я на нього браунінг наставив, підбіг, за барки витяг, револьвер забрав, дав копняка — аж покотився він. Я сів за кермо і поїхав. Позаду стріляли, кричали, одна куля скло розбила, але втік.

Гнав собі, кілька кварталів проїхав, коли побачив попереду одне авто перекинуте. Біля нього кілька бійців харламських, скривавлених, бо голови порозбивали в аварії. Махали руками, щоб зупинився, але чого мені було зупинятися? Далі гнав. Ще одне перекинуте. А потім вискочив на вулицю і побачив аварію. Те авто, що тікало, врізалося в інше, теж харламське. Дівка, що всередині була, вискочила й відстрілюватися почала. Харламські за своїми авто сховалися і теж стріляли. Їх більше було, підстрелили б дівку.

— Митрофан наказав не стріляти! — заволав я і промчав повз харламських. Ті розгубилися й стріляти припинили. А от дівка могла мене й підстрелити. Кілька разів вистрелила, добре, що я пригнувся, згори кулі продзижчали. Пригальмував, двері відчинив, дивлюся — дама пістолет перезаряджає.

— Князівно, сідайте!

— Ваню? — Вона дуже здивувалася, але зметикувала швидко. Одразу стрибнула в машину, з валізою. Я дав газу. Харламські тоді тільки второпали, що я чужий, почали стріляти, потім переслідували, але князівна пригощала їх влучними пострілами. Виштовхала з заднього сидіння тіло зарізаного десятника і з двох рук била. Спочатку одне авто злетіло, а потім і друге.

Так, стріляла вона дуже влучно, казала, що батько з дитинства вчив її поводитися зі зброєю, мріяв про сина, доньку виховував так, наче вона хлопчик.

Князівною я свою знайому назвав не задля того, щоб похвалитися та прибрехати. Була вона справжня князівна, донька князя Гагаріна-Курдзи, нащадка роду заможних бессарабських землевласників. Щоправда, батько її виявився господарем так собі, землі мав багато, але всю в банки позакладав. Набрав кредитів, заплутався в боргах, судилися йому ганьба і прощання з родовими маєтками. Вирішив доньку заміж вигідно віддати. Знайшов жениха — багатого, але пришелепуватого, Поліні він не подобався, але вирішила допомогти батькові. Та просто з весілля дівчину зухвало викрав знаменитий бессарабський розбійник Григорій Котовський, із яким я ще до війни кілька разів стикався. Думав Гриша взяти за Поліну викуп, може, мріяв спробувати тіла княжого, та натомість наштовхнувся на пістолет, а потім і на кулак. Перетворився з викрадача на слугу. Удвох вони почали в Одесі бешкетувати. Я тоді саме працював там на прохання пана Бенціона, Анюта тільки починала співати після своїх пригод. Там ми всі й познайомилися. Тоді таке закрутилося, що багато хто голів не дорахувався, але князівна врятувалася. Відтоді її не бачив, і ось на тобі, зустрів.

— Ну, здається, відірвалися! — Вона перелізла на переднє сидіння і міцно мене розцілувала, я ледь із дороги не злетів. — Іване Карповичу, як же я вас рада бачити! Ви наче янгол-охоронець! Звідки ви тут узялися?

— Та сиджу, повітрям дихаю, а тут стрілянина, гонитва. Дай, думаю, подивлюся, що за дива. Коли бачу — князівна в халепу втрапила. Ви ж знаєте, Поліно, що я дамам у біді завжди допомагаю, от і втрутився. А ви ледь мене не пристрелили.

— Я ж не знала, що це ви. І пристрелила б, але набої закінчилися! — Зірвала біляву перуку. Під нею було коротке чорняве волосся, наче у хлопчика. — Але як же я рада вас бачити!

— Я теж, але треба думати, що далі робити. З міста ми вискочили, але у степу нас швидко знайдуть.

— Хто знайде?

— Власник цієї валізи, — кивнув я на заднє сидіння.

— І що воно за людина? — спитала князівна без жодного остраху.

— З дуже поганим норовом людина. Вбивати любить.

— Ну, ми теж не янголи. — Князівна посміхнулася.

— Та бачу, що ні. Ви ж, Поліно, обіцяли, що кинете розбійничати.

— Іване Карповичу, чесне слово, покинула ж! Три роки прожили з моїм Сашком чесно! Дитина в нас народилася. Сякі-такі гроші були, Сашко справу організував. Орендував цілий сад, яблука постачав до Києва і Москви. Все непогано було, а потім почалися у нас неприємності. Купець сусідній маєток придбав і почав на наш заглядатися. Запропонував ціну, ми відмовили, бо ціна так собі. Підіслав людей, щоб нам сарай спалили. Він з усіма так чинив: доведе людину, залякає, а потім за копійки купує що хоче. Але ж не на тих напав. Тільки погасили ми сарай, я на коня й поїхала до купця. Трьох собак пристрелила, двом слугам коліна пробила, а самому купцю довелося всі зуби вставляти після того, як щелепу підрихтували.

— Ох, Поліно, були ви різкі, такі й залишилися.

— Ну, воно ж спересердя. Така вже в мене натура. Може, справді поміркувати треба було, не поспішати, але такий гнів узяв, що з головою накрив. Ну, добре, я в лісі сховалася, поки вляжеться все. А купець, гад такий, наплів, що то не я, а Сашко мій напав. Соромно було визнавати, що жінка за зябра взяла, набрехав, що Сашко, і стріляв, і бив. Арештували чоловіка мого. Добре хоч документи в нас фальшиві, ще одеські пригоди не спливли. Але можуть. Я з лісу вийшла, думала справника звабити, щоб випустив. А справник каже, що красу мою цінує, але випустити зможе тільки за десять тисяч рублів. Не було в мене стільки. І близько не було, бо жили чесно, а чесне життя, Іване Карповичу, заощадженням не сприяє. Чоловіка я покинути не могла, віддала сина надійним знайомим, а сама поїхала на заробітки. Трохи в Баку поклювала, повернулася й помітила, що в Царицині грошву валізками возять. Вирішила одну прибрати до рук. Ось так ми з вами й зустрілися. А ви тут як опинилися? Читала, що на війну вас забрали.

— Забрали, потім відпустили. Тут я у справі одній. Анюту з «Варшави» пам’ятаєте?

— Анюту! Та звісно! Як вона, досі співає?

— Співає. Але невесело їй. Викрав її цей Харлам, тутешній володар, якому й авто належить, і валіза. Виявився меломаном. Тепер для нього співає.

— Так попросіть знайомого вашого, Кріка, нехай налякає цього Харлама, той одразу віддасть Анюту.

— У тому-то й річ, що Харлама не налякаєш і Анюту він не віддасть. Воювати з ним треба, а воювати дорого і ризиковано. Не буде Крік воювати, домовляться за гроші, і все. Цим людям гроші важливіші за будь-що. А як так, то бідолашній Анюті цього гирода й далі співами розважати.

— То це ви її рятувати приїхали?

— Приїхав. Ніхто ж, окрім мене, не врятує.

— Бачите, так до вас баби в біді й липнуть. — Поліна усміхнулася.

— Липнуть. Тільки зараз нам треба не про Анюту думати, а про те, як самим рятуватися. Пального небагато, далеко не втечемо, а в степу залишатися не можна, бо швидко знайдуть. Сховатися б десь. Пам’ятаю, на мапі бачив, що десь наче ліс тут мусить бути.

— Зараз подивимося. — Ця бісова дівка на ходу вилізла на дах авто, щоб роззирнутися. Я ж і загальмувати не міг, щоб вона не впала. Роззирнулась і знову в салон стрибнула. — Праворуч беріть, там ліс. Буде нам схованкою.

— Собаки в них. На людей натреновані.

— Одуримо собак. — запевнила Поліна. Оце вона така завжди і була, нічого не боялася. Я повернув праворуч, ледь помітною дорогою поїхав у ліс. Дивився навколо, чи не бачили нас, та степ був порожній. Добре, що земля на сонці й вітрі підсохла, — не загрузли. У ліс заїхали, допхалися до якогось ярка і там уже авто сховали, накидавши згори сухих гілок та трави. Тільки присіли відпочити, як у небі загуркотіло щось. Я поліз на дерево подивитися. Поліна — услід за мною. Побачили аероплан — ширяв над степом, наче придивлявся.

— Чи не нас шукає? — здивувалася Поліна.

— Та нас, а кого ж іще.

— То в цього Харлама і аероплани є?

— Та є, — кивнув я. — Ходімо. Треба воду знайти, щоб собак зі сліду збити.

— Так немає ж собак!

— От поки немає, готуватися треба!

Побігли ми вглиб. Знайшли кілька потічків, побродили ними. Князівна з валізою бродила — не кинула.

— Іване Карповичу! — За руку схопила. — Наче балакають.

Я прислухався. Точно, десь гуторили. Листя на деревах іще не було, звуки ширилися добре.

— І смаженим пахне, — прошепотіла князівна.

— Почекай, я подивлюся.

Обережно прокрався хащами, визирнув на галявину, побачив якихось людей, що смажили зайця на рожні. Волоцюги, вдягнені погано, нетверезі, регочуть, лаються. Я обережно повернувся до князівни. Вона сиділа на валізі й ножем гострила гіллячку.

— Добре ви ножем працюєте, князівно!

— У батька гайдук один був, із арнавітів. У Болгарії його стратити мусили, він до нас утік. Страшний зарізяка. Він і навчив. Можу ножем, можу шаблею. Хоча хто зараз на шаблях б’ється? — знизала плечима. Потім поплескала по валізі. — Половина ваша, Іване Карповичу, бо разом справу робили.

— Та викинь ти їх! Не до грошей зараз!

— Е ні, Іване Карповичу, я грошей ніколи не викидала! — Підвелася, валізу за спину закинула.

— Добре, ходімо, пошукаємо, де б сховатися.

— Та від кого там ховатися? — махнула рукою Поліна.

— Буде від кого, не хвилюйся.

Ходили ми лісом, аж поки не знайшли місцинку одну. Там дебеле дерево, вивернуте з корінням, лежало. Від нього яма лишилась, а навколо ями виріс чагарник. Ми яму закидали гілками, згори сухого листя насипали. Потім сходили слідів наплутали і сховалися. Біля схованки знайшов рештки коня. Мабуть, вовки взимку загризли й не доїли. Зараз ті залишки смерділи страшенно.

— Іване Карповичу, навіщо ви їх сюди тягнете?

— Запах забити.

— Ну, це ви прямо як індіанець! Пригодницькі романи читали? — усміхнулася Поліна.

— Жити хочу, — пояснив я.

Тільки присіли, як десь удалині гавкіт почувся.

— О — гавкають! Правду казали, Іване Карповичу. Ну, як завжди. — Поліна почала зброю перевіряти. — Як знайдуть, влаштуємо їм свято. Не здаватися ж.

— Ага, харламським до рук краще не потрапляти. — Я теж зброю перевірив.

— Дивна річ, Іване Карповичу, — прошепотіла зрештою Поліна. — От ви ж мене знаєте, ніколи я смерті не боялася. Під кулі йшла, не пригиналася. А тепер боятися стала.

— Та щось не бачу. Аби боялися, по валізу б не полізли.

— Боюся, Іване Карповичу. І просто зараз боюся. Ну, як боюся — тоскно мені, сумно. Раніше перед стріляниною аж стрибати хотілося, аж підкидало. Думала: от розважуся! А тепер зовсім не те.

— Подорослішали?

— Та ні, просто дитина в мене. Хто ж її ростити буде, якщо вб’ють? Як про це подумаю, так одразу й засумую.

— Ну, в мене теж таке, Поліно. У самого ж донька є. Я до того, як вона в мене з’явилася, і я після — дві різні людини. Коли народжується дитина, ти більше собі не належиш. Належиш ти їй. І вже тільки про себе думати не можеш, бо треба й про дитину думати. Зовсім усе змінюється. І страх смерті з’являється. У мене він теж є. Раніше я охоче в пригоди стрибав. Усе було мені мало, все хотілося ще і ще спробувати. Що важче, то краще, ходив по лезу ножа, і в голову це било сильніше, ніж горілка. А зараз аби спокійно й тихенько, аби доню гойдати та казки їй розповідати. Змінився, — погодився я.

— Стріляють!

— Ага.

Лісом лунали постріли, крики й лютий гавкіт.

— Дебелі песики, судячи з голосів, — прошепотіла Поліна.

— Там телята цілі, — кивнув я.

— По кому це стріляли?

— Та, мабуть, на тих босяків натрапили, що біля багаття сиділи. Босяки тікати, а ці їх ловити.

— Може, відведуть босяки від нас?

— Побачимо.

— Ох і сморід, — поскаржилася Поліна. Від кінських решток справді тхнуло добряче.

— Захистить він нас від песиків.

— От бачите, Іване Карповичу, як валіза нам знадобилася, — прошепотіла Поліна, коли ми на неї сіли. — Гроші кращі від перини, м’які та теплі!

Трохи згодом стало зрозуміло, що не кинули харламські нас шукати. Гавкіт і крики наближалися поступово. Ось уже й близько вони.

— Шукайте, шукайте! Харлам тисячу дає за голову чоловіка! А бабу живою привезти, він її буде сам на смуги пускати! — крикнув один із бійців. Собаки гавкали, з поводів рвалися, та нас не відчували.

— А що воно тут смердить?

— Та стерво якесь! Взимку здохло і гниє!

Жоден не поліз у чагарник дивитися, а поліз би — натрапив би на наші кулі. Пройшли харламські. Ми ще почекали.

— Ну, наче врятовані, — прошепотіла Поліна. — А як ви Анюту звільняти думали? Розкажіть, може, допоможу.

— Небезпечна це справа. Краще беріть гроші та їдьте, рятуйте чоловіка.

— Ну, Іване Карповичу, ви мені життя врятували, а тепер тікати пропонуєте. Допоможу вам, а потім уже поїду.

— Та я сам усе зроблю, не хвилюйтеся.

— Я й не хвилююся. Але ви ж знаєте, я вперта. Вирішила допомогти — то вже допомагатиму.

Я замислився.

— А ти тільки з пістолетів добре стріляєш, чи й з гвинтівки?

— Та з усього десятки б’ю.

— А манліхер тобі знайомий?

— Так, у батька був. Зі ста кроків пляшці шийку відстрілювала. А чому питаєте?

Розповів я Поліні свій план, вона дуже захопилася.

— Те що треба, Іване Карповичу! Допоможу вам тільки так!

— Ну, тоді зачекаємо темряви й підемо. А чемодан сховай, щоб не носитися.

Сиділи тихенько, аж поки не почало сутеніти. Як стемніло, вилізли ми з барлогу й пішли лісом. Вийшли в степ, почав я на небо дивитися.

— А ви на зірках знаєтеся? — спитала Поліна.

— Та є трохи. Оно Полярна. Вона на північ вказує. А нам на схід треба. Підемо так, щоб Полярна завжди ліворуч була, — показав я. — Ідемо тихо, не балакаємо.

Так і пішли. Кілька разів чули тупіт кінський, двічі гак робили, коли ніздрі ловили запах тютюну. Може, пастухи якісь серед степу ночували, а може, нас чекали засідки. Довгенько човгали, в Поліни аж черевички порвалися, мусила босоніж іти. Але не скаржилася, не з тих була, що скаржаться. Вийшли до якихось будівель. Я поплазував, розвідав, повернувся.

— Аеродром. Солдати охороняють. Те що треба. Тепер шукаємо, де б сховатися.

Сховалися на горищі якогось сараю поруч. Поліна в сіні полазила, знайшла куряче гніздо і десятка півтора яєць. Ними повечеряли й заснули. Прокинулися вдень, у щілину в даху роздивилися, що сидимо у дворі будинку, де жили родини техніків. Тут у них господарство своє: кури, корови, свині. Аеродром зовсім поруч. Чотири аероплани стояли. Один «ньюпор», на якому я літав із прекрасною Афродітою Клейнміхель. Уже добре.

Час від часу аероплани літали в степ — мабуть, нас виглядали. Ще ми бачили кілька загонів вершників. Харламські далі степ прочісували. І Самсонова бачив. Він на роботу найнявся, стійла чистив, свиням виносив. Я йому свиснув, він мене злякався, аж зблід.

— Іване Карповичу, ви!

— Я. Чого ти так здивувався?

— Та казали, що спіймали вас у лісі! Я бачив, везли когось у мішках.

— Босяків якихось спіймали, а я сховався. Що тут, багато охорони?

— Два десятки солдатів. Чергувати стають по чотири. Троє офіцерів-авіаторів. Було більше, але решта на фронті зараз. А ці після поранень лікуються і молодь вчать. Офіцери в місті живуть, на ніч тут не залишаються. А солдати й техніки тут.

— Випивають?

— Ну, а як же інакше? Руські люди, — посміхнувся Самсонов.

— Зброя тут якась є?

— У солдатів — мосінки, кулемет схований у штабі. Я туди дрова заносив, бачив, «льюїс», англійський.

— Добре. В місто сьогодні не збираєтеся?

— А треба?

— Дуже.

— То я попрошуся з одним із техніків. Він трьох баранів зарізав, повезе з дружиною продавати, а я допоможу. Що в місті треба?

— Купіть манліхер і набоїв до нього кілька пачок. — Я сказав адресу зброярської крамниці, дав грошей. — Будете везти — сховайте, щоб увагу не привертав.

— Щось багато тут грошей.

— І горілки купіть. Щоб солдатикам свято влаштувати.

— Все одно багато.

— Решту повернете. Головне, щоб не спіймали вас.

— Та що ви, я тут за свого! Вони ж тепер чоловіка і жінку шукають. Білявку якусь. Не знаєте, що за жінка?

— Жінку? Не знаю. — Про князівну поки розповідати не хотів. — І телескоп треба, який я до вас приніс.

— Добре, буде.

Самсонов попорався, допоміг повантажити на віз корзини з м’ясом, улігся біля них. Поруч сів один із техніків і його дружина, поїхали. Поки я дивився, Поліна злізла з сараю і зняла зі шворки одяг. Убралася в чисту сукенку.

— Куди це ви зібралися?

— Зараз у квартиру зайду, візьму взуття, а потім подивлюся тут.

— Шукають тебе.

— Шукають білявку в дорогому пальто, а я до чого?

— Двері в квартиру зачинені.

— Та ключ же під половиком, хіба я не знаю. — Поліна усміхнулася.

Невдовзі вже вийшла взута і в кожушку. Одразу пішла у штаб, де сиділи офіцери. Вміла вона на чоловіків впливати — он як одразу хвости розпушили, послали когось у місто по шампанське, а Поліну повезли катати на літаку. Цілий день навколо неї товклися. На аеродром приїздили люди Харлама, розмовляли з офіцерами. Видно було, що недолюблюють один одного. Ну, а як інакше, коли одні — офіцери, а другі — бандити. Поїхали харламські, потім навколо степом нишпорили. Прилетів аероплан із Поліною. Пили шампанське, патефон слухали. Князівна помітно звертала увагу на вусатого майора, інші поїхали до міста. А Самсонов якраз звідти повернувся. Не з порожніми руками.

— Я збрехав, що в лотерею і манліхер, як особливо цінний приз, і телескоп виграв. І приз грошовий, на який будуть пиячити.

Користуючись тим, що офіцери в місто поїхали, а майор зі штабу не виходив, збіглися всі до казарми святкувати. Невдовзі вже пісень співали. Поліна прийшла.

— Ох і приставучі ці офіцери!

— А де майор?

— Майор? Та в штабі зв’язаний. Руки почав розпускати, а я цього не люблю. Ну, що, Іване Карповичу, все розвідала я. «Ньюпор» у доброму стані, тільки заправити його. В арсеналі два десятки гвинтівок, кулемет і вибухівка.

— Скільки?

— Та багато. Вони її з аеропланів скидають, коли крижані затори на Волзі, щоб воду пропустити. Зараз кілька пудів є.

— Чудово! Ну що, тоді вперед.

У казармі вже танці почалися, я шепнув Самсонову принести патефон зі штабу. Музику стали слухати. Вже дехто й позасинав, бо горілки було багато. Подивився я у вікно, зрозумів, що солдати не заважатимуть.

— Так, Василю Петровичу. Візьміть каністру з гасом і уздовж злітної смуги розлийте. Потім підпаліть, щоб нам видно було.

— Нам? Кому нам?

— Та є у мене помічниця, — усміхнувся я. — Як ми полетимо, тікайте звідси, у степ, але недалеко. У першому ж ярку сховайтеся і чекайте. А вже зранку повертайтеся до Царицина. Шукати нас уже не будуть.

— За планом дієте?

— А як інакше?

— Ну, тоді добре все буде! — Самсонов у мене дуже вірив.

Пішов у сарай, де бочки з пальним стояли. Прикотив одну. Заправили літак. Потім вибухівки приніс два ящики. Причепив бікфордові шнури. Поліна перевірила манліхер і принесла «льюїс».

— Ви як на війну збираєтеся! — здивувався Самсонов.

— Та до всього треба бути готовим.

— Ви Харламу добряче дайте. Так, щоб аж покотився! За Петьку помстіться, — попросив Самсонов. Я ще й Клеопатру згадав. Сама ж дурня спорола, але прикро за дівку.

— Ми погано давати не вміємо, — запевнила Поліна, яка вже вдягла форму авіатора. І не скажеш, що жінка. — А це для чого?

Подивилася на бляшаний рупор, який я в кабіну поклав.

— Для справи, князівно, для справи.

— Князівно? — здивувався Самсонов. — Чи ви не Поліна Гагаріна-Курдза?

— А ви звідки про таку знаєте? — обережно поцікавилася вона.

— Та як звідки! Єдина ж князівна у списку найрозшукуваніших злочинців імперії! Я ще в поліції працював, коли вас шукали! Велику нагороду обіцяли! У вас же кілька пограбувань банків в Одесі, напади на потяги, викрадання фабрикантів! То це ви?

— Та я, я, — кивнула Поліна.

— Оце так помічники у вас, Іване Карповичу! — Самсонов був вражений.

— Помічники в мене путящі. І ви теж, до речі, мій помічник, — нагадав я. Надягнув авіаторський шолом, насунув на очі окуляри. — Ну що, з богом.

— Хоч злетимо? Навантажилися добряче, — спитала Поліна.

— Злетимо, машина потужна, — запевнив я. — Василю Петровичу, гвинт штовхніть. І одразу відходьте.

— Та я бував на аеродромах, знаю, — заспокоїв Самсонов.

— А ви, князівно, хвилину чекайте, а потім гас підпалите — і одразу в кабіну.

— Слухаюся, ваша благородь!

Заліз, усівся. Кілька років не літав, але наче пам’ятав, що і як.

— Давайте! — сказав Самсонову. Той гвинт крутнув і побіг із каністрою вздовж злітної смуги, виливаючи гас. Я двигун завів, прогрів. Поліна підпалила гас — і побігла вперед вогняна смуга. Князівна вже в кабіні була. Я рушив, виїхав на злітну смугу. Вогонь освітлював дорогу. Почав розганятися. Пострибали ми трохи по смузі, закінчився вогонь, тінь Самсонова вбік кинулася — і відірвалися від землі.

— Нічого собі! — скрикнула Поліна захоплено.

— Спокійно, князівно! Зберігаємо тишу! — сказав я. Набрали висоту, почав повертати в бік міста, яке плямою світилося вдалині.

— Іване Карповичу, оце так диво! Та за таке життя можна віддати, щоб літати! — кричала мені на вухо Поліна.

— Спробуйте прицілитися з літака, потренуйтеся! — крикнув їй я.

Князівна почала з манліхером вовтузитися. Я облетів місто, долетів до Волги й повернув, щоб рухатися вздовж річки. Побачив, як «Анетта» від набережної відпливає. На ніч харламська контора вирушала до його маєтку. Ми пролетіли над пароплавом, і я взяв ліворуч. Ось лівий берег Волги, далі ліси, морок. Тільки одна світла пляма. То мав бути маєток Харлама. Він нам і треба.

— Готуйте вибухівку! — крикнув я Поліні. — Прив’язуйтеся і ставайте на крило! Залиште по десять сантиметрів шнура! Слідкуйте за моєю рукою! Коли махну — кидайте!

Князівна безстрашно вилізла на нижнє крило, поставила ящик із вибухівкою. В зубах у неї блиснув ніж. Я вже бачив палац Харламова, що добре освітленим островом наближався до нас. Онде охоронці озброєні, онде собаки дебелі. А он і сам палац. Крило для прислуги, крило для самого Харлама, купол концертного залу. Там горіло світло у вікнах — мабуть, Харлам слухав спів Анюти. Далі виднівся причал, де вже стояло кілька катерів і лишалося місце для «Анетти».

— Підпалюй! — наказав я і вимкнув двигун. «Ньюпор» був добрим планером, втрачав швидкість і висоту поступово. Я озирнувся. Поліна присіла над ящиком, щоб захиститися від вітру, запалила одразу кілька сірників і підпалила шнур. Палац стрімко наближався, я летів якраз на крило для охорони. Нас не бачили в темному небі, ніхто не дивився в наш бік. Махнув рукою. Поліна так різко штовхнула ящик, що послизнулася і злетіла з крила слідом за ним, та навіть не скрикнула. Мотузка її врятувала. Ми перелетіли палац, були вже над Волгою, вода ближчала, я хотів завести двигун, але спочатку нічого не виходило. Спробував іще кілька разів, вода наближалася, за кілька метрів до поверхні двигун таки загуркотів. Ми почали набирати висоту. Князівна вже знову стояла на крилі.

— Іване Карповичу, я ледь ніжки не промочила! — крикнула мені князівна. Пролунав потужний вибух. Я озирнувся і побачив, як розлітається дах палацу Харлама. Величне видовище.

— Іване Карповичу, оце ми натворили! — у захваті зашепотіла Поліна. Ми вже летіли над Волгою. «Анетта» дала гудок. На пароплаві почули вибух і не розуміли, що сталося.

— Беріть манліхер! І пам’ятайте, що у вас буде лише один постріл! Цільтеся в тулуб!

— Тільки в голову, Іване Карповичу, тільки в голову! — крикнула Поліна і стрибнула з крила в кабіну. Ми робили коло і поверталися до палацу. Господар мав вийти подивитися на наслідки вибуху. Нас не помітили й не чекали небезпеки з повітря. У нас з’явиться шанс. Якби Харлам не вийшов, ми б скинули вибухівку на його крило. Ми б вигнали його з палацу, а потім убили.

Облетів палац довкола. Наставив телескоп. Дивився на метушню. Крило палало, охоронці бігали, намагалися гасити. У цьому бедламі спокій зберігали лише двоє. Один із великим шрамом на щелепі, а другий із порізаним носом. Харлам і Митрофан Сковороднікови!

— Бачиш їх? Стоять на ґанку, в оточенні охорони! Той, що зі шрамом!

— Добре!

Я повернув аероплан на палац і вимкнув двигун. Ми летіли і чули крики та якісь невеличкі вибухи. Мабуть, ударившись, ящик розвалився, частина шашок із динамітом розсипалася, а тепер вони почали вибухати. Ми наближалися. Я вже бачив того Харлама, який грізно стояв на ґанку і дивився на пожежу. Митрофан щось кричав, віддавав накази, а Харлам тільки стояв і дивився. Я уявляв його гнів: хтось прийшов у його барліг, у місце, яке він вважав безпечним, і тут завдав удару. Ми летіли не прямо на нього, а трохи вбік, щоб князівні було зручно цілитися і...

Постріл. Харлам смикнувся і завалився. Митрофан, мабуть, побачив спалах із манліхера, бо вихопив маузер і почав стріляти в небо. Кілька куль влучили в аероплан, поки ми пролетіли далі, сховавшись за палацом. На причалі була охорона. Якби вони почали стріляти по нас, напевно б, влучили. Але вони дивилися не в небо. Я завів двигун. Цього разу він відгукнувся одразу, і ми полетіли геть.

— Іване Карповичу, я його поклала, поклала! — закричала Поліна.

— Князівно, у вас воістину золоте око! Я ваш боржник!

— Як у тирі десяточку вибила! — реготала вона. — Куди тепер?

— Останнє коло.

Цього разу ми не наближалися. Я подивився в телескоп. Харламове тіло досі лежало на ґанку. Бандити так боялися свого ватажка, що не наважувалися торкнутися навіть до мертвого. Лікар перелякано розводив руками. Митрофан ударив його, і лікар аж покотився. Митрофан упав на коліна перед тілом ватажка. Я відклав телескоп і схопив рупор. Вимкнув двигун.

— Це поліція! Складайте зброю і здавайтеся! Ви оточені!

Митрофан підхопився і почав стріляти в наш бік. Охоронці теж. Десятки, як не сотні дул плювалися свинцем. Але я різко скинув висоту і увімкнув двигун. Ми летіли над деревами, і кулі нас оминали. Тепер я спрямував аероплан до міста. Побачив, що «Анетта» вже причалила, з неї вибігали бійці. Хтось при зброї, а хтось із валізами грошей, зібраними за день. Я озирнувся. Побачив, що вікна в концертній залі досі світилися. Я розумів, що ризикую. У тому числі і життям Анюти. Але іншого виходу не було.

До нас швидко наближалася набережна. Городяни почули вибухи й стрілянину і тепер видивлялися, що сталось у Харлама. Дехто видерся на дах і роздивлявся у бінокль.

— Горить! Горить! — кричав натовп.

Наш двигун почули, стали вдивлятися в небо. Я знов узявся за рупор. Вимкнув двигун.

— Харлама вбили! Його люди пливуть сюди, щоб спалити Царицин! Війська до бою! Населення евакуювати! — заволав щодуху.

Мій крик спричинив страшенну паніку. Люди почали тікати з набережної, не сумніваючись, що люди Харлама жорстоко метатимуться за ватажка. Я ще кілька разів покричав, а потім знову полетів до Волги.

— Дивіться, пароплав повертається! — помітила Поліна.

«Анетта» справді на всіх парах пливла до берега, забита охоронцями. Вони стріляли в повітря й кричали про помсту.

— Я спалю це місто! — верещав Митрофан. — Я переріжу горлянки кожному лягавому! Вони відповідатимуть за Харлама! На ножа!

— На ножа! — кричали охоронці.

— Летить! — почув хтось.

По нас почали стріляти, я вів аероплан уздовж Волги. Бандити попливли далі. Я сподівався, що влада залучить війська і зупинить їх. Ми зробили велике коло, а потім я вимкнув двигун. Ми потроху втрачали висоту та швидкість. Біля палацу була злітна смуга, але приземлятися там було ризиковано. Навіть один бандит міг би легко нас розстріляти.

— Що ви робите? — спитала Поліна. Спитала спокійно, хоча вода стрімко близилася. Берег летів назустріч.

— Збираюся сісти качкою, — прошепотів я. Жодного разу не сідав на воду, але зараз мусив. Намагався задерти ніс, щоб хвіст перший торкнувся води, але щось не розрахував. Хвіст зачепив воду першим, але від удару ніс пішов униз, зачепився. Я ледь не вилетів, ударився, тріснуло нижнє крило. Нас розвернуло боком до берега. До нього було кроків зі сто.

— Князівно, ви як!

— Добре.

— Треба плисти до берега.

— Допливемо!

У кабіну почала затікати вода.

— Давайте зброю! — сказала Поліна. Показала мені ящик. Викинула з нього всю вибухівку і поклала манліхер, «льюїс» і набої. — Швидше!

Я кинув туди свій браунінг. Ми поставили ящик на воду, стрибнули з кабіни. Ящик не тонув. Щільно збитий, ще й просочений якоюсь смолою, щоб не пропускав вологи. Я озирнувся і побачив, що аероплан уже зник під водою. Було холодно, але берег неподалік.

— Дно! — прошепотів я. У чоботах плавати незручно, а йти — цілком.

Ми вийшли на сухе. Витягли ящик, перевірили зброю.

— Суха! Тепер би й нам підсохнути! — пожартувала Поліна.

— Знімайте й викручуйте одяг, — наказав я. Сам швиденько роздягнувся. Вилив воду з чобіт, почав викручуватися.

— Колись у мемуарах обов’язково розповім, як одного разу на волзькому березі ми стояли з найкращим сищиком імперії в костюмі Адама та Єви, а нам світив місяць. — Поліна засміялася.

— Ага, романтична зустріч. Обов’язково напишу, як милувався вашим чарівним тілом, немов у античної статуї! Читачі таке люблять.

— Може, тоді й амуру піддати? Читачі це ще більше люблять! Вони кохалися при світлі місяця, що соромливо ховав свій погляд за хмарами!

— Ну, знаєте, читачі не дурні. Вони розуміють, що після плавання в крижаній воді який там уже амур — зуб на зуб не попадає, — засміявся і я.

— Тримайте. — Поліна щось подала мені.

— Фляжка? Звідки?

— Від пана майора. Я подумала, що нам може знадобитися по ковточку коньяку.

— Князівно, ви просто чарівниця!

Ми випили коньяку, одяглися і пішли в палац. Усередині розгорявся вогонь. Почувся гавкіт. Із кущів кинулося кілька дебелих псів. Ми вистрелили. Собаки заскавчали і втекли. Грав патефон. Перелізли через високий паркан і опинилися в маєтку. Тут горіли ліхтарі, не було кущів, підходи добре проглядалися.

— Ну що, вперед, — сказала Поліна.

По нас не стріляли. Взагалі було враження, що палац покинутий. Ніхто не гасив пожежу в службовому крилі. Ніхто не розмовляв. Тільки грав патефон.

— Нам треба туди. — Я вказав на концертну залу.

Зачинені двері. Спробував виламати плечем, аж відлетів. Дубові, ще й оббиті залізом.

— Може, це допоможе? — Поліна показала динамітну шашку. — Я залишала у ящику кілька, про всяк випадок.

Вона ще і «льюїс» із собою тягла.

— Ні, спробуємо тихіше. Обійдемо.

Ми пішли під корпусом. Було чутно, як посилюється полум’я, тріщить і підвиває. У дворі лежало кілька застрелених людей. Можливо, музик, бо один тримав у руках скрипку. Он вхід. Ми побігли туди.

— Сюди йди, порізана! — чийсь п’яний крик.

— Відійдіть! Геть! — Я впізнав голос Анюти, і в мене аж у голові загупало.

Ми пробігли темним коридором і увірвалися в залу. Четверо чоловіків сунули до Анюти.

— Руки вгору! — крикнув я. Поліна дала чергу з кулемета. Потім винувато подивилася на мене.

— Я не подумала, що ми їх арештовувати будемо.

— Ваню! — крикнула Анюта.

І кинулася до нас. Вона була в сукні з короткими рукавами й декольте. Видно було її шрами. Заплакала, аж завила.

— Спокійно. Харлам мертвий, і ми зараз заберемо тебе, — прошепотів я.

— Тихо, тихо, подруго. Все погане вже скінчилося, — заспокоїла Поліна.

Насправді не все, бо в залу заскочили нові бандити. Тут уже ми стріляли з Поліною удвох.

— Тут десь мусить бути купа грошей, — сказала вона. — Не хотілося б, аби вони всі згоріли.

— Сховище там, — показала Анюта.

Виявили кілька сейфів. Два відчинені. В них лежали гори грошви, золоті злитки, якісь іноземні гроші.

— О, та тут і долари, і франки, і фунти! — зраділа князівна й почала нагрібати у валізу, що стояла поруч.

Потім ми вийшли. Побігли до злітної смуги. Поруч, в ангарі, стояв новенький «ньюпор». Я перевірив паливо. З боку міста стало чутно стрілянину. Здається, там тривав справжній бій. Ось і кулемети вдарили, а потім навіть гармата. Ми викотили аероплан. Поліна взялася за пропелер. Крутнула, я завів двигун. Князівна залізла в кабіну. Ми рушили. Набрали швидкість, злетіли. І тільки тоді Анюта заплакала — і плакала весь час, поки летіли.

— Я думала, що назавжди залишуся в того негідника! — сказала вона потім, коли ми вже приземлилися, трохи не дотягнувши через нестачу палива до Камишина.

— Він ображав тебе?

— Я не хочу про це говорити. Але я дуже радію, що він помер!

У Камишині ми залишилися з Анютою, а Поліна поїхала забирати гроші з лісу. Привезла і Самсонова. Той розповів, що Харламові бандити почали грабувати спорожнілий центр міста. Проти них кинули місцевий піхотний полк, який готували для відправки на фронт. Бандити чинили шалений опір, і невідомо, чим би все закінчилося, якби снаряд не поцілив прямо у Митрофана Сковороднікова, розірвавши його на шматки. Після загибелі ватажка бандити почали тікати, і їх майже всіх перебили або схопили.

— І знаєте що, Іване Карповичу? Командир полку доповів Петрограду, що самотужки вирішив навести порядок і атакувати розбійницьке лігво. Це він послав аероплан із вибухівкою та снайпером, щоб убити ватажка і виманити бандитів. Тепер той полковник герой! Про нього в газетах напишуть і орден йому дадуть! А це ж ви все зробили! Хіба справедливо?

— Я за славою не женуся, — заспокоїв Василя Петровича. — Не говорять про мене — і добре. А правду я коли-небудь напишу, і знатимуть люди. Поки що поділімо те, що є.

Ми сіли за стіл. Поліна, Анюта, Самсонов і я. Поставив на стіл валізи. Одну — яку Поліна привезла з лісу, другу — з маєтку Харлама.

— Кожен брав участь і має право на частку. Пропоную на чотирьох усе і поділити. Це буде справедливо.

Я висипав на стіл гори купюр.

— Іване Карповичу, ви ж мене врятували! Я перед вами в боргу, це я платити мушу, а не гроші від вас брати! — сказала Анюта.

— І мені стільки грошви не треба. Я — стара людина, для чого мені? — сказав Самсонов.

— Я свою частку візьму. Четверту частку. А все інше, Іване Карповичу, ваше. Ви заслужили, тут і сумнівів немає, — сказала Поліна.

— Господи, я вже думав, що остаточно подуріли люди. За гроші вбивати готові. А тут відмовляються. Значить, не всі подуріли. — Я аж зітхнув з полегшенням.

Я запропонував, як краще поділити, й роз’їхалися. Князівна поспішала чоловіка з тюрми викупляти, в неї тепер було достатньо грошей. Самсонов погодився поїхати до мене на хутір і приглядати за ним, поки я не повернуся. Ми з Анютою вирушили в бік Одеси. І я дуже сподівався, що тепер ніщо мені вже не завадить відбути в омріяну подорож до доньки.