Одіссея найкращого сищика республіки

Холодна страва і гаряче прохання

Сіракузах ми одразу поїхали на цвинтар за містом. Борис відпустив візника і поскаржився на місцеву італійську, яку погано розумів. Ми пройшли цвинтарем попід високими деревами. Я прямував до добре помітної скелі на його краю. Біля скелі виднілися руїни склепу, до стіни якого було криво прибито металеву табличку з розгонистим написом фарбою.

— Що тут написано? — спитав я у Бориса. Той роздивився.

— Здається, якісь лайки. Про жінку. Тут похована, була дуже погана. А потім її тіло викинули. Здається, так. Що з вами, Іване Карповичу?

— Нічого.

— Ви аж побіліли весь. Вам погано? Може, треба до лікаря?

— Ні. — Я присів, посидів, трохи заспокоївся.

— Іване Карповичу, це, звісно, не моя справа, але мені цікаво, для чого ми сюди приїхали?

— Побачиш.

— Добре.

Ми ще посиділи.

— Знайди, будь ласка, доглядача цвинтаря. Хочу з ним побалакати.

— Зараз.

Борис пішов, а я сидів і дивився на руїни склепу. Потім на скелю, яка нависала над ними. Склеп стояв у природному заглибленні під самою скелею, яка була наче великим монументом. Обійшов довкола, знайшов, де можна залізти нагору. Видерся, подивився. Висота була метрів двадцять. Лани, сади, вже все зелене. Рай на землі. Ну, так я собі Італію і уявляв. Помітив, що Борис іде з якимось чоловіком, і спустився до них.

— Іване Карповичу, його звуть Джованні, він помічник доглядача, — сказав Борис і кивнув на чоловіка, невисокого, худого, смаглявого, з густим мереживом зморщок на обличчі.

— Спитай, чи довго він тут працює.

— Двадцять чотири роки.

— Що тут було? — я кивнув на руїни склепу.

— Тут були поховані місцеві землевласники. Пани Велліні. Вони володіли багатьма землями на північ від Сіракуз, — пояснив доглядач, Борис перекладав.

— І що сталося? Чому склеп зруйновано? — спитав я. Доглядач скривився, замахав руками, мовляв, не хоче говорити. Я взяв гаманець. Італійських грошей у нас не було, я показав франки. Дав одну купюру доглядачу. Той охоче її взяв, сховав, озирнувся.

— Він просить нікому не розповідати про цю розмову, — сказав Борис.

— Ми скоро відпливемо звідси назавжди, — заспокоїв я. — То що сталося?

— Одного разу до Велліні прийшли люди з родини Вергу. Це дуже небезпечні люди. Вони з Рагузи, але весь південь Сицилії боїться їх. Люди з родини Вергу вимагали платити їм. Монсеньйор Велліні відмовився. Він був гордий, він мав зв’язки у Римі, просто звернувся до армії. Кількох людей із родини Вергу арештували і відвезли в Палермо, щоб судити. Тоді родина Вергу надіслала своїх... кого? — перепитав Борис. — А, бійців. І вони спалили маєток Велліні, вбили сеньйора та сеньйориту, а також двох синів. А доньку, ще дівчинку, викрали і продали кудись. Вони дуже жорстокі, ці Вергу. — Доглядач майже перейшов на шепіт і помітно хвилювався.

— Чому склеп зруйнований?

— Склеп був цілий. Луїджі Вергу, головний у родині, казав, що не воює з покійниками. Минуло багато років. А потім несподівано приїхала донька панів Велліні. Ніхто не знав, що це вона, — просто якась красуня приїхала до Рагузи і вбила дона Луїджі, одного з його синів, а також кількох охоронців. Потім спробувала втекти. Їй майже вдалося, вона була в чоловічому одязі, навіть бороду наклеїла. Однак візник помітив довге пасмо, що вилізло з-під кашкета. Коли Вергу стали шукати жінку, візник розповів про підозрілого пасажира. Дівчину оточили тут, у Сіракузах. Вона відстрілювалася до останнього. Серед білого дня тривав бій. Поліція не звертала уваги. Поліція завжди не звертає уваги на справи родини Вергу. Кінець кінцем бійці змогли застрелити дівчину. Хотіли забрати тіло, однак у порту стояв військовий корабель, капітан якого знав монсеньйора Велліні. Він послав два десятки озброєних матросів, які відбили тіло бідолахи. Її поховали з почестями. Приїздив якийсь офіцер із півночі, казав, що у вбитої залишилася дитина. Ізабеллу — дівчину звали Ізабелла — поховали у фамільному склепі, поруч із батьками. А за кілька тижнів прийшли люди Вергу. Тепер там правлять три брати, сини дона Луїджі. Так ось, вони сказали, що, на відміну від батька, ладні воювати і з живими, і з мертвими. Зруйнували склеп і забрали тіло Ізабелли.

— Куди?

— Десь викинули. Кажуть, на одній із ферм, під ноги свиням. У цих Вергу нічого святого. — Доглядач зітхнув. — Потім приїздив той офіцер, із півночі, що дізнався про руйнування склепу. Хотів відновити, але йому сказали, що брати руйнуватимуть склеп знову і знову. Натомість запропонували викупити прах Ізабелли. Узяли з нього грубі гроші і втелющили урну з сухим лайном Це вони так пожартували. Кажу ж, не бояться бога. Офіцер поїхав, а брати Вергу прибили табличку з лайками і заборонили її знімати. Якщо табличка зникне, вони приїдуть і покарають усіх, хто працює тут на цвинтарі. Вони жорстокі. Їх звуть зміями. І в кожного з них на руці татуювання змії.

— А де вони живуть зараз?

— У Рагузі. Це місто на південному заході. У них там маєток, справжня фортеця.

— Вони когось бояться, що живуть у фортеці?

— Вони не бояться, вони воюють.

— З ким?

— Це дуже небезпечні люди, а я й так багато говорю. — Доглядач скривився. Дав йому ще кілька купюр. — Вергу воюють з іншими родинами. Їхні головні вороги — родина Вератті з Катанії і родина Чічо з Корлеоне. Вони хочуть бути головними на Сицилії і раді перегризти один одному горлянку.

— Добре. Можеш іти, — сказав я, Борис перекладав. — Але тобі краще мовчати про наш візит. Бо якщо нас спитають, ми розповімо про балакучого доглядача з цвинтаря в Сіракузах.

— Я буду мовчати, буду мовчати!

— Ходімо, — сказав я Борису. — Нам потрібна людина, яка вміє працювати з вибухівкою. Умілий скульптор. І бригада будівельників.

— Які різноманітні потреби! — Борис не став запитувати, що ми плануємо робити.

Ми поїхали до Сіракуз, поселилися в невеличкому готелі на острові, де була стара частина міста. Борис казав, що ми з Румунії, втекли від болгарської окупації. Він почав шукати потрібних нам людей, а я днями слідкував, чи не будуть за нами стежити. Здається, доглядач мовчав, нами одразу не зацікавилися. Спочатку знайшовся скульптор, який сказав, що з гіпсу за тиждень зробить те, що нам треба. Через два дні Борис пішов у порт і привів звідти людину з важкою валізою і двома ящиками багажу. Ми обговорили справу, я заплатив наперед, і ми поїхали на цвинтар. Залізли на скелю, затягли туди ящики і валізу. Працювали два дні, намагалися не привертати уваги. Коли до цвинтаря хтось приходив, ми сиділи й чекали, поки піде. Майстер не запитував, що і для чого. Гроші добре вміють розв’язувати язик, але зав’язують не гірше. Він просто закладав вибухівку, поєднував її дротами, розраховував, щоб вистачило сили вибуху. Коли він завершив, до зруйнованого склепу прийшла бригада будівельників, яка почала відновлювати стіни. Швиденько прибіг доглядач. Будівельники сказали, що їх найняв якийсь пан із півночі, здається, офіцер. Доглядач пішов. Наступного дня будівельники і далі працювали. Пообіді на цвинтар приїхало двоє на авто. У темних костюмах і капелюхах, зі зброєю, помітною під одягом. Зухвало спитали, що тут робиться. Будівельники відповіли. Показали план робіт. Склеп мало бути відновлено, на ньому встановлювали велику гіпсову фігуру жінки, святої Ізабелли Португальської, або «Янгола миру», як її називали у церкві. Свята списом мусила попирати ціле кубло змій. Коли гості побачили малюнок, почали голосно лаятися. Ми з Борисом спостерігали за ними зі скелі.

— Він питає, коли приїде замовник, — прошепотів Борис. Як ми й домовлялися, старший будівельник сказав, що замовник приїде завтра, щоб подивитися на встановлення скульптури.

Ті двоє вийшли з цвинтаря, сіли в авто і поїхали.

— А вони ж повернуться. — Борис у захваті закрутив головою. — Нікуди не дінуться, повернуться. Ви вмієте заганяти у пастку, Іване Карповичу.

— Не поспішай, — застеріг я.

Уже ввечері я побачив, що за кімнатою спостерігають. Якийсь підліток сидів у коридорі й бігав доповідати тлустому чоловікові, що попивав каву на вулиці, через дорогу. Потім тлустий підвівся і кудись пішов.

— Борисе, нам треба йти, — сказав я. Борис кивнув. Він умів обходитися без питань. Треба — то треба. Я вийшов із номера, наче просто прогулятися. Підліток побіг за мною. Борис із речами вийшов слідом. Спустився службовими сходами і вийшов через двір. Я попетляв трохи вулицями, сховався від хлопця і став дивитися за готелем. Минула година, приїхали дві машини, з яких вибігли озброєні люди. Вони побігли всередину, мабуть, знайшли нашу порожню кімнату і лаялися. Несподівано пролунали постріли. З вікна другого поверху вистрибнув якийсь чоловік і побіг вулицею. Точніше, пошкандибав, бо ж накульгував. Одне авто зірвалося з місця і збило людину. Ще кілька пострілів у готелі. Потім звідти вийшли люди. Винесли три тіла. Поклали в авто і поїхали. Я нічого не розумів. Пішов у парк неподалік від вокзалу, де мусив чекати Борис.

— О, Іване Карповичу, а я вже захвилювався! Почув постріли, подумав, що їм вдалося вас прихопити!

— Ні, це не я. Якісь інші хлопці в готелі. Двоє, жили поруч із нами. Чомусь подумали, що приїхали по них, і почали відстрілюватися.

— І хто це були?

— Не знаю. Можливо, хтось із ворогів родини Вергу.

— Зараз дізнаюся, он візники біля вокзалу щось обговорюють. — Борис пішов послухати, за деякий час повернувся. — Двоє з родини Чічо. В готелі знайшли гвинтівку. Мабуть, вони збиралися когось застрелити. Кажуть, що вдавали іноземців. Здається, їх переплутали з нами.

— Ходімо.

Ми пішли до цвинтаря. Не дорогою, а стежками через поля. Вийшли, вже коли стемніло. Трохи поблукали, знайшли скелю. Будівельники обтесали схил у тому місці, де можна було залізти. Тепер скеля стала неприступна. Але в кущах неподалік була драбина. Ми приставили її, залізли, затягнули драбину. Не спали. Рано вранці Борис зліз і пішов до входу на цвинтар, де сховався у кущах. Я залишився на скелі.

Прийшли будівельники, які закінчили відновлювати склеп. Потім привезли скульптуру. Я роздивився її. Непогано, непогано. Жінка вийшла не така вишукана, як Ізабелла, але гарна. І добряче прибивала списом змій. Будівельники саме сіли перепочити, коли прийшло четверо в костюмах. Почали все оглядати. Один спробував залізти на скелю, але схили були дуже круті. Пострибав і пішов геть. Я лежав на верхівці, час від часу дивився в бінокль на дорогу. З’явилася ціла колона машин. Чотири штуки. Борис їх теж побачив, прибіг до будівельників і наказав іти в сторожку доглядача, де їх чекав обід. Будівельники дружно пішли туди, а Борис бічними стежками повернувся до входу.

За кілька хвилин на головній алеї цвинтаря з’явилися приїжджі. Попереду йшло п’ятеро людей, що тримали в руках гвинтівки і уважно дивилися навколо. А он і брати Вергу. Троє чоловіків, усім за сорок. Невисокі, лисуваті, кругленькі. За ними з десяток охоронців. Теж із гвинтівками, а один навіть ніс на плечі кулемет «льюїс». Добре підготувалися, що тут скажеш. Ось зупинилися біля скульптури, що стояла на віддалі від склепу. Обдивилися і обурено закрутили головами. Потім спустилися в улоговину, де стояв відбудований склеп. На ньому причеплена табличка з надписом італійською: «Змій буде розчавлено». Гості почали лаятися.

Я цього вже на бачив, мотузкою спустився зі скелі й обходив її. Вийшов до гостей зі спини, підійшов до скульптури. Побачив, що внизу бійці Вергу збивають табличку. Подивився на годинник. Десять секунд. Подивився на папірець, там Борис написав, як буде італійською «ви будете згадувати Ізабеллу в пеклі» і далі — теж італійською — те, що я про них думав. Я вимовив гучно, вони мусили зрозуміти, бо цілу ніч Борис ставив мені вимову.

Так, зрозуміли. Брати вказали на мене і заволали. Мабуть, наказували взяти живим, бо бійці не стріляли. Кілька кинулося до мене, коли пролунав вибух. Вісім пудів динаміту в скелі зробили свою справу: відкололи величезним шматок каменю, який посунувся вниз і накрив склеп і всіх, хто стояв біля нього. Всіх братів Вергу та їхню охорону, крім трьох, що побігли до мене. Ці попадали з переляку, їх довелося дострелити. Біля входу на цвинтар стріляли — там Борис мусив розібратися з шоферами. Я підійшов до купи каміння, яка височіла на місці склепу. Подумав, що Ізабелла була б задоволена такою могилою. Відтягнув тіла вбитих охоронців у кущі. Прибігли перелякані будівельники. Я наказав розрівняти місце обвалу і поставити скульптуру там. Заплатив і пішов. Біля входу чекав Борис. Він пробив шини трьом машинам, а в четвертій сидів за кермом. Ми рушили в бік Мессіни. Встигли на вечірній пором до Реджо-ді-Калабрії, який вивіз нас із Сицилії. У Реджо ми запланували роз’їхатися. Борис збирався до Бріндізі, щоб звідти плисти до Салонік і повертатися до Одеси. Я ж планував їхати в Неаполь, де мав сісти на пароплав до Барселони.

Ми стояли на вокзалі в Реджо.

— Іване Карповичу, невже це все було заради баби?

— Не вживай це слово щодо Ізабелли.

— Ну добре, заради жінки!

— Коханої жінки, це важливо.

— Господи, Іване Карповичу, ми ж серйозні люди! Яке там кохання? Залиште це слинявим гімназистам!

— Я не залишу.

— Іване Карповичу, серйозні люди не починають війну за баб. Тобто за жінок. У кожної з них своя ціна! Якби Бенціон Менделевич знав, що пані Анетта у Харлама, він би не почав війну. Бо несерйозно воювати за жінок!

— А що б він зробив?

— Він би сказав Харламу ціну. Анетта — майно, Бенціон Менделевич володів ним і втратив, бажав би отримати компенсацію. От якби Харлам відмовився платити, була б війна, бо гроші — поважний привід. Гроші, а не якісь романтичні вигадки!

— У вас так, Борисе, у мене — інакше.

— Жінки не варті війни за них. Не варті, щоб за них чіплятися. Вони однакові. Зникла ця — береш другу, і все добре.

— А я воював. І буду воювати, якщо виникне потреба.

— Але... — Борис завмер, потім кивнув. — Ну так, добре. Чого б це я вчив вас, Іване Карповичу? Це ви можете навчити хоч кого. Ви знову все чудово вигадали. Блискуче. Скеля, вибухівка, відновлений склеп, скульптура. Я думав, що ви спробуєте розпочати війну між родинами.

— На це в мене не було часу, я хотів зробити все швидко.

— І зробили. Дякую вам, Іване Карповичу. Ця поїздка виявилася для мене дуже корисною. Я багато чого навчився і переконався, що ви та людина, яку краще не мати за ворога. Ось чек. Його приймуть у будь-якому банку.

— У мене є гроші.

— Це подяка Бенціона Менделевича. А від мене ось, візьміть іще один годинник. Я вам уже дарував один і сподіваюся, що не він навів на вас усі подальші пригоди. Сподіваюся, цей годинник слугуватиме вам довше. А ще ось вам два словники, італійський та іспанський, на випадок, якщо схочете вчити мови.

— Дякую, Борисе. Обіцяю — тільки повернуся з подорожі, надішлю вам подарунок.

— Бажаю успішного завершення ваших мандрів.

— Навзаєм.

Ми встигли випити по келиху вина, а потім Борис посадив мене в потяг на Неаполь. Уранці я був уже там. Пароплав стояв під парами. Прямо на пірсі я купив свіжу газету, в якій писали про вибух на цвинтарі під Сіракузами. За допомогою словника зміг прочитати, що, крім вибуху, були ще й убиті. Конфлікт пов’язували з війною між родинами Вергу та Чічо. В кінці наводили чутки про зникнення всіх трьох братів Вергу, а також про вбивства їхніх людей. Здається, інші родини вирішили не зволікати і прибирали до рук території родини. Ніхто не здогадувався, де поділися три брати.

Я вийшов на палубу і дивився, як віддаляється берег. Давно мріяв побувати в Італії. Вийшло, що не тільки побував, а й виконав те, про що мріяв вже давно. Радості не відчував, знав, що помста не тішить. Подумав про Моніку. Колись я розповім, що зробив для її матері чудову могилу. А може, і не буду розповідати, бо про деякі речі краще не знати. Нехай усе залишиться між мною та Ізабеллою.

Я повернувся в каюту і влігся спати. Вночі прокинувся від того, що пароплав хилитало. Шторм. Вийшов у коридор, побачив схвильованих і блідих пасажирів, які перелякано перемовлялися. На палубу не випускали. Чутно було, як завивав вітер і гепали хвилі. Пароплав намагався зустрічати їх носом і стрибав, наче вершник на дикому коні. Пасажири одягнулися, стояли в коридорі з речами, мабуть, готувалися тікати. Але куди втечеш посеред моря? Я повернувся в каюту, прислухався. Якісь розмови, крики, тупотіння в коридорі. Аби хоч трохи міг зрозуміти, про що балакають, але де там. Просидів до самого ранку. Думав про пригоди Одіссея. Спочатку про ту війну, через яку він поплив абикуди. Війна була через жінку, я цих стародавніх греків розумів краще, ніж сучасних босяків. А потім подумав, що доля не хоче пускати мене до Моніки. Я вже сьогодні мусив би побачити її, але де там. Двигуни замовкли, пароплав колихався на хвилях, наче мертва риба. Вдалині виднівся берег. Але він не тішив. Той берег, до якого я плив, мусив бути на заході, а цей був на сході. Я прилаштувався до кількох пасажирів, які почали роздивлятися мапу. Тицяли пальцями в острів між Італією-чоботом та Іспанією-квадратом. Здається, нас відносило потроху до цього острова. І належав він, за мапою, саме Італії. Потім двигуни загули, — мабуть, не всі, бо пароплав дуже неквапливо поплив до острова. Зупинився навпроти невеличкої бухти. Нас човнами перевезли на берег. Команда щось пояснювала всім пасажирам, мені теж, я кивав, але геть нічого не розумів. У човні до мене забалакали, я показав, що німий. Відчепилися. На березі стояло невеличке рибальське село. Там нас погодували, щось пояснювали, потім прибув невеликий пароплав. До нього вишикувалася черга, але всіх він забрати не міг. Люди знали, куди плив пароплав, а я — ні. Мабуть, до якось міста тут, на острові, бо поплив уздовж берега, а не у відкрите море.

Я трохи розгубився. Мене вже могли шукати. Не мене, а якогось іноземця, що організував вибух у Сіракузах. Ми, звісно, ховали сліди, але всяке могло бути. Треба якось доплисти до Іспанії. А я ж і поговорити ні з ким не міг. Тільки відкрию рота, одразу зрозуміють, що іноземець. Сидів на бережку і думав, що робити. Прийшов іще один невеличкий пароплав, який мав забрати останніх пасажирів. Залишитися непомітним у цьому селищі неможливо. Сів на пароплав. Він повіз нас на південь, за кілька годин довіз до міста, де всі вийшли. Люди підходили до великої об’яви, що висіла на стіні, читали, обговорювали і розходилися. Я запам’ятав слова, відійшов, подивився у словник. Виходило, що завтра мусив прийти новий пароплав, який мав забрати всіх і таки відвезти до Барселони.

Узяв валізу і пішов вештатися вулицями. Побачив якийсь місцевий трактир. Пахло смачно. Я на мигах показав, що хочу їсти, вдавав німого. Мені принесли миску варених овочів із квасолею, тарілку смаженої риби і хліба, ще й кухоль пива. Я добряче повечеряв. Уже вечоріло, я показав, що хочу спати. Господар, мабуть, сказав ціну, я подав йому на долоні монети, він узяв скількись, а потім провів через двір до невеличкої кімнати. Коли він пішов, я перевірив двері й віконце, подивився, куди тікати, якщо буде потреба, а потім уже влігся спати. Настрій був поганий, я постійно думав, що вже б тримав Моніку на руках, якби не клятий шторм. Та що тут вдієш?

Майже не спав, поснідав і побрів до порту. Пароплав уже стояв. Двоє матросів і помічник капітана біля трапа перевіряли квитки. Я показав свій, мені щось сказали, я ніяково усміхнувся і пройшов далі. Мені мали сказати номер каюти. Слово я запам’ятав, але не знав, як воно пишеться, щоб подивитися у словнику. Вирішив постояти на палубі. Нехай уже пароплав відпливе, а там розберуся.

Усі пасажири зайшли, трап підняли, загули двигуни, і пароплав почав потроху відпливати від пірса, коли я побачив дві машини, що летіли в порт. На них був напис, я подивився у словнику, виявилося, що це жандарми. Зупинилися на пірсі й почали відчайдушно сигналити. Із них вискочили чоловіки у формі. Якби вони приїхали хоч на кілька хвилин пізніше, ми б були вже у відкритому морі. А так пароплав повернувся до пірса. Пасажири вийшли на палубу дивитися, що сталося, жваво обговорювали. Онде на пірс виїхав іще десяток вершників у формі. Я не сумнівався, по чию вони душу. Відійшов на протилежний борт. Тут нікого не було. Озирнувся і поліз під брезент, яким був укритий рятувальний човен. Вліз між човном та бортом і принишк.

Пароплав причалив, хтось гучно кричав накази. Мабуть, просили пасажирів розійтися по каютах. Далі кілька годин шукали. Я тихенько лежав і чекав. Сподівався, що, перевіривши каюти і не знайшовши нікого, жандарми підуть. Але де там! Вони почали шукати на палубі. Я почув, як зашелестів брезент поруч. Підняли і мій брезент. Зазирнули у човен, там нікого не було, пройшли далі. Я подумав, що цілком можу вилежати добу (чи скільки потрібно) до Барселони. А там мене чекали дівчата, там...

Я трохи зарано розслабився. Чийсь голос. Підліток щось залопотів мовою, яку я не розумів. Гупання кроків, бігли до мене. Зірвали брезент, почали кричати. Мабуть, щоб вилазив. Потім постукали об човен прикладом. Не чекати ж було, поки за ноги тягнутимуть. Я виліз. Побачив з десяток наставлених гвинтівок. І дуже багато витріщак, що зібралися навколо. Мені щось сказали. Я поставив валізу, підняв руки. Побачив якогось хлопчика. У бідолахи були хворі ноги, батько тримав його на руках. Мабуть, коли всі побігли дивитися на жандармів, хлопець залишився сиділи в каюті, що виходила на цей бік, і він єдиний помітив, куди я сховався. Довго вагався, а потім таки видав. Зараз дивився переляканий. Я усміхнувся йому. Мене обшукали, забрали браунінг, завели руки за спину, надягли наручники і повели. У натовпі щось говорили, мабуть про мене. Дивилися захоплено, але мені було від того не легше. Подумав, що попереду суд і тюрма. Якось утечу. Втечу і побачу Моніку. Одіссей же дістався врешті-решт своєї родини. Пройшов і сирен, і велетня з одним оком, і ворожку! Я теж пропливу, хоч зовсім не герой.

Мене вивели з пароплава, відвезли до поліцейської дільниці, там спробували допитати, але ми ж не розуміли один одного. Знайшли мій паспорт на ім’я Олексія Шатирьова, зрозуміли, що я російський вірнопідданий. Відвели до якоїсь кімнати з заґратованим вікном. Там було ліжко, я всівся на нього і став чекати. За кілька годин прийшли і повели на допит. Привели в кімнату, де сиділо кілька офіцерів, солдат за друкарською машинкою і ще якийсь дідок із цивільних. Невеличкий, худий, із сивою борідкою і в пенсне. Мені подали стілець, я сів. Один з офіцерів щось сказав дідку, той закивав.

— Добрий день, пане Петре, — сказав він російською. Майже бездоганною, хоча щось дивне у вимові таки чулося. — Мене звати Василь Опанасович Чуванов, я — місцевий обиватель. Мене, єдиного знавця російської мови в цій частині острова, запросили, щоб допомогти провести ваш допит. Ви знаєте, в чому вас звинувачують?

— Ні. — Я закрутив головою.

— Вас звинувачують у вибуху на Сицилії. — Василь Опанасович перепитав щось, здивовано закрутив головою. — Нічого собі! Вибуху, який призвів до смерті дванадцяти людей, а ще чотирьох було вбито! Слухайте, та це ж вас ціла банда мусила бути! — Він звернувся ще до офіцера, той іще щось розповів. — Шукають вас і вашого товариша.

— Я сам мандрую. У мене тітка в Ріо-де-Жанейро, це Бразилія, країна така, за океаном.

— Та я знаю! Ріо-де-Жанейро! Це ж я туди мусив їхати! Ох, дива. — Чуванов закрутив головою. Офіцер щось спитав його, той відповів. — Чому ви ховалися на пароплаві?

— Бо мене ледь не пограбувала болгарська поліція. Хотіли забрати всі гроші на подорож. І тут злякався, що побачать іноземця, без штанів залишать. Ото і сховався. Мені до Барселони треба, сісти там на трансатлантичний пароплав, ось і все!

— Ну, поліція, тобто карабінери, вважають, що не все, що ви той вибух зчинили.

— Василю Опанасовичу, ви подивіться на мене! Ну хіба ж я бомбіст який? Я простий прикажчик, із Полтави, до тітки пливу. Ну для чого мені когось десь у повітря висаджувати? Для чого і чим?

— Але зброя у вас була. Браунінг у вас забрали.

— Звісно, що була. В дорозі як без зброї? Якби не браунінг, так уже б кілька разів пограбували, а може б, і вбили.

— А в Сіракузах на Сицилії ви були?

— А де це?

— Острів, Сицилія. Оце Італія, вона на чобіт схожа і носак, це Сицилія, — пояснив Чуванов.

— Ви вже вибачте, але я у цьому не шурупаю, гімназій не закінчував.

— Але у валізі вашій знайшли два словники і «Одіссею» з «Іліадою».

— А, словники. — Я усміхнувся ніяково. — Їх мені донька в дорогу дала. Каже, нехай, тату, виглядатимеш ти, наче освічений. Ото, каже, сидиш десь — візьми словник і наче читай. Можна й не читати, бо від того в мене голова болить, можна про своє думати, головне сторінки гортати. А всі думатимуть, що ти з панів!

Чуванов переклав італійцям. Офіцер, який тут був старший, мабуть, полковник, щось сказав.

— Пан офіцер каже, що вам краще зізнатися. Інакше вас повезуть до Сицилії. На розпізнання. А там, у тій Сицилії, у вас є дуже впливові вороги, яких ви тим вибухом зачепили.

— Та який вибух! Ну смієтеся ви, чи що? — обурився я.

— Петре Олексійовичу, я просто перекладаю те, що мені каже пан офіцер. І він твердить, що на Сицилії за ваше життя і копійки не дасть, бо ви вбили ватажків дуже впливової родини Вергу. Вони й тут спробують вас дістати, але на Сицилії вже точно вб’ють. Краще у всьому зізнатися, найняти адвоката й домагатися суду тут, на Сардинії.

— Який суд? Який адвокат? Мені до Ріо-де-Жанейро треба! — почав я торочити своє. Чуванов переклав. Усе що він говорив, солдат набивав на друкарській машинці. Офіцери порадилися між собою і підвелися, щоб йти. Чуванов звернувся до них. Чи запитав, чи просив про щось, бо вони не змогли одразу відповісти. Чуванов почав їх переконувати і переконав.

— Петре Олексійовичу, не проти будете, якщо я піду з вами в камеру? Поспілкуватися хочу, бо руських людей тут так рідко бачу!

— Та чого ж проти, ходімо, я й сам поспілкуюся залюбки. Бо як із Одеси відплив, так і поговорити ні з ким, наче німий!

— Тільки ж ви пообіцяйте, що не будете мене вбивати.

— Я? Вбивати? Та чи ви показилися?

— Пани офіцери кажуть, що ви дуже небезпечний.

— Та в мене руки скуті! Чим я вас буду вбивати? Очима?

— Ну добре, ваша правда. — Чуванов щось сказав італійцям, ті йому. — Нам дають годину. Ходімо до вашої камери.

Нас відвели до кімнатки, там я всівся на ліжко, а Чуванову принесли стілець і поставили під стінкою.

— Коли я піду, наручники вам знімуть, — сказав він. Поліцейські вийшли, зачинили двері. — Ну, тепер нас ніхто не чує, можемо поговорити відкрито.

— Так, а там нас хіба хто чув? Що за люди? Російською ні бе, не ме. Як так можна? — обурився я. Чуванов дивився на мене з цікавістю. Здається, був людиною розумною, обдурити його непросто.

— Ну, Петре Олексійовичу, воно ж кожен народ свою мову знає. Як ото перемішалося після Вавилонського стовпотворіння, так досі і є. А що там у Росії? Як воно без царя?

— Та якось. Я до подорожі готувався, уваги не звертав. А ви як у цих краях опинилися?

— Та як і ви, з пароплава зійшов, дорогою на Ріо-де-Жанейро.

— У вас там теж родичі? — зрадів я.

— Слухайте, та припиніть ви! — обурився Чуванов. — Не хочете балакати, так і скажіть, не треба тут дурня клеїти! Що ж я не бачу, хто ви?

— А хто я?

— Та розумніша людина, ніж полтавський міщанин!

— Добре, вибачте. То чого ж ви до Ріо-де-Жанейро не попливли?

— Бо злякався. — Чуванов подивився на мене.

— Злякалися? Кого?

— Товаришів колишніх.

— Як це?

— А так. Був я членом однієї таємної організації. «Народна воля». Може, чули про таку?

— Це ті, хто Олександра Другого вбив?

— Так, вони. Вперше руського царя вбили не вельможі під час якихось придворних інтриг, а прості громадяни, що прагнули волі! Це так захоплювало!

— Не всіх. — Я похитав головою.

— Справді, не всіх, — погодився Чуванов. — Частина суспільства від нашої організації тоді відсахнулася, як від жорстоких убивць і терористів. Але мені ті дії сподобалися, я ж був молодий, гарячий. Я хотів боротьби, повалення самодержавства просто зараз! Більше терору, більше жертв, тільки кров’ю можна було зруйнувати режим. Так мені тоді здавалося.

— Не схожий ви якось на бунтівника.

— Ну, бо ж років мені немало. Вже дід. А тоді був молодий і гарячкуватий! Кілька замахів власноруч скоїв. Брав участь у пограбуванні банку в Херсоні. Чули про ту справу?

— Це коли підкоп зробили? — згадав я розповіді старших товаришів в охоронному відділенні.

— Так, підкоп, пробралися в банк і викрали звідти близько мільйона рублів! Мільйона! Уявляєте? — спитав Чуванов, а в самого очі аж запалали.

— Мільйон? Це ж купа ціла грошви!

— Так, бо там різними купюрами. Три валізи набили! Це була справді велика операція! На жаль, поліція змогла нас швидко знайти. І знаєте, через що? Через кричущий ідіотизм. Один із наших товаришів пішов до повій, похвалився мільйоном, а повії завжди працюють із поліцією. Нас прийшли арештовувати, я відстрілювався і ледь утік. Але мене поранили. У живіт. Нічого не залишалося, як поїхати до лікаря. Інакше я б загинув. Там мене знайшла охранка. Полковник Судейкін, чули про такого?

— Чув, — кивнув я. Полковник Судейкін був легендою в Києві, розкрив там одразу кілька організацій бунтівників, після чого пішов на підвищення в Петербург. Але погано закінчив.

— Ну так от, він сів біля мого ліжка, от як я зараз біля вас сиджу. Сказав, або суд і шибениця, в кращому разі довічна каторга, — або я залишаюся на свободі, але допомагаю з інформацією. Цей Судейкін умів працювати з людьми. Мені було двадцять два роки. Я не хотів сісти навічно і ще менше хотів бути повішеним. Я думав про смерть, готував себе до неї, але завжди уявляв кулю в стрілянині з поліцією, а не ось так. Мусив погодитися, стати платним агентом охранки, юдою. — Чуванов скривився і подивився на мене. — Мабуть, зневажаєте мене?

— Ні.

— І чому? Я ж став зрадником? Що може бути гірше?

— Кожен відповідає за свої вчинки.

— Але я ж не відповів! Не відповів! Ось у тому й парадокс, який я не можу зрозуміти! — Чуванов нервово засміявся. — Я ж став зрадником, став здавати своїх товаришів. Я ніколи не намагався бути першим мерзотником, не здавав із власної ініціативи. Але час від часу Судейкін вимагав від мене прізвище, щоб організувати чергове гучне затримання, за яке його начальники отримували чергові нагороди та звання. І я здавав, торгував товаришами, які беззастережно мені довіряли. Дійшло до того, що я здав жінку, яка мене кохала! Вона просто набридла мені, і я вирішив її позбутися. І позбувся! Уявляєте?

Він нервово дивився на мене. Я скривився.

— О, тепер ви зневажаєте мене! — Він засміявся.

— Ні, я уявляю, як погано вам було. Це ж справжнє пекло — бути таким мерзотником.

Чуванов здивовано вирячився на мене.

— Пекло? Я був на волі, я лікувався за рахунок партії, я отримував гроші від охранки, я ходив по дорогих ресторанах і їздив на води, коли мої товариші сиділи за ґратами! Нічого собі пекло!

— Справжнє пекло ось тут. — Я постукав головою об стіну. — І вам же досі погано.

Чуванов далі дивився на мене, хотів щось сказати, помовчав.

— Так, мені погано, бо я коїв тоді багато страшних, підступних, мерзотних речей. І я не звинувачую Судейкіна. Він якраз робив свою роботу, служив своєму государю. А ось я зраджував, дурив, брехав! І отримував свої тридцять срібняків! Мушу сказати, що курс срібняків добряче виріс! А потім я дізнався, що Судейкіна збираються вбити. Серьожа Дєгаєв, який, виявляється, теж працював на Судейкіна, запропонував мені взяти участь у вбивстві полковника. Розповів про свій план. Звісно, про співпрацю з полковником не сказав. Я мусив попередити Судейкіна, але подумав, що виникне чудова можливість перевернути гру. Цілком імовірно, що, крім Судейкіна, про мене ніхто не знав. Бо полковник дуже беріг свої кадри, ми ж були його головним козирем. І ось, якщо полковника не стане, я зможу продовжити боротьбу без жодних застережень! Чим поганий план? Чудовий! Я виїхав у Петербург. Приїхав, переплутав адресу, де чекали товариші, перемерз, намочив ноги і захворів. Збирався їхати на справу з температурою, але товариші не взяли. Берегли для справи революції. Вбили Судейкіна самотужки. Це була гучна справа. А за кілька тижнів мене знайшов полковник Желєзнов. Він виявив таємні записи Судейкіна і встановив частину його агентури. Гірше того, перед смертю Судейкін назвав кілька прізвищ. У тому числі моє — як платного агента. Мене викликали на партійний суд у Францію. Я поїхав. Я знав, що мене можуть убити, але все одно поїхав. Знаєте чому?

— Бо зневажали себе?

— Ненавидів! Убити себе був готовий! Я вважав себе покидьком, негідником, життя якого не коштує і копійки! Я їхав, сподіваючись, що товариші по партії мене викриють і вб’ють! Все ж було проти мене! Я уникнув убивства Судейкіна, а той назвав моє прізвище. Я написав заповіт, у якому залишив усе, що мав, товаришам по партії. Прийшов на суд. А там геть усі виступили на мій захист! Усі! Підтвердили, що я справді захворів. Ну, в мене був жар, я марив, кілька разів непритомнів. Один із товаришів, лікар, запевнив, що це не могла бути симуляція. Інші закликали не вірити покійному полковнику, псу охранки, який перед смертю вирішив зіпсувати чесне ім’я борця з самодержавством. Мене виправдали! Ви розумієте? Виправдали! — Чуванов аж кричав, прибігла охорона, відчинила двері. Старий заспокоїв їх. — Вибачте, я трохи захопився подіями тих далеких років.

— Я перший, кому ви розповідаєте цю історію?

— Перший. А кому мені було її розповідати? Хто тут знає про далеку Росію, про революцію, про царя, про боротьбу? Дехто, може, чув, але їм нецікаво!

— То як ви опинилися тут?

— Я далі вів подвійну гру. І вашим, і нашим. Скоїв два пограбування, здав чотирьох товаришів. А потім мене викрили. Один із арештованих зміг роздивитися у справі мою записку до полковника Желєзнова. Впізнав почерк — у мене красивий почерк. Якось зміг повідомити товаришів на волі. І мене знову викликали на суд. Того разу до Відня. Це зараз війна і до Відня не доїхати, а тоді кордони були відкриті. Я приїхав. Відчайдушно брехав. Я думав, що це була гра. І якби я програв, мене б убили. Але насправді ні. Керівникам партії було начхати на суд. Вони були впевнені, що я зрадник. Та я був відомою фігурою. Вирішили, що моя страта зашкодить партії. З мене взяли обіцянку виїхати до Південної Америки і ніколи більше не повертатися до Росії. Інакше смерть. Я пообіцяв. Мене привезли до Дубровника і там посадили на трансатлантичний пароплав, що віз переселенців до Південної Америки. Він ніде не мусив зупинятися, але захворів пасажир, його висадили в Кальярі, я втік там з пароплава. Заїхав аж на північ острова й оселився тут. Кілька років я чекав. Помсти, відплати, покарання. Я був мерзотником, і небеса мусили мене вдарити за це. Але я жив у раю. Повірте, тут справжній рай. М’який клімат, смачна їжа, веселі люди, недороге життя. Я заробляв тим, що малював картини з пейзажами Середземного моря. Вони непогано розходилися на Лазуровому узбережжі. Я побудував будинок у мальовничому місці, одружився з місцевою красунею, яка подарувала мені трьох дітей. Я все чекав, що, можливо, небеса вдарять не по мені, а по тих, хто поруч зі мною. По дружині чи дітях. Але дружина жива та здорова, діти виросли, картини далі купують. Я думав, що війна зробить мене старцем, бо кому потрібні картини, коли гинуть люди? Але їх почали купувати ще краще. Щоправда, зовсім не беруть картини зі штормом і кораблетрощею, людям вистачає катастроф і в житті. А ось схід сонця, ранкове море, штиль — розходяться дуже добре. Люди готові платити за спокій, за радість життя! — Чуванов став уважно роздивлятися мене, забув про те, що говорив.

— То покарання так і не було? — спитав я.

— Ні, жодного покарання. Я живу в раю, мене кохає дружина, люблять діти, поважають сусіди, всі думають, що я порядна людина, ніхто не здогадується, що я зрадник, чи не гірший за Юду. Слухайте, а я ніде не міг вас бачити?

— Ну, хіба що в Полтаві.

— У мене дуже добра пам’ять. Я точно вас десь бачив. Я от зараз дивився на вас і подумав, що хотів би намалювати ваш портрет. Дуже фактурне обличчя. А потім мені стало здаватися, що це вже було!

— Ви малювали мій портрет?

— Не малював, а хотів! Точно хотів! Де я міг вас бачити? — Він примружився і роздивлявся мене.

— Заспокойтеся, я вперше на Сардинії.

— Не сумніваюся, але десь я вас бачив! — Він далі роздивлявся мене, а потім сплеснув. — Ага, я впізнав вас, впізнав!

Чуванов аж підхопився. Я думав, що робити далі.

— Іване Карповичу! Ну я дурень! Я одразу зрозумів, що ви не Шатирьов, але подумав, що якийсь дезертир утік із фронту і пробирається кудись до кращого життя! А це ви!

— Не знаю про що ви кажете.

— Можна подивитися ваші долоні?

— Для чого?

— На Кавказі вам довелося брати рукою жарини з вугілля. Я дуже пам’ятаю цю історію, я її хотів намалювати! Нічний ліс, ті абреки і ви, Іване Карповичу, відмовляєтеся переходити в магометанство! То покажете долоні, чи як?

— Чи можу я попросити не повідомляти поліцію, хто я насправді?

— Звісно ж! Чого б це я вас видавав! Ну це ж треба, Іване Карповичу! Це ви!

— Я думав, ви порвали зв’язки з Росією і мене не знаєте.

— Зв’язки-то я порвав, але час від часу бував на Лазуровому березі. А там же багато наших відпочивальників. Було до війни. І там я час від часу купував руські журнали. Випадково прочитав кілька ваших історій, а потім уже полював на них навмисно. У мене вдома велика колекція. Ба більше, у Мілані виходило кілька ваших пригод італійською! І вони в мене є, хоча там поганий переклад.

— Що поліції відомо про мене?

— Ну, вони шукають двох іноземців. Начебто румунів, але точно не відомо. Один із них непогано розмовляє італійською. Це не ви. Другий здебільшого мовчить. Вони удвох убили відомих бандитів на Сицилії. По-місцевому їх називають мафіозі, розбійники, які діють у складі зграї. Дуже небезпечні люди, дякувати Богу, на Сардинії їх немає. Не те щоб влада дуже вже переймалася загибеллю бандитів, але ось так приїхати в країну і вбивати десятками — негоже. Влада сприйняла це як публічний ляпас. Поліція всієї країни шукає тих двох іноземців, зараз перевіряють усі потяги й пароплави, що їдуть за кордон. Але ваш пароплав відійшов ще до того, як розпочалися пошуки. Та бачите, шторм, вийшли з ладу двигуни, пароплав мусив повернутися. Ви втратили через це два дні, а потім хтось здогадався, що на цьому пароплаві можуть бути ті, кого шукають, і його теж варто перевірити. Мені розповідали, що вам не вистачило буквально кількох хвилин. А потім вас помітив хлопчик-каліка, який сидів у порожній каюті. Він розповів батькам, ті не повірили. Та хлопчик наполягав. І вже коли обшук закінчився, батько приніс його до карабінерів. Ну, так вас і знайшли, Іване Карповичу. Лише цілий ланцюг нещасливих випадків дозволив схопити вас!

— Що мене чекає тут?

— Іване Карповичу, давайте так: я щось розповідаю, але й ви не мовчіть. Я хочу почути, чому ви вбили тих людей у Сіракузах. Це ж так пощастило — почути історію про ваші пригоди з ваших вуст іще до того, як її буде написано, не кажучи вже про друк! Розкажіть, а потім розкажу я!

Я розповів. Втрачати мені було нічого. Якщо мене повезуть у Сіракузи, мене впізнають і будівельники, і скульптор, і люди з готелю — всі. За мною будуть полювати і, найімовірніше, вб’ють. Треба було якось втекти.

— То це була помста! Ох і історія! — Чуванов тер руки.

— Допоможіть мені втекти звідси. Я відплачу. Я ніколи не залишаюся в боргу.

Чуванов спохмурнів.

— Іване Карповичу, я старий художник. У мене немає ані грошей, ані зв’язків. Я не знаю поліцейських, не знаю, як вам тікати далі, якщо ви вирветеся з тюрми.

— Далі я вже сам, головне — вийти звідси!

— Навіть не буду чогось обіцяти. Я не знаю, як вам допомогти. Я б дуже хотів, чесно, але не знаю. Ну, тобто, я міг би, звісно, спробувати пронести вам пилку чи револьвер, але ж я перший, хто опиниться серед підозрюваних. А я вже не в тому віці, щоб воювати з державою. Ще раз вибачте. — Він безпорадно розвів руками.

— Якщо я залишуся тут, мені кінець. Мене або вб’ють ті бандити, або повісить уряд.

— Карабінери не люблять мафіозі, вони поважають вас за ваш вчинок.

— Мені замало поваги, мені потрібна свобода.

— Я розумію. Але не знаю, чим вам допомогти.

— Ну, а хоча б листа ви відправити зможете?

— Листа? Ну звісно ж!

— У вас є чим писати?

Він подав мені олівець і кілька аркушів паперу. Потім подивився на мої зведені за спиною руки.

— Може, я напишу? — сказав він. Я спочатку думав написати Єлизаветі Павлівні, попросити про допомогу. А потім передумав. От що їй зараз — усе кидати, їхати в іншу країну? І що вона зробить? Або сам виплутаюся, або... Я надиктував листа Моніці. Короткого. Запевнив, що люблю її, обіцяв зробити все, щоб побачити її, просив вибачення, якщо втекти не вдасться. Чуванов дописав і аж пустив сльозу. — Іване Карповичу, я дуже сподіваюся, що ви побачите доньку. А я думатиму, як вам допомогти. Я не знаю, але я думатиму, обіцяю.

— Добре. — Я кивнув. — Адреси не записуйте, а запам’ятайте, будь ласка. Якщо за тиждень втекти мені не вдасться, надішлете.

Ми ще трохи побалакали, потім прийшли охоронці, Чуванов вийшов, з мене зняли наручники. Я розім’яв руки, потім перевірив стіни, стелю та підлогу. Все міцне, не виламаєш. Вікно виходило у двір дільниці. Ґрати на ньому були товсті.

Мені принесли їжу. Тарілку кукурудзяної каші, шматок хліба з сиром і цілий глечик вина. Охоронці пішли, я подумав: як дивно, в Росії в тюрмі вина не дають. І горілки теж. А тут така турбота. Ковтнув. Вино смакувало трохи дивно, та я б уваги не звернув, коли подивився на глечик. Він був новенький, красивий. Тарілка стара, в кількох місцях поколота, покручена ложка, яка бачила багато ротів, а ось глечик був як нова копійка. Чому б це арештованому віддавати такий новенький глечик? Та ще й з вином! Я не знав. Потім відчув, що за мною спостерігають із коридора. Узяв глечик і вдав, що п’ю. Закректав від задоволення. Потім далі їв, удавав що знову п’ю. За мною далі спостерігали. Я навіть вилити те вино не міг. Узяв і випив одним махом. Майже одразу в двері постукали, охоронець замахав рукою, щоб я повернув посуд. Я подав тарілку, але вона його не цікавила. Він хотів швидше забрати глечик. Я віддав. Віконце у дверях зачинилося. Я схопив з-під ліжка цеберко й виблював геть усе, що з’їв і випив. Знову наче хтось дивився за мною з коридора. Я удав, що сп’янів, засунув цеберко під ліжко і влігся. Невдовзі вже старанно хропів.

Сам напружено прислухався. Щось тут робилося. Щось не те, і я мусив бути готовий. Почекати довелося десь із годину. На вулиці вже було темно, в камері теж. Я склав матрац навпіл, прикрив його дірявою ковдрою, підбив подушку. У темряві здавалося, що хтось на ліжку спить. Сам заховався за ліжком. Тримав у руці цеберко з блювотою. Ось ледь чутні крики у коридорі. Потім клацнули замки. Їх було два. Двері трошки причинилися. Я посопував за ліжком. Воно-то темно було, але очі призвичаїлися потроху. Тінь вийшла з-за дверей, тінь підвела руку, в якій тьмяно виблиснув ніж. Здається, нападників було кілька. Замах, потужний удар, ніж пробив матрац і встромився в дошку ліжка. Я навернув по тіні цеберком, штовхнув на ніж товариша. Сам щосили смикнув ніж, що стирчав із ліжка. Таки вирвав його, на мене кинувся власник ножа, отримав кулаком і завалився. Другий нападник зробив випад ножем, той пройшов поруч із моїм боком, я вдарив і пришпилив руку до стіни. Нападник закричав і випустив ніж. Третій хотів ударити, але йому заважав другий. Я вдарив другого у голову, вийняв свій ніж. Другий упав, я думав, що третій буде атакувати, але той щось вовтузився на виході з камери. Я не бачив, що він робить, у мене не було часу подумати. Я просто кинув ніж. Скрик. Об кам’яну підлогу вдарилося щось металеве. Потім упало тіло. Хрип. На мене кинувся перший. Повалив, ударив, я намагався його скинути. Постріл. Зойк і ще постріл, нападник упав на мене. Хрипкий голос із коридора щось спитав. Я мовчав, принишк під тілом. Зарухався другий нападник. Іще один постріл. Другий більше не рухався. Третій, здається, почав молитися. Почулися крики і тупотіння. Постріл.

Коли прибігли солдати з ліхтарями, я побачив, що трапилося. Третій мав револьвер і саме його вихопив, коли я кинув ніж. Прямо в живіт. Третій не втримав револьвер, сів на підлогу, хрипів, потім таки знайшов зброю і почав стріляти на всі рухи в камері. Добив обох своїх поплічників, а коли почув, що біжать солдати, застрелився сам. На руці нападника, який лежав на мені, я помітив татуювання змії. Я здогадувався, хто прийшов у гості.

Мене витягли з-під тіл, оглянули. Я був весь у крові, але не поранений. Прибігли заспані офіцери. Перелякано витріщилися на бійню в камері. Старший щось наказав. Мене вивели у двір, посадили в авто, кудись повезли. Здається, за місто. Їхали десь півгодини, потім звернули з дороги, проїхали полями до великого будинку. Там мене відвели у підвал і залишили в кімнаті без вікон. Пізніше туди принесли матрац і подушку. Десь за годину двері відчинилися, зайшов переляканий Чуванов.

— Господи, що трапилося?

— А вам не розповіли?

— Ні.

— Мене намагалися вбити. Троє з ножами вночі пройшли до камери. Хтось їх провів.

— Солдат. Він намагався застрелитися, але лише поранив себе. У нього в кишені знайшли тисячу лір. Офіцери вважають, що це сицилійці.

— Вони не могли так швидко приїхати. Це тутешні, отримали наказ. Нехай перевірять телеграми, які відправляли сьогодні на Сицилію і які приходили звідти, — підказав я. — Куди мене привезли?

— Це маєток батьків одного з офіцерів. Вирішено, що тримати вас у відділку небезпечно, бо спроби замаху можуть повторитися. Вас триматимуть тут. Офіцери вражені. Їм дуже не подобається нахабство мафіозі, вони у захваті від вашої мужності. Голіруч ви перемогли трьох озброєних бандитів.

— То нехай просто відпустять мене, і я зникну!

— Не можуть, вони вже повідомили в Рим. Господи, я аж сам собі не вірю. У вас завжди в історіях такі карколомні пригоди, але ж я думав, що то вигадки. А воно...

— Мені треба втекти, інакше карколомні пригоди на цьому закінчаться.

— Я спробую вам допомогти. Є один варіант. Не буду нічого про нього говорити, але спробую.

— Поспішайте, поки мене не повезли звідси.

— Так, я поспішатиму. — Він постукав у двері. Їх відчинило одразу двоє офіцерів, що тримали в руках якісь дивні пістолети. Я таких раніше не бачив. Офіцери випустили Чуванова, одразу зачинили двері.

До ранку я спав невеличкими проміжками, часто прокидався і знову чекав нападу. Далі мене так і охороняли одразу двоє. Коли приносили їжу, один відчиняв двері, а другий тримав пістолет напоготові. Від мене вимагали, щоб я повертався обличчям до протилежної стінки. Ставили їжу чи воду на підлогу і швиденько виходили. Вони боялися мене. Недарма, бо я сховав у рукаві ніж одного з нападників. Хоч якось був озброєний, уже щось. З їжі приносили сир, хліб, якусь смачну олію. Я з апетитом їв і чекав нагоди втекти. У підвалі було темно, я задрімав, але був напоготові. Почув кроки. Взявся за ніж. Під ноги щось просунули. Аркуш паперу. Я взяв його. Ще щось. Тоненька свічка, кілька сірників і шматок коробки, щоб можна було запалити. Що б це могло значити? Я запалив сірник, потім свічку, побачив аркуш, списаний акуратним почерком. Російською. «Іване Карповичу, це Василь Опанасович. Якщо лист потрапив до вас, наш план вдався і охоронці зараз дудлять вино, яке привіз дон Луїджі. Я знайшов його, бо він може вам допомогти. Але і ви мусите допомогти йому. Річ у тому, що донька цього чоловіка зникла. У Росії. Він вважає, що доньку викрали. Але викрадачі не вимагали викупу. Поліція нічого не знайшла, а може, і зовсім не шукала. Батько дуже хвилюється і не знає, що робити. Та я переконав його, що ви — саме та людина, яка зможе знайти його доньку. Так, я розумію, що, можливо, дівчини немає в живих. Але ми будемо сподіватися на краще. Особисто я вірю, що дівчина жива. Щоб батько допоміг вам, ви мусите дати слово, що шукатимете її. Я знаю, що ви не порушите обіцянку. Я розумію, що ви зараз хочете дістатися Барселони. Ваша донька там? Ніхто не хочете зупиняти вас. Я попередив Луїджі, що ви візьметеся до справи не одразу. Але я хочу, щоб, як тільки ви повернетеся до Росії, саме пошук доньки пана Луїджі став вашою першою справою. Так? Якщо ви згодні, підійдіть до дверей і скажіть: „Ло джуро!“. Це значить „я присягаюся!“. Якщо скажете, то погодитеся шукати дівчину. Підійдіть і скажіть, тільки не дуже гучно, щоб охорона не почула».

Усе це було не схоже на якусь пастку. Для чого пастка тому, хто вже у пастці? Я підійшов до дверей і сказав:

— Ло джуро!

Тоді під дверима з’явився новий аркуш. Знову почерк Чуванова. «Іване Карповичу, я дуже радий, що ви погодилися. Цієї ночі чекайте. Вас довезуть до Барселони. До самої Барселони! А ви пам’ятайте про дане слово! Будь ласка, спаліть обидва листа, а свічку й сірники допаліть, щоб їх не залишилося. Ми мусимо берегтися».

Я почув, як чоловік, що був за дверима, обережно пішов геть. Я спалив обидва аркуші, а також свічку і сірники. За деякий час повернулися охоронці. Вже нетверезі. Бубоніли, сміялися, потім передали келих вина і мені. Я вдав, що випив, а насправді непомітно вилив. Не було схоже, що це отрута чи снодійне, але я не втрачав пильності. Вбивці могли прийти і сюди. Та час спливав, усе було спокійно. Я дрімав і забороняв собі думати про те, що вже дуже скоро можу опинитися поруч із Монікою. Вся ця подорож учила мене, що будь-які сподівання марні, а готуватися треба до найгіршого. Будь що буде.

Мені принесли їжу. Вже нові охоронці, але теж нетверезі. Можна було спробувати, напасти, але повірив Чуванову. Не взявся за ніж, поснідав і чекав далі. Невдовзі хлопці позасинали. Потім почулися тихенькі кроки, у замку клацнув ключ.

— Іди за мною! — прошепотів голос із дуже поганою вимовою іноземця. Я пішов, із ножем у руці. Зачинив двері, щоб моє зникнення не одразу помітили. Ми пройшли повз сплячих охоронців, піднялися сходами, вийшли у двір. Чоловік швидко і впевнено пройшов до воріт. Ми вийшли з них і попрямували далі. Ішли десь півгодини, аж поки не вийшли до візка, запряженого конем. Той домчав нас до берега. Там уже чекав човен із невисоким вітрилом. Чоловік щось сказав мені. Здається, він плакав, принаймні голос його тремтів. Мабуть, про щось просив. Я кивнув. Чоловік передав мені якусь теку. Ще раз щось сказав. Я знову кивнув. Він перехрестив мене і звернувся до людей у човні. Мені подали руку, я заліз і ми відпливли. Моряки поставили вітрило. Мені дали мішок соломи і ковдру, показали, де можна лягти. Я влігся, але заснути не зміг. Чекав неприємностей. Щось мусило трапитися.

Але ми тільки пливли. Цілу ніч. Коли почало світати, я подивився теку, яку отримав від чоловіка, що допоміг мені втекти. Там був аркуш, списаний акуратним почерком, незнайомі мені гроші й два аркуші з малюнками. На одному був портрет дуже гарної дівчини. На другому дещо незрозуміле, наче якийсь вензель із чотирьох табель. Листа писав Чуванов. «Іване Карповичу, вітаю вас. Якщо ви читаєте цей лист, ви втекли. І це дуже добре. Я б залюбки побалакав із вами перед втечею, але мені треба забезпечити алібі. Бо я ж — перший підозрюваний після вашої втечі. Так ось, я напишу вам те, про що хотів розповісти. Про історію однієї дівчини, яка зникла. Чоловік, що вивів вас із полону, — Луїджі Маццола, місцевий землевласник і винороб. Він не дуже багатий, але має вплив у наших краях. У нього було троє синів і донька. Двоє хлопчиків зараз на фронті, воюють із австріяками. Але справа стосується доньки пана Луїджі, прекрасної Альчести. „Прекрасна“ — це не метафора і не перебільшення. Вона справжнє божественне творіння і я дуже сподіваюся, що ви самі в цьому переконаєтеся, коли знайдете її.

Так ось, Альчеста займалася співом. Чесно скажу, спів її був куди менш божественний, ніж її краса, але люди ладні були її слухати, аби тільки дивитися. Вона виступала тут, на Сардинії, а потім отримала ангажемент на Лазуровому березі. Там познайомилася з одним нафтопромисловцем, який запропонував їй розкішний контракт на виступи в Баку, столиці російських нафтопромислів. Пан Луїджі був проти, але Альчеста сказала, що це її шанс. Вона була самостійна і хотіла зробити кар’єру. Вона тверезо оцінювала свої вокальні здібності, з якими отримати такий контракт — велике щастя. Але перед тим, як їхати, Альчеста прийшла порадитися зі мною. Кілька днів я розповідав їй про Росію, а потім вона попросила дати їй уроки мови. Вона не хотіла їхати в чужу країну, не знаючи мови. У нас лишився місяць, але Альчеста приходила щодня і займалася годинами. Заощаджень у неї майже не було, вона попросила вчити її в борг, і я погодився, бо Альчеста — дуже приємна дівчина. Як би було добре, Іване Карповичу, якби ви її знайшли!

Так-ось, за місяць Альчеста вже досить непогано розмовляла російською і навіть могла заспівати кілька популярних пісень. Звісно, вимова була відчутно іноземна, але все одно це було справжнє диво! За місяць вивчити абсолютно чужу мову! Я був дуже радий, і ми з паном Луїджі разом проводжали її на пароплав. Війна вже почалася, мандрувати стало важко. Альчеста відпливла іспанським пароплавом до Туреччини, там змогла пересісти на фелюгу до Румунії, звідти контрабандисти переправили її до Одеси. Там її чекала яхта нафтопромисловця, прізвище якого було фон Шпеєр (через антинімецькі настрої в Росії він став Шпеєровим). Яхта доставила Альчесту до Новоросійська, звідки дівчина потягом відбула до Баку. Там добре влаштувалася і стала справжньою зіркою сцени. Щотижня надсилала нам із батьком листи, в яких описувала своє нове життя. Здається, добре заробляла, бо на другий місяць вислала мені гроші за уроки, причому в півтора раза більше, ніж ми домовлялися. У листі пояснила, що російська дуже знадобилася. До речі, мені листи вона писала саме російською, і душа моя раділа тому, як із кожним листом її мова поліпшувалася.

Альчеста пропрацювала в Баку рік. Завдяки її грошам дон Луїджі зміг не тільки погасити борги перед банками, але й докупити землі. Все йшло добре. Альчеста написала, що їй пропонують роботу в Петербурзі. Я попередив, що порівняно з Баку клімат Петербурга значно гірший і їй, дитині, вирослій під середземноморським сонцем, буде важко. Але вона відповіла, що інколи гроші можуть компенсувати нестачу сонця. Збиралася пропрацювати у столиці рік, а потім повернутися сюди, на Сардинію. Альчеста була дівчина самостійна і серйозна, я лише благословив її. Вона написала нам листа перед виїздом із Баку і мусила написати по приїзді. Але не написала. Через війну листи доходили з проблемами, тому ми спочатку не хвилювалися, а потім надійшов лист від харківської поліції. Дон Луїджі примчав із ним до мене. А там було написано, що Шпеєров разом із Альчестою були в Харкові у якихось справах, і там на них напали. Нафтопромисловця вбили, а дівчина зникла. Розшуки нічого не дали. Ось так! Ви уявляєте, що відчував батько!

Він збирався їхати в Росію, він не міг залишити доньку. Просив поїхати мене, але з відомих вам причин я не наважився повертатися до нашого буремного Отєчєства. Але я попередив пана Луїджі про деякі особливості російського життя. Луїджі з великими труднощами зміг доїхати до Харкова, а там поліція відмовилася шукати його доньку. Навпаки — йому сказали, що підозрюють Альчесту. Мовляв це вона забрала гроші, які були при нафтопромисловці, він спіймав її на крадіжці, дівчина застрелила його і втекла! Бідного батька ледь грець не взяв (грець не взяв — так же говорять?). Він намагався привернути увагу італійського посланника в Петербурзі, але той сказав, що під час війни Італія не може сваритися з таким важливим союзником, як Росія. Луїджі три місяці там побивався, з нього витягли всі гроші, а потім порадили їхати геть. Він твердить, що поліція щось приховувала, не хотіла шукати Альчесту через якусь особисту зацікавленість. Але яку саме, він не зрозумів.

У цьому доведеться розібратися вам, Іване Карповичу. Я розумію, що злочин краще розслідувати одразу, а не за рік, але вже що є. І не вірте словам поліції про те, що Альчеста могла скоїти злочин. Не могла. Вона — добра дівчина, і думати, що вона може застрелити когось через гроші, — дурне діло. Я дуже радий, що зустрів вас, Іване Карповичу. Я довго думав, як допомогти вам, а потім згадав про історію з Альчестою. Поїхав до її батька і пояснив дону Луїджі, що ви — найкращий сищик імперії, єдина людина, здатна розплутати цю справу. До того ж ви завжди беретеся за злочини, в яких жертвами стали жінки. Я запевнив дона Луїджі, що якщо ви дасте слово, ви дотримаєтеся його. А якщо ви шукатимете, то знайдете Альчесту і допоможете їй повернутися додому. Це було би справжнім щастям для всіх. Прошу вас хоча б спробувати знайти дівчину.

На жаль, у цій справі майже немає зачіпок. Окрім однієї. Начебто на місці злочину знайшли хустинку з вензелем. Він зображений на малюнку, який я доклав до свого листа. Цей вензель бачив дон Луїджі, і я намалював із його слів. Поліція заявляє, що хустинка належала покійному Шпеєрову, але насправді в нього був зовсім інший вензель. Не знаю, чи допоможе чимось цей малюнок, але в умовах, коли зовсім нічого немає, доводиться звертати увагу на кожну дрібницю. І ще: у Харкові розслідуванням займався слідчий Супруненко Григорій Григорович. Він має знати більше.

Ось таке непросте завдання, Іване Карповичу. Наостанок хочу нагадати, що ваша втеча стала можливою лише завдяки дону Луїджі. Він напоїв охоронців вином, зміг викрасти ключі, зробити дублікати, підготувати екіпаж, домовитися з контрабандистами. Він поклав у цей конверт трохи іспанських грошей вам для початку. Він ризикував, і він витратився, але він готовий на все, щоб тільки врятувати свою доньку. У вас теж є донька, ви мусите розуміти його почуття. Отже, допоможіть йому. І втіште мене, бо я дуже хвилююся за Альчесту.

Ще хочу попросити вас не згадувати про мене й дона Луїджі, коли будете писати про ці пригоди. Я й так серед підозрюваних. Звісно, я потурбувався про алібі, з обіду крутився на очах у людей, гуляв набережною і пив там пиво, а ввечері збирався до знайомих. Це мусить захистити мене від підозр. Я б хотів ще побачити вас, але мусив піклуватися про власну безпеку. Бажаю вам успіхів, Іване Карповичу, у подорожі й справах. Дуже сподіваюся, що ви повернетеся до Росії і знайдете Альчесту. Портрет дівчини, який я намалював, докладаю. Подивіться на це створіння боже і допоможіть.

З великою пошаною і радістю від зустрічі — Василь Опанасович Чуванов, художник.

Р. S. Знищіть, будь ласка, цей лист після того, як прочитаєте його».

Я подивився на малюнок. Там було зображено щось схоже на літеру «Ш», складену з чотирьох шабель. І гадки не мав, що б це значило й де шукати ту бідолашну Альчесту. Але я шукатиму, бо дав слово, а слово Івана Карповича Підіпригори дорого коштує.

Лист я порвав на шматки і викинув за борт, а малюнки залишив. Ми швиденько пливли. Матроси, які чергували вночі, зараз спали, а їхні товариші уважно дивилися навколо. Попереду, трохи ліворуч, стало видно берег. Матроси переговорили між собою і взяли подалі. Я зрозумів, що це ще не Барселона. Чекав неприємностей, бо вони ж переслідували Одіссея до самого кінця, а чим я не Одіссей?

Уранці знову побачили берег. Мені показали, щоб виходив. Я стрибнув на пісок, трохи відійшов і всівся. Мацав долонею землю й не вірив сам собі. Контрабандисти тим часом швидко розвантажували свій товар на два вози. Коли закінчили, мене покликали, я сів у один з возів, і мене довезли до околиці великого міста. Це була Барселона Я зістрибнув, помахав візникам рукою і пішов. Потім присів. Серце калатало. Я не міг повірити власному щастю. Моніка десь зовсім поруч!

Вирішив заспокоїтися. Побачив візника, зупинив і назвав адресу. Не ту, що була на конвертах листів, які надсилала Єлизавета Павлівна. Ні, ми були обережні, свою справжню адресу Єлизавета Павлівна написала молоком усередині. Я прочитав, запам’ятав і спалив. А тепер їхав на ту вулицю і весь тремтів. Невже одіссея закінчилася?