Оформляндія або Прогулянка в Зону

Оформляндія або Прогулянка в Зону

Наснаженi оптимiзмами утопiчних гасел i мазафаками химерної радянської суперграфiки, ми будували Мрiю. I у погонi за нею знайшовся Рiг уседостатку — енергiя мирного атома, панацея народного господарства i орiєнтир на шляху до яскраво-червоного, комунiстичного завтра. Iз захватом вiд власної могутi, зi свiтлою вiрою у найкраще, ми будували атомнi станцiї по всьому СРСР.

I одна з найпотужнiших звалася Чорнобильською. Її мiсто-супутник розрослося i зразково-показовим прикладом височiли охайнi висотки, майорiли гордовито гiгантськi лозунги на дахах i галасно гралася малеча на затишних дитмайданчиках.

У мiстi вiдкрили супермаркет i ресторан, а об'яви: «Мiняю квартиру в Одесi на квартиру в Прип'ятi», — нi у кого не викликали подиву. Атомоград виглядав космо-фантастикою серед полiської глушини: все обiцяло швидкий рiст, подальший благоустрiй i шаленi перспективи. Навiть набережну будувати збиралися: з мостами, лiхтарями i пасторалями. Вже закладали новi блоки електростанцiї i апофеоз щастя-радостi маячив на горизонтi.

Аж поки не йобнуло i четвертий енергоблок не розворотило до бiсової мами. Чорнобильщина засяяла Зiркою Полин, перетворилася на отруйний смарагд у коштовнiй дiадемi Полiсся. Суворе похмiлля дiйсностi пiсля довгих рокiв солодких мрiй. Закон ями: скiльки нагору не дерись, на дно впадеш за мить.

Але хоробрi пожежники загасили реактор, вiдважнi вертольотники закидали пекельне жерло свинцем i бором. Вiдчайдухи-лiквiдатори з чистими серцями розгребли найбруднiшi завали на свiтi, збудували Саркофаг i пiшли.

Пiшли, отримавши свої дози, свої проблеми зi здоров'ям, свiй рак, чорнобильськi посвiдчення категорiї «А», «В» i далi за списком. Їхнi дiти отримали право задурно кататися диттаборами i шкiльнi прiзвиська штибу «чорнобилець». Країна отримала шматок територiї розмiром з Люксембург, на якому людям жити не можна.

Мiсто Прип'ять i все навколо — евакуювали вiдразу. Обнесли Заборонену Зону колючим дротом i вояки пильно патрулювали: хижо гасали на БТР-ах у пошуках мародерiв, але буремнi дев'яностi жахнули сильнiше за реактор i кордони Зони ослабли.

Тодi i з'явилися першi нелегали: потрiпанi алконавти цупили консервацiю з погребiв у селах на околицях Зони, тiкали вiд патрулiв аби за тиждень знову прийти, пiйматися i отримати свiй аж нiяк не умовний термiн. Чорнобильщину заполонили вiдчайдухи, бомжi, дезертири, мародери i збіглі зеки. Ховалися в селах мiсяцями, гризли гнилi яблука i мрiяли пересидiти тут всi скрути на свiтi. Зона тодi дiйсно стала тим небезпечним мiсцем, про яке нинi пише жовта преса.

Траплялися хiппi. Випливали поодинокi згадки в газетах про дiтей-квітів: тi смiючись купалися в рiчках, попадалися мiлiцiї i виганялися подалi iз суворими настановами бiльше нiколи, бiльше нi разу. Столична шпана теж заскочувала — мародерити настiннi годинники в Прип'ятi i парити їх на Андрiївському узвозi. Тодi ще ганяли по венi i тягали з собою стволи. Потiм пiшли — спопелилися у вихряві вiнтячого драйву i стали цiлком нормальнi сiмейнi люди: власники дрiбного бiзнесу i люблячi батьки тих, хто нинi засирає фотками снiданкiв вашi френдлєнти.

Були i одинаки: не лишали слiдiв i пили хороший коньяк. Ловили рибу в рiчках просто заради Сонця в ясному небi: плювати, що тут нiхто не живе i можуть схопити. Аж ген пiдросло поколiння ровесникiв Аварiї. Для них Зона стала землею спокою i застиглого часу.

Я — один з них.

Що нинi Чорнобильська Зона? Для когось — страшна згадка з напiвзабутого дитинства, зi щасливої радянської юностi, коли за кiлька днiв життя сиплеться на друзки, i сам ти, i всi твої сусiди — розбiгаєтесь свiтом шукати новi домiвки на автобусах евакуацiї. Для когось Чорнобильська Зона — радiоактивне гiвно, яке розгрiбаєш у травнi вiсiмдесят шостого. Для когось — Terra Incognita, сповнена мiфами про зомбi i вiйськових на темно-зелених БТР-ах. Для когось — офiцiйнi екскурсiї, на яких нахабнi комерсанти пiд пафоснi промови заробляють на розґавлених туристах. Для когось — локацiї вiдомої комп'ютерної гри про суворих мужикiв iз автоматами Калашникова, якi хавають тушонку i перемотують бинтами дiрки вогнепалу серед туману ранкових болiт. А у когось все взагалi погано, i Зона для нього — мiсце подiй фiльму «Chernobyl Diaries».

У мене — ще гiрше. Для мене Зона — мiсце релаксу. Замiсть моря, Карпат, териконiв, замiсть пересипаної засмаглими шалавами i залитої прохолодним мохiто Туреччини. Разiв двадцять на рiк я — нелегальний турист у Чорнобильську Зону, сталкер, пiшохiд, самохiд, iдiот, — називайте як хочете. Мене не помiчають, але я — є. Я — iсную. Майже як iонiзуюче випромiнювання. Як це виглядає? Я збираю рюкзак, приїжджаю до колючого дроту i розчиняюся в темрявi полiських лiсосмуг, просiк i соснових ароматiв, зникаю серед паморочливих хащ, i нiхто, нiзащо на свiтi мене не помiтить.

Це про сталкерiв. Не тих, якi збирають дитячi протигази бомбосховищами районного значення, не тих, якi фотографують засцянi недобудови в житлових масивах. Про iнших. Про хлопцiв i дiвчат, яким не осоромно закинути за плечi рюкзак i топати холодними дощами до покинутих мiст i сiл, де можна напиватися бюджетною водярою, бити шибки порожнiми пляшками, матюкатися вкрай голосно i утинати iншi штуки, якi рiзнять мiста живi i мертвi. Про тих, хто не боїться радiацiї i не гребує пити з отруйних струмкiв i озер. Про тих, хто робить класнi фотки з прип'ятських дахiв, якi потiм потрапляють до National Geographic i Forbes.

Iнодi я думаю, що нас не iснує. Нема цих сорока чоловiк, якi регулярно тиняються чорнобильськими болотами. Ми були, та давно розчинилися серед трясовин, розклалися на ряску, комиш i сонячне свiтло. Ми привиди болiт, ми тиснемо руки бiлобрисим нацистам, до яких ще не дiсталися археологи. Вони пригощають нас цигарками Rheni, насипають у кишенi патронiв i тихо шепочуть напутнi слова.

Нас навiть мухи не помiчають: кружляють навколо, дзиґотять у своїх справах i облiтають стороною. Ми — тьмяний вiдблиск телебрехнi у головах спiввiтчизникiв, просто купа байок про радiацiю, зомбi i телят з трьома головами. У млявих нiчних сутiнках ми годинами шукаємо броди крiзь непролазнi болота, а вдень — тягнемося по пояс у п'явках.

Я щойно повернувся. Мiй останнiй тиждень — то шлях крiзь темряву, тривожне виглядання свiтла фар i жаринки затяжок. Тодi була надiя на лiжко без матраца i крижана вода з мерзлої рiчки, був холод i тамування спраги. Був патруль, який я помiтив в останнiй момент. Була трава: ламка, суха i жовта. А потiм — тiльки мертвий сон, аби ранком бiгти далi на Пiвнiч, пiрнати у мрiї, у чарiвну країну покинутих хат, каналiв i аграрних iнфраструктур.

Пальцi плутають кнопки на клавi, курсор несамовито гасає екраном, а смак снiкерсу i пепсi, похапцем зажованих на АС «Полiсся», не вiдповiдає дiйсностi. Тiльки ковток свiтлого пива вiдомої марки приводить до тями. Притягує за бари.

Непогано, як для восьмої нуль-нуль у четвер. Але менi сьогоднi можна. Таке буває у всiх. Археологи називають то «пост-експедицiйний синдром», геологи — теж якось. У всiх професiй, побутовi обставини яких передбачають затяжнi розлучення з цивiлiзацiєю, є назва для такого стану. Та навряд моє заняття можна назвати професiєю. Я зараз не надто думаю про такi речi. Зараз менi хочеться тiльки двох речей: класного пива i добре просмаженого м'яса.

З чого почати? Мабуть, з доброї поради: нiколи не навантажуйте наплiчник до позначки сорок кiло. Не ходiть у походи на тридцять днiв i не берiть iз собою гiгантських надувних човнiв, на додачу до сорока банок консервiв. Я постiйно повторював собi цю мантру, але я мазохiст.

Iнодi то необхiдно. Коли йдеш в Зону на три днi — постiйно думаєш: ось-ось уже повертатися. Як iдеш на п'ять — жалкуєш, що тiльки два днi був у Прип'ятi. Коли на тиждень — думаєш: «От би ще день». Але хоч на скiльки пiдеш — все одно постiйно долдониш мантру: «Ось, треба за вiсiм годин вийти з Прип'ятi i бiгом до колючого дроту. Ось, треба о пiв на шосту стояти на зупинцi: буде маршрутка, i нiхто тебе не спалить, i не доколупаються менти, мовляв ти прийшов з Чорнобильських лiсiв». Ти постiйно поспiшаєш. Постiйно, окрiм моменту, коли скинув рюкзак i гуляєш покинутим селом пiд пахвою бiлоруського кордону, i сидiти тобi в ньому ще три доби. От тодi не поспiшаєш. Цього разу я нiкуди не поспiшатиму. Це буде славна подорож. I дуже довга.

Будуть нiчнi асфальтовi траси, скелети опор ЛЕП-iв i покинутi села, казковi серед нiчних туманiв. Удень там гарячкують апогеї сонячного дрьому, а вночi — вогкi димки падають на землю i замотують все у павутиння сiрих тiней. Нiщо не розганяє димку, нiщо її не тривожить: тiльки свiтло налобних лiхтарiв, пляма Чумацького Шляху i нескiнченнi багатозорянi сяйва.

Цi яскравi моменти шаленої юностi я згадуватиму у хворiй на печiнку старостi... Ось я тиняюсь серед ламаного шмаття стiльцiв, серед холодних нутрощiв кинутих будинкiв, серед втраченого життя й нiчийних уламкiв. Ось я пiдкорюю всi вершини цiєї дурної Зони: Прип'ятськi дахи, антени Чорнобилю-2, верхiвку реакторного цеху п'ятого енергоблоку ЧАЕС, лiсничу вежу i просто перевернутий догори дриґом остов розмародереного ЛАЗа. Я, направду, не знаю, з чого почати. Зi зливи.

Нiколи не забуду тiєї зливи. Всi колись гуляли пiд зливами. Пiд такими, де дихати складно, i всi одного разу потрапляли пiд таку, яка у внутрiшнiй iєрархiї брала найгорiшню планку за всю решту дощiв на Землi.

Мене тодi знову несло до Прип'ятi. Стояла глуха нiч, i я топав повз поворот на п'ятий енергоблок ЧАЕС. Там роздорiжжя i саме зручно запаркувати патрульну машину, аби ловити таких як я. Ловити сталкерiв, шаталкерiв, нелегалiв, пiшоходiв, туристiв, — називайте як хочете. Я нагострив вуха i пiшов навшпиньках тихо-тихо, аж поки не вискочив на патруль — впритул. Добре, що зараз — друга ночi, i хлопцi сплять у затишному салонi. Далi — тiльки пряма дорога на Прип'ять. I злива.

Злива зависла чорними примарами грозових хмар у нiчному повiтрi i блимала загрозливими електрозблисками небес. Праворуч — ЧАЕС, зовсiм близько, якийсь кiлометр. Блискавка дiстала горизонту якраз за трубою четвертого енергоблоку. Потiм ще. Тодi була ще стара труба, за якою всi нелегали плачуть, бо її зрiзали, безбожно розiбрали символ наших походеньок, на тлi якого було просиджено молодiсть на прип'ятських дахах.

Що головне в Зонi? Правильно — труба. Фалiчний символ катастроф. Ти, смердючий i спiтнiлий, приходиш до холодних прип'ятських бетонок, вломлюєшся до квартири, збираєш розкиданi стiльцi, падаєш на диван, скидаєш наплiчник i довго втичиш в одну точку пiд помаранчевi блими свiчки. Робиш какао, виходиш на балкон, пiдкурюєш «кемел» з видом на внутрiшнiй дворик, який перетворився на Амазонiю i непролазнi хащi. Потiм дрiмаєш i за пiвгодини трясця холоднечi будить тебе, ти знаходиш сили доповзти до спальника i запихаєшся туди в одязi. Ти вирубишся i гучно-голосно хроптимеш, перевiряючи на мiцнiсть кiстяк цiєї трухлявої висотки. Тобi насниться труба. I коли ти вiдпочив, i цiлком нормальний кiнь — тобi закортить бухати. Нормально бахнути i закусити тушняком.

I ти сунеш на ще один прип'ятський дах, дiстаєш з радiального рюкзака пляхан i починаєш квасити. Кладеш на руберойд бутерброди з паштетом, розливаєш i поступово ти, i твої пасажири, котрих ти пiвдоби пер сюди через гiвно чорнобильських болiт стаєте найщирiшими i найлюб'язнiшими на свiтi людьми. Коннектiнг пiпл...

У цi незабутнi митi накочує ностальгiя, лiрика i все на свiтi. Ти втичиш на найтеплiшi променi жовтогарячого диску у крайньому заходi, та потiм Сонце сяде, i все одно повернешся до цiєї довбаної труби реактора. Ти пам'ятаєш час, коли вона маячила вогниками на тлi чорних небес, коли слугувала дороговказом натомленим туристам серед злиденних хащiв, серед глухої ночi. Туристи сунули безлюдними трасами, помiчали її i знали — близько Прип'ять, близько дiм. А потiм — її розiбрали. Труба всьому. Свiт слiп, дiар труба.

Але коли я чекав на Зливу, тодi труба ще була. То був 2012-й: рiк кiнця свiту, великого футболу i нескiнченних прогулянок в Зону. Тiєї ночi блискавки били щосекунди, я бiг вперед, а важкi краплi дощу стукотiли об дощовик. Я вже не мрiяв про сухий вечiр в квартирi, не мрiяв про затишний чай з двома ложками цукру, нашвидкуруч зварений на туристичнiй пальничцi перед сном. Я не мрiяв про сухий спальник. Я мрiяв не втопитись. Але дiйшов до кордону Прип'ятi i почав тонути.

Ось я задихаюся пiд дощем, але повiльно, супроти поривiв зливного вiтру, повзу вперед пiд високовольтними лiнiями електропередач. Що п'ять секунд поряд гримає глухотворний грiм, i блискавки розсiкають чорноту небес своїми блакитними венами. За двi хвилини я мокрий наскрiзь, i плювати на дощовик з Нiмеччини, який не має пропускати. Але тодi я нiби переплив в одязi Київське море, нiби на мене вилили всi вiдра крижаної води з усім вiдомого флеш-мобу.

Попереду бовванiла Прип'ять — мета новачкiв, якi ще не навчилися цiнувати покинутi села i хочуть полапати лакмусовий папiрець, вiзитiвку абандонiв усього свiту. Не знаю, чи був я тодi новачком, але то була моя п'ятнадцята прогулянка в Зону. Ось я спускаюся пiд мiст — ховаюся вiд яскравого прожектора КПП. Старi-битi сходинки тягнуть донизу, просто на залiзничний переїзд, i пiд проливною серпневою зливою менi не встояти. Я перебiгаю колiї, пробую утримати рiвновагу, хапаючи повiтря i краплi дощу, падаю на величезне, гостре камiння бiля залізничного насипу i кричу найстрашнiшi на свiтi прокльони. Кричу вiд болю, але дощ глушить все довкіл, i я навiть не чую власного крику.

Але ж бо фiнал — радiсний, хоч i з матюками: я пробираюся крiзь чагарники, i нiзащо бiльше не пiду сюди — весь мокрий, як завжди. Дiстаю з кишенi дивом суху пачку сигарет i пробую пiдкурити. Поки тримаю в зубах цигарчину i шукаю запальничку, курево так змокає, що палити вже нiяк. Вулиця Огнєва, але нiякого вогню: по колiна у водi я тягнуся до мiської пристанi — там на мене чекають центральна частина мiста, квартира i гарячий чай. Мене зараз нiщо не врятує. Спальник — мокрий до жопи. I який рейнкавер захистить вiд такої зливи? Але такi звiстки мають радувати — тепер у мене є право грiтися водярою. Доброї ночi...

Коли я залишаю позаду всi зливи, канали, комишi й ароматнi болотянi прiрви, коли у марафонi крiзь хащi обганяю Чугайстера i легiони його болотяних демонiв, тодi зупиняюсь отак на нiч серед iмпровiзованого прип'ятського благоустрою. Тодi викидаю з кишень всю ряску, яка встигла облiпити мене смарагдовою лускою. Тимчасом пiдсихають дiрявi кросiвки i палають тихо на пропан-бутанi бюджетнi китайськi пальнички. Тодi закiнчуються всi на свiтi зливи i на моторошнi пустки, на покинутi села падають ковдри багатозоряного неба, а я провалююсь у раптову, нескiнченну тишу.

У життi нелегальних туристiв iснує не тiльки Прип'ять. Є i Чорнобиль-2 — гiгантськi залiзяки, величезнi радари, руїна колишнього свiту, металевi мачти якої стирчать на пiвтори сотнi метрiв ближче до неба. Там магiчнi хвилини застиглого сонця дрiмоти дрiмот. Височеннi iржi i зорянi барви на сталевих ногах невiдомих Гiгантiв змушують клiпати очима, гепатися на землю, хапати руками повiтря, мрiяти iснувати поряд iз чимось таким велетенським. Вiчно.

Навеснi я завжди хапаю чарiвнi дрьоми Чорнобилю-2 у променях березневого сонця: прохолодних, блiдих, та вже настирливих. Знаходжу розкладачку в нормальному станi i влаштовую курорт: дiстаю пепсi зi схованки, ставлю лежанку на дах i засмагаю, потягуючи прохолодне, дрiмаючи зi снами про загоризонтну радiолокацiю, мачти якої просто пiд носом: нескiнченнi уздовж i стрiмкi у стрибку до яскраво-синiх небес.

А пiсля заходу сонця — потопаю у в'язких нiкотинових смолах i фонтанах мiцних напоїв. Потiм прокидаюся о третiй ночi. Пробую пиритися в темряву, намагаюся встати, силкуюся пригадати вчорашнi катаклiзми i деталi похмiльних завзять. У проблисках мiсячного сяйва в кiмнатi висить густа пелена сигаретного диму. Лiхтарик сiв два днi тому, смартфон заглох доби як чотири. Наодинцi з накуреною в димову шашку темрявою в голову лiзе всяка дурня. Я тiкаю вiд диму в сусiдню кiмнату, тягну за собою розкладачку, перечiпаюся через дохлого вовка, який років два пiдгнивав серед облiзлих шпалер в сусiднiй кiмнатi. Падаю просто на тушу. Пахне як тiрамiсу, до речi. Там i засинаю. Люблю Зону, тiльки неприємно, коли мертвi вовки поруч. Сплять.

То вкотре був Чорнобиль-2, i я бренькав пiанiно недалеко вiд мiсця, де кинув лахи. Грати я не вмiю, але нотну книжку поставив над клавiшами, вiдкрив навмання: «Зови зими». Нiби замовлення.

Отож, замовив я собi «Зови зими» i вирубився потужним сном натомленого туриста. А зранку прокинувся вiд того, що хтось грав на пiанiно. Першою думкою було «Вона», але вона ось — лежить поряд: засмагла, гаряча та гола і мирно дихає в ранок. Вона дiлить зi мною брудний паркет, холодний спальник i аромати життя, далекого вiд лялькового ґлему i несправжнiх посмiшок. Значить, не вона. Тодi хто?

«Зови зими» стихають i мене починають тривожити кроки поряд iз нашою затишною нiркою. Тихо пiдводжуся, сiдаю на табурет i закурюю першу, в очiкуваннi гостей. Цiкава штука ця Зона: хтось грає «Зови зими», аби я тут тривожно сидiв на стiльцi, поки вона спить: гаряча, засмагла i гола. Поки я тут чекаю на неминучу зустрiч, розтинаючи тишу ранкового Чорнобилю-2 рипами стiльця пiд своєю стривоженою дупою.

Але обiйшлося i за кiлька годин ми знову пiшли шукати потаємних болiт. I нам не допомiг би надувний човен, GPS-навiгатор i додаткова пачка «Терафлю». Це просто доля. Хтось мерзне, ганяючи на лижах, хтось дубне, торгуючи в мiнус двадцять на китайському ринку, а хтось шукає броди. Просто це доля, життя i бажання: валятися у прiрвi пропасницi i бачити кольоровi кошмари, салатовiшi за ряску на болотах, чорнiшi за п'явок, гарячiшi за моє обличчя, коли трясця пропасницi валить з нiг на старий матрац у прикордонному селi, у руїнах колгоспiв, серед радiоактивного залiзяччя у хащах хижого лiсу.

Але човен тодi був i навiть два. Перший ми принесли з собою, а другий — надибали в селi Городчан глухої ночi, коли шукали пiдходящої хати, аби впасти на м'яке горище i заснути мертвим сном. Аби завтра йти в Чапаївку i подивитися на ще одне село пiд пахвами держкордону. На пострiляний знак «Автобусна зупинка», на розтрощений фельдшерський пункт iз симпатичними табличками, на зруйновану школу i обов'язковий пам'ятник солдату-визволителю. Але то буде завтра, а зараз ми вломилися у пiдозрiло прибрану хату з чистими диванами, i я випадково став на дошку, звуки якої видали порожнечу. Увiмкнув налобний лiхтар на максимальну потужнiсть i вiдтягнув дошку в бiк: човен зi старої ґуми, насос i весла. Шару пилюки на схованцi зовсiм нема, а олдовiсть човна натякає на мутнiсть i муторнiсть його власникiв. Та i до чого туристам ловити коропiв у цiй глушинi?

Але це може бути i звичайний рибалка, з яким привiтаєшся, стрельнеш сигарету, потрiщиш за життя i потопаєш далi на свою срану Чапаївку, а може бути i муторного вигляду мародер, а може цiлих троє, i навряд вони зi мною розiйдуся миром, особливо коли я спросоння, i коли вона лежатиме поряд — гаряча, засмагла i гола.

Звiсно, можна їх налякати, але тодi треба виглядати як повний псих, так аби люди вiдразу показували на тебе, коли їх просять впiзнати серiйного вбивцю на груповому фото. Так, аби вони з переляку говорили без матiв i вiддавали з пачки останню «ватру». Просто дiставали з нагрудних кишень цигарчини i вручали урочисто, вимикали налобники i зникали у темрявi, зникали у пошуках мiдного кабла, теплих буржуйок i найкольоровiших на свiтi металiв, яких не проґавити навiть серед чорної прип'ятської ночi. Аби вони зникали кудись у свої гнiзда. Там де iржi старих гойдалок пiдтакують пасмурам неба, а зiв'яле листя на баскетбольних майданчиках — твiй килим i ортопедичний матрац. Десь у хащi далеких сiл, де солдат у кам'яному плащi застиг серед галасливого птаства. Iмператор, архiмаг Болотяного Братства: спокiйний серед злив травня i незворушний пiд грозами серпня. Кудись, де поваленi лiнiї електропередач стирчать хребтами забутих чудовиськ. Де звитi мародерськi кубла з уривкiв радянських газет, чорно-бiлих порножурналiв i упаковок «ватри» — чорнушнi натюрморти вкраденого щастя забутих руїн.