Оформляндія або Прогулянка в Зону

Polesian Zen

Я стою на автостанцiї у кутку бiля смiттярки. Так мене не помiтить наряд i не затримає за палiння у громадських мiсцях. Накрапує дрiбний дощ. Iнодi вiн перетворюється на снiг, потiм — знову на дощ. Сiмнадцять-тридцять i вона не прийшла. Я перетворююся з людини, яка йде в Чорнобильську Зону в компанiї, на людину, яка йде туди сама.

Цього разу зi мною маленький наплiчник i нiхто не тицяє пальцем, гикаючи про туриста, сталкера i екстремала. Я в кросiвках, яскравому помаранчевому светрi i люди думають, що їду в Iванкiв до родичiв.

Я неспiшно виконую всi обов'язковi обряди: купую в «Сiльпо» колу i два бутерброди у фiрмовому фасуваннi. Я шукаю тi, що полежали на вiтринi два днi i тепер на них знижка у п'ятдесят вiдсоткiв. Я не боюся продуктiв. Я п'ю воду з кабельної каналiзацiї, болiт i дощових калюж, тому старими бутербродами отруїтися не можу в принципi.

Купую квиток. Рейс номер 4432, Київ—Губин. Прибуття о двадцятiй сорок п'ять, але доїдемо ранiше. В салонi буде темно i до кiнцевої зупинки лишуся тiльки я. У маршрутчика тихо гратиме росiйська попса. У мене колись був квиток номер 5000 на цей самий рейс.

Водiй мовчатиме, а темрява спадатиме на лiсосмуги, поля i на блiдi води звивистих рiчок. Я втичитиму на зарево i рахуватиму зорi, якi повiльно проступатимуть крiзь м'якi фiолети вечiрнього неба. Втичитиму на поодинокi чаклунськi вежi водонапiрок, скелети колгоспiв i села, назви яких вiдразу забуду. Загрузну у нотах тишi i чекатиму моменту, щоб порушити закон: пролiзти крiзь дрантя колючого дроту, пожалитися голками болю i спогадiв, отрутою мародерського матюччя i браконьєрських гомонiв. Отрутою життя.

Все це буде неодмiнно, та зараз — останнiй ритуал i сакрум: туалет на автостанцiї. Тих, хто показує квиток на рейс — пускають на шару. Причому, сходити можна один-єдиний раз i на входi на квиток ставлять помiтку: за цим квитком ти вже срав. Малюють какашку. Туалетний папiр лежить поряд iз контролеркою. I якщо вiдриваєш, то не багато — iнакше вона матюкатиметься. З собою рулон брати не дозволяє. Не менi. Може, я їй не подобаюся. Зрештою, кому може сподобатися людина, якiй приспiчило на автостанцiї?

Воду набирати суворо заборонено. Навiть об'яву на листочку роздрукували. На пiдставцi бiля крану лежить мило. Про нього нiчого не написано, але воду колись я набирав — не було грошей на мiнералку, а попити кортiло. Контролерка кричала, а я заливав воду у пляшку з-пiд коли.

До води далеко. Нiколи не рахував точно. Але, повiльним кроком вiд Губина до Кам'янки йти пiвтори години. Потiм — вiдпочити хвилин тридцять на покинутiй зупинцi. Це вже Зона. Далi — годину топати до траси, потiм — ще годину до Ямпiльського Магiстрату: облаштованої хати з диваном, пiчкою, килимами i бортовим журналом вiдвiдувань. Кожного разу я пишу в ньому: «Спасибо ямпольському магистрату за образцовый уголок благоустройства». Менi це здається оригiнальним закосом пiд урочисту мову з'їздiв Компартiї. Ну а потiм — ще хвилин двадцять до води. Треба перейти черевачеський мiст i не проґавити мiсце, де закiнчується чорно-бiлий бортик. За ним легко спуститися до Ужа. Коли набираєш воду пiд мостом i над тобою проїздить машина — крiзь щiлини видно жовте свiтло фар. Вода холодна, баламучу її флягою i разом з водою набираю пiсок. У фляги товста горловина i я колись її викину. Краще брати пластиковi пляшки.

Менi подобається смак Ужа: гiркий, але не такий металевий, як на пристанi Прип'ятi. В рiчцi бiля залізничного мосту вода трохи смачнiша, нiж на затоцi Старiк, але не така чиста, як з Вереснi — там вона просто смачна. Струмок в Копачах рудого кольору i коли заварюєш чай, краще додати бехерiвки, вона перебиває присмак iржi.

Зараз у мене з води тiльки банка «Пепсi» у дерматиновому футлярi з логотипом «Пепсi». Як матрьошка. Коли я хочу порадувати того, кого беру з собою в Зону — раптово дiстаю матрьошку пепсi i урочисто її вручаю. Тодi вже нема снiкерсiв, все пиво випили i думаєш тiльки про сорок кiлометрiв за нiч, маршрутку i пепсi на АС Полiсся в магазинi «Продукти». Всi радiють моїй матрьошцi.

У Зоринi — купа наркоманiв i сьогоднi звiдти тягнуть кабель: о двадцятiй сорок в Горностайполi i Губинi вирубило свiтло. Мабуть, вiтер. Я тодi саме бiг крiзь нiчний лiс. Мали б навiдуватися всякi тривоги, страхи i химороди, та я тiльки матюкаюся на дощ. Перед самiсiньким носом вiтер зламав сосну. Нiколи не думав, що в Чорнобильськiй Зонi можна загинути так: не вiд звiрiв, не вiд металiстiв, навiть не вiд кулi браконьєрiв, а вiд сосни. Але я i не загинув. Навiть не постраждав. Тiльки виматюкався.

Скоро все буде в порядку — я спатиму мертвим сном у селi Кам'янка, вiтер розхитуватиме дерева, дощ залiтатиме крiзь вiкна, а наркомани Зорина тягтимуть кабло в Горностайпiль. I нi, не здавати на метал, а пiдтягнути електрику. Потiм я сидiтиму на розмальованiй у жовто-блакитне зупинцi, а до бабульки пiдiйде неголений тип у капцях i скаже, що свiтло дали. Дванадцята двадцять. Вона говорить, що тут ранiше такого нiколи не було i вимикали рiдко. Просто зараз — штормове попередження. Знаю, мене здуло, наплiчник — змок, я — змерз, вломився до хати, де останнiй раз був три роки тому. Ми там завжди пили пиво. Хата — неподалiк вiд знаку «Кам'янка». За цей час дах завалився, а в єдину цiлу кiмнату хтось натягав стiльцiв i матрацiв. На столi — три металевi кружки. Типове мародерське кубло.

Бабця каже, що ранiше тут не було Зони i хлопцi не ганяли по венi, купа людей приїздила маршрутами обласного сполучення збирати гриби на вихiднi. А потiм — аварiя i вiд Горностайполя до Страхолiсся скрiзь вояки. Навiть у Губинi. Ще розказує про дрiт: перший рiк дрiт був пiд напругою i сигналiзацiєю, а у неї в хатi жило начальство в погонах. Жалiється, що її сина пов'язали за лисички i дали тисячу гривень штрафу, вiдвезли до суду. Мене в суд нiколи не возять — я городський.

Вона заздрить i розпитує про моїх батькiв. Їй дивно: в Губин, в це старе руїння приїздять молодi люди, якi не ганяють по венi, чистi, розмовляють без матюкiв i купують тут хати. Майже все це не про мене. Але вона жалкує, що її син не такий. Тодi б його теж не возили в суд. Мене ж не возять. Я не збираю лисички.

Маршрутка повiльно стартує на Київ, а у Страхолiссi хтось написав на парканi чорною фарбою «Путiн собака». Поряд на зупинцi дворняга мочилася на картату спекулянтську сумку — її поставив туди мужик, аби водiй помiтив, що на зупинцi хтось є, аби маршрутка не проїхала повз. Поставив i заснув. Ми проїхали повз.

У Губинi живе сiмдесят осiб. У сiмдесятому роцi жило не сiмдесят i до сiмдесят п'ятого працювала школа. Потiм дiтей стали возити в Горностайпiль. Моя колишня називала Горностайпiль «Шиншилiвка». Менi вiд того було смiшно, я ходив i повторював це слово, як рядки з дурнуватої пiснi.

У Губинi дуже тихо. Бородань Мiша накриває тентом мотоцикл. Вiн постiйно бурмоче про погоду, про те, що завтра знову пiде дощ i все його ламаччя залляє холодними краплями березня. Його нiхто не слухає. Тiльки Ваня, але вiн дурко i споконвiку стовбичить пiд Будинком культури, стрiляючи по двi гривнi. Нiхто не дає. Всi його знають, а нових людей тут майже не буває.

Таня ладнає дах. Вона єдина, у кого є грошi на металочерепицю. Навiть на те, аби поставити новi замки в сарай. Поряд бiгає стара. Вона бачила, як тут розливали водяру у пластиковi стаканчики i занервувала. Її взагалi нiхто не слухає. Вона бiгає хатами i просить бухла, пиво називає шампанським, а на прохання вiдiйти на безпечну вiдстань — гучно криє матом i проклинає всiма закляттями полiських вiдьом.

Люда сидить у дворi. Нiхто її не чiпає, нiкого не чiпає вона. Тiльки онуки галасують — їх сплавляють на уiк-енд тричi на мiсяць. Молодший вже знає всi грибнi мiсця у тутешнiх лiсах. Онуки хочуть колу. Перерва в магазинi тут вiчна: продавщиця буде плентатися через всю вулицю, зачiпатися по дорозi з перехожими i розказувати про вчорашнiх хлопцiв, якi зайшли в магазин з великими туристичними рюкзаками купити мiнералки, пива i сигарет. Мабуть, поїхали гульбасити на Київське водосховище. Дiйсно, куди тут ще їхати? Потiм, пiде в магазин, увiмкне радiо, їстиме квашену капусту, яка не продалася, i настрiй її покращає тiльки пiд вечiр, коли спаде до краю прохолодне весняне сонце. Так мине ще один день. Ще один день у прикордоннi Чорнобильської Зони. Я приїду за три днi. Тодi не обiцяють вiтру i падаючих сосон. Обiцяють плюс двадцять, чисте небо i привiтне обличчя хвойного лiсу. Я скоро повернусь.

Повернусь, аби пiти у Красно. Там чарiвнi закутi i дiйсне вiдчуження. Там пустка i старими асфальтами не ганяють офiцiйнi екскурсiї. Там не будують саркофагiв i не клацають пафоснi луки на тлi радянської вiйськової могутi. Там iнша Зона: далека вiд очей випадкових туристiв i зустрiчей на популярних прип'ятських квартирах. Там тiльки покинута церква, в якiй живуть пугач i бджоли.

Я кличу пугача Армавiром i пiсля п'ятої зустрiчi вiн перестав мене боятися. Коли заходжу до церкви, коли знiмаю здоровенний ланцюг, вiн сидить непорушно на iконостасi, i тiльки як пiдходжу заблизько — зривається нiмо, злiтає беззвучно i вигулькує у дверi, аби повернутися за годину, якщо весь час сидiтиму тихо-мишачи.

Вiн розкидає поминальнi пожертви, шматує бiлоруськi рублi та українськi гривнi своїми когтистими лапами, надкушує залишенi просфорки та вишневi пироги, виловлює мишей i серед тишi нiмих i палючих лiтнiх днин, слухає гудiння бджiл у церковнiй банi. Тi зуди, заспокiйливiшi за весь ембiєнт на свiтi, луною линуть по храмових закутях.

Серед кинутих сiл i забутих хатiв прикордоння, серед болiт i найдальших закутiв Зони стоїть православний храм з чистою пiдлогою, з молитовниками i пожертовною скринькою. Зi свiчками, Армавiром i сонними бджолами. I коли я ночував там, менi снилися найспокiйнiшi в свiтi сни про далеке дитинство, про сонце i безтурботне життя.

Найранiшi ранi i найсмачнiшi на свiтi кави, найпасторальнiшi променi серед вихряв пилюки i найщирiшi «доброго ранку!» звучали саме тут. Вони м'яко i привiтно линули лунами в баню — тривожили бджiл i полохали Армавiра.

Пiзнiм ранком я знiмав ланцюг з дверей i променi залiтали всередину, сонце дарувало радiсть i серед закинутого краю, серед депресiї, баянiв, серед сотень шарiв пилюки, серед пограбованих сердець покинутого, красновська церква — оаза радостi i щастя, острiвець оптимiзму i думок про хороше.

Колись у мене помер кiт. Я закопав його глибоко, витер соплi, викинув лопату i поїхав у Зону. Пройшов кiлометрiв шiстдесят, поки доплуганив до Красно. Всi цi п'ятнадцять годин я думав про кота, згадував як пiдiбрав його на вулицi, як вiн бiг за мною i нявчав, як я принiс його додому, як вiн завжди гуляв на вулицi скiльки влiзе, як приходив з драними вухами i як йому переїхали мотиком лапу, а я позичав п'ятсот баксiв на лiкування, коли самому жерти було нiчого.

I поки я йшов у той храм, поки нiс в рюкзаку всiх своїх котiв, думав, що свiчку ставлять лише раз, коли хтось помирає. З її димом у баню, в гостi до бджiл i далi — крiзь щiлини до небес, вiдлiтають нашi спогади про рiдних i близьких, яких тепер з нами нема. Дим полетить на небо, сльози скапуватимуть на дощану пiдлогу. Свiча догорить, а я про все забуду. Прощавай.

Цей храм любий i дорогий менi, i я вiрю — з усiєї Зони тiльки у нього є майбуття: у клаптика надiї, сентиментальностi i нескiнченно слiпучих променiв щоранку, коли я вiдкриваю важкi вхiднi дверi i свiтло заливає напiвтемний притвiр.

Нелегалiв не цiкавить анi власне майбутнє, анi те, що стане iз Зоною завтра. Ми зацикленi на моментi, який тiкає назавжди — з року в рiк ми спостерiгаємо, як осипається наша улюблена Чорнобильщина, як тане пiд снiгом долина нашого спокою. Рокiв через сто реконструктори гратимуть в останнiй день перед аварiєю, крайнiй день чарiвного Полiсся. Вдягатимуть непримiтнi шмотки ткацької фабрики «Донбас» i у вiдновленiй Прип'ятi лабатимуть фест масштабiв Шоу Трумана для всiх i кожного, рубаючи в життя минулих епох. Масовий туризм у минуле — гарячий тур майбутнього. Велкам.

Насправдi, всi цi мої рожевi мрiї — контрастна альтернатива пасмурам сьогодення, морокам осенi. Я тут третiй день i нiби навмисно мряка напинає похмурi сукнi, тисне холодними хмарами i дрiбними моросями. Обкладає ватою ранкових туманiв горляну i жене батогами спраги крiзь хащi у центральну частину мiста. Жене крiзь росу i безлюдь на битi схiдцi пристанi. Там я надуватиму пластиковi пляшки i жадiбно питиму металевого смаку рідину, не переймаючись про її шкоду. Рясно валить дрiбний дощ, я соваюсь на диванi, слухаю плеєр в одне вухо, дiстаю спальник i забиваюся якнайглибше. Батарея сiдає швидше, нiж падає приховане хмарами, закутане у сто шарiв осiнньої мряки Сонце. Сиджу отак з вiдкритим балконом, слухаю ляпотiння крапель, кабаняче борсання, слухаю дощ, тишу, вiддалений металевий гуркiт i верески нелегальних туристiв. Воплi Вiдоплясова хлопцiв i дiвчат з великими, гарячими серцями, якi гоцають у такт ритмам великомiського життя.

Я засну ранiше, нiж Сонце зiйде по iнший бiк мiста, ранiше нiж холодна заграва впаде на сiрий асфальт ще одного похмурого ранку. Стулю заморенi вiд нудьги очi i захропу з мрiями про свiтле майбутнє цих самотнiх бетонок.

Прокинуся, а за вiкном i далi стоятиме мряка. Попереду буде день, вiд якого нема що чекати. Тут спокiй i мир для моєї душi, я нiзащо не хочу назад. Краще попру шукати старих книжок у класи тутешнiх шкiл. Iнакше злечу з котушок i зостануся малювати вугiллям на стiнах навiженi монологи та закляття забутими мовами.

Знайду собi номер «Пiонерської правди», щось iз Горького, i пiдручник з фiзики за десятий клас. Прочитаю i розведу з них багаття у пiдворiттi. Знуджуся вкрай, а коли Сонце спаде i складно стане розбирати лiтери — пiду у мряку, до залiзяччя портових кранiв, i там упiймаю першi краплi дощу. Холодний, дрiбний осiннiй дощ. Двi години ховатимусь у кабiнi крана. Потiм згадаю, що десь тут свiтить два рентгени: злiзу i почовпаю назад. Накрапатиме ще, й доки повернуся — змокну до нитки. Розведу багаття зi старих стiльцiв i вiконних рам: розiгрiти суглоби i висушити одяг. Гасатиму подвiр'ям, прочiсуватиму пiд'їзди у пошуках меблiв, якi можна спалити i послухати трiскiт пiд навiсом i таки зiбратися на вихiд.

Помаранчевi язики танцюватимуть завзято, кидатимуть вiдблиски на обшарпанi стiни, а я вiдкрию тушковану свинину ножем, трохи пошаткую i грiтиму до кипiння, мрiючи про двiстi грамiв. Усе цi клятi дощi. Пасмур спадає щорiч, i навiть у столицi порожнi осiннi парки затягує туманом: тiльки жовте свiтло лiхтарiв проблискує маяками. Тiльки теплi плями мiського благоустрою допоможуть вилiзти з лабiринтiв мороку i впасти у м'якотi лiжка, заснути рiвно до перших, гарячих променiв лiта. Але тут вони згасли тридцять рокiв тому.

Одним з таких похмурих i осiннiх днiв у славному мiстi Прип'ять менi зустрiлися двiйко контрабандистiв. Були з Бiлорусi, замiсть «прямо» говорили «пр-рамо», замiсть «блядь» постiйно повторювали «бляць» i на тлi їх здоровенних рамин таке сюсюкання пробивало на ржач.

Спочатку думали мене гасити, я напружився, але не втратив обличчя, ми розговорилися i вони запропонували бахнути. Таке завжди буває. У провiнцiйному барi пiдвалюють тiла i пропонують йобнути за їхньокошт. У процесi навалки виникає дилема i тобi розносять кабiну. Я точно знав: десь пiд мокрим камуфляжем у них тяжiють макарови зi збитими номерами, всi примари моїх моторошних снiв, всi холоднi п'яти прип'ятської мряки i жахи невiдворотних катувань. Погодився на бацькову водяру i рогачiвську тушонку, на тихi байки серед свiтла налобних лiхтарiв у брудному пiд'їздi на розхитаних стiльцях, якi я ще спалити не встиг.

Типовi розмови людей, якi забули паролi вiд пошти, якi не читають полiтичних новин i мiж кiно та сауною завжди виберуть останнє. Бiдкалися на пом'ятий УАЗ: минулого разу менти ледь не взяли, доганяли i пiдрiзали, як у кiно.

Травили щось про тепловiзори i бiлоруських прикордонникiв. Потисли лапу i звалили заводити УАЗ, давити чекуню за кермом, палити крiзь спущене скло i рвати кiгтi на Пiвнiч через кордон, до показових мiст без комерцiйних реклам. Я би теж пiшов, та поки сидiв цi днi у холодних сутiнях пiд дощами — захворiв.

Я часто бував у Прип'ятi, коли мрячило i краплi тарабанили по старих пiдвiконнях, коли бетонки потопали в туманi. Але й часто-густо бачив Мiсто у лагiдних променях сонячного сяйва: серед океану розплавленого асфальту, серед порослої абрикосами i яблунями жгучки лiта, серед джунглiв i атакуючих легiонiв комашнi. Коли тiльки брязкiт металу, гавкiт собак i вереск металiстiв рано вранцi. Коли гаряче Сонце середини лiта, тиша i гудiння комашнi над самiсiньким вухом. Коли тiкаєш на гарячий опiвдняний бетон i рахуєш офiцiйних туристiв на площi, рахуєш iнверсiйнi слiди серед перистих хмар. Коли спиш.