Оформляндія або Прогулянка в Зону

Привiт, Зоно! Прощавай назавжди

I от я повернувся додому i думаю собi: «Ось я прийшов додому, п'ю свiй помаранчевий «Хайк», поглинаю шоколаднi батончики вiдомих марок, заливаюся пепсі i смакую прянощi життя». I тодi розумiю, як хочу сказати кiлька слiв чувакам, якi критикують споживчi блага сучасної цивiлiзацiї. Тим, кому не подобається, що в маркетi можна купити десять видiв заморожених овочiв i двадцять видiв сигарет. Ви — пiдари. Просто спробуйте шоколадний батончик пiсля двотижневого забросу на чорнобильську помийку, просто вiдчуйте хрускiт лiсових горiхiв на давно не чищених зубах, просто ковтнiть шипучки i тодi вже лайте широкi асортименти iноземної продукцiї. Пiдари.

Так от, сиджу я вдома, дивлюся Кубрика, п'ю iнодi чай, iнодi каву, iнодi «Хайк», готую суп з часником i грибами, повiльно i з насолодою його жеру, потiм — дрихну пiд всiма на свiтi ковдрами i свято вiрю, що в жодному разi я не пiду на ту срану помийку, в ту сцяну Зону.

У шiсть рокiв менi подарували кiлька природничих енциклопедiй. Там було всякого про тектонiчну активнiсть, карстовi провалля i кораловi рифи — от i читав їх сотнi разiв. Потiм, у тринадцять рокiв, разiв тридцять пройшов «Макс Пейн»: нiчого на вiнчестерi бiльше не було. Нiчого i не потрiбно. Навiщо ще щось, коли є перший Макс Пейн? Я зациклений.

I з Зоною так вийшло. Мабуть, нормальнiй людинi вистачить одного разу. А комусь упоротому — кiлькох. Але щораз, коли я йшов туди — знаходив нову цiль. Спочатку — Прип'ять i Чорнобиль-2, потiм — села, села, села, пiонертабори, бази вiдпочинку, зенiтки, ангари, залізницю, градирнi, церкви. Я хотiв обнюхати i облапати на цiй помийцi кожен клаптик, кожен уламок минулого. I щораз клявся, що це буде востаннє, останнiй мiй туди вiзит.

Але хуй там. Через мiсяць я знову шарпаю рюкзаком об колючий дрiт, знову падаю в ями на полях, топаю кинутими залiзошляхами, торую мости i ставлю свiчки у покинутих церквах. Я iдiот. Вбийте мене хтось.

Бувають i хвилини оптимiзму. Сонячний ранок, я тодi прокинувся бадьорий, нiщо мене не тривожило. Вiдкрив вiкна, пив зелений чай, втичив на мiсто, потiм пiшов тягати залiзо, двадцять хвилин сидiв у душ-кабiнцi пiд снодiйнi мелодiї Браяна Iно, вилiз i побiг у маркет. Катався на тачцi торговою залою, купив пепсi, сиру, чiабатти, сосисок, тушкованої свинини i купу нiмецького пива. Взяв одноразовий дощовик i замовив таксi. Доповз до станцiї «Кливини» серед хащiв чорнобильського лiсу, вирубився просто неба i бачив похмурi сни аж поки ранок не здiйняв свої простирадла, аж поки прохолоднi вранi не витягнули iз солодкого забуття i теплих спальних мiшкiв.

У таких прогулянках буває багато приємних i теплих вечорiв, коли всi збираються навколо багаття, довго-довго розмовляють, аж поки не поснуть. Аж поки не спалять кросiвки, присунувшись заблизько до вогню. Ти гасиш спирт, розведений болотяною юшкою, роздивляєшся зорi, втичиш на полум'я i здається — нiчого прекраснiшого за Зону не iснує в природi.

Фабула прогулянки проста до всрачки: йди собi помалу, ганяй химер в головi i сподiвайся, що скоро стрибнеш пiд всi ковдри у свiтi i забудешся на пару дiб. Вдома. У темрявi i солодкому снi. Ламай чагарники, шкутильгай артерiєю покинутої залiзки, яка давно перетворилася на лiс, на країну вовкiв. Шпали якої давно стали змiїними пляжами, стежки обабiч якої перетворилися на кабанячi. Падай, валися на гравiй, дрiмай i не зважай на моросi дощу, на зорянi сяйва, на прожектор повного мiсяця не зважай. Доповзи до перехрестя пiд ранок i вирубись остаточно аби прокинутися вдома, в гiдромасажному боксi, пiд свiй ембiєнт. I за пару тижнiв пiдiрватися знову.

Сорок шостий раз. Непогана цифра, аби зав'язати з цiєю дурнею. Ноги — мокрi, руки — ватнi, ранок — нескiнченно холодний. На зупинцi порожньо, окрiм двох брудних тiл з рюкзаками, вiд яких смердить, як вiд середньовiчних паломникiв, якi нервово палять i втичать у бiк лiсопилки, аби о п'ятiй сорок п'ять сiсти на свою законну маршрутку, аби вирубитись у м'яких сидiннях, аби провалитися у тривожнi i незайманi сни про мiлiцiю, погонi i несподiванi засiдки. Аби провалитися у сни, де дим буржуйки накликав всю мiлiцiю Зони. Сни, де нас тягли до автозакiв i допитували всi сбу-шники тiльки за те, що ми не спромоглися зайняти себе нiчим iншим, як лазити хащами Чорнобильської Зони. Аби приїхати до безлюдi автостанцiї «Полiсся», де ранком будуть тiльки бомжi i продавщицi сметани, аби пертися засмердлими в метро i побоюватися, щоб не стопнули ППС-ники, бо ж паспорт — давно не дiйсний i доколупатися можна не тiльки тому, що виглядаєш яко феєричний бомж.

Чи зав'яжу я з нелегальним туризмом в Чорнобильську Зону? Чи хочу я пiсля чергового безглуздого походу, пiсля ще одного бомж-вояжу валятися вдома з температурою тридцять дев'ять, доповзати до кухнi, а сил мати тiльки на те, аби чистити апельсинку i пiдiйняти пляшку мiнералки? Я не знаю.

Звiсно, знаю. Через мiсяць максимум. Я дiстаю заламiновану Мапу Зони у форматi А2. Вона була зi мною у найдальших чорнобильських закутках: серед глухих болiт, серед ряски, безлюдi i комарiв. Вiдкриваю i починаю на неї дрочити.

Просто п'ю свiй ранковий чай, жую печиво i вся моя увага — на топографiю, на зеленi плями лiсiв, на бiлi уламки полiв, якi насправдi давним-давно позаростали i перетворилися на хащi молодих ялин, на чагарі i на болота, крiзь якi продиратимуся з найлютiшим у свiтi матюччям.

Я розумiю, будуть ще прогулянки, є ще бiлi плями на мапi Зони. Я ж бо давно збирався у село Ольшанка, i все нiяк туди не потраплю, постiйно проходжу i проходжу повз.

Часто до мене заходять друзi, ми говоримо про якiсь дурницi: спiльне минуле i веселi спогади, геополiтику i лiтературу, вони п'ють зелений чай, або хуярять водяру — неважливо. Та iнодi втичать на мою мапу, розглядають в сотий раз фотки iз Зони, якими я їх всоте «частую»: кивають головами, вирiшуючи пiти зi мною. Я нiколи не вiдмовляю друзям, я знаю, як це буває. Ось вони сидять i кивають: «Треба пiти, треба пiти». Думають, що тема популярна недарма, i недарма про таких iдiотiв пишуть в NatGeo. Але нiхто нiкуди не пiде. Знайдеться вiсiмсот причин, чому саме: болить нога, не вiдпускає дiвчина, нема часу на тижневу прогулянку, а вiдпустку брати пiд це питання — якось не те.

Нiчого, кажу я, звiсно нiчого, це дуже вiдповiдальний крок, ви маєте добре подумати i все зважити, зрозумiти, чи готовi пiддати ризику себе i своїх близьких. Я все розумiю, звiсно, звiсно. I взагалi — iдiть на хуй, у мене свої плани, i в хуйнадцятий раз водити когось у Прип'ять менi западло.

Я взагалi не люблю брати з собою нових людей. Навiть деяких старих. Якщо домовився з людиною: маєш її вести туди, куди пообiцяв. Себто — у Прип'ять. А якщо по дорозi на Прип'ять, десь пiсля Чорнобиля-2, я згадаю, що сто рокiв не був у диттаборi «Смарагдовий» i що невдовзi тi дерев'янi хати розсипляться, тодi що? Коротше, коли береш когось на прогулянку — кидаєш собi на голову каналiзацiйний люк з дев'ятого поверху, люк зобов'язань i правил. Вiн тисне, а ти не вiдчуваєш прогулянки вихiдного дня, яка незмiнно має супроводити в залазах у Чорнобильську Зону вiдчуження.

Ну, або ми прийшли вже в цю срану Прип'ять, вiдлежалися на диванах, напилися бехером i чаєм, вiдгуляли центральними площами i мiсцями популярних маршрутiв, i ти вже хочеш пiти кудись далi, бо часу є ще кiлька днiв. Звiсно, можна зводити їх на залізничний мiст або на Крани, показати Новошепеличi чи iще щось, але сам ти — не проти зганяти у церкву в Красно, на лiвий берег рiчки Прип'ять i поставити там свiчку, бахнути чаю i привiтати Армавiра. Але за законами iнерцiї Зони, цi тушкани нiкуди пiдриватися не бажають. Вони думають тiльки про срану Прип'ять i нiчого окрiм неї бiльше не хочуть.

А ще, вони просто дохнуть. Дохнуть на двадцятому кiлометрi i аби не визнавати своєї немочi, починають вигадувати казки про раптову травму i те, що йти треба не поспiшаючи. У всiх болить лiве колiно. У всiх.

Давайте домовимось. Жодних «походiв», «маршiв» i решти суворих слiвець з арсеналу доморощених мiлiтаристiв. «Прогулянка в Зону» — i тiльки так. Немає в цiй Зонi нiчого, що перетворює її на ультра-небезпечне мiсце, на випробування мiцностi для найстiйкiших роду людського. Хочете такого? Iдiть в тундру, лiзьте в жерла вулканiв, в Зонi — тiльки розмiренi прогулянки мiшаними лiсами.

Людина завжди зводить собi бар'єри. Ось вона нагнiтає атмосферу, мовляв, Чорнобильщина — то екзотична небезпека i небезпечна екзотика. Ось дивиться передачi про хижих звiрiв i мародерiв. А все — аби накрутити себе добряче, аби лякатися власної тiнi, пiддаватись уявним страхам i тайнощам протизаконних заборон.

Та коли все сходжено уздовж i впоперек, коли панорама Прип'ятi вже буденнiсть, непомiтний бекграунд для чаювання перед сном, коли ти вилазив на антени Чорнобилю-2 стiльки разiв, що вже i сам не пам'ятаєш скiльки, коли всi покинутi колгоспи, села, хутори, лiсничi вежi давно обстеженi, — ти починаєш шукати недосяжнiсть.

I знаходиш мiсця цiлковитого психозу, де тiльки гарячi болота, де тонуть заброди i гуде комашня. Ти давно не їздиш маршрутками до колючки, ти просто падаєш на таксі, ти залазиш безшумно глибокої ночi. Ти мандруєш одному тобi вiдомими кущами крiзь структури заплутаних каналiв без мапи, орiєнтуючись на нюх i шосте вiдчуття. Ти вибираєш найдальшi села i закапелки Зони. Але потiм все одно йдеш на Вiльчу.

В життi iснують абсурднi i жорстокi речi. Можна принципово не похмелятися, можна ганяти в громадському транспортi щоранку на iнший кiнець мiста, можна шкварити декалiтрами слабоалкоголки, курити кальян, пiдiймати пiдворiття на поло, слухати радiо-шансон, одружитися у вiсiмнадцять i купити в кредит останнiй Айфон.

Але не iснує нiчого страшнiшого, нiж опинитися на Вiльчi. Ба, початок приємний i навiть радiсний. Треба випасти з величезного автобуса, який щодень лихо жене на Овруч i плавно пройти село Радча.

Радча — особливе мiсце. Тут тiльки соннi бабунi i верески з бару, в якому бухають контрабандисти, мародери i прикордонники. I якщо хтось дiйсно хоче вийти з запою... краще пiти днiв на три у Прип'ять, на рибалку. В селi Радча вийти з запою неможливо.

Потiм буде станцiя Вiльча, затаврована теплими колоритами радянської суперграфiки. Всерединi живе Бобер. У нього постiйно купа бухла i на тлi неголених металiстiв вiн виглядає дiйсним господарем цiєї забутої Богом i людьми закутi i приємним закадичем на пару вечорiв похмурого пiйла. Бобер добиває залишки чорметiв навколо, iнодi бухає з ВОХР-ами на вежi мобiльного зв'язку, а воду набирає з колодязя, дорогу до якого знає тiльки вiн.

Бобра не турбує нiхто. Тiльки такi як я iнодi заходять на триста грамiв. Бобер розказує про вiдлюдника, який живе неподалiк i постiйно майструє плоти. Я допиваю i починаю збирати наплiчник, Бобер наливає менi води з колодязя у старi пiвторашки вiд миргородської. Я йду.

Це вже Зона: три кiлометри, тридцять рокiв, тисячi тон металу як це вже клята Зона. Республiка Вiльча — мiсце порозумiння i взаємної поваги: мiлiцiя шанує бабунь-самопоселенок, а коли вони помирають i лежать тижнями в зiтлiлих хатах, мiлiцiя шанує металiстiв: обiцяє їм винагороду — триденний грабунок села за поховання трупа. Всi поважають Бобра. Бобер не думає про повагу, вiн просто квасить i збирає метал.

Звiсно, у мене особливi стосунки з мiлiцiєю. Ось я собi натомлений приходжу в прип'ятську хату пiсля довгих гулянь мiстом. Ось хапаю тушонки перед сном i загортаюсь у найтеплiший на свiтi спальник.

Менти палять нас по вогнику у вiкнi, пiдiймають, розбурхують сплячi тiла, завзято шмонають i обiцяють шпарити в сраку кожного, хто рипнеться i спробує щось скинути. Я скаржуся, шо менi зiпсували моменти, сержанти люто вимагають документи, шмонають мене iз потрiйною снагою i нiчого не знаходять. I поки я сонний, прихоплюють з кишенi, разом iз паспортом, розкладного швейцарця, i рявкають збирати манатки. Ми чогось довго чекаємо на КПП, я палю одну за одною, слухаю ментiвськi докори i роздивляюся плями Чумацького Шляху, вишукую знайомi зорi: цятки i дороговкази радостi, комбiнацiї щастя i горя, якi здатнi вiдстрочити ментiвськi впiйми i всi протоколи на свiтi. А чого журитися? За планом далi все одно рибалка у дельтi Прип'ятi. Вiд колючки навiть добиратися зручнiш.

Там iнша Зона. З блискучими моторками i здоровенними рибинами, iз покинутими плавбазами i засохлими тушами кораблiв зi смiшними назвами. Там тисячi островiв серед вранiшнього серпанку, серед останнiх подихiв бабиного лiта. Там Сонце кидає ряснi вiдблиски на комишi i густi болотянi трави, а серед безiменних шматкiв землi — ховаються люди. Ховаються аби пересидiти патруль, аби пливти на Прип'ять, аби ловити там гiгантських сомiв у заборонених водах i продавати їх київським ресторанам, назви яких потонули в болотi.

Зрештою, мене запихають в обiзьянник «бобiка»: в такий, де сидиш, мов знак запитання, зазвичай спокутуючи грiхи зеленозмiйства у публiчних мiсцях i дрiбне хулiганство у великому мiстi. Разом зi мною запихають два рюкзаки і казанок гречки, яку ми так i не встигли доїсти через ментiвську навалу. Дверi гупають, «бобік» заводиться i суне подалi вiд секретних об'єктiв i кинутих мiст. Стрибає на вибоїнах чорнобильських дорiг.

Я пробую уявити щось хороше, але крiм пляшки спирту нiчого придумати не можу. Згадую про гречку i пробую жерти: виходить так, нiби хтось б'є татуху, женучи сiмдесят кілометрів бездорiжжям. Я хапаю пригорщами, а вона сиплеться на штанi. Пробую закурити. Ми взагалi багато палимо, але останню цигарчину завжди лишаємо на якiсь безглуздi урочистостi на зупинцi пiсля бiганини в темрявi. Останнiй синiй «кемел» завжди натякає на дорогу додому. Навiть якщо в бобiку. Останнiй «кемел» — це так само приємно, як серед свiжостi ранку кинути ванну з п'ятнадцятого поверху на асфальт.

Зрештою, мене привозять у РУВД, командир взводу мурмоче щось про шпигунiв i зрадникiв. Кличе сбу-шного полкана. Полкан у мисливському комку плавно завалює i говорить агресивною росiйською, шо нам всiм вафлi, але вiдпускає спати у райвiддiлок. Завтра я отримаю свiй протокол.

Взагалi, нас мали вiдмазати: рибалки з Чернiгова — у них знайомства з чорнобильськими ментами. Нас мав вiдмазати Мiша Ставрида, але вiн навалявся з сержантиком з другої роти i вони попливли. Може, рiзонули хвилю. Вiн виплив, мент — нi. Ну Мiша, ну чортяка, треба ж так — утопить мєнта.

Зрештою, я таки їду в Iванкiвський суд. Свiтить сонце i асфальт траси Чорнобиль—Київ давно пора пiдлатати. От би зараз пивка. За двi години я i всi мої похмурi бомжi виповзаємо з Iванкiвського райсуду i менти добрiшають: дозволяють купити «Чернiгова» у ригалiвцi поряд, за три сотнi визиваються пiдкинути на наступну пиятику в бiк Київського моря.

Всi веселiшають, димлять «кемелами» i падають в салон. Сержант за кермом врубає радiо. Ми тулимось на заднiх сидiннях. Перед очима бовтаються ментячi шеврони, гучно лабає шансон, буханка пролiтає село Сукачi. Пусто-порожньо, тiльки хронiчного вигляду тiло тягне здоровенну, металеву трубу на старезнiй «Українi». Спиздив.

I зустрiч з мiлiцiєю для мене набагато приємнiша, нiж з тутешньою фауною. Хоча кабанiв i вовкiв ми давно боятися перестали, а ведмедi у наших краях — епiзодичнi гостi, та найстрьомнiше за всю на свiтi мiлiцiю, оформляння i допити в СБУ — зустрiти на вiдшибi рись. Мегагерц рисi. Тисячi серцебиттiв i хиже дихання, пiд яке будуєш барикади з дверей, а десь на горищi вовтузяться малi рисята, i ось важко дихає здоровенна рись-мати, мегагерци дихання якої палять пiонерськi багаття страху i панiки.

Колись давно кiт сильно роздер менi обличчя. Вiдтодi кошмарили сни про тигрiв, якi завжди гризли на смерть. I одне марево грало на реплеї щомiсяця: пiдривало з лiжка, змушуючи з переляку втичити на молодий мiсяць крiзь нiмецький двокамерний склопакет. Мiсяць ховався за хмарами, я намагався заснути i знову падав у страхiтливий сон. Ось я гуляю по Прип'ятi i наштовхуюся на кубло з малими рисями. Нутро холоне i я кричу собi подумки «Бiж-и-и-и-и-и!», — а в цей момент ззаду щось хапає за карк.

При контактi в Зонi рись завжди вiдступала, та не зараз. Хрипи i шарудiння, рики i нiмi загрози означають одне: ми двiчi невдахи i вибрали хату, де живуть малi рисi, де живуть мої нiчнi страхiття. Від жаху гатили дрючком об каструлю у спробах вiдiгнати рись-матiнку, яка ломилася у всi щiлини барикад. Розiклали багаття з меблiв посеред кiмнати i задихалися, але це набагато приємнiша смерть.

Сичали вуглi, трiщали тiла стiльцiв i струмками полiського ладану вiдлiтали до небес крiзь дiрки у стелi нашi страхи, молитви i благання про порятунок. Вiдлiтали димом у яскраво-зоряне небо всi чорнi думи i страждання. Коли ранок кинув сiрiсть i пасмур на туманнi поля, на вологi мiшанi лiси, коли цвiрiньчання птахiв сповiстило про свiжiсть ранку, про росу на травi, про ще один теплий i сонячний день — рись затихла. Затихли i ми. Мертвим сном.

Тодi обiйшлося: рись чатувала бiля дому, але втекла, коли вийшли на вулицю. Може, рисята були у пiдвалi поряд з хатою, може на горищi. Але я знаю: смерть тодi ходила назирцi.

Рiдко коли хочеш, аби в хату завiтав непрошений гiсть у синiй формi. Але тодi я тисячу разiв пожалкував, що то був не сержант третьої роти чорнобильської мiлiцiї, а Генерал Рись. Та i звiдки в тiй глушинi було взятися сержантам? Ми тодi залiзли в Хутiр Золотнiїв. Його не iснує в природi, навiть Київська картографiчна фабрика про нього починає забувати. Я постiйно вишукував на картi найдальшi вiдшиби i пер саме туди. На нелегальских трактах пiсля кiлькох рокiв бродiння нема жодного вiдчуження. Воно тiльки в глухих прикордоннях, де не ступала нога нелегала i офiцiйного туриста. Воно там, де забуття.

Мiлiцiя може сидiти в Засаді, а може i не сидiти. Я можу помiтити вогник цигарки, силует машини, можу почути тихий суржик у темрявi та змiнити маршрут. А можу i не помiтити — тодi мене сцапають i будуть довго допитувати, де сховалися тi п'ятеро з якими я додумався поїхати маршруткою до колючого дроту, зраджуючи звичкам. У мене втретє поцуплять нiж i посадять у патрульну машину, аби сторожити до свiтанку мою сталкерню.

Зрештою, все може бути прозаїчнiше i сержантики поснуть о четвертiй ранку, а я прошмигну повз, як тодi, коли була злива i я бiг до Прип'ятi пiд разючими блисками грозових небес. Якщо хроплять нормально, можна написати маркером записку на папiрцi, щось типу «Привiт мужики!» i причепити до двiрника на лобовусi. Головне, аби у цей момент прокинулись. Головне, ставитися до протоколу фiлософськи i готуючись пам'ятати, що ризик є завжди, хоча грамотна пропрацьовка маршруту крiзь непролазнi хащi зводить ризик до мiнiмуму. Така собi гармонiчна сумiш стоїцизму i фаталiзму — протоколiзм.

I цей клятий шматок землi називається зовсiм не Чорнобильщина, не Полiсся, не Зона вiдчуження, не Заборонена Зона, а Оформляндiя. Чесно, я вже не пам'ятаю скiльки разiв менi тут оформляли протоколи синьожупаннi дядi. Iнодi я просто нагулююся до посинiння, просто живу тижнями в Прип'ятi i можу здатися заради облому, ну або спробую виїхати на маршрутцi Чорнобиль—Київ через КПП, сховавшись за сидiннями. Невдало, звiсно: мент зайде в салон, перевiрить все ретельно, помiтить мене. Спитає, що у мене, я скажу, що протокол, вiн попросить показати, я скажу що поки нема, але зараз буде. Вiн напоїть мене чаєм на КПП, ми травитимемо останнi байки i вiн вiдправить мене iз пересторогою бiльше нiколи й нi разу. Звiсно, вiн у це не вiрить. I я.

Я нiколи не казав мiлiцiї «прощавайте», тiльки «до побачення». Ми обов'язково зустрiнемось. Може, менi все набридне i я знову прийду в Чорнобиль i зайду в їдальню, — такий собi неголений бомж, — здам наплiчник в гардероб i сяду жерти. Сяду за стiл, сьорбну борщику, гляну навколо, а цi похмурi дядьки, якi полюють на мене лiсами, сидять собi i мирно жують гречку. Штук двадцять. I половина мене вже впiзнала. Ну привiт.

Я шукав недосяжнiсть у вiдлюдникiв i самопоселенцiв, на кабанячих стежках i трактах контрабандистiв, у найглухiших прикордоннях Зони, у потаємних закутях Полiсся — то бенефiс безглуздя i Ельдорадо дрiбки ентузiастiв, що страждуть вiдчутися Колумбами, першовiдкривачами хуторiв i лiсництв. Такi маршрути i збочення пiдходять лиш тим, кому в Зонi давно все набридло.

Тому i був потрiбен надувний човен, i рюкзак пiд сорок кiлограмiв у прогулянку на мiсяць. Я тяг його через спеку, тяг човен, в ньому були всi мої коти, страхи i переживання. Менi зараз конче треба покататися Ставом-Охолоджувачем. Став — неосяжний океан, просто бiля четвертого енергоблоку ЧАЕС. Плавати у ньому в човнi — страшенне зухвальство i екзотика. От я i поплив.

Гудiли бджоли i променi сонця залiтали до iржавих ангарiв рибного господарства крiзь дiрки вiд куль, за ними залiтали бджоли, а я пiшов купатися. Валявся на каменях, прав солонi вiд поту речi. Речi з болота i тванi — вони затвердiли i змiнили колiр. Зовсiм поряд ходили офiцiйнi туристи, а я вистукував на черепi гiгантської риби пальцями «Зови зими» i тiєї митi був абсолютно щасливою людиною. Потiм — пiдсмажився на сонцi, скурив пару «кемелiв» i взявся надувати човен. Низько над водою лiтали чайки, а я тiльки думав: «Бля, ну чому я не взяв iз собою нормальний фотоапарат?». Нормальну дзеркалку початкового рiвня iз запасним акумом. Там був такий класний ракурс на станцiю. Стара труба була ще на мiсцi, i її можна було сфоткати, захопивши частину Охолоджувача. Сiдало сонце, i я пiдплив ближче до ЧАЕС.

То було прощання зi Старою Зоною, коли ще стирчала труба — символ всiх світових катастроф. Я думав, що не встигну там побувати i надивитися. Не встигну нiяк, i вся ностальгiя буде присмучена цiєю прикрiстю. Але я встиг. Стару трубу розiбрали у мене на очах. Прощавай, Зоно. Ти — застиглий час, в якому я вiднинi завжди бачитиму себе.

Нелегальнi туристи роблять мертвi мiста живими. Вони вдихають життя в порожнi оболонки крихких хат i облуплених бетонок. Розкладають на пiдлогах яскравi багаття темними ночами, розпивають спиртне, грають на гiтарах, палять дешевi цигарки, розказують веселi iсторiї, смiються, а потiм — голосно хропуть у темряву. Вони роблять Прип'ять живою — гiдною бодай чогось, за що варто жити i заради чого варто пройти сорок кiлометрiв холодної ночi, ховаючись у темрявi вiд людей i машин.

Зона iнколи дiйсно небезпечне мiсце. Якi траєкторiї i маршрути приводять тут до проблем? Якi прикмети щасливi i дадуть шанс обiйти мiлiцейськi засiдки i прикордоннi пости? За якими законами мiряють безпеку маршруту i скiльки мiльйонiв вражень вмiщується на квадратному сантиметрi отруйної землi? Якi гарантiї, що завтра мене не розшматають вовки? Скiльки ще жити, враховуючи сотнi лiтрiв випитої отруйної води? Я не знаю.

Одного разу я попаду конкретно. Закони бiди в Зонi простi до всрачки: складно схопити проблеми, та схопи — i холонутимеш глибоко у болотi. Але наплiчник зiбрано. За пiвгодини в Борисполi сяде борт iз трьома нiмцями. Їх жахають химери Зони, але вони довiрили менi свої вгодованi тушi. Я бухнуся на переднє сидiння, грюкну дверима, мряка посуне на ще живi бетонки, а я — втечу до бетонок мертвих. Радiо мовчатиме.

За три години пiдкурю синiй «кемел», пiдiйму колючку i нiмцi пролiзуть у царство смарагдових болiт. Я скажу тiльки: «Вас можна привiтати — ви порушили закон». Нiмцi спитають: «Ти тут часто. Не боїшся радiацiї?». А я вiдповiм: «Нi. Тiльки тут повз мене не пролетить життя: я живу його у найекзотичнiшому мiсцi на Землi».

Коли питають про здоров'я, я справдi не знаю, що сказати. Так, це дуже шкiдливо. Погана iдея пити воду з отруйних озер, кабельної каналiзацiї, болiт i стоячих калюж, у яких лежать мертвi косулi i старе залiзяччя. Але нас часто спiткає життя, та iнколи — смерть. Iнколи — здоров'я, а iнколи — шкода йому. I я свято вірю, що через двадцять рокiв тих хлопцiв i дiвчат, з якими я мандрував теренами Зони, — зустрiну на хiмiотерапiї в стiнах одного симпатичного київського онкоцентру. I я знаю: ми одне одному посмiхнемося. Посмiхнемося життю, яке кидає виклик i диктує, де гуляти, як жити i чим дихати. Ми ж бо — дiти свого часу. Де нам ще бути?

Час додому. З цього приводу я непоспiхом обходжу центральну частину Прип'ятi — свої законнi володiння. Довго сиджу в парку атракцiонiв, топчу скло у просторих залах Палацу культури «Енергетик», а потiм — лiзу на дах будинку з радянським гербом, аби востаннє глянути на Мiсто.

Я стою на даху i роздивляюся покинутi будинки. Панораму кам'яного серця Зони, панораму Прип'ятi. Надвечiрнє сонце грiє, але не обпiкає моє засмагле, усмiхнене обличчя. Перистi хмари розтяглися у блакитному небi над горизонтом ген-ген. Дмухає прохолодний вiтерець. Зараз я точно знаю — я сюди ще повернусь.

2012—2014