Оформляндія або Прогулянка в Зону

Кампарi

Хоч Прип'ять побачили. Могло ж бути i гiрше. Наприклад, водити якихось покемонiв з Барселони. Мене часто питають, як це — водити iноземцiв? Все просто.

Їх завжди звуть якось смiшно: Самуель i Адрiан, наприклад. Вони потягнуть в ресторан «Конкорд» i довго, на калiчнiй росiйськiй, розпитуватимуть про Майдан, Чорнобиль i травитимуть, як класно двiжували в Донецьку на Євро-2012. Про Зону дiзналися з фiльму «Чорнобиль Дiарез», у монстрiв за колючим дротом не вiрують, але прагнуть повтичити на дезестер чернобл кетестрофi власнооч. Тут проїздом i взагалi, мен, у нас справи у Варшавi, тому давай стартуємо завтра. Пиши, чо зi споряги купляти.

Пiдвалює Саня — їхнiй кент, наш перекладач i просто зацiкавлений у чорнобильськiй помийцi окунь. Я чесно його попереджаю, що Зона взимку страшнiша за ню-фотосесiю мiнiстерки культури ЛНР, але не допомагає.

Помалу навалююся за їхньокошт, але швидко тверезiшаю i розумiю, що запахло смаленим: один з них просто за столиком свiтить пiстолетом, який вони збиралися взяти для самозахисту. Хвилин тридцять я переконую, що це дурна справа, пiвгодини вони доводять менi, що стрiльба — це весело i будемо лiпити снiговикiв, будемо прострiлювати їм голови i смiятися. Ще за хвилин тридцять вони нагундосились в чормет i я взяв з Санi обiцянку: нiяких стволiв.

Зустрiлися холодного ранку в центральнiй частинi мiста, приїхав Саня на «лендкрузерi», з похмурого неба рясно падав лапатий снiг. Цi мачо навiть не уявляють, на який арктичний пиздець пiдписалися.

Вони б нiколи не пiдписалися, якби знали iсторiю про Юру i шоколадку. Ми тодi всi морально готувалися. Хтось перераховував здобутки, хтось пригадував обличчя всiх коханок, хтось пробував накидатися в салонi маршрутки аби перший контакт зi снiгом не деморалiзував повнiстю. А Юра накурився i дуже хотiв шоколадку.

Вiн вивалює з буса, проходить сто метрiв по пояс в заметi i провалюється в болото, потiм ще i сiдає в нього — тiльки голова стирчить. Говорить, що нiкуди далi не пiде, поки не отримає свою шоколадку. Ви пливете по пояс в снiгу кiлометрiв десять до ночiвлi, вжарює такий нормальний морозець i голодний Юра тупо не може дiстати свою шоколадку — у нього замерзли блискавки. I щоби вiдкрити рюкзак — треба розводити багаття.

Ми валимо у першу-лiпшу хату, вiн скидає в дрищi мокрий одяг, залазить у спальник, плескає на дно миски крапку води, шукає в рюкзаку пальничку, розвертається, а вода вже замерзла. Юра плює на такi розклади, засинає i прокидається рано i радо — вiдпочивши. Пробує одежу, а вона вся замерзла на хрiн — просто перетворилася на рiзнокольоровий лiд.

Самуель i Адрiан не переживають. Попри всi замети i бiлоснiги цим чарiвним сiчнем вони пiдготувалися серйозно: вдягнули камуфляж. Нормальний такий осiннiй комок iз антимоскiтним покриттям. Бiльшiсть салаг обов'язково вдягають комок. Вибирають суворий вiтчизняний дубок, пустельний Iрак, вудланд, флектарн або мультикам. Беруть тактичнi рюкзаки, зустрiчаються на автостанцiї Полiсся, а тамтешнiй ментячий патруль на короткiй нозi з першою ротою i водiй маршрутки вже набирає кого треба. Просто довбає великим пальцем старi клавiшi i попереджає про гаврiв: пасажирiв видно за чотири кілометри. Вони галасно патякають про Прип'ять, радiометри i маршрути. Можна, вони ж у камуфляжi — нiхто не помiтить.

Ми вантажимо речi в машину i я присiдаю пiд вагою рюкзакiв цих мачо. Хлопцi до справи пiдiйшли серйозно i взяли з собою тридцять лiтрiв кампарi, i лiтрiв двадцять «Чернiгова» мiцного. Враховуючи, що ефект вiд мiшанини кампарi з гiвняним вiтчизняним пивасом схожий на четвертий енергоблок вiдразу пiсля вибуху, я морально налаштовуюсь дивитися весь цей цирк крiзь рожевi скельця драйву.

Заснiженими трасами i полiськими заметами ми повземо в бiк колючого дроту, в бiк чарiвної Оформляндiї, яка забере до себе цих матадорiв i тицьне писками в бiль, снiг i вiдчай. Коли сидиш собi в Києвi i дивишся, мовляв, снiгу нема, в Зонi його буде по колiна. Коли по колiна в Києвi — серед хащiв i полiв Чорнобильщини ти провалишся по груди.

Пiд енергiйне завивання радiоли наближаємося до села Карпилiвка — Мекки новачкiв i їхньої ж пастки. Колись тут було тихо, аж поки iнтернет не дав змогу, снагу i спромогу. Аж поки фотозвiти i маршрути не пооблiтали свiтом. Аж поки всi не дiзналися як спокiйно i без проблем можна залазити через Карпилiвку. Мiлiцiя про це теж дiзналася i пачками хапала наївних першоразникiв.

Зараз я не хвилююся. Зараз в Києвi снiгу по колiна i нiхто не мерзнутиме пiд колючим дротом у цiй нелюдимiй пустцi. Зараз нам стане по пояс i Самуель нарештi зрозумiє, що я був правий i нiхто тут не встигне за двi доби до антен Чорнобилю-2, i ми просто провештаємося селами, повернемося напівмертвi, мокрi i втомленi до машини, i поки Саня рулитиме до Києва — вирубимось. Я казав, що паркувати тут «лендкрузер» — дурна iдея. Навiть називав приблизну кiлькiсть баянiв у кинутiй хатi поряд i Саня навiть правильно переклав їм слово «баян». Але тачку лишив, не побоявшись мiсцевих.

Самуель зрозумiє, що снігу дiйсно по пояс i що бути сталкером його бiльше не пре. Що тридцять кілометрів до Антен за двi доби схожi на баєчку про Дон Кiхота. Вiн вгашує залпом пiвпляшки кампарi, передає менi, i говорить «пуебльо». Мене це влаштовує i я починаю навалюватись. Пiдходить, точнiше пiдпливає по груди в снiгу, Саня i каже, шо ти пий, не соромся, але «пуебльо» Самюель мав на увазi якесь «село», яке недалеко, яке ми подивимось i пiдем назад бо тут жопа, пацан. Так-так, ти попереджав.

Аж раптом цi два клоуни щось закаркали на своїй тi кiєрi путтi, захвилювались i видали, що завжди хотiли глянути на вiдстiйник технiки Рассоха: з гвинтокрилами iз радянськими червонозорями на фюзеляжах, з iржавими БТР-ами i стрункими лавами автобусiв ЛАЗ.

На всi мої перестороги, що вiдстiйник зараз ну просто як моя коханка — не існує в принципi, вони вiдповiдали, мовляв не свисти, малий, щось точно мало лишитися, ми вiдеохронiку бачили.

I коли через три години, через п'ять кiлометрiв снiгу i холодного жаху вони на власні очі переконалися, що вiдстiйник перетворився на абсолютно чисте поле без розсипiв патронних лєнт i агрессiв-стайлу совiет юнiон мiлiтарi, Самуель почав жлуктити кампарi з такою швидкiстю, що менi стало страшно за його здатнiсть ходити. Пуебльо.

I найгiрше з усього те, що єдиний вихiд — село Рассоха, безальтернативний i жалюгiдний. Найгiрше, що взагалi можна побачити в Зонi. У того села взагалi дурна слава. Сюди потрапляють з немочi i вiдчаю пiсля блукання у заплутаних структурах ковшилiвських каналiв новачки, якi не ризикнули йти через село на мiлiцейський патруль. Сюди добрiдають з вiдчаю тi, хто ризикнув залазити в Зону бiля села Орджонiкiдзе i попер через урочище зi зловiсною назвою Топкий мох. Тодi було плюс тридцять п'ять i рюкзак був теж на тридцять п'ять кiло. I я двiчi провалювався по шию в болото, пер iз годину по пояс у рясцi i п'явках, а тижневий запас антимоскiтки випшикав години за три.

По груди в снiгу в —28o? За сiм годин вiд Прип'ятi до колючого дроту без зупинки? Спати у полiетиленовому мiшку на голому бетонi в —4o? Фiгня. Рассоха в сорок шiсть разiв гiрша.

У хатах навiть пiдлоги огиднi: старi дошки повидирали на будматерiали i треба постаратися знайти мiсце, аби бухнутися в спальник, жухнути блискавкою i захропти. Всi села бiля колючого дроту мiсцевi розмародерили iз завзяттям торезiвських пацанiв, якi люто розтягували уламки збитого боїнга на брухтоприйомки: туша, мамонт, здобич, таке.

Якщо бiльшiсть хат Чорнобильщини нагадують домiвку любителя антикварiату, у якого в кiмнатi йобнула фугаска, то Рассоха схожа на потьомiнське село, в якому радувати око здатнi тiльки фасади. Всерединi — твереза i похмура дiйснiсть. Я давно пропонував знести все це, а землю засипати сiллю, аби на цьому проклятому мiсцi люди бiльше нiколи не селились. У моїх iспанцiв тепер травма, жахливий спогад про Зону: Антарктиду похмiлля i дестрою.

Звiсно, село їм не сподобалось. I звiсно, ми повернули назад: вони втомилися i нiчого бiльше не хочуть. Тiльки кампарi. З жалем i спiвчуттям всю важку i заметену дорогу назад допитують мене Адрiан i Самуель: чому зник вiдстiйник? А я все колупаю мiзки Санi, аби вiн правильно донiс до громадян європейцiв iдiоми «порiзали к хуям», «чорняк» i «зачотна мародьорочка».

I менi настiльки добре вiд розумiння того, що скоро нам сидiти в теплому салонi «лендкрузера» i все це пекельне, холодне шестя закiнчиться, що я валю кампарi зi швидкiстю звуку i останнє, що пам'ятаю перед вiдключкою на задньому сидiннi — це Самюель, який бурмоче «пуебльо» i запускає криваво-червону кампарiвську лєнту на стерильно-бiлий снiг.

Iспанцi все жалiлися на попиляний вiдстiйник. Уплiтали борщ iз пампушками, пускали слину на довжелезнi лави БТР-iв з фоток десятирiчної давнини, коли Раcсоха ще була о'кей. Коли охорона могла стрельнути попереджувальний. Коли там вирувало життя i вереницi чорметiв тяглися в прийомку села Потоки.

Лишилася Буряковка: п'ятачок завбiльшки з футбольне поле, заставлений вантажiвками, уламками гвинтокрилiв i решти колишньої величi. М'ясозамiнник життя i жалюгiдна пародiя на втрачене.

Але i Буряковка повторить долю Рассохи: вже розставили балони для рiзки металiсти, вже налаштувалися пиляти i тягають голови засмучених МАЗiв туди-сюди вiдстiйником. Пару рокiв i все: гудбай Буря, прощавай, я буду сумувати за тобою, солоденька. Я буду пригадувати тихо-шепотом всi пиятики в каркасах автобусiв пiд проливними дощами. Пам'ятатиму всi любощi дiвчат, якi так просили мене зводити їх у цю кляту Зону, не забуду, як валявся на даху автобусу i втичив на зорi в одну з тих рiдких липневих ночей, коли у смугах помiрного клiмату можна спокiйно спати в футболцi i не прокинутись о четвертiй ранку вiд яйцемерзлої дубачини. Я пам'ятатиму всiх собак, якi ганяли мене, всi подряпини вiд iржавої колючки, крiзь яку протискався в останнiй момент i чимдуж тiкав у бiк хвойного лiсу. Пам'ятатиму всi цi похмурi уламки авiацiї i неймовiрнi луноходи лiквiдацiї. Вони сплять. Тут останнiй притулок металевого щастя, останнiй клондайк, який ось-ось впаде пiд тиском демонтацiй, пiд тиском планiв i норм по заготiвлi чорметiв на наступну п'ятирiчку.

Жаль, що так. Коли я куплю собi кокаїнову гору i кататимуся з неї на сноубордi, тодi i «Буряковку» цю викуплю, i всю технiку з неї розставлю у Прип'ятi. Для антуражу.

Але не Буряковка i не Рассоха символiзують Чорнобильщину. У Зони є символ i чудова фактура — гiгантськi мачти Чорнобилю-2. Скоро пiдприємливi комерсанти друкуватимуть на 3D принтерах маленькi антенки i люди вiшатимуть їх в салони автівок замiсть ароматичних ялинок. Як Ейфелеву вежу.

Потрiбен новий символ: трубу ж розiбрали. I найстрашнiше, що новим символом зони може стати новий Саркофаг — огидний, гiгантський гараж, i менi погано вiд думки, що через рокiв десять пiдросте поколiння, для якого цей несмак символiзуватиме аварiю.

Це буде, коли всi села остаточно прийдуть у стан повного дестрою. Коли не можна буде знайти цiлих вiкон, коли зникнуть всi меблi, коли останнiй стiлець буде спалений нелегалами у ще одну холодну зиму. Тодi вже не знайдеш хорошої хати на вписку i всi будуть топати в остаточно роздестроєну Прип'ять, аби вечорами ганяти чаї мiцних напоїв на дахах, на тлi нового саркофагу: тiєї аркоподiбної блювоти. Вiн менi нав'язливо нагадує про бiодизайн початку столiття i концепт-арти студентiв-архiтекторiв на тему еко-мiст далекого майбутнього. Будувати таке в Зонi огиднiше, нiж знести iсторичний квартал в центрi мiста i натицяти там скляних висоток.

Вже в Києвi, коли ми вiдходили вiд кампарi, вони пропонували пiти в гостi до мародерiв. Я сам рекламував, розказував, що якось бiг додому i серед морокiв нiчної Прип'ятi зустрiв мародера: той був привiтний. Як тут будеш непривiтним, коли нас троє — а ти сам. Чувак з налобником i рацiєю — централiзований розпил, але без пропуску. Ми тодi палили його цигарки i травили байки про спокiй i смерть, про метали кольоровi i чорнi, про запали i погонi, про життя. I вiн усе згадував, як стояв внизу i складав ванни, а поряд гуляла мажорна амстердамська туристка з дзеркалкою. I як його поперло, коли напарник швиргонув ванну, а вона попала на асфальт i розлетiлася на друзки. Тепер у Нiдерландах є людина, яка Зону не забуде нiколи.

Навряд цих мачо торкне iдея ванного катарсису. Скорiше буде так, як минулого разу, коли йдеш собi нормальною компанiєю в Прип'ять i знаєш цих пiдарiв з Янова вже пару рокiв. Вони щотижня приганяють з Iванкова кран i тарабанять тонни чорметiв. Чувак на мопедi «Верховина» ганяє вночi по мiсту i вишукує залишки кольорових металів, у нього в кишенi магнiтики i поганяло в нього Америка. Коля Америка.

I ви бухали в їхнiй будцi, жерли кабанятину, нагашувалися травою i напоювалися спиртом, який тягли п'ятдесят кiлометрiв залiзною дорогою зi славного села Радча.

А потiм хтось iз ваших похвалився скiльки коштує нiж i металюги якось перезирнулися. Потiм всi пiшли бухати до вас у прип'ятську квартиру. Потiм повернулися у янiвську будку, аж раптом приїхали дядi в синiй формi: запакували i поїхали з вами за рюкзаками в хату. А рюкзакiв нема. Спиздили. I накурений в гепу нелегал, трясе за плечi сержантика, виючи: «Вони пропа-а-а-а-али! Про-о-о-па-а-а-али!». Сержантик знiмає табель з ланцюжка. Всi замовкають.

Але їм помстилися. Просто проходили повз i спустили балони з газом, насцяли у каски i стирили велосипед «Україна». Потiм напилися i ганяли на ньому по Прип'ятi, поки не спустило переднє колесо.

Ти якось збереш чоловiк десять, заломиш їм люлiв i пiдпалиш там все. Скоро. А так не рипайся. Коли сам проходитимеш повз, просто топай собi по вулицi Лесi Українки i падай на диван, розкладай наплiчник, став чай, вiдкривай консерву, напивайся i спи. Повзи собi сумирно крiзь хащi, шукай вписку серед клонованих дев'ятиповерхiвок, серед уламкiв рам, битого скла i моху на бетонi. Хвилин за десять знайдеш таки пащу пiд'їзду з вiдламаним шматком козирка: якийсь синiй металюга трохи промазав батареєю з останнього поверху — а тобi орiєнтир.

Всi тебе про це розпитують. У свiтi, де сафарi з гранатометом супроти сомалiйських пiратiв стало забавкою мажорiв, всiх цiкавлять найпотаємнiшi закутi з рiзних куточкiв свiту. От як мародерочка. I мене частують салатом з восьминога, iкрою летючої риби, всiма ласощами в свiтi i розпитують про деградантських полiських уриг.

Що треба для нормальної мародерочки? Тачка — твоя найкраща подруга, твоя френдзона. Слухай її соплi про колишнiх i не лiзь пiд спiдницю. Просто дружи i всюди бери з собою: так винесеш набагато бiльше. Просто ходитимеш темними прип'ятськими квартирами без лiхтарика, викручуватимеш крани i пакуватимеш у великий мiшок. Затариш шiстдесят кiло i кинеш на тачку. Тiльки колеса рипiтимуть, коли штовхатимеш її вперед битим асфальтом. Без змазки не катайся — на КП почують. Гнатимуть до Мосту Смертi i ти розженешся до картингових швидкостей, викинеш тачку в кущi, забудеш всi образи i заникаєшся у Колi Америки, кваситимеш до ранку, шкваритимеш драп i жертимеш кабанятину, аби накидатися в три пизди i трiумфально в'їхати в Прип'ять на скутерi. Ганяти пустими вулицями, висолопивши язика, i дути з горла двушку «Чернiгова». Ти біч. Ти просто біч i що би зараз не сказав цим допитливим хлопцям, попсуєш гарних хлопчикiв, якi люблять своїх дiвчаток i пригощають друзiв бiфiтером по п'ятницях, якi просто хочуть пригод. Не псуй. Мовчи.

«Україна». Ще одна подруга. Але тут нiякої дружби: доводиться регулярно трахатись. Ти ж хочеш вивезти мiшок кольорових металів i здати його Алiку? Хочеш не здохнути з голоду? Трахатися треба часто i довго: ти везтимеш мiшок глухої ночi на багажнику, а вiд кожного снопа свiтла — падатимеш у канаву i пiдйоми будуть не приємнiшi за кулеметну чергу над вухом.

Ти тягтимеш свiй мiшок пiвдоби: в ньому всi твої коти, всi страхи i переживання. Приволочеш за колючку i прогасиш все, не вiдходячи вiд брухтоприйомки. Деяким персонажам там вже давно платять денатуратом, похмiлля вiд якого скидається на чорнобильську катастрофу. I коли наваляєшся тою жахливою шмурдловиною, — там тебе i вхопить катарсис, а мiзки звiльнить ще один ресет. Ти стара система, ти просто дев'яносто восьма вiнда: у всiх незрозумiлих випадках iдеш у ребут.

Отже, ти вирiшив помародерити, але не знаєш, з чого почати? Завжди звертай увагу на уламки технiки. Взимку бери з собою мотузку. Як прийдеш на Буряковку — вiдiрви капот вiд вантажiвки. Потiм — кинь його на снiг догори дриґом i складай туди все. Прив'яжи до кiнцiв капоту шнур i впрягайся, нiби в плуг: по снiгу навiть навантажений капот нормально ковзає, як санчата.

Якщо снiгу нема, то на велосипед «Україна» можна начепити сто кiло металу у двох мiшках: вези його вночi по асфальту або битими ґрунтiвками: по пiщаних протипожежках буде незручно. В кишенi завжди носи магнiтик — з ним набагато простiше визначити, який перед тобою метал: кольоровий або чорний. Кольоровий набагато дорожчий, i це знають навiть дiти, — нiколи його не пропускай.

Не забувай i про прип'ятськi лiфти. Шахта лiфта в кинутiй висотцi — не тiльки смiттярка i нужник, а й плацдарм для матерiального збагачення. Звiсно, майже всi лiфти опрацьованi давно, але обов'язково звертай увагу на котушки: якщо таку котушку загнати — можна бухати кiлька днiв.

Електропроводина i каблуха — не менш важливi речi. Вони є у багатьох хатах i то цвєтняк. До речi, будь-який кабель треба випалити вiд iзоляцiї, аби вiн займав менше мiсця i став легшим. Для цього завжди носи з собою пляшчину якогось розчинника — так швидше розведеш багаття навiть тодi, коли все мокре, навiть коли навколо тiльки снiг.

Взимку постає проблема заночувати у великi мiнуси без спальника, але не всi знають, що можна розкладати багаття просто в кiмнатi i спати поряд. Треба вибити у кiмнатi всi вiкна, бо коли повибиваєш вiкна, не хвилюйся, спокiйно розкладай багаття i лягай спати: протяг розвiє дим, а ти будеш лежати нижче рiвня пiдвiконня, тому протягне не сильно. Вогонь поступово пропалить дошки пiдлоги: вони жеврiтимуть всю нiч i пiдтримуватимуть тепло. Але можуть зотлiти аж так, що ти провалишся. Це не страшно — в хатах пiд дощаною пiдлогою майже вiдразу пiсок. Взимку краще за все спалювати нiжки столiв, стiльцi, вiконнi рами i паркани — вони сухi.

Прогулянка взимку — то мандри вiд буржуйки до буржуйки. Вiд однiєї пiчки до наступної. Маршрути i варiанти стискаються до цятки на мапi, до облаштункiв тепла i обiгрiтих комiрок, вiд яких неможливо вiдлипнути.

Але iснують моменти, коли навiть багаття не допоможе. Тодi починаєш кричати. От i я кричав: «Iгарь! Iгарь!». Вiн повертається подивитися де я, а мене нема. Я провалився з головою у снiг. Тiльки рука стирчить. «Iгарь! Iгарь!». Менi страшно. Ми думали, що тут по щиколотку. Думали, буде весело. В Зонi, в Чорнобильськiй. Не буде.

За годину ми пройшли метрiв вiсiмсот i зрозумiли: бути сталкерами сьогоднi нас бiльше не пре. Звiсно, менi пропонували снiгоступи, але я категорично вiдмовився. Або нiчого не вдягай, або iталiйськi карбоновi снiгоступи, бо «iталiйськi карбоновi снiгоступи», — це звучить крутiше, нiж навiть якби Карл Лагерфельд став поряд на лижi «Снiговик». Тому я вибрав — нiчого. Природа вибрала температуру —28o. Природнiй вiдбiр навiть i не глянув у наш бiк. Ми розвернулися. Години пiвтори пливли назад до колючки i звалили додому. Ну її, таку Зону.

Є i свiтлi моменти: взимку завжди можна зробити чай, навiть коли у флязi порожньо, навiть на зупинцi, коли холодний i голодний вилiз iз Зони. Можна натопити пару казанiв снiгу: жижа буде брудна й огидна, навiть гартований нефiльтратами болотних калюж шлунок вiдмовиться приймати її всередину. Але можна. Я тодi накалатав собi гiвна, зняв змоклi пiд нiагарою мокрого снiгу боти, залiз у спальник просто на зупинцi i вирубився мертвим сном натомленого туриста. Снилися найтеплiшi ковдри свiту i прийшов я до тями вiд дирчання маршрутки. Вона прибуває з точнiстю до хвилини: рiвно о 05:46 пiдпливає на зупинку спасiнням i Божою милiстю. Зараз подирчить секунд п'ять i звалить звiдси. I я вилажу зi спальника, забиваю на взуття, забиваю на шкарпетки i як заправський босяк ломлюся за нею снiгами. В цей момент пiдходять мєнти i бачать, як два біча бiжать за бiлим транспортером, в зубах тримаючи спальники. Встигли. Не знаю, що їм сказав водiй, чого нас не зняли з рейсу i не почали шмонати, в мене не було навiть часу про те подумати: я вирубився через п'ять секунд пiсля падiння в м'яке крiсло, в омрiяний, прогрiтий салон.

Це телепорт. Ось ти, похмурий, нужденний i затраханий нiчним переходом повзеш на вихiд. Ось пiдходиш до засцяної зупинки. Ти млiєш вiд радостi. У нескiнченних хуртовинах i заметах, серед бiлоснiжних снiгiв, потовчених вiдбитками вовчих лап, тонуть страхи i смуток. I коли тебе хапатиме трясця пропасницi, коли провалишся до схололого земного ядра тривожних снiв — прийде порожнеча. Химери, якi вовтузилися в головi, покинуть тебе i думки вiдлетять до галасливих проспектiв i п'ятничних заторiв великих мiст. Прийде пусто-порожньо i одна цятка, в яку втичитимеш. Одна цятка серед мiрiад яскравих зорь на нiчному небi. I це буде ще один ресет. Ти повернешся в Київ, а люди рухатимуться швидше. Ти плаватимеш у вимiрi вповiльнених темпiв. Три доби ти звикатимеш до шалено-мiських ритмiв. Ти прийдеш додому i заснеш цiлковито щасливою людиною. Нiщо не тривожитиме твоїх снiв.