Оформляндія або Прогулянка в Зону

Гаряча, засмагла i гола зима

Зима у Зонi — чарiвний час, коли серця нелегальних туристiв стукотять швидше. То магiчнi митi, зiтканi зi снiгу, вовчого вию i мокрих до скону нiг. Зима гарячить i паморочить нашi голови. Ми знаємо про iдiотизм таких походеньок, але все одно — беремо наплiчники, хапаємо теплу одежу i сiм кiло запасних шкарпеток, аби топати у нескiнченну заметiль. Аби тонути серед гiгантських заметiв.

Методичними руйнацiями зима дозволяє ухопити плиннiсть. Час не гребує вiдшматувати кахель вiд стiн, зiшкрябує штукатурку i рясно сипле її на схiдмайданчики сотень прип'ятських пiд'їздiв. I саме Вона старається бiльше за всiх. Саме Зима лупить кулаками кахлi i колупає обличчя старим радянським фрескам. Взимку волога падає чорнотою на артефакти минулого: валяє стiльцi, роздуває паркети, здирає шпалери i скидає їх на пiдлогу. Вона не зупиняється нi на мить.

Тодi i звертаєш увагу на фрески: вони осипаються просто на очах, падають вниз дрiбними шматками рiзнобарвної штукатурки. Ти приходиш щораз на одне й те саме мiсце i застаєш дедалi менше артефактiв пройдешнiх епох.

Коли я вперше потрапив до школи Чорнобилю-2, там свiтило сонце середини вересня, а битi шибки на пiдлозi скреготiли пiд ногами. Вiд тих звукiв птахи розлiталися порожнiми класами i сiдали на гiлля берез, якi рясно росли на пiдвiконнях класних кiмнат.

Облупленi коридори школи прикрашала фреска солдата-визволителя у гордовитiй позi на червоному тлi кровi i перемоги. Невблаганний час встиг зжерти ноги i пiдбирався до голови. Колись я повернуся i побачу на мiсцi фрески тiльки голi стiни i нiмий бетон.

Хащi Чорнобилю взимку — то Рiздво серед хуртовин. Давно колись на православне Рiздво ми пiрнули у хащi якнайглибше. Я i ще один такий самий турист iз жагою пригод, багажем проблем i штормовими вiтрами в гарячiй головi.

З чого починалися такi прогулянки? Нас зiбралися проводжати знайомi, ми сидiли на наплiчниках серед заснiженого Подолу, серед зимового Києва. Там були вiдмовляння i залякування страхами Зими, але синька надавала рiшучостi нам — двом новачкам-нелегалам, яким кортiло пройти дiйсно суворий обряд iнiцiацiї. Але все могло зiрватися: два злобних ППС-ники з собакою в наморднику спiймали нас за алкоголь у громадських мiсцях, вони ж нас i вiдпустили — ми ж бо тиснули i кивали на наплічники, розказували, що у нас потяг за годину i, якщо на нього не встигнемо, все одно прийдемо до них у райвiддiлок ночувати, де нам ще залишитись на нiч серед холодного сiчня? ППС-ники пiшли, ми рушили у бiк Зони, все вiщувало бiду.

Схопили чаю на автостанцiї «Полiсся» i впали у маршрутку на Овруч, у маршрутку на закинуту пiвнiч, на бруднi мiстечковi готелi, у яких ночуєш тiльки раз i нiколи не повертаєшся. Мали вискочити в Iванковi, але я заснув. Вирубився мертвим сном слiпої курки, провалився на сотнi кiлометрiв у м'яке сидiння, у прiрву безтурботних снiв про покинутi мiста i битi шляхи, засипанi густим шаром сухого сiчневого снiгу. У сни про щасливе Рiздво. Дякувати, напарник мене розбудив.

Iванкiв — мета параноїка. Чому параноїка? Чому б не доїхати до колючого дроту на маршрутцi, сказати водію гучно-голосно «Дякую» i не випхатися назовнi з матюками, свiтлом лiхтаря i подібними урочистостями? Водiї здавали нас. Ми зачиняли за собою дверi, а вони набирали зi старих «Сiменсiв» номери знайомих капiтанiв i здавали кепських i невдалих туристiв, яких за чотири кiлометри видають камуфляж i здоровеннi рюкзаки з карiматами, закрiпленi фастексом лiворуч або праворуч. Тому вiзьмемо таксі.

Вийшли i мовчки палили у темряву. Напарник розпихав пачки «кемела» у боковi кишенi рюкзака, я викликав таксі. Скоро пiдгрiб знайомий бомбила: все допитувався, що нам треба в тiй Зонi. Я вiдмовчувався, потiм розказував як красиво похмурi хати зяють бланшами розбитих вiкон серед нiмої полiської ночi. Бурмотiв про пейзажi натоптаних трактiв i затишок ночiвель у покинутих селах. Про м'яснi консерви, прихованi у кожну закуть. Про адреналiн, коли ганяють мiлiцейськi патрулi i хапають натомленi тiла: витягають зi спальникiв i ведуть до «бобикiв», до адмiнiстративних протоколiв, до тривожного сну на пiдлозi у вiддiлку i вранiшнiх пивасiв перед маршруткою на Київ. Таксист мовчав.

Ти постiйно щось їм розказуєш до колючого дроту. Їхати — тридцять хвилин, а говорите без упину. Минулого тижня вiн возив пару таких як ти, а мiсяць тому — чеха iз провiдником, який водить за бабки. У дев'яносто восьмому — сам мародерив по-серйозному, поки не впаяли рiк умовно за двi тонни чормету з Рассохи.

Приїхали. Напарник сказав вимкнути свiтло в салонi, побiг на розвiдку, повернувся за десять хвилин, розрахувався i ми зiбралися виходити. Таксист увiмкнув свiтло i мене заслiпило. Наостанок перед мороками нiчного лiсу i глибинами сiчневого снiгу. Все в порядку, не буде там засiдки: тiльки нiчнi асфальти, хуртовина, а потiм — Чумацький Шлях на чорнiй сорочцi неба.

Ми вибралися з таксі i намагалися не шумiти, бо КПП он там — метрiв двiстi максимум. Водій привiтав нас з Рiздвом. Сьоме сiчня двi тисячi одинадцятого року.

Ми мiсили снiг i я тихо травив старих легенд про далеку далеч смарагдових болiт, колючi хащi i незайманi безлюди тутешнiх теренiв. Там десь стирчить драконячою спиною залізничний мiст, стирчить примарою далеких епох i геройських вчинкiв. Атаку дракона вiдбили хоробрi пожежники у блискучих касках колись давно, а той — впав у рiчку Прип'ять i згас назавжди у холоднiй водi. Кiстяк його i досi високо здiймається над водою, розлякуючи iноземнi делегацiї i автобуснi тури. Люди проклали залiзничнi маршрути його спиною i забули про пекельнi вогнi.

Ми теж забули про вогнi, ми потонули в заметах з головою i проклинали весь бiлий свiт.

На Чорнобильську помийку я завше вдягався як похмурий бомж iз партизанських загонiв Пол Пота. Що було того разу? Рванi боти з «Зари», купленi за двi пiдвищенi стипендiї багато рокiв тому, колись за студентства, iсторичних документiв, нудних i цiкавих монографiй та конференцiй, на яких я спав i на яких виступав. У ботах — дiрка на всю п'яту. Я тягав їх у ремонт тричi на рiк, а потiм забив i почав ходити з дiркою. Кажуть, бомжi мають бути колоритнi, тому якщо взуття з дiркою — то тiльки з «Зари». Я надягнув на ноги пакети з супермаркету («два великих, будь-ласка») i знову взувся. Сподiвався не замочити нiг. Наївний.

Перелазити колючий дрiт взимку завжди якось дивно: рипить пiд ногами снiг, шурхотять пакети в чоботях, ти слухаєш тiльки цi звуки i зовсiм не переймаєшся з приводу мiлiцейської засiдки. I не дивно: який iдiот стоятиме серед чорнобильського лiсу, якщо тут — по пояс снiгу i мiнус сiм? Тому все нормально, тiльки волати не треба.

Акуратно протискуюся в щiлину, всотуюся до тенет колючого дроту i слухаю приглушене матюччя напарника, потiм — дзвонить телефон, i я рвучко сiпаюся в бiк, зависаючи на дротi, розриваючи куртку i рюкзак. Зависаю серед мiнусових позначок, холодних вiтрiв, безiменних урочищ i хуртовин Чорнобильської Зони. Зависаю надовго. Слава Богу — алкоголь ще діє.

Тодi було страшно: вперше в Зонi — зимою. П'ята моя прогулянка. Ми чекали зустрiчi з вовками, якi обов'язково мали гнатися за нами, беззвучно торкати лапами чорнобильський снiг i зиркати очиськами-проваллями. Очиська мали відблискувати, якщо свiтити на них лiхтариком. Ми мали пiдпалити фаєра, скинути рюкзаки i вiдступити на дерево. Залiзти якомога вище, тремтiти вiд страху, звати маму, дзвонити на КПП, грiти руки запальничкою, в якiй газу катма, i смертельно дубнути. Вовки мали сидiти пiд деревом до ранку, а потiм, зi звуком перших автiвок по трасi Київ—Чорнобиль, вiдступити до тенет бiлоснiжного лiсу з гарчанням i мрiями про реванш. Але того не сталося. Звiсно не сталося, кому ми потрiбнi? Два п'яних бовдури серед ночi по дорозi на Чорнобиль.

Ми вже давно вийшли на асфальт. Так завжди буває. Випльовуєшся мiж КПП i селом, перелазиш колючку, пробiгаєш полем, всiма його ямами i матюкливим спотиканням до АСКРО — будки, яка мiряє радiацiю, — i бережи мене Бог наводити тут її нудну повну назву. Далi — асфальт. Прямо по дорозi цiлих десять кілометрів. Ми летiли стрiмголов до мети, пiдтиснутi часом, холодом i вовчими фобiями. Попереду — Чорнобиль-2.

Як з'ясувалося згодом — не тiльки: ще були купи снiгу, собаки на пiдприємствi i раптовi автомобiлi, якi розсiкали хуртовину яскраво- жовтими фарами. Ми тiкали вiд них на узбiччя i пiрнали в обiйми снiгiв, жували пригорщами, аби втамувати суху зимову спрагу, аби економити воду на чай, який вип'ємо вже бiля мети. Там була прогулянка по пояс у кучугурах, де ми з переляку спiвали пiсень про ведмедiв, а за кожним кущем чекали шерегу вовчих пащек та iклiв, якi будуть бiлiшi за снiг, бiлiшi за всi сiчневi поля тiєї зими.

Був мародер у сутiнках, якого зустрiли в селi Запiлля, вiд якого втекли, а він тікав вiд нас. Була тривожна нiч серед рохкання кабанiв, якi залишили безлiч слiдiв навколо хати, у якiй ми спали мертвим сном. Були справжнi проблеми. Справжнi, як смак господарського мила. Сiмдесят два вiдсотки справжнього життя серед стертих i мокрих нiг, спальника i водяри перед сном. Хропiння напарника i тривожного ранку, коли мали вирушити до мети. I дiйти. I ми дiйшли. Перед цим я двiстi разiв впав у полi, загрузнувши у снiгу. Перед озером Забара ми ховались вiд косуль, яких плутали iз людьми i щохвилини у ранковому лiсi тривожно дiставали компас, страхаючись заблукати i лазити лiсами, аж доки на нас не впаде морок ночi, i у нашi зимовi куртки не влучать гострi iкла несамовито хижих сiромах, якi завжди поряд.

У приємному передчуттi ми знов i знов спiвали на всю горляну, на всю тридцятикiлометрову Зону Вiдчуження, i злiпили снiговика на трасi, аж доки не дiстались Чорнобиля-2.

Залiзнi велети, махiни, гiганти — називайте як хочете, але його антени заввишки пiвтори сотнi i завдовжки у вiсiмсот метрiв серед глухих полiських лiсiв — то восьме диво свiту, не менше. Башти Петронас? Фiгня. Уявiть собi тридцять Ейфелевих веж у щiльну шерегу. Ось i масштаби, як i масштаби вражень.

Ми скинули наплiчники i мовчки полiзли догори. З висоти шiстнадцятого поверху в обличчя дмухав вiтер, руки промерзли до скону, бо ж вiдлига напнула свою мокрiнь на iржавi кiстяки Антен, i мої рукавички промокли наскрiзь. Напарник клацав панорами далеких снiгiв на старий телефон. Сто мiльйонiв вражень не запхнеш у два мiльйони пiкселiв.

Пiд склепiнням неймовiрних конструкцiй мiрiади крапель розбиваються об холодний метал. Кожна мить повниться новими й новими звуками. У мiльйони байтiв диктофонних записiв не вкладеш мiрiади падаючих крапель. Якби Ерiк Сатi зiграв у Прип'ятi на всiх пiанiно водночас, то не вразив би моє похмiлля так сильно. Не вiддубасив би так мою пам'ять вiдбiйним молотком яскравих вражень.

Ми спустилися донизу, заварили на старому стiльцi чай серед снiгу i вiчної пустки. Попереду — дорога додому, вiчна нiч серед снiгiв i заметiв, у яку ми пiрнемо бадьоро i з радiстю: ми мiсили снiг не дарма. Того разу я повернувся додому цiлковито щасливою людиною.

Але все це було давно. Дуже давно. Нинi я ходжу з маленьким наплiчником, беру з собою три цукерки, двi мiвiни, чекушку, хлiб, чашку сала i пачку цигарок. У мене взагалi нiчого з собою нема. Навiть спальника нема. А на збори — рiвно двадцять хвилин. Я можу ганяти в Зону двiчi на тиждень i маршрутка до колючого дроту стала чимось схожим на похiд у магазин за пивом. I немає для мене нiчого приємнiшого за вiдчуття самотностi серед нiчного лiсу, в якому давно не живе страх. На нормальних людей покинутi будинки навiвають сум, а таких як я — присипляють i замирюють. Я знайшов тут спокiй. Спокiй замiської дачi, якої у мене нема.

Дивина, та менi завжди комфортно ночувати у покинутих будинках. Хай то холодна висотка в Прип'ятi чи порожня вiд меблiв квартира на Чорнобилі-2. Менi завжди спокiйно в домiвках, де руберойд вкритий мохом, де несамовитий травневий дощ перетворює дах на болото, в якому плодяться комарi i пуголовки, у якому ростуть дерева. У цiлковитому спокої менi радо шукати висотки у джунглях i знайти потрiбну: до неї колись вели акуратнi асфальтовi дороги i бордюри, прокладенi пiд лiнiйку комiтетами благоустрою. Тепер там не пройти, тепер бiля лавочок ростуть сосни i все сховав грубезний шар моху i старого листя. Тi шари товстiшi за земну кору. Вони линуть глибоко пiд землю i магмою спогадiв про старе зiгрiвають кинутi мiсця, не дають їм змерзнути i перетворитися на крижаний палац пустки i безлюдi.

Я завжди заспокоююся, розкладаючи карiмат серед шпалерових звалищ. Тi звалища ранньою весною просiдають безформними купами аж до плiнтусiв. Я писав на тих шпалерах найзаповiтнiшi бажання, прокльони i мрiї, я пiдкладав акуратно вiдiрване шмаття пiд денця непочатих пляшок i, коли ми пили у свiтлi налобних лiхтарiв, серед сигаретного диму й аромату м'ясних консервiв, я точно знав: жодна лиха доля не спiткає мене i моїх друзiв серед цих покинутих стiн.

I навiть на гнилих горищах села Городчан, де до республiки Бiлорусь можна докинути порожньою пляшкою, хати дарували менi спокiй. Я падав на горища, розкладав бомжацькi пожитки i вирубався потужним, тривалим сном. Снилися труби ЧАЕС, запали, мiлiцейськi автiвки й погонi, вiд яких ми, смiючись, тiкали навсiбiч, аби за пару годин зустрiтися у потаємному мiсцi за попередньою змовою.

Тим паче у Прип'ятi. Вона ж бо — велетенська i зовсiм крихiтна. Крихiтна для мандрiвникiв i екскурсоводiв, якi за сотнi вiзитiв вибудували в своїй головi тривимiрнi мапи кожного закапелку. Якi помiчають мiкроскопiчнi змiни — i он там минулого разу штукатурка ще не опала, а там валявся чормет.

Велетенська — для патруля з КПП, який без особливого на те приводу не вилiзе з теплої нiрки. Охоронець не буде тинятися дворами з лiхтарем, шукаючи мародерiв, навряд вiн хоче тремтячою рукою тримати ствола i кричати: «Стаять, блядь, стрєлять буду!». Навряд. Як i кожна нормальна людина. Тому вночi Прип'ять — нескiнченна локацiя кущiв i застиглого бетону, i цi нещасні пiвтораста будинкiв, та кільканадцять тисяч квартир перетворюються на стiльники, на мiрiади прихисткiв для металiстiв i мандрiвних бомжiв, якi пхаються сюди добивати залишки чорметiв, пити i лазити дахами надвечiр.

Мертве Мiсто. Ага, мертве. Двiчi. Вдруге — з появою тисяч фоток i гiвно-черг офiцiйних екскурсiй. Прип'ять розстрiляли дзеркалками нудьгуючi хiпстери, столичнi мажорки затерли гнилi дивани своїми татуйованими спинами i картографували кожен клаптик Терри Iнкогнiти в Iнстаграмi. Таємниця втрачена, втекла, розчинилася в мережi, i ореол мiстики розвiявся прахом на всi сторони свiту, розлетiвся мережевими закутями до далеких iншомовних країн. Пiсля цього у квартирах не може бути страшно.

Але у казармах частини протиракетної оборони однiєї серпневої ночi менi спалося тривожно, i заснути я довго не мiг. Це неясне передчуття тривоги, яке накриває зненацька, коли вирубаються лiхтарi, коли догорають свiчки i гаснуть газовi запальнички. Мiсце — незнайоме, а кiмната — схожа на камеру. Та i дверi зачинити нiчим. От i лежиш собi у спальнику вiтчизняного виробництва з температурою комфорту плюс п'ять. Та комфорту — катма.

Там не лишилося меблiв, а з куточкiв благоустрою найбiльш мальовничим i затишним була кiмната зi сталевими ґратами, якi я закрутив тонким мiдним дротом. Порожньо i вогко. Краплi зi стелi ляпають на розбухлий лiнолеум, нагадуючи про рясний дощ, який падав на нашi бомжуватi голови вчора, за двадцять кiлометрiв звiдси.

Я відчував, що тiєї ночi до нас хтось має прийти. Не турист, не вовк, не мiлiцiя — хтось чужий i небезпечний. Хтось, хто стривожить мене впевненими кроками, хтось, хто зайде до кiмнати i мовчки увiмкне лiхтар. Мене заслiпить свiтло, i що буде далi — вiдомо тiльки моїм страхам. У такi моменти складно дати вiдсiч: ти роздягнений, а блискавка спальника акуратно застiбнута. Ти — ембрiон, лялечка, нiкчемний хробак, i тобою зараз грiх не поласувати. I найстрашнiше, що поряд — вона, i ти вiдповiдаєш за неї.

Я лежав тихо i слухав стукiт крапель. Прокручував параноїдальнi сценарiї рiзних штибiв i рiвнiв жаху, рiзних ступенiв плачевностi. Шорхався щораз, коли падаюча крапля вiдлунювала якось нетипово.

З часом, пiсля десятої прогулянки в Чорнобильську Зону, отримуєш незрозумiлi навички та iнстинкти. Розрiзняєш тони трiску гiлок серед нiчного лiсу; звуки вiтрiв хвойного лiсу вiд вiтрiв лiсу мiшаного. Ти спокiйно слухаєш звуки протягiв i гупання дверей глухої ночi у багатоповерхiвках мертвих мiст, ти мирно засинаєш пiд рипiння i скрегiт дверних гакiв, бо знаєш — мертвим будинкам властиво говорити до гостей. Властиво вкладати в їхнi душi старi молитви i благання жалю. Ти знаєш, як звучить краплина, що впала на шпалери, на лiнолеум, на зогнилi дошки, на паркет, на що завгодно. Ти дослухався до цих звукiв довгими ночами тисячi разiв. До крапель. I звiрiв ти теж розрiзняєш, i як вони ходять — знаєш, але тi краплi були дивнi. Марширували собi казармою у мiй бiк, i я тривожно сiпався, очiкуючи на лiхтарне свiтло, чийсь силует i нескiнченну темряву.

Але нiхто не прийшов. Буває i таке. Чуйка нелегального туриста — простий забобон, на який не варто звертати увагу. Небезпека — реальна, але страх — мiй вибiр, формат вечора. З цими думками я вирубився, i спав тiєї ночi без жодних снiв.

А потiм був ранок. Свiтлий, пташино-цвiрiньковий, трелиний вiд спiву i радiсний вiд яскравих променiв сонця. Вони повiльно впали на присипанi штукатуркою дошки i спальник, вони розбудили i нагадали, що Зона не завжди похмура й недобра. У такi моменти всi тривоги розбiгаються навсiбiч i ховаються у вогких, засмердлих пiдвалах, навiть якщо ти прийшов сюди вперше i нiкуди далi свого дому все життя не ходив.

Ми позiхали, потiм — заварили зелений чай у пакетиках, скурили по двi сигарети i знищили пiвкiла тушняка. Час гуляти. Крiзь заростi кущiв, крiзь орди клiщiв, крiзь хмаровиння комарiв, крiзь сосновi шишки, старi дiжки i биту цеглу. Тут особливе мiсце. У двох годинах пiшого ходу вiд Антен. Та ходять сюди не часто. Не дивно: кому кортить дивитись на рештки типового зенiтно-ракетного комплексу з порожнiми ангарами та металобрухтом, коли поряд височiє гiгантське полотно решiтки Чорнобиль-2?

Тут все розтрощено i старi казарми дмухають холодом, а кiстяки ангарiв — свiтяться у вранiшнiх сяйвах. Пiд ногами валяється залiзяччя, а на однiй металевій трубі безiменний радянський солдат ще до Аварiї впевнено вивiв червоною фарбою гасло у вiчнiсть:

«Мы победим тебя, Рейган!».