Оформляндія або Прогулянка в Зону

Чарiвна казка в Новорiчну нiч

Коли збираєшся туди вперше — обов'язково хочеш впасти на хвiст комусь досвiдченому. I це перша i найбiльша помилка. Бiльша навiть, нiж iдея йти в Зону у мiнус десять без спальника, з надiєю палити багаття i спати бiля нього, перiодично прокидаючись, ламати на дрова всi паркани в радiусi ста метрiв навколо i знову куняти на карiматi, проклинаючи бiлий свiт.

Тому, коли зберешся вперше, обов'язково iди сам-один. I головне — якомога менше готуйся до походу. То буде справжнє вiдчуження: ти торуватимеш невiдомi стежки, тонутимеш у болотi без компасу i карти, орiєнтуючись на зiрки, про якi не знаєш анiчогiсiнько.

Ти маєш жахатися хижих звiрiв, а верески косуль i лосiв сприймати за рик розлючених ведмедiв. Ти маєш дохнути, падати без сил, але доповзти до Прип'ятi, кинути костi i пiвдоби спати глухо, аби потiм прокинутись i вибратись на дах будинку, зрозумiвши: ти тут не дарма. Ти маєш бiгати мiстом у примарнiй надiї знайти бичок, аби нарештi закурити, або шукати батарейки, аби зробити пару аматорських знiмкiв. Ти гасатимеш за офiцiйними екскурсiями i збиратимеш недопалки, нiби справжнiй бомж. Ти i є бомж — житель апокалiпсису.

Що треба для першого разу? А нiчого. Дiйсно нiчого. Вiзьми лiхтар, нiж, консерви, спальник, рис i пачку льодяникiв. Все. Звiсно, ти можеш мiсяцями вишукувати iнформацiю про правильну комплектацiю аптечки, пакувати карiмати, фляги, мультитули, палатки i решту всякого туристичного гiвна, та це вiдволiкає вiд головного. У покинутих мiстах ти маєш натирати ноги, пити воду з бацилами, лаятись на здохлi батарейки й економити рис, що несподiвано закiнчується. Але звiсно, набагато крутiше, якщо ти це робиш не з моєї поради, а просто тому, що ти — деградант. Адекватним людям на радiоактивнiй помийцi не мiсце. Пам'ятай про це.

I жоднi поради тобi не потрiбнi. Всi цi пiврiчнi збори, добирання штанiв пiд камуфляжний вiзерунок рюкзака i флектарнова резинка на Петцль — просто спроби якнайдалi вiдкласти дату старту. За цей час виникне безлiч проблем, якi прогулянцi завадять: вiзьмеш кредит, залипнеш iз бабою або розпочнеш, нарештi, ремонт. З тисячi людей, сто вштирює тема i вони роблять репост, збираються десятеро, а йде троє. Їдь краще в Грецiю. Нас i так забагато.

Пам'ятай, що радiацiю нiхто не вiдмiняв. У мене старий був лiквiдатором: три виходи на дах четвертого блоку у травнi, в саме пекло, поки ще шкварило. I не солдатик з-пiд палки, а мнс iнституту теоретичної фiзики. От i хапався за голову вiд демонстративного пофiгiзму срочникiв: дуже просто рвати на грудях сорочку, якщо тебе не шпарить в пукан фiзiчний бiль. Радiацiя як бухло i драйв по угару: нажерся — розвали комусь кабiну i потягай бабу. Прикольно, але похмiлля — страшнiше за Чорнобильську катастрофу. Може з'ясуватись, що кабiну рознесли тобi, а баба залетiла, не кажучи вже про токсикашку. I нелегалам не допомагають навiть радiацiйнi лiкнепи для дебiлiв у доступнiй формi: тотальна бiльшiсть кладе болт на будь-якi норми i заряджається всiєю нижньою частиною таблицi Менделєєва.

I не розводься про свою виключнiсть: в Зонi жлуктити з калюжi нефiльтровану каламуть iз гострим болотяним пiслясмаком — аж нiяк не екстраординарна подiя. Бiльшiсть вчорашнiх радiофобiв днiв через три завзято сьорбають стрьомний нефiльтрат з озерця, де миють ноги пiсля гульок по лiквiдаторських касках-робах, якi досi свiтять натхненно i жваво. Ласкаво просимо.

Деякi з нас давно поїхали дахами наввипередки в онкологiчну прiрву i вишукують найотруйнiшi мiсця аби лягти там спати, жують пiсок з Рудого лiсу i порпаються в ящиках з катастрофiчного фону радiоактивним шлаком, вишукуючи навпомацки уламки графiтових стержнiв. Радiацiйний фетишизм як урочистий обряд iнiцiацiї в касту дебiлiв. Той випадок, коли премiю Дарвiна можна вручати прижиттєво.

У мене пiд домом радiологiчна лабораторiя — недопалком з вiкна дострельнути можна. Ну справдi: набери води з Ужа, з Вереснi, з Сахану, з Iллi набери, з пiдвалiв на Чорнобилі-2. Ти ж випив сотнi лiтрiв. За п'ять рокiв, за свої шість десяткiв разiв, за свої сім тисяч кiлометрiв пiшки Зоною ти всотав у себе всю отруту, всi фони i радiонуклiди Чорнобильщини, яка давно вже рiдний дiм. Здай воду на аналiз i отримай свiй рiвень пиздецю на лiтр рiдини.

Мене часто питають, мовляв, як ти не хвилюєшся? Не завжди так було. Спочатку три мiсяцi шукаєш iнфу, мiсяць — готуєшся, мiсяць — хвилюєшся, аби пiти на пару днiв з кимось досвiдченим. Десь на п'ятий раз майже не тремтиш пiд колючим дротом. Пiсля разу тридцятого заброси стають чимось звичним. Ти збираєшся за двадцять хвилин i наплiчник катастрофiчно малий: типовий мiський бег, навiть ноутбук не влiзе, а ти пакуєш туди всього на три доби. Ти не береш спальник. Коли жарять лiтнi днини, просто падаєш на привалi i хропеш, ледве зачувши втому. Не iснує нiякої Зони, нiякої радiацiї: немає дозиметра — нема радiацiї.

Минув час i ми перестали боязко тремтiти пiд колючкою, завели дружбу з таксистами, мародерами i прикордонниками. Пiшло у забуття камуфляжне покемонство i серйознiсть, якi не сходять з пик страйкболiстiв-першоразникiв. Прийшли легкiсть, спонтаннiсть i невимушенiсть, коли збираєшся i просто валиш на вихiднi.

Зараз я збираю речi. О двадцять першiй нуль-нуль тридцять першого грудня я i ще один такий самий зоноголiк стоятимемо перед колючим дротом. З приводу цiєї прогулянки у мене не виникає жодних сумнiвiв. Я свято вiрю, що жодна мiлiцiя не сидiтиме цього святкового i синього вечора у голих зимових кущах, не ловитиме дрижаків в очiкуваннi туристiв, якi мають от-от пiти в Зону, аби пити там захований бехер, грiти замерзле пиво над багаттям, розведеним у пiд'їздi з уламкiв стiльцiв i полиць старезних шаф.

Я збираюся неквапом. Спочатку — футляр iз написом «Пепсi». Туди — «Пепсi» i чотири свiчки (по половинi на вечiр — якраз на тиждень вистачить), зубну щiтку, пасту, серветки, циганську голку i мiцнi капроновi нитки чорного кольору. Ними я буду вишивати на лямцi рюкзака слово «хуй», коли вона порветься до бiса, вночi серед зимового лiсу.

Карти? Звiсно, карти. Гральнi карти. Давно не брав з собою топографiчну карту Зони, треба якось узяти, а от без гральних карт — взагалi бiда. Особливо, коли ти вилiз подивитися що там гуде по вулицi Лесi Українки о сьомiй вечора, i коли водiй синьо-бiлого лазу тебе помiтив, бо ти iдiот i вдягнув помаранчевий светр. Нi, тут карти ще не потрiбнi, тут потрiбно чимшвидше уйобувати. Водiй натомлений i злий, як собака. Вiн матюкнеться у твiй бiк, а за хвилину — буде на КПП «Прип'ять», де скаже знайомому лейтенантику про пiдарiв на Лесi. Тут теж карти не потрiбнi. Тут знов треба уйобувати на янгольських крилах i гнати кудись подалi з мiкрорайону, в якому тебе спалили. Краще застрибнути в одну iз висоток i забiгти на технiчний поверх. I якщо завтичити хвилину, можна почути щось типу: «Гав-гав-гав-бля, де цi пiдари? Коль, ти їх чуєш? Давай пождемо». I тут — дуже потрiбнi карти. Гральнi карти. От i кладу їх у рюкзак.

Далi — газбалон, газпальничка: свята двiйця, рятувальний дует вiд холоду, голоду i нудьги. Коли втомлено валитимусь на ночiвлю — думатиму лише про пальничку. Тiльки про те, як зараз я дiстану її з чохла, пiдкурю сигарету i грiтимуся чаєм, запиватиму бехером, втикатиму на палкi знамена помаранчевих вогнiв, пiдкидуючи у багаття черговий табурет.

У такi моменти не думаєш штампами типу «пост-апокалiпсис», «iндастрiал»... Ти взагалi про таку дурню нiколи не думаєш. Просто, буває, ганяєш по Прип'ятi пiвдня у пошуках ножа, бо свiй просрав десь по синiй динi i консерву тепер вiдкрити нiчим. Або навiть шукаєш презервативи. I що найцiкавiше — знаходиш.

Карiмат займає чимало мiсця. Дуже довго я був без нього. Просто падав на тирсу горищ у Новому Мирi, Денисовичах, Варовичах, Кошiвцi, Новосiлках, Зимовищi — скрiзь. Просто вирубався, глухо падав на пожованi часом дивани i хропiв у полiську нiч.

Радiальний наплiчник — важлива рiч. Маленький такий. Його можна зiм'яти в кулак, перемотати скотчем i сховати в рюкзак основний. I коли треба, — кинути туди сигарети, тушняк, мiвiну, газбалон i пальничку, пару снiкерсiв i гральнi карти. Загалом все, що дозволить з комфортом пересидiти засiдку i полювання на твою нелегальську тушу протягом пари дiб. Але нiхто з нас не страждає подiбним жопоголiзмом, i все те робиться задля одного — аби весело сидiти на даху, пити пиво, смачно жерти i палити цигарки. Ми просто беремо нашi радiальнi рюкзаки, полишаємо теплi спальники раннiм прип'ятським ранком i розчиняємось серед голих кущiв, промерзлих калюж, холодного бетону i похмурих висоток. Розчиняємось, аби повернутися пiзно ввечерi, бо ж ми сюди прийшли не бухати i тупити. Ми сюди прийшли... чорт, чого ми взагалi сюди припхалися? Ну, хтось — наробити модних фоточок на свою суперську оптику, хтось — привести групу за грошi i заробити на «Део Ланос». А якого бiса сюди приперся я? Я ж не люблю iндастрiал, навiть пост-апокалiпсис не люблю (мене дратує, коли у маркетi продають неохолоджену колу). Але якогось лисого дiдька, пару разiв на мiсяць — я тут. I навiть якщо цей мiсяць — яйцемерзлий сiчень, лютень чи жопень. Навiть якщо по яйця снiгу, а я вдягнув старi джинси. Я чогось тут.

Навiть коли холодна зима впала заметами на смарагди болiт Чорнобиля i Сонце тiкає за верхiвки ялин без сентиментальних прощань. Коли сутiнки заскочують зненацька i тягнуться вiчнiсть. I кожен проблиск свiтла я зустрiчаю шаленою дякою. Я повзу серед ранкових снiгiв нескiнченними полями i провалююся у снiг, притискаю його до землi нижче за всi вранiшнi дрьоми у свiтi. На коротких привалах замерзають мовчки: жижки дрижать пiсля п'ятої тяги i вiд холоду рятують тiльки рухи. Я гашу синiй «кемел» снiгом i у цi моменти завжди себе запитую: навiщо поперся сюди i потяг цих людей? Я не знаю.

Перше сiчня, чотири хвилини Нового року. Я вiдкорковую пляшку шампанського i запускаю салют з мосту через рiчку Уж. Минулого разу я був тут два з половиною мiсяцi тому — на свiй день народження. Тодi мене схопила мiлiцiя. Довго допитували, пробували дiзнатися — де ховаються тi п'ятеро, яких я веду на Антени.

Шампанське гасить гейзером, пiвпляшки вихлюпнулось на асфальт i менi кортить галасних радощiв, я ладен стрибати з мосту у холодну воду, проломивши собою лiд i втопитися найщасливiшою людиною в свiтi. Я просто невдаха, у якого не знайшлося кращих варiантiв, нiж мерзнути серед вовкiв i заметiв. Падає дрiбнiй снiжок, тане пiсля дотику i лиш нагадує про красу здоровенних лапатих снiжин. Ми допиваємо пляшку, гримить салют. Як Новий рiк зустрiнеш, так його i проведеш. Здається, я влип.

На Чорнобилі-2 — холодно, i хтось забив мою улюблену дiрку в парканi, довелося виламувати нову. Все як завжди: тиша i промерзла земля на плато пiд антенним полотном, на якому нiколи не росте трава. Антени тонуть в туманi, їхнi металевi кiстки, вкритi памороззю, заворожують погляд. Ми ганяємо типовими маршрутами нелегальних туристiв. Я фотографую ялинки — все-таки, Новий рiк. Все-таки, перше сiчня чотирнадцятого року. Все-таки, ми тут.

Я мрiю, що вiдразу пiсля одного з таких вiзитiв Антени спиляють, а Прип'ять — знесуть важкою технiкою, не попереджуючи керiвництво Зони i зацiкавлених осiб. Я дiйсно хочу, аби все це скорiше вiдiйшло в небуття. Аби роздивлятися старi фото i радiсно згадувати тi часи. Аби нiзащо в свiтi не жалкувати i радiти, що побачив достатньо.

Ти собi такий думаєш: «Ага, значить, я прийду до Прип'ятi i пофiг на снiг, пофiг на мороз. Прийду собi, якось перекантуюся нiч у своєму осiнньому спальнику i буду лазити мiстом. Пройдуся по баянам: заскочу на оглядове колесо, у Палац культури «Енергетик» зазирну, в супермаркет i до готелю. Полажу по пристанi, зроблю пару десяткiв стандартних фоток i пiду до затишної квартири, вип'ю пару лiтрiв свiтлого пива, засну щасливий, проведу так пару днiв свого калiчного життя i потупаю додому — вирiшувати свої проблеми, якi сам створив».

Хуй там. Я собi таке завжди думаю, але щораз опiсля — тремчу пiд галюнами, закутавшись у всi ковдри i клянуся Богом, що бiльше нiколи в ту кляту Зону не пiду, а надто — взимку. Тому що я — бомж, грьобаний бомжара, який лазить там майже без нiчого. У якого немає нормальної термобiлизни, флiсу i мембранної куртки, i я нiколи не куплю собi спальник за три штуки.

Тому замiсть мило гуляти покинутим мiстом, насолоджуватися пасторальними пейзажами i духом вiдiйшлої радянської епохи — я валю у село Новошепеличi. У нiчим не примiтне село, у свою Мекку, Ельдорадо, що завгодно — там є буржуйка. I крiм нас туди ходять тiльки шакали, там спокiйно. Там буржуйка. Буржуйка. Буржуйка. Я — «кардинальна бомжатина».

Буржуйка, яку палитиму двоє дiб, на яку переведу всi поблизькi паркани i тiльки тодi стану щасливий. Я сидiтиму в натопленiй кiмнатi i бздiтиму багаттям, смердiтиму димом, жертиму тушковану свинину, запиватиму пивом — i тiльки тодi подумаю: непогано би десь тут полазити. Все-таки я пхався сюди сорок шiсть кiлометрiв. Я виповзу з просмердлої кiмнати, вийду в коридор, вiдчую рiзницю у десять градусiв по Цельсiю, плюну на пейзажi i знову закутаюсь у спальник, сяду бiля буржуйки, знову грiтиму промерзлi кiстки i розумiтиму всю безглуздiсть вiзитiв у цю дiру, в цей холод, у цю повiльну i похмуру смерть. У мене жар, i я у маревi дивлюся на стелю, розглядаю вiзерунки трiщин i олдових мародерських написiв. Зараз я хочу тiльки вичухатися i втекти звiдси якомога далi.

Тому ми валимо. Просто збираємося i плюємо на попереднi плани залишатися у царствi Фенрiра ще три доби, плюємо на нуль сiм бехера i навiть забиваємо на два кiло тушонки. Плюємо навiть на неї.

Ми хапаємо останнi жаринки тепла буржуйки у долонi i валимо з триклятої Прип'ятi. Довго йдемо вулицею Лесi Українки, тихо оминаємо КПП, тицяючи середнi пальцi ворогам у темряву, переходимо мiст i валимо, валимо подалi, аби нiколи не повертатися. Аби пройти повз стелу «Прип'ять», бiля якої з таким пафосом люблять фоткатись офiцiйнi туристи, аби нашi спини засвiтила машина, аби тiкати вiд неї в Рудий Лiс i валятися там, усвiдомлюючи свою жалюгiднiсть. Аби дiйти до колгоспного двору в Копачах i бахнути гарячого чайку в автобусi, що непогано зберiгся, як для цiєї сраної помийницi. Ми вийшли тодi і я два мiсяцi повторював собi, що це був останнiй раз i я зав'язав.

Думаєте, наступного року я порозумнiшав i вибрав формат галасливого патi в столицi? На жаль... Знову ми валимо у срану Прип'ять. Знову Новий рiк за колючим дротом i салют удесятеро бiльший, i я трохи переживаю за нашi шкури, особливо якщо святковi феєрверки приймуть за пострiли.

У нас була тисяча бенгальських вогнiв, десять хлопавок, три рожевi балаклави, два капелюха Санта Клауса, мiшок iграшок, штучна ялинка i купа блискучої новорiчної мiшури. А ще — два кiло олiв'є, три кiло iспанських мандаринiв, чотири марки i свята певнiсть: цей Новий рiк ми запам'ятаємо.

Справдi, такого огидного свята в мене давно не було. Все карма винна. Того разу вiддалося за всi минулi роки, коли свiженьким бiг попереду i пiдганяв, мовляв, давайте швидше мужики, чого так плетемося? Того разу навiть снiгу по пояс не було, але кiлометрiв за десять я пiшов в аут, мої ноги перетворилися на суцiльнi мозолi, на згустки болю i небуття. Нiби я у новісіньких берцах вiтчизняного виробництва пробiг марафон, нiби топав босяка по всiх асфальтах у свiтi, нiби довго i старанно тер собi п'яти наждаком.

Наостанок я пробив ногу iржавим цвяхом, просив привалiв щоп'ятнадцать хвилин i, дякувати Боговi, менi не соромно за такий стан. Пiсля п'яти рокiв на цiй клятiй помийцi просто не може бути соромно. Нi перед ким.

Зрештою, притопали в Луб'янку — оазу старої Зони: тут ще лiтають духи померлих бабунь, ще стоять годинники у сервантах, але вже не тiкають, тут цiлi глечики i чоботи в ряд у коридорах. Село поки не спостигла пустка i смерть, коли з iнтер'єрiв тiльки порожнеча, шмаття стiльцiв i вибитi вiкна.

Луб'янка лежить осторонь нелегальських трактiв i сюди не загулюють натовпи блогерiв i фотографiв. Вона лишилася схожою на Зону дев'яностих, на тi буремнi часи, коли заходячи в хату вiдчуваєш: вчора тут хтось жив. Жив без води i свiтла. Набирав вiдра з отруйних колодязiв, у свої сiмдесят рокiв рубав дрова i завжди тримав рушницю напоготовi, завжди тримав рацiю для зв'язку з КПП Дiброва неподалiк, — раптом що. Раптом тим, хто лишає баяни в сусiднiх хатах, закортить чогось i в хатах живих. По зброї все як в Америцi: жодних лiцензiй, але при спробi вторгнення стрiлятимуть неодмiнно i з величезним задоволенням.

Якось в iнтерв'ю Лiна Костенко сказала: у неї дача в Луб'янцi. Хата, яку вона влаштувала i звiсно нiкому не скаже, де та хата. Поки я її не знайшов. Але знову прийшов у Луб'янку, прибрав на столi, розтопив пiч i зрозумiв — моя дача тут.

I, звiсно, я не скажу, де моя дача. Як i не скажу, кого сюди водив. Телеведучих, акторiв, письменникiв, вiдомих виконавцiв — i не дивуйтеся, якщо раптом дiзнаєтесь, що ваш улюблений спiвак чи група по тихiй водi збирають раз на рiк наплiчники i гасають нiчними трасами у пошуках невiдомо чого. Вiдомi люди своє Чорнобильське хобi волiють приховувати i не постять в соцмережах фотки останньої нелегалочки в Прип'ять з перемазаними i розвеселими пиками на тлi закинутих дивовижiв. За такий архiв непогано заплатить TabloID або якась інша свiтська блювота. Добре тiльки, що я нiколи його не продам.

Я п'ю водяру о шостiй ранку. Не подумайте нiчого поганого, просто це — єдина рiдина, яка за нiч не перетворилася на лiд. Я походжаю хатою в самих шкарпетках — ноги вiд мозолiв так розбухли, що в капцi просто не влазять, а кросiвки гарячi i мокрi: парують нiби труби ТЕЦ у двадцятиградусний мороз.

Ми чекаємо Юру, а я закинувся маркою i роздивляюся собi драконiв у пiчцi. Вони спокiйнi i дихають важко, як гастарбайтери пiсля тридцяти рокiв червоної «Магми». Один — рубiновий, iнший — смарагдовий. Я вiдчуваю, як пильно вони за мною стежать. Загалом не переживаю, але Юра не знає дороги: завжди зривається спонтанно i без карти, замовляє кiлька канiстр джину i на тому хвойному пiслясмаку здатен i ладен шурувати через усi болота свiту, через усi торфи i непролазнi багнища.

Менi вкладають в руку мобiльник i волають пояснити, як правильно обходити КПП Дiброва. Чи варто казати, що найперше я акцентую увагу на смарагдовому i рубiновому драконах? Чувак, там два дракони на Дiбровi, будь обережний. Як друга прошу.

Вiн нас таки знайде — прийде на мiст через три години, а ми чекатимемо, грiючись самопальними сумiшами i спогадами про приємне. Зустрiнемось, послухаємо тишу, кататимемося з гiрки на табличцi «рiчка Iлля» i мовчки повернемося в хату.

Треба лiзти на пiч i спати там — так дракони мене точно не знайдуть: вилiтатимуть з жерла i зникатимуть крiзь вiкна. За день ми так натопили пiч, що тоненький бундес-карiмат перетворився на плавлений сирок, спальник скукожився у щось тверде i непридатне. То дракони вночi вилетiли з печi i полювали на мене, але не знайшли i полетiли на Дiброву, охороняти КП.

Лiна Костенко писала, що село Луб'янка для неї — модель всього Полiсся, яке невпинно зникає. Дiйсно, модель. Поодинокi самопоселенцi зливають мастило з останнього трансформатора, ще живий Комендаторе, який настирливо пропонує посмикати йому яйця, мовляв це залiковує вiд усiх недугiв на свiтi. Так само з'являються баяни в кинутих хатах, так само здають випадкових туристiв мiсцевi. Просто беруть рацiю i повiдомляють на Дiброву про непроханих гостей. Ну, а звiдти вже вилiтають дракони.

Невдовзi того не стане: помре остання бабуня, iз трансформатора зiллють рештки мастила, а натовпи офiцiйних туристiв помалу розтягнуть на сувенiри побут тутешнiх. Розгребуть на всi боки мозаїку чарiвного краю Чорнобильщини, яку нiзащо в свiтi нiхто не зможе зiбрати. Тiльки з уламкiв фото, рваного шмаття спогадiв через десять рокiв я знову зазирну у цей дивний свiт. I твердо знатиму — я за ним ще засумую.

Жаль, що нам далi на Прип'ять. В ту конуру, де буржуйка i навiть лейтенант з третьої роти хапався за голову вiд того свинарника. Туди топати тридцять кілометрів i я згадую про свої ноги. Молюся, аби ми нiкуди не пiшли. Але збираю манатки i йду. Я сподiваюся тiльки на ту буржуйку — на вулицi плюс один, а в мене нi спальника, нi карiмата. Але є салют, iграшки на ялинку i капелюх Санти. З Новим роком.

Ми дiйдемо до мiста через шiсть годин. Я зi збитими ногами чекатиму серед темряви пiд'їзду — без лiхтарика i сподiвань на приємний вечiр. I в той момент мене цiкавитиме не Прип'ять, не чортове колесо, не парк атракцiонiв i не басейн «Лазурний» — цiкавитиме тiльки, коли мої повернуться з пивом зi схованки i ми посунемо у клятi Новошепеличi: до буржуйки i бруду. Я не висуватиму носа надвiр i нiщо анi краплини не цiкавитиме мене, окрiм помаранчевих жарiв i гарячiв печi. Окрiм драконiв, якi врятують вiд холодної смертi, вiд болючих покусiв Фенрiра.

Буржуйка не змiнилася: така сама бридота. Дим валить у кiмнату, всерединi тiльки сморiд, смiття i кiлька гнилих лежанок. Колись був рукомийник, але з нудьги i вiдчаю я розтрощив його цеглиною рiк тому. Ми розкладаємося, соваємося туди-сюди кiмнатою, перечiпаємося через купи смiття, тихо матюкаємося, вивiтрюємо дим цiєї клятої конури i таки збираємося бiля буржуйки, аби вiдтанути замерзле пиво i вирубитися. Потiм дрова в буржуйцi догорять, посуне холодна сутiнь ночi i холод ляже смертними обiймами нам на плечi — ми спатимемо мiцно i помремо від холоду, не прокидаючись. Вiтер витиме плачем вiдселенцiв, кiмнату заноситиме снiгом, мiсто занесе повнiстю i з неба валитиме, доки в заметах не потонуть найвищi висотки Прип'ятi.

Виходу немає, i я натягаю по самi вуха сантiвський капелюх, кажу всiм, що невдовзi повернуся, дiстаю з наплiчника пляхан i залпом приймаю двiстi. Звiсно, я брешу: повернуся не скоро i навiть злiшим, нiж зараз. На днi алкогольного делiрiю приємнiше нiж у реальностi з мороку, снiгу i диму. Знову безславний фiнал, граблi Мобiуса, на яких стрибатиму до скону, знаючи, що в кiнцi лиш морок села Дитятки i маршрутка о 05:46.

Ми клястимемося, що це було востаннє. Звiсно, наступного року я вимкну телефон, обрубаю мости, тягтиму на святвечiр додому ялинку i мiшок мандаринiв, зустрiну нещасне кошеня, напiвживе вiд голоду, i заберу його з собою. Кошеня засне пiд батареєю, я врублю пiд олiв'є ембiєнт i якийсь повiльний радянський фiльм. Ви у це вiрите?

Ми остаточно злетiли з котушок, спалили всi паркани, зжерли всю тушонку i я вже не вiрю, що одного дня ми таки зберемо манатки i звалимо звiдси. Це буде момент щастя. А зараз я валяюся хворий, втичу в стелю i думаю про щастя: чи бродить воно десь у цих отруйних лiсах?

Траєкторiї щастя плутанiшi, нiж крутi повороти гри у квача гарячим лiтнiм днем. Щастям було здати пляшок на пару сотень тисяч купоно-карбованцiв: накупити Фанти i Кока-Коли на виручку. Щастям було тиждень не ходити до школи, аби цупити аличу у сусiдiв, слухати Децла на касетному плеєрi, пiймати його нову пiсню на М1 i записати, аби потiм ставити на реплей до дзвону в головi. Щастям було м'яти батон зi слиною i ловити на нього блискучих карасiв iз крихiтної копанки. Щастям було їхати на велосипедi свiт за очi i цупити плоди лiта з ворожих земельних дiлян. Щастям було вилiзти на свiй перший дах, пробiгти тунелем метро зi станцiї на станцiю, застопити сонного дальнобоя о четвертiй ранку в Приднiстров'ї. Щастям було лазити по дахах i кохати жiнок, вижити на барикадах i отримати смс iз текстом про одну смужку.

Але хуй там. Справжнє щастя — зрозумiти, що колись буде колючий дрiт i ти наминатимеш промерзлу тушонку, рахуючи хвилини до прибуття маршрутки. Вибратися б скорiше i забути цей жах. Звалити б у теплi краї: синiй «кемел», жовтi верблюди, засмаглi бедуїни, блакитнi океани. Життя.

Я рахував... вийшло щось двiстi днiв. Двi сотнi днiв у Зонi — непогана назва для дешевого хорору. Двiстi рокiв, тридцять шiсть тисяч днiв, пару мiльйонiв хвилин серед холодного бетону i гарячих болiт. Всi цi висотки навколо давно впали пiд землю, обвалилися i поцiлувалися з магмою, зависли у її палких обiймах. Але я не можу вибратися звiдси.

Спочатку ми жартували про нашу неголену триденнiсть, потiм просто звалися бороданями, та зараз вже не до жартiв. Зараз бороди тягнуться пiдлогою i замiсть пiдмiтати можна просто пройтися туди-сюди кiмнатою. Пилюка сiдає шарами i ми малюємо на нiй пальцями короткi слова. Ніби пластiвцi-лiтерки у молочному снiданку вишиковуються у слово «смерть».

Як все це закiнчиться? Дехто з нас посуне дивитися Прип'ять, а я експропрiюю спальник i провалюся у вiчнiсть, без жодних натякiв на сни, без жодного шансу прокинутись самотуж.

Хтось iз нас зварить собi чаю, вiзьме сигарету i вийде на ґанок покурити. Повз їхатиме лейтенант — велопатруль в компанiї собак. Ну привiт. Вiн може не помiтив би нiчого i поїхав собi далi, але ось чувак сидить: каву п'є, палить. Чого не зайти?

Лейтенант виявиться нормальним дядьком: ми кирятимемо з ним джин i пиво, чекаючи на бусик, наваляємося в гундос, вiн розказуватиме про нахабних бiлоруських металiстiв, якi просять махорку на КПП, i про срачi, якi вiн їм виписує.

Зрештою, пiд'їде ще мiлiцiя: всi вони будуть в чудовому настрої, трохи навалянi i накуренi, ми жахнемо салют i сплавимо їм iграшки, вiдкриємо шампанське марки «Київ», запакуємося у червоний бусик i повалимо на Чорнобиль. Там на нас складатимуть протоколи i зрештою вiдвезуть на автостанцiю, аби в останнiй момент посадити на маршрутку Чорнобиль—Київ i суворо наказати водiю не випускати нас iз салону до самої столицi.

Ми гаситимемо бехер, сидiтимемо в рожевих балаклавах i спiватимемо протокольних пiсень. Найрадiснiшим моментом прогулянки була поява цього лейтенанта. Я вже уявляв, як кульгатиму двадцять кілометрів на Чорнобиль-2 аби впасти мертвим i жалюгiдним бiля ще однiєї буржуйки — шансу не задубнути вiд холоду. I коли прокинувся, коли побачив, що пани синьожупанники таки вшанували наше бомжацьке лiгвисько вiзитом — зрадiв страшенно i з блаженною посмiшкою сказав: «Доброго ранку», — привiтно так.

У Дитятках ми проходитимемо дозиметричний контроль, стрибаючи через турнiкети i граючись пляханом бехера у футбол. Привiт, велика земля. Ми — додому.