Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

* * *

Дорога втягнула їх у гори майже непомітно. Якби хтось, ідучи цим шляхом, на мить приспав у сідлі, то за чверть години, підвівши голову, побачив би темний камінь і високі стіни, які поросли латками моху. Йому здалося б, що його пожерла якась потвора і втягнула у горлянку. Будівельники дороги, напевне, використали природний перевал, тріщину в скелі, бо не можна було уявити, щоби щось таке створили людські руки. Скелі по обидва боки дороги п’ялися на сотні стоп уверх.

— Хай його демони… — Кошкодур лише раз глянув догори й відразу зачепився поглядом об кінську гриву. — Воно ж зараз завалиться.

— За тисячі років не завалилося — не завалиться й зараз. Потім має бути краще. Ширше.

— Кайлін, «ширше» — це якщо я бачу на десять миль навколо. А зараз воно вузько, наче у щурячій сраці.

* * *

— Оце моя заслуга. Звуся Сарденом Ваедроником, хоча це не моє справжнє ім’я та прізвище. Я походжу з північного Ловена. Усі говорять на мене Кошкодур, бо я люблю запах м’яти. Я є… я був солдатом. Служив під генералом Ласкольником у Сорок Другому полку гвардії і допнувся до лейтенанта. Я бився з кочівниками наприкінці війни, брав участь у битві за Меекхан, у битві під Серентаєм і в Довгій Погоні. І в десятках менших сутичок і зіткнень.

Кошкодур стояв у колі миготливих вогників і вперше з того часу, як вона з ним познайомилася, виглядав несміливим. Не посміхався глузливо, не гладив хвацько вусів. Якщо хтось відчував, що саме коїться, то це був саме він. Крім того… Дика Посмішка Сіроволосої, він же був колись офіцером, причому — гвардійського полку. Кайлін знала, що він служив в армії, але вважала, що максимум у званні десятника. Повний лейтенант. Це означало, що він міг командувати — а напевне й командував — цілою хоругвою.

— Десять років по війні, коли закінчився мій контракт, я не підписав наступного, а спакувався й повернувся додому. Служба у Гвардії та ще й біля столиці — це, під час миру, зайняття для знуджених шляхетських синків. У ході війни навіть звичайний пастух може підвищитися до офіцера. Після кожної битви я мусив наказувати кільком людям обшивати плащі коричневим, а бувало й червоним, бо хоругва повинна мати командирів. Я сам пройшов шлях від звичайного вершника через десятника й молодшого лейтенанта аж до повного червоного менш як за два роки. Але після війни все змінилося. Для підвищення треба було мати папірець, що ти шляхтич, а найкраще — шляхтич меекханський. Відповідне прізвище важило більше за досвід. У прикордонних полках все інакше. Там, де залізо раз у раз липке від крові, папірці значать небагато, але у столиці без підтримки не досягнеш нічого. Я навіть озирнутися не встиг, як мусив уже салютувати молокосмокам вдвічі молодшим за мене, які й кочівників бачили лише під час візиту якогось посольства. Багато було таких, як я, що протягом війни йшли тими ж сходами день у день, а потім раптом нерухомо ставали на місці. Непідходяще прізвище, походження, кров. І не тільки я не став продовжувати контракту. Веторм, Авенлай, Кандевисс — чимало їх було, а тепер вони водятьвласні чаардани, віддаючи перевагу хлібу найманця-забіяки перед імператорською платнею.

Він раптом зніяковіло усміхнувся.

— Щось я розбалакався, наче перекупка. Не про те мав сказати. Я повернувся і не знав, що із собою зробити. Грошей, які я відкладав за службу, вистачило трохи більше, ніж на рік, бо більшість я пересилав родині, а потім бувало по-різному: інколи я наймався до охорони, інколи працював як перегонник худоби. Подумував навіть, чи не повернутися до армії, але не в столицю, а найнятися до якогось із прикордонних полків. Шабля у піхвах точно не заіржавіла б. Але ні, доля хотіла інакше. Моя родина: батько, мати, троє старших братів, дві сестри… — він завагався. — Між нами ніколи не було надто хороших взаємин. Вони чимало втратили під час війни, потім цілими роками гарували, аби це відновити. Думаю, були претензії, що наймолодший син замість того аби збільшувати багатство й працювати як віл, їздить у парадах перед імператором. Але гроші брали від мене, не кліпнувши оком, і це мало б мене застерегти. Коли батько й мати заслабли — мій найстарший брат узяв на себе обов’язки господаря. Вліз у якісь темні справи з місцевою купецькою гільдією, позичив від них гроші, потім мав віддати худобою, але худоба, начебто, захворіла та повиздихала, а відсоток зростав. Десятилітньої офіцерської платні ледве вистачило, аби відсунути неминуче хоча б на рік. Вони втратили все: землю, тварин, усю маєтність. Мої батьки цього не пережили, бо завжди вважали, що людина без власного шматка землі — ніщо. Сестри, дякуючи долі, були вже заміжні та з дітьми, але брати залишилися з тим, що було на них. Нібито почули, як хтось хвалився, що та хвороба, яка вибила їх худобу, ніяка не хвороба, а просто хтось отруїв тварин, щоб вони не могли сплатити боргу й купці перехопили їхню землю. Дурнувата історія, але вони в неї повірили. Вирішили помститися, а перш ніж я встиг їх втримати, один був мертвий, другий — важко поранений та в очікуванні на суд, а останній втік у Степи і за ним гналися, наче за бандитом.

Дехто почав кивати: такі історії не були чимось незвичним. Люди за кілька хвилин могли втратити всю сімейну маєтність, одне хибне рішення могло відібрати доробок усього життя. Ти випасав стадо в поганому місці, обрав поганого спільника, позичив гроші не в тих — і до того ж впливових — людей, тож можеш скаржитися, але на паршиву долю та на власну дурість.

— Коли я про все довідався, то зробив те, що мав зробити. Зібрав кілька приятелів і поїхав слідом за найманцями, що переслідували мого брата. Дісталися ми до них ледь не в останню мить. Потім ми налетіли на Андурен, де сидів мій другий брат, той, якого поранили. Хтось чув про це?

Почулися буркотіння, і найдивніше, що в ньому переважно чулося щось схоже на визнання.

— У восьмеро коней ми під’їхали під в’язницю, і перш ніж хтось зорієнтувався, вже гнали Степом. Отак ні з того ні з сього я став ватажком дикої банди. Якби ми тоді зустрілися, то чаардан розніс би нас копитами. Але шляху назад для мене не було — принаймні я так тоді вважав. І почалося життя вигнанця. Спочатку… спочатку я намагався вдавати сам перед собою, що так мщуся за кривду, якої завдали моїй сім’ї. Ми нападали на каравани тієї гільдії, яка захопила наші землі, ми нищили все, що мало її знаки, захоплювали їхні стада й табуни. Але потім їхні вози стали їздити групами по двадцять-тридцять. А до того ж їх супроводжувало до півсотні кінних, тож ми не мали шансів. Тоді я найняв нових людей, але вони не бажали битися в ім’я нашої помсти. Хотіли трофеїв, коней, вина та жінок. Тож щоби втримати їх біля себе, ми то захоплювали якийсь табун, який належав уже невідомо кому, то нападали на самітній фургон, то гарцювали в хуторі, що стояв скраю шляху. Так, крок за кроком, я перетворився на кінного отамана, дикого ватажка. Тримав людей на короткій шворці: по-військовому, жодних ґвалтувань, жодних вбивств для задоволення, дисципліна й послух. Натомість я виводив їх із халеп, які змели би будь-яку іншу банду з лиця землі. Це нагадувало мені старі часи, коли ми нападали на се-кохландійців, проте я вже нападав на своїх. Три роки ми тікали від облав, ударяли там, де на нас не очікували, кепкували з армії, з купецьких гільдій, з закону. Помсту було забуто, зважали тільки на славу, пиху й розваги. Це було схоже на гру, у якій я знайшов себе чи, правильніше було б сказати, «загубився». Причому так сильно, що навіть смерть братів, убитих в якійсь сутичці, мало мене торкнулася, — Кошкодур глянув на полум’я каганця, який він тримав у руці. — Тоді я звався Аерус Бланковий.

Бурмотіння, що наростало вже кілька хвилин, вибухнуло гомоном. Бланковик? Той Бланковик? Чорний Бланковик?

— Нарешті я натрапив на кращого за себе. На найкращого з усіх, — колишній бандит глянув на командира чаардану. — Якби я раніше почув, що Генно Ласкольник повертається на Схід, то розпустив би банду й намагався би втекти кудись в інші землі, хай навіть по інший бік Імперії. Але я не почув… І ми потрапили в облаву, якій допомагав кха-дар. Кожен мій підступ, кожен фокус виявлявся вартий гімна. Ми драпали три дні й три ночі, а погоня не відступала. Ціла півпанцирна хоругва. Нас відрізали від річки, тож ми не могли навіть сховатися на іншому боці кордону, хоча й це, напевне, нічого нам би не дало. Нарешті, четвертого дня вранці вони нас наздогнали. Це сталося саме за мить по тому, як я віддав наказ, аби кожен рятувався власними силами. Це був короткий бій, з тридцяти моїх людей вижило восьмеро. Деякі служать зі мною й надалі.

Зазвучав гомін, а всі, хто стояли поруч, обмінялися поглядами. Кайлін трохи усміхнулася.

— Я вже був готовий прикликати лева та встати до останнього бою, аж раптом з’явився він, — Кошкодур кивнув на Ласкольника. — І я відразу зрозумів, чому нам нічого не вдалося. І відразу повернулися старі спомини. Я майже йому відсалютував. Він же впізнав мене і навіть не здивувався, а тоді запитав про дещо, я спитав дещо й собі, і відповідь мені сподобалася, а тому я й далі їжджу Степами.

Він усміхнувся, чекаючи. Але згідно зі звичаєм ніхто не міг заговорити, поки не почується відповідна формула.

— Хочете знати, що це були за питання? Ласкольник спитав, чи стану я їздити для нього. Я запитав про долю моїх людей. Як він сказав мені пізніше, це була відповідь, яку він хотів почути. Якби я не поцікавився тоді долею моїх приятелів, він би наказав забити мене як скаженого собаку. І може, йому це навіть вдалося б.

Сарден роззирнувся, а очі його потемнішали, наче вечірнє небо.

— Я — Двоформний. Таким я народився, але кому яке діло до цього? Кха-дар знає про це, знав уже під час війни. Імперія не толерує таких здібностей. Ніколи не толерувала. Але я не знаю, чому так сталося, бо двоформність — не загрозливіша, ніж прикликання духів і демонів, яке також заборонене Кодексом, але не переслідуване з такою затятістю. Мати розповідала мені, що коли я народився, то в неї було видіння: великий лев, левиця, яка увійшла до кімнати й народила левеня. Тієї миті, коли я й прийшов на світ. І від часу, коли мені виповнилося дванадцять, я відчуваю того лева — потужного вин-неро, який рухається поряд зі мною. Інколи він мені сниться. У мене бувають сни про світ, де немає людей, а є лише леви, сарни, олені та буйволи. І я знаю, що інколи і він, цей лев, бачить сни про мене, про поїздки на коні та про рубання шаблею. Я… насправді я не змінюю форми, а лише міняюся із ним місцями. Він переходить до нашого світу, а я — до його. Тоді… тоді я людина в тілі лева або лев із людською душею, а десь там, по той бік Всесвіту, є лев у тілі людини або людина із душею лева. Це небезпечно і тут, і там. Особливо там. Лев у тілі людини серед інших левів. Я колись бачив сон про втечу, про пошуки прихистку серед побратимів, про жахливий страх. Це нечесна заміна, тож я користуюся цим рідко. Але інколи потреба виникає.

Він глибоко вдихнув, наче щойно скинув зі спини важезний тягар.

— Оце моя заслуга.

* * *

Як вона й очікувала, ущелина, якою вони їхали, почала розширюватися. Стіни віддалилися, трохи нахилилися, де-не-де обросли не лише мохом, але й купками травиці й невеличкими кущиками.

— Згідно з тим, що говорив Ласкольник, дорога розширюється дедалі більше та веде в долину, наприкінці якої стоїть замок.

— Я про це знаю, Кайлін, — Кошкодур вже відійшов від першого враження. — Виправ мене, якщо я помиляюся, але долина — це ж наче діра поміж скелями?

— Приблизно. Так само, як кінь — це такий кіт із копитами.

— От мудрагеля.

* * *

— Оце моя заслуга.

Ці перші слова — майже магічне зізнання — вихопилися з її уст ледве не через силу. Розкриття йшло по колу, тож навіть за бажання не могла його уникнути. Вочевидь, існувало рішення: вона могла загасити своє полум’я, розвернутися й вийти в ніч. Ніхто бне намагався її затримати, ніхто б не сказав ані слова. Вона просто припинила би бути частиною чаардану.

— Я звуся Кайлін-анн-Алеван, і це моє справжнє ім’я та прізвище. Я меекханка чистої крові, мало не кобила з родоводом. Походжу з Півночі, з Олекадів, але моя сім’я вийшла з центральних провінцій…

Тепер вона розуміла, навіщо треба тримати свічечку в долоні. Вона задивилася в миготливе полум’я й раптом, невідомо як, цей маленький вогник зробився центром її всесвіту. Не було нічого іншого: стайні, товаришів з чаардану, інших вогників — були лише вона й свічечка в руці. Це їй вона сповідувалася.

Розповідала про своє життя в горах, про важку працю, голод і холод. Розповідала про мандрівку на Південь у пошуках кращої долі й про зустріч із бандитами. Розповідала про родину верданно, яка її прийняла. Дехто з тих, хто її оточував, вже чув цю розповідь, але навіть якби вона зараз стояла перед багатотисячним і невідомим натовпом, це не мало б значення. Важливим залишався лише триманий у руці вогник та її історія. Коротка й складна.

Закінчила її швидко, швидше за Кошкодура й Дагену. Але не могла видавити сакраментального «Оце моя заслуга». Ковтнула слину раз, тоді другий, заплющила очі та продовжила:

— Я мала пса, звався він Бердефом. Загинув, коли на нас напали бандити. І він залишився зі мною. Його дух супроводжував мене весь час… і… ні, не так. Він не ходить поруч, домагаючись, аби я кинула йому кістку. Він просто залишається поблизу. Коли я його потребую, коли дуже його потребую — він допомагає мені в битві, дає силу, швидкість і дику відвагу. Але найчастіше — ходить десь неподалік і вдає, що не чує, коли я його кличу. Завдяки йому я інколи можу бачити духів, а інколи — відчувати Силу. Він щось на кшталт провідника… приятеля… посередника між світом духів і нашим світом. Він ніколи мене не зраджував…

Вона розплющила очі. Сказала це. Сказала це не людям у стайні, не товаришам по чаардану, хоча не один раз вона билася із ними пліч-о-пліч і багато хто з них були для неї другою, а може, й третьою родиною. Вона зізналася в цьому полум’ю. А воно прийняло її слова, замиготіло на мить і запалало ясніше.

— Оце моя заслуга, — закінчила вона. Підвела очі й глянула просто на Ласкольника. Той кивнув їй. Вона озирнулася. Кошкодур, Лея, Дагена, Файлен, Нияр, Ландег та інші. В жодному вона не знайшла зневаги. Не можна зневажати слів, які пішли у вогонь.

* * *

— Вважаєте, що вони зможуть утримати відповідний темп?

Дорога, якою вони їхали, надалі була меекханським трактом, але тепер навіть імперським інженерам довелося вклонитися силі гір і відмовитися від прямих ліній. Траса, що вела до фортеці, яка лежала далеко від торгівельних шляхів, лагідно взвивалася: раз уздовж одного, раз — уздовж іншого схилу, перестрибувала струмінь, щоби одразу різко завернути праворуч і зникнути за поворотом. Вони залишили позаду ущелину, й тепер над їхніми головами було більше неба, а поглядом вони вже сягали далі. І все ж Кайлін виразно відчувала, що її товариші, діти широких степів, почуваються ніяково. Янне озвався із питанням, здається, лише для того, щоби перервати похмуру тишу.

— Досі вони радили собі краще, ніж будь-хто очікував. А якщо ні, — вона широко усміхнулася, — то Лея їх піджене.

* * *

— Оце моя заслуга. Я звуся Леєю Каменей. Я гарундійка, родина моя походить із далекого Півдня, з Малих Степів. Малі Степи — вони майже такі, як тут, але вони… ну, малі. Велика рівнина без сліду дерев, на півдні та сході вони огороджені горами, з півночі — морем, на заході межують з Імперією. Моя матір розповідала мені про них. Про гарячі літа, різкі зими, про весни, коли трави стають м’якими, як шерсть молодого зайця, і про осені, коли худоба товстішає так, що ледве може встояти на ногах. Вже десятки років Імперія веде торгівлю з народами, які там мешкають, і охоче бере на службу наших вершників до своїх полків легкої кавалерії. Коли з’явилися се-кохландійці, багато молодих поїхали на війну з ними, шукаючи слави й трофеїв. Багато не повернулися. Як і мій батько. Мати чекала на нього три роки. Потім продала наш родинний статок, завантажила все, що залишилося — в тому числі й мене — на шість коней і вирушила на північ, щоб відшукати його. Лея усміхнулася до полум’я, яке вона тримала в руці.

— Жінки в моєму племені можуть так робити. Це вони розпоряджаються родинним майном, худобою, наметами, одежею й прикрасами. Але моя мати ніколи, навіть у найгірших снах, не уявляла, що світ може бути настільки великим. Для неї Імперія — це кілька огороджених кам’яними мурами міст, які прилягали до наших Степів. Десь там, на півночі, мала бути війна, але мати вважала, що до будь-якого міста, про яке вона чула, можна доїхати за місяць.

Усмішка стала ширшою та сумнішою.

— За місяць ми були на половині дороги до Кременевих гір. Молода жінка, мала дівчинка й четверо коней. Двох їй довелося продати, бо виявилося, що в кожній корчмі та в кожному заїзді нам доводиться платити за стайню більше, ніж за кімнату для нас. Мати найняла провідника та перекладача, який мав провести її до Ловена, власне, туди, де начебто востаннє батька бачили живим. Вона не знала мови, я про це говорила? Не знала ані слова меекханською, не знала звичаїв, шляху, історії Імперії. Нічого. Але вона пішла на край світу, щоби знайти свого чоловіка.

— На половині шляху до Кременевих гір провідник обікрав нас і втік. Забрав всі гроші, коней, всю маєтність. Нам лишилося трохи прикрас, які мати мала на собі, та рахунок у заїзді, який треба було сплатити. Вона розповідала мені, що тоді мало не померла. Але була впертою та гордовитою. Сплатила корчмареві працею, наступні три місяці займаючись конями в стайні, прибиранням, рубанням дров, ношенням води й всілякою такою працею. Спала разом зі мною у порожній загороді для коней, з ранку виходила на роботу, а я зоставалася на весь день на самоті. Вчилася мові. Потім ми затрималися на наступні три місці, бо прийшла зима, а з нею — сніги й холод. І вона мала рацію, що не продала кілька тих золотих дрібничок, які в неї залишилися. Завдяки цьому навесні ми змогли купити двох коней та вирушити далі.

Лея заплющила очі, а Кайлін добре її розуміла.

— До того часу ми уникали великих міст, але нарешті мали туди потрапити, бо лише в одному з них можна було перейти річку. Анделен, тридцять тисяч голів. Для Імперії — діра, такий собі наріст навколо мосту й важливої переправи. Навіть місцевої влади там не було. Але для моєї матері це був наче цілий світ. Розповідала мені, що три дні просто стояла при брамі, перш ніж знайшла в собі відвагу в’їхати всередину. Ніколи навіть не думала, що в одному місці може одночасно перебувати стільки людей. Будинки один на одному, вулиці, ятки й натовпи. А посеред усього — самотня молода жінка, вдягнена як дикунка, разом із дитиною та з парою шкап, куплених на останні гроші. Ніхто не дав мені більшого прикладу сміливості, ніж вона.

В її усмішці були і любов, і гордість.

— Подорож на північ тривала мало не рік. Через пів року після цього вона дісталася сюди. Досі була дикункою, але вже більш-менш пристойно говорила меекханською. І надалі не знала, чого вона хоче. Почала шукати. Знала лише назву полку батька й місце, де він служив востаннє. Шукала його наступні три роки. Три роки мандрів із місця на місце, збирання розповідей, пошуків людей, які розмовляли з іншими людьми, які начебто щось знали про її чоловіка. Під час війни в армії не велося якихось спеціальних записів — досить було й того, що ти вмієш сидіти в сідлі й стріляти з лука. По трьох роках… хтось вказав їй на курган. Начебто це була остання з великих сутичок, під самий кінець Другої Погоні, коли кочівники тікали від брам Нового Меекхану аж за річку із кіннотою Імперії у себе на хвості. Начебто полк мого батька надто вирвався вперед, віддалився від головних сил і… як то кажуть, поліз до борсука в нору. Мала сутичка перетворилася на велику битву, після якої над полеглими насипали спільну могилу. Це той курган на Авендовому Полі.

Дівчина зітхнула й розплющила очі. Глянула на своїх приятелів.

— Я й досі не знаю, чи він справді там лежить. Моя мати також не знала, але тоді, через чотири роки після того, як вона покинула рідні землі, після того, як проїхала пів світу, вона нарешті здалася. На тому кургані вона склала жертву для духів предків, провела погребальні обряди й попрощалася із пам’яттю за батьком. Бо в її житті з’явився інший чоловік. Він їздив із нею близько року, допомагав, оберігав. Сьогодні вони сім’я, мають п’ятьох дітей, великий табун коней, кілька стад худоби. Мешкають на південь звідси, біля самого моря. Я ніколи не мала претензій до матері за те, що вона знову вийшла заміж. Чотири роки — це довго, а вона й так зробила більше, ніж зробила би будь-яка жінка на її місці. І я не… я не небажана дитина, вітчим сприймає мене як власну доньку, народжену від нього, — Лея стенула плечима. — А їхні діти — мої брати й сестри. Але я слухаю землю. Скільки себе пам’ятаю, я завжди відчувала, де моя мати, навіть якщо до неї були милі; я завжди знала, де пасуться наші коні, чи все з ними гаразд, чи не наближаються вовки чи бандити. Земля передає звуки, ви знаєте про це, бо не раз прикладали до неї вухо, прислухаючись до відлуння копит. Я… коли я вкладаю долоні в землю, то можу почути гупання заячого серця за десять миль. Але це не звук, а лише… не знаю, як це назвати… все, що живе, поєднане одне з одним. Меекханські чародії стверджують, що ця Сила походить із аспектів, з Листя, Гіркого Меду, Крові. Але це так, наче розділяти в супі окремі присмаки, не відчуваючи його повного аромату. Я не можу цього назвати. Відчуваю… слухаю землю не лише через каміння й скелі, але й через все живе навколо: через траву, комах, польових мишей, кроликів… Але на півдні, далеко від кочівників, де провінції спокійніші, хтось-таки звернув увагу на дивну дитину, яка годинами сидить на місці, засунувши руки в мишачі нори або інші діри. Слухання Землі… Великий Кодекс прямо не забороняє цього, але наказує приглядати за людьми з такими здібностями. Мати й вітчим швидко навчили мене приховувати їх, але плітки залишилися. А коли мені виповнилося шістнадцять — прийшли якісь люди, що розпитували про мою родину. Тоді я нав’ючила на коня всі свої речі та вирушила на Північ, до Ловена. Кха-дар знайшов мене й прийняв до чаардану. Оце моя заслуга…

* * *

— Оце моя заслуга…

— Я зовуся Файлен-ена-Кловер…

— Мати назвала мене Длевинн Голосний Крик, але всі звуть мене Ніяром…

— Верія, так назвали мене відразу після народження, бо начебто пологи тривали десять ударів серця. Верія — значить «швидка».

— …батько хотів, щоби я вступив до війська — родинна традиція саме так і наказувала. Почав розмовляти зі мною знову лише після того, як довідався, що я їжджу під Генно Ласкольником…

— …я не вмію стріляти з лука, хіба що маю вцілити в коня за три кроки…

— …я не маю жодних Сил, але можу вкрасти будь-якого коня, на якого мені вкажуть. В моєму племені крадіжка коней — це шляхетне й шановане заняття…

— …я служив у армії як розвідник…

— …люблю битви, люблю битися, мені все одно: на коні чи пішки, шаблею, сокирою чи ножем…

— …першу людину я вбив, коли мені було одинадцять…

— …мій батько загинув під час битви за Меекхан, товариші по полку привезли додому лише його шаблю. Я користуюся нею до сьогодні…

— …не люблю чарів, волів би, аби все відбувалося як повинно: залізо на залізо, панцир проти панцира…

— …Авен заслонив мене від удару, а потім у нього вдарили дві стріли… Мені це сниться й донині…

— …я — вессирець…

— …я напівкровка верданно…

— …мій батько був меекханцем, мати походила звідси…

— …я з роду онвелів, з племені яценнів…

— …Календ, на далекому заході…

— …я…

— …я…

— …я…

— Оце моя заслуга.

* * *

Кошкодур їхав задерши голову догори — розглядався навсібіч. Вони саме минали наступну ущелину, останню перед замком, якщо вірити інформації, переказаній Ласкольником.

— Сотня людей отам зверху, кілька каменів, зіпхнутих на дорогу — і можна затримати цілу армію, — пробурмотів він нарешті. — Мені це не подобається.

— Як і мені. Але ж непросто вимагати, щоб Імперія вибудувала гладкий та прямий під’їзд до своєї фортеці, га? Дорога широка й рівна, повороти не надто різкі, міст солідний — це й так більше, ніж можна було сподіватися. Скільки ще до замку?

Дагена широко позіхнула, прикривши рота долонею.

— О-о-ох… Ти мене не питай, Кайлін, бо я не звідси. Ми їдемо туди десь… годину? Пару миль ми подолали. Замок має бути милях в дванадцяти від роз’їзду, але ніхто не сказав чи це по дорозі, чи по прямій. Тож ми або на половині шляху, або на третині. Якщо ми на половині, то можемо їхати далі, бо встигнемо кинути оком і повернутися. Якщо на третині, то не дуже, мабуть, встигаємо, бо не повернемося до опівдня.

— Вони знають, куди ми поїхали.

Дагена позіхнула ще ширше.

— Можливо. Як завжди. Але в мене немає бажання їхати пів дня туди й назад лише для того, аби подивитися на мур, що стоїть на вершині гори. Десь тут повинен бути пост від замку, сторожа. Якщо вони нас помітили, то напевне, вже дали знати далі, тож… о-о-ох… ми скоро зустрінемо якийсь патруль, який запитає, що ми за одні та що тут робимо й чому шпигуємо під замком; бо, як відомо, всі шпигуни завжди їздять серед білого дня посеред дороги. Зустрінуть нас, ми покажемо листа, запитаємо, чи ще далеко й повернемося до роз’їзду.

— Щось ти розговорилася, Даг.

— Ага, — кивнула вона. — Не люблю гір. Я вперше серед них, але вже знаю, що вони мені не подобаються. Надто високі, надто прямовисні й надто скелясті. Які люди схотіли б тут мешкати?

Кайлін стенула плечима:

— Ті, хто скажуть, що Степи надто низькі, надто пласкі надто багатотравні. Диваки, одним словом.

Дагена адресувала Кайлін слабку усмішку та продовжила розглядатися. Тракт вів ущелиною, скельні стінки вставали все вищими й вищими, тож із кожним кроком все менше неба лишалося над головою. Вона роздумувала, як перенесуть люди цю подорож, що народжені й виховані на рівнинах, для яких і купа гною була стратегічним пагорбом. Навіть вона була мов сама не своя.

За новим поворотом вони натрапили на роздоріжжя. Нічого особливого: головний тракт досі був широким і по-меекханськи солідним, але вбік від нього відходила менша й вужча дорога. Викладена пласкими каменями, зроблена абияк, поряд із імперською трасою вона виглядала як убога селянка поряд із принцесою. Відходила ліворуч і через кількадесят кроків майже притулялася до більшої родички, аби потім різко піти вбік і зникнути у скельній щілині. Вони затрималися на роздоріжжі. Менша дорога бігла угору поміж скелями ущелини, що й надалі звужувалися та зникала десь попереду. Хтось не полінувався поставити біля роздоріжжя вказівник. Кайлін під’їхала ближче.

— І що воно там пишуть? — Почекай, — пробурмотіла вона. Вказівник був у доброму стані: хтось вирізав інформацію на дубових дошках, але використав для того такі дивні й повні прикрас і завитків літери, що просто від самого погляду на них починали боліти очі. — Тут таке: «Дорога належить шляхетному графу Циврасу-дер-Малегу з Клендоана, герою битви під Вендер-гизом, пану в землях…». Того вам не стану читати, бо він, здається, згадав кожен курник, яким володіє, тож бла-бла-бла… «і веде до спостережної вежі, яку Його Милість поставив з краю своїх земель задля слави Імператора…», бла-бла-бла. Я вам не казала, що вони тут все роблять для слави імператора? Навіть як сруть, випинаючи дупи й вибалушуючи очі, то кожного разу, коли гімно падає в яму — підхоплюються й викрикують: «Слава Імператору!»

Раптом зрозуміла, що майже гарчить, а не говорить. Інші дивилися на неї трохи розгублено.

— Чого воно тебе так понесло?

— Наш барон, який здавав нам землю в оренду, служив у того графа. Кожного разу, коли підіймав орендну платню, говорив, що це за наказом Цивраса-дер-Малега. І кожного разу його наглядач вигукував: «До слави Імператора!». А потім ми цілий рік голодними ходили.

— Цей граф міг про це навіть не знати, — притомно зауважив Янне.

— А мав би! Мій дідусь не пережив зими, бо в нас не було чого їсти. Він мав! — вона вдихнула глибше, щоби заспокоїтися. — Ну добре, хто зі мною?

Кошкодур зміряв поглядом доріжку, що стрімко повзла вгору.

— Навіщо?

— Спостережна вежа. Так тут написано. Можна буде роззирнутися навколо без того, аби відбивати зад у сідлі.

— Ага, — Янне під’їхав до вказівника. — А чи там наприкінці не додано, щоб ніхто без дозволу пана графа не наважувався в’їжджати на цю дорогу?

— Може, й так. Але я ненавчена, не вмію читати. Ба більше, це Імперія, тож немає жодних законів, які б забороняли меекханці чистої крові в’їжджати, куди вона забажає.

Кошкодур кисло вишкірився.

— Я не меекханка чистої крові, Кайлін. — Нічого страшного, я тебе всиновлю на ці пару хвилин. Крім того пані потребує супроводу.

Дагена пирхнула.

— Пані? Яка не вміє читати й має відтиски тятиви на пальцях?

— Чіпляєшся. Їдете?

— Ну напевне.

Вони спрямували коней на шлях до вежі. Стіни, поміж якими вони в’їхали, були майже вертикальними, темними й вологими, мох радісно ріс тут у кожній щілині. Сліди обробки й подряпини від ударів кайлом вказували на те, що тут розширили природну тріщину в скелі, аби дістатися вершини. Коні спиналися неохоче, посередині дороги довелося спуститися з сідел і вести коней за вузду. Цю дорогу точно побудували не для вершників. За кілька хвилин люди й тварини дихали важко, стікаючи потом. Дагена вилаялася під носа.

— Хай тобі лихо, Кайлін. Навіщо я тебе послухала?

— Щоб заощадити собі половину дня в сідлі на те, щоб об’їжджати околиці. Не марудься, я вже бачу кінець шляху.

— Як же воно, отак ходити увесь час… Мої гомілки — ніби з розжареного заліза.

— Почекай, поки ми станемо спускатися, — Кайлін широко вишкірилася. — Відчуєш, що в тебе є стегна й сідниці.

— Не спускатимуся. Сяду там і зачекаю, поки гори розпадуться. Підйом тривав близько чверті години. «Здається, це була не найкраща ідея», — вирішила Кайлін, дивлячись, як усі сапають і обтирають піт. Вона сама дихала, як ковальський міх, її ноги тряслися, а сорочка прилипала до тіла. Повіяв легенький вітерець, і вона відразу ж затремтіла від холоду. Пару років тому вона б подолала цей шлях трухцем і навіть не розігрілась би. Для когось такого, як Дагена, хто все життя провів у Степах, здійматися в гори — це чималий виклик. Для коней також. Торин дивився на неї з виразною злістю — його задні ноги легенько тремтіли.

— Усі… — вона вдихнула глибше, щоби заспокоїти гепання серця, — …всі ми потребуємо вправності на марші в горах. Люди й тварини. Інакше ми й до наступної зими звідси не виїдемо.

— І це ти мені кажеш, — Кошкодур потягнувся за флягою та зробив кілька великих ковтків. — Ох, якби я склав усі сходи й пагорби, на які підіймався в цьому житті, то не вийшло б навіть і половини від того, скільки в цій горі. Бо це ж гора, правда? Вони нарешті роззирнулися. Вершина була колись позбавленою дерев, тож вони стояли на чомусь схожому на галявину, оточену високими смереками. Посеред неї, ярдах у двохстах від них, височила чотирикутна вежа. Її кам’яний фундамент був завширшки десь у тридцять стоп і приблизно стільки ж заввишки. Вінчала її зубчата стінка. У мурі, який вони бачили, знаходилися два ряди хрестоподібних стрільниць, перший ряд у п’ятнадцяти стопах над землею, другий — у десяти стопах над ними. Над усім цим, наче щогла на морському кораблі, принаймні на шістдесят стоп поставала конструкція з дерева, на вершині якої було споруджено щось схоже на гніздечко з дахом або ж на малу будочку для стражників.

— Непогано, — Янне придивлявся до будівлі із виразною цікавістю. — Три поверхи й дах із огорожею. Можна захищатися й оглядати все навколо. Поїхали?

— Поведемо коней. Їм ще придасться хвилинка відпочинку, як і нам. У горах краще не остигати надто швидко. Вітер прошиє тебе навиліт, потім почнуться гарячка, дрижаки та важка хворість. Не кажучи вже про м’язи, які припинять слухатися. Тож ідемо, — сказала вона.

Рушили. Ті, хто корчували ліс, насправді добряче попрацювали, усунувши кожен стовбур, кожен великий камінь та вирівнявши поверхню, завдяки чому від вежі до лісу з кожного боку було принаймні двісті п’ятдесят ярдів. Трава й купки кущів не дали б можливим напасникам ніякого захисту. Сам пост оточувала широка, стоп на двадцять, низка загострених паль, крізь які вузька й вертлява стежка вела просто до невеличкої хвіртки.

— Меекханці, — буркнув Кошкодур, коли вони зупинилися перед палями. — Навіть туалет уміють перетворити на фортецю.

— Я б не нарікав на це, — Янне розглядався галявиною. — Волію срати у фортеці, ніж у голому полі. Цікаво, коли вони це поставили?

— Десь роки три-чотири тому.

— Звідки знаєш, Кайлін?

Вона вказала на кам’яну стінку.

— Нещодавно поставлена, мох іще не встиг загарбати її, а деревина на частоколі не потемнішала. В такий спосіб місцева шляхта обходить закон.

— Закон? — He можуть будувати замки там, де заманеться. Мають право зміцнити родову садибу, але крім цього не можуть зводити ніяких фортифікацій. Більшість тутешніх графів і баронів походять від меекханських офіцерів, і якби їм дозволили — то вони б усі гори перетворили на фортецю.

— Імператор мав би бути задоволений цим.

— Чим саме? Що його аристократія перетворить свої землі на фортеці? Чим товстіші й вищі мури — тим менше влади вони відчувають над собою. Тому закон говорить ясно: родова садиба може бути зміцнена, але більше замків ставити не можна. Тож вони будують щось таке, — вказала на мур. — Спостережні вежі. В яких ніби вистачило б трьох-чотирьох людей, які приглядатимуть за околицями й подаватимуть сигнали світлом або димом, щоб повідомити про небезпеку, але, як бачите, вона має бути обмурована, із гостроколом і…

— Прокляття, — перервав її Кошкодур.

— Що?

— Кайлін, припини теревенити, ми всі вже зрозуміли, що ти не любиш місцевої шляхти. Якщо тобі це покращить настрій, я також можу їх зненавидіти, але ми зійшли на гору вже скількись там хвилин тому, а зсередини до нас ніхто навіть не гукнув. Що воно за спостережна вежа? Скільки людей може бути всередині?

— Декілька?

— Жодного. Або ж усі вони п’яні, — він приклав долоню до рота. — Еге-е-ей!

Вони чекали хвильку, вслухаючись у тишу. Нарешті Кошкодур стенув плечима.

— Хто піде перевірити, що тут коїться?

— Я піду, — вирішила Кайлін. — Почекайте тут.

— І я, — Янне потягнувся за сокирою, притороченою біля сідла. — Ти не увійдеш туди сама.

Махнув зброєю, а тоді пересунув піхви з ножем на живіт.

— Щось відчуваєш? — спитала вона.

— Ні, але тут немає птахів.

— Порожня місцина, — буркнула Дагена й перевірила, чи легко виходить шабля з піхов — залізо трохи заскреготіло по окуттю. — А най йому! Я починаю через вас нервувати.

Янне похитав головою. — Послухай. Ні, не мене. Ліс. Тиша. Спокій. У лісі на таких галявинах, у траві, завжди є якісь птахи — вони мають багацько їжі, вони люблять такі місця. А тут їх немає. Жодної на пів милі навколо. Тримайте очі розплющеними. Ідеш, Кайлін?

— Іду. Торин, залишся.

Прохід поміж палями був настільки вузьким, що навіть вона тут ледве пройшла. Він вів прямісінько до маленької хвіртки з окутого залізом дерева у дві стопи шириною та висотою в п’ять. Побачивши це, Янне засопів.

— Мені доведеться ставати навкарачки.

— Власне про це і йдеться, не думаєш? Я перша.

Дверцята відчинялися назовні, згідно зі всіма правилами захисних будівель. І вочевидь не мали ніяких клямок або ручок. Кайлін схопилася була за край, не надто чогось сподіваючись.

Двері безшелесно відчинилися.

Янне озирнувся через плече на Дагену й Кошкодура — обидва тримали в долонях шаблі. Даг хмурилася, наче їй не подобався якийсь запах.

— Входимо, — легенько пацнув її за плече.

Стіна вежі мала п’ять стоп завширшки, тож за хвірткою був короткий коридорчик і наступні двері, які цього разу відчинялися всередину. Ці також відчинилися, ледве вона торкнулася до них пальцем. Їй довелося схопитися за одвірок; якби всередині чатував хтось зі зброєю в руці, мав би можливість для чистого удару. «Але ж», — подумала вона, — «якби залога вежі хотіла нас убити, то уже давно обстріляла б нашу четвірку з арбалетів».

Сподівалася, що ніхто не бавиться з ними в кота й мишу.

Всередині панувала темрява. Трохи світла, яке вривалося крізь прихилені двері, ледве роз’яснювало ці кімнати. Вона зупинилася, щоб призвичаїти очі до напівтемряви. Янне мало не наштовхнувся на її спину.

— Почекай, — вона схопила його за плече, коли той спробував проминути її. — Десь тут повинні бути… О, є.

Дві важкі, окуті залізом колоди, напевне, мали підпирати хвіртку зсередини. Вона широко відчинила внутрішні й зовнішні двері та заблокувала їх балками. Відразу зробилося світліше.

На першому поверсі вони знайшли чимало діжок, барилець і мішків, якісь пакунки, багато зв’язаних у жмути стріл, усю стінуліворуч займали стояки із в’язанками сушеного м’яса. Жмуття цибулі й часнику звисали з балок стелі. Тут можна було б пересидіти чи й не піврічну облогу. Посередині стирчав дерев’яний стовп діаметром у три стопи.

— У них протікає якась діжка, — Янне вказав на підлогу, залиту водою.

— Від краплі вологи не помирають. Ходімо далі.

Вище вели солідні кам’яні сходи. Люк над ними був заохочувально відкритий. За мить вони вже стояли на другому поверсі. Тут, схоже, містилися житлові помешкання: стовп проходив, вочевидь, крізь центр приміщення, але його використовували із фантазією, монтуючи навкруги стільницю й ставлячи кілька коротких лавок. Під стінами містилися двоповерхові нари. У кутку роззявляв темне гирло чималий камін. Всередину крізь вузькі вікна-бійниці проходило небагато світла.

Янне підійшов до каміна, штурхнув залізним прутом у попіл. Заіскрилося.

— Ще вранці палили, — буркнув. — Вісімнадцять нар. Але лише шість із ковдрами. Встигли з’їсти сніданок. Потім зникли.

Бубнів короткі, урвані фрази. Радше думав уголос, ніж хотів їй щось переказати. Кайлін тільки зараз звернула увагу на те, що в приміщенні були заслані лише шість ліжок.

— Якось їх мало.

— Це залога на час спокою. Спостережна. Шкода грошей на утримування повного складу, якщо за пару миль звідси — імперська фортеця. Шістьох людей вистачить пильнувати околиці й дбати про вежу. А також це значить, що в пана графа не було проблем із сусідами, інакше він залишив би тут двадцятьох, а може, й більше стражників. Так мені здається, — додав Янне за мить.

— Добре розсудив, — Кайлін вирушила на третій поверх. — Звідки знаєш про снідання?

— Відчуваю запах якогось гуляшу. З великою кількістю часнику й цибулі. А ти — ні?

— Ні, але я також голодна. Ходімо далі.

Вище знаходилася кухня. Велика важка пічка займала половину стіни. Тут було світліше, бо чимало світла потрапляло крізь люк, який вів на дах. Пічка, стіл, кілька дерев’яних табуретів, ще два ліжка та, вочевидь, стовп, що йшов у стелю. Кайлін зазирнула до казанка, який стояв на столі. Каша з якимсь гуляшем. Від запаху часнику в неї засвербіло в носі.

— О Володарко, нежиті в них точно не було.

— Це через м’ясо, — Янне зазирнув їй через плече. — Баранина. Ти колись їла таку без часнику?

— Їла. Якщо добре додати спецій…

— Кайлін, це ж фортечна вежа, а не замок. Пан граф не прислав би сюди молодої ягнятини — тільки м’ясо старого барана або з тих овець, які вже навіть вовни не дають. Якби не цибуля й часник — сморід міг би збити нас із ніг. Може, саме тому тут нікого й немає. Отримали на одну порцію баранини більше й вирішили кинути службу…

— Та досить тобі, — вона нахилилася над казанком і ще раз понюхала. — Або ж ти маєш рацію. Я надалі відчуваю лише часник. Цікаво, яке воно на смак?

Взялася за дерев’яну ложку.

Велика долоня затиснулася на її зап’ястку.

— Дівчино, вони це з’їли й зникли. Може, хтось чогось додав їм у сніданок. Або ж м’ясо виявилося зіпсованим. Давай спочатку перевіримо дах.

Вона відпустила ложку, усміхнулася заклопотано. Янне ніколи не справляв враження розумаки, йому було далеко до розуму Кошкодура, злостивості Дагени чи постави Ласкольника, яка аж промінилася прихованим авторитетом. Легко було помилитися в його оцінці.

— Ходімо.

Люк було відкинуто. Стовп вистрелював із центра даху догори, ряд прибитих до нього дерев’яних щаблів вів до майданчика для спостерігача. Все було посилено дерев’яним риштуванням. Сходження нагору могло виявитися неабияким викликом навіть серед дня й за доброї погоди. Кайлін воліла не уявляти собі, як це виглядає вночі під дощем.

— Ну ні. Я точно туди не зійду, — вона задерла голову, вдивляючись у маленьку дубку, насаджену на стовп, аж доки в неї не почали сльозитися очі. — Воно й так замале, аби там розмістилося шестеро людей.

— Зійдеш.

Янне промовив це так спокійно, наче тримав за пазухою листа з наказом від самого імператора, де стверджувалося, що вона, Кайлін-анн-Алеван, має особисто видряпатися на ще шістдесят стоп угору.

— Бо що? Змусиш мене?

— Ні, — стенув він широкими плечима. — Але тобі доведеться зійти вниз і сказати Даг, що по тому, як ти підмовила нас на сходження на гору, тобі не забажалося видряпатися на цей стовп і роззирнутися навколо. Ми мали перевірити, як далеко замок, пам’ятаєш? Якщо ти зараз здаси назад — вона й Кошкодур будуть згадувати це тобі ще наступні пів року.

Він мав рацію. Янне влучив у ціль цим своїм трохи флегматичним, дратівливо безпосереднім тоном. Вона люто скривилася, ще раз міряючи стовп поглядом. З цього місця той виглядав у два рази вищим, ніж ззовні башти.

— Може, ти залізеш?

— Я? Я не походжу з гір. Ну і… Вони зникли, Кайлін. Принаймні шестеро людей, — він махнув зброєю. — Я не залишу тебе тут саму.

— Я дам собі раду краще, ніж ти.

— Але не з сокирою. Якщо хтось намагатиметься увійти крізь цей люк, то сокира краща за шаблю.

Вочевидь, питання, хто міг би пройти крізь люк вежі, яку вони вже перевірили і в яку ніхто не міг зайти непомітно, залишалося відкритим, але Янне знову мав рацію. Сокирою краще розвалювати голови, ніж шаблею. Схоже, їй не відкараскатися від сходження.

Вона підійшла до краю даху. Дагена перевіряла попругу на своєму сідлі. Кошкодур уважно оглядав вежу. Щойно вона визирнула — махнув їй рукою.

— Порожньо! — крикнула Кайлін. — Ані живої душі.

Він кивнув і вказав пальцем на стовп. Гадський гад.

І тоді прийшло спасіння.

За спиною Дагени, на самому краєчку ліса, з’явився чоловік. Затримався, приклав руку до обличчя, наче його кололо світло, а тоді вирушив у їхній бік. Вона потребувала миті, аби зрозуміти, що саме не так. Чужинець ішов штивно, не згинаючи колін, руки тримав притиснутими до боків, його голова хилиталася на всі боки. Він більше нагадував ляльку, підвішену на шнурку, який був протягнений крізь хребет, ніж живу людину. Вона відчула тремтіння.

Бердефе?

Вперше за довгий час вона потягнулася думкою до собаки. Той був десь тут, на межі свідомості, але, схоже, не мав наміру показуватися. Але вона відчула себе впевненіше.

Глянула на Кошкодура й махнула в бік прибульця. Той озирнувся, кинув слово Дагені та, знову зиркнувши на вежу, вказав пальцем на землю. «До мене».

Вона відліпилася від стінки й рушила до люка.

— Маємо гостя, Янне. Один. Піший.

Збігли униз блискавично. Коли долучилися до інших двох, чужий був на половині галявини.

— По конях?

Дагені не було потреби уточнювати, про що йдеться. Атакувати когось, хто сидить у сідлі, важче, ніж пішого. Ну і легше було би втекти в разі чого.

Кошкодур похитав головою.

— На одного пішого? Коли він побачить, що ми сідаємо на коней, то розвернеться та втече. Але будьте напоготові, — він не дивився на чужинця, а споглядав стіну лісу. — Може, він не сам. Ми не станемо нікому полегшувати приціл.

Чоловік ішов уперед, а тоді запнувся раз і вдруге, але не змінив напрямку. Коли опинився десь за сімдесят ярдів від них, Янне засопів, зробив крок уперед і прошепотів:

— Очі. Його очі, дивіться.

По щоках прибульця стікала кров. Його очні ями були порожніми.

Спиною Кайлін знову поповзли сироти.

Бердефе!

Цього разу він з’явився відразу — сірий хребет виріс поряд і опинився в полі зору. Пес глянув на чоловіка, тихо заскавчав.

Чужинець наближався непевним дерев’яним кроком. Коли від них його відділяло десь тридцять кроків, то зупинився, відкрив рота, на груди потекла кров, а сам він закричав. Хриплий, сповнений болю крик рознісся над галявиною. Потім — наступний.

— Язик! — просапав здавлено Янне. — У нього немає язика.

Дагена не витримала, стрибнула уперед, миттєво опинилася біля скаліченого чоловіка, простягнула руку й делікатно поклала долоню йому на плече.

Чоловік завив. Завив так, що дівчина аж відстрибнула, а він кинувся назад, спіткнувся, перекинувся та миттєво зіщулився в позі зародка, закриваючи голову руками. Увесь час кричав.

Вони дісталися до нього вчетверо. Відчуваючи рух, той почав копати ногами й вити ще голосніше. Кошкодур намагався схопити його за ноги, але отримав удар у живіт, вилаявся та зігнувся навпіл. Кайлін допомогла йому, і спільними зусиллями вони знерухоміли пораненого. Сарден всівся на його ногах і притиснув їх до землі. Дагена та Янне схопили за руки, силою випрямили, перекинули його на спину. Виття перейшло у скиглення.

Дагена весь час повторювала:

— Вже… все добре… ти серед своїх… загрози немає… спокійно… ми не скривдимо тебе…

Здавалося, до нього просто не доходило. Коли він нарешті замовк, то зробив це, скоріше, зі страху, а не через розуміння.

Янне заблокував його руку та поглядом вказав на долоню.

— Він тримає щось… уфф, — простогнав. — Але ж він і сильний.

Кайлін обережно торкнулася долоні лежачого. Той заскиглив голосніше.

— Ми не скривдимо тебе, — повторювала за Дагеною, наче це могло мати для нього хоча б якийсь сенс. — Ми не вороги.

Може, до нього дійсно щось дійшло, а може, власне, цієї миті він здався, бо раптом розслабився й заплакав. Розтиснув пальці — щось кругле мокро пацнуло об землю.

Кайлін подивилася, що саме той випустив, абсолютно не в силі зрозуміти, чим воно є. Машинально нахилилася й піднесла ту річ. Біла, куляста вона липнула до долоні, плямуючи шкіру червоним. Вже знала, що саме тримає, але не кинула і не швиргонула від себе, неспроможна осягнути ступінь жорстокості.

Око.

Глянула на його другу, досі затиснуту долоню. Чоловік прийшов до вежі, несучи власні очі. Бердеф непрохано увірвався в її свідомість, поєднався з нею. Річ, яку вона тримала в руці, більше її не лякала.

Вона відчула їх позаду тієї ж миті, коли застережливо форкнули коні. Люди й тварини. Вона відкинула око, потягнулася за шаблею.

— Не рухатися! Увага!!!

Хто б не кричав, але мав легені, як ковальський міх. Перша фраза була до них, наступна — до десятьох великих, масивних собак, які раптом заклубилися навколо. Оточили, припали до землі, загарчали, шкірячи потужні ікла. Вона й сама мимоволі відповіла низьким, викличним гарчанням, показавши зуби в дикій гримасі.

Але завмерла з напів оголеною шаблею, бо пси чатували на супротивника, з яким треба було рахуватися.

За пару ударів серця їх оточили кільканадцятеро людей. Дивна збиранина: кожен, здається, носив інший панцир та іншу зброю, але озброєні вони були надто добре як для гірських бандитів. Ну й ці пси: на передновку бандити собак з’їдали, а не використовували для полювання на людей.

Чи не кожен другий тримав у руках арбалета. Поволі, уникаючи швидких рухів, Кайлін встромила шаблю в піхви.

— Сподіваюся, ви розумієте, як це виглядає?

Той, хто заговорив, носив кольчугу та звичайний шолом. Круглий щит повісив собі за спину. Недбало тримав у руці прямого довгого меча, але зі свободою, що свідчила про вправність із тією зброєю. Коротка яскраво-руда борода й сині очі — це перше, що привертало до нього увагу.

— Вони тримають цього нещасного, розклавши на землі, — рудий кивнув, — а ти стоїш із його оком у руці.

І справді. Так воно мало виглядати зі сторони. Вона ледь стрималася, щоб не ковтнути слину.

— Якби я лише зараз оце вийшов з-за вежі, то наказав би вас застрелити на місці й із чистим сумлінням ліг би ввечері спати. На ваше щастя, — продовжував він, — ми сиділи з краю галявини вже добрих три години. Бачили, як ви під’їжджаєте, як досліджуєте башту, як намагаєтеся йому допомогти.

Кошкодур, досі сидячи на ногах скаліченого чоловіка, випростався, обережно ворухнув руками, опустив їх і розслабив.

— Ви підійшли з іншого боку? — запитав хрипло.

Кайлін відчула його запах. Гострий, мускусний, із ноткою гніву й безумства. Зрозуміла, що він мав на думці, говорячи колись, що коні не захочуть його нести.

— Сардене, ні, — сказала вона спокійно. — Жодної дурні.

— Саме так, жодної дурні, — поряд із командиром з’явився костистий, жилавий варвар із обличчям, вкритим татуюванням. — Якщо будемо уникати дурні, то, може, ніхто не загине.

Він перекинув важку сокиру з руки в руку та усміхнувся. Дивно, але завдяки цій його усмішці вона відчула себе впевненіше. Бердеф відступив, присів десь в її свідомості.

— Саме так. Це не бандити. Хоча я би не закладалася на це великими грошима.

— Ще й нас ображає… — татуйований зміряв її поглядом. — Дві жінки й двоє чоловіків. Кінні, озброєні. Дуже дивно. Хто ви?

— А…

Кошкодур, схоже, мав намір запитати безсмертне «А ви?». Погана ідея, коли десятеро людей ціляться в тебе з арбалетів.

— Кайлін-анн-Алеван, Дагена Оанитер, Сарден Ваедроник та Янне Неварив із вільного чаардану генерала Ласкольника, — перервала вона товариша. — Ми хотіли розглянутися з вежі навколо.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, — рудий махнув долонею, арбалети опустилися до землі. — А це Варгенн Велерґорф, мій заступник. Гірська Варта. Колись Червоні Шістки з Белендена, сьогодні — Червоні Шістки з Покручів Чорного. Можете його відпустити, тільки не робіть різких рухів — це не сподобається псам.

В абсолютній тиші вони залишили пораненого на землі та відсунулися від нього. Пси водили за ними поглядами: вже не гарчали, але досі шкірили ікла. Виглядало воно так, немов виклично посміхалися.

— Добре.

На черговий жест кілька солдатів підбігли до чоловіка, схопили його за руки та ноги і спритно зв’язали. Кайлін глянула на офіцера і звела брови в німому запитанні.

— Це третій, якого знайшли живим. Двоє, яких знайшли раніше, перегризли собі вени, перш ніж місцеві Щури встигли з ними поговорити. Ну що, Вовче?

Вартівник, до якого він звертався, підійшов так тихо, що навіть Бердеф його не відчув.

— Нічого, пане лейтенанте. Їх було троє, відпустили його на краєчку лісу, напевне, як побачили їх, та повернулися назад. За тридцять кроків слід уривається. Наче відлетіли.

— Тож повертаємося до замку. А ви з нами. Маємо поговорити.

* * *

— Уже три місяці як у горах зникають люди, — командир фортеці нахилився над столом і втопився в них поглядом. — Я писав про це в столицю. А все почалося незабаром по тому, як я отримав наказ шукати такий шлях до Літеранської височини, яким зможе проїхати фургон. Я його знайшов — довгий і небезпечний. Треба збудувати два мости й розширити кілька проходів у скелях, але проїхати можна. І раптом починають щезати люди. Відсилаю звістку до Меекхану. І що? Замість роти чи двох Щурів, підтриманих кількома великими магами, отримую оце! Ніби мені мало проблем!

Кайлін вже встигла зрозуміти, що в такі миті не варто озиватися. Кавер Монель, який невідомо чому звався Чорним Капітаном, незважаючи на генеральську синяву, що колола око з його плаща, не хотів ставити запитань — просто хотів на них покричати. І йому треба було це дозволити, хоча б через його сивину й пооране зморшками обличчя.

Вона знала, що саме його так розлютило. Він начебто отримав накази, повинен був очікувати саме на таке, але вигляд десяти тисяч фургонів, які в’їжджають у долину, що лежала біля підніжжя замку, міг вивести з рівноваги кожного. Як і усвідомлення, що це лише чверть усіх проблем.

— Як я маю утримувати порядок в Олекадах? Як можу забезпечити наш фланг на випадок, якщо рушать кочівники, коли ми самі тицяємо палицями в осине гніздо? Не скажеш мені, Щуре? А може ти, панянко? Га?

Трохи раніше дехто вже називав її панянкою, але тоді це звучало краще. Менш… зверхньо.

— Ці вбивства й прибуття верданно не мають між собою нічого спільного, — чоловік праворуч від неї сказав це спокійно, майже менторським тоном. Помилка.

— Як це, на цицьки Андаї, нічого спільного?! Що ти за дурість мені тут торочиш, хлопче?! Усе почалося саме тоді, коли я надіслав звістку про те, що знайшов шлях на Височину!

«Хлопець», як на око, мав добряче за тридцять. Еккенгард, Вільний Щур, як вони вже встигли довідатися. Виявилося, що він знав Ласкольника й більшість людей з його чаардану. Найімовірніше, саме йому вони завдячували тим, що останні години провели не в найглибшій ямі фортеці. Кайлін обмінялася поглядами з Дагеною — вони стояли в кімнаті генерала вчотирьох. Вони, Щур і командир всієї Гірської Варти, яка стояла в Олекадах. Це Еккенгард запросив їх сюди, але вони досі не мали можливості довідатися, навіщо.

Хоча головну причину Кайлін знала. У горах, особливо поблизу замку, вже якийсь час ставало дедалі гарячіше. Нещасна башта, яку вони вирішили дослідити, була шостою за останні три місяці, чию залогу повбивали. Десять патрулів Варти зникли без вісті, хоча, як сказав той рудий офіцер, усі очікували, що їх знайдуть лише по тому, як зійдуть сніги. Про втрати місцевого люду поки що лише кружляли жахливі плітки.

Місцева шляхта кипіла. Графи й барони погрожували, що якщо Варта не забезпечить спокій, то вони самі це зроблять. Уже кілька разів солдати наштовхувалися в горах на підозрілі банди, які розмахували дозволами місцевих баронів на патрулювання місцин і затримання кожного підозрілого. Поки що обходилося без сутичок, але примара стріл, які свистять у повітрі, і клинків, липких від крові, зганяла всім сон із повік. Схоже, Лав-Онее припинило бути найнуднішою провінцією Імперії.

І саме сюди в’їжджало сорок тисяч верданнських фургонів. Нічого дивного, що генерал був розлючений.

— Що цей Ласкольник вигадав, га?

* * *

Розкриття йшло по колу й замкнулося на командирі чаардану. Він усміхнувся й подивився на них якось… зворушено.

— Усі, еге ж? Тож зараз — я. На чому я закінчив? А… Я хотів поїхати собі. Але зі столиці не можна поїхати отак легко. Коли ти грався в інтриги Ради Перших, то не можеш просто заявити, що тобі набридло. Я мав друзів і союзників в армії, серед імперських Щурів, при дворі, в оточенні самого імператора. Мене попередили, що якщо я виїду, продам маєток і вирушу в провінцію — то не проживу й трьох місяців. Ця княгиня не була єдиним смертним ворогом, якого я собі нажив. Я упав би із коня на полюванні, удавився б кісткою, скрутив би в’язи на сходах. Міг провести решту життя, тремтячи зі страху й віддаючи купу грошви на охоронців. Або я міг прийняти пропозицію Щурячої Нори. Внутрішня Розвідка запропонувала мені охорону й нове заняття… — стайнею пронісся шепіт, але Ласкольник, здавалося, його ігнорував. — Я мав стати… ні, не шпигуном, а тим, хто викує зброю для Щурів. Я відмовився, був тоді солдатом… вважав себе солдатом і сприйняв цю пропозицію як наругу. Стати тваринкою на шворці Щурів? Ніколи.

Кайлін дуже добре розуміла цей шепіт. Імперські Щури, Внутрішня Розвідка займалися вистежуванням шпигунів у межах Імперії, викриттям інтриг при дворі, пильнуванням за гільдіями магів і храмів, пильнуванням за рухами армії. Щури мали потужну владу й часто користалися з неї доволі нахабно. Їх ніхто не любив.

— Але Щури вміють бути переконливими. Показали мені… певні речі. Розповіли історію про село, зметене з лиця землі, і про дивні події, які це супроводжували. Показали малюнки й результати впливу сил, які мені навіть і не снилися. Відвезли до того села й дозволили там покуняти. Лише подрімати, а наступного року я прокидався від кошмарів. А потім до мене звернулися за допомогою… — Ласкольник посміхнувся. — А в мені ще залишилося багато від придворного інтригана, тож я знав, що вони не брешуть. Прохання було щирим. Щури не переймаються Кодексом, мають людей, які володіють магією інакшою, ніж аспектована, — але таких у них не дуже багато і всі вони перебувають під жорстким контролем. Їм потрібні були інші. Вони хотіли, аби я знайшов для них тих, хто вміє підкорювати Силу, не йдучи Стежками і не користуючись Джерелами. Бо в тому місці, куди вони мене взяли, аспекти не діяли — були настільки викривленими, що звичайні маги втрачали розум. Ні! — звів він долоню.

— …Не перебивайте мене зараз. Усі бачили, що сталося три місяці тому, коли ми полювали на жереб’ярів. Ніхто з нас не говорить про це голосно, але багато хто криво зиркає на Лею, Янне чи Даг. Дехто вважає, що це погано — мати в чаардані когось такого, хоча ви чудово знаєте, що мало не в кожному є схожі люди. Добре мати когось такого поряд, коли стріли почнуть свистіти біля вуха. Когось, хто прикличе на допомогу духів предків або вкаже, звідки йде ворог. І… та най йому, я не це хотів сказати. Зараз ви знаєте, що нас тут більше. Кайлін, Сарден… я.

Якби розірвалася заслона Мороку й найпотужніші з демонів Небажаних з’явилися звідти — це не викликало б такого ефекту. Кайлін відкрила рота й отак і завмерла.

— Я, — повторив Ласкольник, наче не бачив їхньої реакції. — Я промовив до першого коня, коли мені було шість років. А він промовив до мене. Назвав мене двоногим жереб’ятком і дозволив на себе сісти. Це був румак мого батька: чорний як смола й великий як будинок. Бойовий кінь із душею воїна. Моя мати мало не зомліла, коли побачила мене на його спині. А мій талант розкривався. Я можу відчути всіх коней в радіусі кількох миль. Для командира кавалерії це вміння цінніше за зір. Я — Конемовець. І сьогодні, цієї миті, я розпускаю чаардан Ласкольника.

Тиша вибухнула криками. Кайлін почула, як підгинаються під нею ноги.

— Ні! — голос Ласкольника був немов удар шаблею. — Тиша! Вони замовкнули неохоче й похмуро.

— Чаардан — це рід, що воює. Він не може опиратися на брехню, а я брехав вам від самого початку. З тієї миті, коли прийняв присягу від першого з вас. Через цю брехню минулої осені загинула жінка — Вее’ра, дружина коваля, яку я шанував як сестру, — Кайлін відчула на собі погляд Ласкольника. — Ви всі про це чули. На них напали не бандити, а імперські Хорти. Вірніше — найманці, вислані Псарнею. Я лише знаю, що на Півдні щось сталося. Другий Хорт Імперії загинув у щурячому замку. По цьому вибухнула війна між зовнішньою та внутрішньою розвідками, а Хорти звідкись довідалися про мою домовленість зі Щурами. Вже ллється кров, вже річками пливуть трупи, люди виходять з дому й зникають без сліду, і це лише початок. Якщо чаардан Ласкольника буде їздити Степами, то стане мішенню. На вас почнуть полювати, наче на вовків.

Він замовкнув. Кайлін повела по всіх поглядом. На нього дивилися по-різному: уважно, дико, зверхньо й іронічно. Всі ті погляди ніби говорили одне: «Нехай полюють. Що з того? Чи в нас немає ікл?» Ласкольник теж бачив ті погляди.

— Діти, це не розвага зі степовими вигнанцями, — зітхнув він. — Війна розвідок — це брудна битва, це отрута в келиху, ніж у спині, фальшиві звинувачення й чари, які наповнюють легені кров’ю. Щури стверджують, що вони невинні, що не вони вбили того Хорта. Не знаю, як воно було, але це не має значення. Я з ними, бо сни, які прийшли до мене в тому селі, є важливішими. І я буду з Імперією, бо не знищу власними руками те, що захищав половину життя. Бо я напівкровка, але ношу імперську блакить і звертаюся до імператора по імені. Розумієте?

Вони кивали.

— Верданно бажають отримати назад свою височину. Ви про це знаєте. Плітки — вони швидші за вітер. А я присягнувся їм допомогти. Причому так, аби Імперії була від того користь.

— Як, кха-даре? — вирвалося в неї.

— Два місяці тому я попросив, щоби для мене знайшли шлях крізь Олекади. Я колись чув плітки про якихось втікачів із височини, про верданно, які пройшли крізь ці гори. І Гірська Варта, якої тепер тут повно, знайшла такий шлях. Тож ми вишлемо Фургонників на Північ, уздовж західних відніг Олекадів. Офіційно, згідно з імператорським наказом, щоб прибрати їх від кордонів Степів і не провокувати се-кохландійців. А потім вони піднімуть бунт і перейдуть крізь гори просто на височину. Наші малі сили не зможуть їх стримати. Може, верданно поїдуть просто на смерть, але вони матимуть більші шанси, ніж якби вони намагалися пробитися крізь Степи. І ні, я не вишлю їх туди із зав’язаними очима. Старшина таборів знає ризики й приймає їх. Знає, що коли вони покинуть землі Імперії, то будуть приречені на власні сили. Але якщо ми не пошлемо їх крізь гори, то навесні нам доведеться штурмувати табори. А я не хочу громадянської війни на кордоні.

Він замовк, немов оце зараз вичерпав усі сили. Кайлін давно не чула, щоби він так багато говорив.

— Я обрав вас, — продовжив він тихо, — не лише тих, хто вміє робити речі, заборонені Кодексом, але й решту, бо в кожного з вас є щось особливе. Ніяр б’ється сокирою як демон, Ландег стріляє навіть краще за Кайлін, Верія — слідопит, яких мало. Але йдеться навіть не про це. Тобто не лише про це. Кожному з вас я би без вагання довірив власне життя. В останні місяці ви стали найкращим загоном, яким я командував. Ви — справжній чаардан. Не за назвою, але за духом. Знаєте, про що я кажу? Ви носите щити, щоби прикривати товаришів — отак мовлять у Степах, і немає кращих слів для того, щоб описати, ким ви стали. Тож я не віддам вас на ікла Хортів. Завтра офіційно проголошу, що я розпускаю чаардан. Плітка полетить у світ, як вишнева кістка, й побачимо, що там далі із неї виросте.

Він усміхнувся.

Запанувала тиша, мовби ніхто не розумів, що робити далі. Отак просто? Увійшли сюди як чаардан, а вийдуть як жменька шабель для найму? Це…

— Та всади собі в дупу кінську голову, генерале, — голос був стлумлений настільки, що вона спочатку його не впізнала. Файлен всунувся в центр кола, свічка, яку він тримав, тремтіла так, що здавалося, от-от згасне. Але він продовжував, — …чаардан — це чаардан. Рід. Єдиний, який ти можеш обрати, і єдиний, який може обрати тебе, — він набрав в груди повітря. — Я, Файлен-ена-Кловер, присягаюся на полум’ї в моїй руці, що я визнаю Генно Ласкольника за мого кха-дара безвідносно до всього, що принесе для нього та мене доля. І кожен, хто назве його кха-даром, буде моїм братом.

— Або сестрою, — втрутилася Дагена із шаленою, радісною усмішкою на обличчі. — Це присяга входження в рід з мого племені, проговори її як належить, дурнику.

— Або сестрою, — кивнув Файлен. — Мій намет буде його наметом, мій кінь — його конем, мій щит — його щитом. Ані кров, ані вогонь, ані вода, ані земля, ані залізо не стануть поміж нами. Це почуло полум’я, тож нехай це залишиться записаним у ньому.

Він задмухав свою свічку.

— Файлене?

— Слухаю, кха-даре?

— Ти не можеш…

— Я, Дагена Оанитер з роду Вегейн із племені геарисів, присягаюся на полум’я в моїй руці…

Кайлін слухала слова присяги цього дивного звичаю, що постав під впливом миті, що був мішанкою меекханської присяги на полум’ї та геариської присяги прийняття до роду, й відчувала, як щось у ній тріпоче та рветься назовні.

Ми цього потребуємо, думала вона. Діти різних племен, виховані в різних звичаях, навчені різним істинам про світ. Ми потребуємо спільних ритуалів, спільних обрядів, бо інакше ніколи не навчимося жити разом. Наші народи колись вели війни, укладали й ламали угоди, билися спільно або ж один проти одного. А ми стоїмо тут разом, поєднані звичаєм, принесеним із Заходу Імперією та зі Сходу кочовим племенем, й наново куємо самих себе. Кха-дар, чаардан, амрег, розкриття. Кожне слово походить з іншої мови, але ми користуємося всіма ними, наче вони наші рідні. Та зв’язуємо себе новими звичаями, сплітаючи старе. Ми не є меекханцями, геарисами, напівкровками верданно чи іншими якимись мішанцями — ми є чаарданом Ласкольника. Навіть якщо він цього не бажає.

Оце наша заслуга.

Чергові вогники згасали в стайні, а коли надійшла її черга, вона вишкірилася до кха-дара й виступила вперед.

* * *

— Генерал Ласкольник хоче завдати кочівникам стільки клопоту, щоб вони навіть помислити не могли про напад на Імперію. А верданно створять достатньо причин для такого неспокою, — Щур говорив гладким, сповненим щирості тоном, яким люди зазвичай брешуть іншим. — Але перш ніж дійде до цього… гм… бунту, маємо іншу проблему. Ці вбивства можуть підбурити місцеву шляхту проти нас. Проти рішення імператора, говорячи точніше. Вже дехто погаркує, що замість спеціалістів у провінцію прислали банду дикунів, які навіть власних будинків не вміють поставити. Ще кілька найманців, втоплених у діжках, — і матимемо справжній бунт.

Залогу башти, за винятком скаліченого нещасного, знайшли у діжках із водою внизу будівлі. Хтось потопив їх як кошенят. П’ятьох дорослих, сильних чоловіків.

— Щури існують для того, аби запобігати таким проблемам, — Чорний Капітан вбив погляд в обличчя Еккенгарда.

— У нас замало людей, генерале. Нам ніколи тут не було потрібно багатьох. Лав-Онее славилося повною лояльністю місцевої шляхти. А тепер раптом всюди підносяться голоси проти трону. Це не випадковість. До того ж Хорти сильно пошарпали нашу мережу. Те, що коїться, — стенув він плечима, — не має жодної рації, жодного пояснення. Ці вбивства, ці плітки, ніби Фургонники мали задарма отримати землю, з якої згонять частину орендарів, ці оповідки про меекханських дітей, яких верданно приносять у жертву Лааль… Це не Степи, Сіроволоса ніколи не була тут милою богинею. Ми потребуємо інформації.

— І що нам із тим робити? Щось вигадати?

— Ні, пане генерале. Ви нічого не зможете зробити, як і мої агенти, що залишилися живими. Але вони — можуть.

«Вони»? Які такі «вони»? Кайлін мимоволі роззирнулася по кімнаті, сподіваючись, що от-от відчиняться двері й хтось у них увійде. За мить зрозуміла, що обидва дивляться на них із Дагеною.

— Ми?

— Так. Ви. Ніхто вас тут не знає. Ані мої Щури, ані агенти Хортів. Ви можете поїхати в замок Цивраса-дер-Малега, найпотужнішого з місцевих графів, і рознюхати там.

Вони із Даг перезирнулися. Цей Щур виглядав навіть трохи симпатичним, але був геть божевільним.

— Ніби як? — Кайлін намагалася говорити поволі. — Як, на милість Володарки, ми маємо в’їхати до того замку? Як хто? Слуги? Конюхи? А може, мені вдавати шляхтичку, а їй — мою покоївку? А граф прийме нас як загублених дочок?

Еккенгард усміхнувся радісно, і раптом до неї дійшло, що він не жартував — і що він аніскільки не божевільний.

— Ти майже влучила в ціль, моя дорогенька. Тільки це вона буде принцесою, а ти — її служницею чи, скоріше, дамою для товариства й вчителькою мови. Тутешня шляхта розуміється в будь-яких сплетіннях меекханських родів на триста років углиб століття, тож не вийде вдати з тебе якусь баронську чи графську доньку. Крім того, з усією повагою, ти такою не здаєшся. А ось твоя подруга схожа на ту, що на возі народжена: смаглява шкіра, високі вилиці, мигдалеві очі. Може прикинутися верданнською княжною з бокової гілки царського роду, але шляхетної крові. Я розмовляв із радою табору, вони готові підтвердити цю історію. Княжна Ґее’нера з роду Френвельсів та її подруга і вчителька мови, Інра-лон-Веріс. Прізвище настільки популярне на Сході, що куди не кинь камінь — поцілиш у якогось лон-Веріса. Княжні за-кортіло відвідати місцевого магната, бо, уявіть собі, їй нудно в подорожі. А граф, напевне, не відмовить, бо навіть варварська княжна — це велика честь. А коли вже ви опинитеся в його замку, то перевірите, чому більшість убивств сталися не далі як за тридцять миль від нього.

Жінки перезирнулися й розреготалися. Дагена показала якийсь племінний жест.

— Ти, Щуре, геть без голови. Я — Фургонницька принцеса? Нічого краще ти не міг вигадати?

Він миттєво споважнів, і Кайлін зрозуміла, що дурнуватий чи ні, але цей план буде реалізований.

— Я бачив тих людей, яких потопили в діжках. Вони самі туди залізли. Добровільно. Той нещасний, якого ви перестріли під баштою, сам вийняв собі очі та відкусив язика. І весь час намагається себе вбити. Це не дивно, але в його одержимості є щось більше, ніж відчай скаліченої людини. А я наразі — найвищий за рангом Щур у провінції, і в мене немає нікого, кого я міг би відіслати до графа. Можу дати голову собі на відсіч, що граф якось пов’язаний із цим. Тож я відішлю вас із надією, що ви не дасте себе розкрити і вбити, хоча знаю, що це принада з дітей для полювання на потвору. Але ви зробите те, про що я вас прошу.

— Бо?

— Бо Ласкольник погодився з моїм планом, а ви склали йому присягу. Не Імперії, а йому. І я волію не знати, що такого є в цій людині, бо всі йому довіряють і готові загинути за нього; але якщо вже так сталося, то я цим скористаюся. Зрозуміли? Він сказав, що ви будете стрілою на вітру, що би це не значило.

Вони поволі кивнули. Якщо Ласкольник знав про це, то діло виглядало геть по-іншому. Кайлін усміхнулася Дагені.

— Пам’ятаєш ту розвагу? Один на одного у високій траві?

— Напевне. Я в таке грала раз чи два. Мала таку приємність.

Шпигун переводив погляд із одної дівчини на іншу.

— Про що ви говорите?

— Про степові хитрощі, — легенько усміхнулася Кайлін. — Двоє людей полюють одне на одного, кружляючи у високій траві. Жоден із них не знає, де ворог. Врешті один натягує лук і випускає стрілу в небо. Є шанс, що супротивник сполошиться, рушить з місця, підведе голову, щоби стежити за стрілою, і тим самим ви-дасть своє місцезнаходження. Відчайдушний вчинок, але інколи результативний і…

— І також є друга частина цього прислів’я, — Дагена перервала її на половині слова. — Стріла, яку випускають на вітер, часто не повертається до сагайдака. Кха-дар каже, що ми маємо стерегтися. Що це дуже небезпечне завдання. Наче ми й самі того не знаємо. Ти готова, Кайлін?

— Вочевидь. Але назви мене хоча б раз дорогенькою Інрою, і я тебе затовчу. Зрозуміли, ваша високосте?

— Вочевидь, моя дорогенька, вочевидь.

— За кілька днів ви вирушите. Генерал надасть вам належний шляхетно народженим ескорт, а я за цей час навчу вас кільком речам. І нікому ні слова. Побачимося ввечері.

Він розвернувся та вийшов. Отак просто.