Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

* * *

Вона розвернулася перш ніж брати знайшлися з відповіддю. За місяць, коли вони закінчать свої ножі, вона вже не зможе так до них промовляти. З чоловіками треба говорити інакше, ніж з хлопцями.

Кухня була просто фургоном, де головувала пічка. Але незвичайна, а спеціальна конструкція із заліза та цеглин загартованих відповідним чином. Вона стояла на чотирьох сталевих ногах і підтримувалася кількома ланцюгами. В ній можна було безпечно розводити жар навіть тоді, коли фургон сунув степами, погойдуючись з боку на бік — сталеві обручі, прикріплені до стінки, не давали посуду зсунутися з краю полиць. І хоча фургони верданно давно вже не подорожували рівнинами, тітка Вее’ра не хотіла міняти цю пічку на звичайну. Що, вочевидь, не заважало їй нарікати, яким пережитком є ця пічка.

Дим ішов в залізну трубу, що була тут замість комина, й мав би застерегти Кайлін. Але вона чомусь вважала, що ніде не може бути гірше, ніж у кузні. Помилялася.

Парна спека вдарила в неї від самого порогу й на мить відібрала дихання. Здавалося, наче вона намагалася дихати юшкою. Ніби запах і заохочував, щоби вона зголодніла, але тіло відхиляло цю ідею. Краплі поту блискавично швидко вкрили її тіло й потекли в очі. Вона закліпала.

— Не стій на порозі, дівчино, бо застудишся. Заходь.

Вона ледь не забула, від кого близнюки успадкували почуття гумору. Обережно зробила глибокий вдих та увійшла.

Всередині всі вікна були широко розчахнуті. Аби ж то війнув принаймні легенький вітерець — то кухня перетворилася б на місце, хоч трохи призначене для людей. Це «аби» мало принципове значення, бо вже кілька днів повітря лишалося непорушним, немов перед грозою.

Один кінець фургона займали пічка й кілька шафок із усіляким необхідним начинням. В іншому — головував довгий стіл, оточений причепленими до стінок сидіннями. Якщо їх підняти, то тут можна було абсолютно вільно рухатися. До того ж такі сидіння легші за звичайні крісла й лавки. А коли від ваги залежить, який шмат дороги ти здолаєш за день, то важливим стає кожен фунт.

Кайлін завжди вражало, що в будинках-фургонах її названих родичів все говорило про те, що насправді це місце, де живуть номади; що ці довгі оселі повинні стояти на колесах, а тягнути їх повинні четверні запряжки у великих караванах. Стіл, прикріплений до підлоги, сидіння, які підіймалися до стіни, полиці й шафки з дверцятами, захищеними від випадкового відкривання, горнятка й пательні, прикріплені до стін спеціальними держалами. Піч. Навіть після стількох років примусової стоянки цей фургон був готовий вирушити в путь. А тітка, хоча й усміхалася широко та жартувала зі старих навичок, не могла б ясніше виразити свою тугу за мандрами.

От тільки про це тут також не говорили.

Вона присіла на розкладній лавці біля вікна. Якщо якимось дивом повіє вітерець — то її не омине жоден його подих. Піт вже стікав не лише по обличчю. Лляна сорочка прилипала до спини й грудей; вона потягнулася до зав’язок і трохи їх розпустила. Стало легше.

Тітка Вее’ра стояла до неї спиною, завзято щось вимішуючи у великому казані. Вона була красивою, високою та худорлявою жінкою. І хоча народила більше десяти дітей, але досі мала талію дівчини двадцяти років. Та зваживши, скільки часу вона проводила в сауні, на яку перетворювалася кухня під час приготування їжі, це не мало дивувати.

Вона озирнулася із усмішкою, простягаючи в її бік глибоку глиняну миску.

— Почастуйся, Кайлін. Вже має бути добрим.

Кайлін взяла посуд. Обережно сьорбнула. Суп був пречудовий: відповідним чином заправлений, із лагідним, але виразним смаком дозрілого сиру й ноткою гострих приправ і трав, що пробивалася над усіма іншими ароматами. На мить Кайлін забула про задуху й про те, що вона п’є щось, що мало відрізняється від температури кип’ятку.

— М-м-м… Яка смакота, тітонько. Ти таки повинна дати Аандурсу вмовити себе й почати працювати на нього. Хоча б двічі на місяць. Він же, кажуть, підвищив ціну пропозиції.

Власник «Вендору», який приятелював із родиною коваля, багато років пропонував Вее’рі роботу, свято переконаний, що її талант прославить його заїзд на багато миль навколо. Та наразі він так нічого й не досягнув із тими перемовинами.

— Може, колись, як буде менше проблем. Крім того, ти ж знаєш, що я в загальній кухні… — тітка стенула плечима й повернулася до перемішування супу.

За хвильку причинила розпалену пічку, прикрила казан і, спритно оминувши Кайлін, усілася біля неї на лавці.

— Що чути в широкому світі? — запитала.

— У широкому світі — як у широкому світі, тітонько, — Кайлін знизала плечима. — Краще ти мені скажи, чому я тільки зараз випадково дізнаюся, що близнюки викували свої кавайо? Га?

Глиняна миска почала обпікати їй пальці, але вона все одно машинально зробила ще один ковток. Язик аж заспівав від захвату.

Старша жінка усміхнулася.

— Для мене це також було несподіванкою, дитинко. Великою несподіванкою. Але коли я востаннє притуляла їх до себе — то виявилося, що вони вже вищі за мене. Неможливо втримати жереб’ят від дорослішання.

— Жереб’ят, га? То повідом мене, коли ви станете тих жереб’ят підковувати. Заради такого видовища я приїду навіть здаля.

Вее’ра тепло засміялася, а Кайлін не вперше здивувалася. Наче мала дитина сміялася голосом дорослої жінки — стільки щирої радості.

— Ні, Кайлін, я точно не забуду тебе про таке повідомити, — тітка утерла кутик ока. — Я… мені й так здається, що ми задовго тримали їх при собі. Їм п’ятнадцять, у каравані вони вже принаймні рік носили б власні ножі.

У каравані… Кайлін завжди замислювалася, чи тітка чує, що з’являється в її голосі, коли вона промовляє ці слова. У каравані. З м’яким придихом, наче вона плаче.

— У каравані вони б уже їздили власними колісницями, тьотю, — сказала Кайлін тихо. — Один би правив, а інший мав би лука. Напевне Фен, бо він краще стріляє. У каравані вони точно були б уже заручені з високими засмаглими дівчатами, перед якими хвалилися б точністю й умінням правити. У каравані…

Вона не скінчила, бо не вперше її розмова із тіткою входила в колію, яку обидві вони мали б уникати. У каравані все було б інакше, фургони котилися б степом, веселі хлопці неслися б на колісницях, а дівчата фліртували б із ними та вчилися бути хорошими дружинами й матерями. Табуни, які вони гнали б поряд із караванами, ревли б в один голос, наповнюючи простір піснею про добробут і силу. У каравані всі фургони були б різнокольоровими, рівнина гладкою, а трави й води завжди діставали б черева. Все таке красиве, якими красивими є спомини жінки, чий караван зупинився пів століття тому. В її спогадах не було місця для хлопців, що ламають собі шию під час їзди колісницею, не було крові, що стікає клинками кавайо в міжплемінній різанині, не було викрадень, родинної вендети, крадіжок табунів чи братовбивчих битв. Не так, як у споминах Анд’еверса. Не було ненависті, заздрості, залишання рідних на поталу долі, не було зрад. Кайлін інколи думала, що кожен із них отримав свій власний набір споминів: Вее’рі дісталися хороші, а її чоловікові — погані.

На мить вони замовкли. Кайлін, вглядаючись у дно миски, боялася звести погляд. Все через ту спеку. Якби не сквар, вона б краще панувала над язиком. А була близько, надто близько щоби промовити: «У каравані з шести фургонів мешкало б удвічі більше осіб, ніж отут». Напевне, у фургонах Кавеленгів були б також родичі Анд’еверса. Може, сім’ї братів і сестер його чи його дружини, бо роди охоче пов’язувалися один із одним не тільки через єдиний шлюб. І було б набагато більше дітей.

— Але в каравані, — продовжила вона за мить, — не було б мене, тітонько. І мене б оминув цей суп, і я би вважала це нещастям.

Благословенство мови, якою можна проговорити таку просту брехню.

Очі тітки на мить засяяли.

— Дер’еко повернувся вчора, — сказала вона. — Ти вже його бачила?

Вона похитала головою.

— Ні, тьотю, а дядько навіть словом не заїкнувся, що перворідний прибув додому. Хтось тут заслужив віжок.

Їй відповів тихий сміх.

— Не ти одна інколи маєш бажання це зробити, Кайлін. Але він такий, який є, і я сподіваюся, що вони нарешті поговорять із Першим і припинять дивитися один на одного вовком.

Найстарший син виїхав до Манделлена проти волі батька, який вважав, що хлопець має ще багато чому навчитися. Але Дер’еко знав своє. По-перше, в тому місті-таборі жило найбільше верданно на східних провінціях. По-друге, це мале село, яке за кілька днів обросло тисячами фургонів, несподівано стало одним із найважливіших міст прикордоння, бо така кількість людей привабила в цю місцину купців і ремісників з усіх навколишніх земель. Купці приїздили за елементами кінського обладунку, ремісники — аби запропонувати те, чого Фургонники не робили самі, як-от глиняні глечики або скляні пляшки. Через кілька років у Манделлені, окрім кількадесяти тисяч втікачів з Північної Височини, вже мешкало принаймні десять тисяч іншого люду. Селище перетворилося на справжнє велике місто, де кожен коваль був на вагу золота. А Анд’еверс, хоча й казав усім, що його сини ще нічого не вміють, добре навчив їх фаху.

Дер’еко блискавично знайшов роботу, а щойно на накопичені заощадження купив власну хату — то затягнув до міста другого по старшині брата Рук’герта. Кайлін сподівалася, що скоро один чи інший з’являться у Літреві в супроводі якоїсь поважної матрони, яка захоче оцінити родинний маєток і вторгувати ціну за темношкіру, мигдалевооку красуню, яка вкрала серце в одного з братів.

В принципі, вона розуміла побоювання коваля. Якби всі його сини захотіли оженитися — він був би розграбований. Семеро синів і три доньки — не найкращі пропорції у племені, де за наречену платили конями, скотиною й мальованими фургонами.

Але Дер’еко приїхав сам, інакше тітонька проінформувала б її про це з порогу. Здається, ніхто в родині не очікував першого весілля так, як очікувала його вона.

— І де я його зараз знайду?

— Першого? Напевне у спальні з іншими, яких він баламутить своїми оповістками про велике місто. Не встигнемо кліпнути, як він усіх затягне туди, а ми залишимося лише вдвох: пара старих дурнів і шість фургонів.

— Я так не думаю, тьотю, — Кайлін відмахнулася від побоювань тітки. — Навіть якщо хлопці виїдуть, то лише для того, аби повернутися з надбанням. Навіть не помітиш, як матимеш повні руки внучат. Хлопці завжди повертаються додому; це ми, дівчата, відлітаємо та в’ємо гнізда десь далеко.

З боку входу почулося кахикання.

— Чи не бажаєш нам про щось сказати, Кай, га?

Лиш одна особа в родині скорочувала її ім’я на верданнську моду. Вона озирнулася до дверей та зміряла поглядом того, хто саме увійшов.

— Ну прошу. Мало того, що причепурений, наче франт, так ще й підслуховує. Тебе не цікавлять оповістки старшого брата?

Вее’ра широко вміхнулася й простягнула до сина руки.

— Привіт, Есо’баре. Ти вже повернувся? Як закупи?

— Десять великих шматків аломбенської сталі й тридцять малих: половина аломбенської, половина з Дерца. Фургон ледве дотягнув, але ми дали цьому раду. Я й коні. Батько повинен бути задоволений. А оповістки Дера я, напевне, ще матиму можливість вислухати. Він про це подбає, — Есо’бар увійшов до кухні й обійняв матір.

Третій за чергою син коваля успадкував вроду від Вее’ри. Коли вони стояли поряд — немов були схожі на пару близнюків, яких забаганка долі розділила на чверть століття. Ті самі риси обличчя, той самий зріст, та сама худорлява, наповнена грацією статура. Тільки що хлопець одягався як один з вершників рівнини: мішкуваті штани, підперезані оздобним поясом, високі чоботи, зелена шовкова сорочка, а до неї — така ж зелена гаптована камізелька. Дехто з чоловіків її чаардану вдягався так на весілля чи на якусь іншу важливу оказію. До того ж волосся його було зачесане назад і перев’язане оздобленою стрічкою замість того, аби бути заплете-ним у традиційну косу. Так вдягалися войовники з кількох прикордонних племен, і ця мода розповсюдилася всіма східними провінціями. Якби Есо’бар застрибнув у такому строю в сідло та натягнув на обличчя каптура — ніхто й не здогадався б, що це верданно від діда-прадіда.

За кожним разом, коли вони бачилися, Кайлін замислювалася, яку величезну спокусу він відчуває, аби так і зробити. Раз вона впіймала його в стайні, коли він стояв біля Торина, обережно гладячи його по спині з дивним виразом обличчя. Якщо хотів спробувати, якщо його спокушала їзда верхи — її кінь був єдиним, який міг би його понести. Інші коні роду ніколи не мали на своїй спині сідла. Тоді вона голосно скрипнула дверима, вириваючи його з трансу. Вони ніколи не розмовляли на цю тему, але від того часу Кайлін уважніше до нього придивлялася. Його поведінка, манера вдягався і той факт, що на меекхі він говорив, наче родовитий мешканець Імперії — вже не були лише юнацькими фанаберіями. Її названий кузен мав у собі якусь скабку, яка наказувала йому шукати… вона не знала навіть, чого саме. Мабуть, вона й сама мешкала з ними надто довго, аби ідея, нібито вони могли порвати із сім’єю, стрибнути в сідло й спробувати знайти собі інше місце в житті, якось не спадала їй на думку.

«Це тільки юнацькі вибрики, йому лише вісімнадцять, минеться», — ці слова, як цеглини, будували мур, за яким вона приховувала свій неспокій. Ну і, ясна річ, розум підказував їй очевидні пояснення. Після того, як з дому пішли старші брати, саме Есо’бар найчастіше вирушав з Літрева, аби торгувати. Тітка Вее’ра стверджувала, що він має до цього хист, і Кайлін не могла не погодитися. А те, що він вдягався й поводив себе наче місцевий? Ну це ж полегшувало йому закупівлю. Кожен купець завжди з більшою недовірою сприймає того, у кого на лобі написано «чужинець». Ці думки, прості й логічні, були черговими цеглинами в мурі. І неспокій, який завжди клекотів у ній, коли вона бачила третього сина Анд’еверса, потроху стишувався.

От і тепер вона лиш усміхнулася та обійняла кузена.

— Здерли з тебе три шкіри? — запитала.

— Намагалися, але я не дався, — його усмішка була широкою та щирою. — Сартай знає, що не тільки в нього є добре залізо, тож не намагався мене надто ошукати. Він принюхався та звернувся до матері:

— М-м-м, а що воно так пахне? Ти хочеш роздразнити сина до смерті?

— Фургон розвантажений? Коні доглянуті?

— Матінко…

У тому «матінко» було все: лагідна насмішка, чуттєвість, жарт. Обоє знали, що вона не мала запитувати про такі очевидні речі, однак верданно ніколи не говорили про свої почуття прямо — Кайлін відкрила це, щойно замешкавши з ними.

— Ти ж знаєш, де миски й ложки, тож не змушуй стару матінку тобі прислужувати. І краще тобі не зволікати.

— О? А чому? Я бачу чималий казан.

— А я чую, що близнюки вже не працюють. Прибратися в кузні займе їм кілька хвилин, а добігти до кухні — три удари серця. За чверть години зникне половина супу. А то й більше.

Кайлін швидко допила рештки зі своєї миски й без особливих докорів сумління долила собі ще й другу порцію, лише обмінявшись із Есо’баром усмішкою розуміння. Близнюкам було по п’ятнадцять, і вони досі росли. А це значило, що якщо вони не працювали чи не спали — то шукали чогось попоїсти. Вона була готова закластися на власного коня, що запахи, які розходилися з кухні, скоротили працю над ножами на добрі пів години. І на те, що коли близнюки дістануться кухні, тітці Вее’рі доведеться готувати решті родини другу порцію.

Сьорбаючи суп, вона мусила погодитися з Аанлурсом. Якби жінка коваля схотіла обійняти посаду в його заїзді — то про ту страву почули б на сотні миль навкруги.

А може й далі.

* * *

Виходячи з кухні, дівчина розминулася із близнюками. Ті мало її не затоптали. Вона усміхнулася й рушила в бік третього фургона. Якщо тітка має рацію, то там Дер’еко хвалиться оповідками про своє життя в місті. Порівняно з Манделленом, Літрев виглядав як селище. Але для всієї родини вже скількись років воно було домом. Як і для неї самої. І хоча той чи інший дурень міг бурчати собі під носа, що, мовляв, де це бачено, аби родовита меекханка мешкала з верданно, більшість мешканців містечка не звертали на це уваги, виходячи з того, що якщо дівчина не скаржиться, то і кривди їй ніхто не робить. Це була така… Кайлін багаторазово намагалася знайти визначення для цього — сувора прикордонна мудрість, яка зростає на постійних погрозах з боку східного сусіда.

Роби що хочеш, живи як умієш, аби ти під час нападу бився на відповідному боці.

Якщо жінка хотіла їздити верхи й стріляти з лука — будь ласка; якщо хотіла махати шаблею — немає цьому перешкод. Аби тільки не вимахувала нею нам перед носом. Просто на пограниччі Великих Степів жилося інакше — багато місцевих племен не лише не забороняли дівчатам брати участь у сутичках, але мало не заохочували їх до навчання стрільби з лука та володіння шаблею. Під час швидких, наче кліпання оком, зіткнень легкої кавалерії для перемоги чи поразки вирішальним міг виявитися кожен вершник, значення могла мати кожна випущена стріла. Верданно думали саме так. Це в них Кайлін навчилася битися на шаблях і відшліфувала вміння стріляти. І їй було цікаво, як це виглядає в місці, де меекханці складають меншість.

Вона підійшла під відчинене вікно й зупинилася, щоб послухати. Просто тому, що слухати було приємно, бо Дер’еко мав голос, яким міг звабити будь-яку жінку й причарувати будь-якого чоловіка. Низький, глибокий, із внутрішньою силою, що звучала в ньому. Так, мабуть, говорив його батько в молоді роки, хоча тепер він зрідка озивався інакше, ніж стриманим шепотом.

Деякий час вона стояла, заслухавшись, але не бачачи розмовників, тож розуміла лише кожне друге слово. Верданно користувалися трьома мовами або ж, як казали, однією, поділеною на три частини. Анаго’ла, анаго та ав’анаго. Мова низька, мова та вища мова. Перша походила просто з мови, що складалася з жестів і криків, якими Фургонники порозумівалися під час подорожей.

Коли рівниною сунуть сотні фургонів, коли чути скрипіння тисяч коліс, коли скотина реве, у фургонах галасують діти, а вся колона має утримувати стрій — то візниці мають домовлятися без того, аби кожного разу зупиняти фургони або зривати собі горлянки.

Мова тіла, піднесення рук, стиснутий кулак або розтиснула долоня, символи, які малюють у повітрі — все це спершу створювало простий, а потім все більш рафінований спосіб порозуміння. Найдивніше, що коли фургони вже припинили їздити рівнинами, мова нікуди не ділася, але розвинулася й стала розпізнавальним символом верданно, їхнім засобом підкреслення власної відмінності. Мова ця заміщувала анаго, звичайну мову, в тих ситуаціях, коли слова не могли чи не повинні були промовлятися.

Притаманне Фургонникам небажання говорити про певні справи, а особливо ті, що стосувалися емоцій та почуттів, спричинили розквіт низької мови. Дівчина скоріше торкнеться двома пальцями серця та уст, ніж скаже хлопцю «кохаю тебе». У такий самий природний спосіб анаго’ла та анаго породили з себе ав’анаго — високу мову, мову поетів, казкарів і ткачів оповісток. Мова, в якій сороміцькі та неохоче вживані слова знайшли своє відображення в жестах. Оповістка, яку виплітали за допомогою ав’анаго, вимагала широко розплющених очей та відкритого слуху.

Кайлін познайомилася з усіма трьома мовами, цінувала низьку мову за швидкість і точність передачі повідомлення, любила мелодійну й співучу анаго, а ав’анаго її просто причаровувала. Жодна інша мова не була настільки придатною для складання оповідок, як вона.

— А що потім?

Це, здається, Нее’ва, середня з сестер.

— Потім… на Схід… аж до… І коли… буде… а потім настане день і…

Хтось зітхнув. А Кайлін почала рахувати: близнюки зараз під’їдали казан супу. Третій, напевне, кепкує з них. Другий залишився в місті, тож Дер’еко причаровував дівчат і Дет’мона з Мер’данаром. Три на три — саме час покращити пропорцію.

Вона відчинила двері одним рухом — й оповістка урвалася, мов ножем відрізана. Шість облич повернулися в її бік. На мить їй здалося, що вона вдерлася на якусь таємну зустріч. Тривало це коротше, ніж оком змигнути, але вона виразно помітила, що першої миті вони її не впізнали, так наче у дверях постала якась чужа особа.

А потім Кей’ла дико писнула й кинулася Кайлін на шию.

— Ти негіднице! Чому лише зараз? Чаардан у місті з позавчора! Скільки часу можна чекати?!

Кайлін мало не випала з фургона, тож спершу схопилася за одвірок, а потім поволі і з дівчинкою, яка досі висіла в неї на шиї, увійшла всередину.

Дет’мон засміявся, допоміг їй увійти, і вона раптом опинилася в колі дружніх рук та обіймів. Хтось поклепав її по спині, торкнувся долонею щоки.

— Привіт.

Ще один дотик, іще один, і ще.

— Привіт. Привіт. Привіт. Привіт.

Привітання високою мовою, які зарезервовані для найближчих родичів. «Привіт, я рада, я журилася, мені тебе бракувало», — один жест, а стільки значень.

Нарешті вона відчула себе як удома.

Наймолодша кузинка важила чимало, як на свої вісім років, але, схоже, не мала наміру швидко її відпускати.

Кайлін демонстративно озирнулася навколо.

— А ви не бачили Кей’лу? Здається, вона також мала би тут бути.

Дет’мон та Мер’данар перезирнулися.

— Ні, вона вийшла вранці й десь зникла. Мабуть, саме час почати її шукати. Дівчата?

— Ні-і-і… — Нее’ва широко усміхнулася. — Я лише очі відвела, а її вже не було. Знову десь сховалася. Ана’во?

— Гей! — наймолодша Кей’ла забовтала ногами. — Я тут!

Перша дочка Анд’еверса, найповажніша з усієї родини, лише похитала головою, із тінню усмішки в темних очах.

— Ге-е-ей! Я тут вишу!

— Дивно… — незважаючи на одерев’янілу шию, Кайлін підвела руку й почухала голову. — Можу заприсягтися, що чую її. Але ні, бо вона ж добре вихована дівчина, вона б привітала мене, як належить.

— Добра, вихована кузина не… хех… не наказувала б мені чекати два дні… уф-ф… доки з’явиться… — Кей’ла підтягнулася вище й нарешті зуміла оплести її ногами в поясі; утиск на шию ослабнув.

Кайлін глянула зблизька на почервоніле від зусиль личко дівчинки.

— Ой-йей. Ти причепилася тільки зараз, чи я принесла тебе зі Степів?

Засміялися всі, навіть Кей’ла.

— Вітаю вдома, Кайлін, — сказала вона нарешті.

Торкнулася її щоки.

У спальному фургоні стояло кілька ліжок. Ліжок фургонницьких, чи то пак дерев’яних рам, на яких розіп’яли плетінку з кінського волосу й поклали тонкий матрац. Вона могла б кожною рукою підняти аж три таких ліжка. Зараз більшість із них стояли попід стіною, щоби звільнити місце для Дер’ека та його слухачів. Прикриті вікна створювали враження сутінків для настрою.

— Ага, Перший, бачу, що ти вирішив причарувати родину оповістками про велике місто, де живуть тридцять тисяч верданно. Злазь, Кей’ло, — Кайлін поставила малу на підлогу.

— Шістдесят тисяч, кузино. Вже шістдесят, — найстарший глянув на неї без усмішки. Він був по-дивному поважним та зосередженим. Після непомітного знаку решта родини розсілася просто півколом на підлозі. Але не вона. Перший був вищим від неї на голову, тож вона наразі воліла стояти.

— І звідки там взялася така кількість людей, га?

Він уперше усміхнувся — легесенько, одними кутиками вуст.

І дівчина зрозуміла, який він напружений: не так дивиться на неї, як міряє поглядом, наче щось прикидаючи… — раптом до неї дійшло: наче прикидаючи, скільки вона почула з його розповіді. І взагалі чи почула хоча б щось.

— Я б сказав, але тут дитина, — вираз його обличчя не змінився.

— Гей! — Кей’ла неспокійно ворухнулася.

— Ми знаємо, що ти знаєш, що дітей приносить вночі біла кобила й залишає під фургоном батьків, — Нее’ла розтріпала малій волосся.

— От тільки до Манделлена мусив би щоночі прибігати цілий табун білих кобил, — Дет’мон, здається, усміхався, Кайлін відчула це в його голосі, але не бачила його, не спускаючи очей з Першого. — Ніхто в цілому місті не зміг би заснути.

— Але ті кобили бігають тихіше, ніж суне вечірня імла, тож не повинні нікому перешкоджати… — це знову була Нее’ва.

— Припиніть! Я знаю, що діти беруться з живота мами!

Когось штурхнули в бік, хтось захихотів. Кайлін не відводила погляду від обличчя Дер’еко.

— Ти красиво розповідав, — пробурмотіла. — Шкода, що я не бачила докладно.

— Казочки для дітей. Щоб підтримати вигнанців.

— Тоді вони напевне стануть у пригоді. Тут же ж повно вигнанців. Після останньої війни їх стало сотні й тисячі. Деякі вже вросли в нову землю.

— Так. Декого навіть змусили до того силою. І законами. Меекханськими, — додав він, тицяючи в неї пальцем.

Кайлін нахмурилася. Була більше здивована, ніж ображена цим жестом: у родині віддавна ніхто не згадував, що вона не є арб’верданно — народженою у фургоні. Для всіх вона була кузинкою, незважаючи на світле волосся, зелені очі й бліду шкіру. Але вони розмовляли високою мовою, тож вона знала, що він не хотів її образити, а лише підкреслював очевидний факт, що Меекхан — не його вітчизна.

— Так, Дере. Закони. Покажи мені будь-яке царство, яке не спирається на закони. Навіть се-кохландійці їх мають. А може, все інакше, — вона усміхнулася, як і він, самими лиш губами. — Може, вони мають царство, бо мають закони. Розумієш?

— А ми втратили своє, бо законів не мали?

Він плавно перейшов на меекх, аби не бруднити високу мову звичайною сваркою.

— Ми? Які такі «ми»? Запитай батька… — вона також змінила мову.

— А навіщо? Я знаю його байки.

— Тож яке царство втратили ті, хто не визнавав жодних кордонів чи влади над собою? Царський караван був царським лише за назвою, бо царя не слухали навіть у власному фургоні. Кочівники руйнували табори один за одним, бо кожен із них бився за самого себе. Пам’ятаєш розповідь про каравани Лантайо та Керв? Коли перші билися на смерть з потужним загоном, коли їхній табір відбивав штурм за штурмом, ці другі проминули поле бою ледве за десять миль від Лантайо й поїхали собі далі. Два племені, які не змогли забути старих суперечок, й обидва були переможені. А тому, хто не шанує власних законів і не слухає свого короля, доведеться підкорятися законам чужим і служити рабом у чужинців. Так говорить Генно Ласкольник, якщо ти не знаєш.

— Так. Як раб. Добре сказано, Кайлін.

Ох, на меекху також можна було передавати багато значень самою лиш інтонацією. Вона вдихнула глибше й поволі випустила повітря, розслаблюючи нап’яті м’язи. Це все спека, подумала вона, це все через цю кляту спеку. Балакаємо абищо, а в таку спеку легше сваритися, ніж залишатися ввічливим. Просто людина хоче викинути з себе втому й отупіння, хоче на комусь відігратися за піт, який заливає очі, та за вбрання, яке липне до спини, а в цьому нічого не допомагає краще, ніж кілька гострих слів. На мить ми забуваємося, а потім місяцями вилизуємо рани.

— Ти змінився, Дере, — вона знову перейшла на високу мову. — Місто змінило тебе. Цікаво, чи знав він, коли клав долоню на меча, що його назвуть венгорром. Та і я колись також могла повернутися до тебе спиною.

Вища мова — це також алюзії й натяки. Мова тіла, жести. Можна однією фразою висловити те, на що на мові меекх потрібно втричі більше слів. «Коли він клав долоню на меча». Для Фургонників була лише одна людина, якої могли стосуватися ці слова — Генно Ласкольник. Венгорром же звали будь-кого, хто замішаний в торгівлю рабами. На Сході небагато гірших лайок. «Могла повернутися до тебе спиною» — я вірила, що ти мене не пораниш, а ти саме це й зробив. Щось, що не пройшло би крізь її горло на меекху чи на анаго, вдалося виразити кількома жестами.

— Я не говорив про твого кха-дара, — в його вустах і жестах висока мова набирала глибини. Замість слова «твого» він витягнув перед собою розкриту праву долоню; ти мені близька, я шаную тебе, перепрошую за попереднє. А говорячи «кха-дар», ліва рука стислася в кулак і торкнулася серця — жест, зрозумілий будь-якою мовою.

— А про кого, брате?

Меекх вдерся поміж ними доволі брутально і зі своєю ощадною, майже військовою формою здавався лише тінню справжньої мови. Жодних додаткових значень, прихованих у мові тіла, лише коротке, конкретне, як ніж, прикладений до боку, питання.

— Привіт, Есо’баре, — Дер’еко озирнувся на двері. — Давно тебе не бачив.

Він також перейшов на меекх. Навіть після короткого контакту з ав’анаго Кайлін здалося, що вона раптом втратила розуміння половини розмови. Хоча беручи до уваги, що вони стояли абсолютно нерухомо, щоб їх не видав і найменший рух… Додаткові жести тут не були потрібними. — Не так давно, ледве пів року минуло з того часу, як ти останній раз наважився провідати сім’ю.

— Та-ак, — протягле, наче у ньому полягав найглибший сенс. Звичайне «так» також могло чимало сказати. — Але ж я тебе ледь упізнав.

І це було гостро. «Я тебе ледь упізнав» — ти змінився, ти як чужий на вигляд. Ти чужий, брате.

Есо’бар усміхнувся так, наче образа його зовсім не стосувалася.

— Як і я тебе. Пам’ятаю, як ти від’їжджав, всім розповідаючи про важезну працю й про купу грошей, які ти пришлеш. Скільки ж минуло часу? Півтора роки? Якщо ти привіз гроші — то ми зрадіємо, але якщо ти розраховуєш, що я, як Рук’герт, залишу тут усе й поїду з тобою… Мені прикро, але такого не буде.

— Та-ак, — ще одне глибокодумне «так», яке супроводжувалося рухом плечима. Легковажне й байдуже. — Цікава ідея забрати тебе до міста. Мені довелося б чимало розтлумачувати, але, сподіваюся, вони б таки зрозуміли.

— І що б такого вони зрозуміли?

— Нічого, нічого. Не ти ж один відійшов від законів каравану.

Зведені брови Есо’бара висловлювали таку ж легковажність.

— Законів чогось, чого вже немає? Законів, які привели нас сюди? Дивно. Ви кланяєтеся їм, мало їх не шануєте, але водночас нарікаєте на ситуацію, в якій через них опинилися.

Есо’бар і справді розмовляв на меекху краще за всіх у родині. Міг цією мовою ображати майже так само, як і брат.

— Ви? Дивно, ще недавно ти говорив «ми».

— Ох, я й надалі говорю «ми», — третій обвів всіх круговим жестом. — Ми, наша родина, наші коні, наш дім. А ти, брате, кого маєш на увазі, коли говориш «ми»?

— Нас. Усіх народжених у фургоні, всіх вигнанців.

— Ох, чудово. Але я народився не у фургоні, а, — він поплескав по стінці рукою, — в домі без коліс. Так само, як ти. Як ми всі.

Дер’еко іронічно посміхнувся.

— Знаєш, брате, це ж лише така назва. Для верданно, які не забули, звідки вони походять.

— Або для тих, хто вимислив собі всілякі дивнії дива. Кайлін переводила погляд з одного на другого. Вони були верданно, жоден не зрікся б своєї крові, але одночасно вони були такими несхожими. Молодший отримав від матері вроду, тонкі кістки й котячу гнучкість; старший викликав повагу зростом і широкими плечима — нагадував Анд’еверса за часів його молодості. Але свою відмінність брати найкраще підкреслювали вбранням. Есо’бар вдягався як мешканець прикордоння, Дер’еко ж натякав на своє коріння кожною деталлю строю. Шкіряні штани, широкий пояс, шкіряна камізелька із вигаптуваними кіньми в русі, на зап’ястках — браслети з полірованого рогу, коса старанно заплетена й вимащена жиром. Чоботи на м’якій підошві. Свій кавайо він носив згідно з традицією: на спині, на висоті попереку, із руків’ям, спрямованим убік. Кайлін могла б закластися, що навіть пів століття тому верданно не вдягалися настільки по-фургонницькому, як він зараз. Вже не кажучи про те, що в цій шкірі йому мало би бути страшенно гаряче.

— Одні марять, аби знову стати самими собою, інші — щоб стати кимсь іншим, Есо’баре. Це наче хорт намагався б стати волом. Тож нехай щастить.

— Ох Перший, благаю тебе, давай без цих незграбних порівнянь. Це не я кинув родину заради якихось примар. Я буваю в містах і дещо бачу. Бачу фургони, поставлені як караван, що зупинився на ніч і ті вулички поміж ними, і ті табуни коней, які пасуться навколо. Хто живе мріями? Який сенс у цих табунах навколо міста, якщо коней можна запрягти у фургони лише раз на кілька років, і дарма, що мало хто користується цим законом? Навіщо робити в містах колісниці, як та, якою ти сьогодні приїхав додому? — Есо’бар сперся об одвірок і злостиво посміхнувся. — Вона просто кричить, що є бойовою, що в ній є місце для візниці та лучника, держала для сагайдака й дротиків, а також можливість посилити борти. Марення, брате, марення й мрії малих дітей. А може, щось інше? Мрії та марення стариганів, якими ті заразили малих дітей? Тих, хто має намір знову посилати колісниці проти кавалерії? Колеса проти копит? Будь-яка дірка в землі, через яку перескочить кінь, затримає навіть найкращу колісницю. Найсильніша пара коней, що тягнуть її, не побіжить так швидко, як хвороблива шкапа з вершником на спині. Ви що, зовсім про це забули?

— Але під час підкорення се-кохландійці не раз програвали нашим візницям.

— Так, я чув про це. І не лише від батька. Битва під Ґеви’ло та Анмадерет. Чотири тисячі колісниць проти шести тисяч кінноти.

Але ж кожен скаже, що ми ці битви не виграли, а лише змусили кочівників до втечі, бо коли ті зрозуміли, що не зламають нас, — відступили. А колісниці не змогли їх наздогнати й розбити. Отакі наші малі перемоги…

— Тепер ти говориш «ми»?

Есо’бар склав руки на грудях.

— Ти мене не образиш цим, Дере. Я бачу, як ти приїздиш сюди час від часу — великий пан із міста на красивій колісниці — та причаровуєш решту. Бачу, що коїться з Дет’моном та Мер’данаром, — він звів долоню, — молоді, мовчіть, коли говорить старший брат. Я бачу, які думки блукають головами близнюків, коли вони кують свої кавайо. Ти носиш символ?

— Який символ?

— Ти добре знаєш, який. Казав уже тобі. Я їжджу цими місцинами, буваю і в таборах. Щоразу частіше бачу шмаркачів, які носять на шиї колесо із вісьмома шпицями. Літають навколо міст на колісницях, удають, що б’ються з кіннотою, бачать сни наяву про військову славу. Але ми, Фургонники верданно, сплутані дурнуватим законом і завжди будемо програвати свої війни, бо часи малих народів скінчилися. Меекханці, се-кохландійці та й, напевне, інші також давно вже це відкрили, братику — настав час імперій, великих, сильних і потужних. Наша височина й так задовго була на узбіччі. Інші вже давно відкрили істину, якої ви не помічаєте.

Повисла тиша. Перший зволікав із тим, аби поставити очевидне питання. Замість цього підвівся, розставивши ноги, нахилив голову набік, змірив брата поглядом.

— Яку ж? Якою ж правдою рубане мені в очі мій молодший брат?

— Що з сідла видно далі, ніж з-за кінської дупи, — Есо’бар розвернувся на п’ятці й вийшов.

На довгий час встановилася тиша.

— От завжди так, — Кей’ла нетерпляче ворухнулася. — Ви завжди лаєтеся, а потім Третій тікає. Востаннє було так само. Так само, як і з батьком. Верещать один на одного й сичать, наче два дикі коти, а потім один люто гепає в кузні молотом, а інший кудись зникає на цілий день.

— Я казав батьку: нехай він приїде із сім’єю до Манделлена; там, у таборі, поміж своїми, Есо’бар швидко забуде про свої дурощі. Тут… — Перший похитав головою і, що трохи застало Кайлін зненацька, виглядав направду стурбованим. — Тут він зламає Обітницю — раніше чи пізніше.

Тепер він говорив мовою анаго, але в додаткових жестах не було потреби. Для верданно існувала лиш одна Обітниця. Та, яку вони принесли Лааль Сіроволосій. Що ніколи не будуть їздити на кінських спинах.

— А в таборах такого не буває? — втрутилася вона. — Ніколи?

— Буває, кузинко, буває. Декому затісно в сімейних фургонах, вони лиш думають про те, аби поставити дім на землі. А є й такі, яким не до смаку бути гостем, тож вони бажають стати меекханцями.

— А хіба це погано?

— Гм, цілий світ, сповнений меекханцями? Одні закони та звичаї, одна релігія. Ти й справді б такого хотіла?

— Ти ж знаєш, що я не про це, Перший. Я питаю, чи це погано, що хтось шукає власної дороги? Інакшої, ніж дорога їхніх батьків і дідів.

— Гей, — втрутилася Нее’ва, — додай ще матерів і бабусь. Балакаєте, наче з колісниці випали, а все, як завжди, через дівчину. Дочку мірошника з Леввена. Есо’бар десь рік до неї їздить… Ну що? Перша, чого ти мене штурхаєш? Теж мені таємниця! Дівчина — меекханка, як Кайлін: світле волосся, синенькі оченятка. Збаламутила його — й тільки. Тепер би він тільки по борошно і їздив, а з батьком з осені щохвилини гиркаються. І саме через неї Третій готовий стрибнути в сідло, я готова закластися на що забажаєте.

Кайлін вперше про це почула, а судячи з поглядів, які послали Нее’ві інші, це було новиною і для них. Може, за винятком Ана’ви, яка дивилася на сестру досить розлючено.

— Я більше ніколи тобі нічого не розповім.

— Не розповім, не розповім. Аби ти тримала язика на причіпку — вони б зараз ножами різали один одного. Хай Перший привезе з Манделлена якусь красунечку, то й Есо’бар на раз-два повернеться додому. Мабуть, є там гарненькі дівчата, га, Дере?

— Не знаю. Але порівняно з тобою, Друга, язики в них, безсумнівно, коротші.

Нее’ва кинула йому два короткі жести низькою мовою. «Дурень» і «тупий віл». Дер’еко усміхнувся й промовив на ав’анахо:

— Нахабна коза, — із жестом, що означав «улюблена».

Вона пирхнула й демонстративно розвернулася до нього спиною.

Кайлін лише усміхнулася. Цього року Нее’ві виповнювалося чотирнадцять, тож більшість її думок кружляло навколо хлопців, дівчат і контактів поміж ними, а оскільки з Фургонників біля неї були лише брати, це починало дратувати. Але, може, через це вона і влучила в ціль. Може, саме в цьому річ: Есо’бар не дуже мудро вклепався й тепер намагався сподобатися обранці та її родині. А на перешкоді такому зв’язку могли стати не маєтність родин, а походження. Мало хто з родовитих мешканців Імперії наважилися б видати доньку за верданно. Але якщо добре це розіграти… Вона деякий час прикидала, як би воно було: ввести до сім'ї ще одну меекханку.

Раптом досередини фургона заглянув Фен’дорин.

— Що ви зробили Третьому? Увірвався до кузні з таким обличчям, що ми скоренько звідти повтікали.

— Та як завжди, — буркнула Нее’ва, досі відвернута спиною. — Сваряться на порожньому місці, а потім один гарчить, а другий іде плакатися матінці.

— Твій кха-дар тут, — Ґен’дорин з’явився у дверях і глянув на Кайлін. — Із батьком розмовляють. У кузні.

Вони невпевнено перезирнулися з Першим. Ласкольник рідко провідував коваля, вона й сама не знала, чому. Тож якщо він сюди вибрався замість того, аби попивати холодне пиво, то діло мало бути поважним. Дер’еко насупився, стенув плечима.

— Ти щось про це знаєш, Кайлін?

— Вперше чую. Він взагалі не згадував, що має намір сюди вибратися.

— Хочеш дізнатися, навіщо він сюди прийшов?

— Я мала б підслуховувати власного кха-дара? — вона зробила обурене лице, але відразу ж широко усміхнулася. — 3 величезною приємністю.

— Решта лишається тут, — вирішив він. — Якщо вся родина почне тупотіти під стіною, вони напевне все зрозуміють. Зі сходу чи з півдня?

— З півдня. Вхід — навпроти. Так буде краще видно.

— Добре.

* * *

Плетені з лозняку стіни кузні мали забезпечити приплив повітря, тож було достатньо лиш трохи розсунути кілька гілочок, аби заглянути всередину. Ласкольник вдягнувся наче до звичайного візиту: сорочка, штани, пояс. Навіть меча не став брати. Кайлін також ходила без шаблі. Було надто гаряче, аби тягати на собі залізяччя. До того ж Літрев — це Літрев. Дім та й годі.

Кха-дар стояв біля великого ковадла і в задумі дивився на набір інструментів, що лежали поряд. Нарешті взяв малий молоточок і почав зблизька оглядати його голівку. Анд’еверс був зайнятий розгрібанням вже вистиглого попелу з горна. Повернутий до кха-дара спиною, він, здавалося, був абсолютно поглинутий цим заняттям.

— Завтра, — пробурмотів. — Я тільки-но розвантажив фургон зі сталлю. До того ж сьогодні в моєму домі Перший, а це не найкращий час для такої роботи.

— Знаю, — Ласкольник задумливо стукнув малим молоточком об ковадло. — Я бачив колісницю.

Лише це й сказав, але коваль напружив м’язи передпліч так, наче скам’янів, а залізний гак заскреготів по решітці горна.

— Це нічого не значить, — сказав після короткого мовчання. — Багато молодих їздять саме так. Колісниця швидша за фургон і не потребує дозволу.

— Так. Хоча з того, що мені відомо, торговельний фургон також не потребує дозволу.

— Але він повільний. Куди фургон їхатиме цілий день, колісниця доїде за дві-три години, а кінь навіть не спітніє. Тільки в цьому річ.

Молоток вдарив об ковадло, голівка його підстрибнула й знову впала, виконавши серію щоразу більш швидких ударів, які наповнили кузню співними звуками. Ласкольник здавався мало не загіпнотизованим, бо ані на мить не відвів погляду від інструменту.

— Ціна на залізо й сталь підстрибнула, — пробурмотів нарешті. — Причому — сильно.

— І кому ти про це говориш, генерале? Це як намагатися розповісти мулярові найновіші вісті про ціни на цеглу та вапно. Знаю, що залізо подорожчало.

— А про те, як пішли вгору дубові дошки? А волові шкіри? А овес? А тятиви для луків та арбалетів? А наконечники стріл і дротиків?

— Якби залізо подорожчало, а наконечники пішли донизу, тоді ми мали б про що говорити. Це було б дивне й незрозуміле явище, над яким ламали б голову і влада, і купці. Але так? Що в цьому дивного?

Анд’еверс закінчив гребтися у горні та зайнявся переглядом знаряддя, що висіло поруч. Вже не озирався до гостя. Кайлін, присівши під стіною, лише сподівалася, що тінь, яка падала від широкого даху, досить добре її приховує. Ніби й нічого такого не відбувалося — коваль і кха-дар вели банальну розмову про ціни то на те, то на інше. Але попри все щось підказувало їй, що якщо вони її побачать, Ласкольник буде дуже незадоволений. Дер’еко сидів навкарачки поруч, мало не приклеївшись до стіни.

— Дуб, сосна, ясень, липа, кедр — ніколи ще стільки дерева не їхало Степами. Це не окремі каравани, а цілі низки караванів. Із західних і північних провінцій сюди з’їжджаються фургони, навантажені різними породами дерева. І уяви собі, приятелю, ціна досі лізе вгору, — Ласкольник закінчив свою розвагу з молотком і потягнувся за важкими щипцями.

Розвів їх та звів кілька разів, немов дивуючись досконалості виконання. «Ремісника пізнаєш по його знаряддям» — так він завжди повторював. І було схоже на те, що намагався оцінити Анд’еверса на підставі якості його інструменту в кузні. Здавалося, що кліщам він присвячує зараз усю свою увагу.

— І як це стосується кха-дара якогось малого чаардану? — коваль похилився й почав порпатися біля міха.

— Великі рухи в Степах — це більше проблем. Бандити вже помітили, що з’явилося більше караванів. Та, зрештою, не лише вони, — кліщі, які тримав Ласкольник, розімкнулися та зімкнулися майже безшумно. — Кочівники також ласо на них дивляться.

— Є наймані охоронці, щоби тримати бандитів подалі. А щоби тримати здалеку се-кохландійців — є військо. А вільні чаардани, як я чув, існують і для одного, і для іншого, — Анд’еверс гойднув руків’ям міха, здійнявши легеньку хмаринку попелу.

— Війська та вільних чаарданів може не вистачити.

— І чому б це?

Ох, йому не вдалося поставити це запитання нейтральним тоном. З таким самим успіхом коваль міг викрикнути: «Знаю, про що тобі йдеться, але все одно ти не витягнеш цього з мене». Співрозмовники все ще уникали поглядів один на одного. Здавалося, вели діалог із повітрям.

— Ті кілька полків, які останнім часом прибули на Схід, це лише демонстрація, — кха-дар відклав кліщі й потягнувся за малою накладкою, якою користалися для кування наконечників. — Вони мають бути добре помітними, але отримали наказ відступити на Захід у випадку, якщо тут щось почнеться. Імперія не дозволить втягнути себе у війну, не стане ковадлом, на якому наступник Йавенира наново відкує єдність свого царства. Якщо, зрозуміло, цей старий сучий син нарешті помре. Якщо справи підуть погано, ми віддамо східні провінції, зачинимося у фортецях і дамо головну битву вглибині країні та на наших умовах. Не припустимося тих самих помилок, що і тридцять років тому.

Як на командира вільного чаардану, кха-дар пречудово орієнтувався в планах імперської армії.

— І ви залишите наші табори на поталу кочівників? — коваль вперше випростався і глянув на Ласкольника. Його темне обличчя було рівним і спокійним, ніби вони розмовляли про погоду, але Кайлін знала, що всередині він кипить. Це не була звичайна розмова про ціну заліза та військову тактику.

— Але ваших таборів тут уже не буде, — накладка пішла на місце, а кха-дар помірявся поглядом із Анд’еверсом. — І саме ця їх відсутність найімовірніше стане приводом для війни.

Щось брязнуло та затанцювало по ковадлу. Мале сталеве колесо з вісьмома шпицями якусь мить крутилося, а потім впало й покотилося в куток.

— Ціна тяглових коней пішла вгору вже минулого року: з восьми оргів до дванадцяти, — голос Ласкольника був спокійним і тихим. — І саме це привернуло увагу деяких… розумних людей, яким платять за те, щоби вони звертали увагу на такі речі. Чому? — запитали вони себе, — чому на землях, де живе майже чверть мільйона Фургонників, які розводять кращих тяглових коней у світі, раптом не можна купити добру запряжну пару? Не було ніякого мору і не продавали коней більше, ніж завжди, в іншу провінцію. І ясна річ, думку про те, що верданно продали їх се-кохландійцям, відкинули як абсурдну. Пояснення могло бути лише одне: Фургонники припинили продавати своїх коней. Але чому? Чи вони бажають контролювати ціни, домінувати на ринку? А може, річ у чомусь іншому?

Коваль витріщався в куток, куди закотився символ колеса, з таким виразом, наче він помітив привида.

— А потім дехто розумний вирішив перевірити, на що ще скочили ціни, — Ласкольник тепер стояв навпроти Анд’еверса, зосереджений та напружений. — Дерево, залізо, шкіри, фураж, зброя та їжа. Цей дехто розумний був колись квартирмайстром у Четвертій Армії, і його осяяло. Це виглядало так, ніби армія готується до війни: такі стрибки цін завжди супроводжували закупки для великої маси війська. Але ж які війська знаходяться на Сході? Адже регулярної кавалерії ми тут маємо не більше, ніж дванадцять тисяч, а вільні чаардани не почали раптом чимдуж озброюватися. Та й навіщо армії така кількість деревини? І тоді я зрозумів. Стільки дерева придалося б, якби хтось захотів збудувати тисячі фургонів.

Останню фразу він вимовив таким тоном, що коваль здригнувся, дивлячись на Ласкольника. Його обличчя стало дивно беззбройним і — тут Кайлін відчула переляк — мертвим.

— Фургони… — почав із ваганням. — Фургони вимагають ремонту. Ось і все.

Шепотів так, що вона ледве його чула, але це був незвичний шепіт. Майже прохальний.

— Напевне, — кха-дар стенув плечима. — І напевне, всі відразу. Авжеж. П’ять років тому було за щастя зустріти на дорозі одну верданнську колісницю, а нині навколо кожного табору та між ними носяться сотні — це просто така мода. Молоді шаліють. А зброю, фураж та їжу Фургонники скуповують, бо йде важка зима, після якої з’явиться чимало банд. А свою худобу й коней вони припинили продавати, бо бажають підняти ціни. Усе можна витлумачити. Усе. Кожну справу окремо. Кожна з них схожа на одну ниткуна гобелені, друже, і як таку ти її й не прочитаєш. Але якщо трохи відійти й глянути на цілість, то вона складається в картину палаючого кордону. Що вони планують, Анд’еверсе? А може інакше — куди вони вирушають? Бо те, що вони вирушать — це точно.

Коваль став рівно й машинально відкинув косу на спину. Якусь мить вони мірялися поглядами.

— Не знаю. Життям своїх дітей у цьому присягаюся. Перш ніж я виїхав з табору, дехто говорив про колеса. Про каравани, мандрівки та повернення на височину.

— Дехто говорив про повернення вже коли ви переходили брід, — прогарчав Ласкольник. — Вже тоді були такі, хто говорив: «Відпочинемо, зберемо сили й рушимо назад». І останні двадцять із чимось років вони повторювали цю балаканину знову й знову так довго, що їх припинили слухати. Навіть внутрішня розвідка припинила. Про верданно знали лише те, що вони розводять коней, роблять чудову упряж і непогану зброю, а ще постійно теревенять про те, аби відбити свою височину. Але далі балачок діло не заходить, бо ж їм тут добре: можуть торгувати, збільшувати табуни й жити в добробуті. Це дурня, яку повторюють дурнуваті старці, — пояснювали вони, — старці, що згадують за глеками пива свою молодість. Навіщо б їм повертатися на Літеранську височину, на цю землю, яка влітку продувається, а взимку промерзає наскрізь; на землю, за яку доведеться вести війну із се-кохландійцями? Там немає нічого, а тут вони мають усе. Принаймні — майбутнє, що краще за смерть у фургоні, підпаленому сотнею палаючих стріл. Що ж їх туди жене?

Анд’еверс уже заспокоївся, глибоко зітхнув і посміхнувся так, ніби йому в серце увіткнули ножа.

— Аволандерай.

— Що?

— У вас в Імперії немає такого слова. Це приблизно значить «гордість жереб’ят». Коли молодий кінь, близько року життя, намагається гнати навипередки з дорослими, чи коли хлопець, який щойно відкував свій кавайо, кидає виклик старому воїну, ми говоримо: аволандерай. І усміхаємося, бо загалом це привід для радощів — мати гордовите відважне потомство. Але те, що коїться зараз… у цьому є, була й залишається наша вина. Це провина старших. Ми виховали цих дітей… Ми хотіли переказати їм, як це — бути Фургонниками, хотіли навчити їх тому, як жити в каравані, хоча караванами ми вже не їздили. І ми розповідали про мандри, про великі, рухомі міста, про життя на височині. І брехали, говорячи лише про гордість, честь, волю й братерство. Створювали легенди, в яких не було місця племінним сваркам, зраді й підлості. Так, генерале, банда п’яних старців, що плетуть свої марення, виховала молоде покоління. І ми навіть не помітили, як хлопчики й дівчатка стали молодими чоловіками й жінками, чиї мрії проросли з наших казок… Ти кажеш, що кілька років тому було небагато колісниць. Це правда. Але ж кілька років тому візниці тих колісниць ще легко проходили під кінським черевом. А тепер вони лізуть у війну — і їх вже не можна стримати.

Коваль задивився кудись удалечінь.

— Колись ти запитав мене, чому я сюди приїхав. Я втік, Ґенно, втік від тих оповісток; не хотів, щоби мої сини виростали візницями колісниць, які вирушать у самовбивчу атаку; не хотів, аби мої доньки виростали вдовами, — він вказав у куток, куди закотилося колесо. — Я втік від цього, від колеса, яке вже тоді дехто починав носити. І від фургона, який би палав десь у степу.

— Важко втекти від колісниці, а бойові фургони не палають надто легко, батьку.

Дер’еко стояв біля входу в кузню та широко посміхався із крижаною гримасою виклику. Кайлін мало не підстрибнула, коли він там з’явився. Заслухавшись, вона не зауважила, коли він відійшов. Ласкольник глянув на двері, ніби саме цього й очікував, а тоді привітально кивнув.

— Якщо ти виїдеш звідси, перетнеш річку та попрямуєш на північний схід, то потрапиш на шлях до вашої височини, — сказав таким тоном, наче продовжував якусь розпочату раніше дискусію. — І якщо навіть він тобі невідомий, дорогу вкажуть рештки фургонів, звуглені дошки, почорніла оковка. Побачиш їх, нехай минуло навіть більше двадцяти років. Купці, які туди їздять, звуть цю дорогу Шляхом Спалених Фургонів.

— Ми про це знаємо. І ми не маємо наміру ображатися на цю назву. Але коли вибухнуло повстання, ми не мали справжніх бойових фургонів, бо кочівники кількома роками раніше наказали знищити їх усі. У Кривавому Марші брали участь лише жилі фургони, що ледь-ледь пристосовані до бою. І дякую, генерале, що ви про це сказали.

— Про що?

— Про те, що це наша височина.

Запала хвиля тиші. Ласкольник міряв Першого поглядом. Дивився на штани, на пояс, на шкіряну камізельку.

— Я бачив твою колісницю, хлопче. Солідні борти, місце для З двох, один стоїть спереду, другий — позаду. В такій колісниці непросто розмовляти під час дороги, еге ж?

— Якось даємо раду.

— Це бойова колісниця, Дере!

— Та я й не заперечую, — посмішка Дер’еко стала ще більш крижаною та викличною. — Це колісниця для битви. Табори відчувають загрозу, і не лише Манделлен, а й інші також. Зрештою, Імперія теж не почуває себе впевнено, якщо вже посуває до кордону війська. Причому — гвардійські полки. Усі, генерале, знають про це. Батько Війни прихворів, бійки поміж Синами можуть піти по всьому Сході. Я можу лише присягнути, що якщо вибухне війна, ми станемо щосили битися із загарбниками. І тому ми озброюємося.

Ласкольник закивав, наче звеселений нахабством молодого.

— Війна може спалахнути, якщо ви вирушите на Схід, а Батько Війни або його наступник сприймуть це як напад з боку Меекхану. Вам не спало на думку, що ці полки мають стримати не кочівників, а вас?

Навіть Анд’еверс, який вже деякий час мовчав, виглядав спантеличеним. Його першорідний син примружився.

— Ви цього не зробите, — сапнув.

— А чому ні? Якщо ми маємо не допустити війни…

Дер’еко нахилив голову, вишкірив зуби.

— Тільки спробуйте!

Кха-дар залишався спокійним. Його погляд переходив від батька до сина.

— Такі схожі, — усміхнувся він нарешті. — І такі різні. До цього часу я не був упевнений, чи ви справді маєте намір вирушити, Дер’еку. Твій батько зберіг мовчання, але не ти. Мудрість і вік — ніколи не стався до них легковажно.

— Ви не зможете нас втримати!

— Як знати! — стенув плечима Ласкольник. — Ми вже маємо тут двадцять тисяч професійної кавалерії та вдвічі більше нерегулярів, бо кожен командир полку отримав наказ наймати вільні чаардани. А що таке фургон без коня?

Якусь мить Дер’еко виглядав розгубленим. А лиш потім зрозумів.

— Тільки-но спробуйте торкнутися табунів… — прохрипів він.

— І що? Поженетеся за ними ногами? Ваші табуни й худоба надто великі, тож вони пасуться поза таборами. Ми знаємо, де саме. Буде достатньо одного декрету про конфіскацію, щоб військо захопило їх і відігнало вглиб Імперії. Табори можна блискавично оточити піхотою. І повір мені, вистачить кількох годин, щоби кожен із них опинився в оточенні ровів. Тож, питаю, чим є фургон без коней?

— Ви не зможете…

— Зможемо. Може, навіть проллється трохи крові. Ну що ж, це краще, ніж відкрита війна із се-кохландійцями. Але це лише варіант, хлопче. А я маю знати, хто ти зараз. Якщо звичайний візниця бойової колісниці, я втрачаю час, бо мушу переказати звістку комусь із вашого командування. Комусь із самого верху, тому, хто досі ховався від Щурів.

Дер’еко випростався й глянув на генерала згори. Ласкольник мав рацію — хлопець повинен ще багато чому навчитися.

— А… чому я мав би розмовляти із командиром малого чаардану? Що такого він може зробити?

— Він може переказати новини комусь, хто переконає когось іншого, що війна на прикордонні може й не спалахнути. Щури вже знають, що ви плануєте, і вони конче не хочуть цього допустити. Меекхану не потрібна нова атака кочівників, а тим більше в ситуації, коли можна просто зачекати.

— Аж поки Йавенир помре, а Сини Війни кинуться один одному до горлянок, рвучи його спадок? Той старий лантух із кістками вже багато місяців не встає з ліжка, а вісті від нього переказує перша дружина, тож усі очікують різанини. А якщо цього не станеться? Якщо вони оберуть нового Батька Війни мирно? А це може стати нашим найбільшим шансом.

Ласкольник почухав голову й несподівано розсміявся. М’яко, лагідно та щиро.

— Я, Анд’еверсе, ніби тебе бачу. Немов час повернувся на двадцять років назад. Така сама гаряча голова й відсутність розуму. Хто ти, Дере? Фелано? Каневей? Командуєш двома сотнями чи вже тисячею колісниць? А може, й усіма в окремому таборі?

Холодний виклик знову оселився в очах первородного.

— Я лише звичайний візниця.

Кха-дар засміявся знову. Тихо, але вже не так лагідно.

— Поясни йому, Анд’еверсе. Врешті-решт це ж твоя кров. Коваль кахикнув і зробив таке обличчя, наче мав якісь сумніви. А потім відвів погляд у куток кузні.

— Всі знають, що Батько Війни хворіє. Але такі новини з’являються серед людей вже багато років. Нічого незвичайного. А от те, що він помирає… що місяцями не встає з ліжка і що небагато хто бачить його останнім часом на власні очі… Це новини найціннішої ваги. Я оце тільки від тебе їх і почув. Тож якщо вони відомі тобі, це значить, що ти один із найважливіших командирів у таборі. А власне, хто із них, сину?

Це «сину» було таким… ніяким, що Кайлін відчула, як щось хапає її за горлянку.

Здається, саме це байдуже «сину» щось зламало в Дер’еку. Старанно оминаючи батька поглядом і дивлячись просто на Ласкольника, він промовив:

— Я Каневей Першої Хвилі Табору Манделлен. Піді мною — шістсот колісниць. А хто ти, генерале?

Вони розмовляли на меекху, тож «каневей» було промовлене мовою анаго. Титул не мав відповідника в мові Імперії, а означав командира принаймні п’яти сотень колісниць. Кайлін звела брови — непогано, як для старшого кузена. Але Ласкольник лише кивнув, наче чогось такого і сподівався.

— Генно Ласкольник, кха-дар вільного чаардану. Не більше й не менше.

Дер’еко шарпнувся, ніби його вдарили в обличчя.

— Щ…що?

— Досить! — коваль гарикнув це, наче виплюнув розжарене вугілля. Його слово мало не сичало.

— Що «досить»?! Він наді мною насміхається, батьку!

— Він сказав тобі, хто він такий. Генно Ласкольник. Той самий, який вчив тебе стріляти з лука й битися мечем.

— Але…

— Думай! Якщо ти Каневей табору, то кого обрали на Боутану та Ен’лейда? Хто має командувати муром фургонів і керувати панцирною змією? Такі ж нерозумні молокосмоки? Думай!!! Це — генерал Ласкольник, людина, якій сам імператор колись надав привілей безумовного побачення. І, як я чув, досі не відібрав його. Це він сказав: «Ідіть і візьміть їх собі». Образь його ще раз, знову підвищ на нього голос — і Манделлену знадобиться новий Каневей, присягаюся Білою Кобилою.

Дер’еко спершу зблід, а потім його обличчя спохмурніло.

— Я приїхав сюди не для того…

— Ні, — перервав його кха-дар. — Ти приїхав сюди не для того, аби ми тебе ображали. Ти приїхав, аби розповісти братам і сестрам про табір та, можливо, перетягнути ще когось із родини в Манделлен. Ти приїхав сюди поговорити з батьком. Тебе про це просив Енр’клавеннер Старший. Він хоче, аби Анд’еверс повернувся. Він їм потрібен. Енр’клавеннер не казав тобі, але твій батько був найкращим Оком Змії, який вів караван під час Кривавого Маршу. Вони потребують таких, як він, бо молоді можуть навчитися, як їздити на колісницях, але вже двадцять років жоден караван, що складається з понад двадцяти фургонів, не вирушав у дорогу. Без старих досвідчених візниць ваш план не має шансів.

Ласкольник буквально переклав назву Ен’лейд. Око Змії — командир, який керує караваном під час військового маршу. Найвищий військовий титул, якого може досягнути верданно. На когось такого мають безперестанно сипатися слава й почесті, особливо якщо він вів свій караван Кривавим Маршем.

Якусь мить обидва — батько й син — мовчки витріщалися на Ласкольника.

— Хто ти? — прохрипів нарешті коваль.

— Ґенно Ласкольник, кха-дар вільного чаардану, — повторив офіцер. — А також той, до кого імперські дипломати часом приходять за порадою. Це така… дружня умова. Я кажу їм, що треба, а що точно не треба робити, а вони ж розповідають мені, наприклад, про зростання цін і про наслідки цього. Я маю певні зобов’язання: борги, взяті ще в столиці, які я повинен сплатити, а ще такі, які я маю отримати, тож інколи я роблю різним людям різні послуги.

Почухав свого носа із виразно заклопотаним видом.

— Тут, на Сході, є надто багато різних народів, щоб проводити політику твердого дотримання закону. Надто багато народів, надто багато звичаїв і традицій. Нам потрібна хороша кавалерія, тож ми не можемо перетворити усіх на меекханців, бо в меекханській традиції геть небагато місця для кінноти. Наприклад, договори й домовленості тут можна укладати в малій кузні, десь у богами забутому містечку. А далі, за сто миль на захід, для такого потрібні вже закони суду, шість свідків і цілий стос пергаментів із печатками.

Ласкольник обперся стегном об ковадло, схрестив руки на грудях. А Кайлін раптом зрозуміла, що підслухування — погана звичка. Принаймні спричиняє ситуації, за яких бажано було б опинитися деінде, але спроба змінити позицію та відійти може наразити її на викриття. Вона вже давно зрозуміла: якщо кха-дар побачить її тут — то в неї будуть проблеми. Великі проблеми. Бо таких речей вона точно не мала би чути.

— І що я мав переказати в місто? — запитав нарешті Дер’еко, доводячи, що він вміє думати швидко.

— Те, що я сказав про табуни й стада. І те, що вони залишаться недоторканними, хіба їхня кількість почне зменшуватися, або ж хтось спробує перегнати їх на пасовища поближче до таборів.

— Договори… — здається, лише вираз обличчя батька втримав Першого від того, аби плюнути Ласкольнику під ноги. — То ось як нині зветься ніж у когось біля горла.

— Ні, хлопче. Так зветься втримання когось від підпалу дахів над нашими головами. Йавенир зараз старий та хворий — це правда, але він був старим та хворим і минулого року, і два роки тому, і п’ять. Сучий син тримається за життя, як кінська п’явка за шкіру, а те, що він не виходить з намету, може бути частиною якоїсь гри. Якщо ви зараз ударите по кочівникам, вони об’єднаються й стиснуться в один потужний кулак. Сьогодні кожен із Синів Війни має під собою від десяти до двадцяти тисяч вершників і власний шмат Степів, яким він керує, наче удільним князівством. Увійдіть тепер на терени будь-якого з них, і в Йавенира не буде іншого вибору, як віддати Пояс Війни та визначити свого наступника.

— Він може це зробити, навіть якщо ми не вирушимо.

— Він? Йавенир Кедо Бакен? Ми, здається, говоримо про різних людей. Йому довелося б домовлятися з Батьком Миру, хоча й невідомо, чи той живий, а ще він мав би отримати згоду Синів Миру, яких ось уже двадцять років він тримає під охороною. Ні. Почекайте, доки старий сучий син помре, а Сини Війни кинуться один на одного. В жодного з них зараз немає достатньо сил, щоб швидко й просто підкорити інших. Вони стікатимуть кров’ю довгі роки й, напевне, врешті-решт поділять Степи на кілька царств.

— А якщо ні? Якщо вони оберуть Батька Війни без крові? Зараз вони розділені, а за рік ми можемо зіткнутися із муром з копит. Дай нам щось більше — або ж відразу забери табуни.

— Виберуть без крові? Кайлео Гину Лавйо та Совиненн Дирніг? Аманеве Червоний та Завир Геру Лом? Вони ненавидять один одного так, що горлянки б поперегризали. А Киг Дану Кредо ненавидить усіх інших без винятку. Як тільки Йавенир подохне — Степи запалають. Тоді у вас буде шанс.

— Чи то — коли? За п’ять, десять, двадцять років? А я маю виховувати за цей час власних дітей?

— Певне, мати б цьому раділа. Скажу тобі ось що — деякі розумні люди в Імперії також розраховують на те, що се-кохландійське царство розпадеться на три або чотири менші держави. І знають, що ніщо так не об’єднує, як спільний ворог. Ми не дамо їм такого ворога, не в постаті великих караванів, що в’їжджають у Степи із Заходу. Вони б відкували на вас армію, серед Синів Війни з’явився б новий Батько — молодий і спраглий перемог.

— Ви боїтеся.

Це мало прозвучати як звинувачення, але Ласкольник лише кивнув.

— Не знаю, як там інші, але я — напевне. Двадцять років ми відбудовували східні та північні провінції. А за рік можемо все втратити. Тож так. Я боюся.

Дер’еко склав руки на грудях.

— Генерале, дай мені щось більше, ніж погрози й страх. Інакше ми вирушимо.

— Коли? Зараз? Дер’еко, нині початок осені, ще не почалися дощі, але за пару днів вони можуть піти, і Степи перетворяться на багно. Фургони загрузнуть по вісь. Ви не дістанетеся Півночі до морозів. А якщо навіть і зробите це, то там не буде достатньо корму для ваших тварин і часу на те, щоби поставити табори й опанувати височину. Програєте ще до того, як все почнеться. Ні, хлопче, ви планували вирушити десь за пів року, ранньою весною, коли багато води, свіжої трави, а дні стають дедалі довшими, тож можна проїжджати більше без відпочинку. Я маю рацію? Ну й, вочевидь, більшість кочівників тоді ще сидітиме в зимових таборах, далеко від головного шляху на височину. Перш ніж вони зорієнтуються, ви пройдете половину шляху. Такий був план, еге ж?

По мірі того, як кха-дар промовляв, обличчя Першого темнішало. Він виглядав так, ніби от-от мав вибухнути. Раптом він дико пирхнув і посміхнувся.

— Батько правий. Легко забути, генерале, з ким я розмовляю. Ти б і сам так зробив, еге ж? Вирушив би навесні?

— Так.

— Тож за пів року… ми зможемо поїхати?

— Я вже казав. Лиш якщо Йавенир помре, а його наступники почнуть різати один одного.

— А якщо, незважаючи ні на що, ми спробуємо?

— Чим стає фургон без коней? — повторив Ласкольник. — Ми вам не дозволимо.

— Справді?

Ох, як же прозвучало це «справді», яке тягнулося ліниво, із викликом у погляді. І з відповідною стійкою: ліва нога уперед, трохи зігнуті ноги, опущені руки, права — схована за спиною. Молоді й нетерплячі люблять швидко вирішувати такі справи. Особливо, якщо носять із собою зброю.

— Витягни ножа, Дере, і я особисто поламаю тобі кістки, — Кайлін уперше в житті чула, аби коваль говорив таким голосом — наче льодовик сунув уперед.

У кузні запанувала абсолютна тиша.

Кінське форкання в цій тиші прозвучало як удар грому. Кайлін мало не підстрибнула. Як, най йому грець, хтось зумів під’їхати під будинок так безшелесно? Обережно, посуваючись навпочіпки, вона дісталася до кінця стіни й визирнула з-за рогу.

Шестеро коней і п’ятеро вершників: усі в кольчугах і шоломах, зі зброєю при боці. Плащі, фарбовані в коричневий колір, звисали з їхніх плечей. У найвищого з них кидалася в очі червона кайма. Імперська кавалерія.

За наказом усі вони зійшли з коней. Четверо попрямували до кузні, п’ятий залишився назовні і, тримаючи в руках віжки, розг-лядався навколо зі зверхнім виразом обличчя. Кайлін сховалася та приклеїлася до тонкої стінки.

— Генерале Генно Ласкольнику?

Скільки ж разів вона вже чула цей тон, а надто в голосах солдатів, які служили в меекханській кавалерії. Ласкольник, той Ласкольник, для більшості солдат був другою людиною після імператора. А для декого — навіть першою.

— Кха-дар Генно Ласкольник. А хто запитує?

— Старший лейтенант Каневен-фель-Консет, Третя Хоругва Восьмого полку. Генерал Гевенролле передає вам свої вітання.

— Авельн? Він ще живий? Як він там?

— Разом із полком стоїть зараз в Омер-кла. Питає, чи пам’ятаєте ви про Еловінс.

— Хе-хе-хе… Ще й як! Він справді наказав вам про це згадати?

— Сказав, що ви зрадієте. Оце й усе.

— Хе-хе, він мав рацію, а… Це що?

— Наша страховка, генерале.

Щось у голосі офіцера змінилося. З’явилася якась похмура, непохитна впевненість, яка зазвичай товаришить людям, які тримають ніж біля чужої горлянки. Почувши цей тон, Кайлін відчула, як на спині проступили сироти. Вона лягла на землю й знову обережно визирнула за ріг будівлі. Солдат, який пильнував коней, уже не виглядав розгубленим: стояв, розвернувшись до неї боком, та уважно споглядав навколо. У руці тримав легкий арбалет із коротким ложем і невеликими дугами. Ідеальна зброя для того, аби ховати її під плащем. Погляд охоронця пройшовся кузнею. Кайлін завмерла, щоб її рух не привернув його уваги, і могла тільки слухати, що коїться всередині.

— Це не схоже на військовий арбалет, — озвався Ласкольник.

— Їдемо! — викрадач не мав наміру дискутувати. — Назовні чекає осідланий кінь.

— Я нікуди не збираюся.

Клацання зброї. Короткий, переривчастий крик. Хтось упав. На землю посипалися металеві предмети.

— Він житиме, — голос анітрохи не змінився. — А якщо йому швидко нададуть допомогу, то, можливо, навіть не залишиться кульгавим до кінця життя. Генерале, я отримав наказ доставити вас на місце живим чи майже живим. Про інших мови не було, тож якщо… — Спершу я його перев’яжу.

— Тепер — оцей.

— Стояти!

Вона майже бачила це: як Ласкольник кидається та встає між убивцею та іншим Фургонником. Хто був першим? Анд’еверс чи Дер’ко? Жоден навіть не озвався — клята верданнська гордість. Не виказуй страху, не виказуй болю, ворог — лише пил у твоїх очах і така інша дурня.

— Ти вцілив йому в стегно, кров бризкає. Ймовірно, стріла перебила артерію. Він живий лише тому, що стріла залишається в рані, але помре протягом чверті години, якщо хтось не накладе йому пов’язку. Тож обирай: або й мене застрелиш на місці, або даси мені три хвилини, щоб урятувати йому життя.

Ласкольник говорив спокійно й тихо. Вона не поставила б на життя того солдата й ламаного гроша. Кілька секунд панувала тиша.

— Три хвилини. Ти, старий, стань отам у кутку.

Старий. Підстрелили Дер’еко. Три хвилини.

Ці думки промайнули в її голові одночасно. Вартовий саме розвернувся до неї спиною, споглядаючи навколо, тож вона змогла відповзти. Озирнулася: єдиним фургоном, що його не бачив солдат, який пильнував коней, була кухня. Вона підхопилася на ноги та за кілька стрибків опинилися біля дверей.

Дві з половиною хвилини.

Вона увірвалася всередину та зустріла зацікавлені погляди Есо’бара й тітки.

— Ти ще тут? — Вее’ра широко усміхнулася.

Кайлін перейшла на низьку мову. Замахала руками.

«Велика небезпека. Погані люди. Підстрелили Дера. Викрадають Ласкольника. Дядько здоровий».

У цьому була головна принада анаго’ло. Кілька жестів — і в абсолютній тиші, без криків і розгубленості, вона зуміла переказати доволі складне повідомлення.

Двоє у фургоні завмерли на один удар серця. Потім тітка глянула на Кайлін поглядом чужої жінки. Тої, що проїхала із чоловіком увесь Кривавий Шлях.

«Скільки? Час?».

«П’ятеро. Тридцять довжин».

Анаго’ло не мав меекханських відповідників часу. Залишалося десь дві хвилини, а за дві хвилини верданнський фургон, ідучи із звичайною швидкістю, проїздив близько тридцяти своїх довжин.

«Хто?».

«Фальшиві солдати».

Їй навіть на думку не спало, що викрадачі й дійсно могли виявитися кавалеристами.

Тітка потягнулася до найближчої шафки й вийняла довгого ножа.

«Зброя».

Кайлін кивнула. Одного разу чула, як старий Бетт сміявся, що єдине місце в його заїзді, де зброї більше, ніж у замковому арсеналі, це кухня. Власне, таке можна було сказати про будь-яку кухню. І про цю — також. Ножі, тесаки, довгі виделки й гострі рожна називали столовими приборами лише аби якось відрізняти їх від зброї. Бо більшість із них ані гостротою, ані розміром не поступалися знаряддям, які використовувалися на війні.

Півтори хвилини.

Якщо вона добре знала Ласкольника — той не лише намагався зупинити кров у Дера. Точно комбінував кілька ходів. Але вона бачила тих людей — це не була випадкова банда. Треба дістатися до кха-дара раніше, ніж той намагатиметься скоїти якусь дурню — а ті солдати його вб’ють.

Вона озирнулася, чуючи звук стягання з пічки казана із супом. Тітка накинула на його вушка якесь шмаття і зі стогоном поставила на підлогу. Витягла менший, як на око, двогалоновий казанок і перелляла до нього киплячу рідину.

«Дві жінки. Несуть їжу чоловікові. Безпечні, — жестикулювала спокійно. — Дозволять підійти».

— Або застрелять. У них є арбалети, — тихо пробурмотіла Кайлін, тримаючи в кожній руці по важкому ножу.

Потім обрала той, який був зубчастим і трохи коротшим. А ще взяла рожен на сорок пальців. От тільки як його сховати?

Тітка з розумінням кивнула та всунула рожен у вухо казанка.

«Легше нести. Прихована зброя. Тримай за руків’я».

Вее’ра сунула один із ножів за пояс, а другий заховала в рукаві. Глянула на сина.

— Ми спереду, а ти — ззаду, — перейшла на звичайну мову. — Виходиш перший. Чекай, поки не почнеться. Будь обережний.

Хвилина.

Есо’бар кивнув, поправив кавайо за поясом, а потім без слова вийшов з фургона й побіг до кузні. Вее’ра прикрила очі, на мить нахилила голову, вдихнула глибоко.

— Йдемо.

Вони вийшли, обережно несучи казан між собою. Суп парував, розповсюджуючи навколо смачний запах, дерев’яне руків’я рожна впивалося Кайлін у пальці, захований за пояс ніж колов у поперек. Двадцять кроків, які відділяли їх від кузні, здалися дорогою, яку неможливо подолати. Кайлін ледве ковтала слину. Що вони побачать, коли встануть у дверях? Сліди копит на подвір’ї та два трупи всередині?

Коні були на місці, як і охоронець. Побачивши жінок, що наближалися до нього, він нахмурився й виконав жест, наче мав намір заступити їм дорогу.

— Я помітила солдатів і відразу подумала, що ви за якоюсь справою приїхали до генерала, — широко усміхнулася тітка. — Постав це, дитинко. Ну я й принесла суп, щоби вас нагодувати з дороги, бо було б соромно, якби гості поїхали голодними.

Вони поставили казанок на землю, Кайлін залишилася із рожном у руці. Спрямувала його вістрям униз і одним поглядом охопила те, що відбувалося в кузні. Анд’еверс стояв біля ковадла, його руки були вільно опущені, а обличчя сховане в тіні. Ласкольник — навколішки біля Дер’ека, затуляючи його. Почувши Вее’ру, він навіть не підвів голови. Кавалерист у плащі, обшитому червоним, усміхнувся, побачивши двох жінок, а троє інших вершників, що стояли всередині кузні, окинули їх байдужими поглядами. Якби вони й справді прибули сюди, щоби почастувати всіх супом, то саме тепер мали б зрозуміти, що тут щось сталося. Жоден нормальний солдат не зміг би протистояти таким запахам.

Тітка схопила казанок за вушка й рушила в кузню. Раптом зупинилася, на половині кроку, ніби лише зараз помітила Ласкольника та Першого, який лежав на землі.

— Що сталося?! — вона підбігла, тягнучи за собою казанок.

— У нас тут стався нещасний випадок, — лейтенант глянув на Кайлін, зачепився оком за щось за її спиною і майже непомітно кивнув. — Зараз поїдемо по лікаря. А панянку прошу всередину.

Вочевидь, вони хотіли, аби всі вони опинилися всередині, бо вбивство когось на подвір’ї могло би привернути увагу й залишити чимало слідів. Кайлін стримала дихання, дивлячись, як тітка прискорює кроки. Офіцер усміхнувся миролюбно та вказав їй на Ласкольника.

Щось притиснулося до спини Кайлін, а потужна рука слизнула їй навколо шиї. Вона очікувала на це, тож лише напружила м’язи й тоненько писнула, бо саме так поводилася б будь-яка дівчина на її місці. Тітка Вее’ра зробила ще кілька кроків уперед, піднесла казанок і, минаючи офіцера, крутнулася на п’ятці і хлюпнула супом в його обличчя.

Солдат, який тримав Кайлін, гаркнув щось просто їй у вухо й стиснув шию сильніше. Виття попареного офіцера заглушив шум крові у вухах і хрип, який мимоволі вирвався з її горлянки. Вона сперла рожен у стопу напасника й натиснула з усіх сил. Вістря пройшло крізь тіло та принаймні ще на шість пальців заглибилося в землю.

— Сука-а-а! — рев мало не заглушив її, а утиск зменшився.

Вільною рукою вона вихопила ножа з-за пояса й, крутнувшись перед чоловіком, хльоснула того по обличчю. Вигнуте вістря зачепило око, відхопило половину щоки і гладко ввійшло під застібку шолома. Рев перейшов у хрип.

Вона схопила його руку, в якій він усе ще тримав арбалет, і спробувала вирвати зброю.

Спуск, натиснутий останньою судомою пальця солдата, послав стрілу в землю. Вона відпустила приклад арбалета й потягнулася за шаблею солдата, розуміючи, що робить усе так жахливо повільно, що кожної миті може пролунати нове дзвякання й стріла простромить її навиліт.

Дзенькнуло навіть двічі, але жодна стріла не була посланою в її бік. Дівчина вихопила шаблю і кинулася в кузню. Все відбувалося одночасно. Ласкольник підхоплювався із землі з кавайо в руках, Анд’еверс тримав невідомо звідки взятий пробійник, а офіцер, затуляючи долонями обличчя, вив як божевільний.

Есо’бар вихопився з-за рогу і за два довгі стрибки дістався до солдата, який стояв ближче за інших. Його ніж матово виблискував, а солдат, відчувши рух, почав розвертатися із шаблею, наполовину витягненою з піхов. Вони зіткнулися. Третій, стрибаючи мов кіт на зігнутих ногах, кинувся на солдата й перекинув його на землю. Бризнула яскрава артеріальна кров.

Двоє останніх кавалеристів устигли відкинути вистріляні арбалети й вихопити зброю. Поки Кайлін бігла, то бачила все наче уві сні, наче кожна постать рухалася в густому сиропі. Той, хто стояв ближче до коваля, помітивши удар пробійника, поставив блок. З тим самим успіхом він міг спробувати зупинити фургон на повному ходу: двадцятифунтовий молот ударив точнісінько у вістря шаблі, сталь зойкнула і зламалася. Молот гепнув чоловіка посеред грудей і не зустрівши опору, занурився в них на добрі два пальці. Сила удару кинула викрадача на стіну.

Останній нападник завдав Ласкольникові укол у глибокому випаді, а в наступну мить кха-дар був уже поряд із ним. Кривий клинок кавайо блиснув — і шабля впала на підлогу.

Офіцер вищав.

Кайлін дивилася, як дядько спокійно робить два кроки до нього, здіймає над головою молота й з усієї сили опускає його на потилицю солдата. Хрупнуло, запанувала тиша.

Вона зупинилася.

Коваль стояв. Есо’бар підводився із землі із закривавленим ножем у руці. Навіть Дер’еко вже був на ногах, хоча примітивна пов’язка на його стегні встигла просякнути кров’ю. Ласкольник тримав свого кавалериста за горлянку. Чоловік затиснув здорову руку на правому зап’ястку, намагаючись зупинити кровотечу. Кха-дар присунув до нього своє обличчя й просичав:

— Ти та я, друже. Поговоримо, — глянув на коваля. — Розпалиш горно?

Анд’еверс не дивився на нього. Дивився в куток кузні, де, наче купка ганчір’я, лежала невеличка постать.

— Вее’ра? — прошепотів він.

Тепер усі глянули в той бік. Тітка досі стискала рукою дугу казанка, парували залишки супу, а з її грудей стирчало дві стріли.

Кайлін відчула, як під нею підгинаються ноги, сперлася шаблею об підлогу, щоби не впасти. Десь ударили двері, решта родини, зацікавлена галасом, бігла на порятунок, але Кайлін знала, що вже надто пізно. «Чекайте, поки не почнеться», — сказала тітка. Вона знала, що в них є арбалети, знала, що вони ними скориста-ються, а солдати, ким би вони не були, керовані інстинктом, вистрелили в того, хто перший напав на їхнього командира.

Вона відчула, як десь всередині, за грудиною, щось тріскається.

— Тьотю…

Вона впала на коліна.

— Мамо? — Есо’бар опинився біля матері першим, впав на коліна, торкнувся шиї, губ, глянув на долоню, вкриту червоним, із таким виразом на обличчі, ніби бачив кров уперше в житті. — Мамо?! Ма-а-амо-о-о!!!

Коваль стояв скам’янівши. Перший був подібний на статую. Обидва, згідно із найкращими традиціями Фургонників, приховували свої почуття глибоко всередині. І лише долоні Анд’еверса, стиснуті на руків’ї молота, побіліли, немов хтось їх обсипав борошном.

З-за рогу вихопилася Нее’ва, дико писнула, кинулася до матері. Дівчатам можна плакати публічно без ризику втратити обличчя. Кайлін скористалася цим привілеєм.

Не знала, що сталося. Очі її були заплющені, на губах та щоках — сіль. Раптом хтось крикнув і впав. Кайлін почула кілька швидких кроків, що наближалися — хтось біг. Вона розплющила очі й в останню мить прикрилася рукою.

Бранець, останній з дружини викрадачів, вирвався від Ласкольника й кинувся до коней. Стікав кров’ю, стискав руку на перерубаному передпліччі, але намагався врятувати життя. Копнув Кайлін носаком військового чобота, і якби вона не захищала обличчя рукою, зламав би їй гортань.

Вона відчула паралізуючий біль, що пішов уверх по руці до плеча, і її відразу наче вдарило вогнем — сильно, аж до зупинки подиху. Вона впала на спину, намагалася підвестися, але ноги відмовили. Один дикий стрибок — і вбивця вже був у сідлі.

Вона підхопилася, він наїхав конем, перекинув її — і раптом всюди навколо були самі лиш копита: великі, підкуті залізом, які били об землю, так близько від м’якого тіла. Дівчина скрутилася, закриваючи рукави голову. Якесь із копит ударило їй в ребра, Кайлін крикнула. Кінь розвернувся й полетів у бік проходу поміж фургонами, просто у степ.

Хтось пробіг поряд, заіржав другий кінь, почалася погоня. Вона закашлялася, намагаючись підвестися і спираючись долонями об землю. Рука, ушкоджена копняком, підломилася. Кайлін мало не зарилася носом в пісок.

Ніхто не підійшов, аби їй допомогти.

Вона підвела голову. У кузні всі стояли нерухомо, ніби скам’янівши.

Ласкольник, і собі підводячись із землі, завмер на половині руху, дівчата, сповнені невимовного жаху, дивилися кудись поза нею. Есо’бар притуляв до грудей голову матері — здавалося, його нічого більше не обходить. Близнюки, Дет’мон і Мер’данар заклякли в якихось дивних позах, наче раптові чари паралізували їх на ходу.

Першого не було.

Мить вона вдивлялася в усю цю сцену, намагаючись зрозуміти, що це значить, незважаючи на біль, розпачливе гупання серця й брудний пісок під повіками.

Він поїхав. Верхи.

Анд’еверс втратив сьогодні і дружину, і сина.

Ласкольник нарешті підвівся з землі.

— Кайлін, на коня! Якщо сповзе пов’язка — він за пару хвилин стече кров’ю.

Вона встала на ноги, схопила під вузду найближчого коня. Армійська тварина неохоче підкорилася чужому дотику, але відразу відчула, що несе на спині справжнього вершника.

Ласкольник уже сидів у сідлі. Вони розвернули коней і погнали за Дер’еко.

* * *

Наздогнали його приблизно в милі за містом. Він віз убивцю, перекинувши того через сідло. Побачивши їх, усміхнувся синіми губами.

— Есо мав рацію, — прохрипів. — З кінської спини видно далі. Схоплений кавалерист висів безладно, наче якийсь лантух.

— Добрий поріз, генерале. Він мало не стік кров’ю, — Дер’еко похитнувся, зблід іще більше. — Інакше я його не наздогнав би.

Кайлін під’їхала з лівого боку. Сідло, попона, попруга й стремено були в крові.

— Злазь, — наказала вона.

Він похитав головою.

— Я стискаю йому боки з такою силою, що він ледве дихає… Пов’язка ослабнула, коли я біг… Якщо відведу ногу від сідла… бризне пару разів — і я впаду.

Ласкольник під’їхав до нього, грубо зв’язав бранця, використовуючи пута як джгут. Потім кинув оком на Першого. Без слова протягнув ремінь біля його паху, взяв у петлю, сунув туди шматочок деревини, почав замотувати. Дер’еко засичав, закусивши губу.

— Нічого кращого я не вигадаю, — голос кха-дара був спокійним і байдужим. — Може, втратиш ногу, але не помреш тут мені, хлопче.

Хриплий сміх прозвучав наче іржання.

— Навіщо… ще один баніта в Степах… до того ж… без ноги? — Дер’еко похитнувся і був би впав, якби Кайлін його не підтримала.

— Потім, — відрізав кха-дар. — Потім порозмовляємо. А тепер — повертаємося додому.

— Але… в мене вже… немає дому.

Ласкольник без слова розвернув коней і скерував їх на Літрев.

* * *

Вони почекали, аж поки спадуть сутінки, коли жоден клієнт точно не з’явиться у коваля. Перев’язали бранця, дозволили йому відпочити й почали допит.

Кайлін сподівалася, що Ласкольник поставить на ноги весь чаардан, а може, й усе місто, але ні. Заборонив це робити. Коли спійманого викрадача розтягнули на підлозі в кузні, лише родина коваля, вона й кха-дар знали, чого сподіватися.

Вона хотіла бути на допиті, але їй заборонили. Анд’еверс і кхадар — обидва, наче керовані однією волею.

— Ні, донечко. Ти не дивитимешся на це.

Ласкольник стояв спиною до в’язня, який, голий та спітнілий, глипав у його бік вибалушеними очима. Здавалося, що він от-от перегризе шматок деревини, який сунули йому між зуби.

— Він убив тітоньку.

Вона не знала, що можна сказати ще. Зрештою ці слова зараз нічого не значили. «Убив тітоньку» звучало так само, як «спік хліб» чи «напоїв коней». Вона намагалася не думати про те, що несли ці слова, бо якби дозволила прихованій у них правді прослизнути вглиб її душі, то захлипала б, скрутившись у клубок. Але ні, не зараз. Іще було трохи роботи до виконання, навіть якби вона мала особисто здерти шкіру з того сучого сина.

В’язень глянув їй у вічі й напнув м’язи так, що аж затріщали ремені.

Ласкольник обережно взяв її за підборіддя, розвернув до себе. Подивився в очі.

— Ні. Якщо ти залишишся з нами — тебе це змінить. Повір, одна справа зарубати когось шаблею чи послати в нього стрілу в бою, а зовсім інша… це. Відпусти це, Кайлін.

— Що?

— Відпусти це. Заплач, як зараз плачуть дівчата, потрощи трохи посуду, як Есо’бар, збий собі кулаки, б’ючи в стінку фургона, як близнюки. Не стримуй цього, бо воно зжере тебе зсередини.

Вона шарпнула головою й звільнилася від його пальців.

— Не зможу, кха-даре. Ще ні. Мушу знати, хто саме дав їм наказ приїхати сюди.

— Ми довідаємося.

— І ти мені скажеш?

— Якщо зможу.

— Якщо зможеш? — вона мимоволі звела брови й посміхнулася, шкірячи зуби в дикій гримасі.

— Якщо зможу, — повторив він, ніби не помітивши виразу її обличчя. — Йди вже.

Випровадив її, а потім розвернувся й прикрив легкі двері. Вогонь горна змальовував на плетених стінах кузні гнучкі тіні.

Вона дивилася на них, стоячи, немов пустивши коріння в землю. Бердеф уже був поряд. Не супроводжував її в поїздці до сім’ї, не встиг повернутися вчасно. Зате тепер їй здавалося, що його кудлата присутність ніколи її не залишить. Він не занурювався в страждання. Як і кожна людина, знав біль утрати, але цієї миті найважливішою для нього була рана в душі Кайлін. Він відрізав її від розпачу, полегшував напади смутку.

Аби не це — вона б вила в небеса.

Не пам’ятала, скільки часу так стояла. Годину? Дві? Це не мало значення. Спершу зсередини кузні доносилися лише звуки міхів, а їх супроводжував радісний танець тіней на стінах. А потім почалося.

Тихий шепіт, ще тихіша відповідь, наступні запитання, а тоді довші фрази, виштовхані з перехопленої жахом горлянки, короткий обмін словами. І знову. Запитання, відповідь, запитання… Вона не чула слів, не намагалася їх зрозуміти, лише вслухувалася в їхню мелодію. Спокій, рішучість і впевненість в одному голосі, страх, переляк і смуток — в іншому. Аж раптом у тому голосі з’явився спротив, відчайдушність. Хтось повторив запитання, відповідь була ще коротшою, її ніби супроводжував плювок. Схоже, в’язень відійшов від шоку та знайшов у собі рештки відваги.

Вона злегка передбачувала, що саме зараз відбудеться. Чергового питання не почулося, міхи запрацювали інтенсивніше, а потім — сичання. Обридливе, вологе й мокре, наче шмат заліза гартували в барилі. Не було крику — лише стлумлене, здавлене кляпом виття й звук тіла, що билося об землю.

А потім — наступні запитання, поставлені тим самим тоном, що й попередні. І шепіт: благальний, гарячковий, перерваний схлипуваннями. І звук кляпу, який втискають у горло. І знову дихання міхів і сичання.

І нові питання.

Вона стояла перед кузнею, коли горно розжарювалося й темнішало, а на тлі миготливого полум’я вгадувалася потужна фігура з молотом у руці. Тоді Кайлін чула щось, що могло бути лише звуком ламання кісток. Коли в’язень плакав, благав і схлипував. Коли блював і давився.

Нові запитання — одне за іншим — незмінно тим самим спокійним, байдужим тоном. Ласкольник, поволі розуміла вона, її кха-дар, був не лише ходячою легендою Степів. Він, як розповідали, починав як баніта, вигнанець, перш ніж доля та військова завірюха поставили його перед обличчям імператора. А під час війни? Скільки бранців він ламав отаким-от чином, бо інформація була в тисячу разів ціннішою за докори сумління? Напевно, не особисто. Вистачало й того, що він як генерал наказував допитати когось, що відсилав розвідку, аби взяла за язика, що вже призводило до припалювання п’яток та виривання нігтів. Що треба мати в собі, щоби робити такі речі? Як сплять після чогось такого? Вона тихенько відступила, розвернулася й пішла, поки не опинилася поза колом фургонів. Кузня стояла на краю Літрева, за її межами відкривався вид на Степи. Місяця не було, але завдяки цьому зірки світили особливо сильно. Вона сплела руки на грудях і сперлася об фургон. Пес досі супроводжував її, і цього разу його смуток був майже відчутний фізично. А може, це був її смуток? Вона потягнулася вглиб.

Тьотю?

З того часу, як вони повернулися із бранцем в кузню, Кайлін відчувала її, як відчувають чиюсь присутність у до того часу порожній кімнаті. Вона була тут, не пішла. Чекала чогось, а Кайлін боялася до неї обізватися.

З’явилася раптом, без попередження. Подивилася на Кайлін.

Вибач мені, тьотю. Прошу.

Не мусила говорити цього вголос.

Тітка лише усміхнулася, а тоді торкнулася її щоки.

Привіт. Люблю тебе. Журюся. Це не твоя вина.

Якби я не прибігла до вас…

Вее’ра поволі похитала головою. Духи завжди були німі, позбавлені матеріальної постаті, не могли говорити. Хіба що знали анаго’ла.

Мій вибір. Я знала.

Через мене — саме лиш зло.

Усмішка тітки була такою ж, як і раніше.

Нерозумна коза. Клятви принесені. Каравани вирушать. Ми маємо шанс.

Щось промайнуло поряд і всоталося в ніч.

Він помер. Бідний хлопець.

Кайлін усміхнулася до Вее’ри. Лише вона могла так сказати про свого вбивцю.

— Я кохаю тебе, тьотю, — сказала вона вголос.

Я кохаю тебе, донечко.

Зникла тої миті, коли поряд із Кайлін встав Ласкольник.

— Він помер.

— Я знаю. Що він сказав?

— Не можу про це розповісти, донечко. Це справи… Дізнаєшся, але поки зарано.

Він замовкнув на мить, наче чекаючи на вибух її злості. Вона ж мовчала.

— Колись скажеш мені?

— Так. Обіцяю.

— Добре. Що з Першим? Коваль сказав?

— Ніхто, крім родини, не бачив його в сідлі. Вони мовчатимуть. Анд’еверс… еластичний. Але все залежить від Дер’ека. Чи зможе він нагнути свою, гм, фургонність. Розумієш?

— Авжеж. Я поговорю з ним. Я і решта. І… що ти пообіцяв дядькові?

Він навіть не здригнувся.

— На Фургонницьку височину можна дістатися, мандруючи на північ та оминаючи Олекади зі сходу. Вони мали саме такий намір. Це означало б, що десь п’ятсот, або й більше миль їм довелося би битися за кожен крок. Це самогубство.

— Отже?

— Я, Ґенно Ласкольник, — почав він тихо промовляти, — генерал Першої Кінної армії, присягаюся, що знайду їм інший шлях на Літеранську височину. Такий, якого ніхто не очікує. Для жінки, яка марила, аби знову поїхати в каравані, і яка з казанком супу встала проти п’ятьох озброєних бандитів. Присягаюся Гривою Чорної Кобили. Ти чула, Кайлін? Ти меекханка й наполовину прибрана донька верданно. Ніхто не був би кращим свідком.

— Я чула, кха-даре.

— Добре. Тож почуто.

Ласкольник розвернувся й пішов. Лише за мить вона відчула сморід крові та паленого м’яса, який тягнувся за ним.

Кожен сам несе свій камінь.

І все, що з ним пов’язане.

ОЦЕ НАША ЗАСЛУГА

Небо ще залишалося темним, а з гір дув холодний пронизливий вітер, коли Дерван вийшов із заїзду. Запахнув кожушанку, дихнув у захололі долоні, енергійно розтер їх. Мерзнув. Зима ніяк не бажала відступати, нагадувала про себе, а особливо в такі ночі, як ця, сріблячи памороззю землю. Цей старий скнара Омераль не дозволяв розпалювати піч частіше одного разу на день, тож вилазити з ліжка блідим світанком було серйозним викликом.

Ранкові обов’язки Дервана були прості: нагодувати тварин у хліві, принести дров від шопи, розпалити пічку в кухні та поставити воду на кашу. Усе мало бути готовим, перш ніж прокинеться решта мешканців. Така вже доля наймолодшого парубка в заїзді.

Дві корови та чотири кози не вимагали надто багато праці: трішечки сіна й одного цебра води повністю їм вистачало, дерево було порубане, а криниця — не надто глибока. Зазвичай все порання тривало десь чверть години.

Він підвів погляд, уважно оглядаючи стіну густого лісу, який, хоча й на відстані десь в половину милі, постійно будив у ньому незрозумілий страх. Дерван не любив того лісу, уникав його вдень, боявся вночі, а найбільший страх він відчував саме напередодні сходу сонця. Може через те, що ліс видавався особливо грізним, наче велике похмуре чудовисько, яке розкинулося під ногами могутніх гігантів і щомиті готове кинутися йому в горлянку.

Здавалося, над лісом каменем можна докинути — висіли Олекади. Висіли, похилені уперед, похмурі й неприступні. Дикі вершини, чорні на тлі вже освітленого неба, виглядали як фрагмент декорацій у величезному театрі тіней. За годину, коли посвітлішає, гори являть свою форму, відкриють світові порепані скелясті обличчя, насміхаючись з весни білими шапками, покажуть щербаті перевали, ніби лагідні, але такі ж непрохідні, як і обривчасті урвища.

Він широко позіхнув. Власне, Дерван любив ці вранішні миті. Жодних криків, штурханини й постійного підганяння на роботу. Він міг працювати в тому темпі, в якому йому було зручно, і ніхто йому через це не докоряв. Міг зупинитися, коли хотів, задивившись у бліде небо, обігріти долоні біля розпаленої пічки. Якусь хвилинку міг уявляти, що лишився сам-один у заїзді, що трійця інших парубків, старий Омераль та його буркотлива, злостива дружина зникли, виїхали, залишивши його самого. Тоді він міг би бути щасливим, і навіть стара каша, намащена кількома шкварками, смакувала б йому краще.

Позіхнув знову й рушив до хліва. Стоячи в дверях та ігноруючи нетерпляче помукування корів, кинув оком на дорогу, до якої притулився заїзд.

Двадцять чотири стопи завширшки й чотириста дванадцять миль завдовжки. Таким був цей тракт, який починався біля підніжжя Кременевих гір, перетинав Ґоденську височину, Ловен, Лав-Онее, аби закінчитися в Дюлевеї, біля східного кінця Ансар Kipper. Праця, вкладена в будівництво цієї дороги, перевищувала будь-які людські очікування. Бо меекханці не визнавали існування чогось на кшталт природних перешкод. Аби хтось провів вздовж тракту лінію — виявилося б, що протягом усієї довжини дорога не відхиляється від ідеальної прямої більш ніж на пів милі. Та й це могло статися радше через помилки у вимірюванні, аніж через сили природи. Надто прямовисні узгір’я прокопувалися, річки перестрибувалися мостами, багна осушувалися, засипалися озера й прорубувалися похмурі ліси.

Дерван знав від купців, які мандрували вздовж східних провінцій, як виглядає увесь тракт; знав також і те, як його будували, але все одно ледве міг собі це уявити. Гігантські армії робітників, які, наче мурашки, проривають шрам на обличчі світу. Причому — роками поспіль. Перш ніж він потрапив сюди, мешкав поблизу каменоломні, звідки брали матеріал для будівництва, й на власні очі бачив, що всі оповістки про впертість південців були правдою. Лише вони могли зробити щось таке: вирвати, видряпати половину гори, а потім перенести її на нове місце й покласти на землю у вигляді кам’яних плит. Завжди, коли він виходив на дорогу, пізнавав мало не містичне відчуття: ого, це він іде горами, людською силою пониженими до рівня землі. І все лише для того, аби мати змогу торгувати.

Бо торгівля була кров’ю Імперії, а шляхи — її венами. Коли надходила пізня весна, пізнє літо й осінь, коли сади й винниці угиналися від плодів і наближався традиційний час забою худоби, на дорогах Меекхану з’являлися десятки й тисячі купецьких фургонів. Зима та рання весна, як оця, що стояла зараз, були часом сповільнення, коли коліс на шляхах туркотіло все менше. Це тоді в таких малих заїздах, як їхній, наставали часи затягувати паски. Купці тепер заїжджали до них нерегулярно, якщо й заїжджали взагалі.

Корови привітали Дервана лагідним муканням. Він наповнив жолоб, кинув трохи сіна нетерплячій худобі й долив води в поїлки. Сіно також скінчилося. Один із прислужників, який працював тут довше за Дервана, стверджував, що заїзд будували без доброго планування. До Блереґа, який лежав на Півдні, було дев’ять миль, а до Валенера, що лежав на Півночі — десять. Купецький фургон, ідучи імперським трактом, без зусиль долав двадцять миль денно. Це було легко порахувати — більшість проїжджали шлях між двома найбільшими містами Лав-Онее без необхідності затримуватися на ночівлю. Тож в їхньому заїзді зупинялися ті купці, які могли собі дозволити лиш одного коня, а тому воліли не ризикувати, що він помре дорогою. Також їхніми постояльцями були ремісники, які подорожували пішки, мандрівні торгівці, весь скарб яких містився на їхніх спинах, фокусники й артисти та якась інша голота. Незважаючи на це, більшу частину року їх було так багато, що в заїзді ніхто не голодував і не нарікав на брак праці.

На подвір’ї форкнув кінь.

Дерван завмер, спершись на коров’ячий бік. Заблимав, ігноруючи сироти, що проступили по його тілу, і аж зігнувся, прислухаючись. Може, це йому здалося?

Кінь форкнув знову й ударив копитом об землю.

Хлопець роззирнувся темним хлівом: цеберко для води, кілька мотків мотузки, шматок ланцюга, вила. У голові проносилися дикі думки, що скеровували до одного-єдиного висновку.

Він не чув туркотіння коліс, тож це був не фургон, а вершник. Стояв блідий світанок, а західним небокраєм досі були розсипані зірки. До найближчого міста — дев’ять миль, а поблизу не було жодного села. Вершник, якщо він вирушив із міста, мав би виїхати темної ночі, але брами не відчиняли до сходу сонця, хіба якщо трактом не мчав кур’єр із якоюсь важливою новиною. Але кур’єр верещав би на все горло, аби його коня напоїли водою й подали вина для нього самого. А цей стояв мовчки.

Єдиним вершником, який міг би з’явитися цієї пори, міг бути якийсь бандит із гір. Олекади лежали близенько, а на передновку бандити також голодували. Відчайдухи. Вони могли вилізти з лісів і напасти на самотній заїзд.

Дерван знову глянув на вила.

Обережно, навшпиньки, підійшов до дверей та приклав око до шпарини. Кінь стояв серед двору сам, із порожнім сідлом, звісивши голову. Дервану досить було просто кинути оком, щоб зрозуміти, що це не тварина гірських розбійників. Ті їздили на малих, дебелих і кудлатих поні, а цей жеребчик був високим, рослим і довгоногим. Як коні кур’єрів. Проте в їхніх коней не було такої важкої, багато оздобленої збруї. До того ж вони не були обвішані саквами.

Йому знадобилося кілька ударів серця, аби зрозуміти, який це шанс. Самотній кінь без вершника, з напханими сумками на спині. Багатство.

Забувши про обережність, він штовхнув двері й вийшов на подвір’я.

Помалу, аби не сполохати тварину, почав до неї наближатися.

Кінь глипнув на нього оком і форкнув якось… із викликом. Дерван не знався на таких жеребчиках, найчастіше мав справу зі спокійними купецькими важковозами — флегматиками з широкими спинами й грубими кістками, спроможними цілий день тягнути навантажений віз. Їм ніколи не спадало на думку, що людину можна вкусити, копнути або затовкти копитами. Але цей здавався геть іншим.

Масивні груди, сильні ноги, міцний задок — пропорції швидкого бігуна. Ну й лише зараз він зауважив, що з-під в’юків стирчить сагайдак із луком та стрілами. Власник коня, ким би він не був, напевне, не вів спокійного життя. Світла смужка, що тягнулася вище правої передньої ноги жеребчика, не могла бути нічим іншим, ніж шрамом. Цей кінь не раз брав участь у битві, й судячи з того, як він бив копитом у землю, зовсім не боявся чужих. Бойова тварина.

Ця думка зупинила його на місці. Від бойових румаків його неодноразово застерігали. Така тварина могла й убити.

Кінь, ніби відчувши його вагання, став нерухомо. Опустив голову й завмер. Дерван почекав хвильку й, зібравши всю свою відвагу, зробив крочок уперед.

Жеребчик підвів голову й форкнув із явною насмішкою. Потім відвернувся задом і легко махнув правою передньою ногою, наче перевіряючи, чи знаходиться людина на відстані копняка. Хлопець відступив.

— Не розважайся, Торине. Він не намагається тебе вкрасти… мабуть.

Дерван аж підскочив.

Вона вийшла з-за корчми. Була мало не його зросту, світловолоса, вдягнена по-чоловічому. Волосся заплела в коротку косу, через що здавалася дівчинкою. Могла би справляти враження беззахисної, якби не шкіряний панцир і пояс, який вона саме застібала. З одного боку пояса звисала шабля, а з іншого — важкий кинджал.

— Він злий, бо не виспався, — пробурмотіла вона, обтріпуючи штани. — Й охоче б когось укусив або копнув.

Зміряла його зеленим поглядом.

— А якби ти спробував його вкрасти, мені б довелося потім половину дня відмивати його копита від крові.

Хлопець ковтнув слину, розуміючи, що рух його борлака скаже їй про все. І відразу відчув злість. Він же не був проклятим богами злодюжкою, а чесно заробляв на свій хліб!

— Я думав, що він приблукав сюди сам по собі. Закон тракту говорить, що такий кінь належить тому, хто його знайде.

— Я про це знаю, а тому й сказала, що, скоріше за все, ти не мав наміру його красти, — скривилася вона легенько. — Валенер звідси далеко?

— Десять миль, е-е-е… панянко.

Кайлін кивнула, а в її очах затанцювали іскорки.

— Панянко. Мило. А чи дорога до Кеглорена вільна? — вона клацнула пальцями, і кінь підійшов до неї, немов собака. Злостиво форкнув їй просто у вухо, але дівчина не звернула на те уваги, весь час споглядаючи на Дервана.

Кеглорен? Він пам’ятав, що тракт десь за три милі до міста відгалужується на Схід, у бік замку, де, як казали, розташовувалосяякесь військо. Але про саму дорогу він нічого не чув, бо жоден із їхніх гостей ніколи туди не вибирався.

— Не знаю, — завагався він. — Але якби щось було не так із шляхом, то ми бачили б імператорських будівничих, які їхали б у той бік. Два роки тому, коли один потік вийшов із берегів і підмив шлях, то до фортеці поїхало п’ятдесят возів із робітниками й матеріалами. Тож, мабуть, там все нормально.

Вона кивнула на знак того, що його роздуми її задовільнили.

— А де тут найближчий водопій чи річка?

— Три милі звідси, в бік Валенера, протікає Малава. Там купці часто напувають своїх тварин, але й тут у нас є добра криниця… — він вказав рукою. — Вода чистіша, ніж у річці.

Вона усміхнулася, мружачись. А далі, перш ніж він встиг зорієнтуватися, вже була в сідлі. Сиділа так вільно, ніби й народилася в кульбаці.

— Заощаджуйте її, — порадила. — І скажи корчмареві, що ті, хто наближаються, охоче заплатять за чисту воду, якщо ціна не буде надто високою. Але вони, напевне, не заночують у заїзді.

Розвернула коня.

— І ще скажи йому, що найближчими днями він може не боятися розбійників. Дякую за інформацію, — в повітрі блиснула срібна монета.

Дерван знав, що не розповість про цю вранішню гостю, бо корчмарка використала би це проти нього. Бо чому ж він не підмовив дівчину поснідати? Або чому не запросив до кухля гарячого пива? Та й узагалі, що це значить, що вони можуть не боятися розбійників?

Зрозумів це лиш опівдні, коли перші фургони заторохтіли окутими колесами по тракту.

* * *

Тільки-но Кайлін повернулася на шлях, то попустила віжки й дозволила коневі піти галопом. Думала сходити до вітру, а цей забутий усіма заїзд був єдиним закритим місцем з того часу, як вони виїхали з міста. Щоправда, залишався ліс, але вона воліла б подзюрити серед шляху, ніж в’їжджати між дерева.

Поки вона розмовляла з парубком, Дагена, Кошкодур та Янне добряче випередили її, але це було й непогано. У Торина був пре-паскудний настрій не лише через необхідність прокидатися до світанку, а й тому, що йому було холодно. У неї самої задок мало не примерзав до сідла; на Півдні весна вже давно вкрила би травами всі Великі Степи, а тут вони немов відступили в часі на добрий місяць. Поля й луки, які вона минала ліворуч, досі не зеленіли жодним стеблом, кожний видих виривався хмаркою пару, а від гір тягнуло холодним вологим повітрям.

Поконавши невеличкий пагорок, вона побачила решту групи десь у чверті милі попереду. Вони їхали ступом, стремено біля стремена, коні трохи парували на холоді. Схоже, вони також пройшли якийсь шмат дороги галопом. Дагена озирнулася за плече й помахала їй. Кайлін пустила коня коротким чвалом.

Наздогнала їх за кількадесят ударів серця. Торин неохоче сповільнився і пішов боком, гризучи вудило. Йому бракувало руху, перегонів і битв; замість цього вони мандрували вже десять днів імперським трактом: прямим, нудним і рівним, як стіл. Єдиним урізноманітненням подорожі були мильні стовпи із вказаними на них відстанями. Від нудьги Дагена рахувала їх, а останнього разу вона налічила сто п’ятдесят. Сто п’ятдесят миль за десять днів. Вона б у житті не помислила, що таке можливо.

— Ну і як заїзд? — Кошкодур усміхнувся у вуса.

— Діра. З тих найбідніших.

— Якісь гарненькі корчмарки?

— Не звернула уваги, але був цілком непоганий парубок. Можеш повернутися, як є бажання…

— Може, на зворотному шляху. Якщо він добряче поголиться…

Янне усміхнувся, Дагена закотила очі. Такий був ефект від десятиденного перебування в дорозі у постійній розвідці, у постійному перебуванні вчотирьох. Через два дні в них закінчилися нормальні теми для розмов, а місцина навколо не давала приводу для нових. Праворуч вони весь час мали похмурий ліс і гори, що висіли над ним, а ліворуч — таку ж похмуру височину, яка становила більшу частину Лав-Онее, найпаскуднішої та найсмутнішої провінції Імперії. Імлиста, дощова та волога країна, про яку говорили, що Свято Літа й Свято Осені тут припадають на один день. Вранці оголошують перше, а пополудні, коли сонце зазирне туди на кілька хвилин, — друге. Насправді головним багатством Лав-Онее були рунні вівці й довгошерсті кози, з вовни яких ткали плащі дляімператорської армії та сукно для кожного, хто шукав дешевого й солідного матеріалу. Ці тварини були такі ж численні, як і невибагливі, що забезпечувало місцевим можливість існувати. Їм та, вочевидь, імперському тракту, яким щороку пливла ріка живності. Її батько завжди повторював, що якби не торгівля — провінція повиздихала б із голоду.

От тільки зараз тракт буде заблокований принаймні на десять днів, а може, й на довше. Імператорські накази повинні виконуватися без жодного спротиву.

— І коли має бути відгалуження в бік гір? — запитав Янне.

— Через три-чотири милі. За річкою.

Даг кивнула.

— Власне, річка. Хтось має бажання проїхатися й перевірити, що там із мостом? Як вона взагалі зветься?

— Малава. Там, начебто, є водопій, тож має бути похилий підхід до води. І ще одне — не розділяємося. Коли доберемося до місця, тоді й побачимо, що воно і як. Якщо щось буде не так, то встигнемо повернутися й попередити решту.

— Добре.

Знову запала тиша. Вони й так перемовлялися більше часу, ніж за весь вчорашній день. Що ж, учора не було таких захопливих подій, як сцяння під муром поганенького заїзду та перевірка стану найближчого мосту. Хоча, якщо той будували імперські інженери, то він точно стояв як скеля. Але навіть скеля має свою межу витривалості, а на цей міст чекає чимале випробовування.

Кайлін кинула оком по боках. Дагена, Янне, Кошкодур. І вона. А ще Ніяр, Лея та Файлен позаду них. Семеро. Цієї миті лише стільки залишилося від чаардану Ласкольника. Зрештою, вони не були впевнені, чи ще можуть так зватися. Бо що воно за чаардан Ласкольника без Ласкольника?

* * *

— Я звуся Ґенно Ласкольник, хоча, як, напевне, хтось із вас знає, «Ґенно» — це лише прізвисько. Моя матір дала мені ім’я прапрадіда, Вульґрефґерех. Я волію, аби мене називали Ґенно. Як ви всі знаєте, в мені немає ані краплі меекханської крові, проте я став генералом Імперії і, як стверджують підлабузники, створив першу справжню кінну армію Меекхану. Це неправда, я її не ство-рював. Це зробили меекханські офіцери, я лише два роки не дозволяв використати її в битві, поки не впевнився, що вона дасть собі раду. До сьогодні дехто злиться на мене через це, вважає, що я чекав задовго і через це зволікання ми програли битву під Ґренолитом, де полягло вісімнадцять тисяч солдатів. Але я знав тоді, і знаю досі, що я вчинив слушно. Командири піхотних підрозділів, які скривавилися у сутичках із се-кохландійцями, надіслали до столиці прохання виділити кавалерію або кінноту, яка підтримала б їх у полі. Бо правда в тім, що піхота може відігнати вершників, може витримати кілька атак, може навіть змусити ворогів тікати, але ніколи їх не розіб’є й не виріже. Бо для того, аби вирізати кінноту, потрібна власна кавалерія. Тож перші два роки війни Імперія вишколювала полки кавалерії, брала найманців із південних рівнин та відсилала їх на допомогу загонам піхоти. Потроху до кожного. Тому завжди, коли доходило до битви, кочівники мали десятеро кінних на одного нашого. Потім з’явився я, а імператор надав мені повноважень з питань кавалерії, і в наступні роки війни піхота майже завжди билася сама.

Наближалася північ, коли вони зібралися у звільненій для цього стайні. Старий Аандурс запевнив, що ніхто не стане їм перешкоджати. Кожен, згідно зі звичаєм, приніс малий каганець, свічку чи оливну лампадку, і тепер усередині приміщення світили лише вони. Двадцять чотири нетривких вогника.

— Оце й уся моя заслуга: два роки поспіль я не дозволяв, аби новостворені підрозділи кавалерії відсилали до битви по одному чи по двоє. Я хотів створити повну кінну армію, принаймні в тридцять тисяч шабель, бо без неї Меекхан програв би війну. І мені вдалося, але за ті два роки в кількох великих чи менших битвах загинуло десь вісімдесят тисяч солдатів, а кочівники спустошили половину північних провінцій. Бо це друга правда про бій піхоти з кавалерією. Якщо піхота зламає кавалерію, то ніколи не може її наздогнати та вбити. Якщо кавалерія зламає піхоту, то зробить це завжди. Вісімдесят тисяч вбитих солдатів — ось моя заслуга.

Усі затамували подих. Кайлін стояла трохи збоку, віск, що стікав маленькою свічечкою, обпікав їй пальці. Не бреши перед вогнем — це було звичаєм, відомим і виконуваним усіма. Він був завезений меекханцями під час завоювання, але закоренився на Сході дивовижно швидко. Тут його звали Розкриттям. Простий, мало не магічний, обряд. Коли ти, тримаючи свічку, каганець або навіть шматочок дерева, що палає, стоїш між друзями — ти повинен говорити правду. Говориш, дивлячись на полум’я, а воно поглинає твої слова, записує їх у собі, і ти вже ніколи не зможеш від них відмовитися. Молоді складають одне одному присягу, тримаючи в руках свічки, купці підписують найважливіші умови, тримаючись однією рукою за лампу. Тому, хто помирає, запалюють свічку, щоб він не відходив у темряві, щоб його останні слова не щезли. Полум’я — це правда й очищення.

— Після переможної битви за Меекхан на мене пролилися всі почесті, які лише можуть впасти на людину. Досі я користуюся привілеєм звертатися до імператора по імені й мати в нього аудієнцію за першим бажанням. Це, зрозуміло, не враховуючи золота, земель і титулів, — Ласкольник замовк, і здавалося, що він, задивившись у полум’я, бачить ті давні дні, красиві паради в столиці, прийоми та бенкети на свою честь. — Оце моя заслуга. Перші роки по війні я був у Новому Меекхані одним із найважливіших людей. Чоловіки намагалися опинитися за моїм столом, жінки — аби від того стола потрапити в ліжко. Я мав… я маю садибу під містом, де стоїть палацик, зведений з мармуру та алебастру, і займає стільки місця, як і чверть Літрева. У виноградниках, якими поростають навколишні узгір’я, можна було б вибудувати і п’ятдесят таких містечок. Я розводив коней, які мали б бігати швидше вітру і — волоссям Лааль клянуся — мені це вдавалося. П’ять років поспіль мої кобили посідали перші місця у Великих Імперських Перегонах, я був прославлений, багатий і повносилий. Але я не був меекханцем чистої крові, а імператорський двір — це майданчик для розваг нудьгуючих аристократів із Ради Перших. Для них я мав бути пішаком або ж, найбільше, мало значимою фігурою, диким варваром, який тимчасово підбився під ласку імператора, — кха-дар дивно посміхнувся, вишкіривши при цьому зуби, наче справжній вовк. — Ось моя заслуга. Я дозволив втягнути себе в придворні інтриги, допоміг вистежити й покарати змовників, які намагалися здобути для себе нові привілеї. І заплатив за це. На шостий рік, перед самими Великими Перегонами, хтось отруїв трьох моїх найкращих кобил. Потім хтось поширив поміж найманих працівників чутку, начебто я служу Небажаним і складаю жертви з людей, тож половина винограду зогнила, бо не було кому йо-ro збирати. Пізніше мені намагалися підкинути компрометуючі документи. А потім хотіли звинуватити у зґвалтуванні.