Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

* * *

Острів не змінився: він досі був тією самою кам’яною острогою, ввіткнутою в нурт річки, з тією самою кволою травичкою й тією самою хатинкою, склепаною з абичого. Дим, який здіймався крізь дірку в даху, інформував, що ясновидець удома.

Альтсін підійшов до кришки скрині, що була повішена на шкіряних завісах і виконувала в домі Явиндера функцію дверей, а тоді безцеремонно ввалився всередину. За всі ці роки він навчився одному: якщо старий не хотів із кимсь балакати, то хатка була порожньою. Стовп диму з вогнища був таким собі запрошенням.

У казанку на тринозі, над малим вогнищем, булькотів суп. Явиндер сидів під стіною і завзято копирсався у кількох мішечках.

— Сідай оно там, на тій скрині. Тільки нічого не вкради.

Оце і все, якщо говорити про привітання.

— Мені не здається, що ти тут маєш щось цінне.

— Мабуть, нічого такого цінного, як п’ятсот імперських.

— Новини розходяться швидко, — злодій присів на скриню. — Що готуєш?

— Суп. Трохи яловичини, моркви, гороху й квасолі, — Явиндер підійшов до казанка й кинув усередину жменю трав. — Як з’їси, то твої вітри почують у всьому місті, але зате кишки добре попрацюють.

— Вчора ти теж такий їв, чи це проходила гроза?

— Хе-хе. Добре. Щось у стилі старого Альтсіна, хлопчика з порту, злодія й задираки, який інколи думав шлунком, подекуди — передком, а вряди-годи, — ясновидець стукнув себе в груди, — оцим. Але майже ніколи не головою. Проте той хлопець помер. Барон Евеннет-сек-Ґрес убив його в двобої, хоча й сам заплатив за це життям. А питання моє залишається без відповіді: то хто ж повернувся до міста?

Альтсін нахилився й простягнув до вогню долоні.

— Я чую це питання не вперше. Цетрон теж мав сумніви, але погодився на мій план.

— Він на твій, чи ти на його? Неважливо. Ця ваша безумна ідея увійшла в легенди, все місто постійно про це говорить. Остання версія така, що Цетрон напав на склади із флотом у двадцять великих галер, кинувши проти Ґригаса тисячу головорізів. Ліга має нового анвалара, а ті, хто противився, жеруть намул на дні порту. Цетрон знає, що в нього мало часу, а тому він не втрачає його на надто довгі перемовини. Хто не з ним — той проти Ліги, і таке там. Здається, він надто переймається.

— Правда?

— Хлопче, — Явиндер всівся по той бік вогнища, витягнув з-за халяви дерев’яну ложку й помішав страву в казанку. — Ліга Капелюха вже мала різних ватажків. Дехто з них був навіть гіршим за Ґригаса. Дехто — кращим за Цетрона. І вона вистояла. Терліх зі своїми Праведними не знищить її, бо він для такого заслабий. Він мав би зрівняти місто із землею.

— Ти впевнений?

— А в чому нині можна бути впевненим? Навіть у сході сонця — не надто, — очі сліпця на мить зупинилися на Альтсіні, а губи скривилися в дивній гримасі. — Але Ліга Капелюха — вона наче вода, це радше ідея, ніж справжня організація. Навіть якщо граф схопить усіх злодіїв і вбивць у місті — їхнє місце займуть наступні й створять ще одну гільдію, яка потребуватиме наступного анвалара. Так уже бувало. І напевне, так колись буде знову. Це… доволі природний процес, і без Ліги в місті кров наповнювала б стоки вдень і вночі, всі билися б з усіма за впливовість і різали б одне одного. І так без кінця. Але ж у всіх регіонах Всесвіту існує бажання зберігати рівновагу. Інакше замість оцього, — він повів рукою по хаті, — ми мали б киплячий вогнем хаос.

Альтсін роззирнувся. Стіни з решток скринь і потрісканих дошок, кілька жердин, що підтримували полотняний дах, скриня, на якій він сидів, дві старі діжки, послання з купи старих тюленячих шкір і глиняна підлога, посеред якої вигребли ямку для вогнища.

— Так. Тут набагато краще.

— Сарказм ніколи на мене не діяв, Альтсіне. Ти повинен про це пам’ятати. Цетрон знає, що ти вбив одного з Праведних?

Злодій припинив іронічно посміхатися.

— Не… не знаю… не розмовляв із ним на цю тему.

— Дурень. І я кажу не про Товстого. Коли вас знайшли на складі, тебе й Ґригаса, нікого іншого поблизу не було. Ваш бій… Твій і того молокосмока… Це наче хтось посеред ночі підпалив алхімічний склад. Кожен так-сяк обдарований талантом у цьому місті відчув, що дійшло до зіткнення двох потужних Сил. Чародії й жерці ламають голови, що там сталося, і шукають сліди тих, хто за це відповідальний, — Явенир посміхнувся. — На жаль, запізно. Сила зникла, наче її ніколи й не було, а тіло Праведного немов випарувалося, хоча я вважаю, що з тим мають щось спільне люди графа, які дісталися складу відразу за вами. Але те, що Цетрон його не знайшов, коли увійшов туди…

— Було темно…

— Так, темно. Неважливо. У будь-якому разі граф вивів своїх людей із міста, бо знає лише те, що втратив у бою зі жменькою бандитів одного зі своїх хлопчаків. А раніше ж Праведні рубали будь-кого, хто стояв у них на шляху. Різуни попереднього анвалара аж сцялися від одного їхнього вигляду. А тут несподіванка. Бах — і труп.

Ясновидець помішав у казанку, підніс ложку до рота, підцмокнув.

— Добре. Краще, ніж учора. А тепер питання, яке ставить собі граф, звучить так: чи не вдався Цетрон до допомоги якогось потужного мага? Поклонився якомусь із наших численних божеств і, що важливіше, був вислуханий і тепер має підтримку його жерців? Не всім до смаку зростання потуги Храму Реаґвира. Але ніхто не може розпізнати, який аспект був використаний на складі. А може, їх було кілька? Може, то було кілька чарівників? Якщо Товстий так швидко дав раду з одним із Праведних, то чи насмілиться він ударити по двох або трьох? Бендорет Терліх мислить як генерал, якій веде військову кампанію. Доки не зможе взнати справжньої сили супротивника, доти не поділить своїх людей. Його хлопці сидять у Храмі Реаґвира й чекають. А він готується до бою.

— Я прийшов сюди не за плітками. Знаю, що робиться в місті.

— Правда? То ти в курсі, що Товстий уклав договори з деякими чарівниками з Д’Артвеени? Платить їм золотом і обіцянкою спокою, бо кожен тамтешній маг має сни, сповнені смороду власної паленої шкіри. Граф не приховує, що охоче розпалив би тут кілька стосів, хай би і для того, щоб вигнати решту неправедних чародіїв із міста.

Альтсін стенув плечима.

— Це не моя справа. Нехай тікають.

— Не так легко втекти з міста, в якому народився ти, твої рідні й діди.

— Явиндере, — злодій вперше відчув роздратування. Якби він дозволив, то ясновидець балакав би й балакав аж до заходу сонця, — у мене власні проблеми.

— Проблеми, — старець пирхнув і похитав головою так, що аж сиве волосся затанцювало навколо його обличчя. — У тебе немає проблем. Ти сам — проблема. І я не знаю, що з тобою робити.

— Ти нічого не знаєш.

Дерев’яна ложка знову пірнула в казанок.

— Може. Може, я й не знаю. Ну, готове. З’їси трохи? Ні? Ну може, пізніше. Не рухайся.

У голосі й поведінці ясновидця щось змінилося.

— Хто ти, Альте? — кинув коротко. — Сидиш тут спокійно, наче ні в чому не бувало, а я не можу в тебе проникнути. Ти приплив у місто місяць тому, баркою. Вліз у самий центр проблем із Ґригасом, пішов на двобій із Праведним і… кінець. Немає тебе. Ти зникаєш. Не залишаєш відбитку на обличчі міста, не буриш джерел, не маєш аспектів. Кожен це робить, навіть листок, що падає в океан, викликає хвилю, а ти завжди мав характерний слід. І раптом — кінець. Я говорю до тебе стільки часу лише для того, щоби ти сидів на місці, а я міг тебе… посмакувати. Та коли я повертаюся до тебе спиною, маю враження, що тут нікого немає. Що я — один. Там, де ти сидиш, немає навіть дірки в просторі. Нічого. Може я збожеволів і розмовляю з… Ні, духи залишають виразні сліди. Може, я розмовляю з власним маренням, га?

— Це марення може зараз звестися й копнути тебе під дупу, якщо це тобі допоможе.

— Не раджу, — дивно, але Явиндер вперше виглядав смертельно поважно. — Скажеш мені, що коїться?

Альтсін глянув у закриті більмами очі. Вперше в житті він невпевнено відчув себе в товаристві ясновидця. Хатинка раптом зробилася затісною, наче невидима гігантська долоня стиснулася на ній і спробувала роздавити.

Здоровий глузд щось попискував про небезпеку, але Альтсін його втихомирив. Він же прийшов сюди саме за цим. Тож почав говорити.

Про двобій у саду графа, що став плодом його власної дурості, про вбивче безумство, яке запалало в його венах, коли барон мав завдати останнього удару. Про кошмари, сповнені видіннями жорстокості, де демон нав’язував людям волю, штовхав їх в обійми безперестанної, нескінченної війни, а тих, хто опирався, давив і вирізав. Про втечу від тих видінь, про мандрівку з місця на місце.

Про повернення до міста в пошуках допомоги саме тоді, коли розгоралася війна поміж Ґригасом і Цетроном. І про видива, які з’являлися посеред дня, поміж одним та наступним ударами серця.

І про те, що його зламані ребра зрослися за два дні, і що він схопився за лезо меча голою долонею й вирвав його з руки Праведного, наче бився з малою дитиною. А ще — про відчуття, яке прийшло відразу перед завданням смертельного удару, про крижану жорстокість, позбавлену емоцій, яка на мить його огорнула, наче він став кимось іншим.

— Ти опирався?

На саму лиш згадку Альтсін почув у голові грім зіткнення кораблів.

— Так. Цей хлюст… Ішлося не про нього, просто такого не можна робити. Вбивство — це вбивство… Прокляття, я навіть не можу пояснити нормально… Такий закон вулиці: якщо хтось на це заслужив, то нехай йому здирають шкіру. Але катувати когось лише щоб передати звістку?

— І тобі вдалося?

— Я вбив його ударом в серце. Явиндере…

— А потім? Біль? Наче тебе вкинули до вогню?

— Ні. Наче я отримав обухом по довбешці. У мене йшла кров з очей, вух і носа. Я втратив свідомість.

— І від того часу ти отримав спокій? Жодних кошмарів?

Злодій трохи усміхнувся.

— Так. Жодних. Але я не пам’ятаю нічого, що мені сниться, а часом… Я втрачаю свідомість посеред дня.

— Усе частіше?

Альтсін замислився, і якась боязка частина його розуму заскиглила: «Збреши, збреши, збреши».

— Так. Щоразу частіше. Явиндере, що зі мною?

Старець нахилив голову убік, з його позбавлених зіниць та кольору очей неможливо було нічого прочитати.

— Не знаю, — заявив він. — Не знаю, хлопче.

— І все? Я тут відсиджую собі дупу й розповідаю тобі про свої кошмари, а ти кажеш «не знаю»?

Ясновидець усміхнувся самими губами, а Альтсін лише зараз зауважив, наскільки той напружений.

— Бачиш, хлопче, цього замало. Може бути чимало причин, які викликають твій стан. Від найпростішої, що ти просто шаленець й ділишся зі мною витворами своєї хворої уяви, аж до найтемнішої, яка сидить у твоїй голові. На світі є чимало істот, які живляться людськими душами, і демони — не найстрашніші з них. Відповідь на те, що діється, криється десь за заслоною непам’яті, яка сповиває твої сни.

— Заслона непам’яті, яка сповиває сни? Явиндере, чи ти, бува, не пив? Сам себе послухай. Балакаєш, наче якийсь недороблений поет. Що тепер? Епос дванадцятистопним віршем? Ти не можеш як людина сказати, що не маєш зеленого поняття? Що це — більше за тебе? Що слава найбільшого ясновидця в місті — це просто шахрайство, казочка для наївняків, що платять золотом за звичайні теревені?

Старець вишкірився.

— Ти намагаєшся взяти мене на амбіції? Вуличний злодюжка, який уявив собі, що він хтось важливий. Але якщо ми вже говоримо про сни, то є місце, де, можливо, мені вдасться показати тобі те, чого ти не пам’ятаєш. Але чи точно ти бажаєш це побачити?

— Далеко звідси?

— Кілька миль вгору річкою. Старі руїни. Доведеться веслувати.

Альтсін звівся.

— Маєш човен для двох осіб?

* * *

Вони допливли лише опівдні, веслуючи по черзі. Весь шлях Явиндер не одізвався ані словом, але і в злодія не було бажання розмовляти. Ельгаран у цьому місці була винятково неспокійною, сповненою вирів, примхливих течій і підступних мілин. Головним чином, саме тому пристань для барок збудували трохи вище гирла, бо воно залишалося надто непередбачуваним, щоб довірити йому цінні товари. І саме тому веслування проти течії нагадувало сходження по обледенілому схилу: три ярди вперед, два назад. Під кінець вони із Явиндером змінювалися раз на кільканадцять змахів веслом.

Раптом посередині річки ясновидець припинив веслувати, витягнув з-під сидіння невеликий якір і вкинув його в течію.

Річка понесла їх назад, але якір упіймав ґрунт й вони загальмували носом уперед.

— Важко, — просапав стариган, втягуючи весла до човна. — Важче, ніж останнім разом. Сам би я не дав ради.

Альтсіну перехоплювало дихання, його сорочка прилипала до тіла, а піт заливав очі. Він вже й не пам’ятав, коли був настільки вичерпаним.

— І що? Де це місце?

— Встань і роздивися.

Злодій звівся.

— Ну і? Там, на березі? Це ж десь за чверть милі.

— Власне…

Удар веслом у сонячне сплетіння був настільки неочікуваним, що Альтсін навіть не встиг подумати, щоб його заблокувати. Зігнувся, повітря витекло з його легенів, біль дістав його за мить, вже за бортом.

Річка зійшлася над його головою, злодій машинально спробував перевести дихання, вода вдерлася до носа й рота.

Він випірнув, замахав руками, кашляючи й плюючись, схопився за першу річ, яка потрапила йому до рук.

Весло.

Явиндер тримав його, стоячи на носі човна та дивлячись на нього своїми білими очима. Вже не задихався і навіть не сапав.

— Тут повно вирів і течій, які можуть кидати корабель, наче лушпиння. На дні — валуни, намул, затоплені дерева, сміття, принесене з верхньої течії річки, тож у цьому всьому легко заплутатися. Власне, мають рацію ті, хто звуть цей відрізок Річкою Сліз. Їх чимало пролито тими дурнями, які намагалися тут плавати.

Старець, бачачи, як злодій відкриває рота, звів руку.

— Ш-ш-ш, нічого не кажи. Не втрачай сили. Я ж казав, що намагатимуся показати тобі, що приховують твої сни. А власне, тобі це покаже річка. Й оцінить. А якщо ти виявишся чимось паскудним, паршивим і невартим існування — то вб’є. Піддайся їй, повністю. І якщо виживеш… На півдні звідси є солоні багна, на їхньому краєчку росте купа дерев. Єдина навколо. Чекатиму там.

Він кинув весло, а Альтсін рефлекторно вчепився в нього обома руками і майже відразу пішов на дно. Щось схопило його за ноги й потягло униз. Його наче засмоктувало в пащу величезної, прихованої внизу рибини.

Його вдарило об дно з такою силою, що він випустив весло. Вир крутив ним, протягнув піском і камінцями. Злодій зачепився за товсту гілку. Сорочка на спині роздерлася, і раптом та сама риба-чудовисько потягнула його вгору.

Він виплив, замахав руками, вдихнув, крикнув і знову пішов під воду.

Порівняно з цим виром обійми попереднього були, мов легенькі пестощі коштовної куртизанки. Тепер Альтсін гепнувся головою об камінь, його підняло вгору, крутнуло на два боки одночасно, наче він був білизною в руках прачки. Далі він вдарився об наступний камінь так, що все повітря вилетіло з його легенів. Ельгаран, здавалося, лише цього й чекала. Закрутила його, перевернула спиною вниз і притиснула до дна. Йому здавалося, що на груди й ноги всілася група спеціально найнятих для такого драбів. Злодій вчепився пальцями в камінці, підтягнув коліна, відштовхнувся вгору, річка перехопила його на середині шляху до поверхні й потягнула назад.

Він небагато що бачив: вода була мутною від сміття, дно, каміння, почорнілі колоди випірнали перед ним, не даючи навіть шансу, щоб захистити голову. Він знову гепнувся черепом об дно, а наступної миті відчув, наче на ньому стиснулася лапа з багатьма пальцями, що здавлює йому ребра й нутрощі. Його вдавило у намул обличчям униз. Він крикнув, рештки повітря попливли вгору, і вода із гірким багнистим присмаком вдерлася в горлянку.

«Це сітка», — відчув він ясну думку, — «я заплутався в старій сітці… треба її перерізати… кинджал…».

Не міг ворухнути жодною кінцівкою.

Хоча він і розпачливо кліпав, йле його оточувала темрява. Щоразу глибша, щоразу холодніша, інша, ніж звичайний морок на дні річки. Така, яка бере свій початок у безодні, за якою немає нічого.

Він відчуває, ніби гігантська долоня з багатьма пальцями ловить його і шарпає.

Підноситься й падає одночасно.

Помирає.

Альтсін раптом зрозумів, що помирає. Тут і тепер. Що не дасть собі ради з цією перешкодою. Він не міг зрушити з місця, його легені палали, наче хтось наказав йому дихати розпеченим залізом. Темрява тягнула вниз.

Вона усміхається й обережно торкається пальцями його вуст. Долина занурюються в тіні, а вони сидять на верхівці одного з навколишніх пагорбів і дивляться. У вікнах хат, які помітні здаля, запалюються вогники.

— Красиво… — муркотить вона йому на вухо. — Красиво…

Так. Красиво. Красивіше, ніж він очікував. Він дарма боявся.

Прибульці виявилися мандрівниками, які проходять нескінченністю Всесвіту. Пан, якому поклонився його народ, привітав їх, немов давно очікуваних друзів. Обидві сторони навзаєм перевіряли одна одну, але в цьому не було ворожості. Дива, які вони тут знайшли, здавалося, радували чужаків так само, як радували їх самих ті дива, що чужинці принесли з собою.

Від того часу минуло два роки, за які вони не бачили жодного з них. Розповіді говорили про гордовитих чоловіків і про жінок із блідою шкірою та волоссям чорним, наче ніч. Нібито їхні очі були сріблясті, наче ртуть.

— Так. Красиво, — відповідає він. — За три дні я закінчу перебудовувати горище.

— Нарешті. Я вже думала, що це триватиме вічно.

Жінки. Адже він почав усього пару днів тому.

На півдні, на схилах гір, що виднілися у темряві, розпалювалася золотава заграва. Місто. Начебто на п’ятдесят тисяч мешканців, а його вулиці занурені у вогні тисяч ламп. Якось вони нарешті туди виберуться, аби побачити двоповерхові будинки з каменю й кам’яні плити на тротуарах. Тридцять миль. Два дні дороги.

Блиск. Світовий спис ударив з неба, а може, в небо вистрелив — неможливо було зрозуміти. Аж раптом усе місто освітилося металевим сяйвом. Тихий стогін поряд… пальці, що впиваються в його плече так, що напевне буде слід. І тиша, наче завмер увесь світ, подавившись жахом.

Вони підхоплюються й біжать додому.

Коли вони опиняються на середині схилу — світ трясе громом, що прокочується долиною, а з неба падає наступна колона сяйва.

Цього разу — в центр їхньої долини.

* * *

Удар! І гуркіт, який трусить небесами. Дві Потуги стрибають одна до одної, а армії, що стоять під їхніми ногами, тремтять, очікуючи своєї черги.

Ворог, імені якого він не зумів би виговорити, гордовиті істоти зі срібною шкірою та очима, що схожі на дзеркала, привів союзників. Їм це нічого не дасть. Їхній Володар розчавить наступних загарбників, як роздавив і тих перших.

Вузол, мов продовження тіла, мов друга шкіра, мов… вузол нервів, що йдуть до центру світу, іуди. Кількадесят кроків звідси його брат сидить на кінській спині й дивиться на табір ворога. Сила, що дрімає в ньому, наче сонце.

Йому не треба на Нього дивитися, він може Його чути завжди й всюди. Куди б він не пішов, чим би не зайнявся, він знає, де знаходиться і що робить Він.

Бо його брат з’являється рідко, все рідше. Цей ворог сильний, б’ється, використовуючи свою дивну Силу, прикликуючи демонів та еманації з самого дна Хаосу. Їхній Володар має понад міру користатися тілом смертного, щоби протистояти таким атакам. Звідси чорні синці, напухлі суглоби, волосся й зуби, що випадають. Ціна за те, щоб пропускати крізь власне тіло Силу бога — величезна. Часом навіть Оздоровлення тою самою Силою не досить, особливо під час такої битви, як оця.

Удар! Він відчуває тойудар, наче в нього вдарила блискавка. Сяйво та гуркіт падають на нього в одну мить, спазм усіх м’язів, ревіння, що вихоплюється з горлянки. Разом із ним кричать кільканадцять начинь, і раптом він знає — кожною кісткою, м’язом, нервом — що Володар потребує всіх своїх сил, аби втримати атаку. Здавалося, що в таборі навпроти них, за валом і гостроколом, є щось більше, ніж просто здібні чарівники. Мабуть, вони впіймали тут одну з менших Потуг, яка з усіх сил не дозволяла вигнати себе з цього світу.

Грім і тремтіння землі.

їхній Володар пробуджує свою справжню Силу.

«Аман’рег», — чує він у голові та мчить до коня. Його брат хилиться в сідлі. Ні, не тому, що його звалила атака, а тому, що Сила Володаря була надто потужною й тіло смертного саме цієї миті здається. Первородний кривавить з вух, очей та носа, кашляє та плюється зубами.

— Тепер ти, брате, — говорить він ще з сідла, — він обрав тебе. Ми схожі, тож він зуміє легше… швидше тебе Обійняти.

Він притримує брата, допомагає зійти з коня. Армією проходить тремтіння, але воно відразу стає стлумленим. «Усе нормально», — пливе поміж воїнами знання. — «Володар просто змінює начиння».

— Аби ти трохи поспішив… — кашляння звучить як хрип звіра, що конає, —…аби ти не зволікав кілька тих ударів серця, брате, то первородном був би ти.

— Знаю.

— Знаєш… я заздрив тобі… їй, дітям, хаті в долині. Плакав, коли вона загинула.

— Вона знайшла шлях, а тепер — знову з нами…

— Так… І тепер у країні мертвих… немає вже… спокійного місця…

Вони усміхаються вперше за кілька років так само, як шкірилися один до одного в дитинстві. Близнюки, схожі, наче дві краплі води. І хоча вони обрали для себе різні шляхи, в цю мить вони — одне.

— Прощавай, брате… Він… вже… йде…

Закривавлена голова хилиться набік. І раптом ВІН Є.

Відвертається, стрибає на коня й дивиться на табір ворога.

Чужа Потуга вичерпала сили в останньому нападі й виразно притихла.

Він махає рукою, а тридцять тисяч воїнів рушають в атаку…

* * *

Брате?

Присутність делікатна, майже непомітна, наче дотик бабиного літа на обличчі. Але звертає увагу, наче хльоскання по голій спині пліткою, вимоченою в оцті.

Бог з’являється за півудару серця, а кольори, звуки й запахи вибухають інтенсивністю.

Я можу прийти?

Здивування Безсмертного настільки велике, що навіть він це відчуває.

«Прийди», — чує він нарешті.

Перед ним відчиняється портал, освітлюючи краї намету багряним відблиском.

З порталу виходить жінка. Молода, красива. Гола.

Він одночасно дивиться на неї очима своїми та очима бога. Бачить дівчину і Присутність, яку вона несе. І обидві дивляться на нього. На них.

— Чого ти хочеш?

Фраза проговорюється вголос, і на мить йому здається, що це зробив він. Але ні, це неможливо.

— Поговорити. Поставити питання. Знайти відповідь.

У неї низький, милий голос. І тіло войовниці: худорляве, з красивими м’язами, позначене шрамами.

— Про що говорити?

Він добре знає, що такі питання непотрібні. Бог добре знає, про що має бути ця розмова. Але, схоже, він не бажає і! починати.

— Ти відчув це вчора? Лемент на півночі? Біль і страждання? Сетрен втягнув ва’геровее-семгу пастку та знищив їхню єдність. Вони відступають.

Вочевидь, він це відчув. Як і більшість Безсмертних. Його найближче начиння помчало в бік земель Володаря Сокири, аби переказати вітання й попросити про допомогу. Наразі відповіді не було.

Вона не мусила про це питати.

— Він відійшов.

— Хто?

— Бик. Повернувся до свого царства.

Відчуття поміж веселістю й презирством. Сетрен утік. Більшість войовників обдаровувала його повагою, але він, схоже, про це не дбав. Захистив свою землю, виставив геть загарбників і пішов, наче решта світу його не обходила.

— Це його справа.

— Його царство замкнене. Я намагалася до нього дістатися… Жодної відповіді.

— Що з того?

— Царство замкнене, — повторила вона.

Тиша й непорушність. Він відчуває, наче бог на мить покинув його тіло. Минають кількадесят ударів серця, поки Присутність не з’являється знову.

— Я перевіряв, — чує він власний голос. — Усі брами до його царства зникли… Що це значить?

— Ти підійшов так близько?

— Так, — відповідь була обережною і просякнутою невпевненістю. Укол страху виповзає десь із глибини, і йому здається, що це чути в наступній фразі. — Це ще нічого не значить.

— Ти чув, як дерева валилися? Крики? Ревіння роздертого неба?

Він б’ється…

Цього разу страх виразний, він дає присмак заліза в роті, як тоді, коли мало не потонув дитиною. І він задумується: чи це його страх, чи бога.

— Із ким? — питання швидке, ледь не агресивне. — Хто міг зайти в зачинене царство?

— Ніхто, — жінка усміхається, і в тій усмішці обидві вони: вона й богиня. — Ми про це розмовляли, пам’ятаєш?

— Це неможливо.

— А скільки часу вже триває війна? Коли ти востаннє досягав Поєднання? Коли виходив із усіх начинь і знову був собою? Коли ти провідував власне царство?

Він не бачить сенсу в цих питаннях, але відчуває, як підноситься лють його бога.

— Це нічого не значить, — цідить він. — Ми загубилися на цій війні, але знайдемося знову. Це наша пожертва — для людей, і вони про це знають.

— Справді? А ти дивився останнім часом їм у вічі?..

* * *

Чужий присів на камені в характерній позі. Ноги під підборіддям, руки сплетені навколо колін. Здалека його можна було б прийняти за людину в дивному панцирі та з маскою на обличчі.

Він поволі наближається, розтягнув свої начиння у шнур довжиною десять миль, готовий до втечі. Вузол поєднує його з кількома найближчими. Сила пульсує навколо.

Від чужого біжить смуга тіні, наче струмінь розжареного повітря, яке хтось забарвив кількома краплями чорнил. Кааф присутня.

Він зупиняється за кілька кроків від каменю. Треба зберігати обережність, людина не зуміла б стрибнути з такої позиції, венлеґґ — зуміє. Сховані під хітиновим панциром м’язи та сухожилки діють як плечі арбалета, можуть миттєво викинути двохсотфунтове тіло в повітря. Єдина втіха, що навіть венлеґґи не можуть перебувати в стані такої готовності надто довго.

Відчуває похмурий регіт, що зростає в ньому. Веселість бога, який притягнув сюди всю силу, яку зумів опанувати. Повітря аж іскрить. А лінія тіні, яка поєднує посланця з кааф, — шириною в кілька стоп. Якщо він добре розуміє правила, які керують чужою Присутністю, то це гігантська сила. Обидва вони могли за час коротший, ніж змах крил джмеля, перетворити десять квадратних миль території на випалену пустелю. Тож не має значення, як швидко чужий зуміє кинутися до атаки. І все ж він прийняв саме таку позу.

«Це наче я», — подумав він кисло. — «Підходити до нього з Мечем, закинутим на плече — це, скоріше, реакція людини, ніж Безсмертного. Хоча я до кінця не розумію, кого з нас більше заспокоює вага сталі».

Посол зводить правицю. Його долоня дуже схожа на людську: п’ять перстів, великий палець, що відходить вбік від долоні. Проте ці пальці мають принаймні на один суглоб більше й виглядають як рукавичка, виконана з оболонок великих жуків. Долоня виконує повільний танець.

Стій. Не підходь. Відклади зброю.

Жодних привітань, титулів, представлення. Для венлеґґів не існує етикету. Принаймні не по відношенню до когось, хто глухий до пісні кааф.

— Зійди з каменю, — відповідає він.

Чужинці не можуть або не бажають говорити, хоча, безсумнівно, розуміють людську мову. Легенди, які принесли з собою прибульці, говорять, що закуті в хітин войовники колись були більш схожими на решту рас: мали кістки, м’які тіла й обличчя. Але з якихось причин вони почали змінюватися, використовуючи лише їм відоме мистецтво, аж доки не стали виглядати так як зараз. У них досі були кістки, його Меч міг про це засвідчити так само, як і м’які тіла, приховані під панциром, що стали частиною їхніх плотей, але ніхто ніколи не бачив обличчя живого венлеґґо, і ніхто не чув їхньої мови. Кааф була для них усім.

Посол відхиляється назад і поволі простує одну кінцівку. За мить вагання простує також іншу. Точніше сказати, що від неї залишилося. Нога не має стопи, а примітивний протез, зроблений із чогось, що схоже на дерево, здається доволі слабким.

Якусь мить він дивиться на скаліченого воїна. Не відкладає зброї. Це перший настільки сильно поранений венлеґґо, якому клан дозволив вижити. Вони завжди вбивали тих, хто втратив фрагмент тіла в бою, навіть якщо це був просто шматочок мізинця. Кааф цінувала лише досконалість. Що це значить? Чи вони відіслали його, бо той нічого не вартий, а тому може загинути? Чи зараз відбудеться напад?

— Меч, — нагадує чужинець.

Він всовує зброю в петлю на спині, випростується. Відчуває Вузол, Сила напирає, начиння готові, якщо кааф бажає бою, то він його отримає.

— Кажи, — мовить він коротко.

Посол застигає, смуга тіні, що поєднує його із кааф, на мить темнішає. Якусь хвильку здається, що прибулець перетворився на статую. Замість очей він має два великі шматки вулканічного скла, у яких нічого неможна прочитати. Вертикальна щілина панцирної заслони на обличчі йде від очних ям до підборіддя. Під хітином навіть не видно, дихає чужинець чи ні. Як порозумітися з кимось таким?

Імлисті нас ошукали. Це не ви знищили авуклег. Ми хочемо їх вбити. Долоня рухається поволі й тепер зрозуміло, чому послали скаліченого войовника. Це слова зради. Після десяти років війни венлеґґи готові зрадити союзників, Володарів Імли. І неважливо, чи інформація про їхню брехню правдива чи ні, цей войовник не повернеться до клану. Він забруднив себе цими словами. Кааф накладе на нього вину й відкине, аби решта могла зберегти обличчя.

— Тож у нас — спільна мета, — говорить він і посміхається, підмічаючи собі на майбутнє, що треба уважніше приглядатися до нових союзників. Якщо він колись помітить, що вони подарували життя скаліченому войовнику — треба готуватися до удару в спину. Вони починають перемовини.

Альтсін ударився об щось на дні, течія підхопила його, закрутила й винесла на поверхню.

Поряд відчув рух, простягнув руку, вчепився у щось, що пропливало поряд, і утримався на поверхні. Старезна скринька, яку несло вниз течією. Попереду поверхня річки танцювала на широкому й красивому вирі.

«Хай йому грець», — встиг він подумати, перш ніж вода закрутила ним і затягнула під поверхню.

* * *

Дитина. Посеред його намету. Їй два роки, вісім місяців і шість днів. Він ловить себе на тому, що з певного часу рахує кожен день, наче це його найцінніший скарб. Сьогодні, завтра, післязавтра. Кожна хвилина важлива.

Дівчинка дивиться на нього та морщить ніс. Потім усміхається й плескає в долоні, а крихітне сонце запалюється й гасне навколо її пальчиків.

Сила.

Ще ніколи не відбувалося чогось такого — тіло, наповнене в мить зачаття духом двох богів і двох смертних. Вона не богиня, але також є незвичним начинням.

Коли вона подорослішає, то може струснути світ.

* * *

Битва. Вперше він встає проти брата.

Ця атака — раптова й підступна. Ґаллеі перший кидає своїх святих воїнів у бій, а його власна Присутність репетує разом із люттю, виє про зраду й нечесність.

Ґаллеі завжди мало що розумів й ніколи не міг сягнути поглядом далі, ніж на кілька днів наперед. І все ж лють Володаря Гроз розриває небо.

Але він не дасть себе зламати. Не сьогодні.

Шеренги його важкої піхоти підтримують полки венлеґґів. Закуті в хітин воїни стоять твердо, наче вони вросли в землю, атака за атакою розбивається об мур їхніх щитів.

Якщо вони витримають — він дасть кааф те, про що та просить.

Землю, де вони зуміють виховати наступне покоління.

І мир.

* * *

Місто здається спустошеним.

Він в’їжджає на вулицю й мимоволі прикликає Щит, хоча думка, що хтось насмілився б вистрілити в нього чи кинути списа настільки абсурдна, що він майже усміхається.

Втім порожні вулиці й зачинені двері будинків стримують цю гримасу.

Посередині міста — ринок.

На ринку стоїть самотній старець.

Старець низько кланяється й каже:

— Вітаю, пане.

— Де всі? — запитує він, хоча знає, що вони ховаються у будинках.

— Шукають миру, пане.

— Миру? — це слово звучить майже дивакувато. — Миру? Сьогодні, коли світ гнеться під натиском загарбників? Коли сотні тисяч ваших братів і сестер віддали життя на його захист?

Він хитає головою й посміхається, а під тягарем цієї посмішки старець блідне та починає тремтіти.

Але за мить відповідає власним сміхом, настільки смутним, що, здається, от-от заплаче небо.

— Тут, у нашій долині, було, пане, п’ять міст. Лог, Нерт, Нове Паот, Миферт і наше. Двадцять років тому ти прийшов до Лога і всі його чоловіки пішли на війну. П’ятнадцять років тому ти забрав із Нерта кожного, хто зумів підвести зброю. Вісім років тому Нове Паот спустошилося, бо ти потребував людей для битв. Три роки тому всі в Мифертіміж п’ятнадцятим і шістдесятим роком життя вдягнули обладунки й пішли на війну. Не повернувся ніхто, — старець говорив тихо, не дивлячись йому в очі. — Ті міста… вони померли. Жінки й старці забрали дітей і прийшли до нас, щоб…

— Знаю, — перериває він старця, бо саме за тим він і прибув. За поколінням, яке за цей час виросло. Але старець, здається, не відчуває загрози в його голосі.

— Я був дитиною, коли почалася війна, пане. Мені було п’ять років. З того часу прибульці приходять і йдуть, а ми із ними продовжуємо битися й битися. Інколи — вони наші союзники, інколи — вороги, інколи — вершники Лааль чи войовниці Кан’ни захищають нас щитами, а часом змочують мечі в нашій крові Ми укладаємо союзи й порушуємо їх, нападаємо й захищаємося. І в цьому місці немає нікого, крім мене, хто б пам’ятав, як воно: просинатися й не боятися війни. Старець замовкає, обтирає піт із лоба тремтячими руками.

— А з п’яти міст залишилось одне.

Він перериває промову зведеною рукою, і тоді голос чоловіка перетворюється на шепіт і тихне.

— Завтра, — видає він вирок. — Завтра ви вийдете з міста. Потім спалите його. Я звів табори, де рік за роком жінки спокійно народжуватимуть. Ми потребуємо воїнів.

Він вагається.

— Але не ти, — каже нарешті. — Ти, останній з покоління дітей миру, залишишся тут.

Обличчя старця морщиться дивним чином, потім кривиться у посмішці.

— Останній? Ні, пане. Тільки коли ти відкинеш це начиння, тільки тоді помре останній з дітей часів миру. І тоді нехай Хаос змилується над цим світом, якщо вже наші боги не бажають цього зробити.

* * *

Він дивиться на своїх людей, на те, що залишилося від шести тисяч, з якими він увійшов у гори. Вісімсот воїнів, вкритих пилом, у порваних кольчугах і погнутих шоломах. Майже в кожного є колекція шрамів, якої посоромився б столітній ветеран, але ж тих, кому виповнилося більше тридцяти, можна порахувати чи не на пальцях однієї руки. Цілителі черпають з його Сили, а тому після битви їм вдається поставити на ноги майже кожного, хто вижив, але цього все одно замало. Втрати надто великі, а жінки не встигають народжувати. Навіть ті, в таборах.

Він заморився. Вже забув, як воно — накладати Волю більше, ніж на десять тисяч воїнів. А ще ж двадцять років тому тридцять тисяч людей дихали, билися й гинули за нього, не кліпнувши оком. Разом із братами й сестрами він вів до бою майже чверть мільйона мечів. Сьогодні вони мають добре, якщо половину від цього.

Потрібно принаймні кільканадцять років, щоб із немовляти виріс справжній воїн.

Він знову ловить себе на тому, що думає про своїх братів у Розділенні «вони». Вже не пам’ятає, коли думав «я». Я. Одна особа, яка розділила свої вміння так, аби користатися ними в бою найкращим чином. Начинням, які він наповнював, давав назви так, щоб ті якнайкраще описували їхні вміння. Рука Втіхи — несе розуміння про втрати й смерті. Спис Гніву — смертельно небезпечний в своєму бойовому безумстві. Поцілунок Спокою — крижано-холодний і в бою, і в смерті. Кам’яне Око — його жорстокий прагматизм лякав навіть володарів Країни Імли. Кулак Битви…

Він навіть не помітив, коли ці назви стали іменами. А ім’я — це щось особисте, аби отак відразу розлучитися з ним.

Брами царства Сетрена досі були зачинені.

Але є дещо, що їх поєднує, оздоблює обличчя усмішками й робить характери лагіднішими. Дитина. Кай’лл може стати ключем, який зупинить війну за домінування.

* * *

— Бранці чекають, Володарю.

Він озирається: начиння стоїть перед ним у позиції пошани, закривавлену сокиру тримає однією рукою, а по щиту, що в другій, наче пройшовся галопом загін важкої кавалерії. Янсе’рин, третє з його начинь, кращий сокирник, якого він бачив. Навіть не було потреби надто підтримувати його талант. Хлопець б’ється, наче народився зі зброєю в руках.

Б’ється.

Він усміхнувся сам до себе. Вперше за багато років його начинням треба було встати до бою. Він має їх при собі. Принаймні кільканадцятьох, хоча неправда, що бог потребує їх на випадок смертельної рани тіла, яке він саме носить. Існує така ймовірність, але вона надто мала. Вочевидь, бойові вміння важливі, всі його начиння — майстри в користуванні зброєю, а їхній вроджений талант він підтримав усім, що бог може запропонувати смертному, не обіймаючи його цілковито. Але головна їхня роль трохи інша.

Коли бог приходить, щоб здійняти ураган свого гніву, і обіймає начиння усією Силою, людське тіло піддається, розпадається, не в змозі витримати припливу такої потуги. Після цілого дня — а якось йому доводилося битися аж так довго — тіло могло вкритися чорними синцями, суглоби напухали, зуби в яснах хиталися, він плював і сцяв кров’ю. Був вилікуваний, брутально й без ніжностей. Але правда була такою, що якби тоді бій тривав іще з пів дня, то бог без слова попередження кинув би його та перенісся до іншого начиння, а він сконав би за кілька хвилин, стікаючи гноєм і сморідними виділеннями з усіх отворів тіла.

Одного разу він вже таке бачив, коли помирав його старший брат.

Начиння для того, щоб використовувати їх у бою.

Він дивиться на молодого сокирника й усміхається знову. Сьогодні він мужньо бився, коли вершники Лааль та їхні нові союзники майже перерізали навпіл його армію. Довелося скористатися начиннями для того, щоб заткнути пролому лінії піхоти, і хоча жодне з них не загинуло, кількох було поранено. Важка битва.

— Скільки? — запитує він нарешті.

— Близько п’ятисот.

Він повертає голову. Стоять там, посеред поля бою, люди й суї. Здавалося, ці прибульці заздалегідь ненавидять венлеґґів через якийсь злочин, який стався століття тому. Тож вони підтримали Лааль у битві. Вони дещо вищі за людей, худорляві й жилаві, зі шкірою кольору попелу, вкритою укісними смугами. Навіть їхні обличчя оздоблені ось таким чином. Він досі не знає чи це природна прикраса, чи різновид татуювання. Неважливо. Чужі не тутешні, а тому повинні померти.

— Вони мужньо билися, — чує він раптом. — Залишилися, щоб прикрити відступ інших.

Це правда. Билися вони мужньо. Майже заслужили на пошану.

— Ті, хто стає проти братів поряд із чужими демонами, мають померти, — говорить він і вже не знає чи це він, чи бог. Але яке це має значення? — Вбийте їх. Усіх.

І вперше бачить це. Вагання. Тремтіння долоні, блиск супротиву в очах, майже нахмурені брови.

— Пане, — голос начиння абсолютно контрольований. — Минулого місяця Володарка Коней звільнила триста наших, відпустила навіть сотню венлеґґів. Ми також…

Він не закінчує, але й не мусить. «Ми також б’ємося проти братів поряд із чужинцями».

Він розвертає анг’огєра й рушає в бік табору. І на половині оберту робить те, чого ще не доводилося робити ні разу з жодним своїм начинням. Тягнеться крізь Вузол і ламає його волю. Молодий сокирник тремтить і на мить заплющує очі, а коли розплющує їх, то в них немає нічого, крім абсолютної любові.

— Слухаюся, пане, — кланяється низько. І йде виконувати наказ.

Але він буде пам’ятати. Навіть якщо його серце наповнює зараз любов і послух, він буде пам’ятати.

* * *

Зрада! Венлеґґи напали на табори, які він заклав для своїх людей. Він не мав там охорони, бо більшість сил тримали лінію східних гір. Перш ніж він встиг повернутися, вісім таборів було вирізано. Старці, жінки, діти, нечисленні чоловіки.

Завтра… завтра він вдарить у їхню рівнині.

Наказав убити всіх, хто виконував функцію зв’язківців із його військами.

Треба вислати гінців до Лааль.

* * *

Щось протягнуло його дном і випхнуло нагору. Альтсін закашлявся, почав плюватися, а потім раптом помітив, що в нього з’явився шанс. Чверть милі спокійної течії із гладкою водою, наче скло, та з берегом, до якого було всього двісті кроків.

Він міг вирватися з обійм Ельгаран, перш ніж ця сука його вб’є.

Але тоді… він ніколи не довідається…

Прикрив очі й кілька разів глибоко вдихнув.

А потім пірнув якомога глибше, випускаючи повітря й дозволяючи підводній течії понести себе. Тут річка мала понад п’ятдесят стоп глибини, а вода була крижаною.

Коли його скрутила перша судома, а тіло почало битися за життя, прямуючи до поверхні, хоча й знаючи, що йому, скоріше, не вдасться…

* * *

Земля має барву деревного вугілля, змішаного з дробинами попелу. Коли він набирає її в долоні, та липне до них і, здається, аж тремтить від нетерплячки. Вона плідна, як жодна з тих, що навколо. Благословенна стежка, яка їх сюди привела.

За ним стоїть хата. Справжня хата з глибоким фундаментом і підвалом. Хата, яка досі сяє світлими колодами. За кілька днів він скінчить дах. Це буде красивий дім.

Тихі кроки за спиною виривають його з задуми.

— Я бачила дикий виноград на південних схилах. І ожину, таку велику, наче сливи. І гриби, силу силенну грибів…

У нього немає потреби озиратися, щоб знати, що її обличчя проміниться. Але він озирається. Любить на неї дивитися.

У неї темне волосся, заплетене в дві коси, карі очі й кілька ластовинок, які вона припинила приховувати з того часу, як він сказав, що вони йому подобаються.

— Ця долина — чудове місце, — каже він.

— Я знаю.

Вони усміхаються одне до одного.

— Брате…

Голос чути збоку, він тихий, ледве чутний.

Озирається. Енду’рег. Первородний.

— Вітаю.

В Енду’рега опухлі руки й набрякле обличчя з губами, що нагадують пару синіх, варених слимаків. Нічого дивного, що він говорить пошепки.

— Ще чотири дні — і все скінчиться… — брат намагається усміхатися, але здається, що він з усіх сил намагається не кричати.

— Ти витримаєш?

— Старший говорить, що ще ніхто не зносив татуювання так добре, як я.

— Ті, хто зносив його гірше, вже мертві.

Обличчя й руки первородного вкриті свіжим татуюванням.

Складні сплетення тягнуться навколо очей, по щоках і губах. Стікають униз по руках. Шкіра навколо малюнків здається ошпареною. Не всі барвники поглинаються однаково добре. Ті, які мали бути блакитними, набули кольору гнилого м’яса. Треба сподіватися, що коли пухлина зійде, кольори стануть такими як треба.

Він знає, що брат піддається тим тортурам уже місяць. Старші вже прикрасили йому спину, груди, живіт і ноги. Обличчя завжди залишають насамкінець.

— Коли ти йдеш?

— За десять днів. Наш Володар чекає.

Наш Володар. Він схиляє голову.

* * *

Хоча він і носить у собі бога, але рідко відчуває його повну Присутність. Ох, він із ним і вдень, і вночі. Він дивиться, слухає, споглядає, віддає розпорядження, приймає рішення про життя й смерть, але така Присутність, скоріше, схожа на чудовисько, що причаїлося на дні темного ставка. Майже невидима.

Але коли бог приходить у своїй повні… Це наче каліка без рук і ніг, що знову отримує можливість бігати; або наче глухий, сліпий і позбавлений нюху, що дивовижним чином зцілюється посеред луки, порослої різнокольоровими квітами. Першої миті людина стоїть приголомшена і не в силах зрозуміти всіх навколишніх див.

І так воно буває завжди, коли бог, який обрав людину за начиння, випливає на поверхню. Без попередження він просто миттєво ПОСТАЄ. І раптом бачить Силу, але не так, як раніше, а відчуває її, як риба має відчувати воду, всім тілом. Водночас він є і Силою, і рибою, і морем. Чує тремтіння в глибинах землі, яке за мільйони років вичавить на поверхню нові гірські ланцюги й затопить стару сушу в глибинах океану. Бачить вихори, які шаліють високо над найвищими хмарами. Вони потужніші й похмуріші за всі вітри, якілижуть поверхню світу. Чує лінивий та нестримний океан, що знаходиться за тисячі миль, а ще піддається силам потужнішим, ніж він сам. І відчуває решту СЕБЕ, яка розкидана по пів континенту, в кільканадцяти начиннях. Він знає, що справжня потуга надійде, коли ці частини зберуться разом. Тоді він міг би змусити гори не чекати мільйони років, а вийти на поверхню за кілька днів. І що з того, якщо струмені лави й землетруси змінять обличчя світу? Також він зміг би стягнути крижані вихори з-під небосхилу й наказати їм заморозити цілі країни, міг би притягнути морські хвилі на десятки миль углиб континенту, затоплюючи долини й ліси. Міг би розорати не лише цей континент, а йусі інші, вирізаючи на них своє ім’я задля ще більшої слави.

Але він відчуває й інших. Сіру, блакитну, кармазинову й пурпурову присутність братів і сестер по присязі. Вони встали б на його шляху так само, як і він би встав на їхньому, якби хтось через безумство запрагнув виконати подібну різанину серед смертних. Ким би він був без них?

Але зараз це не рахується. Рахуються лише чужі прибульці. Ох, він це пам’ятає… Коли бог приходить — яку ж чудову радість приносить його прихід. Були інші, вони користувалися Силою іншим, дивним способом, приводячи власні Потуги. Розповідали красиві історії, манили обіцянкою пригод і таємниць.

А потім один з них убив Налею.

Без причини, без надання рації або шансу на захист. І з’явилися інші народи: дикі, шалені й чужі. Деякі були так глибоко позначені Хаосом, що важко було б відрізнити їх від чудовиськ чи демонів. Не різнилися лише в одному, хай вони будуть прокляті, могли дихати тутешнім повітрям, пити воду і їсти те, що народжувала земля.

Вони переконалися, що не всі прибульці є мандрівниками, які ходять просторами Всесвіту в пошуках пригод.

Деякі виявилися завойовниками й колонізаторами, які могли змінювати світ під свою подобу.

Емоції, які тоді його розривали, майже неможливо було перекласти мовою смертного. Бог не вміє вибачати й не знає, що таке милосердя чи співчуття.

Коли присутність зникала, якийсь час він відчував запаморочення, інколи з носа й вух текла кров. Це одна з причин, через які їхній Володар не Обіймає його повністю увесь час. Його тіло й так заледве могло дати собі раду з малим фрагментом душі бога, який постійно в ньому знаходився. Коли ж тойуявнював свою повну Силу, він відчував себе дитячою рукавицею, в яку міцний лісоруб пхає свою грубезну лапу. Шви тоді, врешті-решт, розірвуться, як завжди говорив його брат. Тіло піддається, навіть якщо Присутність добровільна. Якщо опиратися, противитися і знайти в собі сили, щоби робити це вміло, то він розпадеться й згорить. Відтак звільнений потужний дух мав би знайти собі інше місце або загинути. Але поки навколо було повно порожніх начинь…

Він був змучений. Дуже змучений.

Роками небо затягували хмари.

Він уже не пам’ятав, як виглядає сонце.

* * *

Дан’верс спустошене. Моірель-ла — також. Міста, де жило по п’ятдесят тисяч людей, де він сподівався знайти нових воїнів, виявилися захопленими й зруйнованими менш ніж за половину дня. Сто тисяч людей пішло в неволю.

Він стискає кулаки, а начиння, які його оточують, машинально роблять те саме. Ґанерульді підвів. Згідно з клятвою, він мав охороняти землю його народу. Тим часом уже два дні вони йдуть спустошеною країною. Мандрівники, які з’явилися на кораблях у половину милі довжини, щоб змірятися силами із Володарем Океану, не повинні так легко входити вглиб континенту.

Він йому довіряв!

Відчуває гнів свого Володаря. Бог не Обіймав його вже довгий час, але він засмучений та відчуває себе ошуканим.

Доведеться змінювати тактику.

* * *

Нічні пестощі, дотик жару на шкірі, поцілунок сухих, розпалених страхом губ.

— Це ти, — шепіт. — Ти чи Він, чи ВІН? Це я чи Вона? Ти знаєш?

Він мовчить. Думки несуться галопом. Я — це я? Чи Він? Чи можу я розпізнати? Чи це питає вона, чи вже Вона? І чи Він знає?

Вони сварилися, бог і богиня, а потім Він зник, сховався так глибоко, що він майже не відчував Його. А вона залишилася. Гола, самотня, чарівна. І прийшла до нього, шукаючи… забуття?

«Яке це має значення», — думає він. Думає, відповідаючи на пестощі. «Жодного». Він був начинням двадцять років. Ціле покоління. Вже й не пам’ятав, як це воно — не мати в собі Присутності, яка причаїлася, але є вічною. Це наче увіткнутий у черево ніж, який інколи ранить сильно, а інколи про нього можна майже забути. Він згадує, як дивився в очі своїх людей і бачив, яку них помирають радість і надія.

Він цілує її очі, губи, шию. Обережно покусує за вухо. Він так давно не мав жінки, але його тіло знаходить свій ритм, відповідає.

— Так давно, — чує він шепіт, і в ньому звучать низькі звуки, стлумлене пожадання, що відзивається тремтінням у його хребті, — так давно я не мала чоловіка.

Він закриває їй губи поцілунком, слова непотрібні.. Війна, кров, битви — все зникає, розпливається у дотику й пестощах. Жар наповнює його і зростає. Нетерплячість, з якою він шукає її тіла, має присмак шаленства.

Вони поєднуються в ту мить, коли йому здається, що він зараз вибухне, і саме в цю мить з’являється Присутність.

Ні, НІ! Не зараз! Він не стане іграшкою для свого бога! Ставить опір, залишаючись у власній свідомості, ухиляючись від Присутності, кидаючи виклик Йому. Так наче дитина кидала б виклик океану, пісяючи у хвилі. Втім Присутність трохи відступає, і він відчуває Його здивування. І невпевненість.

«Дозволь, прошу», — чує він вдруге в житті.

І вперше це щире прохання.

Він дивиться в очі дівчини й бачить, що її богиня також тут, і що вона це приймає. Киває й трохи виклично посміхається.

— Дозволь Йому, — шепочуть вони обидві. — Прошу.

Він дозволяє. І цілуючи її, Її, їх, він забуває про Присутність. Тож нехай воно так і буде. Якщо він настільки загублений та переляканий, як і я, то нехай відчує, що воно значить — бути людиною.

* * *

Привітання змінюються. Інколи це потиск, іншим разом — поцілунок або ж кидання на шию.

Ніколи не слова.

Дівчинка не говорить. Ніколи не видає жодних звуків, ніколи не плаче й не усміхається. Йому це не заважає. Порівняно з тим, що найчастіше його оточує — брязкіт зброї, галас битви, стогони та схлипи конаючих, — ця тиша стає благословенням.

Інколи він дивиться на її душу й бачить, як та палає все яскравіше. «Може», — думає він тоді, — «доведеться відкрити перед нею ворота власного царства, аби вона зуміла розмістити там таку Силу.

Якщо ні…

Він не хоче про це думати.

* * *

— Пане, — розвідник кланяється біля входу в намет. — Ми їх знайшли.

— Скільки?

— Біля восьмисот. Ховаються в печерах на сході звідси.

— Шляхи втечі?

Розвідник хитає головою.

— Ні, пане.

Вісімсот, з яких принаймні половина — чоловіки. З них менш ніж двісті надаються для бою. Десять днів пошуків — і заледве така жменька. Але краще так, ніж ніяк. Жінки й діти потраплять до таборів. Старці — залишаться.

Він потребує людей для кампанії на заході, а його власний народ надто скривавлений. Після смерті А’есхен її племена розпорошилися й не бажають поклонятися нікому з тих, хто залишився. Доводиться полювати на них, наче на диких тварин.

Що ж. Ніхто не може вдавати, що війна його не стосується.

* * *

Він просинається і знає, що сталося щось страшне. Світло на півночі згасло.

Вирушає туди якомога швидше, відкриваючи портал просто на поле бою.

Її немає! Немає! Всюди навколо трупи, сотні, тисячі трупів, але ніде немає навіть сліду від його дочки.

І ці чужинці. Середнього зросту, озброєні мечами, сокирами й списами, ховають обличчя під важкими шоломами.

Він підбігає до першого з мертвих ворогів й зриває з нього шолом.

Людина.

Просто людина, поряд лежить суї, кілька кроків далі — венлеґґ, але такий, в якого немає кланових барв на панцирі. Далі — знову людина, іще одна. І низький, присадкуватий войовник Народу Гір. І жінка в одязі вершниці Лааль.

Вона раптом ворушиться, кашляє й розплющує очі.

— Тебе прислали, га? — посміхається криваво. — Скажи там… на півдні… що вільні люди… не стануть гинути… за безумців…

Помирає.

* * *

Він вижив. Обтерся об дошки борту, а потім чиїсь руки підхопили його за одяг і витягнули з води. Він чув голос. Хтось роздратований вдарив його в обличчя — раз і другий. Хтось силою розплющував його повіки.

Альтсін зігнувся навпіл і почав блювати.

Він вижив.

Проплив Річкою Сліз. Був врятований. Ельгаран дарувала йому життя.

* * *

Зустрів Явиндера, як той і обіцяв, за містом, на кордоні солоних мокряків. Ясновидець сидів на спорохнілій колоді під купою кволих деревець і, схоже, чекав на нього, вдивляючись у поверхню невеличкої баюри.

Альтсін встиг перевдягтися, забрати з найманої кімнати зброю та речі.

— Ти вижив, — бурчання старця було ледве чутним.

— Я вижив. Річка… — злодій завагався. — Вона має душу, так?

— Кожна річ на світі має свого духа. Ця колода, на якій я сиджу, також. А коли вона розпадеться — її дух стане частиною духів комах, рослин і грибів. Це правда, яку знають відьми, дикі чарівники й шамани. Правда, яку меекханські маги, що стоять на чолі шкіл аспектованої магії, та вищі жерці, що керують душами із золочених тронів, хотіли б викреслити з обличчя світу. Висновки, які можна отримати з цього знання, лякають їх до глибини душі.

— Не духа. Душу.

— Так. Вона має душу, — ясновидець не відводив погляду від баюра, а його зморшкувате обличчя скривилося в короткій посмішці. — Бачиш. Вона знову здригнулася.

Поверхнею калабані — заглиблення в землі сягало ледве кілька ярдів завширшки — пішли ліниві кола.

Явиндер нарешті глянув на нього. Білі очі зміряли його знизу вгору.

— Йдеш на війну?

— Це аж так помітно?

— Якщо знати, як дивитися… — порух плечима був надто вимовним.

Альтсін втупив погляд у воду.

— Знову ворухнулося, — відізвався нарешті, щоб перервати тишу, яка встановилася. — Що воно? Риба?

— Жаба. Остання в цьому місці. Помирає. Не хоче помирати, але їй вже нічого їсти. Тож уже багато днів конає з голоду.

— Цікавезно.

— Ні. Страхітливо. Вона біля самого краю, ця ікра. На щастя для наступного покоління, вона вкрита отруйним слизом. Тисячі малих пуголовків. Чекають із вилупленням, аж доки стара жаба не помре, бо в іншому випадку почала б їх жерти. Щойно вона сконає — почнеться. Вилуплення. Пуголовки наповнять баюру, живитимуться старими водоростями з її дна. І зростатимуть. Якогось дня почнуть змінюватися на жаб і зрозуміють, що водоростей їм вже не вистачає. Будуть голодувати. А потім почнуть жерти одне одного. Полюватимуть на своїх поміж камінням й продовжуватимуть зростати. А коли нажеруться — почнуть злягатися. І відкладати ікру. Й далі продовжувати полювати. І їх буде все менше, аж доки не залишиться одна, яка хоч і заморена, але не сконає з голоду. А потім знову вилупляться пуголовки.

— Цікавезно, як я й казав. А тепер розкажи мені про цю чудову дику травичку, яка росте навколо.

Вираз обличчя ясновидця не змінився.

— Навіщо ти, власне, прийшов?

— Коли я був у воді, вчеплений у твоє весло, обіцяв собі, що якщо виживу, то знайду тебе й випущу тельбухи. А потім… я бачив свої сни й видіння. Вона, Ельгаран, витягнула їх з моєї голови… Проте… це не має сенсу.

— Усе має сенс, Альтсіне. Хоча інколи цей сенс може не сподобатися нам.

— А інколи може нас убити? Перетворити на нищівне чудовисько, яке прагне смерті всьому живому?

— Стається й таке.

Альтсін завагався, потім присів на колоді поряд із ясновидцем.

— Річка… Спогади, яка вона відкрила… Я не знаю, що саме вони значать. Авендері? Це спомини когось із божих начинь? І… самого бога?

— Може бути, Альтсіне, може бути.

— Що зі мною коїться? Чим є те, що сидить у моїй голові?

Ясновидець дивно засміявся.

Підняв жменьку камінчиків, зважив їх у руці, а потім кинув догори над баюрою. І стрибнув, наче виштовхнутий пружиною.

Раптом у долонях старця з’явилася сокира, дивна зброя з лезом, що виблискувало золотим півколом, із держаком в чотири стопи. Альтсін не встиг здивуватися, а Явиндер уже висів над ним, простягнувшись у повітрі, а сокира описувала коло. Ухил!

Він зійшов уліво, легко балансуючи на напівзігнутих ногах. Обидва кинджали вже були в руках, але було відчуття, що цього замало, що руки повинні тримати іншу, важчу зброю. Він прийняв лезо сокири на ґарду кинджала, змінив напрямок удару, другою рукою вдарив уперед, але ясновидець був задалеко, зброя надавала йому великої переваги. Вони відстрибнули один від одного. І знову зійшлися. Сокира Явиндера тяла повітря, перетворюючись на золоту смугу. Зійти. Уперед. Ближче!

Альтсін ударив ліктем в обличчя ясновидця з такою силою, що біль відізвався аж у плечі, кинув кинджали, схопив старого за руки й притягнув до себе. Копнув коліном в черево, додав ударом голови, вони покотилися камінням. Раптом він опинився згори, притискаючи шию Явиндера держаком своєї сокири. Натиснув міцніше, навалився всім тілом. Ну! Гинь!

Він шарпнувся, підірвався із землі, все ще стискаючи руки на вирваній у ясновидця зброї. На мить, меншу ніж удар серця, видіння сокири, яка розрубує безвладного Явиндера на шматочки, цілковито заволоділо ним. Бойовий шал мав присмак холодної, кришталево чистої води на губах мандрівника, що загубився посеред пустелі й голодував уже багато днів. Спокушав: „Занурся в мене. Наповнись. Давай!“.

Ні!

Із диким криком він відкинув зброю далеко від себе. Нахилився й схопив старого за вбрання.

— Чому? — видихнув тому в обличчя.

Посмішка на закривавлених губах виглядала майже чуттєвою.

— Слухай.

Ш-ш-ш-ш-ш, плюс-с-с-с-сь.

Камінчики, що падають на берег і поверхню води. Альтсін завмер. Скільки часу минуло з тієї миті, як Явиндер підкинув їх у повітря?

— Я мав упевнитися, — старець говорив невиразно, губи його починали напухати. — О Володарко. Кров. Моя власна. Знаєш, скільки часу я не відчував присмаку власної крові? І зуб… Прокляття, в мене зуб хитається.

Здавалося, він був у захваті. І водночас був переляканий.

— Хто б міг подумати, що вдасться? Казали, що таке неможливо, — зареготав він, бризкаючи крапельками червені. — Один шанс на мільйон? На сто мільйонів? Не повертайся до міста, хлопче. Тікай. Якомога далі від Храму Реаґвира й Меча. Зараз, невідкладно. Розвернися праворуч і йди на південь. У п’яти милях звідси є рибальське селище. Найми або вкради там човен й пливи собі. До несбордійців або вгору по річці, до Меекхану. Зміни вигляд, акцент, одяг. Заховайся в спокійному місці, де не буде оказій для бійок. Може, тоді ти проживеш іще якийсь час.

— Що коїться?

— Неважливо. Ти не можеш нічого змінити. Не повертайся до міста, ти їм не допоможеш.

— Кому?

— Цетрону. Та іншим. Граф знає, що ніколи не отримає влади в прибережних дільницях, якщо не знищить Ліги Капелюха. Він хотів зібрати більше інформації, краще приготуватися, але… ці твої спомини… наробили галасу… Терліх відчув, що з’явився хтось іще, тож вирішив вдарити відразу. Ввечері він відішле до порту все, що має. Усіх Праведних, більшість сторожі й найманих чарівників. Хоча насправді справа не в Товстому, а в тобі. Терліх наказав їм знайти того, хто вбив його Праведного, і в чиїй голові палають такі спомини. Тож утікай.

Альтсін відпустив старця, звівся та знайшов свої кинджали. Ясновидець уважно дивився на нього.

— Якщо повернешся — я тобі не допоможу, — сказав. — І ти, швидше за все, загинеш.

Злодій проігнорував його, засунув зброю в піхви, обтрусив вбрання і швидким кроком рушив у бік міста.

* * *

До Понкее-Лаа він дістався, коли вже запали сутінки. Сонце сховалося за виднокраєм, брами вздовж лінії мурів клацали засувами. Цієї пори року швидко темніло.

Коли він увійшов до набережних дільниць, зрозумів, що вже було надто пізно, щоб когось попереджати.

Сьогодні ліхтарники не вийшли на роботу.

Олійні ліхтарі, найчастіше наповнені тюленячим або китовим жиром, розміщувалися на відстані в кільканадцять ярдів один від одного. Давали саме стільки світла, щоб у сутінках не наштовхуватися на стіни, і багато років були гордістю міста, а цех ліхтарників сприймав свої обов’язки майже із релігійною завзятістю. Його члени, вдягнені у важкі шкіряні плащі, кружляли нічними вулицями, перевіряючи рівень олії, обрізаючи ґноти й чистячи абажури на ліхтарях. Для більшості мешканців вони були такі ж непомітні й пов’язані з містом, як і морський вітер.

Але не сьогодні, не в цих дільницях.

У Понкее-Лаа було небагато сил, які могли б змусити ліхтарників залишити в темряві якусь вулицю.

Альтсін відчував під шкірою майже тремтіння насолоди. Бій. Двобої в темряві. Плани, тактики й підступи, кров на бруківці та відчуття тріумфу. Мимоволі вишкірив зуби.

Примружив очі й кілька разів глибоко вдихнув, вириваючись із полону шалених думок і емоцій. Якщо ясновидець мав рацію, якщо тут знаходилися Праведні, ці пришелепкуваті сучі діти, то будь-яка фронтальна атака була б самогубством.

Прокляття. Вже сам вхід у дільницю був самогубством. З таким самим успіхом можна було б сісти на гаряче вугілля й очікувати, що це вилікує від головного болю.

Альтсін роззирнувся. Остання запалена лампа палала десь за тридцять кроків за його спиною. Попереду він мав вхід до Мугреї. Портова дільниця потопала в темряві, наче там сиділо щось, що пожирає світло. Він бачив не далі ніж на кілька кроків. Навіть білі стіни найближчих будинків, здавалося, випромінюють темряву.

Йому засвербіло між лопатками. Хтось кинув закляття, що занурювало дільницю в темряву. Всю дільницю.

Вишкірився. Було цікавіше, ніж він очікував.

Чому ти це робиш?

Це була одна з тих думок, які він тлумив із тієї миті, як Явиндер сказав йому, що відбудеться в місті ввечері. Чому не втекти й не заховатися в провінції? Грошей, що зберігаються у нього в банках, точно вистачить до кінця життя.

До кінця життя…

Переслідуваний, загнаний, наче тварина.

Інколи відступати перед хвилею — лише прискорювати своє падіння.

За спиною, в глибині вулички, він почув повільні кроки й стукіт окутого залізом посоха по бруківці. Ці місцини ліхтарники провідували регулярно. Він усміхнувся ще ширше.

За чверть години він стояв на тому самому місці, вдягнений у шкіряний плащ із каптуром, шкіряні штани й шкіряну маску на обличчі. Інколи бувало так, що перегріта лампа, коли туди доливали паливо, вибухала, бризкаючи навколо палаючою рідиною, тож такий одяг був розумним рішенням. Банка з олією, яку він взяв, була майже порожньою, але це була найменша з проблем.

Іще він підняв із землі лампаду й довгий посох в десять стоп, звінчаний ґнотом і малим гачком. Потім увійшов у темряву.

Було не так як він очікував. Жодних зловорожих тіней і похмурих постатей, які минали б його, наче духи. Тільки світло від лампадки виразно зіщулилося, втім не так, щоби не освітлювати йому шлях, а свербіння між лопатками незначно посилилося. І все. Схоже, чари не мали покрити все густою темрявою. Просто мали зробити так, аби цікаві очі не помічали того, що повинно бути прихованим. І вочевидь, застерегти власників тих очей, що краще полежати в ліжку, напитися чи пообійматися із жінкою, необов’язково навіть із власною, ніж стирчати біля вікна й витріщатися в ніч.

Перша лампа виринула з темряви ледве за кілька кроків від нього. Залізний стовп із заскленою кліткою нагорі. Він зупинився, поволі поставив банку з олією на бруківку, потім — лампаду, потягнувся. „Ну ж бо, мерзото“, — підігнав їх подумки, — „бо ще хвилька — і ви зрозумієте, що я не маю й зеленого поняття, як це робити“.

Запалив ґніт на кінцівці посоха. Посипалися іскри, полум’я виявилося дивовижно світлим і живим. Злодій потягнувся за начинням з олією.

Кроки.

— Майстер цеху не казав тобі, що сьогодні в цю дільницю не можна заходити?

Він різко розвернувся, наче його застали зненацька. Їх було двоє: низький худорлявець і високий, потужний, наче стогалонова діжка, здоровило. Худий не мав тіні — пасма темряви спливали від нього на бруківку, звиваючись навсібіч. Чародій та охоронець. Цього здоровила Альтсін міг на якийсь час проігнорувати, він стояв трохи нахилений уперед, із вільно опущеними руками й широко розставленими ногами. Ця поза повинна залякувати, але була поганою для нападу чи захисту. А чародій…

— Я питав, — хрипло просичав маг крізь стиснуті зуби. Чародій був стомлений, бо утримувати такі потужні чари — справа важка. Напевне, він діяв не сам, адже якби міг один занурити в морок цілу дільницю, то був би славетнішим, і тоді біля нього знаходилося б кілька охоронців.

— Я отримав доручення від старшого запалювана, добрий пане, — злодій нахилив голову. — Ми маємо увійти до дільниці й запалити всі лампи, як щовечора. Так він мені сказав. Я більше нічого не знаю, пане.

Чародій нетерпляче махнув рукою. Альтсін знав, у якому він стані. Довга інтенсивна концентрація на заклятті, використовування й перетворення виснажували Сили швидше, ніж багатогодинна праця на галері.

— Вергу, — чародій одізвався нарешті змученим голосом. — Йди до Амендея.

Охоронець кахикнув і розвернувся, не зронивши ані слова. Коли робив перший крок — металева банка вдарила його в потилицю із такою силою, що її стінка вигнулася. Чародій роззявив рота, тіні, що стікали з нього, різко відсахнулися, мов налякані, й тієї самої миті окутий залізом кінець посоху вдарив його під дихало. Крик перетворився на хрипіння. Альтсін не став чекати, крутонув обіруч посохом і тарахнув мага в голову, провернув його і для впевненості додав із іншого боку. Полум’я на кінці посоха зафуркотіло й погасло.

Вони обидва впали: чародій, наче стос шмаття, а охоронець — як лантух мокрого борошна.

Злодій копнув лампаду вбік і завмер у темряві, очікуючи криків тривоги, свисту стріл і тупотіння ніг. Нічого. Тиша. Ким би не був той Амендей, він знаходився, мабуть, надто далеко. До того ж, лінія магів була розставлена надто широко. Або ж граф не мав достатньої кількості людей, або ж виказував дивовижну байдужість до справи.

Альтсін швидко перевірив своїх жертв. Обидва були живими. Маг дихав неглибоко й швидко, кров, що витікала з порізу на голові, утворювала на бруківці темну калюжу. Тіні розлетілися, а світло від найближчого ліхтаря сміливіше вдерлося до вулички.

Ну то що, починаємо розвагу?

Злодій знав цю дільницю краще, ніж більшість її мешканців. Мугрея була садибою гільдії Цетрона, і коли Альтсін тільки потрапив під його опіку, то виховувався на її вулицях. І на дахах, і в каналах, і в підвалах. Підозрював, що тут не було місця, куди б він не навідувався.

А тепер Цетрон, як старий ведмідь, виявився загнаним у свій барліг.

Граф, мабуть, ніколи не полював на великого звіра на його власній території.

* * *

Морок. Темрява липка й брудна. Здавалося, що тіні постійно рухаються, пересуваються, залишаючи за собою сірі смуги, які не зникнуть навіть за денного світла.

Альтсін зупинився в завулку і стягнув одяг ліхтарника. Шкіряний плащ не захистив би його від стріли з арбалета чи від удару меча, зате добряче сковував рухи, а до того ж трохи поскрипував у темряві.

Він перевірив зброю. Два кинджали, кастет, гаррота, кілька пляшечок із отрутами і кислотою проти мечів, палиць і магії стражників, чарівників і Праведних. Ну й, вочевидь, це мерзотне, неспокійне відчуття, що сутність, яка сидить у його голові, чим би вона там не була, нетерпляче чекає і все більше втішається наближенню бою.

Принаймні один із них добряче розважиться.

Альтсін відступив углиб завулка й зміряв стіну поглядом. На щастя, в цій дільниці не панувала мода на архітектурні дива, завезена з Імперії, що набувала форми чотирьох- чи п’ятиповерхових кам’яниць із такими прямовисними дахами, що навіть коти не зуміли б на них втриматися. Тут будували низенькі, ледве на два поверхи, будинки із пласкими дахами, на яких вечорами зазвичай розквітало товариське життя. Попереду було вікно, над ним — малий балкончик, а ще вище — балюстрада, яка огинала верхню терасу. Кілька рухів — і він міг опинитися нагорі.

„Думай“, — нагадав він собі. Явиндер стверджує, що Терліх атакував під впливом імпульсу, через смерть Праведного й тих хвиль, які розійшлися Силою, коли пробудилися твої сни. Тож він імпровізує. Скільки може мати людей? Він відіслав триста проти Каракатиці, а проти Цетрона? П’ятсот? Ні. Лінія сторожі й чарівників надто слабка, надто розтягнута. Ще не чути тривоги, все ще ніхто не знайшов оглушеного мага. Тому? Триста, може, навіть менше. З міських вартових він обрав тих, хто виявився під рукою, а за такий короткий час не привів би більше двох сотень, не зумів би опорожнити вулиці всього міста від озброєної варти. До того тринадцятеро Праведних і жменька чарівників. Разом — не більше трьох сотень.

Товстий готувався до бою вже тривалий час, але, скоріше за все, він теж такого не очікував. Зазвичай на дільниці він мав близько трьохсот людей, але, прокляття, його злодії не могли змагатися у відкритому бою з міською вартою, озброєною кольчугами, мечами, алебардами й арбалетами. До того ж він міг найняти чарівників, але не дуже добрих. Явиндер стверджує, що граф думає як генерал, тож, швидше за все, він сприйме цю битву як штурм ворожого міста. І спробує оточити окремі вулиці й захопити їх одну за одною…

Прокляття. Все вело до питання, чи він має залишитися внизу, чи шукатиме людей Цетрона на дахах. Якщо граф думає як солдат, то, напевне, не наказував стражникам зняти панцирі, відкласти мечі, рогатини чи алебарди. А в такому спорядженні неможливо вільно рухатися нагорі. Люди анвалара, може, й не зуміли б зійтися з вартою віч-на-віч, але вміли користуватися арбалетами. Вночі, в темряві, стріляти будуть з кільканадцяти кроків. Жодна кольчуга не захистить від стріли. Він замислився, що зробив би, якби був графом.

Відповідь була надто очевидною — послав би Праведних на дахи. Щоб очищали їх і щоб не загубилися у завулках і вузьких вуличках, де невидимі вбивці могли вибити їх по одному. Вислав би їх по двоє, щоб кожної миті атакована пара могла отримати підтримку. Дахи тут розташовані приблизно на одному рівні, ширина вуличок поміж будинками рідко буває більшою за шість-вісім стоп, тож можна легко перестрибнути з однієї на іншу, що дозволяло підмозі надійти доволі швидко.

Злодій зціпив зуби й кількома рухами задерся на будинок. Бар’єр, який обрамляв дах, складався з рядів дерев’яних балясин, які підтримували поручень, пофарбований у білий колір. Альтсін перестрибнув його та припав до тераси. Тиша. Жодного звуку в усій клятій дільниці.

І тоді в небо вдарив грім. Блискавка вистрелила вгору з місця, що було кроків за двісті від злодія, освітлюючи вулиці неприродним сяйвом. Удар серця блискавка висіла над дільницею, а тоді згорнулася в кулю і стекла вниз. Сяйво залишилося.

Альтсін визирнув поміж старими балясинами. На даху, кількома садибами далі, стояв чоловік. Високий, худорлявий, у тісному одязі, що лише підкреслював його худорлявість. У піднесеній над головою руці він тримав кулю крижаного фіолетового світла. Від кулі відходили менші блискавки, через що чоловік здавався ув’язненим у клітці, зробленій зі світла. Вогнисті змії ковзали по кривизнах будинків, ударяли в дахові тераси, повзали балюстрадами, скручувалися навколо надбудов і коминів, наче шукали чогось.

І злодій швидко дізнався, що саме. На даху сусіднього будинку одна із світлових змій намацала людину, що там причаїлася. Чоловік намагався втекти, але струмінь енергії не дав йому жодних шансів. Блискавка вдарила нещасного в груди і обкрутилася навколо нього. До неї відразу долучилися ще дві, і над шумом магічних розрядів почувся дикий, сповнений болю крик. Жертва затанцювала, її рвало дивними рухами, крик урвався навпіл, коли чергова світлова змія вдарила її в обличчя.

„Чарівники“, — кисло скривився Альтсін. Не тільки дешеві маги для фокусів із світлом і тінню, але й бойові, такі, що допомагають солдатам на полі бою. Граф не заощаджував. І все було лише для того, щоби знищити банду портових злодіїв.

„І дістатися до тебе“, — додав він одразу.

Він саме підводився на ноги, коли Цетрон відповів на атаку. Дах навколо чарівника, що володів блискавками, зірвався вгору, наче знизу в нього вдарив таран багатовесельної галери. Маг захитався, щось крикнув і зник у вирваній дірі. Блискавки зникли.

Злодій вишкірився в темряву. Товстий мав власних чарівників. Може, й не таких добрих як у графа, але трохи ознайомлених із тим, як убивати підступно й результативно. Альтсін міг закладатися на свою голову, що Терліх не враховував у своїх планах мережі портових каналів і підвалів.

Злодій рушив у бік центру Мугреї, переходячи від тіні до тіні, перестрибуючи з даху на дах. Більшість із них не були пласкими, на них наростали малі надбудови, ажурні альтанки, комини. Між деякими з дахів були перекинуті кладки, бо ввечері, коли від моря віяв освіжаючий бриз, товариське життя навколишніх місць концентрувалося саме тут. Рибалки, дрібні купці та ремісники любили проводити час за склянкою охолодженого вина, балакаючи із сусідами. Мугрея була дільницею людей, які важко працюють і вміють тішитися життю. Схоже, їм і діла не було до справ можних, до храмів, богів і чужих амбіцій, але зараз вони, напевне, сиділи за зачиненими дверима, під ліжками та в різних інших сховищах, молячись, аби бій оминув їхній дім.

А двобій саме розгорявся.

Два струмені вогню вдарили в небо з даху десь за сто кроків. Лизнули сусідню терасу, розігнали темряву. В їхньому світлі Альтсін помітив, як мага, який так володів вогнем, одна за одною вдаряють у спину три арбалетні стріли. Чоловік розкинув руки, полум’я, що било між його пальцями, стало яскравішим, коли важкопоранений вивільнив усю накопичену Силу, а потім згасло. Але встигло підпалити альтанку на даху неподалік, і конструкція з тонких планок миттю зайнялася, освітлюючи все навколо. У сяйві палаючої надбудови можна було помітити, як маг повзе до краю тераси і як раптом із тіней вистрибує дрібна постать, падає йому на спину, задирає голову вгору і блискає ножем, ощадним рухом перерізуаючи горлянку. Альтсін кліпнув, і вбивця вже зник. „Не це тобі обіцяли, еге ж?“ — кинув він подумки мертвому чарівникові. — „Ти мав битися проти банди боязких злодюжок, таких, що поховалися по норах, очікуючи, доки ти їх знайдеш і підсмажиш — аж тут така несподіванка. Професійні вбивці та злодії, що б’ються на своїй території. Треба було вимагати більше грошей“.

Як на замовлення, вся дільниця вибухнула звуками бою. Брязкіт тятиви, дзенькіт клинків, крики. Схоже, Цетрон вирішив прийняти бій внизу, бо більшість звуків ішла з вулиць.

Як би там не скінчилася ніч, граф не досягне легкої перемоги.

* * *

Він наштовхнувся на них, перестрибуючи з даху на дах. На двох. Обидва з мечами в руках. Довгі клинки блищали, відбиваючи блиск полум’я. Той, що лежав найближче, приземлився на спину, перекотився й ледве загальмував на краю даху, де якраз не було ніякої балюстради, а до бруківки — добрих тридцять стоп. Обидва Праведних були мертвими.

Голова того, через якого він перечепився, виявилася відрубаною точним, ідеальним ударом, а потім покладена біля тіла обличчям до спини, наче задля якогось похмурого жарту. Другий мав паскудну широку рану, що тягнулася навскіс центром грудей від правої ключиці до лівого нижнього ребра. Чистий поріз, після якого грудна клітка трохи розхилилася, показуючи щілину, сповнену кров’ю. Кров була яскраво-червоною. Під щелепою чоловіка виднілася ще одна рана — вертикальний шрам, шириною не більше двох пальців. То був укол у мозок, він знав це точно: перший загинув від удару ззаду, а другий розвернувся, підводячи меча для удару, але був надто повільним. Надто. Праведний натрапив на когось, хто виявився швидшим за нього, не встиг навіть нанести удар, коли клинок відкрив його груди, а укол другого клинка увійшов у мозок.

Цетрон найняв когось по-справжньому вмілого.

Злодій обережно торкнувся крові. Вони липнула до пальців, наче легко розігріта смола. Оцінив, що обидва чоловіки загинули десь із пів години тому. Ще до того… Альтсіна пройняла дрож. Ще до того, як він зійшов на дах, ще до того, як розпочався бій. Той, хто їх убив, зробив це абсолютно безшумно та почав полювати на Праведних, перш ніж граф віддав наказ про напад.

Рушив далі, намагаючись не кидатися в очі. Сутички спалахували хаотично то тут, то там. Вони завжди були коротшими за кілька ударів серця. Це була війна прихованих вбивць: постріл з арбалета, швидкий укол кинджалом в обличчя, удар з-за рогу й швидка втеча. Жодних відчайдушних і героїчних битв віч-на-віч, жодного двобою на відкритому просторі проти міської сторожі, озброєної як важка піхота, проти чарівників і Праведних. Виснажити їх, змусити ганяти дахами й лабіринтами вуличок і завулків, розпорошити. Коли ж сили графа розділяться на дво-триособові групки — тоді можна буде приступити до вирішальної атаки. Вочевидь, якщо Терліх не візьметься за голову і не змінить тактики. Злодій спробував упорядкувати в своїй голові те, що він побачив.

Товстий не мав… Ні, інакше. Альтсін не чув, щоби в Понкее-Лаа хоча б колись перебував вбивця з такими здібностями. Вочевидь, це нічого не значило. Якщо Цетрон збирав людей для бою з графом, то не розголошував би такого навсібіч. Але… ватажок портових злодіїв, якого Альтсін знав, ніколи не довірив би свого життя найманим мечам з-поза міста. Для Цетрона Понкее-Лаа було центром Всесвіту, а решта територій — навколишньою та нічого не вартою провінцією. Товстий міг довіряти лише тим, хто стер підошви об бруківку міста.

Проте, най йому грець, ці трупи справжні. Це ж люди не повбивали самі себе.

На сусідній терасі промайнуло кілька тіней у напрямку до порту. Альтсін пішов за ними.

Нічний біг дахами — це завжди цікава розвага. Дитиною він тренувався тут у втечах та сховку: спершу в грі, а потім — серйозно, із розлюченим власником якоїсь дрібниці в себе на хвості. Пізніше він залишив такі розваги молодшим злодюжкам, але надалі пам’ятав, як стоять будинки, ширину вулиць і найкращі шляхи. Ті, хто біг попереду нього, також рухалися від тіні до тіні, від ослони до ослони; зазвичай їх було помітно не довше, ніж на удар серця. Не втрачали часу й сил на кружляння та пошуки кращого шляху. Зарізяки Цетрона.

Жах упав на них тої миті, коли злодій уже готувався дати знати про свою присутність. Лідер групи саме пробігав обабіч невеликої надбудови, коли почувся свист клинка, і голова чоловіка злетіла з плеч. Тіло ж зробило ще кілька кроків і впало на даху. Поміж п’ятьох, що залишилися, як зумів порахувати їх Альтсін, увірвалося двоє Праведних. І це були саме такі Праведні, яких описував Цетрон. Берсерки, одержимі похмурим божеством.

Ще двоє злодіїв загинули від одного удару розмитого леза. Альтсін бачив усе виразно, наче над дільницею запалили тисячі ламп. Меч ударив знизу, низько, ріжучи бік першого й відтинаючи йому руку, після чого рух вістря м’яко перейшов в укол, увійшовши в груди другого чоловіка.

І усе за час, коротший за удар хвостом сполоханої риби. Другий різник графа з’явився трохи осторонь, вдаривши низько, в ноги наступного зарізяки, який намагався підстрибнути. Все скінчилося тим, що замість обох стоп він утратив одну. Сила удару розвернула його в повітрі, він приземлився на живіт, проїхавшись обличчям по терасі. Двоє останніх людей Товстого вистрелили, обидва — неточно, обидва померли, перш ніж встигли відкинути арбалети й потягнутися за іншою зброєю.

За три удари серця все закінчилося.

Праведні однаковими рухами стріпнули кров із клинків, однаково переклали мечі до лівиць. Дивлячись на них, Альтсін мав неприємне враження, що спостерігає за маріонетками, які розігрують пантоміму перед невидимою публікою. Майже помічав мотузки, що тягнулися від їх кінцівок і зникали у хмарах.

Чоловіки раптом здригнулися й почали рухатися без цієї неприродної синхронізації.

На даху залишився лише один живий зарізяка Цетрона. Той, що з відтятою ногою. Повз до краю даху, коли вони підійшли до нього. Не поспішали.

— Де бен-Ґорон?

Портовий щур завмер. Злодій бачив, як він набирає повітря, видихає його з тихим свистом, як розслаблюються його руки, а потім стискаються в кулаки. Не скаже.

Ті двоє обмінялися поглядами й посмішками, а шлунок Альтсіна перетворився на кулю криги. Вони його змусять — знали, як це зробити, і що це справить їм приємність.

Нижчий знайшов куксу, що бризкала кров’ю, та наступив на неї. Вбивця крикнув.

Камінь, що летів у повітрі, розпався на дві частини.

Клинок меча перетворився на фрагмент розмитого диска.

Рука Альтсіна закінчила рух.

У такій послідовності він усе зафіксував, хоча мав би навпаки. Він кидає, меч тне, камінь розпадається на два шматки. Наче час на мить рушив у зворотній бік. Він здивувався, щоб не задумуватися, чому взагалі привернув до себе увагу Праведних.

Хоча, можливо, із тим спільне мала та крига, що досі лежала в його шлунку й саме розходилася рештою тіла. Сироти променисто пробігали вздовж нервів і вен, наче зростаючий корал. А там, куди вони вже досягли, зникали страх і розсудливість. Залишалися необхідність, холодний розрахунок і — йому довелося якусь мить шукати відповідного слова — жаль. Жалів їх і тому, що вони несли із собою, але вони мали померти.

Він звівся, посміхнувся, знаючи, що вони бачать його так само виразно, як і він їх.

— Привіт, хлопці, — сказав. — Зараз не найкращий час для розваг.

Їхні очі змінилися. Знову стали маріонетками, а місце між лопатками, яке завжди йому докучало, знову дало про себе знати. Альтсін проігнорував це. В очах шляхтичів палали лють і шаленство. Вони стояли обличчям до нього, однаковим рухом звели мечі в салюті.

Він вишкірився в насмішкуватій гримасі.

— Я не знаюся на шляхетських формальностях, — дозволив другому каменю випасти з руки. — Я лише портовий щур і…

Вони рушили одночасно. Кілька кроків розбігу — і вже летіли над вуличкою в його бік. Цього разу не було видіння, яке повело б його до бою, але воно й не було потрібним. Бачив клинки, які тнуть повітря, знав, куди ті вдарять, і вийшов з-під тих ударів економним ухилянням, майже обпершись на леза. Відчув холод і голод сталі, відчув ненаситне прагнення крові. Пам’ятав цей голод.

Раптом він уже тримав у руках свої кинджали: прості, з хрестовою ґардою, жалісно короткі, порівняно з їхніми мечами. Але це була його дільниця, його бій і його ніч. А ці двоє прийшли сюди лише для того, аби померти.

Він крутнувся між ними так, щоб один із них затуляв його від іншого, прийняв клинок на перехрещені кинджали й скерував їх униз. Вістря вдарило об терасу, на друзки розбиваючи керамічну плитку. Альтсін, досі перебуваючи поряд, ударив напасника ліктем в обличчя, додав ударів, увіткнув кинджали в обидва зап’ястки чоловіка й прокрутив.

Поранений відхилився назад, випускаючи зброю.

Альтсін схопився за руків’я його меча, відбив укол іншого Праведного, спрямований йому в спину, та відстрибнув.

Десь унизу кинутий камінчик вдарив об землю.

Він відчував меч, як відчувають власну руку: кожен фрагмент руків’я, ґарди, кожен палець леза, аж до самого кінчика.

Він глянув у вічі другому супротивнику. На першого вже можна було не зважати — свідомість у його очах гасла разом із тим, як отрута, якою злодій змастив вістря кинджалів, розходилася по тілу. Якій би Потузі не віддався шляхтич, яка б сила за ним не стояла, отрута, яку використав Альтсін, вбивала його нерви та розкладала кров.

Злодій криво посміхнувся й заохочувально ворухнув мечем.

Вони зійшлися посеред даху, і Альтсін сумнівався, щоб хтось у дільниці міг не помітити цей двобій. Звук, із яким стрілися їхні клинки, вибухнув над дахами, заглушивши всі інші відголоси. Альтсіну здалося, що стихло все навколо. А вони стояли, заклинивши леза, напираючи й намагаючись відіпхнути ворога. А потім Праведний відстрибнув, оточивши себе складним „млинком“, відступив на самий край даху.

Вони наближалися. Альтсін відчував їх, як мчать до нього з різних боків дільниці. Тепер вони мали шанс: семеро на одного в місці, де можна було б атакувати одночасно з усіх боків.

Але так склалося, що такі щури, як він, ніколи не б’ються, якщо мають куди тікати.

Мугрея була портовою дільницею, яка з одного боку прилягала до моря, а з іншого — до Ельгаран. Він оцінив напрямки, звідки надходили Праведні. Порт відпадав — вони відрізали б його на середині шляху. Глянув у вічі своєму супротивникові, образливо спародіював його салют і кинувся в бік річки.

Біг дахами й терасами тепер виглядав трохи по-іншому. Він бачив усе наче в світлі дня, кожну подробицю: облущену фарбу на балясинах балюстрад, кожний листок плюща, яким заросли альтанки, окремі цвяшки в стінах сараїв і прибудов, людей, які причаїлися в тінях. Як би він хотів зараз на них полювати… Граф не вивів би звідси нікого живим.

Вони дісталися останнього будинку. Він відштовхнувся й стрибнув на тридцять стоп униз.

Вміло приземлився на бруківку. Попереду мав фрагмент зміцненого берегу й довгий, вузький мол, біля якого повинні були знаходитися принаймні кільканадцять човнів.

Мол був порожнім.

Вони вже надходили. Двоє праворуч, двоє ліворуч, троє — позаду. Сповільнилися, наче розуміючи, що він уже не втече від них. Бендорет Терліх думав як військовий, а хороший генерал дбає про те, щоби ворог не зміг втекти. А якщо він думав про річку, то напевне, й там стояли кілька власних човнів, які мали б виловлювати тих, хто намагатиметься втекти вплав.

Альтсін переклав меча з руки в руку. Мол був шириною ледве в кілька стоп. Бій одного проти семи не пасував його грі, а Ельгаран… Він глянув на мутні води. Річка вже сьогодні його оцінила.

Погоня з’явилася на березі, коли злодій був на середині молу. Нападники зіскакували з дахів, виринали з вуличок. Він не озирався — Сила, яку випромінювали Праведні, відчувалася за сотні ярдів. Він міг би вказати на них пальцем навіть із заплющеними очима. Всі навколо, хто мав хоча б трохи магічних здібностей, мусили зараз божеволіти.

Свербіння між лопатками, про яке він мало не забув під час битви та втечі, повернулося.

Він дійшов до кінця молу й глянув на течію. Досі бачив майже так само добре, як при світлі дня. Річка несла в собі чимало сміття, пінилася, шуміла. Принаймні в нього буде свідок цього бою.

Десь за спиною Праведних дільниця ожила кількома блискавками й зловорожим гримотінням. Там також тривав бій — злодії та бандити проти стражі. Портові чаклуни проти магів графа. Але зараз все проходило без жаху, який навіювали Праведні. Нарешті Цетрон мав реальний шанс. Він повинен швидко отримати контроль над дахами й вистріляти людей Терліха з арбалетів.

Альтсін посміхнувся, розвертаючись до набережної. Може, ця ніч не скінчиться різаниною Ліги. Може, навіть сам граф накладе головою. Добре було б знати, що людина не вештається там, де її не запрошено. Вони наближалися. Семеро чоловіків, одягнених у темну зелень і синяву. Такі кольори краще підходять, щоб ховатися в тінях, ніж бурий та чорний. Альтсін сперся кінчиком меча об дошки, склав долоні на руків’ї і звівся, трохи розставивши ноги.

Вони були такими схожими в рухах, жестах і в тому, як вони ходили, що на мить Альтсіну здалося, наче він бачить одну особу, віддзеркалену шість разів. Напевне, через це граф пильнував, аби вони ніколи не з’являлися всі відразу. Якби хтось із магів чи жерців побачили їх в одному місці, як ідуть у бій, вдягнені в свій вбивчий аспект, то здійняли б рейвах на все місто. Він не мав сумніву, що хтось скористався забороненим мистецтвом. Один у багатьох тілах. Маріонетки розуму, що віддалений на багато миль, зі зламаним духом і нав’язаною волею. Навіть у Понкее-Лаа, де ніколи не палали стоси, винуватець не минув би вогню за щось подібне.

Вони зупинилися біля входу на мол і якусь мить здавалося, що не атакують. Що викличуть арбалетників або чаклуна та вб’ють його з відстані. Так би зробив добрий генерал. Але не ображена Потуга.

Якщо вони не хотіли заважати один одному — мали йти по-одному. Першим вийшов наймолодший. Виглядав ще непомітніше, ніж той, кого Альтсін убив на складах. Дитина.

Хлопець вирушив у його бік, набираючи швидкості й тримаючи меч збоку, наче не знав, що зробити зі зброєю. Альтсін не чекав — з місця, на якому стояв, бігом кинувся на нього. Вони зустрілися посередині молу, обмінялися двома швидкими ударами, які прозвучали як один, й відстрибнули один від одного на кілька стоп. Юнак взяв руків’я обіруч, обплівши його пальцями, нахилив голову, блиснув зубами.

Вдарив згори. Відступив. Зліва. Відступив. Справа. І знову повернувся у стійку, наче бився проти манекена на тренувальному майданчику. Удар із випадом і повернення. Удар і повернення. За кожним разом приймав ту саму стійку, за кожним разом шкірив зуби в схожій гримасі.

„Він боїться“, — зрозумів злодій. — „Ба більше, він у паніці, найохочіше утік би, але мав тут залишитися й… померти“. Він мав перевірити, чи великі вміння в їхнього супротивника, а потім — злодій кинув оком за його спину, де на мол входили ще двоє Праведних, — мав зв’язати його меч у якомусь млинку, або ж надітися на лезо, аби тільки дати решті шанс завдати смертельного удару. Альтсін машинально парирував чергові удари, не намагаючись контратакувати. Хлопець боявся і якимсь чином опирався Силі, яка досі без зусилля контролювала дії Праведних. Позаду наступна пара войовників увійшла на мол. Остання двійка стояла біля самого берега, наче бажала впевнитися, що ніхто не зійде на узбережжя без їхнього дозволу.

Смерть вдарила в них ззаду без застереження.

Випірнула із завулка, на мить відтягнувши на себе увагу злодія так, що черговий удар півтораручника мало не позбавив його руки. А перш ніж був нанесений наступний, двоє Праведних, які пильнували вихід з молу, вже були мертвими.

Чоловік, молодий, хоча його вік важко було окреслити точно. Вступив поміж ними безшелесно і вдарив двома однаково закривленими мечами. Їхні кінчики були такими швидкими, що темні клинки наче прошили повітря, а не живі тіла. Праведні впали замертво, перш ніж торкнулися землі.

Альтсіну здалося, що юнак ішов не сам, що його щось підтримувало. Тремтіння повітря, яке гасило будь-яку Силу й розпорошувало аспекти. Злодій бачив, як це щось тягнеться до Праведних і як Потуга, яка їх підтримує, згасає. Раптом ті припинили бути маріонетками й знову стали звичайними людьми.

Почувши звук падаючих тіл, інші Праведні розвернулися, мов за командою.

Вбивця затримався біля входу на мол. Дивився на Альтсіна й лише на нього, наче п’ятеро озброєних чоловіків між ними нічого не значили. Вільні шати піщаного кольору не дозволяли зрозуміти: він худорлявий чи масивний, зграбний чи ширококостий, але насправді це не мало жодного значення. Злодій був готовий закласти власні руки на те, що це він убив ту двійку, на яку Альтсін наштовхнувся на даху. Його мечі пасували до ран: були трохи коротшими за нормальні клинки, трохи закривленими, леза блищали чорнотою вулканічного скла.

Усі завмерли, наче сам час запнувся й зупинився у своїй вічній мандрівці.

Праведні були досконалими фехтувальниками, але коли Потуга, що їх підтримувала зникла, вони знову стали звичайними людьми. Вміли чимало, але тепер їх би не вистачило, навіть якби було п’ятнадцятеро, а не п’ятеро. Бо для чужого воїна вони були лише незначною перешкодою, яку треба усунути. Перешкодою настільки неважливою, що, здавалося, він на них навіть і не дивиться. Він кивнув злодію та смутно усміхнувся.

А потім почав убивати.

Рушив, швидко й дрібно крокуючи. Здавалося, біг босоніж стежкою, що посипана гарячим вугіллям. Першого противника вбив на половині кроку. Злодій навіть не помітив удару, який відрубав чоловікові руку разом із плечем — у повітрі лише мигнув темний клинок, а страшенно скалічений шляхтич плюхнув у річку й відразу зник під водою.

З наступним Праведним юнак обмінявся двома ударами, після чого слідувало мокре зіткнення, аж раптом убивця опинився за спиною противника. Не збиваючись із ритму, наближався до наступної пари. Чоловік, якого він минув, ще з удар серця стояв, завмерши із мечем, здійнятим угору, наче готувався до остаточного, смертельного удару, а потім зброя випала з його руки, а сам він осунувся на коліна, зігнувся навпіл, торкаючись чолом дошок, і тихо заскиглив. Його тіло шарпнулося в спазмі, і він знерухомів.

Вода, яка стікала з-під молу в тому місці, де він стояв на колінах, забарвилася кармазином.

Хлопець, який атакував Альтсіна, відступив до решти ще живих Праведних, а кінчик меча, який він втримував у руках, виразно тремтів. Без Сили, яка за ним стояла, він був звичайним молокосмоком — переляканим і свідомим щодо своєї смертності.

Один з Праведних раптом опустив меча, звів долоню й видавив із себе:

— Чекай… я не…

Вбивця не дозволив йому скінчити, вдарив лівим клинком згори, блокуючи його меч, а правим хльоснув поперек шиї. Далі виконав красивий, досконалий копняк, штовхаючи шляхтича під ноги його товариша, що саме біг на вбивцю. М’яке сходження з лінії атаки й вістря, що чорним іклом виросло зі спини чоловіка, закінчили бій.

Юнак залишився один. Стояв спиною до річки, водив у розпачі поглядом то праворуч, то ліворуч, від убивці до злодія, наче не в силах вирішити, кого обрати. Раптом перевернув меча, спер руків’ям об дошки й кинувся вперед. Вістря увійшло під грудину. Супротивник кашлянув, застогнав і звалився у воду, а річка відразу милосердно поглинула його тіло.

Вони залишилися вдвох. Альтсін глянув незнайомцю в очі й не помітив там ані гніву, ані мороку, ані голої люті. Лише байдужий спокій.　

— Вона тебе шукала, — чужинець мав дивний м’який акцент. — Уже місяць шукала тебе. Я вже думав, що ми поїдемо з міста.

— Ці покидьки на дахах — то був ти?

— Ні. Ми. Я й вона. П’ятеро.

Коротка арифметика вказувала на те, що граф сьогодні був позбавлений усіх своїх улюбленців. Убивця не зводив погляду зі злодія.

— Якби сьогодні ти не об’явився, завтра ми б, скоріше за все, поїхали із міста.

Злодій кисло скривився.

— Здається, що моє купання в річці притягнуло всю шумовину з околиць. Якби я був пишногрудою шістнадцятирічною жрицею Володарки — то міг би це зрозуміти, але таким ось чином…

У погляді прибульця з’явився холод. І раптом чужинець кинувся вперед, а його мечі перетворилися на розмиті смуги. Альтсін так швидко прийняв обидва удари і правицею, і лівицею, що його клинок здався на мить напівпрозорим щитом. А потім він контратакував згори, знаючи із впевненістю, що вбивця відіб’є удар лівою рукою, а іншою спробує випустити йому тельбухи в глибокому випаді. Наче тіло противника інформувало його, яким буде його наступний рух.

Злодій вийшов на той удар, скоротивши дистанцію і стаючи боком, а чорний клинок пройшов за палець від його черева. Тепер…

Ударити сильно, згори — не клинком, але держаком, — щоб меч, який важить понад три фунти, розвалив череп чоловіка. Потім він відштовхне його, легко й швидко розвалить йому груди і…

Піде до міста…

Вбиватиме людей графа…

А потім знайде аристократа й випустить йому тельбухи…

А потім піде до Храму Меча і…

Ні.

Він ударив збоку, стримавши руку в останню мить, хоча удар усе одно змусив нападника похитнутися. Поклав йому вільну руку на груди та штовхнув до берега, відкинувши вбивцю на добрі десять стоп назад. Той приземлився на вимащені кров’ю дошки, хитнувся, але не впав, миттю повернувши рівновагу та присівши з готовністю до атаки.

Альтсін відвів від нього погляд. Розтиснув пальці повільно і з чималим зусиллям. Здавалося, він намагається силою волі відділити від тіла власну руку. Нарешті, по миті, що тривала цілу вічність, меч стукнувся об мол. Злодій зробив крок назад, а потім іще один. Щось потекло йому по обличчю, залізистий присмак знову наповнив рота, як раптом дошки скінчилися, й він ринув униз.

Вода була холодною. Набагато холоднішою, ніж минулого разу.

Він пірнув наосліп в абсолютну темряву, керуючись інстинктом: аби ближче до дна, аби подалі від скривавленого молу. Десять, двадцять, тридцять ярдів.

Випірнув, вхопив повітря й роззирнувся, шукаючи супротивника. Вважав, що той також стрибнув, що тепер пливе за ним, намагаючись закінчити бій. Криві мечі супроти голих рук. Навіть у воді цей бій був би коротким.

Убивця стояв на краю молу, вільно опустивши зброю, та вдивлявся в поверхню річки із незрозумілим виразом на обличчі. Здавався… максимально байдужим. Не здивованим, не розчарованим, не розлюченим. Наче в ту мить, коли Альтсін опинився у воді, все це діло припинило його цікавити.

Нарешті їхні погляди зустрілися. Чоловік кивнув і звів мечі в особливому салюті. А тоді струсонув із них кров і одним рухом вклав у піхви.

Вона вийшла з-за його спини, наче стояла там увесь цей час, наче допомагала йому в бою. І раптом усе інше припинило мати значення. Нижча від чоловіка майже на голову, темноволоса, худорлява. Легенько торкнулася плеча вбивці та вказала на злодія. Чужинець посміхнувся самими очима і, не дивлячись на неї, зронив кілька слів.

А Альтсін, хоча вуха його були наповнені шумом власного серця, зрозумів їх, наче ці двоє стояли за крок від нього. „Я не вмію плавати“, — сказав той. Це був знак, що якщо якийсь бог стежив за цими подіями, то напевне, це був сучий син, обдарований доволі злим почуттям гумору.

А потім дівчина глянула прямо на злодія.

Незважаючи на темряву, він бачив її настільки ж виразно, наче вона була освітлена сонцем. Великі очі, невеликий ніс, повні губи. І посмішка, наче ніж у відкритій рані. Жорстокість.

Сутність у його голові завила. Злодій ніколи не думав, що можна відчувати щось подібне. Ненависть? Раз чи два в житті йому здавалося, що він когось ненавидить і зичить йому смерті. То була лише тінь того, що він відчував тепер. Раптом він припинив відчувати холод, вода зробилася майже гарячою, серце, що стукотіло, наче молот, ледь не зупинилося, аби за мить пуститися у ще швидший галоп. Перш ніж він зорієнтувався, виконав кілька рухів і вже був на половині дороги до молу.

Ні! Ні! Ні!

Він зупинився, вода захвилювалася. Він опирався, з усіх сил противився тому, що намагалося його підкорити. Зробив глибокий видих і знову пірнув. Дістався дна, увіткнув долоні в намул і стиснув їх на першій же речі, яку відчув під пальцями. Старий канат. Обкрутив його навколо зап’ястка, шарпнув, утворивши петлю.

Сутність усередині його голови збожеволіла. Альтсін почув виття, ревіння неба, що тріскалося, і…

* * *

Кай’лл веде своїх людей на північ, де, начебто, з’явилися нові вороги, а він дивиться й мовчить. Як і вона.

Називають її Німою.

В неї лише дві тисячі людей, але це найкращі з найкращих. Він заборонив їй заходити у битви, вона має лише перевірити, ким є ті прибульці та які їхні наміри.

Вона буде їхати вісімсот миль без будь-якої осади через спустошені, безлюдні землі.

Колись…

Колись вона минала б міста й села, де мешкало десь з пів мільйона людей.

Сьогодні лише їхні кістки біліють на полях тисячі битв.

А кінця війни не видно.

А він, на честь тих, хто загинув, мусить зламати тих, хто більше не бажає битися…

* * *

— Вони прекрасні.

Сонце ховається за лінією гір, підсвічуючи низькі хмари багрянцем старого вина. Немає вітру, який холодив би шкіру, але під вечір температура нарешті знижується. Спека останніх днів дається взнаки.

Якщо вона не спаде, доведеться прокопувати нові канали й відводити кілька струменів у напрямку полів на південних схилах. Інакше виноградник усохне.

— Кажу, вони прекрасні, — голос поряд спокійний, але в ньому можна відчути роздратування. — Достойні, мудрі, повні гідності. Шляхетні. Поклонилися Володарю як справжньому богу.

— І тому вони мудрі?

„Тварини, — думає він. — Треба забрати тварин із лук під лісом“. Вівці та кози ще дають собі раду, але для корів там замало води. Ставочок зменшився майже вполовину й починає підозріло смердіти. Ще трохи й тварини почнуть хворіти.

І треба поглибити криницю. Уже двічі в цьому році на дні відкривався намул.

— Ні. Але їхні вміння… незвичайні. Вони не користуються звичайною Силою, бо навколо них немає й сліду її. А втім вони вміють робити речі, які дивують.

Голос все ще тихий. Він відчуває в ньому… напругу.

Завтра треба буде зібрати людей та оглянути дамбу на Абейні. Річку уярмили кілька років тому, створивши озерце, яке давало на їхні столи свіжу рибу, але низький рівень води відкрив кілька тріщин у верхній частині дамби. Коли прийдуть осінні грози — краще зробити так, щоби все це не розпалося.

І діти… хтось знову бачив, як ця банда плюскалася в затоці. Треба їм надавати запотиличників. Береги там зробилися багнисті й небезпечні. Хтось може потонути. А здавалося, що його трійця в міру розсудлива.

— Це справа Володаря та його слуг, — відповідає він нарешті. — Я йому довіряю.

Прокляття, байдужішим тоном не можна було цього сказати. Ніби кожне слово на місці, і послідовність така як треба, але насправді він наблизився до межі блюзнірства. — І Він про це знає. Тому, аби виправдати твою довіру, він вирішив знову зійти до свого народу.

Світ тріскається й розпадається зі звуком мільйона скляних крихт, які падають на кам’яну підлогу. Прихід. Безумство Обіймів. Воля, яка нагинає, ламає й давить, перетворюючи кожного чоловіка, жінку й дитину на інструмент.

Він розвертається й дивиться на чоловіка, який сидить поряд. Малюнки, що вкривають його тіло, мали бути лише оздобами. Мали лише нагадувати. Створювати можливість. Начиння повинні залишатися порожніми, а боги повинні мандрувати своїми царствами, задовольняючись молитвами та жертвами від смертних. Тепер спека, виноградники, тварини й дамба не мають ані найменшого значення. Коли бог накаже, всі кинуть долини й підуть, куди їх пожене його примха. Воля — це ілюзія.

— Коли? — запитує він нарешті.

— Ох, — посмішка старшого брата була мов кам’яна стріла, увіткнута в око. — Він уже тут.

І в глибині його очей він бачить Безсмертного.

* * *

Болить. Пече. Рве. Горить. Він уже знає всі відтінки страждання, які можна завдати тілу. Деякі барвники — отруйні. Мають вбити нерви, позбавити шкіру чутливості, перетворити її на мертвий, непроникний для болю панцир. Дехто з тих, кого піддали Означенню, не переживає татуювання, інші впадають у божевілля, треті втрачають кінцівки, коли починається зараження.

Він терпить оздоблення тіла так само добре, як і брат. Навіть не кричить часто.

Через біль він не зумів би заснути без відварів із трав, які притуплюють відчуття й гасять розум.

Він потребує їх.

Коли він востаннє бачив Онуве’е, та йшла у першій шерензі лучників. Зрізала волосся, а шрами від опіків, під якими зникло її ластовиння, вже не здавалися такими страшними.

Вона не захотіла допомоги цілителів, які могли б прибрати ті шрами.

Не хотіла Дотику Володаря, хоча його брат склав ту пропозицію від щирого серця.

У кожній битві вона вставала у першій шерензі, а біля її пояса колисався шматочок звугленого дерева.

Те, що залишилося від її хати.

Його обрав Володар. Потребував начинь, бо полум’я війни розпалювалося, пожираючи все та всіх.

Брат дуже добре переніс вплітання у Вузол, тож і він повинен був дати собі раду.

Він дякував Йому за це, особливо за відвари із зіль, які притупляли відчуття.

Він не мав досить сил, аби зійти на саме дно долини та обшукати згарище.

* * *

Він лежить і не може дихати, наче йому на груди сів гігант. Нарешті закашлюється і раптом чує їх. Інші Безсмертні. Наближаються поволі, по одному.

„Ти надто сильно загубився на цій війні, Войовнику“.

„Для тебе вже немає іншого шляху“.

„Деякі можуть залишитися, але не ти“.

„Ми їх не втримаємо. Не без бар’єра“.

„Усунемо тебе поза нього“.

„Світ заслужив на шанс“.

* * *

Він просинається, коли відчуває її присутність. Це лише далеке відлуння, але він розпізнав би її всюди.

„Кораблі Мандрівників покидають східне узбережжя. Ми захопили два. Палають“.

Разом зі словами надходять картини. Високий, в сто стоп, борт. Щогли, як ліс, каштель, мов замок, що присів на горі. Все в багрянці, пронизаному золотом. І майже немає диму, що говорить про те, що було зламано захисні бар’єри гігантського корабля, а пожежа своїм джерелом має Силу.

„Куди вони попливли?“

„Невідомо. Відійшли поза світ“.

Вона усміхається. Мандрівники ще не становили надто великої загрози, рідко заходили вглиб суші, але вже кільканадцять років панували на всіх морських шляхах сходу. Тепер, нарешті, можна буде перекидати війська кораблями вздовж узбережжя. Можна буде вдарити по Країні Імли з моря, повернути втрачені землі. Але тепер… на нього чекали перемовини. Запрошення було дивним і таємничим. За мить він вирішив поки не говорити про це.

„Я радий. Щось іще?“, — запитує він, бо чує, що йдеться не лише про Мандрівників.

„Так. Я вагітна“.

* * *

Убийте їх.

Він вже не говорить задовго. Не хоче, не мусить говорити. Вказує ціль і концентрується на Волі, а його загони йдуть туди, куди він хоче, і вбивають. Падають міста, які не бажають йому поклонитися, зникають поселення чужинців, навіть тих, які ніколи не билися проти нього. Він рівняє із землею села, окремі хати й землянки.

Все.

Його гнів і біль, наче жар, що тліє під шаром попелу. Цей жар уже передався Спису Гніву та Поцілунку Спокою, які підтримують його в цьому поході. У цьому світі не повинно залишитися нічого, крім згарищ.

А здавалося, що їх вже ніщо не поєднає…

Лааль, Ґаллеі, Кан’на й кілька інших безперервно відсилають до нього посланців. Він вбиває їх без хвилі вагання. Він уже достатньо бачив на тому клятому полі бою… Тож простежить, аби тепер увесь світ став таким місцем.

Нехай його наповнить кров і круки, що влаштовують учту на трупах.

Увесь час він має нав’язувати своїм людям Волю.

Інакше жоден наказ не був би виконаний як належить…

* * *

Щось схопило його за волосся, шарпнуло вгору, витягло на поверхню. Перш ніж він встиг крикнути, його силою втягнуло до човна. Потім він отримав потужний удар у сонячне сплетіння, захлинувся повітрям, захарчав і зблював на дошки.

— Якщо хочеш померти, хлопче, — почулося з відстані багатьох миль, — зроби мені ласку, не брудни річку. Крім того, ти міг випадково знищити місто, а я, незважаючи ні на що, його люблю.

Воно майже таке саме цікаве, як попереднє.

Злодій впізнав голос, хоча пригадування імені потребувало зусилля. Явиндер. Сьогодні він із ним бився. Сьогодні або сто років тому. Яке це мало значення? Було схоже на те, що йому не пощастило, тож поки не помиратиме.

— Смерть. Цікава штука. Якби ж ти знав, що це насправді значить, то не поспішав би до неї. Дихай. Поволі, бо знову обблюєш мого човна. І не розраховуй на милосердя. Потім вичистиш його. Ретельно.

Плюхнули весла, вони рушили. У бік молу. Альтсін лежав на оббльованих дошках і не міг ворухнутися. Цієї миті йому було байдуже.

Дівчина озвалася першою.

— Хто ти? Так легко мене відштовхнув… Ах, це ти… Ми вже одного разу зустрічалися, пам’ятаєш?

Вона говорила спокійно і з усмішкою, що таїлася в її голосі.

Мала акцент когось із міста, когось із набережних дільниць, дочки капітана корабля або купця середньої заможності. Якби заговорила з ним на вулиці, то він би щось буркнув у відповідь і пішов би собі далі, настільки звичним був цей акцент. Міський.

— Я ніколи тебе не зустрічав, — Явиндер зупинив човен у кількох ярдах біля молу.

— Справді?

— Так. Але я вже знаю, чого ти хочеш у моєму місті. Їдь звідси.

До світанку.

— Чому б це? — у питанні крилося кокетливе тріпотіння вій. — Адже я допомогла тобі прибратися. Знаєш, що може статися? За кілька років він вкраде в тебе і місто, і людей. Дай мені його. Закінчимо це тут і зараз.

— Ні.

— А може, я повинна взяти його сама?..

Злодій застогнав, наче хтось вилив на нього глечик киплячої олії поміж лопатки. Сила? У порівнянні з чарами міських магів і жерців, це було наче шторм проти пускання вітрів. Він зціпив зуби.

Зникло. Потроху, наче хвиля, що відступає під час відпливу. Форкання ясновидця забриніло, наче форкання веселої видри.

— Ти насправді хочеш встати проти мене? Тут? У гирлі річки?

Коли ти на молі, майже посередині її нурту?

Шум води, потріскування дошок, здивований крик. Кашель і спльовування.

— Твій товариш не вміє плавати. Я маю його забрати? Тоді тобі полегшає чи стане важче? А ти? Чи станеш битися за нього з усіх сил? Ризикуючи власним… існуванням?

Голос Явиндера змінився. Тепер він доносився звідусіль. Здавалося, що шепотіла вся річка.

Злодій звівся і, не дивлячись на ясновидця, перехилився за борт і обмив обличчя. Потім прополоскав рота, хоча здавалося, що — принаймні сьогодні — з нього має бути досить цієї води.

Двоє прибульців надалі стояли на молі. На тому, що від нього залишилося. Палі перекривилися, більшість дошок зникла. Обидва були мокрими, а вбивця знову тримав мечі в руках. Було щось жалісливо-безсильне в цьому жесті.

— Тож як? — річка шепотіла навколо, а Альтсін поставив би власну голову на те, що ясновидець навіть не намагається відкривати рота. — Ти насправді хочеш за нього битися?

— Якщо так, — відповіла вона, — помре чимало людей.

— Авжеж. Тому я й питаю. Насправді хочеш?

Тиша.

— Розумію.

Злодій торкнувся Явиндера, а коли той озирнувся на нього, його очі мали колір річки після весняної повені.

— Ні, — Альтсін похитав головою, — не таким чином. Ти не втопиш його як кошеня.

— Чому ж?

— Бо він на це не заслужив.

— Якби він мав шанс, то вбив би тебе, наче скаженого пса.

— Може. Але в бою. Віч-на-віч, — злодій кахикнув. — Є пара людей у цьому місті, яких я й сам охоче втопив би. Вранці дам тобі список. Але йому сьогодні — пробач.