Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

Він знову блиснув дикою посмішкою та замовкнув. За мить, досі вдивляючись у вогник, продовжив розповідь.

— Я знайшов особу, за дорученням якої отруїли моїх коней, а оскільки це виявилася княжна високого роду, то я викликав на двобій її найстаршого сина та вбив його. Потім згадав, що в неї є ще двоє синів, які не можуть відмовити мені в сатисфакції. Так я перетворився зі звичайного ворога на ворога смертельного. До праці у винницях я стягнув людей із віддалених місцин, щедро їм переплачуючи. Компрометуючі папери я показав імперським Щурам, а вони на раз-два відшукали того, хто їх сфальшував. Сім’ю дівчини, яка хотіла звинуватити мене у зґвалтуванні, я наказав поставити перед імператорськими ясновидцями. Більше я про неї не чув. Оце моя заслуга.

Вперше Ласкольник відвів погляд від свічки та роззирнувся. Це він наказав прийти сюди з вогнем у руці найдовшої зимньої ночі, коли в засніжених степах шаліли морозні вихори. Кайлін не розуміла, навіщо, але навіть сліпий помітив би: щось коїться.

Після смерті тітки, після невдалої спроби викрадення Ласкольник жодного разу ніде не з’являвся сам. Його завжди супроводжувало кілька людей. Поміж Літревом і навколишніми гарнізонами почали курсувати посланці, гості з далеких регіонів Імперії приїздили та просили про зустріч із генералом, а поблизу міста постійно крутилася якась хоругва. Тепер, щоби викрасти чи вбити Ласкольника, треба було кількадесят озброєних людей.

Чаардан також працював. Вона сама їздила з листами в різні місця, до військових гарнізонів, до міст-таборів Фургонників-верданно, до дивних людей, яких вона в житті не запідозрила б у знайомстві з кха-даром. І це дедалі більше її дратувало. Ласкольник і слова не сказав про те, що він дізнався у викрадача-невдахи, її родина певного дня спакувалася й переїхала до Манделлена, Бердеф з’являвся та зникав за власним бажанням. Вона ж відчувала себе трісочкою, яку підхопив струмок і несе в невідомість.

А потім випав сніг і на кілька днів усе завмерло. Уже місяць всі сиділи в місті й кисли в здогадках. А це ніколи не обіцяло нічого хорошого.

Ласкольник продовжував.

— Наступні десять років я розважався в столиці як один із Ради Перших. Здобув союзників в інтригах, знайшов ворогів, які віддали би половину свого достатку, аби лише мене знищити. Але поки армія стояла за мене стіною, а імператор приймав мене вдень і вночі, я був надто міцним горішком. І мені це подобалося. Влада, приниження неприятелів, нагорода від лояльних, погляди й шепотіння, коли я йшов коридорами імператорського палацу. І думки: оце я, варвар зі Східних Степів, напівкровка, який не знає власного батька, йду в шовках та оксамитах по підлозі з алебастру, а ви тримайте шию нижче, сучі діти, — закінчив Ласкольник крізь стиснуті зуби. — І сталося так, що жінка, яка колись наказала отруїти мені коней і якій я за це вбив сина, втратила і двох інших дітей. Я не мав із тим нічого спільного, цього разу це була не моя гра, але коли останній з її синів сконав, заколотий стилетами найманих убивць, вона зустріла мене в коридорі та сказала: «Ти такий само, як ми. Ми перемогли, генерале Ласкольнику».

Кайлін подивилася на обличчя, які її оточували. Усі здавалися захопленими розповіддю, наче чули її вперше. Навіть ті, хто їздив у його чаардані від самого початку.

— Я пам’ятаю, що почувши ці слова, я став як укопаний, і деякий час не міг і кроку зробити. Бурмотіння старої, зламаної жінки у вдовиній сукні, мало не ошалілої від болю, не мало б нічого значити, але я відчув себе так, ніби мене хтось шмагнув батогом поперек спини. Я підійшов до найближчого дзеркала і глянув у обличчя чужинцю. Гладко поголеному, із волоссям, вкритим гелем та модно обсипаним золотим пилом, в оксамитному кубраку та гаптованому шовковому плащі. Чужинцю, якого я не впізнавав. Очі його нагадували шматочки скла: тверді, безжальні й холодні; це були очі когось, кому я не довірив би й обрізаного орга. Переді мною стояв один із тих, ким я досі гидував, — інтриган і дворянин. Тож правда була такою, що я не втік зі столиці від інтриг, які проти мене плели, але я втік від тих, чиїм творцем був я сам. Я втік від чужинця у дзеркалі.

Кха-дар похилив голову, прикрив очі. На мить здавалося, що він більше не заговорить.

— Я закінчу пізніше, якщо дозволите. Я відкрив, тож я й закрию сповідь полум’ю.

* * *

Міст виглядав, як і більшість меекханських мостів. Мав ширину таку ж, як і дорога: чотири арки та бар’єр висотою у п’ять стоп. Власне, кожен міст, який вони проминали на шляху, виглядав майже так само — різною була лише кількість арок, а найдовший мав їх аж вісімнадцять. Блоки для цього мосту могли бути вирубані та оброблені у каменоломні за сотні миль, після чого їх перевезли сюди та вклали на місце. За необхідності їх можна було б використовувати для будівництва схожого мосту в будь-якій частині Меекхану. Імперські будівельники вже давно дійшли до висновку, що одноманітні конструкції — це основа успіху.

— Ну добре, хто з’їде зі мною до річки?

— Ти називаєш це річкою, Кайлін? Я можу з цього місця висцятися на інший берег. Навіщо тут взагалі будувати міст?

Здавалося, Кошкодур мав рацію. Малава не текла, а точніше, сочилася дном мілкого русла. Напевне, її можна було б переїхати конем до протилежного берега, навіть не намочивши тварині черева. Потік мав десь із двадцять кроків завширшки, лише одна опора мосту стояла в річці, а інші — на суходолі. До того ж з’їзд до води був широким та зручним і, що найважливіше, виглядав безпечним. Висипаний галькою берег гарантував, що тварини не загрузнуть у намулі. Дагена поплескала коня по шиї.

— Схоже, місцевим було соромно визнати, що в них протікає такий недострумок, от вони й підкупили картографа, який назвав це невідомо що річкою. Якщо Валенер таке ж місто, як Малава — річка, то ми застанемо там три мазанки та курник, еге ж, Кайлін?

— Ми не ідемо до Валенера. Маємо чекати на решту біля розгалуження в бік гір — там і затримаємося. А тепер — завдання тобі. Глянь на опору праворуч.

— Дивлюся — і що?

— На її основу.

— Дивлюся на основу. І що?

— А тепер переведи погляд вище і скажи мені, на якій висоті уриваються сліди від водоростей та іншої водяної рослинності.

Уся четвірка замовкла на хвилину.

— От же ж ти… — Кошкодур глянув на річку, потім на міст і знову на річку. — Аж так високо? Це ж скільки буде? Десять, дванадцять стоп? Вона махнула рукою.

— Принаймні п’ятнадцять. Коли в горах нарешті розтануть сніги, уся та вода потече сюди. Я на власні очі бачила, як маленький струмок за годину перетворювався на потік, а за дві — на річку, забираючи в людей здобуток усього життя. За кілька чи кільканадцять днів тут ревтиме вода і до того ж так сильно, що якщо хтось впаде в неї, то течія занесе його аж до моря. Не смійтеся з місцевих річок, бо це дикі й підступні чудовиська.

Вони спостерігали за лінивим потоком.

— Краще, аби ці сніги врешті почали танути, бо інакше може забракнути води внизу річки, — заявив нарешті Янне. — Де має бути той з’їзд до Кеглорена?

— Милю звідси.

— То їдьмо.

Вони проминули міст. Дагена під’їхала до неї та штурхнула в бік.

— Якісь спомини, Кайлін? Останні три дні ти майже не розмовляєш.

Вона замислилася. Власне, повинна була щось відчувати, знайти в собі якісь спомини або хоча б слід від них. Але тут — нічого. Олекади відбилися в її пам’яті неглибоко, хоча вона й прожила тут половину життя. Гори не вросли в неї, не вирізали слід у кістках або в серці. Може тому, що її родина оселилася тут лише два покоління тому, шукаючи кращої долі та знайшовши лише необхідність гарувати від світанку до ночі на шматку землі, відданої під обробку місцевим бароном. Вона пам’ятала розповіді батька про початки господарювання. Земля була такою кепською, що навіть кози не мали з неї пожитку. Але ж вони — спробували. Вигрібали з полів каміння, посадовили кількадесят низеньких морозостійких яблунь, розвели маленьку отару овець та кіз.

Билися.

І програвали.

Однією з речей, яку вона пам’ятала виразно, було те, що земля може народжувати каміння. Щороку навесні вся родина виходила в поле й збирала їх, складаючи в чималі купи. Тільки потім починалося орання землі й сіяння збіжжя. А наступної весни знову спершу прибирали з поля каміння і лише потім засівали. І так без кінця. Це вона також добре пам’ятала: їхній шматочок землі, оточений віночком кам’яних курганів, з яких найстаріші вже порослиякимись травами й ожинами. Кайлін гралася поміж тими пригорками разом із братами, нетерпляче видивляючись зрілих плодів. Майже завжди ходила голодною. Це тому разом із хлопцями вона навчилася стріляти з лука, перш ніж їй виповнилося сім років. Заєць, байбак чи навіть білка — не було створіння негідного її стріли. Усе, що могло потрапити до казанка, а потім до черева — ставало ціллю.

— Голод, холод і бідність, — сказала вона нарешті. — Тут можна вигодовувати лише кіз та овець, мало що виросте на тутешньому камінні, а власник землі відбере в тебе кожний грошик, який ти заробиш на ріллі. Якщо хтось має голову на плечах, то мріє лише про те, аби звідси завіятися.

Найкраще вона пам’ятала той день, коли батько вирішив поїхати на Південь. Після війни з кочівниками провінції біля кордонів Степів із відкритими обіймами вітали кожну пару робочих рук, обіцяючи роки звільнення від податків, дармову землю та численні привілеї. Батько після довгої розмови з матір’ю викопав прихований у кутку хати мішечок зі жменею срібла, поїхав до міста й повернувся з фургоном, запряженим парою коней. Два коня! Вперше в житті вона бачила тоді коня зблизька — до цього часу вони користалися для орання сусідським волом, оплачуючи кожен день його праці.

Вона нахилилася й знову поплескала Торина по шиї. Хто б міг подумати, еге ж?

А потім була подорож на Південь, виїзд у Степи, що розкрилися перед ними, наче чудова країна, яка пропонує нескінченні можливості. І нічна зустріч із бандитами.

І паличка, яка колола її в сідниці.

Вона зітхнула знову, так глибоко, що їй мало не закрутилося в голові. Ні, Олекади напевно не були її домом. Уже ні.

І все ж доля знову загнала її сюди, хоча вона цього не просила. Майже відчувала, як ця стара шахрайка гладить її по голові та бурмотить зверхньо: «Хто б помислив, правда?».

Якийсь час вони їхали мовчки. Дагена не підганяла розмови.

— Ми мешкали ще далі на Північ, десь триста миль за Валенер. Та місцина… Там живе одна шляхта, графи та барони, меекханці старої крові. Осіли тут відразу після підкорення цих земель, після перемоги над Храмом Дресс. Майже триста років тому. Той храм опирався довго й затято, на всіх Олекадах залишилися розвалини від його гірських фортець, які меекханцям довелося здобувати одну за одною. Зрештою, начебто Кеглорен також колись був фортецею-храмом дружини Володаря Гроз. Під час тих воєн майже вся місцева аристократія загинула, а після підкорення Меекхан поселив тут чимало солдатів, багатьох із них нагороджуючи шляхетськими титулами. Дід мені розповідав про це, коли я розпитувала його, чому ми поселилися саме тут. Місцева шляхта… — вона завагалася, шукаючи відповідних слів, — …більш меекханська, ніж сам імператор, і охоче поселяє в своїх селах меекханських переселенців. Таких, як моя родина. І вона переконана, що ті повинні відчувати гордощі через те, що вони працюють на землях меекханців чистої крові. Навіть якщо людина голодує і мерзне від світанку до ночі. Багато років вони одружуються лише між собою, вважаючи, що мішаний щлюб — це ганьба для роду, а кожен, хто не має принаймні десять документованих поколінь меекханських предків, — взагалі не повинен показуватися їм на очі.

— Ви працювали на такого шляхтича?

Вона кивнула.

— Ми тримали шматок землі. Працювали важче, ніж біднота в Літреві, а їли гірше, ніж жебраки. А все під ласкавою протекцією баронів і графів із гір.

— Ха, якщо тут усі такі… Не зрадіють, коли нас побачать.

— Ні. Але обмежаться ігноруванням. Зрештою, перед нами йде імператорський наказ, а для тутешніх слово Імператора — святе. Крім того, більшість має замки, побудовані вище в горах, і рідко звідти виходить. Я не очікую проблем. Але привітання хлібом і запрошення під дах також не буде. З’їзд — осьо.

І справді, від головного тракту відгалужувалася бічна дорога. Така ж широка й солідна, хоча, вочевидь, рідше використовувана.

— Дорога веде прямо-прямісінько. Фортеця в дванадцяти милях попереду. Що далі — гадки не маю.

Вони вдивлялися у стіну лісу та гори, що з неї виростали. Тепер увесь план здавався шаленством. І не просто шаленством, але результатом хворого маячіння, багатоденної гарячки. Янне кахикнув.

— Ви впевнені, що знайшли шлях на протилежний бік? Крізь Ці скелі? Це ж треба мати крила як у птаха…

— Начебто вже знайшли, — Кошкодур стенув плечима. — Так стверджує Ласкольник, а я йому вірю. Він дав слово. То що, Кайлін? Проїдемось трошки до фортеці, чи станемо чекати тут пів дня? Тільки-но світає. А інші приїдуть ближче опівдня.

Прокляття, вона й сама не знала, як це сталося, що решта запитує її про рішення. Мабуть, це мало щось спільне з тим фактом, що вона походила з цієї місцини, а також із тим, що гори породжували в її товаришах неспокій. Вони озиралися навколо. Мильний стовп із вирізаними в камінні відстанями до міста та фортеці, відвідний рівчак і порожнє поле, що поросло пожовклою, ще минулорічною травою. Паморозь, розтанувши, перетворила землю в болото. Вони могли стирчати тут половину дня, розглядаючи околиці.

— Ну добре, нічого не станеться, якщо ми трохи проїдемося до гір. Тільки залишимо знак для решти Дагена вийняла з торби шматок деревного вугілля та мазнула ним по стовпу трохи нижче знаків, що інформували про відстань до замку.

— Їдемо.

* * *

— Оце моя заслуга. Звуся Дагеною Оанитер з роду Вегейн племені геарисів. Я народилася в рік Дикого Коня, через три роки по тому, як ми втратили більшість земель через Золотий Намет. Моя матір була Бачинею, моя бабця — Слухинею. Одна бачила духів, а інша їх чула — обидві вміли користатися їхньою допомогою. В Імперії ця магія заборонена. Згідно з Кодексом, Сила може бути керована лише через живий, свідомий розум мага. Так діють аспектовані Джерела. Чародій черпає Силу, сплітає її, змінює та використовує згідно зі своєю волею та вмінням. Кожен аспект трохи інший, але всі вони мають величезну силу, — Дагена легенько торкнулася одного зі своїх кулонів. — У магії мого народу духи допомагають приборкати Силу. Духи предків, тих, хто не відійшов у Дім Сну, духи тварин, духи, що мешкають у рослинах, землі, воді, вогні й повітрі. Якщо ти їх Бачиш або Чуєш, то можеш запропонувати служити. Деякі з них прагнуть краплю крові, інші — тепла людського тіла, шматочка тіста або трохи пивної піни. Більшість не вміє нічого робити, поки їх не заклянуть у матеріальну річ. Вона ворухнула рукою, а кістяний браслет на її зап’ястку тихо застукотів.

— Великий Кодекс говорить, що таке використання Сили — це погано, що ніколи не можна бути впевненим, чи не підуть духи проти чарівника і чи не прорвуться на волю задля знищення, чи не притягнуть вони з-поза Мороку щось іще гірше. Що лише розум повинен контролювати Силу без жодних посередників. Оповістки мого роду сягають сорока поколінь, і я не знаю жодної, де йшлося б про духів, збунтованих проти шамана. Але для охоронців Кодексу цього замало. Тож, як і більшість прикордонних племен, ми приховуємо своїх чарівників та чарівниць. І доки Імперія потребує лояльності наших воїнів більше, ніж виконання Кодексу, доти у нас немає потреби надто старатися.

На мить у стайні запала тиша. Це правда — більшість племен, які мешкали на кордоні, користувалися магією, про яку вглибині Імперії не можна було навіть згадувати. Але в обмін на вірність цих людей Меекхан прикривав на це очі.

— Мої матір і бабця були потужними чарівницями, але навіть їхніх умінь не вистачило б під час сутички із се-кохландійськими жереб’ярами. Духи наших предків не можуть протистояти їхній силі. Колись мій народ налічував двісті тисяч голів, і хоча вони були поділені на племена, але викликали страх у серцях ворогів. Сьогодні нас менше половини від цієї кількості, хоча вже багато років панує мир. Багато молодих відкидають традиції предків і шукають щастя в містах, багато хто наймається в армію або охоронцями в караванах, інші будують кам’яні будинки та селяться на землі, як меекханці. Це дуже турбувало мою матір, а ще більше — бабцю. Вони навчили мене всього, що вміли, а одна з них взяла на себе роль духовного щита, аби я не ставала самотньо проти місцин поміж нашим світом і Мороком. Отак я стала останньою Бачинею й Слухинею в роді Вегейн із племені геарисів. А коли настав час обирати свій шлях, я вирішила піти стежкою лука й шаблі, перш ніж духи предків не скажуть мені, якою має бути моя доля.

Вона усміхнулася з викликом.

— А якщо комусь із вас це не подобається, ми можемо вийти назовні й порозмовляти про це. Оце моя заслуга.

* * *

Дорога, яка вела до фортеці, нічим не поступалася головному тракту. Двадцять чотири стопи — це, схоже, було улюбленою меекханською шириною. Але Кеглорен вважався одним із найважливіших замків у цій провінції під час останньої війни, коли кочівники обійшли Олекади з півдня та влилися до Лав-Онее, палячи та вбиваючи, навіть не намагаючись його захопити. Ще одна причина, чому дорога, яка вела до нього, нічим не поступалася іншим шляхам.

Протягом усієї війни війська, які стояли в цій місцині, непокоїли се-кохландійців наїздами на рівнину, будуючи власну криваву легенду. Кайлін ніколи не бачила замку зблизька, але чула про нього навіть у рідному селі. Говорили, що це справжнє орлине гніздо, поставлене на верхівці гори. Їй було цікаво, наскільки ці розповіді правдиві.

Відгалуження тракту перетинало ліс, який ріс біля підніжжя гір. Дерева на сто кроків навколо дороги викорчовували, а місцеві мали пильнувати, щоби пуща не відвоювала втрачених територій. Люди радили собі найпростішим із можливих способів — це Кайлін зрозуміла, побачивши стадо кіз, яке гнали кілька підлітків. Місцеві кози, як вона пам’ятала, жерли все, що мало хоча б якийсь зв’язок із рослинами. Вони могли прожити якийсь час, поїдаючи навіть очерет і стару кору. Поки їх випасали на цих теренах, дерева не мали ані найменшого шансу.

Хлопці кинули на них сонні погляди й повернулися до пильнування стада. Четверо озброєних вершників, які ідуть у бік замку, — це не привід для здивування. Лише один, здається, наймолодший, помахав їм. Янне відповів так само, а потім усміхнувся та простягнув руку вбік. Зафуркотіло — на рукав куртки присів яструб. Шкіра поскрипувала під пазурами, птах замахав крилами та всівся зручніше. Хлопець застиг із відкритим ротом.

* * *

— Оце моя заслуга. Звуся Янне Неварив. Моя родина походить звідси, зі Сходу. Батько був офіцером, кавалеристом в Чотирнадцятому Легкому полку, а мати — меекханкою. Вони познайомилися під час війни і одружилися відразу по ній.

Янне завагався, стиснув губи у вузьку смугу, каганець у його руці затріпотів.

— Не люблю, не вмію багато говорити, але треба. Полум’я в руці — не можна брехати… їхня любов… не зуміли… вона хотіла, щоб він узяв її прізвище — ні-Ландос — або принаймні почав писати своє на меекханський манер — нев-Арив або ще краще — ні-Варив. Багато хто так робив, це полегшувало кар’єру в армії… Було простіше отримати звання… або стати високим чиновником… Він не хотів. Пишався своїм прізвищем, Неварив — це старий шляхетський рід… Був знаним і шанованим ще при Храмі… Він не хотів зрікатися власних гордощів. Коли… коли мені було шість років, мати вирішила розлучитися з батьком. Згідно з меекханським законом, вона могла це зробити, якщо він не задовольняв умов життя, до яких вона звикла. Не знаю, до яких саме умов вона звикла, але ми мали великий дім, слуг, вози. Батько служив у званні лейтенанта і як шляхтич мав також чималий клапоть землі, який здавав в оренду іншим. Ми жили гідно… Моя мати… умови, до яких вона звикла, це запрошення на бали… зустрічі… — почав Янне. Здавалося, що далі він вже не піде. — Ні, не стану про це говорити. Вони… розійшлися. Було стільки гніву, що я боявся, аби він її не вбив. Потім, якось уночі, батько прокрався крізь вікно до нашої спальні, розбудив мене й забрав у Степ. Кинув службу, дезертирував. Наступні дев’ять років ми жили як вигнанці, баніти. Двоє коней, два луки, дві шаблі. Інколи місяцями ми їли лише те, що нам вдалося вполювати, інколи цілими днями ми взагалі не їли… Від… від чужих людей ми довідалися, що в батька конфісковано маєток, що його позбавили звання і що нас увесь час шукають. Мати була впертою. Але я швидко зростав: коли мав вісім років, то виглядав на десять, а коли мав дванадцять — на шістнадцять. Нас не знайшли…

Кайлін дивилася на нього так, ніби бачила вперше в житті. Янне завжди був тихий і мовчазний. Зі своїми широкими плечима й більш ніж шістьма стопами росту він здавався втіленням маломовного й не дуже меткого велетня, який вимахує сокирою, наче шабелькою і завжди останнім сміється з жартів.

— По кількох роках ми припинили аж так ховатися. Батько відростив бороду до пояса, мене ж не впізнав би ніхто, навіть рідна мати. Ми наймалися для охорони караванів, служили як особисті охоронці то одним, то іншим. Він… умів лиш їздити верхи, битися шаблею та стріляти з лука… і навчив цього й мене… а потім, колипобачив, як я махаю сокирою, також і маханню нею… чи то сокирою. А потім він… помер. Одного дня поїхав до міста по їжу та й не повернувся. Я шукав його і знайшов… Навіть не знаю, хто його вбив… стрілою в спину, — каганець затремтів так, що мало не згаснув.

— Я знайшов його за два дні лише завдяки крукам. Вони бачили… прилітали на учту, і я… також бачив… Було мені тоді п’ятнадцять років… я був один у Степах і дуже, дуже хотів його знайти… і вони його знайшли… для мене…

— Я вмію… можу… птахи… вони мене слухають… інколи позичають очі… інколи я позичаю їм м’язи… не знаю, чари це чи… я можу… наказати їм літати наді мною або полетіти туди, куди мені треба… або впасти комусь на голову, але тоді воно так, наче вони падали на мою…

Він затремтів.

— Колись мене звали пташником і… і завжди з часом хтось помічає, що я роблю щось незвичне… Тоді мені доводиться їхати далі… Я ніколи не провідував матері… через те, що вона зробила батькові…

Він прикрив очі, мовби ці нескладні фрази абсолютно його вичерпали.

— Оце моя заслуга.